Вісник Кримінологічної асоціації України № 7

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОАСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ Збірник наукових праць №7

Засновник і видавець —

Харківський національний університет внутрішніх

Виходить 3 рази на рік

Заснований 2012 р.

Харків 2014

ОЇ

справ

2

УДК 343.2(477)(075.8) ББК 67.9 (4УКР)305 В 45

Рекомендовано до друку рішенням правління Кримінологічної асоціації України 31 липня 2014 року

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Головний редактор –

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України, Відповідальний секретар редколегії –

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України

ЧЛЕНИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ: Денисова Тетяна Андріївна, доктор юридичних наук, професор; Джужа Олександр Миколайович, доктор юридичних наук, професор; Ємельянов В’ячеслав Павлович, доктор юридичних наук, професор; Житний Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, професор; Левченко Катерина Борисівна, доктор юридичних наук, професор; Литвак Олег Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Мартиненко Олег Анатолійович, доктор юридичних наук, професор; Назаренко Дмитро Олександрович, доктор юридичних наук; Негодченко Олександр Володимирович, доктор юридичних наук, професор; Рущенко Ігор Петрович, доктор юридичних наук, професор; Стрельцов Євген Львович, доктор юридичних наук, професор; Трубников Василь Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Харченко Вадим Борисович, доктор юридичних наук, доцент; Юхно Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, професор; Ярмиш Олександр Назарович, доктор юридичних наук, професор; Ященко Андрій Михайлович, доктор юридичних наук, доцент.

В45 Вісник Кримінологічної асоціації України № 7 : збірник наукових праць [редкол. Т. А. Денисова, О. М. Джужа, В. П. Ємельянов та ін.]. – Харків : Золота миля, 2014. – 244 с.

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримінологічних та кримінально-правових питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, запобігання злочинам, удосконалення національного кримінального законодав-ства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного та організаційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, здобувачів, ад’юнктів, аспірантів, слухачів, курсантів та студентів, а також всіх тих, хто цікавиться проблема-ми реформування кримінальної юстиції.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій.

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2014

3

ЗМІСТ:

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, Литвинов Олексій Миколайович

УПРАВЛІННЯ ПРОТИДІЄЮ ЗЛОЧИННОСТІ ЯК СИСТЕМНА РЕАКЦІЯ НА НОВІ КРИМІНАЛЬНІ РЕАЛІЇ ............................................................................... 6

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Назимко Єгор Сергійович

ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗА ЗАКОНОМ РЕСПУБЛІКИ МАВРИКІЙ «ПРО НЕПОВНОЛІТНІХ ПРАВОПОРУШНИКІВ» ........................................... 14

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Беніцький Андрій Сергійович

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОЗНАК ДІЯНЬ, ЩО УТВОРЮЮТЬ СКЛАД ВІДМИВАННЯ ЗЛОЧИННИХ ДОХОДІВ ........................................................... 27

Володавська Олена Сергіївна

ВІДМЕЖУВАННЯ МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ ......................................................................................................... 36

Казначеєва Дар’я Володимирівна

ПОНЯТТЯ УМОВНО-ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ .......................................... 41

Кондратов Дмитро Юрійович

СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 163 КК УКРАЇНИ ..................... 50

Митрофанов Ігор Іванович

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЮРИДИЧНИХ ФАКТІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ... 63

Цвіркун Наталія Юріївна

ОСОБЛИВОСТІ НЕОБЕРЕЖНОЇ ФОРМИ ВИНИ В СКЛАДІ ЗЛОЧИННОГО БЕЗГОСПОДАРСЬКОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ .................................... 78

Шульга Андрій Михайлович

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ В УКРАЇНІ ....................................................................................... 88

4

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Гладкова Євгенія Олексіївна

ПИТАННЯ ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНОГО ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ .... 101

Орлов Юрій Володимирович

НАУКОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО-КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ ................................................................. 109

Фіалка Михайло Ігорович

ЗЛОЧИННІСТЬ У СФЕРІ ДОКУМЕНТООБІГУ: ОБГРУНТУВАННЯ ІСНУВАННЯ ПРОБЛЕМИ ............................................................................... 130

Шевченко Ольга Вікторівна

ДИТИНА ЯК ЖЕРТВА ВБИВСТВА, ВЧИНЕНОГО МАТІР’Ю ........................ 140

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

Северин Оксана Олександрівна

ПРАЦЯ ОСІБ, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ПРАВО ЧИ ОБОВ'ЯЗОК, ЩО МАЄ ДОПОМОГТИ ВИПРАВЛЕННЮ ТА РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ ............................................................. 147

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Антіпова Олена Ігорівна

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ОГЛЯДУ МІСЦЯ ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНОЇ ПРИГОДИ ........................................................................................................ 153

Єгорова Юлія Володимирівна

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ВИПРОБУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ ЯК ПРІОРИТЕТ РОЗВИТКУ ЮВЕНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ .......................................... 161

Лавський Віктор Петрович

ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПІВ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИ ПРОВЕДЕННІ ОПЕРАТИВНО-ТЕХНІЧНИХ ЗАХОДІВ ........................ 167

Новікова Катерина Андріївна

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗАСАД ПРИ ПРИЗНАЧЕННІ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ................. 175

Печук Ілля Сергійович

ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ ................................................................. 187

5

Пономарьова Тетяна Ігорівна

ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ ВИХОВНОГО ХАРАКТЕРУ ДО НЕПОВНОЛІТНІХ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ ............................................................................................... 195

Ребенко Сергій Миколайович

ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ НЕЗАКОННОГО ЗАВОЛОДІННЯ ҐРУНТОВИМ ПОКРИВОМ (ПОВЕРХНЕВИМ ШАРОМ) ЗЕМЕЛЬ ........................................................................................................... 204

Семеногов Ігор Володимирович

ЗЛОЧИННЕ УХИЛЕННЯ ВІД УТРИМАННЯ ДІТЕЙ АБО БАТЬКІВ (СТ.СТ. 164, 165 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ): ДОСВІД СИСТЕМАТИЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ ОЗНАК ПОТЕРПІЛОГО ..................... 215

НАУКОВЕ ЖИТТЯ

Попович Володимир Михайлович

ВІДГУК НА ДИСЕРТАЦІЙНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НАЗАРЕНКА ДМИТРА ОЛЕКСАНДРОВИЧА ЗА ТЕМОЮ «ФОНОВІ ДЛЯ ЗЛОЧИННОСТІ ЯВИЩА: ФЕНОМЕН, ДЕТЕРМІНАЦІЯ ТА ПРОТИДІЯ» ............................... 224

НАШІ АВТОРИ ........................................................................................................ 239

ДО УВАГИ АВТОРІВ ............................................................................................. 241

ВИМОГИ щодо оформлення наукових статей, які публікуються в збірнику наукових праць «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»: ..... 241

6

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ),

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.9 (477)

УПРАВЛІННЯ ПРОТИДІЄЮ ЗЛОЧИННОСТІ ЯК СИСТЕМНА РЕАКЦІЯ НА НОВІ КРИМІНАЛЬНІ РЕАЛІЇ

Статтю присвячено аналізові основних елементів, що характеризують сут-ність, роль та значення управління в системі протидії злочинності на сучас-ному етапі розвитку системи, а також питанням інтеграції відповідних пізнавальних даних в єдину сукупність сучасних кримінологічних знань. Ключові слова: протидія злочинності, управління, кримінологія, досліджен-ня, рішення. Статья посвящена анализу основных элементов, характеризующих сущ-

ность, роль и значение управления в системе противодействия преступнос-ти на современном этапе развития системы, а также вопросам интеграции соответствующих исследовательских данных в единую совокупность совре-менных криминологических знаний. Ключевые слова: противодействие преступности, управление, криминоло-гия, исследования, решения. The article analyzes the main elements that characterize the nature, role and importance of crime prevention system management at the present stage of its development as well as on the integration of relevant cognitive data into a single set

of modern criminological knowledge. Keywords: crime prevention, management, criminology, research and solutions.

У сфері протидії злочинності, як і в інших сферах, управ-

ління є одним з елементів функціонування. Ефективність резуль-татів протидії злочинності напряму залежить від налагодження та раціональності управління. Для чіткого уявлення про сутність,

О. М. Бандурка, О. М. Литвинов, 2014

7

роль та значення управління в системі протидії злочинності на сучасному етапі розвитку Української держави розглянемо деякі проблемні питання цього.

У юридичній літературі висловлюються різні точки зору, що визначають поняття, зміст і призначення протидії злочиннос-ті в сучасний період. В даний час цьому питанню присвячено ба-гато наукових робіт, включаючи монографії, посібники, статті, в яких можна знайти відповіді на найскладніші і дискусійні питан-ня. Серед вітчизняних дослідників даному питанню приділили увагу О. М. Бандурка, І. Г. Богатирьов, В. І. Борисов, В. В. Голіна, Л. М. Давиденко, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, О. Г. Кальман, В. В. Коваленко, О. Г. Колб, О. М. Костенко, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, В. М. Попович, П. Л. Фріс, О. Н. Ярмиш та інші. Проте складний, комплексний характер сучасних соціа-льних проблем, у тому числі проблем організації та здійснення протидії злочинності, вимагає поглиблення інтеграції нових під-ходів до аналізу надскладних організаційно-управлінських утво-рень. Розробка цієї проблематики в контексті вимог оптимізації державного механізму є актуальним науковим завданням. У прив’язці до теми даної статті мета наукового пошуку полягати-ме у визначенні системних інтегративних зв’язків, що існують на рівні взаємодії різних елементів систем впливу на злочинність.

Практика боротьби зі злочинністю наочно демонструє, що з кожним роком все більш і більш зростає вплив кримінально-правових наук на розвиток управління в сфері протидії злочин-ності. Саме ж це управління, будучи тісно пов’язане із зазначени-ми науками, розвивається як частина функціональної основи по-літики протидії злочинності. Тут встановлюється сутність взає-мозв’язку політики та управління, всіх кримінально-правових наук. Але в даному випадку, як і в багатьох інших, на перший план висуваються кримінологічні дослідження, бо саме кримінологічні підстави виступають в ролі визначальних компонентів єдності наук кримінально-правового циклу.

Виходячи із загальних позицій, можна сказати, що зазна-чений взаємозв’язок кримінально-правових наук, де центральне місце посідає кримінологія, проявляється в наступному. Перше – у всебічному і глибокому вивченні злочинності та її закономірно-стей для правильного розуміння і вірної оцінки відповідних полі-тичних позицій; друге – в комплексному дослідженні проблем, що

8

цікавлять кримінально-правові науки, з метою визначення ефек-тивних напрямків протидії злочинності; третє – в конкретизації і уточненні шляхів удосконалення законодавства та встановлення кола інтересів зазначених наук для визначення кримінологічних засад їх розвитку.

Що стосується управління у сфері протидії злочинності, то тут виникає ще й таке завдання: розробка комплексних заходів із впровадження в практику цього управління результатів кримі-нологічного дослідження. Треба мати на увазі, що розробка таких заходів пов’язана з вирішенням саме специфічних завдань управ-ління. І ці дослідження орієнтовані на постановку і розгляд нових управлінських проблем, що мають як поточне, так і перспективне значення. Саме управління при цьому інтегрується у сферу соціо-логії та права. Така інтеграція управління має відношення ще й до політики. Повторимо, що право і політика перебувають у динамі-чному взаємозв’язку. Політика спричиняє глибокий вплив на право, втілюючись в законодавстві, різних нормативних актах. Право ж, надаючи політиці, її конкретними напрямками силу за-кону, набуває силу обов’язковості.

Що стосується норм права, пов’язаних з політикою проти-дії злочинності, то вони тільки тоді можуть бути ефективними, коли враховують все різноманіття соціальних зв’язків злочинно-сті і фактів, що впливають на її закономірності. Слід враховувати і вплив суспільних процесів на ці закономірності. Для цього норми права, пов’язані з політикою протидії, повинні ґрунтуватися на об’єктивному, науковому знанні закономірностей соціального розвитку, на висновках кримінологічної науки, виступаючої в такому випадку зв’язуючою ланкою між соціологією і правом.

Але і в управлінні, яке інтегровано в соціологію і право, кримінологія займає чільне місце. Кримінологічні дослідження пронизують собою всі соціальні правові відносини, що складають-ся в процесі реалізації на практиці управлінських рішень, які ста-ють кримінологічно зумовленими. В цілому ж можна говорити про кримінологічні основи управління. Як би там не було, центральне місце в системі кримінології та управління займає проблема кри-мінологічної обумовленості управлінських рішень. Головне тут – це вивчення залежності змісту управлінських рішень від сучасної соціальної практики, досвіду боротьби зі злочинністю. Але тут важливо окреслити сферу узгодження розглянутих галузей знан-

9

ня. Акцент на управлінську сторону залишає в тіні кримінологію, а акцент на кримінологічні дослідження затьмарює управління. Завжди потрібно зберігати потрібний баланс.

Управлінські рішення завжди конкретні, і якщо користу-ватися юридичною термінологією, то можна сказати, що ці рі-шення охоплюють сферу діяльного, говорять про те, що треба робити і що має бути. Положення кримінології охоплюють сферу сущого про те, що реально існує. Управління основну увагу приді-ляє питанню про те, як змінити реально існуючий стан справ, відповідно приймаються управлінські рішення. Враховуючи ж, що їх поява пов’язана з кримінологічними відомостями, можна каза-ти про їх кримінологічну зумовленість.

Центральне місце тут займають питання кримінологічної обумовленості вимог, що містяться в цих рішеннях, об’єктивними закономірностями суспільного розвитку. Важливим тут є вивчен-ня залежності змісту управлінських рішень від стану злочинності (кримінальної ситуації в цілому), її причин і умов, характеристи-ки окремих видів, категорій і груп злочинів, осіб, які їх вчиняють, кримінологічної класифікації діянь і типології злочинців, роботи з потерпілими, запобігання злочинності, ряду інших кримінологі-чних значущих явищ (пияцтво та наркоманія, проституція, бро-дяжництво та жебракування, безпритульність). Має значення і залежність зі станом правопорядку. Інакше кажучи, зміст управ-лінських рішень повинен визначатись кримінологічною реальніс-тю. Причому, ці реалії треба не тільки виявляти, але й змінювати.

Наявний практичний досвід свідчить про те, що найбільші успіхи у вирішенні проблем управління у сфері протидії злочинно-сті можуть бути досягнуті шляхом зосередження уваги на най-більш важливих напрямках наукових досліджень в галузі не тільки кримінології, кримінального права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, теорії управління, але й філософії, соціоло-гії, економіки, демографії, психології, низки інших галузей знання. Сьогодні вже не можна не бачити, що управління політикою про-тидії злочинності передбачає розширення кола об’єктів управлін-ського регулювання суспільних відносин, що виникають у зв’язку з кримінальною ситуацією в країні, більш повне відображення в рамках цього регулювання положень про права і свободи людини і громадянина. Зараз питання стоїть вже так: управління не тільки у сфері протидії злочинності, але і в сфері забезпечення безпеки

10

громадян від кримінальних загроз. Головна мета сьогодні – це за-хист людини від злочинних посягань.

Накопичення матеріалів, які безпосередньо стосуються те-орії протидії злочинності й практики її застосування, створило свого часу реальну можливість виділити з науки управління в ці-лому ту її частину, яка зветься управлінням у сфері боротьби зі злочинністю. Можна сказати, що процес розвитку даної частини управління відображав в той період тенденції, що формувались в науці, – інтеграцію та диференціацію. Розвиток досліджень в галузі управління процесами боротьби з злочинністю, все більш широкі їхні масштаби, особливо з другої половини 70-х років минулого століття, неминуче визначили відповідні якісні зміни у змісті не тільки самого цього управління, але й інших наук: кримінології, кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, кри-мінально-виконавчого права, оперативно-розшукової діяльності.

Ще в той час, виступаючи на науковій конференції, С. М. Крилов казав: «Кримінально-правові проблеми боротьби зі злочинністю тривалий час вивчалися однобічно. Основною їх «хворобою» був відрив від управлінських проблем, що впливало на їх якість». На цій же конференції В. Г. Афанасьєв звернув увагу на необхідність «проникнення в сферу управління юридичних наук, і навпаки – в сферу юриспруденції управлінської тематики». Про це ж вели мову на конференції інші виступаючі: як вчені, так і практичні працівники [1, с. 113]. Десь з того ж часу почали з’являтись відповідні наукові позиції і різні точки зору про зв’язки кримінально-правових галузей знання з наукою управ-ління. Однак на найтісніший зв’язок вказувалося тоді, коли мова йшла про кримінологічні дослідження та управління у сфері бо-ротьби зі злочинністю. Наприклад, Г. А. Аванесов і М. А. Стручков, виступаючи на зазначеній конференції, прямо зазначали на кри-мінологічних основах управління. Ця ідея успішно розвинена в роботах Г. А. Аванесова [2].

В рамках даної ідеї, в результаті подальших наукових роз-робок остаточно склалося уявлення про те, що важливу роль в управлінні процесами протидії злочинності відіграють криміно-логічні дослідження. Саме управління у сфері протидії злочинно-сті долучає кримінологію до кола вирішення своїх проблем і для задоволення своїх інтересів. Кримінологічні дослідження в свою чергу керуються інтересами управління.

11

Управління у сфері протидії злочинності вимагає від кри-мінологічних досліджень не тільки емпіричного матеріалу, але і його кримінологічної інтерпретації. Виявляючи взаємозв’язки управління, кримінологія ще й коментує їх зі своїх позицій. В та-ких випадках межі кримінологічних досліджень визначаються: по-перше, колом завдань, що стоять перед управлінням, коли приймаються конкретні рішення; по-друге, колом проблем, що відносяться до організації протидії злочинності в цілому.

При цьому саме кримінологія професійно проникає у сфе-ру управління. Вона виконує двоєдину задачу: з одного боку, вона розробляє власне кримінологічні проблеми, а з іншого забезпечує інформацією інші науки, створюючи для їх розвитку вихідні кри-мінологічні концепти. Кримінологія покликана створити «єдину для всіх галузей знання теорію протидії злочинності» [3, с. 124]. Вона ніби синтезує в собі всі ті дані, що накопичені з проблем злочинності іншими науками, і видає цілісне знання, необхідне для ефективної протидії злочинності.

Основою основ такої протидії є кримінологічні дослі-дження, здатні виявляти і ставити все нові і нові проблеми управління в цій сфері. По-перше, нові проблеми управління вже сьогодні диктують необхідність не тільки проведення ретельного аналізу відповідних правових норм і специфічних для даної сфери соціальних явищ і процесів, а також пов’язаних з ними вузькоп-рофільних проблем організації протидії, але і здійснення компле-ксних кримінологічних досліджень, що стосуються злочинності як об’єкта управлінського впливу.

По-друге, нові проблеми управління, досліджувані за до-помогою кримінологічних досліджень, слід розглядати у взає-мозв’язку з різними сферами суспільного життя. Необхідно вихо-дити з того, що вивчення різноманітних проявів життя суспільст-ва, характеру і механізмів взаємозв’язку соціальних явищ і проце-сів набуває в даний час доленосного значення для управління у сфері протидії злочинності, його розвитку. Самі ж кримінологічні дослідження в такому випадку стають не тільки засобом вивчен-ня злочинності як об’єкта управлінського впливу, а й засобом впливу на злочинність.

По-третє, роль кримінологічних досліджень, що прово-дяться з метою успішного вирішення нових проблем управління, зростає в силу того, що вони, в кінцевому підсумку, завершуються конкретизацією управлінських рішень. В цьому випадку можна

12

говорити не тільки про специфіку даних досліджень, але й про їхні зв’язки з особливостями аналізу в галузі управління проце-сами протидії злочинності.

Ефективність кримінологічних досліджень в галузі управ-ління, що проводяться з метою прийняття обґрунтованих рішень, вимагає, перш за все, орієнтації цих досліджень на конкретний практичний результат. Недостатньо, щоб підвищення зазначеної ефективності було пов’язано з розробкою тільки теоретичних положень, хоча це саме по собі дуже важливо. Найбільший ефект в результаті кримінологічних досліджень досягається тоді, коли підвищується ще й ефективність діяльності практичних підрозді-лів. Орієнтація на потреби практики, її інтереси і запити – це го-ловне для кримінологічних досліджень. Зрозуміло, якщо резуль-тати цих досліджень не задовольняють запити практики управ-ління протидією злочинності, то вони не можуть вважатися дос-татньо ефективними. Однак, як показує вивчення практичного досвіду, в ряді випадків визнання або невизнання практикою результатів кримінологічних досліджень ще не свідчить про те, що ці результати придатні або непридатні. Часто буває так, що практика не готова правильно оцінити пропоновані їй варіанти рішення, зрозуміти і розібратись в них, а тому свідомо їх відкидає. По-перше, їй не вистачає теоретичних знань. По-друге (що ви-пливає з першого), їй вигідно використовувати звичні, усталені, традиційно-рутинні методи. Саме про це свідчать спостереження. Вони показують, зокрема, що нерідко при прийнятті управлінсь-ких рішень практики орієнтуються на застарілі поточні, а не на нові перспективні положення. Це призводить до збоїв, до зміц-нення в системі управління вже відпрацьованих і вироблених часом методів, що, зрозуміло, стримує отримання позитивних результатів. При цьому зникають і стимули вирішення теоретич-них проблем, знижується ефективність самих кримінологічних досліджень тощо. Можливо в рутинній текучці вони не завжди потрібні. Практика може використовувати і старі, накопичені, пе-ревірені роками знання. Кримінологічні ж дослідження потрібні тоді, коли виникає необхідність в отриманні саме нового знання.

Принциповою особливістю кримінологічних досліджень є те, що практичний аспект завжди поєднується з теоретичним. Це не просто питання про єдність науки і практики, але більш широ-кий контекст. Єдність теоретичного та практичного підходу до управління протидією злочинності знаходить своє втілення в

13

постановці конкретних управлінських проблем. Проблема зло-чинності, по суті, зводиться до двох основних питань: чому зло-чинність не тільки існує, а ще й, розвиваючись, активно протидіє державі і суспільству; як краще організувати управлінський вплив на неї. Як видно, ці питання зводяться до єдиної теорети-ко-прикладної кримінолого-управлінської проблеми. Успішно вирішувати її – значить постійно мати нові кримінологічні дані, надійну інформацію і діяти з використанням апробованих наукою і практикою методів управління.

Звідси і проблема одержання практично значущою кримі-нологічної інформації. При зборі такої інформації за допомогою кримінологічних досліджень і при організації управління наголос повинен робитися на такому об’єкті, як злочинність. Цей об’єкт визначається тими положеннями, в рамках яких формулюються висновки та практичні висновки управлінського характеру, що мають кримінологічну зумовленість.

Отже, резюмуємо: найважливішою обставиною наукового пошуку в галузі управління процесами протидії злочинності є практика. Саме вона формує замовлення не тільки кримінології, а й іншим кримінально-правовим наукам. Практичні завдання, що стоять перед цими науками, різноманітні, а основна з них – під-вищення ефективності протидії злочинності. В цьому сенсі прак-тична роль кримінально-правових наук зводиться, по суті, до організації управління та створення відповідних соціально-правових умов для забезпечення позитивного результату. Кримі-нально-правові науки, надаючи допомогу управлінню протидією злочинності, не обмежують свої дослідження теоретичними дос-лідженнями, а зачіпають широке коло практичних питань. При цьому забезпечується єдність кримінально-правових наук та управління – неминуча умова підвищення ефективності органі-зації та здійснення протидії злочинності. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Боков А. В. Организация борьбы с преступностью / А. В. Боков: Мо-нография. – М. : ЮНИТИ–ДАНА, Закон и право, 2003. – 175 с.

2. Аванесов Г. А. Криминология. Прогностика. Управление / Г. А. Ава-несов. – Горький: Изд-во ГВШ МВД СССР, 1975. – 423 с.

3. Карпец И.И. Современные проблемы уголовного права и кримино-логии / И.И. Карпец. – М. : Юрид. лит., 1976. – 224 с.

Стаття надійшла до редакції 13.07.2014

14

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Назимко Єгор Сергійович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

(Донецький юридичний інститут МВС України)

УДК 343.22 (477)

ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗА ЗАКОНОМ РЕСПУБЛІКИ МАВРИКІЙ «ПРО НЕПОВНОЛІТНІХ ПРАВОПОРУШНИКІВ»

Стаття присвячена розгляду Закону «Про неповнолітніх правопорушників»

Республіки Маврикій. Розглядаються та аналізуються ключові терміни, які пов’язані із правопорушеннями, які вчиняються неповнолітніми особами, основні положення щодо покарання неповнолітніх осіб за вчинені ними право-порушення відповідно до цього Закону. Ключові слова: неповнолітня особа, молода особа, правопорушення, відпові-дальність, покарання. Статья посвящена рассмотрению Закона «О несовершеннолетних правона-рушителях» Республики Маврикий. Рассматриваются и анализируются клю-чевые термины, связанные с правонарушениями, совершаемыми несовершен-

нолетними лицами, основные положения относительно наказания несовер-шеннолетних лиц за совершенные правонарушения в соответствии с этим Законом. Ключевые слова: несовершеннолетнее лицо, молодое лицо, правонарушение, ответственность, наказание. The article considers The Juvenile Offenders Act of The Republic of Mauritius. The basic terms connected with offences committed by juvenile criminal offenders, basic provisions concerning punishing juveniles for offences committed in accordance with the Law are under consideration and analysis in the article. Keywords: juvenile, young person, offence, responsibility, punishment.

Покарання неповнолітніх осіб становить в певній мірі ав-

тономну змістовно-регуляторну частину системи кримінального покарання. Об’єктами її дії є ті категорії громадян тієї чи іншої держави, чия специфічність визначається та виокремлюється їх віковою приналежністю. Поняття неповнолітніх осіб, яке викори-стовується в текстах відповідних законів про неповнолітніх пра-

Є. С. Назимко, 2014

15

вопорушників, стосується таких соціально-вікових уразливих категорій як діти та підлітки.

Необхідність окремого правового підходу до справи розг-ляду правопорушень, які вчиняються неповнолітніми особами, визнана у всьому світі, про що свідчить наявність окремих дже-рел ювенального кримінального права. Ця окремість зумовлена нагальною потребою «карати» неповнолітніх правопорушників в основному через профілактичні заходи впливу, метою яких є утримання неповнолітньої особи від вчинення правопорушень та злочинів у майбутньому.

Для створеної в Маврикії правової системи змішаного ти-пу характерним є дуалізм концепцій, запозичених головним чи-ном у Франції та Сполученого Королівства Великобританії та Пі-внічної Ірландії.

Поряд з Кримінальним кодексом, який є скопійованим з французького законодавства, в країні великий вплив має також британська правова система, заснована на використанні доказо-вого права, правової процедури та адміністративного права. Мав-рикій успадкував і письмовий варіант конституції, яка є вищим законом країни [4].

Інститут покарання неповнолітніх у Республіці Маврикій законодавчо урегульований нормативними приписами Закону «Про неповнолітніх правопорушників» цієї країни.

Закон виокремлює поняття «молодої особи» в межах тлу-мачення поняття «неповнолітня особа». У статті 2 Закону зазна-чається: «Неповнолітньою особою» є особа, яка не досягла вісім-надцяти річного віку; «молодою особою» є особа, яка досягла чо-тирнадцяти років, але не досягла вісімнадцяти років» [2, с. 1].

Довідник «Статистика Маврикію. Гендерний підхід», ви-даний Міністерством гендерної рівності, розвитку дитини та сі-мейного добробуту Республіки Маврикій у 2013 році, надає на-ступні статистичні дані щодо правопорушень, які вчиняються неповнолітніми особами: «Кількість неповнолітніх осіб, які були причетні до вчинення правопорушень в Республіці Маврикій збі-льшилася з 648 осіб у 2010 році до 701 у 2011 році. Рівень право-порушень, які вчиняються неповнолітніми особами збільшився, таким чином, з 5,2% у 2010 році до 5,8% у 2011 році (в розрахунку на 1000 осіб). У 2011 році в Республіці Маврикій, найбільш розпо-

16

всюдженим правопорушенням серед неповнолітніх осіб були на-пад (41,8%) та крадіжки (19,1%)» [3, с. 10].

Кількість неповнолітніх осіб, які вчинили певні види зло-чинів, становила у 2011 році: навмисне вбивство – 2, напад – 293, злочини сексуального характеру – 60, крадіжки – 134, інші види злочинів – 212, всього – 701 особа». У період з 2006 по 2011 роки найбільш рівень злочинності серед неповнолітніх осіб спостері-гався за аналогічним показником (кількість неповнолітніх осіб, які вчинили певні види злочинів) у 2009 році: 3, 283, 47, 199, 233, всього – 765 відповідно» [3, с. 83].

Також, згідно даних 2009, 2010 та 2011 років найбільшу кількість злочинів серед неповнолітніх осіб, вчиняють особи чо-ловічої статі віком від 15 до 17 років. Так у 2011 році було засу-джено таку кількість осіб цієї вікової категорії за такими видами злочинів: 2 особи чоловічої статі за крадіжки зі виломом/нічним виломом, 2 особи чоловічої статті за крадіжку з елементами на-сильницьких дій, 21 особа чоловічої статі та 1 особа жіночої статі за крадіжку у складі групи з 2 осіб або більше, 7 осіб чоловічої статі та 1 особа жіночої статі за інші види крадіжок, 1 особу чоло-вічої статі за спробу крадіжки, 1 особу чоловічої статі за сексуа-льний контакт із дівчиною, якій не виповнилося 16 років, 3 осіб чоловічої статі за володіння вкраденою власністю, 3 осіб чолові-чої статі за напад, 3 осіб чоловічої статі за співучасть та сприяння злочинам, 1 особу чоловічої статі за злочин содомії, 10 осіб жіно-чої статі та 1 особу чоловічої статі за інші види злочинів [3, с. 84].

Відомий індійсько-непальський вчений-правник і кримі-наліст Арун Кумар Агніхотрі зазначає, що злочинність в середо-вищі неповнолітніх осіб розвивається та проявляє себе в рамках комплексного поєднання факторів. Саме тому, зусилля із попере-дження та розв’язання цієї проблеми повинні мати теоретичну основу, бути багатоскладовими та багатосистемними. Головний акцент повинен базуватися на емпірично випробуваних програ-мах, які виявили ключові вразливі фактори, які стосуються дітей, інституту сім’ї, школи, сусідів, особлива увага має бути зосере-джена на проблемі наркотичної залежності, правопорушеннях та насильстві. Ми маємо зосередитися на такій дошкільній та почат-ковій категоріях дітей як діти від 6 до 16 років, оскільки дослі-дження демонструють, що спроби втручання можуть знищити коріння цієї проблеми саме у ранньому віці [1].

17

Пункт 1 статті 3 цього Закону зазначає наявність окремо-го органу судової юрисдикції для здійснення кримінального пра-восуддя по відношенню до неповнолітніх осіб: «Окружні суди, які проводять свої засідання з метою заслуховування будь-яких зви-нувачень проти неповнолітньої особи або виконують інші обов’язки, які відносяться до юрисдикції суддів у справах непов-нолітніх осіб за допомогою цього Закону або відповідно до нього чи іншого законодавчого акту, є судами у справах неповнолітніх осіб» [2, с. 2].

Пункт 1 статті 4 робить суттєве процесуальне уточнення щодо порядку розгляду справ неповнолітніх правопорушників. Відповідно до п. 2, жодне звинувачення проти неповнолітньої особи та жоден позов, слухання якого, відповідно до цього Зако-ну, може відбутися судах у справах неповнолітніх осіб, не може розглядатися будь-яким іншим судом, який не є судом у справах неповнолітніх осіб. Попре положення п. 1: а) правопорушення, список яких наведено у статті 3 (4) не розглядаються судом у справах неповнолітніх осіб (це статті з 50 по 76, з 216 по 223, 228 (3) та 229 Кримінального кодексу. – Є. Н.); b) сумісне кримінальне впровадження проти неповнолітньої особи та особи, яка досягла вісімнадцятирічного віку розглядатиметься судом загальної юрисдикції, а не судом у справах неповнолітніх осіб; с) у разі якщо неповнолітня особа обвинувачується у вчиненні правопорушен-ня, розгляд цього правопорушення може бути здійсненим судом, який не є судом у справах неповнолітніх осіб, коли особа, яка до-сягла вісімнадцятирічного віку обвинувачується також у наданні допомоги, підбурюванні, провокуванні, сприянні або наданні до-зволу на вчинення цього правопорушення» [2, с. 2-3].

Захищаючи права неповнолітньої особи на стадії судового розгляду кримінальної справи, Закон передбачає таємницю да-них, пов’язаних із особистістю неповнолітньої особи, її учбовою або професійною діяльністю, репутацією: «1) Відповідно до пара-графу (b), жоден звіт по ходу засідань суду у справах неповноліт-ніх осіб, який би містив ім’я, адресу або назву школи або будь-які інші подробиці, які можуть привести до впізнання неповноліт-ньої особи, яка є залученою до впроваджень, будь-то в якості об-винуваченої особи, будь-то в якості свідка, ані фотографічні знім-ки або зображення, не можуть бути опубліковані включно з фото-графіями та зображеннями неповнолітньої особи»; 2) Порушення

18

будь-якою особою цього пункту, означатиме вчинення правопо-рушення та після звинувачення зобов’язує особу по відношенню до кожного прояву цього правопорушення сплатити штраф у ро-змірі не більше 10 000 рупій» [2, с. 3-4].

Також до важливих процесуальних положень цього Зако-ну належить розповсюджена практика утримання неповнолітніх правопорушників окремо від дорослих правопорушників та зло-чинців. Метою цієї практики є соціальний ефект, який полягає у попередженні можливої соціальної адаптації неповнолітньої осо-би до світу злочинності та його відповідних матеріальних та не-матеріальних символів. Так, стаття 8 Закону наголошує з цього приводу: «Начальник відділу поліції має зробити усі необхідні розпорядження, які стосуються попередження від того, аби непо-внолітня особа, перебуваючи під вартою у відділі поліції або під час направлення до або з судової установи, або очікуючи на судо-ве засідання або після нього, не контактувала з дорослою особою (крім родича), яка обвинувачується у вчиненні правопорушень, крім тих, за які неповнолітня особа обвинувачується за принци-пом сумісності або за які неповнолітню особу було засуджено за принципом сумісності, або для того, аби неповнолітня особа, яка є дівчиною, перебуваючи під вартою, або яку доставлено до суду або яка очікує, була б під наглядом жінки» [2, с. 4].

В рамках ювенального кримінального права Республіки Маврикій, зокрема статті 9, передбачено загальне право затрима-них осіб на звільнення під заставу.

У разі коли особу, якій, вочевидь, не виповнилося 18 років, затримано на основі ордеру або без нього і вона не може бути негайно доставлена до суду, начальник поліцейського відділку, до якого приведено цю особу, розглядаючи справу, має право відпустити особу під заставу, внесену нею самою або одним з йо-го батьків чи опікуном (з поручительством або без нього) на таку суму, яка, на думку начальника поліцейського відділку, забезпе-чить відвідування слухань зі справи, крім наступних випадків:

а) коли йдеться про правопорушення, згадані у статті 3 (4); b) коли в інтересах даної особи необхідно унеможливити

їх контакти з небажаною для неї особою; с) коли начальник поліцейського відділку вважає, що зві-

льнення особи завадить цілям правосуддя. У разі коли особу, якій, вочевидь, не виповнилося 18 років,

19

затримано на основі ордеру або без нього і вона не звільнена, начальник відділу поліції має направити її до місця утримання, що передбачено цим Законом, до постання перед судом, крім ви-падків коли начальник поліцейського відділу не є впевненим, що: а) це не є можливим; b) особа є занадто бунтівною, що унеможли-влює її безпечне перебування під вартою; с) з причини стану її здоров’я, її розумового або фізичного стану утримання є небажа-ним» [2, с. 4-5].

В якості альтернативи тюремному ув’язненню, цей Закон, відповідно до статті 10, передбачає утримання неповнолітньої особи під вартою. Відповідно до пунктів (b) та (с) суд, здійснивши правосуддя над особою, яку не звільнено під заставу, повинен, замість направлення її до тюремного закладу, відповідно до цьо-го Закону, в якості запобіжного заходу направити її до закладу утримання та утримувати її там під вартою, що передбачає ого-лошення цього закладу, на термін його перебування під вартою або до звільнення у встановленому законом порядку.

Утримання під вартою, відповідно до цього Закону, може бути урізноманітнено, або, у випадку коли молода особа демон-струє занадто бунтівний характер, що унеможливлює її безпечне перебування під вартою або коли вона демонструє занадто зіпсо-ваний характер і не спроможна відбути утримання під вартою, скасовано судом, який виніс рішення про запобіжний захід, або коли немає можливості подати відповідну заяву до цього суду, то суд, до юрисдикції якого належить місце засідань суду, який виніс рішення про запобіжний захід, і де це рішення було скасовано, може направити молоду особу до тюремного закладу [2, с. 5].

Стаття 12 Закону передбачає застосування інституту про-бації для неповнолітніх осіб, які вчинили те чи інше правопору-шення. У разі коли неповнолітню особу засуджено за вчинення правопорушення, крім тих, які зазначені у ст.ст. 3 та 4, суд має право винести постанову про достроково-умовне звільнення пра-вопорушника, який зобов’язався, через своїх поручителів або без них, добре поводитися та прибути для відбування вироку, коли це буде потрібно, на період, який не перевищуватиме 3 роки, як це може бути уточнено у постанові.

Це зобов’язання, прийняте належним чином, у разі при-йняття судом відповідної постанови про це, включатиме умову про те, що правопорушник перебуватиме під наглядом особи, яку

20

буде названо у рішенні суду протягом періоду, визначеному су-дом та інші подібні умови для забезпечення такого нагляду як це буде вказано в рішенні суду.

Суд, перед яким будь-яка особа прийняла на себе зо-бов’язання з’явитися для відбування винесеного їй вироку, має право, після відповідного повідомлення про це правопорушника, урізноманітнити умови цього зобов’язання та має право, будучи задоволеним тим, що поведінка такої особи є такою, яка свідчить про відсутність необхідності у тому, аби зобов’язання залишалося чинним, скасувати це зобов’язання.

Коли суд у справах неповнолітніх осіб, перед яким будь-яка особа прийняла на себе зобов’язання з’явитися для відбуван-ня винесеного їй вироку, висловлює довіру інформації, яку пода-но під присягою, про те, що правопорушник не зміг виконати будь-яку умову, яка б випливала з його зобов’язання, має право видати ордер на затримання такої особи або має право, якщо вважає це доцільним, замість видачі ордеру, видати правопоруш-никові виклик до суду, або будь-кому з його поручителів або будь-якій іншій особі, яку призначено здійснювати нагляд над правопорушником, із зазначенням вимоги відвідати певну судову інстанцію у певний час як це буде вказано у виклику.

Будучи заарештованим, правопорушник, у разі коли він не може негайно предстати перед судом, перед яким він прийняв на себе зобов’язання з’явитися для відбування винесеного їй вироку, має предстати перед судом. Суд, перед яким, після арешту, предс-тала особа, або перед яким вона предстала відповідно до отрима-ного виклику, має право, у разі якщо цей суд не є судом, перед яким будь-яка особа прийняла на себе зобов’язання з’явитися для відбування винесеного їй вироку, повторно залишити її під вар-тою або відпустити під заставу до того часу, коли вона зможе предстати перед судом, перед яким будь-яка особа прийняла на себе зобов’язання з’явитися для відбування винесеного їй вироку.

Якщо суд, перед яким будь-яка особа прийняла на себе зо-бов’язання з’явитися для відбування винесеного їй вироку, ви-словлює довіру інформації, про те, що правопорушник не виконав будь-яку умову, яка б випливала з його зобов’язання, має право негайно, без будь-яких подальших доказів його вини, винести рішення відповідно до скоєного нею злочину [2, с. 7-8].

Закон «Про неповнолітніх правопорушників» Республіки

21

Маврикій передбачає можливість понесення покарання батьками підсудного неповнолітнього правопорушника. В такому випадку цим покаранням є сплата штрафу. Стаття 14 Закону зазначає: «У разі коли неповнолітню особу засуджено за вчинення злочину, яке карається штрафом, відшкодуванням ушкоджень або збитків, а суд вважає, що справу найкращим чином може бути вирішено саме через накладання штрафу, відшкодування ушкоджень або збитків, попре наявність або відсутність будь-якого іншого пока-рання, суд має право у будь-якому разі, коли правопорушником є неповнолітня особа, винести рішення про те, що штраф, відшко-дування ушкоджень або збитків мають бути сплачені одним з батьків або опікуном неповнолітньої особи, замість самої непов-нолітньої особи, крім тих випадків, коли суд погоджується з тим, що один з батьків або опікун не є таким, або не поводився таким чином, який призвів до вчинення правопорушення через недбалу турботу над неповнолітньою особою.

Будь-які суми, призначені судом для сплати одним з бать-ків або опікуном, відповідно до цієї статті, можуть бути стягнуті з них через конфіскацію майна або тюремне ув’язнення таким чи-ном, якби ця постанова випливала б зі звинувачення одного з батьків або опікуна у вчиненні правопорушення, за вчинення якого обвинувачується неповнолітня особа» [2, с. 9].

Виступ одного з батьків або опікуна неповнолітньої особи, яка вчинила правопорушення, в якості сторони кримінального та судового впровадження є відмінною рисою механізму покарання неповнолітніх осіб у Республіці Марикій. Не зважаючи на те, що така соціально-вікова категорія як неповнолітня особа є суттєво обмеженою у своїй правоздатності, призначення покарання бать-кам, або особам, що їх замінюють, за злочини неповнолітніх супе-речить новітнім пенологічним уявленням та принципам кримі-нальної відповідальності.

Також особливий характер, притаманний неповнолітній особі як суб’єкту кримінального права, проявляється у наявності певних існуючих обмежень щодо переліку видів покарання, які можуть бути застосовані по відношенню до неповнолітнього пра-вопорушника. Так, стаття 15 Закону зазначає: «(1) Неповнолітня особа, якій не виповнилося 14 років не може бути ув’язнена в тюрмі або засуджена до каторжних робіт за будь-яке правопору-шення, або направлена до тюрми через несплату штрафу, відш-

22

кодування ушкоджень або збитків. (2) Молода особа не може бу-ти засуджена до каторжних робіт за будь-яке правопорушення. (3) Молода особа не може бути ув’язнена в тюрмі або направлена до тюрми через несплату штрафу, відшкодування ушкоджень або збитків у разі, коли існує інший прийнятний спосіб вирішення справи, чи-то через прийняття зобов’язання добре себе поводити та з’явитися для відбування винесеного вироку, чи-то через на-правлення до місця утримання під вартою або до виробничої школи для неповнолітніх правопорушників або інше. (4) Молода особа, яку засуджено до тюремного ув’язнення через несплату штрафу, відшкодування ушкоджень або збитків, не може перебу-вати, як це зазначено практикою, разом із дорослими ув’язненими особами» [2, с. 9].

Як і в багатьох інших законах про покарання неповноліт-ніх осіб, Закон «Про неповнолітніх правопорушників» Республіки Маврикій, відтворюючи, в цілому, ліберальний дух покарань не-повнолітніх правопорушників, робить виключення у випадку вчинення ними тяжких злочинів. Про це йдеться у ч. 2 ст. 16 За-кону: «у разі коли неповнолітня особа обвинувачується у спробі вбивства та (і) співучасті у вбивстві; (іі) здійсненні ненавмисного вбивства; або (ііі) нанесенні поранень або побоїв, наслідком яких стала смерть відповідно до статей 228 (3) та 229 Кримінального кодексу, то суд, у свою чергу, вважаючи, що не є можливим вирі-шити справу будь-яким іншим придатним законним шляхом, має право присудити правопорушника до перебування під вартою на період, зазначений у вироку. b) Коли вирок винесено, відповідно до пункту (а), неповнолітня особа протягом цього періоду, незва-жаючи на будь-які інші положення цього Закону, повинна пере-бувати в такому місці та в таких умовах, як це буде визначено Головою суду».

Особа, яка перебуває під вартою, згідно з вказівками Го-лови суду, протягом періоду перебування під вартою, є такою, що перебуває під вартою на законних підставах.

Будь-яка особа може бути звільнена, відповідно до цієї статті, Головою суду на основі видачі ліцензії про тимчасове зві-льнення. Ліцензія про тимчасове звільнення матиме таку форму і буде включати такі умови, які будуть визначені Головою суду. У разі скасування чинності ліцензії, особа, якої стосується ліцензія, повинна повернутися до місця перебування, яке буде вказано

23

Головою і якщо вона не зробить цього, то буде заарештованою без наявності ордеру та доставлена до цього місця перебування [2, с. 10].

Ст. 17 передбачає, однак, альтернативу тюремному ув’язненню. У разі якщо неповнолітній особі, так само як і дорос-лій особі, присуджено каторжні роботи або тюремне ув’язнення; або якщо вона, будучи дорослою особою, присуджена до тюрем-ного ув’язнення через несплату штрафу, відшкодування ушко-джень або збитків, суд має право, якщо він вважає, що жоден з будь-яких інших придатних та законних методів, за допомогою яких, справа може бути вирішена, не є придатним, присудити їй перебування у певному місці під вартою, що передбачено цим Законом, яке буде названо, на період, визначений у постанові суду, однак який не буде перевищувати термін, протягом якого їй може бути присуджено тюремне ув’язнення або вона може бути направлена до тюрми, у будь-якому разі цей термін не повинен перевищувати 6 місяців [2, с. 10].

Закон також передбачає можливість того, аби батьки не-повнолітньої особи, яка вчинила правопорушення, могли пропо-нувати суду певний запобіжний захід по відношенню до їх дити-ни. Так, у ст. 18 зазначається: «У разі коли один з батьків або опі-кун неповнолітньої особи стверджує під присягою, що він не мо-же контролювати поведінку неповнолітньої особи та висловлює бажання аби вона була направлена до Центру реабілітації молоді, а також зобов’язується або запевняє суд у тому, що він покриє усі витрати на утримання неповнолітньої особи у центрі, суд має право, після заслуховування неповнолітньої особи, направити неповнолітню особу до Центру реабілітації молоді на період до досягнення нею вісімнадцятирічного віку або на коротший тер-мін» [2, с. 11].

Стаття 19 наводить перелік випадків, коли працівник по-ліції має право затримати неповнолітню особу коли в її поведінці та образі дій спостерігається наступне: 1) будь-який поліцейсь-кий має право доставити до суду у справах неповнолітніх осіб будь-яку особу, якій, вочевидь, не виповнилося вісімнадцять ро-ків, і якщо вона – (а) просить або отримує милостиню, без враху-вання того, чи має місце при цьому імітація співу, гри на музич-них інструментах, виконання номерів, торгівля або інше, яка пе-ребуває на вулицях, у приміщеннях або місцях, придатних для

24

того аби просити або отримувати милостиню; або (b) бродяжить, не має жодного житла або певного місця мешкання, або явних коштів для існування, або бродяжить без супроводу батьків або опікунів, які не здійснюють належного контролю, або маючи ба-тьків або опікунів, нездатних здійснювати піклування та нагляд або таких, які ухиляються від належного піклування та нагляду; або (с) виглядає такою, яка не має коштів для існування, не буду-чи сиротою при живих батьках або одного з них, який відбуває покарання у тюрмі; або (d) будучи під опікою батьків або опіку-нів, які через схильності до вчинення правопорушень та вживан-ня алкоголю, нездатні піклуватися про дитину; (е) неповнолітня особа є дочкою батька, якого засуджено за злочин за статтею 251 Кримінального кодексу по відношенню до будь-якої з його дочок; або (f) часто відвідує групи, пов’язанні із крадіжками будь-чого, або проституцією; або (g) винаймає певне помешкання або про-живає в ньому, або у певній його частині, яка використовується для цілей проституції, або іншим чином проживає в таких обста-винах, які вважаються такими, що призводять, заохочують або сприяють розбещенню дитини або здійснення нею проституцій-ної діяльності, або (h) зазнає до себе поганого або зневажливого ставлення з боку осіб, під чиєю опікою вона знаходиться.

Суд, перед яким неповнолітня особа предстала відповідно до підпункту 1, має право – (і) коли, він не має заперечень, винес-ти рішення про утримання неповнолітньої особи під вартою, на-глядом або піклуванням будь-якої особи та направити її під на-гляд закладу, визначеного судом, який висловлює готовність здійснювати такий нагляд до того часу, коли неповнолітня особа досягне 18 років або на коротший термін часу; (іі) на власний розсуд або за заявою працівника поліції, на основі винесеного рішення, поновити, змінити або скасувати рішення, прийняте згідно з підпунктом (і); та (ііі) на основі скарги голови закладу, чиїй опіці ввірено неповнолітню особу, в якій стверджується, що заклад нездатний здійснювати контроль над поведінкою непов-нолітньої особи, постановити забрати її з цього закладу та напра-вити до виробничої школи для неповнолітніх правопорушників з перебуванням в ній до досягнення неповнолітньою особою 18 років або на коротший термін часу.

Суд має право, у разі коли він вважає, що направлення до закладу не приносить практичної користі, направити неповнолі-

25

тню особу до Центру реабілітації молоді з перебуванням в ній до досягнення неповнолітньою особою 18 років або на коротший термін часу» [2, с. 11-12].

У статті 20 зазначається: «Заклад, під опікою якого знахо-диться неповнолітня особа згідно з статтею 19, на час дії поста-нови, здійснюватиме над неповнолітньою особою такий самий контроль, який би здійснювався її батьками або опікунами та є відповідальним за її утримання, а неповнолітня перебуватиме під наглядом цього закладу попре те, що можуть бути оголошені претензії з боку батьків або опікунів або інших осіб.

Будь-яка особа, яка свідомо допомагає або схиляє непов-нолітню особу до втечі із закладу, під опікою якого вона знахо-диться; або (b) надає притулок або переховує неповнолітню осо-бу, яка втекла із закладу відповідно до пункту (а) або заважає поверненню до закладу, вчиняє правопорушення та буде повин-на, після винесення обвинувачення, сплатити штраф у розмірі не більше 5 000 рупій та відбути тюремне ув’язнення на термін, який не перевищуватиме 2 місяців» [2, с. 12].

Стаття 22 підсумовує види заходів кримінально-правового впливу, які можуть застосовуватись до неповнолітніх осіб, які вчинили правопорушення: «Коли неповнолітня особа, яка обвинувачується вчиненні правопорушення, постає перед судом, то суд враховуючи порядок, відповідно до якого, згідно з цим Законом або іншими постановами, які надають можливість суду вирішити справу, має право – (а) звільнити правопорушника під заставу; (b) направити правопорушника до Центру реабіліта-ції молоді; (с) зобов’язати правопорушника сплатити штраф, від-шкодовувати збитки або витрати; (d) зобов’язати батьків, опіку-нів правопорушника сплатити штраф, відшкодовувати збитки або витрати; (e) зобов’язати батьків, опікунів правопорушника гарантувати його добру поведінку; (f) утримувати правопоруш-ника під вартою у місці утримання відповідно до цього Закону; (g) у разі якщо правопорушник є молодою особою, присудити його до відбування тюремного ув’язнення; або (h) вирішити його справу будь-яким іншим законним чином. (2) У разі якщо суд ви-рішує направити правопорушника до Центру реабілітації молоді, період утримання в ньому, на який присуджено правопорушника, не буде меншим 3 років та не більшим 5 років. (3) У разі коли вік правопорушника перевищує 13 років, максимальний термін його

26

утримання у Центрі реабілітації молоді, до перебування в якому він може бути присуджений, не перевищуватиме термін, який може сплинути від дати його обвинувачення до досягнення ним 18 років» [2, с. 14].

Таким чином, Закон «Про неповнолітніх правопорушни-ків» Республіки Маврикій є наглядним прикладом особливого характеру, який є притаманний системі покарання неповнолітніх правопорушників. В рамках цього Закону здійснюється альтерна-тивне судочинство, яке має на меті мінімізувати та позитивно соціалізувати карний характер системи кримінального правосуд-дя, застосовуючи принцип обмеження правоздатності неповнолі-тніх осіб. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Dr. Arun Kumar Agnihotri MD. Juvenile Delinquency-Scenario in Mauritius // Anil Aggrawal's Internet Journal of Forensic Medicine and Toxicology, 2003; Vol. 4, No. 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.anilaggrawal.com/ij/vol_004_no_001/papers/paper003.html. – На-зва з екрана.

2. Juvenile Offenders Act // Revised Laws of Mauritius // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://socialsecurity.gov.mu/English/Documents/Act/Juvenile%20Offenders%20Act/juvenileoffendersact.pdf. – Назва з екрана.

3. Statistics in Mauritius. A Gender Approach // Ministry of Gender Equality, Child Development and Family Welfare, February, 2013. - [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу: http://gender.gov.mu/English/Documents/Statistics%20in%20Mauritius%20-%20A%20Gender%20Approach%2024.07.13.pdf. – Назва з екрана.

4. Конференция государств-участников Конвенции Организации Объединенных Наций против коррупции / Distr.: General 16 October 2013 Russian. Original: French [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.unodc.org/documents/treaties/UNCAC/WorkingGroups/ImplementationReviewGroup/ExecutiveSummaries/V1387276r.pdf. – Назва з екрана.


27

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Беніцький Андрій Сергійович, кандидат юридичних наук, доцент

(Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка)

УДК. 343.46

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОЗНАК ДІЯНЬ, ЩО УТВОРЮЮТЬ СКЛАД ВІДМИВАННЯ ЗЛОЧИННИХ

ДОХОДІВ

У статті розглянуто проблеми в тлумаченні діянь, які утворюють склад відмивання (легалізації) доходів, одержаних злочинним шляхом, у правоохо-ронних органів та суду України, а також у деяких державах пострадянського простору. Визначено юридично значущі ознаки діянь злочину, передбаченого ст. 209 КК України. Встановлено критерії, що дозволяють відмежувати від-мивання злочинних доходів від суміжних складів злочинів, які мають ознаки використання злочинних доходів.

Ключові слова: відмивання (легалізація), використання, приховування, зло-чинні доходи, предикатний злочин, кваліфікація. В статье рассмотрены проблемы в толковании деяний, образующие состав отмывания (легализации) доходов, полученных преступным путем, в правоо-хранительных органах и судах Украины, а также в некоторых государствах постсоветского пространства. Определены юридически значащие признаки деяний преступления, предусмотренного ст. 209 УК Украины. Установлены критерии, позволяющие отграничить отмывание преступных доходов от смежных составов преступлений, имеющих признаки использования престу-

пных доходов. Ключевые слова: отмывание (легализация), использование, сокрытие, прес-тупные доходы, предикатное преступление, квалификация. The article discusses the issues of the interpretation of the acts, which form corpus delicti of the laundering (legalization) of the proceeds of crime in the law enforcement bodies and the courts in Ukraine, as well as in some post-Soviet states. Legally significant acts of a crime under the Art. 209 of the Criminal Code of Ukraine are given. We have also determined the criteria to distinguish the laundering of criminal proceeds from other crimes with signs of use of proceeds of crime. Keywords: laundering (legalization), the use, concealment, proceeds of crime, the

predicate offense, qualification.

А. С. Беніцький, 2014

28

Правозастосовники по-різному тлумачать об’єктивні ознаки відмивання злочинних доходів. Часто це призводить до помилок у правовій оцінці діянь. Серед вчених досі тривають дискусії щодо критеріїв відмежування відмивання злочинних доходів, від злочинів, які мають ознаки використання злочинних доходів. Треба сказати, що в процесі застосування антилегаліза-ційного законодавства українські правозастосовники стикаються з великою кількістю проблем відмежування відмивання злочин-них доходів від злочинів, передбачених ст.ст. 198, 256 та 396 КК України та іншими правовими нормами.

Суттєвий внесок у дослідженні об’єктивних ознак відми-вання злочинних доходів, зробили такі вчені, як П. В. Агапов, В. М. Алиев, А. О. Ганихин, с. О. Дробот, А. В. Зарубін, Б. Г. Розовсь-кий, Г. О. Усатий, О. О. Чаричанський та ін. Між тим залишаються питання, щодо визначення юридично значущих ознак об’єктивної сторони злочину, встановленого ст. 209 КК України.

Метою статті є встановлення ознак, які розмежовують альтернативні діяння, які утворюють склад злочину, передбаче-ного ст. 209 КК України, та визначити критерії відмежування від-мивання від злочинів, які мають ознаки використання злочинних доходів.

Прийняття Пленумом Верховного Суду України Постанови від 15 квітня 2005 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» (далі – Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 квітня 2005 року) стало дуже своєчасним. Воно має величезне значення для розвитку судової практики у сфері протидії відмиванню зло-чинних доходів. Незважаючи на те, що роз’яснення пленумів Вер-ховних Судів України не має статусу загальнообов’язкових, вони й сьогодні продовжують виконувати свою функцію щодо забез-печення однакового застосування законодавства та фактично враховуються всіма судами України. Як справедливо підкреслює Р. З. Лівшиць, авторитет таких роз’яснень дуже великий, вони беззастережно приймаються судами, та й не тільки судами, що загалом сприяє правильному й однаковому вирішенню спорів і правових конфліктів у суворій відповідності до принципів закон-ності, справедливості та рівності громадян перед законом і судом [3, с. 9]. На основі узагальнення судової практики застосування

29

антилегалізаційного законодавства Верховний Суд України дає деякі роз’яснення об’єктивних ознак відмивання доходів, одер-жаних злочинним шляхом, пропонує критерії відмежування від-мивання злочинних доходів від суміжних складів.

Об’єктивна сторона відмивання доходів, одержаних зло-чинним шляхом, полягає у: 1) вчиненні фінансової операції з ко-штами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення сус-пільно небезпечного протиправного діяння, що передувало лега-лізації (відмиванню) доходів; 2) вчинення правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів; 3) вчиненні дій, спрямованих на прихову-вання чи маскування: а) незаконного походження коштів або ін-шого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпеч-ного протиправного діяння, що передувало легалізації (відми-ванню) доходів; б) володіння ними, в) прав на такі кошти або майно, г) джерела їх походження, д) місцезнаходження, є) пере-міщення; 4) набутті, володінні чи використанні коштів або іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів.

Вчинення фінансової операції з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протипра-вного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів – це будь-які дії щодо активів (кошти, майно, майнові і немайнові пра-ва), здійснені за допомогою суб’єкта первинного фінансового моніторингу. Вчинення правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного проти-правного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) дохо-дів, – це вчинення будь-яких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків у визначеному ци-вільним законодавством України порядку.

Пленум Верховного Суду України звертає увагу на тлума-чення вчинення фінансової операції чи правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небе-зпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (від-миванню) доходів. В абз. 2 п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 квітня 2005 року говориться про те, що за змістом ст. 209 КК України відповідальність настає й у тих випад-

30

ках, коли винна особа вчиняє лише одну фінансову операцію з одержаними внаслідок вчинення предикатного діяння коштами або майном чи укладає хоча б одну угоду щодо них.

Проблеми в тлумаченні діянь, які утворювали відмивання злочинних доходів, у правоохоронних органів та суду України виникали, коли в ст. 209 КК України в редакції 2001 р. було пе-редбачено відповідальність за вчинення фінансових операцій та інших угод з грошовими коштами та іншим майном, здобутими завідомо злочинним шляхом. Виходячи з буквального тлумачен-ня перелічених діянь, відмивання необхідно було вважати закін-ченим лише після вчинення двох або більше фінансових операцій та інших угод. У зв’язку з такою конструкцією статті 209 КК Укра-їни в редакції 2001 р. поставало питання: чи достатньо для при-тягнення до відповідальності за відмивання винній особі вчини-ти лише одну фінансову операцію або одну угоду. Після внесення змін до ст. 209 КК України Законом України № 430–IV від 16 січня 2003 року «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України» формулювання «вчинення фінансових операцій та інших угод» було замінено на «вчинення фінансової операції чи укладення угоди» [2].

У деяких державах пострадянського простору також ви-никали подібні питання у правозастосників. Так, у ст.ст. 174 та 174-1 КК РФ передбачено відповідальність за вчинення фінансо-вих операцій та інших угод із грошовими коштами або іншим майном, здобутим злочинним шляхом. Пленум Верховного Суду РФ вніс ясність у розуміння діянь, які утворювали об’єктивну сторону відмивання злочинних доходів. В абз. 2 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 18 листопада 2004 року зазна-чається, що за змістом закону відповідальність за ст. 174 або за ст. 174-1 КК РФ настає і в тому разі, коли винна особа здійснила лише одну фінансову операцію або одну угоду з отриманими зло-чинним шляхом коштами або майном [6].

Вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження коштів або іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діян-ня, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, міс-цезнаходження, переміщення, – це будь-які дії особи, спрямовані на приховування чи маскування факту одержання таких коштів

31

або іншого майна внаслідок вчинення предикатного (основного) діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів. Як за-значає в абз. 2 п. 8 постанови від 15 квітня 2005 року Пленум Вер-ховного Суду України, такими діями можуть бути: зміна правово-го статусу коштів або іншого майна шляхом підроблення докуме-нтів, що засвідчують право власності; отримання фіктивних до-кументів на придбання майна; вчинення цивільно-правових угод (удавана купівля в комісійному магазині, ломбарді тощо); оформ-лення права власності на підставних осіб; укладення фіктивних угод про надання кредитів або різноманітних послуг – юридич-них, аудиторських та ін.; внесення коштів на банківські рахунки юридичних і фізичних осіб, у тому числі в офшорних зонах; пере-міщення коштів з одного рахунку на інший – за умови, що всі за-значені дії не були способом вчинення предикатного діяння [5].

Між тим, установлення в ч. 1 ст. 209 КК України відповіда-льності за вчинення дій, спрямованих на приховання чи маску-вання незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх по-ходження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна, одержаних унаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діян-ня, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, викликає сумніви. Так, навряд чи можна назвати відмиванням приховуван-ня або маскування незаконного походження злочинних доходів. Поняттям «приховування» і «маскування» можуть охоплюватися діяння, спрямовані на використання майна в незаконній підпри-ємницькій діяльності або використовуватися в злочинному біз-несі. Наприклад, у разі купівлі предметів, обмежених у цивільно-му обігу, або для давання хабара тощо. Такі дії можна розглядати як спеціальний вид приховування злочину або використання злочинного майна, відповідальність за яке передбачено окреми-ми кримінально-правовими нормами (ст.ст. 198, 256, 306 або 396 КК України).

Слід зазначити, що в новій редакції ст. 3 Модельного зако-ну «Про протидію легалізації («відмиванню») доходів, отриманих злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму», прийнятого на тринадцятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамб-леї держав – учасниць СНД (постанова № 30-10 від 3 квітня 2008 року) під відмиванням розуміється: а) конверсія або переве-

32

дення коштів чи іншого майна, одержаних у результаті вчинення злочину, з метою приховування джерела походження зазначених коштів (майна) або в для надання допомоги особі, яка брала участь у вчиненні злочину, що є джерелом отримання зазначених коштів (майна), щоб вона могла ухилитися від відповідальності за вчинення цього злочину; б) приховування справжнього харак-теру, джерела, місцезнаходження, способу розпоряджання, пере-міщення або прав власності на кошти (майно), отримані в результаті вчинення злочину [4]. Схожі діяння, які утворюють склад відмивання, передбачено в деяких кримінальних законо-давствах держав – учасниць СНД. Так, наприклад, у ст. 243 КК Ре-спубліки Молдови в редакції 2003 року встановлено відповідаль-ність за вчинення дій, що здійснюються з метою надати законно-го характеру джерелу походження коштів, майна або доходів, отриманих незаконно – унаслідок вчинення злочинів або з метою приховання, маскування або перекручення інформації про істин-ну природу, походження, обігу, розміщення або належності таких коштів, майна чи доходів, якщо особа знає, що вони отримані в результаті злочинної діяльності; придбання, володіння або вико-ристання майна, про яке відомо, що воно здобуте внаслідок вчи-нення злочину, а так само перебування в змові для вчинення зло-чинних дій, підбурювання, пособництво таким діям [8]. У цій но-рмі приховування та маскування виступають не як прояв волі людини, а як мета, до якої прагне відмивач, здійснюючи дії з не-законно отриманими доходами. Про подібну мету йдеться в ст. 190 (легалізація доходів, отриманих незаконним шляхом) КК Республіки Вірменія. Законодавець Республіки Вірменія встано-вив, що метою цього злочину є приховування або перекручування природи, джерел походження, місцезнаходження, розміщення, руху або дійсної належності матеріальних цінностей або пов’язаних з ними прав [7, с. 210].

Можливо, що законодавець України, детально конкрети-зуючи ознаки відмивання злочинних доходів у ст. 209 КК України, прагнув виділити критерії, що дозволяють відмежувати відми-вання від суміжних складів злочинів. Адже не секрет, що біль-шість кримінальних справ, порушених за ст. 209 КК України, у перші роки застосування цієї норми було припинено за відсутніс-тю ознак складу злочину. Правозастосовні органи стикалися з

33

труднощами встановлення юридично значущих ознак легалізації злочинних доходів.

Під набуттям коштів чи іншого майна, одержаних унаслі-док вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, та володінням ни-ми, як зазначається у абз. 1 п. 9 Постанови Пленуму ВСУ від 15 квітня 2005 року треба розуміти відповідно одержання їх у фактичне володіння або перебування їх у господарському віданні за недійсними правочинами (якими одержанню таких коштів чи майна або володінню ними надано правомірного вигляду і тим самим – нібито легального статусу їм самим), тобто набуття осо-бою права власності (володіння) на такі кошти чи майно при ус-відомленні нею, що вони одержані іншими особами злочинним шляхом [5].

Використання коштів та майна, одержаних унаслідок вчи-нення предикатного діяння, може бути як пов’язане, так і не пов’язане з їх відчуженням, тобто з передачею іншим особам (абз. 4 п. 9 Постанови Пленуму ВСУ від 15 квітня 2005 року). Від-повідальність за використання злочинно нажитих доходів для фінансування подальшої злочинної діяльності ст. 209 КК України не передбачається: гроші та інше майно, що не перебувають у цивільному обігу, юридично не можуть вважатися легалізовани-ми (відмитими), оскільки продовжують знаходитись у тіньовому секторі економіки. Таку ж позицію займає Пленум Верховного Суду України. У п. 18 постанови від 15 квітня 2005 року вказуєть-ся на те, що використання грошових коштів або іншого майна, одержаних внаслідок вчинення предикатного діяння, при здійс-ненні незаконної (у тому числі злочинної) діяльності не утворює складу злочину, передбаченого ст. 209 КК України, оскільки в цьому випадку їм не надається легального статусу. Виняток становить використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, відпові-дальність за які передбачено ст. 306 КК України [5].

При вчиненні будь-якого з діянь, що утворюють склад ле-галізації (відмивання) грошових коштів або іншого майна, такому майну надається видимість легально придбаного незалежно від того, хотів цього винний чи ні. Тому необов’язково, щоб особа при відмиванні злочинних доходів ставила перед собою спеціальну мету. Надання правомірного вигляду володінню, використанню

34

або розпоряджанню коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення предикатного діяння, – це фактична сторона цивільно-правової угоди або інших дій, спрямованих на викорис-тання таких коштів або іншого майна в легальній господарській діяльності. Приховання джерела походження коштів або іншого майна, одержаних злочинним шляхом, – це результат вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного по-ходження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезна-ходження, переміщення.

Таким чином, основним критерієм, який дозволяє відме-жувати відмивання злочинних доходів від злочинів, які мають ознаки використання злочинних доходів, є статус майна, яке отримано внаслідок вчинення предикатного злочину. Для притя-гнення до кримінальної відповідальності за ст. 209 КК України важливо, щоби такому майну було надано вигляду правомірно здобутого. Якщо майну, одержаному злочинним шляхом, не буде надано видимості легально отриманого, то ознаки відмивання будуть відсутні, оскільки таке майно залишається в тіньовому секторі економіки [1]. Відповідальність у такому випадку може наступати за ст.ст. 198, 256, 258-5, 306, 396 та іншими статтями КК України.

Кримінально-правову норму, яка повинна передбачати ві-дповідальність за відмивання злочинних доходів, необхідно ви-класти в такій редакції:

«Стаття 209. Легалізація (відмивання) доходів, одержа-них злочинним шляхом

Вчинення фінансової операції чи правочину з майном, за-відомо одержаним злочинним шляхом, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також використання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, у фінансовій, банківській або іншій господарській діяльності або цивільно-правовому обороті, –

караються…».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Беницкий А. С. Ответственность за легализацию преступно прио-

бретенных доходов в уголовном законодательстве Украины и Российской Федерации : [монограф.] : / А. С. Беницкий, Б. Г. Розовский, О.Ю. Якимов ; МВД Украины, Ин-т экон.-пр. иссл. НАН Украины, Луган. гос. ун-т внутр. дел

35

им. Э. А. Дидоренко, Восточноукр. нац. ун-т им. В. Даля. – Луганск : РИО ЛГУВД им. Э. А. Дидоренко, 2008. – 496 с.

2. Закон України від 16 січня 2003 року № 430–IV «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 14. – Ст. 95.

3. Лившиц Р. З. Судебная практика как источник права / Р. З. Лившиц [отв. ред. серии акад. Б. Н. Топорин]. – М. : Институт государства и права РАН, 1997. – С. 9.

4. Модельный закон «О противодействии легализации («отмыва-нию») доходов, полученных преступным путем, и финансированию терро-ризма» (новая редакция), принятый на тринадцатом пленарном заседании Межпарламентской Ассамблеи государств – участников СНГ (постановление № 30-10 от 3 апреля 2008 года) [Електронний ресурс] // Сайт : «Националь-ное Собрание Республики Армении». – Режим доступу до документа : http://www.parliament.am/library/modelayin%20orenqner/121.pdf. – Дата доступу : 10.05.2014.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 квітня 2005 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства про криміна-льну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних зло-чинним шляхом» // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 5 (57). – С. 9–12.

6. Постановление Пленума Верховного Суда Российской Федерации от 18 ноября 2004 года № 23 «О судебной практике по делам о незаконном предпринимательстве и легализации (отмывании) денежных средств или иного имущества, приобретенных преступным путем» // Бюллетень Верхо-вного Суда Российской Федерации. – 2005. – № 1. – С. 3–7.

7. Уголовный кодекс Республики Армения. Принят Законом Респуб-лики Армения от 18 апреля 2003 года. Введен в действие 1 августа 2003 года : пер. с арм. / [науч. ред. Е. Р. Азарян, Н. И. Мацнев] ; [пер. Р. З. Авакян]. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 210.

8. Уголовный кодекс Республики Молдова [Електронний ресурс] // Сайт : «Законодательство Республики Молдова». – Режим доступу до до-кумента : http://lex. justice.md/viewdoc.php?action=view& view=doc&id =333674&lang=2. – Дата доступу : 10.05. 2014.


36

Володавська Олена Сергіївна, кандидат юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.34

ВІДМЕЖУВАННЯ МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ

В статті розглянуто ознаки за якими масові заворушення відмежовують від суміжних складів злочинів. Зроблено висновок щодо доцільності існування кримінальної відповідальності за масові заворушення. Ключові слова: масові заворушення, погроми, підпали, відмежування злочи-нів, громадський порядок. В статье рассмотрены признаки по которым массовые беспорядки отграни-чивают от смежных составов преступлений. Сделан вывод о целесообразно-сти существования уголовной ответственности за массовые беспорядки. Ключевые слова: массовые беспорядки, погромы, поджоги, отграничения преступлений, общественный порядок.

The characteristics which delimits mass riots from related crimes are considered in the article . It concluds that it's reasonable to set criminal responsibility for the mass riots. Keywords: mass riots, smashes,arsons, delimitation of crimes, public order.

У чинному Кримінальному кодексі України передбачено

кримінальну відповідальність за організацію масових завору-шень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використо-вувалися як зброя, а також за активну участь у масових завору-шеннях (ст. 294 КК України). Масові заворушення караються поз-бавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Цей склад злочину не є новим для українського законо-давства. Зазначений склад злочину під назвами «виступ», «ґвалт», «бунт», «рокош» тривалий період часу вважався посяганням на владу руських та литовських князів, польських королів та україн-ських гетьманів. Після входження Гетьманщини до складу Росії він дістає назву «сходьбище», «скоп», «повстання», «скопище», «смута», що їх дореволюційне російське законодавство відносило

О. С. Володавська, 2014

37

до злочинів проти порядку управління. Аналогічна оцінка цих злочинних дій була за часів відродження Української держави 1917-1921 рр. У перших радянських нормативно-правових актах масові заворушення було віднесено до контрреволюційних зло-чинів, а в кримінальних кодексах УСРР 1922-го та 1927 років під назвою «масові безпорядки» - до злочинів проти порядку управ-ління. Кримінальний кодекс УРСР 1960 року звузив коло проти-правних діянь, які охоплювали поняття «масові безпорядки». Чин-ний Кримінальний кодекс України, прийнятий 2001 року, визначає такий склад злочину, як «масові заворушення», й відносить його до злочинів проти громадського порядку та моральності [1].

Деякі питання кримінальної відповідальності за масові заворушення було досліджено у працях знаних науковців. Знач-ний внесок в цьому напрямку було зроблено такими вченими, як В. О. Антюхов, Б. Г. Баланник, В. М. Безденежных, В. А. Беленький, В .В. Борисов, І. І. Веремеєнко, О. О. Вознюк, І. П. Голосніченко, В. М. Григорьев, П. І. Гришаєв, В. В. Гущин, О. М. Горбунова, І. М. Даньшин, В. Т. Дзюба, В. М. Дмитрук, М. Д. Дурманов, Ю. В. Іщенко, О. В. Кириченко, І. М. Копотун, В. В. Кузнєцов, Н. Ф. Кузнецова, В. М. Куц, О. В. Таланов, В. О. Шамрай, с. І. Федор-лян, с. С. Яценко та ін.

Незважаючи на тривалу історію існування такого складу злочину як масові заворушення та науковий інтерес до проблем кваліфікації цього злочину залишаються складнощі в юридичній оцінці та кваліфікації масових заворушень. Саме це й обумовило вибір теми запропонованої статті, метою якої є аналіз ознак складу масових заворушень та відмежування цього злочину від суміжних складів злочинів.

Проаналізувавши диспозицію ст. 294 КК України робимо висновок, що суміжними складами є дії, спрямовані на насильни-цьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК України), умисне знищення або пош-кодження майна (ст. 194 КК України), терористичний акт (ст. 258 КК України), умисне знищення або пошкодження об’єктів житлово-комунального господарства (ст. 270-1 КК України), гру-пове порушення громадського порядку (ст. 293 КК України), ма-сові заворушення (ст. 294 КК України), заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295 КК України), хулі-ганство (ст. 296 КК України), захоплення державних або громад-ських будівель чи споруд (ст. 341 КК України).

38

По-перше, вказані норми посягають на різні за своєю суттю суспільні відносини (об’єкти). Так, основним безпосереднім об’єктом умисного знищення або пошкодження майна є суспільні відносини у сфері власності. Об’єктом дій, спрямованих на наси-льницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоп-лення державної влади є національна безпека. Об’єктом умисного знищення або пошкодження об’єктів житлово-комунального гос-подарства та терористичного акту є громадська безпека. Основ-ним безпосереднім об’єктом захоплення державних або громад-ських будівель чи споруд є нормальна діяльність органів держав-ної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань грома-дян; нормальна робота будь-яких інших підприємств, установ, ор-ганізацій, а додатковим обов’язковим – відносини власності або встановлений порядок користування будівлями чи спорудами.

Разом з цим, при вчиненні масових заворушень основним безпосереднім об’єктом, якому безпосередньо заподіюється шко-да є громадський порядок. Громадський порядок, як об’єкт масо-вих заворушень – це урегульована нормами права та взята під охорону закону про кримінальну відповідальність сукупність суспільних відносин, що формуються у сфері забезпечення нор-мальних умов праці, відпочинку, побуту і спокою громадян [2]. У злочинах, передбачених ст. 194, 270-1, 341 КК України, навпаки, громадський порядок може виступати лише в якості додаткового факультативного об’єкту – якому шкода при вчиненні злочину може і не заподіюватися взагалі.

Злочини, вказані у переліку слід також відмежовувати за ознаками (особливостями) об’єктивної сторони. Так, об’єктивна сторона умисного знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК України) характеризується суспільно небезпечними діями, що полягають у знищенні чи пошкодженні майна, наслідками у ви-гляді шкоди у великих розмірах і причинним зв’язком між вказа-ними діями і наслідками (шкодою у великих розмірах визнається сума, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатко-вуваний мінімум доходів громадян). При вчиненні масових заво-рушень, розмір шкоди є оціночною категорією і фактично на ная-вність складу злочину та кваліфікацію не впливає.

Відповідно до чинного законодавства, ст. 194 КК України є загальною по відношенню до інших статей (норм) КК України. Так, якщо предметом злочину є об’єкти житлово-комунального

39

господарства застосовується ст. 270-1 КК України. Об’єктивна сторона цього злочину полягає в умисному знищенні або пошко-дженні об’єктів житлово-комунального господарства, якщо це призвело або могло призвести до неможливості експлуатації, порушення нормального функціонування таких об’єктів, що спричинило небезпеку для життя чи здоров’я людей або майнову шкоду у великому розмірі. Злочин має матеріальний склад, тобто обов’язковими є суспільно небезпечні наслідки. При масових за-ворушеннях достатньо тільки діяння у вигляді знищення майна у тому числі й об’єктів житлово-комунального господарства.

Від масових заворушень, за ознаками об’єктивної сторони, слід відмежовувати й групове порушення громадського порядку. Так, дії, передбачені ст. 293 КК України, вчиняються не натовпом (як це має місце при масових заворушеннях), а учасниками окре-мої групи людей та не супроводжуються погромами, підпалами, насильством над особою й іншими діями підвищеної небезпеки.

Об’єктивна сторона закликів до вчинення дій, що загрожу-ють громадському порядку (ст. 295 КК України), характеризуєть-ся вчиненням однією з трьох дій: а) публічні заклики до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд; б) пу-блічні заклики до насильницького виселення громадян, що за-грожують громадському порядку; в) розповсюдженням, виготов-ленням чи зберіганням з метою розповсюдження матеріалів та-кого змісту. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення будь-якої з названих у ст. 295 КК України дії. Тобто при вчиненні цього злочину, на відміну від масових заворушень, ще відсутні конкретні дії, до яких закликає винна особа.

Вказані склади злочинів відмежовуються і за суб’єктивними ознаками. При масових заворушеннях дії завжди вчиняються стихійно та натовпом, причому ці дії супроводжу-ються погромами, підпалами, руйнуваннями, насильницьким виселенням громадян, нерідко озброєним опором представникам влади. Разом з цим, при вчиненні групового хуліганства ці ознаки відсутні, а його виконавці грубо порушують громадський порядок винятково з мотивів явної неповаги до суспільства. Відповідаль-ність за масові заворушення несуть організатори та активні його учасники, тоді як за групові хуліганські дії – усі учасники.

Щодо відмежування масових заворушень від злочину, пе-редбаченого ст. 109 КК України (дії, спрямовані на насильницьку

40

зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади) слід вказати, що у перших двох його формах характерною є спеціальна мета: насильницька зміна; чи повален-ня конституційного ладу або захоплення державної влади. При вчиненні масових заворушень така мета злочину, як правило, відсутня.

Розглядаючи співвідношення масових заворушень (ст. 294 КК України) та терористичного акту (ст. 258 КК України) слід вка-зати, що обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони терористич-ного акту може виступати лише конкретна мета: 1) порушення громадської безпеки; 2) залякування населення; 3) провокація воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення; 4) вплив на при-йняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами держав-ної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особа-ми; 5) привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста). При вчиненні масових заворушень може бути й будь-яка інша мета злочину.

З вищевикладеного можна зробити наступні висновки. Ма-сові заворушення – це завжди дії натовпу, який діє стихійно, хоча може бути й керованим цілком, чи в окремих своїх частинах. Та-кий натовп веде себе агресивно. Його учасники вчиняють дії, які визнаються злочинами і при їх виконанні однією особою. Але при вчиненні таких злочинів великою кількістю осіб вони стають більш суспільно небезпечними порівняно з їх вчиненням одноо-собово або групою осіб невеликої кількості. Саме це й аргументує кримінальну відповідальність за масові заворушення. Складом злочину, передбаченого ст. 294 КК України, охоплюється вчинен-ня менш небезпечних, ніж цей злочин, посягань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Тараненко М. М. Ґенеза законодавства про кримінальну відповіда-льність за масові заворушення в Україні / Тараненко М. М. // Віче. – 2012. – № 10. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.viche.info/journal/3130/

2. Тараненко М. М. Об’єкт масових заворушень / Тараненко М. М. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///D:/Lena/%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B3%202013-2014/VKPI_soc_2012_1_33.pdf


41

Казначеєва Дар’я Володимирівна, кандидат юридичних наук


УДК 343.211

ПОНЯТТЯ УМОВНО-ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ

ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Проведений юридичний аналіз інституту умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Визначено поняття: підстава, передумова, умова, іспитовий строк. Запропоновано внести у кримінальній кодекс України пере-лік певних обов’язків, які б покладалися судом до умовно-достроково звільне-ного та можливість скасування умовно-дострокового звільнення у зв’язку з їх невиконанням. Ключові слова: відбування покарання, умовно-дострокове звільнення, мате-ріальна підстава, формальна передумова. Проведен юридический анализ института условно-досрочного освобождения. Определены понятия: основание, предпосылка, условия, испытательный срок. Предложено внести в Уголовной кодекс Украины положения, согласно кото-рому на условно-досрочно освобожденного может быть наложен судом пере-чень определенных обязанностей, закрепленных в законе, а также возмож-ность условно-досрочного освобождения от отбывания таких видов наказа-ния как общественные работы, арест, лишение права занимать определен-ные должности или заниматься определенной деятельностью. Ключевые слова: отбывание наказания, условно-досрочное освобождение, материальное основание, формальная предпосылка. Juridical analysis of the probation institute is conducted. it is offered to enter position on which the court, appointing probation, has the right to assign on conditionally-prescheduled released execution of the certain duties which list is fixed by the law into the criminal legislation. Keywords: serving sentence, parole, material basis, the formal assumption.

Соціальне призначення інституту звільнення від пока-

рання – коректувати інтенсивність криміналізації конкретних суспільно небезпечних діянь, скоєних конкретними особами, в залежності від досягнення по відношенню до них цілей покаран-ня – перш за все виправлення засуджених, сприяти індивідуаліза-ції та диференціації кримінальної відповідальності, служити пос-туповою формою переходу від застосування кримінальних пока-рань до нормального життя у суспільстві [9, с. 18]. Також воно

Д. В. Казначеєва, 2014

42

виражається в зацікавленості держави у якнайшвидшій ресоціа-лізації засудженого [25, с. 458]. У зв’язку з цим кримінальне зако-нодавство України встановлює різні види звільнення від пока-рання.

Умовно-дострокове звільнення – є одним із видів звіль-нення від покарання, в якому знайшли своє відображення прин-ципи гуманізму кримінального та кримінально-виконавчого пра-ва, індивідуалізації та диференціації виконання покарання, раці-онального застосування заходів примусу, засобів виправлення та стимулювання правослухняної поведінки засудженого.

Багато вчених, наприклад, Ю. М. Ткачевський, І. Д. Перлов, В. В. Скибицький, З. І. Зельдов, Стручков В. М. Трубников, О. М. Бандурка, Г. В. Дровосєков, Л. В. Кузнецова, А. З. Перелигін, Л. Є. Орел та інші в своїх наукових працях досліджували умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, однак актуаль-ність вивчення цього інституту залишилась і сьогодні.

Відповідно до ч.1 ст. 81 КК України до осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для вій-ськовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування пока-рання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання. Таким чи-ном, умовно-дострокове звільнення не застосовується до таких видів покарань, як арешт, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю. Цікаво що, наприклад, кримінальне законодавство Латвії [26], Білорусії [27] передбачають умовно-дострокове звільнення від арешту. Згідно ст. 60 КК України покарання у вигляді арешту полягає у триманні засудженого в умовах ізоляції та встановлюється на строк від одного до шести місяців. Таким чином даний вид пока-рання хоч і встановлюється на короткий термін, однак по суті є дуже жорстким, тому що, з одного боку, як правило, призначаєть-ся за злочини невеликої тяжкості, про що говорить аналіз санкцій статей особливої частини КК України, а з другого, полягає у пов-ній ізоляції особи, на яку розповсюджуються всі обмеження вста-новленні до осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлен-ня волі на певний строк (ст. 51 КВК України). Враховуючи, що положення про застосування умовно-дострокового звільнення без будь-яких обмежень до всіх категорій засуджених є великим

43

досягненням та проявом гуманізму КК України 2001 року порів-няно з попереднім кримінальним кодексом, автор вважає за не-обхідне розширити зазначений у ч.1 ст. 81 КК України перелік видів покарань, від відбування яких можливе умовно-дострокове звільнення та включити до нього покарання у вигляді арешту, громадських робіт, позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю.

Також треба зазначити, що відповідно до ч.1 ст. 81 КК України умовно-дострокове звільнення можливо, якщо особа відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Однак ст. 51 КК України не передбачає такого виду покарання, в ній закріплені такі види, як позбавлення волі на певний строк та довічне позба-влення волі. Таким чином, до ст. 81 КК України доцільно внести поправки та замість «позбавлення волі» зазначити «позбавлення волі на певний строк».

Дотепер у науці кримінального права не має єдиного ба-чення щодо визначення юридичної природи умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. На думку вчених, складність цієї проблеми обґрунтовано тим, що даний вид звільнення регу-люється трьома галузями права: кримінальним, кримінально-виконавчим та кримінально-процесуальним [4, c. 5].

Існує точка зору, відповідно до якої умовно-дострокове звільнення – це заключна стадія відбування покарання [8, c. 88]. Такий погляд призводять до висновку, що засуджений продовжує відбувати невідбуту частину покарання на свободі, хоча у дійсно-сті ніяке покарання у цей період реально не відбувається. Засто-сування до звільненого заходів суспільного та соціального впли-ву не містить каральних елементів та не є покаранням. Тому ав-тор не поділяє думки, що умовно-дострокове звільнення – це за-ключна стадія відбування покарання.

Неодноразово підіймалось питання щодо стабільності ви-року при умовно-достроковому звільненні. Так, В. Андрєєв [1], Е. Т. Борисов [3, c. 1], П. Догрєєв [7] вважали, що умовно-дострокове звільнення – це внесення змін у вирок суду. Треба погодитись з думкою І. Д. Перлова [16, c. 100], Ю. М. Ткачевського [21, c. 86], с. Г. Келіной [11, c. 251], які не бачать в умовно-достроковому звільненні змін вироку. Рішення про умовно-дострокове звільнення не ставить під сумнів правильність виро-ку у частині звинувачення та покарання, хоча вносить суттєві зміни у строки його фактичного виконання. Можливість таких

44

коректив заздалегідь передбачене у законі. І. Д. Перлов [16, c. 100] вважав, що суспільство та правосуддя зацікавлені в тому, щоб покарання було ефективним. І якщо ефект досягнутий шля-хом скорочення призначеного судом строку покарання, то це не тільки не підриває усталеність вироку, а є свідчення успішного його виконання. З наведених аргументів робимо висновок, що при умовно-достроковому звільненні про коливання стабільності вироку мова йти не може, хоча, в той же час, внесення коректив у покарання в певних випадках буває необхідним.

У юридичній літературі зустрічається теорія згідно з якою умовно-дострокове звільнення визначається як заохочення [12, c. 26]. Однак ця точка зору є спірною. Умовно-дострокове звіль-нення дійсно заохочує засудженого, виступає правовим стимулом виправлення, однак дане визначення носить дуже загальний ха-рактер і не може визначати юридичну природу саме умовно-дострокового звільнення. На думку Ю. М. Ткачевського під понят-тя «заохочення» підпадають і звільнення від відбування пока-рання з випробуванням, і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким тощо [22, c. 25]. Однак не викликає сумніву, що умовно-дострокове звільнення виступає важливим стимулом виправлення засуджених, який робить позитивний виховний вплив.

Деякі вчені, наприклад, с. Я. Улицький [28, c. 89], А. М. Но-сенко [13, c. 6] вважають, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є суб’єктивним правом засудженого, тобто забезпеченою законом можливістю поведінки особи, яка направ-лена на досягнення її мети та інтересів. Однак таке визначення просто вказує, що засуджений має право на умовно-дострокове звільнення і не визначає його юридичну природу.

Інша група вчених відносять умовно-дострокове звіль-нення від покарання до прогресивної системи відбування пока-рання [20, с. 201; 2, с. 141; 4, с. 5]. По своїй суті прогресивна сис-тема відбування покарання виражається в тому, що умови три-мання засуджених істотно змінюються у бік посилення або пос-лаблення в залежності від поведінки засудженого. Зміна умов відбування покарання для осіб, засуджених до позбавлення волі, практично веде до зміни обсягу їх прав чи то в бік поступового ослаблення обмежень, чи то убік ще більшого обмеження прав особи, що неможливо при умовно-достроковому звільнені, тому що виконання покарання вже припинилось.

45

Деякі вчені розглядають умовно-дострокове звільнення як один із видів звільнення від покарання, суть якого полягає у достроковому звільненні засудженого від подальшого реального відбування покарання під умовою обов’язкового дотримання ним ряду приписів, перелічених у законі та встановлених судом у відповідності з цим законом [22, с. 25; 25, с. 469]. З таким визна-чення можна погодитись.

Для подальшого аналізу умовно-дострокового звільнення необхідно розрізнити такі поняття як «підстава», «передумова» та «умова» умовно-дострокового звільнення. По цьому питанню існують різні погляди. Перша група вчених, розрізняє підстави та обов'язкові умови умовно-дострокового звільнення. До підстав вони відносять ступінь виправлення засудженого, а до умов – фактичне відбуття засудженим певної частини призначеного судом покарання [15, с. 15; 25, с. 469]. Друга група вчених визна-чає підставу як ступінь виправлення засудженого, фактичне від-буття засудженим певної частини покарання як передумову, а умови – як вимоги, які висуваються під час невідбутої частини покарання [23, с. 117; 19, с. 146]. Третя група вчених визначає дві підстави умовно-дострокового звільнення: ступінь виправлення засудженого та фактично відбута частина строку покарання, а умови – як вимоги, які висуваються під час невідбутої частини покарання [21, с. 176; 9, с. 84; 10, с. 4].

Підстава – це все, на чому що-небудь основане, поставле-но, встановлено; що служить опорою, фундаментом, початком, причиною [5, с. 771]; достатня умова для чого-небудь [29, с. 467], причина, достатній привід, що виправдовує що-небудь [14, с. 422]. Передумова – попередня умова чого-небудь [14, с. 533]. Умова – залежність чого від якщо чи буде [6, с. 512]; те, від чого залежить щось інше (обумовлене), суттєвий компонент комплек-су об’єктів [29, с. 707]; правила, встановленні якій-небудь області життя, діяльності [14, с. 771]. Саме відбуття засудженим певної частини призначеного судом покарання, на наш погляд, є перед-умовою умовно-дострокового звільнення, тому що особі, що від-буває покарання, надається пільга у вигляді дострокового звіль-нення від подальшого відбування покарання не за те, що воно відбуло певну частину покарання, а за те, що під час відбування покарання засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці довів своє виправлення. Із цього витікає, що фактичне від-буття засудженим встановленої законом частини строку пока-

46

рання саме по собі не є підставою для умовно-дострокового зві-льнення, а виступає як передумова, що повинна обов'язково вра-ховуватися при застосуванні умовно-дострокового звільнення. Таким чином, матеріальною підставою умовно-дострокового звільнення є доведеність засудженим сумлінною поведінкою і ставленням до праці свого виправлення; формальною переду-мовою – відбуття засудженим певної частини покарання, а саме: 1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необереж-ний тяжкий злочин; 2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбу-вала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі; 3) не менше трьох четвертих строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила уми-сний злочин протягом невідбутої частини покарання. Треба за-значити, що особа може бути звільнена умовно-достроково лише при сукупності матеріальної підстави та формальної передумови такого звільнення. Умовами умовно-дострокового звільнення є закріплені у законі вимоги до звільненого та його поведінки у період невідбутої частини покарання коли він знаходиться на волі. Аналіз законодавства свідчить, що невідбута частина пока-рання по суті є іспитовим строком умовно-дострокового звіль-нення, його тривалість залежить від розміру фактично відбутого строку покарання. Треба погодитись, що початком іспитового строку є день винесення судом постанови про умовно-дострокове звільнення, а закінченням – день закінчення строку покарання [11, с. 262]. Термін «іспитовий строк» необхідно ввести у кримі-нальне законодавство України.

Згідно зі ст. 81 КК України до умовно-достроково звільне-ного висувається лише одна умова – не скоювати під час невідбу-тої частини покарання (іспитового строку) нового злочину, од-нак, ця вимога стосується всіх громадян України і є їх конститу-ційним обов’язком. В українському законодавстві не передбачено певних правових обмежень, які б застосовувались до звільненого під час іспитового строку, наприклад, встановлення контролю за поведінкою звільненого, виконання встановлених судом

47

обов’язків, можливість відміни умовно-дострокового звільнення у зв’язку з їх невиконанням. Таким чином, на сьогодні умовно-дострокове звільнення є по суті безумовним.

Законодавство закордонних країн вже давно передбачає умови застосування умовно-дострокового звільнення, можли-вість його відміни та засоби контролю за умовно-достроково зві-льненими. Наприклад, згідно ст. 731 Кримінально-процесуального кодексу Франції надання умовно-дострокового звільнення може супроводжуватись певними умовами, а також засобами надзору, які мають на меті полегшити повернення до нормального життя у суспільстві звільнену особу. Ці заходи за-стосовуються під керівництвом або спостереженням комітетів під головуванням судді по виконанню покарань, комітету по про-бації за участю патронажних товариств. Тривалість вказаних за-ходів не може бути менше ніж невідбута частина покарання та може перевищувати невідбутий строк покарання не більш ніж на один рік [17, с. 80].

У Німеччині на умовно-достроково звільнених розповсю-джуються всі правила, які торкаються виконання спеціальних обов’язків, які передбаченні при наданні відстрочки виконання покарання (прабації). Звільненому встановлюється іспитовий строк у межах невідбутої частини строку покарання. Він віддаєть-ся під нагляд помічника судді по умовно-достроковому звільнен-ню [17, с. 118].

При умовно-достроковому звільненні у Великобританії суд зобов’язаний роз’яснити засудженому, що якщо упродовж трьох років після умовно-дострокового звільнення він порушить кримінальне законодавство, то знов стане перед судом, та буде відповідати і за старий, і за новий злочин [24, c. 47].

В США Рада по умовно-достроковому звільненню самостійно вирішує чи потребує звільнений нагляду. При цьому у засудженого є право на звільнення від умов умовно-дострокового звільнення, як-що він задовільно відбуде мінімальний строк перебування на свобо-ді у порядку умовно-дострокового звільнення вираховуючи скоро-чення цього строку за гарну поведінку [18, c. 232].

На підставі викладеного можна зробити наступні виснов-ки. Умовно-дострокове звільнення - один із видів звільнення від покарання, який є комплексним інститутом кримінального та кримінально-виконавчого права та має складну юридичну при-роду. Суть умовно-дострокового звільнення полягає у достроко-

48

вому звільненні засудженого, який відбув встановлену частину строку покарання, призначеного вироком суду та довів своє ви-правлення, від подальшого відбування покарання під умовою обов’язкового дотримання ним ряду обов’язків перелічених у законі та встановлених судом у відповідності з цим законом. Мо-жливість умовно-дострокового звільнення є проявом довіри до засудженого з боку держави, надання йому певної пільги у вигля-ді звільнення від покарання раніше визначеного строку, виступає важливим стимулом до виправлення засудженого. Умовно-дострокове звільнення можливе лише за сукупністю матеріальної підстави та формальної передумови. Матеріальною підставою умовно-дострокового звільнення є доведеність засудженим сум-лінною поведінкою і ставленням до праці свого виправлення; формальною передумовою – відбуття засудженим певної частини покарання, умовами умовно-дострокового звільнення є закріпле-ні у законі вимоги до звільненого та його поведінки у період не-відбутої частини покарання, невідбута частина покарання по суті є іспитовим строком умовно-дострокового звільнення, його три-валість залежить від розміру фактично відбутого строку пока-рання. Для ефективного застосування умовно-дострокового зві-льнення необхідно встановити засоби контролю за поведінкою звільненого, перелік певних обов’язків, які б покладалися судом до умовно-достроково звільненого можливість відміни умовно-дострокового звільнення у зв’язку з їх невиконанням. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Андреев В. Как исполняется приговор // Известия. 1987. 3 января. 2. Беляев Н. А., Цели наказания и средства их достижения в исправи-

тельно-трудовых колониях – Л: Ленинградский университет, 1963. – 186 с. 3. Борисов Э. Т. Основания условно-досрочного освобождения и за-

мена наказания более мягким. Автореф. дисс. … канд. юр. наук. – М., 1969. – 15 с. 4. Водяников Д. П., Кузнецова Л. В. Условно-досрочное освобож-

дение от отбывания наказания и замена неотбытой части наказания более мягким. – М. : ВЮЗИ, 1981. – 37 с.

5. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: Т.1-4. – М. : Рус.яз., 1989 – Т.2: И-О – 1989 – 779 с.

6. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: Т.1-4. – М. : Рус.яз., 1989 – Т.4: Р-V. – 1991 – 683 с.

7. Догреев П. Авторитет приговора // «Известия», 3 января 1967 8. Ефимов М. А. Некоторые вопросы условно-досрочного и дос-

рочного освобождения// «Правоведение». – 1958. – № 1. С.84-94. 9. Зельдов С.И. Освободжение от наказания и его отбывания. – М. :

Юрид. лит., 1982 – 137 с.

49

10. Иногамова-Хегай Л. Овнования и предпосылки применения ус-ловно-досрочного освобождения // Уголовное право. – 2003. - № 3. – С. 4.

11. Курс советского уголовного права: В 6-ти т./ Пионтковский А. А., Ромашкин П. С., Чхиквадзе В. М. – М. : Наука, 1970. – Т.3: Наказание. – 350 с.

12. Михлин А. С. Проблемы досрочного освобождения от отбыва-ния наказания. Учебное пособие. – М. : ВНИИ МВД РФ, 1982. – 151 с. С.26.

13. Носенко А. М. Условно-досрочное освобождение от лишения свободы. Автореф. дисс. … канд. юр. наук. – Киев, 1973 – 19 с.

14. Ожегов С.И. Словарь русского языка. Под. ред Н.Ю. Шведовой. – М. : Советская энциклопедия, 1972 – 846 с.

15. Орел Л.Е. Условно-досрочное освобождение от лишения свобо-ды по советскому уголовному праву: Конспект лекций: учебное издание. – Х. : ХЮИ, 1966 – 44 с.

16. Перлов И. Д. Исполнение приговора в советском уголовном процессе. – М. : Юрид. лит., 1963. – 227 с.

17. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Япо-нии. Общая часть. Отв. ред. Н. Ф. Кузнецова. – М. : Юрид. лит., 1991 – 287 с.

18. Примерный Уголовний кодекс США. Под ред. Б. С. Никифорова. – М. : Прогресс, 1969 – 303 с.

19. Скибицький Овсобождение от уголовной ответственности и отбывания наказания. – К.: Наукова думка, 1987 – 181 с.

20. Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права. Проблемы общей части. - М. : Юрид. лит., 1985 – 240 с.

21. Ткачевский Ю. М. Освобождение от отбывания наказания. – М. : Юрид. лит., 1970 – 181 с.

22. Ткачевский Ю. М. Условно-досрочное освобождение от отбыва-ния наказания // Вестник Московского университета. Сер. 11. Право. – 2002. - №1. С.16-40.

23. Трубников В. М. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання // Національний університет внутрішніх справ. Вісник Національного університету внутрішніх справ. Вип.19: Научное издание. – Х. : Нац. ун-т внутр. справ, 2002. – 336 с;

24. Уголовное право зарубежных стран // Уч. пособие. Под ред. Н.Е. Крылова, А.К .Серебрянникова. – М. : Зерцало, 1998. – 208 с.

25. Уголовное право. Общая часть. Учебник. Под ред. Л. В. Иногамо-вой-Хегай – М. : Юрид. фирма «КОНТРАКТ»: ИНФРА-М, 2008 – 560 с.

26. Уголовный закон Латвийской Республики: Пер. с лат. – Минск: Тесей, 1999. – 176 с.

27. Уголовный кодекс Республики Беларусь/ Вступ. ст. Л.И. Лука-шова, Э. Л. Саркисовой. – 2-е изд., испр. и доп. – Минск: Тесей, 2001 – 312с.

28. Улицкий С.Я. Некоторые теории юридической природы услов-но-досрочного освобождения в советском праве // Учен. записки ДВГУ. Т.14. Юридические науки, Владивосток, 1968 – С.83-90.

29. Философский энциклопедидический словарь / Гл. ред. Л. Ф. Ильи-чев, П. Ф. Федосеев, с. М .Ковалев – М. : Советская энциклопедия, 1983 – 840 с.


50

Кондратов Дмитро Юрійович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.451

СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 163 КК УКРАЇНИ

У статті, на основі аналізу діючих кримінально-правових приписів та спеціа-льної наукової літератури, проведено аналіз обов’язкових ознак суб’єкта злочину, передбаченого ч. 1 ст. 163 КК. З’ясовано, що ним є загальний суб’єкт, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 163 КК, цей злочин може вчинюватися загальним суб’єктом із додатковими ознаками. Ключові слова: склад злочину, суб’єкт злочину, спеціальний суб’єкт злочину, суб’єкт із додатковими ознаками, осудність, вік кримінальної відповідально-сті, таємниця кореспонденції. В статье, на основе анализа действующего законодательства об уголовной ответственности и специальной научной литературы, проведен анализ

обязательных признаков субъекта преступления, предусмотренного ч. 1 ст. 163 УК. Выяснено, что им является общий субъект, а в случаях, предусмо-тренных ч. 2 ст. 163 УК, это преступление может быть совершено общим субъектом с дополнительными признаками. Ключевые слова: состав преступления, субъект преступления, специальный субъект преступления, субъект с дополнительными признаками, вменяе-мость, возраст уголовной ответственности, тайна корреспонденции. The article, based on an analysis of the current legislation on criminal liability and special scientific literature, analysis of the essential characteristics of the subject of

an offense under Part. 1 tbsp. 163 of the Criminal Code. Found that it is a common subject, and in the cases stipulated hours. 2 tbsp. 163 of the Criminal Code, it is a crime to be committed to the general subject of additional features. Keywords: corpus delict, subject of crime, the special subject of crime, subject to further features, sanity, the age of criminal responsibility, privacy of correspondence.

Останнім часом з усіх елементів складу злочину найменш

проблемно-дискусійний характер носить суб’єкт злочину. Все, що пов’язано із суб’єктом як елементом складу злочину почало сприйматись у теорії та практиці боротьби зі злочинністю аксіо-матично, без найменшого натяку на критику. Винятком із такої наукової тиші є хіба що питання про юридичну особу як суб’єкт злочину та розробка закріпленого у діючому КК поняття обмеже-

Д. Ю. Кондратов, 2014

51

ної осудності [1, с. 136]. Але, як справедливо зауважує В. М. Куц, «у дослідженнях на тему суб’єкта крапку ставити рано» [2, c. 18].

Метою запропонованої статті є проведення аналізу обов’язкових ознак суб’єкта злочину, передбаченого ст. 163 КК, та його основних проблемних моментів, які стосуються порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України «суб’єктом злочину є фі-зична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може на-ставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.

Закон про кримінальну відповідальність і теорія криміна-льного права вирізняють два види суб’єктів злочину – загальний і спеціальний. Для загального суб’єкта злочину наявність трьох зазначених вище ознак є достатньою, хоча деякі автори пропо-нують і четверту ознаку суб’єкта. Вона полягає у факті вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння, забороненого кримінальним законом. На наш погляд, наявність такої ознаки в якості обов’язкової, має право на існування, оскільки про суб’єкта злочину доречно вести мову лише у зв’язку зі скоєнням людиною злочину. Це, до речі, випливає із самого законодавчого визначен-ня суб’єкта злочину, яке закріплено у ч. 1 ст. 18 КК України «… особа, яка вчинила злочин …». Беззаперечно, що у даному ви-падку мають бути у наявності всі інші елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивна та суб’єктивна сторони. Однак, для того, щоб притягнути до кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, необхідно, насамперед, встановити ті ознаки, які харак-теризують дану особу в якості суб’єкта цього злочину, тобто встановити фізичну природу, осудність та вік цієї особи, а вже потім, при встановленні всіх інших елементів складу злочину та обставин справи, вирішувати питання про те, чи саме ця особа (суб’єкт злочину) вчинила саме цей конкретний злочин.

Передусім суб’єктом будь-якого злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріпле-ний у статтях 6, 7 і 8 КК України, де говориться, що нести кримі-нальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

52

Таким чином, перша обов’язкова ознака суб’єкта злочину вказує на те, що за ч. 1 ст. 163 КК України може нести відповіда-льність лише людина, незалежно від її громадянства. Не можуть бути визнані суб’єктом цього злочину, як і будь-якого іншого, юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.). Проте необхідно зазначити, що під час обговорення проек-ту нового КК України висловлювалися пропозиції передбачити в кримінальному законі відповідальність не тільки фізичних, але й юридичних осіб, однак український законодавець не підтримав їх. Таким чином, закріплення в законі про кримінальну відповідаль-ність тільки фізичної особи як ознаки суб’єкта злочину свідчить про збереження в КК 2001 року принципу особистої, персональ-ної відповідальності за вчинений злочин. З огляду на це, у випад-ку порушення таємниці листування, телефонних розмов, телег-рафної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, службовою особою підприємства, установи чи організації, або іншим представником юридичної особи, кри-мінальній відповідальності підлягають лише конкретні фізичні особи, в діях яких встановлено склад цього злочину, навіть якщо під час вчинення злочину вони діяли від імені юридичної особи чи в її інтересах.

Так, у якості прикладу можна навести наступну справу. У 2007 році Служба безпеки України викрила комерційну охоронну структуру, яка прослуховувала розмови і вела візуальне спостере-ження за деякими службовими особами. У членів цієї комерційної структури було виявлено засоби щодо зовнішнього спостережен-ня, роздруківки телефонних розмов, досьє на окремих осіб, серед яких були прізвища відомих людей, у тому числі журналістів та працівників правоохоронних органів. Ця охоронна структура у своїй діяльності застосовувала весь арсенал методів та засобів, характерних для спецслужб. Так, у приміщенні фірми було виявле-но ноутбук із спеціальним програмним забезпеченням, який може бути складовою частиною комплексів моніторингу каналів мобі-льного зв’язку, а також так звані «жучки», радіомікрофони, скану-ючий радіоприймач, мініатюрні відеокамери, бінокль, фотоапара-ти. В офісних комп’ютерах зберігалися бази даних Державної пода-ткової адміністрації України, Держкомстату, Центральної виборчої комісії, інших державних органів влади [3, c. 4].

Зазначимо, що подібні способи збору інформації застосо-

53

вуються різноманітними приватними детективними агентства-ми, журналістами, які працюють у так званій жовтій, бульварній пресі, яка спеціалізується на компрометуючій чи інтимній інфор-мації, конкуруючими політичними чи бізнесовими організаціями тощо. Тому, на наш погляд, у більшості подібних випадків можна говорити про підвищену суспільну небезпечність вчинюваних дій, оскільки можливості таких організацій долати захист і втру-чатися у сферу приватного життя набагато більші у порівнянні із діями окремої особи. Крім того, вони збирають великий масив персональної інформації, яка може бути використана, в тому чис-лі шляхом поширення, всупереч інтересам великої кількості фі-зичних осіб. Отже не випадково у боротьбі з таким явищем деякі країни пішли по шляху встановлення кримінальної відповідаль-ності юридичних осіб. Зокрема, у КК Франції від 22 липня 1992 року передбачена можливість відповідальності юридичних осіб за посягання на порушення таємниці кореспонденції або приват-не життя взагалі, у тому числі коли злочинні діяння вчинені на їх користь, їх органами або представниками. Однак це не виключає кримінальної відповідальності й фізичних осіб – виконавців або співучасників вчинення тих самих дій [4, c. 9, 97]. Більш того, у ч. 2 ст. 166 КК Литовської Республіки буквально вказано на від-повідальність юридичної особи за незаконне порушення таємни-ці кореспонденції [5, с. 173].

Далі вважаємо за необхідне ще раз зауважити, що поряд з громадянами України та осіб без громадянства, які постійно про-живають на території України, суб’єктами порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспон-денції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер можуть бути й іноземні громадяни. Також дуже важливо врахову-вати й той момент, що порушення цієї таємниці може відбуватися й поза межами України (наприклад, коли передається певна коре-спонденція засобами зв’язку або електронною поштою за межі нашої держави).

Згідно ч. 1 ст. 6 Кримінального кодексу України особи, які вчинили злочин на території України, підлягають відповідально-сті за кримінальним законодавством України.

Громадяни України, а також особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межа-ми, підлягають кримінальній відповідальності за КК України,

54

якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо ж ці особи зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповіда-льності за ці злочини. Частини 1 і 2 ст. 7 КК України прямо гово-рять про це.

Розглянемо проблему притягнення до кримінальної від-повідальності за порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер іноземних громадян. Зі змісту ст. 8 КК України витікає, що іноземні громадяни або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчи-нили злочини за її межами, підлягають відповідальності за кри-мінальними законами України у випадках, передбачених міжна-родними договорами або якщо вони вчинили передбачені КК України тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Сутність цих принципів чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі, які називаються космополітичним (універсальним) та реальним, полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочи-нами, вчинення яких на території однієї держави здатне спричи-нити шкоду інтересам інших держав, у тому числі і Україні [6, c. 66-67].

Як бачимо, притягнення до кримінальної відповідальності іноземців та осіб без громадянства, що вчинили порушення таєм-ниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої коре-спонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер за межами України за ст. 163 КК України є цілком мо-жливим, хоча практика ще не знала таких прецедентів.

До другої ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ч. 1 ст. 163 КК України, необхідно віднести осудність фізичної особи. Аксіоматичним положенням кримінального права є те, що прави-льно оцінювати фактичні ознаки вчинюваного діяння й усвідом-лювати його суспільно небезпечний характер, а також керувати своїми діями (бездіяльністю), що є необхідною умовою вини, мо-же тільки осудна особа. Осудність є передумовою кримінальної відповідальності й покарання. Якщо особа неосудна, то вина в будь-якій формі виключається.

Необхідно зауважити, що як кримінально-правове поняття

55

осудність не визначалась Кримінальним кодексом 1960 року. Чинний же КК України законодавчо закріпив це поняття і дав його визначення. Так, у ч. 1 ст. 19 вказано, що «осудною визнаєть-ся особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними». Крім того, у ст. 20 КК Украї-ни визначається, що підлягає кримінальній відповідальності осо-ба, визнана судом обмежено осудною.

Відповідно до цих статей повну осудність стосовно ст. 163 КК України можна визначити як можливість фізичної осо-би під час порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер усвідомлювати свої дії і керувати ними, а обмежену – як нездатність особи під час вчинення зазна-ченого злочину повною мірою усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними через наявний в неї психічний розлад.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак злочину (об’єкта, суспільно небезпечного ді-яння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспі-льно небезпечних наслідків тощо). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов’язана зі здатністю контро-лювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємо-залежні і лише в сукупності визначають характер поведінки осо-би в конкретній ситуації.

Питання про осудність особи виникає тільки у зв’язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з’ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно небезпечний харак-тер вчинюваного нею діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).

Специфічних питань стосовно порушення таємниці листу-вання, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер ця про-блема не вирішує, тому її розгляд у цій статті вважаємо не зовсім доцільним. Нагадаємо лише те, що важливість встановлення осу-дності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може наставати кримінальна відповіда-льність і покарання. Тому чинне кримінальне законодавство ви-ходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності, оскільки злочин

56

завжди є актом поведінки свідомо діючої особи. Визнання ж осо-би обмежено осудною враховується судом при призначенні пока-рання і може бути підставою для застосування примусових захо-дів медичного характеру.

Досягнення встановленого законом віку є наступною з обов’язкових умов притягнення особи до кримінальної відпові-дальності за порушення таємниці листування, телефонних роз-мов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засо-бами зв’язку або через комп’ютер.

Взагалі вік людини – це певний етап її розвитку, який ха-рактеризує ступінь формування її особистості. Згідно зі ст. 22 КК України кримінальній відповідальності за ч. 1 ст. 163 КК підляга-ють особи, яким до вчинення цього злочину виповнилося шістна-дцять років.

Разом із тим закон про кримінальну відповідальність пе-редбачає так званий знижений вік, з якого може наставати кри-мінальна відповідальність. Так, відповідно до ч. 2 ст. 22 КК Украї-ни особи, які вчинили злочин у віці від чотирнадцяти до шістна-дцяти років, підлягають кримінальній відповідальності за ряд перелічених у ній злочинів. Слід зазначити, що цей перелік є ви-черпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку про те, що законодавець зни-зив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини [6, с. 141].

Особа у віці від 14 до 16 років не несе відповідальність за злочини, які не передбачені у ч. 2 ст. 22 КК України, навіть за умо-ви, якщо вона брала участь у їх вчиненні як співучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років мо-же нести відповідальність тільки коли в її конкретних діях міс-тяться ознаки іншого злочину, за які законом встановлена відпо-відальність з чотирнадцяти років [7, с. 125].

Якщо ж особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинила порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, то до неї можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру, передбачені ст. 105 КК України.

Проте зазначимо, що у деяких зарубіжних державах зу-стрічається й понижений вік кримінальної відповідальності за

57

вчинення аналогічного злочину. Так, відповідно до § 19 КК ФРН суб’єктом, злочину що розглядається, може бути особа, яка досяг-ла чотирнадцяти років [8, с. 16].

Як ми вже зазначали вище, український законодавець пе-редбачає мінімальний вік суб’єкта злочину, передбаченого ч. 1 ст. 163 КК України, шістнадцять років. Вважаємо таке рішення законодавця невипадковим і цілком обґрунтованим. Спробуємо трохи детальніше обґрунтувати свою думку.

Як відомо, в основу зниження віку кримінальної відпові-дальності за окремі злочини покладено такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомлюва-ти фактичні об’єктивні ознаки та суспільну небезпечність злочи-нів, перелічених у ч. 2 ст. 21 КК;

2) значна поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значна суспільна небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів [6, с. 141; 7, с. 125].

Проаналізуємо наявність цих обставин щодо суб’єкту по-рушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер.

По-перше, вчинення цього злочину є нехарактерним для осіб молодше 16 років. Розглянувши існуючі публікації щодо цьо-го питання, а також матеріали слідчо-судової практики ми не знайшли жодного випадку вчинення цього злочину особою мо-лодше 16 років. Проте необхідно зазначити, що з бурхливим роз-витком мережі Інтернет та інших соціальних мереж і каналів зв’язку, до яких мають доступ підлітки, така можливість не ви-ключається. Тим не менше, треба пам’ятати, що для вчинення такого злочину необхідна наявність певних інтелектуальних зді-бностей, навичок та знань, які не є характерними для осіб моло-дше 16 років.

По-друге, якщо навіть припустити, що особа до досягнен-ня 16 років змогла вчинити порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, суперечли-вою вбачається можливість усвідомлення такою особою об’єктивної сторони цього злочину. Так, у віці 14-15 років особа

58

внаслідок недостатнього розвитку інтелектуальної сфери психіки ще не може усвідомлювати всієї складності соціального змісту порушення такого конституційного права людини, як права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції. Цей злочин має складнощі у об’єктивній та суб’єктивній сторонах, у об’єкті та предметі злочину, що на нашу думку, не дозволяє усвідомлювати суспільно небезпечний харак-тер та значення всього скоєного у віці чотирнадцяти років.

По-третє, ступінь суспільної небезпечності порушення та-ємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер не настільки значна, щоб переважити наведені вище перепони щодо зниження віку кримінальної відповідальності до чотирнадцяти років.

Проблема мінімального віку, з якого може наступати кри-мінальна відповідальність, є дискусійною і суперечливою в теорії кримінального права, тому, виходячи з наведеного, вважаємо за необхідне погодитись із точкою зору законодавця, не заглиблю-ючись у це питання.

Як ми вже зазначали, розглянуті вище ознаки суб’єкта злочину традиційно відносять до обов’язкових. Проте, крім них, також існують факультативні (додаткові) ознаки – це обставини, що містять інші, крім обов’язкових, характеристики суб’єкта зло-чину та характеризують особу, правове становище суб’єкта чи специфіку злочинних діянь особи. Ці обставини прямо закріплені в Особливій частині Кримінального Кодексу України або одноз-начно витікають з її змісту. Вони можуть стосуватись службового становища, професії, покладених на особу обов’язків і т. ін. [1, с. 140-141].

Розглянувши всі обов’язкові ознаки суб’єкта порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер необхідно зупинитись на його додаткових ознаках. Такими ознаками суб’єкта у кваліфікованому складі за ч. 2 ст. 163 КК України, на наш погляд, будуть виступати службове становище суб’єкта цього злочину та виконувані професійні обов’язки, що надають такій особі доступ до кореспонденції.

Ще раз нагадаємо, що у теорії кримінального права панує точка зору, згідно якої суб’єкти злочину поділяються на загаль-

59

ний та спеціальний, причому суб’єктів, які наділяються криміна-льним законом новими, додатковими, крім віку та осудності, ознаками, називають спеціальними суб’єктами злочину [6, с. 142-144; 9, c. 183; 10, с. 23].

Проте, така класифікація, хоча і закріплена кримінальним законом, піддається критиці. Так, обґрунтовується нетрадиційна точка зору, згідно з якою додаткові ознаки суб’єкта злочину не завжди перетворюють його із загального на спеціальний, адже і за наявності додаткових ознак, причому прямо передбачених в законі, суб’єкт може залишатися загальним. Зокрема, В. М. Куц доводить, що крім загального та спеціального суб’єкта існує та-кож загальний суб’єкт із додатковими ознаками. Згідно з цією позицію загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, що досягли віку кримінальної відповіда-льності, не повинен їх вчиняти під страхом кримінального пока-рання. Скоюючи таке діяння, суб’єкт порушує загальну криміна-льно-правову заборону. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримі-нально значущих ознак, крім вказаних. Спеціальний же суб’єкт – «це той, хто скоює діяння, котре заборонене не для всіх без виня-тку осіб, а лише для певної їх категорії, до якої ця особа нале-жить» [2, c. 22].

Дійсно, відповідно до ч. 2 ст. 18 КК України спеціальним суб’єктом злочину визнається фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, зло-чин, суб’єктом якого може бути лише певна особа (підкреслено мною – Д.К.).

Нагадаємо, що у початковій редакції ст. 131 КК України 1960 року мова йшла про «порушення таємниці листування, вчи-нене посадовою особою...». Таким чином, вчинити цей злочин міг лише спеціальний суб’єкт, тобто особа, яка була зобов’язана через своє службове положення зберігати таємницю листування гро-мадян. Кримінальна відповідальність приватних осіб, які вчини-ли таке порушення, передбачена не була. Тільки у 1983 році з метою вдосконалення кримінального законодавства Української РСР ст. 131 була викладена у новій редакції, яка передбачала у якості суб’єкта даного злочину будь-яку фізичну осудну особу, яка досягла шістнадцяти років.

Далі зауважимо, що службова особа, військовослужбовець

60

та інші визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а стосов-но лише відповідної групи злочинів – злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням пуб-лічних послуг, або військових злочинів і т. ін. Ці суб’єкти порушу-ють не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, яка тільки їм й адресується. Особа, наділена лише обов’язковими ознаками суб’єкта, самостійно порушити спеціальну заборону не зможе. Вона може лише виступити у ролі співучасника у злочині, що вчинює спеціальний суб’єкт. Особа ж, що має ознаки і спеціа-льного суб’єкта, у разі порушення загальної заборони буде нести відповідальність як загальний суб’єкт злочину [2, с. 22].

З цього приводу необхідно погодитися з позицією А. М. Орлеана, який зазначає, що «немає сенсу вести мову про спе-ціальний суб’єкт у кваліфікованих складах злочинів. Доцільніше визнати спеціальними суб’єктів лише тих злочинів, притягнення до відповідальності за які осіб, що мають тільки ознаки загально-го суб’єкта, є неможливим (завідомо незаконні затримання, при-від або арешт, халатність, розголошення державної таємниці то-що). Лише в цьому випадку назва суб’єкта спеціальним буде себе виправдовувати. Крім того, наведене розуміння спеціального суб’єкта більше, ніж традиційне, відповідає поняттю спеціального суб’єкта, наведеному у ч. 2 ст. 18 КК, де сказано, що спеціальний суб’єкт є тільки у злочині, суб’єктом якого може бути лише певна особа» [1 с. 141-142].

Різновидом загального суб’єкту злочину В. М. Куц визнає загальний суб’єкт із додатковими ознаками, під яким розуміє «суб’єкт, котрий має поряд з обов’язковими і додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але вони не перетворюють його в спеціального суб’єкта, оскільки порушується не спеціальна, «вузька» заборона, а загальна, обов’язкова для всіх: не вбий, не вкради і т. ін.» [2, c. 23]. Якщо застосувати цю позицію до порушен-ня таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, то слід констатувати, що оскільки заборона на таке порушення є загальною, то і суб’єкт цього злочину в усіх без винятку випадках загальний. Проте, оскільки ч. 2 ст. 163 КК Украї-ни передбачає додаткові ознаки суб’єкта злочину, то і суб’єкт у даному випадку буде загальним із додатковими ознаками.

Так, на наш погляд, у якості додаткових ознак суб’єкта, в цих випадках, необхідно визнавати осіб двох категорій.

61

До першої категорії слід віднести службових осіб, які вчи-няють злочин з використанням службового становища, напри-клад, такими особами можуть бути директор поштово-телеграфної установи або відділення зв’язку, співробітник право-охоронних органів, який знімає інформацію з каналів зв’язку з порушенням законних підстав, а також службові особи інших установ, підприємств та організацій, які за своїм службовим ста-новищем зобов’язані зберігати таємницю листування, телефон-них розмов, телеграфних або інших повідомлень.

До другої ж категорії відносяться особи, які не підпадають під ознаки службової особи, однак за родом своєї професійної діяльності мають доступ до інформації, яка міститься у кореспон-денції інших осіб, або до матеріальних носіїв такої кореспонденції та, відповідно, зобов’язані зберігати таємницю листування, теле-фонних розмов, телеграфних або інших повідомлень. Так, безпо-середньо до другої категорії можна віднести листонош, технічних робітників відділень зв’язку тощо, які використовуючи своє про-фесійне становище, вчиняють порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер.

Отже, погоджуючись з поглядами В. М. Куца та А. М. Орлеана, вважаємо, що суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 163 КК України, може бути загальний суб’єкт, тобто фізич-на осудна особа, яка до моменту вчинення цього злочину досягла 16-річного віку. У тому ж разі, коли на певну особу покладений спеціальний обов’язок зберігати таємницю листування, телефон-них розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, однак вона вчиняє таке порушення, її дії необхідно визнавати більш суспіль-но небезпечними і кваліфікувати за ч. 2 ст. 163 КК України, як злочин вчинений загальним суб’єктом із додатковими ознаками. Під такими ознаками треба розуміти службове становище суб’єкта цього злочину та виконувані професійні обов’язки, що надають такій особі доступ до кореспонденції.

Перспективним напрямом обраної проблематики є прове-дення більш детальної кримінально-правової характеристики складу злочину, передбаченого ст. 163 КК України, та внесення науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на вдоскона-лення кримінально-правових норм щодо охорони таємниці коре-спонденції та приватного життя.

62

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Орлеан А. М. Кримінально-правова характеристика торгівлі

людьми : монографія / А. М. Орлеан. – Х. : СІМ, 2005. – 180 с. 2. Куц В. М. Теоретико-прикладні аспекти проблеми суб’єкта зло-

чину / В. М. Куц // Вісник університету внутрішніх справ. – 1996. – № 1. – C. 17–23.

3. СБУ викрила комерційну охоронну структуру // Урядовий кур’єр. – 2007. – № 89. – С. 4.

4. Новый Уголовный кодекс Франции / [науч. ред. Н. Ф. Кузнецова, Э. Ф. Побегайло ; пер. М. Б. Гарф, М. В. Щорс, Н. Е. Крылова]. – М. : Изд. «Юри-дический колледж МГУ», 1993. – 212 с.

5. Уголовный кодекс Литовской Республики / [науч. ред. В. Павилониса ; предисл. Н. И. Мацнева ; пер. с лит. В. П. Казанскене]. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. – 470 с.

6. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.] ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – [4-те вид., переробл. і допов.]. – Х. : Право, 2010. – 456 с.

7. Кримінальне право України. (Загальна частина) : підручник / [А. М. Бабенко, Ю. А. Вапсва, В. К. Грищук та ін.] ; за заг. ред. О. М. Бандурки. – Х. : Вид-во ХНУВС, 2011. – 378 с.

8. Уголовный кодекс ФРГ / [пер. с нем. и предисл. А. В. Серебренникова]. – М. : ИКД «Зерцало-М», 2001. – 208 с.

9. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина загаль-на : курс лекцій / М. Й. Коржанський. – К. : Наукова думка та Українська ви-давнича група, 1996. – 336 с.

10. Устименко В. В. Специальный субъект преступления / В. В. Устименко. –Х. : Выща шк. Изд-во при ХГУ, 1989. – 104 c.


63

Митрофанов Ігор Іванович, кандидат юридичних наук, доцент

(Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського)

УДК 343.2/.7

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЮРИДИЧНИХ ФАКТІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

У статті досліджується поняття юридичних фактів в загальній теорії права та кримінальному праві. Зазначається, що завдяки юридичним фактам виникають, змінюються або припиняються відповідні правові відносини. Констатується, що юридичними фактами є передбачені нормами криміна-льного права конкретні життєві обставини (події, дії, стани), що є підста-вою для настання певних юридичних наслідків. Ключові слова: юридичні факти, правові відносини, підстави виникнення правових відносин, відносини кримінальної відповідальності. В статье исследуется понятие юридических фактов в общей теории права и уголовном праве. Отмечается, что благодаря юридическим фактам возни-

кают, изменяются или прекращаются соответствующие правовые отноше-ния. Констатируется, что юридическими фактами есть предусмотренные нормами уголовного права конкретные жизненные обстоятельства (собы-тия, действия, состояния), что является основанием для наступления опре-деленных юридических последствий. Ключевые слова: юридические факты, правовые отношения, основания воз-никновения правовых отношений, отношения уголовной ответственности. The article deals with the concept of legal facts in the general theory of law and criminal law. It has been stated that the relevant legal relations emerge, change or

terminate due to the legal facts. It has been determined that the legal facts are the specific life circumstances provided with criminal law norms (events, actions, states); which is the reason for the occurrence of the certain legal consequences. Keywords: legal facts, legal relations, grounds for legal relations emergence, relations of criminal responsibility.

Широко визнаним визначенням юридичних фактів у зага-

льній теорії права є таке: юридичні факти – це сформульовані у гіпотезах правових норм життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, існування, зміну чи припинення правових відносин. Основні ознаки юридичних фактів полягають у тому, що юридичні факти: а) є різними життєвими обставинами і умо-вами; б) визначаються у нормах права, точніше у їх гіпотезах;

І. І. Митрофанов, 2014

64

в) слугують неодмінною умовою виникнення, зміни чи припи-нення правовідносин; г) тягнуть за собою суб’єктивні права і юридичні обов’язки учасників правовідносин; д) забезпечуються державним примусом [1, с. 447].

Аналогічно визначають юридичні факти й інші автори. Так, юридичними фактами визнаються конкретні життєві обста-вини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правових відносин. Без юридичних фактів виник-нення правовідносин неможливе. Отже, юридичні факти, як і пра-восуб’єктність, є необхідною умовою виникнення, зміни або при-пинення правовідносин [2, с. 12].

Не зовсім точно сформульовано визначення юридичних фактів у популярній юридичній енциклопедії. На думку її уклада-чів, юридичний факт є одним з елементів правовідносин, під яким слід розуміти певні життєві обставини, ситуації, з якими юридичні норми пов’язують виникнення, зміни або припинення правовідносин. Юридичними називаються ті факти, що тягнуть за собою правові наслідки, конкретизують зміст взаємних прав та обов’язків сторін [3, с. 524].

Мабуть такі визначення впливають і на розгляд цього пи-тання в кримінальному праві. Так, не можна погодитися з Ю. В. Александровим та В. А. Клименком, які до складу криміна-льно-правових відносин включають юридичний факт [4, с. 55]. Саме тому юридичні факти в кримінальному праві вони розгля-дають однобічно. Найпоширенішою точкою зору в теорії є та, згідно з якою кримінальні правовідносини виникають у зв’язку з юридичним фактом – вчиненням злочину. Відтоді, на думку Ю. В. Александрова та В. А. Клименка, виникають права й обов’язки суб’єктів цих правовідносин. І навіть якщо злочин не є очевидним для особи, яка його вчинила, кримінально-правові відносини існують, оскільки вчинення злочину і є той юридичний факт, який породжує обов’язок того, хто цей злочин вчинив, не-сти відповідальність перед державою за вчинене, і обов’язок від-повідних державних органів примусити його до відбуття призна-ченого за цей злочин покарання при дотриманні всіх норм мате-ріального й процесуального права. Що ж до реалізації цих прав і обов’язків, то вона здійснюється з моменту набрання обвинува-льним вироком суду законної сили [4, с. 55].

У загальній теорії права безперечним визнається те, що

65

юридичні факти створюють перехід від загальної моделі прав і обов’язків, зафіксованої в юридичній нормі, до конкретних прав і обов’язків, що втілюються у відповідні правовідносини. Однак у різних галузях права реалізація цієї головної функції залежить від специфіки інших юридичних фактів певної галузі права. Відмін-ності відображення у галузях права юридичних фактів дають змогу по-різному визначати їх місце в механізмі правового регу-лювання, що певним чином має встановлюватися у відповідних нормах законодавства [5, с. 7].

З одного боку, матеріально-ідеальний характер юридич-них фактів дозволяє зробити висновок про те, що конкретний юридичний факт є похідним від певної правової системи. Закріп-лення тих або інших обставин в механізмі правового регулюван-ня як юридичних фактів залежить не тільки від соціально-економічних причин, але й здебільшого від рівня розвитку зако-нодавства, правильного визначення предмета правового регулю-вання, досконалості юридичних конструкцій, розвиненості юри-дичної мови, рівня науково-правової думки, правових традицій тощо. Інакше кажучи, соціальний факт, що визнається як юриди-чний та залучається як такий в процес правового регулювання є фундаментом всієї правової системи держави. З іншого боку, юридичні факти є сигналізаторами правової системи, однією з ланок, що опосередковує її зв’язок з життям, із практикою, норми права з конкретними кримінально-правовими відносинами. За-кріплення різноманітних юридичних фактів дозволяє законодав-ству тонко відчувати процеси і явища, що відбуваються в житті суспільства, і оперативно впливати на них. Чим точніша, багатша фактична підстава правового регулювання, тим точніше воно відображає дійсність, тим ширше можливості правового впливу на цю дійсність [6, с. 3–12].

Юридичний факт, як зазначив М. Г. Александров, – це не просто життєвий факт, а «факт, певним чином розцінюваний но-рмами права» [7, с. 243]. Отже, передбаченість факту нормами права є необхідним елементом поняття «юридичний факт». При цьому юридичний факт функціонує в теорії як матеріально-юридичне поняття.

Таким чином, юридичні факти можна визначити як пе-редбачені нормами права конкретні життєві обставини (події, дії, стани), що є підставою для настання певних юридичних наслід-

66

ків. Здебільшого це виникнення, динаміка (зміна або припинен-ня) правових відносин [8, с. 403]. З огляду на це, поняття юриди-чного факту включає два основні моменти: 1) наявність явищ дійсності – подій, дій або станів (матеріальний момент); 2) їх пе-редбаченість у нормах права як підстав правових наслідків – ви-никнення, функціонування, зміна або припинення правовідносин (юридичний момент).

З цього можна зробити висновок, що фактичні обставини (події, дії, стани), з якими норма права пов’язує юридичні наслід-ки, слід вивчати в тісному зв’язку з цією нормою права. Крім того, реалізувати кримінальну відповідальність без правової норми неможливо, оскільки обсяг і засіб цієї відповідальності передба-чені кримінально-правовою нормою, яка й слугує її підставою. При цьому в санкції кримінально-правової норми Особливої час-тини Закону України про кримінальну відповідальність (далі – ЗУпКВ) закріплюються лише види покарання, а всі інші криміна-льно-правові засоби впливу передбачені в нормах Загальної час-тини закону про кримінальну відповідальність. Це надало нам можливість розглядати кримінально-правову норму у «широко-му» і «вузькому» розумінні.

Кримінально-правова норма Особливої частини за змістом визначає правило забороненої поведінки. За функціональним призначенням вона виконує запобіжну (регулятивну) та віднов-лювальну (охоронну) функції. Так кримінально-правова норма встановлює добровільне виконання обов’язку не вчиняти кримі-нальні правопорушення та державно-примусову форму реалізації кримінальної відповідальності у разі невиконання вказаного обов’язку.

У юридичній літературі виникнення добровільної форми виконання зазначеного обов’язку пов’язують із фактом набрання чинності законом про кримінальну відповідальність. Здебільшого добровільне виконання обов’язку не вчиняти суспільно небезпе-чні діяння, передбачені ЗУпКВ, реалізується в запобіжних кримі-нальних правовідносинах, а підстави для його виконання пов’язані з підставами виникнення цих правовідносин. Отже, проблема підстав виникнення запобіжних правовідносин є пара-лельно й проблемою виникнення добровільної форми виконання розглядуваного обов’язку.

М. І. Матузов, розглядаючи підстави виникнення загаль-

67

норегулятивних правовідносин у загальній теорії права, зазначає, що ці правовідносини виникають «безпосередньо із закону», тоб-то роль юридичного факту в цьому випадку відіграє сам закон, його видання та набрання ним чинності. У такому випадку йдеть-ся саме про правовідносини, а не просто актуальні суспільні від-носини, оскільки останні урегульовані правом, їхні суб’єкти юри-дично об’єднані, спостерігається досить чітка кореляція між пра-вами та обов’язками. Отже, вони мають правову природу [9, с. 132]. Насправді, одного факту набрання законом про кримінальну відповідальність чинності для виникнення у осіб, на яких він роз-повсюджує свою дію, відповідних прав та обов’язків, що склада-ють зміст запобіжних правовідносин, недостатньо.

Тому вчені намагаються різними шляхами розв’язати вка-зану проблему. Так, у кримінально-правовій теорії поширена ду-мка, що для виникнення запобіжних кримінально-правових від-носин достатньо набрання чинності ЗУпКВ після введення його в дію. У такому випадку роль юридичного факту виконує подія на-брання чинності законом про кримінальну відповідальність [10, с. 9]. Іншої точки зору дотримується М. М. Кропачев, який вважає, що виникнення запобіжних кримінально-правових відносин ґру-нтується на законі про кримінальну відповідальність, але не від-бувається безпосередньо в момент набрання ним чинності. Слід розрізняти чинність кримінального закону в часі та реалізацію закону в правовідносинах, тобто його дію. Безпосередньою підс-тавою виникнення кримінально-правових відносин можуть бути тільки юридичні факти, конкретні життєві ситуації, передбачені гіпотезою правової норми [11, с. 23].

У науці кримінального права існують й інші точки зору, які містить деяку суміш розглянутих думок. Так, Ю. А. Пономаренко зазначає, що дія ЗУпКВ у кримінальних право-відносинах проявляється на двох рівнях. Перший рівень – потен-ційна дія – має місце при виникненні кримінальних правовідно-син у широкому значенні, коли на підставі ЗУпКВ у держави з’являється потенційне повноваження визнати вчинене особою діяння кримінальним правопорушенням та покласти на таку осо-бу кримінальну відповідальність. Потенційність цієї дії полягає в тому, що створене в результаті неї повноваження ще не може бути реалізоване, доки не буде підтверджене судом. Другий рі-вень – реальна дія закону – проявляється в момент існування

68

кримінальних правовідносин у вузькому значенні, тобто в мо-мент набуття законної сили обвинувальним вироком суду. В цей момент те потенційне повноваження, яке раніше виникло у дер-жави, підтверджується, стає реальним, конкретизується (до рівня точного визначення кримінального правопорушення, вчиненого особою, та конкретного обсягу кримінальної відповідальності) і вже далі воно реалізується [12, с. 7].

Виходячи з цього, можна констатувати, що Ю. А. Пономаренко, не визнаючи існування запобіжних правовід-носин, розглядає потенційні кримінальні правовідносини, які виникають з моментом набрання чинності ЗУпКВ. Тобто, він спростовує можливість кримінально-правового регулювання до вчинення кримінального правопорушення.

На думку В. Д. Філімонова і О. В. Філімонова, запобіжні кримінально-правові відносини виникають тоді, коли разом із набранням чинності кримінально-правовими нормами існує об’єктивна можливість вчинення суспільно небезпечних діянь, здатних заподіяти значну шкоду існуючим у державі суспільним відносинам. Об’єктивна можливість чи, іншими словами, об’єктивна небезпека вчинення суспільно небезпечних діянь на-буває значення юридичного факту тільки після видання закону, що передбачає покарання за вчинення конкретного криміналь-ного правопорушення. При відсутності кримінально-правової норми об’єктивна можливість вчинення суспільно небезпечних діянь не може вважатися юридичним фактом, оскільки в цих умо-вах вона не може бути підставою виникнення правових відносин. Тому юридичними фактами, що породжують запобіжні криміна-льно-правові відносини, повинні вважатися: 1) кримінально-правова норма, що встановлює покарання за вчинення криміна-льного правопорушення; 2) існування об’єктивної можливості вчинення суспільно небезпечних діянь [13, с. 143].

Усі розглянуті точки зору мають бути зведені до єдиної компромісної. Пояснюється це тим, що конституційні (загальні) запобіжні правовідносини, засновані на загальних заборонах, таких, як «не вбий», «не укради», «не зґвалтуй», «не знищуй чужо-го майна» тощо, виникають завдяки прямій вказівці закону, а суб’єкт стає учасником цих правовідносин з моменту набрання чинності законом про кримінальну відповідальність [14, с. 217–218]. Виникнення інших кримінально-правових відносин, які за-

69

сновані не на загальних заборонах, обумовлено конкретними юридичними фактами. Але тоді виникає питання відносно того, чи можна вважати їх запобіжними. Вони є відносно визначеними або конкретними. Наприклад, обов’язки, що випливають зі ст.ст. 364 і 3641 Кримінального кодексу (далі – КК) України (не зловжи-вати службовими повноваженнями), поширюються тільки на службових осіб. Суб’єкт стає учасником цих правовідносин з мо-менту, коли він розпочав постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснювати функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймати постійно чи тимча-сово в органах державної влади, органах місцевого самовряду-вання, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконувати такі функції за спеціальним повноваженням, яким він наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом, або коли він стає посадовою особою іноземних дер-жав (особою, яка обіймає посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжного засідателя, іншою особою, яка здійснює функції держави для іно-земної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також іноземним третейським суддею, особою, уповноваженою вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судово-му, посадовою особою міжнародних організацій (працівником міжнародної організації чи будь-якою іншою особою, уповнова-женою такою організацією діяти від її імені), членом міжнарод-них парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та суд-дею чи посадовою особою міжнародних судів. Більшість юридич-них фактів, внаслідок яких виникають запобіжні кримінальні правовідносини, так чи інакше пов’язані з ознаками, що характе-ризують правосуб’єктність. Настання конкретних юридичних фактів доповнює або змінює ознаки, що характеризують право-суб’єктність [15, с. 132].

При цьому слід враховувати, що для виникнення конкрет-них правовідносин необхідна відповідна передумова. Так,

70

Б. Т. Базилев зазначає, що всі індивідуалізовані правові зв’язки в остаточному підсумку мають джерелом свого регулювання кон-ституційні норми [16, с. 75]. Наявність конституційних запобіж-них правовідносин є необхідною підставою виникнення конкрет-них запобіжних кримінально-правових відносин. Це пов’язано із закріпленням у нормах Конституції України обов’язків людини і громадянина, тобто формально виражених правил належної по-ведінки людини, що застосовуються до будь-яких осіб, які пере-бувають на території України, або до поведінки громадян Украї-ни, незалежно від місця їх перебування. Серед обов’язків, перед-бачених Конституцією України у розділі II, нами виокремлюється обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів Укра-їни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України). Розглядуваний обов’язок конкрети-зується у конкретних нормативно-правових актах, у тому числі у КК України. Отже, обов’язок не вчиняти суспільно небезпечні діяння, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої частини ЗУпКВ, є конституційним правилом належної поведінки людини. Незнання законів не звільняє людину і громадянина від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституція України). Тому заперечення існування запобіжних кримінально-правових відно-син, в яких реалізується обов’язок не вчиняти злочини, можна визнати таким, що ігнорує конституційні приписи.

Окремі кримінально-правові обов’язки реалізуються в конкретних запобіжних правовідносинах і їх виникнення пов’язане з конкретними життєвими подіями [11, с. 23]. Так, у капітана судна обов’язок надати допомогу судну та особам, що зазнали лиха, виникає у разі конкретної події (зіткнення з іншим судном (ст. 284 КК України). Обов’язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття виникає у разі народження дитини (ст. 164 КК). У деяких випадках підставою виникнення правовід-носин стають акти державних органів. Наприклад, кримінально-правовий обов’язок утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, у повнолітніх дочки або сина виникає за рішенням суду (ст. 165 КК). Особливого значення юридичні факти набувають при виникненні кримінально-правових відносин на підставі норм, що передбачають спеціальні правила поведінки. Для наведених вище прикладів характерним є те, що виникнення кримінально-правових обов’язків ґрунтується

71

на обов’язках, передбачених в інших нормативно-правових актах. Так, наприклад, правове регулювання покладення обов’язку на повнолітніх дочку, сина утримувати непрацездатних батьків здійснюється на підставі статті 202 Сімейного кодексу України. Однак це не применшує їхнього значення в механізмі правового регулювання суспільних відносин. Кримінально-правові обов’язки включені в систему обов’язків, передбачених іншими галузями права.

З огляду на все вищезгадане, слід зазначити, що дійсно без юридичних фактів, відповідних норм права, наявності право-суб’єктності учасників правовідносин останні виникнути не мо-жуть, але відносити їх до юридичних фактів у сукупності немає жодних підстав. Погоджуючись з тим, що відсутність хоча б одно-го з таких юридичних явищ перешкоджає виникненню як запобі-жних, так і відновлювальних кримінальних правовідносин та настанню правових наслідків, нами акцентується увага на тому, що всі ці явища є структурними елементами механізму реалізації кримінальної відповідальності та конструктивно утворюють різ-ні його блоки. Невипадково нами умовно виділені складові меха-нізму реалізації відповідальності у кримінальному праві, тому їх розгляд здійснюється у певній послідовності. Як без криміналь-но-правової норми, так і без настання відповідних юридичних фактів, передбачених цією нормою, не може «стартувати» розг-лядуваний нами механізм. Приписи норм кримінального права, у свою чергу, впливають на волю учасників суспільних відносин, які, за наявності у них правосуб’єктності, стають носіями конкре-тних прав та обов’язків у конкретних запобіжних кримінальних правовідносинах.

У зв’язку з цим, нам уявляється помилковою точка зору А. М. Завального, який вважає, що основною функцією юридично-го факту в правовому регулюванні є залучення суб’єктів права до правовідносин і породження правосуб’єктності, її набуття або виникнення [16, с. 8]. Суб’єкт правовідносин до юридичного фак-ту наділений правосуб’єктністю, а з появою такого факту право-суб’єктність «переходить» у конкретне суб’єктивне право.

Закон розрахований на існування невизначеного кола суб’єктів, що підпадають під його дію. Інші суб’єкти права, які на момент набрання чинності ЗУпКВ з тих або інших причин не були учасниками запобіжних правовідносин, стають їхніми учасника-

72

ми у зв’язку з настанням різноманітних юридичних фактів. Це можуть бути юридичні факти-події – відносні або абсолютні. На-приклад, з досягненням чотирнадцятирічного віку суб’єкт стає учасником запобіжних кримінально-правових відносин і частково відновлювальних (ч. 2 ст. 22 КК України), а з 16 років він починає брати участь у всіх кримінальних правовідносинах. Досягнення певного віку є в цьому випадку абсолютною подією, яка «вклю-чає» суб’єкта в коло регульованих ЗУпКВ відносин.

Для виникнення запобіжних та відновлювальних кримі-нальних правовідносин мають значення юридичні факти-стани. Типовий приклад – стан громадянства. Слід зазначити подвійну природу останнього. З одного боку, громадянство є фактом-станом, а з іншого – правовідносинами. Термін «факт-правовідносини» може створити враження, що юридичним фак-том слугують усі правовідносини в цілому. Насправді це не так. Факт-правовідносини відображає правовий зв’язок в узагальне-ному вигляді. Тому юридичне значення має, як правило, сам факт існування (або відсутності) тих або інших правовідносин [17, с. 372]. Факти-правовідносини, у свою чергу, є підставою виник-нення конкретних запобіжних кримінальних правовідносин. На-приклад, так виникають відносини, в межах яких реалізується обов’язок не вчиняти державну зраду, суб’єктом яких може бути лише громадянин України.

Досягнення певного віку, що характеризує право-суб’єктність, повністю відповідає суті юридичного факту-події, що не залежить від волі особи. Запобіжні правовідносини не є суворо індивідуалізованими, але підставою їх виникнення є особ-ливий юридичний факт. Тому іноді підстави виникнення запобі-жних правовідносин не укладаються в загальну теорію юридич-них фактів [15, с. 105]. Це випливає безпосередньо з визначення громадянства.

Суб’єкта можуть включати в систему запобіжних право-відносин також і вольові дії учасників суспільних відносин, на-приклад, акти (дії) державних органів, спрямовані на прийом до громадянства України, і дії фізичних осіб, спрямовані на прид-бання громадянства. У такому разі підставою виникнення запо-біжних правовідносин є фактичний склад, завершальним елемен-том якого стає акт прийняття особи до громадянства України. Таким чином, підставою включення суб’єкта до запобіжних пра-

73

вовідносин можуть бути не тільки відособлені юридичні факти, але й складні юридичні факти.

Аналіз юридичних фактів у кримінальному праві дозво-лив дійти висновку, що частина запобіжних кримінально-правових відносин може виникати на підставі всіляких юридич-них складів. Наприклад, можна розглянути ст. 284 КК України, що встановлює покарання за ненадання допомоги капітаном судна в разі зіткнення з іншим судном екіпажу та пасажирам останнього, а також зустрінутим у морі або на іншому водному шляху особам, які зазнали лиха, якщо він мав можливість надати таку допомогу без серйозної небезпеки для свого судна, його екіпажу і пасажи-рів. Суб’єктом цього злочину може бути тільки капітан судна, на якого покладені відповідні обов’язки. Абстрактно такий обов’язок виникає в особи з моменту його призначення на посаду капітана, тобто необхідний юридичний факт знаходження особи у відповідних трудових відносинах. На цьому етапі відбувається розвиток фактичного складу, що починається з моменту появи першого факту, передбаченого його моделлю. Реалізованим цей обов’язок має бути у разі настання події – факту зіткнення з ін-шим судном. Таким чином, для виникнення запобіжних правовід-носин необхідні юридичні факти, передбачені нормами трудового права, міжнародного морського права, і юридичні факти, перед-бачені нормою кримінального права. Накопичення всіх необхід-них фактів спричиняє правовий наслідок – виникнення конкрет-них запобіжних кримінальних правових відносин [15, с. 114].

Серед юридичних фактів виділяються такі, що змінюють як запобіжні, так і відновлювальні кримінально-правові відноси-ни. Таким юридичним фактом, що здатний вплинути на зміст запобіжних кримінальних правовідносини, може бути, зокрема, добровільна відмова, тобто остаточне припинення особою за сво-єю волею готування до кримінального правопорушення або за-маху на кримінальне правопорушення, якщо при цьому вона усві-домлювала можливість доведення кримінального правопору-шення до кінця. Це пов’язано з тим, що під час вчинення криміна-льного правопорушення можуть виникнути нові обставини і мо-тиви, що протистоять раніше сформованому наміру на вчинення цього правопорушення. Під впливом таких факторів у особи мо-жуть виникати розуміння про необхідність не тільки змінити, але й зовсім припинити почату кримінально протиправну діяльність.

74

Подібна видозміна і припинення вчинення кримінального право-порушення може мати місце не тільки мимо волі особи, але й та-кож завдяки її волі. І якщо в першому випадку йдеться про неза-кінчений злочин, то в іншому – про добровільну відмову від до-ведення до кінця кримінального правопорушення. У цьому випа-дку мова йде про запобігання суспільно небезпечним наслідкам кримінально протиправної дії чи бездіяльності.

ЗУпКВ передбачає достатню кількість і юридичних фактів, здатних змінити відновлювальні кримінально-правові відносини. Закріплення розглядуваних фактів пов’язано або з поведінкою після вчинення кримінального правопорушення, добровільно спрямованою на запобігання, нейтралізацію чи зменшення суспі-льно небезпечної шкоди, заподіяної вчиненим цим правопору-шенням, на сприяння розкриттю кримінального правопорушен-ня, не поєднану з вчиненням нових кримінальних правопору-шень, на сумлінне ставлення до праці та основних засобів випра-влення, що свідчить про каяття особи у вчиненому і про різні ста-дії її виправлення, або з підвищенням суспільної небезпечності винного. Ними стають такі факти: об’єктивна можливість випра-влення засудженого без реального відбування покарання, що є підставою для звільнення від відбування покарання з випробу-ванням (ст. 75 КК), невиконання протягом іспитового строку по-кладених на засудженого обов’язків або систематично вчинення правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, – підс-тава скасування звільнення від відбування покарання з випробу-ванням і направлення його для відбування призначеного пока-рання (ст. 78 КК), об’єктивна можливість виправлення особи, яка відбуває покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплі-нарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, без повного відбування покарання, визначена законом підставою для її умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК України) тощо.

Правоприпиняючі факти – це здебільшого акти реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, акти, за допомогою яких правове регулювання досягає своєї мети [18, с. 54]. У зв’язку із цим вини-кає питання про момент припинення загальних запобіжних пра-вовідносин. М. І. Матузов відзначає, що загальнорегулятивні пра-

75

вовідносини, що складаються між державою та платником подат-ків, найстабільніші та найпостійніші (триваючі) [9, с. 131]. Уже в іншій науковій праці він вказує, що «конституційні норми при їхній прямій дії можуть породжувати як загальні, так і конкретні правовідносини. Перші виникають із моменту набрання чинності зазначеними нормами й існують постійно (як правовідносини стану)» [19, с. 37–46]. Це дійсно так, оскільки важко уявити собі державу, у якій відносини щодо збору податків носили б тимча-совий, а не постійний характер. Подібні відносини будуть існува-ти до тих пір, доки буде існувати сама держава. Ознаки, що харак-теризують правосуб’єктність особи, не є незмінними та вплива-ють на участь суб’єкта в загальнорегулятивних правовідносинах. Наприклад, факт-подія досягнення пенсійного віку виключає його із загальнорегулятивних правовідносин із сплати податків.

Певні події можуть припиняти не тільки загальні консти-туційні, але й конкретні запобіжні кримінальні правовідносини. Серед таких подій можна відзначити факт припинення громадян-ства України на підставі статті 17 Закону України «Про громадян-ство України» або вихід з громадянства України (ст. 18 Закону України «Про громадянство України») та виїзд на постійне про-живання за межі України; фактичну смерть (помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого (пункт 5 частини першої статті 284 КПК України) або оголошення фізичної особи померлою в поряд-ку ст. 46 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України; визнання фізич-ної особи недієздатною (ст. 39 ЦК України) тощо.

У кримінальному праві припинення кримінально-правових відносин пов’язано з різними юридичними фактами. Оскільки запобіжні правовідносини виникають між державою і тільки тією особою, що потенційно здатна вчинити суспільно небезпечне діяння, передбачене ЗУпКВ, і характеризується анти-громадськими особистісними якостями, то позитивні зміни у сві-домості такої особи, що усувають можливість вчинення вказаного діяння, також можуть розглядатися як юридичний факт, що при-пиняє ці відносини. За загальним правилом, запобіжні криміна-льні правовідносини припиняються у зв’язку з вчиненням суспі-льно небезпечного діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, і фактичним настанням їх суспіль-но небезпечних наслідків (у злочинах з так званим матеріальним

76

складом). І з цього моменту виникають відновлювальні криміна-льно-правові відносини. Вчинення суспільно небезпечного діян-ня, передбаченого ЗУпКВ, і настання його шкідливих наслідків свідчить про те, що запобіжні відносини у конкретних умовах не виконали покладену на них функцію.

Відновлювальні кримінально-правові відносини припи-няються у зв’язку з такими юридичними фактами: обставини, що слугують підставою різних видів звільнення від кримінальної відповідальності (загальні види звільнення від кримінальної від-повідальності у зв’язку: з дійовим каяттям (ст. 45 КК), з прими-ренням винного з потерпілим (ст. 46 КК); з передачею особи на поруки (ст. 47 КК), із зміною обстановки (ст. 48 КК); з закінчен-ням строків давності (ст. 48 КК); з наявністю загальнокриміналь-ного імунітету та на підставі Закону про амністію (ст. 86), а також спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності за нормами Особливої частини КК (ч. 5 ст. 1102, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114», ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 2121, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 2583, ч. 4 ст. 2585, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 4 ст. 3211, ч. 5 ст. 354, ч. 5 ст. 3683, ч. 5 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК України); звільнення від кримі-нальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусо-вих заходів виховного характеру (ст.ст. 97, 105 КК), відбуття призна-ченого судом покарання чи іншого засобу кримінально-правового впливу, закінчення строку погашення чи зняття судимості.

Таким чином, юридичні факти – це передбачені нормами кримінального права конкретні життєві обставини (події, дії, ста-ни), що є підставою для настання певних юридичних наслідків. Здебільшого це виникнення, зміна або припинення кримінально-правових відносин. Поняття юридичного факту включає два ос-новні моменти: 1) наявність явищ дійсності – подій, дій або станів (матеріальний момент); 2) їх передбаченість у нормах криміна-льного права як підстав правових наслідків (юридичний момент).


1. Теорія держави і права. Академічний курс : підручник / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

2. Теорія держави та права : навч. посіб. / за заг. ред. В. В. Копєйчикова, с. Л. Лисенкова. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 386 с.

3. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер) [та ін.]. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 c.

77

4. Александров Ю. В. Кримінальне право України. Загальна части-на : підручник / Ю. В. Александров, В. А. Клименко. – К. : МАУП, 2004. – 328 с.

5. Киготь Г. В. Юридичні факти в системі правовідносин : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук : спец. : 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Г. В. Киготь. – К., 2006. – 18 с.

6. Исаков В. Б. Юридические факты в российском праве : учебное пособие / В. Б. Исаков. – М. : Юрид. Дом «Юстицинформ», 1998. – 48 c.

7. Александров Н. Г. Право и законность в период развернутого строительства коммунизма / Н. Г. Александров. – М. : Госюриздат, 1961. – 271 c.

8. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : підручник / О. Ф. Скакун. – К. : Алерта ; КНТ ; ЦУЛ, 2009. – 520 с.

9. Матузов Н. И. Актуальные проблемы теории права : моногра-фия / Н. И. Матузов. – Саратов : Изд-во Сарат. гос. акад. права, 2003. – 512 c.

10. Астемиров З. А.Уголовная ответственность и наказание несо-вершеннолетних. Теоретическое введение в изучение спецкурса : учебное пособие / З. А. Астемиров ; под ред. Н. А. Стручкова. – М. : Изд-во ВШ МВД СССР, 1970. – 125 c.

11. Кропачев Н. М. Уголовно-правовое регулирование. Механизм и система : монография / Н. М. Кропачев. – С.-Пб. : Санкт-Петербургский госу-дарственный университет, 1999. – 262 с.

12. Пономаренко Ю. А. Зворотна дія кримінального закону в часі : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук : спец. : 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Ю. А. Пономаренко. – Х., 2002. – 20 с.

13. Филимонов В. Д. Правоотношения. Уголовные правоотноше-ния. Уголовно-исполнительные правоотношения : монография / В. Д. Филимонов, О. В. Филимонов. – М. : «ЮрИнфоР-Пресс», 2007. – 335 с.

14. Хачатуров Р. Л. Общая теория юридической ответственности : монография / Д. А. Липинский, Р. Л. Хачатуров. – С.-Пб. : Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2007. – 950 с.

15. Лучков В. В. Юридическая ответственность в механизме правового регулирования : монография / В. В. Лучков. – Тольятти : ВУиТ, 2004. – 167 c.

16. Завальний А. М. Юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук : спец. : 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / А. М. Завальний. – К., 2007. – 20 с.

17. Исаков В. Б. Юридические факты в советском праве / В. Б. Исаков. – М. : Юрид. лит., 1984. – 144 c.

18. Алексеев С. С. Общая теория социалистического права: нормы права и правоотношения. Курс лекций : учебное пособие / С. С. Алексеев ; ред. : Г. И. Петрищева. – Свердловск : Сред.-Урал. кн. изд-во, 1964. – Вып. 2. – 226 c.

19. Матузов Н. И. Права человека и общерегулятивные правоотно-шения / Н. И. Матузов // Правоведение. – 1996. – № 3 (214). – C. 37–46.


78

Цвіркун Наталія Юріївна, кандидат юридичних наук


УДК 343.222.4 (477)

ОСОБЛИВОСТІ НЕОБЕРЕЖНОЇ ФОРМИ ВИНИ В СКЛАДІ ЗЛОЧИННОГО БЕЗГОСПОДАРСЬКОГО

ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ

У даній статті розкривається зміст такого явища як «злочинна неосвіче-ність» через поширення в сучасному світі некомпетентного здійснення спеці-алістами своїх посадових, службових та інших виробничих функцій. У бага-тьох випадках злочинна неосвіченість поєднується саме з безгосподарським використанням земель: проведення на земельних ділянках господарської дія-льності способами, які в результаті необізнаності землекористувачів завда-ють шкідливого впливу на стан земель та родючості ґрунтового покриву.

Ключові слова: безгосподарське використання земель, злочинна неосвіче-ність, делікт необачності В данной статье раскрывается содержание такого явления как «преступное невежество» из-за распространение в современном мире некомпетентного осуществления специалистами своих должностных, служебных и других производственных функций. Во многих случаях преступное невежество соче-тается именно с бесхозяйственным использованием земель, а именно такая хозяйственная деятельность, которая в результате неосведомленности землепользователей наносит вред состоянию земель и плодородию почвен-

ного покрова. Ключевые слова: безхозяйственное использования земель, преступное неве-жество, деликт неосмотрительности This article reveals the content of such phenomena as «criminal ignorance» that widespread in today's world of incompetent professionals their officials and other production functions. In many cases, criminal ignorance is combined with wasteful land use: on land of economic activity in ways that are a result of ignorance of land users to cause adverse impact on the fertility of land and soil. Keywords: Wasteful land use, criminal ignorance, negligence tort.

Вина виступає обов’язковою ознакою будь-якого злочину,

в тому числі і безгосподарського використання земель. Згідно зі ст. 23 КК України, виною визнається психічне ставлення особи, по-перше, до вчинюваного діяння (дії або бездіяльності), перед-баченого чинним КК України, по-друге, до його суспільно небез-печних наслідків, що виражається у формі умислу або необереж-

Н. Ю. Цівркун, 2014

79

ності. Вина у формі умислу або необережності виступає головним елементом суб’єктивної сторони, необхідним для встановлення наявності злочину. Змістом вини є категорія, що відбиває взаємо-пов’язані компоненти психічної діяльності суб’єкта, які склада-ють його ставлення до вчиненого суспільно небезпечного діяння. Антисоціальна сутність вини полягає в тому, що суб’єкт спрямо-вує свою свідомість і волю на вчинення тих чи інших діянь на шкоду особі, суспільству чи державі [1].

Під формою вини розуміється відображення внутрішньо-го зв’язку і способу організації взаємодії компонентів як між со-бою, так і з зовнішніми умовами, з об’єктивною стороною злочи-ну [2, c. 60]. Важливим є твердження про те, що під формою вини слід розуміти законодавчо означене поєднання інтелектуальних та вольових процесів, що протікають в психіці винного, по відно-шенню до юридично значущих ознак злочинного діяння [3, c. 204–205]. Тобто, названі компоненти виступають обов’язковими в психологічному змісті як умисних, так і необережних злочинів.

Співвідношення інтелектуального і вольового елементів вини служить критерієм для її поділення на умисел та необереж-ність. В свою чергу, умисна форма вини виступає у вигляді пря-мого та непрямого умислу (ст. 24 КК), а необережність – у вигляді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості (ст. 25 КК). Значення форми вини проявляться у тому, що вона являє собою суб’єктивну межу, яка відділяє злочинну поведінку від незлочин-ної, у випадках невинного заподіяння суспільно небезпечних нас-лідків та необережного вчинення діянь, караних лише при умис-ному їх вчиненні [4].

Переходячи до безпосереднього аналізу форми вини скла-ду злочину, передбаченого ст. 254 КК України, відразу необхідно звернути особливу увагу на те, що диспозиція зазначеної норми не містить прямої вказівки на умисне чи необережне ставлення особи до діяння та їх наслідків. Таким чином, встановлення фор-ми вини повинно проводитися на підставі тлумачення інших ознак складу цього злочину. У випадках, коли форма вини прямо не визначена у КК, не виключається можливість різного тлума-чення цієї ознаки при застосуванні закону про кримінальну від-повідальність. Таке становище породжує суттєві складнощі у правозастосовчій діяльності та не відповідає принципам справе-

80

дливості, законності й винності, а тому кримінальне законодав-ство в цій частині потребує вдосконалення [5, c. 236–237].

Дослідження вчених–ґрунтознавців показують, що земля страждає перш за все через недбальство, ігнорування, недооці-нювання реальної ситуації правниками, недотримання техноло-гій виробництва, екстенсивність у використанні земельних ресу-рсів, невжиття певних заходів по запобіганню негативному, еко-логонебезпечному впливу на земельні ділянки, тощо. Серед су-часних процесів деградації ґрунтового покриву земель слід на-звати процес затоплення або підтоплення сільськогосподарських угідь під час будівництва гідроелектростанцій, штучного ство-рення ставків водосховищ [6, c. 163]. Так, при видобутку корис-них копалин (землі не вилучаються із сільськогосподарського землекористування) також відбувається порушення структури ґрунтового покриву земель.

У випадку злочинного безгосподарського використання земель має місце порушення правового обов’язку винним, що потягнуло настання суспільно небезпечних наслідків. Закон Укра-їни про кримінальну відповідальність не дає визначення, що саме розуміється під безгосподарським використанням земель. «Гос-подарське використання земель» охарактеризується як діяль-ність, що спрямована на належне, сумлінне використання відпо-відним суб’єктом грунтового покриву земель у відповідності до встановлених законодавством вимог та нормативів. Винна в без-господарському використанні земель особа недобросовісно здій-снює господарську діяльність – не виконує або неналежним чи-ном виконує покладений на неї правовий обов’язок дбати про свої землі та захищати їх від шкідливого антропогенного та при-родного впливу. Інакше кажучи, причиною безгосподарського використання земель є невміле ведення господарства, порушен-ня особою обов’язків у сфері охорони та раціонального викорис-танні земель. Особа може умисно порушити свій правовий обов’язок щодо охорони та раціонального використання земель (наприклад, вчасно не буде вживати заходів по захисту земель від ерозії, виснаження, заростання бур’янами, тощо), але до таких наслідків як тривале зниження або втрата родючості, виведення земель із сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту – буде ставитися необережно.

Безгосподарське використання земель характеризується тим, що безпосереднім результатом цього діяння виступає погі-

81

ршення нормального якісного стану ґрунтового покриву земель. З моменту порушення особою свого правового обов’язку почина-ється настання цих наслідків, прояв яких не залежить від волі особи, що створила умови суспільної небезпеки. Шкода, що є нас-лідком всього злочину, – лише завершальний етап розвитку сус-пільно небезпечного діяння, крім цього, вона знаходить свій про-яв не одразу, а згодом (через специфіку об’єктивної сторони зло-чинного безгосподарського використання земель, особливості механізму заподіяння шкоди).

Отже, не можна виключати можливість вчинення цього злочину через необережність. Якщо ж особа необережно відно-ситься до порушення своїх правових обов’язків та спеціальних правил, то такий злочин потрібно вважати цілком необережним, тому що й до його наслідків ставлення у цьому випадку є виклю-чно необережним [7, c. 160]. Законом України про кримінальну відповідальність (ст. 25 КК) передбачено два види необережнос-ті: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість. Злочин визнається вчиненим зі злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслід-ків свого діяння (дії або бездіяльності), але без вагомих на те під-став легковажно розраховувала на їх відвернення.

Так, особа при вчинені сільськогосподарських робіт пе-редбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння у вигляді тривалого зниження або втрати родючості, виведення земель із сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту, але легковажно розраховувала на їх відвернення (наприклад, спираючись на свій досвід, сприятливі погодні умови, тощо), або ж така особа не пе-редбачала можливості настання означених суспільно небезпеч-них наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передба-чити (при нездійсненні спеціально зобов’язаною особою належ-ного контролю за станом іригаційних споруд та техніки, що приз-вело до утворення іригаційної ерозії на землях сільськогосподар-ського призначення). Якщо землевласник прийняв на себе відпо-відальність щодо охорони, дбайливого використання земель, підтримання рівня їх родючості та якісного стану, він зо-бов’язаний знати основні вимоги і положення своєї спеціалізації.

Оскільки в аналізі форм та видів вини прийнято виділяти інтелектуальний та вольовий моменти, В. В. Питецький слушно припускає, що основним з них варто все ж таки визнавати вольо-

82

вий момент, оскільки, на його думку, людина може бути відпові-дальна лише за ті негативні зміни в об’єктивному світі (злочинні наслідки), по відношенню до яких проявилася її воля. Інтелектуа-льний момент є невіддільним від вольового, тому що воля може проявлятися лише до того, що відобразилося в свідомості суб’єкта [202].

Так, наприклад, інтелектуальний момент злочинної само-впевненості полягає у можливості передбачення суспільно небе-зпечних наслідків (шкоди якісному стану ґрунтового покриву земель). Відмінність передбачення при злочинній самовпевнено-сті та передбачення при прямому або непрямому умислі полягає в характері передбачення. Так, в останньому випадку особа перед-бачає конкретні суспільно небезпечні наслідки, а при злочинній самовпевненості передбачення носить абстрактний характер: суб’єкт знає, що його діяння, яке пов’язане із порушенням спеціа-льних правил, взагалі може завдати шкоду нормальному якісно-му стану ґрунтового покриву земель як об’єкту довкілля, але вважає, що в цій конкретній ситуації настання суспільно небезпе-чних наслідків неможливе [7, c. 170].

Вольова ознака злочинної самовпевненості при вчиненні безгосподарського використання земель полягає в тому, що вин-на особа легковажно розраховує на відвернення тих суспільно небезпечних наслідків, що зазначені в ст. 254 КК України. Усвідо-млюючи абстрактну небезпеку невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків по охороні земель та можливість за-вдання шкоди об’єкту кримінально-правової охорони, особа ви-ключає реалізацію небезпеки в даному конкретному випадку, оскільки, на її думку, існують певні умови, за яких суспільно небе-зпечні наслідки не настануть. Легковажність розрахунку винної особи полягає або в тому, що вона не розуміє реальне значення подій, які можуть призвести до появи насправді неминучих суспі-льно небезпечних наслідків, переоцінює свої сили та можливості, або вона розраховує на інші обставини, які допоможуть уникнути появі суспільно небезпечних наслідків. В результаті, незважаючи на впевненість винної особи у тому, що її діяння не призведуть до настання суспільно небезпечних наслідків, її розрахунки виявля-ються невірними, тому що надія на вказані обставини була поми-лковою і не змогла відвернути суспільно небезпечні наслідки.

Інший різновид необережності – злочинна недбалість (ч. 3 ст. 25 КК України), як зазначалося вище, характеризується тим,

83

що винний не передбачає можливості настання суспільно небез-печних наслідків свого діяння, але повинен був і міг їх передбачи-ти. Обов’язок передбачувати суспільно небезпечні наслідки може обумовлюватися службовими обов’язками особи, професійними функціями та ін. Загальновідомо, що для встановлення вини у вигляді недбалості необхідно, в першу чергу, констатувати факт порушення особою певних правил обережності, обов’язків, тощо [8, c. 60].

Інтелектуальний момент злочинної недбалості виявля-ється в усвідомленні суб’єктом факту порушення певних правил та обов’язків. Елемент передбачення наслідків, притаманний для усіх інших видів вини, при цьому відсутній. Усвідомлюючи факт порушення певних правил та обов’язків, суб’єкт одночасно усві-домлює призначення, основну ціль цих правил – запобігання та відвернення потенційної шкоди. При цьому, суб’єкт порушує, іг-норує певні правила та обов’язки, і як наслідок, у нашому випад-ку, – погіршення якісного стану ґрунтового покриву, аж до самої деградації земель.

Стосовно вольового моменту, оскільки воля особи може проявлятися лише тому, що нею усвідомлюється, можна ствер-джувати, що безпосередньо вольовий момент злочинної недбало-сті проявляється в ігноруванні спеціальних правил та певних обов’язків.

Дуже цікавий різновид злочинної недбалості пропонує В. В. Питецький – так званий «делікт необачності» [9]. Він поля-гає в тому, що при вчиненні таких деліктів особа не усвідомлює, на відміну від простої недбалості, порушення спеціальних правил, обов’язків, заходів безпеки. Відсутність усвідомлення фактичного порушення правил, обов’язків у «деліктах необачності» суттєво ускладнює розкриття «моменту вини» та обґрунтування відпові-дальності за них. Разом з цим, вбачається очевидним, що резуль-татом «деліктів необачності» може бути суттєва шкода, отже, вони мають бути кримінально караними. Очевидно, що так зва-ний «делікт необачності» цілком співпадає з уявленням про вину в безгосподарському використанні земель.

Кримінально-правовим «деліктам необачності» прита-манні такі ознаки: а) невиконання спеціальних правових обов’язків, що спричинило значну шкоду та вчинялося шляхом бездіяльності; б) вина таких деліктів може бути лише у формі недбалості; в) винний при цьому не усвідомлює факту порушення

84

покладених на нього (або добровільно прийнятих на себе) спеці-альних правових обов’язків по відверненню шкоди. Остання ознака «делікту необачності» особливо яскраво демонструє при-клад злочинного безгосподарського використання земель: особа, стаючи землевласником або землекористувачем, автоматично беручи на себе обов’язки, встановлені законодавством про охоро-ну земель (недопущення настання шкідливих наслідків у вигляді зниження якісного стану ґрунтового покриву земель від природ-ного та антропогенного пливу), може не усвідомлювати того фа-кту, що на її землях почала розвиватися водна ерозія (наприклад, внаслідок того, що дана відповідальна особа «забула» відключити систему зрошення під час довготривалої зливи або встановити необхідний режим гідромеліорації земель, провести процедуру осушення, тощо), що неминуче призведе до змивання гумусного шару на його земельній ділянці. В момент «необачності» свідо-мість і діяльність суб’єкта переключається на більш актуальну для нього в той момент потребу. Свій безпосередній правовий обов’язок (відреагувати певним чином на події – зношена техніка, протиерозійні, гідромеліоративні системи, тощо) суб’єкт ігнорує, фактично, через необережність (безвідповідальність, неуваж-ність, забудькуватість).

Компетентне, правомірне здійснення спеціалістами своїх службових та інших виробничих функцій стало в останній час однією з найважливіших суспільних проблем. Володіння керівни-ками сільськогосподарських підприємств або ж просто землевла-сниками та землекористувачами певними здібностями та вмін-ням забезпечувати роботу на певній земельній ділянці, організо-вувати нормальний перебіг господарського процесу способами, що не завдають шкоди землі, виключати відомі небезпеки та шкідливі наслідки, підвищувати родючість ґрунтів – стає факто-ром, який визначає благополуччя та долі мільйонів людей, суспі-льства в цілому. В такій же мірі збільшується руйнівна віддача невірних теорій, необґрунтованих неосвічених технологічних рішень та дій професійно неграмотних людей. З огляду на це, М. С. Грінберг наводить існування такого явища як злочинна не-освіченість [10]. У повсякденному та науковому слововживанні «неосвіченість» (неуцтво) означає недостачу, відсутність необ-хідного знання, необізнаність у певній справі. Однак, це необізна-ність особливого роду – стосовно певних специфічних питань, поєднаних з особливостями певної діяльності, успішне прова-

85

дження якої можливе лише в рамках впевненої орієнтації в даних питаннях. Припускаючи незнання певного питання та особливос-тей певної діяльності, неосвіченість інколи межує або змикається з «випадком» (казусом), необережністю (недбалістю та самовпев-неністю), непрямим умислом.

Для успішного розгляду справ про безгосподарське вико-ристання земель необхідне встановлення причинного зв’язку між діянням та наслідками, а саме факту порушення встановлених законодавством обов’язків з приводу охорони та раціонального використання земель, що потягнуло за собою настання суспільно небезпечних наслідків. Таким чином, вимагається певна обізна-ність та поінформованість особи щодо таких правил та обов’язків. Якщо з’ясується, що конкретний землевласник не був знайомий з обов’язками щодо охорони земель, то питання про його винність може викликати сумніви. За загальним правилом, незнання осо-бою закону не звільняє її від відповідальності. Коли мова йде про злочини загальнокримінальної спрямованості, як правило, про-блема знання або незнання закону не виникає. Якщо ж мова йде про склади з бланкетною диспозицією, то такі питання цілком можуть виникнути.

За своїм змістом неосвіченість – це або необізнаність у но-рмах, які визначають характер і послідовність дій, необхідних для досягнення певного результату, або незнання об’єктивно існую-чих закономірностей, технологій, на основі яких особа повинна досягати певного результату. Неосвічений спеціаліст – це особа, допущена на законній підставі до тієї чи іншої діяльності, але через низьку кваліфікацію позбавлена можливості належним чином її здійснювати. У випадку безгосподарського використан-ня земель неосвіченість може проявлятися в різноманітних випа-дках, що свідчить про низький рівень екологічної культури су-часного землероба (агронома), його думки лише викачування з землі усієї можливої користі, не замислюючись про обов’язок за-хищати землі від шкідливого впливу; це може також проявлятися у незнанні молодими спеціалістами правил меліорації земель, їх обробітку певними дозами пестицидів та агрохімікатів, законо-давства про встановлений порядок сівозмін, що може потягти настання суспільно небезпечних наслідків, зазначених у ст. 254 КК України.

Людська психологія більше схильна до вигод, не несучи при цьому великих витрат. Так, і в сільському господарстві ігно-

86

руються екологічні вимоги в угоду економічним інтересам. Дос-лідники цих питань кажуть, що формування нового психологіч-ного ставлення до природних ресурсів та їх складової частини – земельного фонду – є тривалим процесом і вимагає часу й знач-них фінансових ресурсів. Вихідним пунктом, основою формуван-ня цивілізованого ставлення до екології земельних ресурсів є усвідомлення людиною, що все навколо неї створене Богом. Зе-мельні ресурси потрібні не лише для сучасного покоління, а й для майбутніх поколінь [11].

«Людина у сучасному суспільстві, – писав М. Д. Шаргород-ський, – повинна відповідати за те, що вона приймає на себе від-повідальність за дії або діяльність та за наслідки, з якими вона не змогла впоратися». Вина спеціаліста в більшості випадків полягає в тому, що він не здобув відповідних знань, взявся до справи, по-сів відповідну посаду, для якої він не підходить [12]. У багатьох випадках злочинна неосвіченість поєднується саме з безгоспо-дарським використанням земель (проведення на земельних ді-лянках господарської діяльності способами, які в результаті нео-бізнаності землекористувачів завдають шкідливого впливу на стан земель та родючості ґрунтового покриву). Наприклад, час-тина нових землевласників взагалі не мають необхідного об’єму знань для якісного здійснення своїх професійних, службових та інших функцій, сподіваючись на природну родючість та віднов-люваність ґрунту, не усвідомлюють потреби його збереження, не володіють методами і навичками цієї роботи.

Тому причиною деградації ґрунтів, втрати їх родючості стали сучасна низька культура землеробства, порушення корис-тувачами елементарних технологічних правил праці в полі, їхнє безвідповідальне ставлення до землі й відсутність протягом де-сятиліть грунтозахисних заходів. Слід пам’ятати, що деградація ґрунтів призводить до розвитку ерозійних та інших негативних процесів – переущільнення грунту, погіршення його водно-фізичних і механічних властивостей, до зсувів, селів, деформації земельних масивів, а також до таких глобальних явищ як опусте-лювання земель, зміна агроландшафтів. Так, особа, яка несумлін-но ставиться до своєї земельної ділянки, може усвідомлювати, що тим самим заподіює великої шкоди землі, робить її непридатною для подальшого використання.

Але, з огляду на низький рівень екологічної культури та правової свідомості, суб’єкт господарювання не завжди усвідом-

87

лює дійсну небезпеку своїх вчинків (наприклад, фермер, що втре-тє засіяв поле рапсом). Завдяки існуючому в теорії кримінального права принципу невідворотності кримінального покарання фер-мер, безперечно, має понести покарання за шкоду, заподіяну при-роді, землі, оскільки він зобов’язаний був передбачити настання усіх суспільно небезпечних наслідків, які передбачені ст. 254 КК України. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Нерсесян В. А. Понятие и формы вины в уголовном праве / В. А. Нерсесян // Право и политика. – 2001. – №12. – С. 82-92

2. Дагель П. С. Субъективная сторона преступления и её установ-ление / П. С. Дагель, Д. П. Котов. – Воронеж: Изд-во Воронежского универси-тета, 1974. – 241 с.

3. Рарог А. И. Общая теория вины в уголовном праве / А. И. Рарог. – М. : Изд-во ВЮЗИ,1980. – 492 с.

4. Вереша Р. В. Вина (коментар до ст. 23 КК України) [Електрон-ний ресурс] / Р. В. Вереша // Вісник Академії адвокатури України. – 2009. – №3 (16). – С. 39-45. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vaau/2009_3/Text/09vrvkku.pdf

5. Гуторова Н. О. Кримінально–правова охорона державних фінансів України: монографія / Н. О. Гуторова. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. – 384 с.

6. Попова Ю. В. Уголовно-правовая охрана земли : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ю. В.Попова. – Краснодар, 2004. – 214 c.

7. Шульга А. М. Кримінально-правова охорона земель від забруд-нення або псування : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Шульга Андрій Ми-хайлович. – Х., 2004. – 207 с.

8. Нежурбіда С. І. Злочинна необережність: концепція, механізм і шляхи протидії: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Нежурбіда Сергій Ігорович. – Чернівці, 2001. – 216 с.

9. Питецкий В. В. Об интеллектуальном и волевом моменте пре-ступной небрежности / В. В. Питецкий // Государство и право. – 2006. – №7. – С. 105-108

10. Гринберг М. С. Преступное невежество / М. С. Гринберг // Из-вестия Высших учебных заведений. Правоведение. – 1989. – №5. – С. 74-79

11. Щурик В. М. Основні напрями поліпшення еколого-економічного стану земель аграрного сектора Карпатського макрорегіону / В. М. Щурик // Вісник ЛДАУ: економіка АПК. – Львів, 2006. – №13. – С.634-639

12. Шаргородский М. Д. Научный прогресс и уголовное право / М. Д. Шаргородский // Советское государство и право. – 1969. – №12. – С.91


88

Шульга Андрій Михайлович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.3.7(477)

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ В УКРАЇНІ

Стаття присвячена історичним аспектам розвитку кримінально-правової заборони злочинних посягань на земельні ресурси в Україні. У ній здійснюється екскурс у минулі історичні часи з метою з’ясування етапів роз-витку кримінального законодавства України у сфері кримінально-правової охорони земельних ресурсів. Робляться висновки щодо розвитку національно-го кримінального законодавства у сфері охорони земельних ресурсів, від охо-рони їх у якості об’єкта власності, до їх охорони як об’єкта довкілля.

Ключові слова: земельні ресурси, історія розвитку, кримінально-правова охорона.

Статья посвящена историческим аспектам развития уголовно-

правовому запрету преступных посягательств на земельные ресурсы в Укра-ине. В ней осуществляется экскурс в прошлые исторические времена с целью уяснения этапов развития уголовного законодательства Украины в сфере уголовно-правовой охраны земельных ресурсов. Делаются выводы относите-льно развития национального уголовного законодательства в сфере охраны земельных ресурсов, от охраны их в качестве объекта права собственности, до их охраны как объекта окружающей природной среды.

Ключевые слова: земельные ресурсы, история развития, уголовно-правовая охрана.

The article is devoted to the historical aspects of the criminal prohibitions of criminal encroachments on land in Ukraine. It made an excursion into the past historical times with a view to understanding the developmental stages of the criminal legislation of Ukraine in the sphere of criminal law protection of land resources. Conclusions regarding the development of national criminal law in the area of land from the protection of their rights as an object of property, to protect them as the object of the natural environment.

Keywords: land, history of development, the criminal-law protection.

Розглядаючи історію виникнення і розвитку земельних ві-

дносин в Україні, а також їх правову охорону треба розглянути та проаналізувати основні історичні періоди розвитку Української державності. Треба зазначити, що не в усі історичні періоди мож-

А. М. Шульга, 2014

89

на говорити про правову охорони земельних ресурсів. І це пов’язано, насамперед, з відсутністю права як такого у певний історичний період.

Починати аналіз охорони земельних ресурсів від негатив-ного впливу треба з епохи неоліту. Цей періоду у науці називають «неолітичної революції» [1, с. 29]. В історії він також має назву як «трипільська культура». Найменування «трипільська культура» походить від села Трипілля, що на Київщині. Існування цієї істо-ричної формації нараховує близько 2,5 тис. років (друга половина IV до II тис. до н.е.) [2, с. 7-8].

Бурхливий розвиток трипільської культури викликав зміни людської цивілізації епохи неоліту. Цей історичний період харак-теризується існуванням найбільш видатною і розвинутою земле-робською культурою на території сучасної Правобережної Украї-ни на початку [3, с. 149-210]. Як обґрунтовано зазначається у науковій літературі: «трипільську культуру можна вважати осно-вою українського народу, господарські здобутки якої ставлять поруч із шумерською, мікенською культурами» [4, с. 204]. У пері-од існування трипільської культури спостерігалися початкові форми управління земельними ресурсами та їх охорони. Це, на-приклад, проявлялося у впорядкованому виборі земельних діля-нок для землеробства з м’якими ґрунтами у долинах річок, роз-міщення великих сільських поселень з чітким плануванням їх меж, а також силове забезпечення права володіння земельними ділянками окремих територіальних общин та батьківських родів.

Правова охорона земельних ресурсів у сучасному розумінні у часи неоліту була відсутня. І це є логічним з огляду на рівень суспільної організації громади. Основною формою організації суспільного життя первіснообщинного ладу трипільської культу-ри є самоуправління. Воно характеризується відсутність апарату управління земельними ресурсами та їх охорони [5, с. 8]. Це пов’язано з тим, що в періоди палеоліту та мезоліту первісна лю-дина не мала поняття про управління земельними ресурсами та їх охорону (тому, що не розуміла значення «земельних ресурсів»). Трипільська культура привнесла у розвиток людства суттєві змі-ни, зокрема, вдосконалення знарядь праці, розвиток землеробст-ва, скотарства, особливість розміщення сільських поселень. Та-кож у період існування трипільської культури вбачалися первин-

90

ні форми управління земельними ресурсами та їх охорони засо-бами силового впливу [6, с. 220-231].

Наступним великим і важливим історичним етапом розвит-ку територій сучасної України було виникнення Скіфської держа-ви. Виникнення Скіфської держави датується ІV ст. до н.е. Особ-ливість соціально-політичної організації цієї державної формації полягає в тому, що народні збори обирали кандидатуру царя, якому належала вся повнота законодавчої і виконавчої влади, а також власність на землю. Апарат державного управління скла-дався з найближчих родичів царя (царської ради) [7, с. 23]. Особ-ливості управління земельними ресурсами та їх охорони, які були характерні для скіфської держави і особливо античних міст-держав, їх політичні, культурні та правові надбання вплинули на розвиток земельних правовідносин у слав’янських народів, а в подальшому і у Київській Русі.

Утворення Київської державності, розквіт її культури стали природним результатом усього попереднього розвитку південно-слов’янського суспільства, рушійною силою якого був не зовніш-ній вплив, а господарський розвиток, перш за все, розвиток зем-леробства як провідної галузі господарства [8, c. 80]. У зв’язку з цим утворюються об’єктивні умови для виникнення приватної власності на землі. Основною передумовою переходу від общин-ної до приватної власності на землю стало привласнення окре-мими особами сільськогосподарської продукції з метою її прода-жу. Одночасно із зародженням приватної форми власності на зе-млю було започатковано продаж земельних ділянок (близько І тис. р. до н.е.). Перехід із общинної власності у приватну на поча-ткових етапах відбувається насильницьким способом, а у пода-льшому – через викуп земельних ділянок. Такий процес мав низ-ку переваг: по-перше, відбувався більш оптимальний розподіл зе-мель стосовно забезпечення суспільних потреб у вирощуванні сільськогосподарської продукції; по-друге, були створені переду-мови для розвитку сільського господарства та переробних галузей.

Формування приватної власності на землю та форми її за-хисту в Київської Русі проходило певні історичні етапи і було пов’язане з характерними особливостями суспільного розвитку. Це, зокрема, наявність різних форм і методів землеволодіння і землекористування [9, с. 16-17]. Земельна власність ІХ-Х ст. н.е. відрізняється від феодальної земельної власності ХІІ-ХІІІ ст. н.е.,

91

яка виникла через розшарування древнього суспільства [10, с. 55]. На становлення приватної форми власності впливали пер-винні способи набуття права власності на землю. Вони здійсню-валися за нормами звичаєвого права: заволодіння, давність воло-діння, передача землі у спадок, дарування.

Виникнення і розвиток феодалізму спровокував формуван-ня та зростання феодального землеволодіння. На той час, феода-льна земельна власність була основою панування феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ІХ ст., а також відповідні археологічні дослідження [11, с. 41]. Як вказується в науковій історичній літературі, первісною формою економічної реалізації феодальної земельної власності було «полюддя». Полюддя – це фактичний примус володаря великої земельної власності в пере-дачі біднішими землевласниками своїх земельних ділянок. Тобто це є початкова фаза створення феодальної земельної власності.

Слід звернути особливу увагу на те, що найголовнішим пам’ятником давньоруського права є «Руська Правда». Норми цього документу стали результатом законотворчої діяльності княжої влади [12, с. 74]. В ньому знайшли своє відображення осо-бливості політичного, економічного розвитку Київської Русі, в тому числі питання земельних відносин. Документ мав величез-ний вплив на становлення більш пізніх пам’яток вітчизняного права, таких як, наприклад, «Псковська судова грамота», «Новго-родська судна грамота», «Двинська статутна грамота», «Судебник 1497 р.», «Судебник 1550 р.», і навіть деяких статей «Соборного уложення 1649 р.».

Норми про відповідальність за правопорушення у сфері зе-мельних відносин знайшли своє закріплення також в інших дже-релах права того часу, скажімо в «Новгородській судній грамоті [13, с. 59-61] і «Псковській судній грамоті [14]. «Руська Правда» – документ, який свідчить про спробу позитивної кодифікації норм звичаєвого права. Перша кодифікація законодавства була здійс-нена лише у ХIV-XV ст.ст. у «Новгородській судній грамоті» та «Псковській судній грамоті». Так, «Новгородська судна грамота» передбачала низку статей, зокрема, це ст.ст. 7, 10, 11, 12, 24, 28, 29 які регулювали порядок вирішення земельних спорів, в тому чис-лі пов’язаних із самовільним захопленням чужої земельної влас-ності (окремої земельної ділянки). Самовільне захоплення землі згідно «Новгородської судної грамоти» мало назву «наїзд» (наїж-

92

джати – самовільно захоплювати чиєсь чуже володіння) і кара-лось додатковим штрафом – «закладом», який виплачувала винна особа разом з судовими витратами (печатними зборами).

На правовий статус земель в Україні у значній мірі вплину-ло те, що українські землі в XVI ст. опинилися у складі декількох держав. Зокрема, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацла-вщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі. Берес-тейщина та Пінщина перебували у складі Литви. Території на берегах Десні, Сейму, у верхів’ях Псла, Ворскли і Дінця знаходили-ся у складі Московії. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдови, а з 1564 р. – у складі Туреччини. Закарпаття спо-чатку входило до складу Угорщина, а з 1526 р. – до складу Австрії [15, с. 46]. Таким чином, можна говорити про відсутність націона-льної єдності українських земель у XVI ст.

Кінець XV ст. ознаменувався подоланням феодальної розд-робленості та створенням централізованої московської держави. У цей час основним нормативним актом феодальної влади став так званий «Судебники» (1497 р.) [16]. Він представляв собою перший законодавчий збірник кодифікованих юридичних норм. Його норми визначали привілеї панівного прошарку населення. Зміст даного документу складають норми, що регламентують діяльність центрального суду, а також місцевих судів, застосу-вання норм кримінального та цивільного права (у тому числі й норм щодо охорони земельної власності), порядок здійснення цивільного та судового процесу.

Основними земельними правопорушеннями, згідно даного нормативного акту, були знищення або пошкодження межових знаків, а також переорання чужої земельної ділянки. Суспільна небезпека цих діянь залежала від того, які землі зазнали цих по-сягань: монастирські, боярські, великого князя або ж простого селянина. Найжорсткіше охоронялась князівська земельна влас-ність, а самою незахищеною була селянська земля. Відповідаль-ність залежала від стану якому належала та чи інша земельна ділянка. За порушення прав титульних власників землі вводиться новий вид покарання, про який не знала «Руська Правда». Якщо раніше з порушників стягувались різні штрафи, то згідно зі ст. 62 «Судебника» (1497 р.), особа, яка знищила або пошкодила межові знаки чи «грани» (межі земельної ділянки), підлягала криміналь-ному покаранню у вигляді биття батогом, а також винний по-

93

винен був сплатити тому, чиє право було порушене (позивачу) штраф у розмірі одного рубля. Інше покарання було встанов-лено, якщо ці правопорушення скоїв селянин. Але вид та міра покарання залежала від оцінки особи правопорушника суддею [17, с. 92-93].

Період, що охоплюється 1648-1654 р.р. характеризується початком боротьби українського народу за свою незалежність від польсько-литовського гніту та формуванням української націо-нальної держави. Формування української національної держав-ності у цей період є складною проблемою в історії України. Пере-думовами створення української держави були, насамперед, утворення української народності яка виникла на землях Київсь-кої Русі де діяв апарат феодальної держави.

Російське законодавство, яке діяло у той час на території України відзначалось тим, що було дещо сучаснішим щодо украї-нського стосовно правопорушень котрі були пов’язані із землею. Так, наприклад, «Соборное Уложение» 1649 року містило склад правопорушення, пов’язаного із самовільним зайняттям землі та її подальшим використанням для оранки: «кто похочет чюжею землею завладети насильством, и для того ту чюжею землю хле-бом посеет, и учнет ту землю называти своею землею…» (ст. 211 «Соборного Уложения») [18, с. 316].

Відповідальність за посягання на чужу земельну власність встановлювалась виключно цивільно-правова. «Соборное Уложе-ние» 1649 р. не тільки дотримується принципів Руської Правди та Судебника 1550 року у питанні відповідальності за земельні пра-вопорушення, а й значно розширює та доповнює їх. Так, зокрема, зберігається відмінність правової охорони земельних прав фео-далів та селян. Передбачається більш жорстке покарання за зни-щення або пошкодження межових знаків на землі, яка належить государю, боярину, поміщику тощо. Також закон передбачав ви-падки, коли порушник насильницькі займав чужу землю і одноча-сно знищував або пошкоджував межові знаки. В цьому випадку порушник був зобов’язаний повернути зайняту земельну ділянку та деяку свою частку землі (ст. 230-235 «Соборного Уложения») [18, с. 317].

Юридичні інституції XVIII століття характеризується тим, що на території України діяли всі раніше прийняті законодавчі акти починаючи із «Соборного Уложения» 1649 року. Також цей

94

період ознаменувався розвитком адміністративно-поліційного законодавства. У 1775 році, як результат адміністративної рефо-рми були прийняті «Учреждения для управления губерний Все-российськой империей» [19]. У 1782 році приймається «Устав благочиния» [20]. У відповідних державних установах було нала-годжено ведення обліку земель, розглядались земельні супереч-ки, поліційні чиновники займались відведенням земельних діля-нок для будівництва, надавали дозвіл на переніс, перебудову різ-них будівель, також вживали відповідних заходів щодо осіб, які не дотримувались правових заборон. Тяжким злочином в цей період визнавалось протиправне заволодіння землею. Також в обов’язки органів поліції входив контроль за дотриманням санітарних норм при поводженні з землею. Органи поліції виконували не тільки охоронні функції, а також функції пов’язані з управлінням та кон-тролем земельних ресурсів.

Цей період характеризується посиленням заходів криміна-льно-правового характеру за деякі види земельних правопору-шень. Основних земельним злочином визнавалось самовільне захоплення чужої землі. Розвиток норм застосування відповіда-льності, не відділяло злочин від адміністративного правопору-шення. Створюються спеціальних поліційних органів на які пок-ладались функції реалізації державного примусу за скоєння земе-льного правопорушення. Держава яка регулювала порядок зем-лекористування, дотримувалась не стільки чисто екологічних скільки інших принципів [21, с. 139-140].

Аналізуючи загальний розвиток законодавства України, необхідно відмітити, що в першій половині XVIII ст. відбувається кодифікація Українського права. Цей процес, насамперед, здійс-нюється під впливом розповсюдження царської влади на терито-рії України. Тим самим російський царський уряд бажав наблизи-ти правову систему України до правової системи Росії. Результа-том цього процесу сталася публікація у 1728 році указу царя Пет-ра ІІ «Решительные пункты гетману Даниле Апостолу» [22, с. 427]. Цим указом створювалась перша кодифікаційна комісія, що існувала протягом п’ятнадцяти років. Результатом роботи цієї комісії був збірник «Права, по которым судится малороссийский народ» [23]. В цьому правовому збірнику зроблена спроба систе-матизації та врегулюванні найбільш значимих юридичних фактів. Однак основним недоліком документу була відсутність поділу

95

норм права на цивільно-правові, адміністративні та кримінально-правові.

«Права, по которым судится малороссийский народ» – нор-мативний акт, який передбачав настання юридичної відповіда-льності за деякі правопорушення, що були пов’язані із землею. Так, артикулом 11 пунктом 1 передбачалась відповідальність за самовільне зайняття земель та викрадення кріпацьких людей: «когда би которие от вишняго до нижняго чина персоны, так ду-ховные, так и мирские, имели имения, земли, ловли, леса, озера, бобровые гони, в границах или межах и хотел бы один другого перешед грань или межу в грунт (ґрунтом називалась певна зе-мельна ділянка) его вступать или крепостных людей, земли, лов-ли, леса, реки, озера, бобровые гони отнимать, хотячи его от того имения или входов и користей как отдалить…». Необхідно заува-жити, що землі які були самовільно зайняті надалі могли бути легалізовані. Для цього необхідно було, щоб особа яка претендує на них виставила свідків, які повинні показати, що дійсно ця зе-мельна ділянка належить певній особі. Питання легалізації само-вільно зайнятих земельних ділянок регламентує пункт 3 артикул 3 Глава 4 «О вольностях и свободах малороссийских». У ньому го-вориться про те, що «кто себе какие грунты и угодия нажил, за-хватил ничейные земли, то они являются собственностью захва-тчика» [24, с. 167].

Також, одним з самостійних видів самовільного зайняття чужої землі є діяння, що пов’язане з будівництвом на самовільно зайнятій чужий землі «хором» [25, с. 344]. Покаранням в цих ви-падках є накладення на винних осіб штрафу, а при самовільному захваті чужої землі, ще й повернення її власнику (п. 1, арт. 17). І хоча норми, які були пов’язані з відповідальністю за земельні правопорушення були актуальними, вони не могли регламенту-вати всі спірні питання.

Серйозним земельним правопорушенням визнавалось по-рушення пов’язані із псуванням або знищенням межових знаків [25, с. 321]. Так, наприклад, у 14 артикулі Глави 17 «О делах земс-ких» «Прав, за якими судиться малоросійський народ», йде мова про псування земельних межових знаків, та про не оновлення їх. У цьому правопорушенні передбачається кваліфікуюча ознака. Та-кою ознакою визнається знищення меж з метою протиправного зайняття чужої землі. Як можна побачити, правопорушення

96

пов’язані із знищенням та псуванням меж або межових знаків є явищем історичним, яке йде ще з часів Руської Правди.

Діючі на той час кримінально-правові норми були спрямо-вані на захист відносин земельної власності. Наприклад, криміна-льної відповідальності підлягали як окремі громадяни, так і по-садові особи за такі злочинні дії як: хабарництво та інші притис-нення власників земель та селян при межуванні; самовільне за-йняття землі в разі умисного неправильного межування земель; умисне неправильне складання межових планів; неправильне складання межових планів з необережності або через незнання; порушення заборони на межування своїх власних, які належать дружині або родичам земель, а також спірних земельних ділянок. Також, передбачалась кримінальна відповідальність за такі зло-чини: неправильне відведення місця для будівництва споруди; знищення межових знаків з наміром привласнення чужої земель-ної власності, а також для здійснення іншої протизаконної мети (цей злочин відносився до справ приватного обвинувачення і яка порушувалась за скаргою потерпілого, але тільки тоді, коли цей злочин супроводжувався насильством по відношенню до потер-пілого). «Уставом о наказаниях» передбачалась відповідальність за такі правопорушення, як: самовільне з порушенням терміну користування лісовою землею для сільськогосподарських потреб; скидання на чужу землю каміння, сміття, померлих тварин та інше. «Уголовное уложение» передбачало в якості покарання ві-дшкодування збитків землевласнику при скоєні винним земель-ного злочину.

У 1861 році була проведена аграрна реформа, основними принципами якої були: відміна кріпосного права на поміщицьких селян; селяни які звільнялися з кріпосної залежності, були зо-бов’язані відбувати поміщику повинність у вигляді оброку і пан-щини; поміщики надавали у постійне користуванням селянам садиби і відповідно до положень певну кількість землі та інших угідь; об’єднання розкріпачених селян у общини; реформування земської системи (створення земських управ) [26, с. 29]. Закон 1868 року дозволив вільно ділити між спадкоємцями землю, що зумовило у густозаселених регіонах України гостру нестачу зе-мель [27]. Це потягло поширення такого земельного правопору-шення як самовільне захоплення чужих земельних ділянок.

Після здобуття влади більшовиками 1917 р. було проголо-

97

шено Декрет «Про землю», яким скасувалась приватна власність на землю і всі землі оголошувались загальнонародною власністю. Наступним кроком нової радянської влади стало прийняття дек-рету «Про соціалізацію земель» на основі якого право приватної власності на землю скасовувалось назавжди, встановлювалась заборона продажу землі і нерухомого майна. Пізніше було запро-ваджено продрозкладку, яка призвела до зубожіння селян і їхніх масових протестів.

У першому Кримінальному кодексі УРСР, який було затвер-джено постановою ВУЦВК від 23 серпня 1922 року та введеного у дію 15 вересня 1922 року, було передбачено кримінальну відпо-відальність лише за розробку надр землі яка відбувалась з пору-шенням встановлених правил (ст. 99 КК УРСР) [28, с. 35]. Цей злочин було розміщено до глави другої «Злочини проти порядку управління», що ще раз засвідчує пріоритет держави до правової охорони заходами кримінально-правового впливу на земельні ресурси лише з власнісного підходу.

У період з 1922 до початку Великої Вітчизняної війни земе-льне та кримінальне законодавство УРСР характеризувалося не-значними змінами у сфері кримінально-правової охорони земе-льних правовідносин. 30 грудня 1922 року УРСР підписала Союз-ний договір, що ознаменувало початок існування СРСР (Союзу Радянських Соціалістичних Республік). Відповідно, все націона-льне законодавство стає частиною загальнорадянського законо-давства. Тобто, припиняється автономія національного законо-давства. При цьому кримінально-правовому захисту підлягала загально-державна земельна власність, як одна з основ соціаліс-тичного ладу. Наприклад, злочинами проти порядку управління визнавалося розробка надр землі з порушенням встановлених правил (ст. 87 КК РСФСР); порушення законів про націоналізацію землі (ст. 87-а КК РСФСР) [29].

Кримінальний кодекс УРСР від 28 грудня 1960 року встано-влював кримінальну відповідальність лише суспільно небезпечне порушення виключного права власності держави на землю – стаття 199 «Самовільне зайняття земельної ділянки і самовільне будівництво» [30]. Зазначена норма встановлювала кримінальну відповідальність за порушення правил управління земельними ресурсами. У цій статті земельні ресурси, а конкретно земельні ділянки, розглядалися як економічно-господарська категорія.

98

Екологічна функція землі у цьому КК УРСР зовсім не враховувала-ся. Хоча при цьому, слід зазначити, що у цьому ж нормативному акті містилися кримінально-правові норми, якими заборонялося погіршення інших елементів довкілля, наприклад, атмосферного повітря, водних об’єктів. Відсутність кримінальної відповідаль-ності за забруднення або порушення якісного стану земельних ресурсів можна було пояснити тим, що до цього елементу довкіл-ля у суспільстві з «подачі» держави було ставлення виключно як до об’єкта господарювання корисні властивості якого необмеже-ні. Таке ставлення можна назвати хижацьким.

Проблема охорони земельних ресурсів від негативного сус-пільно небезпечного впливу саме кримінально-правовими захо-дами складалась протягом тривалого часу. Спроба вирішення означеної проблеми пов’язується з прийняттям 5-го квітня 2001 року чинного Кримінального кодексу України. Новелою цього кодексу було встановлення кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні діяння, що посягають на довкілля. Розділ VIII Особливої частини «Злочини проти довкілля» містить кримі-нально-правові норми, якими передбачається відповідальність за злочинні посягання на відносини у сфері охорони довкілля. До складу цих злочинів законодавцем включені норми стосовно кримінально-правової охорони земельних ресурсів, зокрема, це ст. 239 «Забруднення або псування земель», ст. 239-1 «Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель», ст. 239-2 «Незаконне заволодіння землями водного фонду в особ-ливо великих розмірах», ст. 254 «Безгосподарське використання земель». Особливе місце у системі Особливої частини КК України займає ст. 197-1 «Самовільне зайняття земельної ділянки та са-мовільне будівництво». Даний злочин законодавець відніс до злочинів проти власності. Відповідно, злочини, що посягають на земельні ресурси розділені законодавцем залежно від їх безпосе-реднього об’єкта.

Включення до діючого КК України розділу про злочини проти довкілля свідчить про те, що лише зараз відношення суспі-льства до землі, як до складової довкілля, змінилося. Із встанов-ленням кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні посягання на земельні ресурси на перше місце виходять їх еколо-гічні властивості. Але лише законодавче закріплення криміналь-но-правової заборони не є кінцевим рішенням проблеми правової

99

охорони земельних ресурсів від негативного суспільно небезпеч-ного до них ставлення.


1. История крестьянства в СССР: с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции: в 5 т. Т. 1: Предпосылки станов-ления крестьянства. Крестьянство рабовладельческих и раннефеодальных обществ (VІ-V тыс. до н.э. – І тыс. н.э.). – М. : Наука, 1987. – 492 с.

2. Пассек Т. С. Периодизация трипольских поселений (3-2 тысяче-летие до н. э.). – М.-Л.: АН СССР, 1949 г. – 248 с.

3. Археологія УРСР. У 3-х томах. – Т. 1. – К., 1971. – 452 с. 4. Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна

історія України і світу. – К.: Вікар, 2004. – 488 с. 5. Киричук В. В. Тимцуник В. І. Історія державного управління в

Україні. – К.: УАДУ, 2001. – 244 с. 6. Мачуська І. Б. Історико-правові аспекти управління земельними

ресурсами в Україні / І. Б. Мачуська // Правове регулювання економіки: зб. наук. праць. / М-во освіти і науки України, ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана»; відп. ред. В. Ф. Опришко. – 2009. – № 9. – С. 220–231.

7. Іванов В. М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2007. – 552 с.

8. Материалы по истории земледелия СССР: сб. 1 / АН СССР, Ин-т истории; ред. кол.: Б. Д. Греков, В. И. Шунков и др. – М. : Наука, 1952. – 632 с.

9. Каденюк О. С. Аграрна історія України: Курс лекцій (для вищ. навч. закл.). – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2005. – 299 с.

10. Бачур Б. С. Інститут земельних відносин у цивільному звичаєвому праві України в Х – середині ХІХ століть (історико-правовий аспект) [Текст] / Б. С. Бачур; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. – Одеса: БВВ, 2008. – 203 с.

11. Історія держави і права України: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів. / за ред. А. Й. Рогожина. – Х. : Основа, 1993. – Ч. 1. – 432 с.

12. Памятники русского права. Вып. 1. Памятники права Киевского государства. Х –ХІІ вв. / Сост. А. А. Зимин; под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госу-дарственное издательство юридической литературы, 1952. – 287 с.

13. Пиджаков А. Ю., Шибанова Э. П., Куликова О. Ю. Источники пра-ва Новгородской и Псковской феодальных республик // История государст-ва и права. – 2004. – №1. – С. 59-61.

14. Псковская судная грамота. СПб., 1914. – 46 с. 15. Історія держави і права України: навчальний посібник для

студентів юрид. Вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1996. – 288 с. 16. Судебник Ивана III: Становление самодержавного государства

на Руси / Под общ. ред. И. Я. Фроянова; Санкт-Петербургский государствен-ный университет. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 2004. – 460 с.

17. Российское законодательство X-XX веков. В девяти томах. Т. 2. Законодательство периода образования и укрепления Русского централизо-ванного государства. – М. : Юрид. лит., 1985. – 520 с.

100

18. Российское законодательство X-XX веков. В девяти томах. Т. 3. Акты Земских соборов. – М. : Юрид. лит., 1985. – 512 с.

19. Учрежденiя для управленiя губернiй всероссiйскiя Имперiи. – М. : Печатано при Сенате, 1775. – 229 с.

20. Благочестивейшей самодержавнейшей Великой Государыни Императрицы Екатерины Второй учреждения для управления губерний Всероссийской Империи. – М. : Сенат, 1775. – 215 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dc.lib.unc.edu/cdm/item/collection/rbr/?id=19606

21. Булгаков М. Б., Ямбулганов А. А. Природоохранительные акты: от «Русской Правды» до петровского времени // Гос. и право. – 1996. – № 8. – 136-146.

22. Українське козацтво. Мала енциклопедія // Решительные пункты. – Київ: «Генеза», 2002. – 568 с.

23. Права, по которым судится малороссийский народю. – М. : «Книга по Требованию», 2011. – 1065 с.

24. Кистяковский А. Ф. Права, по которым судится малороссийский народ. – К.: Университетская типография, 1879. – 1063 с.

25. Права, за якими судиться малоросійський народ / Відп. ред. та авт. Передм. Ю. С. Шемшученко; Упорядн. та авт. нарису В. А. Вислобоков; Ред. кол.: О. М. Мироненко, К. А. Вислобоков, І.Б. Усенко, В. В. Цвєтков, Ю. С. Шемшучекно. НАН України. Інститут держави і права України ім. В. М. Ко-рецького; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Гру-шевського. – К., 1997. – 548 с.

26. Панченко П. П. Аграрна історія України: [підручник] / П. П. Панченко, В. А. Шмарчук. – 2-ге вид, випр. і доп. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2000. – 342 с.

27. Химич Л. Г. Проблематика історичного огляду питань земель-них відносин на правобережній Україні у ХІХ ст. [Електронний ресурс] / Л. Г. Химич // VIII Міжнародна науково-практична інтернет-конференція «Спец-проект: аналіз наукових дослідів (30-31 травня 2013 р.)» – Режим доступу: http://www.confcontact.com/2013-specproekt/ek1_himich.htm

28. Кримінальний кодекс УРСР. – Видавництво Наркомюста УСРР. – Х., 1922 р. – 60 с.

29. Уголовный кодекс РСФСР в ред. 1926 г. – Собрание узаконений и распоряжений РКП РСФСР. – 06.12.1926. - № 80. – Ст. 600.

30. Кримінальний кодекс України в ред. від 28.12.1960 р. (від ст. 147 до ст. 263). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2002-05/page3


101

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Гладкова Євгенія Олексіївна, кандидат юридичних наук


УДК 343.9.01

ПИТАННЯ ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНОГО ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Статтю присвячено розгляду ролі і значення загальносоціальної запобіжної

діяльності в системі протидії злочинності, а також встановлення кола факторів, що визначають специфіку функціонування відповідних механізмів. Ключові слова: загальносоціальне запобігання, протидія злочинності, меха-нізм, фактори злочинності, стратегія. Статья посвящена рассмотрению роли и значения общесоцальной профила-ктики в системе противодействия преступности, а также установлению круга факторов, определяющих специфику функционирования соответству-ющих механизмов. Ключевые слова: общесоциальное предотвращение, противодействие прес-

тупности, механизм, факторы преступности, стратегия. The article is devoted to the consideration of role and sense of social prevention in the system of crime control; and to ascertainment of factors, which determine specific of corresponding mechanism functioning. Keywords: Societal prevention, combating crime, mechanism, crime factors, strategy.

На сучасному етапі державотворення в Україні значна су-

спільна увага приділяється питанням, пов’язаним із криміноген-ною ситуацією в державі, станом протидії злочинності, запобі-гання криміналізації суспільства, нейтралізації негативних тен-денцій цього процесу. Йдеться тут, насамперед, про проблеми екстраординарного плану, які прямо співвідносяться із питання-ми національної безпеки України, безпеки її громадян, захисту конституційних прав і свобод людини, законності і правопорядку в державі. У цьому контексті особливої гостроти набуває пробле-

Є. О. Гладкова, 2014

102

ма запобіжної діяльності, яка сьогодні перебуває у стані складних, суперечливих за своїм змістом, неоднозначних за наслідками процесів організаційного реформування, докорінної зміни суспі-льних відносин, які її складають. Тому забезпечення внутрішньої стабільності, правопорядку і законності у системі набуло долено-сного значення, бо на цьому і ґрунтується національна безпека.

Причин загострення, ускладнення, негативації криміно-генної ситуації в Україні чимало. По-перше, вони в наших еконо-мічних, соціальних негараздах, у низьких темпах реформування суспільства, суб’єктивному гальмуванні цього процесу; по-друге, у недостатній (а подекуди, навіть, низькій) ефективності роботи правоохоронних структур, центральних, місцевих органів влади та місцевого самоврядування, що значною мірою пояснюється тим, що правоохоронна діяльність переважно орієнтована на ро-зкриття та розслідування вже скоєних злочинів, а не на їх запобі-гання через вплив на причини та умови злочинів; по-третє, у від-сутності належної, а головне – системної роботи в межах окремих напрямків. Вагомим чинником у цьому ряду постає і проблема наявності серйозних прогалин, застарілих і практично недіючих норм законодавчої бази протидії злочинності та її запобігання.

Враховуючи надзвичайно гостру проблему оновлення, удосконалення, змін, розширення законодавчої бази протидії злочинності та запобігання злочинам, мінімізації негативних те-нденцій злочинності, нейтралізації дії причин та умов скоєння злочинів, а також перекриття каналів, джерел, можливостей їх продукування, важливим напрямком діяльності з удосконалення відповідної діяльності є теоретична розробка проблем форму-вання системи загальносоціальних заходів, а також стратегії і тактики їх реалізації. В межах названого напрямку може бути сформульована ціль даного дослідження – визначити місце зага-льносоціальних заходів у системі протидії злочинності, а також комплекс факторів, що обумовлюють їх функціонування.

У сучасній кримінології проблемам розробки системи правових, організаційних та функціональних засад діяльності щодо протидії злочинності приділяється певна увага у роботах Г. А. Аванесова, В. В. Голіни, Л. М. Давиденка, І. М. Даньшина, О. М. Джужи, А.Е. Жалинського, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, О. М. Костенка, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, В. В. Лунєєва та ін.

103

Втім існує низка принципових, які потребують спеціального дос-лідження.

Протидія злочинності як комплексна системна реакція су-спільства на злочинні явища виступає в декількох взаємозалеж-них аспектах:

– як засіб соціального регулювання найбільш значимих суспільних відносин;

– комплекс заходів правового, виховного, спеціально-кримінологічного характеру;

– система різних рівнів запобігання і превенції злочин-ності, що лежить в основі діяльності різних суб’єктів.

Залежно від ієрархії причин та умов злочинності виділяють три основних рівні її запобігання: загальносоціальний, спеціально-кримінологічний та індивідуальний [1, с. 179]. Співвідношення представлених рівнів можна розглядати з позиції діалектичної фі-лософії як категорій загального, особливого та окремого.

Соціальний рівень або вектор діяльності акумулює зусил-ля держави та соціальних інститутів, спрямовані на вирішення протиріч у суспільстві, формування його моральних ідеалів, збе-реження ціннісних орієнтацій особистості, усунення соціальних негараздів. Ця діяльність здійснюється різними органами держа-вної влади, громадськими об’єднаннями, установами, організаці-ями. При цьому запобігання злочинності не є їх специфічною або професійною функцією.

Соціальне запобігання повинно розглядатись як стратегі-чний напрямок протидії злочинності в цілому, «досягнення спра-вжньої соціальної справедливості в сфері розподілу матеріальних і духовних благ серед всіх членів суспільства, ліквідація всіх форм експлуатації, соціальної та економічної нерівності» [2, с. 28]. Так само і тактичні заходи повинні бути безпосередньо спрямовані на усунення факторів ризику певних видів злочинної поведінки.

Поділ запобіжних заходів на стратегічні і тактичні є ви-правданим у зв’язку з кількома обставинами. А. І. Долгова визна-чає стратегію як мистецтво боротьби зі злочинністю не тільки в цілому, але і з окремими її видами, з урахуванням їх місця в зага-льній системі злочинності [3, с. 99]. Термін «стратегія», на думку В. М. Кудрявцева, є більше змістовним, у порівнянні з іншими термінами, тому що він припускає наявність загальної концепції, визначення не тільки найближчих, але й віддалених цілей і спо-

104

собів їхнього досягнення, тобто їх системний характер [4, с. 38]. В рамках діалектичної протилежності стратегії використовується поняття «тактика» як форма конкретизації стратегії в певних умовах місця і часу.

Основними напрямками загальносоціального запобігання злочинності будуть виступати три сфери: соціально-економічна, політико-правова і духовно-моральна [4, с. 294].

Системність і специфіка запобіжних заходів на соціально-му рівні відносно окремих видів злочинів пов’язані з комплекс-ними їх дослідженням. Превентивні заходи можуть бути адресо-вані різним групам населення і поділяються на первинні, вторин-ні й третинні.

Первинним заходам приділяється найменша увага. Це так звані наскрізні та індикативні дослідження. Наскрізні досліджен-ня мають універсальний характер, наприклад анкетування всіх школярів або дітей певного віку або проведення таких дослі-джень за територіальною ознакою. Вони спрямовані на виявлен-ня рівня насильства в цілому й виділення специфічних груп ри-зику. Індикативні дослідження повинні проводитися відносно осіб, які раніше вчиняли акти насильства, особливо з метою задо-волення корисливих потреб.

Вторинні заходи – це виявлення специфічних груп осіб з негативними, девіантними формами поведінки, пов’язаними, в першу чергу, з порушеннями вольової сфери (так звані залежні розлади) і наданням їм психологічної допомоги. Доцільним є ве-дення спеціальних обліків даної категорії осіб.

Третинні заходи соціальної профілактики – це надання все-бічної допомоги жертвам злочинів, застосування заходів із ресоціа-лізації та реадаптації, психологічне супроводження таких осіб пара-лельно із наданням правової та медичної допомоги. У більшості за-хідних країн діють численні програми допомоги жертвам насильст-ва. Вони організуються на рівні неурядових організацій, що мають матеріальну, юридичну і медичну підтримку з боку держави.

Проблема протидії злочинності є комплексною за суттю і включає біологічні, соціальні, психологічні та економічні факто-ри, що її обумовлюють. Отже, і запобіжні заходи повинні носити системний характер. Комплекс заходів із запобігання насильства повинен бути спрямований на наступні завдання:

– визначення індивідуальних факторів ризику і вжиття

105

заходів, що змінюють поведінку особи; – вплив на міжособистісні відносини і створення здоро-

вої обстановки в родині; – спостереження за громадськими місцями, навчальними

закладами з метою оптимізації їх діяльності у визначених межах; – боротьба з гендерною нерівністю і шкідливими звичаями; – звернення до культурних цінностей і впровадження їх

у масову свідомість і масову культуру; – формування моральних стандартів поведінки, пропа-

ганда здорового способу життя, розвиток системи цінностей, спрямованих на нейтралізацію різних девіантних форм поведін-ки, неприпустимість їхньої привабливості, новизни, особливо відносно молоді. Саме на цьому рівні має бути порушено питання про вплив ЗМІ на пропаганду насильства, жорстокості, аномаль-них форм поведінки;

– створення цивілізованої, соціально орієнтованої моделі контролю над супутніми (фоновими) явищами, що супроводжу-ють злочинність.

Загальносоціальний вектор запобігання злочинності по-винен ґрунтуватися на наукових дослідженнях факторів ризику. Одним з таких факторів, як відомо, виступає агресивна поведінка у різних її формах та проявах. Відповідно першочерговим завдан-ням соціального запобігання стають проблеми виховання, пере-виховання, формування особистості, забезпечення психологічної підтримки та допомоги у кризових ситуаціях.

Іншим важливим аспектом загальносоціального запобігання злочинності виступають розробка і впровадження наукових про-грам з вивчення факторів ризику відносно поведінки, що відхиля-ється від норми. Вивчення специфіки факторів злочинної поведінки виступає проміжною ланкою між теоретичним кримінологічним вивченням злочинності і практичною організацією протидії, тобто безпосередньою реалізацією теоретичних положень.

Злочинність і детермінуючі її фактори є складним яви-щем, яке хвилювало, хвилює і, вочевидь, хвилюватиме людство ще довгий час. Відомо, що злочинність – це результат дії безлічі обставин, чинників, причин, які знаходяться в неоднаковому співвідношенні між собою. Для дослідження повноти середовища реалізації зовнішніх функцій останніх, як нам уявляється, необ-хідно встановити якомога більше обставин, причинно-

106

наслідкових зв’язків, встановити співвідношення тих або інших факторів і умов, що впливають на основний об’єкт впливу систе-ми протидії злочинності, власне визначаючих конфігурацію ме-ханізму здійснення базової діяльності.

Зазвичай під причинністю розуміють «генетичний зв’язок між окремими станами видів і форм матерії в процесах її руху і розвитку» [5, с. 12]. Це значить, що причинність є першоосновою наслідку і має завжди об’єктивний характер. Іншими словами, немає явищ, які не мали б причин. Одночасно слід помітити, що причинність завжди взаємодіє або в ній власне присутні інші фо-рми різних зв’язків. Н. Ф. Кузнєцова виділяє 32 види таких зв’язків. Отже, коли йдеться про такі складні явища, як злочин-ність, необхідно виходити з множинності причин, визначаючи серед них основні і другорядні, об’єктивні і суб’єктивні, постійні і тимчасові і т. д. Тут доречно пригадати міркування А. І. Долгової, яка стверджує, що «не існує якої-небудь загальної, головної при-чини, яка вичерпно пояснює походження злочинності в конкрет-них умовах у всій її різноманітності» [3, с. 180].

Причини злочинності завжди пов’язані з умовами. Спів-відношення причин і умов має відносний характер, тобто в різних випадках одне і теж явище може виступати або причиною, або наслідком. В кримінології, теорії управління та інших науках ши-роко використовується термін «фактор», під яким розуміється рушійна сила якого-небудь процесу, що визначає (детермінує) його характер або окремі риси. Іншими словами, тут як загальний знаменник виступає одна або група ознак, що мають єдину або близьку природу походження і характер впливу.

Якнайповнішу і багатопланову сутнісну характеристику факторам злочинності на сьогоднішній день в кримінології дав К.К. Горяінов. Зокрема, на його думку, фактором можна вважати причину і умову (необхідне і супутнє), а також явища, які перебу-вають у функціональному зв’язку і т. д. Під фактором слід розумі-ти певну властивість соціальних процесів і явищ, їх взаємообумо-влених поєднань бути двигуном, змінною у формуванні і змінах стану кримінологічної обстановки [6, с. 24].

Поняття фактор, як і теорія факторів, додатково вказує, що злочинність, як і власне середовище, в якому здійснюють дія-льність з протидії злочинності і де функціонує відповідний меха-нізм, не можна розглядати одновимірне. В. Л. Грохольський розу-

107

міє під середовищем зовнішню по відношенню до системи сферу, тобто сукупність об’єктів, що не входять у функціонуючу систему, але в тому або іншому ступені впливають на неї [7, с. 211].

Зазвичай кримінологічна наука виділяє наступні середо-вищні фактори: демографічні, економічні, соціальні і соціально-психологічні (ослаблення традиційних форм соціального контро-лю за окремою особою у зв’язку з урбанізацією, акселерацією, алкоголізацією і наркотизацією населення), організаційно-правові (ухвалення законів, що передбачають посилення кримі-нальної відповідальності за вчинення тяжких злочинів, ухвален-ня актів про амністію, практика помилування і т. д.) [8, с. 33-34].

За рівнем впливу на відповідні об’єкти виділяють наступ-ні блоки факторів: фактори, що характеризують частину зовніш-нього середовища, складають об’єкт безпосереднього впливу; фактори, що характеризують елементи зовнішнього середовища, які не входять в об’єкт безпосереднього впливу, але певним чи-ном (прямо або непрямо) впливають на нього [9, с. 83].

Фактори можна класифікувати також виходячи з крите-рію їх стійкості. Зокрема, фактори стабільні (географічні, кліма-тичні, особливості структури економіки міста, району і т. д.) і мін-ливі (рівень розвитку економіки, політичні, кримінологічні і де-мографічні явища).

Кожна класифікація має свою цільову орієнтацію, певні загальні ознаки і логічно вивірену характеристику. Головне в побудові класифікації, як нам уявляється, – суворе дотримання принципів системності у визначенні чинників, наукової корект-ності і послідовності.

Наведені класифікації факторів, що продукують злочин-ність, не є вичерпними, що цілком закономірно, бо пізнання, як і власне середовище і його фактори, знаходяться в постійному русі. Їх вплив на злочинність не завжди буває однаковим. Але якщо зафіксувати певний стан і заміряти його в статиці, це дозволить побудувати приблизну модель впливу основних факторів на фун-кціонування протидії злочинності.

Перше, на що слід звернути увагу, вказані фактори, що дете-рмінують діяльність з протидії злочинності, діють по-різному. Вони можуть сприяти успішному вирішенню задач або перешкоджати цьому незалежно від того, зовнішні це фактори або внутрішні.

Друге, загальними умовами ефективної протидії злочин-

108

ності є: усунення наслідків економічної кризи; стабілізація полі-тичної сфери; формування позитивної соціальної ідеології; фор-мування загальнодержавної системи заходів з протидії злочинно-сті і подальше вдосконалення як вказаної діяльності в цілому, так і окремих її напрямів, особливо правоохоронної діяльності.

Третє, основу системи впливу на фактори і умови злочин-ності повинен скласти комплекс заходів правового, правоохорон-ного, економічного, організаційного, політичного, соціального, культурного, ідеологічного та інформаційного характеру. Відзна-чимо, що в якості окремої складової частини системи цих заходів слід розглядати способи забезпечення ефективного функціону-вання протидії злочинності.


1. Криминология / Под ред. В. Н. Бурлакова и Н. М. Кропачева. – СПб.: Питер, 2002. – 432 с.

2. Доклад VII Конгресса ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. – Милан, 1985. – 86 с.

3. Криминология. Учебник для вузов / Под общей редакцией докто-ра юридических наук, профессора А.И. Долговой. – М. : Изд-во НОРМА ИНФ-РА, 1999. – 784 с.

4. Кудрявцев В. Н. Стратегии борьбы с преступностью / 2-е изд. испр. и доп. – М. : Наука, 2005. – 366 с.

5. Ярмиш Н. М. Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз): Автореф. дис. ... док-тора юрид. наук: 12.00.08. – Харків, 2003. – 38 с.

6. Горяинов К.К. Криминологическая обстановка (методологические аспекты). – М. : ВНИИ МВД СССР, 1991. – 98 с.

7. Грохольський В. Л. Організаційно-правові засади управління спе-ціальними підрозділами МВС України по боротьбі з організованою злочинні-стю: Монографія / За заг. ред. О. М. Бандурки. – Харків: Ви-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 312 с.

8. Бандурка А. М., Давыденко Л. М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. – Харьков: Гос. спец. изд-во «Основа», 2003. – 368 с.

9. Аврутин Ю.Е., Зубов И. Н. Органы внутренних дел в государствен-ном механизме Российской Федерации (государственно-правовые и социа-льные вопросы функционирования и перспектив развития): Монография . – СПб.: Санкт-Петербургский ун-т МВД России, 1998. – 198 с.

10. Яковлев А. М. Углубление социального контроля преступности – одна из посылок решения социально-экономических проблем: Материалы «круглого стола» // Государство и право. – 1999. – № 9. – С. 7.


109

Орлов Юрій Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.23

НАУКОВІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО-КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Стаття присвячена дослідженню предмету та гносеологічних підс-тав створення й розвитку політико-кримінологічної теорії протидії злочин-ності. Обґрунтовується необхідність формування інтегрованої, завершеної та логічно виваженої системи наукових знань щодо феномену політичної злочинності, політичних криміногенних факторів та політико-управлінського вектору кримінально-превентивної діяльності. Визначається структура предмету політико-кримінологічної теорії протидії злочинності, в якій виділено три основі блоки явищ.

Ключові слова: політика, злочинність, протидія, політико-кримінологічна теорія, предмет, структура.

Статья посвящена исследованию предмета и гносеологических осно-ваний создания и развития политико-криминологической теории противо-действия преступности. Обосновывается необходимость формирования интегрированной, завершенной и логически взвешенной системы научных знаний относительно феномена политической преступности, политических криминогенных факторов и политико-управленческого вектора криминаль-но-превентивной деятельности. Определяется структура предмета поли-тико-криминологической теории противодействия преступности, в кото-ром выделено три основных блока явлений.

Ключевые слова: политика, преступность, противодействие, по-

литико-криминологическая теорія, предмет, структура. The article is devoted to research an object and gnosiological grounds of

creation and development of criminality’s counteraction politic-criminological theory. The necessity to integrating of the scientific knowledge system, completed and logically self-weighted is grounded in relation to the phenomenon of political criminality, political criminogenic factors and politic-administrative vector of criminally-preventive activity. The structure of criminality’s counteraction politic-criminological theory is determined and it’s including three basic blocks. Keywords: politics, criminality, counteraction, politic-criminological theory, object, structure.

Події, що мали місце й продовжують відбуватися в Україні

протягом останнього року наочно демонструють недостатню ефективність існуючих нині систем забезпечення безпеки суспі-

Ю. В. Орлов, 2014

110

льства від криміногенних загроз. Масштаби останніх переверши-ли всі можливі наукові прогнози та набули гібридних форм, що поєднують загальнокримінальні, економічні, політичні, в тому числі й геополітичні, прояви. Не зважаючи на різноманіття та інтенсивність останніх, очевидним є те, що зона тяжіння глибин-них детермінант їх відтворення фокусується на складових полі-тичної системи. З огляду на це, актуальною видається проблема формування в кримінології якісно нових підходів до аналізу як традиційних, так і нетрадиційних для нашої країни феноменів злочинності, їх факторів з урахуванням політичної компоненти в її ґенезі.

Політико-кримінологічні проблеми порушувалися у пра-цях численних вчених, серед яких, зокрема, О. М. Бандурка, В. М. Бурлаков, Я. І. Гілінський, В. О. Глушков, А. І. Долгова, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк, П. А. Кабанов, О. Г. Кальман, О. М. Костенко, В. В. Лунєєв, О. С. Овчинський, А. Л. Сморгунова, А. М. Черниш, В. О. Шабалін, В. І. Шакун, Д. А. Шестаков та інші. Визнаючи суттєвий внесок названих науковців до розроблення вказаного напрямку науково пошуку, слід, все ж, зауважити на тому, що їх напрацювання є розрізненими та такими, що не в по-вній мірі відображають весь комплекс явищ, так чи інакше пов’язаних з існуванням політичної злочинності. Крім того, прак-тично поза увагою авторів залишилися питання використання ін-струментів політичного управління з кримінально-превентивною метою. Вказані обставини обґрунтовують актуальність форму-вання окремої та логічно завершеної системи політико-кримінологічних знань.

Мета статті полягає у визначенні наукових засад фор-мування політико-кримінологічної теорії протидії злочинності, що передбачає окреслення гносеологічних підстав її створення та надання характеристики її предмету.

Розвиток цивілізації у ХХ ст. – на початку ХХІ ст. ознамену-вався науково-технічним проривом й безпрецедентним поглиб-ленням практично у всіх напрямах, сферах й рівнях знання. Без перебільшення можна стверджувати, що сучасна людина, як ні-коли раніше, з початку свого народження й до кінця своїх днів перебуває у безперервному русі по багатоканальним інформацій-ним потокам, що пронизують всі системи соціальної дії. Матричне світосприйняття стає неактуальне, а сценарії розвитку суспільств –

111

все менш прогнозовані. Протягом життя одного покоління людей післяпостмодерної ери наукова картина світу змінюється багато-разово. Ця властивість сучасної соціодинаміки відображається як на інституційних складових суспільного поступу (зміни освітніх програм, ринку праці, правової системи тощо), так і на його світо-глядно-орієнтаційних компонентах. Все більш гострими стають ефекти аномії, що продукуються культурними дисонансами по-колінь, а інтенсифіковані глобалізаційні тренди конфліктують з принциповими позиціями методологічного націоналізму1 у пуб-лічному управлінні, які все частіше виявляються неспроможними надати адекватну відповідь на активізовані загрози, в тому числі й криміногенного характеру. Очевидним також стає й низька ефективність існуючих гуманітарних теорій: політичних, соціоло-гічних, кримінологічних, культурологічних та ін. Наростаюча фрагментарність їх змісту на фоні його глибини стає більш яв-ною, що настільки ж явно засвідчує і зростаючий розрив між різ-ними галузями наукового знання. Ця обставина дала підстави окремим вченим (зокрема, У. Беку, С. Корбриджу й деяким іншим) вести мову про «контейнерні теорії» у суспільствознавстві (куди потрапляють всі класичні теорії Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, Е. Сатерленда та інших) [1, с. 11] й «контейнерну» вла-стивість світосприйняття, констельованість, а не взаємопроник-нення, взаємодію суб’єкту та референту у доктринальній системі їх феноменологізації. І хоча означена їх характеристика застосо-вувалась вказаними науковцями здебільшого у контексті крити-ки державно-національного ізоляціонізму як вихідної гносеологі-чної підстави, що призводить до порушення цілісності наукового

1 Термін «методологічний націоналізм» уведений в науковий обіг

американськими дослідником М. Елброу та набув свого подальшого обґрун-тування й використання у роботах У. Бека, Дж. Томпсона та інших науков-ців. Його суть може бути зведена до констатації обмеженості наукового споглядання кордонами держав та, відповідно, до певної міри національний, державницький характер евристичного руху теорії. Міжнародність, транско-рдонність, як властивість соціальних явищ, процесів, згідно настановам ме-тодологічного націоналізму визнається як референтний об’єкт сприйняття й дослідження. Вочевидь, в умовах інформаційного, технологічного, фінансо-вого світового синтезу вказаний підхід втрачає свою цінність як самодостат-ній. Політичний ізоляціонізм не повинен і не може екстраполюватися на інші сфери соціального буття, що підтверджується історією.

112

знання, його універсальності, вона ж влучно ілюструє і його зміс-товні проблеми, що втілені у явищі фрагментарності.

Евристична слабкість сучасних гуманітарних наук стає дедалі більш прогнозованою по мірі зростання непрогнозованос-ті впливу на предмет їх дослідження факторів з числа тих, що вивчаються суміжними науками. При цьому кожна з них на сього-дні настільки заглиблена у власні галузеві, секторальні проблеми, що в багатьох випадків проблематичним стає не тільки популя-ризація наукових здобутків, а й їх узгодження один з одним, та, зрештою, із загальною науковою картиною світу. Остання вияв-ляється мозаїчно розпорошеною, позбавленою стрижневих, єд-нальних елементів.

Відтак, постає нагальна проблема у міжгалузевому, міжси-стемному упорядкуванні існуючих знань, їх синхронізація, адап-тація під суспільні запити у вирішенні комплексних задач, таких, наприклад, як ефективна протидія злочинності. При цьому ми свідомі в тому, що окремі критики цілком логічно можуть поста-вити питання про принципову хибність такого напряму науково-го пошуку, посилаючись на елімінованість категорії «цілісність», як продукт некласичного філософствування. Дійсно, класичні та й навіть некласичні (у вузькому значенні цього слова, бо в широ-кому смислі некласичне розуміння передбачає й постнекласичне) тлумачення цілісності й справді не спрацьовують в епоху Пост-модерну, потребують докорінного переосмислення. Однак пере-осмислений з позицій постнекласичної парадигми термін «ціліс-ність» чи «тотальність» стає наріжним каменем в архітектоніці справді сучасної світоглядно-методологічної системи. В цьому переконує, зокрема, позитивний досвід дослідників, що спеціаль-но зосередили свої зусилля на розробці тоталлогії, постнекласич-ного філософського вчення про тотальність як особливу ціліс-ність, що, трансформуючись і розгортаючись у собі, зберігає вод-ночас саму себе, є такою ідентичністю в собі, в якій всі просторові й часові варіації процесу постають формоутвореннями одного і того ж, мають характер оновлення [2, с. 330].

Проте, наразі, мова не йде і про синтетичне примітизу-вання світосприйняття. Традиційні методології істотно спрощу-ють ситуацію, коли редукують суб’єктивне і об’єктивне одне до одного, абсолютизуючи роль чи-то першого (класичний варіант превалювання Бога, Природи, Суспільства, Держави, Нації, Колек-

113

тиву, Абсолютного Духу тощо над людиною), чи другого (некла-сичне поклоніння суб’єкту, персоні, екзистенції, людській актив-ності і свободі, свідомості і підсвідомості, інтуїції і волі, релігій-ним уявленням людини, її знанням, почуттям, емоціям) [3, с. 16]. Частково – це є продуктом постмодерністського методологічного нігілізму, а частково – виявом обмеженості його потенцій (у тер-мінології В. Франкла – проблема екзистенційного вакууму) й де-структивного характеру окремих напрямів та теорій, що нівелю-ють значення порядку (нехай навіть і у хаосі), цілісності, ставлять під сумнів основи діалектичного мислення як такого.

Цілісність, відтак, постає складноутвореною властивістю буття, сценарії розвитку якого можуть бути генерально репрезе-нтовані виключно на вищих рівнях біосоціальних структур. Їх системоутворюючі імпульси, умови (управлінські, організаційні, природничо-вітальні) структурують найбільш загальні сюжети соціодинаміки. Нижчі ж – в більшості своїй є неупорядкованими, їх рух відзначається нелінійністю, дисипативністю; в них ексцеси на аномалії відіграють суттєву роль у детермінаційному поступо-ві при збереженні певного, визначеного різнорідними аттракто-рами загального тренду.

Окреслені особливості тотальності, як оновленого бачен-ня диференційованої цілісності, свідчать, що культурний, загаль-ноцивілізаційний, природничо-соціальний простір не є гомоген-ним, однорідним та ізотропним. Поняттями тоталлогії, які врахо-вують зазначену обставину, є тоталлогічний ландшафт та перс-пективізм. Перше фіксує складний, структурований і відмінний у різних місцях тотальності характер її будови. Друге – вказує на різний характер перспектив тоталлогічного ландшафту, що відк-риваються залежно від місця, з якого ведеться спостереження [3, с. 17]. Як зазначав М. О. Бердяєв, «світ змінюється залежно від того, звідки на нього дивляться, з якого віку, середовища, класу, конфесії тощо. І змінюється не лише погляд на світ, змінюється і погляд залежно від людської величі або людської нікчемності, від творчого розвитку людини або від низького рівня людини і її падіння» [4, с. 284].

Вказана особливість сприйняття цілісності-тотальності, на наше переконання, має бути врахована у методології наук вза-галі та гуманітарних, зокрема. Завдяки тоталлогічному підходу виявляється можливим поєднати на компліментарній основі

114

окремі раніше несумісні теорії, вчення, концепції. Наприклад, визнання складної, диференційованої цілісності як феномену соціально-природничого середовища відкриває шлях до інтегра-ції положень синергетики та базових законів і категорій діалек-тичного детермінізму тощо. При цьому також слід визнати, що вказана цілісність не завжди має онтологічний характер, а визна-чається такою суб’єктом пізнання через конструювання феноме-нологічних зрізів буття, їх синтезу та праксеологічної адаптації. Влучно з цього приводу висловлювався все той же М. О. Бердяєв: «Те, що зветься буттям, визначається не думкою, а пізнанням, не ідеєю, а цілісним суб’єктом, тобто і почуттям, і волею, і всією спрямованістю» [4, с. 256]. Тому важливим завданням трансфор-мації сучасної науки є не лише формування нових методологій, а й нових парадигм світобачення, заснованих на синтезі, а не про-тиставленні знання апостеріорі та апріорі. Саме завдяки остан-ньому має досягатися взаємовплив та корегування, позитивне перетворення сущого та належного, онтологічних явищ, процесів та феноменологічних конструктів.

Наведене зауваження видається особливо важливим в тих сферах пізнання, в яких практичний досвід є достатньо проблема-тичним, а їх гносеологічні можливості – обмеженими. Це може ви-пливати зі специфіки об’єкту дослідження, який з одного боку не підлягає суворій формалізації, а з іншого – його об’єктивізовані про-яви явно не відображають генеалогічні підставі їх ґенези та можуть бути осмислені, оцінені виключно при широкому використання можливостей соціального конструювання, а, отже, оперування емпі-ричним знанням. Крім того вказана обмеженість може обґрунтову-ватись особливостями організації наукового пошуку, який не зав-жди надає досліднику можливість безпосереднього сприйняття явищ, подій, процесів∗. Не є виключенням в цьому сенсі і криміноло-

∗ Принципова можливість реалізації подібного сценарію мислення

детально обґрунтована ще в роботах І. Канта, який довів здатність розуму апріорі здійснювати пізнавальні синтетичні операції до та незалежно від експерименту. Наукове пізнання – вказував І. Кант – не може залежати від вірогідності одного досвіду, воно має містити внутрішню необхідність, тобто бути знанням до практики [5, с. 149]. Подібне методологічне зауваження щодо застосування синтетичних аналітичних апріорних форм є необхідним з

115

гічна наука, яка сьогодні потребує впровадження якісно нових під-ходів до формування своєї предметної області пізнання, розширен-ня останньої за рахунок налагодження та розвитку міждисципліна-рних зв’язків при збереженні формалізованих меж. Ця потреба зу-мовлена як переосмисленням сутності злочинності, так і необхідніс-тю зміни контейнерного формату дослідження її детермінант, а та-кож стратегій кримінально-превентивної діяльності, виходу за межі позитивістської прагматики.

Варто зауважити, що вітчизняна кримінологічна традиція багато в чому віддзеркалює названі вище загальнонаукові про-блеми: зберігаються потужні гносеологічні позиції методологіч-ного націоналізму, статистичного або ж квазісистемного поняття злочинності тощо. Хоча, справедливості заради відмітимо, що з 90-х років минулого століття на пострадянських просторах фіксу-ється активізація дослідження альтернативної спрямованості, які відображають спроби вийти за консервативні діалектико-матеріалістичні моделі пізнання проблем злочинності та, водно-час, використати епістимологічні можливості сучасних типів нау-кового, філософського споглядання. В якості таких спроб можемо відзначити формування інституціонального підходу до розуміння злочинності, репрезентованого, перш за все, працями таких нау-ковців невсько-волзької кримінологічної школи, як А. П. Данилов, с. У. Дикаєв, А. І. Долгова, Я. І. Гілінський, В. К. Глістін, Г. М. Горше-нков, П. А. Кабанов, Г. Л. Касторський, В. В. Лунєєв, Д. А. Шестаков, а також й деяких вітчизняних фахівців, серед як О. М. Бандурка, В. М. Дрьомін, О. М. Литвинов, В. І. Поклад, В. М. Попович, В. О. Туляков та інші.

Безперечним здобутком інституціональної кримінології є формування своєрідних семіотичних мостів між розрізненими соціологічними й кримінологічними вченнями, між злочинністю та соціальними інститутами, налагодження трансгалузевого між-системного бачення природи злочинності. При цьому в жодному разі не применшуючи дійсно суттєвий вне-сок означених науковців у розвиток кримінологічної науки, який за окремими параметрами можливо зіставити з певним прори-вом, слід все ж визнати, що фокус їх уваги зосередився виключно

огляду на специфіку політико-кримінологічних проблем, дослідження яких досить часто не має під собою емпіричної підстави.

116

довкола проблем політичної злочинності, її проявів та детерміна-ції у тій чи іншій іпостасі. Звісно і ці проблеми є ще в недостатній мірі розробленими, а результати вирішення задач, що складають цілі відповідних досліджень мають суттєвий практико-перетворювальний потенціал, зорієнтовані не лише на заповнен-ня доктринальних ніш у кримінологічній науці, а й на конкретне прикладне застосування. Однак, не обґрунтованим, на нашу дум-ку, було б намагання обмежити інституційне й галузеве взаємоп-роникнення політики та злочинності, політології та кримінології виключно одним виміром, однією площиною – політичною зло-чинністю. Цілісність соціальної дійсності – багатовимірна; зв’язки між явищами, процесами та відповідними феноменами мають поліваріативний, нелінійний, різноплановий характер. Тож і пос-тає потреба у формуванні окремої теорії, яка б забезпечувала мо-жливість візуалізації широкоформатних багатосторонніх гносео-логічних зв’язків, так чи інакше можливих на базі використання знань з предмету політології, кримінології та інших дотичних наук. І в цьому сенсі розуміння сутності вказаної теорії ґрунту-ється не лише на описанні, поясненні, прогнозуванні політичної злочинності та її факторів, а й кримінально-превентивних мож-ливостей політики, як системи нерозкритих потенціалів у сфері протидії загальній злочинності. Вказану теорію, з огляду на озна-чені предметні контури, вважаємо за можливе назвати політико-кримінологічною. Визнання останньої власне теорією зобов’язує до формування відповідних аргументів.

Зазвичай теорію визначають як логічне узагальнення до-свіду, суспільної практики, яке ґрунтується на глибокому прони-кненні в суть досліджуваного явища та розкриває його закономі-рності; учення про певну сукупність явищ, галузь знань, створене на підставі такого узагальнення [6, с. 934]. У більш широкому розумінні теорія бачиться як форма наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв’язки певної сфери дійсності. Тобто – це комплекс уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення якого-небудь явища [7, с. 204]. Кож-ну науку утворює лише сукупність окремих і різних теорій. Вони можуть бути створені на основі однієї і тієї ж сукупності фактів, але по-різному оцінювати їх, і кожна може бути коректною, вихо-дячи з власної системи аргументів. Теорія являє собою якнайбі-льше розвинуту форму організації і систематизації наукового

117

знання [8, с. 67]. Вона є свого роду системою аналітичних катего-рій, ланцюгом понять та визначень, що організують пізнання та мовне вираження певного фрагменту дійсності [9, p. 1–13].

Ґрунтуючись на загальному розумінні наукової теорії, а також, враховуючи викладені вище зауваження щодо необхіднос-ті інтеграції міжгалузевого гуманітарного знання під криміноло-гічним кутом в площині політичних наук, можливо запропонува-ти наступне визначення політико-кримінологічної теорії протидії злочинності: це система ідей, понять, категорій і зв’язків між ними, що описують, пояснюють сутність та закономірності де-термінації політичної злочинності, особливості політичного зло-чинця та політичних факторів злочинності, визначають практи-чні рекомендації щодо їх нейтралізації, а також формують науко-во-прикладні засади протидії злочинності засобами політичного управління.

Сформоване бачення наукових підстав вироблення полі-тико-кримінологічної теорії дозволяє виділити наступні три ос-новні предметні блоки (розділи), що складають її структуру.

І. Методологія політико-кримінологічної теорії. Відо-мо, що теоретичне оточення наукового знання є сукупністю сві-тоглядних ідей: етичних, естетичних, правових і т. д. При цьому найбільш концентрований вплив на його структуру здійснюється через філософію [10, с. 25]. І політико-кримінологічна теорія про-тидії злочинності в цьому сенсі також не є виключенням. Як і будь-яка система наукового знання вона потребує належних орі-єнтирів, своєрідних дороговказів як на евристичному шляху, так і щодо інтерпретації, застосування її положень. Виходячи з цього, невід’ємним елементом структури вказаної теорії має бути мето-дологія, яка б забезпечувала формування достатньо чіткої систе-ми гносеологічних засад дослідження політико-кримінологічних проблем. Вони (засади) мають бути адаптивними щодо кожної зі складових теорії, забезпечуючи їх цілісність та несуперечливість.

Враховуючи інтегративний характер запропонованої тео-рії, виняткової важливості набуває задача забезпечення належної компліментарності теорій, концепцій як філософського, так і спе-ціально-наукового рівня, притаманних політології, кримінології та державному управлінню та запобігання, таким чином, можли-вій еклектиці та фальсифікації науковості отримуваного в пода-льшому знання. Тому переконані, що методологія політико-

118

кримінологічної теорії протидії злочинності має бути окремим її структурним компонентом. Більше того, останній не повинен набувати архаїчних та непорушних рис на кшталт діалектичного матеріалізму радянської епохи. Методологія має бути гнучкою, реагувати на новітні форми, напрями соціодинаміки у всьому її багатоманітті. Варто погодитись із Б. Крауз-Мозер, яка зазначає: «Методологічне сприйняття забезпечує суттєві аргументи на користь того, що рефлексія, міркування, пов’язані з гуманітарни-ми науками – основоположними стрижнями яких є соціологія та політичні науки – необхідні для розуміння і роз’яснення універ-сальних реалій людського екзистенціоналізму. І це не дивлячись на те, що вони не призводять до непохитного протягом тривало-го проміжку часу знанню, а інтелектуальна впевненість втрачає позиції...» [11, с. 13]. Дійсно, якщо виразитись словами класика – вирішити проблему, перебуваючи на тому ж рівні знань, на якому вона виникла, не можливо (А. Ейнштен). Необхідний постійний гносеологічний рух. При тому йдеться не тільки і не стільки про фактологічні знання, скільки про концептуальні, методологічні, що формуються як результат поєднання теоретизування та емпі-ризму, раціоналізму.

ІІ. Категорії, зв’язки та закономірності інституціона-льної взаємодії політики і злочинності. Ця складова політико-кримінологічної теорії протидії злочинності логічно випливає з системи гносеологічних пріоритетів науки кримінології, серед яких питанням сутності злочинності та її детермінації приділя-ється першочергове значення. Відтак, цілком виправданим вида-ється дотримання усталеної пізнавальної практики та визнання наступних складових предметом досліджуваної теорії в межах зазначеного її розділу.

1. Поняття та природа політичної злочинності. Феномен політичної злочинності настільки ж давній як і сама політична влада. З розвитком державної форми організації суспільства з’являються і перші девіації в забезпеченні її діяльності, які й досі далеко не завжди мають свою чітку кримінально-правову оцінку. Будучи суть соціальним конструктом, політична злочинність, тим не менш, засвідчує свій іманентний щодо політичної влади харак-тер та є специфічним продуктом інституціональної взаємодії по-літичних й суто кримінальних практик. Осягнення її суспільної небезпечності, конкретних проявів, видів, правової оцінки – одне

119

з базових завдань політико-кримінологічної теорії протидії зло-чинності.

2. Детермінація політичної злочинності постає наступним предметним блоком політико-кримінологічної теорії, що в цілому відповідає логіці структури кримінологічної науки. Традиційно проблеми детермінації злочинності відносяться до числа одних з найбільш дискусійних, що зумовлено прямою залежністю шляхів їх вирішення від вихідних методологічних настанов. Відмінності в останніх породжують різноманітні метаморфози у підходах, кон-цепціях, парадигмах, з огляду на які вибудовується чи-то фактор-ні конгломерати, чи-то системно-упорядковані детермінаційні структури. Однак не зважаючи на широкий масив напрацювань у цьому напрямі, детермінація політичної злочинності вочевидь характеризується специфічними рисами, обумовленими своєрід-ним соціальним середовищем їх відтворення – політичної систе-ми з притаманними їй внутрішніми закономірностями розвитку, механізмами самозбереження, боротьбою та компромісами.

Викладені обставини обґрунтовують доцільність та необ-хідність окремого дослідження проблем детермінації політичної злочинності та, відповідно, формування самостійної структурної одинці предмету політико-кримінологічної теорії протидії зло-чинності.

3. Особистість політичного злочинця. Безумовно, катего-рія «особистість злочинця» є центральною, коли йдеться про дос-лідження особливостей механізму індивідуальної злочинної по-ведінки, заходів профілактики й запобігання окремим політич-ним злочинам. Натомість, виняткового значення ця категорія набуває саме у політико-кримінологічному контексті. На відміну від злочинців неполітичного формату, політичним властиві що-найменше дві суттєві ознаки: а) наявність офіційних державно-владних повноважень; б) наявність неофіційної суспільної впли-вовості, обумовленої владними повноваженнями. Зазначені най-більш узагальнені риси в значній мірі підвищуються суспільну небезпечність особистості, антисуспільні характеристики якої органічно поєднують у підструктурі диспозицій, установок нігілі-стичні, егоцентричні екзистенціальні утворення, що продукують кримінальну активність із застосуванням інструментів політич-ного впливу. Більше того, як засвідчує історія, діяльність осіб з подібними характеристиками у вищих органах державної влади

120

досить часто формує своєрідний політико-кримінальний шлейф. Він має складну організацію та поширюється як на ідеологічні складові функціонування державного апарату від центру й до периферії, так і на інституційні аспекти реалізації публічних фун-кцій, які змінюють свою спрямованість із сервісного обслугову-вання на соціальний паразитизм, а в окремих випадках – й на тоталітарно-пригнічуючий експансіонізм. В останньому варіанті форма й зміст держави набувають антагоністичного характеру діалектичної взаємодії, що неодмінно призводить до масових жертв та, як наслідок, до соціального вибуху. Відтак, роль особис-тості політичного злочинця у структурі політико-кримінологічної теорії не може бути недооцінена.

4. Механізм окремого політичного злочину. Необхідність виокремлення цієї структурної одиниці політико-кримінологічної теорії окрім вимог категоріальної повноти й послідовності диктується також низкою малодосліджених аспек-тів одиничного акту кримінальної активності у сфері політики. Останні, перш за все, попередньо візуалізуються у площині харак-теристики політичного мотиву злочину, який згадується у чис-ленних наукових й публіцистичних роботах, однак й досі викли-кає чимало питань стосовно його змісту.

Власною специфікою вирізняються також і криміногенні ситуації, ускладнені особливими владними повноваженнями суб’єктів політичної системи, втручанням до виконання їх служ-бових обов’язків умовно третіх осіб – представників великого капіталу, іноземних, міжнародних політичних гравців, працівни-ків служб іноземної розвідки тощо. До того ж різноманіття кри-міногенних ситуацій, що складаються при вчиненні політичних злочинів, вимагає здійснення відповідної типології з метою за-безпечення належної ефективності в організації подальшого нау-кового пошуку найбільш оптимальних напрямів, засобів й заходів протидії політичній злочинності та запобігання політичним зло-чинам, ранньої їх профілактики.

Крім того при дослідженні механізму окремого політично-го злочину набувають виразних контурів й проблеми посткримі-нальної поведінки, часто пов’язаної з поширенням легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, формування в апараті держави квазіструктур (зокрема, з числа працівників правоохо-ронних органів), спрямованих на забезпечення внутрішньої без-

121

пеки суб’єктів політичних кримінальних практик. Дослідження особливостей їх функціонування виводить на розуміння зв’язків політичної та організованої злочинності, нейтралізація яких ви-магатиме неординарних підходів, що також потребують свого первинного належного наукового забезпечення.

5. Кримінальна політична віктимологія є окремим відга-луженням від загальної віктимології, що має зайняти своє місце у структурі політико-кримінологічної теорії. А. П. Кабанов з цього приводу зазначає, що політична віктимологія, як перспективний науковий напрям політико-кримінологічних досліджень на поча-тку ХХІ ст. повинна набути свого належного розвитку, оскільки існує достатня правова база для аналізу проблем, пов’язаних із наданням соціально-економічної, правової та іншої допомоги жертвам політичних злочинів [12]. Підтримуючи в цілому викла-дену думку вченого, додамо, що не тільки і не стільки наявність правової бази аналізу є головним спонукальним чинником для активізації політико-віктимологічних досліджень, скільки актуа-льність загрози щодо окремих соціальних груп та й народів в ці-лому стати жертвами політичних злочинів. Недарма той же П. А. Кабанов – один з провідних російських дослідників політи-ко-кримінологічних проблем – серед іншого концентрує увагу на вивченні віктимогенності політичних режимів, як їх властивості спричиняти масові жертви серед свого ж населення [13, с. 51–52]. Тож рекомендації, які потенційно можуть бути сформовані в ме-жах зазначеного напряму віктимології головним чином повинні спрямовуватись на формування розвинених форм громадського контролю за органами державної влади, реальне розгортання демократичних інституцій, наукове кримінологічне забезпечення державотворчих процесів, зокрема, законотворчості, в тому числі й через запровадження кримінологічної експертизи нормативно-правових актів і їх проектів.

Разом з тим, віктимогенність політичних режимів, як за-свідчує історія, може поширюватись не лише на власне населення певної держави, а й охоплювати інші держави, цілі регіони, кон-тиненти. У зв’язку з цим, віктимологічні рекомендації мають ви-ходити на рівень міжнародної безпеки. Події останніх років наоч-но демонструють недостатню ефективність багатьох з традицій-них структур, покликаних забезпечувати міжнародний правопо-рядок. Вони виявляються неготовими реагувати на новітні ви-

122

клики кримінальних геополітичних, регіональних загроз. Існує гостра необхідність у перегляді засадничих положень їх функціо-нування, чільне місце в яких має зайняти доробок політико-віктимологічних досліджень.

6. Протидія політичній злочинності – є фокусом всього конгломерату складових предмету політико-кримінологічної теорії. Саме існування феномену політичної злочинності змушує адаптувати й загальну систему протидії під її особливості. Однак така адаптація – справа досить кропітка, має секторальну харак-теристику та принципово не обмежується виділенням лише окремого напряму кримінально-превентивної діяльності. Окрім специфічних заходів, які, безумовно, є стрижнем запобіжної прак-тики, розробці, обґрунтуванню та апробації підлягають також наукові положення щодо інтеграції кримінологічної, правової, економічної політики у світлі проблем протидії політичній зло-чинності. Вказана інтеграція має бути забезпечена кількома аль-тернативними стратегіями, які б були застосовувані у відповід-них типових ситуаціях. Крім того розробці підлягають також пи-тання суб’єктного складу системи протидії кримінальній активності в політичній сфері, їх правового статусу, організації функціонування в різних політичних умовах, особливості налагодження взаємодії та координації між ними, моніторингу ефективності їх діяльності, ме-ханізму протидії політичній злочинності в цілому і т. п.

7. Фонові для політичної злочинності явища. У криміноло-гічній науці фоновим для злочинності явищам традиційно відво-диться скромне місце в загальнотеоретичному доробку. Через це вагомою можна вважати монографічну працю Д. О. Назаренка «Кримінологічний аналіз та протидія фоновим для злочинності явищам», яка побачила світ у 2013 році. В ній автор на основі ши-рокого критичного аналізу існуючих підходів до природи згада-них явищ виводить інтегративне їх розуміння як асоціальних, деструктивних видів поведінки, що сприяють формуванню осо-бистості злочинця, мають детермінуюче значення в структурі криміногенної ситуації та виконують компенсаторну функцію соціальних інститутів, статусів, ролей [14, с. 463]. Гадаємо, з та-ким підходом є сенс погодитись та використати при змістовному наповнені аналізованої предметної ніши політико-кримінологічної теорії протидії злочинності. При цьому, врахо-вуючи можливі варіації інституціональних взаємодій політики та

123

кримінальних практик, до фонових по відношенню до політичної злочинності явищ, на нашу думку, можливо віднести наступні: а) тіньовий лобізм у вищих й центральних органах державної влади; б) масова політико зумовлена пропаганда серед населення (влучним в цьому контексті видається крилатий вислів, авторст-во якого зазвичай ідентифікується з Козьмою Прутковим: «Якщо заговорили про патріотизм, то знайте – хтось десь щось краде»); в) монополізація фреймингу новин; г) активізація впливу прива-тного капіталу на діяльність органів державної влади через участь у процесі їх комплектування; ґ) тенденції правообмежува-льної законодавчої практики тощо.

8. Особливості прогнозування політичної злочинності та планування протидії їй. Відомо, що прогнозування є однією з форм наукового передбачення і являє собою докладну розробку протікання процесів і подій, що враховує перспективи і стадії їх розвитку разом з кількісними і якісними параметрами. Воно до-зволяє отримати якісно нове знання про можливу ситуацію у майбутньому. Саме необхідність отримання нового знання про майбутні зміни у кримінологічній ситуації вимагає від політико-кримінологічної теорії специфічних рекомендацій, правил, наста-нов, які б надавали можливості на основі узагальненого сценарію поєднувати низку розрізнених прогнозів у єдиному продукті пе-редбаченні розвитку інституціональних взаємодій політики та злочинності. В першу чергу мова йде про використання результа-тів суто кримінологічних, а також державозначних і правових прогнозів. Державознавче прогнозування визначає можливі май-бутні зміни основних параметрів держави: цілей, функцій та сис-теми органів державної влади та місцевого самоврядування, спів-відношення громадянського суспільства та держави. Правове прогнозування надає інформацію про майбутній стан права: сис-теми нормативних актів, правових відносин, суспільної правосві-домості, механізмів реалізації права тощо [15, с. 4]. Необхідним також є врахування прогнозів фінансових показників діяльності держави, внутрішньополітичної, а також геополітичної ситуації, зокрема, в розрізі виборчих кампаній, активізації політико-інтеграційних, економічних процесів регіонального масштабу тощо. І цілком зрозуміло, що виникає потреба в упорядкуванні політико-кримінологічної прогностичної діяльності за певними критеріями, розробленими типологіями та методиками. Зреш-

124

тою, означені інтегративні прогнози мають слугувати основою для формування планів протидії політичній злочинності, в тому числі й з урахуванням міжнародного співробітництва у сфері кримінальної юстиції, колективної безпеки та оборони, економі-чній та суто політичній сферах.

9. Політичні фактори злочинності та протидія їх відтво-ренню. Це група криміногенних факторів, інституційним джере-лом відтворення яких є політика як сфера владарювання й боро-тьби за владу. Виникаючі в ній діалектичні протиріччя між фор-мою й змістом з об’єктивною необхідністю детермінують числен-ні дисфункції у роботі державного апарату, а через нього – й практично всіх соціальних інститутів. Саме політика через реалі-зацію таких своїх іманентних функцій як формування політично-го курсу держави, артикуляція, агрегування та легітимізація по-літичної волі різних соціальних акторів, політична комунікація, пошук суспільного компромісу, задає загальний тон розвитку всієї соціальної структури. Тому й вади у політичних відносинах цілком закономірно проектуються на різноманітні площини соці-одинаміки, наскрізь пронизуючи їх структури (світоглядні, орга-нізаційні, ресурсні, діяльнісні тощо), інтенсифікуючи компенса-торні механізми інституціональної адаптації, зокрема й ті, що втілені у девіантних, в тому числі і кримінальних формах соціа-льних практик.

Найбільш виразно політичні фактори загальної злочинно-сті відтворюються в механізмах самодетермінації через вплив політичної злочинності. Остання є крайнім проявом дисфункції політики та зумовлює найбільш резонансні коливання в криміно-генній ситуації поза її межами – у широкому соціальному просто-рі. Тому цілком логічним видається зв’язок найбільш небезпеч-них й тривалих видів політико-кримінальних практик (злочин-них промислів з використанням інструментів політичного управ-ління) та радикальних, де-юре злочинних проявів соціального протесту проти їх продовження. Утвердження такої форми суспі-льного устрою, який академік О. М. Бандурка обґрунтовано, на нашу думку, іменує криміналізмом [16, с. 7–15], природно приз-водить до соціального бунту, який є відносно швидкоплинним, інтенсивним та тягне за собою суттєві потрясіння для всіх сфер суспільних відносин, пронизаних кримінальними метастазами, що прагнуть до самозбереження.

125

Така генеральна характеристика політичних факторів злочинності лише підкреслює їх актуальний та, водночас, мало-досліджений характер. Тому наукова розробка атрибутивних і змістовних характеристик політичної детермінації злочинності постає необхідним та вельми важливим завданням для будь-якої держави взагалі та для України, як країни з нестійкою політич-ною системою, зокрема.

10. Кримінологічна характеристика та запобігання окре-мим різновидам політичних злочинів. Цей структурний підрозділ політико-кримінологічної теорії протидії злочинності забезпечує її структурно-гносеологічні зв’язки з проблематикою, традиційно властивою особливій частини кримінології. Відтак формується аналогічна за будовою із загальною кримінологічною теорією система знань, що забезпечує понятійно-категоріальну повноту й логічну послідовність акумулювання, розміщення та практичного використання розробок політико-кримінологічного спрямування.

Поряд з цим, вважаємо не в повній мірі обґрунтованими пропозиції окремих вчених (зокрема, А. П. Груздєвої, П. О. Кабано-ва, Ю. М. Климової) щодо доцільності виділення низки окремих кримінологічних теорій на кшталт електоральної кримінології, кримінології інформаційної політичної злочинності, політичної терорології, кримінальної конспірології, кримінології політично-го екстремізму, політичної корупції тощо. Визнаючи принципову можливість та необхідність класифікації політичної злочинності, все ж варто зауважити, що окремі види останньої не можуть слу-гувати достатньою підставою для формування окремих теорій, адже їх дослідження апріорі не передбачає порушення загально-теоретичної проблематики кримінологічної доктрини.

ІІІ. Протидія злочинності засобами політичного управління є блоком предмету політико-кримінологічної теорії, який сконцентрований на дослідженні кримінально-превентивних можливостей політичного управління та вміщує наступні складові.

1. Кримінологічна політика. У Рекомендації R (96) Коміте-ту міністрів країнам-членам ЄС відносно політики боротьби зі сучасною злочинністю в період соціальних перетворень від 5 ве-ресня 1996 р. пропонується кожній країні ЄС мати гармонічну і раціональну політику боротьби зі злочинністю та її проявами, спрямовану на запобігання злочинності, яка включає соціальну

126

превенцію (наприклад, соціально-економічну політику, освіту, культуру, інформацію тощо) і ситуативну превенцію (зокрема, заходи, що спрямовані на зменшення кількісних можливостей і засобів вчинення злочинів), індивідуалізацію кримінальної реп-ресії, більш широке застосування альтернативних [17, с. 193]. Стратегічному напряму запобігання злочинності на сучасному етапі розвитку України відповідає реформаторська кримінологі-чна політика, яка гармонічно поєднує соціально-економічну полі-тику країни, її культурні традиції, політичний режим, панівну ідеологію, ресурсні можливості та ін., за національною системою впливу на злочинний потенціал соціуму [18, с. 166–175]. Однак започатковані у 2014 році зміни у засадах державного будівницт-ва в Україні, а також проблеми геополітичного, регіонального формату, екстрапольовані на складові систем захисту державного суверенітету, територіальної цілісності й втілені, серед іншого у театрі бойових дій на Південному Сході нашої країни, небувалому сплеску злочинності у сфері громадської безпеки, проти основ національної безпеки тощо, диктують необхідність у науковій ревізії існуючої досі кримінологічної політики. Переконані, що остання має виходити із впровадження в політичній системі іде-ології-руху та практики антикриміналізму, яким слід підпоряд-кувати на первинному етапі реанімації параметрів життєдіяльно-сті держави, функціональної спроможності її апарату, практично всі аспекти соціального розвитку: і у формі громадського контро-лю над діяльністю органів державної влади, і у формі зміни пара-дигми їх комплектування, і у формі трансформацій стратегій державного будівництва в цілому (починаючи від освітніх й до економічних програм) з обов’язковим переглядом доктрин без-пеки країни за напрямами й відповідними інституційними перет-воренням.

Таким чином, аналізований розділ політико-кримінологічної теорії протидії злочинності має інтегрувати в собі наукові знання щодо інтеграції кримінологічної політики та політики антикриміналізму як комплексної основи трансформа-ції вектору державного будівництва.

2. Стратегії політико-кримінологічного впливу на злочин-ність в Україні визначені нами окремою складовою предмету політико-кримінологічної теорії протидії злочинності на підставі наявності актуальної та перспективної потреби у концептуаліза-

127

ції кримінальної політики й ідеології антикриміналізму в полі-тичній практиці саме на стратегічній основі. Вироблення страте-гій політико-кримінологічного впливу на злочинність в межах розроблюваної теорії має перед собою задачу упорядкування, структурування кримінально-превентивної діяльності засобами політичного управляння, підпорядкування її визначеним ідеоло-гічним засадам, загальнотеологічному вектору та типовим полі-тичним, економічним, безпековим ситуаціям макрорівня.

В цьому контексті слід погодитись із О. М. Литвиновим у тому, що кримінологічна стратегія надає функціонуванню проти-дії злочинності стабільності, планомірності, спрямованості, за-безпечує безпосередність і послідовність розробки завдань дія-льності та їх диференціацію за рівнями та сферами застосування. Вона служить своєрідною платформою для довгострокових і пер-спективних планів діяльності окремих суб’єктів, убирає в себе фундаментальні надбання науки та новітні форми організації практичної сторони справи, чітко визначає засоби, у тому числі обумовлені специфікою дії механізмів реалізації довгострокової кримінологічної політики [19, с. 378–379]. В цілому стратегічні заходи за визначенням спрямовані на зміну фундаментальних основ соціального буття, культури, правосвідомості з метою зни-ження криміногенного потенціалу суспільства і підвищення сту-пеня кримінологічного благополуччя (безпеки) населення. Ефект цих заходів можуть проявитися через роки [20, с. 295–296]. Тому, коли йдеться про стратегії політико-кримінологічного впливу на злочинність слід визнавати їх інтегрованість до стратегій еконо-мічного, правового розвитку, забезпечення національної безпеки, зокрема й у контексті євроінтеграції та пов’язаних з нею опосе-редкованих ризиків зовнішньополітичного, фінансового, військо-вого характеру. Втім, тим, що принципово вирізняє кримінологі-чну стратегію як складову політико-кримінологічної теорії про-тидії злочинності, є зав’язаність її на наявних та потенційних мо-жливостях інструментів політичного управління. Останні ж пря-мо залежать від суб’єктів оперування ними – політичних гравців.

3. Політичні актори як суб’єкти протидії злочинності зве-дені в політико-кримінологічній теорії протидії злочинності до умовно самостійного гносеологічного сегменту, що може бути пояснено необхідністю первинного теоретичного осмислення місця й ролі суб’єктів політичної системи в кримінально-

128

превентивній практиці. Політичні партії, блоки, рухи, громадські організації, фінансові корпорації, групи тиску та інші активні уча-сники політичного процесу ще не були предметом належної уваги в кримінологічній науці, що змушує інтегрувати майбутні знання про їх кримінологічні функції саме до політико-кримінологічної теорії.

4. Кримінально-превентивні політико-управлінські заходи й засоби є останнім структурним компонентом розроблюваної теорії, в межах якого фокусується змістовна характеристика дія-льності політичних акторів у ролі суб’єктів протидії злочинності. Враховуючи їх функціональні спроможності, правовий статус, законні інтереси, виробленню підлягає науковий фундамент ада-птації їх діяльності до кримінологічних запитів та й зрештою по-треб суспільства в убезпеченні від кримінальних загроз. Основ-ним рівнем концентрації їх впливу гіпотетично має стати найви-щий політикум, інституційним осередком яких виступають пар-ламент, адміністрація Президента України, Національного банку України, уряд та деякі інші органи державної влади. Натомість не слід й залишати поза увагою й кримінально-превентивні можли-вості політичного впливу на електоральну базу. Вказана діяль-ність може розглядатися і як спеціально-кримінологічні, і як за-гально соціальні заходи.

Отже, підсумовуючи, зазначимо, що формування політико-кримінологічної теорії протидії злочинності – вимога часу. Ви-кладені ж вище положення щодо структури її предмету мають модельний характер та, безумовно, передбачається подальше коригування окремих її елементів по мірі розвитку політико-кримінологічних досліджень та соціальної дійсності в цілому.


1. Бек У. Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політич-на економія / У. Бек ; пер. з нім. О. С. Юдіна. – К. : «Ніка-Центр», 2011. – 407 с.

2. Бойченко В. І. Філософія історії : підручник / В. І. Бойченкл. – К. : Знання, 2000. – 723 с.

3. Кизима В. О. Культурологія і сучасна методологія наукового пі-знання / В. О. Кизима // Вісник Національної академії наук України. – 2001. – № 5. – С. 13–25.

4. Бердяев Н. А. Экзистенциальная диалектика божественного и человеческого. О назначении человека / Н. А. Бердяев. – М. : Республика, 1993. – 383 с.

129

5. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант ; пер. з нем. Н. О. Лосского. – М. : Мысль, 1994. – 592 с.

6. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь: ВТФ «Перун», 2009. – 1736 с.

7. Філософія : навч. посіб. / С. П. Щерба, В. К. Щедрін, О. А. Заглада. – К. : МАУП, 2004. – 216 с.

8. Логіка : підручник / В. Д. Титов, с. Д. Цалін, О. П. Невельська-Гордєєва та ін. ; За заг. ред. проф. В. Д. Титова. – Х. : Право, 2005. – 208 с.

9. Easton D. Alternative Strategies in Theoretical Research. Varieties of Political Theory / D. Easton. – New York : Free Press, 1966. – 280 p.

10. Будко В. В. Философия науки : учебное пособие / В. В. Будко. – Х. : Консум, 2005. – 268 с.

11. Крауз-Мозер Б. Теории политики. Методологические принципы / Пер. с польск. И. А. Руденок. – Х. : Изд-во Гуманитарный Центр, 2008. – 256 с.

12. Кабанов П. А. Российская политическая криминология как от-расль криминологической науки / П. А. Кабанов [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.unn.ru/pages/vestniki_journals/99990195_West_pravo_2003_2%287%29/B_3-9.pdf.

13. Кабанов П. А. Виктимогенность политических режимов как одна из проблем современной российской политической криминологии: понятие и сущность / П. А. Кабанов // Следователь. – 2003. – № 9. – С. 51–52.

14. Назаренко Д. О. Кримінологічний аналіз та протидія фоновим для злочинності явищам : монографія / Д. О. Назаренко. – Х. : Золота миля, 2013. – 458 с.

15. Бакуменко В., Кравченко С. Підходи до прогнозування нормот-ворчої діяльності / В. Бакуменко, с. Кравченко // Збірник наукових праць Української академії державного управління при Президентові України. – 2002. – Вип. 2. – С. 3–9.

16. Банудрка О. М. Злочинність в Україні : економіко-кримінологічний аналіз : монографія / О. М. Бандурка, М. М. Зацеркляний, Р. С. Веприцький / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. О. М. Литвинова. – Х. : Золота миля, 2013. – 264 с.

17. Голіна В. В. Кримінологічна політика України як ресурс у проти-дії злочинності (реалії і можливості) / В. В. Голіна // Вісник Національної академії правових наук України. – 2013. – № 2 (73). – С. 193–201.

18. Голіна В. В. Криміногений потенціал суспільства : поняття, зміст, форми реалізації / В. В. Голіна / Проблеми законності : зб. наук. пр. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2012. – Вип. 119. – С. 166–176.

19. Литвинов О. М. Стратегія протидії злочинності / О. М. Литвинов // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. – № 1 (1). – С. 377–387.

20. Иншаков С. М. Исследование преступности. Проблемы методики и методологии : монография / С. М. Иншаков. – М. : ЮНИТИ-ДАНА : Закон и право, 2012. – 335 с.


130

Фіалка Михайло Ігорович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.9.01

ЗЛОЧИННІСТЬ У СФЕРІ ДОКУМЕНТООБІГУ: ОБГРУНТУВАННЯ ІСНУВАННЯ ПРОБЛЕМИ

В статті розглядається проблема існування злочинних проявів у сфері створення та використання документів. Проаналізовані основні ознаки зло-чинності взагалі і їх наявність у даній сфері діяльності людини. Робиться висновок про існування злочинності у сфері документообігу.

Ключові слова: злочинність, документ, документообіг, злочинність у сфері документообігу

В статье поднимается проблема существования преступных прояв-

лений в сфере создания и использования документов. Проанализированы основные признаки преступности вообще и их наличие в данной сфере деяте-льности человека. Делается вывод о существовании преступности в сфере

документооборота. Ключевые слова: преступность, документ, документооборот, прес-

тупность в сфере документооборота The article raised the problem of the existence of criminal offenses in the

creation and use of documents. Analyzed the main features of crime in general and their presence in this area of human activity. The conclusion about the existence of crime in the document.

Keywords: crime, document, circulation of documents, crime in the document

Сфера використання документів в сучасному суспільстві

постійно поширюється і навіть можливо наголошувати якісно змінюється. На сьогоднішній день людство в усіх напрямках своєї діяльності мусить користуватися, а в деяких випадках, і опира-тись на документи та порядок їх використання. Де б ми не зупи-нили свій погляд завжди він натикається на ту чи іншу форму документу та його використання. Так, наприклад, народжується нове життя, тобто дитина, і з першого дня, заради того щоб ново-народжена дитина опинилась в чинному правовому просторі, батьки мають справу з тими чи іншими документами, а саме – свідоцтвом про народження, різного роду медичними довідками. Помирає людина, і знов питання стоїть в існуванні тих чи інших документів – свідоцтво про смерть, документи пов’язані із спад-

М. І. Фіалка, 2014

131

щиною тощо. Іншими словами, кожний крок людини в цьому сві-ті, як окремого представника суспільства, так існування і розви-ток суспільства, пов’язаний з документами та порядком їх вико-ристання або ще як кажуть – документообігом.

В той же час, дана сфера, як і інші сфери людської діяльно-сті, потерпає від злочинних проявів. Протягом всього історичного періоду протидії злочинності, суспільство відповідало на виклик злочинних посягань на документи та документообіг. Досліджую-чи, свого часу, проблему кримінально-правової охорони докумен-тообігу, ми наголошували на тому, що в кримінальному кодексі України (далі – КК України) наведено цілий ряд норм, які перед-бачають кримінальну відповідальність за злочини, предметом чи засобом вчинення яких є документ [1, с. 1]. В статті «Класифіка-ція злочинів, пов’язаних з документами та їх обігом» [2], а потім в дисертаційному дослідженні «Кримінально-правова охорона до-кументообігу» [3] ми наголошували на тому, що існує певна кла-сифікація злочинів, які посягають на документообіг.

Спостерігаючи за тенденціями злочинних проявів у сфері документообігу, ми наголошували на існування факту їх динаміч-ного збільшення. Так, наприклад, в межах свого дисертаційного дослідження ми констатували, що кількість злочинів, які пов’язані з підробленням документів, печаток, штампів та блан-ків, їх збутом та використанням (ст. 358 КК України) у 2001 році становила 6234, а у 2009 році – 17883, іншими словами динаміка злочинів, що посягають на документообіг, зросла майже в три рази [1, с. 1]. Що стосується сьогодення, то в 2013 році стан зло-чинів, передбачених ст. 358 КК України фактично залишався на тому ж самому рівні, а саме, було обліковано 17434 кримінальних правопорушень [4]. В той же час, статистика зареєстрованих в Україні суспільно небезпечних діянь пов’язаних зі службовим підробленням (ст. 366 КК України) також постійно збільшується. Так, наприклад, в 2003 році було зареєстровано 5035 злочинів, а в 2013 році – 6477 злочинів [5, с. 182-183].

Постійне збільшення злочинних проявів у сфері викорис-тання документів підштовхує нас до думки: чи не потрібно вже наголошувати на існуванні злочинності у сфері документообігу? З метою спроби дати відповідь на це запитання, ми вирішили про-аналізувати таку можливість в сучасних українських умовах.

Враховуючи викладене вище, метою нашої статті є аналіз

132

проблеми існування злочинності у сфері документообігу та вста-новлення можливості обґрунтування цього через призму дослі-дження кримінологічних ознак цього виду злочинності.

Для досягнення цієї мети, на нашу думку, в першу чергу, необхідно зосередити увагу на визначенні характерних ознак злочинності взагалі. По-друге, з’ясувати чи притаманні данні ознаки виду злочинності, що ми досліджуємо. І останнє, третє, зробити висновок про можливість або навпаки неможливість існування злочинності у сфері документообігу.

До кримінологічних ознак злочинності ми відносимо на-ступні: соціальна природа злочинності проявляється в тому, що вона існує тільки у людському суспільстві; кримінально-правова ознака злочинності; історична мінливість злочинності; масовість злочинності; усталеність злочинності; іррегулярність злочиннос-ті; територія і період часу [6, с. 33-36].

Тому враховуючи вищезазначені ознаки проаналізуємо кожну з них окремо через призму відповідності цих ознак зло-чинності у сфері документообігу.

Соціальна природа злочинності. Соціальна природа як зло-чинності взагалі так і будь-якого її виду полягає в тому, що це суспільно негативне явище може існувати тільки в соціумі. Інши-ми словами, злочини можуть вчинювати тільки люди, як пред-ставники того чи іншого суспільства. Що стосується суспільно небезпечних посягань на документообіг і існування документів в межах злочинних проявів, то тут взагалі питання стоїть конкрет-но і безумовно – дані негативні явища мають місце тільки в сфері суспільних відносин, які регулюють порядок створення, збері-гання, використання і знищення документів, а саме – у сфері до-кументообігу. При цьому, необхідно додатково наголосити на тому, що дана сфера людської діяльності притаманна тільки сус-пільству з відповідним рівнем відносин. Тому, на нашу думку, дана обов’язкова ознака злочинності притаманна суспільно небе-зпечному явищу у сфері документообігу і може бути визначена як характерна ознака даного виду злочинності.

Кримінально-правова ознака злочинності. Мова йде про те, що злочинність складається з системи передбачених криміналь-ним законом суспільно небезпечних діянь, а в нашому випадку, як ми вже наголошували, КК України передбачає ряд кримінально правових норм, які передбачають відповідальність за посягання

133

на документообіг або мають у своєму складі в тому чи іншому вигляді документ. При цьому, необхідно відмітити те, що таких кримінально правових норм в КК України більш ніж вісімдесят. Свого часу, досліджуючи проблему кримінально-правової охоро-ни документообігу, ми запропонували використовувати під час аналізу злочинів даної категорії наступну класифікацію:

1. Склади злочинів, які стосуються дійсних документів: 1.1. склади злочинів, предметом яких є дійсні доку-

менти; 1.2. діяння, які визнаються злочинними у випадку їх

вчинення без необхідних документів; 1.3. застосування дійсних документів для вчинення

злочинних діянь; 2. Склади злочинів, що пов’язані з підробленням доку-

ментів: 2.1. склади злочинів, що виразилися в підробленні

документів; 2.2. склади злочинів, які вчинені з підробленими до-

кументами [2, с. 58-61]. Дана класифікація дає нам можливість здійснити система-

тизацію кримінально-правових норм, що мають у своєму складі в тому чи іншому вигляді документ.

До групи 1.1. (склади злочинів, предметом яких є дійсні документи) ми відносимо кримінально-правові норми предметом яких є документ, відносяться діяння, які передбачають форму характерної активної дії: знищення, пошкодження, втрата, прид-бання, збут, розкрадання, видача, використання документів. Най-більш характерним виступає «Викрадення, привласнення, вима-гання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пош-кодження» (ст. 357 КК України).

В групі 1.2. (діяння, які визнаються злочинними у випадку їх вчинення без необхідних документів) найбільш характерними є «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами» (ст. 263 КК України), «Незаконне виро-бництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пе-ресилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів» (ст. 307 КК України), «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи переси-

134

лання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту» (ст. 309 КК України) та «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи переси-лання прекурсорів» (ст. 311 КК України).

В групі 1.3. (застосування дійсних документів для вчинен-ня злочинних діянь) мова йде про такі ситуації, коли при наявно-сті і за допомогою дійсного документу особа вчинює суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність). При цьому, документ не є предметом злочину і не є обов’язковим елементом того чи іншого діяння (наприклад, ліцензування будь якої діяльності). Найбільш характерним для цієї групи злочинів виступає «Ухи-лення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)» (ст. 212 КК України).

В групі 2.1. (склади злочинів, що виразилися в підробленні документів) мова йде про те, що, по-перше, в цьому випадку доку-менти виступають в якості предмету злочинного посягання, по-друге, вони не є дійсними та достовірними, по-третє, для них хара-ктерні дії, які виражені в підлозі, фальсифікації, підробці та вне-сенні в документ неправдивих відомостей. Характерними злочи-нами є підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів (ст. 358 КК України) та службове підроблення (ст. 366 КК України).

В групі 2.2. (склади злочинів, які вчинені з підробленими документами) об’єднані злочини, які характеризується тим, що, по-перше, підроблені документи використовуються в них в якості засобу вчинення іншого злочину, по-друге, ці засоби передбача-ють вчинення за їх допомогою певних дій: збут підроблених до-кументів, їх використання для вчинення суспільно небезпечних діянь або ухилення від виконання обов’язків. Найбільш характе-рним є контрабанда (ст. 201 КК України), контрабанда наркотич-них засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів (ст. 305 КК України) та само-вільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи (ст. 353 КК України).

Звісно, запропонована нами класифікація кримінально-правових норм, в яких передбачена кримінальна відповідальність за ті чи інші суспільно небезпечні діяння у сфері документообігу, не претендує на стовідсоткову досконалість, але в ній безумовно є логічно-науковий підхід до розв’язання цієї проблеми.

135

Що стосується нашої проблеми, а саме – встановлення на-явності кримінально-правової ознаки злочинності у сфері доку-ментообігу, то без будь якого сумніву ми маємо можливість наго-лошувати на існуванні такої риси, що характеризує даний вид злочинності.

Історична обумовленість та мінливість злочинності. Кримінологічна наука чітко наголошує на тому, що злочинність є соціальним явищем і соціальні умови, які існують на різних ета-пах розвитку суспільства обумовлюють та визначають кількісні та якісні характеристики злочинності. Виходячи з цієї тези, про-аналізуємо чи має злочинність у сфері документообігу своєрідну історичну обумовленість та мінливість.

Дослідивши історію розвитку українського суспільства, а разом з ним і кримінального законодавства, ми маємо можли-вість наголошувати на тому, що одночасно з посиленням ролі документів в суспільних стосунках посилювалась і вірогідність існування злочинних посягань у сфері використання документів. Вже в XVI столітті (Судебник 1550 року) встановлюються підста-ви кримінальної відповідальності за ті чи інші суспільно небезпе-чні посягання у сфері обігу документів. В подальшому з розвит-ком суспільних відносин, які регулюють питання існування та використання документів, змінюються і кримінальні закони, які в певній мірі передбачають відповідальність за суспільно небезпе-чні діяння в цій сфері, а саме – Литовські статути, Соборне Укла-дення (1649 р.), Військові Артикули Петра І (1714 р.), «Правами, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), Укладення про покарання кримінальні та виправні (1845 та 1903 рр.), Кри-мінальні кодекси РСФСР та СРСР (1922, 1926 та 1960 рр.) і Кримі-нальний кодекс України (2001 р.). Вищезазначене пов’язане з тим, що злочинні діяння у сфері документообігу постійно зміню-вались та розвивались, тобто мали мінливий характер. Який в свою чергу був обумовлений змінами і розвитком безпосередньо самого суспільства. Це, в свою чергу, є підтвердженням наявності тієї кримінологічної ознаки про яку ми ведемо мову – історичну обумовленість та мінливість злочинності у сфері документообігу.

Масовість злочинності. Для того, щоб встановити масо-вість того чи іншого явища необхідно проаналізувати питому вагу даного явища в загальній сукупності. Враховуючи цей посту-лат, проаналізуємо питому вагу злочинів, які мають у своєму

136

складі в тому чи іншому вигляді документ. Для цього визначи-мось з даним показником як в межах тієї класифікації, що була наведена раніше, так і взагалі в межах всієї злочинності в Україні.

Провівши узагальнення статистичної інформації про облі-ковані кримінальні правопорушення (злочини) в 2013 році, нами було з’ясовано, що абсолютна кількість злочинів у сфері докуме-нтообігу складає 81369 злочинів, що, в свою чергу, утворює пи-тому вагу даної категорії злочинів у загальній злочинності в Україні в 2013 році в розмірі 14,4%.

Якщо проаналізувати частки кожної з груп запропонованої нами класифікації, то будемо мати наступний структурний роз-поділ даного виду злочинності:

− склади злочинів, предметом яких є дійсні документи, в межах загальної злочинності в Україні в 2013 році склали 0,9%, а в межах безпосередньо самої злочинності у сфері документообі-гу – 5,9%;

− діяння, які визнаються злочинними у випадку їх вчи-нення без необхідних документів, в межах злочинності в Україні в 2013 – 8,7%, в межах злочинності у сфері документообігу – 60,1%;

− застосування дійсних документів для вчинення зло-чинних діянь, в межах злочинності в Україні в 2013 – 0,6%, в ме-жах злочинності у сфері документообігу – 3,8%;

− склади злочинів, що виразилися в підробленні доку-ментів, в межах злочинності в Україні в 2013 – 4,2%, в межах зло-чинності у сфері документообігу – 29,4%;

− склади злочинів, які вчинені з підробленими докуме-нтами, в межах злочинності в Україні в 2013 – 0,12%, в межах зло-чинності у сфері документообігу – 0,8%.

Підсумовуючи викладене вище, можливо зробити декі-лька невеличких проміжних висновків, а саме:

− злочини, що пов’язані з документами в тому чи іншо-му вигляді та їх обігом мають доволі масовий характер. Як підт-вердження цієї тези можливо констатувати, що фактично кожний сьомий злочин в Україні пов’язаний з документами або їх обігом;

− найбільш поширеними злочинами в цій категорії є ді-яння, які визнаються злочинними у випадку їх вчинення без не-обхідних документів (більш ніж 60%) та склади злочинів, що ви-разилися в підробленні документів (більш ніж 29%).

137

Усталеність злочинності. Усталеність злочинності в кри-мінологічній науці розуміється так, що вона, тобто злочинність, має властивості з року в рік відновлюватися приблизно в однако-вих обсягах. При цьому, наголос робиться на тому, що злочин-ність є досить стабільним утворенням: природне зростання або зменшення загальних показників кримінальної статистики за два роки не може перевищувати 10%, а для окремих видів злочинів вони є ще більш постійними. Якщо проаналізувати абсолютний рівень найбільш характерних злочинів у сфері документообігу в той чи інший період, то ми маємо можливість відповісти на пи-тання: чи має усталений характер злочинність у сфері докумен-тообігу? Для свого невеличкого дослідження ми обрали ст.ст. 357 та 358 КК України і вирішили встановити динамічні зміни в 2013 році відносно 2008 року. Тобто розглянути, яким чином змінюва-вся абсолютний рівень даних злочинів за останні п’ять років. Ви-користавши базисний метод дослідження темпу зростання зло-чинності нами було з’ясовано, що динамічні зміни вищезазначе-них злочинних діянь мають наступний вигляд:

− викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зло-вживання службовим становищем або їх пошкодження (ст. 357 КК України) – темп зростання дорівнює 5,5%;

− підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів (ст. 358 КК України) – темп зниження дорівнює 8,3%.

Іншими словами, мова йде про те, що найбільш характерні злочини у сфері документообігу постійно демонструють, з одного боку, відповідні динамічні зміни, а з іншого – ці зміни знаходять-ся в межах допустимих розмірів цих змін. Що в свою чергу, є підт-вердженням усталеності даного виду злочинності.

Іррегулярність злочинності. Іррегулярність злочинності в теорії кримінологічної науки розуміють як відсутність внутріш-ніх зв’язків між злочинними проявами, тобто нові події злочинів не пов’язані з раніше вчиненими у часі й просторі. Що стосується проблеми визначення іррегулярності злочинності у сфері доку-ментообігу, то в цій ситуації не виникає ніякого сумніву в існу-вання цієї ознаки. По-перше, це підтверджується тим, що кримі-нальне законодавство України передбачає настання криміналь-ної відповідальності за суспільно небезпечні діяння в даній сфері

138

в різних, при цьому, самостійних кримінально-правових нормах, які, в свою чергу, передбачають існування самостійних складів злочинів, тобто – самостійних об’єктивних і суб’єктивних ознак. Іншими словами, кожна з кримінально-правових норм передба-чає обов’язкову наявність власного суспільно небезпечного діян-ня, яке, в свою чергу, не залежить від будь-яких інших. По-друге, коли ми аналізували масовість і усталеність як ознаки злочинно-сті у сфері документообігу, то спирались на статистичну інфор-мацію про обліковані кримінальні правопорушення на Україні за 2013 рік. Це, зайвий раз, підтверджує той факт, що злочини, які утворюють злочинність у сфері документообігу, мають самостій-ний характер, непов’язані один з одним і поширені в територіа-льному і часовому просторі.

Територіальна і часова поширеність злочинності. Врахо-вуючи той факт, що злочинність безперервно змінюється, то пе-ред кримінологією, як наукою, стоїть обов’язкове завдання конк-ретизувати, на якій території (держава, регіон, населений пункт) і за який проміжок часу (рік, квартал, місяць) або на яку дату (на 1 січня, 31 грудня чи якусь іншу) вона її вивчає. Іншими словами, без врахування територіальної і часової поширеності злочиннос-ті, дослідити її з відповідною достовірністю неможливо. Аналогіч-ним чином полягають справи із злочинністю у сфері документоо-бігу. Дана категорія злочинів існує в різних сферах людської діяль-ності і підтвердженням цього є запропонована свого часу класифі-кація таких злочинів. Тобто, мова йде про те, що злочини у сфері документообігу вчиняються на різних територіях як країни так і людської діяльності. Що стосується часового поширення, то сам факт щорічного обліку даної категорії злочинів у статистичних звітах про кримінальні правопорушення каже сам за себе, а саме – злочинність у сфері документообігу має часову поширеність.

Підсумовуючи вищезазначене, хотілось наголосити на на-ступному: злочинність у сфері документообігу, як явище, існує в сучасному українському суспільстві і в наслідок цього потребує постійного дослідження, аналізу та напрацювання відповідних заходів запобігання.

Крім того, ми не намагаємось вищезазначеним констату-вати беззаперечність нашої думки, але ж багато чого про що ми наголошуємо в цій науковій статті може викликати відповідну дискусію в наукових кримінологічних колах. До речі, це в певній

139

мірі і є метою нашої публікації, а саме – закликати до дискусії з проблеми існування злочинності у сфері документообігу. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Фіалка М. І. Кримінально-правова охорона документообігу : ав-тореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кри-мін. право та кримінологія; кримін.-викон. право» / Фіалка Михайло Ігоро-вич ; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2010. – 20 с.

2. Фіалка М. І. Класифікація злочинів, пов’язаних з документами та їх обігом / М. І. Фіалка // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2006. – № 32. – С. 55–62.

3. Фіалка М. І. Кримінально-правова охорона документообігу : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Фіалка Михайло Ігорович. – Запоріжжя, 2010. – 229 с. – Бібліогр. : с. 206-229.

4. Статистична інформація Генеральної прокуратури України : Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за січень-грудень 2013 року [Електронний ресурс] / Генеральна прокуратура України. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=110381&libid=100820&c=edit&_c=fo. – Офіційний сайт Генеральної прокуратури України.

5. Фіалка М. І. Службове підроблення як різновид корупційного правопорушення: сучасний кримінологічний стан та характеристика / М. І. Фіалка // Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії кору-пції : Збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції [17 квітня 2014 року, м. Харків] / МВС України ; Харківський нац. ун-т внутр. справ ; Наук.-дослід. ін-т вивч. пробл. злочинності ім. акад. В. В. Сташиса НАПрН України ; Кримінологічна асоціація України. – Х. : Золота миля, 2014. – С. 179-184.

6. Кримінологія. (Загальна частина) : навчальний посібник / Кол. авторів Блага А. Б., Богатирьов І. Г., Давиденко Л. М. та ін.; за заг. ред. О. М. Бандурки. – Харків: Вид-во ХНУВС, 2010. – 240 с.


140

Шевченко Ольга Вікторівна, кандидат юридичних наук


УДК 343.97

ДИТИНА ЯК ЖЕРТВА ВБИВСТВА, ВЧИНЕНОГО МАТІР’Ю

Стаття присвячена вивченню типології дітей-жертв вбивств, що вчиняються жінками в залежності від віку дитини. Виокремлюються насту-пні типи: новонароджені діти; діти у віці від 28 днів до одного року; діти віком від одного до шести років; діти у віці від шести до чотирнадцяти років; діти у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Ключові слова: жертва, дитина, вбивство, сім’я, мати. Статья посвящена изучению типологии детей-жертв убийств, совер-

шаемых женщинами в зависимости от возраста ребенка. Выделяются сле-дующие типы: новорожденные дети; дети в возрасте от 28 дней до одного года; дети в возрасте от одного до шести лет; дети в возрасте от шести до четырнадцати лет; дети в возрасте от четырнадцати до восемнадцати лет.

Ключевые слова: жертва, ребенок, убийство, семья, мать.

The article is devoted to the study of the child victim’s typology of murders committed by women, depending on age. Following types of victim are distinguished: infants; children aged from 28 days to one year; children aged from one to six years; children aged from six to fourteen years; children aged from fourteen to eighteen.

Keywords: victim, child, murder, family, mother.

Економічна нестабільність та соціальна напруженість по-

мітно впливає на соціально-психологічний стан сімейно-побутових відносин і виникнення сімейного неблагополуччя, зростає кількість насильницьких злочинів у сім’ї. Особливого занепокоєння викликає той факт, що нерідко злочини цієї сфери вчиняють жінки проти членів своєї родини. Кримінологічними дослідженнями встановлено, що найчастіше жертвами злочинів, що вчиняються жінками у сімейно-побутовій сфері стають чоло-віки та співмешканці, діти та батьки. Дійсно жінки виявляються менш захищеними психологічно від різних ускладнень в їх житті. Неспроможність вирішити складну життєву ситуацію інколи при-зводить до того, що жінка вчиняє вбивство.

Вбивство чоловіка (коханця, співмешканця, колишнього

О. В. Шевченко, 2014

141

чоловіка) переважно можна пояснити віктимною провокуючою поведінкою майбутньої жертви, тим більше така ситуація як пра-вило обтяжується алкогольним фактором. Набагато важче пояс-нити вбивство власної дитини жінкою, що є крайнім проявом девіації материнства.

Девіантна поведінка матерів детермінується складною взаємодією соціально-економічних, сімейних, моральних, психо-логічних та психобіологічних факторів. Вчинення таких злочинів характерно для жінок з низьким рівнем матеріального достатку; тих, що не мають власного або постійного житла; серед неповно-літніх і осіб, що мають кримінальне минуле; серед випускниць сирітських установ. Саме ці соціально незахищені групи жінок особливо піддані психологічним стресам, депресивним станам, а також іншим формам психічної патології, у тому числі алкоголіз-му та наркоманії. Для багатьох з них характерна особистісна та емоційна незрілість, залежність, афектована нестриманість, ни-зька толерантність до стресів, амбівалентність установок на ма-теринство, реальна або уявна фізична чи моральна неспромож-ність, відчуття нездатності та небажання долати життєві труд-нощі, відчуття втраті (або загрози втрати) соціальної підтримки у зв’язку з розпадом родини тощо. Такі особи бувають зосереджен-ні лише на своїх проблемах, для них характерна наявність почут-тя пережитої несправедливості та нестача любові. Ці фактори нерідко призводять до вчинення жінками вбивств своїх дітей [1; с. 202]. В залежності від віку дитини можна виділити наступну типологію жертв злочинів, що вчиняються жінками у сімейно-побутовій сфері:

1. Новонароджені діти; 2. Діти у віці від 28 днів до одного року; 3. Діти віком від одного до шести років; 4. Діти у віці від шести до чотирнадцяти років; 5. Діти у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Нажаль, специфіка статистичного обліку злочинів, що

вчиняються жінками у сімейно-побутові сфері щодо неповноліт-ніх, не дозволяє повною мірою проаналізувати стан цього виду злочинності, відсутні дані про кількість таких злочинів, осіб, що їх вчинили, вид і розмір заподіяної шкоди, географію злочинності, відсутній розподіл потерпілих за віком і статтю. Так, наприклад, науковці виявили такий факт, що дівчат вбивають дещо частіше

142

ніж хлопців. В 42% випадках жертвами ставали діти чоловічої статті, а 58 % - жіночої [2; c.35]. Однак слід визнати, що враховую-чи високу латентність цих злочинів, наведені статистичні дані не повною мірою відображають реальний стан речей. Дали пропону-ємо детальніше розглянути типи жертв серед дітей.

1. Новонароджені діти. Спираючись на чинну Інструкцію з визначення критеріїв перинатального періоду, живонароджено-сті та мертвонародженості [3], під терміном «новонароджена дитина» слід розуміти дитину в період часу, що починається з моменту народження до закінчення 28 повних діб життя. Діти цього віку є найбільш незахищені, їх життя повністю забезпечу-ється та контролюється матір’ю. Кримінальне законодавство передбачає привілейований склад злочину - ст. 117 КК України «Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини». На-жаль, пом’якшену відповідальність за цей злочин несуть усі жін-ки, яки вчинили дітовбивство під час пологів або відразу після пологів, незважаючи на відсутність у них особливого психофізіо-логічного стану. Це викликано недоліками диспозиції цієї статті, зокрема не вказано таку обов’язкову ознаку злочину, як перебу-вання матері в особливому психофізіологічному стані, обумовле-ному вагітністю та пологами.

Так, 16 березня 2008 особа жіночої статті А., перебуваючи в квартирі за місцем свого тимчасового проживання, усвідомила, що у неї почалися передпологові перейми. В цей момент, через важке матеріальне становище і складнощі у майбутньому вихо-вуванні своєї новонародженої дитини, у неї виник злочинний умисел на умисне заподіяння смерті своїй майбутній дитині. Реа-лізуючи свій злочинний умисел на заподіяння смерті житині жін-ка попрямувала у ванну кімнату квартири, де навмисне наповни-ла ванну водою. Після цього, вона перебуваючи в заповненій во-дою ванні, народила дитину (за висновками експертизи яка була живонародженою, життєздатною, доношеною, зрілою дитиною жіночої статі). Безпосередньо після пологів, жінка ножицями пе-рерізала пуповину дитині, яка лежала на лівому боці в наповненій водою ванні, і залишила її перебувати в такому положенні. При цьому, побачивши, що її новонароджена дитина, не маючи мож-ливості дихати в воді, стала заковтувати воду, мати, усвідомлюю-чи суспільно-небезпечний характер своїх злочинних дій, умисно залишила її лежати в зазначеному положенні в заповненій водою

143

ванні, щоб убити шляхом утоплення. Таким чином, в результаті вищевказаних умисних злочинних дій жінки наступила смерть її новонародженої дитини (Справа № 1-527/08 Саксаганського ра-йонного суду м. Кривий ріг, Дніпропетровської області ).

2. Діти у віці від 28 днів до одного року. Вчинення зло-чинів стосовно дітей даного віку пов’язано, як правило, з недо-статнім життєвим досвідом матері, її педагогічними та виховни-ми навичками. Злочинний умисел формується не заздалегідь до пологів (як у випадках вбивства небажаних новонароджених ді-тей), а після певного проміжку часу. Коли жінці стає важко приді-ляти багато уваги дитині, до того ж догляд за нею потребує знач-них матеріальних витрат. Низький матеріальний рівень забезпе-ченості багатьох сімей, постійний недосип матерів, напружена атмосфера у сім’ї призводить до того, що навіть незначний привід з боку дитини (небажання приймати їжу, спати, надмірна актив-ність) викликає неадекватну реакцію з боку матері, що виража-ється у завданні тілесних ушкоджень аж до вбивства.

У правоохоронній практиці США та Великої Британії кри-міналістами та лікарями використовується у слідчій та медичній практиці стійкий термін «Синдром струсу немовляти» – «Shaken Baby Syndrome», що описує специфічну комбінацію тілесних ушкоджень дитині та механізму їх нанесення. «Синдром струсу немовляти» – це комплекс дій, які призводять до сильного струсу та/або удару головного мозку дитини, наслідком яких є заподі-яння дитині тілесних ушкоджень різного ступеню тяжкості або спричинення смерті дитини.

Важливість вивчення проблеми цього синдрому обумов-люється не тільки поширеністю випадків жорстокого поводжен-ня з немовлятами, але й великою латентністю подібних злочинів. Діагностика струсу та розслідування випадків жорсткого пого-дження з дитиною дуже складні у зв’язку з недостатньою підго-товкою лікарів-педіатрів, недосконалістю їх знань про клініку та морфологію пошкоджень, їх невмінням відрізняти випадкову травму від умисної. Так само не мають відповідних знань праців-ники правоохоронної сфери.

Узагальнюючи зарубіжний досвід можна надати опис ос-новних характеристик даного синдрому та його наслідків. Пере-важно спостерігаються такі пошкодження, як кровотеча сітківки, субдуральна або субарахноїдна гематоми та набряк мозку. Інші

144

симптоми, що супроводжують пошкодження, – це переломи чере-па (в результаті удару при киданні дитини об тверду чи м’яку поверхню), переломи задніх дуг ребер біля хребта (в залежності від застосованого захвату дитини), переломи ключиць, переломи довгих кісток (внаслідок розмашних рухів рук та ніг в ході стру-су), відколювання кісток на зап’ястях та щиколотках (встановлю-ється після рентгенівського обстеження), гематоми на шкірі го-лови та тіла.

Пусковим моментом виникнення «синдрому струсу немов-ляти» є неконтрольований спалах люті матері (або чоловіка чи іншої особи, що доглядає за дитиною) викликаної плачем та без-порадним криком дитини. Існують, однак, інші спускові механізми. Відомі випадки, коли той факт, що у дитини поганий апетит або вона просто випльовує соску, викликали лють, достатню для того, щоб почати трясти дитину. Інколи дитину беруть класичним за-хватом за грудки, при цьому голова немовляти струшується взад-вперед, а підборіддя часто вдаряється у його груди [4, с. 116]. Се-редній час такого струсу складає 18-22 секунд, при цьому дитина відчуває 40-50 сильних струсів. У результаті різкого струсу голова дитини здійснює хлистовидні рухи взад-вперед, а мозок всередині черепа здійснює кругові рухи. Це в свою чергу викликає розрив кровоносних судин всередині самого мозку. Розрив судин спричи-няє субдуральну або субарахноїдну кровотечу, що являє собою скупчення крові, яке можна виявити в черепі під час розтину. Поді-бний тип кровотечі рідко зустрічається при інших типах травм, за виключенням тяжких дорожньо-транспортних пригод.

3. Діти віком від одного до шести років. Діти цього віку характеризуються тим, що починають ходити, розмовляти, чита-ти, виявляють цікавість до усього оточуючого. Батькам дово-диться постійно слідкувати за тим, щоб дитини не впала, не роз-била чи зламала якусь річ, не завдала шкоди собі та іншим, це призводить до встановлення заборон. Однак у разі порушення встановленої заборони дитиною, мати під впливом емоцій вда-ється до неадекватних виховних та каральних заходів, нерідко застосовує фізичну силу. Фізичне та психічне насильство застосо-вується матерями не лише, як виховний захід, а й для спонукання заняття жебрацтвом з метою отримання прибутку. Дитина ціл-ком знаходяться під владою та контролем батьків і не може чи-нити опір неправомірним діям з їх боку.

145

Так, особа жіночої статті А., уродженка с Порошково, Пере-чинського району, з початковою освітою, не працююча, перебуває в цивільному шлюбі, в період з січня по травень 2007 року, діючи умисно, із застосуванням психічного впливу стосовно своїх непо-внолітніх дітей (чотири і шість років), примушувала їх займатись жебракуванням, шляхом випрошування грошей у перехожих гро-мадян м. Свалява . Свою вину жінка визнала повністю та поясни-ла, що її діти жебракують, так як вона є малозабезпеченою та не має коштів (Справа № 1-150/2007р. Свалявського районного суду Закарпатської області).

4. Діти у віці від шести до чотирнадцяти років. Як пра-вило діти цього віку стають жертвами, якщо вони по будь-яким чином стають перешкодами для жінок. Особливо часто така ситу-ація виникає, якщо мати проживає з коханцем або співмешканцем і дитина стає приводом сімейного конфлікту або перешкоджає родинному щастю новоствореної сім’ї . Жінка для того щоб влаш-тувати своє особисте життя вдається до вбивства дитини, щоб «розчистити дорогу» новим відносинам.

5. Діти у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Ця категорія дітей по суті є сформованими особистостями зі своїм світоглядом та інтересами, матері не завжди схвалюють їх, а тому виникають конфліктні ситуації. Невихованість дітей та їх гру-бість також провокують завдання фізичної шкоди, іноді застосу-вання фізичної сили настільки жорстоке, що викликає смерть потерпілої особи.

Так, жінка Б. проживала разом із сином. 29.04.2011 під час перегляду телевізійних програм між ними виникла сварка. Син відмовився переключити канал, поклавши дистанційний пульт від телевізора біля себе на дивані, де лежав. Наполягаючи на сво-єму жінка підійшла до сина та спробувала відібрати у нього дис-танційний пульт, в ході чого між ними виникла суперечка, в якій син відштовхнув рукою від себе матір, в результаті чого вона впала на підлогу та вдарилася об неї головою при падінні. Відчу-ваючи фізичну біль, жінка, будучи роздратованою такими діями з боку сина, піднялась із підлоги, зайшла в іншу кімнату та взяла на столі металевий гребінець. Жінка, перебуваючи в стані алкоголь-ного сп'яніння, розуміючи суспільну небезпеку та протиправність своїх дій, наслідки у вигляді настання смерті та бажаючи їх на-стання, з мотивів особистих неприязних відносин до останнього, що виникли на ґрунті обопільної сварки та бійки, використовую-

146

чи металевий гребінець, який утримувала в правій руці гострим кінцем донизу, умисно нанесла ним удар в живіт хлопцеві, який продовжував лежати на дивані. Відчуваючи фізичну біль, він на-казав матері припинити завдавати удари, але жінка нанесла ще два удари гострим кінцем металевого гребінця в область серця, чим позбавила сина життя. Від отриманого ушкодження несуміс-ного із життям, він відразу помер на місці події (Справа № 1-160/2011 Барського районного суду Вінницької області).

Цей приклад підтверджує висновок кримінологів, що най-тяжчим насильницьким злочинам в сім'ї, вчиненим жінкою найча-стіше передують екстремальні, гостро травматичні, стресові конф-ліктні ситуації, за яких погроза виникає раптово і носить яскраво виражений характер. Ці ситуації часто мають психотравмуючу дію та супроводжуються станом сильного хвилювання злочинниці. Джерелом зазначених ситуацій, як правило, є члени сім'ї дії яких містять грубу провокацію насильства, що виявляється в образах, приниженнях, знущаннях або застосуванні фізичної сили.

Підсумовуюче вищевикладене, хотілося б підкреслити ва-жливість вивчення дітей-жертв злочинів, що вчиняються жінка-ми. Дані про дітей-жертв повинні збиратися та оброблятися для розробки ефективних заходів віктимологічної профілактики се-ред цієї категорії населення. Окрім цього вивчення особи потер-пілого надає можливість біль точно підійти до питання кваліфі-кації злочину та призначення покарання винній особі.


1. Шевченко О. В. Причини та умови дітовбивства / О. В. Шевченко // Вісник кримінологічної асоціації України : матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конференції «Актуальні сучасні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції» 12 травня 2012 року / МВС України, Харківський нац. ун-т внутр. справ ; Кримінологічна асоціація України. – Том 1. – Х. : Золота миля, 2012. – 333с.

2. Шиян В.И Особенности личности потерпевшего от насильствен-ных преступлений, совершаемых женщинами / И. В. Шиян // Профессионал. - . - № 5 (85). - С. 33-35;

3. Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, жи-вонародженості та мертвонародженості : наказ МОЗ України № 179 від 29.03.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 15. – С. 352-254;

4. Правовий та соціальний захист неповнолітніх від насильства в сім’ї. Методичний посібник для працівників правоохоронних органів. – Х., 2006. – 128с.


147

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

Северин Оксана Олександрівна, кандидат юридичних наук


УДК 343.813

ПРАЦЯ ОСІБ, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ПРАВО ЧИ ОБОВ'ЯЗОК, ЩО МАЄ ДОПОМОГТИ

ВИПРАВЛЕННЮ ТА РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ

Статтю присвячено дослідженню питання залучення осіб, засудже-них до позбавлення волі, до праці та основних проблем, що виникли у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європей-ських стандартів» №1186-VII від 8 квітня 2014 року; запропоновано шляхи їх вирішення.

Ключові слова: особи, засуджені до позбавлення волі, праця засу-

джених до позбавлення волі, право працювати в місцях позбавлення волі, обов'язок працювати в місцях позбавлення волі, виправлення осіб, засуджених до позбавлення волі.

Статья посвящена исследованию вопроса привлечения лиц, осуж-

денных к лишению свободы, к труду и основных проблем, возникших в связи с принятием Закона Украины «О внесении изменений в Уголовно-исполнительный кодекс Украины относительно адаптации правового ста-туса осужденного к европейским стандартам» №1186-VII от 8 апреля 2014 года; предложены пути их решения.

Ключевые слова: лица, осужденные к лишению свободы, труд осуж-денных к лишению свободы, право работать в местах лишения свободы, обя-занность работать в местах лишения свободы, исправление лиц, осужденных к лишению свободы.

The article is devoted to the questions of the work of prisoners, the main

problems associated with the adoption of the Ukrainian Act «Amending of the Criminal Executive Code of Ukraine for the adaptation of the legal status of the convicted to European standards»(№1186-VII 08.04.2014.); ways of solving are proposed.

Keywords: prisoners, work of prisoners, the right to work in the prison, the

duty to work in the prison, behavior correction of convicted persons.

О. О. Северин, 2014

148

На шляху до гуманізації українського законодавства та приведення його до норм міжнародних положень останнім часом було внесено багато змін до численних законів взагалі та до Кри-мінально-виконавчого кодексу України зокрема.

Серед таких нормативних документів можна відзначити Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» № 1186-VII 8 квітня 2014 року [1], що значно змінив правовий статус осіб, засуджених до позбав-лення волі. Зокрема, було внесено такі зміни: « 35) у частині пер-шій статті 118: слова «повинні працювати» замінити словами «мають право працювати»; слова «залучаються до праці» заміни-ти словами «залучаються до оплачуваної праці»; доповнити абза-цом третім такого змісту: «Праця засуджених регламентується Кодексом законів про працю України», тобто з моменту набрання цим законом чинності обов'язок працювати для засуджених до позбавлення волі став їхнім правом. Це, в свою чергу, внесло ба-гато змін до порядку та умов відбування покарання у виді позба-влення волі на певний строк та викликало багато запитань.

1. Насамперед, виникає питання доцільності «перетво-рення» обов'язку засуджених працювати у їх право, адже як вка-зано у ст.1 КВК України [2] метою кримінально-виконавчого за-конодавства є захист інтересів особи, суспільства і держави шля-хом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого. Не викликає сумнівів той факт (і це, до речі, закріплено у ст. 6 КВК), що серед основних засобів виправлення і ресоціалізації, таких як встановлений порядок виконання та відбування покарання (ре-жим), соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив не останнє місце займає і суспільно корисна праця. Тож, виходить, що прийняття такої но-рми не тільки підриває основи соціальної справедливості (адже особи, що вчинили злочини, нанесли шкоду суспільству, а відбу-ваючи покарання і при цьому не працюючи, по суті живуть за рахунок того ж суспільства), а й нівелюють одну з основних ви-мог, призваних виправляти засуджених.

2. Зміни у вказаному Законі України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» не

149

торкнулися питання матеріально-побутового забезпечення засу-джених до позбавлення волі. Як і раніше, засудженим надається індивідуальне спальне місце і постільні речі; вони забезпечують-ся одягом, білизною і взуттям за сезоном з урахуванням статі і кліматичних умов, а в лікувальних закладах - спеціальним одягом і взуттям (ч.2 ст. 115 КВК). Проте, якщо відповідно до попередньої редакції Кодексу (ст. 121) вартість харчування, одягу, взуття, бі-лизни, комунально-побутових та інших наданих послуг, крім вар-тості спецхарчування та спецодягу, відшкодовувалась особами із нарахованого їм заробітку (відповідно до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань [3] у випадках відсут-ності коштів на особових рахунках засуджених для утримання вартості одягу і взуття у поточному місяці, заборгованість за вка-зані предмети речового майна стягувалась в наступні місяці до повного її погашення. Після оплати вартості отриманого майна воно переходило у власність засуджених. Вартість харчування, не стягнута у поточному місяці із засуджених внаслідок низького заробітку або його відсутності, у наступні місяці не стягувалась), то чинна редакція ст. 121 КВК передбачає відшкодування із нара-хованого заробітку, пенсій та іншого доходу засуджених тільки комунально-побутових та інших наданих послуг. Виникає питан-ня: за чий рахунок засуджені до позбавлення волі забезпечуються всім необхідним для проживання? Відповідь очевидна.

Зосередившись на питанні відрахувань із заробітку засу-джених, привертає увагу і наступна проблема. У ч.2 ст. 121 Кримі-нально-виконавчого кодексу України вказується, що відшкоду-вання засудженими витрат на послуги, визначені у частині пер-шій цієї статті, провадиться після відрахування прибуткового податку і аліментів. Відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами провадяться у порядку, вста-новленому законом. Тобто, зачіпаються права не тільки держави і суспільства в цілому, а й окремих юридичних та фізичних осіб, адже якщо засуджений не працюватиме, то держава не отримува-тиме податку, особи, які мають право на отримання аліментів, їх також не дочекаються, установа виконання покарань, знаходя-чись на державному забезпеченні та відчуваючи постійне недо-фінансування, матиме ще більші витрати на забезпечення засу-джених одягом, білизною, взуттям і. Т. П., а вже особам, що мають отримувати кошти за виконавчими листами, і взагалі можна не

150

сподіватись хоча б на часткову виплату коштів. Тож знову вини-кає питання: праця засуджених до позбавлення волі - це має бути їхнім правом чи обов'язком?

3. Як відомо, позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі - це два найтяжчих покарання, виконання яких передбачає наявність більш суворих умов та порядку відбування та найбільших обмежень для засуджених порівняно з обмежен-нями та вимогами, що пред'являються до осіб, засуджених до інших видів покарання. До позбавлення волі засуджуються особи, які як ніхто інший потребують застосування до них заходів ви-правлення та ресоціалізації. Внесення змін до ч.1 ст. 118 КВК до-корінно змінює ситуацію, адже відповідні зміни до статей Кримі-нально-виконавчого кодексу, що регламентують порядок та умо-ви відбування, а, отже, і працю осіб, засуджених до інших видів покарань, внесені не були. Варто лише проаналізувати статті Кримінально-виконавчого кодексу щодо порядку та умов вико-нання покарань:

ч.2 ст. 36 КВК «Порядок виконання покарання у виді гро-мадських робіт»:»Виконання покарання у виді громадських робіт здійснюється на основі участі засуджених у суспільно корисній праці...»;

ст. 37 КВК «Умови відбування покарання у виді громадських робіт»: «Засуджені... зобов'язані... сумлінно ставитися до праці...»;

ч.2 ст. 41 КВК «Порядок виконання покарання у виді ви-правних робіт»: «Виконання покарання у виді виправних робіт здійснюється на основі участі засуджених у суспільно корисній праці...»;

ч. 6 ст. 41 КВК «Порядок виконання покарання у виді ви-правних робіт»: «Засуджені зобов'язані: ... сумлінно ставитися до праці...»;

ч. 4 ст. 59 КВК «Порядок і умови відбування покарання у виді обмеження волі»: «Особи, засуджені до обмеження волі, зо-бов'язані:...сумлінно працювати у місці, визначеному адміністра-цією виправного центру...».

Якщо щодо виправних та громадських робіт можна сказа-ти, що ці покарання саме і полягають у праці засуджених, то щодо осіб, що відбувають покарання у виді обмеження волі, можна зро-бити висновок, що такій категорії осіб суспільно корисна праця значно важливіша, ніж тим, хто засуджений до позбавлення волі.

151

4. Як бачимо, нова редакція статті 118 КВК України була доповнена абзацом третім щодо того, що праця засуджених рег-ламентується Кодексом законів про працю [4].

Вбачається, що ця норма Кримінально-виконавчого коде-ксу України в її теперішній редакції вносить багато питань щодо її застосування, адже у зв'язку з набранням нею чинності виникає багато протиріч та суперечностей.

Так, наприклад, стаття 51 КЗпП України «гарантує працез-датним громадянам, які постійно проживають на території Укра-їни: вільний вибір виду діяльності;...компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;...» тощо. Але частина 1 статті 118 КВК передбачає, що засуджені до позбавлення волі мають право пра-цювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії.

По-друге, відповідно до Кодексу законів про працю пра-цівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (ст. 2), колективного договору (с. 11). Криміна-льно-виконавчим законодавством такого не передбачено.

По-третє, у статті 32 КЗпП вказано, що переведення на ін-шу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, органі-зацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, уста-новою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством. Як вже відміча-лось, для переведення на іншу роботу осіб, засуджених до позбав-лення волі, такої норми кримінально-виконавче законодавство не має.

До того ж, Кодексом законів про працю передбачено, що громадянам надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати. Така норма у Кримінально-виконавчому кодексі та інших нормативно-правових документах, що регламентують порядок та умови відбування покарання у виді позбавлення волі, також від-сутня.

Отже, вбачається за необхідне до абзацу третього частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу внести змі-

152

ни з уточненням тих аспектів трудових відносин з особами, засу-дженими до позбавлення волі, які регламентуються Кодексом законів про працю (оплата праці, норми тривалості робочого ча-су, скорочена тривалість робочого часу, робота у святкові та вихі-дні дні, охорона праці, техніка безпеки і виробничої санітарії, ви-рішення трудових конфліктів тощо), або доповнити абзац слова-ми «за винятком» з перерахуванням тих особливостей роботи засуджених та тих обмежень їх у трудових правах, які передбачені кримінально-виконавчим законодавством.

І, нарешті, говорячи про працю осіб, засуджених до позбав-лення волі, необхідно не забувати, що праця - це не тільки основ-ний засіб виправлення і ресоціалізації, а ще й можливість напра-цювати стаж, який за Законом України «Про пенсійне забезпе-чення» [5] надаватиме право засудженим при досягненні ними пенсійного віку отримувати пенсію, що також, в свою чергу, спри-ятиме виправленню, ресоціалізації та адаптації осіб після відбу-вання покарання.

Отже, підсумовуючи викладене вище, можна дійти виснов-ку, що намагання законодавця удосконалити нормативну базу та привести у відповідність до європейських норм, поки що є досить суперечливими, а зміни, що були внесені до Кримінально-виконавчого кодексу України, вбачаються дещо передчасними та такими, що потребують доопрацювання.


1. Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого ко-дексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейсь-ких стандартів» //Відомості Верховної Ради. - 2014, № 23, ст.869

2. Кримінально-виконавчий кодекс України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1129-15/page

3. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1277-03/page

4. Кодекс законів про працю [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/322-08/page2

5. Закон України «Про пенсійне забезпечення» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1788-12


153

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Антіпова Олена Ігорівна, (Донецький юридичний інститут МВС України)

УДК 343.98

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ОГЛЯДУ МІСЦЯ ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНОЇ ПРИГОДИ

У статті здійснене дослідження деяких питань огляду місця дорож-

ньо-транспортної пригоди. Розглянуто проблемні питання щодо криміналь-ної процесуальної регламентації огляду місця дорожньо-транспортної при-годи, участі понятих, огляду транспортного засобу та огляду трупу.

Ключові слова: огляд місця події, дорожньо-транспортна пригода, огляд трупу, огляд транспортного засобу, поняті.

В статье осуществлено исследование некоторых вопросов осмотра

места дорожно-транспортного происшествия. Рассмотрены проблемные вопросы относительно уголовной процессуальной регламентации осмотра места дорожно-транспортного происшествия, участия понятых, осмотра транспортного средства и осмотра трупа.

Ключевые слова: осмотр места происшествия, дорожно-транспортное происшествие, осмотр трупа, осмотр транспортного средс-тва, понятые.

In article research of some questions of survey of a place of a road accident is

carried out. Problem questions of rather criminal procedural regulation of survey of a road accident, participation of witnesses, survey of the vehicle and corpse survey are considered.

Keywords: scene survey, road accident, corpse survey, vehicle survey, witnesses.

Сучасне життя суспільства неможливо уявити без викорис-

тання транспорту, зокрема автотранспорту, котрий є найпопуля-рнішим засобом переміщення людей та речей на різні відстані. Щодня автотранспортна система обслуговує мільйони людей у світі як водіїв, пасажирів та пішоходів.

Разом з тим, розвиток автотранспортної системи має і нега-тивний прояв. Останній пов’язаний із забезпеченням безпеки учасників дорожнього руху. Автотранспорт є джерелом підвище-

О. І. Антіпова, 2014

154

ної небезпеки. Дорожньо-транспортні пригоди (ДТП) часто є нас-лідком заподіяння шкоди найважливішим соціальним цінностям – життю і здоров'ю людини.

Враховуючи важливість перерахованих цінностей, можна констатувати, що першочерговим завданням суспільства є забез-печення безпеки дорожнього руху шляхом створення відповідних умов та ефективного розслідування кримінальних правопору-шень, що пов’язані з ДТП. Отже, вкрай актуальним є дослідження проблем розслідування кримінальних правопорушень про ДТП.

Обсяг цієї публікації унеможливлює вичерпне дослідження всіх проблем розслідування кримінальних правопорушень про ДТП. Тому ми зупинимося на такій складовій розслідування як проведення огляду місця ДТП.

Окремі питання розслідування злочинів про порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту досліджували такі вчені-криміналісти, як А. Г. Алєксєєв, Р. Ю. Ачмиз, Ю. П. Аленін, В. П. Бахін, В. Д. Берназ, О. О. Бібіков, М. Г. Богатирьов, А. Ф. Волобуєв, Т. В. Варфоломеєва, В. І. Галаган, В. Г. Гончаренко, Б. В. Давидов, А. В. Іщенко, Н. С. Карпов, О. Д. Кім, О. Д. Коленко, Ю. І. Крикунов, В. К. Лисиченко, В. В. Лисенко, П. С. Луцюк, П. П. Луцюк, С. М. Перлов, С. Л. Рижиков, М. В. Салтев-ський, Е. Т. Сідоров, с. М. Стахівський, В. В. Тіщенко, М. В. Чих, В. Ю. Шепітько. Проте, їх дослідження не вичерпують всіх про-блемних питань проведення такої слідчої (розшукової) дії як огляд місця ДТП.

Метою даної статті є науковий результат у вигляді харак-теристики проведення огляду місця ДТП. Для досягнення зазна-ченого результату були поставлені та вирішені такі завдання: 1) дослідити уявлення у теорії та законодавчу регламентацію щодо огляду місця ДТП; 2) дослідити проблемні питання стосов-но участі понятих, огляду транспортного засобу та огляду трупу.

Під час розслідування кримінальних правопорушень про ДТП органи розслідування здійснюють велику кількість слідчих (розшукових) дій, наприклад огляд місця події, допит свідків, потерпілих, підозрюваних, призначення експертиз тощо. Разом з тим, однією з найважливіших слідчих (розшукових) дій у цій ка-тегорії кримінальних проваджень, на нашу думку, є огляд місця ДТП. Бо від результатів проведення останнього залежить хід по-дальшого досудового розслідування ДТП та перспективи судово-

155

го провадження, тобто виконання завдань кримінального судо-чинства.

Таке важливе значення проведення огляду місця події для подальшого розслідування підтверджується вченими-процесуалістами.

Так, В. Б. Давидов пише, що головна задача огляду місця по-дії полягає у комплексному виявленні обставин, що характеризу-ють механізм події у цілому. Особливістю огляду місця ДТП є те, що нерідко у ході цієї процесуальної дії слідчому доводиться оглядати місцевість, предмети і трупи [1, с. 48].

Ю. І. Крикунов зазначає, що одна із задач при огляді авто-дорожнього місця події полягає у тому, щоб піддіти дослідженню всі матеріальні об’єкти, що охоплюються динамікою злочинних дій водіїв транспортних засобів і інших осіб [2, с. 63].

П. П. Луцюк визначає загальне завдання огляду місця доро-жньо-транспортної пригоди як отримання фактичних даних що-до обставин події, яка відбулась, об’єкти і осіб, що мають до неї відношення, а також їх зв’язки та взаємодію [3, с. 79].

О. Д. Кім вказує, що головною особливістю огляду місця по-дії є те, що слідчому представляється можливість безпосередньо сприйняти всю обстановку в цілому та виявити зв’язки між її елементами. Цим автор пояснює те, що законодавець допускає проведення огляду до порушення кримінальної справи (за чин-ним КПК України – до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (наш курсів – О. А.)) [4, с. 157-158].

Ми погоджуємося з вченим у тому, що проведення огляду місця події, зокрема щодо вчинення ДТП необхідно законодавчо регулювати до внесення відомостей про кримінальне правопо-рушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР), оскільки місцем ДТП, переважно, є відкрита місцевість, що змінюються під впливом погодних умов, дорожнього руху тощо. За невеликий термін часу за різних обставин можуть бути втра-чені важливі сліди, що можуть розкривати механізм ДТП.

Тому відповідно до ч. 3 ст. 214 чинного КПК огляд місця по-дії у невідкладних випадках може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здій-снюється негайно після завершення огляду.

Аналіз вказаної норми свідчить, що перший огляд місця ДТП може бути проведений після внесення відповідних відомос-

156

тей до ЄРДР, тобто через деякий після вчинення ДТП. Це може негативно вплинути на розслідування ДТП. У зв’язку з цим ми вважаємо, що вчинення ДТП завжди є невідкладним випадком, що дозволяє проводити огляд місця події до внесення відповід-них відомостей до ЄРДР. Для унеможливлення неоднакового ро-зуміння ч. 3 ст. 214 КПК щодо огляду місця ДТП, пропонуємо вне-сти законодавчі зміни та сформулювати зазначену норму таким чином: «Огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудо-вих розслідувань, що здійснюється негайно після завершення огляду. Слідчий зобов’язаний негайно провести огляд місця ДТП, після чого вирішувати питання про занесення відповідних відо-мостей до ЄРДР».

Ця пропозиція щодо негайного проведення огляду місця ДТП може стосуватися інших слідчих (розшукових) дій, бо остан-ні, безальтернативно, можуть бути проведені відносно зазначеної категорії кримінальних проваджень після внесення інформації до ЄРДР. Тобто, кримінальний процесуальний закон забороняє про-водити слідчі (розшукові) дії без внесення інформації про ДТП до ЄРДР. Інакше говорячи, якщо відомості не внесені до ЄРДР, то не можна проводити допитів, одночасних допитів, освідувань, слід-чих експериментів тощо.

Повертаючись до дослідження проблем огляду місця події, слід зупинитися на таких його учасниках як поняті. Згідно норм КПК 1960 р. при огляді місця поді, у тому числі ДТП повинні були бути присутніми поняті (ст. ст. 127, 190). Органи досудового роз-слідування за КПК 1960 р. залучали не менше двох понятих. Останні виконували засвідчувальну функцію, тобто підтверджу-вали відповідність між діями слідчого, інших учасників та запи-сами протоколу огляду місця ДТП. Потім залучені особи могли викликатися як свідки у кримінальній справі на досудовому про-вадженні і у суді.

Часто з практичної точки зору найбільш доцільно залучати понятих з числа місцевих жителів, або тих хто відносно недалеко проживають. Специфіка самої пригоди інколи приводить до того, що слідчий, а частіше всього працівники Державтоінспекції, зу-пиняють будь-який автомобіль і їх, водія чи пасажирів, залучають в якості понятих. Така практика не завжди виправдана. Адже ін-коли буває необхідність допитати в якості свідків осіб, котрі були

157

понятими при огляді місця пригоди, і тоді можуть виникнути непередбачувані та зайві ускладнення [5, с. 40].

Попри певні незручності щодо залучення понятих, завдяки останнім процес огляду місця ДТП і складання протоколу презю-мовалися як відповідні, об’єктивні та правдиві. Як вірно зазначає П. П. Луцюк практика знайшла вихід як забезпечити більшу дока-зову вагу вимірювань шляхом залучення до цього процесу поня-тих [3, с. 103].

У разі будь-яких суперечностей відносно процесу та резуль-татів огляду місця ДТП викликаються поняті для допиту. У ході останнього поняті під загрозою кримінальної відповідальності дають правдиві свідчення та сприяють усуненню суперечностей. До того ж як поняті залучаються не будь-які особи, а досвідчені водії, які освічені у правилах дорожнього руху та експлуатації транспорту.

Згідно з сьогоднішньою чинною кримінальною процесуа-льною регламентацією участь понятих під час огляду місця ДТП є не обов’язковою. Відповідно до ч. 7 ст. 223 КПК слідчий, прокурор зобов’язаний запросити не менше двох незаінтересованих осіб (понятих) для пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов’язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Як бачимо, якщо у результаті вчинення ДТП не було виявлено трупа, то огляд місця ДТП може бути проведений без залучення понятих. Кримінальний процесу-альний закон лише надає можливість щодо залучення понятих, тобто якщо слідчий, прокурор вважатиме це за доцільне, то поня-ті можуть бути присутніми під час огляду місця ДТП.

Питання стосовно обов’язкової участі понятих під час огля-ду місця ДТП є дискусійним. З одного боку, участь понятих сприяє швидкому та ефективному розслідуванню, бо потенційно усуває можливі суперечності щодо виявлення та фіксації слідової дока-зової інформації. З іншого боку, ця формальна законодавча вимо-га дещо гальмує процес огляду та констатує недовіру суспільства до органів досудового розслідування.

На нашу думку, під час огляду місця ДТП поняті можуть не залучатися, але кожний такий огляд має фіксуватися на відео від початку до завершення. Обов’язкове використання безперервно-го відеозапису – це найкращий замінник понятих. Оскільки у ви-падку такого використання буде достовірно зафіксований увесь

158

процес огляду місця ДТП. Якщо виникнуть спірні питання можна буде продивитися відеозапис.

Безперервний відеозапис має перевагу над участю понятих, бо останні як живі істоти не можуть досконало запам’ятати увесь хід проведення огляду місця ДТП. З часом поняті можуть забувати обставини проведення огляду місця ДТП та зафіксовану слідову картину.

Огляд місця події при розслідуванні злочинів про пору-шення правил безпеки дорожнього руху не обмежується лише однією фіксацією навколишнього оточення і виявлених слідів. На етапі перевірки факту дорожньо-транспортної пригоди, крім об-становки місця події слідчому необхідно оглядати також транс-портний засіб, труп, одяг трупа (якщо він знаходиться не на тру-пі), місцевість, що оточує місце події [6, с. 45].

Невід’ємним елементом огляду місця ДТП є огляд транспо-ртного засобу. Транспортний засіб як основний учасник ДТП є носієм великої кількості інформації, що може бути отримана при вивченні ушкоджень і його кінцевого положення. Через це транс-портний засіб є другим вузловим елементом огляду місця ДТП після дорожнього покриття [3, с. 106-107]. Від результатів огляду останнього залежить вектор подальшого досудового розсліду-вання у частині проведення допитів та призначення експертиз.

Разом з тим, кримінальний процесуальний закон не містить окремої норми щодо проведення огляду транспортного засобу. Останній відповідно до норм КПК прирівнюється до іншого воло-діння особи (ч. 2 ст. 233). Тому, під час внутрішнього огляду тран-спортного засобу мають бути враховані процесуальні особливос-ті, що визначені для іншого володіння особи.

Системне тлумачення ст. 233 та ч. 2 ст. 237 КПК свідчить про те, що внутрішній огляд транспортного засобу до постанов-лення ухвали слідчого судді може бути проведений лише у невід-кладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюють-ся у вчиненні злочину або за добровільною згодою власника тра-нспортного засобу.

Таким чином, під час огляду місця ДТП без наявності рі-шення слідчого судді або згоди власника транспортний засіб не може оглядатися усередині, якщо це не пов’язано з вищезазначе-ними випадками. У ході огляду місця ДТП транспортний засіб

159

можна оглядати лише ззовні, тобто без проникнення усередину. Окремо слід також зупинитися на огляді трупа під час огля-

ду місця ДТП. Не дивлячись на те, що норми ч. 3 ст. 214 КПК забо-роняють проводити будь-які слідчі (розшукові) до внесення ві-домостей до ЄРДР, огляд трупа під час огляду місця ДТП може бути проведений. Це випливає з положень ч. 2 ст. 238 КПК.

Особливістю огляду трупа під огляду місця ДТП є те, що він проводиться за обов’язкової участі судово-медичного експерта або лікаря, якщо вчасно неможливо залучити судово-медичного експерта. Як вірно зазначається в юридичній літературі, цінність участі в огляді цього учасника полягає в тому, що він допомагає описати положення трупа його позу, наявні на тілі ушкодження, виявити і вилучити речовини біологічного походження, а при необхідності і провести їх попереднє дослідження та пояснити механізм їх утворення тощо [7, с. 89].

Допомога судово-медичного експерта або лікаря під час огляду трупа на місці ДТП є найчастіше вкрай необхідною для правильної виявлення та фіксування всіх слідів, що у подальшому розслідуванні впливає на правильне призначення та проведення спеціальних досліджень.

У результаті проведеного дослідження можна зробити на-ступні висновки:

1. Нормативні положення ст. 214 КПК не сприяють швид-кому та ефективному розслідуванню ДТП, тому що можуть відтя-гувати проведення огляду місця ДТП та інших невідкладних слід-чих (розшукових) дій у зв’язку з необхідністю внесення відповід-них відомостей до ЄРДР.

2. Під час фіксації огляду місця ДТП безперервний відеоза-пис має перевагу над участю понятих, бо останні як живі істоти не можуть досконало запам’ятати увесь хід проведення огляду місця ДТП. З часом поняті можуть забувати обставини проведення огляду місця ДТП та зафіксовану слідову картину.

3. Внутрішній огляд транспортного засобу до постановлен-ня ухвали слідчого судді може бути проведений лише у невідкла-дних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину або за добровільною згодою власника транспо-ртного засобу. При відсутності зазначених випадків транспорт-ний засіб під час огляду місця ДТП можна оглядати лише ззовні.

160

У ході подальших наукових розвідок необхідно визначити наступні напрями дослідження: 1) дослідження особливостей проведення допиту при розслідуванні ДТП; 2) дослідження мож-ливостей судових експертиз при розслідуванні ДТП.


1. Давидов В. Б. Вопросы допустимости доказательств при расследо-вании и рассмотрении уголовных дел по дорожно-транспортным происшес-твиям : Дис… канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – уголовный процесс; крими-налистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность / Давидов Владимир Багратович. – Краснодар: Красноярская академия, 2005. – 2012 с.

2. Крикунов Ю. И. Проблемы осмотра места происшествия и назна-чения судебных экспертиз по уголовным делам о дорожно-транспортных происшествиях : Дис… канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – уголовный процесс; криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятель-ность / Крикунов Юрий Иванович. – Иркутск: Байкальский государственный университет экномики и права, 2006. – 172 с.

3. Луцюк П. П. Розслідування порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації автотранспортних засобів : Дис. … на здобуття науко-вого ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза / Луцюк Павло Павлович. – Київ: Київсь-кий національний університет внутрішніх справ, 2007. – 224 с.

4. Ким О. Д. Проблемы и пути совершенствования расследования до-рожно-транспортных происшествий на основе научных знаний (на материа-лах следственной и экспертной практики Кыргызстана) : Дис… канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – уголовный процесс; криминалистика; теория операти-вно-розыскной деятельности / Ким Олег Дмитриевич. – Бишкек: Кыргызс-кий государственный национальный университет, 1998. – 351 с.

5. Луцюк П. С. Особливості процесуального доказування в ході дослі-дження дорожньо-транспортних пригод, вчинених в несприятливих умовах: Дис. … на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза / Луцюк Павло Сергійович. – Київ: Академія адвокатури України, 2009. – 194 с.

6. Климчук М. П. Розслідування злочинів про порушення правил без-пеки дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів (криміналістич-ні та процесуальні аспекти) : Дис. … на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза / Климчук Михайло Павлович. – Київ: Київський національний університет внутрішніх справ, 2007. – 206 с.

7. Осмотр трупа на месте его обнаружения. Руководство для врачей / Под ред. А. А. Матышева. – СПб.: Медицина, 1997. – 288 с.


161

Єгорова Юлія Володимирівна, (Донецький юридичний інститут МВС України)

УДК 343.915 (477)

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ВИПРОБУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ ЯК ПРІОРИТЕТ РОЗВИТКУ ЮВЕНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

У даній роботі проведено аналіз стану ювенальної політики на сьо-

годнішній день в Україні і пропонується авторське бачення перспективи ре-формування даного інституту в механізмі вирішення проблем злочинності щодо неповнолітніх.

Ключові слова: ювенальна політика, віктимність, ювенальна юс-тиція, відновне правосуддя, неповнолітні, віктимологічна профілактика.

В данной работе проведен анализ состояния ювенальной политики

на сегодняшний день в Украине и предлагается авторское видение перспек-тивы реформирования данного института в механизме решения проблем преступности относительно несовершеннолетних.

Ключевые слова: ювенальная политика, виктимность, ювенальная юстиция, восстановительное правосудие, несовершеннолетние, виктимоло-гическая профилактика.

Іn this paper we analyzed the state of juvenile policy today in Ukraine and

offers copyright reform vision of the institution in the mechanism to address crime relatively minor.

Keywords: juvenile policy, victimization, juvenile justice, restorative justice, minors, prevention of victimization.

Діти в будь-якій державі знаходяться в особливому приві-

лейованому стані, не є винятком і наша держава, де турбота про підростаюче покоління є невід’ємною частиною будь-якої галузі її діяльності. Серед цих напрямів охорона прав і законних інтересів в межах становлення та розвитку ювенального права як самос-тійної галузі є вагомим кроком до побудови демократичної пра-вової держави, якою на сьогоднішній день згідно з Конституцією і є Україна [1].

Одним з основних компонентів ювенальної політики є становлення та розвиток ювенального права. Співвідношення ювенального права та ювенальної політики полягає в тому, що забезпечення державної політики в галузі охорони прав неповно-літніх є немислимим без створення сприятливої правової бази, у той же час повноцінний розвиток законодавства в галузі захисту

Ю. В. Єгорова, 2014

162

прав дітей є неможливим без комплексного підходу держав до проблем неповнолітніх.

Погоджуючись із запропонованою дефініцією «ювенальна політика», яка на сьогоднішній день використовується в Російсь-кій Федерації, її можна визначити як частину внутрішньої полі-тики України, особливий вид соціальної діяльності, врегульова-ний нормами міжнародного та національного права, спрямова-ний на ефективне забезпечення прав та законних інтересів непо-внолітніх.

Дослідження та аналіз сукупності віктимогенних власти-востей дітей та підлітків, соціально – психологічних чинників становлення їх віктимної поведінки дозволить не лише визначи-ти наявні чи потенційні ознаки віктимізації конкретних підлітків, а й диференційовано виявляти шляхи профілактики віктимної поведінки, при тому у системі профілактичних заходів основний акцент повинен бути змінений на психокорекційну роботу, оскі-льки саме індивідуально – особистісні якості дітей та підлітків, як провідні психологічні чинники, сприяють становленню їх вікти-мної поведінки.

Запропоноване визначення повинно відображати як зага-льні інтереси, потреби і права всіх без винятку осіб до 18-ти років, так і потреби різних соціальних та вікових груп неповнолітніх.

Мету ювенальної політики можна уявити в трьох взаємо-пов’язаних аспектах:

- всебічне здійснення прав дітей, передбачених Консти-туцією, недопущення їх дискримінації, забезпечення прав та за-конних інтересів дітей, а також відновлення їхніх прав у випадку порушення:

- формування правових основ гарантій прав дитини; - сприяння фізичному, інтелектуальному, психічному

розвитку дітей, а також реалізація особистості дитини, виховання в них патріотизму та громадськості, а також реалізації особистос-ті дитини в інтересах суспільства й у відповідності з Конституці-єю України та діючому законодавстві, існуючим традиціям, дося-гненням національної та світової культури з метою запобігання їх віктимності [2,с. 31].

Причому, ювенальна політика повинна враховувати існу-ючий стан віктимності неповнолітніх, в тому числі їх криміноло-

163

гічної профілактики, яка, на мій погляд, повинна враховувати наступні аспекти:

- індивідуальна – віктимологічна профілактика, спрямо-вана безпосередньо на потенційних і реальних жертв;

- загальна, чи індивідуально-групова – віктимологічна профілактика, зорієнтована на груповий рівень неповнолітніх.

Індивідуальні віктимні властивості можуть бути поділені, в свою чергу, на біопсихологічні, власне психологічні та соціаль-но-психологічні. До власне психологічних відносять: агресив-ність, навіюваність, ригідність, тривожність, жорстокість, необ'є-ктивну оцінку можливостей, схильність до ризику, конформність, емоційну неврівноваженість або наявність однієї чи поєднання декількох акцентуацій характеру.

Другим блоком факторів, що можуть підвищувати вразли-вість неповнолітніх, є соціально-психологічні, до яких належать: потреба у спілкуванні, самоствердженні, що загострюються у під-літковому віці як в жодному іншому і, звідси, підвищена орієнта-ція на групу, а також «важковиховуваність», правова необізна-ність, незнання головних методів забезпечення особистої безпе-ки та адиктивна поведінка.

При реалізації першого напряму увагу приділяють захо-дам, спрямованим на усунення віктимнонебезпечних ситуацій, а саме залучення громадськості до вирішення завдань колективної та особистої безпеки неповнолітніх та посилення збоку виховних установ в частині подальшого недопущення їх віктимності.

При реалізації другого напряму необхідно здійснювати заходи виховного впливу, професійного навчання, правової про-паганди, медичного характеру, забезпечення населення спеціа-льними засобами захисту тощо [3].

Спробою привести чинне законодавство України у відпо-відність з нормами міжнародного права, створити систему дер-жавних органів, які повинні вирішувати єдину мету – захист прав і законних інтересів дітей від народження до повноліття, було прийняття 24 січня 1995 року Закону України «Про органи і слу-жби у справах дітей та спеціальні установи» [4, с. 68].

Незважаючи на суттєві недоліки цього Закону, його при-йняття було значним кроком вперед, оскільки повністю перебу-дувало профілактичну роботу щодо запобігання правопорушен-ням серед дітей, забезпечило подальшу демократизацію та гума-

164

нізацію законодавства у цій галузі. Закон визначив суб’єкти захи-сту прав та інтересів дітей, надалі гарантуючи їх захист від усіх форм психічних та фізичних репресій, від поганого поводження з ними в сім’ях, навчально-виховних закладах, за місцем прожи-вання, у спеціальних закладах, у суспільстві загалом.

Подальше закріплення норм міжнародного права щодо захисту прав дитини знайшло своє відображення у національній програмі «Діти України», затвердженій Указом Президента Укра-їни від 18.01.1996 р. Програма визначила, що одним із найважли-віших завдань соціально орієнтованої держави є сприяння розви-тку молодого покоління, задоволення його потреб і виконання обов’язків, передбачених Конвенцією ООН про права дитини, Все-світньою декларацією про забезпечення виконання захисту та розвитку дітей та Планом дій щодо їх виконання.

Іншими словами, одним із пріоритетних напрямків юве-нальної політики нашої держави визначені захист і допомога ді-тям, які з певних причин перебувають у скрутних умовах існу-вання, а також всецільне попередження ситуацій, які можуть ви-никнути внаслідок вчинення правопорушень неповнолітніми та відносно них [5, с. 68].

Зрозуміло, що така програма є достатньо громіздкою та всеохоплюючою, але вже перші кроки щодо її реформування та становлення вже були зроблені як у всьому світі, так і в Україні.

Послідовним кроком на шляху до запровадження у націо-нальне законодавство Конвенції ООН про права дитини та вико-нання Україною зобов’язань, взятих на себе перед європейськими інституціями, щодо удосконалення кримінальної відповідальнос-ті неповнолітніх став Указ Президента України від 24 травня 2011 р., яким схвалено Концепцію розвитку ювенальної політики в Україні.

Концепцією визначено побудову в Україні лінії ювеналь-ної політики в Україні, спроможної забезпечити законність, об-ґрунтованість та ефективність кожного рішення щодо дітей, які потрапили у конфлікт із законом, їхнє перевиховання та подаль-шу соціальну підтримку.

Створення дієвих механізмів захисту прав та свобод дітей, швидкої соціальної реабілітації неповнолітніх, які вступили у конфлікт із законом, удосконалення системи покарань та приве-

165

дення її у відповідність до міжнародних стандартів ювенальної юстиції є одним із пріоритетів сьогодення [6, с. 18].

Є доцільним, на мій погляд, не лише створення ефектив-них інститутів функціонування захисту неповнолітніх, але й вдо-сконалення вже існуючих структур.

Особистість підлітків, схильних до правопорушення, за моїми ретельними спостереженнями, характеризується підвище-ною віктимністю. Такий підліток відрізняється низьким рівнем правосвідомості: не має твердих моральних переконань і глибо-ких почуттів, не володіє достатнім власним соціокультурним дос-відом. Значну роль у формуванні особистості підлітка має пізна-вальна діяльність. Вузькість сприйняття об’єктивної дійсності, стереотипне мислення та оперування у повсякденному житті заміненими поняттями заважає дитині швидко усвідомлювати сутність реальних подій і давати їм адекватну, неупереджену оці-нку [7, с. 109].

В Україні вперше на сучасному етапі становлення механі-зму протидії ювенальної злочинності, тему подолання віктимно-сті неповнолітніх та ідею створення ювенальних судів було розг-лянуто в березні 2000 р. громадським об’єднанням «Донецький меморіал» разом із українським відділенням Міжнародного това-риства з прав людини. З ініціативи цих організацій в м. Мелітопо-лі Запорізької області (де знаходиться пенітенціарний заклад для неповнолітніх осіб жіночої статі) було проведено семінар, прис-вячений реформі ювенальної юстиції в країнах Східної Європи.

У ньому взяли участь: заступник директору Департаменту України з питань виконання покарань, прокурор м. Запоріжжя, керівники всіх українських колоній для неповнолітніх, а також практичні фахівці з Латвії, Естонії, Польщі, Молдови і начальник Департаменту, у віданні якого знаходяться колонії для неповно-літніх в Казахстані. На семінарі було створено асоціацію під кері-вництвом Міжнародної ради із захисту прав підлітків, які потра-пили в конфлікт з законом [8, с. 87].

Виходячи з усього викладеного, можна зробити висновок, що з урахуванням сучасного стану злочинності неповнолітніх і щодо неповнолітніх в Україні, необхідним вбачається усунення умов, які сприяють вчиненню злочинів, а саме побудування ефективної юве-нальної політики шляхом всебічної реалізації міжнародних норма-тивно – правових актів, до яких приєдналася й наша країна.

166

Ефективне функціонування вже існуючої законодавчої ба-зи і посилена діяльність урядових структур щодо суворого конт-ролю за подоланням віктимності неповнолітніх через індивідуа-льну та індивідуальну групову віктимологічну профілактичну діяльність, що буде зорієнтована на подолання та протидію зло-чинності неповнолітніх є ефективним кроком щодо сприяння їхньому морально – психологічному зросту.


1. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради – 1996. – №30. – Ст. 3.

2. Ювенальное право: Учебник для вузов / Под ред. А. В. Заряева, В. Д. Малкова. – М. : ЗАО Юстицинформ, 2005. – 320с. (Серия «Образование»).

3. Мойсеєва О. Віктимність неповнолітніх як психолого-правова проблема / О. Мойсеєва // Право України. – 2000. – №7. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.criminology.org.ua

4. Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи: За-кон України від 24.01.1995 // Відомості Верховної Ради. – 1995.– №20/95

5. Константінов С. Ювенальна юстиція у правовому механізмі Укра-їни / С. Константінов // Підприємство, господарство і право. – 2011. – №2. – С. 68.

6. Ковтун Н.Я. Удосконалення кримінально – правових норм в кон-тексті становлення ювенальної юстиції / Н.Я. Ковтун // Судова практика. – 2012. –№4–5. – С.18.

7. Причини та умови злочинності неповнолітніх : [науково – прак-тичний посібник] / [Ю. В. Бабенко, А. В. Вітвицька, І. І. Ковальова та ін.]. – Донецьк: Донецький юридичний інститут Луганського державного універ-ситету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка, 2009. – 228 с.

8. Ковтун Н.Я. Види додаткових покарань для неповнолітніх : [мо-ногр.]/ Н.Я. Ковтун. – К.: Ін. Юре, 2011.- 207 с.


167

Лавський Віктор Петрович, (Донецький юридичний інститут МВС України)

УДК 343.13

ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПІВ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРИ ПРОВЕДЕННІ

ОПЕРАТИВНО-ТЕХНІЧНИХ ЗАХОДІВ

У даній статті розглянуто принципи оперативно-розшукової діяль-ності при проведенні оперативно-технічних заходів. Проаналізовано різні підходи вчених що до принципів оперативно-розшукової діяльності.

Ключові слова: принцип, оперативно-розшукова діяльність, опера-тивно-розшукові заходи, оперативно-технічні заходи.

В данной статье рассмотрены принципы оперативно-розыскной де-

ятельности при проведении оперативно-технических мероприятий. Проана-лизированы различные подходы учёных по определению принципов оператив-но-розыскной деятельности.

Ключевые слова: принцип, оперативно-розыскная деятельность, оперативно-розыскные мероприятия, оперативно-технические мероприятия.

In this article principles of operatively-search activity are considered

during realization of criminal investigation. Different approaches of scientific on a decision principles of operatively-search activity are analysed.

Keywords: principle, operatively-search activity, operatively-search events, criminal investigation.

Конституція України гарантує права та свободи особи, які

ніким не можуть бути порушені. В розділі першому статті 3 Кон-ституції передбачено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гід-ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1]. Обмеження конституційних прав та свобод громадян повинні нести мінімальний характер, відповіда-ти принципам демократичної держави і можуть застосовуватись лише в інтересах захисту людини, її здоров’я та моралі, збере-ження загального добробуту, охорони державної та громадської безпеки. Тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

В. П. Лавський, 2014

168

Мета статті. Метою статті є дослідження дотримання принципів оперативно-розшукової діяльності при проведенні оперативно-технічних заходів.

Аналіз останніх досліджень з питання дотримання прин-ципів оперативно-розшукової діяльності при проведенні опера-тивно-технічних заходів розглядалися в роботах відомих вітчиз-няних учених. Над дослідження проблем застосування оператив-но-технічних заходів працювали і продовжують плідно працюва-ти такі вчені, як: О. М. Бандурка, В. Д. Берназ, Р. С. Бєлкін, О. В. Горбачов, В. Л. Грохольський, Ю. М. Грошевий, Е. О. Дідорен-ко, О. Ф. Долженков, П. А. Єрмакова, с. В.Ківалов, В.К. Лисиченко, В. Л. Ортинський, Ю.Ю. Орлов, М. А. Перепелиця, М. М. Погорець-кий, А. М. Притула, М. В. Салтевський, І. В. Сервецький,С. М. Стахів-ський, В. М. Тертишник, В. І. Шакун, І.Р. Шинкаренко, М.Е. Шумило та інші. Однак такі дослідження не мали комплексного характеру та потребують додаткового вивчення.

Під оперативно-технічними заходами розуміють сукупність технічних засобів та науково обґрунтованих прийомів їх правомір-ного використання (переважно негласного) в процесі оперативно-розшукової діяльності ОВС з метою ефективної боротьби зі зло-чинністю. В оперативно-розшуковій діяльності до оперативно-технічних заходів належать оперативна техніка, яка дозволяє зні-мати інформацію з каналів зв'язку, вести візуальне спостереження в громадських місцях, із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів. Використання оперативно-технічних заходів забезпечує реалізацію принципів наступальності та раптовості проведення оперативно-розшукових заходів, створення такої обстановки, в якій злочинець вимушений повідомити інформацію про себе та свої протиправні дії.

Питання щодо правових принципів традиційно є одним із важливіших у юридичній науці. Таким воно є і в оперативно-розшуковій теорії. Принцип – це основа, початок суспільного явища, у частині галузі права або виду діяльності.

Під принципами оперативно розшукової діяльності розу-міються керівні ідеї, вихідні положення, вироблені та усталені практикою, закріплені у Конституції України, кодексах, законах та підзаконних нормативно-правових актах, що регулюють пра-вовідносини, які виникають в процесі оперативно-розшукової діяльності.

169

Значення принципів оперативно-розшукової діяльності складається з того, що у принципах знаходить своє вираження сут-ність цього виду державної діяльності. При цьому визначення даних принципів має не тільки теоретико-пізнавальне, але і прикладне значення. Тобто, керуючись тільки принципами, можливо оцінити поведінку суб’єктів оперативно-розшукової діяльності. Крім цього, базуючись на принципах, повинні заповнюватися прогалини право-вого регулювання оперативно-розшукової діяльності.

За своєю суттю принципи оперативно-розшукової діяль-ності носять імперативний, владно-наказовий характери і міс-тять обов'язкові розпорядження, виконання яких забезпечується всім арсеналом оперативно-пошукових засобів.

Кожен принцип відображає певні закономірності суспіль-ного життя, поєднує в собі комплекс однорідних властивостей і ознак, сукупність яких, відрізняючись однорідним характером, набуває обрисів того чи іншого вихідного положення оператив-но-розшукової діяльності. Однак, треба відмітити, що кожен принцип оперативно-розшукової діяльності повинен впливати на систему її керівних начал, а система в своїй цілісності в загально-му вигляді виражати сутність, соціальну та юридичну природу. Під системою, розуміється об'єднання деякої різноманітності в єдине і одночасно чітко розчленоване ціле. В системі повинно бути в наявності така кількість принципів, яке в повній мірі спри-яє виконанню функцій і вирішенню завдань, що стоять перед суб'єктами оперативно-розшукової діяльності. Кожен принцип системи за змістом має бути відносно незалежний.

Принципи створюють передумови до формування конце-пції кожного положення або всієї системи в Загалом, забезпечую-чи тим самим вдосконалення різних напрямків оперативно-розшукової роботи.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» до принципів оперативно-розшукової діяльності відносить закон-ність, дотримання прав і свобод громадян та принцип верховенс-тва права [2]. Однак Шинкаренко І. Р. вважає, що наведені прин-ципи є загальними, неповними та не розкривають сутності й осо-бливості принципів та особливу сутність оперативно-розшукової діяльності [3, с. 101].

Принципи оперативно-розшукової діяльності правоохо-ронних органів деталізовані у окремих законодавчих актах. Так

170

ст. 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначає, що боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах:

- законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина;

- комплексного використання з цією метою правових, полі-тичних, соціально-економічних, інформаційно-пропагандистських та інших можливостей;

- пріоритетності попереджувальних заходів; - невідворотності покарання за участь у терористичній ді-

яльності; - пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражають-

ся на небезпеку внаслідок терористичної діяльності; - поєднання гласних і негласних методів боротьби з теро-

ризмом; - нерозголошення відомостей про технічні прийоми і так-

тику проведення антитерористичних операцій, а також про склад їх учасників;

- єдиноначальності в керівництві силами і засобами, що залучаються для проведення антитерористичних операцій;

- співробітництва у сфері боротьби з тероризмом з інозе-мними державами, їх правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними організаціями, які здійсню-ють боротьбу з тероризмом [4].

Так в законі вказаний спеціальний принцип поєднання гласних та негласних методів. У теорії оперативно-розшукової діяльності та законодавстві інших країн, цей принцип носить назву «поєднання гласних та негласних методів та засобів».

У ст. 3 Закону «Про міліцію» визначається, що діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колекти-вами, громадськими організаціями й населенням [5].

У Законі України «Про Службу Безпеки України» вказано, що діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності осо-би, позапартійності та відповідальності перед народом України.

Окрім того, в ст. 5 цього Закону вказано, що діяльність Слу-жби безпеки України здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини [6]. Таким чином в означених законах визначені тільки загальні принципи діяльності будь-якого правоохоронного

171

органу, але не наведені принципи, притаманні тільки оперативно-розшуковій діяльності, які мають назву спеціальні принципи ОРД.

У Законі України «Про розвідувальні органи України» до-датково визначаються принципи безперервності; поєднання в межах, визначених законом, гласних та негласних методів і засо-бів; розмежування сфер діяльності розвідувальних органів, взає-модії і координації їх діяльності; незалежності і оперативності у поданні розвідувальної інформації; позапартійності; підконтро-льності і підзвітності відповідним органам державної влади в межах, передбачених законом. Як бачимо, в цьому законі вперше надані такі спеціальні методи ОРД як поєднання гласних та не-гласних методів. У той же час відсутні принципи конспірації та наступальності [7].

У Законі України «Про контррозвідувальну діяльність» окрім загальних принципів (повага і дотримання прав та свобод людини і громадянина; позапартійність), визначається безперер-вність, конспірацію, поєднання гласних та негласних форм і ме-тодів діяльності; комплексне використання правових, профілак-тичних та організаційних заходів; адекватність заходів щодо за-хисту державної безпеки реальним і потенційним загрозам; взає-модія з органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізич-ними особами; підконтрольність та підзвітність відповідним ор-ганам державної влади в межах, передбачених законом [8]. Цей Закон запровадив такі спеціальні принципи, як конспіративність та адекватність заходів щодо захисту державної безпеки реаль-ним і потенційним загрозам.

Деякі науковці стосовно окремих напрямків оперативно-розшукової діяльно вводять додаткові принципи. Так, наприклад, Грохольський В. Л. Він поділяє всі принципи оперативно-розшукової діяльності на конституційні, загальні та спеціальні [9, с. 44]. Такі науковці, як Ківалов С. В., Берназ В. Д., Притула А. М. поділяють принципи оперативно-розшукової діяльності на кон-ституційні, загальні засади кримінального провадження, загальні принципи оперативно-розшукової діяльності та спеціальні (галу-зеві) принципи [10, с. 22].

Враховуючи здобутки науковців та чинне законодавство можемо визначити перелік принципів оперативно-розшукової діяльності та поділити його на:

172

1. Конституційні: забезпечення прав і свобод людини; особистої недоторканість людини і громадянина; недоторканно-сті житла; таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; поваги до гідності особи тощо.

2. Принципи оперативно-розшукової діяльності, що від-повідають загальним засадам кримінального провадження, тобто ті принципи, що вказані у ст. 7 Кримінального процесуального кодексу України (таємниця спілкування недоторканність житла чи іншого володіння особи; таємниця спілкування; невтручання у приватне життя; недоторканність права власності тощо) [11].

3. Загальні принципи оперативно-розшукової діяльності. Так принцип верховенства права у кримінальному про-

вадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. На виконання цього принципу розроблено та прийнято Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійс-нюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» [12].

Принцип законності в оперативно-розшуковій діяльності реалізується шляхом здійснення відомчого та судового контролю і прокурорського нагляду. Так, згідно ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» негласне обстеження публіч-но недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу проводяться на під-ставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням керів-ника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором [10]. Ці заходи застосовуються ви-ключно з метою запобігання вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину, запобігання і припинення терористичних актів та інших посягань спеціальних служб іноземних держав та орга-нізацій, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.

Під принципом дотримання прав людини слід розуміти наявність у людини усіх прав, передбачених чинним законодав-ством України, яких вона не позбавлена або тимчасово обмежена у передбаченому законом порядку. Указом Президента України

173

«Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів», в якому з метою забезпечення конституцій-них прав громадян на недоторканість житла, таємницю листу-вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя під час проведення опе-ративно-технічних заходів зобов’язано Кабінет Міністрів України та суб’єктів оперативно-розшукової діяльності привести свою діяльність у сувору відповідність з чинним законодавством та розробити єдину інструкцію про порядок отримання підрозділа-ми, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дозволів на проведення відповідних заходів та використання одержаних при цьому матеріалів [13].

4. Спеціальні (галузеві) принципи оперативно-розшукової діяльності – це такі принципи, які притаманні тільки для галузі оперативно-розшукова діяльність: поєднання гласних і негласних заходів, конфіденційність, конспірація тощо.

Отже, на основі вищевикладеного можливо зробити ви-сновок, що наведені принципи виступають у ролі гарантів дотри-мання прав і свобод людини, що мають стати найвищою цінністю для держави в особі її владних уповноважених органів. Перспек-тивним є подальше розроблення питання створення норм зако-нодавства виключно на правових принципах, що забезпечить єдність правового регулювання через точне і повне визначення прав і обов’язків учасників при проведенні оперативно-розшукової діяльності.


1. Конституція України / Офіц. сайт Верхов. Ради України. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

2. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 р. № 2135–XII.- Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2135–12

3. Шинкаренко І.Р. Проблеми удосконалення правового регулю-вання оперативно-розшукової діяльності / І.Р. Шинкаренко // Кримський юридичний вісник. – 2007. – № 1. – С. 149-180.

4. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 № 638-IV - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/638-15

5. Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 583-XII. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/565-12

6. Закон України «Про Службу Безпеки України» від 25.03.1992 № 2229-XII. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2229-12

174

7. Закон України «Про розвідувальні органи України» від 22.03.2001 № 2331-III – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2331-14

8. Закон України «Про контррозвідувальну діяльність» від 03.04.2003 р. № 662-IV. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/374-15

9. Грохольський В. Л. Призначення оперативно-розшукової діяль-ності органів внутрішніх справ і деякі принципи її здійснення / В. Л. Гро-хольський // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. –1997. – № 1. – С. 43-45.

10. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України 6 науково-практичний коментар / В. Д. Берназ, А. М. Притула, за заг. ред. С.В Ківалова – О.: Фенікс, 2013. – 190 с.

11. Кримінальний процесуальний кодекс України [текст]: станом на 26 листопада 2012 р. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 292 с.

12. Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 13.04.2012 р. № 267/94-ВР. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/266/94-%D0%B2%D1%80

13. Указ Президента України «Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів» від 07.11.2005 р. № 1556/2005 – Офіційний вісник України. – 2005. - № 45. – Ст. 2834.


175

Новікова Катерина Андріївна, (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка

В. В. Сташиса Національної академії правових наук України)

УДК 343.26

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАГАЛЬНИХ ЗАСАД ПРИ ПРИЗНАЧЕННІ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ

У статті досліджуються кожна із трьох загальних засад призна-чення покарання крізь призму такого виду покарання як обмеження волі. Особлива увага звертається на врахування одного із елементів третьої за-гальної засади призначення покарання – особи винного. Доводиться необхід-ність врахування акцентуації характеру особи винного при призначені не тільки обмеження волі, а й взагалі будь-якого виду покарання.

Ключові слова: покарання, види покарання, обмеження волі, призна-чення покарання, загальні засади призначення покарання.

В статье исследуется каждое из трёх общих начал назначения нака-зания сквозь призму такого вида наказания как ограничение свободы. Особен-

ное внимание обращается на учёт одного из элементов третьего общего начала назначения наказания, а именно личности виновного. Доказывается необходимость учета акцентуации характера личности виновного при наз-начении не только ограничения свободы, но и вообще любого вида наказания.

Ключевые слова: наказание, виды наказания, ограничение свободы, назначение наказания, общие начала назначения наказания.

In the article the general principles of sentencing in the light of such

punishment as a restraint of liberty are discribed. The special attention is paid to the consideration of such the general principles of sentencing as identity of a guilty

person. Necessity of taking into account a accentuation features of guilty person in the general principles of sentencing are proved.

Keywords: punishment, penalties, restraint of liberty, sentencing, the general principles of sentencing.

Призначення покарання є завершальним етапом діяльно-

сті всієї судової і правоохоронної системи держави у врегулюван-ні кримінально-правового конфлікту. Як і будь-який інший вид діяльності держави вона, безумовно, має бути врегульована нор-мами права. Норми права, що регулюють діяльність держави по призначенню покарання, відображені, в основному, в розділі XІ КК України, який так і називається «Призначення покарання». Провідне місце серед них посідають загальні засади призначення

К. А. Андреєва, 2014

176

покарання, що визначені ст. 65 КК України. Таке значення зага-льних засад обумовлене тим, що вони підлягають обов’язковому застосуванню у кожному кримінальному провадженні, де призна-чається покарання, незалежно від того, за який злочин і якій осо-бі. Застосування загальних засад призначення покарання не об-межено також і окремими видами покарань, тому вони обов’язково застосовуються у тому числі й при призначенні об-меження волі.

Теоретичні питання застосування загальних засад приз-начення покарання досліджувались такими вченими як М. І. Бажанов, Є. В. Благов, Д. С. Дядькін, Т. В. Непомняща, В. В. Полтавець, Ю. А. Пономаренко, Л. О. Прохоров, М. О. Скрябін, В. В. Сташис, В. І. Ткаченко, В. І. Тютюгін та багатьма іншими. В їх роботах вироблено концептуальні підходи до визначення змісту загальних засад, розроблено цілу низку прикладних питань, що стосуються їх застосування, визначено перспективні напрямки удосконалення законодавства і судової практики. Разом тим, пи-тання застосування загальних засад при призначенні окремих видів покарання дослідженні ще далеко не в повному обсязі. Так, Л. О. Мостепанюк досліджувала їх стосовно довічного позбавлен-ня волі [1], В. О. Попрас – штрафу [2], Д. С. Шиян – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю [3]. Проблеми ж застосування загальних засад при призначенні інших видів покарання, у тому числі й обмеження волі, залиша-ються малодослідженим.

Це в свою чергу впливає на практику застосування обме-ження волі судами, яка є достатньо неоднозначною. Так, якщо в період з 2002 по 2008 рр. відсоток засуджених, яким призначало-ся це покарання, поступово зростав (з 1,61 % у 2002 р. до 2,60 % у 2008 р.), то у подальші роки спостерігається зменшення такого відсотку (з 2,46 % у 2009 р. до 2,17 % у 2013 р.).

З огляду на викладене, метою цієї статті є визначення особливостей застосування загальних засад при призначенні по-карання у виді обмеження волі. Це тим паче необхідно, оскільки у законі особливі (спеціальні) правила призначення обмеження волі, на відміну від деяких інших видів покарань, не встановлені.

При дослідженні поставленої проблеми ми підтримуємо висловлене В. В. Полтавець судження про те, що загальні засади призначення покарання – це передбачена кримінальним законом

177

система загальних правил, що ґрунтується на принципах призна-чення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкрет-ному випадку призначення покарання винному у вчиненні зло-чину для досягнення мети покарання [4, с. 45]. Разом з тим, не можемо погодитися з твердженням згаданого автора, яке підт-римав також В. О. Попрас [5, с. 131], про те, що чинним КК Украї-ни передбачено п’ять загальних засад призначення покарання, а саме:

1) призначення покарання у межах, установлених в санк-ції статті Особливої частини КК України, що передбачає відпові-дальність за злочин;

2) призначення покарання відповідно до положень Зага-льної частини КК України;

3) призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину;

4) призначення покарання враховуючи особу винного; 5) призначення покарання враховуючи обставини, що

пом’якшують та обтяжують покарання [4, с. 45]. Виходячи з такої логіки, можна виділяти кількість загаль-

них засад призначення покарання як завгодно довго. Зокрема, можна розділити п’яту названу В. В. Полтавець та В. О. Попрасом загальну засаду на дві: врахування обставин, які пом’якшують покарання та врахування обставин, які обтяжують покарання. Крім того, можна далі дробити складові такої «самостійної» зага-льної засади як врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину. Відомо, що такий ступінь тяжкості визначається як заподіяною злочином шкодою (Ч. Беккарія вважав її єдиним та істинним мі-рилом злочинів [6, с. 97]), так і іншими факторами, а саме: фор-мою вини, ступенем здійснення злочинного наміру тощо.

Саме тому, ми вважаємо, що чинним КК України передба-чено три загальні засади призначення покарання – по одній у кожному із пунктів ч. 1 ст. 65 КК України. При цьому перша та друга засади полягають у необхідності врахування при призна-ченні покарання положень кримінального закону. Відповідно до структури КК України перша засада вимагає врахування поло-жень Особливої частини, а друга – положень Загальної частини. Третя ж загальна засада полягає у необхідності врахування жит-тєвих факторів, що пов’язані з учиненим злочином та особою, яка його вчинила.

178

Перша загальна засада передбачена у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України і пов’язана із санкцією статті Особливої частини КК Укра-їни. Відповідно до неї суд призначає покарання у межах, установ-лених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини згаданого Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 КК України. Ця вимога на концептуальному рівні була обґрунтована ще у XVІІІ сторіччі відомим криміналістом Ч. Беккарієм, який писав про необхідність встановлювати пока-рання за злочини тільки законом; неприпустимість для судді ви-ходити за межі закону; неможливість в жодному разі призначити покарання вище вищої межі, встановленої у санкції [6, с. 84]. На жаль, останнє правило сьогодні в нашому законодавстві порушу-ється: відповідно до ч. 2 ст. 53 КК України штраф у деяких випад-ках може бути призначений у розмірі, більшому ніж встановле-ний у санкції.

Врахування цієї загальної засади обумовлює наступні два висновки. По-перше, обмеження волі може бути призначене у випадках, якщо цей вид покарання передбачений у санкції статті Особливої частини КК України. За частотою передбачення у санк-ціях обмеження волі посідає друге місце після позбавлення волі на певний строк. Відповідно до КК України, станом на 7 липня 2014 р., обмеження волі передбачене у 315 санкціях статей (час-тин статей) Особливої частини КК України. При цьому в усіх сан-кціях, за винятком ст. 335 КК України, воно передбачене в альте-рнативі з іншими основними видами покарання. Таким чином, за винятком випадків застосування ст. 69 КК України, про що мова буде йти нижче, обмеження волі може бути призначено тільки тоді, коли воно передбачено у санкції [7, с. 175]. Разом з тим, така частота вживання обмеження волі у санкціях явно дисонує з кіль-кістю вироків, у яких воно призначається, про що зазначено вище. По-друге, обмеження волі може бути призначене лише в тих ме-жах, в яких воно встановлено у санкціях. У багатьох випадках у санкціях передбачається максимальний строк обмеження волі на рівні, що визначений для цього виду покарання у Загальній час-тині КК України – 5 років. Інколи він встановлюється на рівні двох, трьох або чотирьох років. Мінімальний строк обмеження волі інколи визначається на рівні двох або трьох років, але в бі-льшості випадків – він не визначається взагалі й тоді суд врахо-

179

вує положення Загальної частини КК України. Вихід за максималь-ну межу санкції при призначенні обмеження волі неприпустимий у будь-якому разі, вихід за мінімальну межу санкції, за винятком випадків, коли вона встановлена у розмірі одного року, можливий лише на підставі ст. 69 КК України, про що буде сказано далі.

Друга загальна засада вимагає врахування при призначенні покарання положень Загальної частини КК України (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК України). Виконання вимог цієї загальної засади стосовно об-меження волі полягає у наступному. Перш за все, положеннями Загальної частини визначається комплекс правообмежень, що вла-стиві цьому виду покарання. Правообмеження, які входять до ньо-го de lege lata визначаються ст. 61 КК України. Разом з тим, нами вже висловлювалися судження про необхідність їх зміни de lege ferenda [див., напр.: 8, с. 248], у зв’язку з чим має бути й уточнене місце обмеження волі серед інших видів покарань: як менш суворе ніж конфіскація майна й усі різновиди позбавлення волі (арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі).

Крім того, врахування положень Загальної частини КК України дає змогу уточнити строки обмеження волі. За чинним КК України, граничні строки цього виду покарання встановлені на рівні одного і п’яти років, в нашому розумінні вони мають складати відповідно два місяці і п’ять років [див., напр.: 9, с. 148-149]. Особливе значення визначеного у статті Загальної частини мінімального строку обмеження волі полягає в тому, що законо-давець часто встановлює відносно визначені санкції із викорис-танням обмеження волі без вказівки на мінімальний його строк. Саме в таких випадках мінімальний строк цього виду покарання визначається статтею Загальної частини КК України.

Далі, у Загальній частині на сьогоднішній день встанов-люються істотні обмеження в застосуванні обмеження волі щодо певних категорій суб’єктів злочинів (ч. 3 ст. 61 КК України). З на-шого погляду, слід підтримати пропозицію Ю. А. Пономаренка про те, що ці обмеження мають бути суттєво скорочені, у тому числі й за рахунок розширення альтернативних позбавленню волі видів покарань, які можуть призначатися уразливим катего-ріям осіб [7, с. 172-173].

Наступне положення Загальної частини, яке суд враховує, застосовуючи обмеження волі, це правила призначення більш

180

м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України). Відповідно до вимог цієї статті обмеження волі може бути приз-начене як більш м’який вид покарання за злочини, в санкціях за які передбачено виключно позбавлення волі у будь-якому його різновиді. Крім того, як уже відзначалося вище суд може також призначити обмеження волі у розмірі нижчому за мінімум, вста-новлений у санкції статті Особливої частини КК України.

Крім вищезазначеного, врахування положень Загальної частини КК України в окремих випадках призводить до фактич-ного зниження максимального розміру обмеження волі, встанов-леного у санкції. Йдеться про правила, що визначенні ч.ч. 2 та 3 ст. 68 та ст. 69-1 КК України, при їх застосуванні за злочини, в санкціях за які обмеження волі є безальтернативним або най-більш суворим видом покаранням.

І нарешті, у Загальній частині встановлюються правила застосування обмеження волі при призначенні покарання за су-купністю злочинів та сукупністю вироків (ст.ст. 70-72 КК Украї-ни). Тут слід звернути увагу на наступне. По-перше, у випадках, коли обмеження волі за один злочин виступає менш суворим по-каранням, ніж покарання за інший злочин, проблем з перераху-ванням строків обмеження волі в покарання, пов’язані з позбав-лення волі, не виникає. Навпаки, якщо обмеження волі є най-більш суворим покаранням серед покарань, визначених судом за інші злочини, то виникають деякі проблеми, пов’язані із законо-давчими неточностями у ст. 72 КК України. Так, відповідно до підп. »в» п. 1 та підп. »б» п. 2 ч. 1 ст. 72 КК України, одному дню позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні вій-ськовослужбовців або арешту відповідають три дні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт, тоді як п. 3 ч. 1 ст. 72 КК України визначає, що одному дню обме-ження волі відповідає так само три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт. Законода-вець цими положеннями прирівнює ступінь суворості покарань, пов’язаних із позбавлення волі, та ступінь суворості обмеження волі, що є недопустимим. Таким чином, виходячи із співвідно-шення двох днів обмеження волі до одного дня покарань, пов’язаних із позбавленням волі, підп. »б» п. 1 та «а» п. 2 ч. 1 ст. 72 КК України треба внести зміни у підп. »в» п. 1 та підп. »б» п. 2 ч. 1 ст. 72 КК України, виклавши їх у такій редакції: одному дню поз-

181

бавлення волі та одному дню тримання в дисциплінарному бата-льйоні військовослужбовців або арешту відповідають шість днів службових обмежень для військовослужбовців та шість днів ви-правних робіт.

По-друге, на порядок денний виходить питання про мож-ливість збільшення максимального строку обмеження волі за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків. Законодавець в бага-тьох випадках передбачає у санкціях обмеження волі на строк до п’яти років. Таким чином, визначаючи за два злочини покарання у виді обмеження волі на строк п’ять років, при застосуванні норм про призначення покарання за сукупністю злочинів або сукупніс-тю вироків суд вдається до вимушеного поглинання часто одна-кових за суворістю покарань. Потрібно спробувати усунути цю проблему, наприклад, шляхом передбачення можливості збіль-шення максимального строку обмеження волі при призначенні за сукупністю злочинів та сукупності вироків за прикладом позбав-лення волі.

Третя загальна засада спрямована на більшу індивідуалі-зацію кримінальної відповідальності і пов’язана з урахуванням особливостей конкретної життєвої ситуації. Вона складається з трьох елементів. Перший елемент полягає у необхідності враху-вання ступеня тяжкості вчиненого злочину. При цьому, перш за все, враховуються категорія тяжкості, до якої віднесений цей злочин. З нашого погляду, обмеження волі має встановлюватися у санкціях виключно за злочини невеликої та середньої тяжкості. У чинному законодавстві це правило практично реалізовано, за винятком декількох санкцій, в яких обмеження волі встановлено за вчинення тяжких злочинів. Сказане не заперечує можливості призначення обмеження волі за тяжкі або особливо тяжкі злочи-ни на підставі ст. 69 КК України, коли ступінь суспільної небезпе-чності діяння є нетипово низьким і подібним до рівня суспільної небезпечності злочинів невеликої або середньої тяжкості. Далі, суд враховує порівняльну тяжкість окремих видів злочинів, порі-вняно з іншими видами злочинів з цієї ж категорії тяжкості. І на-решті, враховується суспільна небезпечність конкретного злочи-ну, порівняно з іншими злочинами такої ж кваліфікації.

Другий елемент третьої загальної засади полягає у враху-ванні данних про особу винного, на яких ми вважаємо за необхід-не зупинитись детальніше. Особистість, у тому числі й особа вин-

182

ного, з точки зору психології це поняття багатогранне, яке вклю-чає у себе не тільки характер, але також і здібності, інтелект, сві-тогляд тощо [10]. При призначенні покарання, слід враховувати особливості особи винного, перш за все, з психологічної точки зору. Зокрема, необхідно враховувати типи акцентуацій характе-ру особистості, оскільки це буде впливати на можливість реаліза-ції мети покарання. Одне й те ж саме покарання для особи одного типу стане насолодою та відпочинком, для іншої – досягне поста-вленої перед ним мети.

Акцентуація характеру – це варіанти норми, тоді як прояв якостей характеру не досягає такого ступеня, для того щоб стати причиною соціальної дезадаптації [10]. Інакше кажучи, вони ста-новлять собою характерологічні особливості людини, які впли-вають на усвідомлення особою в нашому випадку правообмежу-вальних властивостей заходів, які на неї накладаються. Відомий вчений, доктор медичних наук М. Є. Бурно визначив типові хара-ктерологічні особливості людини, які підтримані загальною ме-дичною практикою. Серед них наступні:

1) сангвінічний (синтонний) характер (циклоїд); 2) напружено-авторитарний характер (епілептоїд); 3) тривожно-сумнівний характер (психастеник); 4) соромливо-дратівливий характер(астеник); 5) педантичний характер (ананкаст); 6) замкнено-поглиблений, аутистичний характер (шизоїд); 7) демонстративний характер (істерик); 8) нестійкий характер (нестійкий психопат); 9) змішані (мозаїчні) характери:

а) «грубуватий» характер (органічний психопат); б) «ендокринний» характер (ендокринный психопат); в) «поліфонічний» характер.

Перші п’ять характерів і «грубуватий» об’єднуються відо-мою для них схильністю, у відповідності до їх природної структу-ри, до реалістичного (матеріалістичного) світогляду. Що ж стосу-ється замкнено-поглибленого та «ендокринного» характеру, то особи, які їх мають прагнуть до ідеалістичного світогляду. Люди з «поліфонічним» характером можуть бути і матеріалістами, і ідеа-лістами, а з «демонстративним» та «нестійким» характер зазви-чай змінюють свій світогляд залежно від обставин [див., на-пр.: 11].

183

Враховуючи акцентуацію характеру особи винного при призначені не тільки обмеження волі, а й взагалі будь-якого виду покарання, слід виходити із того, що особі з реалістичним (мате-ріалістичним світоглядом) можна призначати покарання, пов’язані з ізоляцією її від суспільства. Що ж стосується осіб з іде-алістичним світоглядом, то щодо них з обережністю слід застосо-вувати покарання, пов’язані з ізоляцією від суспільства, оскільки не буде досягнута мета покарання. Для них за щастя потрапити знов до місць позбавлення волі і знаходитися у звичному для них оточенні, або взагалі в одиночній камері.

Як правило, акцентуація характеру проявляється лише в особливих умовах, коли доля вдаряє особу по місцю найменшого супротиву цього типу. Наприклад, у ситуації, коли треба швидко встановити тісні неформальні контакти з новим оточенням, один зробить це з інтересом і задоволенням, з легкістю включиться у нове середовище, а навіть посяде у ньому лідерську позицію, тоб-то проявить якості гіпертима, тоді як інший замкнеться у собі, опиниться нездатним інтуїтивно вливатися в нову атмосферу, буде вважати за краще самотність і «внутрішню свободу», яка мінімально необхідна конформізму. Перший тип при вимушеній ізоляції, позбавленні широкого кола контактів, обмеженні свобо-ди дій, та ще й приречений на байдикування, здатен на бурхливу афективну реакцію, яка буде заподіювати йому істотні правооб-меження, тоді як інший ці ж умови сприйме протилежно, полину-вши у внутрішній світ фантазій та роздумів [10].

Для того, щоб визначити акцентуацію характеру Н. Я. Івановим та А. Є. Личком розроблений спеціальний метод, який навіть прийнятий для масових обстежень – патохарактеро-логічний [12, с. 5-28]. Звичайно, для застосування такого методу в кожному кримінальному провадженні, не можна обійтись без фінансових витрат. На нашу думку, шляхів вирішення цієї про-блеми може бути принаймні два. Перший полягає у можливості встановлення компенсації цих витрат самим засудженим після набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Другий спосіб полягає у використанні грошей, отриманих у результаті застосування такого виду покарання як штраф. Відомо, що від якого виконання держава отримує достатньо високі фінансові надходження, які поглинаються загальним фондом державного бюджету. Вони цілком могли б бути використані для фінансування

184

витрат, пов’язаних із забезпеченням справедливості покарання. Врахування ж акцентуації характеру особи важливе не

тільки при призначенні покарання, а й при кримінологічному попередженні вчинення особами нових злочинів. Так, наприклад, вважається, що чуттєвий матеріалізм осіб із сангвінічним (син-тонним) характером спонукає їх до кривавих революцій задля перебудови світу, такі люди непогано надихають воїнів зі зброєю у руках [11]. Це слід враховувати у тому, що такі особи в перспек-тиві стають непоганими організаторами злочинів. Проте, це вже виходить за межі нашого дослідження і є предметом для самос-тійного аналізу.

Окрім того, врахування особи винного при призначенні обмеження волі повинно також охоплювати наявність у нього постійного місця роботи або навчання, спосіб життя, характерис-тики за місцем роботи (навчання) та проживання, потенційні ризики можливого залишення такої особи у суспільстві тощо.

Третій елемент третьої загальної засади призначення по-карання полягає у необхідності врахування при призначенні об-меження волі обставин, які обтяжують або пом’якшують суспіль-ну небезпечність вчиненого злочину. Незважаючи на те, що у за-коні такі обставини називаються обставинами, які обтяжують або пом’якшують покарання, насправді вони обтяжують або пом’якшують суспільну небезпечність вчинюваного злочину. При цьому визначаючи суспільну небезпечність, слід вважати її інтег-ративним поняттям, яке полягає не тільки в можливості спричи-нення або загрози спричинення об’єктам кримінально-правової охорони істотної шкоди, а й охоплюється іншими об’єктивними або суб’єктивними ознаками [13]. Якщо обмеження волі передба-чене в альтернативі до більш суворого покарання, то наявність сукупності пом’якшуючих ознак, має схиляти суддю до призна-чення саме обмеження волі. Навпаки, при призначені обмеження волі як найбільш суворого покарання у санкції, слід особливу ува-гу звертати на обтяжуючі обставини.

Стосовно зв’язку окремих обтяжуючих та пом’якшуючих обставин із обмеженням волі, то за чинною моделлю обмеження волі наявність окремих обставин унеможливлює його призна-чення. Наприклад, наявність такої обставини як «вчинення зло-чину неповнолітнім» (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК України) унеможливлює призначення обмеження волі, оскільки до неповнолітніх воно не

185

застосовується (ч. 3 ст. 61 КК України) тощо. Проблема виникає також у тих випадках, коли за сукупністю пом’якшуючих обста-вин суд має призначити обмеження волі як більш м’яке покаран-ня у санкціях, пов’язаних із позбавленням волі, проте призначити його не може у зв’язку із істотними обмеженнями у застосуванні цього виду покарання.

Викладене зобов’язує підвести підсумки і дає змогу зро-бити певні висновки. Зокрема, проведений аналіз змісту загаль-них засад призначення покарання в аспекті їх застосування до обмеження волі свідчить про відсутність будь-яких винятків чи особливостей для цього виду покарання. Разом з тим, проведене дослідження ставить на порядок денний необхідність уточнення як окремих положень про обмеження волі як вид покарання, так і змісту загальних засад його призначення. Більше того, з ураху-ванням результатів проведеного дослідження можуть бути ви-словлені позиції й щодо удосконалення практики загальних засад призначення покарання стосовного обмеження волі. Все це пот-ребує подальшого наукового осмислення і вироблення конкрет-них пропозицій щодо втілення у законодавство і практику, що стане предметом наших наступних наукових досліджень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Мостепанюк Л. О. Довічне позбавлення волі як вид кримінального

покарання: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Л. О. Мостепанюк. – Київ: Б. в., 2005. – 16 с.

2. Попрас В. О.. Штраф як вид покарання за кримінальним правом Украї-ни: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / В. О. Попрас. – Х. : Б. в., 2008. – 20 с.

3. Шиян Д. С. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид кримінального покарання: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Д. С. Шиян. – Д.: Б. в., 2008. – 20 с.

4. Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за криміна-льним законодавством України: монографія / В. В. Полтавець / МВС України, Луг. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2005. – 240 с.

5. Попрас В. О. Штраф як вид покарання за кримінальним правом Украї-ни: монографія / В. О. Попрас; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х. : Право, 2009. – 224 с.

6. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях: пер. с итал. / Ч. Беккария. – К.: Ин Юре, 2014. –240 с.

7. Пономаренко Ю. А. Виды наказаний по уголовному праву Украины: монография / Ю. А Пономаренко. – Х. : Финн, 2009. – 344 с.

186

8. Новикова. Е. А. Сущность ограничения свободы по законодательству зарубежных стран / Е. А. Новикова // Юридическая наука и практика: Вестник Нижегородской академии МВД России. – 2014. – № 2 (26). –С. 246-249.

9. Бордюгова К. Деякі аспекти визначення строків покарання у виді обмеження волі / К. Бордюгова, О. Новіков / Актуальні питання дер-жавотворення в Україні очима молодих учених. Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції: Матеріали між-народної науково-науково практичної конференції студентів, аспіран-тів та молодих учених Київського національного університету імені Тараса Шевченка (23 квітня 2010 року). – К., 2010. – Ч. ІІ. – 410 с.

10. Личко А. Акцентуации характера как концепция в психиатрии и ме-дицинской психологии / А. Личко // Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Article/lichk_akc.php.

11. Бурно М.Е. Сила слабых (психотерапевтическая книга) / М. Е. Бурно // Режим доступа: http://afield.org.ua/force/b1_1.html.

12. Патохарактерологические исследования у подростков. Ред. А. Е. Личко, Н. Я. Иванов. – Л.: Изд-во инст. им. Бехтерева, 1981. – 120 с.

13. Новикова Е. А. К вопросу о системности оснований криминализации в уголовном праве / Е. А. Новикова //Материалы Международного мо-лодежного научного форума «ЛОМОНОСОВ-2013» / Отв. ред. А.И. Андреев, А. В. Андриянов, Е. А. Антипов, К.К. Андреев, М. В. Чистякова. [Электронный ресурс] – М. : МАКС Пресс, 2013.


187

Печук Ілля Сергійович, (Донецький юридичний інститут МВС України)

УДК: 342.9(477)

ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ

На основі дослідження теоретичних положень ціннісної концепції об’єкта злочину в статті виокремлюються видові об’єкти злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту. За критерієм видового об’єкту злочину проводиться класифікація злочинів, передбачених розділом ХІ Особ-ливої частини Кримінального кодексу України.

Ключові слова: видовий об’єкт злочину; класифікація злочинів; безпека руху та експлуатації транспорту.

На основе исследования теоретических положений ценностной конце-

пции объекта преступления в статье выделяются видовые объекты прес-туплений против безопасности движения и эксплуатации транспорта. По критерию видового объекта преступления проводится классификация прес-туплений, предусмотренных разделом ХІ Особенной части Уголовного кодек-са Украины.

Ключевые слова: видовой объект преступления; классификация пре-ступлений; безопасность движения и эксплуатации транспорта.

On the basis of research of theoretical positions of the valued conception of

object of crime the specific objects of crimes against safety of motion and exploitation of transport are selected in the article. On the criterion of specific object of crime classification of the crimes foreseen by the section of ХІ Special part of the Criminal code of Ukraine is conducted.

Keywords: specific object of crime; classification of crimes; safety of motion and exploitation of transport.

Проблема об’єкта злочину – хоча й не нова, але одна з

найважливіших у науці кримінального права. Будь-яке криміна-льно-правове дослідження проблеми відповідальності за конкре-тний злочин або групу однорідних злочинів, насамперед, як вихі-дну позицію, передбачає аналіз об’єкта злочину. В свою чергу, виокремлення та групування злочинів за узагальнюючим їх об’єктом створює сприятливі умови для детального та багатосто-роннього аналізу певної групи суспільних відносин в конкретній сфері людської діяльності. Однією з таких сфер є безпека руху та

І. С. Печук, 2014

188

експлуатації транспорту, кримінально-правовій охороні якої при-свячений розділ ХІ Особливої частини Кримінального Кодексу України (далі – КК України) [4, с. 1].

Розвиток національного законодавства у сфері криміна-льно-правової охорони безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, аналіз відповідних наукових досліджень з цієї теми свідчить про те, виокремленню родового об’єкту цієї групи зло-чинів та нормативному його відображенню у розділі ХІ Особливої частини КК України передував довгий шлях наукового пізнання. Можна констатувати, що на теперішній час питання щодо родо-вого об’єкту цієї групи злочинів є вирішеним. Однак розподілу цього об’єкта на певні узагальнюючі групи – видові об’єкти – в науці приділено недостатньо уваги. Беззаперечно, чітке виокрем-лення в рамках злочинів проти безпеки дорожнього руху та екс-плуатації транспорту певних груп злочинів за ознаками видових об’єктів має сприяти підвищенню ефективності діяльності із за-стосування відповідних кримінально-правових норм.

Необхідно зазначити, що загальні проблеми об’єкта зло-чину достатньо глибоко і фундаментально досліджені М. І. Мель-ником, Б. С. Никифоровим, Є. О. Фроловим, В. К. Глістіним, В. Я. Тацієм, Є. В. Фесенком, М. І. Хавронюком та іншими правни-ками. Дослідженням об’єкту злочинів проти безпеки руху та екс-плуатації транспорту присвячені роботи С. В. Бабаніна, В. І. Бори-сова, С. В. Гізімчука, В. О. Глушкова, Я. В. Матвійчук, В. А. Мисливо-го та інших вчених. Проте питання виокремлення видових об’єктів злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту залишається малодослідженим.

Виходячи з цього, метою запропонованої статті обрано обґрунтування доцільності класифікації злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту на підставі виокремлення видо-вих об’єктів цієї групи злочинів. Для досягнення обраної мети в статті робиться спроба вирішити наступні завдання: проаналізу-вати теоретичні підходи до класифікації об’єктів злочинів, в тому числі й об’єктів злочинів проти безпеки руху та експлуатації тра-нспорту; на підставі виокремлення видових об’єктів злочинів, передбачених розділом ХІ Особливої частини КК України, запро-понувати власну класифікацію злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в теорії кримінального права запропоновано

189

класифікувати злочини проти безпеки руху та експлуатації тран-спорту на підставі виокремлення видових об’єктів цієї групи зло-чинів.

Протягом багатьох років у науці радянського кримінально-го права було загальновизнаним, що об’єкт злочину – це суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які знаходяться під охороною закону про кримінальну відповідаль-ність. Останніми роками ця позиція піддається критиці [12, с. 147].

Не втручаючись до дискусії щодо переваг та недоліків кон-цепцій «об’єкт злочину – суспільні відносини», «об’єкт злочину – порядок суспільних відносин», «об’єкт злочину – суб’єктивні пра-ва», «об’єкт злочину – блага», «об’єкт злочину – інтереси» тощо, слід погодитись з П. П. Андрушком, який справедливо вказує, що жодна з них не може вважатись єдино правильною («істиною в останній інстанції»), кожна з них має право на існування, оскільки має як позитивні, об’єктивно безспірні моменти, так і спірні чи неприйнятні моменти, перш за все з методологічної точки зору [1, с. 46].

Нами вже обстоювалась точка зору щодо доцільності вико-ристання концепції «об’єкт злочину – цінності», яку в сучасному кримінальному праві України розробляють в своїх працях П. С. Матишевський та Є. В. Фесенко [10, с. 151]. Відповідно до цієї концепції «…об’єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямовано злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шко-ду» [7, с. 127]. З точки зору Є. В. Фесенка, «цінності – це різнома-нітні об’єкти матеріального світу, в тому числі і сама людина, які мають суттєве позитивне значення для окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому» [16, с. 51]. Погоджуючись з наведе-ним визначенням цінностей як об’єкту злочину, зазначимо, що вони також можуть мати суттєве позитивне значення для держа-ви, оскільки саме вона визначає в законі коло цінностей, за пося-гання на які може наставати кримінальна відповідальність, та є найголовнішим суб’єктом розроблення концепції, визначення шляхів та реалізації політики у сфері протидії злочинності.

В теорії кримінального права розроблені різні підходи до класифікації об’єкту злочину. Найпоширенішою серед існуючих в літературі є трьохступенева класифікація «по вертикалі». У ній розрізняють загальний, родовий та безпосередній об’єкти злочи-

190

ну. Виходячи з положень концепції «об’єкт злочину – суспільні відносини», під загальним об’єктом злочинів визначається вся сукупність суспільних відносин, які охороняє кримінальне зако-нодавство; під родовим об’єктом злочинів розуміють суспільні відносини, на які посягає певна група злочинів; під безпосереднім – суспільні відносини, на які посягає конкретне злочинне діяння [13, с. 81-82].

Як справедливо зазначає В.Я. Тацій, цей розподіл має важ-ливе теоретичне і практичне значення, оскільки дозволяє з’ясувати сутність об’єктів злочинів, а також відносин, що охоро-няються кримінальним законом, визначити дію об’єкта на розви-ток кримінального законодавства, сприяє здійсненню практики застосування діючих кримінально-правових норм [14, с. 78].

Однак з точки зору концепції «об’єкт злочину – цінності» класифікація об’єктів злочину «по вертикалі» має дещо інший вигляд. Виходячи з цієї концепції, під загальним об’єктом злочи-ну слід розуміти всю сукупність цінностей, які охороняються за-коном України про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 1 КК України). Зрозуміло, що уся зазначена сукупність цінностей не може бути об’єктом злочину. Більш правильним до цієї сукупнос-ті цінностей є застосування поняття «об’єкт кримінально-правової охорони», що виходить з положень ст. 1 КК України.

Тобто, «вертикальна класифікація» за умов використання ціннісної концепції об’єкта злочину, не включає в себе загальний об’єкт. Мова йде про родовий, видовий та безпосередній об’єкти злочину. Як стверджує А. М. Бабенко, ця класифікація є логічною, оскільки ґрунтується на співвідношенні філософських категорій «загального», «особливого» та «окремого» і цілком відповідає потребам практики [3, с. 21].

В. Я. Тацій вказує, що під родовим (груповим) об’єктом ро-зуміють об’єкт, що охоплює певне коло тотожних або однорідних за своєю соціально-політичною і економічною сутністю суспіль-них відносин, які повинні охоронятись в силу цього єдиним ком-плексом взаємопов’язаних кримінально-правових норм [14, с. 85]. З точки зору ціннісної концепції об’єкта злочину, родовий об’єкт злочину – це охоронювані кримінальним законом цінності, на які посягає певна група злочинів, залежно від чого визначено відповідні розділи Особливої частини КК України [16, с. 81].

Видовий об’єкт злочину – це певна група цінностей, яка

191

входить до родового об’єкта злочину та складається з двох або більше безпосередніх об’єктів злочину. Під видовим об’єктом злочинів прийнято розуміти підгрупу близьких, подібних ціннос-тей, що входить у більш широку групу однорідних, однопорядко-вих цінностей – родовий об’єкт. Видовий об’єкт – це об’єкт виду (підгрупи) дуже близьких за характером злочинів [9, с. 209]. Без-посередній об’єкт злочину – це конкретна (конкретні) цінність (цінності), якій (яким) завдається шкода під час вчинення злочину.

Для того, щоб бути поєднаними в одному розділі Особли-вої частини КК України об’єктам усіх складів злочинів, що вхо-дять до цього розділу, мають бути властиві узагальнюючи їх риси – родові ознаки. Для більш детальної систематизації статей в са-мому розділі необхідно поділити об’єкти злочинів за об’єднуючими, тільки їм властивими рисами – видовими ознака-ми. При цьому жоден із безпосередніх об’єктів злочинів не втра-чає тільки йому властивих рис – спеціальних ознак.

Прийнято вважати, що підставою об’єднання окремих складів злочинів у групи та розміщення таких груп в Особливій частини КК України, виступає родовий об’єкт злочинів, а назва розділу Особливої частини відображає (має відображати) специ-фіку родового об’єкту. Оскільки ХІ розділ Особливої частини КК України має назву «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту» можна зробити висновок, що родовим об’єктом зло-чинів, які у ньому передбачені, є безпека руху та експлуатації транспорту.

Аналіз безпосередніх об’єктів злочинів, які передбачені статтями розділу ХІ Особливої частини КК України, та їх розташу-вання в цьому розділі дає підстави стверджувати, що їх розташо-вано за ознакою видового об’єкта злочинів. Для їх виокремлення необхідно проаналізувати сучасні підходи до класифікації злочи-нів, передбачених розділом ХІ Особливої частини КК України.

Так, А. В. Савченко залежно від послідовності розташуван-ня в нормах КК України, безпосереднього об’єкта та виду транс-порту всі злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту поділяє на три види (групи): 1) злочини, що вчиняються на заліз-ничному, водному чи повітряному транспорті (ст. ст. 276-285 КК України); 2) злочини, котрі вчиняються на автомобільному та міському електротранспорті (ст. ст. 286-290 КК України); 3) зло-чини, які полягають у порушенні чинних на транспорті правил і в

192

пошкодженні магістральних трубопроводів (ст. ст. 291 та 292 КК України) [13, с. 453].

В. О. Навроцький зазначає, що злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту можуть бути згруповані за багатьма критеріями. Найбільш поширеною, з точки зору вченого, є класи-фікація, проведена з врахуванням видів транспорту, безпека руху та експлуатація яких порушується. За таким критерієм можна виділити злочини, які посягають на безпеку руху та експлуатації: 1) усіх видів транспорту (ст. ст. 277, 279-280, 291 КК України); 2) залізничного, водного, повітряного, водного та магістрального трубопровідного транспорту (ст. ст. 276, 278, 281-285, 292 КК України); автомобільного та міського електричного транспорту (ст. ст. 286-290 КК України) [8, с. 398].

В цілому розділяючи підходи вчених до класифікації зло-чинів, передбачених розділом ХІ Особливої частини КК України, зазначимо, з нашої точки зору критерієм поділу діянь, передба-чених нормами, об’єднаними у зазначений розділ має виступати видовий об’єкт злочинів. Як зазначає О. О. Дудоров, займаючи проміжне становище між родовим і безпосереднім об’єктами, будучи частиною родового об’єкта і знаходячись з останнім у співвідношенні «вид»-»рід», видовий об’єкт дає змогу виокреми-ти специфічні групи злочинних посягань на близькі, взаємо-пов’язані соціальні цінності [6, с. 73-74].

Загалом розуміння змісту категорії «безпека» включає ві-дсутність небезпеки та наявність стану захищеності життєво ва-жливих інтересів індивіда, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз. Онтологічний аспект цього аналізу визначає «безпеку» як певну якість буття людини, що визначає мету та результат діяльності людини щодо захисту від загрозливих чин-ників, подій та явищ [5, с. 10].

В цьому контексті під безпекою руху та експлуатації тран-спорту прийнято розуміти таку діяльність учасників руху під час руху транспортних засобів чи підготовки транспортного засобу до нього або іншу участь у русі транспорту, яка унеможливлює спричинення шкоди життю чи здоров’ю людини або майнової шкоди в результаті належного виконання чинних на транспорті правил [2, с. 57]. В. О. Навроцький під безпекою руху та експлуа-тації розуміє відсутність небезпеки, такий стан, за якого не запо-діюється і не може бути заподіяна шкода життю і здоров’ю лю-

193

дей, власності, іншим соціальним цінностям внаслідок руху або експлуатації джерел підвищеної небезпеки транспортних засобів відповідних видів, а також функціонування матеріальної інфра-структури об’єктів транспорту [11, с. 802].

Можна виокремити наступні видові об’єкти в родовому об’єкті злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту: безпека руху та експлуатації залізничного транспорту; безпека руху та експлуатації морського та річкового транспорту; безпека руху та експлуатації автомобільного транспорту та міського еле-ктротранспорту; безпека руху та експлуатації авіаційного транс-порту; безпека руху та експлуатації магістрального трубопровід-ного транспорту. На підставі цього, доцільним вважаємо викори-стання такої класифікації злочинів проти безпеки руху та експлу-атації транспорту: злочини проти безпеки руху та експлуатації залізничного транспорту; злочини проти безпеки руху та експлу-атації морського та річкового транспорту; злочини проти безпеки руху та експлуатації автомобільного транспорту та міського еле-ктротранспорту; злочини проти безпеки руху та експлуатації авіаційного транспорту; злочини проти безпеки руху та експлуа-тації магістрального трубопровідного транспорту.

З нашої точки зору, така класифікація злочинів проти без-пеки руху та експлуатації транспорту надасть змогу більш дета-льного дослідження тих цінностей, за посягання на які встанов-лено кримінальну відповідальність розділом ХІ Особливої части-ни КК України, та сприятиме підвищенню ефективності правоза-стосовної практики у цьому напрямі.


1. Андрушко П. П. Злочини у сфері службової діяльності: Криміна-льно-правова характеристика [навчальний посібник] / П. П. Андрушко, А. А. Стрижевська – К.: Юрисконсульт, 2006. – 342с.

2. Бабанін С. В. Кримінальна відповідальність за порушення чин-них на транспорті правил: дисерт. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Сергій Володимирович Бабанін. – Дніпропетровськ, 2008. – 238 с.

3. Бабенко А. М. Незаконне культивування наркотиковмісних рос-лин: кримінально-правовий та кримінологічний аспекти, запобігання: моно-графія / В. І. Женунтій, А. М. Бабенко: ДЮІ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка. – До-нецьк: вид-во «Вебер» (Донецька філія), 2009. – 222 с.

4. Гізімчук С. В. Кримінальна відповідальність за порушення пра-

194

вил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху: автореф. дисерт. на здобуття наук. ступеня кандидата юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче пра-во» / Сергій Вячеславович Гізімчук. – Х., 1999. – 20 с.

5. Горбулін В. П. Національна безпека: український вимір / В. П. Горбулін, О. В. Литвиненко; Інститут проблем національної безпеки Ради національної безпеки і оборони України. – К. : Інтертехнологія, 2008. – 104с.

6. Дудоров О. О. Проблеми кримінально-правової охорони системи оподаткування України: дис. на здобуття наук. ступеня доктора юридичних наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. О. Дудоров. – Луганськ, 2007. – 513 с.

7. Кримінальне право України. Загальна частина [підруч. для сту-дентів юрид. вузів і фак.] / За ред. П. С. Матишевського, П. П. Андрушка, с. Д. Шапченка. – К., 1997. – 512 с.

8. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. (Ю. В. Александров, О. О. Дудоров, В. А. Клименко та ін.). – Вид. 2-ге, переробл. та допов. / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Атіка, 2008. – 712 с.

9. Курс уголовного права. Том 1: Учение о преступлении [Учебник для вузов] / Под ред. Н. Ф.Кузнецовой, И. М. Тяжковой. – М. : Изд-во “Зерца-ло”, 1999. – 592 с.

10. Назимко Є. Обґрунтування доцільності встановлення міри пока-рання в кримінально-правових санкціях з позиції застосування ціннісної концепції об’єкта злочину / Є. Назимко // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – №6. – С. 150-153.

11. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 6-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2009. – 1236 с.

12. Наумов А. В. Российское уголовное право (Общая часть): Курс лекций / А. В. Наумов– М. : БЕК, 1996. – 549 с.

13. Сучасне кримінальне право України: [курс лекцій] / А. В. Савче-нко, В. В. Кузнєцов, О. Ф. Штанько [2-е вид., виправ. та доповн.]. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006. – 636 с.

14. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголов-ном праве / В.Я. Таций – Харьков: Вища школа, 1988. – 184 с.

15. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части [учебник] / Отв. редактор заслуженный деятель науки и техники Украины, доктор юри-дических наук, профессор Е. Л. Стрельцов. – Х. : ООО «Одиссей», 2006. – 720 с.

16. Фесенко Є. В. Злочини проти здоров’я населення та системи за-ходів з його охорони [монографія]. – К.: Атіка, 2004. – 280 с.


195

Пономарьова Тетяна Ігорівна, (Головне управління МВС України в Донецькій області)

УДК: 343.242.4 (477)

ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ ВИХОВНОГО ХАРАКТЕРУ ДО НЕПОВНОЛІТНІХ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

У статті автор звертає увагу на недостатній рівень наукової роз-робленості питань застосування до неповнолітніх примусових заходів вихов-ного характеру, як одного із видів звільнення від покарання, підкреслює необ-хідність законодавчого перегляду кожного заходу окремо та вносить пропо-зиції щодо редакції ст. 105 Кримінального кодексу України.

Ключові слова: неповнолітній, покарання, примусовий захід вихов-ного характеру.

В статье автор обращает внимание на недостаточный уровень на-

учной разработанности вопросов применения к несовершеннолетним прину-дительных мер воспитательного характера, как одного из видов освобожде-ния от наказания, подчеркивает необходимость законодательного пересмо-тра каждой меры отдельно и вносит предложения касательно редакции ст. 105 Уголовного Кодекса.

Ключевые слова: несовершеннолетний, наказание, принудительные меры воспитательного характера.

In the article an author pays attention to insufficient level of scientific

worked out questions of the issues apply to minors of compulsory measures of an educational nature, as one of exemption from punishment, underlines the need for legislative review each measure separately and makes proposals concerning revision senior the article 105 of the Criminal Code.

Keywords: underage, punishment, compulsory measures of an educational nature.

Постановка проблеми. Із набуттям чинності нового Кри-

мінального кодексу України (далі – КК України), кримінальне законодавство зазнало значних змін, однією з яких став спеціаль-ний розділ Загальної частини КК України, в якому викладено ос-новні положення щодо відповідальності неповнолітніх.

Окремої уваги, на нашу думку, заслуговують норми, які регламентують особливості звільнення неповнолітніх від пока-рання та його відбування.

Керуючись принципом гуманізму та економії репресії, за-

Т. І. Пономарьова, 2014

196

конодавець сконструював норму, в якій запропонував перелік примусових заходів виховного характеру, які можуть бути засто-совані до неповнолітнього в якості звільнення від покарання.

Сьогодні стрімкий розвиток суспільного буття та зміна менталітету змушують правознавців по-новому оцінити кожен примусовий захід виховного характеру та перевірити їх на відпо-відність положенням вітчизняних та міжнародних нормативно-правових актів з питань відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх.

Стан дослідження. Останнім часом питанням криміналь-ної відповідальності неповнолітніх приділено значну увагу та присвячено чимало наукових праць відомих учених. З-поміж них слід виділити публікації Л. В. Багрій-Шахматова, Н. М. Мирошни-ченко, А. А. Музики, В. О. Навроцького, Є. С. Назимка, Є. Л. Стрель-цова. Автори конкретизують питання аналізу та моделювання подальших змін і доповнень до розділу ХV Загальної частини Кримінального кодексу України, застосування примусових захо-дів виховного характеру до неповнолітніх з розумовою відсталіс-тю та інші питання загальнотеоретичного характеру. Однак нара-зі існує певний перелік проблем, які вимагають подальших нау-кових розвідок.

Виклад основних положень. Примусові заходи виховно-го характеру є альтернативою кримінальному покаранню непов-нолітніх, які надають злочинцю можливість виправитися без ізо-ляції від суспільства.

Кримінальне законодавство передбачає за можливе засто-сування примусових заходів виховного характеру до неповноліт-нього як у випадку звільнення останнього від кримінальної від-повідальності, так і від покарання. Взагалі, на нашу думку, подіб-не законодавче рішення є недосконалим, адже правові підстави та сама природа звільнення особи від відповідальності та пока-рання є різними, такими ж є правові наслідки, а отже і заходи, які застосовуються до осіб повинні бути диференційованими.

Невирішеними залишаються й проблеми застосування до неповнолітнього окремих примусових заходів, перелічених у ст. 105 КК України.

Враховуючи зазначені аргументи, вважаємо за доцільне детальніше дослідити зазначену норму та запропонувати шляхи

197

вирішення дискусійних питань. Для досягнення такої мети про-аналізуємо кожен примусовий захід окремо.

Згідно зі ст. 105 КК України, неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент пос-тановлення вироку не потребує застосування покарання [1, с. 39].

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього наступні примусові заходи виховного характеру:

• застереження; Найм’якіший захід виховного характеру, який полягає в

тому, що неповнолітньому судом роз’яснюється суспільна небез-пека вчиненого ним діяння, та можливе настання негативних наслідків у разі продовження ним злочинної діяльності.

• обмеження дозвілля і встановлення особливих ви-мог до поведінки неповнолітнього;

На нашу думку, є найбільш оптимальним із запропонова-них примусових заходів. Обмеження дозвілля дозволяє відгоро-дити неповнолітнього злочинця від відвідування певних місць та спілкування з особами, які можуть схилити неповнолітнього до вчинення нових злочинів. Встановлення особливих вимог до по-ведінки неповнолітнього дає змогу утримати його від подальшо-го вживання наркотичних та психотропних речовин, повернути неповнолітню особу до нормального способу життя, сприяє поз-бавленню від алкогольної та ігрової залежності. Даний захід на-дає суду можливості в повній мірі досягти мети кримінально-правового впливу на неповнолітніх. Злочинець нестиме в певно-му сенсі кару, так як його поведінка буде обмежена, що сприяти-ме виправленню засудженого, а обмеження дозвілля і встанов-лення особливих вимог до поведінки допоможе правоохоронним органам у запобіганні вчиненню нових злочинів як безпосеред-ньо засудженим, так і іншими особами з його найближчого ото-чення.

• передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє про-хання;

Означений примусовий захід виховного характеру най-більш часто застосовується судом. Однак, при цьому необхідно

198

мати на увазі, що неповнолітній, який скоїв суспільно небезпечне діяння є вже десоціалізованим, що, скоріш за все, стало наслідком недостатньої уваги з боку батьків або осіб, що їх заміняють. Так, не можна відкидати і те, що саме батьки можуть негативно впли-вати на дітей або навіть втягнути їх до злочинної діяльності.

З іншого боку, взагалі існування такого заходу в контексті п. 3 ч. 2 ст. 105 КК України ставить під сумнів необхідність ч. 4 тієї ж статті, в якій зазначено, що неповнолітньому може бути приз-начено вихователя. Виходячи з того, що останнє винесено за межі переліку примусових заходів виховного характеру, вважаємо, що воно таким не є, а отже кримінальне законодавство в цій частині потребує нагальної зміни, яка може полягати в уточненні смис-лового навантаження поняття «вихователя» в контексті ст. 105 КК України.

Законодавством України передбачено два види виховате-лів: громадський та судовий. Перший, згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 284-VII від 26 серпня 1967 р. «Про затвердження Положення про громадських вихователів неповнолітніх» призначається, коли це буде визнано за необхід-не, для запобігання бездоглядності, правопорушенням, виправ-лення і перевиховання неповнолітнього, який: звільнений з місця позбавлення волі; засуджений умовно, або до міри покарання, не пов'язаної з позбавленням волі, або відносно якого виконання вироку до позбавлення волі відстрочено; вчинив злочин, але зві-льнений від кримінального покарання внаслідок акта амністії або в зв'язку з недоцільністю застосування кримінального покаран-ня; вчинив діяння, що містить ознаки злочину, до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або звільнений від кримінальної відповідальності в зв'язку із застосуванням за-ходу громадського впливу; повернувся зі спеціальної навчально-виховної або лікувально-виховної установи; вчинив правопору-шення, що тягне за собою застосування заходу громадського впливу або адміністративного стягнення; вживає спиртні напої, наркотичні, лікарські та інші засоби, що викликають одурманю-вання; систематично самовільно залишає сім'ю у віці до 16 років; злісно ухиляється від навчання або роботи; систематично займа-ється азартними іграми, а також веде антигромадський спосіб життя [2].

Громадськими вихователями можуть бути найбільш ак-

199

тивні робітники, службовці, колгоспники, представники творчої інтелігенції, військовослужбовці, студенти, пенсіонери та інші громадяни, які за своїми діловими і моральними якостями здатні виконувати покладені на них обов'язки, мають необхідну загаль-ноосвітню підготовку, життєвий досвід або досвід роботи з діть-ми, при умові їх згоди взяти на себе обов'язки громадського ви-хователя [2].

Участь громадського вихователя у перевихованні непов-нолітнього регламентується також окремими нормами Криміна-льного процесуального кодексу (далі – КПК), однією з яких є ст. 368, в п. 11 ч. 1 якої зазначено, що при ухваленні судом вироку може вирішуватися питання необхідності призначення неповно-літньому громадського вихователя [3, с. 189].

Згідно з Наказом Верховного Суду України, Міністерства юстиції України та Міністерства Освіти України № 478/63/7/5 від 15.11.95 «Про затвердження Положення про судових виховате-лів», судові вихователі є працівниками суду, які мають вищу юри-дичну або педагогічну чи психологічну освіту і досвід роботи з неповнолітніми.

Основними завданнями інституту судових вихователів є: участь у виконанні судових рішень, що прийняті по судових спра-вах, зазначених у ст. 6 Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», усунення причин і умов, які сприяли скоєнню протиправних дій, профілактика правопорушень; виховання належної правової ку-льтури, виховання неповнолітніх, які скоїли правопорушення, шляхом формування свідомого ставлення неповнолітніх до Зако-ну, надання батькам (усиновителям), або опікунам (піклувальни-кам) допомоги у вихованні їх неповнолітніх дітей.

Судовий вихователь призначається судом у разі необхід-ності попередження бездоглядності та правопорушень (рециди-ву) неповнолітніх: які скоїли злочини, але звільнені від криміна-льного покарання за віком, або у зв'язку з недоцільністю застосу-вання до них заходів кримінального покарання, якщо направлен-ня їх до спеціальної виховної установи не є необхідним, умовно засуджених або засуджених до мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, або засуджених до позбавлення волі з від-строчкою виконання вироку.

При призначенні судових вихователів батьки (усиновите-

200

лі) або опікуни (піклувальники) не звільняються від обов'язків по вихованню неповнолітніх і відповідальності за їх поведінку [4].

Таким чином, з огляду на те, що в п. 3 ч. 2 ст. 105 КК України зазначено, що неповнолітній може бути переданий під нагляд окре-мих громадян на їх прохання, вважаємо недоцільним виокремлення в ч. 4 цієї ж норми можливість залучення вихователя, адже, у такому випадку особа, яка взяла під нагляд неповнолітнього може вважати-ся громадським вихователем. Альтернативним варіантом редакції зазначеної частини може бути пряма вказівка на те, що неповноліт-ньому може бути призначений саме судовий вихователь.

• покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнад-цятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку від-шкодування заподіяних майнових збитків;

Фінансове покарання та компенсація завданої шкоди є одними з запропонованого Мінімальними стандартними прави-лами Організації Об’єднаних Націй, що стосуються відправлення правосуддя по відношенню до неповнолітніх («Пекінських пра-вилах») широкого комплексу заходів впливу, які пропонується застосовувати з метою забезпечення більшої гнучкості і щоб уни-кнути, по можливості, ув'язнення неповнолітніх в виправних установах [5].

Однак, на нашу думку запропонована законодавцем реда-кція вимагає певного уточнення. Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) в ст. 1179 передбачає можливість відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою батьками, за умови, як-що неповнолітній немає майна, якого б вистачало для того, щоб у повному обсязі відшкодувати шкоду [6, с. 667]. У такому випадку, цивільне законодавство надає можливість батькам, особам які їх заміняють, або закладу, який за законом здійснює щодо неповно-літнього функції піклувальника відшкодувати завдану неповно-літнім шкоду в частці, якої не вистачає.

Таким чином, залишається незрозумілим, чи передбачена така можливість кримінальним законодавством, адже у ст. 105 КК України не обумовлено, що майна, яке знаходиться у володінні неповнолітнього, повинно вистачати для відшкодування шкоди у повному обсязі.

• направлення неповнолітнього до спеціальної навча-льно-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлен-ня, але на строк, що не перевищує трьох років.

201

На нашу думку, даний примусовий захід не в повній мірі може відповідати змісту мети, з якою неповнолітній звільняється від покарання.

Суть звільнення неповнолітнього від покарання із засто-суванням заходу виховного характеру полягає у наданні судом можливості виправитися власними силами, самостійно зробити висновок щодо злочинності своєї поведінки та обсягу тієї шкоди, яку було завдано неправомірними діями. Саме з цією метою не-повнолітній злочинець звільняється від необхідності перебуван-ня у виправних установах.

Звичайно, заклади, означені в п. 5 ч. 2 ст. 105 КК України, не відносяться до установ кримінально-виконавчої служби, а є одиницями, що входять до системи Міністерства освіти та науки України, а умови перебування в них неповнолітніх злочинців в повній мірі відповідають вимогам, викладеним у Мінімальних стандартних правилах Організації Об'єднаних Націй, хоча в п.19 зазначено, що поміщення неповнолітнього в будь-яку виправну установу завжди повинно бути крайнім заходом, що застосову-ється протягом мінімально необхідного строку.

Прогресивна кримінологія виступає за переважне викори-стання заходів, що не передбачають тримання неповнолітніх у виправних установах. Адже негативні наслідки цього заходу пов’язані з позбавленням волі, з ізоляцією від суспільства, відо-бражаються на неповнолітніх більшою мірою, ніж на дорослому, оскільки зачіпають неповнолітнього на початковій стадії розвит-ку його особистості. Тому мета розглядуваного правила полягає в багатоаспектному обмеженні тримання у виправних установах: у кількісному («крайній захід») і часовому («мінімальний строк»). Крім того, фактично перевага повинна надаватися «відкритим» установам перед «закритими».

Отже, на нашу думку, позиція законодавців з приводу по-міщення підлітка до спеціальної установи дає підставу думати про існування нормативної фікції, звичайної підміни понять, напри-клад, виховної колонії на навчально-виховний заклад. І в одному, і в іншому випадку, до неповнолітнього будуть висуватися певні вимоги, викликані встановленим у закладі режимом, які той мати-ме виконувати, а його права та свободи будуть обмеженими.

Наведене вище підтверджує КПК, в якому у ч. 3 ст. 501 за-значено, що при застосуванні до неповнолітнього примусового

202

заходу у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного закладу на кримінальну міліцію у справах дітей покла-дається обов’язок доставити неповнолітнього до спеціального навчально-виховного закладу. А ч. 1 ст. 502 зазначає, що ухвалою суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться спеці-альна навчально-виховна установа, неповнолітній може бути дос-троково звільнений від примусового заходу виховного характеру [3, с. 249].

Таким чином, розглядуваний примусовий захід виховного характеру є лише привілейованим покаранням, але не звільнен-ням від нього. З іншого боку наша позиція була б інакшою у випа-дку звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідально-сті, саме тоді направлення неповнолітнього до спеціального на-вчально-виховного закладу було б доцільним у якості спеціальної превенції.

Висновки та пропозиції. Отже, вважаємо, що кожен із примусових заходів виховного характеру потребує законодавчого перегляду та доопрацювання, адже в умовах сьогодення криміна-льне законодавство повинно мати більш злагоджену систему норм, які регламентують звільнення від покарання неповноліт-ніх, як найбільш уразливої категорії суб’єктів кримінальної від-повідальності.

Підсумовуючи, пропонуємо поділити перелік примусових заходів виховного характеру на ті, які б застосовувалися для зві-льнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та для звільнення від покарання. До останніх вважаємо доцільним від-нести: застереження, обмеження дозвілля і встановлення особ-ливих вимог до поведінки неповнолітнього та передачу неповно-літнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під на-гляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання.


1. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство із змінами та доповненнями на 20 вересня 2013 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта, 2013. – 184 с.

2. Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про затвердження Положення про громадських вихователів неповнолітніх» № 284-VI від 26.08. 1967 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/284-07

3. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України

203

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку із при-йняттям Кримінального процесуального кодексу України». – Х. : Одіссей, 2012. – 360 с.

4. Наказ Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Міністерства освіти України «Про затвердження Положення про судових вихователів» № 478/63/7/5 від 15.11.95 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0113-96

5. Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй, що стосуються правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила») від 29.11.1985): [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_211

6. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. / За заг. ред.. Є. О. Харитонова, О. І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої. – 3-тє вид., пере-роб. та доп. – К. : Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 752 с.


204

Ребенко Сергій Миколайович, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.3.7(477)

ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ НЕЗАКОННОГО ЗАВОЛОДІННЯ ҐРУНТОВИМ ПОКРИВОМ

(ПОВЕРХНЕВИМ ШАРОМ) ЗЕМЕЛЬ

Стаття присвячена проблемам кримінально-правової охорони ґрун-тового покриву (поверхневого шару) земель від незаконного заволодіння. Здій-снено правовий аналіз об’єктивної сторони складу злочину, пов’язаного з не-законним заволодінням ґрунтовим покривом. Зроблено висновки, які можуть бути використанні в практичній діяльності правоохоронних органів та суду з питань відповідальності за незаконне заволодіння ґрунтовим покривом зе-мель.

Ключові слова: земельні ресурси, ґрунтовий покрив, поверхневий шар, історія розвитку, кримінально-правова охорона.

Статья посвящена проблемам уголовно-правовой охране почвенного

покрова (поверхностного слоя) земель от незаконного завладения. Сделаны выводы, которые могут быть использованы в практической деятельности правоохранительных органов и суда относительно вопросов ответственно-сти за незаконное завладение почвенного покрова земель.

Ключевые слова: земельные ресурсы, почвенный покров, поверхност-ный слой, история развития, уголовно-правовая охрана.

The article deals with the problems of criminal law protection of soil (surface layer) of land from misappropriation. The conclusions that can be used in the practice of law enforcement and the court on the issues of liability for the illegal seizure of land soil.

Keywords: land, soil cover, the surface layer, the history of development, the criminal-law protection.

Проблема охорони навколишнього природного середовища

формувалась протягом багатьох десятирічь. Вона обумовлена нестримним розвитком науково-технічного прогресу, а також загальним зростанням кількості населення планети Земля. На всіх етапах свого розвитку людина була тісно пов’язана із оточу-ючим її світом – довкіллям. Останнім часом у зв’язку з формуван-ням високоіндустріального суспільства різко посилився негатив-ний вплив людини на навколишнє природне середовище, значно

С. М. Ребенко, 2014

205

зріс обсяг такого втручання. Воно стало більш різноманітним за формами і вже зараз загрожує стати глобальною небезпекою для самої людини.

Актуалізація дослідження проблем кримінально-правової охорони земель, в тому числі і від погіршення їх якісного стану, пов’язана з виключною цінністю землі як соціоприродного еко-логічного феномену. Земля використовується для задоволення матеріальних, духовних, естетичних, пізнавальних, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних, історико-культурних та інших потреб. Вона виступає основою формування природних та природно-антропогенних ландшафтів, базою розвитку національної еконо-міки, сфери послуг тощо.

Окремі аспекти кримінально-правової охорони природних ресурсів, серед них і землі в загальному плані розглядалися В. І. Андрейцевим, Ю. С. Богомяковим, М. М. Бринчуком, Т. Д. Бу-шуєвою, В. П. Владимировим, С. Б. Гавришем, П. С. Дагелем, О. В. Дубовик, Є. Н. Жевлаковим, О. С.Колбасовим, С. М. Кравченко, У. Я. Крастиньшем, Н. О. Лопашенко, Ю. М. Ляпуновим, В. Л. Мун-тяном, П. С. Матишевським, В. О. Навроцьким, В. В. Петровою, Л. Ф. Повеліціною, Б. Г. Розовським, Н. І. Тітовою, Ю. С. Шемшучен-ком, Н. Г. Шимбаревою, М. В. Шульгою, А. М. Шульгою та іншими фахівцями з кримінального права, екологічного права та кримі-нології.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні доцільності та на-лежної обґрунтованості встановлення кримінально-правової за-борони заволодіння ґрунтовим покривом земель, розробці нау-ково обґрунтованих положень та рекомендацій щодо подальшого вдосконалення чинного законодавства, яке встановлює криміна-льно-правові засоби охорони земель від незаконного заволодіння поверхневим шаром земель та з’ясування шляхів підвищення його ефективності

Встановлення ознак об’єктивної сторони злочину є необ-хідною умовою правильної і точної кваліфікації вчиненого зло-чину, дозволяє робити висновки стосовно направленості дій вин-ної особи, які мають на меті завдання шкоди землі як елементу довкілля та складової екологічної безпеки. Об’єктивна сторона злочинного заволодіння ґрунтовим покривом земель – це процес суспільно небезпечного і протиправного посягання на екологічну безпеку шляхом незаконного заволодіння ґрунтовим покривом

206

(поверхневим шаром) земель. Цей процес розглядається з точки зору послідовного розвитку тих подій і явищ, які починаються із вчинення злочинного діяння (дії або бездіяльності) і закінчують-ся настанням злочинного результату.

Об’єктивною властивістю суспільно небезпечного діяння виступає, як справедливо підкреслюється в літературі, його здат-ність заподіювати шкідливі зміни в об’єкті кримінально правової охорони [1, с. 127; 2, с. 92]. Це теоретичне положення підтвер-джується і кримінальним законодавством. Так, статтею 1 КК України визначається, що завданням чинного КК України є пра-вове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкіл-ля, конституційного устрою України від злочинних посягань, за-безпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочи-нам.

Об’єктивна сторона – це зовнішня, видима сторона злочину, що підлягає безпосередньому сприйняттю, доступна для відтво-рення в ході розслідування і судового розгляду справи [3, с. 5-7]. Ознаками, притаманними об’єктивній стороні злочину, виступа-ють суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), суспіль-но небезпечні наслідки, причинний зв’язок між суспільно небез-печним діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, спосіб, знаряддя й засоби, а також обстановка вчинення злочину. Ці ознаки виділяють як основні та найбільш загальні при харак-теристиці зовнішнього прояву суспільно небезпечного посягання. Об’єктивна сторона невід’ємно поєднана з іншими елементами складу злочину, тому її необхідно розглядати у взаємозв’язку з ними. Вона є важливим показником ступеня суспільної небезпеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони адже суспільно небезпечним ді-янням завдається шкода об’єкту кримінально-правової охорони. Саме об’єктивна сторона визначає, у чому проявляється злочин із зовні, яким чином суб’єкт досягає злочинної мети, за яких умов (місця, часу, обстановки) та за допомогою яких засобів та знарядь він вчинюється. Як зазначається у науці кримінального права, конкретний прояв того чи іншого акту злочинної поведінки не-однозначний і дуже різноманітний, а вичерпний перелік його об’єктивних ознак просто не можна навести через їх значну кіль-кість [4, с. 69; 5, с. 34; 3, с. 8]. Виявлення і дослідження ознак

207

об’єктивної сторони дозволяє установити наявність складу зло-чину в діях осіб, правильно кваліфікувати вчинене, розмежувати скоєне діяння від інших злочинів. Саме ознаки об’єктивної сторо-ни найбільш повно відображені в диспозиціях статей криміналь-ного закону.

На відміну від об’єктивної сторони злочину, об’єктивну сторону складу злочину утворюють лише ті ознаки, які характе-ризують зовнішній акт злочинної поведінки, і передбачені нор-мою кримінального права. Кримінально-правова норма не міс-тить і не може містити всю масу різноманітних ознак, характер-них для кожного конкретного злочину. Це не будь-які ознаки, а ті з них, які розкривають сутність явища, дають можливість вияви-ти об’єктивні закономірності реальної дійсності, що криються за цим явищем [5, с. 137; 3, с. 83; 6, с. 109; 7, с. 15-16]. Кримінальний закон при формулюванні об’єктивної сторони складів злочину в одних випадках передбачає її обов’язковими ознаками як суспі-льно небезпечне діяння, так і суспільно небезпечні наслідки, в інших – лише суспільно небезпечне діяння, залишаючи наслідки за межами складу.

Суспільно небезпечне діяння передбачене ст. 239-1 КК України сформульовано як незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель. Термін «заволодіння» використовується законодавцем досить часто, особливо це стосу-ється тих злочинів, що пов’язані з вилученням майна (Розділ VI «Злочини проти власності») або предметів, які виступають дже-релом підвищеної небезпеки (Розділ ІХ «Злочини проти громад-ської безпеки»).

«Заволодівати, – писав В. І. Даль, – значить захопити, взяти хитрістю або силою» [8, с. 561]. В українській мові слова «заволо-дівати», «заволодіти», означають: «1) Брати у своє володіння, привласнювати. 2) Опановувати, охоплювати кого-, що-небудь» [9, c. 287]. Заволодіти – значить «брати щось чи когось у своє роз-порядження; захоплювати» [10, с. 689]. Заволодіння означає опа-нування ким-, чим-небудь в будь-який спосіб. Тобто це поняття є родовим, що охоплює собою безліч можливих способів. Тут вияв-ляється загальний взаємозв'язок філософських категорій особли-вого й одиничного. Заволодіння може здійснюватися будь-яким способом, як-то шляхом: викрадення, одержання, утримання, об-ману, зловживання довірою та ін. Аналізуючи «заволодіння» слід

208

виділити його основні ознаки: По-перше, використання законодавцем терміну «заволо-

діння» в контексті ст. 239-1 КК України вказує на незаконний характер зазначених дій, які здійснюються проти встановлених правил та вимог. Володіння певними предметами, благами в сус-пільстві забезпечується комплексом правових норм для підтри-мання громадського спокою, захисту прав та свобод людини. По-рушення цих норм заподіює шкоду правоохоронюваним інте-ресам, суспільним відносинам, а тому має незаконний характер. До того ж, ст. 239-1 КК України прямо вказує як на незаконний характер самого заволодіння, так і на обов’язковість створення зазначеними діями загрози для життя, здоров’я людей чи довкіл-ля. Якщо заволодіння здійснюється на підставі дійсного або уяв-ного права винної особи на зазначений предмет, то мова може йти не про незаконне заволодіння ґрунтом, а про інші злочини проти довкілля, самоправство, службові порушення або взагалі про цивільний делікт.

По-друге, «заволодіння» у ст. 239-1 КК України може здійс-нюватися тільки шляхом активних дій. При розгляді злочинних посягань на власність загальновизнаним є можливість скоєння «заволодіння» як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, напри-клад, шляхом незаконного утримання чужого майна (бездіяль-ність). Однак заволодіння поверхневим шаром передбачає необ-хідність відділення ґрунту від загальної складової поверхні землі, а тому потребує тільки активних дій. Вчинення даного злочину шляхом бездіяльності неможливе.

По-третє, заволодіння поверхневим шаром земель передба-чає необхідність його фізичного вилучення (відділення) від зага-льної складової земель. Незаконне захоплення землі як певної природної системи або її незаконне утримання без фізичного вилучення (від’єднання) ґрунтового покриву може кваліфікува-тися лише як самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 197-1 КК України) або шахрайство (ст. 190 КК України). Враховуючи специфіку такого предмету як земля, слід зазначити що відповід-но до ст. 181 ЦК України земельні ділянки є різновидом нерухо-мого майна, а тому не можуть бути переміщені або викрадені у загальному сенсі цього слова. В більшості випадків можливе лише незаконне отримання прав на землю. В той же час, ґрунт є лише складовою частиною землі, який на відміну від останньої може

209

бути вилучений та переміщений у просторі. Таким чином, «заво-лодіння» у ст. 239-1 КК України передбачає активні дії у вигляді фізичного виділення частини земної поверхні, яка іменується поверхневим шаром земель (ґрунтом) і його переміщенням в ін-ше місце.

По-четверте, «заволодіння» охоплює собою безліч форм, за-лежно від способу злочинного діяння: таємне відкрите, насиль-ницьке заволодіння, шляхом обману або використання певних повноважень. Заволодіння як родове поняття, наприклад у зло-чинах проти власності, охоплює собою різні форми злочинного заволодіння: крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, шахрайство, привласнення, розтрата, заволодіння майном з використання службового становища. Враховуючи єдність форми та змісту у кримінальному праві слід погодитись з тим, що вказані способи заволодіння можуть бути притаманні незаконному заволодінню ґрунту в межах складу злочину, передбаченого ст. 239-1 КК Укра-їни. В той же час, враховуючи той факт, що законодавець не наго-лошує на окремих особливостях вилучення поверхневого шару земель, а використовує загальний термін «заволодіння», слід припустити можливість кваліфікації за ст. 239-1 КК України неза-лежно від способу вилучення земельного покриву [11, с. 413]. При цьому слід зазначити, що спосіб заволодіння є факультатив-ною ознакою зазначеного складу злочину і не впливає на квалі-фікацію за ст. 239-1 КК.

Таким чином, заволодіння характеризується незаконними діями спрямованими на фізичне вилучення ґрунтового покриву (поверхневого шару) земель будь-яким способом (відкрито, таєм-но, з застосуванням насильства або обману тощо).

Спосіб вчинення злочину представляє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні злочину [12, с. 108]. Ці способи різноманітні. Найчастіше зустрі-чаються: фізичне насильство, психічне насильство (погроза наси-льством), обман, зловживання довірою, жорстокий чи особливо жорстокий спосіб, загально небезпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають форму і зміст злочинного діяння, йо-го інтенсивність і шкідливість. Нами вже зазначалося те, що спо-сіб є факультативною ознакою даного складу злочину. Тим не менш, в залежності від способу заволодіння ґрунтом може зміню-ватись кваліфікація злочинних дій винної особи. Заволодіння

210

може відбуватись таємно, відкрито, з застосуванням насильства або використанням обману чи службових повноважень. Врахову-ючи те, що спосіб заволодіння може визнаватись більш тяжким злочином, в окремих випадках необхідна кваліфікація за сукупні-стю злочинів.

Суспільно небезпечні наслідки можна визначити як шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспільним відно-синам, охоронюваним кримінальним законам, або як реальну небезпеку (загрозу) заподіяння такої шкоди. Наслідки злочину різноманітні і можуть мати місце в різних сферах: економіки, ви-робництва, прав людини, екології тощо [12, с. 116]. Вилучення поверхневого шару, основи родючості земель призводить до втрати екологічної, економічної та матеріальної цінності зазна-ченого об’єкту. В багатьох випадках така шкода є непоправною. На даний час не існує штучних можливостей відтворення ґрунту, земля без ґрунту не може виступати основою повноцінної госпо-дарської діяльності, власник не може використовувати в повному обсязі корисні властивості землі. Тим не менш, незважаючи на важливість такого природного ресурсу як земля, на думку зако-нодавця, зазначене порушення потребує додаткових підстав для визнання його злочином. Відповідно до ст. 239-1 КК України зло-чинним є таке заволодіння ґрунтовим покривом, що створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля. Екологічна шкода, що виникає внаслідок заволодіння ґрунтовим покривом повинна викликати більш тяжкі наслідки, які пов’язані із заподі-янням шкоди життю, здоров’ю людей, довкіллю. У роботі Шевче-нко Є. В. зазначена конструкція визначається як злочини з похід-ними наслідками. В таких злочинних діях обов’язково є два суспі-льно небезпечних наслідки: проміжний та похідний [13]. Промі-жний (основний) – це наслідок, що безпосередньо утворюється внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння. На відміну від нього, похідний (додатковий) утворюється внаслідок розвит-ку основного наслідку, як додаткова шкода, що посилює загальну шкоду від вчинення злочину.

Крім того, слід звернути увагу на формулювання похідних наслідків, якими визнається не реальна шкода, а лише створення небезпеки. На відміну від фактичних наслідків, настання яких є обов’язковою ознакою матеріальних складів, створення небезпе-ки вказує лише на можливість їх настання.

211

У теорії кримінального права, наслідки, які настають через злочинну поведінку винної особи, прийнято поділяти на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у вигляді створення небезпе-ки заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. Від-повідні положення закріплені в кримінальному законодавстві України. Так, частиною 1 статті 239-1 КК України сформульована законодавцем як делікт створення небезпеки завдання шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. При скоєнні злочинного заволодіння поверхневим шаром земель вже відбуваються нега-тивні зміни в об’єкті, тобто порушується якісний природний стан земель як елементу довкілля. При загрозі ж заподіяння шкоди людині або довкіллю порушується стан захищеності, безпеки всього довкілля, яке охороняться кримінальним законом, пору-шуються безпечні умови його функціонування. Саме тому ство-рення реальної небезпеки життю та здоров’ю людей або довкіл-лю пов’язане з необхідністю встановлення його як факту об’єктивної дійсності. Іншими словами, вже при виникненні реа-льної можливості настання суспільно небезпечних наслідків за-бруднення або псування ґрунтового покриву земель відбувають-ся негативні зміни в об’єкті кримінально правової охорони. Поді-бна точка зору вже виказувалася в літературі [14, с. 48-49; 6, с. 24].

Можливість реального настання шкоди життю та здоров’ю людей чи довкіллю в результаті вчинення забруднення або псу-вання ґрунтового покриву земель слід вважати самостійним ви-дом екологічно небезпечних наслідків цього злочину. При цьому характер і масштаби можливих наслідків залежать не тільки від обсягу і характеру суспільно небезпечного діяння, а й тісно пов’язані із механізмом їх заподіяння.

Небезпека настання наслідків проявляється з моменту за-вершення дії та настання проміжних наслідків. Таким моментом слід вважати незаконне заволодіння ґрунтовим покривом. Загро-за трансформується в реальні наслідки з моменту їх фактичного настання. При цьому треба враховувати характер їх опису в кри-мінально-правовій нормі, а також особливості самої фактичної шкоди. Саме ця обставина відрізняє некваліфіковане незаконне заволодіння поверхневим шаром земель від кваліфікованого.

Аналіз статті 239-1 КК України свідчить, що незаконне за-володіння поверхневим шаром земель вже містить абстрактну

212

загрозу настання відповідних наслідків. Але поряд з абстрактною загрозою існує і потенційна загроза настання таких наслідків. Остання характеризується тим, що може реально викликати шкоду, якщо порушення спеціальних правил не буде вчасно при-пинене.

Деякі вчені вважали, що для притягнення особи до кримі-нальної відповідальності за вчинення діяння, яке містить абстра-ктну можливість настання шкоди, недостатньо наявності лише абстрактної загрози [15, с. 126; 3, с. 8-15]. Уявляється, що при наявності абстрактної загрози погіршення якісного стану землі кримінальна відповідальність повинна виключатися. В цьому випадку відсутній юридично значущий необхідний причинний зв’язок.

Потенційна небезпека заподіяння шкоди життю, здоров’ю людей або довкіллю зміненням якісного стану ґрунтового покри-ву земель в разі незаконного вилучення ґрунту – це дійсна реаль-на небезпека. Її характер дає підстави вважати, що почалися нега-тивні зміни в хімічному, біологічному, фізичному та інших скла-дових ґрунтового покриву земель. У зв’язку з цим реальна шкода людині чи довкіллю може настати з великим ступенем імовірнос-ті. Це означає, що невтручання в ланцюг подій неминуче призве-де до настання фактичних наслідків у вигляді масового захворю-вання населення, його загибелі, ушкодження всієї екосистеми тощо.

Треба зазначити, що проблема визначення ознак небезпеки заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони приве-ртала увагу дослідників. На думку одних вчених, настання кримі-нальної відповідальності за поставлення в небезпеку можливе лише за наявності достатнього ступеня небезпеки [16, с. 28]. Іно-ді вважають, що кримінальна відповідальність можлива лише при злісному порушенні службовою особою відповідних приписів [17, с. 17-19]. Інша група вчених виходить з того, що кримінальна відповідальність за поставлення в небезпеку можлива тільки з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпеки, можли-вості заподіяння шкоди, на які впливають, по-перше, тяжкість порушення правил безпеки, а по-друге, психологічне ставлення до цього винної особи [18, с. 314; 19, с. 18-19]. Остання точка зору уявляється найбільш прийнятною, оскільки вона враховує всі чинники, які безпосередньо чи опосередковано впливають на

213

можливість притягнення до відповідальності за вчинення зазна-ченого діяння.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що кримі-нальна відповідальність за незаконне заволодіння поверхневим шаром земель настає лише у випадку, якщо останнє створило небезпеку для життя, здоров‘я людей чи довкілля. Однак така загроза повинна визнаватись реальною, а її встановлення обов’язковою умовою притягнення особи до кримінальної відпо-відальності.

Таким чином, незаконне заволодіння ґрунтовим покривом повинно викликати два взаємопов’язаних наслідки: проміжний – екологічна шкода землі як основному природному ресурсу та похідний – шкода життю, здоров’ю або довкіллю. При цьому слід зазначити, що відносно довкілля мова йде про його широке тлу-мачення, яке включає в себе усі складові екологічної безпеки, а не тільки земельні ресурси. Це може бути шкода водним ресурсам, лісовим та іншим природним об’єктам.

На підставі викладеного слід зробити наступні висновки: 1. Заволодінням поверхневим шаром земель слід визнавати

незаконні дії, спрямовані на фізичне вилучення ґрунтового пок-риву (поверхневого шару) земель будь-яким способом (відкрито, таємно, з застосуванням насильства або обману тощо).

2. Склад розглядуваного злочину передбачає два види сус-пільно небезпечних наслідків: проміжний (основний) – екологіч-на шкода земельній ділянці, внаслідок фізичного вилучення ґру-нтового покриву; похідний (додатковий) – створення загрози життю, здоров’ю людей або довкіллю.

3. Похідні наслідки у ст. 239-1 КК України сформульовані у якості потенційної загрози їх настання. Таким чином, для притя-гнення особи до відповідальності достатньо встановлення лише реальності загрози небезпеки, без її реального настання.


1. Гуторова Н. О. Кримінально-правова охорона державних фінансів. – Х. : Вид. НУВС, 2001. – 383 с.

2. Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1969. – 232 с.

3. Тимейко Г. В. Общее учение об объективной стороне преступле-ния. Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского ун-та. – 1977. – 216 с.

4. Трайнин А. Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. – М. : Юриздат, 1951 г. – 384 с.

214

5. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. – М. : Юрид. лит, 1972. – 352 с.

6. Кузнецова Н. Ф. Значение преступных последствий для уголовной ответственности. – М. : Госюриздат, 1958. – 220 с.

7. Михлин А. С. Последствия преступления. – М. : Юрид. лит., 1969 – 104 с.

8. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. В че-тырех томах. Т.3. – М. : Русский язык, 1982. – 555 с.

9. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.

10. Новий тлумачний словник української мови. У трьох томах. Том.1. Укладачі: професор В. В. Яременко, кандидат філологічних наук О. М. Сліпу-шко. – К.: Аконіт, 2001. – 928 с.

11. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Х. : Право, 2013. Т. 2: Особлива частинам/ Ю. В. Баулін, В. І. Бо-рисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с.

12. Кримінальне право України. Загальна частина // За редакцією професорів М. І. Божанова, В. В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ – Харків Юрінком Інтер – Право, 2002. – 410 с.

13. Шевченко Є. В. Злочини з похідними наслідками: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право, кримінологія; кримінально-виконавче право” / Є. В. Шевченко. – Х., 2001. – 21 с.

14. Кригер Г. А. Преступные последствия в структуре состава престу-пления // Соц. законность. – 1980. – С. 47 – 50.

15. Егоров Н. Д. Причинная связь как условие юридической ответст-венности // Сов. гос. и право. – 1981. – № 9. – С. 123 – 127.

16. Сахаров А.Б. Уголовно-правовая охрана безопасных условий труда в СССР. – М., 1958. – 187 с.

17. Щербина А. О. Ответственность за нарушение правил охраны тру-да // Сов. юстиция. – 1968. – № 13. – С. 17 – 19.

18. Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального законодавства. – Київ. – 2002. – 634 с.

19. Землюков С. В. Возможность причинения вреда – признак престу-пления // Правовые вопросы борьбы с преступностью на современном эта-пе. – Томск, 1989. – С. 18 – 19.


215

Семеногов Ігор Володимирович, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.55

ЗЛОЧИННЕ УХИЛЕННЯ ВІД УТРИМАННЯ ДІТЕЙ АБО БАТЬКІВ (СТ.СТ. 164, 165 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ): ДОСВІД СИСТЕМАТИЧНОГО

ТЛУМАЧЕННЯ ОЗНАК ПОТЕРПІЛОГО

З урахуванням системних зв’язків норм про кримінальну відповідаль-ність за злісне ухилення батьків від утримання дітей та дітей від утриман-ня батьків проведено критичний аналіз й здійснено уточнення змісту ознак,

які характеризують потерпілих осіб у складах злочинів, передбачених стат-тями 164, 165 Кримінального кодексу України.

Ключові слова: потерпілий від злочину, ухилення від сплати, аліме-нти, кошти на утримання, неповнолітня дитина, непрацездатні батьки.

С учетом системных связей норм об уголовной ответственности за

злостное уклонение родителей от содержания детей и детей от содержания родителей проведен критический анализ и осуществлено уточнение содер-жания признаков, характеризующих потерпевших лиц в составах преступле-ний, предусмотренных статьями 164, 165 Уголовного кодекса Украины.

Ключевые слова: потерпевший от преступления, уклонение от упла-ты, алименты, средства на содержание, несовершеннолетний ребенок, не-трудоспособные родители.

In view of the systemic linkages rules on criminal liability for willful

evasion of parents from children and parents on the content of the critical analysis and content developed and refined features that characterize the injured persons in the compositions of the offenses provided for in Articles 164 and 165 of the Criminal Code of Ukraine.

Keywords: the victim of a crime, delinquency, child support, funds for the maintenance, minor children, disabled parents.

Створення умов для підтримання здорових сімейних відно-

син, для охорони дитинства, батьківства, материнства, заохочен-ня взаємоповаги членів сім’ї, забезпечення в родинах підтримки й піклування щодо неповнолітніх та непрацездатних осіб є запору-кою розбудови громадянського суспільства, основаного на гума-ністичних ідеалах української нації. Своєчасне реагування на найбільш небезпечні прояви в цій царині здатне запобігти бага-

І. В. Семеногов, 2014

216

тьом негативним соціальним явищам (таким як зменшення на-роджуваності, збільшення смертності, дитяча безпритульність, збільшення кількості осіб, позбавлених батьківських прав, дитяча проституція, соціальне сирітство тощо), поширення яких загро-жує не лише стабільності суспільства, але й національній безпеці. Тому одним з актуальних завдань вітчизняної правової системи є вдосконалення засобів захисту сім’ї як важливого соціального інституту, забезпечення охорони прав та законних інтересів усіх учасників сімейних відносин. Одним з таких засобів є встанов-лення в кримінальному законодавстві відповідальності за злісне ухилення від сплати аліментів дітям або батькам, а також за ухи-лення від утримання неповнолітньої чи непрацездатної дитини (статті 164 та 165 Кримінального кодексу України (далі – КК)). Особливістю зазначених злочинів є заподіяння ними шкоди май-новим правам і законним інтересам найбільш вразливої групи суб’єктів сімейних правовідносин – неповнолітніх та непрацезда-тних осіб. Для ідентифікації цих суб’єктів в межах ознак складів злочинів використовується категорія «потерпілий». Її досліджен-ню як ознаки злочинного ухилення від утримання дітей або ба-тьків присвячено дану публікацію. Науково-теоретичним підґру-нтям цієї роботи є розробки вітчизняних фахівців з кримінально-го права, які розглядали питання кримінально-правової охорони сім’ї, а також проблеми відповідальності за злочинне ухилення від сплати аліментів дітям або батькам чи від утримання непов-нолітньої чи непрацездатної дитини (П. П. Андрушка, М. І. Бажанова, О. І. Белової, В. В. Вітвицької, Л. В. Дорош, І. О. Зін-ченко, с. Я, Лихової, М. І. Мельника, В. В. Сташиса та деяких інших).

За загальним правилом потерпілий є факультативною ознакою складу злочину, яка належить такого його елемента, як об’єкт злочину [1, с. 86–87; 2, с. 46–47]. Водночас, наявність в дис-позиціях статей 164 та 165 КК прямих вказівок на осіб, інтереси яких безпосередньо зазнають шкоди від посягання (діти, непов-нолітні діти, непрацездатні діти, непрацездатні батьки) дозволяє зробити висновок, що в складах передбачених цими статтями злочинів потерпілий є необхідною (обов’язковою) ознакою. Отже, без її аналізу неможливо сформувати повне уявлення про зміст підстав кримінальної відповідальності за злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебу-

217

вають на їх утриманні та ухилення від сплати коштів на утриман-ня непрацездатних батьків.

Під час кримінально-правової характеристики злочинного ухилення від утримання дітей або батьків вітчизняні правознавці наводять різні варіанти тлумачення ознак потерпілих. Напри-клад, О. М. Готін, М. К. Гнєтнєв, В. В. Кострицький та М. В. Мазур потерпілими від злочину, передбаченого ст. 164 КК вважають дітей, на утримання яких за рішенням суду мають сплачуватися аліменти, а також неповнолітніх чи непрацездатних дітей, що перебувають на утриманні батьків, а від злочину, передбаченого ст. 165 КК – непрацездатних батьків та непрацездатних усинови-телів (окрім осіб, які були позбавлені батьківських прав) [3, с. 300]. М. І. Мельник називає наступне коло потерпілих від перед-баченого ст. 164 КК злочину: 1) діти, на утримання яких за рі-шенням суду їх батько чи мати мають сплачувати аліменти; 2) неповнолітні чи непрацездатні діти, що перебувають на утри-манні батьків [4, с. 414]. На думку М. Й. Коржанського, у ст. 164 КК як потерпілих передбачено дітей, які не досягли 18-ти років, а також дітей, визнаних інвалідами І чи II групи, а в ст. 165 КК – батьків (крім тих, які злісно ухилялися від сплати аліментів ді-тям), які досягли пенсійного віку, а також інваліди І й II групи, які потребують матеріальної допомоги [5, с. 215]. І. О. Зінченко вка-зує, що потерпілими від передбаченого ст. 164 КК злочину є не-повнолітні та непрацездатні діти [6, с. 135].

З'ясування змісту ознак потерпілого від злочинів, передба-чених ст.ст. 164, 165 КК вимагає застосувати систематичне тлу-мачення цих норм шляхом звернення до положень сімейного, цивільного й трудового законодавства. Саме такий підхід дозво-ляє вирішити деякі спірні або обійдені увагою дослідників теоре-тичні й практичні моменти кримінально-правової характеристи-ки потерпілого від злочинного ухилення від утримання дітей (батьків). Так, зважаючи на те, що ст. 180 Сімейного кодексу Укра-їни (далі – СЕ) визначає обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття, слід зробити висновок, що ухилення від цього обов’язку є правопорушенням у всіх випадках, якщо воно вчиняється стосовно неповнолітнього. При цьому згідно зі ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Сімейне законодавство розрізняє малолітніх (особа до досягнення нею 14-ти років) та неповнолітніх (особа у віці від

218

1-ти до 18-ти років) дітей [7]. Подібні положення передбачає й Цивільний кодекс України (далі – ЦК), в якому фізична особа, яка не досягла 14-ти років, визнається малолітньою, а у віці від 14-ти до 18-ти років – неповнолітньою (ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 32 ЦК) [8]. Водночас, у ч. 1 ст. 164 КК законодавець називає лише неповнолі-тніх дітей і непрацездатних дітей як потерпілих від злочину «злі-сне ухилення батьків від утримання дітей» та дітей як потерпі-лих від злочину «злісне ухилення від сплати аліментів». Як бачи-мо, в ст. 164 КК малолітня дитина як потерпілий не згадується. Таким чином при застосуванні ст. 164 КК поняття «неповноліт-ній» доводиться поширювати й на тих осіб, які на момент скоєння щодо них злочину не досягли 14-тирічного віку (згідно з чинни-ми законодавством малолітніх дітей). Таким чином, недоскона-лість законодавства змушує до розширювального (поширюваль-ного) тлумачення ознак потерпілого у ст. 164 КК. За визначенням М. І. Ковальова, таке тлумачення має місце в тих випадках, коли унаслідок невідповідності словесної форми закону його справж-ньому змісту останній має застосовуватись у більш широкому обсязі, ніж це випливає з буквального змісту [9, с. 169]. Однак, від поширювального тлумачення, як відомо, «один крок до аналогії» [10, с. 85]. Очевидно, що практика визнання при застосуванні ст. 164 КК неповнолітньою будь-якої дитини, яка не досягли 18-ти років, є правильною. За іншого (формального) підходу, тоб-то при буквальному тлумаченні, поза межами кримінально-правової охорони залишилися б права малолітніх дітей на їхнє утримання батьками. Водночас, у цьому разі вбачається й недос-коналість, системно-правова неузгодженість регламентації кри-мінальним законом суттєвих ознак злочину. На нашу думку, в ст. 164 КК бажано було б вказати на злісне ухилення батьків від утримання малолітніх, неповнолітніх або непрацездатних дітей.

Згідно із ст. 198 СК батьки зобов'язані утримувати своїх по-внолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріа-льної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Крім того, в ст. 199 СК «Обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання» встановле-но: якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення 23-х років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на таке утримання при-

219

пиняється у разі припинення навчання. При цьому сімейне зако-нодавство прямо передбачає право того з батьків, з ким проживає дочка, син (а також самих дочки чи сина, які продовжують на-вчання), на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів (ч. 3 ст. 199 СК) [7]. Пленум Верховного Суду України у постанові № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» вказує, що обов’язок бать-ків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навча-тися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчан-ня), виникає за обов’язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв’язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу [11, с. 220]. У подібних випадках кримінальна від-повідальність за ст. 164 КК можлива лише при злісному ухиленні одного з батьків від сплати встановлених рішенням суду коштів (аліментів) на утримання працездатних дітей у віці до 23-х років. За злісне ухилення від їхнього утримання такої відповідальності не передбачено.

Звернемо увагу на те, що згідно зі словником «дитина» – це «1. Маленький хлопчик або маленька дівчинка; … 2. Син або доч-ка. 3. … Особа віком до 18 років. 4. … Той або те, що успадкувало характерні риси своєї епохи або середовища тощо…» [12, с. 248]. Очевидно, що у диспозиції ст. 164 КК поняття «дитина» викорис-тано саме у другому значенні (на відміну від, скажімо, ч. 2 ст. 136 чи ст. 169 КК, в диспозиціях яких вказівка на потерпілого як «ди-тину» характеризує його виключно як особу у віці до 18-ти років). Водночас, у такому розумінні поняття «дитина» використовуєть-ся перш за все для позначення кровної спорідненості між людьми – родичами прямої лінії споріднення, тобто батьків (матерів, ба-тьків) та їхніх рідних дітей (синів, дочок). За чинним ювенальним законодавством прийняття дитини у сім’ю може здійснюватись також й у зв’язку із її усиновлення або удочерінням. Усиновлення (удочеріння) є оформлена спеціальним юридичним актом (рі-шенням суду) передача на виховання в сім'ю неповнолітньої ди-тини на правах сина чи дочки (ст. 24 Закону України «Про охоро-ну дитинства») [13]. У теорії правознавства усиновлення розгля-дається як прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи, що

220

здійснене на підставі рішення суду (юридичного акта), внаслідок якого між усиновлювачем та його родичами, з однієї сторони, та усиновлюваним і його нащадками – з іншої сторони, виникають такі ж права та обов’язки, як між батьками і дітьми, а також роди-чами за походженням [14, с. 7, 15]. Усиновлення (удочеріння) по-роджує відносини законного представництва і весь комплекс особистих і майнових прав та обов'язків, що виникають між бать-ками та дітьми [15, с. 347]. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усино-вив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини. У той же час усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків (ч.ч. 3–5 ст. 232 СК) [7]. Таким чином, закон поширює обов’язки з надання утримання не лише на дітей – кровних родичів утримувача, але й на осіб, які набули статусу члена його сім’ї через процедуру усиновлення чи удочеріння. Зважаючи на це, й потерпілими від злісного невиконання обов’язку з утримання можуть бути не лише діти (за ст. 164 КК) чи батьки (за ст. 165 КК) як родичі за походженням, але й, відпо-відно, усиновлені чи усиновлювачі. Цю обставину слід мати на увазі при тлумаченні ознак потерпілого у контексті положень ст.ст. 164 та 165 КК, в яких зазначені суб’єкти відносин з утри-мання не згадуються.

На сторінках літератури з кримінального права по-різному розкрито зміст такої ознаки потерпілого від передбачених ст.ст. 164 та 165 КК злочинів, як «непрацездатність». Деякі криміналіс-ти вказують, що непрацездатними є особи, котрі досягли пенсій-ного віку, встановленого законом, або є інвалідами І, ІІ чи ІІІ гру-пи [3, с. 300]. На думку інших непрацездатними батьками є жінки, що досягли 55 років, чоловіки – 60 років, а також інваліди І та ІІ групи [6, с, 137; 16, с. 154]. Непрацездатними повнолітніми П. П. Андрушко називає дітей, визнаних інвалідами І чи ІІ групи, або тих, які досягли пенсійного віку [17, с. 492]. Аналізуючи ст. 164 КК М. І. Мельник зазначає, що непрацездатними є повнолітні діти, які через фізичні чи психічні вади позбавлені можливості постійно чи тимчасово працювати (це, зокрема, діти-інваліди І та II групи), а потерпілого від передбаченого ст. 165 КК злочину пов’язує з тим, що особа досягла пенсійного віку або є інвалідом І чи II групи) [4, с. 414, 417].

221

У публікаціях, присвячених правовим проблемам соціально-го забезпечення непрацездатність розглядається як соціально-фізіологічний стан людини, який визначається об’єктивною втратою працездатності чи зменшенням природних функцій ор-ганізму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності. Існує низка юридичних фактів, що можуть спричинити непрацездатність: загальносоціа-льні (старість, вагітність, пологи, травма, не пов'язана з виробни-цтвом та ін.), професійні (нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання), публічні (техногенні катастрофи, вій-ськові конфлікти тощо) [18, с. 55–59]. У ст. 1 Закону України 9 липня 2003 р. «Про загальнообов'язкове державне пенсійне стра-хування» вказується, що непрацездатні громадяни – це особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інва-лідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону [19]. Згідно із ст. 12 Закону України «Про пенсійне забез-печення однією з умов призначення пенсії за віком чоловікам є досягнення 60-ти років, жінкам – досягнення 55-ти років [20]. Ці вікові показники характеризують пенсійний вік. У цьому разі слід звернути увагу на те, що в доктрині права соціального забезпе-чення зазначається про існування реальної та презюмованої не-працездатності. Реальна непрацездатність відображається у від-сотках втрати працездатності та визначається МСЕК як підстава пенсії по інвалідності, а презюмована непрацездатність настає після досягнення особою пенсійного віку. Відповідно, презумпцію вікової непрацездатності покладено в основу пенсії за віком, а презумпцію втрати професійної працездатності – в основу приз-начення пенсії за вислугу років, а також пенсії за віком, яка приз-начається на пільгових умовах [21, с. 374; 22, с. 34]. У свою чергу для розкриття змісту поняття «дитина-інвалід» слід звертатись до Закону України «Про охорону дитинства», в ст. 1 якого така особа визначається як дитина зі стійким розладом функцій орга-нізму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють об-меження її нормальної життєдіяльності та необхідність додатко-вої соціальної допомоги і захисту [13].

Проведене систематичне тлумачення дозволяє зробити де-які висновки, які дозволяють уточнити зміст ознак потерпілого

222

від злочинів, передбачених ст. 164 та 165 КК. Так, потерпілими від злісного ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (ст. 164 КК) у будь-якому випадку можуть бути особи, котрі не досягли встановленого національ-ним законодавством віку, з якого настає повноліття (18-ти років), що є рідними дітьми винного, а так само й усиновленими чи удо-череними особами. Крім того, потерпілим від цього злочину може бути й така категорія членів родини, як працездатні діти (рідні чи усиновлені) у віці від 18-ти до 23-х років, які продовжують навчання, а також повнолітні непрацездатні діти, які потребують матеріальної допомоги. У такому злочині, як злісне ухилення ба-тьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні (ст. 164 КК), потерпілими можуть бути не лише неповнолітні, але й малолітні особи, які є рідними дітьми винного, а так само й усиновленими чи удочерненими особами. При встановленні того, чи може бути особа потерпілою від злочинів, передбачених статтями 164 та 165 КК за наявною в неї ознакою «непрацездатність», необхідно враховувати як пре-зюмовану непрацездатність (досягнення пенсійного віку), так і непрацездатність реальну.


1. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник. / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін. – Вид. 3-тє, переробл. та допов. / за ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. – К. : Юридична думка, 2004. – 352 с.

2. Кузнецов В. В. Теорія кваліфікації злочинів : підручник / В. В. Кузнецов, А. В. Савченко ; за заг. ред. Є. М. Мойсеєва, О. М. Джужи. – [2-е вид., перероб.]. – К. : КНТ, 2007. – 300 с.

3. Кримінальне право (Особлива частина) : підручник / за ред. О. О. Дудорова, Є. О. Письменського. – Т.1. – Луганськ : видавництво «Елтон – 2», 2012. – 780 с.

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Украї-ни / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 5–те вид., переробл та доповн. – К. : Юридична думка, 2008. – 1216 с.

5. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів : навчальний посіб-ник / М. Й. Коржанський. – [Вид. 2–ге]. – К. : Атіка, 2002. – 640 с.

6. Кримінальне право України: Особлива частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Х. : Право, 2010. – 608 с.

7. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135.

223

8. Цивільний кодекс України : коментар / за заг. ред. Є. О. Хари-тонова, О. М. Калітенко. – Одеса : Юридична література, 2003. – 1080 с.

9. Ковалев М.И. Советское уголовное право : курс лекций / М. И. Ковалев. – Свердловск : СвЮИ, 1974. – Вып. 2. Советский уголовный закон. – 226 с.

10. Тростюк З. А. Понятійний апарат Особливої частини Криміна-льного кодексу України : монографія / З. А. Тростюк. – К. : Атіка, 2003.– 144 с.

11. Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів : постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України та постанов Верхо-вного Суду України у справах цивільної юрисдикції / упоряд. Н. О. Гуторова, О. О. Житний, Т. В. Сараскіна. – Х. : «Одіссей», 2012. – С. 213–221.

12. Сучасний тлумачний словник української мови : 100 000 слів / за заг. ред. В. В. Дубічинського. – Х. : ВД «Школа», 2008. – 1008 с.

13. Про охорону дитинства [Електронний ресурс] : Закон України від 26 квітня 2001 року № 2402-III. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2402-14.

14. Зілковська Л. М. Правове регулювання усиновлення в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Зілковська Людмила Михайлівна. – Одеса, 2002. – 179 с.

15. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.: Юрін-ком Інтер, 1999. – 864 с.

16. Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и су-дебной практике / В. В. Сташис, М. И. Бажанов. – Х. : Вища шк., 1987. – 216 с.

17. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : у 2 т. – К. : Алерта ; КНТ ; Центр учбової літератури, 2009. – Т. 1 / П. П. Андрушко, Т. М. Арсенюк, О. Ф. Бантишев та ін. ; за заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. – 964 с.

18. Синчук С. Теорія соціального ризику за правом соціального забезпечення / С. Синчук // Право України. – 2003. – №3. – С. 55–59.

19. Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування [Електронний ресурс] : Закон України від 9 липня 2003 р. № 1058-IV. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1058-15.

20. Про пенсійне забезпечення [Електронний ресурс]: Закон України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1788-12.

21. Синчук С. М. Проблеми законодавчого закріплення поняття непрацездатності / С. М. Синчук // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2004. – Вип. 39. – С. 372–377.

22. Бомбергер І. Правові ознаки поняття «спеціальна пенсія» / І. Бомбергер // Право і суспільство.– 2013. – № 1. – С. 32–38.


224

НАУКОВЕ ЖИТТЯ

Попович Володимир Михайлович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України

(Закарпатський державний університет)

ВІДГУК НА ДИСЕРТАЦІЙНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НАЗАРЕНКА ДМИТРА ОЛЕКСАНДРОВИЧА ЗА ТЕМОЮ

«ФОНОВІ ДЛЯ ЗЛОЧИННОСТІ ЯВИЩА: ФЕНОМЕН, ДЕТЕРМІНАЦІЯ ТА ПРОТИДІЯ»

Дисертація Назаренка Д. О. «Фонові для злочинності яви-ща: феномен, детермінація та протидія» присвячена надзвичайно актуальним питанням – дослідженню проблем детермінації фо-нових явищ та злочинності в Україні в умовах соціально-економічних перетворень, характерних колосальним дисбалан-сом у розподілі суспільних матеріальних благ, ігнорування вимог загальновизнаних принципів державотворення, правотворення і правозастосування та рекомендацій науки.

Приєднуючись до аргументації дисертанта щодо актуаль-ності теми дослідження вважаємо за необхідне відзначити, що зростання криміногенного потенціалу в Україні зумовлене, знач-ною мірою, проведенням реформ на засадах ринкового популізму, без використання сучасних методів ризик-менеджменту та про-ведення економіко-кримінологічної експертизи проектів рефор-маційних державно-правових рішень, без належної взаємоадап-тації трансформаційних запозичень до економіко-правового се-редовища країни.

В результаті суспільство отримало «дикий ринок», давно забутий у традиційно ринкових країнах та так званий напівфео-дальний «командно-сервісний», а по суті командно-клановий стиль управління, який продукує родинно-клановий протекціо-нізм, корупційні засади формування і функціонування органів державної влади та соціально-конфліктну модель суспільних від-носин.

Зокрема, вже понад 20 років замість системного відбору, підготовки та розстановки кадрів за ознаками професійності, на

В. М. Попович, 2014

225

посади простежуються родичі, друзі, безпринципні політичні фу-нкціонери-делітанти, сліпо віддані, так званій команді, або ро-динно-клановому осередку. Це відтворює кругову поруку всіх членів ситуативно-групових об’єднань, за будь яких, навіть зло-чинних обставин.

Замість підвищення дієвості системи контролю за належ-ним виконанням посадовцями службових обов’язків, від «псевдо-слуг» народу запропоновано так звані «управлінські послуги», нібито це підвищить рівень служіння нарду. Однак, будь-які пос-луги – це товар, який завжди вимагає платіжного еквіваленту. У результаті у державних органах, утримуваних на кошти платни-ків податків, виникла небувала комерціалізація, яка стала стиму-лятором та прикриттям корупціонізації всієї сфери управління, у тому числі реєстраційної, дозвільної, правоохоронної діяльності та судочинства.

Замість заявленої побудови громадянського суспільства, ефективного державного, громадського, корпоративного та ін-ших форм соціального контролю за сферою державного управ-ління, виробництва, розподілу та перерозподілу його результатів, громадяни отримали шахрайські кредитно-розрахункові, валют-но-курсові та інфляційні схеми, за допомогою яких доморощені банкіри та інші ділки з родинно-олігархічних кланів вже втретє за роки незалежності української держави, привласнюють заоща-дження населення, руйнують виробничий сектор економіки, де-формують продуктивні сили суспільства.

Під псевдодемократичною риторикою про небувалі демо-кратію, права і свободи громадян та мовчазним потуранням дер-жави, «приватизованої» політичними командами, криміногенні процеси досягли такого рівня, коли межа між шахрайством та законною діяльністю стерлась. Псевдоугоди, корупція, підкуп, шантаж, рейдерство, рекет, хабарі та розкрадання бюджетних коштів при відшкодуванні ПДВ, конвертаційні схеми ухилення від сплати податків, шахрайство з фінансовими ресурсами, акти-візація діяльності транснаціональних злочинних формувань, ста-ли повсякденним явищем, яке продукує причинно-мотиваційний потенціал масового відтворення традиційних злочинів і нових, раніше не відомих суспільно-небезпечних діянь.

Про це свідчить чинний Кримінальний кодекс України, який за роки реформ практично подвоївся – збільшився з 263 до

226

447 статей, і не зважаючи на штучну декриміналізацію господар-ських, корупційних та низки інших суспільно-небезпечних діянь, сучасний КК містить понад 700 майже самостійних складів зло-чинів, число яких за рахунок відтворення нових суспільно-небезпечних діянь продовжує зростати. Про стійкі тенденції щодо зростання криміногенних процесів свідчать відображені дисер-тантом фонові для злочинності явища, а також сучасний надзви-чайно гострий соціально-політичний конфлікт в суспільстві, який також став фоновим явищем для зростання злочинності та про-дукування нових суспільно-небезпечних діянь.

Підтримуючи висновок здобувача, що наявні розробки проблем локалізації фонових для злочинності явищ, носять фра-гментарний характер, є всі підстави підтвердити необхідність і актуальність проведення комплексного монографічного дослі-дження проблем, пов’язаних із вивченням феномена фонових для злочинності явищ, його наукового описання і об’єднання в єдиній системі наукової інформації цілісного кримінологічного знання про всю гамму різнорідних фонових для злочинності явищ, що має стати методологічною основною для організації комплексної превентивної протидії зазначеним явищам.

Відрізняється дана робота від інших, раніше проведених досліджень своєю комплексністю, а також тим, що охоплює більш широкий діапазон часу, здійснюється в період, особливо, високого загострення соціально-економічної та політичної кри-зи, які продукують додаткові фактори відтворення фонових для злочинності явищ та продукування криміногенного потенціалу в цілому.

Комплексний характер дисертаційної роботи зумовлює більш широкий предмет дослідження, а відповідно й розширену базу фактичного матеріалу, а відтак і ширшу базу ідей щодо ста-ну, природи, структури, шляхів визначення та усунення детермі-наційного комплексу фонових явищ та сучасної злочинності.

Автор, з урахуванням наведеної проблемної ситуації, ви-значив мету (сформувати цілісну концепцію організації протидії фоновим для злочинності явищам, а також визначити шляхи удосконалення цих процесів), та завдання дослідження, необхід-ні для досягнення поставленої мети. Серед них планувалось: ви-значити гносеологічні передумови дослідження соціальних від-хилень; провести аналіз поняття та феномену фонових для зло-

227

чинності явищ, здійснити їх класифікацію, визначити їх місце та роль в механізмі детермінації злочинності; розробити криміно-логічну характеристику наркотизації, алкоголізації, бродяжниц-тва, безпритульності, проституції, насильства в сім’ї, расизму та ксенофобії, а також нелегальної міграції; здійснити аналіз зага-льних, групових та окремих (індивідуальних) факторів, як скла-дових системи детермінації фонових для злочинності явищ; сфо-рмувати комплексну систему заходів протидії фоновим для зло-чинності явищ; розробити комплекс науково обґрунтованих та практично спрямованих рекомендацій щодо удосконалення та підвищення ефективності протидії фоновим для злочинності явищам на сучасному етапі розвитку України.

Виходячи з викладеного, у нас є підстави підтвердити ак-туальність і обґрунтований вибір теми дослідження, достатньо аргументоване визначення мети, завдань, предмету та методо-логічних засад дослідження, повне визначення і всебічне опра-цювання проблемної ситуації, розкриття складових елементів її змісту, слушність пропозицій щодо шляхів розв’язання проблем, в контексті реалізації заходів Концепції державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 р. № 1209-р., п. п. 3, 8 додатку 2 до Переліку пріо-ритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2010–2014 років (затвер-джених Наказом МВС України від 29.07.2010 р. № 347), а також темі наукових досліджень кафедри кримінального права та кри-мінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідст-ва Харківського національного університету внутрішніх справ на 2014–2018 роки «Протидія злочинності кримінально-правовими та кримінологічними засобами» (державний реєстраційний но-мер 0113U008195).

Викладений у дисертації матеріал, висновки, положення та рекомендації підготовлені дисертантом, у достатній мірі об-ґрунтовані через призму екстраполяції на предмет свого дослі-дження фундаментальних положень філософії, загальної теорії держави та права, кримінології, юридичної антропології та соціо-логії й підкріплені методологічно-виваженим аналізом і узагаль-ненням різних позицій вітчизняних та зарубіжних вчених-кримінологів, криміналістів, соціологів та юристів.

228

Як цього вимагає теорія наукових досліджень методи та система їх інтерпретації визначались дисертантом з урахуванням предмету, мети та завдань дослідження. В основу методології дисертаційного дослідження покладено діалектичний метод нау-кового пізнання, що дає змогу розглядати кримінологічні засади протидії фоновим для злочинності явищам у їх розвитку, взає-мозв’язку та взаємовпливові. Застосовувався також комплекс загальнонаукових та спеціальних методів, принципів та техніч-них засобів пізнання явищ, суспільних відносин і процесів.

Заслуговують на підтримку визначені здобувачем виснов-ки та положення, винесені на захист, де визначено теоретико-методологічні та праксеологічні напрями розвитку кримінологі-чної теорії детермінації фонових явищ та злочинності, зроблено одну із перших спроб комплексно дослідити проблеми форму-вання кримінологічних засад протидії фоновим явищам та зло-чинності, а також сформулювати методологічні засади форму-вання превенційних напрямів запобігання фоновим явищам та злочинності. Зокрема, вперше:

- запропоновано визначення фонових для злочинності явищ з позицій функціонального аналізу асоціальних, деструкти-вних видів поведінки, які сприяють формуванню особистості зло-чинця, мають детермінуюче значення у структурі криміногенної ситуації та виконують компенсаторну функцію соціальних інсти-тутів, статусів, ролей. До числа цих явищ віднесено алкоголізацію, наркотизацію, бродяжництво, безпритульність, проституцію, насильство в сім’ї, расизм, ксенофобію, нелегальну міграцію та інші асоціальні види діяльності, які деформують особистість і підвалини суспільної моральності; розроблено кримінологічну характеристику фонових для злочинності явищ, результатом якої стало виділення кримінологічно значущих ознак окремих видів асоціальних практик, а саме: структури, динаміки, географії, нас-лідків, рівня латентності, рівня віктимізації, кримінально-правових, соціально-психологічних та інших характеристик осіб, що їх наслідують, провідних тенденцій, кримінологічно значущих аспектів відтворення та кореляційних зв’язків; визначено сут-ність, соціальні та правові характеристики, метафізичний (неви-димий) зміст та складну роль фонових для злочинності явищ в механізмі детермінації злочинності та індивідуальної злочинної поведінки. Зокрема, встановлені та досліджені обумовлюючі, ко-

229

реляційні, функціональні зв’язки та зв’язки станів фонових явищ зі злочинністю. Крім того, зауважується на бінарному (двоїстому) характері їх впливу на механізм вчинення окремого злочину, який виражається у зумовлених асоціальною поведінкою дефор-маціях особистості злочинця, впливі, на прийняття рішення про вчинення злочину, штучно-створеної криміногенної ситуації – віктимної (провокативної) поведінки жертви;

удосконалено: обґрунтування концептуальних засад про-тидії фоновим для злочинності явищам, під якими (засадами) запропоновано розуміти сукупність ідей, спрямованих на реалі-зацію відповідної системи заходів за допомогою впливу на її такі елементи як об’єкт і предмет протидії, принципи протидії та ме-ханізм протидії; поняття протидії фоновим для злочинності яви-щам, яку визначено як сформовану державою систему заходів політичного, соціально-економічного, інформаційно-пропагандистського, організаційного, правового та іншого харак-теру, спрямовану на виявлення, запобігання та усунення об’єктивних і суб’єктивних факторів відтворення явищ, що пов’язані чи сприяють злочинності, а також мінімізацію їх наслід-ків, здійснювану шляхом цілеспрямованої діяльності всіх інсти-тутів суспільства; розуміння сутності об’єкта і предмета протидії фоновим для злочинності явищам. Зокрема, об’єктом є відносини, що складаються в державі, суспільстві і між окремими громадя-нами з приводу виникнення і функціонування системи цих явищ. Предмет протидії складають ті життєво важливі складові елеме-нти, без яких фонові явища не можуть існувати та відтворюва-тись, а саме: соціальні протиріччя, економічна основа фонових для злочинності явищ, соціальні патології, дефектні якості люд-ської особистості; систему принципів протидії фоновим для зло-чинності явищам, яку складають: законність, справедливість, забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, спів-праця держави з неурядовими громадськими та міжнародними організаціями, окремими громадянами, а також пріоритет захо-дів, спрямованих на протидію злочинності. Зроблено висновок про необхідність гарантування прямої дії вказаних принципів шляхом закріплення їх у законодавчих актах,як універсальних засобів реалізації імперативних вимог, що виступають основою для подальшого вдосконалення системи заходів на державному та регіональному рівнях;

230

дістали подальшого розвитку: систематизація загальних факторів відтворення фонових для злочинності явищ на підставі конкретного аналізу економічних, побутових, культурних та ін-ших особливостей, показників, які відображають зміни в соціоку-льтурному середовищі. Серед усієї сукупності зовнішніх факторів виділено наступні факторні комплекси: політичний, економічний, соціальний, психологічний; узагальнення та аналіз групових фак-торів відтворення фонових для злочинності явищ, в результаті чого зроблено висновок, що зараз соціальна система вражена антигуманістичними тенденціями, які продовжують розвиватися в літературі, мистецтві, кіно, у друкованій і електронній пресі. Констатована наявність шкідливого впливу масової комунікації на колективних суб’єктів, у тому числі й у руслі масово-інформаційної віктимогенності, тобто потенційної здатності за-значеного середовища (засобу, джерела, акту) впливати на особу, заподіюючи їй моральні, фізичні страждання або підвищуючи, або первинно формуючи її віктимність і знижаючи потенціал ін-дивідуальних засобів самозахисту, що не суперечать загальноп-рийнятим нормам соціального співіснування; структурування двох сценаріїв розгортання базового механізму прийняття осо-бою рішення про девіантні моделі поведінки в системі індивідуа-льних факторів відтворення фонових для злочинності явищ; сис-тема аргументів щодо комплексного розгляду системи заходів протидії фоновим для злочинності явищам, яка охоплює всі необ-хідні напрями запобіжної діяльності в масштабі країни з одночас-ною деталізацією на регіональному і локальному рівнях, а також залежно від специфіки об’єкта і предмета протидії, що сприяє вирішенню завдання усунення і нейтралізації негативних проце-сів, що обумовлюють фонові явища злочинності; інтегративне розуміння механізму протидії фоновим для злочинності явищам, суб’єкти виконання цих функцій та критерії результативності функціонування механізму (с. С. 10-14)

Висновки та положення дисертаційного дослідження під-тверджені репрезентативним аналізом 500 літературних джерел (с.416-463), 26 діаграмних узагальнень статистичних даних про наркотичну та алкогольну захворюваність осіб, про вчинення ними кримінальних та адміністративних правопорушень, аналіз відомостей про міжетнічні показники, всебічний аналіз інших відомостей, пов’язаних з фоновими явищами та їх впливом на

231

злочинність за період з 1994 по 2012 р. р.(с. С. 464-479), аналіз статистичної звітності відповідних міністерств і відомств (с.8); результати опитування в соціальних мережах 15624 осіб; резуль-тати опитувань 450 лікарів-наркологів Харківської, Кіровоград-ської, Донецької, Херсонської, Львівської, Рівненської, Житомир-ської та Одеської областей, матеріали 2130 архівних криміналь-них справ (проваджень) (с. С. 9 дисертації).

Запропоновані підходи до розв’язання проблем є, в основ-ному, слушними, і як цього вимагають рекомендації МОН, співпа-дають в цілому з предметом, метою та завданнями дисертаційно-го дослідження.

Наведена інформація свідчить про наявність підстав підт-вердити теоретичну і праксеологічну значимість отриманих ре-зультатів та висновок дисертанта, що напрацьовані ним поло-ження можуть бути використані: як методологічна основа пода-льших наукових досліджень щодо удосконалення теоретико-методологічних підходів подальшої розробки відповідних про-блем (акт впровадження в діяльність Кримінологічної асоціації України від 01.02.2014 р.); у навчальному процесі – для підготов-ки підручників, навчальних посібників та навчально-методичних матеріалів із дисциплін «Кримінологія», «Протидія злочинності та профілактика злочинів», «Аналіз та прогнозування злочиннос-ті» тощо. Їх враховано також у навчально-методичних розробках, підготовлених автором та за його участю (акт впровадження у навчальний процес Харківського національного університету вну-трішніх справ від 29.01.2014 р.); у правозастосовній діяльності – в частині запобігання та протидії фоновим явищам та злочинності.

Основні висновки та положення дисертаційного дослі-дження пройшли апробацію при обговоренні на п’яти всеукраїн-ських науково-практичних конференціях, на засіданнях Криміно-логічної асоціації України (м. Харків, 2012–2014 рр.), а також ви-кладені у 25 наукових статтях, 16 з яких опубліковано у фахових наукових збірках України, 4 – в іноземних виданнях, 5 тезах допо-відей на науково-практичних конференціях, які достатньо повно відображають зміст та наукові результати дисертаційного дослі-дження

Структура дисертації в цілому є логічною і послідовною, складається із переліку умовних скорочень, вступу, 4 розділів, які поділяються на 20 підрозділів, висновків, 500 наукових джерел.

232

Загальний обсяг роботи відповідає нормативним вимогам – скла-дає 479 сторінок, з яких основний текст складає 463 сторінки, список використаних джерел – 16 сторінок, де послідовно розк-ривається проблемна ситуація, розробляються і обґрунтовуються основні напрями розв’язання встановлених проблем.

Автореферат та публікації відтворюють основні положен-ня дисертації. Оформлення автореферату і дисертації відповідає усім вимогам.

Позитивно оцінюючи рівень виконання дисертаційного дослідження, відзначаючи його наукову новизну, репрезентатив-ність, теоретичну і практичну значимість його результатів для науковців та практичних працівників, пізнавально-освітній поте-нціал для аспірантів, здобувачів і студентів юридичних вузів, не-обхідно відмітити, що дисертаційна робота Назаренка Д. О. не позбавлена дискусійних положень. Зокрема:

1. Порівняльний аналіз об’єкту дисертаційного дослі-дження з його предметом, свідчить, що об’єкт дослідження сфор-мульований вужче ніж його предмет. Зокрема, об’єкт досліджен-ня визначено, як «…відносини, що виникають в процесі організа-ції та здійснення протидії фоновим для злочинності явищам в Україні, а також функціонування відповідної системи та її механі-зму». Тобто, якщо викласти зазначену сентенцію дотримуючись принципів «простоти» і «зрозумілості», обов’язкових для юриди-чної науки, то в об’єкті йдеться, по-суті, про «... організацію і фун-кціонування системи протидії фоновим ... явищам в Україні».

В той же час, предмет дослідження, визначається як сам «феномен, – плюс його, – детермінація, – плюс, – протидія фоно-вим для злочинності явищам».

Очевидно, що відносини, пов’язані з «самим феноменом» та «протидією феномену» фонові явища, ширше ніж просто сис-тема протидії фоновим явищам, яка, безумовно, включає і відно-сини організації і механізми функціонування системи протидії. Більше того, в предметі феномен і протидія не обмежуються яко-юсь країною, тоді як у об’єкті феномен не згадується, а система протидії обмежена Україною. До того ж «протидія» взагалі, шир-ше ніж конкретна система протидії фоновим явищам злочинності зокрема.

Як відомо об’єкт – це основа, на яку спрямовано процес пі-знання, а предмет є засобом уточнення найсуттєвішої, для даного

233

дослідження, частини процесу пізнання. Таким чином, об’єкт дос-лідження може бути визначеним, як відносини, пов’язані з меха-нізмом виникнення, детермінаційними і індикативними проце-сами функціонування фонових для злочинності явищ, а також організаційна і функціональна структура протидії фоновим яви-щам і злочинності. Предметом дослідження є феномен, детермі-нація і протидія фоновим явищам і злочинності в Україні. Тобто об’єкт і предмет співвідносяться як система і підсистема – най-більш значима для завдань конкретного дослідження.

2. Відзначаючи хороший стиль та добротну наукову украї-нську мову викладення матеріалу, здобувач дещо перевантажує текст дисертації ускладненими мовними оборотами, які, можли-во, і підвели його при визначенні об’єкта дослідження, а також застосовує не завжди обов’язкові іншомовні терміни.

До складних мовних оборотів можна віднести визначення об’єкту дослідження, а традиційне поняття фонові явища зло-чинності, на нашу думку,більше відповідає принципу простоти ніж запропоноване «фонові для злочинності явища».

Приклади перевантаження тексту іншомовними терміна-ми, розглянемо на ст. 10 дисертації та 5-ій ст. автореферату, де терміном «бінарний» характер підміняється термін «двоїстий» характер.

Поняття «асоціальний фон злочинності», здобувач визна-чає як «... соціальний конструкт (термін constructio з латині – це поєднання слів, речень, тобто словосполучення), що відображає дискурсивно впорядкований, (термін discursus з латині – виведе-ний з міркувань, здогадок. В понятті доцільно називати резуль-тат, а не про процес міркувань-здогадок) інституційний, соціаль-но-біологічний феномен понадсумативних (сумація з лат. – суку-пний, сумарний, а в біології – подразник збудження тканин орга-нізмів. Еклектичну конструкцію «понад подразник» «понад збуд-ник» (понадсумативний) можна позначити терміном збудник) масових асоціальних, особистісно-деструктивних практик части-ни населення (у юр. досліджені доцільно вказати на деструктивну діяльність як вольовий акт, а не якісь практики), детермінаційно та індикаційно пов’язаних із злочинністю;

Понятійний апарат правового дослідження вимагає до-тримуватись принципів «простоти» і «зрозумілості». Відповідно, поняття «асоціальний фон злочинності», можна сформулювати як

234

соціально-значиме словосполучення, що відображає інституцій-ний, соціально-біологічний феномен, збудник масової асоціаль-ної, особистісно-деструктивної діяльності частини населення, детермінаційно та індикаційно пов’язаної зі злочинністю.

3. Відзначаючи індивідуальний характер роботи, її персо-ніфікований стиль викладення, та інші індивідуальні ознаки, що свідчать про власний доробок і науковий вклад дисертанта у роз-виток науки, не можна не відзначити таке.

На сторінках 112, 242, 244 та інших, використовує катего-рію «криміналізація» не в традиційно-усталеному кримінально-правовому значені як законодавче встановлення кримінальної відповідальності за вчинення суспільно небезпечних діянь, а як «криміналізація суспільства» «криміналізація бізнесу» «криміна-лізація економічних відносин» без всякого застереження. Зрозу-міло, що цей термін без застережень використовують журналісти, політики, а інколи і юристи. Однак, використовуючи його у кри-мінологічному дослідженні можливо, слід було запропонувати його кримінологічне визначення. До речі, ще в 1994 р. у моногра-фії «Правові основи банківської справи та її захист від злочинних посягань», у зв’язку з нетрадиційним використанням терміну криміналізація було визначено його поняття, як зростання кри-міногенного потенціалу в тій чи іншій сфері суспільних відносин, а у 2000р , в роботі «Кримінологічна теорія детінізації економіки» запропоновано поняття і формула визначення «Індексу криміно-генного потенціалу», тобто формулу виміру його обсягів, яка зво-диться до врахування на певний період часу кількісно-якісних показників: «криміногенних, але не криміналізованих законодав-цем суспільно-небезпечних діянь, «латентних злочинів» та «суку-пності зареєстрованих злочинів».

4. На сторінках 94-108 дисертації проведено всебічний ана-ліз існуючих напрацювань типізації, класифікації типів девіантної поведінки як потенційних джерел фонових явищ злочинності. На підставі даного аналізу, на сторінках 102-106 роботи, розроблено класифікацію фонових явищ злочинності за семи ознаками соціа-льних девіацій, а на сторінках 106-108 класифікацію за трьома ви-дами асоціального фону злочинності, що дозволило виявити дода-ткові сторони соціального буття вказаних феноменів.

Разом з тим, на сторінках 5 автореферату і стор. 10 дисер-тації не зовсім вдало сформульовано положення наукової новиз-

235

ни, яке читається, що класифікація фонових для злочинів явищ зроблена вперше. У рубриці «вперше», наголос слід зробити на тій частині положення де в результаті авторського варіанту кла-сифікації, виконаної на аналізі класифікацій попередників було вперше «... виявлено додаткові сторони соціального буття фоно-вих для злочинності явищ та асоціального фону злочинності».

Щодо авторської класифікації здобувача, то ці досягнення необхідно віднести до такої рубрики наукової новизни як «діста-ли подальшого розвитку»: систематизація класифікація, тощо.

5. На стор 106 роботи, виділено «економічний асоціальний фон злочинності», а на стор. 107 – «асоціальний фон злочинності у сфері економіки». Тут, як асоціальні фонові прояви і у першому і у другому випадку, крім інших, включено проституцію, нелегаль-ну міграцію та алкоголізацію. Економічний асоціальний фон зло-чинності може вмотивовувати чи навіть зумовлювати такі асоці-альні фонові прояви як міграція, проституція, алкоголізм, але як самі по собі, а не як фонові прояви злочинності у сфері економіки чи як економічні фонові прояви злочинності.

Економічні злочини вчиняються в процесі або під вигля-дом економічної діяльності з протиправним використанням легі-тимних чи псевдолегітимних обліково-оборотних операцій, фі-нансово-господарських і цивільно-правових інструментів, органі-заційних, реєстраційно-дозвільних, контрольно-регулятивних чи владно-розпорядчих прав і повноважень. Відповідно, міграція, як і алкоголізм, навіть з прив’язкою до виробництва і збуту підакци-зних товарів останнього, займають віддалено опосередковане відношення до економічних злочинів, і навряд чи є асоціальним фоном злочинності у сфері економіки чи асоціальним фоном еко-номічних злочинів.

При вчинені асоціальних економічних проявів злочиннос-ті необхідно бути не лише тверезим, а й мати доступ до фінансо-во-господарських інструментів підприємств, рахунків, печаток, бланків. Міграція та алкоголізм це скоріше рідкісне виключення ніж основні складові асоціального фону вчинення економічних злочинів.

6. На стор. 242 автор визначає «головні» ... фактори еко-номічного характеру, а на стор. 243 – причини-обставини полі-тичного характеру, що обумовлюють відтворення фонових явищ злочинності. Зокрема, економічні фактори це: «... аварійно-

236

рятувальний характер реформ», «... некритичне запозичення за-рубіжних моделей реформ», «... невиправдані надії на саморегу-ляцію ринку» Всі ці фактори мали місце, як і певні, відзначені в дисертації «... криміногенні ... звички населення, що виникли в умовах соціалістичної (... нічийної) власності...». Однак, якщо об’єктивно досліджувати криміногенні процеси, без кон’юнктурно-ідеологічних штампів, то очевидно, що не вказані «звички населення», а «зґвалтована» олігархами воля «викраде-ної» держави розбазарила по кишеням провладних команд-кланів та родин, так звану «нічийну» суспільну власність. Як ре-зультат – знищення виробничого сектору економіки, а починаю-чи з 1992 по 2007 рік зумовила зростання економічної злочинно-сті до шести разів, зростання загальної злочинності до двох з по-ловиною разів, а в окремі періоди, до 4-х разів. Дія більш конкре-тних факторів зумовила появу податкових злочинів та маси ін-ших, раніше невідомих суспільно-небезпечних діянь, в результаті чого КК України подвоївся, зріс з 263 до 447 статей.

Між тим, якщо вірити Євростату (офіційному сайту стати-стики злочинності Євросоюзу), то за кількістю злочинів вчинених на 100 тисяч населення, ми поки що не доросли до рівня, так зва-них цивілізованих країн, де у основної маси взятих для порівнян-ня країн звичаїв «нічийної» соціалістичної власності немає. Наш показник загальної злочинності на 8-9 разів нижче як у Данії, Німеччині, Нідерландах, Фінляндії, 3-4 рази нижче ніж у Італії, Чехії, Польщі; крадіжок – показник України в 16 разів нижче ніж у Данії, Нідерландах, Німеччині;11-12 разів ніж Франції, Фінляндії, Італії і т. д.

Розкриття злочинів в Україні складало біля 90 відсотків, і це б могло бути прикладом для так званих цивілізованих країн. Однак, замість взяття з нас прикладу нам нав’язали комплекс неповноцінності, на підставі чого Венеціанська комісія, інші зару-біжні помічники пана Портнова, «допомогли» прийняти новий КПК України, який розкриття злочинів довів до 5-7 відсотків, статтею 41 заблокував виявлення економічних та інших латент-них злочинів, призвів до масовидного порушення принципу пре-зумпції невинуватості, зруйнував систему обліку і розкриття зло-чинів, паралізував систему кримінальної юстиції країни в цілому.

У рівні розкриття злочинів та ігноруванні прав потерпілих нам допомогли обігнати всі цивілізовані країни, де розкриття

237

злочинів традиційно не піднімалось вище 25-30 відсотків від за-гального числа зареєстрованих злочинів.

Таким чином, наведені тенденції розвитку криміногенної ситуації свідчать, що відзначені у дисертації економічні фактори не є визначальними для зростання фонових явищ і злочинності, а політичні фактори-обставини («нігілізм суспільства..., нездат-ність..., відсторонення..., низька ефективність... держави...») є не причинами, а наслідками командно-кланової системи організації влади, природа якої – «святі» інтереси кланів, кругова порука, запекла боротьба з поганими, чужими олігархами і «свята» віра у своїх хороших великих бізнесменів. Напрошується прогноз, якщо не повернути суспільству незалежну від народу державу та базо-ві, ціноутворюючі галузі економіки, закінчиться безкінечний процес перерозподілу власності, повним зубожінням народу, зро-станням корупції і злочинності до рівня війни усіх з усіма.

Алкоголізація, проституція, наркотизм, міграція та інші фо-нові явища злочинності є, скоріше, фоновими явищами-наслідками, ніж детермінуючими фоновими явищами злочинності.

7. Слід відзначити, що у дисертаційній роботі сформовано досить потужний теоретико-методологічний потенціал. Однак, її методологічно-перетворююче значення, для розв’язання про-блем науки і практики запобігання злочинності, було б легше осмислити, якби, на підставі проведеного дослідження, було сфо-рмовано, відзначену у меті дослідження, «цілісну концепцію про-тидії фоновим для злочинності явищам».

Не можна сказати, що поставлена мета і завдання не ви-конані. В роботі є відповідний розділ «Протидія фоновим для злочинності явищам», є чотири підрозділи «протидії фоновим явищам» (далі - ФЯ), де зроблено теоретичний аналіз і відповідні висновки-пропозиції щодо: ознак протидії ФЯ (с.287), принципів протидії ФЯ (с.291), характеристика загальних і спеціальних за-ходів протидії ФЯ (298), механізми кримінологічного впливу на ФЯ (с.301) і так далі. Разом з тим, коли готуєш конкретний проект документу, то з’являється можливість зійти на грішну землю конкретики і перевірити через «конкретне» продуктивність «за-гального».

Разом з тим, висловлені зауваження є безумовно диску-сійними або стосуються певних технічних уточнень, які не впли-вають на загальну позитивну оцінку наукової новизни, теоретич-

238

ної і практичної значимості дисертаційного дослідження. Зміст та науковий стиль викладення матеріалу свідчить про наявність у здобувача наукового ступеню глибоких загальнотеоретичних, методологічних і праксеологічних знань.

Відповідно, є всі підстави, зробити висновок про те, що представлена до захисту дисертація Назаренко Дмитра Олексан-дровича за темою «Фонові для злочинності явища: феномен, де-термінація та протидія» є актуальною, репрезентативною, а су-дячи із попередніх публікацій дисертанта і самостійною робо-тою, виконаною на належному науковому рівні. Робота відпові-дає вимогам пункту 10 Положення «Про порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання ст. наукового співробітника», затвердженого Постанови КМУ від 24.07.2013р. № 567, а також вимогам МОН України, а її автор, Назаренко Дми-тро Олександрович, заслуговує на присудження наукового сту-пеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кри-мінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право.

239

НАШІ АВТОРИ

�� Антіпова Олена Ігорівна – ад’юнкт Донецького юридичного ін-ституту МВС України;

�� Бандурка Олександр Маркович – президент Кримінологічної асоціації України, радник ректора Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України;

�� Беніцький Андрій Сергійович – доцент кафедри кримінального процесу Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, кандидат юридичних наук, доцент;

�� Володавська Олена Сергіївна – доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозді-лів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент;

�� Гладкова Євгенія Олексіївна – старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії з проблем протидії злочинності На-вчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук;

�� Єгорова Юлія Володимирівна – аспірант Донецького юридично-го інституту МВС України;

�� Казначеєва Дар’я Володимирівна – старший викладач кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахі-вців для підрозділів слідства Харківського національного універ-ситету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук; кандидат юридичних наук, доцент;

�� Кондратов Дмитро Юрійович – доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозді-лів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент;

�� Лавський Віктор Петрович – здобувач Донецького юридичного інституту МВС України;

�� Литвинов Олексій Миколайович – відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України, начальник кафедри криміна-льного права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор;

�� Митрофанов Ігор Іванович – завідувач кафедри галузевих юри-дичних наук Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського, кандидат юридичних наук, доцент;

240

�� Назимко Єгор Сергійович – начальник ад’юнктури (аспірантури) Донецького юридичного інституту МВС України, кандидат юри-дичних наук, старший науковий співробітник;

�� Новікова Катерина Андріївна – аспірантка Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України;

�� Орлов Юрій Володимирович – доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підроз-ділів слідства Харківського національного університету внутріш-ніх справ, кандидат юридичних наук, доцент;

�� Печук Ілля Сергійович – здобувач Донецького юридичного ін-ституту МВС України;

�� Пономарьова Тетяна Ігорівна – експерт сектору дактилоскопіч-ної експертизи НДЕКЦ при ГУМВС України в Донецькій області;

�� Попович Володимир Михайлович – завідувач кафедри кримінології та кримінально-правових дисциплін Закарпатського державного універси-тету доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України;

�� Ребенко Сергій Миколайович – здобувач Харківського націона-льного університету внутрішніх справ;

�� Северин Оксана Олександрівна – доцент кафедри кримінально-го права та кримінології факультету підготовки фахівців для під-розділів слідства Харківського національного університету внут-рішніх справ, кандидат юридичних наук;

�� Семеногов Ігор Володимирович – аспірант Харківського націо-нального університету внутрішніх справ;

�� Фіалка Михайло Ігорович – доцент кафедри кримінального пра-ва та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент;

�� Цвіркун Наталія Юріївна – викладач кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підроз-ділів слідства Харківського національного університету внутріш-ніх справ, кандидат юридичних наук;

�� Шевченко Ольга Вікторівна – викладач кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підроз-ділів слідства Харківського національного університету внутріш-ніх справ, кандидат юридичних наук;

�� Шульга Андрій Михайлович – професор кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підроз-ділів слідства Харківського національного університету внутріш-ніх справ, кандидат юридичних наук, доцент.

241

ДО УВАГИ АВТОРІВ

ВИМОГИ щодо оформлення наукових статей, які публікуються

в збірнику наукових праць «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Щодо структури наукових статей:

�� постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важли-вими науковими чи практичними завданнями;

�� аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвя-чується означена стаття;

�� формування цілей статті (постановка завдання); �� виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням отриманих

наукових результатів; �� висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок

у даному напрямі.

2. Щодо оформлення тексту наукових статей:

�� обсяг статті – 8-15 сторінок, інтервал – 1,5, шрифт - Times New Roman, кегель 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см. Обсяг ре-цензії – до 7 сторінок;

�� перший рядок (посередині) – прізвище, ім’я, по батькові автора (співавторів) (шрифт напівжирний);

�� другий (за необхідності й третій) рядок (посередині) – науковий ступінь, вчене звання, почесне звання, посада та місце роботи ав-тора (співавторів);

�� нижче (ліворуч) вказується УДК; �� нижче (посередині рядка) назва статті великими літерами; �� нижче розміщуються анотації (2-4 речення) та ключові слова (3-5

слів) українською, російською та англійською мовами; �� через інтервал – текст статті; �� посилання на використані джерела здійснюється у квадратних

дужках з зазначенням номеру джерела та конкретних сторінок, на-пр. [1, с. 25-26], а самі назви джерел наводити в кінці статті у поряд-ку згадування у тексті (розділ – «Список використаних джерел»).

242

3. Щодо надання матеріалів у редакцію:

�� роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кінці автором);

�� електронний варіант статті; �� довідку про автора (співавторів) із зазначенням – П. І.Б., науковий

ступінь, вчене звання, місце роботи й посада, контактний номер телефону, електронна пошта та поштова адреса з індексом, на яку необхідно направити примірник збірнику наукових праць, розділ наукового збірника (нижче наведені розділи), у який доцільніше розмістити статтю;

�� якщо автор не має наукового ступеня, додатково подається рецен-зія кандидата або доктора наук відповідної спеціальності та витяг з протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про рекомен-дацію статті до друку.

Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора можуть надсилатися елект-ронною поштою ([email protected]). У такому випадку, для осіб, які не мають наукового ступеня, також надсилаються скано-вана кольорова копія рецензії та витяг з протоколу засідання від-повідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

Редакційна колегія має право рецензувати, редагувати, скорочу-вати та відхиляти статті. У разі недотримання зазначених вимог щодо оформлення рукописів, редакційна колегія залишає за собою право не розглядати їх. Адреса: 61080, Україна, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, Харківсь-кий національний університет внутрішніх справ, кафедра кримінально-го права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства, корп. 4, каб. 407, 410. Телефони: (057) 7398-030; (057) 7398-031; (093) 449-29-37 Байлов Антон Володимирович

РОЗДІЛИ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Доктрина кримінального права та кримінології. 2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права і кри-

мінології. 3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права. 4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології. 5. Актуальні проблеми кримінально-виконавчого права. 6. Актуальні проблеми кримінальної юстиції. 7. Трибуна молодих дослідників. 8. Наукове життя. 9. Рецензії.

243

Наукове видання

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ № 7 Збірник наукових праць

Підп. до друку 12.11.2014. Формат 60 х 84/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 14,9 Обл. -вид. арк. 13,5.

Наклад 300 прим. Замовл. № 39/12. Видавець і виготовлювач –

ТД «Золота миля», просп. Московський, 135, м. Харків Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3223 від 24.06.2008.

Вісник Кримінологічної асоціації України № 7

Documents

Transcript of Вісник Кримінологічної асоціації України № 7