Вступ

 Актуальність. Сьогодні, поряд із літературною і

музичною творчістю залишається маловивченою і майже

невідомою широкому загалові театральна культура, яка є

яскравою сторінкою в історії української культури. Саме

театр, що за своєю природою є мистецтвом синтетичним, був

єдиним джерелом культурного життя нації. Він залишався

єдиною надією уярмленого народу на своє духовне

відродження. 

На протязі майже двох століть проблема розвитку і

виникнення професійного театру в Україні мала неабияку

актуальність. Причиною цього є те, що майже півстоліття

український театр зазнавав утисків з боку російського

царизму. Українська сцена була майже єдиним свідченням того,

що українське життя не завмерло цілком, а поклоніння

українській сцені – єдиним можливим для української публіки

свідченням своїх симпатій та відданості рідній стихії.

Мета. Шляхом ґрунтовного театрознавчого аналізу

дослідити особливості формування українського театру,

визначити його місце й значення в загальному процесі

розвитку національної культури України.

Завдання даного дослідження:

з’ясувати, що передувало зародженню українського

національного театру;

3

визначити головні осередки становлення українського

національного театру;

визначити особливості формування українського театру на

теренах Правобережної України;

охарактеризувати діяльність перших театрів, які діяли на

території Київщині;

встановити, яке значення мали вистави українського

національного театру.

Об’єктом даного дослідження є український національний

театр. Предметом – є становлення, розвиток, умови його

існування.

За основу джерельної бази дослідження було взято праці

відомих науковців, зокрема таких як Корній Л. П, Дорогих Л.

В., Лисюк О. О., Бокань В.А, Новиков А.О. , Іванов В.В.,

Каган М.С. та інші.

Дане дослідження ґрунтується на загальних науково-

дослідницьких принципах історизму, системному підході та

культурологічному підході до театрального мистецтва. При

розгляді історичних аспектів дослідження застосовувались

історичний, історико-порівняльний та історико-генетичний

методи; аналіз літератури та архівних джерел зроблено на

основі методу аналізу.

Курсова робота складається зі вступу, змісту, трьох

розділів, висновків, списку використаних джерел.

4

Розділ 1. Зародження та становлення українського

національного театру

5

Український театр як самобутнє естетичне явище –

синтетичне сценічне дійство «великого» стилю, де органічно

взаємодіють й активно взаємозбагачуються різні просторово-

часові мистецтва, серед яких домінують слово, музика,

танець, спів, оздоблені яскравою театральністю й

етнографічно-фольклорними барвами, що не заступають, а в

найбільш художньо вартісних зразках підсилюють емоційну

наснагу і глибокий психологізм, мальовничу багатовимірність

і цілісність вистави, часто-густо співзвучну поліфонічним

оперно-постановчим структурам, утвердився на зламі ХІХ–ХХ

ст.

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої

давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях,

піснях та обрядах. З XI століття відомі театральні вистави

скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в

церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору

в Києві (XI століття).

Наприкінці XVI початку XVII століття на території

України театральне мистецтво не було настільки розвинутим,

як у країнах Західної Європи. Адже ригористична (ригоризм –

суворе, надмірно дріб'язкове дотримання яких-небудь

моральних принципів) православна церква не допускала тих

вільностей у своїй обрядності, які мали місце в латинській

церковній обрядності, внаслідок чого там розвинувся

церковний, а згодом і світський театр. Але в Україні завжди

6

існували передумови для виникнення самобутнього театру, бо

український народ від найдавніших часів мав у своїх звичаях

і обрядах зародки драми.

Перші зразки драми у XVI - XVII столітті прилюдно

виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл.

У XVII - XVIII столітті широкого розмаху набули вертепи –

мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми

та соціально-побутові інтермедії[1].

Із багатьох історичних джерел відомо, що старовинний

Глухів (сьогодні Сумська область) майже все XVIII сторіччя

був столицею Лівобережної України: спершу резиденцією

гетьманів, а потім (1722-1727 рр.) − місцем перебування

відомої Малоросійської Колегії[2].

Тому саме у столичному Глухові ще у першій половині

XVIII століття козацька верхівка з метою організації

культурних розваг та дозвілля почала створювати свої

невеликі акторські трупи та оркестри інструментальної

музики. Правда, тодішні гетьмани Іван Скоропадський, Павло

Полуботок і Данило Апостол та високопоставлені представники

козацької старшини у своїх розвагах переважно задовольнялись

тим, що слухали заїжджих до Глухова російських та чужоземних

митців. Про це свідчать записи відомого мемуариста того

часу, генерального підскарбія Якова Марковича, який вів

протягом 50-ти років (1717-1767 рр.) свій відомий «Щоденник»

− одне з найважливіших і найцінніших історичних джерел.

7

Найбільш широко розвинулось музичне і театральне життя на

Україні з часу вступу в 1750 році на гетьманство Кирила

Розумовського. Новий гетьман значний час перебував при

царському дворі у Петербурзі і звик до його систематичних

бенкетів і розваг. Прибувши до Глухова, він вирішив

перетворити свій двір у мініатюрну копію царського двору.

Старий гетьманський палац виявився для цього незручним,

і в мальовничому передмісті древнього Глухова, за міською

брамою біля просторого ярмаркового майдану, терміново почали

будувати новий палац у стилі італійської архітектури. У 1751

році він був готовий, і гетьман перебрався до нього. У

палаці окреме приміщення було відведено для театральних

вистав та бенкетів. Для свого театру Кирило Розумовський

привіз із Петербурга цілу трупу чужоземних (переважно

італійських) та російських митців. Але й обдарованих

місцевих митців гетьман широко залучав до роботи в театрі.

До цієї трупи входили такі талановиті артисти, як Р.

Богданович, С. Котляревський, П. Марченко, В. Іванов, К.

Роговський та інші[2].

Постійно діючий Український театр у Глухові остаточно

утвердився у 1751 році. Він був своєрідним видовищним

закладом, де поруч уживалися різні жанри: співав хор,

виступали солісти, грав інструментальний оркестр, читались

уривки з літературних творів, виконувались фрагменти з

балетів тощо. Особливим успіхом користувались виступи

хорової капели, якою в цей час керували придворний капель

8

майстер Рагинський та капелян Корнелій Юзефович. Сцена

театру Кирила Розумовського часто була ареною виступів

балету. Зокрема, був там показаний глядачам балет-опера

«Венера і Адоніс» французького композитора Анрі Демаре за

поемою Вільяма Шекспіра.

У театрі йшли вистави за п'єсами Есхіла та епічними

поемами Гомера, ставили п'єси західноєвропейських авторів,

інтермедії та діалоги українських письменників (Івана

Некрашевича та ін). Загалом репертуар цього театру був

досить багатий. У бібліотеці Кирила Розумовського були

драматичні твори старогрецьких письменників, а також твори

таких видатних драматургів, як Гольдоні, Мольєр, Шекспір,

кілька примірників одноактних п'єс Лесажа тощо.

Сцену цього театру майстерно оформляв відомий тодішній

художник, маляр-монументаліст і портретист Григорій Стеценко

(уродженець м. Ромен, сьогодні – Сумська область), який

служив у гетьмана Розумовського і виконував його різні

мистецькі доручення.

Виступи місцевих артистів у цьому театрі були настільки

успішними, що чужоземні актори з часом змушені були виїхати

додому в Італію, бо Кирило Розумовський не бачив потреби

далі їх тримати у Глухівському театрі. У цей же час тут

періодично виступали гастрольні акторські трупи.

Отож, заснований понад чверть століття тому театр у

Глухові був першим в Україні постійно діючим театром. Разом

з відомою Глухівською музично-співацькою школою, він був

9

важливим центром театральної і музичної культури. Виховані

тут талановиті митці, «зірки» Глухівського театру, сяяли на

сценах багатьох країн і несли в маси українське мистецтво.

XIX століття створило всі передумови для виникнення

нового театру. Реалістична гра російського актора М. Щепкіна

та українського - К. Соленика, яких порівнював Т. Шевченко,

поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г.

Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба поставити українські

драми в столиці Російської імперії Є. Гребінкою та в інших

містах Я. Кухаренком дали неабиякий шанс у майбутньому

виникнути такому важливому компонентові, як художній

ансамбль, який створили М. Кропивницький та М. Старицький.

Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Підвалини

нового українського театру заклав М. Кропивницький, який

створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив

режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то

Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча

індивідуальність одночасно й зберігала себе як

високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру

інших артистів. Корифеї українського театру працювали в

різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався

вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч

пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу.

Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі

можливості українського театру, забороняв вистави, намагався

10

не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно

розважально-комічні[3].

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не

був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"

І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-

денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т.

Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру

потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності.

їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І.

Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й

режисерами, й акторами.

У другій половині XIX століття по всій Україні поширився

аматорський театральний рух. У 1881 році після довгих років

боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити

вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях

(перед кожною українською виставою мусила відбутися

російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки

легалізував український театр.[4]

У 1885 році єдина досі театральна трупа

розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами

відокремився від Михайла Старицького і його прихильників.

Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали

незмінний успіх. В аматорських гуртках розпочинали

діяльність корифеї українського театру – драматурги і

режисери Михайло Старицький (зі шляхетського роду) та Марко

11

Кропивницький (з родини управителя панських маєтків).

Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній

родині Тобілевичів: четверо з шести дітей херсонського

землевласника Карпа Тобілевича стали театральними діячами.

Це: Марія (Садовська-Барілотті), Іван (сценічне псевдо

Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший – Панас

(Саксаганський). Кожен із них не лише створив власну трупу,

а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою

українського театру того часу була також Марія Заньковецька,

яка походила зі дворянської сім'ї. Театр корифеїв —

перший професійний український театр. Його було відкрито

1882 року в Єлизаветграді, і в цей рік український театр

відокремився від польського та російського. 1907 р. Миколі

Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний

Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за

Дунаєм», «Продана наречена», «Галька»,

«Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою

стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя. Микола

Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому

народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його

відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші

київські театри. Театр Садовського проіснував сім років, до

початку Першої світової війни (1914 рік), коли владою було

закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали,

книгарні.

12

Український Національний Театр виник за ініціативою

передової української громадськості, пробудженої

революційними змінами навесні 1917 р. (падіння імперської

Росії, а разом з нею і заборон, які тяжіли над українською

культурою, здобуття Україною територіально-політичної

автономії). Фундатором Українського Національного Театру

став Комітет Українського Національного Театру (спочатку, у

квітні-травні 1917 року, існував як Комісія по утворенню

Українського Національного Театру), який веде свій родовід

від товариства "Український Національний Театр", заснованого

у 1913 році у Києві. З метою створення зразкового, як

передбачалось, театру в Комітеті об’єдналась еліта

українського громадянства. Комітет Українського

Національного Театру визнавався державною структурою при

Генеральному секретаріаті народної освіти Української

Центральної Ради і через створений ним у вересні 1917 року

Театральний відділ (у складі того самого Секретарства) він

проводив добре продуману широкомасштабну і далекоглядну

державну театральну політику[5]

Перша згадка про Український Національний Театр

стосується 25 квітня 1917 року, коли на установчих зборах

Комісії по створенню Українського Національного Театру було

прийняте рішення про те, аби створюваний зразковий

національний театр був державним театром при уряді

Української Центральної Ради. Протягом червня 1917 р. було

підготовано проект репертуару та складу трупи створюваного

13

театру. У липні 1917 р. було укладено угоду між Генеральним

секретарством народної освіти Української Центральної Ради

та Київською міською думою про оренду приміщення Троїцького

народного дому для Українського Національного Театру.

Наприкінці липня 1917 р. для організації театру Комітет

Українського Національного Театру отримав від уряду

Української Центральної Ради позику в 20.000 карбованців.

Тоді ж, у липні, була обрана дирекція Українського

Національного Театру (Марія Грушевська та

О.Кошиць – представники Комітету Українського Національного

Театру, І. Мар’яненко – директор театру, М. Вороний).

Протягом серпня 1917 р. було уточнено репертуар та

доукомплектовано трупу, у вересні – розпочато репетиції. 16

вересня 1917 р. Український Національний Театр відкрив сезон

у приміщенні Троїцького народного дому (нині приміщення

Київського театру оперети по вулиці Великій Васильківській,

донедавна – Червоноармійська).

Критичний момент у житті Українського Національного

Театру настає в середині травня 1918 р., коли всі побачили,

що наслідки сезону не відповідали очікуваним результатам.

Невідворотною стає реорганізація театру, мова про яку

заходила ще у листопаді 1917 р. Диференціацію діяльності

Українського Національного Театру здійснює Театральна рада,

в яку 26 квітня 1918 р. було перетворено Комітет

Українського Національного Театру і яка успішно продовжила

свою діяльність за гетьманату П. Скоропадського. 14 серпня

14

1918 р. Український Національний Театр реорганізувався в

Державний Народний Театр під керівництвом П. Саксаганського,

від попередника йому перейшло усе майно та приміщення.

(Спадкоємцем Державного Народного Театру, а отже

й найстаршим українським державним театральним колективом, є

Львівський академічний український драматичний театр імені

М. Заньковецької, який таким чином є й найстаршим діючим

українським театральним колективом.) Після реорганізації

Українського Національного Театру значна частина його

акторів увійшла ще до одного театру – до створеного 23

серпня 1918 р. Державного Драматичного Театру, “театру

європейського репертуару” під керівництвом Б. Крживецького

та О. Загарова (нині це Дніпропетровський обласний

український музично-драматичний театр імені Т. Шевченка)

[5].

І хоч сучасна мистецька практика в Україні, як і в

цілому світі, вказує на те, що більшість театральних культур

нині прийшла до такої моделі театральних колективів, яка

передбачає поєднання в репертуарі різноманітних за стилем та

художнім спрямуванням драматичних творів, все ж для глядачів

українського театру у 1917 році це була революційна

новація – розшарування мистецьких запитів різних верств

суспільства було занадто великим, аби усі прихильники

національного мистецтва зібрались в одному театрі. Утримуючи

збільшену трупу і виставляючи зовсім різнопланові вистави,

Український Національний Театр мав широкий розголос, але

15

протягом одного сезону не встиг сформувати коло своїх

глядачів, кількість відвідувачів залишалась нестабільною.

Спрямований на всіх, Український Національний Театр виявився

не спрямованим ні на кого конкретно. Нестача засобів для

реалізації експерименту не дозволила завершити його так само

красиво, як було розпочато, і останні місяці сезону, попри

окремі надзвичайно вдалі постановки, були прикрою агонією

великого театрального колективу.

Таким чином сезон Українського національного театру

дозволив інтелігенції, і передусім театральним діячам (хоч і

не малою ціною) розпрощатися з ідеалізмом і адекватно

сприйняти реалії мистецького процесу. Для того, щоб з нового

сезону здійснювати здорову театральну політику і досягти

значних мистецьких результатів.

Показово, що майже одночасно з першим державним театром

на публіку вийшов очолюваний Лесем Курбасом «Молодий театр»,

приватний український театральний колектив, з виставою

"Чорна Пантера і Білий Ведмідь". У такий спосіб історія

неначе сама розумно розв’язала суперечки між учасниками

Комітету Українського Національного Театру, застерігши для

українського театрального мистецтва обидва шляхи розвитку,

які доповнювали один одного: еволюційний (Український

Національний Театр) і революційний (Молодий театр).

Український Національний Театр відіграв винятково

важливу роль в історії українського театру – передусім самим

фактом виникнення та існування. Адже був створений перший в

16

історії українського народу державний національний театр. І

цей театр зробив крок у бік виходу з кризи побутового

театру, розпочавши освоєння новітньої української та

світової драматургії. За підтримки держави колектив

Українського Національного Театру став на шлях свідомого і

продуманого фахівцями задоволення потреб розвитку

національного театрального мистецтва.

17

Розділ 2. Особливості формування українського театру

2.1. Театральнее мистецтво Правобережної України

Театральне мистецтво Правобережної України – яскрава й

вагома складова театральної культури України і своїм

корінням сягає у далекі віки.

Елементами театральності позначені звичаї гуцулів, галичан,

бойків, лемків та інших представників українського етносу

Прикарпаття, що, зокрема, самобутньо проявляється в

календарній обрядовості (колядки, щедрівки), весільних

піснях-іграх, проводах на полонину, святкуванні Івана

Купала, похоронних ритуалах тощо, які носять характер

лірико-комедійного, сатиричного, драматичного чи

трагедійного видовища. Ці елементи ігрового дійства заклали

основи «народної» драми, «народного театру» – мистецтва, яке

вже у своєму зародку гармонійно поєднувало слово, музику,

18

танець та інші види мистецтв, що стало в майбутньому однією

з найхарактерніших рис українського національного театру.

Театральна традиція на західноукраїнських землях мала

свої специфічні особливості.

Наприкінці XVI століття, як вже згадувалось, на Волині

та Галичині (Острог, Львів) з'явився український шкільний і

народно-містеріальний театр, зокрема й ляльковий (вертеп).

Щоправда, в умовах польського панування шкільний український

театр на цих землях зник ще до середини XVII століття, і

тільки в народному середовищі розвивалася українська народна

драма[6].

Із переходом під австрійську владу Галичини (1772 р.) та

Буковини (1775 р.) тут з'являються німецькомовні, польські

професійні мандрівні театральні трупи. А в 1795 році у

Львові був відкритий і стаціонарний театр у колишньому

костелі єзуїтів, у якому спочатку діють німецькомовна, а

згодом – польська трупи. Через цілковиту пригнобленість

української культури, занепад освіти, відсутність

національно свідомої еліти про створення під одним дахом

поруч з німецькою та польською театральними трупами ще й

української ніхто тоді не думав.

У 1797 р. за ініціативою студентів Львівської духовної

семінарії у стінах навчального закладу також почали

відбуватися театральні вистави. Через брак відповідного

українського репертуару, ставили п'єси польських та

німецьких авторів, зокрема комедії Франца Богомольця

19

(17201784), польського письменника та публіциста, відомого

єзуїтського педагога. Театральним хистом серед питомців

семінарії, які брали участь у виставах, найбільше

відзначались Осип Чарнецький та Іван Сточкевич. Відомі

також: Ковальський, Шудлійський, Урицький, Слоєвський (який,

до речі, виконував жіночі ролі). Іван Сточкевич водночас

збагачував театральний репертуар новими творами, наприклад,

переробив драму «Легкодушність і добре серце» невідомого

німецького автора, у якій виконував головну роль[7].

Відвідувало ці вистави тодішнє місцеве духовенство з

родинами, а також не чисельна світська публіка. Серед

глядачів був і тодішній директор польського театру І. Н.

Каміньскі, який з великими похвалами висловлювався про гру

аматорів. Однак ці вистави великого успіху не мали, бо для

публіки були незрозумілі як за мовою, так і тематикою.

У 30-х роках на суспільну арену вийшла літературна група

«Руська трійця», яка започаткувала в Галичині нове

українське письменство з новими громадсько-політичними й

художніми ідеями. Не без впливу цих нових ідей у Львівській

семінарії наприкінці 30-х років, коли ректором семінарії

призначили Григорія Яхимовича (пізнішого Галицького

Митрополита), відновлюється раніше заборонене навчання

українською мовою. Театральні вистави теж почали

відбуватися рідною мовою. На одній із них – «Весілля на

Руси» (1838 р.), інсценізації українського весілля – був

присутній і ректор Г. Яхимович, який підтримав вихованців та

20

закликав до подальшої праці на театральній ниві. Багато

серед тодішніх майбутніх богословів проявляли своє

захоплення сценічним мистецтвом і активно брали участь у

постановках, зокрема: Кашубинський, Мох, Твардієвич,

Вербицький та ін.[7].

Треба сказати, що показ «Весілля на Русі» (за

етнографічною публікацією «Руськоє весілє» о. Йосифа

Лозинського, пароха с. Радохінці) - як сценічне етнографічне

дійство – не був якимсь окремим випадком, бо з народною

творчістю галицький загал був уже давно знайомий завдяки

вертепові. Але цей процес, як зауважував видатний

український громадсько-політичний діяч, мистецтвознавець та

історик культури Дмитро Антонович, уже проходив мимо

української інтелігенції та, що найважливіше, із розвитком

галицьких міст помалу занепадав. Сильна колись традиція

шкільних вистав утримувалась ще по школах, хоча постановки

були латинською або польською мовами. А ця етнографічна

публікація о. Й. Лозинського та поставлена за нею у

Львівській духовній семінарії вистава вперше виявили основні

елементи нової української драми, а разом з тим основні

елементи театру, якими є танець, маска, костюм і драматична

дія. Львівські семінаристи здійснили постановку, яка стала

першою ластівкою українського аматорського театру в

Галичині.

Український репертуар у семінарії набирав сили. Друга

вистава рідною мовою з 1842 р. складалася із трьох п'єс:

21

перша представляє ярмарок, друга - уривок з народного

весілля, а третя - вибір рабина. Інтермедія «Ярмарок» була

повторенням поставленої в Києві у 1736 р. інтермедії

Митрофана Довгалевського «Коміческоє дійствіє на Рождество

Христове». «Вибір рабина» був чи повторенням старої

інтермедії «Жида з русином», чи наново скомпонованою

інтермедією Р. Моха, чи когось іншого з тодішніх питомців на

відомий народний анекдот (згодом увійшов у літературу в

обробці С. Руданського).

Та наступний ректор, професор Теліховський, був

противником театральних вистав у семінарії і гостро виступав

проти них. Вихованцям було строго заборонено перебиратися у

світський одяг, курити та брати участь у театральних

постановках. Однак вони все одно потай збирались і

культивували драматичне мистецтво, виголошуючи написані

Мохом віршовані монологи та деякі сцени з його комедій. До

речі, Рудольф Мох, закінчивши семінарію, отримав парохію

біля Станіславова (нині – Івано-Франківськ) і там видав

першу комедію рідною мовою «Справа в селі Клекотині»,

написану з дотепом і гумором на тему із сільського життя за

часів панщини. Тоді ж написав сценічну народну картину зі

співами «Проциха», до якої дуже гарну музику скомпонував о.

Михайло Вербицький. З того часу відома і комедія

«Опікунство». Усі три п'єси були поставлені на сцені

Станіславівського театру, а згодом і у Львові[8].

22

Окрім отця Моха, для української сцени творили й інші

богослови: о. К. Скоморовський переклав трагедію Хомякова

«Єрмак»; о. Й. Вітошинський написав оперету на музику о. М.

Вербицького «Козак і охотник», а також переклав комедію

Мольєра «Жорж Данден» під назвою «Гриць Мазниця»;

оригінальні інтермецо (невеликі музичні п'єси) писав о. І.

Наумович.

І хоча ці театральні вистави відбувались у вузькому колі

прихильників сценічного мистецтва, так би мовити, за

закритими дверима духовної семінарії, саме її вихованці

винесли з тих років не лише любов до театру, але й любов до

рідного слова свого народу, були ініціаторами і головними

виконавцями творення українського театру в Галичині.

Подібно і в Перемишлі, старовинному галицькому місті, у

1781р. стараннями тодішнього Перемишльсько-Холмського

єпископа Максиміліана Рилла (управляв єпархією у 1779-1793

рр.) було засновано Духовну семінарію, яка стала центром

піднесення освіти духовенства єпархії та розвитку

української культури. На одному з єпархіальних синодів, у

1780 р., під проводом владики Максиміліана було схвалено

рішення про навчання руської мови, окрім німецької та

польської, – це стало поштовхом до пізнішого українського

відродження в Галичині, яке спалахнуло уже на початку XIX

століття.

Але треба було чекати аж 1848р., коли на хвилі

австрійської революції, що спричинила національний рух,

23

виник український театр. Щоправда, у Львові на той час не

було ще українських мистецьких сил, які б узяли на себе таку

ініціативу.

Оскільки орган українського самоврядування, так звана

Головна Руська Рада, центр якої був у Львові, мала серед

окружних філій найміцнішу в Коломиї, то саме Коломийська

рада взяла на себе ініціативу створення українського

аматорського театру. Організаторами виступили голова

Коломийської ради Микола Верещинський, бургомістр Сильвестр

Дрималин і тодішній коломийський парох, ревний душпастир і

гарячий патріот о. Іван Озаркевич (1794-1854), письменник,

перекладач (у 1852р. перекладав українською мовою «Байки

Езопа»). Отець Іван був натхненником та ідеологом всієї

справи. Саме він забезпечив молоду сцену українським

репертуаром, якого раніше в Галичині не існувало.

Скориставшись з наявності в Коломиї друкованих текстів обох

п'єс Івана Котляревського – «Наталка Полтавка» і «Москаль-

чарівник» - о. І. Озаркевич прилаштував їх до місцевих умов,

перенісши дію з Полтавщини на Покуття, відредагувавши мову

на місцеву покутську говірку, перейменувавши героїв на

місцевий лад, замінивши пісні, які містили в собі

східноукраїнські реалії, на пісні, що побутували на Покутті

й т. ін. Таким чином о.Озаркевич здійснив те, що тепер має

назву літературної адаптації. Цей принцип мав широке

застосування наприкінці XVII – першій половині XIX століття

у всіх європейських театрах, коли запозичувалися з

24

іншомовної драматургії тексти п'єс, які докорінно

перероблялися на свій національний лад.

Повна переробка оперети Котляревського не лише зробила

«Полтавку» рідною п'єсою в Галичині, але й відкрила шлях

побутовій п'єсі галицького театру. Отець І. Озаркевич

розумів, що для українського глядача в Галичині важливо буде

показати не полтавських українців, яких не знали тоді не

тільки глядачі, а й самі виконавці, а показати життя

покутських українців. З-під пера о. Івана Озаркевича вийшли

нові версії І. Котляревського: «Дівка на виданню, або На

милованнє нема силування» і «Жовнір-чарівник». Наталка стала

Анничкою, виборний Макогоненко – десятником і т. ін. Деякі

пісні було замінено, як, наприклад, «Та йшов козак з Дону,

та з Дону додому». Петро співає: «Ох, доле ж моя, доле ж моя

злая». Замість відомої пісні Наталки «Видно шляхи

полтавськії і славну Полтаву, пошануйте сиротину і не

вводьте в славу» Анничка співала «Видно шляхи коломийські,

славну околицю, пощануйте сироточку бідную дівицю». Зовсім

опущено пісню «Ворскла – річка невеличка». Третьою обробкою

о. І. Озаркевича було «Весілє, або Над цигана Шмагайла нема

розумнішого», в основі якої лежала п'єса теж східно-

українського автора – слобожанина Степана Писаревського

«Купала на Івана».

Перша публічна театральна вистава «Дівка на виданню, або

На милованнє нема силування» відбулася в Коломиї 21 травня

за старим стилем (8 червня за новим стилем) 1848 р.

25

Поставлена силами місцевих акторів-аматорів, серед яких були

коломийські міщани, активісти українського національно-

культурного руху: Юрко Стадниченко, Іван Филипович,

Фердинанд Буклашевський та ін. Народу на виставу набилося

«як в Зарваниці на празник Івана Хрестителя», публіка була в

захопленні, з великими оваціями приймала артистів. Вистава

викликала нечуваний ентузіазм не тільки серед українського

населення, а й загальноміської публіки, до якої належали

німецькомовні австрійці, чехи, євреї, а також поляки, хоча з

боку останніх вживалися заходи щодо перешкод наступним

українським виставам. Мистецьким керівником, режисером цієї

події і всіх наступних вистав був австрійський офіцер-

поручник Алоїз Ляйтнер, можливо, австрієць, а може, й чех за

національністю.

Після цього першого успіху було домовлено щотижня, у

четвер, давати українські вистави в Коломиї. Однак цей задум

не міг бути реалізований через брак репертуару та підривні

заходи антипатріотично налаштованих елементів. Друга вистава

«Дівка на виданню» відбулась десь у часі до 10 вересня 1848

р., а в часі між 10 вересня і 12 жовтня 1848 р. показано

третю виставу, на цей раз уперше «Жовніра-чарівника».

Поки давалися перші дві вистави «Дівки на виданню» в

Коломиї, текст переробки друкувався в Чернівцях у друкарні

«Яна Екгарта і сина» в латинській транскрипції. Принаймні о.

І. Озаркевич у жовтні 1848 р. привіз примірники видрукуваної

книжечки на «собор руських учених», або, посучасному кажучи,

26

– на конгрес української інтелігенції Галичини, що відбувся

19 жовтня 1848 р. До речі, у дні цього з'їзду на прохання

делегатів коломийська група, залучивши львів'ян, підготувала

й зіграла виставу «Дівка на виданню», чим започаткувала

український аматорський рух у Львові. Звідти він перекинувся

до Перемишля й Тернополя.

Але цей сплеск відродження театрального мистецтва не

тривав довго. У час революції 1848-1849 рр. люди були

зайняті політикою. Настав період апатії серед української

інтелігенції в Галичині, ідейний розбрід, поширення

москвофільської пропаганди, яку привезли до Галичини

російські емісари в обозі царської армії, що йшла на

Угорщину для придушення революції. Однак Іван Франко вважав

основною причиною не тільки саму суспільно-політичну

ситуацію, а й те, що драма і театр мало ще тоді мали ґрунту

в Галичині, що не було ані репертуару, який доводилось на

скоро латати, перелицьовувати та перекладати з чужих мов,

ані, що найважче, не було публіки, сільської і настільки

маючої та освіченої, щоб театр був для неї потребою. Навіть

поляки у Львові не мали ще тоді такої публіки, а й німецький

театр, до якого горнулася вся бюрократія, держався значними

субвенціями державними та різними привілеями. А з русинів,

темних і бідних та розсипаних по селах, хто мав цікавитися

театром, хто мав підтримувати його? В обох містах (Коломия

та Перемишль), де театр краще розвивався, він завдячував се

заінтересованістю і живій участі людей неруської людності,

27

зі світа урядницького й військового, а коли не стало тої

протекції, то не стало і руських «зрілищ».

Лише наприкінці 1860-х рр. розбудувалось наново

національне життя українців: успішно розвивалися українські

культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове

товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські

представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. І саме

тоді постала думка зорганізувати в Галичині професійний

український театр.

2.2. Формування українського театру на території

Лівобережної України

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст.

припадає період розвитку започаткованого наприкінці XVI ст.

українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х

pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного

театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром

стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Сюжет

театральних п’єс був релігійно спрямований і пов’язаний зі

змістом Святого Письма або агіографічною літературою.

Загалом збереглося тридцять драм. Проте шкільна драма вчасно

відгукувалась і на події сучасності, що асоціювались з

подіями історичними. Прикладом може слугувати трагікомедія

"Володимир" Феофана Прокоповича, яка була поставлена на

сцені Києво-Могилянської академії у 1705 році[9].

28

Дослідник історії шкільного театру Л.Корній наголошує,

що розвиток музично-драматичного мистецтва, який є типовим

для України, починається саме зі шкільних вистав: "Уже у

шкільному театрі відбувалося становлення історичної

національної української драми і зароджувався ґрунт для

опери Нового часу. З деякими традиціями шкільної драми

пов’язана і перша українська національна опера "Наталка

Полтавка" І.Котляревського".

Шкільний театр відіграв величезну роль у розвитку

музично-театральної культури. Він сприяв становленню

професійного театру, оскільки тут вже були напрацьовані

принципи художньої гри, усвідомлені важливість сценографії,

технічного устаткування вистав, майстерність освітлення

тощо.

Історичні свідчення відносять появу вертепного театру до

кінця XVI століття: вважається, що він практикувався з 1573

року, а письмові відомості про нього датуються 1666 роком

XVII століття.

Незважаючи на значний час свого існування (до середини

XX століття), найбільшу популярність вертепна драма здобула

у другій половині XVIII століття.

У XIX столітті зафіксовано кілька варіантів тексту вертепної

драми, які одержали назви за місцем запису: Сокиринська

(1771), Новгород-Сіверська (1874), Куп’янська (1880),

Славутська (1897, 1928), Батуринська (кінець XIX століття),

Хорольська (1928). Як ми вже зазначали, Г. Галаган у 1882

29

році видав текст вертепної драми, яка ставилася в його

маєтку. Авторами і виконавцями вертепної драми були учні

колегіумів та Київської академії. Виставу супроводжували

музика і співи. Ляльковий вертеп мав вигляд двоповерхової

скрині-будиночка. Спектакль складався з двох дій: перша –

релігійного змісту, друга – побутового. Музика першої дії –

канти – "розповідала" про події зі Святого Письма, музика

другої – народними піснями і танцями характеризувала яскраві

народні образи. Проте вертеп теж поступово втрачав свої

позиції активного соціально орієнтованого видовища.

З середини XVIII століття розповсюджуються кріпацькі

театри – драматичні, оперні, балетні. Музичні вистави при

маєтках існували до скасування кріпацтва, хоча їхня роль

поступово зменшувалася, і можна констатувати поступовий

занепад цієї справи з другої третини XIX століття.

Вже на початку XIX століття розвиваються і набувають

особливого значення вистави аматорських гуртків, які

складалися з дворян та різночинної інтелігенції. Аматорські

театри існували в маєтках Д. Трощинського, А. Лобанова-

Ростовського, родини Тарновських й багатьох інших. В

аматорських виставах трупи А. Лобанова-Ростовського брав

участь І. Котляревський, який відповідав за репертуар, а

також грав комічні ролі. Ставилися п’єси російських (Я.

Княжнін, М. Сумароков, М. Херасков, М. Загоскін, Д.

Фонвізін, І. Крилов) та західноєвропейських (Ж.-Б. Мольєр,

А. Коцебу) драматургів. Перші вистави аматорського театру у

30

Харкові відбулися в 1780 році. Вистави не мали розмежування

на драму та музичний театр: національні традиції видовищних

дійств сприяли формуванню українського театру як му

зично-драматичного. На сцені харківського театру

ставилися твори російських авторів (О. Сумарокова, Я.

Княжніна, М. Верьовкіна ), а також опери російських

композиторів М. Соколовського ("Мірошник, чаклун, обманщик і

сват"), В. Пашкевича ("Нещастя від карети", "Скупий"), Г.

Раупаха ("Добрі солдати"), І. Бюлана ("Збитенник") [10].

На початку XIX століття у великих містах України

відкриваються платні професійні театри: у Києві (1804),

Одесі (1809), Полтаві (1810), Харкові (1812), Ніжині (1826).

Постійних труп при театрах не було, їх обслуговували,

головним чином, мандрівні театральні трупи, так звані

антрепризи. Найвідомішими були антрепризи вище згаданих Л.

Млотковського і І. Штейна, а також П. Рикановського. У

останнього виступав Й. Петров (пізніше – перший виконавець

партій Івана Сусаніна та Руслана в операх М. Глінки, відомий

оперний співак). У І. Штейна працював актор М. Щепкін

(спочатку як кріпак, а згодом – як вільнонайманий) – відомий

російський актор.

У другій половині XIX століття в Харкові діяла

антреприза М. Дюкова: грала російська трупа, гастролювали

відомі російські актори (М. Єрмолова, В. Комісаржевська),

виступали українські артисти (М. Заньковецька, М.

Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський). [11] Проте

31

театральні антрепризи не могли повністю задовольнити смаки

демократичної аудиторії, отже рух аматорського театрального

мистецтва набуває значного розвитку.

Розвиток української літератури став значним поштовхом

до розвою аматорського театру, збагативши його національно-

характерними образами. Наступне десятиріччя показало,

наскільки зросли аматорські театральні сили, якого вони

набули досвіду. Це призвело до переходу акторів-аматорів у

професійні театри. Згодом професійними стають і деякі власне

аматорські трупи (аматорські театри Київського університету

під керівництвом М. Старицького і М. Лисенка; Чернігівщини

під керівництвом Л. Глібова і П. Марковича, Єлисаветграда на

чоліз М. Кропивницьким). Поступальний рух розвитку музично-

театрального мистецтва призвів до появи першого українського

професійного театру у 1882 році.

Аматорський театр був явищем суперечливим. Значною мірою

ані актори-аматори, ані керівники аматорських труп, обрані

зі членів гуртка, не замислювались над призначенням свого

театру, завданнями перед суспільством, виховною роллю вистав

та їх соціальним значенням. Театральна вистава уявлялася

розвагою невибагливої публіки з певною меркантильною метою –

зібрати гроші.

Звідси й рівень п’єс, що ставили такі трупи: надумані

ситуації, що вражали пересічного глядача, різні жахіття,

перебільшені пристрасті в поєднанні з народними піснями і

танцями, які були далекі від народного побуту й спотворювали

32

національний характер українців. Безумовно, в цьому випадку

на репертуар аматорських гуртків впливала діяльність

невеликих мандрівних театральних труп. Проте ці негаразди не

можуть затьмарити історію аматорського музично-драматичного

театру як видовища прогресивного, рупора громадської

свідомості та сподівань українського народу.

Значною інтенсивністю театрального життя у XIX столітті

вирізняються регіони Київщини, Катеринославщини, Полтавщини,

Миколаївщини, Єлисаветградщини. Зокрема, театральне життя

Києва було вельми різноманітним, адже Київ – один зі значних

культурних центрів тодішньої Росії. Тут з 1830 року діяла

антреприза І. Штейна. Склад трупи був інтернаціональний. Тут

служили українські, російські, польські, німецькі актори.

Крім того, до складу входили як вільнонаймані артисти, так і

викуплені у поміщиків актори-кріпаки. Репертуар трупи був

досить різноманітний. Так, за контрактом його трупа мала

ставити за театральний сезон вісімдесят спектаклів, тому

необхідно було постійно оновлювати репертуар, залучати все

нові й нові п’єси. В нагоді ставали найновіші постановки

російських театрів. І. Штейн проводив своєрідну

антрепренерську політику: акторський склад іноді поділявся

на дві або три невеликих трупи, які виїздили з самостійними

гастролями в інші міста з власним репертуаром. Так, в 1834

році одна група акторів гастролювала в Житомирі, а інша – в

Ніжині, причому їхній репертуар відрізнявся від київського.

У 1837–1838 роках в Києві виступала трупа відомого

33

антрепренера Л. Млотковського. До її складу входили видатні

актори К. Соленик, М. Рибаков, Л. Млотковська. Репертуар

складали шедеври західноєвропейської драматургії ("Гамлет",

"Отелло" В. Шекспіра, "Розбійники", "Підступність і любов"

Ф. Шиллера), які ставилися за участю відомого актора

трагічного амплуа П. Мочалова. П’єси українських авторів

також посідали чільне місце в репертуарі трупи.[11]

Спектаклі трупи мали значний успіх у київської публіки.

Аналізуючи діяльність провідних на той час антреприз І.

Штейна та Л. Млотковського, необхідно підкреслити, що саме

ці антрепризи приділяли серйозну увагу режисурі спектаклю,

що на той час не було типовим явищем.

В подальшому, у 50–60-ті роки XIX століття, музично-

театральне життя Києва ще більше урізноманітнюється. Діють

кілька антреприз: П. Рекановського, П. Мікульського, М.

Енгельгардта та ін. Репертуар цих труп складали українські

та російські комедії. Водночас слід зауважити, що в цей час

відбувається поступове зниження художнього рівня

театрального мистецтва, і це негативно впливає на його

розвиток. Умови існування антреприз в Києві не завжди

сприяли розвитку музично-театрального мистецтва. На

перешкоді ставали як матеріальні причини, так і постійний

контроль з боку влади, особливо, в питаннях репертуарної

політики.

34

Розділ 3. Вистави Українського національного театру

У театрі планувалося здійснювати постановки кращих

класичних українських п’єс, популяризувати твори сучасних

українських драматургів, знайомити глядачів з кращими

зарубіжними творами українською мовою.

Сезон Українського Національного Театру розпочався

виставами "Пригвожденні" В. Винниченка (16 вересня 1917 р.)

та "Лісова квітка" Л. Яновської (17 вересня 1917 р.). Перший

рецензент вистав, відомий історик театру Д. Антонович,

аналізуючи постановки і насамперед акторську гру, одразу35

помітив, що на сцену зразкового національного театру

проникла стара акторська школа українського народно-

побутового театру. Мелодраматичний тон і трафаретне

виконання, характерне для українського народного

репертуару, – одні з негативних ознак старої української

театральної школи, проти якої виступали фундатори

Українського Національного Театру –простежувались вже у

перших виставах[12].

Протягом першого тижня роботи Українського Національного

Театру в його репертуарі ідуть майже виключно п’єси І.

Карпенка-Карого ("Безталанна", "Мартин Боруля", "Чумаки") та

В. Винниченка ("Брехня", "Молода кров", "Пригвожденні").

Таке близьке сусідство різних типів драми несподівано

загострило головну проблему Українського Національного

Театру - залежність акторів від виконавської школи народно-

побутового театру, а також зафіксувало невизначеність

естетичної платформи Українського Національного Театру.

Відповідальність за цю невизначеність рівною мірою несуть

Комітет Українського Національного Театру і дирекція театру.

Комітет дав театрові статут, який уже ніс у собі репертуарне

роздвоєння, а дирекція заходилася втілювати ідею

репертуарного різноманіття, довівши її до крайнощів

введенням до репертуару авторів протилежного художнього

спрямування.

Репертуарна невизначеність тягнула за собою

невизначеність акторську, виконавську. В такій ситуації

36

актори поверталися до звичної їм манери виконання, і п’єси

В. Винниченка не мали шансів бути виконаними у відповідному

їм стилі - стилі, новому для більшості акторів народно-

побутової школи, а відтак не задовольняли громадськість, яка

очікувала від театру новаторського мистецького слова,

співзвучних часові художніх ідей.

Серед 17 авторів, до яких протягом сезону звернувся

Український Національний Театр, найбільш популярними

драматургами були чотири: І. Карпенко-Карий (58 вистав

упродовж сезону), В. Винниченко (45 вистав),

М. Кропивницький (39 вистав) та М. Старицький (30 вистав).

На їх долю припала абсолютна більшість усіх вистав

Українського Національного Театру. Інші автори п’єс: І.

Котляревський, Т. Шевченко, Панас Мирний, Б. Грінченко, Л.

Яновська, Л. Старицька-Черняхівська, В. Самійленко,

С. Васильченко, О. Олесь, Д. Грицинський; Ж.-Б. Мольєр, Г.

Зудерман, Л. Ридель[13].

Долаючи націленість Українського Національного Театру на

чотирьох драматургів, літературно-репертуарна комісія

Комітету Українського Національного Театру, до якої увійшли

здебільшого літератори (серед них О. Олесь, В. Самійленко,

Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко), ухвалює поставити в

Українському Національному Театрі такі п′єси: "Лихоліття" Г.

Хоткевича, "Розбійники" Ф. Шіллера, "Уріель Акоста"

К. Гуцкова, "Огні Іванової ночі" Г. Зудермана, "Ткачі" Г.

Гауптмана.

37

"Огні Іванової ночі" Зудермана невздовзі були поставлені

(прем’єра відбулась 24 жовтня 1917 р.). А от чотири інші

п’єси так і не побачили світла рампи на сцені Українського

Національного Театру. Якщо порівняти плани з репертуаром, то

бачимо, що замість запланованих п’єс Шіллера, Гуцкова,

Гауптмана та Хоткевича  у жовтні 1917 р. Український

Національний Театр вводить у свій репертуар ще вісім п’єс

тих самих "улюблених" авторів: п’ять п’єс І. Карпенка-Карого

та по одній - В. Винниченка, М. Кропивницького,

М. Старицького. Крім зазначеної п’єси Г. Зудермана, 10

листопада 1917 р. Український Національний Театр виставив

п’єсу ще одного іншомовного автора – польського драматурга

Л. Риделя "Зачароване коло".

12 грудня 1917 р. в Українському Національному Театрі

відбулась прем’єра із зарубіжного класичного репертуару, яка

викликала найбільшу бурю полеміки за весь сезон: уперше

глядачі побачили виставу "Тартюф" Мольєра в перекладі В.

Самійленка. Віршована комедія "Тартюф" стала серйозним

випробуванням для трупи молодого державного театру, і попри

нарікання декого з рецензентів вистава посідає одне з

чільних місць в репертуарі й до кінця сезону йде приблизно

двічі на місяць.

Нова тенденція в репертуарі Українського Національного

Театру, яку виявила друга половина сезону, - широке

проникнення на сцену історичних п’єс. Із семи нових вистав

три були здійснені за історичними творами: "Богдан

38

Хмельницький" та "Оборона Буші" М. Старицького, а також

"Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської. П’єса

Л. Старицької-Черняхівської, поставлена в середині квітня,

до кінця сезону пройшла три рази. А вистави за М. Старицьким

мали надзвичайний успіх: "Богдан Хмельницький" - 8 разів за

три місяці, а "Оборона Буші" - 6 разів за півтора місяці,

тобто майже щотижня по виставі.

Слід відзначити, що вплив п’єси І. Котляревського

"Наталка Полтавка" був настільки значним для української

літератури та українського театру, що перша половина XIX

століття пройшла під знаком цього твору. Її вплив відчули

всі митці, що писали для театру: обираючи схожі сюжети, вони

йшли "за І. Котляревським" в розробці народних характерів,

музичної драматургії п’єс і навіть називали їх так само:

"малоросійська опера". Сценічне життя іншої п’єси –

"Москаль-чарівник" – також вельми інтенсивне. Вона стала

однією з найпопулярніших в Україні музичних вистав. Роль

Чупруна виконували відомі актори (М. Щепкін, К. Соленик) та

оперні співаки (С. Гулак-Артемовський). В цих творах автор

використав характерні риси вертепу, інтермедій шкільного

театру, розмовні діалоги водевілю та різноманітні народні

пісні. Твори І. Котляревського відкрили нову сторінку в

українській драматургії. Вони стали основою репертуару

національного музичного театру. "Наталку Полтавку" автор

назвав "оперою малоросійською", і хоча вона йшла на сценіз

1819 року, вперше вийшла друком лише в 1838 році, їй

39

властиві риси водевілю, комічної опери з розмовними

діалогами, вертепу, шкільної драми. І. Котляревський

виступив також і як автор музичної драматургії п’єси, увівши

пісні-портрети Наталки, Петра, Миколи. Мелодії з "Наталки

Полтавки" швидко поширилися теренами України. До обробки

цих мелодій, їх опрацювання для музичних вистав зверталися

А. Барсицький, А. Колосов, А. Єдлічка, О. Горєлий, О.

Маркович, М. Васильєв, М. Лисенко.

"Наталка Полтавка" та "Сватання на Гончарівці" відіграли

вирішальну роль у становленні українського національного

театру. Водночас ці п’єси стали основою репертуару всіх труп

того часу: неможливо було вважатися українським театром,

якщо в репертуарі не були представлені ці твори. Отже, твори

І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка створили

підгрунття репертуару театру в Україні, вони ставилися

мандрівними трупами в різних містах України. Названі твори

не були поодиноким явищем в історії українського театру. В

першій половині XIX століття популярності набула п’єса

Стецька Шерепері (Степан Писаревський) "Купалана Івана"

(1838), яку автор за традицією назвав "малоросійською

оперою". В цьому творі представлені сцени народних обрядів –

свята Івана Купали та українське весілля. Наголошуючи на

національній своєрідності сюжету і героїв п’єси, автор

вводить численні музичні епізоди (танці, народні пісні, а

також авторські, стилізовані під народні). Все це підкреслює

40

тісний зв’язок українського театру з народним життям,

особливостями побуту[12].

Унікальною своєрідністю Українського Національного

Театру була його матеріальна та адміністративна залежність

від держави. Це дозволяло Українському Національному

Театрові бути взірцевим антиподом низькопробних "шароварно-

гопачних" труп, яких свого часу наплодилося дуже багато.

Саме в річище виховання здорової мистецької традиції та

смаку у широких народних верствах було спрямовано більшість

зусиль керівників і фундаторів Українського Національного

Театру. Табу на співочий, танцювальний, казково-феєричний та

інший репертуар, близький до розважального, сприяло

підвищенню художнього рівня державного театру, але водночас

це понижувало відвідування деяких вистав. Втім сильний

акторський склад компенсував цю обставину, і більшість

вистав збирали переповнену глядацьку залу.

Як було зазначено, шляхом розбудови нового театру

обирався репертуар. Але, розуміючи руйнівну залежність

українського театру від обмеженого репертуару, діячі театру,

за рідким винятком, не бачили, які глибші наслідки дала ця

багаторічна залежність. З одного боку, актори виявилися

пересічно нездатними вийти за рамки звичного творчого

діапазону. З іншого боку, у публіки не були прищеплені

традиція і смак сприйняття нової драматургії. Наприкінці

сезону стало очевидно, що неможливо самими лише

репертуарними заходами створити новий театр і подолати кризу

41

невідповідності існуючих театральних форм оновленим потребам

глядачів.

Та все ж перший крок було зроблено: національний театр

приміряв на себе сучасну українську і класичну зарубіжну

драматургію, переважно невідому йому доти. Були поставлені:

із тогочасних українських авторів - "Молода кров" (1913),

"Пригвожденні" та "Повстання Мари" (1917) В. Винниченка, "У

Гейхан-бея" (1912) В. Самійленка, "Гетьман Дорошенко" (1911)

Л. Старицької-Черняхівської, "На перші гулі" (1911) та "Зіля

Королевич" (1913) С. Васильченка, "Осінь" (1913) О. Олеся;

із зарубіжних авторів –"Тартюф" Мольєра, "Огні Іванової

ночі" Г. Зудермана та "Зачароване коло" Л. Риделя.

Отже, музично-театральні спектаклі були в Україні

явищем, яке відповідало нагальним потребам суспільства.

Музично-театральні видовища об’єднували громадськість,

виховували її естетичні смаки, формували соціальну

свідомість, згуртовували однодумців. Якщо деякий час

репертуар і мав розважальний характер, то це, насамперед,

пояснювалося прагненням залучити глядачів до театральних

дійств. Врешті-решт репертуар музично-театральних спектаклів

сформувався, набув сталих рис. Цьому значною мірою сприяла

ідея створення національного театрального репертуару з

українською тематикою, правдивим, а не перекрученим,

відбиттям народних характерів та народного побуту. Провідна

роль в створенні української музично-театральної п’єси з

музикою та розмовними діалогами належить І. Котляревському і

42

Г. Квітці-Основ’яненку. Їхні твори заклали підвалини

національного музичного театру, стали основою репертуару

українських драматичних труп. Важлива роль І. Котляревського

і Г. Квітки-Основ’яненка і в музичній драматургії, адже саме

ці автори ввели музичні характеристики персонажів до своїх

п’єс. Музикальність, "співучість" драми дозволила І.

Котляревському назвати свої сценічні твори "малоросійськими

операми". Ця назва прижилася, і Г. Квітка-Основ’яненко й

інші українські драматурги, йдучи шляхом І. Котляревського,

давали своїм творам таку саме назву.

Висновки

Театр – вид мистецтва, який відображає дійсність у

художніх сценічних образах. Саме такий театр був поширений

на території України. Він мав велике значення для

українського відродження, адже був одним із джерел

культурного життя нації.

У результаті проведеного дослідження встановлено, що

особливістю існування українського музичного театру стала

поява театру аматорського, який відіграв вирішальну роль на

шляху до створення професійного театру в Україні. Саме його

розповсюдженню, його різнобічності, мобільності у відбитті

проблем сучасності, а найголовніше, вмінню поєднувати

43

музично-драматичні вистави й оперні спектаклі, може

завдячувати своїм виокремленням в самостійний жанр

українська опера. В цілому, музично-театральні вистави

аматорських труп стали підґрунтям для становлення

професійного театрального мистецтва в Україні.

Визначили, що головними осередками становлення

українського театру були: Київ, а власне Києво-Могилянський

колегіум та Галичина, де виник перший український

професійний театр.

З’ясували, що вистави українського національного театру

відображали життя та побут українського населення, а твори

М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, Т.Г.Шевченка, І.Франка

склали основу репертуару відродженого національного театру.

На їхніх п’єсах виховувались українські актори, тисячі інших

національно свідомих українців, які зуміли зберегти рідну

мову, всіляко сприяли відродженню культури нашого народу.

Таким чином, закладалися духовні підвалини для створення

незалежної Української держави.

А також досліджено, що Український Національний Театр

відіграв винятково важливу роль в історії української

культури – передусім самим фактом виникнення та існування.

Адже був створений перший в історії українського народу

державний національний театр. І цей театр зробив крок у бік

виходу з кризи побутового театру, розпочавши освоєння

новітньої української та світової драматургії. За підтримки

держави колектив Українського Національного Театру став на

44

шлях свідомого і продуманого фахівцями задоволення потреб

розвитку національного театрального мистецтва.

45

Список використаних джерел

1. Новиков А.О. З історії українського театру / А.О.

Новиков – К.: Центр учбової літе ратури, 2007. – 224

с.– ISBN 978 966 364 590 9.  –

2. Грушевський М. Цариці української сцени /

М.Грушевський // Український театр. – К. – 1993. - №5.

3. Кропивницький М. Антологія української драматургії / М.

Кропивницький – К.:Мистецтво, 2004 – 432с. – ISBN 9665771574

4. Новиков А.О. Нариси з історії українського театру та

драматургії “Батько українського театру” / А.О. Новиков //

Історія та правознавство. К.– 2004. - №13-14. – С.7-8.

5. Черничко І. Український народний театр кінця ХІХ – поч.

ХХ ст. / І.Черничко // Народна творчість та етнографія. –

2003. - №1-2. – С.78-82/ – ISBN 9660213174

6. Заболотна В. Повернутись до себе / В.Заболотна //

Український театр. – 1993. - №5

7. Чорний І.В. Історія світової та української культури. /

І.В Чорний, В.А Кушнерук., В.А Режко // Підр. для вищих

закл. освіти. – К.: Літера, 2000. – 464с. – ISBN: 978-611-

01-0015-1

46

8.Антонович Д. Український театр / Д. Антонович [Электронный

ресурс] // Режим доступа:

http://litopys.org.ua/cultur/cult23.htm

9. Кн. 1: Українська культура ХІХ століття. / ред: Г. А.

Скрипник // Історія української культури: у 5 т. - К.: Наук.

думка, 2008. - Т. 4. - 1008 с. – ISBN 966-024-103-8

10. Дорогих Л. В. Аматорське мистецтво як історико-культурне

явище (на матеріалах України другої половини XIX ст.) :

дис... канд. іст. наук / Л. Дорогих ; Київський державний

університет культури і мистецтв. — К. : 1998. — 182л. с.

11. Лисюк О. О. Театрально- музичне життя Києва кінця XVIII

- першої половини XIX ст. : дис... канд. мистецтвознавства /

О. Лисюк // Київський державний університет культури і

мистецтв. — К. : [б. и.], 1998. — 238л. с. 11.

12. Ізваріна О. М. Музично-театральні вистави як передумови

становлення оперного мистецтва в Україні / О. М. Ізваріна

[Электронный ресурс] // Режим доступа:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Kis/2009_2/28.pdf

13.Статєєва В. Українська мова та український театр у другій

половині ХІХ ст. / В. Статєєва // Дивослово: Українська мова

й література в навчальних закладах. Щомісячний науково-

методичний журнал Міністерства освіти і науки України . –

2005. - №4. – С.60-62. - ISSN 0130-5263

14. Творчий спадок Леся Курбаса у XXI столітті: Т28

бібліогр. покажч. / М-во культури України, Харк. держ. акад.

культури, Бібліотека ; [уклад.: С. В. Євсеєнко, С. І.

47

Гордєєв, О. М. Левченко ; наук, ред. О. І. Чепалов]. — X. :

ХДАК, 2012. — 220 с. ISBN 978-966-8308-36-9

15.Гай-Нижник П. Становлення українського театрального

мистецтва і питання його оподаткування за Гетьманату 1918

року / П. Гай-Нижник // Український театр. [Электронный

ресурс] // Режим доступа: http://hai-

nyzhnyk.mylivepage.com/wiki/962/475

Список ілюстрацій

1. Трупа театру Корифеїв, 1886 р.

48

2. Портрет М. Старицького, 1893р Ф. Красицький / Музей

видатних діячів української культури .

3.Марко Лукич Кропивницький / Музей М. Кропивницького

4. Товариство акторів, очолюване М.Л. Кропивницьким,

1882р ,Єлисаветград / фото з архіву музею театрального,

музичного та кіномистецтва України.

5. М.К. Садовський у ролі Миколи у п'єсі І.

Котляревського "Наталка- Полтавка", 1883р.

6. М.К. Заньковецька у ролі Тетяни у п'єсі Карпенка-

Карого "Бондарівна", 1886р.

7. М.К. Заньковецька у ролі циганки Ази, початок ХХ

століття.

49

Іл.1

50

Іл.2

Іл.3

Іл.4

51

Іл.5

Іл.6

52

Іл.7

53