The article explores the features of forming a sole

national stereotype at the Greeks of Ukrainian North

Priazov'ye. Chronologic scopes are 20-30th of the ХХ century.

Were gotten component elements of the corenization policy of

the USSR and it influence on the national identity of Greek

community.

Вплив політики «коренізаціі» в УСРР на національну

ідентичність греків Українського Північного Приазов’я

Багато у чому стабільність та злагода у

внутрішньополітичному житті країни залежать від відносин

державної влади та національних меншин. Часто державна влада

використовує свої широкі адміністративні та силові

можливості для скерування етнічного розвитку меншин у

потрібному їй напрямку. Сьогодні Україна намагається

створити свою громадянську націю (народ України), проте має

низку перешкод пов’язаних як із внутрішньополітичними, так і

з зовнішньополітичними факторами.

Сучасні класифікації людей за національною ознакою

базуються на їх самовизначенні, почутті близькості до тієї

чи іншої національності. Вибір людини залежить як від

об’єктивних так і суб’єктивних факторів. Сучасні технології

маніпулювання свідомістю, які здебільшого походять від

державних інститутів, настільки потужні та поширені, що їх

1

вплив на національне самовизначення людини стає переважним

фактором, навіть за невідповідності вибору людини та її

об’єктивних національних ознак. Отже можна вести мову навіть

про приховане змагання держав сучасного світу за людські

ресурси («перетягування» людей за національною ознакою).

Наприклад, велика за чисельністю грецька громада

Українського Північного Приазов’я вважає своєю «історичною

батьківщиною» Грецію і на цій підставі має розвинені

стосунки із представництвами Грецької республіки та

діаспори. З кожним роком такої співпраці все більше

втрачається аутентичні риси спільноти, молодь вивчає

новогрецьку мову, захоплюється історією та міфологією

Греції. В той же час, дослідження вітчизняних та закордонних

науковців вказують на віддаленість, а у багатьох випадках і

на відсутність історичних та генетичних зв’язків між

сучасними приазовськими греками та Грецією. Висувається все

більше аргументів на користь того, що греками вони можуть

вони називатися лише умовно, через конфесійну приналежність

їх предків до Константинопольського патріархату (грецька

віра). Віддаленість стає очевидною, якщо навіть звернутися

до узагальнюючих самоназв двох груп приазовських греків:

«румеї» та «уруми», що означає громадяни Риму, а не

«елліни», як називали та називають себе автохтони Греції.

2

Зрозуміло, що якби спільнота політизувалась та

модернізувалась без зовнішнього втручання, то на сьогодні

вона б була дещо іншою. Отже є підстави твердити, що

політичні процеси держав до складу яких входила означена

спільнота мали націєформуюче значення для етнічної

ідентичності приазовських греків.

Стосовно питання коли ж було започатковано націєтворчий

процес серед грецьких громад УПП, напрям якого витримується

і до сьогодні слід в першу чергу вести мову про політику

«коренізаціі» радянської влади 20-х – 30-х рр. ХХ століття.

Заходи щодо грецького населення умовно називали

«еллінізацією». Саме тоді вперше політично було

актуалізовано національний статус грецької громади

Північного Приазов’я, надовго визначено офіційну

категоризацію етнічної групи. Тоді ж відносно греків

Приазов’я почали поділяти на дві групи – «греків-татарів» та

«греків-еллінців».

Отже, актуальність пропонованої теми полягає у

неоднозначності розвитку грецької національної меншини

сучасної України. Нерозуміння особливостей формування

самосвідомості якої може призвести до помилок у рішеннях

щодо її інтеграції до політичної нації України (мається на

увазі офіційний статус громади – меншина чи корінний народ).

Метою дослідження є визначення ролі «еллінізації» греків

Українського Північного Приазов’я у формуванні «грецької»

3

національної ідентичності та розподілу групи на дві підгрупи

– урумів та румеїв. Що великою мірою призвело до того, що

сучасні їх потомки вважають себе частиною діаспори Грецької

республіки.

У подібному ракурсі, фундаментально, наслідки політики

коренізаціі, як фактори конструювання національної

ідентичності у меншин не вивчались, не кажучи вже про

конкретне втілення серед грецької спільноти Приазов’я. В той

же час, проведено низку досліджень стосовно інших аспектів

«коренізаціі» в Україні. Мова йде про дисертаційну роботу

Нечипоренко З. В. «Регіональні особливості політики

коренізаціі (українізації) в УСРР», одним з головних

захищених положень якої є те, що «партійно-директивні

принципи національної політики більшовиків у регіональному

вимірі були позначені догматизмом і, як правило, не

враховували етнонаціональних реалій». Отже і відносно греків

можна стверджувати, що розвиток їх спільноти мав потужне

зовнішнє джерело, що все ж варто підтвердити конкретними

аргументами з архівних матеріалів.

Етнокультурний розвиток грецької спільноти Приазов’я

плідно досліджений відомим маріупольським науковцем І. С.

Пономарьовою. Слід окремо відмітити монографію «Етнічна

історія греків Приазов’я (кінець ХІІІ – початок ХХІ ст.)»,

яка по суті є енциклопедією історії та культури греків

Українського Північного Приазов’я. Дослідження цінне

4

конкретно визначеними висновками щодо лінгвістичного,

адміністративного та побутового розвитку грецької громади.

Крім того, аналітичні елементи монографії відносно напрямів

та особливостей трансформації грецької спільноти під час

модернізаційних процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст. справили

значний вплив на напрям дослідження автором політики

коренізаціі.

Політика «еллінізації» греків УПП є об’єктом кількох

публікацій Л. Д. Якубової, наприклад статті «Мовна

проблема та її вплив на етнокультурне життя українських

греків (середина 20-х – 30-ті рр. ХХ ст.)». Як видно із

назви увагу було зосереджено на мовному аспекті

«еллінізації». Широка джерельна та літературна база

дослідження дозволила визначити завдання які намагалися

досягти уряди ССРР та УСРР: за допомогою «еллінізації»

радянських греків стати «в авангарді революційного руху за

реформу новогрецької мови, що в самій Греції тільки набирав

сили»1. Тобто «еллінізація» була міжнародним актом

радянського уряду. Загалом, у хронологічній послідовності

описано наступність прийняття рішень та заходів, роль голови

грецької секції Центральної комісії у справах національних

меншин при ВУЦВК С. Г. Ялі у вказаних процесах.

Проте викладений матеріал має відношення тільки до

греків-еллінів та трансформацій пов’язаних із еллінофонами,11 Якубова Л.Д. Мовна проблема та культурне життя маріупольських греків (середина 20-х – 30-і pp. XX ст.)// Укр. іст. журн. – 2004. – № 2. – С. 127.

5

в той час як тюркофони лишились поза увагою дослідниці. Крім

того, через вузькість теми зігноровано те, що мовне питання

було лише частиною широкого та довгого у часі процесу

модернізації традиційного суспільства греків УПП, тому і не

звернено уваги на роль російської мови у ньому.

Особливої уваги заслуговує також дисертаційне

дослідження Баранової В.В. «Греки Приазов’я: етнічна

самосвідомість та мова» виконане у Російській Федерації. За

обсягом використаних джерел та історіографічної бази його

можна назвати найпотужнішим з теми коренізаціі приазовських

греків. Всебічний аналіз термінології та категоризації, що

використовувались у той час безумовно є корисним. В той же

час, приділено замало уваги політичним аспектам процесів, та

це й не дивно, бо дослідження виконувалось з точки зору

історичних наук.

Головною джерельною базою дослідження є робочі матеріали

Центральної комісії національних меншостей при

Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті які

зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів

державної влади і органів державного управління України:

фонд №413, опис №1 справ постійного зберігання за 1923-1933

рр. Серед інших звітів, протоколів та резолюцій

найцікавішими є справа 100, що містять звіти комісій з

обстеження грецького населення та резолюції маріупольського

окрвиконкому за 1925-1929 рр. та надають відомості щодо

6

відповідних спостережень та рішень про стан речей та реакцію

населення на заходи влади.

Утворення надазовської спільноти греків є політичним

явищем, оскільки їх переселення із Криму було саме актом

міжнародної політики, бо відбулось за російського втручання

у внутрішні справи незалежного тоді Кримського ханства.

Переселенню підлягали усі православні християни ханства:

піддані Константинопольського патріархату Грецької

Православної Церкви та Константинопольського патріархату

Вірменської Апостольської Церкви. Представники обох церков

доклали чималих зусиль аби переконати паству здійснити

переселення у пропоновані Катериною ІІ землі Новоросійської

губернії. Нарешті у 1778 році багатоетнічна спільнота,

об’єднана двома конфесіями мігрувала з Кримського півострова

до степів Російської імперії. Процес затягся через

неостаточність пропонованих територій для заселення і лише

наступного року вірменська та грецька етноконфесійні

спільноти осіли у степах Приазов’я. При чому, кожна конфесія

оселилася окремою групою: грецької церкви – довкола річки

Кальміус; вірменської – біля гирла Дону. Отже первинний

компонент спільної ідентичності предків сучасних

Приазовських греків – конфесійна приналежність.

Зауважити на первинному компоненті важливо через його

формуюче значення у етнополітичному розвитку спільноти

7

Конструювання національної ідентичності греків було

частиною великого процесу модернізації традиційного

суспільства Російської імперії та спільнот з яких вона

складалась. Модернізація для греків УПП, як і для інших

етнічних меншин імперії, була зовнішнім процесом, бо її

джерело знаходилось поза кордонами їх традиційного

суспільства. Процес був ініційований царським урядом у

середині ХІХ ст., шляхом відміни кріпосного права, судової

та земської реформ. У контексті цих реформ, у 1869 р. було

ліквідовано Маріупольський грецький суд (який фактично

забезпечував автономне існування грецької спільноти) та

створено замість нього Маріупольський судовий округ, у

складі чотирьох дільниць мирових суддів. Тобто греки були

позбавлені будь-якої автономії і стали звичайною провінцією

Російської імперії. Тобто зобов’язані були користуватись

російською писемністю та діловою мовою. Розвиток товарно-

грошових відносин у імперії разом із земською реформою

протягом наступних 50 років викликав потужні перетворення у

Приазов’ї. Побудовані великі (Провіданс та Нікополь) та малі

металургійні, машинобудівні підприємства, морський порт2.

Було спровоковано зміни і в середині спільноти: відбувся

перехід греками від випасу худоби для власних потреб2 Пономарьова І. С. Етнічна історія греків Приазов’я (кінець ХІІІ – початок ХХІ ст.).Історико-етнографічне дослідження. – К.: Реферат, 2006. – С. 42.

8

(натуральне господарство) до вирощування зернових на продаж

(товарні відносини). Тому поява у кожному грецькому селі

російськомовних земських шкіл3 та перехід у 1878 році

церковного богослужіння на російську мову був сприйнятий

греками як корисний крок4. На початок Першої світової війни

російською мовою володів кожен, хто був залучений до

товарно-грошових відносин, бо вся документація, судочинство

та загальнообов’язкова військова повинність вимагали її

знання. Тобто без знання російської лишались всі кого

перелічене не стосувалось – бідняки та жінки.

Інтеграція в російські освітні, адміністративні та

культурні системи відповідала інтересам як окремих людей,

так і грецької спільноти в цілому. Більше того, російська

мова, завдяки її соціокультурній та економічній ролі у

Приазов’ї з його багатоетнічністю (греки-тюркофони, греки-

еллінофони, євреї, німці, болгари, українці, представництва

іноземних закупників аграрної продукції) фактично стала

виконувати функцію мови міжетнічного спілкування. Рідні

діалекти греків були актуальні тільки в рідних селах та

сім’ях. Такою була ціна модернізації суспільства – розвиток

туземних мов та діалектів приазовських греків був

безперспективним в умовах товарно-грошових відносин.

3 Отчёт Мариупольской уездной земской управы. Мариупольскому уездному земскомусобранию, очередной сессии 1878. – Мариуполь: типография Л. А. Залюбовского. – 1878.– С. 17.4 Якубова Л.Д. Мовна проблема та культурне життя маріупольських греків (середина 20-х– 30-і pp. XX ст.)// Укр. іст. журн. – 2004. – № 2. – С. 124.

9

Проте обставини змінились разом із подальшим розвитком

капіталістичних відносин, світовою та громадянською війнами.

«Після відомої столипінської реформи у грецькому селянстві

починається трохи не вперше обезземелення та процес

виокремлення бідноти <…> Війна <…> Поглибила збіднення

грецького селянства <…> Австро-германське, а потому

Денікінське свавілля 1918 року врешті решт створило базу для

активного виступу Маріупольських греків на арену

громадянської війни»5. Крім того «до війни майже не було

робітників серед греків на заводах <…>. Під час війни у

незначній кількості вони стали з’являтися на фабриках та

заводах <…>. Голодні та післяголодні роки викинули вже

значну кількість греків на фабрики та заводи»6. Отже,

зазначені події надзвичайно розширили серед греків якраз ті

прошарки суспільства, на які спиралась радянська влада.

В той же час, саме ці прошарки (мова йде тільки про тих

хто залишався у селі) втрачали можливість добре вивчати

російську мову. Бо в умовах НЕПу зберігалась «царська»

система економічних відносин. Бідняки та їх діти рідко

покидали рідне село і користуватись російською мовою не було

необхідності. Такий стан речей більшовиків не влаштовував –

«на сходах та інших суспільних зборах, що проводились

виключно російською мовою, приймає участь в обговорення

питань лише окрема група верхівки села, що добре володіла5 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.236 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.22

10

російською мовою <…> біднота мовчить, бо не в змозі вільно

висловлювати свої думки російською мовою»7. Що ж до

робітників грецького походження то вони відривались від

своїх селищ та належали вже до інших рад – заводських. Тобто

у більшовиків не лишалось підтримки у грецьких селах.

Отже почнемо у хронологічній послідовності спочатку.

Конституції 1918 1924 1936 у національному питанні

відмінні у першій народний комісаріат у справах

національностей у другій та третій рада національностей

тобто рівень вагомості питання зріс. Остання майже не

містить висловів про наії та національності на відміну від

перших двох.

Ще більш небезпечний фактор посилювався з боку

національних рухів греків. Ось що зазначено у Резолюції ЦКНМ

з доповіді Комісії з обстеження грецького населення у

Маріупольському та Сталінському округах від 1928 року:

«русифікаторська політика царського уряду не могла остаточно

подавити грецьку народність, навпаки, викликала шовінізм, що

глибоко зачаївся, який у роки революції призвів до цілої

низки спроб щодо національного відокремлення»8. Саме так було

прокоментовано післяреволюційну діяльність «Маріупольського7 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.308 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.78

11

Союзу Еллінського Народу». Наприклад, витяг з «Положення для

прийняття уставу «Маріупольського Союзу Еллінського народу»:

Усі землі, що займають греки лишаються у земельному фонді

тільки грецького народу Маріупольського повіту, у той же

земельний фонд у разі відчуження переходять казенні,

приватно-володарські, церковні та інші землі; Повна

національна автономія у межах економічної, фінансової,

управління, мови, шкільної, культурно-просвітницької та

інших; У мирний час військова повинність відбувається

грецьким населенням тільки у межах міста Маріуполя та

Маріупольського повіту, у грецьких військових частинах із

грецькими ж офіцерами під вищим державним крайовим

командуванням». «Союз Еллінів приймав самостійну участь у

виборах до Всеросійських Установчих Зборів, виставивши свій

грецький список №13.»9

Навіть із розпуском вказаної організації у 1925 році

ситуація не змінилась – присутня на кількох сільських зборах

комісія з обстеження грецького населення отримувала

побажання, що загалом збігались із вищенаведеними

положеннями. Ця комісія зробила навіть відповідні побажанням

висновки: «серед грецького населення живучі настрої

пов’язані із їх національно побутовими рисами життя і тому у

роботі серед греків необхідне відповідний політичних підхід

із урахуванням побуту греків як і серед інших національних

9 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.25-2612

меншин.»10 «Таким чином, російською мовою володіє головним

чином грецька інтелігенція та верхи заможної частини

населення. <…> Вся інша маса греків, <…> розмовляє рідним

словом і тому мало активна або майже не активна в суспільно-

політичному житті»11. Отже зрозуміло, хто приймав рішення на

селі – фактично, політичні опоненти більшовиків. Проблему,

що формувалась помічали і самі представники : «стан речей,

коли у всіх установах та організаціях села уся робота

проводиться російською мовою може створити у грецьких масах

уявлення продовження радянською владою політики русифікації

та викликати приховане невдоволення».12 Таким чином, перед

владою виникала негайна потреба в вирішенні екстремістських

проблем серед греків УПП.

Подібні проблеми не були унікальними для ССРР того часу,

вони були настільки поширеними, що викликали потужну

політичну реакцію – політику коренізаціі адміністративно-

керівних кадрів. Слід вказати те що коренізація, курс на яку

було проголошено ХІІ з’їздом РКП(б) у квітні 1923 р.,

розумілася більшовиками одночасно і як метод втілення

ідеологічної утилізації національних республік у єдину

комуністичну державу, і як один із шляхів усунення від влади

політичних опонентів. Основну ідею виразив Й. Сталін: «Аби

радвлада стала і для інонаціонального селянства рідною,

10 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.2711 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.3512 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.78

13

необхідно, щоб вона була зрозуміла для нього, щоб вона

функціонувала рідною мовою, щоб школи і органи влади

формувалися з людей місцевих, що знають мову, звичаї, побут

неросійських національностей.»13

Двоєдиною метою коренізаціі було намагання комуністів,

по-перше, стримати небезпечний потенціал націоналістичної

доктрини, яка могла створити серйозні передумови для

знищення єдиної радянської державності, і, по-друге,

перенаправити мобілізаційну складову етнічності на виконання

власних ідеологічних цілей, перетворити етнічність в

надійний інструмент своєї політики. Головування над процесом

моделювання проводила правляча партія, керівництво якої як у

центрі так і на локальному рівні визначало основні параметри

та критерії націєбудівництва14.

Відносно України основні напрямки та завдання

коренізаціі було визначено в декреті Раднаркому УСРР від 27

липня 1923р. "Про заходи в справі українізації шкільно-

виховних і культурно-освітніх установ", декреті

всеукраїнського ЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923р. "Про

заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу

розвитку української мови". Згідно із цими постановами кожен

народ мав змогу використовувати рідну мову як під час

засідань рад різного рівня, заповнювати офіційні документи

власною мовою, формувати склад керівних органів своїми13 http://historic.ru/books/item/f00/s00/z0000026/st037.shtml14 Там само.

14

представниками, мати освіту та літературу також рідною

мовою. Так для керування розвитком греків України було

створено грецьку секцію Центральної комісії у справах

національних меншин при ВУЦВК, головою її було обрано

відомого грека комуніста Ялі С. Г. Протягом 1924-1925 рр.

секція виробила систему заходів стосовно етнокультурного

відродження маріупольських греків15. Це в першу чергу

викладання рідною мовою, потім українською, потім

російською16.

Для з’ясування особливостей рідної мови приазовських

греків, також упорядження адміністративного поділу згідно із

розселенням (планувалося створити грецькі національні ради)

у 1925 році було споряджено комісію ВУЦВК з обстеження

грецького населення Сталінського та Маріупольского округів.

На підставі отриманих звітів комісій, щодо схожості говірок

греків із димотикою (народна грецька мова, сучасна офіційна

мова Греції), на Першій всесоюзній нараді з питань освіти та

культурного будівництва серед греків СРСР у 1926 році у

Ростові-на-Дону С. Г. Ялі виступив як беззастережний

прихильник димотики. Це означало, що офіційною мовою греків

Приазов’я мала стати літературна мова Греції (яка протягом

того ж часу лише пропонувалась як така на заміну застарілій

офіціальній «катаревусі»). Іншу частину греків – тюркофонів15 Якубова Л.Д. Мовна проблема та культурне життя маріупольських греків (середина 20-х – 30-і pp. XX ст.)// Укр. іст. журн. – 2004. – № 2. – С. 125.16 Скрипник М. О. Перебудовними шляхами. Проблеми культурного будівництва національностей України// Укр. іст. журн. – 1989. – №11. – С. 108.

15

віднесено до татаромовних, тобто їх офіційною мовою мала

стати кримськотатарська. Згідно із вирішеним було направлено

вчителів відповідних мов. Отже, рішення було прийнято

«згори», не в останню чергу як міжнародний акт допомоги

«пролетаріям Греції у боротьбі за народну мову»17.

Нарешті було прийнято Резолюцію Президіуму ВУЦВК по

доповіді Комісії з обстеження грецького населення в

Маріупольському та Сталінському округах. Низка розпоряджень,

що містилась у резолюції мала великий вплив на

етнодиференційні ознаки греків. В першу чергу, мова йде про

саму увагу до греків Приазов’я як до окремої нації. Подібні

уявлення про свою національну окремішність вони вже мали,

проте визнання від державної влади не отримували. Так, у

1920 році на районному з’їзді рад у селі Мангуш від

представників селян було сформульоване запитання: «Чи

визнані Маріупольські греки самостійної нацією, чи будуть видані

грекам права що вони мали при Катерині»18. Тому положення

резолюції, які адресно були скеровані саме до маріупольських

греків лише підтримували вказані почуття, щонайменше у

інтелігенції. Фізично, згідно із резолюцією, таку увагу

демонстрували всі установи по усій вертикалі Маріупольського

та Сталінського округів, за допомогою створення грецьких

представництв із штатними працівниками19. 17 Якубова Л.Д. Мовна проблема та культурне життя маріупольських греків (середина 20-х – 30-і pp. XX ст.)// Укр. іст. журн. – 2004. – № 2. – С. 127.18 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.12-1319 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.79

16

Наступним елементом у моделюванні єдиної грецької

національної ідентичності стало створення грецьких Сільрад у

населених пунктах з переважною кількістю грецького

населення. Загалом їх налічувалось двадцять вісім. Крім

того, постановою Президіуму ВУЦВК від 19 січня 1926 року

передбачено створення шести грецьких районів. Цікаво, що

попри велику відмінність мов у греків-еллінофонів та

тюркофонів пропоноване районування цей факт при формуванні

кордонів не використовувало. Проте виконання перерозподілу

районів відкладалося на невизначений строк.

Відомо, що музей національної історії, як явище, є

важливим етнічним маркером модерного світу. Більшовицька

влада не полишила без уваги і музейну справу. Так,

Маріупольський краєзнавчий музей створив грецьку секцію і

мав отримувати необхідну фінансову підтримку від

Маріупольського окрвиконкому20.

Одним із найвизначальніших маркерів будь якої нації є

мова, а особливо писемна мова. Наявність власної

літературної мови гарантує фізичне відчуття окремішності у

часі. Якраз мова і була головною проблемою – обидві групи

греків писемності не мали. Навіть більше – для них російська

стала рідною літературною та діловою мовою. «Власної

культури (літератури, писемності загалом) маріупольські

греки не мають, освіта у школах ведеться російською. Греки

20 Там само.17

звикли дивитись на свою мову як на мову некультурну, а мова

російська вважається передовою. І грек, що добре знає

російську, вважається серед греків «освіченою» людиною» -

так характеризував у 1925 році, напередодні «елінізації» С.

Г. Ялі. Звісно, греки мали власні пісні, казки та інші

прояви народної творчості власною мовою, проте у кожному

селі власним діалектом, який у сусідньому селі вже був мало

зрозумілим. Справа в тому, що греки, як народ із традиційної

культури, природно інтегрувались у модерний російський

національний простір. Російська ділова мова, література,

«картина світу» були засвоєні ними як рідні. Багато із слів

модерного світу просто не існували в їх рідних діалектах.

«Таке уявлення про те, що культура є тільки російською могло

створитися від того, що у грецькі маси революція проникла

російською мовою і була сприйнята на цій же мові розвиненою

(з частини мови) частиною грецького населення. <…>

селянські сходи після революції перейшли з грецької на

російську, «збільшовичені» греки (часто солдати, що

навчились добре розмовляти російською) виступали та керували

рухом російською, тобто тією, якою засвоїли російську

революцію»21. Цікаво, що такі зміни не викликали протестів.

Здається, що для греків революція не була революцією у

тому ж сенсі як для росіян, а скоріше подальшим поступом у

зросійщені та засвоєнні нових способів життєдіяльності,

21 ЦДАВО України. Ф. 413, оп.1, спр. 100, арк.6218

самоорганізації. Це видно з того, що комуністи з місцевих,

не руйнували місцеву соціальну структуру як таку що набридла

або застаріла, а приносили більшовизм як нову моду. Вони

гордо називалися більшовиками, розмовляли російською. Слід

зазначити, що напередодні революційних змін, протягом

кількох попередніх десятиріч в грецькі села прийшла разом із

російською адміністрацією освіта, медицина, ветеринарія,

товарно-грошові відносини (які покращили рівень життя

греків), ці новаторства заслужили довіру Традиційні уявлення

були зруйновані саме російською культурою. Тобто все

російське сприймалось як прогресивне, разом із революцією та

більшовизмом.

Отже, не зважаючи на відомі націоналістичні прояви з

боку грецької інтелігенції (мова про Маріупольський

Еллінський союз), російський культурний складник став

невід’ємною частиною греків Приазов’я. Можливо саме тому

заходи радянської влади у мовному питанні «нагорі» були

успішними, і випуск грецьких газет «Комуністис» та

«Колехтивістис», і друкування учбових посібників для

грецьких шкіл та педтехнікумів, і заходи щодо створення

грецького алфавіту, як для «греко-татар», так і для «греків-

еллінців». «Внизу» ж ситуація ставала з кожним роком

критичніше. Дійшло навіть до того, що на батьківських зборах

висувалися вимоги закрити «еллінські» класи та збільшити

кількість російських22. Ні димотика, ні кримськотатарська не19

були зрозумілими населенню. Реагуючі на такі закиди селян

«коренізатори» намагалися наблизити пропоновану їм мову до

рідних діалектів, проте це заводило справи в тупик через

недофінансування. Запровадження димотики, як мови

міжетнічного спілкування грецьких громад України та СРСР,

значно ускладнило й технічну сторону роботи навчальних

закладів, видавничих і культурних осередків.

До речі, щодо заміни російської, в приватних розмовах

сучасні приазовські греки називають себе «русскими греками»

і досить агресивно реагують на подальшу українізацію освіти

та телебачення. Тобто і на початок ХХІ століття збереглась

роль російської мови, яку вона отримала під час модернізацій

них процесів століттям раніше.

Основною перешкодою в їхній діяльності став вимушений,

але ні організаційно, ні соціально не обгрунтований

полілінгвізм. Досить сказати, що в сільських школах протягом

щонайбільше років діти вивчали російську, українську, одну з

іноземних мов, а також димотику при одночасному широкому

застосуванні в навчальному процесі одного з місцевих

еллінських діалектів (безписемного). Не важко собі уявити

досягнення учнів у таких школах, при відсутності до того ж

необхідних підручників і кваліфікованих учителів. Низька

якість освіти, отриманої в них, зводила нанівець

реформаторську діяльність уряду в галузі народної освіти,

22 ДАДО, Ф. Р-2, оп. 1, спр. 100, арк. 42-46. 20

дискредитуючи саму ідею реформування, живлячи незадоволення

населення урядовими заходами, збільшуючи соціальну базу

русифікації. Крім того, ситуація ускладнилась розколом

«елліністичного» руху ССРР із центрами у Харкові та Ростові-

на-Дону. Наприкінці 30-х pp. державні структури також

зневірились у своїй здатності вирішити "грецьку проблему".

Шляхом її розв'язання було обрано згортання політики

еллінізації як такої, винищення її запроваджувачів.23

Отже, коренізація для радянської влади стала одним із

основних засобів пристосування (й укорінення) політичної

ідеології більшовиків на місцевому ґрунті. Планувалось

шляхом надання бідноті та жінкам можливості виражати свою

позицію на радах рідною мовою (бо російської вони не знали і

на радах мовчали), завоювати їх довіру та підтримку. З точки

ж зору моделювання національної ідентичності відбувалось

наступне. Висока владна увага до національності сприяла

фіксації уяви про себе як про окремий народ. Офіційне

закріплення за грецьким населенням Приазов’я категорій

«греки-еллінці», «греко-татари» об’єднало грецькі села за

мовною ознакою у дві групи. Створення у Маріупольському

краєзнавчому музеї грецької секції, запровадження димотики у

школах, діловодстві та літературі зафіксувало у

самосвідомості поколінь зв'язок із Грецією, стабілізувало

уявлення про себе як про окремий народ, батьківщиною якого є23 Якубова Л.Д. Мовна проблема та культурне життя маріупольських греків (середина 20-х – 30-і pp. XX ст.)// Укр. іст. журн. – 2004. – № 4. – С. 82-84

21

Греція (в той же час, з досліджень сучасних науковців

відомо, що приазовські греки мали б претендувати на статус

корінного народу України, оскільки є оригінальним кримським

етносом, що сформований на основі етноконфесійних маркерів).

Важливо також, що втручання влади припало на сприятливий час

модернізаційних змін у традиційному суспільстві приазовських

греків. Отже, зрозуміло, що втручання більшовицької влади у

етнічний розвиток приазовської грецької традиційної (під час

модернізації) спільноти скерувало його до вироблення єдиного

національного стереотипу самоусвідомлення.

22