Зміст

Вступ…………………………………………………………………………...с.3

Розділ 1. Становлення синтоїзму як офіційної релігії Японії………………с.5

1.1.Сутність синтоїзму……………………………………………………...с.5

1.2.Виникнення та розвиток синтоїзму……………………………………с.8

Розділ 2. Вплив синтоїзму на політику Японії (ХІІ-ХХІ сторіччя)……….с.12

2.1. Синтоїзм за часів сьогунату……………………………………………..с.12

2.2. Синтоїзм за часів Імперії (1868-1945 рр.)………………………………с.17

2.3. Синтоїзм та сучасність…………………………………………………...с.21

Висновки……………………………………………………………………….с.24

Список використаної літератури……………………………………………..с.26

2

Вступ

Співвідношення політики і релігії – одна з

найскладніших суспільних проблем всіх часів. Завдяки

спрямуванню і політики, і релігії на все суспільство,

вони неминуче перехрещуються. Політика, як і релігія –

частини політичної надбудови суспільства, однак

займають різні позиції: політика – явище класове і в

кожній конкретній ситуації одноманітно виражає інтереси

певної соціальної спільноти. Релігія ж – явище

загальнолюдське, але в тих чи інших умовах також може

відображати інтереси різноманітних соціальних спільнот.

Від політики значною мірою залежить становище релігії

та церкви у суспільстві.

Взаємовплив релігії і політики настільки тісний, що

основні тенденції їх спільного розвитку – релігієзація

політики або політизація релігію – характерні для всіх

типів суспільств, у яких існувала чи існує можливість

вільно сповідувати релігію. Одним з найяскравіших

3

історичних прикладів поєднання, взаємного проникнення і

майже цілковитого ототожнення релігії і політики є

приклад японського синтоїзму.

Актуальність даного дослідження замовлення

поступовим та постійним зростанням впливу релігійного

чинника на політичне життя країн світу, в тому числі і

України. Духівництво та миряни починають брати активну

участь у суспільно-політичних рухах, розвиваються

релігійні профспілки та партії, надзвичайно швидко

прогресує соціальна думка. Релігія перетворилася на

засіб політичної мобілізації різних соціальних верств

населення, що спричинило трансформацію останньої в

об’єкт впливу політики.

Мета курсової роботи полягає в вивченні феномену

синтоїзму та його ролі у становленні та розвитку

політичної системи Японії, спробі проаналізувати його

вплив на сталі політичні доктрини, виокремленні

позитивних та негативних сторін синтоїзму як суспільно-

політичного явища, а також визначити ступінь його

впливу на політичний курс сучасної Японії.

Досягнення поставленої мети передбачає поставлення

таких завдань:

1) вивчення історичних передумов виникнення

синтоїзму та його становлення як офіційної релігії

Японії;4

2) аналіз впливу синтоїзму на розвиток

політичної системи Японії в різних історико-

політичних умовах;

3) дослідження позитивних і негативних

аспектів синтоїзму та їх ролі у політичному курсі

Японії.

Об’єктом вивчення у даній роботі є феномен

синтоїзму, сукупність його аспектів, вивчення

особливостей його існування та функціонування.

Предметом дослідження є вплив синтоїзму на

політичну систему Японії, аналіз її становлення та

розвитку, дослідження позитивних та негативних

особливостей суспільно-політичного феномену синтоїзму.

5

Розділ 1. Становлення синтоїзму як офіційної

релігії Японії

1.1. Сутність синтоїзму

Назва релігії «синтоїзм» складається з двох

ієрогліфів – «син» і «то». Перший перекладається, як

«божество» та може читатися інакше («камі»), а другий

означає «шлях». Таким чином, дослівний переклад «синто»

- «шлях богів». Культ предків і поклоніння силам

природи складає основу синтоїзму. Синтоїзм –

національна релігія, адресована тільки японцям. Вона

виникла в результаті об’єднання вірувань, що були

поширені в окремих місцевостях Японії, навколо культу,

що склався в центральної провінції Ямато і був

пов'язаний з божествами – предками імператорського

дому.[9, c.8]

В синто збереглись і продовжують жити найдавніші

форми вірувань, такі, як магія, тотемізм, фетишизм,

анімізм. На відміну від багатьох інших релігій, синто

не може назвати свого конкретного засновника – людину

чи божество. Головним духовним принципом синто є життя 6

у злагоді з природою та людьми. Згідно з уявленнями

синто, світ – єдине природне середовище, де «камі»,

люди та душі померлих живуть поряд. «Камі» безсмертні

та залучені до кругообігу народження та смерті, через

які все на світі постійно оновлюється. Однак цей

кругообіг у нинішньому виді не є безкінечним, він існує

лише до зруйнування землі, після чого отримає інші

форми.

В цій релігії відсутні чіткі відмінності між людьми

та «камі». Люди, згідно з синто, походять

безпосередньо від «камі», живуть в одному світі з

«камі» та можуть переходити в розряд «камі» після

смерті, тому синто не обіцяє спасіння в якомусь іншому

світі – замість цього кожен сам визначає своє місце у

світі своїми почуттями, мотиваціями та діями.

Згідно з релігійними поглядами японців,

божеств-«камі» існувала незліченна кількість. Вони

мешкали повсюди – в небі, на землі та в морі. У кожної

місцевості був свій «камі»-господар. Кожна гора, скала

чи водоспад, або навіть старе дерево також називались

«камі». Божествами вважали певних тварин. Від богів, за

уявленнями японців, багато в чому залежало існування

кожного індивіда.[7, c.18]

З плином часу окремі розрізнені уявлення і культи,

що виникли на основі цих уявлень - культ природи та

7

культ предків, віра у різноманітні магічні сили та

забобони, первинні шаманські та чаклунські обряди були

оформлені в міфи. Ці міфи були об’єднані однією

сюжетною лінією, де з відносною послідовністю

пояснювалось, яким чином виникло все існуюче у світі.

Ще однією особливістю синтоїзму є велика кількість

різноманітних ритуалів, які збереглись майже без змін

на протязі віків. В той же час догматика синтоїзму,

порівняно з ритуалом, займає незначне місце. На початку

в синто не було жодних норм. Але, з плином часу, під

впливом запозичених з континенту релігійних вчень

окремі священики намагались створити догмати. Однак, в

результаті виник лише синтез буддистських, даоських та

конфуціанських ідей. Вони існували незалежно від синто,

основним змістом якого і досі залишаються обряди.[7,

c.35]

Синтоїзм не можна вважати дуалістичною релігією.

Розуміння синто категорій добра і зла корінним чином

відрізняються від, наприклад, християнських, насамперед

своєю відносністю та конкретністю. Так, наприклад,

ворожнеча між антагоністичними за своєю природою «камі»

є абсолютно нормальним явищем і не робить будь-якого з

противників безумовно «хорошим», а іншого – безумовно

«поганим». У стародавньому синтоїзмі добро і зло

визначались термінами «йосі» («добре») та «асі»

8

(«погано»), зміст яких полягає не в духовному

абсолюті, як в європейській моралі, а в наявності чи

відсутності практичної цінності для використання в

житті. Саме в цьому сенсі синтоїзм розуміє категорії

добра і зла й сьогодні – як добро, так і зло є

відносними поняттями, оцінка кожного конкретного діяння

залежить від обставин та цілей, які ставив перед собою

діяч.

Якщо людина робить вчинок з чистим, щирим,

відкритим серцем, сприймає світ таким, яким він є, якщо

його поведінка поважна та бездоганна, то вона, скоріше

за все, вчиняє добро, принаймні, по відношенню до себе

та своєї соціальної групи. Чеснотою визнається

співчуття до оточуючих, повага до старших за віком та

положенням, здатність «жити серед людей» - тобто

підтримувати щир та дружні відносини з усіма, хто

оточує людину і складає її суспільство. Злоба ж

осуджується, так само як і егоїзм, суперництво заради

суперництва, нетерпимість. Злом вважається все, що

порушує соціальний порядок, руйнує гармонію світу та

заважає служінню «камі».

Душа людини від початку є чистою та безгрішною, але

зло, що вторгається ззовні, приноситься злими духами,

що користуються слабкістю людини, її спокусами та

недостойними думками. Таким чином, зло, на думку синто

9

– це певного роду хвороба світу чи людини. Спричинення

зла не є природним для людини, вона творить зло, коли

її ошукають чи вона ошукає сама себе, коли не може чи

не вміє відчувати себе щасливою, проживаючи серед

людей, коли її життя є поганим і неправильним.

Так як абсолютного добра і зла не існує, то

відрізнити одне від іншого може тільки сама людина,

причому для правильного судження їй є необхідним

адекватне сприйняття дійсності та союз з божеством.

Такого стану людина може досягти, коли живе правильно і

природно, очищаючи своє тіло та розум та наближаючись

до «камі».[7, c.39]

Таким чином, «синто» («Шлях богів») – національна

японська релігія, яка не має аналогів у світі. Вона не

схожа на традиційні авраамічні культи, відрізняючись

від низ як змістом моральних понятійних категорій, так

і своєю структурою.

1.2. Виникнення та розвиток синтоїзму10

Синто як релігійна філософія являє собою розвиток

ряду анімістичних вірувань древніх мешканців Японських

островів. Існує декілька версій виникнення синто:

- експорт цієї релігії на початку нашої ери з

континентальних держав (стародавніх Японії та

Кореї);

- зародження синтоїзму безпосередньо на

території Японських островів в епоху Дзьомон (до

300 р. до н.е.) та ін..

Треба зазначити, що анімістичні вірування є

типовими для усіх відомих культур на певній стадії

розвитку, але серед усіх більш-менш великих та

розвинених держав лише в Японії вони не були забуті з

плином часу, а стали, лише частково змінивши свій

вигляд, основою державної релігії.

Синтоїзм сформувався у VI-VII століття нашої ери.

До приходу буддизму на територію Японії, ця національна

релігія не мала своєї назви. Але, з поширенням

буддизму, японська релігія отримала назву «синто»

(«шлях богів»).[6, c.28]

Пантеон синтоїстських божеств формувався паралельно

з процесом розшарування суспільства та появою у ньому

класу аристократії, тому місце, яке займало в ієрархії

те чи інше божество, визначалось не стільки функціями

11

божества, скільки могутністю роду, який цьому божеству

поклонявся. Всі знатні японські роди вели своє

походження або від «небесних божеств», або від «онуків

небесних божеств», або від «земних божеств». Рід, що

заснував імператорську династію, вів своє походження

від богині сонця Аматерасу о-мікамі («велика богиня, що

сяє на небі»), яка й очолила синтоїстський пантеон, а

культ імператора як прямого нащадка верховного божества

набув в синто особливого значення.

Головними священними книгами синто вважаються

«Кодзікі» («Записи про справи древності», 712 р.) та

«Ніхонгі» («Японські хроніки», 720 р.). Вони не схожі

на канонічні книги інших релігій насамперед тому, що

вони не є релігійними книгами в буквальному сенсі; вони

представляють собою літописно-міфологічні зводи. В них

вперше були зібрані та записані усні японські легенди,

що збереглися та які лежать в основі ритуалу синто.

«Кодзікі» та «Ніхонгі», з невеликими розбіжностями,

передають одні й ті ж міфологічні події. В «Ніхонгі»

виклад кожного сюжету завершується переліком інших його

варіантів.[6, c.30]

Хроніки царювання стародавніх імператорів

представлені в «Кодзікі» та «Ніхонгі» як продовження

міфів. На зміну поколінням богів приходять покоління

імператорів. Створення світу та діяння богів

12

відбуваються в так звану «еру богів», яка ніяким чином

не визначена в часі. В «Кодзікі» оповідь охоплює період

з моменту створення світу до 628 р. н.е., а в «Ніхонгі»

відповідно – до 700 року н.е. Записи міфів в «Кодзікі»

та «Ніхогі» з’явились на початку восьмого сторіччя,

тобто через два століття після знайомства з

континентальною культурою. Тому досить закономірним

здається той факт, що окрім місцевих вірувань в них

наявні також різні запозичення з китайської міфології

та філософії. Більш того, самі міфи опрацьовувались у

дусі китайських історичних хроні того часу.

Ще одним важливим джерелом, що свідчить про

систематизацію культу та ритуалу синто в епоху раннього

середньовіччя, є «Енгісікі» («Звід обрядів періоду Ен-

гі», 927 р.). Перші десять сувоїв «Енгісікі» містять

опис основних церемоній синто, тексти молитов - норіто,

списки імен богів відповідно до храмів, перелік

церемоніальних предметів, порядок підготовки

жертвоприношень та інші необхідні елементи культу.

Таким чином, вже у V-VI столітті починає

формуватись династичний синто. Імператорський двір став

керувати діяльністю головних синтоїстських храмів, а

найбільш важливі обряди здійснював сам імператор, якого

в VII столітті було проголошено головним жерцем синто.

Імператор та члени імператорської родини і понині

13

являються верховними жерцями головного синтоїстського

храму Ісе-дзінгу, що присвячений богині Аматерасу.

В 1081 році був затверджений список головних

синтоїстських святилищ, які отримували підтримку

безпосередньо від імператорського дому. Ці рами

поділялись на три групи. До першої відносились сім

головних святилищ, що були тісно пов’язані з

імператорським родом. До другої групи входили також сім

святилищ, що мали історичне та міфологічне значення.

Останню групу складали вісім храмів, що були пов’язані

з буддизмом, божествами основних кланів, місцевими

культами та ритуалами виклику дощу.[6, c.35]

Поклоніння загальним та місцевим божествам

здійснюється на рівні храмового синто, що є доступним

для народних мас. Синтоїстська служба складається з

чотирьох головних обрядів: очищення (хараї) – омивання

водою рота і рук, яке відбувається перед входом до

храму; жертвоприношення (сінсей) - підношення божеству

їжі та священного вина (саке), яке священнослужителі

вчиняють під час служби; коротка молитва (норіто),

початок і кінець якої супроводжуються плесканням в

долоні; наораї – загальна трапеза, що відбувається в

святкові дні після завершення служби у храмі.

Поклоніння родовим божествам відбувається у формі

домашнього синто, перед сімейним олтарем, що є у

14

кожному домі. Родових божеств («удзігамі») набагато

більше, ніж усіх інших – вони є у кожної сім’ї та

кожного роду, і саме вони мали для японців першочергове

значення. Діяльність удзігамі носила охоронний

характер, вони захищали життя та дії членів роду. Також

шанувались божества – повелителі різних природних

стихій (ураганів, тайфунів, землетрусів, сніжних бур),

численні боги локального значення (бог конкретної гори,

лісу, озера), охоронна сила яких поширювалась на

оточуючу місцевість і, як правило, перевищувала

можливості головних богів синтоїстського пантеону.

Синтоїзм відрізняється відсутністю як реального чи

міфологічного засновника, так і догматичної бази.

Канони і сувора система обрядовості не існували і на

початковому етапі формування синтоїзму, коли відбулось

поєднання різних культів природи, родових та племінних

божеств. Виникнення японської держави сприяло

об’єднанню різних культів та створенню єдиної

релігійної системи. Хоча чіткої системи, яка виключала

неоднорідність, створено не було, однак вплив інших

релігій, що проникли до Японії, призвів до появи деяких

загальних зовнішніх рис в діяльності різних храмових

об’єктів та в системі обрядовості.[1]

Певною мірою, гранична простота залучення японця до

синтоїзму, яка не вимагала особливого напруження задля

15

сприйняття догматів та засвоєнні складної релігійної

етики, стала основою надзвичайної стійкості цієї

релігії, яка виникла в стародавні часи і зберігає свої

позиції в сучасній Японії.

Підсумовуючи вищесказане, треба відмітити давність

синтоїзму як національної японської релігії, його

граничну простоту та відсутність жорсткого зводу норм

та догматів.

16

Розділ 2. Вплив синтоїзму на політику Японії

(ХІІ – ХХ сторіччя)

2.1. Синтоїзм за часів сьогунату

Синтоїзм часто широко використовувався в державному

управлінні. Взагалі, іноді складається думка, що суть

цієї релігії полягає в тому, щоб виправдати с

релігійної точки зору той соціально-політичний устрій,

що склався в Японії, оскільки основою синтоїстського

вчення є обожнення імператорської влади.

Перед укладачами літописів «Кодзікі» та «Ніхонгі»

була поставлена політична задача: «історично»

обґрунтувати право імператорського двору на владу. Це

завдання було здійснене шляхом викривлення історичної

дійсності. Імператори ображались в якості нащадків

богів, в особливості богині Сонця Аматерасу – головного

божества синтоїстського пантеону. Початок

імператорської династії був віднесений до 660 р. до

н.е. Оскільки історія країни в той час не могла надати

достатньо матеріалу для побудови такої довгої

генеалогії імператорського дому, укладачі хронік

вдались до прямих запозичень з китайських династійних

історій та до накопичення різних напівміфологічних

історій. Більш достовірні свідчення хроніки містять

17

починаючи з V-VII сторіччя, щоправда, висвітлюючи

переважно події придворного життя.

Міфічна частина літописів підтверджує наявність у

японців початкового безрелігійного періоду та стихійно-

матеріалістичного світогляду. Аналіз міфології дозволяє

реконструювати дуальну соціальну організацію,

характерну для ранньої стадії розвитку людського

суспільства, елементу первісної демократії (рада

богів), встановити наявність у древні часи відносно

високого соціального положення жінки, виникнення

ранньої, магічної форми релігії.

Режим воєнної диктатури («сьогунат») виник в Японії

у ХІІ сторіччі. Поступове розширення в країні володінь

великих землевласників, їх прагнення до самостійності

та незалежності в декілька разів скоротили державні

землі та позбавили імператорський дім реальної влади.

Йшов звичайний процес феодальної роздроблення з типовим

для нього поглинанням малих маєтків великими,

створенням феодальних об’єднань, що було характерно і

для більшості європейських країн на стадії феодалізму.

Для цього процесу були характерними малі та великі

міжусобні війни, які досягли найбільшого загострення в

період боротьби двох наймогутніших феодальних кланів

тієї епохи – Тайра та Мінамото. В японській історії ця

міжусобна війна отримала назву «гемпей».

18

Представники дому Мінамото та їх союзники прагнули

захопити багаті землі роду Тайра, голова якого

узурпував владу, яка, фактично, вже була забрана раніше

у імператора. Феодальні правителі Мінамото, володіючи

північно-східними областями рівнини Канто, мали в

своєму розпорядженні численнішу та більш дієздатну

армію, ніж Тайра. Військо Мінамото було загартоване

постійними зіткненнями в прикордонних районах з айнами

(корінним населенням північних Японських островів).

Феодали Мінамото, відтісняючи айнів на північ,

отримували в своє розпорядження нові землі, які

розподілялись між самураями. У ряді сухопутних та

морських битв війська Мінамото розгромили Тайра та

затвердили нову систему правління – сьогунат.

Імператор, чиї інтереси нібито захищали феодали

Мінамото у боротьбі з Тайра, після встановлення влади

воєнного уряду остаточно втратив усяку політичну та

економічну силу і разом з придворним аристократичним

оточенням мав перебувати в Кіото, у своїй резиденції.

За такої форми правління імператор, якого вважали

«божественним» нащадком сонячної богині, був лише

формальним правителем Японії. Однак номінально він

розглядався як особа, що стоїть на чолі всього

японського народу, а аристократія Кіото, відповідно,

займала найвищу сходинку в ієрархічній системі

19

японського феодального суспільства. Сьогун ж, являючись

головою воєнного уряду, вважався намісником імператора,

інструментом його волі.

Панування сьогунів та великих військових феодалів

тривало в Японії майже сім століть. Сутність цього

правління, в цілому, не змінювалась залежно від того,

як називався той чи інший сьогунат. За 700 років їх

було три: камакурський (1192-1333 рр.), сьогунат

Асікага (1333-1573 рр.), сьогунат Токугава (1603 – 1868

рр.). Природно, що таке довге перебування при владі

військово-феодального стану наклало відбиток на життя

середньовічної Японської держави, яка підкорялась

інтересам саме пануючого класу. Вплив поширювався як на

економіку, так і на матеріальну та духовну сферу

існування населення Японських островів.

Під час панування військової аристократії на деякий

час провідною релігією став дзен-буддизм, синто ж

відійшов на другий план, залишаючись певною мірою

релігією нижніх прошарків японського середньовічного

суспільства. Тим не менш, синтоїзм, як раніше,

протегувала імператорська родина.[7, c.25]

Храми синто зі своїми землями та матеріальними

цінностями не могли, звичайно, зрівнятися з

буддійськими монастирями ні за політичним впливом, ні

за силою економічної дії. Однак між різними, на перший

20

погляд, релігіями – синто та буддизмом – не було такого

непримиримого антагонізму, яким характеризувались

відношення між релігіями та різними релігійними течіями

в Європі.

Синтоїзм – глибоко національна релігія, яка

вкоренилася в серцях та думках японців. Витіснення

синто з арени духовного життя Японії ні в якому разі не

означало його деградацію, в тому числі і в вищому

прошарку японського суспільства. Він просто

пристосувався до умов, що склались, та продовжив жити,

співіснуючи з буддизмом. Релігійні ідеологи, зокрема

теологи секти сингон, розробили для синто-буддійського

синкретизму концепцію так званого «рьобу-синто» -

«двоєдиного синто», яка не суперечила нормам буддизму.

Беручи до уваги популярність синто серед японців,

буддисти пішли шляхом включення в свій пантеон найбільш

значущих синтоїстських божеств, яких в молитвах та

священних текстах почали називати буддами або

бодхісатвами та позначати відповідними буддійськими

термінами. Так, верховне божество синтоїстської релігії

– сонячна богиня Аматерасу прихильниками школи сингон

була проголошена втіленням великого космічного будди

Вайрочана – японською Дайніті («Велике сонце»). У

якості прототипу дуже шанованого самураями бога війни

Хатімана виступав божественний в синтоїстській традиції

21

дух міфологічного шістнадцятого імператора Яопнії

Одзіна (201-310 рр.). Хатімана розглядали як помічника

японців у війнах та вважали покровителем самураїв.[3,

c.43]

В окремі періоди історії, коли виникала загроза

єдності нації, роль синто зростала, як, наприклад, в

ХІІІ сторіччі, коли Японії загрожувала монгольська

навала. Але посилення позицій синто в релігійному житті

країни розпочалось після її об’єднання воєнним

диктатором Іеясу Токугава в 1603 році. Він поклав

кінець довгому періодові феодальної роздробленості.

Відродження міфу про божественність та безперервність

імператорської династії сприяло закріпленню цілісності

держави. При цьому вважалось, що імператори передавали

владу правителям з дому Токугава. Імператор – «живий

бог» - царствував, але не управляв, шанування його було

пов’язано з релігійним культом синто, реальною ж владою

користувався сьогун. [3, c.44]

В кінці XVII - на початку XVIII ст.. система

воєнно-феодальної диктатури вичерпала свої історичні

можливості, назріла необхідність змін у суспільстві.

Прихильники перетворень виступили під лозунгом

відновлення законної влади імператора. Синтоїстські

теоретики отримали новий імпульс для розвитку

імператорського міфу. Багато з них були прихильниками

22

конфуціанського вчення, яке стало популярним в період

правління дому Токугава. Формування догматики синто

тепер відбувалося шляхом поєднання синтоїстської

міфології та конфуціанських етичних принципів, яка

виражалась в підпорядкуванні вищим за рангом та

положенням, а також у синовній шанобливості. Розробкою

синтоїстської доктрини в той час займалась і «школа

національної науки» - ще одна ідейна течія синтоїзму.

Її послідовники закликали до відродження основ релігії

синто, що були викладені в «Кодзікі» та «Ніхонгі».

Послаблення впливу імператорського двору представники

цієї школи пов’язували зі згубним впливом іноземних

вчень – буддизму та конфуціанства.[9, c.52]

В результаті діяльності цих шкіл з’явився цілий

комплекс нових ідей, який з часом отримав назву

«кокутай» (буквально – «тіло держави»). Основні

положення нового вчення кокутай можна звести до таких:

- небесні боги продовжують жити у всіх

японцях та діяти через них. З цього випливають такі

особливості японського народу, як відданість

підлеглих своєму правителю та синовня шанобливість;

- Японія – божественна країна, створена

божествами, так як тільки вона є домівкою

національних японських божеств;

23

- Японія – місце народження великої сонячної

богині Аматерасу, нащадками якої є всі японські

імператори. Вони правлять безперервно і вважаються

богами в людському тілі;

- Японія розглядається як держава-родина, у

якій імператор та піддані пов’язані родинними

зв’язками та взаємною любов’ю.

Таким чином, незважаючи на досить довгий період

панування буддизму як державної релігії Японії, він не

був абсолютно антагоністичним по відношенню до синто;

більш того, буддизм та синтоїзм були органічно поєднані

в т.зв. культ «рьобу-синто»

2.2. Синтоїзм за часів Імперії (1868 – 1945 рр.)

Друга половина ХІХ сторіччя відкрила нову сторінку

в історії Японії. В 1868 році відбулась революція, в

ході якої був повалений режим воєнно-феодальної

диктатури. Влада від останнього, п’ятнадцятого

24

представника династії Токугава сьогуна Йосинобу

перейшла до п’ятнадцятирічного імператора Мейдзі. В

японській історії ця подія отримала назву «Мейдзі ісін»

- «реставрація Мейдзі», тобто відновлення правління

імператора. За своєю сутністю революція Мейдзі була

буржуазною, так як в її здійсненні приймав участь

прошарок нової японської буржуазії, і після перемоги

революції перед Японією відкрився шлях капіталістичного

розвитку. В той же час «реставрація» була незакінченою

буржуазною революцією. В країні збереглась велика

кількість феодальних пережитків, в тому числі і влада

імператора. До складу нового уряду, який, по суті, був

створений феодалами, увійшли наряду з членами

імператорської родини та придворної знаті також і самі

феодали – впливові князі сьогунату Токугава, власники

великих земельних володінь.

Реставрація Мейдзі мала дві взаємодоповнюючі цілі –

політичну та релігійну. Політичною ціллю було

відновлення прямого правління імператорів, які на

протязі віків не мали реальної влади, а релігійною –

відродження віри в «камі» як духовної основи

суспільства та управління країною. В деякому сенсі ці

цілі були «двома сторонами однієї медалі», і тому

природно, що синтоїзм став офіційною релігією нового

уряду.[3]

25

Після того, як імператорська влада була відновлена,

одним з перших наказів нової влади проголосив

повернення до древнього принципу синто – принципу

«єдиного ритуалу та управління державою». Основною

причиною підйому синто була ідея божественного

походження імператорської влади, об’єднання японців

навколо живого бога та проголошення мілітаристськими

колами країни великої місії японського народу в Азії,

щоб скоріше увійти до ряду великих капіталістичних

колоніальних імперій.

Японська влада дуже серйозно віднеслась до

укріплення синто, яке на очах перетворювалось в

державну загальнонаціональну релігію, офіційний культ,

який отримав назву «кокка-синто». В 1868 році уряд

заснував спеціальний департамент зі справ синто, а в

1871 році перетворило його на міністерство синто. Всі

синтоїстські храми увійшли до єдиної ієрархічної

системи. В залежності від ролі в пропаганді

імператорського культу, синтоїстські святилища ділились

на розряди: імператорський, державний, префектурний,

волосний, сільський та ін. Головним святилищем став

храм Ісе, що був присвячений богині Аматерасу.[7,

c.128]

Разом із цим була знищена система спадкового

святенництва. Священнослужителі тепер були

26

підпорядковані державному департаменту, який назначав

їх на місце роботи, підтримував, контролював чи

звільняв. Тим не менш, в багатьох храмах, за

виключенням державних, передача духовного сану в спадок

продовжила практикуватися. В 1872 році вся власність

монастирів стала належати урядові, а в 1875 році на

основі канону «Енгісікі» для храмів усіх рівнів були

запропоновані нові ритуали та церемонії.

У квітні 1869 року імператор Мейдзі провів

процессію в церемоніальному залі палацу. При цьому він

виступив в якості священика перед синтоїстським

пантеоном богів і приніс присягу. Цією церемонією новий

уряд декларував міцний союз синтоїзму та держави, який

з незапам’ятних часів був одним з фундаментальних

принципів духовних основ японського суспільства. Так

храми стали державними закладами, а синтоїзм –

державною релігією.

В спрощеному вигляді концепція державної релігії,

створена в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя,

засновувалась на трьох догмах, сутність яких зводилась

до наступного:

- Імператор – божественна особа. Його

божественність походить від його великих предків,

що володіли духовними та фізичними якостями богині

Аматерасу;27

- Боги захищають Японію. Тому її народ,

територія і кожний заклад, пов'язаний з богами,

переважають усі інші на землі.

- Звідси витікає священна місія Японії –

об’єднати світ, для того, щоб людство могло

користуватись перевагами знаходження під

управлінням божественного імператора.

У третій догмі коротко визначалась зовнішня

політика Японії. Основні «твердження» про священну

місію Японії у світі приписувались міфологічному

імператору Дзімму. Принцип об’єднання всіх держав під

егідою Японії мав назву «хакко ітіу» - «вісім кутів під

одним дахом». В першу чергу принцип стосувався народів

Азії, яких треба було «захистити» від пригнічення

«білих варварів». «Хакко ітіу» був моральною ціллю

кожного вірнопідданого японця, і його можна було

досягти лише шляхом відданості імператору.

Деякий час синто був державною релігією Японії. В

1882 році уряд країни проголосив свободу

віросповідання, однак при цьому державне синто зберегло

за собою статус офіційного ритуалу та ідеології. Вчення

про національну унікальність віднині стало обов’язковим

для викладання в усіх навчальних закладах Японії.

Повсюди був введений ритуал поклоніння імператору.

З’явився цілий ряд нових офіційних свят, таких, як День28

сходження імператора Дзімму на престол, День народження

правлячого імператора, День сходження на землю

божественного онука Нінігі, День пам’яті імператора

Дзімму та ін.

В державному синто, на відміну від народного,

головною була саме ідеологічна сторона. Ритуалам

синтоїзму надавався характер державних актів, релігійна

складова синто тим самим просто зникала. Державний

синто став культом поклоніння божественним предкам, що

сприяло підйому націоналізму. Визнаючи свободу

віросповідання, держава в той же час поставила синтоїзм

над усіма релігіями. Він отримав виключні права на

головну роль в національних ритуалах.

Для пропаганди мілітаризму, монархізму та шовінізму

були необхідні ідеологічні заклади. Ними стали, в ряду

інших, нові синтоїстські храми. В числі перших був

збудований в 1869 році в Токіо храм Сьоконся, який

пізніше перейменували на Ясукуні. Його побудували на

честь солдат, які загинули під час революції Мейдзі,

виступаючи на боці імператора проти військ сьогуна.

Пізніше храм перетворився на головний центр

мілітаристської шовіністичної пропаганди, особливо в

роки другої світової війни, так як був символічною

братською могилою японських воїнів, що загинули за

імператора.

29

Після смерті імператора Мейдзі в 1912 році, в Токіо

за наказом влади в його честь був побудований

величезний синтоїстський храм – Мейдзі дзінгу, йо

отримав статус загальнонаціонального святилища.[9,

c.55]

Особливим змістом в синтоїстській ідеології

наповнювались поняття святенності війн, що проводились

під прапорами імператорської армії. Перші ж солдати,

які згинули за імператора від час перевороту Мейдзі,

були проголошені божествами. Ця практика поширювалась

паралельно з зростанням японської експансії у Східній

Азії. Воїни, які віддали своє життя заради «процвітання

Японії» та священну імператорську особу, зараховувались

до сонму богів і їх душі нібито оселялись в храмі

Ясукуні. При цьому моральний вигляд та стиль життя до

початку служби в імператорській армії не мали ніякого

значення.

На початку 30-х років ХХ сторіччя, з приходом до

влади ультра націоналістичних та фашистських фракцій,

офіційний синто сприяв укріпленню агресивної політики

держави. Наприклад, в період Другої світової війни

японський мілітаризм проголосив японців «нацією богів»

та широко використав синто задля розпалення

шовіністичних та мілітаристських поглядів та закликало

30

народ до беззаперечного підкорення імператору і всім,

хто виступає від його імені.[11, c.61]

2.3. Синтоїзм та сучасність

Внаслідок поразки Японії у Другій Світовій війні та

її окупації відбулась повна демілітаризація Японської

держави та демократизація різних сторін життя. В

результаті певних зусиль були проведені реформи, які

сприяли перетворенню Японії з монархічно-

мілітаристської держави на демократичну.

15 грудня 1945 року японський уряд отримав від

штабу американських окупаційних військ директиву «Про

відміну державного заступництва, увічнення, керівництва

та поширення державного синто». [10] Таким чином,

релігія синто повністю відокремлювалась від держави.

Вона позбувалась моральної підтримки зі сторони

офіційної влади, а також фінансування. Всі організації,

що були пов’язані з храмовим синто, були розпущені, в

школах та інших навчальних закладах заборонялось

поширення доктрин синто. В особливості це стосувалось

концепцій щодо «унікальності» Японської держави,

«божественності» імператора та виключної ролі японської

нації, що насамперед виступало в якості аргументу

агресивної політики Японії. За вимогою окупаційної

31

влади імператор повинен був відмовитись від ідеї свого

«божественного» походження та статусу первосвященика

синтоїзму. В новорічному зверненні до народу, яке було

опубліковане 1 січня 1946 року, він «відрікся» від

своєї божественної сутності та відмітив, що японці не

повинні розглядатися як виключна нація. Цей новорічний

маніфест отримав в Японії назву «Заяви імператора щодо

його людської сутності». Так американська окупаційна

влада нанесла удар по ідеологічним основам японського

мілітаризму.

Завершивши своє існування в якості державної

релігії, синтоїзм, тим не менш, продовжував залишатись

сімейним культом імператора майже в тому ж незмінному

довоєнному вигляді. Різниця полягала лиш у тому, що

імператор та члени його родини проводили богослужіння

та паломництва в синтоїстські святині не як офіційні

посадовці, що керують Японською державою, а як приватні

особи. Після війни синто зберігся як національна

релігія, яка шанує богів-предків, також і в народних

масах, де синтоїстські обряди виконувались в силу

сімейних традицій.

Ліквідація державного синто, відокремлення релігії

від держави, встановлення свободи віросповідання та ряд

інших важливих положень був юридично закріплений в

новій післявоєнній японській конституції, яка вступила

32

в силу 3 травня 1947 року. Про імператора, якого

перестали розглядати в якості живого бога, в

конституції Японії говорилось: «Імператор є символом

держави та єдності народу, його статус визначається

волею всього народу, якому належить суверенна влада»

(ст.1). В статті 4 відмічалось, що імператор «не

наділений повноваженнями, пов’язаними зі здійсненням

державної влади».

Центральним пунктом нової конституції була відмова

«на віки вічні» від «війни як суверенного права нації,

а також від загрози чи застосування збройних сил як

засобу вирішення міжнародних спорів» (ст.9). Це

положення завдало нищівного удару по реакційним силам.

Стаття 20 Конституції гарантувала свободу

віросповідання для всіх. У ній відмічалось, що «жодна з

релігійних організацій не повинна отримувати від

держави ніяких привілеїв та користуватись політичною

владою». У цій же статті говорилось про те, що «держава

та її органи повинні утримуватись від проведення

релігійного навчання та будь-якої іншої релігійної

діяльності».[8]

З середини 60-х років ХХ сторіччя в країні почався

економічний підйом (т.зв. «японське диво»), який сприяв

зростанню міжнародного авторитету та престижу Японії на

міжнародній арені. В цих умовах консервативні та

33

націоналістичні кола знов заговорили про національну

японську «унікальність», оригінальність японського

суспільства, особистості, культури та ін.

В грудні 1966 року було відновлене довоєнне «свято

заснування держави», що раніше мало назву «кігенсецу»

(«свято заснування імперії») та щорічно проводилось в

імператорській Японії на честь воцаріння 11 лютого 660

р. до н.е. на японському престолі міфічного імператора

Дзімму. За вимогами консервативних кіл він був

відновлений під назвою «ювілейна дата заснування

держави». Іншими прикладами повернення до минулого може

слугувати посилення «морального виховання», яке за

своєю сутністю не відрізняється від конфуціансько-

синтоїстських норм довоєнної Японії, курс на перегляд

конституції з метою відновлення суверенності імператора

та ін.[4]

Сучасний синтоїзм з його різними організаціями

активно підтримує вимоги консервативних кіл щодо

перегляду післявоєнної конституції Японії. В

особливості це стосується тих її статей, які

відокремлюють синто від держави і таким чином

позбавляють його від фінансової підтримки, знімають

питання щодо імператора як політичного керівника нації

та ін. В цілому, в області як зовнішньої, так і

внутрішньої політики синтоїзм займає консервативні

34

праві позиції, а згадані вище факти свідчать про

укріплення тенденції до зближення синтоїзму та держави

та повернення тези щодо «божественності» імператора, що

було характерним для довоєнної Японії.[2б с.313]

Отже, у підсумку треба відмітити негативну роль,

яку свого часу відіграв синтоїзм у становленні та

розвиткові мілітаристських та шовіністичних думок у

Японії під час Другої Світової війни та звернути увагу

на тенденції до повернення тези щодо «божественності

імператорської влади», що було характерним для

довоєнної Японії.

Висновки

Згідно з поставленими метою та завданнями

дослідження, в курсовій роботі я розглянув феномен

синтоїзму та звернув увагу на його роль у становленні

та розвитку політичної системи Японії.

35

Синтоїзм є глибоко національною японською релігією

і у певному сенсі уособлює японську націю, її звичаї,

характер та культуру. Культивування синто впродовж

сторіч в якості основної ідеологічної системи та

джерела ритуалів призвело до того, що в теперішній час

значна частина японців сприймає ритуали, свята,

традиції, життєві орієнтири, правила синто у якості не

елементів релігійного культу, а культурних традицій

свого народу. Таке положення породжує парадоксальну

ситуацію: з одного боку, буквально все життя Японії,

усі її традиції пронизані синтоїзмом, а з іншої – дуже

небагато японців вважають себе прихильниками синтоїзму.

Синтоїзм відіграв значну роль у становленні та

розвиткові як Японської держави в цілому, так і її

політичної системи. Треба зазначити, що найбільшого

свого розквіту Японська імперія зазнала, не в останню

чергу, завдяки створенню інституту державного синто та

запровадження його на рівні офіційної державної

ідеології. Однак, неможливо не помітити виразні

негативні риси, притаманні державному синто, оскільки

певні його особливості та постулати, що пропагувалися в

Японській імперії, призвели до консолідації

мілітаристсько-шовіністичних сил та, деяким чином,

стали причиною розв’язання війни на Тихому океані.

36

Ідеологи синто у передвоєнні та воєнні роки вели

релігійну агітацію, вміло використав історичні традиції

японського народу. Впливати на японців за допомогою

синто не вимагало значних зусиль, так як національна

релігія сповідувалась більшістю населення та

отримувала, крім того, майже необмежену підтримку

правлячих кіл імперії.

В сучасній Японії синтоїзм продовжує відігравати

провідну роль в релігійному житті країни, хоча область

його поширення обмежується сферою сімейного життя, а не

публічними церемоніями, які носять скоріш святковий,

аніж релігійний характер. Незважаючи на те, що синтоїзм

не є єдиною релігією, а розпадається на велику

кількість окремих течій, боротьби між гілками синтоїзму

нема, тому кожна японська родина може дотримуватись

тієї версії синтоїзму, до якої належали її пращури або

змінити її згідно зі своїми намірами.

37

Список використаної літератури

1.Аникин Д.А История религии: конспект лекций.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.e-

reading-lib.org/book.php?book=97498

2.Арутюнов С.А. Современный синтоизм – В кН: Религия

и мифология народов Восточной и Южной Азии. М.,

1976

3.Арутюнов С.А., Светлов Г.Е. Старые и новые боги

Японии. М.: "Наука", 1968. - 200 с

38

4.Зайцев Е., Тамгинский И. Япония: Снова путь

милитаризма. - М.: Наука, 1985

5.Радуль-Затуловский Я.Б. Конфуцианство и его

распространение в Японии. М. – Л., 1947

6.Светлов Г.Е. Путь богов (Синто в истории Японии).

М., 1985

7.Сондерс Э.Д. Японская мифология. – В кН.: Мифы

древнего мира; М., 1977

8.Современная Япония. Справочник. М., 1973

9.Спеваковский А.Б. Религия синто и войны. Лениздат,

1987

10. Хаттори Такусиро. Япония в войне 1941-1945 гг.

М., 1973

11. Японский милитаризм (Военно-историческое

исследование). М., 1972

39