Sergiychuk I M Novitnya istoriya krayin Aziyi ta Af

УДК, 94(5+в)і«15/19»ББК 63.3(5Г

С32

Рекомендовано до друку Вченою радою Сумського державногопедагогічного університету ім. А.С. Макаренка (протокол № 8від 27 квітня 2001 р.)

Рецензенти:

А.О. Барвінський, канд. іст. наук, доцент СумДУ;В.В. Турков, канд. іст. наук, доцент СДПУ ім. А.С. Макаренка;В.Г. Троян, канд. іст. наук, допен^уА^Сї Т.І. Гончарук, канд. екон. наук, доцейтУАБС

Гриф вадаио МїдІсїерс'Міом освіти і науки України. Лист № 14/18.2-842 від 13.06.2001.

Сергійчук І.М. , " "С32 Новітня історія країн Азії та Африки (1918 -кінець XX ст.):Посібник для студе^в вищих навчальних закладів. - Суми:ВТД «Універсйт^йіЙі книга», 2002. - С. 288

І8ВІ^ 966-^80-03^1.* V : »•*

В посібнику розглядаються основні проблемисоціально-економічного і політичного розвитку країнАзії та Африки в період новітньої історії (1918 -кінець XX ст.). Висвітлена національно-визвольнаборотьба, становлення афро-азіатських незалежнихдержав, пошуки ними. ефективних моделей розвитку,політика реформ на сучасному йтапі і завоювання свогомісця у світовому співтоваристві.

Для істориків, економістів, правників.

ББК 63.3(5)

І8ВМ 966-680-031-4 © Сергійчук І.М., 2002 © ТОВ«ВТД «Університетськакнига», 2002

ЗМІСТ

В С Т УП................................................................................................ 8

Розділ І. Країни Азії та Африки між двома світовимивійнами ... 14

1. Країни Азії та Африки на початку новітньої історії............ 14Вплив Першої світової війни на колонії та напівколонії ...... 14Версальсько-Вашингтонська система. Переділ колоній

і сфервпливу ..................................................

................. 15Характер і завдання національно-визвольного руху в міжвоєнний період ......................................................... 172. Японія ..........................................І..................................................................... 18Економічне і політичне становище Японії на початок новітньої історії....................'............................................ 18Боротьба між демократією і авторитаризмом

у 20-х роках XXст. .....................................................

...... 19Військові путчі 30-х років XX, ст. Встановлення мілітаристського режиму ,...,,.,.^.....,................................... 20

Зовнішняполітика ................................................

............ 223. Китай................................................................................................................... 22Основні риси суспільно-економічного ладу Китаю. Напівколоніальний статус ..........у'......................................22«Рух 4 травня» 1919 р. .............;;.......................................24Створення КПК. І і II з'їзди КПК ........................................24Створення єдиного антиімперіалістичного фронту

між Гомінданом іКПК .....................................................

26Національна революція 1925-1927 рр. ................................ 27«Нанкінське десятиріччя». Внутрішня і зовнішня

політикаГоміндану................................................

............28Перша громадянська війна (1927-

1937) .............................. ЗО4. Монголія............................................... —..,.„.—............................................... 31Соціально-економічне і політичне становище Монголії на початок новітніх часів. Національно-демократична революція 1921 р.............................................................. 31

«Некапіталістичний розвиток»Монголії............................. 33

5. Французький Індокитай .....................—„і.............................................. 366.Бірма...................................................................,.......—...................................... 387. Індонезія...............................................................——......................................... 39

Індія - британська колонія................................................ 40Вчення М.К. Ганді. Тактика ненасильницького опору колонізаторам ...................................................................42Піднесення національно-визвольного руху в 1919-1922 рр, Перша кампанія громадянської непокори ........................... 43

Друга кампанія громадянської непокори та їїнаслідки ....... 43

9.Афганістан......................................................................................Економічне і політичне становищеАфганістану на початку новітньої історії........................................Боротьба Афганістану за незалежність.Третя англо-афганськавійна.....................................................Молодоафганський режим (1919-1929)....................Афганістан у 30-х роках XXст................................

.46

46

47 .4849

10.Іран.....................................................................................Іран на початку новітніхчасів .......................Демократичний і національно-визвольний рух у 1920-1922рр. ............................................Боротьба завладу .........................................Реформи Реза-шахаПехлеві...........................

...50,. 50

,. 51,. 53,. 54

11.Туреччина ........................................................................Крах Османськоїімперії................................Національно-патріотичний рух. Першізаходи кемалістськогоуряду ...................................Реформи 20-30-х років XXст. .......................12. Арабські країни........................................Арабський світ у міжвоєннийперіодЄгипет ...........................................Сирія іЛіван..................................Ірак...............................................Алжир...........................................Створення СаудівськоїАравії ..........Палестина......................................

...55 .55

.56 .58...60 .60 .61.62 .63 .65 ,.66 ,.67

13. Країни Тропічної і Південної Африки ...

Розділ II. Країни Азії та Африки у другійполовині XX ст..

14. Національно-визвольний рух і крах колоніалізму.......Етапидеколонізації ...................................................Вибір моделейрозвитку .............................................

Міжнародніорганізації ...................................

...........15.Японія ........................................................................Післявоєнні реформи. Конституція1947 р. Соціально-економічнийрозвиток. «Японське економічнедиво».....................Суспільно-політичнежиття.......................Зовнішня політика ..................................16. Китайська НароднаРеспубліка .............................................Становище Китаю після Другої світовоївійни..............Друга громадянська війна (1946-1949).Створення КНР Перехід керівництва КНР добудівництва «соціалізму з китайськоюспецифікою». Соціально-економічніексперименти кінця 50-х - початку 60-хроків XX ст....«Культурна революція» (1966-1976)............................«Політика реформ і зовнішньоївідкритості.................

Зовнішня політикаКНР ...........................................

..

4

.69

.71

. 71717275

.7676

787981.81 81.82

83 85.8892

17. Сянган (Гонконг). Аоминь. Тайвань..........................Сянган (Гонконг) - спеціальний адміністративний район КНР ........................................................Повернення Аоминя під суверенітет Китаю ..........Економічний і політичний розвиток Тайваню в 50-90-х роках XX ст. .......................................18.Монголія ....................................................................................«Будівництво соціалізму » вМонголії ...................Ліберальні реформи 90-х років XX ст....................19. Корейська Народна-Демократична Республіка. Республіка Корея.......................................................................Поділ Кореї на дві держави .................................Корейська війна та її наслідки.............................Розвиток КНДР «соціалістичним шляхом» ...........«Економічне диво» в Республіці Корея. Перехід до демократії.Проблема об'єднання Кореї. Міжкорейський діалог20. Сінгапур ................................Суспільно-політичнийлад. Економічнийрозвиток .....21. В'єтнам,Лаос,,Камбоджа ........................................................Війна Опору в Індокитаї (І946-1954). Женевськіугоди В'єтнамо-американськавійна ....................................Створення СРВ. Ринкові реформи на сучасномуетапі ..Лаос ........................................................................Камбоджа ................................................................22. М'янма.............................................................................................Завоювання незалежності. Політична нестабільність . «Бірманський соціалізм»........................................Переворот 1988 р. Внутрішня і зовнішня політика військового режиму ...............................................

...94

..94 ..95

,. 96...99 ..99 .102

.104 .104 .105 .107

.110

.113

.115 .115 .116.117 .117 .119 .121 .123 .125..127 .127 .129

.131

23.Індонезія......................................................................................................... 134Національно-визвольний рух. Проголошенняреспубліки..... 134Режим особистої влади президентаСукарно ......................135Державний переворот 1965 р. Розвиток країни у другійполовині 60-90-х років XXст. ........................................... 136Криза кінця 90-х років. Початокдемократизації ................13724. Республіка Індія...........................................................................Піднесення національно-визвольного руху.Створення Республіки

Індія......................................................«Курс Неру» (1950-1964) ..........................................Сопіально-економічний і політичний розвиток Індії вдругій половині 60-80-х років XX ст. Етнорелігійніконфлікти...............................................................Індія в 90-х роках XXст...........................................

25. Пакистан .........................................Виникнення і розбудова держави .

.138

138 ,140

142,144.147 ,147

Військові режими, демократичні періоди, економічніреформи ... 149Військовий переворот 1999 р. Режим генералаП.Мушаррафа................................................................. 15226.Афганістан............................................................................................ 153Афганістан після Другої світової війни. Необхідністьреформ ..............................••••.••••••••••••-••••••••••••••••••Державний переворот 1973 р. Режим М.Дауда.........

Режим Народно-демократичної партії Афганістану...Режиммоджахедів.................................................Рух «Талібан». Режимталібів .................................27. Держави ЦентральноїАзії ...........................................Передумови незалежногорозвитку ......................Казахстан .........................................................Узбекистан........................................................Таджикистан.....................................................Туркменістан ....................................................Киргизстан .......................................................Зовнішня політика центральноазіатських держав ,

,.153,.154..154..156..157...161 ..161 ..164..167..170..172..175..177

.179

.179 .181 .182

.18329.Туреччина....................................................................................................... 184Туреччина після Другої світовоївійни .............................. 184Політика урядів А.Мендереса ..........................................185Військові перевороти 60-80-х років XXст. ......................... 186Проведення ринкових реформ. Модернізаціясуспільства .... 188... 190 ..190 ..191 ..194 ..196

28.Ірак...........................................................................—.........Економічне й політичне становище Іранупісля Другої світовоївійни ..................................

ЗО.Ізраїль ...................................................Виникнення і розбудовадержави Держава ісуспільство ................Соціально-економічнийрозвиток. Зовнішняполітика ....................

31. Арабські країни: основні тенденції розвитку.Суспільно-політичніорієнтири..........................Економічніперетворення..................................Міжарабськівідносини ....................................

.197 .197 .198 .199

32. Близькосхідний конфлікт .......................................................Виникнення близькосхідної кризи. Палестинськавійна (1948-1949).....................................................Англо^франко-ізраїльська агресія проти Єгипту(1956). Створення Організації визволенняПалестини .............Арабо-ізраїльські війни 1967, 1973, 1982рр. ...............Палестинська проблема на сучасномуетапі................

..201

.201

.203

.203

.205

.206

33. Єгипет....................................................................--........;.........-......;...-. 207Боротьба за національну незалежність. Революція 1952р. .. 207

Правління Г.А. Насера (1954-1970) ................................... 209Правління А. Салата (1970-1981) ...................................... 212Правліннях. Мубарака (з 1981р.).................................... 21434. Сирія..................................................................................................................2ДбЗавершення боротьби сирійського народу за незалежність ... 216Політична нестабільність кінця 40-50-х років.Об'єднання Сирії зЄгиптом .............................................. 217Прихід до влади баасистського режиму, його внутрішняі зовнішняполітика ......................................................... 218Кризові явища кінця 70-х - початку 80-х років XX ст. Політика реформ ............................................................. 221

.... 223 "^"^"^"^^" 223.224 .227

36. Алжир......................'......................................................................................... 229Національно-визвольна війна 1954-1962 рр. ....................... 229Економічний і політичний розвиток Алжирської Народно-Демократичної Республіки в 60-80-х роках XX ст. .............. 231Суспільно-політична криза другої половини 80-х років XX ст. Активізація ісламських сил .................... 23337. Лівія ..................................................................................................._.......... 234Завоювання незалежності. Монархічний режим.................. 234Революція 1969 р. Реформи 1969-1977 рр. ........................ 235Створення Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахирії, її внутрішня і зовнішня політика .... 236

35.Ірак..........................................................................................Монархічний режим. Революція 1958

38. Монархії Аравійськогопівострова ..............Державний лад. Ісламськесуспільство .......Економіка................................................Соціальнаполітика...................................

......239

...,239 ....241....242

39. Країни Тропічної і Південної Африки ..................Політичніпроцеси ...........................................Економічнийрозвиток .....................................Етнічнівідносини ............................................

Ліквідація режиму апартеїду на Півдні Африки.40. Україна і країни Азії та Африки ...........................................Основні напрямки співробітництва України з країнами Азії та Африки .........................................................

Зв'язки Сумщини з афро-азіатськимикраїнами ...........

Факти і цифри

Словник термінів ..........

Джерела та література.

.244 .244 ,247.249.251.252

.252

.260

.263

.270

.272

ВСТУП

Новітня історія країн Азії та Африки вивчаєнаціонально-визвольний рух, крах колоніальноїсистеми і завоювання незалежності колоніальними інапівколоніальними країнами, їх подальшийсамостійний розвиток. Важливою складовою частиноюїї змісту є також дослідження економічних,суспільно-політичних, релігійних, культурних таінших процесів у регіоні, історичного шляху яккраїн Азії та Африки в цілому, так і кожної з нихзокрема. В історії та політиці для афро-азіатськихдержав зберігається термін «Схід», введенийстародавніми греками, хоча він не зовсім правильнийгеографічне.

На новітню історію країн Азії та Африкипоширюється загальна періодизація новітньої історії(1914 р. — початок XXI ст.). Вона поділяється на 2періоди. Перший період тривав від початку Першої допочатку Другої світової війни (1914-1939). Відбу-валися деякі зміни у становищі афро-азіатськихнародів під владою колоніальних імперій,розвивались організовані національно-визвольнірухи, формувалась їх ідеологія, висувалисьнаціональні лідери. Ліквідували свійнапівколоніальний статус Афганістан, Іран, Китай.Зазнала краху Османська імперія й утвориласьТурецька Республіка. Виник ряд нових арабських дер-жав. Національно-патріотичні сили тих країн, якимне вдалося позбутися колоніального поневолення,набували певного політичного досвіду. Метрополії,зі свого боку, шукали нових методів стримуваннянаціонально-визвольного руху.

Другий період новітньої історії країн Азії таАфрики розпочався з Другої світової війни (1939) ітриває до наших днів. Поетапно розпаласьколоніальна система імперіалізму, на шляхнезалежного розвитку стало кілька десятків молодихдержав. За подібністю завдань і тенденцій розвиткуїх об'єднують у групу «країн, що розвиваються»,хоча кожна з країн обирала ту чи іншу економічну ісуспільно-політичну модель трансформації, виходячиз національних інтересів і можливостей,орієнтуючись на власні традиції і на популярні усвіті ідеї і концепції. Великий вплив на цей процессправила боротьба наддержав СРСР і США наміжнародній арені, політика колишніх метрополій.Країни Азії та Африки мають цінний досвід переходувід будь-яких економічних відносин (натурально-

патріархальних, напівфе

одальних, феодальних з капіталістичним укладом,«соціалістичних») до ринкових. Вони зробили свійвнесок у боротьбу за збереження миру і загальноїбезпеки, за загальнолюдські цінності.

За короткий час до групи високорозвинутих державсвіту приєдналась Японія. Безсумнівними є успіхирегіональних лідерів Азії - Китаю та Індії. Виникфеномен «нових індустріальних держав» інафтовидобувних держав, які зробили економічнийпрорив внаслідок проведення виваженої політики.Водночас країнам Азії та Африки не вдалося уникнутиекономічних потрясінь, збройних конфліктів, помилокі невдач. Стався цілий ряд воєн, які завдалинепоправної матеріальної, екологічної, моральноїшкоди народам, ідо були в них втягнуті (війнаФранції в Індокитаї, корейська війна, в'єтнамо-американська війна, іра-но-іракська війна, ірако-кувейтська війна, численні війни і збройні конфліктив Африці). Здійснюється пошук шляхів розв'язаннятаких надзвичайно складних проблем, як подоланняекономічної відсталості, низького рівня життя,етнічного і релігійного протистояння, боротьба зінфекційними хворобами, СНІДом і наркоманією та ін.

У становленні української національноїорієнталістики важливе значення має виробленаяефективної методології. Найбільш конструктивним(хоча не єдиним) методом дослідження серед науковціввважається цивілізаційний підхід до вивченняісторії. Триває дискусія з'прйводу змісту поняття«цивілізація», кількості цивілізацій в історіїлюдства, законів їх розвитку. В наукових працяхтермін «цивілізація» має кілька значень. Іноді вінвживається як метафора: аграрна цивілізація,промислова цивілізація тощо. В літературі минулогоце поняття використовувалось для протиставленняпервісних і більш розвинутих суспільств:варварство — цивілізація. В одних тлумаченнях«цивілізація» означає поєднання матеріальної ідуховної культури, в інших -лише матеріальнідосягнення. Існує і культурно-історичний аспектцього поняття.

Цивілізація - це спосіб життя великої спільностілюдей, яка займає певну територію, має свою релігію,культурну традицію і систему цінностей, власнийкомплекс суспільно-економічних відносин. Їй властивіспецифічні природні і соціальні умови, в якихвідбувається господарська діяльність людей.Кожна'цивілізація має особливий тип культури і своюконцепцію людини у світі. Базою виникненняцивілізацій була релігія, яка визначала філософіюжиття, культурну традицію, менталітет народу. В XXст. основний аспект розвитку цивілізацій змістився вполітику.

Для історика має значення та визначальнаобставина, що в будь-якому трактуванні цивілізація -це стійка соціокультурна система, що розвивається завласними законами. Вона поєднує в собі

такі параметри, як географічне середовище,господарська діяльність людей, релігійні уявлення,система цінностей, суспільні відносини, державнийлад, зовнішня політика, культурні досягнення. Немаєнеобхідності підганяти нестандартні шляхи і подіїпід єдину схему розвитку людства. Цивілізаційнийпідхід дає можливість вивчити конкретний фактичнийматеріал, з'ясувати місце і роль конкретних країн інародів у регіональній і світовій історії.

В 30-40-х рр. XX ст. теорію, яка прагнулапояснити розвиток людства, в т.ч. і Сходу, зцивілізаційних позицій, розробив англійський філософта історик А.ДЖ. Тойнбі в багатотомній праці«Дослідження історії». Кожна цивілізація, за А.ДЖ.Тойнбі, розвивається за принципом історичногокруговороту і має 5 стадій: виникнення, зростання,кризу, дезінтеграцію і загибель. Рушійною силою їїрозвитку е «життєвий порив» творчої еліти, яка маєсприймати, розуміти і використовувати «божественний»план. Тривалість існування цивілізацій та рівень їхдосягнень залежать від співвідношення між елітою(невеликою меншістю суспільства) і нетворчою масоюцього ж суспільства. Коли «порив» елітипослаблюється, цивілізація гине, нетворча маса зни-щує мислячу. В історії людства А.ДЖ. Тойнбі виділив21 цивілізацію, 8 із них існує в XX ст.: російсько-ортодоксальна, візантійсько-ортодоксальна,ісламська, індуїстська, далекосхідна, китайська,японо-корейська, західна. Він вважав, що всі названіцивілізації, крім західної, знаходяться в стадіїкризи або дезінтеграції і прямують до загибелі.Західна цивілізація перебуває на стадії зростання,бо її еліта зрозуміла помилки інших. Історичнапрактика не підтвердила прогнозів А.ДЖ. Тойнбі,проте вчені-гуманітарц продовжили розробку рядуідей, висунутих ним. Зокрема, він стверджував, що непотрібно шукати в історії звичні явища ізакономірності» бо це веде до фальсифікацій.Необхідно вивчати і накопичувати факти, висновкиприйдуть самі.

В 90-х роках XX ст. після краху СРСР ісоціалістичної системи, ліквідації біполярностісвіту з'явилось кілька нових цивілізаційних теорій.Російський сходознавець Л.С. Васильєв у двотомнійпраці «Історія Сходу» (1993) дав характеристики іпроаналізував трансформації провідних цивілізаційАзії та Африки з часів їх виникнення і до сьогодні.Особлива увага приділена розвитку цивілізацій у XXст., їх пристосуванню до реалій колоніалізму, апотім біполярного світу, руху господарства до ринкуі залученню до міжнародних економічних процесів зодночасним збереженням традиційних цінностей усуспільній і гуманітарній сфері.

Американський вчений Семюел П. Хантингтон,директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж.М.Оліна при Гарвардському університеті, виклав своєрозуміння ролі цивілізацій

10

у сучасному світі в статті «Зіткнення цивілізацій»(1993) і книзі «Зіткнення цивілізацій і змінасвітового порядку» (1996). Він виділив 7 чи 8цивілізацій, а саме: західну, ісламську, індуїстсь-ку, конфуціанську, японську, православно-слов'янську, латиноамериканську і, можливо,африканську. На його думку, в цивілізаціях ниніпровідну роль відіграє «тріада факторів» - релігій-ний, демографічний, політичний. Такі складові, якекономічна і соціальна, відходять на другий план.Надзвичайно посилюється роль релігій - ісламу,буддизму, індуїзму, православ'я. Кордони міжцивілізаціями С.П. Хантингтон визначає як «лініїрозломів» і стверджує, що на них завжди будутьконфлікти, сутички і війни - як міждержавного, так івнутрішнього масштабу. Виникає новий типпротистояння між державами і групами держав, що на-лежать до різних цивілізацій. Саме так він пояснюєконфлікти на Філіппінах, в Індонезії, в Африці, наБлизькому Сході, в Південній Азії, Югославії, Чечні.

Американські філософи Алвін іХайді Тоффлер,автори книги «Створення третьої цивілізації.Політика третьої хвилі» (1995) висунули теорію«хвильового розвитку» людства. Вони розглядаютьлюдство як єдину цивілізацію, в якій діє єдинийвизначальний фактор - економічний. Має значенняздобуття засобів для існування, розвитокгосподарства, розподіл і перерозподіл матеріальнихблаг. Релігія, політика, культура, мораль відіграютьдругорядну роль. Людство, за цією теорією, здолалотри циві-лізапійні хвилі. Перша хвиля, аграрна,тривала з 10-8 тисячоліття до н.е. і до 1650т! 750рр. Основу отримання матеріальних благ становивобробіток землі. Друга хвиля, індустріальна, роз-почалася з промислового перевороту і далаіндустріалізацію та урбанізацію. Основа багатствасуспільства - верстат і те, що можна на ньомувиробити. Датою закінчення цього періоду А. Тоффлері X. Тоффлер вважають 1955 р., коли в СІЛАчисельність зайнятих у невиробничій сфері впершеперевищила кількість працівників виробничихпідрозділів. Почалась третя хвиля -постіндустріальна,яка базується на досягненнях наукиі новітніх технологіях. Країни Азії та Африки нерозглядаються окремо. Автори стверджують, що коженнарод, кожна країна, кожен регіон переходить відхвалі до хвилі індивідуально, в різні терміни. Якщовони затримались на якомусь етапі, надалі їм важко,майже неможливо, наздогнати економічних лідерів.Причиною конфліктів е протистояння цивілізаційниххвиль.

За всієї дискусійності питання про кількістьцивілізацій в історії країн Азії та Африки

виділяються три основні цивілізації, існування івеличезну роль яких у регіональних і світовихпроцесах визнають практично всі сходознавці:індуїстська, ки-тайсько-конфуціанська та ісламська.

11

За вченням індуїзму звичайне буття людини(сансара) - це світ ілюзій, безкінечна низкаперероджень, які не мають цінності ні для конкретнихіндивідуумів, ні для суспільства, ні для Всесвіту.Повсякденне життя визначається кармою, тобто сумоюдобрих і поганих вчинків у попередніх існуваннях.Людина при народженні одержує свою долю і змінитинічого не може. Вона займає в суспільстві саме темісце, на яке заслуговує. Тому в Індії неприживалися ідеї загальної рівності, не було рухівнародних низів під гаслами рівноправності чисоціальних реформ. Положення індуїзму пронепотрібність земного життя і пасивне ставлення донього були запозичені буддизмом. Індуїзм санк-ціонував общинно-кастову систему. Кожна каста булазамкнутою структурою з точно визначеними правами іобов'язками її членів. Обов'язок керувати державоюпокладений на брахманів, а захищати й' - на воїнів.Нижчі касти не мали до цього ніякого відношення. Їхобов'язком було вчасно і повною мірою сплачуватиподатки і виконувати інші повинності незалежно відтого, хто стояв при владі - місцеві правителі чиіноземні завойовники. Індійські громадські діячі,захищаючи загальнонаціональні інтереси, мусиливраховувати менталітет народу і пов'язувати вченняіндуїзму з конкретними політичними завданнями, інак-ше вони не знаходили масової підтримки. Найкраще цевдалося Махатмі Ганді. В незалежній Індіїзапроваджувались поняття й інститути, характерні дляЗаходу. У 80-90-х рр. XX ст. в країні посилюєтьсяроль ультрарелігійних партій, які виступають з ви-могами повернення до традиційних основ суспільства,його перебудови ви засадах класичного індуїзму,навіть якщо для цього потрібно обмежити чиїсь права.

Конфуціанська теорія базується на принципісуспільної субординації» безумовної підлеглостімолодших за віком і становищем старшим у сім'ї ідержаві. Ідеалом Конфуція було досягнення соціальноїгармонії, створення такої держави, в якій всіпіддані жили б щасливо під егідою мудрого правителя.Цього можна домогтися шляхом загальногосамовдосконалення людей від верхніх сходиноксуспільної ієрархії до нижніх. На думку філософа,народ такий, які правителі і чиновники, а ненавпаки. Конфуціанство було цивілізаційнимпідґрунтям країн Далекого Сходу (Китаю, Японії,Кореї). Одночасно певні позиції тут мав буддизм імісцеві релігії (даосизм, синтоїзм). Відбувавсясинтез цих учень. В нових реаліях XX ст. в Китаї ітам, де було поширене конфуціанство, зберігаласявисока суспільна дисципліна і організованість різнихверств населення в їх взаємовідносинах із владою.

Іслам вимагає від своїх послідовників повної

покірності волі Аллаха, пророка і тих, хто проводитьїї в життя. Держава і цер-

12

ква виховували мусульманина в дусі небагатьох, алеобов'язкових принципів і правил. Протягом столітьйого свідомість, поведінку, спосіб життя, системуцінностей формували Коран, Сунна (для більшості),шаріат. Характерними для ісламу є принцип єдностівсіх мусульман в єдиній общині - уммі, нетерпимістьі жорстокість до інакомислячих (невірних) аж досвященної війни з ними. Нормою для мусульманськихдержав є злиття релігії та політики, релігії івлади. В XX столітті кількість мусульман збільшиласьз 1/10 до 1/5 населення світу (понад 1 млрд. чол.).Виник ісламський фундаменталізм - доктрина, щовимагає перебудови держави і суспільства на основішаріату.

В ході історичного розвитку цивілізації Сходувступали в контакти між собою і з Заходом, щопризвело до взаємопроникнення і часткового синтезурелігій, культурних традицій, економічних зв'язків.Колоніалізм у країнах Сходу відіграв суперечливуроль. З одного боку, колонізатори пограбували їх,викачали матеріальні цінності, перетворили в ринкизбуту і джерела сировини, активно нав'язували чужіжиттєві цінності та ідеї. З іншого боку, булипродемонстровані досягнення західної цивілізації,капіталістичної економіки, певною мірою способужиття, прав і свобод людини. Почався синтез східнихцивілізаційних основ з новаціями західного зразка.Всі ці аспекти мають бути враховані при вивченніновітньої історії країн Азії та Африки.

13

Країни Азії та Африки між двома світовими війнами

1. КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ НА ПОЧАТКУНОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Вплив Першої світової війни наколонії та напівколонії

На початок новітнього часу переважнабільшість афро-азіатських країн булаколоніями або напівколоніями провіднихімперіалістичних держав. Вони перетворилисьв надійні джерела сировини, допоміжнихматеріалів, напівфабрикатів, у сферивигідного збуту промислових товарів,вкладення капіталів, використання дешевоїробочої сили. Володіння колоніями і зонамиекономічного впливу дозволялоімперіалістичним державам утримувати сильніпозиції на світовому ринку. В Азії та Африцівони мали також значні стратегічні тагеополітичні інтереси.

В 1914 р. колоніальні володіння Англіїзаймали територію 33,5 млн. кв. км знаселенням майже 400млн. чол., Франції -10,6 млн. кв. км з населенням 50 млн. чол.,Німеччини - 3 млн. кв. км з населенням 13,3млн. чол. В кінці XIX - на поч. XX ст. нашлях колоніальних загарбань стали СІЛА іЯпонія, інтереси яких зіткнулися зінтересами «старих» колоніальних імперій.Імперіалістичні суперечності призвели доПершої світової війни (1914-1918), в якійперемогли держави Антанти.

Колонії і напівколонії були насильновтягнуті метрополіями у війну, змушені булизахищати чужі для них інтереси. Натериторіях багатьох країн розгорнулисьбойові дії, що призвело до величезнихматеріаль

них збитків. Мирне населення зазнавалобезжалісного пограбування з боку військ,властей, тимчасових правителів. Місцевіжителі примусово зганялись на будівництводоріг, військових об'єктів з надзвичайноважкими умовами праці. Колонії булиперетворені в тилові бази воюючихметрополій, змушені були надавати їмсировину і навіть промислові товари.Чоловіче населення зазнавало примусовоїмобілізації, воювало на найбільш небезпечнихділянках фронтів.

Серйозно погіршилось становище широкихверств населення афро-азіатських країн,суттєво знизився їх і без того невисокийжиттєвий рівень. Щни на продовольство,товари першої необхідності скрізь зростали.Багато товарів взагалі зникли з продажувнаслідок скорочення або припинення їхімпорту. Навіть у країнах, розташованихдалеко від фронтів, порушились усталеніекономічні зв'язки, що спричинилодезорганізацію господарства. Населеннястраждало від голоду, епідемій тифу, іспанкита інших тяжких хвороб. Війна принесланародам Азії та Африки розруху, масовезубожіння, економічні негаразди.

З іншого боку, війна сприяла розвиткуринкових відносин в колоніях інапівколоніях, бо послабила тиск Заходу наїх економіку. Зайняті війною метрополії булизмушені перевести свою промисловість навиконання військових замовлень. Скороченняввозу товарів створило умови для зростаннянаціонального капіталізму і економічногозміцнення національної буржуазії, яка булазацікавлена і в отриманні політичних прав.

В роки війни мільйони людей змушені булизалишити свої рідні місця, сотні тисяч бралиучасть у боях і навчилися володіти зброєю.Їх рівень знань розширився, вони побачилисвіт, зрозуміли сильні й слабкі сторонисвоїх поневолювачів-колонізаторів і готовібули боротися за свої інтереси.

Версальсько-Вашингтонська система.Переділ колоній і сфер впливу

Підсумки Першої світової війни підвелаПаризька мирна конференція, яка відбуваласяз деякими перервами з 18 січня 1919 р, по 21січня 1921 р. В її роботі взяли участьпредставники 32 країн, але фактично всінайважливіші рішення з огляду на нове

співвідношення сил на світовій ареніприймали Англія, СІЛА, Франція та Італія.Були укладені мирні договори з переможенимидержавами - Німеччиною, Австрією, Угорщиною,Болгарією, Туреччиною. Створювалась новаміжнародна організація - Ліга націй, якамала сприяти розвитку співробітництва міжнародами і гарантувати їх безпеку. Підприкриттям Ліги націй і був проведенийрозподіл колоній Німеччини і володіньОсманської імперії між державами-переможницями. Вводилася мандатна

15

система на управління цими територіями, оскільки їхнароди нібито не здатні самостійно керуватиекономікою і політичним життям. Мандати науправління поділялися на три категорії. До першоївходили колишні турецькі території, визнаннянезалежності яких допускалось після досягненняпевного рівня розвитку. Держава, яка мала мандат науправління, сама визначала строк, коли підмандатнітериторії могли претендувати на незалежність. Цестосувалося арабських країн. Англія отримала мандатина Ірак, Трансйорданію та Палестину, Франція - наСирію і Ліван. До другої категорії потрапилинімецькі колонії в Центральній Африці - Того,Камерун. Їм не було надано ніяких гарантій щодоодержання незалежності навіть у майбутньому. Третюкатегорію складали колонії Німеччини на Тихомуокеані і в Південно-Західній та Південно-Східній Аф-риці, які фактично перетворювались у володіннякраїн, що отримали мандати (Японія, Австралія, НоваЗеландія і Півден-но-Африканський Союз). Підконтроль Японії передавалась китайська провінціяШаньдун.

Мандатна система не лише підтверджувала правоколонізаторів на володіння чужими територіями, але йустановлювала колективну відповідальністьімперіалістичних держав за збереження колоніалізму.

Паризька мирна конференція не зняла цілкомміжімпері-алістичних суперечностей і претензій. СІЛАі Японія вважали, що її рішення далеко не повністювраховували їх нову роль у міжнародних відносинахпісля Першої світової війни. Суперництво великихдержав у Азіатсько-тихоокеанському регіоні тривало.Врегулювати конфлікти і спірні питання мала Вашин-гтонська конференція, яка працювала з 12 листопада1921 р. по 6 лютого 1922 р. В ній взяли участь СІЛА,Англія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія,Португалія і Китай.

Конференція зафіксувала нове співвідношення силміж імперіалістичними державами на Далекому Сході.Були прийняті договори чотирьох, п'яти і дев'ятидержав.

За «договором чотирьох» СІЛА, Англія, Франція іЯпонія погодились поважати право кожної з них наострівні володіння в районі Тихого океану ідомовились про взаємні консультації, якщо ці правабудуть порушуватись якоюсь державою. Припинялась діяангло-японського союзу 1902 р., який зачіпавінтереси СІЛА.

П'ять держав - СПІА, Англія, Японія, Франція,Італія - уклали угоду про обмеження морськихозброєнь. Встановлювалось співвідношення міжлінійними флотами цих держав у пропорції5:5:3:1,75:1,75. СІЛА, Британська імперія і Японія

погодились зберегти статус-кво щодо укріплень іморських баз на Тихому

16

океані. «Договір п'яти» означав першу перемогу СЛІАнад Англією в боротьбі за панування на морях.

Всі учасники конференції підписали «договірдев'яти» про Китай. Він проголоігіував принципвизнання суверенітету і територіальної цілісностіКитаю. Це була декларація, позбавлена практичногозмісту, бо.договір не відміняв системи нерівноправ-них угод з Китаєм. Водночас він зобов'язував всінації дотримуватися принципу «рівцих можливостей» уторгівлі й промисловій діяльності на всіі^ територіїКитаю. Японія договір підписала, але боротьбу запереважне і навіть монопольне право грабувати Китайне припинила.

Досягнуті у Вашингтоні угоди стали доповненням ірозвитком угод, вироблених на Паризькій мирнійконференції. Ними завершується створенняверсальсько-вашингтонської системи післявоєнногосвіту. Ця система тимчасово врегулювала суперечностіміж головними капіталістичними державами, але неприпинила подальшої боротьби між ними.

Таким чином, після Першої світової війни Англія іФранція розширили свої колоніальні володіння,зберегли і зміцнили провідне становище вколоніальному світі. Збільшили свої колоніальніздобутки СПІА, Японія, Італія. Метрополії незбиралися добровільно відмовлятися від панування надафро-азіатськи-ми країнами, від тих вигод і переваг,які воно давало. Народи колоній і напівколонійпересвідчилися, що вони можуть здобути свободу,незалежність і самостійність лише ціною напруженої ібезкомпромісної боротьби.

Характер і завдання національно-визвольногоруху в міжвоєнний період

Перша світова війна, агресивна політика великихдержав, їх небажання визнати за всіма народами правона самовизначення сприяли створенню передумов дляпіднесення національно-визвольного руху в 1919-1923рр. Проти колоніалізму виступали майже всі класи ісоціальні групи афро-азіатських суспільств:національна буржуазія, дрібна буржуазія,інтелігенція, середні міські верстви, селянство, а вдеяких країнах також духівництво, офіцери, вождіплемен тощо. Незважаючи на різні, часом прямопротилежні інтереси і соціальні суперечності вониоб'єднувались на патріотичній основі і боролись заздобуття національної незалежності. Це надаваловизвольним рухам загальнонаціонального характеру. Узбереженні колоніальних порядків були зацікавленіреакційне настроєні феодали та компрадорська бур-жуазія, які боялися втратити своє особливе становищеі привілеї в результаті майбутніх реформ. На чолірухів стояла, як правило,

національна буржуазія. Вона створювала свої партії,патріотичні організації. В тих країнах, де не булонаціональної буржуазії, або ж вона була надтослабкою, національно-визвольні рухи очолилаінтелігенція та інші впливові сили, (

Перші післявоєнні роки (1919-1923()ознаменувались серією повстань, національних війн,визвольних рухів у колоніальних і залежних країнах.Найбільшими серед них були: повстання 1919р. вКореї; «рух 4 травня» 1919 р.! в Китаї; війнаАфганістану за незалежність 1919 р.; революційнепіднесення в Індії 1919-1922 рр.; національна війнатурецького народу 1919-1923 рр.; повстання в Єгипті1919 і 1921 рр.; повстання в Іраку1920р. та ін.

Визначний внесок у боротьбу своїх народів занезалежність

зробили Сунь Ятсен (Китай), М.К. Ганді, Дж. Неру(Індія), Хо Ші Мін (В'єтнам), Сукарно (Індонезія),М. Кемаль (Туреччина) та ін.

2.ЯПОНІЯ

Економічне і політичне становище Японії напочаток новітньої історії

Японія використала свою участь у Першій світовійвійні на боці Антанти, щоб значно посилити своїекономічні і зовнішньополітичні позиції. Воназахопила німецькі колонії на островах Тихого океануі орендні території в Китаї.

Під час війни, скориставшись сприятливимиобставинами, Японія суттєво розширила збут своїхтоварів у Азії, Африці, Латинській Америці. Вигіднаторгівля принесла величезні прибутки концернамМіцуї, Міцубісі, Сумімото, Ясуда та ін. Так,капітал банку Міцуї за роки війни зріс у 5 разів,банку Сумімото - у 2 рази.

В 1914 р. золотий запас Японії оцінювався у 350млн. ієн, в1919 р. його вартість перевищила 2 млрд. ієн.Японія виступила кредитором країн Антанти і надалаАнглії, Франції та Росії (до Жовтневої революції)позики на суму 500 млн. ієн. Вона перетворилася насерйозного конкурента на світовому ринку дляВеликобританії та СІЛА.

Зросла економічна могутність японськихмонополій, які збагатилися за рахунок воєннихзамовлень, а також дістали можливість розширитивиробництво товарів для збуту за кордон. Валовийнаціональний продукт за 1914-1919 рр. зріс у 5разів, з 13 до 65 млн. ієн. Продукція японськоїтекстильної промисловості по вартості збільшиласьмайже в 4,5 рази, машинобудування - в 5,5 рази,

металургії - в 6 разів і т.д.

18

Незважаючи на економічне піднесення Японіївнаслідок війни, народні маси країни переживалитруднощі та зубожіння. Ціни на промислові товарипідвищились на 120-300%, на продовольство -на 80-100%. Влітку І^ІІ? р. в Японії відбулися «рисовібунти» — масові народні виступи Дроти росту цін наосновний продукт харчування широких верст? населення- рис. Загальна кількість їх учасників досягла 10мли. чол. В них взяли участь робітники, селяни,ремісники, студенті». В 35 префектурах країниголодні люди громили рисові магазині, склади,будинки спекулянтів. Основною вимогою був продажриру за доступними цінами. Почались сутичкиповсталих із поліцією та військами, які тривали двамісяці. Народні виступи мали стихійний інеорганізований характер і зазнали поразки. Близько8 тис. чол. постали перед судами і були засуджені дострати, до тривалих строків ув'язнення і каторжнихробіт. Власті заборонили будь-які публікації на цютему.

Безпосередньо після закінчення світової війниЯпонія намагалася закріпити свої здобутки. Паризькамирна конференція передала їй права на Каролінські,Маріанські і Маршаллові острови, що належалиНімеччині, і на китайську провінцію Шаньдун.

Японія взяла активну участь в антирадянськійінтервенції на Далекому Сході. Вона претендувала наросійські території, на особливі права і привілеї вРосії. Її розрахунки не виправдалися через поразкуантирадянських сил.

Боротьба між демократією іавторитаризмом у 20-х роках XX ст.

Головним завданням у внутрішній політиці булоослаблення соціальної напруги і досягненнястабільності. В політичному плані Японія булаконституційною монархією. При владі стояликонсервативні буржуазно-поміщицькі партії, якізахищали інтереси фінансової олігархії, великоїбуржуазії, поміщиків, генералітету. В уряді важливіпости займали ставленики концернів, представникимілітаристських кіл.

У 1919-1925 рр. в Японії точилася боротьба заослаблення жорсткого контролю держави надсуспільством, за демократизацію громадського життя.Студенти, інтелігенція, дрібна буржуазія, робітникистворювали політичні партії, товариства, спілкиліберальної, соціалістичної, комуністичної,анархістської спрямованості. Як правило, вониіснували недовго і заборонялися властями під різниминадуманими, навіть безглуздими приводами. Кількаразів проти лівих організацій та їх діячівпроводилися репресивні кампанії.

Великого розмаху набув рух за загальне виборчеправо. Після масових демонстрацій у Токіо в 1919 р.був прийнятий закон про зниження майнового цензу навиборах у парламент. Це привело до збільшеннякількості виборців з 1,5 до 3 млн. чол. (при

19

кількості населення 56 млн. чол.). В 1925 р.парламент прийняв закон про загальне виборче праводля чоловіків. Закон визначав віковий ценз длявиборців - ЗО років і Денз осілості - 1 рік, щозбільшувало кількість виборців до Ї.З млн. чол. Цейзакон відповідав інтересам буржуазії, бо давав їйможливість потіснити в державному апараті військово-феодальні елементи. Законнабирав чинності в 1928 р. І

Одночасно був прийнятий і набрав чинності негайнозакон про захист громадського спокою, який с'гіалиназивати «законом про небезпечні думки». Вінвизначав покарання через тюремне ув'язнення строкомна 10 років для членів організацій, які ставили замету зміну існуючого ладу або ліквідацію приватноївласності. Закон часто застосовувався протидемократичних сил.

У 1927 р. до влади прийшов кабінет генералаТанака, головним завдаяням якого стало проведення«твердого курсу», «курсу броньованого кулака» увнутрішній і зовнішній політиці.

25 липня 1927 р. Танака подав імператорумеморандум -програму завоювання японськиммілітаризмом світового панування. «Зарадисамозахисту і заради інших Японія не зможе усунутитруднощі в Східній Азії, якщо не буде проводити по-літику «крові й заліза», - говорилось у меморандумі.Він передбачав захоплення Маньчжурії, Монголії,Китаю, Індії, країн Півден-но-Східної Азії, рядутериторій СРСР. «Після цього, - писав Танака, - миповинні розгромити СІЛА».

Всередині країни кабінет Танака спрямував свійудар проти демократичного руху. В березні 1928 р. вЗО префектурах були заарештовані понад 1 000 членівробітничо-селянської партії. Ліги пролетарськоїмолоді, лідерів профспілок. Через рік ці організаціїбули'заборонені.

Танака вимагав від парламенту внести до «законупро небезпечні дуійки» положення про смертну кару.Парламент відхилив вимогу генерала, але він домігсяпризначення смертної кари за «небезпечні думки»імператорським указом.

Політика кабінету Танака означала наступреакційних сил іяпонського мілітаризму.

Військові путчі 30-х років XX ст.Встановлення мілітаристського режиму

Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдалавідчутного удару по господарству Японії і сталапоштовхом до активізації її агресивної зовнішньоїполітики. Всередині пануючих класів посилилисьсуперечності. Дрібна й середня буржуазія не витри-

мувала конкуренції з монополіями і розорялась.Японські монополії поділялись на «старі» та «нові»концерни. До «старих» належали концерни Міцуї,Міцубісі, Сумімото. «Нові» концерни

20

виникли в роки Першої світової війни у військовихгалузях промисловості і мали тісні зв'язки змілітаристськими колами. Їх слабкою стороною'булавідсутність достатньої фінансової бази ізалежалежність у фінансовому відношенні від «старих»концернів. І «старі», і «нові» концерни булизацікавлені у фашизації країни і в зовнішнійекспансії.

З «новими» концернами був тісно пов'язанийсередній і молодший офіцерський склад японськоїармії, так зване «молоде офіцерство»; Пі людипереважно походили з дрібнобуржуазних верств, якіособливо страждали від труднощів кризи, і виражалиїх настрої. Воєнщину також не задовольняламодернізація армії, під час якої було скороченокілька тисяч офіцерів, а решті зменшено платню. Вонавважала, що парламент і партійні уряди не здатніпроводити ефективну зовнішню і внутрішню політику.

Виник союз «молодого офіцерства» і «нових»концернів, який являв собою японський різновидфашизму. Його соціальну основу складалидрібнобуржуазні верстви. Низовими осередками фа-шистського руху були націоналістичні організації,чорносотенні групи, гангстерсько-терористичнітовариства, в тому числі і в армії. Так, офіцери зцентрального апарату армії створили таємне «То-вариство цвітіння вишні», яке виступало завстановлення військової диктатури, загарбанняМаньчжурії і Монголії. Дуже агресивно себе поводилаГрупа імператорського шляху. «Молоде офіцерство»висунуло такі програмні вимоги: вірність імператору,розпуск парламенту, обмеження діяльності «старих»концернів, завоювання «життєвого простору» в Східнійі Південно-Східній Азії. З початку 30-х років«молоде офіцерство» постійно влаштовувало змови ітерористичні акти.

В травні 1932 р. «молоді офіцери» організувалиперший фашистський путч. Вони вбили прем'єр-міністраІнукаї, здійснили напад на управління поліції,кинули бомби в приміщення банків, штаб-квартири«старих» концернів. У керівників путчу знайшлисписок осіб, яких путчисти збиралися вбити. Це буливідомі парламентарі, діячі політичних партій,представники «старих» концернів. Виступ бувпридушений, але він мав серйозні наслідки дляпарламентаризму. Фашистські елементи домоглися змінна свою користь у порядку формування уряду. З 1932р. і до капітуляції Японії в 1945 р. він формувавсявиключно з представників воєнно-бюрократичних кіл іназивався «надпартійним кабінетом». «Старі» концернивисували свого представника на пост міністрафінансів, а «нові» концерни - на пост військовогоміністра.

У лютому 1936 р. відбувся другий путч «молодогоофіцерства». Змовники захопили парламент, військовеміністерство, головне управління поліції. Були вбитінедавній прем'єр-міністр адмірал Сайто, міністрфінансів, головний інспектор військового

21

навчання. Прем'єр-міністр Окада врятувавсявипадково. Центральні райони Токіо три днізнаходились в руках путчистів, але їх не підтрималині Токійський гарнізон, ні населення. Цей виступ«молодого офіцерства» також був ліквідований.

В японському суспільстві збереглися значні сили,які виступали проти фашистського режиму. Це яскравозасвідчили парламентські вибори 1936 р. За партії таорганізації, що висували антифашистські лозунги,проголосувало 5 млн. виборців. Мілітаристськіелементи добились розпуску парламенту, але позачер-гові вибори 1937 р. дали подібні результати.Скориставшись початком війни в Китаї, воєнщинавстановила свою диктатуру і отримала необмеженіповноваження.

Зовнішня політикаЗ 1931 р. японські правлячі кола почали

реалізацію своїх експансіоністських планів,захопивши Маньчжурію. Вона потрібна була японськиммонополіям як джерело сировини (залізна руда,кам'яне вугілля, кольорові метали, ліс) і якплацдарм для подальшої агресії проти Китаю, СРСР,Монголії. В 1933 р. Японія вийшла з Ліги націй. В1934 р. вона відкрито повторила ту програмузагарбань, яка була викладена в меморандумі Тана-каі відмовилась від виконання рішень Вашингтонськоїконференції. В 1937 р. почались воєнні дії Японіїпроти Китаю. Надалі вона захопила Індонезію,Індокитай, Малайю, Бірму, Таїланд, Філліпіни. Народипоневолених країн зі зброєю в руках піднялися протияронськогр окупаційного режиму. Це стало однією зпричин поразки Японії в Другій світовій війні.

3. КИТАЙ

Основні риси сусгіільно-економічного ладуКитаю. Напівколоніальний статус

Китай був напівколонією великих держав. Особливіправа і привілеї тут мали Англія, Франція, Росія,Японія, Німеччина. Велику активність щодопроникнення в Китай виявляли США. Імперіалістичнідержави розділили Китай на сфери впливу. Для їхторгівлі було відкрито 100 портів. Імпортні товаризвільнялись від внутрішніх мит, а ввізні мита немогли перевищувати 5%. Держави мали право трим&ти вКитаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки.254 тис. іноземців на території Китаю користувалисьправом екстериторіальності - підлягали лишеконсульській юрисдикції і були непідсуднікитайським законам.

Іноземні монополії панували в економіці країни. Напочаток новітнього часу в Китаї діяло 6,5 тис. іноземнихфірм. В 1918 р. загальна сума іноземних капіталовкладеньоцінювалась в 1 млрд. 691 млн. дол., у тому числі пряміінвестиції - 1 млрд. 92,8 млн. дол.; заборгованістькитайського уряду становила 575,4 млн. дол.

В роки Першої світової війни зміцнилися позиції на-ціональної буржуазії. Кількість китайських підприємствзбільшилася в 2,5 рази, а чисельність робітників на них -у2 рази. Капітал китайських Сунь Ятсен компаній зріс у 1,5рази. Досить швидко розвивались такігалузі національного виробництва, як харчова, паперова,шовкомотальна. Національна буржуазія була незадоволенаекономічним і політичним засиллям великих держав у Китаї.

Після падіння монархії (1912) Китай перестав існуватияк централізована держава. В ньому склалося два уряди.Північний, або центральний, уряд знаходився в Пекіні. Впровінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний урядКитаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Ні північний, ніпівденний уряд не контролювали ситуацію на своїйтериторії. Реальна влада належала мілітаристськимугрупованням. Генерали-мілітаристи, використовуючипідтримку імперіалістичних держав, встановлювали своюдиктатуру в провінціях і групах провінцій. Вонизапроваджували податки, внутрішні митні збори, випускалигроші тощо. Військові не підкорялись центральному уряду вПекіні або підкоряли його собі, вели постійні міжусобнівійни. Мілітаризм різко погіршував ситуацію в країні,доводив населення до повного зубожіння.

На антиімперіалістичну боротьбу готові були піднятисяширокі верстви китайського народу. Їх інтереси об'єктивновиражала Національна партія - Гоміндан, створена СуньЯтсеном. В 1917-1919 рр. Сунь Ятсен написав працю«Програма будівництва країни», що складалась із трьох книг- «Соціальне будівництво (Перші кроки народовладдя)»,«Духовне будівництво (Вчення Суиь Веня)», «Матеріальнебудівництво (Промисловий

23

план)». Він підбив підсумки розвитку Китаю після революції 1911-1913 рр. і сформулював головні завдання, які стояли перед китайським суспільством. У політичній сфері Сунь Ятсен кон-статував відсутність демократичних традицій і силутрадицій деспотизму, що призвело до хаосу і всевладдя генералітету. Тому він пропонував ввестиперіод політичної опіки Гоміндану над народом, підчас лівого необхідно виховувати маси і формувати передумови для справжнього народовладдя. В економічній галузі він доводив необхідність модернізації з урахуванням світового досвіду і китайських реалій. Провідну і регулюючу роль в економічних процесах, на його думку, мала відігравати держава. Соціальну систему майбутньогоКитаю Сунь Ятсен назвав «державним соціалізмом», не конкретизуючи змісту цього терміну, а лише зазначивши, що він має захищати інтереси народу. Фактично, Сіі?нь Ятсен виступав за побудову буржуазно-демократичної республіки.

«Рух 4 травня» 1919 р.Першим великим народним виступом став «Рух 4

травня» 1919 р. Приводом до нього послужило рішенняПаризької мирної конференції про передачу Японії

китайських територій — колишніх володінь Німеччинив провінції Шаньдун з портом Ціндао. 4 травня 1919

р. студенти Пекіна вийшли на демонстрацію звимогами захистити суверенітет Китаю, не

підписувати Версальський договір, покаратизрадників національних інтересів. Глава пекінського

уряду генерал Дуань Ціжуй кинув проти студентівполіцію і війська. «Рух 4 травня» охопив більшістьвеликих міст Китаю. В ньому на патріотичній основі

об'єдналися студенти, інтелігенція, ремісники,торговці, підприємці, пролетаріат. Створювалисьстудентські асоціації, купецькі товариства, інші

організації. Вони проводили мітинги, демонстрації,збори. Почався бойкот японських товарів. У Париж на

адресу китайської делегації було відправленоблизько 7 000 телеграм протесту. Під тиском широкихверств населення прояпонський пекінський уряд дав

розпорядження звільнити заарештованих учас- і никівруху і заявив про свою відмову підписати

Версальский і договір. «Рух 4 травня» 1919 р.сприяв консолідації антиімпері- і алістичних сил уКитаї. Багато його учасників у майбутньому | сталивідомими громадськими діячами, членами Гоміндану,

КПК»11відігравали важливу роль у політичному житті країни.

І і,/

Створення КПК. І і II з'їзди КПК ^1

Із середовища радикально настроєної інтелігенції,активістії^Д «Руху 4 травня» вийшли перші китайські

марксисти - ЧеньЦ

24

Дусю, Лі Дачжао, Ден Чжунся, Чжан Тайлей, Пен Дай та ін.Інтерес викликали ідеї революційного перетворення світу ізапровадження соціальної справедливості, які вонитрактували, виходячи з конкретних умов своєї країни. Вплані практичного втілення цих ідей китайські марксистипосилено вивчали досвід російських більшовиків. Бувперекладений на китайську мову ряд робіт К. Маркса і Ф,Енгельса, твори В. Леніна і Л. Троцького, написані післяжовтневого перевороту 1917 р. В 1920 р. в Китаї почаливиникати марксистські гуртки. В липні 1920 р. виник першиймарксистський гурток у Шанхаї (керівник Чень Дусю), вжовтні 1920 р. - в Пекіні (керівник Лі Дачжао). Марксистиорганізувалися також в Чанша, Гуаідчжоу, Ухані, Цзінані, веміграції в Токіо. В 1921 р. виник гурток у середовищікитайської молоді у Франції, з якого вийшло багатомайбутніх лідерів КПК (Чжоу Еньлай, Ден Сяопін, Лі Лісань,Чень І, Лі Фучунь та ін.). З листопада 1920 р. почавнапівлегальне видаватися журнал «Комуніст». Допомогукитайським марксистам надав Комінтерн. Виникли умови длястворення Комуністичної партії Китаю.

23 липня - 5 серпня 1921 р. в Шанхаї нелегальновідбувся з'їзд представників марксистських гуртків, якийоголосив себе І з'їздом Комуністичної партії Китаю. В йогороботі взяли участь 12 делегатів від 7 гуртків, в якихнараховувалось 53 чол. Були присутніми представниквиконкому Комінтерну Г. Маринг і уповноваженийДалекосхідного секретаріату Комінтерну Нікольсь-кий. З'їздрозглянув такі питання: об'єднання марксистських гуртків укомуністичну партію; вироблення програмних і статутнихположень; прийняття плану практичної роботи; обраннякерівних органів. Були прийняті програмні документи: «Пер-ша програма Комуністичної партії Китаю», «Перше рішенняпро завдання Комуністичної партії Китаю». Характер партіївизначався як пролетарський, проголошувався курс насоціалістичну революцію, повалення влади буржуазії івстановлення диктатури пролетаріату (програма-максимум).Найближчими завданнями партії (програма-мінімум)визнавались участь у політичній боротьбі проти мілітаризмуі бюрократії, забезпечення свободи слова, друку і зборів.Боротьба робітничого класу протиставлялась усім іншимнапрямкам національно-революційного руху. З'їзд обравтимчасове бюро КПК у складі Чень Дусю (секретар), ЧжанГотао і Лі Да.

Головною метою всього китайського революційного рухупочатку 20-х років XX ст. було вироблення спільних дійпроти залежності від великих держав, напівколоніальногостатусу, мілітаризму. Комінтерн висунув ідею єдиногоантиімперіалістичного фронту, в якому б об'єднались різніполітичні сили для боротьби за національне і соціальневизволення.

25

16-22 липня 1922 р. в Шанхаї нелегальновідбувся II з'їзд КПК. В його роботі взяли участь12 делегатів від 123 членів партії. Обговорювалисьзміст програми-мінімум і тактика національно-визвольного руху в китайських умовах. Делегатиприйняли резолюції:про міжнародне становище і КПК; про міжнароднийімперіалізм і КПК; про єдиний національний фронт;про вступ у Комінтерн; про парламентськудіяльність; про профспілковий рух і КПК; промолодіжний рух; про жіночий рух; про Статут КПК.Основним рішенням з'їзду було прийняття програми-мінімум. Вона була опублікована під назвою «Де-кларація II з'їзду КПК» і містила такі вимоги:звільнення від гніту імперіалізму, ліквідаціямілітаризму, створення демократичної республіки,автономія для національних меншин, прийняттятрудового законодавства. Програма передбачалапідтримку комуністами революційного буржуазно-демократичного руху і створення єдиногоантиімперіалістичного фронту з Гомінданом.

Створення єдиного антиімперіалістичногофронту між Гомінданом і КПК

На початку 20-х років у країні склалася революційнаситуація. Перед китайським суспільством стояли такізавдання:звільнення від панування імперіалістичних держав;

завоювання політичної і економічної незалежності;знищення мілітаризму; створення єдиноїдемократичної держави; проведення соціально-економічних реформ. Всі вони були тісно пов'язані йпереплетені. В їх радикальному вирішенні булизацікавлені різнікласи і соціальні групи.

В 1923 р. провідні політичні партії КитаюГоміндан і КПК домовились про спільні дії вреволюції. І з'їзд Гоміндану (1924) організаційнооформив створення єдиного фронту національно-революційних сил. Програма фронту була викладена вманіфесті. Вона представляла собою «три принципи»Сунь Ятсена — націоналізм, народовладдя, народнеблагоденство в новому трактуванні. Принципнаціоналізму означав вигнання імперіалістич-

26

Чан Кайші

них держав з Китаю. Принцип народовладдя передбачавстворення суверенної демократичної республіки, вякій влада належала б усьому народу. Принципнародного благоденства означав наділення селянземлею і обмеження великого капіталу. «Три новихпринципи» Сунь Ятсен доповнив трьома новими політич-ними лозунгами: союз із СРСР, союз із КПК, опора намаси.

Першим реальним кроком спільних дій фронту сталостворення збройних сил. В 1924 р. на острові Вампунедалеко від Гуан-чжоу за допомогою СРСР буластворена військово-політична школа, яка готувалакадри для революційної армії. Начальником військовоїшколи Вампу був призначений Чан Кайші (1887-1975). В1924-1925 рр. тут здобули підготовку 1700 офіцерів,а всього за період існування школи - близько 8 тис.офіцерів;

Національна революція 1925-1927 рр.В 1925-1927 рр. в Китаї відбулася буржуазно-

демократична, антиімперіалістична та антифеодальнареволюція. Вона почалася подіями ЗО травня 1925 рокув Шанхаї. В цей день англійська поліція розстріляластудентську демонстрацію, яка проходила підлозунгами: «Геть імперіалістів!», «Народ усього Ки-таю, об'єднуйся!», «Шанхай - китайцям!» та ін. 1червня 1925 р. страйк У Шанхаї став загальним. Уньому взяли участь 200 тис. робітників, торговців,службовців, 50 тис. студентів та старшокласників.Після подій ЗО травня в усіх великих містах Китаювідбулися масові антиімперіалістичні страйки,мітинги, демонстрації, почався бойкот іноземнихтоварів.

1 липня 1925 р. південний уряд в Гуанчжоупроголосив себе національним урядом Китайськоїреспубліки і очолив боротьбу проти мілітаристів, заоб'єднання Китаю. Почалося формування збройних сил -Національно-революційної армії (НРА). Важливу роль уїї створенні відігравала група радянських військовихрадників на чолі з В.К. Блюхером.

Головною подією революції 1925-1927 рр. єпівнічний похід Національно-революційної армії(липень 1926 р. - березень 1927р.). План походурозроблявся радянськими військовими спеціалістами.Його метою був розгром мілітаристів Північного Китаюі зміцнення влади національного уряду. Похід розгор-тався успішно. На кінець 1926 р. під контролемреволюційних сил було 7 провінцій. Національний урядпереїхав в Ухань. У березні 1927 р. НРА зайнялаШанхай і Нанкін.

Під час північного походу з'ясувалось, що члениантиімперіалістичного фронту мають різні кінцевіцілі. Національна буржуазія дійшла висновку, що

поглиблення боротьби проти імперіалізму, посиленнямасового народного руху загрожує її інтересам. Вонапрагнула закріпитися при владі, встановити своюдиктатуру,

27

але була не готова до відкритої конфронтації звеликими державами і не хотіла соціально-економічних реформ відповідно до третього принципуСунь Ятсена. Виразником цих прагнень національноїбуржуазії став головнокомандувач НРА Чан Кайші.

З іншого боку, імперіалістичні держави булистривожені успіхами революції і не бажали втрачатисвої позиції. Вони увійшли в контакт з Чан Кайші ідопомогли йому підготуватиконтрреволюційний переворот.

11 квітня 1927 р. Англія/Франція, СІЛА, Японія таІталія пред'явили ультиматум властям в Ухані іНанкіні з вимогою заплатити компенсацію за збиткидержав у ході бойових дій і припинитиантиімперіалістичні виступи. 12 квітня 1927 р. ЧанКайші здійснив контрреволюційний переворот у Шанхаї.Деякий час революція продовжувалась у кількохцентральних провінціях, але в грудні 1927 р. і тамвона зазнала поразки.

Революція 1925-1927 рр. викликала глибокі зміни вкитайському суспільстві. Були розгромленіугруповання мілітаристів. Посилились позиції великоїнаціональної буржуазії. Мілітаристи, поміщики,компрадори втратили владу. Управління державоюперейшло до рук гомінданівських генералів і пар-тійної бюрократії, до яких примкнула частина старихправителів. Вищі пости в державі займали різнідіячі, але фактично влада зосереджувалась в рукахЧан Кайші, який офіційно був лідером Гоміндану іголовнокомандувачем Національно-революційної армії.Його режим спирався на армію, спецслужби, партійнийапарат, нову бюрократію. Столицею держави ставНанкін. Укріпившись при владі. Гоміндан приступив допроведення буржуазних реформ.

«Нанкінське десятиріччя». Внутрішня ізовнішня політика Гоміндану

Влада Гоміндану утверджувалась у боротьбі змілітаристами. В 1928 р. Чан Кайші продовживпівнічний похід, вступивши в блок з деякимигенералами. Були зайняті Тяньзцин і Пекін. Рядмілітаристів були розбиті, інші припинили боротьбу.Найбільш серйозний противник, командувачманьчжурського угруповання Чжан Сюелян оголосив проперехід на бік нанкінського уряду. В березні 1929р. духовний і світський правитель Тибету далай-ламатеж визнав владу Гоміндану.

В кінці 1928 р. ЦВК Гоміндану заявив прозавершення військового етапу революції і про вступКитаю в період політичної опіки (1929-1935). Булиприйняті «Програма політичної опіки» і «Органічнийзакон національного уряду». На період опікивстановлювалась монополія Гоміндану на владу. Він

створював Центральний Виконавчий Комітет, якомупідпорядковувався уряд. Вводи-

28

лась система п'яти влад (юанів) - законодавчої,виконавчої, судової, екзаменаційної, контрольної. Всамому Гоміндані не було єдності. Він поділявся начисленні фракції, які боролися за вплив і привілеї,що негативно позначалось на централізації держави.

В економіці Китаю провідні позиції, як і раніше,займав англійський капітал, але за рівнем інвестиціййого швидко наздоганяв японський. Частка приватногонаціонального капіталу була незначною, дещо більшуроль відігравали державні підприємства. На першийплан своєї соціальне- Мас Цзедун економічної політикигомінданівський уряд поставив розширення і зміцненнядержавного сектора економіки. Проводились заходи постворенню державно-приватних підприємств. Схва-лювались вклади національних інвесторів, до цьогозалучались і вищі чиновники, керівництво партійногоапарату, близьке оточення Чан Кайші» всі вони змоглиотримати непогані дивіденди. Вводилося плануваннягосподарства. Здійснювалась фінансова реформа, бувстворений державний банк. Дещо обмежувались еко-номічні права іноземців. Зокрема, підвищувались митана імпортні товари, укладались митні договори зіноземними державами.

У 1930 р. нанкінський уряд видав закон просільське господарство, який передбачав встановленнямаксимуму земельних володінь, зниження орендноїплати на землю до 37,5% урожаю, ліквідацію суборендиі права вічної оренди. Було прийняте трудовезаконодавство, за яким встановлювався 8-годиннийробочий день, рівна оплата праці для чоловіков іжінок, вводились оплачувані відпустки тощо.

У цілому економічна політика Гоміндану сприяларозширенню ринкових відносин, зростаннюнаціонального капіталізму. В той же час вона не далавеликого практичного ефекту, що пояснюєтьсявнутрішньою нестабільністю і постійною загрозоюзовнішньої агресії.

Першою великою державою, яка визналагомінданівський режим, були СІЛА (25 липня 1928 р.),чиї позиції в Китаї поступово зміцнювались. У 1928-1930 рр. гомінданівський уряд домігся

29

повернення деяких концесій і орендних територій.Відмінялось право екстериторіальності для іноземців.Напруженими були відносини гомінданівського режиму зРадянським Союзом. Чан Кайші постійно звинувачувавСРСР у «червоному імперіалізмі» й у втручанні увнутрішні справи Китаю. Була проведена ціла серіяворожих антйрадянських акцій. У травні 1929 р.війська Чжан Сюеляна напали на радянське консульствов Харбіні і захопили Китайсько-Східну залізницю(КСЗ). У відповідь радянський уряд заявив про розривдипломатичних відносин із Китаєм (17 липня 1929 р.).Була створена Особлива Далекосхідна армія підкомандувацням В.К. Блюхера, яка розгромила китайськівійська в листопаді 1929 р. Китайська сторона пішлана переговори. Були підписані угоди з представникамиЧжан Сюеляна і нанкінського уряду про відновленнястатусу КСЗ. Лише після початку японської агрбсії вМаньчжурії в грудні 1932 р. були відновленідипломатичні відносини між Радянським Союзом іКитайською Республікою.

18 вересня 1931 р. японська Квантунська арміярозпочала наступ у Маньчжурії і зайняла її майже безбоїв протягом нетривалого часу. В січні-березні 1932р. японці намагалися захопити Шанхай, але зустрілирішучу відсіч 19-ї армії і населення. Тоді вониорганізували в Манчьжурії «Рух за незалежність відКитаю» і в березні 1932 р. проголосили там державуМанчь-жоу-го на чолі з колишнім останнім імператоромКитаю Пу І. Гомінданівський режим не визнавяпонських загарбань, але й не чинив військовогоопору, вважаючи, що в нього практично немає шансівпротистояти Японії.

Перша громадянська війна (1927-1937)Не всі політичні сили виявились задоволеними

результатами революції 1925-1927 рр. Зокрема,комуністи вважали, що Гоміндан не здатнийзадовольнити потреби широких народних мас,проводити соціальні програми в їх інтересах.

Боротьба між Гомінданом і КПК набула формигромадянської війни 1927-1937 рр. В ряді провінційКПК організувала свої збройні сили - Червону арміюКитаю. В 1928-1930 рр. виникло близько 15 такзваних визволених радянських районів. Китайськікомуністи одержували допомогу від СРСР іКомінтерну. В 1931 р. в провінції Цзянсі відбувсяВсекитайський з'їзд представників радянськихрайонів. Він проголосив створення Китайської Ра-дянської Республіки, сформував Тимчасовий уряд,прийняв проект конституції, закони про землю, ирацюта ін.В 1930-1933 рр. гомінданівські війська здійсниличотири походи проти радянських районів, але всі вони

закінчилися

ЗО

невдачею. В 1933 р. Чан Кайші розпочав п'ятий похід,план якого розробили німецький генерал Сект іофіцери його штабу. Червона армія залишила своїпівденні революційні бази і почала вимушений перехідв північно-західні провінції. Розпочався Великийпохід китайської Червоної армії, який тривав з жовт-ня 1934 р. по листопад 1936 р. Армія КПК пройшла зтяжкими боями 12 тис. км. Новою основною базоюкомуністів став район на кордоні провінцій Шеньсі,Ганьсу, Нінься з центром у місті Яньань.Наблизившись до кордонів СРСР і Монголії, Червонаармія Китаю прагнула створити собі надійний тил.

Після важких поразок, втрати радянських районів уПівденному і Центральному Китаї, великих людськихжертв китайські комуністи не сприймали ідеїприпинення громадянської війни і співробітництва зГомінданом. Але загальнонаціональні інтересивимагали примирення і спільних дій проти японськоїагресії. В 1937 р. після нападу Японії на КитайГоміндан і КПК прийняли рішення про припиненнябойових дій і створення єдиного національногоантиявонського фронту. Громадянська війна 1927-1937рр. закінчилась компромісом.

4. МОНГОЛІЯ

Соціально-економічне і політичне становище Монголіїна початок новітніх часів. Національно-демократична

революція 1921 р.На початку новітньої історії за рівнем розвитку

Монголія була однією з найбільш відсталих країнАзії. За даними перепису 1918 р. в ній проживалоблизько 600 тис. чол., із них 92,2% - арати, 7,8% -феодали. В країні налічувалось 780 монастирів, уяких перебувало 120 тис. лай три загальнійчисельності чоловічого населення 237 тис. Кількість-грамотних становила всього 1% населення. Існувалаодна світськазагальноосвітня школа, в якій навчалось100 учнів. Кілька'шкіл діяло при монастирях. Україні працював один професійний лікар.

З XVII до початку XX ст. ^Монголія входила доскладу Пінської імперії. Після початку Сіньхайськоїреволюції в Китаї 1911 р. була проголошена їїнезалежність у формі теократичної монархії. Державуочолив лідер ламаїстської церкви бог-до-гегенДжебзун-Дамба Хутухта VIII. Так була відновлена мон-гольська національна державність. Проте Т^їггая бувкатегорично проти виходу Монголії з його складу.Міжнародний статус так званої Зовнішньої Монголіїостаточно Визначила російсько-китайсько-монгольськаугода 1915 р. в Кяхті. Вона визнавалась

автономною державою в складі Китаю, що знаходилась під по-кровительством Росії. Китай визнавав її правона самостійну внутрішню політику, зобов'язувався не посилати туди війська і представників адміністрації.Монголія могла укладати з іншими державами будь-які угоди, крім політичних. Політичні і територіальні питання щодо Монголії мали обговорюватись Китаєм і Росією за участю її представників. Залежність Монголії від Китаю фактично стала номінальною. Як автономна держава в складі Китайської республіки вона проіснувала до 1919 р. Богдо-геген був проголошений ханом Монголії і зосередив у своїх руках духовну і світську владу. Політичні функції глави ламаїстської церкви викликали незадоволення родової знаті, бо це було порушенням вікової традиції, відповідно до якої всемон-гольським правителем міг бути лише нащадок Чингізхана. Уряд богдо-гегена складався з п'яти міністрів: закордонних справ, внутрішніх справ, збройних сил, фінансів і юстиції. До нього не ввійшов жоден князь - правитель аймаків. Члени уряду не мали високого походження і висунулись завдяки особистим якостям. За допомогою Росії почалося формування національної армії. В листопаді 1919 р. війська північнокитайського мілітариста Сюй Шучжена окупували Монголію і ліквідували її автономію. Мон-гольська армія була роззброєна, національні органи влади розпущені. На останньому етапі громадянської війни в Росії в жовтні 1920 р. в Монголію вступила біла кінно-азіатська дивізія під командуванням барона Р.Ф. Унгерна, який на початку 1921 р.оволодів столицею країни Ургою.Основним заняттям населення було кочове скотарство.

Напочатку XX ст. в Монголії існував феодальний лад зкріпосним правом, численними повинностями селян накористь знаті і держави. Богдо-геген вважавсяверховним власником землі і мав у своємугосподарстві 16 тис. кріпаків і 50 тис. голівхудоби. На користь держави арати мали виконуватипонад 20 видів податків і повинностей, із якихнайважчими були уртонний (поштово-транспортний),військовий (витрати, пов'язані з утриманням армії)і хунс (утримання князів і чиновників). Так, длязабезпечення ур-тонної повинності селянибезкоштовно виділяли 1700 юрт, 300 тис.коней, 50 тис. верблюдів, 500 тис. овець на рік.

Рівень розвитку господарства Монголіїхарактеризує той факт, що з-за кордону ввозилисяшкіри, вовняні тканини, вершкове масло, бо не булонаціональної промисловості, яка б переробляламісцеву сировину на потрібну продукцію. Векономіці провідні позиції захоплювали торгово-

посередницькі фірми Китаю, Росії, Великобританії,США та ін. Населення жило в страшних злиднях,вимирало від чуми, віспи, туберкульозу, поганогохарчування, відсутності медичного обслуговування.

32

Патріотично настроєні сили монгольського суспіль-ства ставили завдання політичного і соціальноговизволення, ліквідації відсталості, проведенняреформ. У 1919 р. в Урзі виникло два революційнігуртки, організовані Д. Сухе-Батором і X. Чайбал-саном. Своєю метою вони ставили звільнення країнивід іноземних загарбників, завоювання національноїнезалежності, досягнення для аратів-бідняків«щасливого життя без експлуатації людини людиною». В1921 р. була створена Монгольська народна партія (а1925 р. - Монгольська народно-революційна партія).Монгольські революціонери сформували тимчасовийнародний уряд і свої збройні сили на чолі з Д. Сухе-Батором, які одержали бойове хрещення підМаймаченом. Тимчасовий уряд звернувся докомандування Червоної Армії більшовицької'Росії зпроханням вступити на територію Монголії і взятиучасть у боях проти білих військ. Радянськийекспедиційний корпус під командуванням К.А. Ней-манаі бійці монгольської армії, очолювані Д. Сухе-Батором, 6 липня 1921 р. звільнили Ургу. 11 липня1921 р. Д. Сухе-Батор на всенародному мітингупроголосив перемогу народної революції в Монголії.Був утворений уряд на чолі з одним із керівниківНародної партії Д. Бодо. Активну роль у створеннінової монгольської держави відіграли С. Данзан, Д.Догсом, Ц. Дамба-дорж, Бавасан, С. Буяннемах, Н.Жадамба, Д. Чагдаржав, Д. Посол. Їх підтримала групапатріотично настроєних діячів старого режиму:полководець, національний герой Хатан-батор Магсар-жав, колишній міністр закордонних справ в урядібогдо-гегена Б. Церендорж, вищий чиновник і відомийучений А. Амар та ін. В 1®24 р. була проголошенаМонгольська Народна Республіка.

«Некашталістичнийрозвиток» Монголії

і, Монголія розвивалась у тісному союзі зРадянською Росією, а^потім з СРСР» взявши за зразокрадянську модель суспільно-Яр^літичного іекономічного розвитку. Радянське керівництво

Д. Сухе-Батор

висунуло концепцію переходу відсталої феодальноїМонголії до соціалізму, проминувши капіталізм. Напрактичне втілення цього теоретичного постулатувиділялися значні кошти. Згідно з розробленою схемоюМонголія мала спочатку пройти підготовчий період, вході якого створити певні передумови переходу до бу-дівництва соціалізм^за радянською схемою всталінському варіанті. Одразу будувїййв' «основисоціалізму» заважали надзвичайно низький рівеньвиробництва і культури населення, стійкістьдокапіталістичних форм господарства, складнаполітична обстановка, вплив релігії, суперництвовеликих держав у регіоні.

В перші роки після революції ліквідовувалоськріпосне право, відмзідя^сь Особливі іі^вва іпривілеї феодалів, вводилась рівністЬіВеіхсоціальних груп перед законом. Була проведена на-ціоналізація землі. Вводвовся дол.охрдний податок намонастирські госпо^^іі^ва.; Стара адміністрація намісцях замінялась демокра-тичнрзд^оі^анЙми. влади'-народними хуралами. Позбавлялись влйса^суч даозейнікомівавдї, ІП?з'їзд МНП {1924) записав у своїйрезоЗйОцК: «Монголія не повинна повторювати шлях,пройдений іншими народами світу, який е шляхомтяжкого капіталістичного рабства, а повиннарозвиватися в дусі справжнього народного ладувідповідно до сучасного міжнародного розвитку». Влистопаді 1924 р. відбувся І Великий народний хурал,який прийняв першу в історії Монголії конституцію.Країна проголошувалась народною республікою, в якійвлада належить трудящим.

На противагу концепції некапіталістичногорозвитку в 1926-1928 рр. група діячів МНРП висунулатеорію «капіталістичного дозрівання» відсталихкраїн, відповідно до якої необхідно було створюватиі всіляко підтримувати національне приватнепідприємництво, розвивати товарність сільськогогосподарства на приватній основі, яке мало вироблятисировину на ринок, заохочувати іноземнікапіталовкладення. В суспільній сфері проводиласьідея єдності нації на противагу ідеї: класовогоантагонізму, «єдиного монгольського кореня», щозміцнить країну. VII з'їзд МНРП (1928) визнав теорію«капіталістичного дозрівання» контрреволюційною, їїприхильники зазнали .переслідувань.

В результаті механічногозапозичення .радянського досвіду монгольськекерівництво в кінці 20-зь - на початку 30-х роківспробувало провести колективізапідо сільськогогосподарства. Одночасно велась безпрецедентна«джасова компанія», спрямована проти ламаїстськогодухівництва. Закривались монастирі, звідкивиганялись лами. Богослужіння заборонялись.

Релігійні почуття віруючих не брались до уваги. В1932 р. в Монголії розпочалось повстання протирежиму МНРП. III надзвичайний пленум МНРП оголосивколективізацію «лівацьким перекрученням», прийняврішення про розпуск сільськогосподарських

34

кооперативів і врегулювання господарських відносин зламаїстською церквою.

Як і в Радянському Союзі, в Монголії тривавпошук «ворогів народу», які нібито заважалинекапіталіетичному розвитку і несли відповідальністьза всі труднощі в житті країни. Й.В. Сталіннеодноразово зустрічався з монгольськими прем'єр-міністрами 30-х років П. Генденом, А. Амаром, X.Чайбалсаном. Під час цих зустрічей постійнопіднімалось питання про роль лам і монастирів уМонголії. Й.В. Сталін був упевнений у контр-революційності релігійних діячів, вимагавліквідувати ламство, а стосовно віруючих проводити«надзвичайно тверду» політику. Коли прем'єр П.Генден у 1934 р. необережно сказав, що лами маютьбільший вплив на суспільство, ніж партія і уряд, апісля п'ятої зустрічі з Й.В. Сталіним усе ще не мігуявити, як знищити понад 100 тис. лам, він сам буврепресований. Місцеві спец-служби, щоб задовольнити^радянських кураторів і мати солідні показники повиявленню »ворогів народу», нерідко пред'являлизаарештованим безглузді, навіть фантастичніобвинувачення. Так, одному з них ставилось у винуте, що він на коні доскакав до Японії, отримав ціннівказівки і таким же чином повернувся. Інший нібитона аероплані долетів до вершини якоїсь сопки, дезустрівся з гітлерівськими агентами і одержавзавдання. В 1938-1939 рр. у Монголії були закритівсі монастирі й ліквідоване ламство як соціальнагрупа.

Радянська сторона контролювала й господарськіпроцеси в Монголії. В 1928 р. між СРСР і Монголієюбула укладена торгова угода. Виникали монгольсько-радянські акціонерні торгово-заготівельні ітранспортні організації. Радянська сторона надавалапільгові кредити, сприяла організації Монгольськоготоргово-промислового банку і створенню національноївалюти. МНР поставляла в Радянський Союз вовну,шкірсировину і живу худобу, а ввозила звідтибавовняні тканини, борошно, цукор, чай; тютюн,нафтопродукти. При технічному сприянні СРСРбудувались всі промислові об'єкти Монголії. В 1931р. почалося зведення першого великого промисловогопідприємства-промкомбінату в Улан-Баторі, якийскладався з шкіряного Заводу, фабрики первинноїобробки вовни, суконної фабрики, кожушно-шубноїфабрики.

Радянський Союз зробив значний внесок упідготовку монгольських національних кадрів. Молодьнавчалась у Москві, Ленінграді, Іркутську, Улан-Уде, Кях-гі. В 1930 р. в Улан-Уде був створениймонголробітфак - навчальний заклад з підготовки донавчання в технікумах і вузах СРСР.

Зовнішня політика Монголії визначалась ситуацією врегіоні. В; 1931 р. Японія окупувала Маньчжурію істворила вогнище

35

напруженості біля кордонів СРСР і МНР. У травні1939 р. японські війська вторглись на територію МНРв районі р. Халхін-Гол. Радянські збройні силиразом із частинами Монгольської народно-революційної армії розгромили японськихмілітаристів і звільнили територію країни.

В 1940 р. Х з'їзд МНРП (березень) і VIII Великийнародний хурал (червень) констатували закінченнядемократичного етапу монгольської революції інаявність передумов для переходу до будівництваоснов соціалізму.

5. ФРАНЦУЗЬКИЙ ІНДОКИТАЙ

Шсля завершення колоніальних війн XIX ст. уцьому регіоні Франція об'єднала завойовані неюВ'єтнам, Лаос і Камбоджу в одну колонію -Індокитайський союз. Адміністрацію очолювавгенерал-губернатор* резиденція якого знаходилась уСай-гоні. При ньому існували дорадчі органи, я яківходило кілька представників в'єтнамської знаті. ВПівнічному В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі формальнозалишились місцеві династії, управлінняздійснювалось від їх імені, але реальна владазосереджувалась у руках французьких резидентів.

З метою встановлення повного контролю надмісцевим населенням колонізатори спеціальнорозробили кримінальний і цивільний кодекс. Дляпереїзду з однієї частини Індокитаю в іншу потрібнобуло отримати особливе посвідчення і дозвіл вла-стей. Генерал-губернатор мав право без суду іслідства ув'язнювати будь-якого місцевого жителя інакладати на його майно арешт строком на 19 років.Французи не допускали корінне населенняіндокитаю довищих адміністративних, судових і військових посад,а на другорядні місця їх приймали з великимобмеженням. Створювалась привілейована верхівка змісцевої еліти, так звані, натуралізовані жителі,які дістали французьке громадянство,,

Різні частини Французького Індокитаю вгосподарському відношенні були нерівноцінними.Найважче було освоювати відсталі віддалені Лаос іКамбоджу, багато кращі умови складалися вПівденному В'єтнамі. Перша світова війна позитивновплинула на господарський розвиток Індокитаю, на1918 р. загальна сума французьких інвестиздй в йогоекономіку перевищувала 1 млрд. золотих франків.Значні іноземні капітали вкладалися у видобутокмінеральної сировини, в обробну промисловість,торгівлю, транспорт. Створювалися великі плантаціїкави, чаю, гевеї. Виникло кілька банків. У В'єтнаміпочалося с(юрму-вання національної буржуазії іпролетаріату.

Хо Ші Мін

У 20-30-х роках визвольна боротьба в Індокитаївідбувалася під патріотичними і буржуазно-демократичнимилозунгами. У Лаосі і Камбоджі національно-визвольний рухзнаходився в зародковому стані. Виникали невеликіорганізації просвітительського напрямку, які критикуваликолоніальні порядки і ставили своєю метою підготовку умовдля майбутніх рішучих дій. У В'єтнамі боротьба набулабільш широких і організованіх форм. У ній узяли участьнаціональна і дрібна буржуазія, інтелігенція, студенти,пролеталіат. Виник ряд політичних партій (Партія новогоВ'єтнаму, Партія молоді. Конституційна партія.Національна партія В'єтнаму), які вимагали реорганізаціїколоніального режиму, надання В'єтнаму статусу домініону,рівності французів і в'єтнамців у представницькихорганах, демократичних свобод.

У 1930 р. була створена Комуністична партія Індокитаю(КПІК) на чолі з Хо Ші Міном, яка виражала інтересиреволюційне настроєних верств населення. Її програмамістила вимоги ліквідації феодальних пережитків,наділення селян землею, завоювання повної незалежностікраїн Індокитаю.

На початку 30-х років у В'єтнамі відбулися масовіселянські виступи. В кількох районах селяни ліквідуваливладу колоніальної адміністрації і створили Ради. Почавсяпереділ поміщицьких земель. Селянський рух був придушенийшляхом жорстоких репресій.

В 1936-1939 рр. визвольний рух Індокитаю прагнуввикористати для вирішення своїх завдань перемогуНародного фронту у Франщї. Різні класи і соціальні групита їх партії виступали за скликання Індокитайськогоконгресу для вироблення спільних вимог до уряду Франції.За активної участі комуністів був створений Демократичнийфронт (1937), який висунув вимоги щодо поліпшення життянародних мас, виступав проти фашизму і війни. Колоніальнівласті змушені були провести в Індокитаї ряд реформ(амністія політв'язням, дозвіл на легальну діяльність

37

заборонених політичних партій, проведення виборів удорадчі органи). Після поразки у Франції Народногофронту і вступу її у Другу світову війну завоюваннянародів Індокитаю були втрачені. Після загарбанаяІндокитаю Японією у В'єтнамі, Лаосі і Камбоджівиникли, національні фронти з усіх патріотично на-строєних сил, які боролись проти окупаційногорежиму, колоніалізму, за здобуття національноїнезалежності.

6. рВРМА

Захопивши цю країну в XIX ет., Англіяперетворила її на свою колонію. В адміністративномувідношенні верховний комісар Бірми підпорядковувсявіце-королю Індії. В роки Першої світової війниБірма стала для метрополії важливим джереломвидобутку стратегічної сировини (вольфрам, олово,свинець, срібло) та виробництвасільськогосподарської продукції. Формуваннякапіталістичних відносин тут відбувалось дужегіовільвб. Його специфікою було те, що зростаннябірманської національної буржуазії затримувалось нелише англійським, але й індійським та китайськимкапіталом. Основну масу пролетаріату, 'щоформувався, складали не бірманці, а індійці-іммігранти. В національно-визвольному русі бралиучасть інтелігенція, студенти, дрібна і національнабуржуазія, селянство, пролетаріат, буддійськімонахи. У 20-30-х роках основною метою руху булоздобуття Бірмой статусу домініону.

Під тиском національно-патріотичнях силанглійські власті двічі, в 1923 і 1925 рр.,проводили адміністративні реорганізації заіндійським зразком, які не зачіпали основколоніального режиму. При верховному комісарістворювались залежні від нього дорадчі органи,бірманська еліта отримала деякий доступ доуправління країною.

В 1930-1932 рр. Бірму охопив селянський рух підкерівництвом таємної організації галонів. Забірманською міфологією галон - це казковий птах,який убив у поєдинку дракона. Галон символізувавбірманця-патріота, борця за свободу, дракон -гнобителя-іноземця. Політичною метою руху булаліквідація чужоземного панування і створеннянезалежної держави на основі справедливості.Спочатку загони повстанців здійснили ряд відкритихсутичок з колоніальними військами, потім перейшлидо тактики партизанської боротьби. Вони нападали насела, спалювали податкові списки, знищували борговірозписки тощо. Англія перекинула в Бірму війська зІндії і з великими зусиллями придушила селянське

повстання. Одночасно були проведені щодо репресіїполітичних організацій. "' '

38

На початку 30-х років у Бірмі виникла новапатріотична організація, яка зайняла провіднемісце в національно-визвольному русі. В 1930-1931 рр. група студентів створилалівонапіоналістичне об'єднання «Добамаасіайон» (Всебірманська національна ліга). Їїчлени стали додавати до свого імені слово«такин» — пан, господар. Цим вони хотілипідкреслити, що саме бірманці, а не іноземці єсправжніми господарями країни. Головною метоютакинів було здобуття Бірмою незалежності.Вони вимагали також відмінити колоніальнуконституцію, відправити у відставку антинарод-ний уряд, провести земельну реформу, прийнятитрудове законодавство. «Добама асіайон»організувала масові акції непокори властям,бойкоти іноземних товарів, походи протесту зпровінції на Рангун. Свою діяльність такининазивали «Революція 1300 року» (за бірманськимліточисленням). Видатну роль у цій організаціївідіграв Аун Сан. Ліве крило такинів сприйняломарк-ситські ідеї і створило комуністичнупартію Бірми (1939).

7. ІНДОНЕЗІЯ

На початок новітнього часу Індонезіязалишалася колонією Голландії. МаленькаГолландія не змогла запобігти проникненнюсюди також капіталів Англії, Японії, СІЛА.Індонезія постачала на світовий ринок нафту,олово, каучук, тютюн, цукор, чай, каву,копру. Іноземні монополії отримували значніприбутки. На 1937 р. сукупні інвестиціївеликих держав у Індонезії перевищували 2млрд. 264 млн. дол., половину з них складаликапітали Голландії.

В Індонезії фактично не було великоїнаціональної буржуазії. Це пояснюється тим,що на внутрішньому ринку панував китайськийкапітал. Лише в деяких традиційних галузяхвиробництва (виготовлення плетених виробів,національної тканини - батику, національнихсигарет) існував невеликий прошарок торгово-промислової буржуазії. Він не міг бутиорганізуючою силою національно-визвольногоруху. Цю роль в Індонезії відігралаінтелігенція, з її середовища вийшликерівники всіх політичних партій тапатріотичних організацій.

Індонезією управляв голландський генерал-губернатор. Водночас колонізатори намагалисязалучити до співробітництва вищі верствиіндонезійського суспільства. У 1918 р. буластворена Народна рада - дорадчий орган пригенерал-губернаторі. Частина її депутатівобиралась, частина призначалась. Голландціввели туди індонезійську еліту, а такожнайбільш популярних лідерів національногоруху, які досить часто використовували їїтрибуну для критики властей.

39

У 20-30-х роках в Індонезії відбуваласьконсолідація політичних сил, створювались партії,організації, товариства. Деякі з них спирались нанаціонально-релігійні традиції, інші дотримувалисьнаціонально-демократичного напрямку. Вони мали різнуідеологію, різні погляди на методи боротьби - відконсервативних до найрадикальніших. Спільним булоте, що всі вони висували вимогу національноїнезалежності.

Певна частина населення з інтересом сприйнялакомуністичні ідеї, була створена комуністична партія(1920). В 1920-1926 рр. вона діяла легальне іставила перед собою завдання одним ударом завоюватинезалежність і встановити соціалістичний лад. Улистопаді 1926 р. комуністи організували збройнеповстання на о. Яві. Воно зазнало поразки. Властіпровели масові арешти і страти. КГО була забороненаі надовго зійшла з політичної арени.

У 1927 р. виникла Національна партія Індонезії.Організатором її став син учителя, інженер Сукарно(1901-1970). Партія боролась за створення незалежноїдемократичної держави. Складалась вона переважно зселян, робітників, дрібних торговців. Засобамиборотьби були широкі антиколоніальні виступи,відмова від співробітництва з властями. Сукарновисунув теорію марха-енізму - ідеології простоїлюдини (від слова мархаен - проста людина). В нійпоєднувались деякі ідеї соціалізму, теорії СуньЯтсена і гандизму (тактика неспівробітництва).Передбачалось створення суспільства без класів і без"капіталізму, захист інтересів робітників іземлеробів та ін. За партією йшли лівонаціо-нальнісили. В 1930 р. Національна партія була забороненаза її нібито «комуністичний характер». Сукарно і щетроє її лідерів звинувачувались у «спробінасильницького повалення законного уряду» і булизасудженні на різні строки ув'язнення. Партіявідновила свою роботу під іншою назвою.

В 1939 р. було створене Політичне об'єднанняІндонезії -федерація провідних політичних партій.Воно виступало за єдність дій у боротьбі задемократичні реформи, обрання парламенту івідповідального перед ним уряду. За таких поступок збоку Голландії об'єднання обіцяло підтриматиколоніальні власті в їх діях проти загрози нападуЯпонії. Політичне об'єднання Індонезії можна вважатиформою єдиного національного фронту.

8. ІНДІЯ

Індія — британська колоніяІндія була британською колонією. Нею управляв

генерал-губернатор, який мав також титул віце-короля

і підпорядкову

40

вався безпосередньо англійському уряду. Колонізатористворили ефективний бюрократичний апарат. Індіяподілялась на провінції на чолі з губернаторами абоверховними комісарами. Крім того, там залишилосьблизько 600 князівств - «туземних держав», якітримались під постійним наглядом.

Англійські колонізатори підтримували кастовийподіл індійського суспільства. Близько 600 млн.населення належало до нижчих каст - найбільшпригнобленої частини народу. В країні існувало триполітичні партії загальношдійського масштабу:Індійський національний конгрес. Мусульманська лігаі Хінду махасабха (Великий союз індусів). ІНК винику 1885 р. як партія національної буржуазії. В ньомуіснували угруповання «поміркованих», що виступали заспівробітництро і компроміс з англійськими властями,і «крайніх», які вимагали масових дій протиколонізаторів з метою досягнення незалежності Індії.Мусульманська ліга виражала інтереси князів,священнослужителів ісламської фундаменталістськоїорієнтації і виступала за особливі права мусульман.Такою ж релігійно-шовіністичною організацією бувХінду махасабха. Колонізатори використовували ціпартії для розпалювання індо-мусульманськоїворожнечі та релігійного фанатизму.

Перша світова війна мала для Індії тяжкінаслідки. В армію було мобілізовано 1,5 млн.індійців, загинуло близько 700 тис. чол. Борг країнизріс із 192 млн. рупій в 1914 р. до 1 млрд. 325 млн.рупій в 1918 р.

Водночас укріпилися економічні позиції індійськоїнаціональної буржуазії. Кількість підприємств зпочатку XX ст. до 1919 р. зросла більш як у 5,5рази, а чисельність робітників на них - у 3,5 рази.Кількість зареєстрованих компаній зросла в рокивійни на 300 одиниць, сума капіталів усіх компанійзбільшилась з 721 млн. до 1066 млн. рупій.Переважала легка, в основному текстильна,промисловість. Але були і винятки. В 1911 р. вБіхарі індієць Тата побудував перший металургійнийзавод, а в 1915 р. - першу гідроелектростанцію. Вонивідіграли надзвичайно важливу роль у національномупідприємництві.

Індійська національна буржуазія вимагаларозширення своєї участі в управлінні країною. Зняттяперешкод для розвитку економіки, захисту відіноземної конкуренції на зовнішньому та внутрішньомуринку. В роки війни вона проводила курс «добро-зичливої опозиції», сподіваючись, що колонізаторипроведуть реформи, які будуть відповідати як їхінтересам, так і національним інтересам Індії. Цінадії не справдились, метрополія пішла лише нанезначні поступки, якими вона розраховувала ослабити

національно-визвольний рух.В 1919 р. був прийнятий Акт про державне

управління Індією (Акт Монтегю-Челмсфорда). Привіце-королі створювався

41

дорадчий орган - центральні законодавчі збори,члени яких частково обирались, частковопризначались. Встановлювалась багатоступенева іцензова система виборів. Виборче право одержалотрохи більше 1% населення. Віце-король визначав часскликання зборів, період роботи і питання, щопідлягали обговоренню. Рішення законодавчих зборівмали характер рекомендацій і не були обов'язковимидля виконання. На місцях створювались провінційнізаконодавчі збори, підпорядковані англійськимгубернаторам. Індійці дістали змогу займатидругорядні пости в системі колоніальноїадміністрації. Одночасно був прийнятий законРоулетта, який забороняв свободу слова, зборів,демонстрацій, встановлював жорсткий поліцейськийрежим, надавав віце-королю і губернаторам провінційправо заарештовувати і висилати без пред'явленнязвинувачення і без суду будь-яких осіб.

Вчення М.К. Ганді. Тактика ненасильницькогоопору колонізаторам

Акт про державне управління Індією ітерористичний закон Роулетта викликали глибокеобурення індійського народу. В Індійськомунаціональному конгресі лише незначна група підтри-мала їх. Основна частина конгресу відкинула підокументи як «недостатні, незадовільні ірозчаровуючі».

В цей період на чолі ІНК став видатнийполітичний діяч Індії Мохандас Карамчанд Ганді(1869-1948). Ганді створив власну філософськутеорію - гандизм. Кінцевою метою буття він вважавзвільнення людини від страждань і створеннясуспільства загального благоденства. Цього можнадосягти шляхом морально-етичних засобів —самоочищення і самовдосконалення особи йсуспільства. Ці ідеї поширювались і на суспільно-політичний розвиток Індії. На думку М. Ганді,національно-визвольна боротьба виправдана,

Махатма Ганді

необхідна і справедлива, тому що колонізаторизавдають нестерпних страждань народу. У своїйпрактичній діяльності він поєднував реформізм іреволюційну активність

42

мас. М. Ганді є основоположником особливої тактикиборотьби — пасивного опору або ненасильницьких дій.Принцип ненасиль-ства він пояснював особливостямименталітету і релігією населення Індії. Головнимиметодами неспівробітництва були: відмова від роботив англійських адміністративних установах, від на-вчання в англійських навчальних закладах, бойкотанглійських товарів, мітинги, демонстрації, страйки.Вищою формою боротьби М. Ганді вважав несплатуподатків., Його особистим методом протесту протибудь-яких форм насильства в суспільстві булоголодування, інших він до цього не закликав.

М. Ганді добре знав потреби нижчих верствіндійського населення. Він виступав протинаціональної і релігійної ворожнечі, проти кастовоїнерівності. Спосіб життя М. Ганді був надзвичайноскромним. Дуже швидко він завоював повагу і підтрим-ку широких мас. Його стали називати Махатма - великадуша, а це означало, що вже за життя його визналисвятим.

Піднесення національно-визвольного руху в 1919-1922рр. Перша кампанія громадянської непокори

Обнародування Акту Монтегю-Челмсфорда і законуРоулетта викликало масові акції протесту. У квітні1919 р. сталися криваві події в місті Амрітсарі(Пенджаб), де англійські війська безжаліснорозстріляли мирний мітинг. Амрітсарський розстрілспричинив зростання антианглійських виступів іпіднесення національно-визвольного руху. В 1920-1922рр. ІНК на заклик М. Ганді проводив першу кампаніюгромадянської непокори під лозунгом надання Іядіїсамоуправління, кампанія супроводжувалась масовиминенасильницькими виступами. Колоніальнаадміністрація відповіла репресіями. В деякихрегіонах ненасильницькі методи почали переходити внасильницькі, ситуація поступово виходила а-підконтролю конгресу. В 1922 р. ІНК прийняв рішенняприпииити.кампанію, що викликало глибокерозчарування його лівого криДа і народних мас, аджездавалося, що поставлена мета незабаром будедосягнута. Перша кампанія громадянської непокоризашняилась безрезультатно.

Друга кампанія громадянської непокори та її наслідкиУ 20-ті роки в країні спостерігалась консолідація

сил, відбувалось осмислення досвіду першоїзагальноіндійської акції ненасильницького опору, їїсильних і .слабих сторін. Посилювалось розмежуванняв Індійському національному конгресі - виділиласьфракція свараджистів (сварадж - своя влада), які по-лемізували з М. Ганді і вважали, що недоцільнопроводити масові кампанії непокори, а слід

завойовувати місця в законодавчих

43

зборах і домагатися реформ шляхом тиску наанглійські колоніальні власті. В цей час ліве крилоконгресу очолив Дж. Неру (1889-1964).

Організовувалися й інші політичні течії. Певнучастину населення приваблювали марксистські ідеїсоціальної справедливості і загальної рівності.Виникали марксистські гуртки і групи, якіоб'єдналися в Комуністичну партію Індії (1925). В1926-1928 рр. у провінціях було створено чотириробітничо-селянські партії, які висували соціально-економічні вимоги. В Індії існувалилівонаціоналістичні і терористичні угруповання, щоставили своєю метою здобуття незалежності збройнимиметодами. Всі ці організації,не мали реальноговпливу на національно-визвольний рух. Активізуваласьтакож фанатична релігійна пропаганда Мусульманськоїліги і Хінду махасабха.

Провідна і вирішальна роль у боротьбі занезалежність належала Індійському національномуконгресу, який проводив поступову планомірну роботуз об'єднання всіх антиколоніальних сил.

В кінці 20-х років англійський парламент створивкомісію Саймона, якій доручалося підготуватипропозиції щодо реформи управління Індією. Напротивагу їй ІНК організував комісію підголовуванням Мотілала Неру і запропонував їйрозробити проект індійської конституції.«Конституція Неру-старшого» містила такі основніположення: 1) змінити адміністративний поділ Індіїза мовним принципом; 2) передати законодавчу владу вІндії законодавчим зборам, а виконавчу - індійськомууряду; 3) зберегти за Англією право зовнішніхзв'язків і оборони. У цілому вона передбачаланадання Індії статусу домініону.

Англійські власті відхилили пропозиціїІндійського національного конгресу. Це сталоприводом до проведення другої кампанії громадянськоїнепокори, яка відбулася в 1930-1931 рр. У березні1930 р. М. Ганді опублікував програму кампанії - «IIпунктів». Вона включала такі найважливіші вимоги:зниження валютного курсу рупії відносно фунтастерлінгів; скорочення поземельного податку на 50%;ліквідація урядової соляної монополії і податку насіль; обмеження ввозу іноземних тканин і одягу;надання індійському торговому флоту виключного правана внутрішні перевезення; зниження заробітної платианглійським чиновникам на 50%; звільнення політичнихв'язнів, за винятком засуджених за насильство та ін.Колоніальна адміністрація залишила «II пунктів» безуваги.

Початком неспівробітництва став знаменитий«соляний похід» М. Ганді, в ході якого він та йогопослідовники хотіли порушити соляну монополію і

вирушили на морське побережжя Гуджарату длявипарювання солі з морської води. Масові нена-

44

сильницькі акціїохопили Індію.Розпочалися арештиактивних учасниківруху. В травні 1930р. був заарештованийМ. Ганді, але кам-панія тривала. Вряді місцьненасильницькі діїпереросли в насиль-ницькі (зіткнення зполіцією івійськами, розгромиурядових установ,селянськіповстання). Налякані розмахом ан-тианглійськихвиступів, власті пішли на переговори з ІНК. Сторонидосягли компромісу. Конгрес зобов'язався припинитикампанію, віце-король обіцяв не вдаватися дорепресій, звільнити більшість заарештованих. Врайонах селянського руху знижувався поземельнийподаток. Вводились протекціоністські тарифи на вве-зення окремих товарів. М. Ганді отримав запрошенняна конференцію «круглого столу» в Лондоні, в якій доцього від індійської сторони брали участь лишемаловідомі політичні діячі.

Поїздка М. Ганді до Європи стала сенсацією.Преса багато писала про його незвичайний спосіб

життя, одяг, манеру спілкування і значно менше пройого теорію і методи боротьби. М. Ганді виступив ванглійському парламенті. Його прийняв король ГеоргУ.Побувавши на засіданні конференції «круглого столу»,він дійшов висновку, що англійська сторона незбирається нічого змінювати в становищі Індії. Назнак протесту проти такої політики в 1932 р.булаоголошена третя кампанія громадянської непокори, дляякої були характерні не масові, а індивідуальніформи, і вона не досягла великого розмаху.

В 1935 р. був опублікований новий закон проуправління Індією. Індійський парламент - центральнізаконодавчі збори -як і раніше, повністю залежав відвіце-короля, а законодавчі збори на місцях - відгубернаторів провінцій. Надавались поступки деякимверствам населення. Кількість виборців розширяласьдо 12% населення. Знижувався майновий ценз, правоголосу одержала сільська верхівка і робітники. Длявиборів у законодавчі збори створювалось 12 курій зарелігійним і кастовим принципом. Цей порядокроздроблював і послаблював патріотичні сили. Рядпереваг одержали мусульмани. Народ назвав закон 1935р. «рабською конституцією». Проте і Акт про

ДжвахарАал Перу та Махатма Ганді

управління Індією

45

1919 р., і закон ,1936 р. не варто оцінювати тількинегативно. Вони не вирішували основної проблемиІндії - здобуття незалежності, але відкривали певніможливості для ведення постійної антиколоніальноїборотьби, одержання часткових поступок, здобуттяІндійським'рв^іціоиальним конгресом та іншимиполітичними силами досвіду парламентськоїдіяльності.

В 1937 р, за врввміааконом були проведені виборив провінційні законодавчі збори, які завершилисяперемогою конгресу. •, '.•., .''• ' ^.•"'...: :'

В кінці 30-х років ІНЕЙі'іаомітно активізувавсвою роботу серед різних верств населенійівйПосилила свої позиції і Мусульманська ліігвс, Мисними розїздрнулася дискусія з приводу шляхівздобуття :яеНяж)уівд<^М^^ ліга вважала, щона території Індії елід створити дві держави зарелігійним принципом: індуську і мусульманську.Почалися контакти англійських урядових кіл зпредставниками Індійського національного конгресу іМусульманської ліги, які переривалися черговими ре-пресіями та арештами. В цілому полеміка закінчиласьтим, що після Другої світової війни Британська Індіяздобула незалежність мирним шляхом і була розділенана релігійній основі на два домініони - Індію іПакистан.

9. АФГАНІСТАН

Економічне і політичне становище Афганістану напочатку новітньої історії

Афганістан був відсталою країною з феодально-патріархальними відносинами. Більша частина земель,що оброблялися, знаходилась в руках поміщиків.Селяни орендували їх на кабальних умовах. У глухихгірських районах збереглося патріархально-натуральне господарство. Третину населення країнискладали скотарі-кочівники. Хани кочових інапівкочових племен зберігали фактичнунезалежність, ухилялись від сплати податків і булипостійним джерелом сепаратизму в державі.

В Афганістані взагалі не існувало Залізниць, аєдина шосейна дорога вела з Кабула до індійськогокордону. Єдиним підприємством у країні буввійськовий арсенал. Не існувало й національноїбуржуазії. Афганська торгова буржуазія тільки фор-мувалась. Панівна роль у зовнішній торгівліналежала вихідцям з Індії, а внутрішній ринокдержали у своїх руках купці неафганськихнародностей, в основному таджики.

Величезним впливом користувалось мусульманськеДухівництво, яке контролювало всю духовну сферу,освіту, Вершило

суд за законами шаріату." В країні працювало всьогодва світські училища з дуже обмеженою програмою дляпідготовки чиновників.

Після війни з Англією 1878-1880 рр. Афганістанперетворився в напівколоніальну державу. Йогозовнішня політика була підпорядкована Англії.Культурні та економічні зв'язки із зовнішнім світомсуттєво обмежувались, а європейці взагалі недопускались у країну. У внутрішні справи еміраАнглія не втручалась.

Перед Афганістаном гостро стояла необхідністьзавоювання національної незалежності і проведенняефективних реформ у сфері державного управління,економіки, культури. Передові погляди на розвитоккраїни виражав рух молодоафганців, до якого входилипоміщики, пов'язані з ринком, купці, інтелігенція,офіцери. Молодоаф-ганці були невеликою групоюреформаторів, їх соціальна база була дуже слабкою,але вони активно готувалися до рішучих дій.Об'єктивно, вони захищали капіталістичний шляхрозвитку.

Боротьба Афганістану занезалежність.Третя англо-

афганська війнаВ лютому 1919 р. в Афганістані стався державний

переворот. До влади прийшов емір Амавулла-хан, одиніз лідерів моло-доафгаиців. Його підтримала: армійі населення Кабула. В країні встановивсямолодоафганський режим (1919-1929), який ставивсвоєю метою проведення радикальних перетворень.

28 лютого 1919 р. АманулЛа-ханпроголосивнезалежність Афганістану від англійськихколонізаторів. Його уряд звернувся до британськихвластей з пропозицією переглянути англо-афганськівідносини на основі рівноправності сторін. Англіявідповіла відмовою. В цій ситуації молодоафганцішукали підтримку і союзників і знайшли розуміннясвоїх проблем у більшовицького уряду Росії. Вберезні 1919 р. Афганістан і Ра-дянуька держававзаємно визнали Один одного і заявили проспівробітництво в боротьбі проти зовнішніх ворогів.Для обох країн це був перший крок на шляхуміжнародного визнання.

47

Емір Аманулла

Боячись втратити свої геополітичні і стратегічніпозиції в Афганістані, Англія розв'язала війну, яказакінчилась перемогою афганського народу. В серпні1919 р. був підписаний мирний договір, І9& якимАнглія визнавала незалежність і суверенітетАфганістйвіу*

Молодоафганський уряд вів переговори з РадянськоюРосією про укладення двостороннього договору.Аманулла-хан надіслав кілька ^истівлідерамбільшовиків, у тому числі В.І. Леніну. В грудні 1919р. в Кабул після багаторічної міжнародної ізоляціїприбула перша іноземна місія - делегаціяТуркестанської Радятей^оіЇ Республіки. 28 лютого1921 р. молодоафгансь-кий я б^іВДЙвицький режимипідписали договір про дружбу. Радяяс^ЇЙІ Ї^рріядобровільно передавала Афганістану частину земельуприкордонних районах Середньої Азії, надавала грошо-ву і,дв^сі»кову допомогу, дозволяла транзит вантажівчерез свою теріи^)ію на пільгових умовах.

;^ \і/ ^ Молодоафганський режим (1919-1929)Здобувши незалежність, новий уряд Афганістану

розпочав проведення реформ. В 1923 р. була прийнятаперша конституція Афганістану. Вона підтвердиласуверенітет країни, оголосила еміра носієм верховноївлади, декларувала деякі демократичні свободи.Створювалась система дорадчих органів при емірі:Державна рада. Зібрання вождів і мусульманськихбогословів, Рада державних чиновників. Конституціяліквідувала рабство, численні феодальні повинності,релігійну нерівність. В Афганістані встановиласьконституційна монархія.

Важливою складовою частиною реформ сталиекономічні перетворення. Була проведена земельно-податкова реформа. Натуральний податок змінювавсягрошовим, вводилась приватна власність на землю,землі духівництва переходили у власність держави. В1921 р. був прийнятий закон «Про розвиток про-мисловості», почалося створення національнихдержавних і змішаних державно-приватних акціонернихтовариств і підприємств. Інвестиції в них зробиланова правляча еліта й емір. Іноземні вклади векономіку Афганістану допускались лише під контролемдержави. Створювалися сприятливі умови для зміцненняринкових відносин.

Ряд заходів спрямовувався проти всесиллямусульманського духівництва. Створювалися світськісуди. Всі мулли мали пройти переатестацію.Розширювалась кількість світських шкіл, частинамолоді направлялась на навчання за кордон.

Формування нової політико-економічної структуриАфганістану вимагало розширення зовнішніх зв'язків.В 1927-1928 рр. Аманулла-хая здійснив велику

зарубіжну поїздку і відвідав Індію,

48

Єгипет, Італію, Францію, Німеччину, Англію,Радянський Союз, Туреччину, Іран. Він зустрівся збагатьма політичними діячами, підписав серіюдоговорів і угод про співробітництво. В європейськихкраїнах Аманулла-хан з великим інтересом оглянувпередові промислові підприємства, домовився пронадання концесій ряду фірм, запросив на роботуінженерно-техшчний персонал. Повернувшись додому,він був готовий продовжувати перетворення.

Однак на цей час в Афганістані склався блок сил,який ставив своєю метою ліквідувати Молодоафганськийрежим. Реформи проводились надто швидкими темпамибез урахування специфіки країни, менталітету народу.Широкі верстви населення теж не бачили змін на кращеі не розуміли суті подій. Свою роль відіграловтручання Англії, яка шукала способу зновуутвердитися в Афганістані. Виникло безліч збройнихзагонів, що воювали проти молодоафганського режимупід лозунгами ісламу, звинувачуючи еміра Амануллу впроведенні заходів, які суперечили нормам шаріату ітрадиціям народу. Один з них очолив колишніймолодший офіцер афганського війська Бача-і-Сакао(Син водоноса). Він швидко здобув популярність напівночі країни і розпочав успішний наступ на Кабул.У січні 1929 р. Бача-і-Сакао був проголошений еміромАфганістану під іменем Хабібулла Газі.Молодоафганський режим був повалений. Аманулла-ханзрікся престолу і залишив країну.

Навесні 1929 р. в боротьбу за владу включивсяколишній військовий міністр Аманулли-хана МохаммадНадір-хан. Йому активнодопомагала Англія. Вжовтні 1929 р. він розбив загони Бача-і-Сакао іоволодів Кабулом. Емір-самозванець був страчений.Надір-хан як правитель влаштовував і стару верхівкусуспільства, і нову еліту. За їх підтримки вінзійшов на трон і став новим шахом Афганістану(1929).

Афганістан у 30-х роках XX ст.В 1931 р. була прийнята друга конституція, яка

враховувала зміни в суспільстві. З одного боку,зміцнювалась центральна влада,

49

Бача-і-Сакао

створювались умови для участі в управлінні державоюнових суспільних сил. З іншого боку, відновлювалисьправа і привілеї духівництва і племінної знаті. Вкраїні створювався двопалатний парламент. Більшістьчленів верхньої палати — Ради знаті — призначалисьшахом із числа традиційної аристократії, ханівплемеи, вищого. духівництва. Депутатами нижньоїпалати - На-щонад^ної рад»| 4)0бирались грамотніпіддані віком від ЗО до 70 років з ре^^іЙЙЬ *яесняхі справедливих людей». За конституцією,•;іф'і^і|^(дахЕ|іх визначались не лише світськими законами,але й 'ііц^і^нїіми -шаріату. Оголошувалась свободаторгової промїяМ діяльності інедоторканість''іссзі^^ 1,,,

В.'го^||Й^сїйісій сфері?доігримувались курсу настворення наї^оівада^Ї'Ііромйсловості^й торгівлі. В1931 р. в Кабулі відкрито деї^іздїйааціональнийбаякі. Йому було надано право монопольної заготівлій експорту головного стратегічного товаруА;фгаяістану - каракулю. Приватні підприємціпрагнули, як правило, займатися прибутковоюторгівлею і уникали виробництва. Держава виділилакошти на будівництво доріг і зрошувальних систем.Стали до дії такі підприємства, як бавовняна фабрикав Джабаль ус-Сераджі і вовнопрядильна фабрика вКандагарі, обладнання для яких закупив ще Аманулла-хан. За допомогою СРСР були споруджені бавовноочисніпідприємства на півночі країни. В 30-х роках XX ст.СРСР належало перше місце в експорті Афганістану ідруге місце в його імпорті.

В 1933 р. Надір-щах був убитий одним із учасниківмолодо-афганського руху на знак помсти за розправунад соратниками еміра Аманулли. Влада перейшла дорук Мухаммада Захір-шаха, який у загальних рисахпродовжував попередню політику.

У 20-30-х роках внаслідок проведення реформАфганістан зробив помітний крок уперед у своємурозвитку. Водночас там залишились сильні пережиткифеодалізму.

10. ІРАН

Іран на початку новітніх часівУ 70-х роках XIX ст. Іран потрапив у залежність

від Англії і Росії. Його економікамала .напівфеодальний, напівколоніальний характер.У сільському господарстві панували феодальніпорядки. Земля належала поміщикам, якізастосовували традиційні форми експлуатації. Врайонах кочових племен зберігались феодально-патріархальні відносини.

Іран перетворився в аграрно-сировинну базуіноземних держав. Вони встановили контроль над

кредитно-банківеькою сис-

50

темою, зовнішньою торгівлею, засобами зв'язку ішляхами сполучення, нафтовидобувною інафтопереробною промисловістю, рибними промислами,лісовими розробками тощо. Держави розділили Іран насфери впливу. Англійський імперіалізм панував упівденному і центральному Ірані, російський царизм -на півночі країни.

Іноземці проникли і в політичну сферу. Іран бувконституційною монархією на чолі з династієюКаджарів, яка не мала реальної влади і не володіласитуацією в країні. Росія створила бригаду перськихкозаків, котра стала єдиною добре підготовленою ібоєздатною частиною іранської армії. Вищі командніпосади в ній займали російські офіцери. На важливідержавні пости в Ірані призначались особи,рекомендовані представниками російського царя.Англія підтримувала сепаратизм ханів південних іцентральних районів, без відома уряду укладала зними угоди, виплачувала субсидії, поставляла зброю.Це дозволяло безроздільно господарювати в їхволодіннях.

Під час Першої світової війни Іран оголосив просвій нейтралітет, але воюючі держави не взяли йогодо уваги. Північ Ірану захопили російські війська,південь - англійські. Після виводу російської арміїв 1918 р. Англія окупувала колишні російські зонивпливу - Гілян, Хорасан, частину Іранського Азер-байджану. Звідси здійснювалась антирадянськаінтервенція в Російський Азербайджан і Середню Азію.

9 серпня 1919 р. іранський уряд, в порушенняконституції і без санкції парламенту (меджлісу),підписав з Англією кабальну угоду. Під контрольанглійських представників ставилась армія, фінанси,торгівля, інші сфери життя. Іран перетворювався впротекторат.

Антинаціональна політика правлячих кіл викликалапіднесення визвольного руху під патріотичнимилозунгами. Склалося кілька його центрів.

Демократичний і національно-визвольний рух у 1920-1922 рр.

У квітні 1920 р. почалося повстання протишахського уряду та англійської окупації в ІранськомуАзербайджані. Його очолив лідер партіїазербайджанських демократів шейх М. Хіа-бані. Увиступах брали участь ремісники, дрібна буржуазія,інтелігенція, національна торгова буржуазія.Висувалися такі вимоги: ліквідація англо-іранеькоїугоди, зміцнення національної незалежності,проголошення Ірану республікою, надання Азербайджануавтономії, проведення демократичних реформ. Шахськийгубернатор і чиновники були позбавлені посад.Демократи взяли владу в свої руки. Був створений

національний уряд на чолі з М. Хіабані. Нова владаввела контроль над цінами на

51

продовольство і товари першої необхідності,відкрила школи та медпункти для народу. У вересні1920 р. повстання було придушене об'єднанимисилами шахських і англійських військ. ШейхМ. Хіабані загинув.

Ще одним важливим центром національно-визвольногоруху стала провінція Гілян. В роки Першої світовоївійни тут виник партизанський рух дженгелійців(дженгель - ліс) на чолі з Кучек-ханом. Вонивиступали за здобуття національної незалежності підлозунгами ісламу. Дженгелійців підтримували селяни,міська біднота, торговці, частина великих купців,поміщиків,мусульманського духівництва.

Радянська Росія, більшовики Закавказзя намагалисявпливати на ситуацію в Гіляні. В травні 1920 р.Волзько-Каспійська флотилія .розгромила залишкибілогвардійських частин, які втекли на територіюІрану, в порту Ензелі на південному узбережжіКаспійського моря. Радянські представники зустрілисяз Кучек-ханом і запропонували йому допомогу. Буладосягнута домовленість про спільні дії, виник єдинийфронт, в який увійшли патріотично настроєні поміщикиі купці, інтелігенція, середні міські верстви,сільськогосподарські робітники, іранські комуністи.Програма фронту включала такі пункти: ліквідаціянерівноправних договорів, встановлення республіки,захист особи і майна громадян, рівноправність всіхнаціональностей, захист ісламу.5 червня 1920 р. була проголошена ГілянськаРадянська республіка. Створювався революційний уряді революційна військова рада на чолі з Кучек-ханом.Дуже швидко виникли розбіжності між групою Кучек-хана і комуністами. Останні відстоювали ідеюнегайної соціалістичної революції в Гіляні якскладової частини світової революції, вимагалирішучих дій, наприклад, реквізиції майна багатих,боротьби проти ісламу тощо. Кучек-хан стояв напоміркованих позиціях і виступав за вирішенняполітичних завдань, в першу чергу за здобуття Іраномнезалежності. Свою точку зору на тактику боротьбимала і група радикальної інтелігенції, яка,ігноруючи відсутність збройних сил, намагаласярозпочати похід на Тегеран. Конфронтація привела дорозриву і відновлення єдиного фронту, через деякийчас недавні союзники знову стали ворогами. Влистопаді 1921 р. бригада перських козаків, якійдопомагали англійські війська,розгромила Гілянську республіку.

Третім центром визвольного руху був Хорасан.Влітку 1921 р. тут розпочалося повстаннявійськових і жандармських частин, якимикомандував-долковник М. Тагі-хан Пасіян. Його

підтримала національна і дрібна буржуазія,інтелігенція. Стихійно зародився селянський рух.Вимогами повсталих булиг.ви-зволення Ірану з-підконтролю Англії, скликання парламенту,

52

забезпечення демократичних свобод. Уряд кинув нарозгром повстання ханські загони курдських племен, водній із сутичок з ними М. Тагі-хан загинув. Основнісили повстанців зазнали поразки, а розрізненіселянські загони продовжували боротьбу ще протягомроку.

Під тиском національно-патріотичного рухуправлячі кола Ірану анулювали кабальну угоду 1919р., англійська та іранська реакція зазнала поразки.

В іранському суспільстві існували доситьвпливові сили, зацікавлені в нормалізації відносин зРосією. Радянсько-іранські дипломатичні відносинибули встановлені в 1920 р. У Москві почалисьпереговори, які завершились підписанням договору від26 лютого 1921 р. Радянська сторона відмовилась відугод царського уряду, які порушували суверенітетІрану, від режиму капітуляцій і праваекстериторіальності. Було визначено лінію державногокордону. Сторони заявили про невтручання у внутрішнісправи одна одної. Ірану безвідплатно передаваласьна його території власність царського уряду на сумублизько 70 млн. руб. золотом, а також власністьРосійського кредитного банку на суму 64 млн. руб.золотом. Спеціальна стаття передбачала умови вве-дення радянських військ в Іран, якщо виникне таканеобхідність. Договір був вигідним для Ірану в будь-якому відношенні. Він також вирішував питання прорадянські кордони в Закавказзі.

Боротьба за владуПісля Першої світової війни і революційних

потрясінь 1920-1922 рр. широкі кола іранськогосуспільства були зацікавлені в досягненністабільності, ліквідації анархії, обмеженні свавілляфеодальної аристократії, зміцненні державної влади.Нові соціальні сили (національна буржуазія,поміщики, пов'язані з ринком) хотіли прийти дореального управління державою. Важливу роль уполітичній боротьбі початку 20-х років відіграв пол-ковник бригади перських козаків Реза-хан. Він займавпосаду військового міністра в кількох уряд ах, бувпрем'єр-міністром, провів багато вдалих військовихоперацій. Реза-хан спирався на військову силу, алеодночасно він прагнув здобути собі політичнихсоюзників, став ініціатором створення Партіїоновлення -Таджедат. У боротьбі за владу він вдаловикористав у своїх цілях можливості парламенту іпретендував на оцінку своїх дій як законних. 31жовтня 1925 р. після довгих дебатів парламент, законституцією не маючи на це права, вирішив скасуватидинастію Каджарів, передати тимчасову владу Реза-хану і скликати Установчі збори. 12 грудня 1925 р.ці збори проголосили Реза-хана шахом Ірану. Нова

династія була названа Пехлеві.

53

Реформи Реза-шаха ПехлевіРеза-шах Пехлеві здійснив серію реформ,

спрямованих на подолання відсталості Ірану. Вінзміцнив державну владу, розгромив феодальнийсепаратизм і демократичний рух, опозицію поставивпід жорсткий контроль, а потім зовсім знищив.

Почалося створення законодавчої бази держави.Була проведена судова реформа, прийнятийкримінальний (1927) і цивільний (1929) кодекси заєвропейськими зразками. Сильно скорочувалисьповноваження шаріатських судів. Ряд законів бувспрямований іїроти робітничих і селянськихвиступів.

Закон про врегулювання промисловості надававпільги національному капіталу. Засновувалисьдержавні і змішані дер-жавно-пргіватні компанії.За сприяння уряду будувались підприємства легкої іхарчової промисловості, виникли військові,цементні, гліцеринові заводи. Був створенийНаціональний банк Ірану (1928), введена державнамонополія на зовнішню торгівлю (1931). Особливаувага приділялась будівництву залізниць ішосейних шляхів.

У І929 р. вводилося право приватноївласності наземлю

для всіх громадян. У 20-30-х роках відбувся продаж державних земель. Закон про кадастр (1930) замінював натуральні податки з землі і з худоби на грошові. Відкрився спеціальний сільсько-господарський банк, який видавав позички на пільгових умовах. Кілька законодавчих актів захищали земельну власність від посягань незаможних: закон проти насильницького захоплення земель, (1930), закон дроти аграрного бандитизму (1931). Ці перетворення значно зміцнили позиції поміщиків як великих товаровиробників, зміцнили ринкові відносини. В той же час для основної маси селянства суттєвих змін не відбулося.

У 20-30-х роках, в Ірані були проведені такожреформи у сфері 1 культури і побуту. Створювалисьсвітські школи, вищі навчальні за- | клади. Бувуведений європейський одяг, прийнятий декрет прообо-. , в'язкове зняття чадри, феодальна титулизмінювалися прізвищами. ^ У зовнішній політиці в

перщі роки свого правління Реза- | шах маневрував.Він дещо ^обмежив права іноземних держав у. І Ірані,

скасував режим капітуляцій (1928). В цілому вінпідтри- | мував хороші .стосунки ,з усіма сусідами.

З другої половини І 30-х років сталасяпереорієнтація Ірану з Англії на фашистську

Німеччину і швидке зближення з нею.^ Реза-шах Пехлеві зумів провести у своїй відсталій,

нащвфер ]

одальній країні досить ефективні буржуазніреформи, долаюча опір старої знаті, ханів кочовихплемен, мусульманського духіву ництва, лівоїопозиції. В основному він зробив це примусовим^методами. Режим Реза-шаха був буржуазно-поміщицькою дикдй татурою, різновидомавторитаризму. |

54

11. ТУРЕЧЧИНА

Крах Османської імперіїУчасть Османської імперії в Першій світовій війні

на боці німецького блоку мала надзвичайно тяжкінаслідки для турецького суспільства. Сільськегосподарство - основа турецької економіки - булоповністю дестабілізоване. Чоловіки були мобілізованідо війська, внаслідок чого село втратило найбільшпрацездатну частину населення. Посівні площіскоротилися більш ніж удвоє. В порівнянні здовоєнним періодом збір тютюну знизився з 49 тис. тдо 18,5 тис.т, бавовни - з 24 тис. т до 2 тис. т,ізюму - з 62 тис. т до 25 тис. т. Поголів'я худобискоротилось з 45 млн. до 18 млн., а кількість биківі буйволів у сільському господарстві, де вони булиосновною тягловою силою, знизилась на 90%, бо їхреквізували для потреб армії. Землю доводилосьобробляти вручну. Сотні тисяч селян загинули відголоду, хвороб і непосильної праці.

Внаслідок інфляції і зростання цін різкопогіршилось життя широких верств міського населення.Піни на хліб за роки війни зросли більш ніж у 50разів, на маслинову олію - у 25, на баранину - у 20,на гас, вугілля, дрова - в 10-15 разів. Хліб кош-тував в середньому 15-20 піастрів за одну окку (1,25кг), м'ясо -130 піастрів, рис - 90 піастрів, масло -400 піастрів. В той же час середня зарплатаробітника становила 15-25 піастрів на день,чиновника - 25-50 піастрів на день. Сім'я призваногодо війська одержувала допомогу в розмірі 5 піастрівна день.

За роки Першої світової війни в Османськійімперії було мобілізовано в армію 2,85 млн. чол.,людські втрати досягли близько 2,47 млн. чол., втому числі 500 тис. чол. вбитими, 400 тис. чол. -пораненими, 1,57 млн. чол. - полоненими, зниклимибезвісти. Державний борг за час війни зріс у трирази і перевищив річний бюджет більш ніж у 20 разів.Загальні витрати на війну оцінюються в 10 млрд.золотих франків.

Неспроможність правлячих кіл захищати національніінтереси, тяжкі військові поразки Та їх наслідки,нестерпне становище широких верств населеннявикликали масове незадоволення в країні, якепроявлялось у стихійних виступах проти влади.Заворушення охопили турецьку армію, великого розмахунабуло дезертирство. Багато військовослужбовців зізброєю в руках переховувались у гірських районахСхідної Анатолії, об'єднуючись у збройні загони,

Після підписання Радянською Росіє.ю Брест-Литовського мирного договору молодотурки розпочализбройну інтервенцію в Російському Закавказзі.

Навесні і влітку 1918 р. турецькі війська окупувалипівденну Грузію, велику частину Вірменії та

55

Азербайджану. 15 вересня 1919 р. турки зайнялиБаку. Перекидання кращих дивізій у Закавказзяослабило турецькі позиції на македонському іпалестинському фронтах. Скориставшись цим, військаАнтанти розгромили тут турецьку армію тапросунулись далеко вглиб турецьких територій.Подальший опірбув марним.

Націонадьно-патріотичний рух. Першізаходи кемалістського уряду

ЗО жовтня 1918 р. султанський уряд підписав здержавами Антанти Мудроське перемир'я. Вонопередбачало демобілізацію армії, здачу військовихкораблів, видачу військовополонених. Туреччинавтрачала арабські землі. Держави Антанти залишали засобою право окупувати чорноморські протоки і будь-які інші стратегічні пункти. В Стамбул були введеніанглійські війська. Мудроське перемир'я означалокрах Османської імперії, переможці приступили дорозподілу її земель. Розпочалась ан-титурецькаінтервенція, в якій взяли участь Англія, Франція,Італія, Греція. Під загрозу було поставлене самеІснування Туреччини як самостійної держави.

У відповідь на ці імперіалістичні плани в країнісформувався націоналістичний рух під керівництвомгенерала Мустафи Кемаля. Виникли патріотичніорганізації - товариства захисту прав. В них дляборотьби за спільні інтереси об'єдналися націо-нальна буржуазія, дрібна буржуазія, офіцерство,інтелігенція, селянство, робітники. В 1919 р.товариства провели два з'їзди і створиликоординуючий орган - Представницький комітет.

Під тиском напіонально-патріотичного руху султанскликав у Стамбулі парламент (меджліс), якийприйняв «Національну клятву» - декларацію, щопроголошувала право Туреччинина суверенітет.

У відповідь 16 березня 1920 р. держави окупувалиСтамбул,

розігнали парламент, заарештували і вислали багатодепутатів. Частина з них втекла в Анатолію іпідтримала кемалістів. У квітні 1920 р. бувобраний Новий парламент - Великі національні збориТуреччини (ВНЗТ), які почали працювати в Анкарі.ВНЗТ проголосили себе єдиною законною владою вТуреччині і створили уряд на чолі з М. Кемалем. Україні склалося двовладдя: одночасно існувалисултанський уряд у Стамбулі ікемалістський в Анкарі.

У боротьбі проти зовнішніх ворогів МустафаКемаль прагнув залучити в союзники РадянськуРосію. Він виходив з того, що більшовицький режим,

який перебував у подібній ситуації, переживав такіж проблеми в роки іноземної інтервенції та

56

громадянської війни, надасть йому матеріальну івійськову допомогу. З ініціативи М. Кемалярозпочалися контакти з керівництвом РадянськоїРосії, були встановлені радянсько-турецькідипломатичні відносини (1920). Проводились консуль-тації про підготовку двостороннього договору.

10 серпня 1920 р. султанський уряд підписав зАнтантою Севрський договір, за яким Туреччинізалишалась невелика територія в ЦентральнійАнатолії. Решта її земель розподілялась між Англією,Францією, Італією і Грецією. Північний схід Анатоліївідходив дашнакському уряду Вірменії. На південномусході планувалось створити державу Курдистан підпротекторатом Англії. Зона проток виділялась вособливий район під міжнародним контролем. Стамбулзалишався за Туреччиною умовно, якщо договір буделояльно виконуватись. Туреччина переставала існуватияк самостійна держава.

Анкарський уряд не визнав Севрського договору ірозпочав підготовку до боротьби з іноземнимизагарбниками. Проте, втрачаючи власні території,кемалісти вели агресивну політику в Закавказзі протинезалежних національних держав Вірменії та Грузії,захопили частину їх земель. Інтереси кемалістів уданому регіоні зіткнулися з більшовицькими. Восени1920 р. Червона Армія силою зброї ліквідувала уряддашнаків у Вірменії, уряд меншовиків у Грузії івстановила Радянську владу в Закавказзі. Після цьоговідновилися радянсько-турецькі переговори, почалосьобговорення територіальних проблем. Більшовики пішлина поступки і задовольнили ряд претензій кемалістів.16 березня 1921 р. в Москві було підписано договір«Про дружбу і братерство» між Туреччиною і РРФСР.Сторони заявляли, що вони поділяють принципибратерства націй і право народів на самовизначення,зазначали «існуючу між ними солідарність у боротьбіпроти імперіалізму» і визнавали, що «будь-якітруднощі, створені для одного з двох народів,погіршують становище іншого». Радянський урядвідмовлявся від режиму капітуляцій, нерівноправнихдоговорів. Врегульовувалися територіальні питання,встановлювався кордон між РРФСР і Туреччиною. Булодомовлено, що остаточний міжнародний статус протокповинен бути вироблений конференцією чорноморськихдержав. Одночасно укладались угоди про фінансовудопомогу і поставки озброєння кема-лістському уряду.13 жовтня 1921 р. в Карсі був підписаний договір продружбу між закавказькими республіками і Туреччиною,2 січня 1922 р. в Анкарі - договір між Україною іТуреччиною. Протягом 1921 р. — перших місяців 1922р. більшовицький режим направив у дар анкарськомууряду понад 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54гармати, боєприпаси, 2 військові кораблі і 10 млн.

руб. золотом.

57

В 1921-1922 рр. кемалісти здобули ряд важливихперемог над інтервентами. Визвольна війна

турецького народу завершилась його перемогою. 24липня 1923 р. був укладений мирний договір міждержавами Атланти і Туреччиною в Лозанні (Швей-

царія). Визнавалась незалежність Туреччини в межахїї основних земель (Східна Фракія, Мала Азія,західна частина Вірменського нагір'я, північна

частина Сирійсько-Месопотамського плато), тобто врамках нинішніх кордонів. Скасовувався режимкапітуляцій, міжнародний фінансовий контроль,політичні привілеї іноземних концесіонерів. В

деяких питаннях анкарський уряд пішов на поступки.Туреччина зобов'язувалась виплатити борги

Османської імперії і зберегти протягом 5 роківнизькі ввізні мита на товари західних країн.Лозаннський договір був актом міжнародноговизнання турецької суверенної держави.

Реформи 20-30-х років XX ст.29 жовтня 1923 р. меджліс проголосив Туреччину

республікою. Президентом був обраний Мустафа,Кемаль. Кемалісти -турецькі буржуазнінаціоналісти - прийшли до влади у відсталійнапівфеодальній країні. Вони ставили перед собоюзавдання радикально реформувати її державнийустрій, правову систему, економічні відносини,культуру, побут, приєднатися до західноїбуржуазної цивілізації.

20 квітня 1924 р. була прийнята конституціяТурецької Республіки, до якої пізніше вносилисьдеякі поправки. Законодавча влада зосереджувалась

у руках однопалатного парламенту -меджлісу,виконавча влада здійснювалась президентом і уря-дом. Президент обирався строком на 4 роки і мавширокі повноваження. Вибори в парламент булидвоступеневими і відбувались за мажоритарною

системою. Жінки спочатку до участі у виборах недопускались, з 1930 р. їм надавалось право виборівдо муніципальних органів, з 1934 р. - до меджлісу.

Конституція проголосила демократичні права ісвободи, але вони мали переважно формальний

характер.Кемалісти завдали рішучого удару по

привілейованому становищу мусульманськогодухівництва, позбавили його можливості втручатися

у суспільно-'політичне життя, послідовно до- 'бивалися перетворення Туреччини у світськудержаву. З березня 1924 р. меджліс прийняв

постанову про скасування халіфату - релігійноївлади султана як глави всіх мусульман світу і провисилку членів османської династії з країни. Було

ліквідоване міністерство в справах релігії і

вакуфів (1924), закриті релігійні школи,ліквідовані шаріатські суди, заборонені реакційні

секти та ордени. В Туреччині запроваджувавсяєвропейський одяг, календар, літочислення (1925).

Були прийняті ?

58

нові цивільний і кримінальний кодекси (1926) за євро-пейським зразком, які замінили норми мусульманськогоправа. Жінки одержали рівні з чоловіками права в питанняхшлюбу і розлучення. Церква відокремлювалась від держави(1928), релігійна форма присяги президента і депутатівпарламенту замінювалась цивільною. Здійснювався перехід зарабського шрифту на латинізований. В 1934 р. меджлісприйняв закон про запровадження турецьких прізвищ.Спеціальним рішенням Муетафі Кемалю було присвоєнепрізвище Ататюрк (батько турків), яке крім нього не мавправа носити будь-хто інший.

Турецький уряд взяв курс на поступове звільнення відіноземної економічної залежності і на розвитокнаціонального капіталу. Іноземні концесії були частковоанульовані, частково викуплені. Для турецьких інвесторіввводилися пільги. Була реорганізована фінансова система,створювався Центральний національний банк, який мав правоемісії. Вже в перші роки після проголошення республікизакладалися основи політики етатизму - активного втручаннядержави в економіку, будівництво національноїпромисловості за кошти і під контролем держави. У 20-30-хроках створювалися або переоснащувалися великіпідприємства текстильної, взуттєвої, харчової, хімічної,військової та інших галузей промисловості. Реформи усільському господарстві мали обмежений характер. Найбільшважливою стала відміна ашара - натуральної десятини, Якийзамінявся грошовим земельним податком, що сприяло розвиткуринкових відносин. У 1925-1926 рр. були прийняті закони,Спрямовані на зміцненняприватної власності наземлю. УряД Здійснив деякі заходи, які сприяли введеннюнових форм Господарювання: створювалисясільськогосподарські кооперативи, товлЕірйсїва по збутупродукції тощо. Проте в цілому сільське господарствоТуреччини залишилося відсталим, обплутаним багатьмапережитками.

У'ході буржуазних реформ кемалістам доводилося долатиопір реакційних сил, боротися з лівим демократичним рухом,

59

Мустафа Кемаль Ататюрк

який захищав повсякденні інтереси широких верствнаселення. Вони прагнули контролювати громадськежиття, діяльність полі-тиДних партій та організаційобмежувалась, найбільш радикальні з них булизаборонені і пішли в підпілля. Кемалістський режиммав авторитарний характер.

12. АРАБСЬКІ КРАЇНИ

Арабський світ у міжвоєнний періодУпродовж кількох століть арабські землі

входили до складу Османської імперії. До початкуновітних часів арабські землі Африки перейшли уволодіння Англії (Єгипет, Судан), Франції (Алжир,Туніс, Марокко), Італії (Лівія), Іспанії (частинаМарокко). Були створені колоніальні адміністрації,хоча в деяких країнах залишились і місцевідинастії, від імені яких здійснювалось управління.Після Першої світової війни Англія отримала мандатна Ірак, Трансйор данію і Палестину, Франція - наСирію та Ліван. Зміцнився вплив Англії в країнахАравійського півострова і Перської затоки.Сирія, Ліван, Палестина, Ірак уже на початку XX ст.

знахо- |дились у сфері контролю іноземного капіталу, восновному фран- | цузького і англійського. Сирія іЛіван поставляли фрукти, цук- І рову тростину,коноплі, тютюн, бавовну, шовкову пряжу для фран- 1цузької та англійської текстильної промисловості.Діяли чи- ! сельні комерційні банки: Англо-Палестинський, Комерційний ;Палестинський, Ліонський кредит та іи. Французькомукапіта- ;лу належали залізниці, збудовані в кінці XIX - напочатку XX ст., ;в т.ч. лінії Яффа - Єрусалим, Бейрут - Дамаск,бейрутський ;порт. Вони споруджувались для вивозусільськогосподарської сировини і корисних копалин.Після відкриття Суецького кана- , лу зрослостратегічне значення Палестини. В Іраку утверджу- \валась Англія, яка контролювала дві третиниімпорту країни, і Османські правителі малотурбувались про місцеве населення, і До 75%родючих земель належало великим землевласникам,які здавали їх селянам-орендаторам.

Франція та Італія стимулювали створення вПівнічній Африці переселенських колоній. Європейцізахопили кращі .землі, створили свої ферми іплантації. Одночасно розвивалась гірничо-видобувнапромисловість, переробні підприємства, будувалисьдо-і роги, порти. Значна частина землі залишаласьу руках місцеве) знаті. Арабське селянство, як

общинники, так і дрібні землевласники, залежаловід неї, було обплутане численними феодальнимиповинностями. У кочівників, а також у гірських і вокремих землеробських районах зберігаласьродоплемінна структура. '):

і1:!

60

В англійських володіннях даного регіонуспеціальна переселенська політика не проводилась.Англія для досягнення своїх цілей прагнуламаксимально використати існуючі політичні таекономічні відносини Єгипту, Судану.

Господарство країн Північної Африки, булопідпорядковане інтересам іноземних монополій. Вониконтролювали також транспорт, кредитно-фінансовісистеми, торгівлю. Розвиток національногокапіталізму штучно затримувався, кваліфікованіробітники приїздили з метрополії. Певним винятком уцьому плані був Єгипет.

Народи арабських країн боролись протиколоніального гноблення, експропріації селянськихземель, непосильних податків, примусової праці,гонінь на національну культуру. Тут відбувалисяповстання, партизанські війни, заколоти підпатріотичними лозунгами. У 20-30-ті роки тривалаконсолідація національно-визвольного руху, почаливиникати націоналістичні партії і блоки, якінамагалися надати визвольній боротьбі організованогохарактеру, виробити конкретні програми дій та засобиїх досягнення. Національно-визвольні рухи ставилисвоєю метою і створення незалежних держав.

В 30-х роках розгорілася боротьба між великимидержавами за арабську нафту. В 1933 р. почавсяпромисловий видобуток нафти в Бахрейні, з 1934 р. -експорт у Західну Європу іракської нафти. Почалидобувати нафту і в Саудівській Аравії.

Перед Другою світовою війною загострилисясуперечності імперіалістичних країн у регіоні.Німеччина та Італія активізували діяльність з метоюпроникнення в арабський світ, користуючисьантианглійськими і антифранцузькими настроями.

ЄгипетНайбільшого розмаху національно-патріотичний рух

набув у Єгипті. Англійські імперіалісти загарбалиЄгипет в останній чверті XIX ст., перетворили його ваграрно-сировинний додаток до метрополії, в країнубавовняної монокультури. Під час Першої світовоївійни Англія оголосила Єгипет своїм протекторатом. 61_918-1924 рр. тут розгорнулась масова боротьбапроти режиму протекторату. Її очолила національнабуржуазія, яка створила прогресивну партію Вафд. У1919 і 1921 рр. у країні, вибухнули повстання,спрямовані проти англійських колоніальних порядків.Розуміючи, що стара система відкритого поневоленняпотребує заміни, Англія'домоглася від єгипетськоїверхівки підписання ДОГОВОРУ, включивши до ньогостатті, що зберігали її економічні і геополітичніпозиції (військова присутність, контроль над

зоною Суецького каналу, над зовнішньою політикою,особливі повноваження англійського верховногокомісара, режим капітуляцій).28 лютого 1922 р. Англія оголосила Єгипет незалежною

дер- Іжавою. В 1923 р. тут була встановлена конституційнамонархія | на чолі з королем Фаудом. Єгиптунадавалась конституція. Ство- ;

рювались парламент і національний уряд, якіпрацювали під наглядом англійського верховногокомісара. На парламентських виборах партія Вафд

завоювала більшість голосів і стала правлячою. Вонане завжди послідовно захищала національні інтереси,припускалась помилок, йшла на компроміси, її крити-

кувало і драве, і ліве крило визвольного руху.Ситуація в країні не відзначалась стабільністю.Була відмінена і знову відновлена конституція.Англійському імперіалізму вдалося залучити на

свій бік частину національної буржуазії.У другій половині 20-х - у 30-х роках боротьба занезалежність здійснювалась під лозунгами виводуанглійських військ із зони Суецького каналу іліквідації окупаційного режиму. В 1936 р. бувпідписаний новий англо-єгипетський договір.

Англійські війська виводились з Єгипту, обмеженіконтингенти залишались у зоні Суецького каналу, в

Каїрі та Александрії. Посада англійськоговерховного комісара скасовувалась і вводиласьпосада посла. В єгипетській армії залишались

англійські 'військові радники. У випадку війни абоїї загрози територія Єгипту могла

використовуватись Англією як плацдарм. Договір1936 р. обмежував суверенітет Єгипту і давав

можливість Англії, як і раніше, втручатись у йоговнутрішні і зовнішні справи.

Єгипетський національно-визвольний рухміжвоєнного періоду не зміг добитися повноїнезалежності для своєї країни, проте він домігсязначних поступок від англійських колонізаторів.Боротьба єгипетського народу за свободу ісуверенітет продовжувалась.

Сирія і ЛіванСирія і Ліван стали Підмандатними територіями

Франції. В адміністративному' відношенні вонипідпорядковувались французькому верховномукомісару в Бейруті. На Сирію і Ліван була іпокладена виплата частини державного боргуколишньої Османської імперії. Загарбання цихкраїн посилило економічн позиції французькихмонополій на Близькому Сході, дозволило,;їм усунути німецьких і англійських конкурентів.Скористав^ шись ситуацією, французька буржуазія

захопила ряд вигідни:концесій, встановила контроль над фінансовоюсистемою нови;володінь. Французькі власті примусово провелиобмін золоти валюти Сирії та Лівану на знеціненіпаперові франки і викачалі

62 !

значну кількість золота. Відбулось прямерозграбування національних багатств підмандатнихтериторій, захоплення чиновниками різних рангівземельних володінь, що раніше належали султанськомудвору і вищому духівництву. З Сирії та Ліванувивозились матеріальні цінності, продовольство.Росло загальне невдоволення політикою французькоїадміністрації.

Специфічною рисою суспільно-політичної ситуаціїЛівану була наявність у ньомухристиянських імусульманських релігійних общин, що ворогували міжсобою.

На території Сири розгорнулася боротьба міжугрупованнями місцевої знаті за владу, за правостворити маріонеткові монархії. Особливу активністьпроявляв Фейсал аль-Хашімі, який зрештою буввисланий французами з країни і став королем Іраку.,

В 1925-1927 рр. у Сирії відбулося національнеповстання, головною метою якого було .досягненнянезалежності. В ньому взяли участь широкі верствинаселення під патріотичними лозунгами. По всійкраїні створювалися партизанські загони, які велибої з французькими військами. Головними центрамиповстання були гірська область Джебель-Друз і оазинавколо Дамаска. Визнаним героєм повстання став шейхСултан аль-Ат-раш. Французьким військам із великимизусиллями вдалося розгромити повстанців іліквідувати їх бази.

Безпосереднім наслідком збройної боротьби сталиманеври французьких властей» зміна тактики, спробизалучити до співробітництва певні кола ліванського ісирійського суспільства. У 1926 р. Ліван, в 1930 р.Сирія одержали від Франції статус республіки, призбереженні дії мандату. Вводилися конституції.Обирались парламенти, створювались уряди. Їхдіяльність контролювалась властями, вонинеодноразово розпускались і відновлювали своюдіяльність.

В 30-х - на початку 40-х років національно-визвольні рухи Сирії і Лівану боролись за повнунезалежність своїх країн. Спостерігаласьконсолідація всіх патріотичних сил, складалися блокиз політичних партій та організацій різноїорієнтації, релігійні і класові суперечностітимчасово відступили на задній план. Були висунутіконцепції «сирійського націоналізму» і «ліванськогонаціоналізму». В 1943 р. Сирія і Ліван вилучили зісвоїх конституцій статті про французький мандат іпроголосили себе суверенними державами. .'

ІракІрак до Першої світової війни вважався відсталою

і безперспективною провінцією Османської імперії.Тут практично не було промислових підприємств. Вкраїні панував феодально-

63

патріархальний лад. Селяни вели натуральне інапівнатуральне господарство. Значну частинунаселення складали кочівники. Під час війни Іракдуже постраждав від бойових дій. Встановивсяанглійський окупаційний режим. Англія доклала всіхзусиль, щоб залишити цю країну в сфері своговпливу, її цікавили можливості видобутку нафти істратегічне положення Іраку. Англійські претензіїзадовольнила Паризька мирна конференція, надавшивідповідний мандат на управління.

В 1921 р. Англія створила в Ірані конституційнумонархію

на чолі з королем Фейсалом аль-Хашімі. В усі державніоргани призначалися англійські радники, на місцях реальнавлада знаходиласьу руках англійських інспекторів. Заангло-іракським договором 1922 р. королівський урядповинен був керуватися порадами англійського верховногокомісара в питаннях зовнішньої політики і фінансів. АнгліяЗалишила в Іраку свої війська. Згодом була прийнята дужеобмежена конституція, розроблена в британськомуміністерстві колоній (1924). Англійські монополії ідобились надання їм виключних прав на розвідку і видобуток| нафти ва всій території країни, зя винятком південнихрайонів.

Система мандату (1920-1932) викликала обурення і опіріракського народу. В містах неодноразово відбувалисьанти-англійські демонстрації, спостерігались заворушенняплемен Цей- ;трального Іраку. Місцева еліта була незадоволена тим, щоне ! мала впливу на національну політику. Великі державивимага- 1 ли від Англії проведення курсу «відкритихдверей» і допущен- ( вя своїх капіталів у Ірак. У ційситуації Англія вирішила відмо- І

витися від мандату і знайти тут інші засоби контролю.|

В 1930 р. був підписаний новий англо-іракськийдоговір стро- | ком на 25 років, який набиравчинності з моменту відміни манда- | ту. Ірак

оголошувався незалежною державою. Англія одержувала| права консультанта з міжнародних питань.

Укладався воєнний союз, згідно з яким Англія моглавикористовувати територію Іраку і його комунікації.

Визнавались «особливі інтереси» Англії в обороніІраку, зберігались дві англійські військові бази,

Ірак зобов'язувався запрошувати військових радниківі військові місії лише з Англії, і Цей договір мавнерівноправний характер і в нових фермах зберігавзалежність країни від англійського імперіалізму.'

Проти кабального договору висловились широкімаси патріотичної громадськості. Виник ряднаціоналістичне настроєних об'єднань як правої,так і лівої спрямованості. В 1932 р. Англіяофіційно відмовилась від мандату і домогласьприйому Іраку в Лігу націй. Договір 1930 р.,незважаючи на масові протести, набрав чинності. Довлади прийшла проанглійська феодально-поміщицька ібуржуазна верхівка, яка зраджувала національні

інтереси. Боротьба іракського народу за справжню незалежність

тривала.' •

'.і і

64

Алжирі Алжир був найбільшою і найважливішою колонієюФранції в Африці. Він мав статус заморськогодепартаменту, очолюваного .генерал-губернатором.Через Алжир проходили найкоротші шляхи з Франції доїї володінь у Західній і Екваторіальній Африці. Вінмав довгу берегову лінію і зручні порти (Алжир, Оран,Бон, Бужі), що дозволяло метрополії контролюватизначну частину Середземномор'я. Тут формувалисьфранцузькі колоніальні війська і готувались кадриколоніальної адміністрації. З Алжиру вивозилась ціннасировина (залізо, фосфорити), продукція сільськогогосподарства (цитрусові, ранні.овочі та фрукти, деякітехнічні культури, вина тощо). Під час Першоїсвітової війни у французькій армії служили 173 тис.алжирців, 25 тис. з яких загинуло. На роботу вметрополію було вивезено майже 120 тис. чоловік.

На початок новітніх часів в Алжирі проживалоблизько 5 млн. арабів і берберів та 790 тис.європейців. Навіть малозабезпечені європейцікористувались численними пільгами. Населення колоніїподілялось на громадян - французів і підданих -арабіві берберів. Громадяни обирали представниківуфранцузький парламент, в алжирські «фінансовіделегації», що приймали місцеві бюджети» вмуніципалітети. Вони платили менші податки і судилисьза французькими законами. Піддані не мали виборчихправ, сплачували набагато більші податки і збори. Наних поширювався «туземний кодекс», за якимколоніальна адміністрація могла без суду'кидатиарабів і берберів до в'язниці, піддавати тілеснимпокаранням, висилати у віддалені місця, кон-фісковувати майно, .їм заборонялось також видаватигазети арабською мовою, створювати партії іпрофспілки, проводитизбори без дозволу властей.

Після війни, пристосовуючись до нових умов,метрополія пішла на деякі поступки. В 1919 р.встановлювався однаковий для корінних жителів ієвропейців порядок сплати податків. Для рядукатегорій місцевого населення вводилось виборче пра-во, яке отримали 112 тис. алжирців-мусульман.

Розгортався національно-патріотичний рух. ЕмірХалед, онук національного героя Алжиру Абд-аль-Кадира, проводив широку патріотичну діяльність,надіслав ряд звернень до парламенту і президентаФранції. Він вимагав рівних прав для французів іалжирців, знищення расової дискримінації, ліквідації«туземно-, го кодексу», представництва корінногонаселення у французько-;' му парламенті,демократизації суспільства» У 1922 р. Халед зро-ібивспробу створити політичну партію, проте відповідно до«ту-іземного кодексу» був заарештований і висланий у

Дамаск! під нагляд поліції. Сформульовані ним вимогивключались до програм нових товариств та об'єднань.

65

У Франції алжирські емігранти створилипатріотичну організацію «Північноафриканська зірка»(1926-1929), яку було заборонено. Пізніше вонавідновила свою діяльність під назвою «Славнапівнічноафриканська зірка» (1932-1936). В 1931 р.арабська інтелігенція заснувала Асоціацію алжирськихулемів-реформаторів, що вела просвітницьку ігромадську роботу під гаслами: «Алжир -моябатьківщина, іслам — моя релігія, арабська — моямова».

Після приходу у Франції до влади Народного Фронтубуло відмінено «туземний кодекс», корінномунаселенню Алжиру надавалось право створювати партіїі профспілки. У 1936 р. провідні патріотичніорганізації Алжиру об'єдналися в Мусульманськийконгрес, який вимагав надання арабам і берберамфранцузького громадянства і права обирати депутатівдо французького парламенту. Після його розпаду(1938) в Алжирі набули поширення антиколоніальніідеї.

Створення Саудівської АравіїУ зв'язку з крахом Османської імперії прагнення

створити під своєю владою об'єднану арабську державупродекларували правителі аравійських князівств -емір Хіджасу та шериф Мекки Хусейн аль-Хашимі іправитель Неджду Абд-аль-Азіз ібн-Абда-рахман ібн-Фейсал ібн-Сауд. Між ними розгорнулася запеклаборотьба. В роки Першої світової війни кожному з нихобіцяла сприяння Англія. Сини Хусейна еміри Фейсал,Абдаллах, Алі та Зейд воювали зі своїми збройнимизагонами проти турків спільно з британськимивійськами. Ібн-Сауд, який був не лише правителемНеджду, але й керівником секти ваххабітів, підписавз Англією антитурецьку угоду, та від участі в бояхухилився, не бажаючи мати Хусейна аль-Хашимі своїмсоюзником. Представник Хіджасу брав участь у роботіПаризької мирної конференції. Сини Хусейна Фейсал іАбдаллах стали королями англійських підмандатнихтериторій Іраку та Трансйорданії.

В 1919 р. Іби-Сауд розпочав бойові дії протиармії Хусейна і завдав йому поразки біля оазиТураба. Для стримування Саудівського наступу булизадаяні англійські війська. В 1922 р. була проведенадемаркація кордонів володінь Ібн-Сауда з Іраком іТрансйорданією, де створювалась нейтральна зона.

В 1924 р. Хусейн проголосив себе халіфомправовірних. Духовним лідером мусульман-сунітів йоговизнали лише Сирія, Палестина, Ірак і Трансйорданія.Ібн-Сауд назвав Хусейна самозванцем і використав цю'обставину як привід для недждо-хіджаської війни, зякої вийшов переможцем. Емір Хусейн відрікся відпрестолу. Ваххабіти зайняли Мекку. Ібн-Сауд був

проголошений королем Хіджасу, султаном Неджду іприєдна-

66

них областей. 20 травня 1927 р. Англія визналанезалежність володінь Саудидів. 18 вересня 1932 р.був виданий декрет «Про об'єднання частин арабськогокоролівства», яке одержало назву Саудівська Аравія.

Вчення ваххабізму лягло в основу розбудови новоїдержави. Традиційні племінні структури включались усистему влади. Ібн-Сауд провів адміністративну,податкову, судову та інші реформи. Була створенаЛіга захисту моралі і запобігання гріхам, яка діялаяк релігійна поліція, що не допускала обману, неви-плати зякату, недотримання посту, порушення правилпаломництва, вживання алкоголю тощо. Богословипогодились, що нововведення можуть допускатись лишев крайніх випадках, якщо вони не суперечать духуісламу. Так, радіо було дозволене для того, щобпередавати сури Корану.

ПалестинаПалестина була оголошена підмандатною територією

Англії. Ще з 80-х років XIX ст. сюди почалипереселятись євреї, в основному з країн СхідноїЄвропи. Кількість переселенців була невеликою,приблизно 4 тис. чол. на рік. В кінці XIX ст.,активізували свою діяльність сіоністи - найбільшрадикальні єврейські націоналісти. Вони обралиПалестину місцем для створення єврейської держави натій підставі, що в далекому минулому вона булаісторичною батьківщиною євреїв. Колонізацію Палес-тини фінансували великі капіталісти Західної Європиі Америки, в першу чергу Е. Ротшильд і Д. Вольфсон.2 листопада 1917 р. міністр закордонних справ Англіїлорд А. Бальфур опублікував декларацію, в якійобґрунтовувалась ідея створення в Палестині«єврейського національного осередку». Деклараціюпідтримали СІЛА, Франція та Італія.

25 квітня 1920 р. на конференції в Сан-РемоВійськова рада Антанти надала Англії мандат науправління Палестиною. Англія зобов'язуваласьсприяти імміграції євреїв на «історичну батьківщину»і забезпечити умови для створення там їх «націо-нальногоосередку». В тексті мандату згадувалисьтакож «існуючі неєврейські общини» та «інші групинаселення», що теж мали певні права, які неконкретизувались. Неєврейське населення Палестини натой час складало близько 90% від загальноїкількості. Англійський уряд декларував «повнунеупередженість» у діяльності колоніальноїадміністрації, проте на практиці підтримувавєврейську общину, бо збирався спиратися на неї вборотьбі проти арабського національно-визвольногоруху.

Англія заохочувала широку імміграцію євреїв. Запереписом населення 1922 р. в Палестині проживало

752 тис. чол.,

67

ут.ч. 668,2 тис. арабів (88,9%) і 83,8 тис. євреїв(11,1%). За оцінкою 1939 р. загальна кількістьжителів збільшилась до 1 млн. 531 тис. чол., з якихблизько 1 млн. 56 тис. чол. були арабами (69%) і474,6 тис. - євреями (31%). До 1939 р. в Палестинулегальне в'їхало 203 тис. чол., а нелегально - майже38 тис. чол. В 1927 р. в 110 єврейських поселенняхпроживало 40 тис. чол., через 10 років у 208поселеннях - 98 тис. чол.

Сіоністські організації одержували різні пільги,скуповували Землі як для прибулих колоністів, так ідля майбутніх переселенців. У 1919 р. єврейськійобщині належало 650 тис. ду-намів землі (2%території Палестини), в 1939 р. - близько 1 млн. 590тис. дунамів (5,7%).

Створювалась система єврейських політичнихорганізацій і установ. В 1920 р. були організованінапівлегальні загони бойовиків Хагана (Оборона). Зжовтня 1920 р. почали діяти Збори депутатів,виконавчим органом яких був Національний комітет.Представницьким органом євреїв при колоніальнійадміністрації з 1929 р. стало Єврейське агентство.Арабське населення було організоване значно гірше.Зв'язки арабів з офісом англійського верховногокомісара здійснював Арабський виконавчий комітет.

Палестинські араби були незадоволені дедалібільшою втратою оброблюваних земель, зростаннямкількості єврейських поселень, відвертопроєврейською політикою колоніальної влади.Розпочалися збройні сутички з єврейськимиколоністами. У 1929 р. відбулися масові сутички міжарабами та євреями в Єрусалимі, для придушення якихзалучалися англійські війська. АнглійськіСлідчікомісії, які розбиралися в причинах цих подій,рекомендували обмежити в'їзд євреїв у Палестину івраховувати економічні можливості країни. В жовтні1930 р. англійський уряд зробив заяву про«рівноцінність» своїх обов'язків перед євреями таарабами і про бажання дотримуватись «економічноїмісткбстї» Палестини. Проте єврейська імміграціязбільшувалась як у легальних, так і в таємнихформах. Арабо-єврейське протистояння загострювалось.Нові масові антиєврейські виступи відбулися в 1931 і1936 рр.

З 1936 р. англійська сторона почала висуватирізні плани палестинського врегулювання, зокрема,поділу Палестини на арабську та єврейську держави.Світовий єврейський конгрес загалом схвалив цюіде'ю, претендуючи майже на всю територію країни.Арабське населення Палестини і арабський світвисту-' пили проти такої перспективи. Тодіанглійські правлячі кола! продекларувалинеобхідність створення єдиної палестинської^ держави

і забезпечення прав обох общин.

68

13. КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

З усіх країн Африки, розташованих на південь відСахари, лише дві - Ефіопія і Ліберія - збереглиполітичну незалежність. Решта територій Африки буларозподілена між європейськими державами. Найбільшимибули британські колоніальні володіння. В ЗахіднійАфриці Англія захопила Нігерію, Золотий Берег,Гамбію і Сьєрра-Леоне; в Східній Африці їй належалиКенія, Уганда, Занзібар і Сомалі. Під її контролемперебувала майже вся Південна Африка. В 1910 р. бувстворений Південно-Афри-канський Союз, що мав статусдомініону. Тут склався расистський режим.

Франція створила другу за величиною колоніальнуімперію, яка включала Західну і ЕкваторіальнуАфрику, Мадагаскар і частину Сомалі. Бельгіїналежала величезна африканська країна Конго,територія якої у 80 разів перевищувала площу метро-полії. Менші володіння мали Італія, Португалія таІспанія. Німецькі колонії за рішенням Паризькоїмирної конференції були розділені між Англією,-Францією, Бельгією та Португалією.

В загарбаних країнах імперіалістичні державивстановили жорстокий колоніальний режим. Корінненаселення було позбавлене всіх прав. Влада вколоніях знаходилась у руках чиновників, надісланихз метрополій. В англійських колоніях переважала такзвана система непрямого управління. Воно здійснюва-лось через місцеві структури і місцевих правителів.Зберігалась видимість самоуправління і не потрібнобуло створювати численний власний адміністративнийапарат. Франція застосовувала систему прямогоуправління через своїх державних чиновників. Напрактиці обидві системи часто комбінувались і в чис-тому вигляді майже не зустрічались.

Основними методами колоніальної експлуатаціїнародів Африки були: збір податків грошима інатурою, примусова праця, експропріації земель істворення резервацій, введення системи монокультур,пограбування дрібних товаровиробників черезнееквівалентний обмін.

Сільське господарство переорієнтовувалось напотреби зовнішнього ринку, вирощування експортнихкультур нерідко вводилося примусово. В міжвоєннийперіод виробництво кави зросло в 11 разів, чаю - у10, какао-бобів - у 6, арахісу - у 4, тютюну - у 3рази. Різко збільшився збір бавовни. Багато колонійперетворилось у країни з монокультурнимгосподарством, коли від 75% до 98% експортуприпадало на якусь одну культуру. В Гамбії іСенегалі це був земляний горіх, на Занзібарі -гвоздика, в Уганді - бавовна, на Золотому Березі -какао, в Того і Камеруні - кава і какао, в Габоні -цінні породи дерев, у Французькій Гвінеї - банани і

ананаси.

69

Гірничовидобувна промисловість, створенаколонізаторами в Африці, поставляла на світовийринок цінну сировину. На 1937 р. Південна і ТропічнаАфрика давала 97% світового видобутку алмазів, 92%кобальту, понад 40% золота, хромітів, літієвихмінералів, марганцевої руди, фосфоритів, близько 30%платини.

Іноземні інвестиції вкладалися в експортні галузігосподарства. За підрахунками західних економістів,з 1870 по 1936 рік загальна сума іноземнихкапіталовкладень в африканські країни склала 1,2млрд. фунтів стерлінгів, 75% цієї суми належалоанглійським монополіям.

З утвердженням колоніалізму і вторгненням ринковихвідносин розпочався докорінний злам традиційнихафриканських структур. Колонізатори виконали певнуцивілізаторську місію. Розкладалося натуральнегосподарство, община, виникли нові соціальнівідносини. Почав формуватися капіталістичний секторекономіки, відповідна система поглядів на державу ісуспільство. Торговий капітал був зацікавлений упояві в африканців нових потреб і таких прибутків,щоб сформувати ринок для своїх товарів. В колоніяхстворювались початкові, рідше -середні школи іколеджі. Невеликий прошарок вихідців з Африки здобуввищу освіту в університетах Європи і Америки. Цілюди ставали священиками, юристами, викладачами, апізніше -політичними лідерами і державними діячами.

В періодколоніалізму склалися економічні,політичні, соціальні передумови для створеннянезалежних африканських держав.

70

Країни Азії та Африки у другій половині XX ст.

Розділ

14. НАЩОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ ІКРАХ КОЛОНІАЛІЗМУ

Етапи деколонізаціїУ XX ст. колоніалізм вичерпав себе як

система. Відбулась трансформація економіки вметрополіях. Під впливом НТР головну увагупочали приділяти науко-ємним видамвиробництва. Колонії втрачали попереднюцінність як джерела сировини і дешевої робо-чої сили, ринки збуту. В умовах національно-визвольного руху стало важко зберігати владунад залежними країнами. В суспільнійсвідомості були розвінчані расистські теоріїпро «цивілізаторську місію» Заходу інездатність народів Азії та Африки досамостійногорозвитку.

На процес деколонізації вплинули такі фактори:1) розгром мілітаристської Японії і

фашистської Німеччини та провал їхзагарбницьких планів; 2) ослабленая старихколоніальних імперій - Великобританії,Франції, Бельгії, Нідерландів, Португалії;3) піднесення національно-визвольного руху,консолідація на-піонально-патріотичних сил іїх прагнення до незалежності; 4) діяльвістьСРСР і США на міжнародній арені, їхекономічна, політична, ідеологічна експансіяв країни Азії та Африки..

Ліквідація колоніальної системиздійснювалась у три етапи. В 1945-1955 рр. восновному досягли незалежності країни Азії(Індонезія, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія,Пакистан, Бірма та ін.). У Північній

71

Африці незалежною стала Лівія. Характерною рисоюнаступного 20-річчя (1955-1975) було створеннянезалежних держав головним чином в Африці.Самостійними стали арабські країни Туніс, Марокко(1956), Алжир (1962). 00Н прийняла «Декларацію пронадання незалежності колоніальним країнам і народам»(1960). Деколонізація була поставлена під міжна-родний контроль, її проведення прискорилось. В 1960р. незалежність здобули 17 африканських країн(Камерун, Мадагаскар, Сомалі, Конго, Чад, Котд'Івуар, Габон, Сенегал, Малі та ін.). Цей рікувійшов в історію як «рік Африки». Процес звільненнявід іноземного контролю поширився на країни Ара-війського півострова. В 1961 р. на шлях самостійногорозвитку став Кувейт, що був англійськимпротекторатом з 1914 р. 23 липня 1970 р. виниксултанат Оман в результаті державного перевороту іоб'єднання князівств Маскат і Оман, що булипов'язані з Англією «особливими договірнимиумовами». 14 серпня 1971 р. була проголошена повнанезалежність від Великобританії Бахрейну, 3 вересня1971 р. - Катара. 2 грудня 1971 р. замістьколишнього англійського протекторату ДоговірногоОману була створена федерація Об'єднані АрабськіЕмірати, куди ввійшли 7 князівств: Абу-Дабі, Дубай,Шарджа, Умм-ель-Найвайн, Ель-Фуджайра, Аджман, Рас-ель-Хайма. У 1975-1990 рр. завершилась ліквідаціяколоніальних імперій. Стали незалежнимипортугальські володіння Ангола, Мозамбік, Гвінея-Біссау. В 1990 р. припинила існування остання коло-нія в Африці - Намібія.

Вибір моделей розвиткуПеред незалежними країнами Азії та Африки

постало питання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну, модель, для якої типовими є ринкові відносини, приватне підприємництво, конкуренція, державні інститути і політичні структури, що захищають як інтереси суспільства в цілому, так і окремої особи. Приймались конституції, створювались політичні партії, які вели боротьбу за владу. Змінювався змістІ функцій монархій там, де вони збереглися.

Інша модель - комуністична. Її характерними рисамибули:

відсутність приватної власності, державна системаекономіки, | диктатура прокомуністичних абопрорадянських сил, колектив- і на діяльність.Встановлювались авторитарні режими, наявність і якихбула звичною для афро-азіатських суспільств.|

Як перша, так і друга моделі виявились не зовсімприйнятними для країн, що визволилися від

колоніалізму. Їх господарство дуже повільнопристосовувалось до світового ринку, зберігалої

72

монокультурний характер, орієнтувалось на вивізсировини. Важко приживались звичні для Заходупринципи приватного підприємництва і конкуренції.Провідну роль у розвитку економіки брала на себедержава. Створювався державний сектор, прибутки відякого витрачались на забезпечення потреб еліти,бюрократії, військових і лише в останню чергу -нижчих верств суспільства. Основна частина колишніхколоній і напівколоній переживала значні економічнітруднощі. Однак виділились і дві групи країн, якізнайшли ефективний шлях розвитку. Перша — новііндустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур,Гонконг, Тайвань, надалі також Малайзія, Індонезія,Таїланд та ін.); вони розвивали наукоємні галузівиробництва, орієнтовані на експорт. Друга -нафтовидобувні країни Аравійського півострова(Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані АрабськіЕмірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під контролем і задопомогою держави ці дві групи країн здійснилиструктурну перебудову економіки і зайняли важливемісце в міжнародному поділі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститутиотримали в Азії та Африці новий зміст. Партії частостворюються як етнічні, племінні, земляцькі,кастові, релігійні об'єднання, які використовуютьсялідерами для перерозподілу влади і національних ба-гатств на, користь окремих племен і народів. Главадержави сприймається як загальний благодійник ізахисник. Дуже сильним е політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії та Африки обралинекапіталістичний шлях розвитку і «соціалістичнуорієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея,Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік таін.). З комуністичної моделі запозичувались їїсуспільні основи (од непартійність, авторитаризм,культ особи вождя та ін.). Економічні проблеминамічалось вирішувати через націоналізацію засобіввиробництва, проведення індустріалізації, створеннякооперативів у сільському господарстві. Ця концепціяна практиці довела свою нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із СІЛА, і СРСРнамагались нав'язати незалежним державам Азії таАфрики свою модель розвитку. При цьому вони прагнуливирішувати свої геополітичні, економічні,ідеологічні проблеми. У свою чергу, багато колишніхколоній і напівколоній, скориставшись конфронтацієювеликих держав, робили заяви про ту чи іншуорієнтацію :і одержували значну допомогу. Змаганнядвох систем закінчилокгь на користь Заходу. На данийперіод найбільш оптимальлим шляхом розвитку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу тради-ційних цивілізаційних основ і західник досягнень.

У 80-90-х рр. XX ст. у світі активізувався процес

глобалізації - інтернаціоналізації івзаємозалежності в розвитку світової

73

економіки. Капітали, товари, робоча сила,інформація та ідеї переміщуються з країни в країну,з регіону в регіон. Зростає вплив високорозвинутихдержав і транснаціональних корпорацій, якіпосилюють свій контроль над світовим ринком інаціональним господарством окремих країн.Транснаціональні корпорації, об'єднуючи фінанси,виробництво, торгівлю, швидко підкоряли собісвітовий економічний простір і нині їм належить 40%світових засобів виробництва. Так, щорічний рівеньпродажу продукції компанії «Дженерал моторе» укінці 90-х років перевищував валовий внутрішнійпродукт Індонезії, компанії «Ексон» - ВВП Південно-Африканської Республіки, у «Соні» він дорівнювавВВП Єгипту і був більшим ВВП Шгерії. П'ять найбіль-ших транснаціональних корпорацій мали більші обсягиреалізації, ніж ВВП усіх країн Близького іСереднього Сходу і Північної Африки разом узятий.До позитивних наслідків діяльності ТНК належать:забезпечення зайнятості в багатьох країнах; сплатаподатків у національні бюджети, які можна спряму-вати на соціальні програми; поширення передовихтехнологій;сприяння індустріалізації слаборозвинених країн;формування конкурентного середовища. Проте вонискеровують глобальний процес перекачуванняцінностей усіх видів - від матеріальних і валютнихдо інтелектуальних - у високорозвинені держави іпродовжують збагачувати невелику групу країн-лідерів. Наприкінці XX ст. виник рухантиглобалістів, які виступають за перехід до більшсправедливого світового економічного порядку ізабезпечення достойного рівня життя всіх народів.

У 80-х роках Міжнародний валютний фонд іМіжнародний банк реконструкції і розвитку висунулипрограму структурної перебудови економіки країнАзії, Африки, Латинської Америки, інших регіонів.Вона передбачала зняття державного регулювання вгосподарських процесах, приватизацію державногосектора, відкриття внутрішніх ринків, необхідністьдля місцевих товаровиробників конкурувати на рівнихз іноземними корпораціями, ліквідацію контролю надцінами. Надання кредитів та інших видів фінансовоїдопомоги обумовлювалось численними додатковимивимогами. Ці перетворення мали подолати негативніявища в країнах, які розвивали свою економіку ко-мандно-адміністративними методами, без урахуванняринкових чинників, допомогти їм ефективноперебудувати господарство. Невдачі країн, якісприйняли програму, МВФ і МБРР пояснюють неточнимвиконанням їх рекомендацій. Індія і Китайвідмовились від програми і фінансової допомогиміжнародних установ і успішно реформують свою

економіку за власними національними моделями.

74

Міжнародні організаціїКраїни, що визволилися від колоніальної

залежності, ставили своєю метою виробити власнулінію в міжнародній і регіональній політиці. В 1961р. виник Рух неприєднання, який бореться зазагальний мир, співробітництво, невходження увійськові блоки. Афро-'азіатські та іншізацікавлені держави об'єдналися в «групу 77» (1964)для спільного вирішення економічних проблем. Ниві вній нараховується близько 130 членів. Були створенірегіональні об'єднання: Ліга арабських держав(1945), Організація африканської єдності (1963),Асоціація держав Південно-СхідноїАзії - АСЕАН(1967), Асоціація регіонального співробітництвакраїн Південної Азії (1985), Форум Азі-атсько-Тихоокеанського економічного співробітництва(1989), Чорноморське економічне співробітництво(1992) та ін. Вони розробляють узгоджені програмиекономічного і культурного розвитку, спільні Дії взовнішній політиці. Так, Організація Ісламськаконференція (1971) служить зміцненню мусульманськоїсолідарності, розширенню міждержавної співпраці,ліквідації расової дискримінації і всіх формколоніалізму, підтриманню міжнародної безпеки,збереженню святих місць.

Специфічною є роль Британської співдружностінацій, «добровільної асоціації незалежних держав»,що виникла в результаті розпаду Британськоїколоніальної імперії. Взаємовідносини її членіввизначені Вестмінстерським Статутом 1931 р. яквідносини незалежних і рівноправних держав.Співдружність складається з 51 члена: ЗО республік,5 монархій, що мають своїх правителів, 16 держав,які визнають главою британського монарха і маютьанглійського генерал-губернатора. До співдружностівходять такі афро-азіатські країни: Бангладеш,Ботсвана, Гамбія, Гана, Замбія, Зімбабве, Індія,Індонезія, Кенія, Лесото, Ліберія, Маврикій,Малаві, Малайзія, Намібія, Нігерія, Свазіленд,Сейшельські острови, Сінгапур, Сьєрра-Леоне,Танзанія, Уганда, Шрі-Ланка, ПАР.

Більшість міжнародних об'єднань на перший планвисувають спільну економічну політику. Так, длячленів Британської співдружності націй у взаємнійторгівлі знижені або відмінені мита на товари, щоввозяться. Найбільша у світі зона вільної торгівлі,яка передбачає відсутність тарифних і кількіснихобмежень на товарбобіг, створена Форумом Азіатсько-тихоокеанського співробітництва. До неї входятьСІЛА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія,Китай, Південна Корея, Гонконг, Тайвань і 6 країнАСЕАН (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд,Філіппіни, Бруней). На початку 90-х років країни -

члени Форуму контролювали 40% світової торгівлі івиробляли майже половину ВВП світу.

75

15.ЯПОНІЯ

Післявоєнні реформи. Конституція 1947 р.Японський мілітаризм зазнав нищівної поразки в

Другій світовій війні. 2 вересня 1945 р. бувпідписаний акт про беззастережну капітуляцію Японії,країну окупували американські війська. Американськавійськова адміністрація провела докорінні реформизахідного зразка, спрямовані на демілітаризацію тадемократизацію Японії, створення умов для їїефективного розвитку капіталістичним шляхом.Одночасно США прагнули вирішити свої геополітичнізавдання на Далекому Сході, закріпитися на територіїЯпонії і включити її у сферу свого впливу.

Відмінялись фашистські закони, заборонялисьфашистські організації! Ліквідувалась таємнаполіція. Вводились демократичні свободи. Вийшли зпідпілля і стали діяти легальне політичні партії.Найбільшими буржуазними партіями були Ліберальнапартія та Демократична партія, які пізніще об'єд-налися і створили єдину впливову Ліберально-демократичну партію. Лідер лібералів С. Йосідависунув нову концепцію розвитку Японії, якої партіядотримується до наших днів. Згідно з доктриною С.Йосіди, Японія більше не прагне до територіальноїекспансії і поневолення інших народів. Її головнамета,- досягнення економічної могутності, завоюваннясвітових ринків. У зовнішній політиці Японія повиннаорієнтуватися на США. Відновили свою діяльність лівіопозиційні Соціалістична партія Японії таКомуністична партія Японії.

Окупаційна влада провела чистку державногоапарату від фашистських елементів. Японська арміябула роззброєна і розпущена. Для покараннявійськових злочинців створювався Міжнароднийтрибунал для Далекого Сходу. Він розглянув справи 28осіб, семеро з них були засуджені до страти, інші -до тривалих термінів ув'язнення.

З травня 1947 р. набула чинності новаконституція Японії. Вона передбачала обмеження владиімператора, а сам він оголошувався «символом єдностівації». Імператор не має реальної державної влади,він затверджує рішення парламенту і уряду, алевпливати на них не може. Деякі його функції е лишецеремоніями (наприклад, вручення нагород або прийоміноземних делегацій). Законодавча влада належитьпарламенту, що складається з двох палат (палатапредставників, палата радників), виконавчу владуздійснює кабінет міністрів. Конституція проголосиларівноправність чоловіків і жінок, свободу слова,друку, зборів із застереженнями, що ними «не можназловживати». 9-та стаття конституції зобов'язувалавідмовитися

від війни як засобу вирішення міжнародних проблем іне створювати армії та флоту.

Під контролем американської адміністраціїпроводилися економічні реформи. Старі концернирозпускались. На зміну кільком могутнім монополіям ібанкам створювалось безліч підприємств і об'єднань зоднаковими стартовими умовами на ринку. Булаздійснена фінансово-податкова рефррма. Встанов-лювався твердий курс ієни. Зменшувалися податки напідприємницьку діяльність. .Набрало чинності трудовезаконодавство, яке дозволяло створювати профспілки іпроводити страйки. Вводилися 8-годинний робочийдень, оплачувана відпустка, охорона праці.

У 1946-1949 рр. була здійснена аграрна реформа,яка ліквідувала поміщицьке землеволодіння.Встановлювався земельний максимум три тьо землі (1тьо = 0,99 га), а на острові Хоккай-до - 12 тьо.Надлишки орної землі викуповувалися державою іпродавалися селянам. Реформа збільшила вдвоєкількість селян-землевласників. Вона знищиланапівфеодальні форми ведення сільськогр господарстваі сприяла розвитку ринкових відносин. Частина селянне змогла вести господарство по-новому, продала своїділянки і пішла в міста. Кількість сільськогонаселення помітно скоротилась.

Суттєві зміни відбулися в організації системиосвіти і виховання підростаючого покоління.Вводилося сцільне навчання, хлопчиків і дівчаток. Зішкільних програм вилучались матеріали, якіпропагували японський мілітаризм і його експансію.

США сприяли відновленню суверенітету Японії івходженню її у світове співтовариство як оновленоїдержави. У 1951 р. була скликана міжнароднаконференція в Сан-Франциско для обговорення умовмирного договору з Японією, проект якого підготувалиСША і Англія.

На неї не одержали запрошення ті з країн, .щозазнали японської агресії в Другій світовій війні,але в яких правили комуністичні режими - КНР, ДРВ,МНР, КНДР. Індія і Бірма відмовились від участі вконференції, делегація СРСР домагалася включення втекст договору поправок і доповнень зтериторіальних, репараційних та деяких інших питань.Її побажання були відхилені і вона залишилаконференцію, не підписавши документів.

Договір передбачав незалежність Ко^еї. Японіявідмовилась від прав на о. Тайвань, о-ви Пенхуледао(Пескадорські о-ви), Ку-рильські о-ви і південнучастину о», Сахалін. Японські підмандатні території- Каролінські, Маріанські та Маршаллові о-випередавались під контроль СІЛА. Японія погоджуваласьна встановлення опіки США над своїми островами Рюкю(Окінава).

8 вересня 1951 р. США і Японія підписали Сан-Франциський договір. Одночасно вони підписали іПакт безпеки. США дістали право тримати наяпонських островах війська в будь-якій кількості ібез обмеження терміну. Японія почала створенняармії, військово-морського флоту та авіації підназвою «сили самооборони». Це було явнимпорушенням статті 9-ї конституції.

До середини 50-х років напруженими залишалисявзаємовідносини Японії та СРСР. В 1956 р.

розпочалися попередні контакти на рівні міністрівзакордонних справ, під час яких узгоджувалися

умови підписання двостороннього документа. Зокре-ма, Японія ставила питання про відновлення свого

суверенітету над так званими «північнимитериторіями» - чотирма островами Курильської

гряди, які були окуповані радянськими військами в1945 р. Сторони знайшли компромісне рішення. В

жовтні 1956 р. в Москві була підписана деклараціяпро припинення стану війни і відновлення

дипломатичних відносин. СРСР обіцяв підтриматипрохання Японії про прийняття її в члени 00Н.Звільнялись і репатріювались в Японію всі їїгромадяни, які перебували на території СРСР.

Радянська сторона погоджувалася на передачу Японіїостровів Хабомаї і Шикотан. Статус островівКунащйр та Ітуруп передбачалось остаточно

визначити шляхом переговорів. Надалі радянськекерівництво відмовилось від виконання рішень про«північні території» і залишило їх у складі СРСР.Японія наполягала і наполягає на поверненні цихостровів на підставі норм міжнародного права.

Одночасно з декларацією набула чинності конвенціяпро рибну ловлю у відкритому морі та ін.

Відновлення дипломатичних відносин створилосприятливі умови для торгових зв'язків. Мирний

договір міжСРСР і Японією так і не був підписаний.

В 1960 р. Японія уклала із США договір провзаємне співробітництво і гарантії безпеки. Вінпідтвердив право збройних сил США використовуватидля своїх цілей територію Японії, а такожпередбачав вступ Японії у війну на боці США, якщона Далекому Сході виникне спільна загроза для них.Цей договір підлягає автоматичному продовженнючерез кожні 10 років і дієй у наш час.

Соціально-економічнийрозвиток. «Японськеекономічне диво»

В 60-ті роки в Японії остаточно склаласясучасна економічна Е { політична структура. Вона

змогла використати як досягнення євро>і | псисько-американського зразка, так і свої пивілізаційшцінності?-1 добившись ефективного синтезу цих двохосновних начал. ''^ЗЇ

Динамічно розвивалось господарство Японії.Відбулося оновУ'| лення основного капіталу, щопоширилось не лише на великі, а й |

78

на середні та дрібні підприємства. Склаласябагатогалузева структура концернів, яка даєможливість маневрувати капіталами, робочою силоюзалежно від потреб ринку. Держава сприяла формуваннюнових економічних відносин. При кабінеті міністрівстворений Комітет економічного планування. Вінвивчає кон'юнктуру внутрішнього і зовнішнього ринку,надає оперативну інформацію уряду і приватнимкомпаніям, регулює державні капіталовкладення,фінансує науково-дослідні роботи в нових галузях.Свою роль відіграла законодавча діяльність. Булирозроблені екологічні стандарти, системаприродоохоронних заходів, прийняті закони, якіпередбачали суворі покарання за шкоду, завданудовкіллю.

Японія Широко запозичила досвід інших країн,впроваджувала у виробництво їх винаходи, купувалаліцензії. В 70-х роках почався інтенсивний розвитоквласної науково-технічної бази. Створювалисяавтоматизовані виробництва, безвідходні технології.Велика увага надавалася «людському фактору»: системівідбору і підготовки кадрів, підвищеннюкваліфікації, оплаті праці, умовам відпочинку'найманого персоналу.

В 60-70-х роках Японія вступила в боротьбу запровідні місця на світовому ринку. Її концернирозгорнули активну діяльність у США, країнахЗахідної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.Різко збільшився вивіз капіталу. Почалося масовебудівництво підприємств, особливо Шкідливих, вкраїнах, що розвиваються. Японська економіка працюєна експорт. Її слабкими сторонами є залежність відпривізної сировини і стабільності світового ринку.

Швидкий розвиток перетворив Японію в один зпровідних центрів світового господарства. На початку90-х років її золотий запас оцінювався^ у1в4,9 млрд.дол., вона стала найбільшим світовим кредитором. Вміжнародному поділі праці Японія спеціалізується навипуску наукової високотехнічної продукції (складніінтегральні схеми,'мікропроцесори, верстати з число-вим програмним управлінням, промислові роботи,факсимільна апаратура). Вона продає на світовомуринку 30% вантажівок, ЗОУотелевізорів, 60%велосйа^ДіА, Мотоциклів, 70% суден, 80-90%годинників, фотоапаратури, відеоімйґнітйфонів.Основним торговим партнером Японії є СЇПА. '

Суспільно-полцтйчйв життяВ суспільному житті утвердились біиґатопартійна

система. Всього зареєстровано близько 35 партій,реальний вплив на політичне життя мають шість. Доостаннього часу правлячою і найбільш могутньоюпартією була Ліберально-демократична. Під її керів-

ництвом Японія перетворилася в сучасну передовудержаву. Але

79

в 70-80-х роках її лідери забруднили свою репутаціюучасті^ в політичних скандалах, використанням свогостановища для особистого збагачення, хабарництвом вособливо великих розмірах, спекуляціями акціямитощо. ЛДП втратила авторитет, багато виборцівперестало їй довіряти. Головною опозиційною партієює Соціалістична партія Японії. У своїй діяльностівона спирається на частину найманих робітників ісередні верстви населення. Члени партії дотримуютьсядосить широкого спектра ідеологічних установок - відмарксизму-ленінізму до помірного реформізму. Черезце політика партії визначається шляхом компромісу,її підтримує 16-20% виборців. Центристські позиціїзаймають Партія демократичного соціалізму, Соціал-демократичний союз, Партія чистої політики. Привирішенні конкретних завдань партії створюють блоки,коаліційні уряди, причому їх програмні положенняможуть бути прямо протилежними. Для політичного жит-тя Японії характерне існування великої кількостігромадських організацій і рухів. Від них при будь-яких акціях вимагається дотримання законності іконституційного порядку.

В 60-ті роки в Японії виник і швидко набраврозмаху антивоєнний, антиядерний рух. Під йоговпливом парламент прийняв резолюцію про «тринеядерні принципи»: не мати, не виробляти, нерозміщувати на своїй території ядерної зброї. Гро-мадськість домоглася повернення Японії о. Окінава,який перебував під опікою США. В країні розпочалисякампанії збору підписів за роззброєння і заборонуядерної зброї. На початок 80-х ррв^в було зібрано82,5 млн. підписів, які були передані спеціальнійсесії 00Н з роззброєння.

Широкого поширення набув рух за прийняттямісцевими органами самоуправління рішень, якіпроголошували їх території неядерними зонами.Кількість таких адміністративниходиниць перевищила 1000.

В 70-х роках відбулась масова дискусія про «силисамооборони». Опозиція домоглася в парламентірезолюції, за якою військові витрати .Японії неповинні були перевищувати 1%валового національного продукту.

У 80-х роках активізувалися сили, які прагнулипереглянути наслідки Другої світової війни. ЛідерЛДП Я. Накасоне виступив із закликами позбутисянарешті «комплексу поразки» і відмовитися відюридичних, політичних і психологічних бар'єрів, якізаважають Японії бути державою могутньою не лишеекономічно, але й у військовому аспекті. Вінвимагав переглянути статтю 9 конституції, збільшитивійськові витрати, вніс на розгляд парламентупроект закону про державну таємницю, спрямований

проти демократичних свобод. Лінія Я. Накасоне незнайшла масової підтримки в суспільстві іпровалилася.

80

Зовнішня політика\ Основою зовнішньої політики Японії залишається

орієнтацій на всебічне співробітництво із США. Заразна японській території знаходиться 105 американськихвійськових об'єктів, де розміщено 47 тис.військовослужбовців. Висунута ідея «тихоокеанськогоспівробітництва», в якому повинні взяти участь дер-жави азіатсвко-тихоокеанського регіону. Двостороннівідносини ускладнюються економічними суперечностями,експансією японських їоварів на американський ринок.Японська громадськість постійно проводить акції звимогами анулювати договір 1960 р. і вивестиамериканські війська за межі країни.

Велике значення мала нормалізація стосунківЯпонії з КНР, які багато років залишалисяневрегульованими через тісні контакти з Тайванем. У1972 р. були встановлені дипломатичні відносини міжобома країнами, в 1978 р. вони підписали договір промир і дружбу. В 1983 р. Японія і КНР опублікувалиспільне комюніке, в якому сказаво, що надалі вонибудуть керуватись чотирма принципами двосторонніхвідносин: мир і дружба, рівність і взаємна вигода,взаємна довіра, довгострокова стабільність.

Програмні установки стосунків Японії з державамиАзії викладені в доктрині Т. Фукуда (1977), якадекларує прагнення не перетворюватися у військовудержаву, зміцнювати довіру між країнами регіону,сприяти миру і безпеці в Азії. Практична діяльністьяпонської дипломати була спрямована на розширеннярізнобічних зв'язків із Сінгапуром, Малайзією,Таїландом, Гонконгом, Індонезією, іншими країнамиАСЕАН з метою захисту економічних інтересів.

16. КИТАЙСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

Становище Китаю після Другої світової війниПісля закінчення Другої світової війни в Китаї

розгорнулася гостра політична боротьба з питаннящодо перспектив розвитку, яка періодично переросталау відкриті збройні сутички. Народні маси вимагаливід Гоміндану і КПК встановлення внутрішнього миру ідемократизації країни. Склалося ^ва державнихоб'єднання: територія, що контролювалася Гомінданом,і визволені райони КПК. В Китаї перебували іноземнівійська. Радянська армія в Маньчжурії розгромила іпримусила капітулювати японську Кван-тунську армію.Війська США висадилися вздовж китайського узбережжя,де вони роззброювали японські частини.

До того часу, поки великі держави СРСР і СШАповодили себе як союзники по антигітлерівськійкоаліції, ворогуючі сторони

в Китаї були схильні до компромісу. З серпня 1945по березень 1947 рр. тривали переговори міжГомінданом і КПК, роль посередника виконувалаамериканська дипломатія (спочатку посіЬлСІЛА в Китаї Харлі, потім Маршалл). ;

У грудні 1945 р. Московська нарада міністрівЗакордонних

справ СРСР, СЩА і Великобританії прийняла рішенняпро необхідність мирного об'єднання Китаю ізапобігання громадянській війні. Три державизобов'язувалися не втручатися у внутрішні справиКитаю. Була досягнута угода про виведеннязвідти радянських і американських військ.

10 січня :1946 р. в Чунціні відкрилась політичнаконсультативна конференція представників Гоміндану, КПК, інших політичних партій і організацій. Вона вирішила створити коаліційний уряд Китаю і зберегти самоуправління провінцій. Намічалось проводити економічну політику відповідно до принципу Сунь Ятсеиа про народне благоденство: земля - селянам, робота - робітникам, свобода ділової активності - підприємцям, більш високий життєвий рівень - усьому народу. Почалась підготовка до скликання Національних зборів, у яких комуністам виділялось 25% місць. Рішення конференції відображали реальне співвідношення сил і буяй компромісними. Вони створювали основу для мирного об'єднання і реформу-вання Китаю. Гоміндан добровільно відмовлявся від монополії на владу на користь КПК.

Друга громадянська війна (1946-1949). Створення КНРУ лютому 1946 р. СІЛА проголосили курс на

«холодну війну». Одразу ж загострилася ситуація вусіх країнах і регіонах, де існувалипроамериканські і прорадянські сили. Саме наддержа-ви СРСР і СІЛА спровокували другу громадянськувійну в Китаї, тоді як вони мали реальну можливістьїй запобігти.

СРСР створив на території Північно-СхідногоКитаю так звану Маньчжурську революційну базу. Вінне дозволив уряду Гоміндану направити сюди своїхчиновників і війська. Радянське командуванняпередішо китайським комуністам озброєнняКвантунської армії. ,

Велися поставки в .Маньчжурію автомашин, палива,ліків,

стратегічних матеріалів. У комуністичні озброєнізагони були призначені радянські військовірадники. На кінець 1945 р. КПКмала армію чисельністю ЗЙО тис. чол.

Уряд Чан Кайші спирався на СПІА. В 1945-1948рр. американська сторона надала йому військову й

економічну допомогу на суму 6 млрд. дол. До літа1946 р. американські офіцери переозброїли іпереформували 45 дивізій Гоміндану чисельністю 150тис. чол.

82

В 1946 р. уряд Чан Кайші підписав із СПІА договірпро дружбу, торгівлю і мореплавство. Протягом 1946-1948 рр. було укладено ще 15 угод. Американцідістали право без перешкод торгувати з Китаєм,орендувати землю, одержувати концесії на розробкуприродних багатств тощо. Американські радники діялив армії, розвідці, фінансах, зовнішній торгівлі.Американське засилля викликало незадоволення урізних верств населення, особливо в національноїбуржуазії.

Влітку 1946 р. почалися бойові дії міжворогуючими сторонами. На цей час в армії Гоміндануналічувалося 4,3 млн. чол., в армії КПК - 1,2 млн.чол. Перевага була на боці Гоміндану. В 1947 р. вході війни стався перелом, армія КПК перейшла внаступ. Друга громадянська війна закінчиласяперемогою комуністів. Залишки військ Чан Кайшівтекли на о. Тайвань. 1 жовтня 1949 р. булапроголошена Китайська Народна Республіка, в якійвстановився комуністичний режим. 2 жовтня 1949 р.нову державу визнав СРСР'. 14 лютого 1950 р. бувпідписаний договір про дружбу, союз і взаємнудопомогу терміном на ЗО років. Радянська сторонанадала Китаю пільговий кредит у розмірі 300 млн.дол. для оплати поставок технічного обладнання і ма-теріалів. Договір доповнювався секретними додатками.СРСР одержував «особливі права» в Маньчжурії іСіньцзяні. Китай мав оплачувати частину радянськихпоставок валютою, яку переказували для своїх ріднихзарубіжні китайці. Радянський Союз отримував длясвоїх потреб стратегічну сировину (уран, рудикольорових металів).

.!

Перехід керівництва КНР до будівництва «соціалізму зкитайською специфікою». Соціально-економічні

експерименти кінця 50-х - пояатксу 60-х років XX ст.На початку 50-х років КПК почала будівництво

«основ соціалізму» за радянською схемою »сталінському варіанті. В 1952 р. ЦК КПК таксформулював свою генеральну лінію: «Протягом доситьтривалого часу поступово Здійснити соціалістичнуіндустріалізацію Країни і поступово'провестисоціалістичні перетворення сільського господарства;кустарної промисловості і капіталістичноїпромисловості і торгіЙіЯі». На вирішення цих завданьвідводилось 15 років.

Важливим кроком у здійсненні генеральної лініїстало виконання першого 5-річного плану (1953-1957рр.). Його метою була підготовка умов дляіндустріалізації. Ставка робилася на розвиток абостворення галузей важкої промисловості -металургії,електроенергетики, автомобілебудування, на розвитоктранспорту і розвідку корисних копалин. Успіхи КНР у

першій п'ятирічці були досить вагомими. Всього булозбудовано

83

694 великих підприємства. СРСР виділив Китаю новіпозики, надав допомогу в будівництві і реконст-рукції 250 промислових об'єктів. В КНР було на-правлено 11 тис. кваліфікованих радянських спе-ціалістів. В СРСР одержали підготовку понад 20тис. китайських робітників, інженерів,представників інших спеціальностей.

В 1956 р. китайське керівництво провелосуцільну колективізацію. Тоді ж розпочався наступна національну буржуазію і торговців. Приватніпідприємства переходили під контроль держави. Їхвласникам виплачувалось 5% від капіталу протягом7 років. Ці заходи супроводжувались масовими реп-ресіями проти незадоволених, а також тих членівКПК, які сумнівалися в правильності обраногокурсу.

Мао Цзедун та деякі інші лідери КПК вирішилирізко прискорити темпи будівництва «соціалізму»,щоб обігнати СРСР і зайняти його місце усвітовому комуністичному русі. Генеральна лініяпартії тепер звучала так: «Напружуючи всі сили,прагнучи вперед, будувати соціалізм за принципомбільше, швидше, краще, економніше». Новий курсздійснювався під гаслами «трьох червоних знамен».Це генеральна лінія в новому формулюванні,«великий стрибок», народнікомуни.

Темпи розвитку китайської економікиоголошувалися занадто повільними. Планувалосьзбільшити випуск промислової продукції в 6,5разів, сільськогосподарської - в 2,5 рази.

Протягом кількох мїряців у 1958 р. 720 тис.сільськогосподарських кооперативів були

об'єднані в 26 тис. комун. В нихусуспільнювались не лише праця і основні засоби

виробництва. Комунам передавались присадибніділянки і вся особиста власність селян.

Ліквідувався принцип матеріальної зацікавле-ності. За роботу члени комуни одержували

безплатно миску рису. Праця і побутвоєнізувались. Нелюдські умови в комунах при-

звели до масових втеч і селянських заворушень. Вкінці 1958 р. і в 1959 р. через дезорганізацію

сільськогосподарського виробництва в Китаїпочався голод.

84

Оголошувалася «всенародна битва за сталь» длятого, щоб одним стрибком вивести Китай в числопередових держав. У верхах було вирішено різкозбільшити виплавку сталі - з 5,4 млн. т до 100 млн.т на рік. По всій країні - в міських кварталах,дворах установ, вузів, шкіл, лікарень, театрів -споруджувались сотні тисяч примітивних плавильнихпечей, які діяли цілодобово. Було витрачено 40 млн.т залізної руди, 80 млн. т вугілля і працю 100 тис.чол. В результаті одержаний метал виявивсянепридатним для використання. Матеріальні ресурси ітрудова енергія народу пропали даремно.

«Великий стрибок» знайшов свій прояв і у сферікультури, науки, освіти. Надходили повідомлення, щостуденти вузів, «зламавши сліпу віру В авторитети»,за кілька днів, а іноді навіть за одну ніч, писалипідручники та іншу наукову літературу, які раніше невдавалось підготувати і за десятиріччя.

На пленумі ЦК КПК Ї959 р. з критикою політики«трьох червоних знамен» виступив один з ветеранівкомуністичного руху, герой двох громадянських воєн,міністр оборони КНР Пен Деху-ай, який назвавмаоцзедунівські методи побудови «соціалізму»дрібнобуржуазним фанатизмом. Його оголосили правимопортуністом, позбавили посади і вислали в глухумісцевість. У роки «великого стрибка» Обсягисільськогосподарського виробництва щорічноскорочувались на 10%. Від голоду померло близько 10млн. чол. Ця політика завдала КНР збитків на 70млрд. дол., що складало третину ВНП країни.

В 1961 р. керівництво КПК мусило визнати провал«великого стрибка» і взяло напрямок на «врегулюваннятемпів розвитку». В першу чергу він включавперебудову комун за попереднім зразком. Селянамповерталися городи, особисте майно, дозволялосязайматися промислами. 20 млн. громадян з містнасильно були переселені в сільську місцевість.Ціною неймовірних зусиль найбільш катастрофічнінаслідки «великого стрибка» вдалося ліквідувати.

В країні розпочалася дискусія, в ході якоїпостало питання про те, як стали можливими такіжахливі соціально-економічні експерименти і хтоповинен за них відповісти. При цьому не ставиласьпід сумнів сама ідея побудови соціалізму. Керівницт-во КПК звинувачувалось у некомпетентності, методийого діяльності засуджувались. Мао Цзедун'-і йогооточення опинилися перед реальною загрозою втративлади.

«•Культурна революція» (1966-1976)Провал «великого стрибка» спричинив зростання

суперечностей серед партійно-державної еліти.Лідером опозиції курсу Мао Цзедуна був Голова КНР Лю

ПІаопи. Своє бачення перспектив

85

розвитку Китаю, відмінне від маоїстського,висловили Генеральний секретар ЦК КПК Ден Сяопін,провідний спеціаліст з економічних питань укерівництві КПК Чень Юнь, маршал Чжу Де, головаПостійного комітету Всекитайських зборів народнихпредставників Пень Чжень та ін.

У травні 19615 р. в Китаї почалася так звана«культурна

революція» - кампанія розгрому партійних, державнихі Громадських організацій. Була створена група в

справах «культурної революції», яку очолили дружинаМао Цзедуна Цзян Цін і його колишній секретар ЧеньБода. Опорою маоїстів стала учнівська і студентська

молодь. Організовувались спеціальні загонихунвейбінів («червоних охоронців»), які розпочалитерор проти інтелігенції. Партійних і громадських

діячів. Їх виводили на «суд мас» нібито заревізіонізм, а насправді - за самостійність мис-лення і реальну оцінку становища та комуністичнихекспериментів. Після тривалих знущань озвірілої

молоді їх направлялив спеціальні табори на «перевиховання».

Були розгромлені органи влади, парткоми,профспілки. В

кінці 1966 р. наряду з хунвейбінами сталистворюватись загони цзаофанів («бунтівників») знекваліфікованих молодих робітників і дрібнихслужбовців, які мали нести ідеї «культурної ре-волюції» на підприємства і в установи. В країнізапанували хаос і безвладдя. Розпочалися кривавісутички між різними угрупованнями хунвейбінів і

цзаофанів. Проти них було кинуто армію. Влітку 1967р. в Китаї встановився військовий контроль. Молодьвиконала свою руйнівну роль, вона стала не потрібнакерівництву КПК. Сотні тисяч хунвейбінів і цзаофанівбули заарештовані і вислані на «перевиховання» вбезлюдні віддалені райони внутрішнього Китаю.

Лю Шаоци, «особа № 1, що йде капіталістичним шляхом»,в

постанові Пленуму ЦК КЦК був названий «зрадником,провокатором, цепним собакою імперіалізму ігомінданівської реакції», який 40 років вів

контрреволюційну діяльність. Глава держави помер уКайфинеьвдй в'язниці від запалення легенів, бойому відмовили в елементарній медичній допомозі.«Особою № 2, що йшла капіталістичним, шляхом»,було визнано Ден Сяопіна. В 1967-1972 рр. він

«перевиховувався» на Цзіньцзянському тракторномузаводі, у досить поважному віці працюючи слюсарем.Маршал Пен Дехуай, що жив у засланні в провінціїСичуань після того, як він наважився критикувати«великий стрибок», був заарештований спеціальнимхунвейбінівським «полком по затримці» і кинутий у

тюрму в Пекіні. В антипартійній діяльності і«буржуазній військовій лінії» звинувачувався

начальник Генерального штабу НВАК Хуан Кечен. У1971 р. при загадкових обставинах над територією

Монголії загинув міністр

86

оборони КНР Лінь Бяо, якого підозрювали ворганізації змови проти Мао Цзедуна. В ходірозслідування «справи Лінь Бяо» було усунуто близько34 тис. військових, в т.ч. начальника Генеральногоштабу НВАК Хуан Юншена, командувача ВПС У Фасяня.

В 1972 р. булореабілітовано ДенСяопіна. Він знову почаввідігравати помітнурольь у вищомукерівництві КНР, займавпосади заступника головиуряду, начальникаГенерального штабу НВАК,став членом Політбюро ЦККПК і заступником ГоловиКПК. 4 квітня 1976 р. вдень Д6» Сяопін (праворуч)«поминання померлих» нацентральній площі Пекіна

відбулися заворушення, учасники яких закликали доприпинення політики репресій і притягнення довідповідальності їх організаторів. Ден Сяопіна булозвинувачено в організації цих «контрреволюційнихподій», знову знято з усіх постів, але залишено впартії, щоб він мав «можливість виправитись». Нечекаючи відправки на «перевиховання», він виїхав уГуанчжоу, де його взяв під свій захист генерал СюйШию, командувач гуанчжоусь-кого військового округу.

За час «культурної революції» були затримані ізнаходились під слідством 4 млн. 200 тис. чол. Врізних збройних сутичках було вбито понад 237 тис.чол., а 730 тис. стало інвалідами. В 1966-1976 рр.репресій і переслідувань зазнали більше 21 млн.чол., постраждали в тій чи іншій формі 123 млн. чол.

Період «культурної революції» (1966-1976) - цережим особистої влади Мао Цзедуна, військово-бюрократична диктатура, яка спиралася на армію іпартійний апарат. На з'їздах і пленумах КПК точиласяборотьба за владу між трьома основними угрупованнямиверхів. Це старі партійні кадри, група діячів, щозробила кар'єру на «культурній революції», і вищівійськові. Одні з них займали високі посади, іншізвинувачувались в антипартійній діяльності і булирепресовані. Безперервно здійснювались чистки.Реальна влада на місцях знаходилась у руках армії.«Культурна революція» дорого обійшлась китайськомународу. Вона дезорганізувала господарство, поставилайого на

87

межу краху, значно погіршила і без того низький рівень життя, позбавила громадян будь-яких прав.

«Політика реформ і зовнішньої відкритості»9 вересня 1976 р. на 83-му року життя помер Мао

Цзедун. 6 жовтня 1976 р.були заарештовані чотириорганізатори «культурної революції» на чолі з ЦзянЦін (так звана «банда чотирьох»), Ці подаЗвважаються кінцем десятиріччя «культурноїреволюції»» ,^^^

Китайсь^ дверівництво почало негласнопереглядати маоїстські устайіі^ій і вноситинеобхідні корективи. На пост неформальногода^^а.КіЇК висунувся Ден Сяопін. Він сформулювавпрограм'у''з^іій^ій, відому під назвою «чотирьохмодернізацій» (в сільськ<Яі||А^(^дарстві,промисловості, науці й культурі, обороні). їхгодоай^^іііййетою проголошувалася побудова«соціалізму з ки-тайеїДїоіжіїі^йцйфікою».Передбачались масштабні ринкові пере-тврреі|||»"^(і>и йезмінній монополії КПК на владу.

В грудні 1978 р. пленум ЦК КПК прийняв рішенняпро проведення аграрної реформи.Сільськогосподарські комуни розпускались. Вводиласьпідрядна система землекористування. Її основноюформою став сімейний підряд. Сім'я на тривалийтермін одержувала ділянку землі, розмір якоївизначався за кількістю працюючих. Укладавсяконтракт на виробництво певних видівсільськогосподарської продукції. Відповідно до йогоумов сім'я продавала державі за твердими цінами 40%урожаю, 3% вартості урожаю виплачувала як податок наземлю і 7% урожаю грошима або натурою вносила угромадський фонд села для проведеннягідромеліоративних і будівельних робіт, утриманнясоціальної сфери. 50% урожаю залишалось урозпорядженні сім'ї і вона мала право реалізуватийого на ринку за вільними цінами. Значно підви-щувалась матеріальна зацікавленість селянства врезультатах своєї праці. Щоб стимулювати розвитокаграрного сектора, держава підняла закупівельні•ціни на 18 видів продукції. Селянам дозволялосякупувати різноманітну техніку. Всі ті заходи даливагомі наслідки. Середньорічне'виробництво зернадосягло 380-400 млн. т. Країна в основномузабезпечила себе продовольством.

Нові методи стала впроваджуватись упромисловості, де здійснювались пошуки(оптимального співвідношення ринкового і плановогоначал. Вводилось так зване спрямовуюче планування,за якого державне замовлення складало 10-60%продукції підприємств, а решту виробник мігреалізувати на власний роз-суд. Запроваджувалась

система постачання сировини і матеріалів черезвідповідні центри і оптові ринки. В таких умовахвиявилось, що багато державних підприємствнерентабельні, випускають товари низької якості,які не знаходять збуту.

88

Поряд з державним сектором, якому належатьпровідні позиції в промисловості, розгорнули своюдіяльність приватний і змішаний сектори.Створювались умови для залучення іноземнихінвестицій. Були створені спеціальні зони«економіко-тех-нологічного розвитку» з особливимисприятливими умовами господарської діяльності.Зацікавленість у вкладанні тут своїх капіталіввиявили СІЛА, Японія, країни АСЕАН, західноєвро-пейські держави. В цих зонах китайський державнийкапітал співробітничає з іноземним.'Ліцензіїнадаються на конкурсній основі з урахуваннямнаціональних інтересів.

Перебудова промисловості КНР відбуваласьповільно. Держава підтримує численні збитковіпідприємства, боячись втратити контроль надситуацією.

Перетворення у виробничій сфері вимагали змін угалузі освіти, науки, культури. Виникла гострапотреба у кваліфікованих спеціалістах із ґрунтовнимизнаннями з економіки, маркетингу, іноземних мов тощо.Складним виробництвам було не достатньо простограмотних робітників і службовців. Серйозноюпроблемою Стало подолання в суспільстві негативногоставлення до інтелігенції, яка, відповідно доідеологічних установок попереднього періоду, хоч ідавала певну користь, але була ворожою силою і незаслуговувала на довіру, бо не працювала руками.Збільшувались державні видатки на освіту, розширяласьмережа початкових і середніх шкіл, вищих навчальнихзакладів. Відкривались приватні школи, курси і навітьінститути. Молодь здобувала дефіцитні спеціальностіза кордоном. У світлі нових вимог були розробленідержавні перспективні програми наукових досліджень.

В 1997 р. в різних освітніх закладах КНРнавчалось 320 млн. чол. Початкову школу відвідувало140 млн. дітей. Понад мільйон молодших школярівщорічно кидало навчання, щоб працювати і допомагатисвоїм сім'ям матеріально. В середніх школах І ступенянавчалося 52,3 млн. чол., в середніх школах IIступеня - 8,5 млн. чол., в професійних середніхшколах -10,9 млн. чол. 52% підлітків і молодих людейвважають більш раціональним здобувати середню освітуодночасно з професією і вчитися в аналогах наших ПТУ.В 1978 р. в КНР 23,5% населення було неписьменним, в1997 р. таких залишилось 12%. Країна має 6,3 млн.студентів вузів. 250 вищих навчальних закладівоб'єднані в комп'ютерну просвітницьку і науково-дослідну мережу. Всі ступені освіти в КНР платні.

За останні 20 років Китай співпрацював у галузіосвіти і науки із 154-ма країнами, прийняв нанавчання 250 тис. іноземних студентів, направив наздобуття освіти за кордоном 300 тис. чол., із яких

повернулось на батьківщину 90 тис. чол. В

89

Академії інженерних наук Китаю 52% академіківвчились за кордоном і повернулись у країну востанні 10 років. За час існування КНР 55%академіків АН Китаю здобули базову освіту абовчений ступінь за кордоном.У складі Академії наук Китаю налічується понад120 науково-дослідних .інститутів. Існуютьгалузеві Академії наук:Академія сільськогосподарських наук. Академіялісівництва, Академія традиційної китайськоїмедицини. Розробляється 430 тис. наукових тем,80% результатів наукових досліджень продаютьсявиробництву через технологічні чи технічні ринки,яких налічується близько 14 тис.

Модернізація армії почалася зі скорочення їїчисельності

на 1 млн. чол. Зараз збройні сили КНР налічують 3-3,2 млн. чол. Створена система «армія - ополчення- запас», яка дає можливість у разі необхідностідовести чисельність військовослужбовців до ЗО млн.чол. Армія переоснащується новими видами озброєньна основі власних науково-технічних розробок.Значно підвищилися вимоги до офіцерськоготаособового складу. Реорганізовано систему

підготовки офіцерського корпусу. Витрати наутримання і переозброєння армії в 1990-1998 рр.збільшились утричі. За рахунок власних науково-технічних розробок і закупок за кордоном арміяпереоснащується найпередовішими видами зброї. За

1993-1997 рр. Китай закупив озброєння більшніж на 5 млрд. дол.

У 80-х роках китайське керівництво висунуло новупер- І

елективну програму соціально-економічного розвитку.Вона кон- д статувала, що країна знаходиться напочатковій стадії будівниц- | тва «соціалізму зкитайською специфікою» і має здолати три | етапи

соціалістичної модернізації, кожен з якихприурочений | до визначної історичної події. Першийетап розпочався у 50-х | роках, а закінчився у 2000р. За цей період необхідно було знач- | но збільшитиоб'єм валової продукції промисловості і сільське- Іго господарства і забезпечити заможне життя народу.Другий | етап триватиме з 20,00 цо 2021 роки (дата

100-ліття КПК), за цей | час необхідно підняти Китайдо рівня середньорозвиненої дер-1 жави. На третьому

етапі з 2021 по 2049 роки (дата 100-ліття | КНР)Китай повинен стати сучасною високорозвиненою соціа-

Ц

лістичною державою.| Після успіхів 1979-1985 рр. темпи реформ у

Китаї почаЛи||

знижуватися. Поряд з безсумнівними досягненнямистали прф"| являтися і їх негативні наслідки тасуперечності (інфляція, коді| трабанда,корупція, зловживання владою, соціальнанапруженісті| між багатими і бідними, особливона селі, та ін.). Нинішня поК| ітико-адміністративна система і монополія на владу вжене відя<| відає інтересам економічного розвиткукраїни. В 1989 р. в КиЯЙІ

90

відбулися мирні студентські виступи під лозунгамидемократизації країни і дотримання прав людини. Вонибули придушені із застосуванням військової сили зжорстокістю, яка викликала подив і обурення вцивілізованому світі. Проблема політичнихперетворень залишається головною в подальшомурозвитку КНР.

За 20 років економічних реформ КНР досяглавражаючих успіхів. Середньорічний рівень приростувиробництва складав 9,8%. У 1998 р. її ВВП становив7,96 трлн. юанів (961,9 млрд. дол.) і зріс у 6 разіву порівнянні з 1979 р. За загальними валовимиобсягами виробництва Китай вийшов на сьоме місце уосвіті. Він займав перше місце по кількостівиробленого зерна, м'яса, бавовни, сталі, кам'яноговуплля, цементу, хімволокна, пряжі, тканин, одягу,телевізорів. ,3а рівнем виробництва електроенергії іхімдобрив він посідав друге місце, за видобуткомнафти - п'яте. Китай зміг забезпечити продовольствомсвоє населення, яке складає 22% всього населенняЗемлі, маючи лише 7% орних земель планети. Повністюліквідовано товарний дефіцит. У 1998 р. обсягекспортно-імпортної торгівлі становив 323,9 млрд.дол. Китай перейшов з 31-го місця у світовійторгівлі (1978) на 10-те (1998). З 1993 р. Китайперебуває на другому місці у світі за обсягамизалучення іноземних інвестицій. В 1999 р. там діялоі будувалось 330 тис. господарських об'єктів зучастю іноземного капіталу. 30% ВВП виробляють маліволосноселйппгі підприємства. Валютні резерви КНРзросли з 170 млн. дол. у 1978 р. до 150 млрд. дол.на кінець 90-х років. Підчас фінансово-економічноїкризи в Швденно-Східній Азії 1997-1998 рр. Китай нелише не девальвував свою валюту, але й надавМіжнародному валютному фонду 4 млрд. дол. длястабілізації становища в цьому регіоні.

Помітно підвищився добробут китайців. У містахсередній прибуток на душу населення зріс із 343,4юаня (46,8 дол.) у 1978 р. до 5 160,3 юаня (622дол.) у 1997 р. На селі середній дохід на жителявідповідно становив у 1978 і 1997 рр. 133,6 юаня(17,7 дол.) і 2 090,1 юаня (252 дол.). У кінці 90-хроків на середньостатистичного мешканця КНРприпадало 400 кг зерна, 43 кг м'яса, 28,8 кг риби імОрепрбдуктів.

На початку реформ для звичайної сім'ї показникомдостатку вважалась наявність «трьох речей, щокрутяться» (годинника, швейної машини і велосипеда),і «однієї речі, що розмовляє» (радіоприймача).Вартість кожного з цих предметів складала приблизно100 юанів, а гроші на їх придбання потрібно булозаощаджувати 5-6 років. У 80-х роках китайські сім'їпочали купувати холодильники, чорно-білі телевізори,

пральні машини. Кожен з цих товарів коштував близько1 000 юанів, а для накопичення такої суми достатньобуло року роботи. На початку 90-х років зріс попитна Кольорові телевізори, кондиціонери,

97

відеотехніку, стільникові телефони, комп'ютери.Кожен з них у середньому коштує 5 000 юанів, протев умовах стабільності цін на їх купівлю можнадосить швидко заробити потрібну суму. В кінці 90-хроків на 100 міських сімей в Китаї припадало 80велосипедів, 90 пральних машин, 73 холодильники,100 кольорових телевізорів, 166 вентиляторів, 34фотокамери, 16 кондиціонерів, 3 комп'ютери. На селів користуванні 100 сімей знаходилось 142велосипеди, 64 швейні машини, 27 кольорових теле-візорів, 22 пральні машини, 8 холодильників.

За статистичними даними, в країні налічується 3млн. багатих людей, 1 млн. чол. володіє майномвартістю понад 1 млн. юанів. В кінці 90-х років межабідності становила 1 671 юанів (22,3 дол.) на рік.Нижче цієї межі проживало 58 млн. чол. (в 1978 р. -250 млн. чол.).

Зовнішня політика КНРУ зовнішній політиці Китайської Народної

Республіки можна виділити декілька періодів. До 60-хроків комуністичний Китай перебував у міжнароднійізоляції. Його виникнення було вороже зустрінутеголовними капіталістичними державами, які втратилизначні економічні можливості й не хотіли рахуватись зновим співвідношенням сил у регіоні. Лідери КПКпостійно виступали з погрозами на адресу міжнародногоімперіалізму і його головної сили - США, які маютьбути знищені.В головних питаннях міжнародного життя китайськекерівництво орієнтувалось на СРСР, звідки одержувалоекономічну і військову допомогу. Проте черезнетривалий час почали проявлятися й розбіжності врозумінні певних проблем. Мао Цзедун негативносприйняв рішення XX з'їзду КПРС і критику культуособи Й.В. Сталіна, бо вони нібито «дали козирі вруки реакційних сил і внесли смуту і розгубленість уряди комуністів». На початку 60-х років почаласягостра полеміка між керівництвом КІЇРС і КПК з питаньвійни і миру, впливу на міжнародний комуністичнийрух, шляхи будівництва «соціалізму» і наявністьрадянських «закономірностей», обов'язкових для всіх,та китайської «специфіки». В 1960 р. М,С. Хрущов,прагнучи натиснути на Китай, наказав відкликатизвідти радянських спеціалістів. Китайська сторонависунула до СРСР територіальні претензії. Розпочалисяприкордонні сутички, які в період «культурної ре-волюції» постійно загрожували перерости у військовідії.

Змінився характер офіційної китайськоїпропаганди. Радянський Союз оголошувався «ворогом №І», більш небезпечним, ніж американськийімперіалізм. Маоїсти розпочали боротьбу з СРСР за

лідерство в комуністичному русі країн, що розвива-ються. їм вдалося в ряді комуністичних партійстворити

92

опозиційні групи, які знаходились під впливом їхідеології і стояли на екстремістських позиціях. «ІдеїМао Цзедуна» сприйняла компартія Індонезії.

КНР прагнула впливати на державну політику країнАзії та Африки, надала військову допомогу різнимугрупованням у громадянських війнах і збройнихконфліктах в Афганістані, Шрі-Ланці, Судані, Сомалі йт.д.

На рубежі 60-70-х років китайське керівництвопочало шукати можливості для виходу з міжнародноїізоляції. КНР вимагала визнати її права як єдиногозаконного представника китайського народу в 00Н,зокрема в Раді Безпеки. На засіданні ГенеральноїАсамблеї 00Н 1971 р. 80 країн підтримали її позицію,визначивши лінію США і їх союзників як «політичнузмову» проти великої суверенної держави. КитайськаНародна Республіка була прийнята в члени 00Н,одночасно представники гомінданівського Тайванюусувались із цієї організації та усіх її органів.

Розпочалися контакти з СІЛА і Японією, в якихпопередньою умовою нормалізації відносин ідипломатичного визнання китайська сторона висуваларозрив офіційних зв'язків з Тайванем. Китай відвідалаяпонська делегація, президенти США Р. Ніксон, Дж.Форд, Р. Рейган. Після довгих дебатів попередня умовабула прийнята. В 1972 р. встановлювались дипломатичнівідносини КНР з Японією, в 1978 р. вони підписалимирний договір, який остаточно підводив підсумкиДругій світовій війні і відкривав можливості дляспівробітництва на новій основі. 1 січня 1979 р. буливстановлені дипломатичні відносини між КНР і США.

В той же час політика конфронтації з СРСРпродовжувалася. Китай зайняв непримиренну позицію,наполягаючи на задоволенні всіх своїх претензій. Вінвідмовився продовжити договір про дружбу з СРСР,термін якого закінчився в 1980 р. На початку 80-хроків були сформульовані «три великі перепони» зрадянського боку, які, з точки зору китайськоїсторони, заважали нормалізації стосунків.«Перепонами» були: 1) підтримка В'єтнаму і йогополітики в Камбоджі, зокрема, присутності тамв'єтнамських збройних формувань; 2) присутністьрадянських військ в Афганістані; 3) великаконцентрація радянських військ на території вздовжкитайського кордону і радянська присутність уМонголії. Усунення «перепон», які в принципі нестосувалися двосторонніх відносин, китайськекерівництво вважало обов'язковою умовою для вирішеннябудь-яких інших питань. СРСР і КНР багато разівробили офіційні заяви про необхідність іти на взаємніпоступки, але це не дало ніяких практичнихрезультатів. Після розпаду Радянського Союзу КНРпішла на нормалізацію відносин з Росією. Були

врегульовані прикордонні питання,

93

підписано кілька десятків угод про економічне, науково-технічне, культурне співробітництво.

Важливим питанням зовнішньої політики КНР є проблемаодночасного існування Китайської Народної Республіки іКитайської Республіки на о. Тайвань. Ден Сяопін висунувконцепцію: «одна держава - дві суспільні системи». На їїоснові було вирішене питання про англійську колоніюГонконг (Сянган) і португальську колонію Макао (Аоминь).Вони увійшли до складу КНР (Гонконг у 1997 р., Макао у1999 р.), але упродовж 50 років зберігатимуть нинішнюекономічну систему і спосіб життя. Таким же чиномпропонується приєднати до КНР і Тайвань. Проте,незважаючи, на заклики, погрози, демонстрацію військовоїсили з боку континентального Китаю, Тайвань ідеюоб'єднання з КНР

рішуче відкидає.

17. СЯНГАН (ГОНКОНГ). АОМИНЬ. ТАЙВАНЬ

Сянган (Гонконг) - спеціальний адміністративний район КНРЗа Нанкінським договором 1842 р. між Великобританією і

Китаєм острів Сянган (Гонконг) переходив у довічневолодіння англійської королеви. В 1898 р. землі на

узбережжі навпроти острова були взяті Великобританією воренду на 99 років. Острів і материкова ділянка становили

єдине економічне ціле і функціонувати окремо не могли.Гонконг управлявся англійським губернатором. У 1982 р.

представники китайських і англійських властей розпочалипереговори про статус Гонконгу після закінчення терміну

оренди (1997). Китайська сторона пропонувала вирішитийого, виходячи з концепції Ден Сяопіна «одна держава -

дві суспільні системи». В 1984 р. між Великобританією іКНР була підписана угода про перехід Гонконгу під суве-

ренітет Китаю на основі яієї концепції.1 липня 1997 р. відбулася передача Гонконгу під юрисдикцію

КНР. Протягом 50-тй років (1997-2047) він матиме статусспеціального адміністративного району. Його соціально-еконо-мічна система залишилась незмінною. Китайською

стороною підтверджено дію близько І40законів Великобританії,які раніше поширювались на Ц» територію, На Сянган

поширюється також дія більш як 200 міжнародних конвенцій усфері торгівлі, дипломатичних і консульських відносин,

цивільної авіації, податків, охорони здоров'я, прав людинитощо. Зберігається членство району в більш ніж 100

міжнародних організаціях.Вищою посадовою особою в спеціальному адміністративному

районі є Глава виконавчої влади. Цю посаду обіймаєвеликий

судновласник Дун Цзяньхуа, обраний у грудні 1996 р.При ньому працює дорадчий орган - Виконавча рада вскладі 60 чоловік, яка обирається населенням. Уберезні 1998 р. 36 депутатів від Сянгана увійшли доВсекитайських зборів народних представників. Місцеваполіція має репутацію однієї з найбільш досвідчених іефективних служб правопорядку Азії.

Економіка Сянгана складалась під впливом йогоісторичноїролі «торгової факторії» і повноївідсутності природних ресурсів. Продукти харчування івода ввозяться. Промисловість працює на привізшисировині і енергоресурсах. Економіка орієнтована нареекспорт у Китай і з Китаю в треті країни. Сянган -торговр-промисловий і фінансовий центр не лишерегіонального, а й світового значення. Наприкінці 90-х років тут діяло 110 тисяч торгових фірм, 924регіональні штаб-квартири і 1 606 регіональних офісівіноземних компаній. Тут працює 537 комерційних таінвестиційних банків із більш ніж 40 країн. Валютнабіржа має щоденний оборот до 90 млрд. дол. У портуперевантажується за день більше вантажів, ніж в усіхпортах Великобританії, разом узятих. Новин аеропорт,введений у дію в 1998 р., розрахований на річнеперевезення 35 млн. пасажирів і 3 млн. т вантажів знаступним розширенням обсягів у 2040 р. до 87 млн.пасажирів і 9 млн. т вантажів.

Сянган активно працює на економіку КНР. Черезрайон проходить 50% китайського експорту. Він дає 35%валютних доходів КНР і 55% іноземних інвестицій в їїгосподарство. Китайські капіталовкладення в Сянганіперевищують 25 млрд. дол.

Повернення Аоминя під суверенітет КитаюПротягом кількох століть Аоминь був португальським

володінням на території Китаю. Він межує з провінцієюГуандун і знаходиться в 40 морських милях відСянгана. В 1557 р. португальці створили тут постійнуторгову факторію, в 1842 р. - встановили колоніальнийрежим. В І887 р. Португалія змусила пінський урядпідписати дві угоди, в яких говорилось, що вона«займає Аоминь навічно, управляє ним і тимитериторіями, що в нього входять, без якоїсь різниці зіншими колоніями Португалії». Після перемогипортугальської революції в 1974 р. Аоминю була наданаадміністративна, економічна і фінансова автономія.Створювалась законодавча асамблея (1976), якапрацювала під головуванням губернатора і виконуваладорадчі функції. 16 її членів обирались, 7 -призначались губернатором. Виникло дві політичніпартії: Демократичний центр Аоминя і Асоціаціязахисту прав Аоминя. Після чотирьох раундівпереговорів 1986-1987 рр. між Португалією і Китаємвідбулося підписання угоди

про відновлення суверенітету КНР над Аоминем законцепцІі|ір Ден Сяопіна «одна держава - дві суспільнісистеми». У'"

20 грудня 1999 р. Аоминь став особливимадміністратпЙ-ним центром КНР із збереженнямсоціально-економічної сійі-теми і способу життянаселення протягом 50 років і права окщ-могопредставництва в міжнародних організаціях. Він маєпбів-ну внутрішню автономію. Влада перейшла відпортугальської» губернатора до Виконавчої ради,очолюваної Хе Хоухуа, банй|-ром, представникоммолодого покоління адміністраторів. ;"

Аоминь - відкритий порт, фінансовий центр, великийне;Л&-гальний центр торгівлі золотом і опіумом. Урегіоні і світі в& славиться своїми казино, нічнимиклубами, іподромом, ігорниїй^и закладами. Це приваблюєщорічно до 8 млн. туристів. Ігорнгій бізнес даєполовину робочих місць і 2/3 прибутків району. Че'^ізАоминь у КНР в'їжджає близько 1 млн. жителів Тайваняна рій. Розвинуті також швейна і текстильнапромисловість, виробнйїі-тво електроніки, оптики,штучних квітів, іграшок, сувенірів, шкірних виробів,продовольства. Вартість ВВП в кінці 90-х років ста-новила 16-17 тис. дол. ва душу населення. Вколоніальні часи Китай мав у Аомині торгову палату,відділення Народного банку, ще 5 банків, вів через цейпорт транзитну торгівлю. "

Від комерційних операцій, від закладів іпідприємств, контрольованих китайцями, КНР отримуєщорічно до 500 млн. дол. Аоминь - єдине місце вКитаї, де існує ігорний бізнес.

Економічний і політичний розвиток Тайваню в 50-90-хроках

Після розгрому в другій китайській громадянськійвійні (1946-1949) гомінданівські власті і залишкиармії перебралися на о. Тайвань. Туди ж булиперевезені видатні культурні цінності, партійні йурядові архіви. Всього на Тайвань переїхало 2 млн.чол. (при населенні острова 6 млн. чол.)

КНР мала всі об'єктивні можливості повністюрозгромити Чан Кайші. Проте після початку корейськоївійни (1950-1953) США надали йому свою підтримку івійськово-політичні гарантії. Всю другу половину XXст. Тайвань розвивався під американським захистом.

Тайванський режим залишив за собою назвуКитайська Республіка. І КНР, і КР визнавали єдністьі цілісність Китаю. Проте кожна сторона трактувалацей принцип на свою користь. Керівники КНР вважалиТайвань складовою частиною материкової держави, щотимчасово відділилася і яку слід приєднати. ЛідериТайваню Чан Кайші, Цзян Цзинго підкреслювалиузурпаторський, незаконний характер комуністичного

режиму на континенті і претендували на відновленнясвоєї влади над усім Китаєм. За

96

допомогою провідних західних держав на чолі із СШАКитайська Республіка зберегла міжнародні пріоритети.Саме вона представляла Китай в 00Н, зокрема в РадіБезпеки, та в інших міжнародних організаціях. Підвпливом і з допомогою США та СРСР сторони почалиактивно озброюватись. Військова доктрина КНР тогоперіоду виходила з неминучості нової світової війни,а Тайвань розглядався як база агресії світовогоімперіалізму проти континентального Китаю. Збройнепротистояння створило небезпечну ситуацію вАзіатсько-тихоокеанському регіоні.На Тайвані зберігалася диктатура Гоміндану. Партія

зробила переоцінку минулої діяльності, проаналізуваладопущені помилки і вела пошук шляхів створення стійкоїдержавності. Вона розглядала себе як революційно-демократичну організацію, що базується на «трьохпринципах Сунь Ятсена», прагне до звільненнябатьківщини і бореться проти світового комунізму.Відповідно до конституції 1946 р. острів вважавсяреспублікою на чолі з президентом. Його вищийпредставницький орган - Національні збори - вирішувавконституційні питання і обирав президента і віце-президента. Адміністрація Тайваню складалась із бпалат-юанів: Законодавчого (однопалатного парламенту),Виконавчого (уряду). Контрольного (контроль за роботоювиконавчих органів), Судового (розробка нових законіві доповнень до конституції). Екзаменаційний юаньорганізовував проведення екзаменів для чиновників привступі в урядові установи і просуванні по службі.Парламент не обирався. Він складався з незміннихдепутатів, обраних ще в кінці 40-х років наконтиненті, і мав функціонувати «до повернення наматерик». Його робота тривала 40 років. Суспільно-політичне життя регламентував прийнятий в 1949 р.«Тимчасовий закон про надзвичайний стан», якийпередбачав «мобілізацію сил на придушеннякомуністичного повстання» і проіснував 38 років.Заборонялась діяльність будь-яких угруповань,об'єднань, гуртків, які могли б реорганізуватись упартії і створити опозицію Гоміндану. Чан Кайші, апотім його син Цзян ; Цзинго довічно займали посадупрезидента. У зовнішній політиці ^ тайванський режиморієнтувався на США, розглядаючи їх як V стратегічногопартнера. В 1954 р. між КР і США був укладенийДоговір про взаємну оборону, який мав захищати

Тайвань від (і можливої збройної агресії з бокукомуністичного Китаю. В -ЇЛ97ІР. Генеральна Асамблея00Н прийняла резолюцію про д .відновлення законнихправ КНР в 00Н і виключення з усіх її ^органівтайванських представників. У світі офіційно почав ви-знаватися один Китай - Китайська Народна Республіка.,?^ В економічній сфері на Тайвані під контролемдержави при-йійкореними темпами формувались ринкові

відносини. На початку і||реформ ВНП складав 137 дол.на душу населення. На першому

97

етапі реформ до кінця 60-х років СІЛА надавалиТайваню допомогу. За 15 років (1950-1965) Тайваньодержав 2,5 млрд. дол. на військові потреби і 1,5млрд. дол. - на підтримку економіки. 80% економічноїдопомоги вкладено в розвиток інфраструктури, всільське господарство і в підготовку кадрів, 20% - впромисловість. Держава надала великі пільгипромисловим інвесторам (низькі податки, виділенняземель під промислову забудову тощо)- За приватнимсектором резервувались нові сучасні галузівиробництва (електроніка, нафтохімія та ін.). В 1959р. для фінансування приватного підприємництва урядзаснував «Корпорацію розвитку Китаю». В 60-ті рокидержава вклала в підтримку приватного сектора 1,8млрд. дол. Дозволялось відкривати іноземні банки.Для іноземних інвесторів засновувались «зониекспортного виробництва». Почався процес поступовоїприватизації державної власності. В 1951-1964 рр.кількість приватних підприємств у промисловості,торгівлі і сфері послуг збільшилась з 68 тис. до 227тис., приватні капіталовкладення зросли на 1 млрд.353 млн. дол., а державні інвестиції - на 1 млрд.253 млн. дол. Великі приватні корпорації нестворювались. Співіснували державні компанії(близько 300) і величезна кількість приватних,переважно сімейних фірм, що надавало виробництвугнучкості, можливості швидко реагувати на потребиспоживача. Тайвань зайняв передові позиції у світі звиготовлення комп'ютерів, електронної побутовоїапаратури, одягу, взуття, спортивних яхт. Вінпостачав на експорт електронні компоненти, меблі,текстиль, продукцію металургії, хімії, точногомашинобудування. Помітно зріс життєвий рівеньнароду.

На середину 80-х років Китайська Республіка малавражаючі економічні успіхи, однак її політичнасистема була тоталітарною, антидемократичною. Востанні роки життя президент Цзян Цзинго (помер у1988 р.) провів її реорганізацію. Було відміненовійськовий стан, введено багатопартійність і свободупреси, деполітизовано армію. Новий лідер ГоміндануЛі Денхуей продовжив перетворення. Були прийнятізакони про загальнонародні вибори парламенту іпрезидента, про добровільну відставку попередніхчленів парламенту, про громадські організації та ін.Виникло близько 80 партій. Головною опозиційноюпартією стала Демократична прогресивна партія. Вонавимагала відмови Гоміндану від монополії на владу,поділу партійних і державних структур і фінансовихкоштів, свободи критики і т.д. На виборах 1991 р. вНаціональні збори ДПП завоювала 23% голосів. Зіскладу Гоміндану виділилась Нова партія (1993). XIVконгрес Гоміндану (1993) ввів обрання керівництва

партії шляхом таємного голосування, а в програмнихдокументах партія почала називатись не революційною,а демократичною. В 1996 р. голова Гоміндану ЛіДенхуей

98

став першим президентом, обраним демократичнимшляхом. На чергових виборах 2000 р. Гоміндан впершезазнав поразки. Президентом був обраний представникДемократичної прогресивної партії Чень Шуньбянь,який після інаугурації оголосив про вихід з її рядіві свою позапартійність.

Після 1971 р. Тайвань не визнаєтьсясвітовимспівтоварис-твом як окрема держава ізнаходиться в дипломатичній ізоляції. Незважаючи наспецифіку такого становища, він має дипломатичнівідносини з 30-ма країнами. Це невеликі державиКарибського басейну. Південної Америки, Африки.Неофіційні зв'язки він підтримує зі 120-ма країнами,в т.ч. з Україною.

В 1991 р. нове керівництво Тайваню знялопопередню установку щодо розколу Китаю. Режим більшене претендував на відновлення своєї юрисдикції наматерику і визнавав, що з КНР потрібно співпрацюватиі шукати шляхи для відновлення єдності Китаю.Можливість входження до складу КНР за концепцією«одна держава - дві суспільні системи» тайванськілідери поки що рішуче відхиляють, вважаючи цейваріант «поглинанням» з боку комуністичного Китаю. Зїх точки зору, приклад Гонконгу і Аоминянеприйнятний для Тайваню, бо ці території буликолоніями, тому їх доля вирішилась без участінародних мас, шляхом передачі юрисдикції держав-метрополій КНР. Тайванська сторона пропонує вестипереговори за формулою «одна країна - два уряди, дварівні суверенні партнери»', які рівноправноздійснюють контроль над «відповідними-територіями».Між КНР і Тайванем розширюються економічні ігуманітарні відносини. Громадяни Тайваню здобулиправо відвідати родичів на материку, а також сімейніусипальниці на кладовищах; Так, усипальниці ЧанКайші і Цзян Цзинго в Тайбеї вважаються тимчасовими,бо за багатовіковими моральними законами ці діячі'мають бути поховані на родинному кладовищі в повітіФенхуа провінції Чжецзянь в КНР. З 1992 р. тай-ванські організації Асоціація з розвитку відносинміж двома сторонами протоки і Фонд обміну міжберегами Тайванської протоки ведуть торгівлю іналаїоджують ділові контакти з материком. Переговориофіційних делегацій КНР і Тайваню відбуваються зперервами. Зближення позицій сторін поки що неспостерігається.

18, АвОНГОЛІЯ

«Будівництво соціалізму» в МонголіїВ 1940-1960 рр. відповідно до концепції

некапіталістичного розвитку в Монголії тривав«соціалістичний етап революції» і будувались «основи

соціалізму». Велика увага радянським і

99

монгольським керівництвом надаваласьіндустріалізації. За і допомогою СРСР були введені вдію вугільні шахти в Налайха, ! аймачніелектростанції, об'єкти гірничорудної галузі. З 1січня ;1956 р. почала працювати трансмонгольська залізниця, яка зв'язала Москву, Улан-Батор, Пекін. В 1959 р. була завершена суцільна колективізація сільського господарства, в ході якої усу-спільнювалась худоба. Створювалось 390 сільськогосподарських об'єднань. В середньому в одне таке господарство входило 475 аратських дворіві 59 тис. голів худоби (43,4 тис. громадської, 15,6тис. особистої). В 1959-1960 рр. розпочалось освоєння цілинних земель. Виникла нетрадиційна галузь сільського господарства - рослинництво. Держава почала вирощувати хліб.

З 1960 р. МНР приступила до будівництва«розвинутого соціалізму». Були створені такі галузіекономіки, як паливно-енергетична,гірничовидобувна, будівельна, легка, харчова. У 80-х роках монгольська промисловість виготовлялапродукцію 2 500 найменувань, в т.ч. 80 - наекспорт. В порівнянні з 1960-м р. національнийдоход зріс у 8 рази, зовнішньоторговий оборот - у7 разів, доходи населення - у 2 раая.

В економічній і політичній сферахнагромаджувались негативні явища. Склався культособи X. Чойбалсана (1939-1952). В 50-60-х рокахтривали репресивні кампанії, звинувачення тисяччленів МНРП і рядових громадян у різнихантипартійних, антидержавних ухилах. Спеціальнимрішенням Політбюро МНРП був засуджений відомийучений, основоположник сучасної монгольськоїхудожньої літератури, академік Ц. Дамдинсурен завидання російсько-монгольського словника (1968).Додана до нього хроніка історичних подій булаоцінена як політичне шкідлива. З усіх своїх посадбув знятий вчений-історик, перший президент Академіїнаук МНР, академік АН СРСР Б. Ширендиб за«націоналізм і антирадянські настрої». Вся владазосередилась у руках Ю. Цеденбала, який 44 рокиочолював МНРП (1940-1984), займав посади главидержави і глави уряду. Здійснювалась русифікаціямонгольського суспільства, не схвалювались ізабувались національна специфіка, народні традиції.Головною умовою для висування на керівні посади булознання ;російської мови. В більшості вузів російською мовоювикладались навіть спеціальні предмети.

Наприкінці 80-х - у 90-х роках стали до ладунові струк-| турні підрозділи флагмана монгольськоїіндустрії - гірничозба-*| гачувального комбінату

«Ерденет», два рудники плавиковогод шпату,Баганурський вугільний розріз, килимова фабрика вЕр»| денеті, трикотажна фабрика в Улан-Баторі таін. На побудованиаД за радянського техніко-економічного сприяння підприємства

100

вироблялось 95% електроенергії, 92% вугілля, 70%будівельних матеріалів, 100% мідного і молібденовогоконцентрату, митої вовни, пряжі, трикотажних виробів,комбікормів. Між СРСР і МНР була підписана програмаекономічного і науково-технічного співробітництва на1985-2000 рр. На 1990 р. державний борг Монголії СРСРоцінювався в 10 млрд. руб. Радянська сторона сприялапояві в МНР висококваліфікованих кадрів з різнихспеціальностей. У 1972 р. була заснована Асоціаціявипускників радянських навчальних закладів. У 80-хроках у 20-ти містах України навчалось півтори тисячімонгольських студентів у 84-х вузах і технікумах.

До кінця Другої світової війни міжнародно-правовий статус Монголії був невизначеним. Коли наКримській конференції лідерів СРСР, США,Великобританії (лютий 1945 р.) виникло питання провступ Радянського Союзу у війну проти Японії, Й.В.Сталін поставив умову збереження МНР як незалежноїдержави. В 1949 р. перед приходом КПК до влади МаоЦзедун поцікавився точкою зору Сталіна на приєднанняМонгольської Народної Республіки до Китаю. Й.В.Сталін відповів, що «керівники Радянського Союзу недумають, що Монгольська Народна Республіка піде навідмову від своєї незалежності на користь автономії вскладі Китайської держави, навіть якщо всімонгольські регіони будутьОб'єднані в автономнуодиницю, а вирішальне слово в цій справі має належатисамій МНР».

У зовнішній політиці МНР дотримуваласьодносторонньої орієнтації на Радянський Союз ізалишалась у міжнародній ізоляції. Її визнавали напочатку 60-х років тільки соціалістичні країни іблизько 20 колишніх колоній і деяких непровіднихкапіталістичних держав. В 1946-1961 рр. Монголія 13разів подавала заяву про вступ до 00Н, якавідхилялась США і представником Тайваню в РадіБезпеки. У 1961 р. МНР вдалося подолати їх право ветоі вступити до світового співтовариства. Після цьогоїї визнали Англія (1963), Франція (1965), Японія(1972). На початку 90-х років Монголія підтримуваладипломатичні зв'язки з 90-ма країнами світу.

Монгольська Народна Республіка, де утвердивсяпрорадянсь-кий варіант «державного соціалізму»,залишалась відсталою навіть у порівнянні з великоюгрупою країн регіону, які звільнились відколоніалізму після Другої світової війни. Країнаперебувала в стадії затяжної кризи. Керівництво МНРПне поспішало виробити національну концепцію реформ,за звичкою збираючись вводити деякі елементирадянської «перебудови». В МНР почали виникатиопозиційні організації і партії, які вимагалиактивних дій щодо виводу країни з кризи.

Ліберальні реформи 90-х років XX ст.Під безпосереднім впливом радянської перебудови,

«оксамитових революцій» у Східній Європі в 1990 р. вМонголії відбулася мирна демократична революція. Свою рольвідіграли і внутрішні суперечності, які накопичились зачас «будівництва соціалізму». ^

В 1990 р. в країні була введена багатопартійність.МНРП залишилась однією з найбільш впливових партій. Вонареорганізувалась і задекларувала такі нові засади своєїдіяльності:«МНРП із партії теоретичного догматизму, що застиг врамках однобокого мислення, зробила крок до перетворення утворчо мислячу організацію, яка підтримує плюралізм; віддержавної надцентралізованої партії, яка спиралась наадміністративні методи керівництва, вона переходить дооснов істинно демократичної партії». Виникли нові партії -Монгольська національно-демократична партія. Монгольськасоціал-демократична партія, Монгольська нова соціал-демократична партія. Монгольська партія громадянськоїмужності та інші. Соціал-демократи підкреслюють, що самеїхні ідеї найповніше відповідають психології кочовогонароду.

Прийнята нова конституція країни (1992), якапроголосила Монголію суверенною незалежною республікою, щоставить своєю метою побудову гуманного громадянськогодемократичного суспільства. Держава підтримує всі формисуспільної і приватної власності і здійснює регулюванняекономіки, забезпечує національну безпеку і соціальнийзахист. У конституції Монголії окремо зазначено, що худобає національним багатством країни і знаходиться під їїзахистом. Введена приватна власність на землю, винятком єпасовища, землі спільного користування і земліспеціального державного призначення. Іноземці не маютьправа придбавати землю у приватну власність, а можуть лишеорендувати її на термін до 100 років. МНРП програлапарламентські вибори 1996 р. і перейшла в опозицію, а привладі в 1996-2000 рр. знаходився блок нових партій -національно-демократичної і соціал-демократичної. Навиборах до Великого державного хуралу 2000 р. МНРП здобулапереконливу перемогу, діставши 72 місця з 76. Нині воназнову одноосібне управляє країною.

Перехід до ринкових відносин викликав поглиблення еко-номічної кризи, падіння виробництва, інфляцію, безробіття,зниження життєвого рівня народу. У важкому становищі опи-нилося сільське господарство, особливо рослинництво. Булилібералізовані ціни, розпочалась приватизація державної ікооперативної власності. На 2000 р. було роздержавленоблизько 90% нерухомості, 95% малих і середніх підприємстві 70% - великих. У приватному секторі працює 480 тис.чол., або

102

60% економічно активного населення. В сільському госпо-дарстві кооперативи розпускались, худоба переходила доприватних господарів. За 1990-1999 рр. поголів'я худобизросло з 25,9 млн. голів до 33,6 млн. голів, тобто майжена 30% . Однак взимку 2000 р. в країні загинуло близько 3млн. голів худоби, а збитки досягли 80 млн. тугриків (8млн. дол.), бо не вдалося заготовити потрібну кількістькормів. Виробництво м'яса на душу населення залишилосьпопереднім - 120 кг, виробництво молока збільшилось на 30%і досягло 200 л. В той же час вирощування зерна зменшилосьу 5 разів, картоплі - в 2,5 рази, овочів - на 20%.

Активну допомогу Монголії в реформуванні господарстванадають іноземні інвестори. В 1991 р. за ініціативоюЯпонії був створений міжнародний рух на підтримкумонгольських реформ. За 10 років (1991-2000) країни-учасниці і міжнародні організації надали їй субсидій іпільгових позик на суму 1,7 млрд. дол. За участюіноземного капіталу із 60-ти країн, головним чином Китаю,Японії, Росії, СІЛА, створюється 1 200 підприємств.

Монгольський народ стійко переживає соціальні наслідкиперетворень. За 1990-2000 рр. ціни зросли в 90 разів. Нинімінімальна зарплата працівників бюджетної сфери становить36 тис. тугриків (36 дол.) на місяць, мінімальна пенсія -16 тис. тугриків (16 дол.). Кожен третій монгол живе заофіційною межею бідності, яка становить 13-17 тис.тугриків (13-17 дол.). На даний момент в Монголіїзареєстрований лише один хворий на СНЩ, але це не означає,що такою е реальна ситуація.

Реформовано систему освіти. Дещо зросла кількістьзагальноосвітніх шкіл, однак тільки 80% дітей шкільноговіку вчиться, а кількість учителів зменшилась з 20,6 тис.до 18,5 тис. Найбільші зміни сталися у сфері професійно-технічної і вищої освіти. Відкриваються приватні школи івузи. Нині в країні працюють 8 державних університетів -національний, технічний, педагогічний,сільськогосподарський, музичний, культури і мистецтва таін. Навчання у всіх вищих навчальних закладах платне. Дієдержавний фонд освіти, який надає студентам пільговікредити з їх подальшим поверненням. Держава щорічно виді-ляє 2 млрд. тугриків (2 млн. дол.) на підготовку магістріві докторів наук в Японії, СІЛА, Великобританії, Німеччині,Росії та інших країнах.

Монголія відмовилась від односторонньої орієнтації наякусь країну і проводить «багатовекторну» зовнішнюполітику. Відповідно до Концепції зовнішньої політики(1994) пріоритетними є відносини з двома великими сусідами- Росією і Китаєм, а також з іншими впливовими державамисвіту, такими, як СІЛА, Японія, Німеччина та ін. Нині вонамає дипломатичні відносини

103

зі 140 країнами і є членом 48 міжнароднихорганізацій. В економіці Монголії помітно ослаблизв'язки з Росією і посилились позиції Китаю. Росіязараз зберігає провідні позиції в монгольськомуімпорті (29,2%), але 58% необхідних товарів Монголіяввозить з Китаю. З КНР досягнута домовленість провихід до моря через порт Тяньцзин. Монголія розвиваєміжнародні гуманітарні зв'язки. В 1998 р. під егідоюЮНЕСКО в Улан-Баторі відкрито Міжнародний інститутпо вивченню кочових цивілізацій. Міжнародніархеологічні експедиції продовжують пошуклегендарної могили Чингізхана.

19. КОРЕЙСЬКА НАРОДНО-ДЕМОКРАТИЧНАРЕСПУБЛІКА. РЕСПУБЛІКА КОРЕЯ

Поділ Кореї на дві державиВ результаті анексії Кореї японським

імперіалізмом (1910) в країні встановився режимнаціонального гноблення і військово-поліцейськоготерору, так званий «шабельний режим». Законодавча,виконавча і судова влада належала японськомугенерал-губернатору, який призначався з числанайбільш впливового генералітету. Колоніальнийпорядок забезпечували дві дивізії регулярних військ,ескадри бойових кораблів, понад 1,5 тис.жандармсько-поліцейських установ. Корейці не малиправа займатися будь-якою громадською діяльністю,крім релігійної. Заборонялось вивчення корейськоїмови, літератури, історії. Посилено насаджувалисьідеї покірного служіння і відданості «великійЯпонії». Корейські патріоти створювали підпільніорганізації, партизанські загони, боролись протияпонського мілітаризму за межами країни.

На останньому етапі Другої світової війни всерпні 1945 р. Радянська Армія звільнила Корею відяпонського панування. Відповідно до постановЯлтинської (лютий 1945 р.) і Потсдамсь-;кої (липень-серпень 1945 р.) конференцій великихдержав Корея ^ була поділена по 38-й паралелі назони відповідальності СРСР і | США. На Московськійнарада міністрів закордонних справ СРСР, І СІЛА іВеликобританії в грудні 1945 р. було прийняторішення' про встановлення опіки над Кореєю на 5років і сприяння політичним силам країни у створеннієдиної демократичної незалежної держави. Втіленняцих постанов у життя покладалось на комісію зпредставників радянського і американського команду-вання, яка працювала в 1946-1947 рр. Одночасностворювалась Тимчасова комісія 00Н по Кореї, якійдоручався контроль за:веденням вільних демократичних виборів у обох зонах.

І радянська, і американська військовіадміністрації проводили у своїх частинах Кореїперетворення в дусі своєї ідеології і моделірозвитку, шукали союзників серед різних прошарківкорейського суспільства. Формувалися органи місцевоївлади, сили правопорядку, збройні загони. Спробирадянської сторони домовитися з місцевиминаціоналістичними угрупованнями, що вийшли зпідпілля, зазнали невдачі. Їх лідер Чо Ман Сикзаявив, що він не бачить різниці між радянською іяпонською окупацією, яка заважає корейцям взятивласну долю у свої руки. Корейські комуністи, які вперіод Другої світової війни воювали проти японців узбройних формуваннях КПК, теж здавалися ненадійнимиі занадто самостійними. Вибір радянського керів-ництва для просування на пост лідера Кореї впав накомандира партизанського загону в Маньчжурії,пізніше капітана Радянської Армії Кім Ір Сена і тугрупу комуністів, яка жила в еміграції в СРСР.Американські власті активно залучали до співро-бітництва військових. Вони зробили ставку на Лі СинМана, який багато років прожив у США і навітьстворив «уряд Кореї в еміграції». Початок «холодноївійни» і суперництво наддержав завадилидемократичному об'єднанню Кореї. США і СРСР перейшлидо сепаратних дій у своїх зонах відповідальності.

10 травня 1948 р. під патронатом американськоївійськової адміністрації в Південній Кореї відбулисявибори в Національні збори. 15 серпня 1948 р. вСеулі була проголошена Республіка Корея. Залежнийвід США режим очолив Лі Син Ман. 9 вересня 1948 р.була створена Корейська Народне-Демократична Рес-публіка із столицею в Пхеньяні. Главою їїкомуністичного уряду став Кім Ір Сен.

Наприкінці 1948 р. СРСР вивів війська з Кореї. В1949 р. американські збройні сили теж залишилиПівденну Корею, проте залишились військові бази США.

Корейська війна та її наслідкиОбидва корейські режими, спираючись на підтримку

наддержав-покровителів, проголосили курс наоб'єднання країни і її подальший розвиток«правильним шляхом». У районі 38-ї паралелі сторонипровокували численні прикордонні сутички.

25 червня 1950 р. північнокорейська арміявторглась на територію Корейської Республіки ірозгорнула успішний наступ на південь. Вже на 3-йдень вона зайняла Сеул. Війна розпочалась зініціативи Кім Ір Сена за підтримки Й.В. Сталіна імала за мету об'єднання Кореї під комуністичноювладою. В перебіг подій втрутилися США та їхсоюзники. Використавши відсутність радянськогопредставника в Раді Безпеки 00Н, який міг би на-

класти вето, 27 червня 1950 р. США провелирезолюцію, що

105

засуджувала КНДР як агресора. 7 липня 1950 р. Рада Безпеки00Н постановила ввести в Корею війська 00Н. Вони на 90%формувались із американських частин. Невеликі контингентинаправили ще 17 держав. Головнокомандувачем був призначе-ний американський генерал Д. Макартур.

На кінець серпня 1950 р. північнокорейська арміяконтролювала 95% території півострова. Збройні силиПівденної Кореї воювали неохоче і невміло. Режим Лі СинМана перебував на грані падіння. Американські частинивисадились в тилу військ КНДР і розгромили їх. Далі вониперетнули 38-му паралель, захопили Пхеньян і вийшли докордонів КНР.

25 жовтня 1950 р. в бойові дії на боці Північної Кореївступили китайські війська («китайські народнідобровольці») під командуванням Пен Дехуая. РадянськийСоюз підтримував китайсько-корейські сили зброєю,боєприпасами, транспортом, пальним, продовольством,медикаментами. Його авіаз'єднання прикривали важливіоб'єкти в Північно-Східному Китаї і Північній Кореї. На їхтериторії перебували радянські військові радники. СРСР уразі погіршення ситуації збирався ввести в Корею п'ятьдивізій.

ЗО листопада 1950 р. президент СІЛА Г. Трумен заявивпро можливість застосування в Кореї атомної зброї. Д.Макартур пропонував скинути 30-50 атомних бомб навійськово-повітряні бази і тилові об'єкти КНР і КНДР. Віннаполягав також на введенні в Корею 500-тисячної армії ЧанКайші. Головним фактором, який завадив виконанню цихпланів, був страх перед адекватними діями СРСР.

Після тривалих і жорстоких боїв «китайські народнідобровольці» відтіснили сили 00Н до 38-ої паралелі.Північнокорейська армія діяла на другорядних ділянкахфронту, забезпечувала охорону тилу. Війна набула характеруамерикансько-китайського конфлікту на корейськійтериторії. Жодна із сторін не змогла досягти повноїперемоги.

27 липня 1953 р. в Пханмунджомі між китайсько-корейсь-кими представниками і командуванням сил 00Н була підписанаугода про перемир'я. Бойові дії припинялись. Встановлюва-лась демаркаційна лінія по 38-й паралелі з невеликимивідхиленнями відповідно до фактичного розташування військ.По обидві сторони від цієї лінії вводилась двокілометровадемілітаризована зона. Узгоджувався порядок обмінуполоненими. Ство-;рювалась комісія з перемир'я з представників сторін іспостережна комісія щодо виконання умов із представниківПольщі, Чехословаччини, Швеції і Швейцарії. Передбачалосьчерез три місяці скликати політичну конференцію з проблемиоб'єднання Кореї і виведення з її території іноземнихвійськ. (

106

У ході корейської війни 1950-1953 рр. загинуло близько935 тис. корейців, 900 тис. китайців, 330 тис.американців. Війна завдала величезних матеріальних збитківі відволікла від вирішення першочергових економічних ісоціальних проблем величезні кошти. Було зруйновано 8 700підприємств, 600 тис. житлових будинків, десятки тисячзакладів освіти, культури, охорони здоров'я. Поділ Кореїна дві держави призвів до розриву господарських зв'язків,сформованих у попередній період. Наявні галузіпромисловості - видобувна, хімічна, металургійна -розвивались на Півночі, південні райони спеціалізувалисьна виробництві сільськогосподарської продукції. ЗагаломПівніч і Південь Кореї мали приблизно однакові умови длявідбудови і подальшого розвитку економіки. Тяжкими булигуманітарні наслідки поділу. Десятки тисяч сімей виявилисярозділеними. Між КНДР і РК розпочалась непримиреннаідеологічна конфронтація і військове протистояння.

Розвиток КНДР «соціалістичним шляхом»Лідери Корейської Народно-Демократичної Республіки об-

рали шлях будівництва соціалістичного суспільства зарадянською моделлю і за допомогою СРСР. До середини 50-хроків визначальну роль у житті країни відігравалирадянські політичні і військові радники. Так, навіть всіпризначення офіцерів на посади вище командира полкуобов'язково узгоджувались з радянським посольством.Трудова партія Кореї орієнтувалась на радянську схемуіндустріалізації, кооперування сільського господарства,культурної революції за «керівної і спрямовуючої ролімарксистсько-ленінської партії». Відновлювалось зруйнованев ході війни господарство. Здійснювалась аграрна реформана користь селянства, націоналізація засобів виробництва,ліквідація приватного сектора, в т.ч. і дрібнотоварного. В1953-1958 рр. відбулось кооперування сільськогогосподарства. Основна увага керівництва країнизосереджувалась на індустріалізації, розвитку важкоїпромисловості і технічній реконструкції наявнихпідприємств. За 1953-1960 рр. КНДР було надано субсидій ібезвідплатної допомоги з боку соціалістичних країн на суму750 млн. руб., в т.ч. Радянським Союзом - на 292 млн. руб.Соціалістичні країни безоплатно відбудували і побудували50 великих підприємств. За 1961-1967 рр. в дію буловведено2,7 тис. промислових об'єктів. ,

В суспільно-політичній сфері формувався тоталітарнийкомуністичний режим і культ особи Кім Ір Сена, якіутверджувались у боротьбі з опозицією. Впівнічнокорейській політичній еліті існувало чотириугруповання: радянські корейці, направлені

107

на роботу в державні, партійні і військові органирадянськими властями; колишні підпільники, які діялина території Кореї в умовах японського панування;«яньаньці», або корейські комуністи, що перебували врайонах, контрольованих КПК; партизанськеугруповання - учасники партизанського руху 30-хроків у Маньчжурії, до якого належав сам Кім Ір Сен.Він послідовно під різними приводами знищив абовідтіснив від влади всі фракції, крім партизанської.Використавши погіршення радянсько-китайськихвідносин наприкінці 50-х років. Кім Ір Сен позбувсярадянського диктату і усунув з високих постів «ра-дянських корейців», частково їх репресувавши,частково примусивши емігрувати.В 1958 р. Кім Ір Сен увів поділ усього населення натри класи за рівнем відданості режиму: основний;той, що хитається;ворожий. Статус конкретної людини впівнічнокорейському суспільстві залежав відособистої твердої віри в комуністичні ідеали,можливості використати її на певних посадах;класового походження до третього покоління; місцянародження (Північ чи Південь Кореї, СРСР, Китай таін.). Основний клас складався з трьох підгруп. Вищавключала в себе Кім Ір Сена, його сина і наступникаКім Чен Іра, їх сімей і родичів. До другої підгрупибули віднесені керівники високого рангу, до третьої- «вірні послідовники» . Половина населення країни,«ті, що хиталися», з точки зору режиму мали щось«порочне» в біографії, що ставило під сумнів їхнюцілковиту відданість правлячій еліті. Члени ворожогокласу чи їх найближчі родичі і друзі або ранішеперебували в опозиції, або мали зв'язки на Півдні чиза кордоном, або ж належали до «скинутих класів».Для «перевиховання» підозрюваних в нелояльностііснували центри по виправленню, трудові табори,в'язниці. Практикувалась і смертна кара за «ворожіпогляди».

Діяла добре продумана система ідеологічногоперевиховання населення в потрібному напрямку ісистема виховання наступних поколінь. Веласьпропаганда ідей чучхе - самодостатності ісамозабезпеченосїі (чучхе - сам господар)північнокорейського народу. Заохочувались колективніформи роботи і дозвілля. Для різних категорійнаселення вводилась форма. Так, школярі носили синійодяг, студенти - блакитний, будівельники - зелений іт.д. Всі діти, підлітки і молодь були зобов'язаніпісля навчання або роботи знайти собі кориснезаняття І не тинятись без діла.

V з'їзд ТПК (1970) констатував, що в результатіпроведених економічних і суспільно-політичнихперетворень КНДР перетворилась у соціалістичну

індустріальну державу. Підсумки даного періодузакріплялись у новій конституції Північної Кореї(1972). Розпочалось будівництво «розвинутогосоціалістичного суспільства».

108

' В КНДР склалася система господарствамобілізаційного типу. економіка розвивалась поекстенсивному шляху постійного роз-гйиреннявиробництва, а не його модернізації, універсальногосамозабезпечення, створення нових галузей іпідприємств. Переваги надавались капітальномубудівництву. В 1978-1984 рр. було збудовано 17,8тис. нових господарських об'єктів: гідроелект-ростанцій, рудників і шахт, металургійних заводів іцехів, підприємств машинобудівної і хімічноїгалузей, іригаційних споруд. За допомогою СРСР булоспоруджено 64 об'єкти.

В рамках третьої семирічки (1987-1993) ставиласьмета досягти «10 висот соціалістичного будівництва»за трьома програмами - енергосировинною,транспортною, «харчування, одягу і житла».Намічалось щорічно виробляти 10 млрд. кВт-годелектроенергії, 120 млн. т вугілля, понад 10 млн. тсталі, 1,7 млн. т кольорових металів, 22 млн. тцементу, 7 млн. т добрив, 1,5 млрд. м тканин, 15млн. т зерна, 11 млн. т морепродуктів. Планувалосьна 25% збільшити площу оброблюваних земель зарахунок терасування схилів сопок, осушення боліт івведення в обіг солончаків тощо. Для роботи набудівництві всіх цих об'єктів здійснювались трудовімобілізації. В КНДР будували «всією країною, всімнародом, всією армією» - до участі в будівництвішироко залучалась Корейська народна армія, діялитакож постійні молодіжні будза-гони. Матеріальністимули до праці практично не застосовувались, затевеличезна увага надавалась моральним стимулам.

З 1972 р. почала набувати небаченого розмахукампанія вихваляння Кім Ір Сена, який зусиллямипівнічнокорейської пропаганди перетворився нанайбільш возвеличуваного лідера сучасності. Всіповнолітні громадяни були зобов'язані носити значкиіз зображенням Кім Ір Сена. Його день народження (15квітня) став головним державним святом КНДР, коженкореєць цього дня повинен був покласти квітиособисто від себе до підніжжя одного з численнихпам'ятників вождю. Вихованці дитсадків перед обідоммали хором дякувати Кім Ір Сену за своє щасливедитинство. В 1980 р. на VI з'їзді ТПК син Кім ІрСена Кім Чен Ір був проголошений «великимнаступником всесвітньої чучхейської революційноїсправи», а засоби масової інформації почаливихваляти його надприродну мудрість і велич з тією жсилою, їно й подвиги його батька. У 80-х рокахпочали споруджуватись «грандіозні монументальнібудівлі» -архітектурно-меморіальнйіінсамблі,присвячені діяльності ТПК і її лідерів: Тріумфальніворота, монумент ідей чучхе, Виставка міжнародноїдружби, кладовище революціонерів тощо.

В 90-ті роки в Північній Кореї почалися серйознітруднощі. Далися взнаки технічна і технологічнавідсталість промисловості і сільського господарства;обмеженість розвитку на базі

109

жорсткого централізованого планування; економічнаізоляція;)' неврожайні роки (1995-1997). Розпад СРСР ісоціалістичної си-/ стеми позбавив КНДР значної допомоги.За оцінками 00Н і міжнародних фінансово-економічнихорганізацій, виробництва валового національного продукту вПівнічній Кореї скоротилось з 20,8 млрд. дол. в 1992 р. до14 млрд. дол. в 1998 р. Дохід н^і душу населення знизивсяза цей час з 1 005 дол. до 429 дол. В 1997-1998 рр. ВНПКНДР складав близько 5% цього показника для сусідньоїРеспубліки Кореї. В порівнянні з 1989-1990 рр. в країнівдвічі скоротився видобуток корисних копалин і виробництвоелектроенергії. Різко зменшились закупки нафти у Росії іКитаю. При річній потребі в 4 млн. т Північна Кореяввозить близько 1 млн. т. Це призвело до помітногоскорочення виробництва. Найбільш важке становище склалосяв сільському господарстві. Руйнівні повені 1995-1996 рр.завдали збитків на 17 млрд. дол., знищили врожай, вивели зобороту земельні угіддя. Збори сільськогосподарськоїпродукції зменшились у 2,5 рази (з 4,6 млрд. дол. в 1992р. до 1,6 млрд. дол. в 1996 р. і до 1,9 млрд. дол. в 1997р.). З 1995 р. продовольчу допомогу КНДР почали надаватиМіжнародний Червоний Хрест, ЮНІСЕФ, Південна Корея, СІЛА,КНР, Японія, країни Західної Європи. Після усуненнянайбільш тяжких наслідків стихійних лих сільське гос-подарство Північної Кореї зможе виробляти лише 34-35% про-довольства від потреби. Ситуація в економічній сферівимагає проведення радикальних реформ.

«Економічне диво» в Республіці Корея. Перехід додемократії

Після розколу в Республіці Корея встановивсявійськовий режим Лі Син Мана (1948-1960), якийорієнтувався на СІЛА. 1 жовтня 1953 р. дві країнипідписали Договір про спільну оборону, що надававамериканській стороні право мати на південно-корейськійтериторії військові бази і розміщувати війська. Де-мократичний рух режимом придушувався, опозиційнадіяльність заборонялась. Проводились репресії проти лівихсил. В 1960 р. Лі Син Мав був усунутий від влади врезультаті народного повстання. Незабаром управліннякраїною перейшло до рук чергового диктатора Пак Чжон Хі(1961-1979). Саме він при антидемократичній внутрішнійполітиці організував успішні економічні реформи, що вивелиПівденну Корею в групу «нових індустріальних держав».

На рубежі 50-60-х рр., Республіка.Корея буланадзвичайно бідною і відсталою країною, ВНП якої складавусього 87 дол. на душу населення. Економічне відродженняздійснювалось під жорстким контролем держави і булоспрямоване на формування і розширення ринкових відносин,завоювання зовнішніх

110

ринків. Накопичення капіталів розпочалося зі створеннятекстильної промисловості з експортною орієнтацією.Зароблені на зовнішніх операціях кошти південнокорейськібізнесмени під наглядом держави вкладали вмашинобудування, суднобу-д звання, сталеливарну,електронну, хімічну промисловість. Ре-»иму і приватнимпідприємцям вдалося добитися підтримки іі оземнихінвесторів, широко залучити у пріоритетні вироб-н: їцтвакредити і передові технології. Держава підтримувала і з:охочувала національне підприємництво через систему суб-сидій і податків, контроль за цінами і шляхом прямоговтручання в економічні процеси. В південнокорейськійекономіці виникло близько 100 фінансово-промислових груп,найбільш впливовими з яких були «Х'юнде», «Самсунг»,«ЕлДжі», «Деу», «ЕсКей». На світовий ринок почалапоставлятися дешева і якісна високотехнологічна продукція.Розпочавши вивіз автомобілів лише у 80-ті роки,південнокорейські фірми в 1987 р. продали за кордон 300тис. автомашин, в т.ч. майже половину - в США. Почалосявкладення капіталів у видобувну промисловість країнПівденно-Східної Азії, Латинської Америки, Австралії.Однією з причин економічних успіхів Республіки Корея булавкрай низька зарплата. Протягом майже 25-ти років вонаштучно утримувалась на рівні в 9-10 разів нижчому, ніж уСЩА, і в 4-5 разів нижчому, ніж в Японії. Так, робітнику впромисловості в середньому платили 1,55 дол. на годину (вЯпонії - 9,5 дол., в США - 13,1 дол.). Навіть інженер уПівденній Кореї отримував у 5 разів менше, ніж спеціалісттакого рівня у США. Робочий тиждень тривав 54,4 години при11-годинному робочому дні і двох вихідних на місяць.

В ході економічних перетворень зміцнювались позиціївеликої буржуазії і середнього класу, які прагнули братиучасть в управлінні державою. Змін вимагала наймана робочасила. Відсутністю демократичних свобод була незадоволенаінтелігенція. Найбільшу політичну активність проявлялостудентство, яке неодноразово проводило антиурядовімітинги і демонстрації, йшло на сутички з силамиправопорядку. В кінці 70-х — на початку 80-х років новісуспільні сили почали створювати опозиційні партії, якіспочатку заборонялися, а потім почали діяти напівлегальне.Після вбивства Пак Чжон Хі (1979) владу захопило черговевійськове угруповавия, очолюване Чон Ду Хваном. В умовахнаростання виступів опозиції його адміністрація пішла напоступки, ,

У грудні 1987 р. відбулися прямі президентські вибори,на яких переміг відставний генерал Ро Де У. Напарламентських виборах більшість депутатських мандатівздобула опозиція. У 1988 р. набрала чинності новаконституція Республіки Корея,

111

яка розширила права парламенту, обмежилаповноваження { президента, зокрема, скоротила термінйого перебування на цьому) посту з семи до п'ятироків, закріпила демократичні свободи, вконституцію включений пункт про небажаність участіармії х політиці. В 1992 р. пост президента впершезайняв не колишнії і або нинішній військовий, адисидент Кім Єн Сам. Південнокс-рейське суспільствовступило в період демократичних перетвс -рень.Після парламентських виборів 2000 р. правлячоюпартіє» стала Демократична партія новоготисячоліття, а її лідер Кін Де Чжун є президентомРеспубліки Корея з 1997 р. ;

У результаті економічного ривка Південна Корея перетворилась у «нову індустріальну країну» з розвинутою промисловістю і могутнім експортним потенціалом. На середину 90-х років вона займала друге місце у світі в будівництві суден; третє - напівпровідників; п'яте - продукції електроніки, нафтохімії і текстилю; шосте - автомобілів і продукції металургії. Середні темпи економічного зростання за 1962-1996 рр. складали 7,4% на рік, в окремі періоди вони досягали до 10-11%. Вартість експорту виросла з 14 млн. дол. до 130 млрд. дол. (в3 170 разів). Головною проблемою південнокорейської економіки є її висока залежність від кон'юнктури зовнішніх ринків і курсів валют.

Помітно зріс життєвий рівень південнокорейців. Напочатку 90-х років купити автомобіль міг собі

дозволити кожен 23-й громадянин країни, а в 1997 р. -кожен п'ятий. В середині 90-х років у користуванні

мешканців Південної Кореї знаходилось 10 млн.автомашин при населенні в 45,7 млн. чол. Нові моделі

побутової техніки жителі країни прагнули швидкообміняти на новітні. Середній американець купував

собі автомобіль раз на 7-8 років, південнокореєць -раз на 3-4 роки. Період користування холодильником вРеспубліці Корея становив 7 років, пральної машини -

6 років, кольорового телевізора - 7 років (у США- відповідно 15,13,11 років).

В 1997-1998 рр. господарство країни зазналонегативного

впливу кризи в Південно-Східній Азії. Внутрішній валовий продукт на душу населення знизився з 10 548дол. в 1996 р. до 9 511 дол. в 1997 р. і 6 664 дол.в 1998 р. За роки кризи збанкрутувало 4 640 підприємств, а також відомі концерни «Хамбо», «Кіа», «Халла», один з лідерів «великої п'ятірки» концерн «Деу». Національна валюта була девальвованабільш ніж на 50%. Понад 1 млн. чоловік втратили роботу. Для подолання кризи проводилась реформа діяльності фінансово-промислових груп і банків, розширялись права дрібних акціонерів, змінювався

порядок найму робочої сили. МВФ виділив Південній Кореї стабілізаційний кредит у сумі 57 млрд. дол., а також переніс на більш пізні терміни виплату позик на суму 22 млрд. дол.

112

Проблема об'єднання Кореї. Міжкорейський діалог\ Корейський півострів понад 50 років є джереломнапруги в іАзіатсько-Тихоокеанському регіоні. Тутсходяться геополітичні іта економічні інтереси такихкраїн, як США, Японія, Китай, Ро-;ія, зосередженівеликі військові контингенти, існує небезпеказозповсюдження ядерної зброї. Корейські державирозвивають-;я за різними моделями, мають великірозбіжності в економіч-їих, політичних, ідеологічнихсистемах. Лідери і КНДР, і РК неодноразово Заявлялипро свою готовність до співпраці у розв'язанніпроблеми об'єднання Кореї.

Ще в 60-х роках КНДР висунула ідею конфедерації,яка тоді означала об'єднання шляхом проведеннязагальних виборів. У 1980 р. ця ідея булаконкретизована, зміст її зводився вже до створенняконфедеративної держави, в якій кожна частинарозвивалась би своїм шляхом, і в той же час вирішу-вались би спільні проблеми. З другої половини 80-хроків Північна Корея пропонувала ввести заходидовіри на Корейському півострові, які б включалиобмеження військових навчань, заборону маневрівіноземних військ. Південнокорейські ініціативизводились до розширення економічних і гуманітарнихконтактів. В 1990-1992 рр. міжкорейський діалог ус-пішно розвивався, відбулося 8 зустрічей на рівніпрем'єр-міністрів двох держав. КНДР відмовилась відтези «дві делегації - одне місце», після чого обидвікорейські держави були прийняті в 00Н (вересень 1991р.). КНДР і РК підписали Угоду про примирення,ненапад, обміни і співробітництво (грудень 1991 р.)і Спільну декларацію про без'ядерний статусКорейського півострова (лютий 1992 р.). Почалоналагоджуватись економічне співробітництво. В цейчас США звинуватили Північну Корею в розробціядерної зброї (1993), хоча підтвердити фактнаявності в неї військової ядерної програми незмогла жодна міжнародна інспекція, включаючи МАГАТЕ.США виходили з того, що країна мала ядерні реакторина АЕС і теоретично могла виготовити атомну бомбу.Конструктивні міжкорейські контакти було перервано,багато спільних проектів заморожено.

У 1993 р. Кім Ір Сен висунув «Програму великоїнаціональної консолідації всієї нації для об'єднаннябатьківщини» з 10-ти пунктів. Пропонувалось створитиДемократичну Конфедеративну Республіку Коре, в якійспівіснували б різні соціально-економічні,ідеологічні, політичні системи Півночі й Півдня. Начолі об'єднання, мала стати Верховна національнаконфедеративна рада з рівної кількості представниківКНДР і РК та певної кількості співвітчизників із-закордону. Спільний уряд координував би роботу обохрегіональних урядів. Це

об'єднання повинне було мати без'ядерний статус,на його території заборонялось розміщенняіноземних військ, військових баз, виробництво,ввезення, застосування ядерної зброї. Корейськийпівострів навічно перетворювався в зону миру.

Офіційні власті Південної Кореї виступали за попередню уніфікацію двох систем перед об'єднанням, що означало б поглинання однієї держави іншою. Вони вважали, що після введення політики відкритості їхня система буде добровільносприйнята на Півночі. Лідер південнокорейської опозиції, нинішній президент Республіки Корея Кім Де Чжун запропонував програму «Три принципи і три етапи». Трьома принципами об'єднання він назвав «мирне співіснування, мирні обміни і мирне об'єднання». Створення спільної корейської держави, на його думку, має відбуватися в три етапи, по мірі створення необхідних умов: 1) конфедерація двох незалежних держав; 2) федерація двох регіональних частин; 3) об'єднання, при якомуутворюється «одна країна, одна нація, один уряд». Перший етап проекту Кім Де Чжуна близький до ідеї створення Демократичної Федеративної Республіки Коре. Виникла основа для пошуку компромісів і співпраці.

В 1995 р. «корейська ядерна криза» булаврегульована. США зняли свої звинувачення в обмінна заміну північноко-рейськйх реакторів АЕС наядерні легководневі реактори, що не здатнівиробляти плутоній для ядерної зброї. Велику ак-тивність у розширенні господарських зв'язківвиявляють найбільші корпорації Республіки Корея.Розпочато створення на території КНДРіндустріальних комплексів. Компанія «Х'юнде» плануєпобудувати в провінції Хванхе-Намдо комплекс, дерозмістяться об'єкти 850 південнокорейських фірм.Концерн «Самсунг» збирається випускати в ПівнічнійКореї на базі новітніх технологій стереосистеми таіншу продукцію, використовуючи місцеву дешевуробочу силу. У свою чергу, Республіка Корея готоваімпортувати з КНДР метали, сталь,, морепродукти,лікарські рослини. Триває міжкорейське співро-бітництво у сфері транспорту і торгівлі. Відкритерегулярне, сполучення між південнокорейським портомПусан і портом Наджином на Півночі, де плануєтьсястворити спеціальну економічну зону. Розвиваютьсяконтакти в галузі туриз-^ му і спорту. Концерн«Х'юнде» будує в Пхеньяні спортивний комплексзагальною вартістю 57 млн. дол. Планується ствод |рення міжнародного курорту Кимгансан в Алмазнихгорах...„|

В червні 2000 р. відбувся міжкорейський самітна найвищск| му рівні в Пхеньяні, в ході якого

лідер КНДР Кім Чен Ір і пр^»| зидент РК Кім ДеЧжун обговорювали подальші перспектиЗДЬ<|

співробітництва.„.^

"• ї ^•яя

114

20. СІНГАПУР

Суспільно-політичний ладНазву Сінгапур одночасно носять острів, країна,

місто і ріка. Сінгапур був колонією Португалії,Голландії, а потім Великобританії. В 1959 р. віндобився самоврядування в рамках Бри-їанськоїспівдружності, в 1963-1965 рр. входив до складуФедерації Малайзії, 9 серпня 1965 р. проголошенадержавна незалежність Сінгапура.

Сінгапур - республіка з парламентською формоюправління. Однопалатний парламент обирається замажоритарною системою прямим голосуванням на 5років. Президент раніше обирався парламентом на 4роки. В рамках багатопартійної системи діє 20партій, які не відіграють у політиці помітної ролі.Правлячою партією, яка всі роки з моменту отриманнянезалежності має абсолютну більшість у, парламенті іформує уряд, є Партія народної дії. Її лідер інезмінний прем'єр-міністр з 1959 р. по 1990 р. ЛіКуан Ю був прихильником ідеї «керованої демократії»і вважав, пю демократичні свободи західного зразкаможна запроваджувати після створення ефективноїекономіки і забезпечення достойного рівня життя.Режим має авторитарний характер, права і свободигромадян певною мірою обмежуються і поетапнорозширюються. В 1991 р. до конституції була внесенапоправка, за якою президент почав обиратись шляхомзагальних прямих виборів на 6 років. Напарламентських виборах 1997 р. Партія народної діїзавоювала 81 місце, а опозиція - 2.

Сінгапурське суспільство багатонаціональне ібагатоконфесійне. Тут проживає 77,3% китайців, 14,1%малайців, 7,3% індійців, а також вірмени,індонезійці, араби, японці, корейці, європейці таінші національні меншини. Буддизм сповідують 29%населення, християнство - 19%, іслам - 16%, таоїзм -13%. Влада приділяє велику увагу узгодженнюінтересів етнічних і релігійних общин та їхспівпраці. Державними е китайська, англійська,малайська, тамільська мови. Правляча еліта прагнеоб'єднати всіх громадян навколо ідеї єдиної нації,синтезуючи все краще з їх традицій і не зачіпаючиоснов культур певних народів. Поставлено мету до2030 р. сформувати «велику малу націю» — побудуватирозвинуте індустріальне суспільство.

За роки незалежності значно зріс рівень життясінгапурців. 70% населення належить до середньогокласу. Власне житло мають 90% громадян, власнийавтомобіль - 35%. Рівень розлучень - 6% відкількості зареєстрованих шлюбів, а це означає, щосім'ї там одні з найміцніших у світі. Середнязарплата неквалі-фікованого робітника становить 630

дол., випускника університету — 1 730 дол., тобто в2,7 рази вища. Середньостатистичний

115

сінгапурець витрачає на харчування 34-35% прибутків,на житло - 20%, на транспорт і зв'язок - 12%. Від громадян вимагається висока свідомість і дисципліна.Заборонено грати в азартні ігри, жувати гумку, палити в громадських місцях, смітити, забруднювати довкілля вихлопними газами тощо. До поруш-/ ників правил, яких значною мірою виявляє саме населення, зас-ітосовуються високі штрафи.

Економічний розвитокАнглійські військово-морська і військово-

повітряна бази, які до 1967 р. знаходились натериторії Сінгапура, давали заробіток 75%працездатного населення. Після їх ліквідації гостропостала проблема зайнятості і створеннянаціональної економіки. Керівництво держави,підприємницькі кола зробили ставку на вигіднегеографічне положення і потенційні можливості,пов'язані з кліматом. За короткий час Сінгапурперетворився на регіональний і міжнароднийторговий, фінансовий і транспортний центр. Тутрозвивалися наукоємні галузі і налагоджувалось ви-робництво комп'ютерів і компонентів для них,електронного і телекомунікаційного обладнання,лазерної оптики. Розроблялись біотехнології.Створювались національні програми комп'ютерної іробототехніки.

Сінгапур має значні суднобудівні ісудноремонтні підприємства. В 1997 р. йогокомпанії, пов'язані з цим виробництвом, мализамовлення на продукцію до 2005 р. Країна займаєдруге місце у світі після США по виробництвупересувних бурових установок для розробки покладівна морському дні. Сінгапур перебуває на третьомумісці у світі після Х'юстона і Роттердама запереробкою нафти (близько 20 млн. т на рік).Високорозвинена військова промисловість поставляєна експорт стрілецьку зброю, швидкісні патрульніморські катери, радіоапаратуру, боєприпаси.

Сінгапур є важливим фінансовим центром. Щоденнийоборот його валютної біржі сягає до 160 млрд. дол.,хоча ця сфера постраждала під час кризи 1997-1998рр. В економіку вкладено 10 млрд. дол., а основнимиінвесторами є Великобританія, США, Японія. Черездефіцит землі власне сільське господарство в країніпрактично відсутнє. Понад 90% продуктів харчуванняімпортується. Вся питна вода надходить водопроводомз Малайзії. Розвивається виробництво на експорторхідей, оголошених національною квіткою Сінгапура.В 1995 р. за їх продаж місцевікомпанії одержали 60 млн. дол.

Великі кошти вкладені в туристичний бізнес.

Туризм дає" 25% ВНП. Щороку країну відвідують до 7 млн. туристів, які* | приносять прибуток в 7 млрд. дол. Створені такі екзотичні за- І повідники, як Крокодиларіум, природний резерват Букит Тімах?

116

де збережений куточок первісних дощових лісів,найбільший ^океанаріум Азії «Підводний світ». Воднийпарк. Парк орхідей, ,Парк метеликів. Музей риб тощо.Тут можна також відвідати ^селище перших поселенців,форт Сілозо, Музей флоту, Музей ВПС, Меморіал Другоїсвітової війни, який включає фрагмент японськогоконцтабору для британських військовополонених.Щорічно проводиться продуктовий фестиваль. Між собоюзмагаються представники китайської,південноіндійської, малайської, корейської,японської, європейської, американської кухні.

21. В'ЄТНАМ, ЛАОС, КАМБОДЖА

Війна Опору в Індокитаї (1946-1954). Женевські угодиВ роки Другої світової війни країни Французького

Індокитаю - В'єтнам, Лаос, Камбоджа - були загарбаніЯпонією. Після капітуляції Франції передгітлерівською Німеччиною профашистський уряд маршалаПетена погодився на японську окупацію Індокитаю заумови збереження там французької колоніальноїадміністрації.

Японія встановила в країнах Індокитаю свій«новий порядок». Вона вивозила рис, кукурудзу,вугілля, апатити, залізну і марганцеву руду тощо.Були скорочені посівні площі під продовольчікультури і примусово введене вирощування бавовни іджуту, яких гостро потребувала японськапромисловість. За рахунок різкого збільшенняподатків з населення утримувалась окупаційна армія.Звичайним явищем стали репресії проти мирнихгромадян, екзекуції, страти.

Народи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі зробили свійвнесок у боротьбу проти японських загарбників.Важливу роль у цій боротьбі відіграла Комуністичнапартія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном, якавиступала під патріотичними лозунгами. 2 вересня1945 р. була проголошена Демократична РеспублікаВ'єтнам, в якій встановився комуністичний режим.

Після закінчення Другої світової війни Франціяпрагнула відновити колоніальні порядки в країнахІндокитаю. Вона ввела війська в Лаос і Камбоджу,окупувала південь В'єтнаму. Робилися спробивідвовити в повному обсязі діяльність колоніальноїадміністрації. Патріотичні сили В'єтнаму, Лаосу,Камбоджі піднялися на боротьбу за національнунезалежність.

В 1945-1946 рр. комуністичний уряд ДРВ,королівські уряди Лаосу і Камбоджі вели складніпереговори з Францією, добиваючись визнаннясуверенітету своїх країн. Особливу активність виявивкороль Камбоджі Нородом Сіанук (1941-1955), який

кілька разів особисто їздив у / Париж, зустрічався з французь- / ким президентом, з політиками різних рангів і поглядів. Спо- і чатку Франція зробила певні, поступки. В березні1946 р. вона підписала з ДРВ попередню угоду, яка ще підлягала ратифікації. Франція визнавала незалежність ДРВ у рамках Французького Союзу. ДРВ одержала право мати свій парламент, уряд, армію, фінанси. Питання про статус Південного В'єтнаму, окупованого Францією, мав вирішити всенародний референдум, результати якого Франціязобов'язувалась визнати. ДРВ погоджувалась прийняти фран-

"'V""-

' цузькі війська терміном на п'ять років укількості 15 тис.чол., які розміщувались не лише на півдні, алей на півночі В'єтнаму. Представники Лаосу іКамбоджі також одержали обнадійливі обіцянки.

Проте незабаром політична ситуація у Франціїзмінилась.

Велика буржуазія вимагала від уряду більш жорсткого курсу і збереження колоній. Франція порушила попередні зобов'язання. У грудні 1946 р. вона розв'язала колоніальну війну в Індокитаї, яка дістала назву війна Опору (1946-1954). Народи Індокитаю вели її спільно. Справедливу боротьбу у В'єтнамі очолювала Ліга незалежності В'єтнаму (В'етмінь), у Лаосі - Фронт визволення Лаосу (Нео Лао Ітсала), у Камбоджі - Єдиний національний фронт Камбоджі (Кхмер Іссарак). Пізніше був організований Єдиний національно-визвольний фронт (1951) для спільних дій.

У важко доступних районах створювались визволені райони

й опорні бази патріотів. Їх основною тактикою була партизанська. Бої набули затяжного характеру, французькі війська, проводячи операції в джунглях, несли значні втрати. В лютому 1949 р., прагнучи надати своїм діям видимість законності, Франція створила маріонеткову Державу В'єтнам, очолювану імпера-тором Бао Даєм, від імені якого подавались тепер ті чи інші, рішення. В'єтнам оголошувавсяпривілейованою сферою вкладення французьких капіталів.

1949 р. став переломним у війні Опору. Післявиникнення,^

КНР змінилось співвідношення сил у регіоні,комуністи;

п я

Індокитаю одержали вагому підтримку. До ситуації вцій частині світу все більшу зацікавленість сталипроявляти великі держави, виходячи зі своїхінтересів. У січні 1950 р. ДРВ була визнана СРСР таіншими прорадянськими державами, в лютому 1950 р.баодаевський режим визнали СІЛА і Англія. З 1951 р.патріотичні сили спільними зусиллями перейшли внаступ. Намагаючись закріпитись у більш розвиненомуВ'єтнамі, Франція вимушено визнала незалежністьЛаосу і Камбоджі (1953). В 1954 р. французьківійська були наголову розбиті біля в'єтнамськогоміста Д'єнб'енфу. Військовий, політичний і моральнийкрах колоніальної політики в Індокитаї, героїчнаборотьба за незалежність його народів примусилиФранцію визнати свою поразку. За період війни вонавтратила в Індокитаї 460 тис. чол.

З 26 квітня по,21 липня 1954 р. в Женевівідбувались переговори міністрів закордонних справФранції, Великобританії, СІЛА, СРСР і КНР щодоІндокитаю, які закінчились підписанням відповіднихдокументів. Делегація СІЛА не поставила свій підписпід Женевськими угодами, а лише заявила, що в ціломуїх підтримує. Бойові дії у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджіприпинялись, французькі війська виводились.Створювалась міжнародна комісія з представниківКанади, Індії і Польщі по спостереженню і контролюза припиненням стану війни. Передбачалось, що ДРВ,Держава В'єтнам, Лаос і Камбоджа не будуть входитині в які військові союзи, на їхній території не будеіноземних військових баз. В заключній деклараціїучасники наради зобов'язались поважати суверенітетВ'єтнаму, Лаосу, Камбоджі і не втручатись у їхнівнутрішні справи. В 1955 р. в Лаосі і Камбоджінамічалось провести вільні вибори. У В'єтнамівстановлювалась тимчасова демаркаційна лінія по 17-йпаралелі. В 1956 р. передбачалось провести загальнівибори в обох частинах і відновити територіальнуцілісність В'єтнаму на демократичній основі.

Женевські угоди стали важливим кроком на шляхуослаблення міжнародної напруженості. Вони відкривалидля країн Індокитаю можливість самостійно вирішитисвою долю, побудувати свої суверенні національнідержави. Ці перспективи не були реалізованівнаслідок втручання у внутрішні справи В'єтнаму,Лаосу, Камбоджі великих держав - СРСР і СІЛА. Їхсуперництво на міжнародній ареаі та ідеологічнаекспансія виявились у підтримці антагоністичних силі призвели до затяжного збройного конфлікту вПівденно-Східній Азії.

В'єтнамо-американська війнаДемократична Республіка В'єтнам приступила до

будівництва «основ соціалізму» за радянським

сценарієм, орієнтуючись на допомогу СРСР. Радянськікерівники неодноразово виступали

119

з заявами про свою готовність надати підтримку«братній соціалістичній країні» в її боротьбіпроти «світового імперіалізму».В жовтні 1955 р. на півдні В'єтнаму під егідою СШАбув проведений референдум про форму правління.Імператор Бао Дай, настроєний профранцузьки, бувскинутий. Створювалась Республіка В'єтнам. Влада

перейшла до рук проамериканськи настроєногогенералітету. Розпочалося формування добре

озброєної і навченої південнов'єтнамської армії.Південний В'єтнам був включений у сферу дії блокуСЕНТО. Почалося прискорене будівництво військових

баз. Військові диктатори Республіки В'єтнампровели ринкові реформи в банківській справі,промисловості і сільському господарстві. Вони

залучали іноземні інвестиції, орієнтуючись у першучергу на американський капітал. Поряд з ним

розгорнули свою діяльність у Південному В'єтнамімонополії Японії, Гонконгу, Тайваню, Німеччини таін. Нерідко ігнорувалися інтереси національноїбуржуазії. Антинаціональний курс привів дозародження в Південному В'єтнамі руху опору

режиму.В 1960 р. був створений Національний фронт

визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Вінсформулював такі програмні вимоги: ліквідаціяпроамериканського режиму, створення де-мократичного уряду, мирне об'єднання країни.НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничавіз властями ДРВ, одержував від них постійнудопомогу, яка доставлялась «стежкою ХоШіМіна».

Виникнення Національного фронту визволення Південного

В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили підзагрозу і сай-гонський режим, і «життєві інтереси»

США в регіоні. Президент Джон Кеннеді прямозаявив: «Відмова від наших зусиль у ПівденномуВ'єтнамі означала б крах не лише в Південному

В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже мизбираємось там залишитись». З середини 1961 р. США

почали вести «особливу війну» у В'єтнамі, якаполягала в розробці планів, що мали допомогтисайгонському уряду впевнено контролювати всютериторію країни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, яким передбачалось насильницьке

переселення сільських жителів у «стратегічні се-лища» . Уздовж кордонів із ДРВ і зон

партизанського руху створювався «мертвий пояс»шляхом знищення рослинності сильними

отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачавбудівництво стратегічного плацдарму в дельті р.Меконг і наступ на збройні сили НФВПВ. Обидва

плани не дали очікуваних результатів, населенняПівденного В'єтнаму їх не сприйняло.

У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США вПівденному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ.З весни 1965 р. в Південний В'єтнам почалиперекидатись американські війська, які бралибезпосередню участь у бойових операціях проти силвиз-'

120

волення. Застосовувались варварські методи веденнявійни (напалм, хімічна зброя, каральні акції протимирного населення). Була розроблена спеціальна схемабомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувалавсі більш-менш важливі об'єкти. Основні удари булизавдані по портах.

За допомогою Радянського Союзу, який поставивнайсучасніші види озброєння, ДРВ за короткий часстворила ефективну систему протиповітряної оборони.За 1965-1968 рр. над територією ДРВ було збито 2 942американські літаки.

В Південному В'єтнамі американські і сайгонськівійська провели три масштабні операції проти силНФВПВ, які закінчилися невдачею.

На початок 1969 р. у в'єтнамській війні бралоучасть 550 тис. американських солдатів, а також 7флот США, який налічував 200 військових кораблів і80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягненівійська союзників США по військових блоках -Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду,Нової Зеландії.

З кінця 1968 р. СІЛА почали поступово виводитисвої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею«в'єтнамізації війни», коли сайгонський режим саммав знайти відповідні засоби і сили, щоб залишитисяпри владі. В 1969 р. в одному з визволених районівбула проголошена Республіка Південний В'єтнам істворений її уряд.

В 1972 р. Сполучені Штати зробили останню спробузавершити в'єтнамську війну на свою користь.Протягом 10 місяців тривала ескалація бойових дій наПівдні В'єтнаму і масовані бомбардування ДРВ, які незмінили загальної ситуації. Американська агресія уВ'єтнамі зайшла в глухий кут. США втратили вбитими57 тис. чол., пораненими — близько 300 тис. чол.,витратили на війну 352 млрд. дол. «Брудна війна»викликала масові протести світової і американськоїгромадськості.

27 січня 1973 р. в Парижі представники ДРВ,Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного урядуПівденного В'єтнаму і США підписали; угоду проприпинення війни і відновлення миру. СІЛАзобов'язувалися припинити бойові дії у ПівденномуВ'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60 дніввони повинні були вивести війська, військовихрадників і персонал та демонтувати військові бази.Уряд США давав обіцянку поважати право народуПівденного В'єтнаму на самовизначення.

Створення СРВ. Ринкові реформи на сучасному етапіПісля виведення американських військ у В'єтнамі

розпочалася громадянська війна, яку ДРВ вела протиРеспубліки В'єтнам. Вона закінчилась перемогою

комуністичної Півночі. 2 червня 1976 р. створенаСоціалістична Республіка В'єтнам.

121

Розпочався демонтаж капіталістичної системи наПівдні. Головною метою стало будівництво соціалізмув масштабах усієї країни при неухильному дотриманнірадянських догм і вказівок. На початку 80-х роківкомуністичний В'єтнам знаходився в стадії затяжної інадзвичайно болісної для народу кризи, немаючи чітких орієнтирів виходу з неї.

В 1986 р. під впливом радянської перебудовиСоціалістична Республіка В'єтнам розпочала реформи.В пошуках нового курсу, який би враховував конкретніумови країни, її Специфіку, в'єтнамське керівництворозробило власну концепцію розвитку. Головна увагаприділялась економічним перетворенням при збереженнів цілому старого політичного механізму. Перебудовагосподарства включала такі напрямки: 1) свободудіяльності і рівні права всіх секторів економіки:державного, приватного, змішаного, дрібнотоварного,натурального; 2) декооперування сільськогогосподарства, передачу землі в довготривалу оренду;3) .оздоровлення товарно-грошового обігу; 4)політику «відкритих дверей» по відношенню доіноземного капіталу.

Перші результати нової економічної політикивиявились досить швидко. Відбулося насичення ринкутоварами як національного виробництва, так іімпортними. Була подолана гіперінфляція, яка досягла1 000% на рік, річний індекс росту цін знизився до20-30%. Помітно зросло виробництво сільськогос-подарської продукції. Країна перестала завозитипродовольство' і почала експортувати рис.

Одним із пріоритетних напрямків стало відкриттяспеціальних експортних зон на взаємовигіднійоснові. Іноземні інвестиції направляються врозвідку і видобуток нафти і газу на кон-тинентальному шельфі, в будівництво нафтопереробнихзаводів, фармацевтичних фабрик, в здійсненняновітніх проектів гірничодобувної галузі (освоєннябагатих родовищ апатитів, залізної руди, бокситів).Значні кошти вкладаються також у налагодженняпромислового виробництва натурального каучуку,кави, чаю, тутового шовкопряда, агар-агару. Великуактивність проявляють Франція, Німеччина, Англія,Австралія, Японія, країни АСЕАН. В'єтнам маєреальні можливості використати іноземні інвестиціїв національних інтересах і перетворитися з часом україну, щодинамічно розвивається.

Поряд з безсумнівними успіхами економічнаситуація залишається складною. Третина державнихпідприємств в умовах ринку працює неефективно.Зростає кількість безробітних. Негативно впливаєна стабільність господарства його аграрний

характер.Керівництво Комуністичної партії В'єтнаму

виступає за обережний підхід до політичнихнововведень і демократизації суспільства.Вважається, що спочатку треба завершити економічні

122

перетворення, підвищити життєвий рівень народу ітільки на цій основі переходити до політичних змін.Певні заходи в цьому напрямку проведені. Прийнятізакони про громадянство, про місцеве самоврядування,про релігійні організації, про пресу. Всі ці процесимають поступовий характер. В 1992 р. була прийнятанова конституція В'єтнаму, яка враховувала ринковізміни в країні. Водночас зберігалась монополіякомпартії на владу.

У зовнішній політиці В'єтнам проводитьбагатовекторний курс з акцентом на регіоналізм,деідеологізацію і розширення економічної співпраці зкраїнами світу. В'єтнам є повноправним членом АСЕАН.Поступово нормалізуються відносини з СІЛА.

ЛаосВнутрішня обстановка в Лаосі після підписання

Женевських угод характеризувалась політичноюнестабільністю, тривалим розмежуванням сил.Суспільна конфронтація привела до громадянськоїв^йни (1960-1975), в якій перемогли комуністи начолі з Народно-революційною партією Лаосу (НРПЛ).Конгрес народних сил, в якому брали участьпредставники всіх політичних угруповань країни,прийняв відречення від престолу короляСисаваиваттхани без права передачі влади наступнику.

2 грудня 1975 р. була проголошена ЛаоськаНародно-демократична республіка. Під впливомв'єтнамської і радянської пропаганди нова керівнапартія взяла курс на некапіталістич-ний розвиток,маючи намір перейти від раннього феодалізму іобщинно-родового ладу до соціалізму.

Лаос був відсталою аграрною країною, в якій неіснувало промисловості і налічувалось лише кількадесятків кустарних підприємств. Усі промисловітовари, в тому числі й товари широкого вжитку,завозилися з-за кордону. В таких умовах комуністичнавлада почала типові перетворення. На селі створюва-лись групи взаємодопомоги, кооперативи, держгоспи.Увага приділялась вирощенню експортних культур -арахісу, сої, квасолі, цукрової тростини, бавовни.Держава націоналізувала підприємства, власники якихвиїхали за кордон. Був створений державний ідержавно-приватний сектор. Дрібні власники одержалипільги. Створювалась легка, і переробнапромисловість, велось активне будівництво шляхів. Усередині 80-х років промисловість давала 10%національного доходу.

3 1989 р. слідом за В'єтнамом Лаоська Народно-революційна партія розпочала економічні реформи. Вїї документах зазначалось, що відтепер стратегічноюметою партії і держави до 2002 р. є перехід із групислаборозвинених країн у групу аграрно-індуст-

ріальних, перебудова напівнатурального господарствав товарне,

123

піднесення життєвого рівня народу; побудовадемократичної правової держави. Був прийнятий блокекономічних законів, що регулювали порядоккористування землею, водними і лісовими ресурсами,діяльність банків, державних, змітаних і приватнихпідприємств. За державою залишилась монополія наввіз і вивіз стратегічних товарів (рис,нафтопродукти, олов'яний концентрат, деревинацінних порід, дорогоцінні метали, зброя, наркотичнімедичні препарати та деякі інші). Найбільшимиторговими партнерами Лаосу є Таїланд, Сінгапур,Японія, Китай, США. Новим джерелом валютнихнадходжень став екологічний і молодіжний туризм,який у середині 90-х років давав 70-75 млн.дол. прибутку на рік.

Основою економіки Лаосу, як і раніше, залишаєтьсясільське

господарство. В країні нараховувалось близько 620тис. селянських дворів, з яких 34% вироблялипродукцію лише для своїх потреб, 18% обмінюваличастину продукції на іншу в сусідів, 44% частинупродукції реалізували на ринку. В 1991 р. булаприйнята програма розвитку сільських районів, упершу чергу гірських. Селяни півночі країни до цьогочасу займаються підсічно-вогневим землеробством:випалюють ділянки лісів, використовують звільненуплощу два-три сезони, а потім кидають через втратуродючості і переходять на нове місце. В 1976 р. такіпокинуті ділянки займали площу 200 тис. га, в 1999р. - 125 тис. га. Держава поступово переводить селянгірських районів на поливне землеробство в долинах.Паралельно скорочується кількість посівів

опіумного маку і виготовлення опіуму-сирцю.\

Лаос повинен перебудувати своє напівнатуральнегосподар- , ство в товарне. Для цього всім секторамгосподарства надаються рівні права в їх економічній

діяльності, передбачається залучити внутрішні ізовнішні джерела фінансування, іноземні інве- і

стиції. В сільському господарстві введено сімейнийпідряд, але ;| кооперативи не розпущено. Вони

почали виконувати ті функції, | які не під силуселянському двору. Це будівництво гребель, ка- ,

налів, доріг, купівля техніки, організаціяпостачання і збуту, перерозподіл землі, утримання

шкіл і лікарень, турбота про ста-1 рих таінвалідів. Селянські господарства платять державі

натуральний податок в розмірі 50% урожаю і 15%урожаю вносять у фонд кооперативу. Такий підхід

стимулює сільськогосподарське виробництво.• ' У 1999 р. Лаос уперше за післявоєнні роки

повністю забев?печив себе рисом. Було зібрано 2 млн. т цієї

культури, або ЯК 400 кг на душу населення при середній нормі споживання 36 кг. Цього вдалось досягти внаслідок розширення посівних плов підвищення врожайності, збирання з деяких ділянок 2-х уі1(&' жаїв на рік. ^Щ

124

Лаос знаходиться на початковій стадії реформ,результати яких проявляться в недалекомумайбутньому.

КамбоджаВідповідно до рішень Женевської конференції щодо

Індокитаю в 1955 р. в Камбоджі відбулися загальнівибори. Король Но-родом Сіанук відрікся від престолуна користь свого батька і став прем'єр-міністром.Його політичною опорою була Народно-соціалістичнаспілка (Сангкум) - масова організація зпредставників різних суспільних верств. Вонависунула націоналістичну теорію «кхмерськогобуддійського королівського соціалізму», яка на прак-тиці означала побудову в Камбоджі буржуазноїдержави. Очолюючи уряд у 1955-1970 рр., НородомСіанук провів серію соціально-економічних реформ,спрямованих на подолання важкої колоніальноїспадщини і відсталості. Створювались сприятливі умо-ви для діяльності державного, приватного і змішаногосекторів. Розвиток господарства будувався наплановій основі. Була здійснена «деколонізація»економіки - обмежені привілеї іноземних монополій,викуплені державою акції ряду зарубіжних компаній.Нородом Сіанук зміг одержати значні безповоротнікредити від СІЛА, Франції, Японії. Їх загальна сумав 1955-1963 рр. досягла 400 млн. дол. За ці рокибуло збудовано близько 3 000 приватних національнихпідприємств. Здійснювалась обмежена аграрна реформа,в ході якої 80% селян стали дрібнимиземлевласниками. На селі розвивалась кооперація врізних формах,

У своїй політиці Нородом Сіанук керувавсяпринципом балансу політичних сил у країні ікомпромісу як найкращого засобу вирішення будь-якихпроблем, навіть найскладніших. За такий підхід йогопостійно критикували і праві, і ліві. В 1970 р.група реакційних військових на чолі з генералом ЛонНолом здійснила державний переворот і захопилавладу. Їх політика мала антинаціональний,пррамериканський характер. Народ Камбоджі виступивпроти військового режиму. В 1975 р. він бувскинутий. Скориставшись народним рухом, до владиприйшло лівоекстремістське маоїстське угруповання«червоних кхмерів» під керівництвом Пол Нота. ВКамбоджі встановилась жорстока комуністичнадиктатура.

Пол Нот заявив, що в країщ на практиціздійснюється «стопроцентна повна соціалістичнареволюція», «перманентна швидка істинносоціалістична революція», «революція великого стриб-ка». Майбутню Камбоджу полпотівпі бачилисамоізольованою селянською країною, в якій не мало

бути ні найменшого зовнішнього впливу. Для цьогопотрібно знищити міста і всі міські соціальні групи(підприємці, інтелігенція, студенти, службовці,

125

торговці, пролетаріат та ін.). Досягнення науки і техніки,машини, устаткування, знаряддя праці теж знищувались з тієї ж при- і чини. Зв'язки із зовнішнім світом припинялись, відносинипідтримувались тільки з комуністичним Китаєм.

Спираючись на апарат насильства, полпотівці почалипроводити свою «революційну» програму в життя. Населенняпримусово виселялось із міст і сіл і зосереджувалось у такзваних комунах, які були фактично концтаборами знелюдськими умовами життя і праці. Робочий день на рисовихполях, будівельних та іригаційних роботах тривав 12 годин.Двічі на добу видавалась чашка рису. Тих, хто намагавсяпротестувати, фізично і знищували. Терор, репресії,страти, голод, відсутність медичної допомоги призвели донечуваних жертв. З млн. населення (близь- • ко 40%) буловбито або загинуло від голоду, знущань, примусо- | воїпраці. У грудні 1978 р. В'єтнам увів у Камбоджу своївійська. 7 січня 1979 р. була проголошена НароднаРеспубліка Кампу- | чія, в якій встановивсяпров'єтнамський комуністичний режим і на чолі з Хун Сеном.«Червоні кхмери» зазнали поразки у відкри- і тих сутичкахіз в'єтнамськими військами, відступили в джунглі \ накордоні з Таїландом і розпочали партизанські дії. Камбоджу| охопила тривала громадянська війна, в якій жодна зсторін не і змогла перемогти. В 1989 р. В'єтнам вивів своївійська з Камбоджі. Перебуваючи в еміграції, НородомСіанук організував центристську опозицію офіційному режимуі «червоним кхмерам», закликаючи ворогуючі сторонивиходити з інтересів наро- і

ду і сісти за стіл переговорів., У 1990 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція по |

Камбоджі, яка запропонувала свій план урегулюванняконфлік- і ту, з яким погодилися всі камбоджійські

політичні сили. Відповідно до прийнятих рішень у 1993 р.в країні під егідою 00Н !' відбулися загальні вибори, наяких більшість здобули Народна партія Камбоджі (лідер Хун

Сен) і Єдиний національний фронт і за суверенну,незалежну, нейтральну і співпрацюючу Камбоджу |

(ФУНСИНПЕК), головою якої є принц Нородом Ранарит. Обідви| партії сформували коаліційний уряд. Була прийнята нова

кон- | ституція (1993). Відновлювалась конституційнамонархія, дер- | жава стала називатись Королівство

Камбоджа. Її політичний лад визначався як«багатопартійний, ліберально-демократичний». Вищий

законодавчий орган - Національна асамблея, складається з122 чол. обирається терміном на 5 років. Главою держави е| король, який вступає на трон за згодою Ради корони, що

скла-;дається з глав парламенту, уряду і вищого духівництва. 24

ве<? ресня 1993 р. Нородом Сіанук знову став королемКамбоджі. ,'| Своїм завданням новий режим вважав

досягнення внут-'.І рішньої стабільності і подоланнятяжких наслідків багаторічної |

126

громадянської війни. В 1995 р. Паризький клуб кредиторівсписав 67% камбоджійських боргів і надав пільги при сплатітієї частини, що залишилась. У країні гостро стоїтьпроблема охорони здоров'я. Камбоджа займає перше місце вПівденно-Східній Азії за рівнем захворювань на СНІД(близько 120 тис. ВІЛ-інфікованих); її територієюпролягають шляхи транзиту наркотиків.

Політична ситуація залишалась нестабільною, тривалаборотьба за владу. Народна партія Камбоджі і ФУНСИНПБКвели постійне суперництво. В 1995 р. нелегально буластворена Партія Сам Ренсі (Кхмерська нація), вплив якоїшвидко посилювався. В липні 1997 р. в Пномпені відбулисязбройні сутички між прихильниками НПК і ФУНСИНПЕК. Виниклагостра політична криза, яка мала негативні наслідки і вміжнародному плані. Камбоджа була позбавлена права братиучасть у засіданнях 00Н. Було відкладено її прийом вАСЕАН. Свій внесок у дестабілізацію обстановки вніс і рух«червоних кхмерів». Проте він вичерпав себе як військова іполітична сила. В 1996 р. капітулював один із найближчихсподвижників Пол Пота Ієнг Сарі, винний у геноциді. Вінбув амністований режимом і призначений губернаторомособливого району Пайлин. Пол Пот помер в еміграції в нічз 16 на 17 квітая:1998 р., так і не відповівшиза своїзлочини.

На парламентських виборах 1998 р. НПК одержала 64місця, ФУНСИНПЕК — 43і ПСР - 15. Колишні прокомуністичнісили знову прийшли до влади. Нині вони заявляють пробажання вести перетворення в інтересах усього суспільства.

22. М'ЯНМА

Завоювання незалежності. Політична нестабільністьБірма була втяіснута у Другу світову війну як

англійська колонія. У національно-визвольному русі ставсярозкол. Одна його частина, як і раніше, сподівалася напоступки від Англії і створила Блок свободи, висунувшиголовною вимогою проголошення незалежності. Інша частинапереорієнтувалась на Японію, розраховуючи, що вбнадопоможе звільнитись від англійських колонізаторів. У 1941р. Японія окупувала Бірму. Багато впливових лідерівнаціонально-визвольного руху вважали, що для захистунаціональних іі.втересів підходять будь-які методи, іпочали співробітничати з окупаційною владою. З дозволуяпонців була організована Армія незалежності Бірми підкомандуванням генерала Аун Сана. В 1943 р. Японіяпроголосила незалежність Бірми і створила національнийуряд. Але на цей час

127

стали зрозумілими справжні наміри японської сторони,яка прагнула замінити англійський колоніальний режимсвоїм. Розпочався масовий народний рух протиокупантів. У 1944 р. виникла Антифашистська ліганародної свободи на чолі з Аун Саном. У березні 1945р. вона підняла антияпонське повстання, в травні1945 р. було визволено столицю - Рангун.Передбачалося скликати Установчі збори і остаточновирішити питання про незалежність. Однак післязакінчення Другої світової війни в Бірму повернулисяанглійські колонізатори, які збиралися відновлюватистарі порядки.

Великобританія пішла на переговори з керівникаминаціонально-визвольного руху, але всіляко їхзатягувала, бо розраховувала відділити відмайбутньої незалежної держави національні окраїни. ВБірмі проживало 135 народностей, які зосереджувалисьна окраїнах у важкодоступних місцевостях, жили засвоїми законами і не переймалися питаннямизагальнодержавної ваги. Їх лідери не хотілинезрозумілих змін, прагнули зберегти владу і вплив.У січні 1947 р. генерал Аун Сан і прем'єр-міністрВеликобританії К. Еттлі підписали угоду про наданняБірмі незалежності без територіальних змін. У лютому1947 р. в м. Пан-лон відбулася конференціяпредставників народів, що населяли Бірму, якависловилась за створення союзної держави, де націо-нальні меншини матимуть широке самоврядування. Цеположення підтвердила конституція 1947 р., надавшидеяким народностям право виходу з її складу.

19 липня 1947 р. генерал Аун Сан і шість йогосподвижників були вбиті бойовиками одного зПолітичних противників. 4 січня 1948 р. булапроголошена незалежна держава Бірманський Союз. Їїпершим прем'єр-міністром став У Ну.

Економіка Бірми знаходилась у надзвичайнотяжкому стані. Колонізатори перетворили її вмонокультурного виробника рису. За роки японськоїокупації було знищено 50% національного багатства,зруйновано і без того слабку промисловість, шляхи,іригаційні системи. Японці підірвали всі діючінафтові свердловини. Після здобуття незалежностівідновленню господарства заважали бойові дії,відсутність коштів і конструктивної програмивідродження.В березні 1948 р. в Бірмі розпочалась громадянська

війна.Проти центрального уряду зі зброєю в руках боролисьвійськові формування комуністичної партії ісепаратистськи настроєних організацій національнихменшин. Весною 1949 р. каренські бойовики взяли воблогу столицю. Режиму вдалося перемогти вгромадянській війні перш за все завдяки відсутності

єдності у його противників. Заколотники буливідкинуті в окраїнні райони, але не розбиті.Виникла проблема сепаратизму. Усі провідні

128

етнічні групи Бірми - шани, карени, качини, ва,палауни та ін., створили повстанські збройні загони.Комуністична партія влаштувала опорні бази уважкодоступних районах. Вона орієнтувалась наідеологію КПК і отримувала допомогу з Китаю.

У політичній сфері Бірми утвердиласьпарламентська демократія. Проте правлячаАнтифашистська ліга народної свободи не змоглазабезпечити стабільності в країні. Нездатністьдемократичного режиму позитивно вирішувати нагальніпроблеми призвела до його падіння.

«Бірманський соціалізм»2 березня 1962 р. в Бірмі відбувся військовий

переворот. Вся повнота влади перейшла до рукРеволюційної Ради на чолі з Не Віном. Конституція1947 р. відмінялась. Нове військове керівництвообрало цілях соціалістичної орієнтації. РеволюційнаРада оприлюднила декларацію «Бірманський шлях досоціалізму». Була створена Партія бірманськоїсоціалістичної програми. її завданкябулисформульовані у філософському документі «Системавзаємовідносин людини і довкілля». Наголос робивсяна специфіку розвитку і побудову соціалізму«бірманським шляхом». У кр(йні була проведенанепродумана націоналізація іноземного ^англійського,індійського, китайського) і місцевого капіталу, здрпризвело до дезорганізації господарського життя,товарного дефіциту. Країну покинуло близько 100 тис.кваліфікованих спеціалістів. Налагодити ефективневиробництво в рамках командно-адміністративноїсистеми не вдалось. У 70-ті роки режим піщов цапоступове відновлення діяльності приватного секториу сфері послуг, торгівлі, виробництва товарівмасового споживання, 'Влада не змогла організувативидобуток нафти навіть для власних потреб,нафтопродукти довелося імпортувати. За оцінкоюВсесвітнього банку щорічний обсяг контрабандитоварів досяг 3 м^ірд. дол. і в 5 разів перевищувавобсяг офіційної зовнішньої торгівлі Бірми.

У сільському господарстві було проведенонаціоналізацію землі, ліквідовано поміпіїйЩ^кеземлеволодіння, передано землю селянам. Проте спробикооперування сільського господарства виявилисяневдалими. Й і)їасщтабі країни утворилося всьогоблизько 100 кооперативів, які,,давали 5% продукціїаграрного сектора. Взаємовідносини військової владиі сільського населення будувались на принципіпродрозкладок - кампаній з насильницького вилученняпродукції.

Під контроль держави було поставлене суспільнежиття. Закон про національну єдність (1964)забороняв діяльність усіх політичних партій, крім

ПБСЇЇ. Незважаючи на значну чисельність (2,5 млн.чол.), соціальна база партії була дуже вузькою.

729

В ЦК Партії Бірманської соціалістичної програми, впарламент, в центральні і місцеві владні структуриве потрапляли робітники, селяни, інтелігенція,молодь. Генерали та офіцери після 1962 р. займаливсі більш-менш важливі посади від менеджерів фабрикдо дипломатичних представників.

В 1974 р. набрала чинності нова конституція.Революційна Рада припинила своє існування.Відбулися вибори в парламент - Народні збори.Формально на зміну військовому режиму прийшлогромадянське суспільство. Однак вищі пости вдержаві і партії продовжували займати ті самі діячіна чолі з Не Віном, які просто пішли у відставку.За партійно-бюрократичним фасадом, як і раніше,стояло армійське командування.

Конституція 1974 р. зняла принцип самовизначеннянародностей і фактично закріпила інший, унітарний,характер держави. Бірма стала поділятися на 7адміністративних і 7 національних областей.Боротьба з повстанським рухом здійснюваласьсиловими методами і вимагала великих зусиль ізначних коштів. На бойові дії проти заколотників уокремі періоди витрачалось до 40% державногобюджету. Вдалося ліквідувати бази компартії вцентральних районах країни. Прикордонні території йнадалі залишались під контролем різних угрупованьбойовиків. Багато з них включились у прибутковуконтрабанду наркотиків у знаменитому Золотомутрикутнику на кордонах Лаосу, Бірми і Таїланду.Відомим наркобароном став Кхун Са, який створивмогутні збройні загони під назвою Шанська об'єднанаармія. В 1967 р. він провів «опіумну війну» протизалишків колишніх 3 і 5 армій Гоміндану, що буливитіснені в Бірму після перемоги китайськоїреволюції. Через контрольовані ними райони Кхун Сазумів з бойовими діями провести в Лаос караван із200 коней, навантажений опіумом-сирцем. Лаоськізбройні сили мусили застосувати авіацію, напалм,увести в бій елітні частини регулярної армії, щобприпинити на своїй території війну нар-комафії. Напочатку 80-х років Кхун Са став основним поста-чальником опіуму Золотого трикутника.

Режим Бірми усвідомлював серйозну соціальнунебезпеку незаконного розповсюдження наркотиків. У1974 р. було прийнято законодавство, спрямоване настримування наркомафії. З 1975 р. регулярна арміяпочала проводити, під кодовою назвою «Мохейн»,операції проти повстанських угруповань, що займа-лись виробництвом і контрабандою наркотичнихречовин. У 1975-1988 рр. було знищено близько 2тис. акрів плантацій опіумного маку, спалено понад9 т опіуму, героїну і морфіну, зруйновано 15лабораторій з переробки опіуму.

Зовнішня політика Бірми значною міроювизначалась її гео-політичним становищем на межі зсусідами-гігантами - Індією

130

і Китаєм. Бірманське керівництво відмовилось увійтив Британську співдружність націй. В умовах«холодної війни» воно проводило курс нанейтралітет, неприєднання, «рівновіддаленість» відобох наддержав - СРСР і США та очолюваних нимиблоків. У 1961 р. представник Бірми У Тан бувобраний Генеральним секретарем 00Н.

Після військового перевороту 1962 р. лідерикраїни намагались обмежити зовнішньополітичнийвплив і забезпечити стабільність. Регіональніпроцеси («культурна революція» в Китаї, війна уВ'єтнамі та ін.) вплинули на вибір політикисамоізоляції. Бірма вийшла з руху неприєднання,ставши єдиною державою, яка здійснила такийбезпрецедентний крок (1979). ..,

У зв'язку з обранням соціалістичної орієнтаціїбули зроблені певні кроки щодо налагодженнявідносин з СРСР. У 1963 р. Рангун відвідав міністроборони СРСР Р.Я. Малиновський. Голова РеволюційноїРади Не Він під час офіційного візиту до Москви(1965) вів переговори з радянськими керівникамиЛ.І. Брежнєвим, О.М. Косигіним, А.І. Мікояном. В1967 р. за допомогою радянської сторони булозавершено будівництво великої іригаційної системиЧемолтау. Майже 200 бірманців отримали в 60-ті рокивищу освіту в СРСР. Надалі політика самоізоляціїбула поширена і на стосунки з Радянським Союзом.

У 1976-1988 рр. Бірма співробітничала з Фондом00Н з контролю над наркотиками, отримувала віднього фінансову допомогу, яка використовувалась длязаміни вирощуваного населенням опіумного макуіншими сільськогосподарськими культурами, длялікування наркоманів. Із залученням коштів Фондубуло відкрито 6 госпіталів, 19 пунктів невідкладноїдопомоги, де пройшли лікування близько 7 тисячнаркоманів. Після припинення співпраці іфінансування боротьба з наркоманією ослабла. ЗБірми на світовий ринок почало надходити до 2 500 топіуму на рік.

Переворот 1988 р. Внутрішня і зовнішня політикавійськового режиму

В середині 80-х роавів у Бірмі загострилисясоціальні, політичні, економічні проблеми. В 1987р. 00Н включила її в список найменш розвиненихкраїн світу з річним доходом нижчим ніж 200 дол. надушу населення. Зовнішній борг Бірми досяг 4 млрд.дол. Виплати процентів поглинали основну частинубюджету. Влітку і восени 1988 р. в країні відбулисяпотужні народні виступи проти правління ПБСП, вяких взяли участь студенти, робітники, торговці,чиновники, інтелігенція, буддійські монахи.Демонстранти вимагали ліквідації режиму ПБСП,

передачі влади тимчасовому уряду, негайногопроведення загальних виборів на багатопартійнійоснові. Голова Партії Бірманської соціалістичноїпрограми Не Він і президент Сан Ю пішли увідставку. Протягом двох місяців змінилось триуряди.

18 вересня 1988 р. командування збройних силздійснило військовий переворот. Владу взяла у своїруки Рада з відновлення законності і правопорядкуна чолі з начальником генерального штабу, міністромоборони старшим генералом Со Маунгом. Конституція1974 р. припинила свою дію. Бірманський Союз бувперейменований у Союз М'янма. Військові оголосилипро демократичну реорганізацію суспільства. Буладозволена багатопартійність. За короткий час ут-ворилось 237 партій і організацій. Лідеромдемократичного руху стала До Аун Сан Су Чжи - дочканаціонального героя Бірми Аун Сана, якаорганізувала партію Національна ліга за демократію.Генерали сподівались привести до влади Партіюнаціональної єдності, що складалась переважно звідставних офіцерів. Су Чжи була поміщена діддомашній арешт «за порушення законів надзвичайногостану», який тривав в років (1989-1995), і увиборах участі не брала.

27 травня 1990 р. у М'янмі відбулися вибори вНародні збори. Національна ліга за демократіюздобула 80% голосів і 322 місця в парламенті,залишивши далеко позаду всі інші партії. Генераливідмовились передати владу парламенту, заявивши, щоце станеться тільки тоді, коли буде вироблена,обговорена і затверджена нова конституція. На їхдумку, в м'янманському суспільстві, де занадтобагато різних суперечностей, лише армія здатназабезпечити стабільність і єдність. Вонизапропонували закріпити в конституції положення проособливу роль армії як гаранта стабільності,безпеки і єдності країни. Частина обраних у-парламент депутатів створила так званий«національний коаліційний уряд у вигнанні » на чоліз Сейн Віном.

Для розробки Основного закону М'янми скликанаНаціональна конституційна конференція, яка працює зперервами. Опозиція вимагала негайно розпочатироботу законно обраних Народних зборів. У січні1991 р. європарламент нагородив Су Чжи як борця заправа людини і демократію престижною премією ім.академіка А. Сахарова. Їй була також присудженаНобелівська премія миру 1991 р. В рішенніНобелівського комітету підкреслювалось, щодіяльність Су Чжи є одним з най-видатнішихприкладів; громадянської мужності в Азії за останнідесятиріччя. У свою чергу, військові стверджують,

що вона, проживши 28 років за кордоном, маючичоловіка-іноземця, погано розбирається в реаліяхкраїни і не має права претендувати на рольнаціонального лідера. В 1995 р. Су Чжи і 600 інших

132

діячів опозиції були звільнені з-під арешту.Представники від Народної ліги за демократіюзробили спробу бойкотувати роботу конституційноїкомісії, були виключені з її складу і втратилиможливість впливати на процес вироблення основногозакону країни. Режим звинувачує прихильників Су Чжив де-структивності і антим'янманській діяльності.Керівництво Ліги створило парламентськийпредставницький комітет (1998), який заявив, що дієвід імені всіх обраних у 1990 р. депутатів. У йогоскладі було 10 профільних комісій. Су Чжипідготувала свій проект конституції,

15 листопада 1997 р. Державна Рада з відновленнязаконності і правопорядку була реорганізована вДержавну Раду миру і розвитку. Нині пост головиДержради, а також прем'єр-міністра і міністраоборони займає старший генерал Тан Шве. Уряд скла-дається з 28 офіцерів і 12 цивільних осіб, восновному відставних військових. Тримаючи піджорстким контролем політичне життя, військоваадміністрація досягла помітних успіхів у вирішенніінших гострих проблем суспільства. Припинили бойовідії проти центру ї. підписали угоди 17 із 18-типовстанських організацій. З останнім - корейськимугрупованням - ведуться переговори. Опорні пунктикомуністів знищені силою (1989). В 1995 р. властямздалися наркобарон Кхун Са і 14 тис. йогобойовиків. Лідери заколотників склали зброю в обмінна гарантії властей не втручатися в питаннямісцевого самоврядування. Хоча, національнапроблема не вирішена, вперше за 50 років натериторії М'янми припинилась громадянська війна.

Держрада заявляє про неприйнятність для М'янмизахідних пріоритетів і апелює до цінностейтрадиційної культури, патріотичних почуттів.Особлива увага приділяється зміцненню позиційбуддизму. Реставруються старі і будуються новіхрами, проводяться релігійні церемонії. Буддизмувідводиться і об'єднуюча ролі. В країні налічуєтьсяпонад 47 тис. монастирів і 300 тис. ченців, ,

В економіці проір-ррщений принцип відкритостідля капіталів, переходу до ракових відносин.Проводиться приватизація. В 1993-1996 рр. щррічнийприріст ВНП складав, за офіційними даними, 8,2%.В,економіку було залучено 3,5 млрд. дол. іноземнихінвестицій. ЙахідВіі партнери реалізують близько170 проектів, пов'язаних із розвідкою і видобуткомнафти і газу. Найбільшу зацікавленість виявилиФранція, Великобританія,ФРН, Японія.

Після військового перевороту 1988 р. узовнішньополітичному курсі відбулися радикальнізміни і почався перехід від самоізоляції до

політики «відкритих дверей». Головною суперечністюсучасності режим вважає глобалізацію, протистоянняміж

133

Північчю і Півднем, тобто між високорозвиненимикраїнами і рештою світу. Держави Заходузвинувачують власті М'янми у порушенні прав людини,придушенні демократії, утисках національних меншин,недостатньо ефективній боротьбі з контрабандоюнаркотиків у Золотому трикутнику. Проти неїприймаються відповідні резолюції 00Н. КерівництвоМ'янми з цими претензіями не згодне і оцінює їх як«необ'єктивні» та «упереджені».

М'янма встановлює тісні зв'язки з КНР,особливо вполітичній, військовій, торгово-економічній сфері.Зміцнюються контакти з сусідніми країнами -В'єтнамом, Лаосом, Камбоджею. В 1997 р. М'янмастала членом АСЕАН, незважаючи на спроби Заходу недопустити цього.

23. ІНДОНЕЗІЯ

Національно-визвольний рух. Проголошення республікиУ 1942 р. Індонезію окупували японські війська.

Незважаючи на переслідування й терор, у країнірозгорнувся широкий антйяпонський рух, що переріс узбройні виступи. В кінці Другої світової війнияпонське командування розпочало маневри постворенню в Індонезії маріонеткової держави.Організувався Дослідницький комітет з підготовкинезалежності (1945). До його роботи залучалисьвідомі політичні діячі, які використали свою участьу ньому в інтересах індонезійського народу.

На пленарному засіданні комітету 1 червня 1945р. з великою промовою виступив Сукарно. Віноголосив документ «Пан-ча шила» («П'ятьпринципів»). Були висунуті 5 основних принципіворганізації і діяльності індонезійської держави втакому трактуванні: 1) націоналізм - об'єднаннявсіх народностей архіпелагу в єдину націю; 2)інтернаціоналізм - встановлення рівноправногоспівробітництва з народами світу; 3) демократія -введення демократичних прав і свобод для громадян,представницьких інститутів у державі; 4) соціальнеблагоденство - рівноправність у розподілісуспільного продукту, створення Справедливого іпроцвітаючого суспільства; 5) віра в єдиного бога -віротерпимість, рівноправність усіх релігій. «Панчашила» стали ідеологією антиколоніальної буржуазно-демократичної революції.

17 серпня 1945 р. була проголошена незалежністьІндонезії. Голландія за допомогою великихімперіалістичних держав організувала колоніальнувійну, яка завершилась перемогою індонезійськогонароду.

Режим особистої влади президента СукарноНарод Індонезії відстояв свою незалежність і

свою республіку, проголошену 17 серпня 1945 р.Набрала чинності конституція 1945 р. Відповідно доїї положень президент наділявся великимиповноваженнями - він був главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандувачем збройних сил.Президентом став лідер національно-визвольного рухуСукарно.

Обстановка в країні характеризувалась політичноюнестабільністю, часто змінювалися уряди. В кінці50-х років почав складатися режим особистої владипрезидента Сукарно. Він висунув концепцію«керованої демократії», суть якої полягала врозширенні функцій виконавчої влади і безпосередньоглави держави. Сукарно заявив, що самобутнєспецифічне індонезійське суспільство у світовійісторії йде своїм шляхом, а основою його розвитку єфункціональні групи - &рмія, профспілки, селянські,жіночі, молодіжні та інші громадські організації.

В 1960 р. Сукарно призупинив дію конституції,розпустив парламент і ввів одноосібне президентськеправління. Діяльність політичних партій булапоставлена під контроль держави. Створювався На-ціональний фронт, очолюваний президентом. Йогопрограмою став Політичний маніфест, в Якомудекларувалися 5 принципів розвитку Індонезії:конституція 1945 р., індонезійський соціалізм,керована демократія, керована економіка,індонезійська самобутність. Кінцевою метоюпроголошувалась побудова «індонезійськогосоціалізму» на основі класового миру, соціальноїсправедливості і національної єдності. Основоюнового політичного режиму президент назвав «союзтрьох найважливіших сил країни - націоналізму,релігії і комунізму» , що відповідало реальномуспіввідношенню сил у суспільстві.

Важливою складовою частиною «керованоїдемократії», її своєрідним втіленням угосподарській сфері стала «керована економіка» .Вона передбачала обмеження іноземного капіталу,створення сильного державного сектора, проведенняаграрної реформи. Державний сектор економіки;формувався, в основному, не внаслідок будівництвапідприємств», створення нових і модернізації існую-чих галузей, а шляхом націоналізації іноземноївласності. За 1958-1965 рр. було націоналізованоабо поставлено під контроль держави 70% іноземногокапіталу. В 1960 Р. були прийняті закон пророзподіл урожаю і основний .аграрний закон. Вонивстановлювали максимум орендної плати, обмежувалипоміщицьке землеволодіння, передбачали передачуземельних лишків селянам. Створювався державний

сектор у сільському господарстві, на на-ціоналізованих плантаціях організовувалисьдержгоспи. В обстановці політичної нестабільностідержавний сектор Індонезії функціонував неефективноі сприяв розвалу господарства. «Керована економіка»перетворилась у некеровану.

135

Президент Сукарно прагнув відвернути увагусуспільства від внутрішніх проблем і сконцентруватиїї на зовнішній політиці. На початку 60-х роківІндонезія вела запеклу боротьбу проти Створенняфедерації Малайзії з колишніх англійських колоній— Малайї, Сінгапура, Сабаха, Саравака, Брунея. Своюпозицію індонезійська сторона обґрунтувала тим, щонова держава буде вести ворожу їй політику. Післястворення федерації був висунутий лозунг «ЗнищитиМалайзію!». На знак протесту проти вступу новоїдержави в 00Н Індонезія вийшла з цієї організації. Вприкордонних районах відбувалися збройні сутички. Вцій ситуації президент Сукарно знайшов підтримку вмаоїстського керівництва комуністичного Китаю.

Антималазійська кампанія загострила внутрішнісуперечності режиму «керованої демократії». Темпиприросту національного доходу були в 1,5 рази нижчі,ніж темпи приросту населення. Основні галузіпромисловості працювали на 30-40% своїх потужностей.Зростали інфляція, безробіття. Ціни на товари першоїнеобхідності підвищились у 20 разів.

Державний переворот 1965 р. Розвиток країни удругій половині 60-х — 90-х рр. XX ст.

В Індонезії зростало незадоволення авторитарнимрежимом президента Сукарно. Комуністична партія іармія готувались захопити владу. Посилаючись назовнішню небезпеку і можливу агресію з бокуМалайзії, комуністи вимагали від президентастворити п'ятий вид збройних сил - народнеополчення (поряд із сухгігіутною армією, авіацією,флотом і поліцією) і розраховували використати йогов своїх цілях. КПІ вела активну пропаганду в армії,мала особливий орган - Спеціальне бюро по роботі узбройних силах. Комуністи зуміли залучити на свійбік значну частину офіцерства. Був розроблений планзбройного повстання, що передбачав зайняттястратегічних об'єктів, фізичне знищеннягенералітету, 'впливових політиків.

ЗО вересня 1965 р. в Індонезії рбзпочавсякомуністичний заколот, який мав успішний початок.Повсталі створили керівний орган- Революційну раду, захопили, ряд важливих пунктів,розстріляли шість генералів, у тому числікомандувача сухопутних військ. Президент Сукарнозайняв нейтральну позицію, уникаючи відкритої оцінкиподій. Боротьбу проти комуністичного заколоту очоливгенерал Сухарто, командувач стратегічного резервусухопутних військ. Армія взяла ситуацію в країні підсвій контроль.

Розпочалися масові акції по знищенню комуністів,КПІ була розгромлена і заборонена. Військовекерівництво звинуватило президента Сукарно в

злочинній бездіяльності під час комуністичногоповстання й усунуло його від влади.

136

В 1968 р. генерал Сухарто став президентомІндонезії, його режим спирався на армію. Булаофіційно прийнята концепція «подвійної функції»збройних сил, відповідно до якої армія поряд зісвоїми основними обов'язками також керує всімсуспільством і надає йому стабільності. 15 тис.військовослужбовців направлялось для роботи вдержапараті, державних компаніях, фірмах. Арміятакож залучалась до економічної діяльності.Військовим органам належали великі підприємства іфірми в різних галузях господарства. В парламентікраїни військовим виділялось спочатку 100, а потім75 місць.

У політичному житті відбулися певні зміни,головну роль почало відігравати об'єднанняфункціональних груп - Голкар, до якого ввійшлоблизько 200 різних громадських організацій іспілок. У 70-х роках організувалися основніопозиційні партії -Партія єдності та розвитку іДемократична партія.

Новий режим докорінно змінив економічнуполітику, в основу якої відтепер були покладеніідеї прискореного розвитку приватного сектора,вдосконалення ринкових відносин, створень нясприятливих умов для національних підприємців таіноземних корпорацій. У 70-80-х роках головна увагаприділялась розвитку і модернізації нафтовидобувноїгалузі. Держава змогла ефективно використати внаціональних інтересах значні іноземні інвестиції.За короткий час Індонезія увійшла в число 15-тинайбільших виробників нафти і нафтопродуктів усвіті, закріпилася на міжнародних ринках. У 1990-1995 рр. прямі іноземні інвестиції в її економікустановили 35 млрд. дол. Отримані чималі коштивкладалися в гірничовидобувну промисловість, лісо-розробки, інфраструктуру. Помітно зріс життєвийрівень народу. Національний доход у середині 90-хроків становив 920 дол. на душу населення.Індонезія відставала у своєму розвитку відпередових країн регіону, але мала сприятливіперспективи.

Економічна модернізація не супроводжуваласьпоступовою демократичною перебудовою політичноїсистеми. Режим особистої влади президента ЇЗухартрдіяв у незмінному вигляді. Політичні вимоги новихсоціальних груп ігнорувались.

Криза кінця 90-х років. Початок демократизаціїФінансово-економічна криза в Південно-Східній

Азії 1997-1998 рр. завдала господарству Індонезіїтяжкого удару. Збанкрутувало 70% підприємств. Че^еззииженяя експорту нафти і газувпали прибутки держави Ч приватного бізнесу. З

країни за короткий термін було вивезено 20 млрд.дол. Зовнішній борг склав 138 млрд. дол., причомубільшість позик підлягала поверненню в кінці 1998р. Кількість безробітних досягла 20 млн. чол., 50%населення опинилося за межею офіційного рівнябідності.

137

Криза різко загострила політичну ситуацію. Сотнітисяч людей вийшли на мітинги і демонстрації,вимагаючи відставки Сухарто.,Головну роль у масовихантисухартівських виступах відіграло студентство. Втравні 1998 р. режим багаторічного авторитарноголідера впав. Посаду президента обійняв Б. Хабібі.Він оголосив про початок демократичних реформ.Звільнялась велика група політв'язнів. Уряд заявивпро надання широкої автономії Східному Тимору -колишній португальській колонії, приєднаній доІндонезії в 1987 р. всупереч рішенням 00Н. Виниклопонад 100 нових політичних партій, найбільшими зяких є Партія національного мандату. Партіянаціонального відродження, Національний фронт. Тікілька партій, що існували раніше під контролемдержави, істотно змінили свої програмні вимоги.

Депутати Народного консультативного конгресу влистопаді1998 р. на своїй позачерговій сесії під тискоммасових народних виступів прийняли рішення провестизагальні вибори в1999 р., розпочати розслідування справи про корупціюСухарто, скоротити представництво військових упарламенті, обмежити перебування президента насвоєму посту двома термінами.

Парламентські вибори в Індонезії відбулися вчервні 1999 р. Військовим було надано 38 місцьзамість 75. Вище командування заявило про поступовийвідхід армії від політики. У жовтні 1999 р. бувобраний новий президент - представник опозиції А.Вахід. У 1999-2001 рр. продовжувались зіткнення врізних регіонах на етнічному і релігійному ґрунті.Розроблено програму «розширеної автономії», якапередбачає розмежування повноважень центральних імісцевих органів влади. Центр має повністюконтролювати зовнішню політику, оборону, безпеку,фінанси, юриспруденцію, питання релігії.

23 липня 2001 р. Народний консультативнийконгрес змусив А. Вахіда піти у відставку як діяча,який не зміг досягти стабільності у країні івикликав масове незадоволення своєю політикою. Постпрезидента зайняла віце-президент МегаватіСукарнопутрі, дочка президента Сукарно.

24. РЕСПУБЛІКА ІНДІЯ

Піднесення національно-визвольного руху.Створення Республіки Індія

В .боротьбі проти англійського колоніальногопанування об'єднались основні верстви населенняІндії. Після Другої світової війни індійськийнаціонально-визвольний рух рішуче поста-

вив питання про незалежність. Керівну роль відігралаіндійська національна буржуазія та її партіяІндійський національний конгрес на чолі з МахатмоюГанді. Антианглійські виступи охопили різніпровінції Індії. В 1946 р. відбулося повстання навійськовому флоті, яке було придушене силою зброї.

Британські власті змушені були розпочатипереговори з лідерами ІНК і Мусульманської ліги. В1947 р. єдина Британська Індія розділялась на двадомініони - Індію і Пакистан. Розподіл територійздійснювався за релігійною ознакою. При цьому невраховувались ні економічні зв'язки між різнимирегіонами, ні національний склад населення, нігеографічні рубежі. Домініон Пакистан складався іззахідної частини (нині Пакистан) та східної (ниніБангладеш), які віддалені одна від одної більш ніжна тисячу кілометрів. Князівствам надавалось правосамим вирішувати, до якого домініону вони відійдуть.Попередня процедура розділу супроводжувалась рядомполітичних конфліктів та індо-мусульманських по-громів. Кількість біженців перевищила 12 млн. чол.,близько 1 млн. чол. загинуло. '

В січні 1948 р. Махатма Ганді оголосивбезстрокове голодування на знак протесту проти індо-мусульманської різні, закликаючи релігійні общини дотерпимості і примирення. Під час цієї акції він бувубитий індусом-екстремістом. Махатма Ганді, який всесвоє життя боровся проти насильства в будь-якійформі, сам став його жертвою.

26 січня 1950 р. Індія проголосила себереспублікою. Була прийнята її конституція. Індія -це федеральна республіка, об'єднання штатів іОкремих територій. Законодавча влада належитьдвопалатному парламенту (Народна палата і Радаштатів), а в штатах - Законодавчим зборам. Виконавчавлада знаходиться в руках загальноіндійської радиміністрів у Делі і урядів штатів на чолі з головнимиміністрами. Офіційно президент вважається главоювиконавчої влади, фактично влада перебуває в рукахпрем'єр-міністра. Проведене чітке розмежуваннязаконодавчої, виконавчої і судової влади, функційцентру і місцевих органів. У конституції закріпленідемократичні свободи, проголошується рівністьгромадян перед законом незалежно від національності,раси, статі, касти, релігії. Індійська конституціямістить положення про «відсталі класи», які маютьзнаходитись під опікою державій. До них належатьзареєстровані касти (колишні недоторкані),зареєстровані племена, інші слабкі класи (нижчісоціальні верстви, жінки). За поправкою 1951 р. достатті 15, пункту 4 держава може «видавати особливіпостанови, які стосуються розвитку якихось соціальнечи культурно відсталих прошарків громадян».

«Курс Неру» (1950-1964),;

Уряд Республіки Індії очолив лідер ІНКДжавахарлал Неру, який перебував на цьому посту з1950 по 1964 рік. Його політика дістала назву «курсНеру». В економіці провідна роль відводиласясильному державному сектору. Він створювався шляхомнаціоналізації за викуп ряду галузей і окремихпідприємств, що належали англійському капіталу, атакож внаслідок індустріалізації. Це були авіалінії,військове виробництво, атомна енергетика, вугільна інафтова промисловість, важке машинобудування,зв'язок. Держава брала на себе здійснення складнихдорогих програм і проектів. Робилась установка назастосування різних форм контролю, регулюванняприватного сектора. Вводилась система планування іпрограмування. Індійська національна буржуазія вцілому підтримувала державну політикуіндустріалізації. Її сферою діяльності залишиласьлегка, харчова, обробна промисловість, торгівля.

Уряд прийняв ряд пільг для дрібнихтоваровиробників, яким надавались кредити,закріплювалося право на випуск певних товарів.Стосовно іноземного капіталу проводилась подвійнаполітика. З одного боку, його діяльністьобмежувалась, з іншого - він залучався в економікуна певних умовах, як правило, для створенняпідприємств важкої індустрії, а також тих, продукція.яких була необхідна в Індії.

Велика увага приділялась сільському господарству.Комісія уряду і комісії штатів з аграрної реформивиробили рекомендації щодо проведення аграрнихперетворень в інтересах селянства. Було проведеноліквідацію системи посередників між власниками земліта орендарями, обмежено поміщицьке землеволодіння.Частина земель забиралась у поміщиків за викуп іпередавалась селянам. Встановлювався максимуморендної платні, яка не повинна була перевищуватитретину врожаю. Селяни, які обробляли свої ділянкип'ять і більше років, дістали право їх викупити. Врезультаті аграрної реформи кількість дрібних зем-левласників збільшувалась до 70-80% усьогоселянства. Основна частина населення, Індії отрималазасоби до існування.

Держава здійснила ряд заходів по створеннюсильного ринкового сектора в сільськомугосподарстві, які дістали назву «зеленої революції».Передбачалось освоєння цілинних земель і пустищ,будівництво зрошувальних каналів, використання су-часних агротехнічних методів. Створювалисякооперативи і ферми, де застосовувалась техніка інаймана праця.

Уряд Дж. Неру провів серію соціально-культурнихреформ, спрямованих на ліквідацію пережитківсередньовіччя в суспільному житті країни. Булоліквідовано кастову систему, будь-які обмеження зарелігійними, національними і расовими ознаками.Жінкам надавались рівні права з чоловіками.Здійснювались

140

заходи з подолання неграмотності, створеннявисококваліфікованих національних кадрів. В 1956 р.була проведена адміністративно-територіальна реформаз урахуванням національного і мовного факторів. Невсі народи Індії виявилися задоволеними їїрезультатами, що призвело до деяких новихконфліктів.

Незалежна Індія одразу ж почала відігравативажливу роль в міжнародних відносинах на основі ідейненасильвицтва, неприєднання до військових блоків,солідарності народів колишніх колоній і напівколонійв боротьбі за свої права. Дж. Неру виступив одним зініпіаторій скликання Міжнародної конференції країнАзії та Африки в Бандунзі (Індонезія) в 1955 р. Вдокументах конференції були проголошені 5 принципівмирних взаємовідносин «Панча шила»: 1) повагасуверенітету і територіальної цілісності; 2)взаємний ненапад; 3) невтручання у внутрішні справи;4) рівноправність; 5) мирне співіснування. Надалі ціпринципи стали основою взаємовигідних стосунківІндії з іншими країнами. В 1961 р. Ійдія відновиласуверенітет над португальськими колоніямиГоа.Діу.'Даман на своїй території. Напруженими зали-шалися відносини Індії з Пакистаном з питання простатус штату Кашмір. Прикордонні сутички кількаразів переростали в бойові дії. В 1962 р. Індіязазнала нападу з боку КНР. Індійські війська булирозбиті, китайська сторона окупувала ряд гірськихрайонів Індії, які утримує &аараз.

Індія прагнула розвивати дружні відносини з усімакраїнами. Вона залишилася в «окладі Британськоїспівдружності націй і повною мірою скористалася анаціональних інтересах тими перевагами, які давалоце членство. Індія встановила тісні зв'язки з СРСР,ефективно використовувала радянську допомогу для

своєї індустріалізації.В 1964 р. помер видатний державний діяч Індії Дж.

Неру. Він проводив курс політичного і соціальногокомпромісу, знаходив основу для об'єднання'інтересіврізних класів, суспільних груп, релігійних общин,народів. Дж. Неру належить заслуга проведеннямасштабних економічних і політичних перетворень,

141

Джавахарлал Неру

які зробили Індію країною, що динамічно розвиваласьі зайняла;гідне місце в регіоні і світі. В той же час у країнітривало розмел жування сил, склалася нова ситуація,яку повинен був враховувати ІНК у своїй політиці.

Соціально-економічний і політичний розвиток Індії вдругій ' половині 60-х — 80-х рр. XX ст. Етнорелігійні конфлікти

Лідером Індійського національного конгресу сталадочка Дж. Неру Індіра Ганді, яка очолювала уряди з1966 р. по 1984 р. з перервою в 1977-1979рр».Наприкінці 60-х рр. в ІНК загострилася суперечказ питання ййбору шляху розвитку країни, яка привеладо виникнення двох угруповань. Більшість на чолі зпрем'єр-міністром І. Ганді наполягала на розширеннісоціально-економічних реформ. Опоненти виступалипроти незмінності «курсу Неру» в економіці, протиобмеження великого капіталу, за скороченнядержавного сектора і пільг для нього. В 1969 р.,незважаючи на опір опозиції, в Індії була проведенанаціоналізація 14 провідних банків і створеніспеціальніоргани з інвестування державних галузей. ВІНК відбувся перший розкол. Частина керівництвавийшла з неї і створила нову партію Індійськийнаціональний конгрес (організація).

На початку 70-х років Індія надала допомогунаціонально-визвольному руху Східної Бенгалії вборотьбі за незалежність і оголосила війнуПакистану, в якій здобула перемогу. Виникла новадержава - Бангладеш. Ці події зміцнили позиції урядуІ. Ганді.

В 1971-1973 рр. був установлений державнийконтроль над системою страхування, відмінені пенсіїта привілеї князів, націоналізовані виробництвокольорових металів, видобуток вугілля, частинатекстильної галузі. Активізувалось проведення «зе-леної революції». Уряд прийняв соціальні програми,спрямовані на поліпшення життя нижчих верствнаселення. Намічені плани ве були реалізовані черезвідсутність необхідних коштів і помилки уряду І.Ганді. Політика сприяння державному секторугосподарства за рахунок приватного привела доуповільнення темпів економічного розвитку. Назагальну ситуацію вплинула одночасна дія такихфакторів, як підвищення світових цін на нафту, війназ Пакистаном, необхідність забезпечувати мільйонибіженців з Бенгалії, демографічний вибух. Життєвийрівень населення, і без того низький, падав і далі,збільшувалось безробіття, зростали ціни напродовольство і товари першої необхідності. Цевикликало масові антиурядові виступи в різних кінцяхкраїни, які використали противники ІНК. Під час

передвиборної компанії 1977 р. опозиційні партіїстворили єдиний блок Джаната парті («Народнапартія»), який переміг на парламентсь-

142

жих виборах і сформував уряд на чолі з М. Десаї. Вінзнаходився при владі 28 місяців, але не змігвиробити ефективної політики і оволодіти ситуацією.В 1978 р. в ІНК стався другий розкол» Основна части-на підтримала І. Ганді і дістала назву ІНК(І).Партія заявила про свою вірність ідеям Ма-хатмиГанді і Дж. Неру. На позачергових парламентськихвиборах 1980 р. ІНК(І) здобув переконливу перемогу іповернувся до влади. І. Ганді знову стала прем'єр-міністром.

На початку 80-х років до попередніх складнихвнутрішніх проблем Індії додалися гострі релігійні,і •національні конфлікти. Розпочалися сутички міжмусульманами та індусами в штаті Джамму і Кашмір.Екстремістські ісламські націоналістичніорганізації висунули гасло віддалення від Індії іприєднання до Пакистану. В штаті Ассам місцевіжителі активно протидіяли розселенню біженців ізБангладеш- Часто сутички на релігійному ґрунтівідбувалися в штатах УттартДрадещ, Біхар та ін.

На півдні Індії виникла складна ситуація,пов'язана з подіями вШрі-Ланці. В цій країнінаціональна меншість — таміли — вела боротьбу застворення незалежної держави на частині території.Націоналістична організація «Тигри визволення тамілілама» розпочала бойові дії проти урядових військ.Свою діяльність вона перевесла і на південнийіндійський штат Таміл-над, де мала чималоВрихильників. Індія намагалася стати посередником урозв'язййні конфлікту шляхом переговорів.

Надзвичайно загострилася ситуація в Пенджабі, десклався рух релігійної общиви: сикхів підкерівництвом партії Акалі дал («Партіябезсмертних»),-який боровся за широку політичнуавтономію штату. Найбільш екстремістські елементивисунули лозунг відокремлення від Індії і створеннянезалежної держави Халістан. Вони провели серіютерористичних актів, переважно на транспорті,жертвами яких отали тисячі людей. Уряд І. Гандіробив спроби домовитися а представниками сикхів,та, коли це не дало позитивних наслідків,застосував силу. В 1984 р. екстремісти захопилинайбільшу сикхську святиню - Золотий храм у

143

Індіра Ганді

місті Амрітсарі, до якого не можна заходитипредставникам/ інших релігій. І. Ганді проігнорувалаце і наказала військам! взяти,храм штурмом. На знакпомсти їй було винесено смерт-' ний вирок. 31 жовтня1984 р. Індіру Ганді розстріляли з автоматів їїособисті охоронці - сикхи. Між індусами і сикхамирозпочалися криваві сутички в Пенджабі.

В грудні 1984 р. відбулися вибори до парламенту,на яких ІНК(І) переміг. Уряд очолив син І. Ганді -Раджив Ганді, представник четвертого покоління сім'їНеру в політичній еліті Індії. Він вніс помітнізміни в економічний курс держави стосовно приватногота іноземного капіталу. Для їх діяльності створюва-лись сприятливі умови і однакові з державнимсектором можливості в ринковій конкуренції. Індіяуспішно розвивала сучасну металургію, енергетичнубазу, обробну, харчову, фармацевтичну промисловість,необхідну інфраструктуру. Програма уряду передбачалапідвищення життєвого рівня народу, боротьбу з без-робіттям, неграмотністю тощо.

Уряд Р. Ганді виступив проти дій сепаратистськихі екстремістських сил. У 1985 р. були підписаніугоди з регіональними партіями в штатах Ассам іПенджаб про нормалізацію становища. Там відбулисявибори в законодавчі збори, в результаті яких довлади прийшли місцеві впливові партії і політики.Однак повної стабілізації в Пенджабі досягти невдалося. Окремі сепаратистські угрупованняпродовжують свої виступи, неодноразово провокуютьсясутички і хвилі насильства.

У 1987 р. Індія ввела війська в Шрі-Ланку зметою припинення громадянської війни між тамілами ісингалами. Ця акція викликала обурення і відкритийопір тамілів у обох державах, осуд індійськоїгромадськості.

Індія в 90-х роках XX ст.На початку 90-х років XX ст. Індія переживала

тяжку економічну кризу в умовах політичноїнестабільності. Авторитет ІНК (І) швидко падав.Конгрес близько 40 років був правлячою партією, якійпротистояла слабка неорганізована опозиція. На ньогопокладалась відповідальність за всі гостріневирішені проблеми суспільства. Багато його членів,що займали високі посади, звинувачувались укорупції, зловживанні службовим становищем,кримінальних злочинах. 21 травня 1991 р. лідерІНК(І) Раджив Ганді був убитий тамільськоютерористкою. Партія залишилась без авторитетнихкерівників.

Головним політичним суперником ІНК(І) сталаБхаратія джаната парті, створена в 1980 р. на базііншої маловідомої партії. На парламентських виборах

1984 р. вона змогла провести в

144

Народну палату лише 2-х депутатів. ВДП висунула ідеюхіндутви і - індуської нації в розумінніперетворення індуської релігійної більшості впривілейовану категорію населення, а індуїзму - вдержавну релігію з одночасним обмеженням праврелігійних меншин, в першу чергу мусульман. Різкоїкритики зазнало положення про рівність громадяннезалежно від віросповідання, зафіксоване вконституції. Бхаратія джаната парті закликалатрансформувати суспільство на засадах класичногоіндуїзму. Вона апелювала до релігійних почуттівіндусів і розробила ефективну тактику релігійно-націоналістичної пропаганди. В 1992 р. лідери БДПспровокували зруйнування мусульманської мечеті зас-новника імперії Великих Моголів Бабура в м. Айодх'я(штат Уттар-Прадеш) на тій підставі, що вона нібиторозташована на місці народження бога Рами. Вонизвернулися до жерців усіх індуїстських храмів іззакликом надіслати в Айодх'ю по одній цеглині длябудівництва там храму на честь Рами замість мечеті.Завдяки цьому заходу БДП стала широко відома в Індіїяк захисниця древньої віри предків, що виступаєпроти агресивного ісламу і експансії західногоспособу життя. Вона закликала також «звільнити»місця народження бога Крішни в Матхурі і богаВішванатха в Бенаресі (штат Уттар^Прадеш), де тежбули побудовані мечеті. Кількість прихильниківпартії почала неухильно зростати, її підтримуютьвисококастові індуси, які орієнтуються яа традиційнікультурно-релігійні цінності, велика буржуазія,бюрократія, інтелігенція, більша частина середньогокласу. В 1996'р. Бхаратія джаната парті перемогла напарламентських' виборах і сформувала коаліційнийуряд, який проіснував 13 днів. Партії важко булознайти союзників по коаліції. Вона зняла деякіположення у своїй платформі і продовжувалазавойовувати електорат. В 1998 р. БДП і блокочолюваних нею партій удруге перемогли напарламентських виборах і сформували уряд. йїтуючисьдо позачергових парламентських виборів 1999 р., войазалучила на свій бік регіональні партії і впливовірелігійно+ббщинні організації. Її підтримали Союздобровільних служителі» яа.цц\ Всесвітня радаіндусів. Індійський робітничий союз, Всеіндійськастудентська рада, Платформа агітації за свадеші.Вона залучила до співпраці 23 партії і створилаНаціональний демократичний альянс під лозунгом «Загорду і процвітаючу Індію», який завоював у Народнійпалаті 297 місць із 537. Із 175-ти зареестроваиіи'кпартій в парламент пройшли 39. Блок на чолі з ІНК(І)отримав 133 мандати. Комуністична партія Індії(марксистська) *м32, Самандваді парті - 26, Партіябільшості народу - 14. ІНЇЄ(І) втретє підряд зазнав

поразки на виборах і мусить серйозно переглянутисвої лозунги і методи роботи з виборцями.

145

У 1991 р. в Індії розпочалась економічна реформа,спрямована на розширення ринкових відносин. Країнавідмовилась від програми і від фінансової допомогиМіжнародного валютного фонду і Міжнародного банкуреконструкції і розвитку, посилаючись на специфікунаціональної економіки. Індійська модель базуваласьна 4-х принципах. У ході реформи необхідно буловивести господарство з кризового стану(«стабілізація»), створити умови для піднесення(«реструктуризація»), розширити ринкові механізмивсередині країни («лібералізація»), глибше інтег-рувати індійську економіку у світове господарство(«глобалізація»). В Тядії, як і раніше, зберігаласьзмішана економіка, співіснування державного іприватного секторів. Залишилась державна монополія встратегічно значущих галузях виробництва. При-ватизація стосувалась лише збиткових об'єктівгосподарювання. Держава не допускаланеконтрольованого надходження на індійський ринокзакордонних товарів. Головна увага зосереджувалась назалученні прямих іноземних інвестицій у внутрішнєвиробництво і на підтримці тих підприємців, яківипускали продукцію на експорт. Були надані численніпільги і знижені податки експортерам. Знімалисьобмеження для приватного сектора в банківськійсправі, страхуванні, енергетиці, на транспорті.Створювалось дев'ять вільних економічних зон.Інвестиції направлялись в сільське господарство.

Проведені заходи дали позитивні результати. На1997 р. приріст ВВП досяг 7,5% і більш ніж у 2 разиперевищив середні темпи зростання за три попереднідесятиріччя. Обсяги промислового виробництвазбільшувались на 12-13% на рік. На експортнаправлялось 18-20% випущених товарів. Інфляціязнизилась з 13,6% до 5% на рік. Обсяги іноземнихінвестицій зросли із 155 мли.дол. в 1991 р. до 3,1млрд. дол. в 1997 р. З 1998 р. темпи економічногорозвитку почали знижуватись. Слабкими сторонамиіндійської господарської системи є низька продук-тивність праці, втручання держави у виробництво,численні виплати і субсидії з бюджету на користь«слабких» і «відсталих» груп населення, підтримкадрібних товаровиробників із соціальних мотивів длязабезпечення зайнятості. Відчутного удару завдалагосподарству фінансово-економічна криза 1997-1998рр. уПівденно-Східній Азії. ;

Незважаючи на певні обмеження, великий іноземнийкапітал

скористався частковим відкриттям індійського ринку іпочав активно його завойовувати. Використавши правовкладання прямих інвестицій і право купівлііндійських підприємств, транснаціональні корпорації

взяли під свій-контроль прибуткові галузі по випускутоварів масового споживання, витіснивши більш слаб-ких місцевих виробників. Такі ТНК, як «ХіндустанДевер», «Про->

146

' ктор енд Гембл», «Кетбері», «Нестле», «Пепсі» таінші переважа-\ ють у виробництві безалкогольнихнапоїв, продуктів швидкого приготування, миючихзасобів, косметики, товарів для гігієни. Дляпроникнення на індійський ринок іноземні монополіїзапрошували місцевиХібізнесменів створювати змішаніпідприємства, звідки індійські учасники потім буливитіснені. На практиці з'ясувалось, що іноземнийбізнес мав більш широкі права, ніж національний. Вінне платив податків на підтримку соціальної сфери, мігпроводити неконтрольовані звільнення робочої сили іповністю або частково змінювати профіль виробництва.

Труднощі, з якими зіткнулась Індія в ходіпроведення економічної реформи, не ставлять підсумнів ц' необхідність. Триває доопрацювання рядуконкретних аспектів і виправлення помилок. В 1999 р.було оголошено про початок проведення економічнихперетворень «другого покоління». Їх завдання -подальше залучення іноземних інвестицій з одночаснимзахистом національних товаровиробників, прискоренийрозвиток інформаційних технологій, модернізаціясільського господарства, зменшення безробіття.Правляча еліта продекларувала необхідність підви-щення життєвого рівня 300 млн. індійців, якізнаходяться за офіційною межею бідності (100 дол. нарік). Президент К.Р. Нараянан назвав становище жінокв Індії «найбільшим національним недоліком», астановище колишніх недоторканих (далітів) -«найбільшою національною ганьбою».

Головною зовнішньополітичною проблемою Індії йнадалі залишається протистояння з Пакистаном, щоспонукає країну нарощувати військовий потенціал. У1998 р. Індія випробувала власну ядерну зброю, протедобровільно встановила мораторій на подальші ядернівипробування. В середині 90-х років XX ст. індійськаармія була оснащена на 70% військовою технікоюрадянського і російського виробництва, в т.ч.військово-повітряні сили - на 80%, а.військово-морські сили - на 85%. У 2000 р. Індія продовжиладію, Комплексної програми співробітництва з Росією вгалузі науки і техніки до 2010 р.

29. ПАКИСТАН

Виникнення і розбудова державиДержава Пакистан утворилась 14 серпня 1947 р.

шляхом виділення з Британської Індії територій,населених переважно мусульманами. Вона складалася іззахідної (нині Пакистан) і східної частини (ниніБангладеш), які знаходились на відстані 1600 км однавід одної. До Пакистану відійшли такі колишні

території Британської Індії, як Панджаб, Сінд,Велуджистан, Північно-Західна прикордоннапровінція, Східна Бенгалія. До нової державиувійшло також 45 князівств. Князівство Кашмір зпереважанням мусульманського населення за рішеннямправителя-індуса приєдналося до Індії. НамаганняПакистану збройним шляхом здобути Кашмірзакінчилося невдачею (1947). Князівство поділенена дві частини, одна з яких перебуває у складіІндії, інша - у складі Пакистану. Виник затяжнийконфлікт,який триває до наших днів.

У 1947-1956 рр. Пакистан мав статус домініону іуправлявся генерал-губернатором, призначенимВеликобританією. Першим цю посаду зайняв лідернаціонально-визвольного руху, засновник незалежногоПакистану Мухаммад Алі Джинна, який зробив значнийвнесок у розробку концепції мусульманської держави.Для вироблення конституції скликались Установчізбори. Вона набрала чинності в березні 1956 р.Конституція проголосила Ісламську РеспублікуПакистан. Державною мовоюстала мова урду.

Наприкінці 40-х років у Пакистан переселилось зІндії 6 млн.

біженців. Особлива ситуація виникла в провінціїСінд. Її залишило близько 1 млн. немусульман, априїхало 1,1 млн. чол. із Західної і ПівнічноїІндії, рідною мовою абсолютної більшості яких булаурду. Прибульці отримали назву мухаджири (буквально- біженці), які не змішалися з місцевим населенням,а сформували свою общину. Це призвело дорадикальної зміни національного складу жителівміст, таких як Карачі, Хайдара-бад, Саккар таінших, де мухаджири почали переважати. Серед нихбуло багато представників вищих торгових каст іздостатніми капіталами, які зайняли поважне місце векономіці Пакистану. Знамениті мухаджирські «22сім'ї» володіли в 50-х роках 2/3 акцій промисловихпідприємств, 4/5 активів банків і 3/4 страховихкомпаній. Велика мухаджирська буржуазія Сінду всоюзі з поміщицькою і підприємницькою верхівкоюПанджа-бу складали правлячу еліту країни в 50-хроках. Мухаджирами були перший губернатор ПакистануМухаммад Алі Джинна, перший прем'єр-міністр ЛіакатАлі Хан, ще один глава уряду І. Чундрігар, багатовисоких чиновників і військових. Надалі роз-горнулося суперництво за владу і вплив між цієюобщиною і представниками місцевих національних еліт- панджабської і пуштунської, які поступововідтісняли переселенців на другорядні ролі. Виниклипередумови для етнічних конфліктів.

Абсолютна більшість населення Пакистану (97%)

сповідувала іслам, в т.ч. близько 80% віруючих булисунітами і майже 17% - шиїтами. Однак єдина віра незабезпечила релігійногої миру. Обидва напрямки поділялися на велику кількість течій»

148

трактувань, шкіл і сект. Між ними розпочалосяпротистояння, яке періодично загострювалось івиливалось у криваві зіткнення і терор.

У зовнішній політиці правлячі кола орієнтувалисяна СІЛА і Великобританію. Країна стала членомвійськових блоків СЕНТО і СЕАТО. Конфлікт з Індієючерез Кашмір втягнув Пакистан у непосильну гонкуозброєнь.

Військові режими, демократичні періоди, економічніреформи

На кінець 50-х років внутрішня ситуація вПакистані була нестабільною. Цивільна влада не моглаврегулювати численні суспільні проблеми. Вихідвбачали у встановленні військової диктатури.Генерали мали налагодити ефективне функціонуванняекономіки, припинити релігійні, етнічні, соціальніконфлікти, якщо потрібно, із застосуванням сили. В1958-1969 рр. влада перебувала в руках генерала М.Айюб Хана, в 1969-1971 рр. його змінив військовийрежим генерала А.М. Ях'я Хана.

В 60-ті роки в країні проводились економічніреформи, які значно збагатили буржуазію ЗахідногоПакистану за рахунок Східної Бенгалії. В Панджабі іСінді, які стали основними районами підприємницькоїдіяльності мухаджирської буржуазії та їїзахіднопакистанських партнерів, вкладалися увиробництво основні суми державних інвестицій ііноземної допомоги. Східна Бенгалія розглядалась якджерело сировини, валюти і ринок збуту промисловихтоварів, ціни на які були для місцевого населення на40% вищі від світових. У 1948-1961 рр. перекачуваннякапіталів зі Східної Бенгалії в Західний Пакистанперевищило 2,5 млрд. рупій. Одночасно здійснюваласьдискримінація східної провінції і в політичномуплані. Партії Східної Бенгалії висунули вимогуавтономії і справедливого розподілу державнихкапіталовкладень.

У грудні 1970 р. були проведені перші в історіїПакистану вільні вибори. В Західному Пакистаніперемогла Пакистанська народна партія, в Східному -Народна ліга. Оскільки населення Східної Бенгаліїбуло більшим, до парламенту пройшло більше депутатіввід цієї частини держави, і вони могли впливати наприйняття рішень. Спроба військових не допуститиавтономії Бенгалії призвела до збройного конфлікту впровінції і війни з Індією, яка закінчилась поразкоюПакистану. Єдина держава розпалась. На територіїБенгалії утворилась незалежна Народна РеспублікаБангладеш (1971). Одночасно впав військовий режимА.М. Ях'я Хана.

Демократичний уряд Зульфікара Алі Бхутто (1971-1977) провів радикальні соціально^економічні

перетворення в дусі

149

«ісламського соціалізму». Був створений сильнийдержавний сектор на основі націоналізації великихі середніх підприємств у 10-ти галузяхпромисловості, а також банків і торгових фірм.Аграрна реформа передбачала земельний максимум дляпоміщиків, викуп землі і передачу її селянам,іригаційні заходи, розширення посівів експортнихкультур (бавовна, рис). Діяльність уряду З.А.Бхутто викликала незадоволення значної частинивласників і опір реформам.В 1977 р. командувач сухопутними силами генерал М.

Зія-уль-Хак в черговий раз ввів у країні військовий стан. З.А. Бхутто був звинувачений у державних злочинах, засуджений до страти і повішений (1979). Пряме військове правління тривало вісім років. Здійснювалась ісламізація різних сфер суспільства іекономіки. Створений генералом М. Зія-уль-Хаком федеральний шаріатський суд, членів якого він призначив на власний розсуд, визнав неісламськими 267 із 1 511 діючих у Пакистані законів. Вибори в парламент почали проводитись на непартійній основі,що забезпечило режиму його поступливість. Дія більшості статей конституції відмінялась, до неї вносилось безліч поправок. 8 поправка оголосила законною і такою, яка не підлягатиме розслідуванню в майбутньому, діяльність військових. Всі укази і розпорядження М. Зія-уль-Хака набули статусу законів. Генерал був обраний президентом, але одночасно продовжував безпосередньо командувати армією. В економіці підтримувалось середнє і дрібнепідприємництво як у промисловості, так і в сільському господарстві при збереженні державного контролю над пріоритетними галузями. В 1985 р. військовий стан був знятий, але влада залишилася в руках М. Зія-уль-Хака. У 1988 р. він загинув в авіакатастрофі.

Наступне 11-річчя (1988-1999) характеризується встановленням демократичних норм і функціонуванням конституційної політичної системи. Дві впливові партії - Пакистанська мусульманська ліга (лідер М. Наваз Шариф) і Пакистанська народна партія (лідер Беназір Бхутто) - змінювали одна одну при владі за результатами виборів. В середині 90-х років після масових заворушень 1996 р. в державно-політичну систему Пакистану був уведений новий орган - Рада оборони і національної безпеки, яка складалась з президента, прем'єр-міністра, міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ, фінансів, командувачів і начальників штабів, родів військ. Створення Ради означало офіційне визнання політичної ролі армії та її участі в державному управлінні. На парламентських виборах 1997 р.

переконливу перемогу здобула Мусульманська ліга, яка отримала у вищому законодавчому органі 2/3 місць. Проте багатопартійна система була такою лишеза формою. Насправді ж реальна влада налея

150

жала 300 сімейним кланам, які контролювали 80% місцьу парламенті і мали вплив на державні структури.Розгул корупції досяг небачених розмірів. Щорічно здержавного бюджету незаконно вилучалось до 2 млрд.дол.

Дуже повільно вирішувались соціальні проблеми.На кінець 90-х років із 130 млн. населення Пакистанулише 37% були грамотними, 10% вміли написати своєім'я, 4% мали вищу освіту. Майже 40 млн. чол. жилиза офіційною межею бідності, лише третині населеннябула доступна чиста питна вода. Спостерігавсядемографічний вибух і неконтрольоване зростаннякількості жителів. При цьому Пакистан виділяв 30%державного бюджету на оборону, а 40% - на виплатузовнішніх боргів. Військові витрати на душунаселення були майже вдвічі більшими, ніж в Індії.

Посилилось протистояння на релігійному ґрунтіміж суні-тами і шиїтами, між ісламськими ортодоксамиі новими течіями. Найбільш екстремістські силистворили організацію Армія Джангви, яка вимагаєперетворення Пакистану в сунітську державу івизнання шиїтів немусульманами з усіма наслідками,що з цього випливають. Відбулися гоніння нашиїтський релігійний орден ахмадія, який виступає зареформування ісламу. Активізувались праворадикальнірелігійно-общинні партії Ісламське товариство.Товариство мусульманських богословів та інші, якімають воєнізовані загони і спецгрупи бойовиків-фанатиків для організації безпорядків, терактів,викрадень людей.

На етнічній основі загострилась ситуація вСінді, де тривало протистояння корінного населенняпровінції сіндхів і муха-джирів. Останні створилисвою політичну організацію, яка з 1990 р. діє підназвою Об'єднаний національний рух. Були висунутірадикальні вимоги: визнання мухаджирів п'ятоюосновною народністю Пакистану поряд із панджабцями,пуштунами, сіндха-ми і белуджами та виділенняпівденної частини Сінду з м. Карачі в окремупровінцію; заборона для панджабців і пуштунів зінших провінцій переселятися в Карачі; дозвіл напереселення в південний Сінд урдумовних жителівБангладеш. У загальнодержавному масштабі мухаджириборються проти занижених квот представництва увладних структурах на федеральному і провінційномурівні, які не відповідають їхній реальній ролі в су-спільстві, проти спроб і далі утісняти їх у бізнесі.Лідер партії Алтаф Хусейн живе в еміграції вЛондоні.

Головною проблемою зовнішньої політики Пакистанубули напружені стосунки з Індією. Відбулися двііндо-пакистанські війни (1965, 1971). Продовжувалисьсуперечки про належність Кашміру. Значні інтереси в

країні мали СІЛА, здійснювалось економічне івійськове співробітництво. На території Пакистану

151

знаходились бази афганських опозиційних сил - рухумоджахедів і руху талібів, які отримували постійнупідтримку властей. В 1998 р. Пакистан слідом заІндією випробував ядерну зброю. Проти нього буливведені фінансово-економічні санкції деякимизахідними державами і міжнародними організаціями, врезультаті чого країна не одержала близько 2 млрд.дол.допомоги.

Військовий переворот 1999 р. Режим генерала П. МушаррафаГлибока економічна криза, соціальна напруженість,активізація екстремістських релігійних сил, падінняавторитету влади, розчарування широких верствнаселення в перевагах демократичної системи призвелидо четвертого військового перевороту в Пакистані.Приводом став наказ прем'єр-міністра М. Наваза Шаріфазвільнити з посади главу комітету начальників штабівгенерала Первеза Мушаррафа. У відповідь 12 жовтня1999 р. військові ввели надзвичайний стан ірозпустили всі органи законодавчої і виконавчоївлади. Натомість була створена Національна радабезпеки по виведенню країни з кризи на чолі з П.Мушаррафом. Спеціальне управління має викорінятикорупцію у владних структурах, примусити поміщиків ібуржуазію повністю сплачувати належні податки,ліквідувати мафіозні угруповання, що контролюютьекономічне життя в містах. Під загрозою кримінальноївідповідальності 322-м сім'ям було запропонованоповернути 4 млрд. банківських позик, які вони не хо-тіли виплачувати, оголосивши себе банкрутами.

Надзвичайний антитерористичний трибунал висунувпрем'єр-міністру Навазу Шарифу звинувачення вдержавній зраді, тероризмі, викраденні людей,вбивстві понад 200 чол. Він був засуджений додовічного ув'язнення, але потім помилуваний, післячого .^залишив країну.П. Мушарраф попередив лідерів радикальних релігійнихугруповань, що армія не допустить використанняісламу в політиці. У відповідь деякі з нихорганізували серії вибухів у багатьох містахкраїни. В Ісламабаді ракетами були обстріляні Аме-риканський центр, посольство СІЛА, будинкипрацівників 00Н.

Встановлення військового режиму західні країни,зокрема США, зустріли загалом негативно і розцінилияк явище, що не відповідає їх інтересам у регіоні.Афганська політика нинішніх військових властей,підтримка талібів, незаконне виробництво,транспортування і збут наркотиків викликаютькритику з боку країн Заходу, Росії і держав СНД,

Китаю. Генерал П. Мушарраф здійснив візит уТуркменістан (2000), де обговорювалась можливістьпрокладення газопроводу з Південного Туркменістанув Пакистан протяжністю 1600 км. Була підписанаекономічна угода

252

з КНР (2000), яка передбачає участь Китаю вмодернізації пакистанської текстильної промисловостіі сільського господарства, в реконструкціїКаракорумського шосе. Росія звинувачує режим упідтримці чеченських бойовиків, що не сприяєрозширенню двосторонніх контактів.

26. АФГАНІСТАН

Афганістан після Другої світової війни. Необхідністьреформ

На початку 60-х років Афганістан належав донайвідсталіших і найбі'дяіших країн світу.Національний дохід на душу населення становив 162дол. Країна не мала ні важкої промисловості, яізалізниць. Головними секторами господарства булинатуральний і дрібнотоварний. Майже половинапридатних для землеробс'ввй земель не оброблялась,тоді як третина селян не мала землі, 2,5 млн.населення (з 16 млн.) вели кочовий і напівкочовийспосіб життя. Стійкими залишались пережитки ітрадиції общинної'і родоплемінної організації.Половину населення складали неафганські народи(таджики, узбеки та ін.).

Афганістан був' конституційною монархією. Законституцією королю 'належіалйверховні повноваженняв законодавчій, виконавчій, судовій'владі. 31983 р.на престолі знаходився Мухаммад Захір-шах.Центральний уряд не контролював усієї- територіїкраїни. Реальна^^лада на місцях належала етнічним 1племінним вождям. Політйчйа ситуація відзначаласьнестабільністю.

В різних суспільійил' прошарках виникалиугруповання, опозиційні правлячс^^рЙжиму, кудивходили дрібна'буржуазія, інтелігенція, студент^йо,офїце-ри, чиновники, духівййаітво. Вони виступали загііи^бкУпЙ-' ретворення в різних сЙ»Йрах життя закількома моделями.

В афганській армії підпільні" організаціїстворили офіцери, що навчалися за кордоном і МОРЛЙпорівняти рівень розвитку своєї —країни та інших держав, у тому Мухйммад Захір-шахчислі сусідніх. Їх лідером став

153

принц Мохаммед Дауд, генерал, відомий політик. Вони виступализа поступові буржуазні реформи.

В 1965 р. виникла Народно-демократична партіяАфганістану, яка ставила своєю метою проведеннянаціонально-демо-кратичної революції, перехід нанекапіталістичний шлях розвитку, побудову соціалізмуза радянською схемою. В партії існували дві фракції:Хальк («Народ»), яку очолювали Н.М. Таракі і X.Амін, і Парчам («Прапор») під керівництвом Б.Кармаля. Між діячами цих угруповань точиласьпостійна боротьба за повний контроль над партією.

Започатковувався рух під лозунгами ісламу, застворенняшаріатської фундаменталістської держави. Найбільшвагомою серед організацій цього напрямку була«Мусульманська молодь» в Кабульському університеті, вякій розпочинали свою діяльність майбутні керівникимоджахедів Б. Раббані і Г. Хекматіар.

Державний переворот 1973 р. Режим М. Дауда17 липня 1973 р. група офіцерів на чолі з М.

Даудомзахопила владу в країні. Була ліквідованамонархія, Афганістан оголошувався республікою. Новийрежим підтримали військові гарнізони і населеннябільшості великих міст. Король, який під час цихподій перебував за кордоном, через місяць відріксявід престолу. Вищим органом влади став Центральнийкомітет республіки, куди ввійшли офіцери - керівникита активні учасники перевороту. Новий режим оголосивкурс на «істинну і розумну демократію», національнийсуверенітет і створення такого республіканськогоЛаду, який відповідав би духу ісламу. В зовнішнійполітиді головнями принципами оголошувались боротьбаза мир, неприєднання, дружба з усіма народами. УрядМ. Дауда орієнтувааівя на радянську допомогу.Спочатку він співробітничав з ї1а.у»9дно-демократичною партією Афганістану, але незабаром мі^^№^ йочалися розходження. Намітились контакти змусульмазайіькйми державами Близького і СередньогоСходу, особливо з Іраном, що викликало незадоволеннярадянськогокерівництва. Ісламісти були обурені тим,що режим М. Дауда не шукав у них підтримки, іорганізували проти нього кілька змов, якізакінчилась невдачею. М. Дауд не зміг повністюконтролювати, армію. НДПА вела там активнупропаганду і змогла створити опору для себе.

Режим Народно- демократичної партії Афганістану27 квітня 1978 р. (7 саура 1351 р. за

мусульманським календарем) Народно-демократичнапартія Афганістану здійснила державний переворот іскинула уряд М. Дауда. В цих подіях

брало участь лише кілька батальйонів кабульськогогарнізону, але вони дістали назву квітневоїнаціонально-демократичної революції. Була проголошенаДемократична Республіка Афганістан. Владазосередилась у руках Революційної ради на чолі з Н.М.Таракі.

НДПА приступила до здійснення в країнірадикальних заходів за радянським зразком, які невідповідали способу життя і традиціям афганськогонароду. Були прийняті декрети про конфіскацію земельі розподіл її серед селянства, про обмеження нормшаріату. Проводились репресії проти духівництва,поміщиків, коафісковувались окремі підприємства,землі, майно. Земельні реквізиції зачепили не лишепоміщиків, а й велику кількість дрібних і середніхземлевласників із числа офіцерів, чиновників,богословів.

Селяни не'були готові ні соціальне, ніпсихологічнодо одержання землі, яку насильно віднялиу законних власників, бо релігія і звичаї виховали вних повагу до приватної власності. Навіть якщо селяний погоджувались отримати землю, нові законизабороняли її продавати, закладати, здавати в оренду,ділити на частини ари успадкуванні, застосовуватинайману працю. Ліквідовувалось лихварство, але неіснувало іншої системи одержання позик для веденнягосподарства. Селяни не могли ні обробляти землю,оскільки не мали насіння і води, ні розпорядитисянею. Заборона на поділ землі при одержанні спадкусуперечила шаріату і традиціям. Ліквідація калиму івікові обмеження при вступі в шлюб розцінювались яквтручання в сімейне життя. Навіть ті групи населення,які спочатку підтримували НДПА, відійшли від неї, апотім зайняли ворожу позицію щодо її політики. Вонавтратила соціальну базу і зробила ставку на зовнішнюпідтримку з боку Радянського Союзу.

В грудні 1978 р. був підписаний договір продружбу, добро-сусідство і співробітництво між СРСР іДРА, який і став основою для радянського втручання увнутрішні справи Афганістану. Всередині НДПАпродовжувались конфлікти між ії лідерами. X. Амінзнищив'Н'іМ.лТаракі і намагався звільнитися відконтролю Радянського'Союзу. 25 грудня 19,79 р. вАфганістан були введені радянські війська. Вонизахопили в Кабулі президентську резиденцію. X. Амінбув убитий. Вищі пости в партії і в державі зайняврадянсабкийіставленик Б. Кармаль.

Введення військ в Афганідта&було грубоюполітичною помилкою радянського керівництвіа. Щ діївикликали осуд світового співтовариства, падінняміжнародного авторитету СРСР, різке погіршеннядвосторонніх відносив з багатьма країнами. В січні1980 р. 104 держави - члени 00Н проголосували за

резолюцію, яка засуджувала радянську військовуприсутність в Афганістані.

155

В країні виникла сильна збройна опозиція, яка боролася проти кабульського режиму і радянської окупації під лозунгами ісламу. В 1981 р. в Пакистанібув створений Ісламський союз , моджахедів Афганістану, до якого ввійшло сім мусульманських партій і організацій. Моджахеди сформували збройні сили, отримали значну матеріальну і військову допомогу від СІЛА, Пакистану, Саудівської Аравії, Китаю та інших країн. Розпочалися \бойові дії проти урядових і радянських військ.:

Кількість радянських військовослужбовців у Афганістані досягла 100 тис. чол., але вони так і незмогли взяти ситуацію під контроль. У цій війні загинуло близько 15 тис. радянських воїнів, і у тому числі 3 220 громадян України. 37 тис. чол. булопоране- | но. За рішеннями нового радянського керівництва 15 лютого 1989 , р. радянські війська були виведені з Афганістану. СРСР і США домовились з2 січня 1992 р. припинити допомогу ворогуючимсторонам.

Єдиновладдя НДПА, неприйнятність інакомислення,зневажливе

ставлення до ісламських традицій, переслідуваннявпливових релігійних діячів, неефективнаекономічна політика викликали масове незадоволеннякабульським режимом. Польові командири Ахмад ШахМасуд, Ісмаїл-хаи, Абдул Хак та інттл наконтрольованих територіях сформували органи владиз усіма її атрибутами.

Режим Наджибулли пішов на деяку лібералізаціюсуспільного життя. В 1987 р. він оголосив введеннябагатопартійної системи. За директивою зверху булистворені Селянська партія справедливості таІсламська партія народу Афганістану. Кожна з нихналічувала по кілька сотень чоловік і діяла підпостійним контролем. Було випущено з тюрем рядопозиційних лідерів. Держава стала називатисьРеспубліка Афганістан. У 1988 р. відновив роботупарламент (розпущений ще в 1973 р. М. Даудом), якийвиконував дорадчі функції. Новий уряд очоливбезпартійний діячдаудівських часів X. Шарк.

Після виведення радянських військ зусилля режимуНДПА

спрямовувались на стримування натиску опозиції імоджахедів. Весною 1992 р. був розроблений план 00Нз афганського врегулювання, який передбачаввідставку президента і уряду РА, формуваннянейтрального перехідного уряду, який мав провестивільні вибори. Передбачався перехідний період дляорганізації нових владних структур. Пошукикомпромісів виявились безрезультатними. Наступ

моджахедів тривав. У березні 1992 р. на їхній бікперейшов генерал НДПА А. Дустом із 60-тисячноюармією.

Режим моджахедівУ квітні 1992 р. загони польового командира А.Ш.

Масуда, недавнього генерала НДПА А. Дустома і лідераісламських фунда-

менталістів Г. Хекматіара без бою зайняли Кабул.Були сформовані нові органи влади - уряд, КерівнаРада із законодавчими функціями і Рада джихаду, якаоб'єднувала керівників усіх угруповань. Моджахедирозпустили парламент, зобов'язали жінок надітипаранджу і звільнили їх з роботи.

ЗО грудня 1992 р. повноважні збори народнихпредставників обрали президентом Ісламської ДержавиАфганістан терміном на два роки одного з лідерівмоджахедів Б. Раббані. В 1994 р. він добивсяпродовження своїх повноважень ще на шість місяців.Відповідно до черговогОіДлану врегулювання,запропонованого 00Н, Б. Раббані 21 березня 1995 р.мав передати повноваження президента тимчасовійрадіз представників 25 різних політичних партій ірухів.

Одночасно утворились центри регіональної влади впровінціях, які контролювались польовимикомандирами. Таджик Ахмад Шах Мацуд; утримувавпівнічний схід країни, очолював Спостережну радуПівночі і був губернатором провінції Тахар. Сфероюдіяльності узбека А. Дустома були 4 північніпровінції з урядом 9 Мааарі-Шарифі. П'ять західнихпровінцій з центром у Гераті підкорялися губернаторуІсмаїл-хану. В провінції Ваг-лан утвердився лідерісмаїлітів С.М. Надірі. В інших провінціях при владіперебували теж польові командири, які не підкорялисьцентру. Вони очолювали створені органи джихаду іприсвоювали собі титули «валі» (губернатор) або«амір» (правитель).

Політика Ісламської Держави Афганістан офіційнобазувалась на нормах ісламу. В умовах суперництваміж лідерами моджахедів і повнри безконтрольностівлади на місцях центральна адміністрація в Кабулінемогла виробити єдину економічну політику,розробити заходи по відбудові зруйнованогогосподарства, налагодити мирне життя. Президент Б.Раббані зробив ряд різких антирадянських іантиросійських заяв. Він стверджував, що самеісламському Афганістану .належала провідна роль у«розгромі наддержави і знищенні ракової пухлиникомунізму» - СРСР. Росія ж, на його думку, будучиправонаступницею Радянського Союзу, результатом«мілітаристської -агресивної політики якого були всівикликані війною;,, руйнування і людські жертви вАфганістані» , має виплатитир^харації' В цей час уполітичну боротьбу в Афганістані вступила иева, сила- рух «Талібан».

Рух «Талібав». Режим талібівРух «Талібан» виник у.сетеДЗД1 ^Р"^ років XX ст.

як воєнізоване угруповання пуштунської мрлрді -випускників і учнів релігійних шкіл (медресе) в

ІЇакистані, зокрема в Белуджистані і Північно-Західній прикордсодрай провінції. Пакистанськівласті, спецслужби, ультрарелігійніпартії таорганізації допомагали руху фінансами, зброєю,зв'язками, людьми. Рух розгортався під

157

гаслами ісламу. Ним керували дві Ради: Велика шура(ЗО чол.) і Мала шура (6 чол.). Його лідером бувмаулаві сеїд Мохаммад Омар Ахунд, пуштун-нурзай,1962 р. народження, колишній польовий командирмоджахедів.Першу бойову операцію таліби провели в жовтні 1994р., встановивши свій контроль над трасою Чаман-Кандагар. У листопаді | 1994 р. вони захопилинайважливіший центр Південного Афгані- і стану

Кандагар і перетворили його в свою опорну базу. Далівони ° зайняли провінції Гільменд, Урузган, Заболь,

Газні і розгорнули наступ на Кабул. Пуштунськенаселення їх підтримувало. Багато польових

командирів, які самі були муллами, не хотіли воюватиз «семінаристами». Загони талібів рідко застосовувалипартизанську тактику, а вступали у відкритий бій з

противником. У вересні 1996 р. вони оволоділиКабулом, скинули режим моджахедів і почали наступ напівніч. Проти них була організована Північна коаліціяна чолі з військовим міністром ЇДА А.Ш. Масудом. У

серпні 1998 р. таліби розбили головні сили коаліції івзяли під свій контроль 90% території країни. А.Ш.

Масуд утримував невеликі райони на північ від Кабула,долину Панджшир, провінцію Бадахшан. Військові успіхиталібів пояснювались їх організованістю, єдністю, атакож потужною підтримкою з боку Пакистану, якийнадавав зброю і техніку, надсилав фахівців ібойовиків, що планували операції і часто

безпосередньо керували ними. Таліби скористалисятакож суперництвом лідерів моджахедів, які не

змогли перебороти свої амбіції і об'єднатися.Таліби прагнули створити ідеальну теократичну

державу за канонами шаріату. Вони заперечувалиіснування будь-яких інших законів, крім «вічних інезмінних законів Аллаха», і вважали, що коженмусульманин мусить їх точно виконувати, а ненамагатися удосконалити, доповнити чи змінити. Зквітня 1996 р. , в Кандагарі на зборах 1500представників духівництва лідер талібів МохаммадОмар Ахунд був оголошений «повелителем

правовірних» (титул халіфа).^ 28 жовтня 1997 р. Рада руху талібів на

підконтрольних те- 5риторіях створила свою державу - Ісламський еміратАфгані- | стан. Почалася тотальна ісламізаціясуспільства. Були сформо- | вані центральні імісцеві органи управління. На провінційному | ірайонному рівнях засновувались ісламськіконсультативні ради І з 10-ти учених-богословів,які'обирались населенням і мали сте- ] жити задіяльністю місцевої адміністрації.;

Судова система емірату включала військові та

цивільні суди і Верховний суд, які вели процеси зазаконами шаріату в найко-ротші терміни. Так,прокурор мав вивчити'справу протягом? тижня, а суд- винести вирок упродовж місяця. Основні видипокарання- «припинення», «стримування», «помста».Єдинр^

158

апеляційною інстанцією був сам глава держави М.Омар. За побутовими злочинами, в т.ч. вбивствами,вирок обговорювався з родичами потерпілого, щобзабезпечити можливість належних за шаріатомособистої помсти або особистого помилування.

Зайнявши Кабул, таліби оголосили загальнуамністію і обіцяли не вести репресій проти тих, хтослужив попереднім режимам. Насправді ж проводилисьпереслідування і вбивства цих людей без суду іслідства. Зокрема, був повішений талібами останнійглава режиму НДПА Наджибулла, який не зміг покинутикраїну і в 1992-1996 рр. жив у місії 00Н. Розпочаласьчистка державних структур від службовців, які не«сприймали законів аллаха», а на їх місце приймались«благочестиві спеціалісти». В листопаді 1997 р; буиизвільнені з посад сотні чиновників! представниківінтелігенції, в т.ч. 70% викладачів Кабульського уні-верситету. Наприкінці 1997 р. проводилась чисткаармії, для чого засновувалась Надзвичайна комісія,яка мала оцінити моральний стан кожноговійськовослужбовця. Їм заборонялось носити довгеволосся;.стрижки і зачіски західного зразка, курити,ухилятися від п'ятиразових молитов, займатисямародерством.

Створювалась «поліція нагляду» за поведінкоюнаселення і її відповідністю нормам ісламу, яканаділялась широкими каральними повноваженнями.Заборонялось розвішувати кольорові рекламні плакати іробити яскраві написи, прикрашати стіни зображеннямиживих істот, «аморальними» закликами і репродукціями,мати в будинках прозорі скляні вікна, носити білішкарпетки і т.д. Чоловіки-кравці не мали праваобмірювати жінок. Фотографи могли робити знімки лишедля документів. Постраждало немало осіб, які незачиняли торгові заклади під час щоденнихп'ятиразових молитов, занадто коротко підстригалибороди, гралив і карти'тощо. Не відповідали шаріатутакі види розваг, як музика','кіно, танці,телебачення. Жінки мали жити під суворим домашнімнаглядом і вступати в шлюб у 8 років. Жіноча освітавизнавалась шкідливою. Дівчаткам викладались непредмети, а обмежений перелік фактів і практичнихнавичок з біології, медицини, арифметики,правознавства, релігії тощо.

Жорстоких переслідувань зазнавали немувульмани(індуси, сикхи). Один з указів вимагав від них^негайно виселитися з житлових кварталів правовірнихі носити жовту пов'язку, щоб їх можна було відрізнитивід' мусульман. Після штурму міста Мазарі-Шарифа,населеного} в основному,- хазарейпями-шиїтами, талібивчинили криваву різни» серед мирного населення, в ре-зультаті чого загинуло кілька тисяч чоловік. Тих, хтовцілів, примушували переходити в сунізм або'сплатити

податок для немусульман. Таліби безжалісно знищилиряд видатних пам'ятників буддійської культури.

159

Казахстані, оскільки було вигідно будуватиметалургійні заводи, які виробляли продукцію длявсього СРСР, ближче до родовищ вугілля і залізноїруди, а заводи мінеральних добрив - поряд зпокладами фосфоритів. У регіоні були створеніпідприємства високих технологій, .таких якТашкентський авіаційний завод (Узбекистан),алюмінієвий завод у Регарі (Таджикистан), електро*вакуумний завод у Майлі-Сат (Киргизстан) та ін. ВКазахстані знаходився радянський космічнийкомплекс Байконур.

Економіка СРСР являла собою єдинийнародногосподарський комплекс, причому господарствовсіх радянських республік, за винятком Росії,України; Білорусії і Азербайджану, було збитковим.Дефіцит покривався шляхом перерозподілу черезцентральний бюджет прибутків зазначених республік. У80-х роках Казахстану надавалась дотація в розмірі28% від його національного доходу, Узбекистану -25%. На момент розпаду СРСР (1991) ВНП Казахстануоцінювався у 42,48 млрд. дол., Узбекистану - 29,3млрд. дол., Туркменістану - 6,8 млрд. дол.,Киргизстану - 7,13 млрд. дол., Таджикистану - 5,99млрд. дол. (Росії -'479,78млрд. дол.). На душунаселення в Казахстані припадало 2 470 дол.,Узбекистані -1 350 дол., Туркменістані - 1 700 дол.,Киргизстані - 1 550 дол., Таджикистані - 1050 дол.(Росії - 3 220 дол.). В умовах краху командно-адміністративної системи, припиненнярегулюючоїдіяль' ності центру, втрати дотацій,розриву господарських зв'язків у незалежнихреспубліках почалося обвальне падіння виробництва,інфляція, зниження життєвого рівня. Постало завданняреформування економіки на ринкових засадах. У 1998р. ВНП ла душу населення; становив; у Казахстані -1330 дол., Узбекистані -г 970 дол., Туркменістані -920 дол., Киргизстані - 700 дол., Таджикистані -340д&д. (Росії - 2 680 дол.). Середньостатистичнийпрацівник отримував зарнлатуцВ Казахстані - 105дол., Росії - 96,4 дол., Білорусії—70дол.. Україні-46 дол. (1999). ' У радянські часи помітними булидосягнення центральноазі- Я атських дародів укультурній і соціальній сфері. На 1917 р. гра-мотними.були 1,6% узбеків» 0,7% туркменів, 0,6%киргизів, 0»5% таджиків. За підрахунками західнихспеціалістів, щоб ліквідувати неписьменністьсеред,чоловіків, потрібно було 180 років, середжінок - 280 .років* Де завдання, в основному, буловиконане в міжвоєнний період. ;У регіоні» де добільшовицької революції вд існувало жодноготехіздкуму і вузу, створювалась система середт ньоїспеціальної А вивдрї освіти. На їк^нець 30-зь роківтут працювало 325 технікумів» уія^их навчалось 66ч4

тис, студентів. Заснот. вувались виші навчальаізаклади, кількість яких на кінець 80-х . роківперевищила 105. Десятки тисяч молодих людей напільго^ вих умовах направлялись у вузи Москви,Ленінграда, інших йя>'1 знаних, університетських-центрів. За рівнем освіченості центральт'

162

ноазіатські республіки набагато переважали сусідніІран, Туреччину. Сформувалась національнаінтелігенція. Були організовані національні АкадеміїНаук. У всьому світі відомі досягнення науковцівІнституту геологічних наук ім. К.іу Сатпаєва,Інституту ядерної фізики. Інституту фізики високихтехнологій (Казахстан), Інституту пустелі(Туркменістан). Науковим центром світового рівнястала Гіссарська обсерваторія (Таджикистан), девиникла своя астрономічна школа, що досліджуваламетеорити і комети. До 1917 р. в Центральній Азіїпрацювали три театри, в 1940 р. їх було вже 142.Вдалося перемогти туберкульоз, трахому, різні епі-демії. Тривалість життя збільшилась із ЗО до 63-65років.

На центральноазіатські республіки поширювалисьвсі ті негативні явища, що були типовими для СРСР вцілому: контроль держави надсуспільствОм,відсутність демократичних свобод, переслідування наідеологічному та релігійному ґрунті, сталінськірепресії і т.д. Місцева партійно-адміністративнаноменклатура, неухильно проводячи в життя політикуцентру, незабувала про власні інтереси. Не'чуваногорозмаху набули перекручення звітності, приписки здозволу деяких лідерій республік (наприклад,«бавовняна справа» в Узбекистані періоду А. Адиловаі ПІ. РаїпидОва). Частина російськомовного населеннязверхньо ставилась до корінних народів регіону, небйжала сприймати їх мову і культуру, моральніцінності.' Активно велась політика русифікації.Відмова від існуючого в дорадянські часи арабськогошрифту і введення кирилиці розірвало історико-культурну традицію, ускладнило роботу з історичнимидокументами, літературними творами. У вищій школівідбулося витіснення національних мов російською.Нею видавалися практично всі підручники і посібники,особливо в Казахстані і Киргизстані.

За роки Радянської влади було кількапереселенських хвиль з Європейської частини СРСР вЦентральну Азію. Робітники і спеціалісти приїздили вперіод індустріалізації та освоєння цілинних земель.Сюди насильно висилили розкуркулених «ворогівколгоспного ладу». ПізнІїгіе відбулися депортаціїнімців, татар, турків-мес-хетинців та ін. Намбія'енї розпаду СРСР в центральноазіатськихреспубліках проживали^, 5 млн. ]р0сійськомовн0гонаселення. Воно зосереджувалось, як П^АВЙЛО; в містахі промислових зойах. В Туркменістані 8%російськомовних робітників і інжеНерно-технічно-гоперсоналу, що працювали в нафтОґйзовОму комплексі,давали 80% щорічного доходу. Працівники, зайняті узолотовидобувній галузі Узбекистану, давали'бО-УОТзолота на рік.

Тривалий час республікам нав'язувались надмірнідержавні замовлення на вирощування бавовна на шкодуінших продовольчих культур. Часто порушувалисьекологічні стандарти, що призведе до засоленостізначних територій.

163

Для всіх центральноазіатських республік типоваперенаселеність землеробських районів на фонівисокого демографічного приросту. В ПівнічномуТаджикистані розмір поливних площ на душу населеннязменшився з 0,25 га в 1940 р. до 0,11 га на початку90-х років. У 1990 р. частка працездатнихбезробітних чоловіків у регіоні складала 26-30%, абож в Узбекистані -1,6 млн. чол., Казахстані - 1 мдн.чол., Таджикистані - 440 тис. чол., Киргизстані -320 тис. чол., Туркменістані - 230 тис. чол. Часткажінок, особливо корінних національностей, зайнятих усуспільному виробництві, не перевищувала 30%, ботрадиційне суспільство негативно ставилось до роботижінок поза домівкою. Між трьома республіками -Узбекистаном, Таджикистаном і Киргизстаном - буларозділена територія родючої Ферганської долини, декатастрофічне не вистачало землі і води. Безробіття,низький рівень життя викликали соціальну й етнічнунапруженість, прагнення вирішити складні проблеми зарахунок докорінних народів. У 1989 р. відбулисяпогроми турків-месхетинців у Ферганській долині, в1990 р. - жорстокі кир-шаько-узбецькі зіткнення вОші.

Зростали антиросійські настрої. Російськомовнаобщина сприйняла як дискримінаційний захід введеннянаціональних державних мов у діловодство, освіту,науку, що призвело до її витіснення з управлінськихструктур, високооплачуваних посад. Молодь, не знаючимісцевих мов, не могла навчатися у вузах;значно звузилось російськомовне культурнесередовище. Наростало недоброзичливе ставлення доросійськомовного населення на побут'Ьвому рівні. Ціпричини спонукали велику частку росіян іросійськомовних до виїзду. На 1 січня 1995 р.держави Центральної Азії залишило 915,3 тис. чол.

Національна еліта вважала, що після завоюваннянезалежності в їх країні встановляться демократія іефективний економічний лад. Однак там одразу жрозгорнулась боротьба за розподіл влади івласнос'їі. Гостро проявились кланово-етнічні су-перечності, в т.ч. і в розстановці сил у владнихструктурах. Протягом радянського періоду цей факторіснував, але його наявність замовчувалась. Правлячіугруповання піклувались перш за все про своїрегіони. В боротьбу адвладу, крім партійно-адміністративного апарату, включились лідери кланіві блоків, інтелігенція, мусульманське духівництво,

Казахстан25 жовтня 1990 р. Верховна Рада Казахської РСР

проголосила суверенітет республіки. На всенароднихвиборах 1 грудня 1991 р. єдиний кандидат Н.Назарбаєв отримав 99,88% голосів і був обраний

президентом. Агентство Рейтер запропонувало

164

внести цей результат у книгу рекордів Гіннеса. 16грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон «Продержавну незалежність Республіки Казахстан».

Політичне керівництво Казахстану відмовилось відоднопартійної системи. Виникло близько ЗО партій і400 громадських організацій, які виражали інтересирізних груп населення і претендували напредставництво у владних структурах. Пропрези-дентською була Партія народної єдності Казахстану,її підтримували Демократична партія. Селянськаспілка. Народно-кооперативна партія. Спілка молоді.Найбільш радикальні праві партії виступали задепортацію некорінного населення і побудову мо-ноказахської держави. Ісламська партія «Алаш»(«Червоний вовк») висунула лозунги «іслам - тюркизм- демократія». Партія «Жолтокеан» («Грудень») взялатаку назву в пам'ять про грудневі події 1986 р. вАлма-Аті і пропагувала ідею про ісламську основуказахської державності. Було зареєстровано кількаполітико-культуриих об'єднань некоріннихнародностей. Росіяни створили організації «Російськаобщина», «Лад», організації семиріченського,уральського, північноказахського козацтва. Виниклоуйгурське об'єднання «Східний Туркестан».

Хоча казахи відносно нерелігійний народ,посилилась роль ісламу в суспільстві. В 1991-1992рр. було побудовано і відрес-тавровано 130 мечетей.Створювались Духовне управління мусульман Казахстанута Ісламський інститут. При мечетях відкривалисядворічні курси з вивчення основ мусульманськоїрелігії.

Національні суперечності проявлялись у кількохнапрямках. Зберігався неофіційний племінно-територіальний поділ країни. Район Семиріччя вПівденному Казахстані був місцем розселення Старшогожузу (орди), а якого протягом радянського періодувиходила більшість національної номенклатури, зо-крема й багаторічний перший секретар ЦК компартіїКазахстану Д. Кунаєв. Середній жуз займав степовучастину Центрального Казахстану, до меяц річокСирдар'я, Ішим, Тобол. У західних районах Казахстанупроживав Молодший жуа. У різних частинах країнипочалась дискримінація представників некоріннихжузів. Лідери Середваого і Молодшого жузів боялисябути відстороненими від влади. Їйнував.і іншийаспект міжказахських суперечностей - міжросійськомовними казахами, що не знали рідної мови(національна Інтелігенція, населення міст), ісільським казахомовним ввселенням. 47,7% казахів на1990 р. не володіли рідною мовою. Насильницькі діїспрямовувались проти таких меншин, як чеченці,турки-месхетинці.

У Північному Казахоздйвії проживало численне

російське і російськомовне населеная' Воно займало впромисловості 75% робочих місць і давало 2/9 ВНПкраїни. Етнічна конфронтація,

165

вороже ставлення викликали його масовий від'їзд, щоспричинило 'дестабілізацію виробництва. У новуконституцію Казахстану внесено положення проросійську мову як мову міжнаціонального спілкування.

Напружена ситуація склалася на південнихкордонах Казахстану - в суміжному Сіньцзяно-Уйгурському районі КНР, де проживало близько 1 млн.казахів і 7^2 млн. уйгурів. Уряд КНР проводив лініюна розселення вздовж кордону китайців. КазахськеСемиріччя було назване «тимчасово незаселенимитериторіями». Китайський посол у Казахстаніприпускав, що його країна «готова і збираєтьсяуточнювати кордони». В 1994 р. столиця Казахстанубула перенесена з Алмати в Акмолу (Астану).

В 1993 р. президент Н. Назарбаєв розпустивпарламент, перед цим отримавши від нього додатковіповноваження: призначати кабінет міністрів, головуНацбанку, генерального про* курора,склад судів,проводити референдуми і вводити надзвичайний стан.Була прийнята нова конституція держави (1995).Створювався двопалатний парламент із Сенату (47депутатів) і Мажалісу (67 депутатів). У результатіреферендуму 1995 р. термін повноважень президента Н.Назарбаєва був продовжений до 2000 р. В жовтні 1998р. парламент виступив з ініціативою обирати главудержави не на 5, а на 7 років і провести достроковівибори. На багатопартійних виборах у січні 1999 р.Н; Назарбаєв залишив далеко позаду своїх суперниківі знову здобув перемогу. Наступні президентськівибори в Казахстані відбудуться у 2005 р.

Близькі родичі глави держави займають високіпосади у владних структурах і бізнесі. Неофіційнимнаступником Н. Назарбаєва на посаді президентавважається його зять, Р. Алієв, нинізаступник'голови Комітету Національної безпеки,генерал, доктор наук. Найбільший'інформаційнийхолдинг «Хабар» очолює його дочка Д; Назарбаева-Аліева. Інший зять, Т. КулібаєвуЄ директоромкомпанії«Казахтранссійл», а племінник К.' Назарбаєв^ віце-президентом'фірми «Казахойл».

В економіці перехід Від <коі»іандно-адміністративної системи до ринковихвіднооинЧвиклйКав спад виробництва і серйозну кризу.Розроблений пл'ан кайплексногоі розвитку іраціонального освоєння міперально-сировйвнихресурсів. Гїрничовидобувна промисловість визнана'базоаею 'для виведення господарства з кризовогостану. В жовтні 1997'рї була оприлюднена програма«Стратегія розвитку Казахстаійу' на період до 2030р.». На даний час було приватизовано 79Уо малих ісередніх' підприємств та 93% сільськогосподарськихпідприємств. Визнано доцільним передати великіпідприємства сировинного, паливно-енергетичного

комплексу в трастове управління зарубіжнимкомпаніям.

766

На 1998 р. виникло 1388 підприємств з іноземнимиінвесторами. У створенні змішаних виробництв узялиучасть ділові кола 81 країни, в т.ч. Росії, Бельгії,Великобританії, Канади, Туреччини та ін. Плануєтьсястворення кількох вільних економічних зон.Підписані'угоди з іноземними компаніями на 40 млрд.дол., які будуть вкладені в нафтовидобувну галузьпротягом 40 років. Американська компанія «Шеврон»спільно з національними структурами веде видобуток іпереробку нафти Тенгизького і КорольовсЙкого родовищу Західному Казахстані, французька компанія «Ельф-Акітен» займається розвідкою і бурінням нафтовихсвердловин у Темір-Актюбинській області. СтворюєтьсяКаспійський трубопровідний консорціум за участюкомпаній «Лукойл», «Роснафта», «Транснафта» (Росія),«Шеврон», «Мобіл ойл» (СІЛА), «Аджйн» (Італія),«Бритіш газ» (Великобританія). Фінансову допомогу ікредити для проведення економічних реформ Казахстанунадали СІЛА, Японія, ФРН, Оман, Франція, Ве-ликобританія, Австрія, Китай, Індія, Пакистан та ін.На середину 1998 р. сума зовнішнього боргуКазахстану становила 3,6 млрд. дол. Проведені заходидають позитивні результати.

Узбекистан20 червня 1990 р. Верховна Рада Узбецької РСР

прийняла Декларацію про державний суверенітет. 31серпня 1991 р. вищий законодавчий орган республікизаявив про її державну незалежність і створеннясуверенної держави - Республіки Узбекистан.Референдуму грудні 1991 р. підтвердив це рішення.Формування нової політичної системи відбувалось вобстановці боротьби за владу кількох клановихугруповань (джизаксько-го, наманганського,самаркандського, ташкентського) і опозиційнихоб'єднань. На президентських виборах 29 грудня 1991р. перемогу здобув представник самаркандського клануІ. Кари-мов. В 1992 р. набрала чинності конституціяРеспубліки Узбекистан. Законодавчу владу здійснюєоднопалатний Олій Мажліс із 250 депутатів, яїсййобирається на 5 років. Президент Одночасно є іглавоюдержави, і главою кабінету міністрів.

Провідною партйю стала Народно-демократичнаІіартія Узбекистану, яка виникла на базікомуністйчнбї і керується «принципово новоюідеологією іполітикою »і ЇГояЬлює президент І.Каримов. У перші роки незалежності розгорнулидіяльність такі політичні партії та об'^нання.'як«Ватан тар-ракієті»'( «Прогрес батьківщини»),«Адолат» («Справедливість»), «Міллій Тикланіїп»(«Національне Відродження»), «Халк бир-личи»(«Народна єдність») та ін. Товариство «Бирлик»(«Єдність») виступало за економічну незалежність від

Росії, створення спільної тюркської держави Туран,повернення до

167

арабської писемності, створення конфедераціїмусульманських держав Центральної Азії. Від ньоговідділилась ліворадикальна Організація «Ерк»(«Воля»). Взаємовідносини влади з опозицієюрозвивались за крилатою фразою президента І.Каримова: «В нашій державі може бути абодемократія, або порядок». Опозиційні партіїпереслідувались. Деякі з них заборонені, іншіперейшли на пропрезидентські позиції. Демократичнісвободи обмежені, існує цензура.

Визнавались цінності ісламу на державному рівні.Президент під час інаугурації склав присягу наКорані. Він сам і його найближче оточення здійснилихадж у Мекку. Проте були припинені спроби духівництвавтручатись у політичні процеси, поставлені підконтроль впливові .мусульманські діячі. Зокрема, бувусунутий з посади глава Духовного управліннямусульман Узбекистану муфтій Мухаммед-Содик Мухаммед-Юсеф (1993), який живе в еміграції в СаудівськійАравії.

Режим дав рішучу відсіч бажаючим рекомендуватиУзбекистану ліберальну модель розвитку західногозразка. Активно пропагуються національні пріоритети іціннрсті. «Узбекистан, що дав людству Улугбека, Навоїі Біруні, поширював світло цивілізації тоді, колиєвропейці ходили в шкурах, повинен зайняти одне зпровідних місць у світі», - заявив президент І.Каримов. Символом нації оголошений «великий предок»,завойовник Ти-мур (Тамерлан). Йому споруджений кінниймонумент на місці пам'ятника К. Марксу в Ташкенті.Про діяльність Тимура розповідають музей і фільм.Цитати з його «Уложень» мають засвоюватисяполітиками, наприклад, ідея про те, що той, хто заво-лодів думками людей, панує над світом. З ініціативипрезидента | І. Каримова був реабілітований мафіознийдіяч радянських часів А. Адилов, Політична амністіябула надана й радянському керівникові У збезюистануЩ.Ращидову. Його іменем тепер названа колишня площаВ. ,Деніна в Ташкенті, йому зведений пам'ятник уДжизаку. Склався режим особистої влади президента І.Каримова. На референдумі 1995 р. термін йогоповноважень продовжений без ви0орів^до 2000 р.Незважаючи на авторитарні методи управління, І.Каримов нагороджений американською медаллю «Завизначну ^оль у встановленні співробітництва і запрагнення до свободи», ,

Після територіального розмежування 1924 р. повсьому периметру кордонів Узбекистану в сусідніхреспубліках запищи" лись великі узбецькі общини, щопроживали компактно. Вони активно втручаються всучасні процеси в центральноазіатських державах, ут.ч. і дестабілізаційні. Таджицькі узбеки сприялиперемозі на президентських виборах у пій країні Р.

Набієва (1991>» а потім допомагали ходжентсько-кулябському угрупованню

168

(1992). Бійці таджицького Народного фронту - етнічніузбеки -готувались до штурму Душанбе в узбецькому м.Термез. Узбецька авіація бомбардувала селаКафарнихону, Рамитської ущелини, Каратегину,Гірського Бадахшану в Таджикистані. 600 тис. узбеківпроживає в Ошській області Киргизстану, що становить15% населення цієї держави. Тут відбувалися кривавісутички між узбеками і киргизами на етнічному ісоціальному ґрунті. Ряд угруповань киргизьких узбеківнеодноразово висували вимоги про приєднання доУзбекистану.

На І9$8 р. в Узбекистані проживало 71,4% узбеків,8,3% росіян, 4,7°/о таджиків, 4,1% казахів, 2,4%татар, 2,1% каракалпаків, а також українці, киргизи,корейці, туркмени, турки та інші народи. Стосовнонекорінних народів проводилась політика зниження їхсуспільного статусу в «м'якому варіанті» (витісненняз керівних посад, відсутність перспектив у кар'єрі,нерівні умови отримання освіти і роботи, обмеженнязв'язків з історичною батьківщиною, побутовіконфлікти). З 1992 р, розпочався процес еміграціїнаціональних меншин. Євреї і греки масово виїхали вІзраїль і Грецію, ЗД Західну Європу. Росіяни,українці, татари та інші неузбеки переселяютьсяпереважно в Росію. Узбекистан втратив великукількість висококваліфікованих робітників іспеціалістів.

У радянські часи економіка Узбекистану залежалавід дотацій із союзного бюджету і була прив'язана догосподарства Росії та ЩШИ.Х республік. Негативнінаслідки від розриву економічних зв^зків булименшими, ніж в інших регіонах колишнього СРСУ. 'Спадвиробництва тривав до кінця 1995 р.» потім почаласяпоступова стабілізація і піднесення. Цього вдалосядосягти шляхом розширення сільськогосподарськогосектора, зростання видобутку нафти і газу,переорієнтації експорту на зовнішні ринки. На данийперіод в Узбекистані виявлено понад 2 700 родовищ 100видів корисних копалин. Його загальний мінерально-сировинний потенщал оцінений зарубіжними експертами в3,3 трлн. дод.^а видобутком природного газу вінзаймає третє місце в СЇЩІ^^^рд,. куб. мн&^^^^требі в 38-40 млрд. куЙ, м.) і,вхрдить у десяткунайбільших газо-видобувних країн світу ^^бекистан маєпонад 160 нафтових родовищ. Запаси вугілля,в.і2 мл^Д<т зосереджені на Ангренському і Шаргунськомуродовиі^,ах«^ Зарівнем загального виробництва золота,в т.ч. і ка^еищо^і^^^уУ^^ місце усвіті, за запасами - четв(8ртс|, відкрито ,38покладів цього дорогоцінного металу. Країна,цостаяаеіна експорт уранові руди, за обсягом продажуурану поступається лише Австралії та Канаді. Значнимиє запаси руд міді, ц^б^етву, свинцю, цинку,

вольфраму, літію тощо. Їх видобуток здійснюєтьсявідкритим способом, що

169

забезпечує високу рентабельність робіт. Ще однимджерелом валютних надходжень є експорт бавовни, завиробництвом якої Узбекистан перебуває начетвертому місці у світі.

Метою господарських реформ оголошене створенняринкової соціальне орієнтованої економіки. Вонипроводяться на основі 5 принципів, сформульованихпрезидентом І. Каримовим. Це деідеологізаціяекономіки; пріоритет економіки над політикою;провідна роль держави як організатора і гарантаперетворень; верховенство закону; соціальнаспрямованість; поступовий характер реформ, перехіддо ринкових відносин без соціальних потрясінь.

За роки структурної перебудови акціоновано 80тис. державних господарських об'єктів. Приватніпідприємства виробляють 50% усієї продукції, в т.ч.в промисловості - 45%, у сільському господарстві -97%.

22 тис. малих підприємств дають 20% ВНПУзбекистану. Держава зберегла контрольні пакетиакцій об'єктів енергетики, паливної ігірничовидобувної галузей, чорної металургії, тобтотих Секторів економіки, які дають валютнінадходження. Створено 300 спільних підприємств зіноземним капіталом із 70 країн. Інвестиції вклалиділові партнери з СІЛА, Німеччини, Франції, Японії,Туреччини, Південної Кореї, Індонезії та ін.Валютну підтримку надали міжнародні фінансовіорганізації. Так, багатостороннє агентство згарантування інвестицій виділило на узбецькіпроекти 172 млн. дол. Агентство є гарантом компанії«Зараф-шан-Н'юмонт» (за участю СІЛА) по видобуткузолота. Європейський банк реконструкції і розвиткувиділив 536 млн. дол. для фінансування обробноїігазовйдобувної галузей та зв'язку.

, ТаджикистанДержавний суверенітет Таджицької РСР

проголошений її Верховною Радою 24 серпня 1991р. 9вересня 1991 р. був прийнятий закон про створеннянезалежної держави Таджикистану. В республіцірозгорнуласяборотьбаза владу на клановій і регі-ональній основі. Георріафічно Таджикистанподіляється на північну і південну зону, які вдавнину і в середні віки входили До держав з різнимрівнем розвитку і різними господарськими системами.Відмінності в заняттях, способі життя,самоідентифікації, традиціях, психологи населеннязбереглися до наших днів. У радянські часиреспублікою управляли представники"Півночі(Ходжент), при цьому інтереси Півдня часто "невраховувалися. Існувало п'ять великих кланів(ходжентськйй, каратегинський, кулябський,

гіссарський, памірський). Склалася навіть певнакланова спегі.іал-ізаціяї ходженці буличиновниками, кулябці йшли служити в армію іміліцію, каратехинїц займались підприємництвом.Памірці

170

умовно вважали себе таджиками, бо вони розмовлялиіншою мовою зі східно-іранської групи, належали дошиїтської секти ісмаїлітів і мали відмінний відтаджиків побут. Адміністративне вони буливиділенірВ Гірськр-Бадахщанську автономну область.В 1990-1991'ррі. цочали формуватися опозиційні силирізних напрямків. Інтолшенція створила рухи«Растохез» ^(«Відродження»), «Лалі Бадахшан»(«Скарб Бадахшана»), а також разом з частиноюрадянської номенклатури Демократичну партіюТаджикистану. Ісламське духівництво організувалоІсламську партію, відродження Таджикистану. Післяпроголошення незалежності боротьба за владуперейшла у відкриту форму.

Президент Таджикистану К< Макхамов, якийпідтримав учасників серпневого і^тчу в Моркві<1991), був змушений піти у відсжавку. іНабагатіопартщних. виборах 24 листопада 1991 р.переміг кандидаті^йократії Р, Набіев, який виявивсяслабким і нерішучим політиком. Клани створили дваблоки: ходжентсь-ко-кулябсько-гі<^р,ський (Народнийфронт) і каратегіно-памір-ськиц. ЗтравнЯїПО^грудень І!&92 р» точилися бої міжурядовими силами ;і бриявдк^ами і опозиції.,Опозиція захопила Душанбе і пр|имусилаР..^а^вастворити «уряд національного примирення» , вякому,зайняла третину 'місць..Активну роль уконфронтації відігріала у^бепька.напірнальнаменшина. В ході боїв висунувся один а, польовихкомандирів Е.; Рахмонов, у минулому продавецьсільмагу і директор радгоспу» Кулябське угрупованнявизволило Дущанб^, , ; ;, < • >;,

В травні 9^3 р. в Москві був підписаний договірпро дружбу, співробітниптво;;і,взаємодопомргу міжТаджикистаном і Росією. Визв.іізрйі^іас'Ьінеобхідність російської, військової присутності вкраїні ^утаяді частин регулярної, армії іфедеральної прикордонної ^лу^вби,, Створювалиськолективні миротворчі сили СНД, якін^С^, .складалися з російських військовослужбовців,а також,^роздід^,армій,,Узб,екистану, Киргизстану іКазахстану.. В ^а^ж^истди прибули миротворчі місії,00Н і ОБрС. Для надазв^таЕмаїЦтарнрї ,доцрмоапи,біженцям, кількість яких перевищила і млн. чол.(20% населення), розгорнула діяльність місіяМіжнародного Червоного Хреста. Опозиція булавитіснена в Афганістан, туди ж'втекли тисячібіженців. Ісламісти консолідували евей еиави»А^оїВОрили^Об'^двану таджицьку опозицію на чолі з\Саз|домкАбдуз^до, Нурі.-До цього угрупованняввійшли РухісламсБЗдняої^жідродження'іТяджйкистану, Ісламськапартія відроджевділ ^адзкикистаиу, ^Демократична

партія Таджикистану, об^еднания-еявВаетіоа^еа»і;*<іЛалі Вадахшан». Їй надали військову іфшаяеіміу? дажсріору. Афганістан, Іран, Пакистан,Саудівська АравшІ иіжяйфсідніісламські фундамен-таяістські оргаиізації. Для; падаготовкяі бойовиківв Афганістані

171

використовувалось ЗО центрів, у містах Кундуз,Файзабад і Ту-лукан розмістилось командуванняопозиційних сил. Був створений «уряд у вигнанні» начолі з С.А. Нурі.

Влітку 1994 р. в Таджикистані був опублікованийпроект нової конституції/а наприкінці року відбувсяреферендум та вибори президента, яким став Е.Рахмонов, представник кулябсь-кого клану. Бойові діїтривали з перемінним успіхом. Затягуванняміжтаджицького конфлікту і його інтернаціоналізаціяне принесли перемоги жодній зі сторін, і вони пішлина політичне врегулювання.

24 грудня 1996 р. в Москві Е. Рахмонов, С.А. Нуріі спеціальний представник Генерального секретаря 00НГ.Д. Меррем підписали політичну угоду. Об'єднанатаджицька опозиція визнала існуючий політичний ідержавний лад Таджикистану і статус Е. Рахмонова якпрезидента. Створювалась Комісія національногопримирення. 27 червня 1997 р. сторони підписалиспільний договір про встановлення миру інаціональної згоди в Таджикистані. Свої підписи наньому поставили і глави країн-спостерігачів - Ірану,Казахстану, Киргизстану, Пакистану, Узбекистану,Туркменістану, Афганістану і Росії, представники00Н, ОБСЄ, Організації Ісламська конференція. 14липня 1997 р. президент Е. Рахмонов і лідер опозиціїСаїд Абдулло Нурі оприлюднили акт про взаємнепрощення. Всі військовополонені і ув'язненізвільнялись з-під варти.

Внаслідок громадянської війни господарствоТаджикистану зруйноване. Збитки оцінюються в 7млрд.дол. Основну допомогу у відновленні економікивзяла на себе Росія: відповідно до угоди проекономічне співробітництво на 1996-2000 рр. вонасприяла у завершенні будівництва Рогунської ГЕС ізабезпеченні 12 найбільших промислових підприємствобладнанням і спеціалістами. Таджикистан маєпоставляти Росії бавовну - волокно, заготовкиалюмінію, свинцево-срібний і сурм'яно-ртутний кон-центрат. МВФ взяв на себе фінансування трирічноїпрограми уряду по відбудові і реформуваннюгосподарства (1998-2001).

Туркменістан22 серпня 1990 р. Девутати Верховної Ради

Туркменської РСР прийняли декларацію про державнийсуверенітет. 27 жовтня1991 р. 94% населеная на загальнонародному референдумі підтвердили вибір самостійного шляху розвитку. Конституція1992 р. визначила Туршвеністан як демократичну, правову»! світську республіку з ирваидентською формою правління. Ви-^ щим представницьким орідоом е

Народна Рада, до складу якої | входять президент, депутати парламенту, голови Верховного^ Ц

172

Вищого господарського судів. Генеральний прокурор,члени уряду, глави адміністрацій. Вона розглядаєподання і приймає рішення про внесення поправок доконституції, проведення референдумів, про виробленняосновних напрямків розвитку країни, ратифікацію іденонсацію міжнародних договорів та ін. РішенняНародної Ради проводяться в життя президентом,парламентом, державними органами. Президентобирається на 5 років. 21 червня 1992 р. відбулисяпозачергові президентські вибори, на яких на постглави держави обраний С. НІязбв. У січні 1994 р.його повноваження були продовжені на черговийп'ятирічний Термін без виборів. Туркменський режиммає авторитарний характер, проте вважається«національною демократією». С. Ніязов здобув почеснезвання Туркменбаші - батько туркменів. Офіційнапропаганда звеличує і вихваляє дії президента. Лишев столиці йому встановлено 420 пам'ятників і бюстів,в т.ч. гігантська позолочена статуя, що обертаєтьсяза ходом сонця в центрі Ашгабата. В грудні 19&9 р.спільне засідання Народної Ради, парламенту, Радистарійшин і національного руху «Відродження» надалоС. Юязову довічний статус президента.

В ТуркМеяІ<?тані існує однопартійна система.Єдиною і правлячою^е Демократична партіяТуркменістану, політраду якої очолює президент С.Ніязов. Вона (створена на базі комуністичної партії,розпущеної в грудні 1991 р. Членство в реформованійпартії відновили 80 тис. чол. із 120 тис. Опозиція,навіть ісламська, практично відсутня. ВТуркменістані не було етнічних конфліктів. І наофіційному, і на побутовому рівні ставленая' доросійськомовного населення та інших національнихменшин залишилось лояльним. У країні проживають 72%туркменів, 9,5% росіян, 9% узбеків, 2,5% казахів,представники Інших народів.

У 1991 р. Апіггабат востаннє отримав дотацію зМоскви в розмірі 22% республіканського бюджету. У80-х роках республіка одержувала за 1000 куб. мприродного газу 6 коп., нині на туркменськомукордоні ця кількість газу коштує 38-42 дол.Керівництво сувере^ЙГо Туркменістану обрало Шляхеволюційного економічної^ рЬзівятку,пла^ перехіддо ринкових відносин без шоковиЯ^гіоїіряеінь і^загостр(ення соп;іаЛьаоЇ напруженості. Країнаволодіє багатюпщми поклад Нафти і газу, родовищамисірки, кам^янИх'.і^ калійних' сЬлей, Кольорових ірідкоземельних металів. 13>еїшкі№^я^ має'сільське господарство. Економічному арос^аЙвй»з&важають слаборозвинута інфраструктура,невелика4йсел^й^ть населення, обмеженість земельнихі водних ресурсів. Негати^им фактором були неплатежіза відпущену продукцію. В'199^ р. борги за поставле-

ний природний газ перевищили 3 млрд. дол. їх маливсі держави

173

СНД, за .винятком Білорусі, а найбільшими боржникамибули/ Україна і Грузія. В загальному обсягу торгівліТуркменістану частка Росії впала з 90% до 6%, а їїборг становив 92 млн. дол. і 20 млн. індійськихрупій. Продаючи продукції на суму 2,5 тис. дол. надушу населення, держава отримувала грошима лише 40-50 дол., а решта або взагалі не сплачувалась, абонадходила у вигляді не завжди потрібних товарів.Існувала гостра продовольча криза. В середині ?0-хроків об'єктивно багатий Турк-меністан мусивпідтримувати рівень свого населення через картковусистему розподілу продуктів харчування і державнісубсидії. На картку в місяць можна було купити зацінами» в 50 разів, нижчими від ринкових, 8 кг рису,2 кг м'яса, 1 кг цукру, по 400 г олії ї вершковогомасла. Ї^ителі Туркменістану не платили за житло,електроенергію, газ, воду.

Керівництво держави розробило ряд програм («10років стабільності», «Рідне село», «Зерно» та ін.)щодо модернізації економіки. Перетворення мають датикомплексне використання і переробку мінеральноїсировини, розвиток ряду галузей промисловості,подолання моноукладності, самозабезпечення про-довольством, В 1992-1995 рр. було збудовано ізнаходилось у стадії завершення 320 об'єктівзагальною вартістю близько 3,5 млрд. дол. На 1996-2002 рр. планується із залученням іноземнихінвестицій спорудити ще 80 об'єктів, середяких газо-і нафтопроводи, газохімічні комплекси, лініїелектропередач, металургійні підприємства,алюмінієвий комплекс, лінії зв'язку. Створено сімвеликих економічних зон. На світовому ринкукористуються попитом туркменські бавовна-волокно,килими ручної роботи, каракулеві смушки» коконинатурального шовку, срдрдрвий корінь і йогоекстракт. Національною гордістю туркменів е коніахалтекінської породи. 75% експорту становлятьенергоносії, 12-13% - шкірсировина, вовна і кокони.Найбільшими тррговими партнерами Туркменістану єУкраїна (28,2%) і Туре|^гчйна,(ХО,3%). 6 1996 р.закінчилось будівництво туркменсько-ірайськоЇзалізниці Теджен-Сарахс-Мешхед довжиною 320 км.»й^т^по туркменській території 132 км, яка проляглачерез вая^кодосту.пні пустельні й гірські райони ізабезпечила вихід д0 ЗСїерської затоки і портуБендер-Аббас. Дві держави витратили і|а^їїспорудження 284, млн. дол. Іранській сторонідовелося подолати гірський масив і побудувати 437мостів. Інвестиції в економіку Туркменістану зробилиТуреччина, Іран, Німеччина, ^таЖя»,ЗДШ1 Держави. Задопомогою міжнародних фінансовихбрГїідаз^ДІй .розробляються проекти газо';проводів Туркменістан - Туреччина - Європа,

Туркменістан -Афганістан - Пакистан», "Ґуркменістан- Китай - Японія, лафто^ провід Туркменістан - Іран.;

174

. КиргизстанДеклараїця про державний суверенітет Киргизької

РСР була прийнята Верховною Радою республіки 15грудня 1990 р., а 31 серпня 1991 р. Киргизстанздобув незалежність. За конституцією 1993 р. його*вигцим законодавчим органом є Верховна Рада, якаскладаєтьхій із Законодавчих зборів (39 депутатів) іЗборів народних представників (70 депутатів) таобирається на 5 років. Глава держави — президент. У1991 р. на цю Посаду всенародним голбсуйаннямбувобраний А. Акаєв, ,який набрав 93% голосів. У19^15 р. він переобраний на другий термін. Політичнасистема базується на принципі багатопартійності. ВКиргизстані налічується' блйзйсо 20 партій,'середяких Демократична партія «Еркйн Киргизстан'», Партіянаціональної єдності «Асаба» («Голубий прапор'» Ї,їЇартія комуністів, Партія «Ата-Мехен» («Бать-ківіїщна^сощал-демократична, аграрна, &грарно-трудова та ін. Виникли» ^ІИЗЬІКУІЙОО' громадськихорганізацій.

КраїНа^не змогла уникнути етнічних конфліктів. Запереписом 1989 рг Й населення складало 4,2 млн.чрл., в т.ч. 52% киргизів, 21,9'% ]ройїІЖузбеків. Тут переживали українці, білоруси, німці,кореиЩ,'дунгани, всього представники 70 народностей.Не було єдност^ер^ед Самих киргизів. Упродовжстоліть окремі регіони ^^^су^ЇСІгрґЙзстану входили додержав із різною цивіл-ізаціЙнбю^снбвбюГііцозумовило менталітет їх населення і слабкий зв'язокмзокоІ^іІбмйми племенами. Північ була в минуломузоною кбчбвбг^Збїсотй^сТва, а південь - райономосілого землеробства. ^ій'елГїпвЖнних територійназиваютьмешканців півночі• • • • ', і .• •ігч ї.С'^'Ї^' •{Ч'>С4" й *. •~ '.' •' ',->••>.. '• , .» '- ' '<; • •" • • , . " ' 'країни «аркалй:к*л-' «ті, щоза горою», навіть"потрапититуди на-земнйм шляхб'м іЙожна'лИше через Узбекистан. Врадянські часи в Півгіічнбм^ КЙ||гйз^г8ні будувалисьпідприємства, працюватиіьйомовйі робітники і спеїцалісти. Відбу-

я великої частини місцевих кйргизі.в,. ^я в Південному

Киргизстані, ЩсляГйна ворожнеча племен півночі, і за владу. ''1'1 '. '11'і', /^..." ., :. іМ^кирітазами І узбеками., Уз^цькі ^^іб^липеред^керівниц^бм^^Киргизстану, оскіл£к^ї^№б^^іЙ Йалб промислодих центрів. На1989 р. в Оїпській долЙЇЇУ^Й^ць^^^^^ втричіперевищува-лб киргизьке гіри гост^ЙГОеста^^ем^Протистояння переросло в криваві зіткнення^ е^Йг^н^ -Загальна частка росЇйсІ^б^вй^ в складі населення на

на яких прйхалі?^лася помітнаР^С'^1Управлінськіка^1йй8а здобуттянезалежІУ півдня

кінець радянсьісбРб'її®^ .Киргизи становилименшість у стблйі^І,^^^^ кваліфікованихробітників їх буіиб 8%^іберіе^ шж^^ персона-лу - 3%..^ іншого обку^'^йргизькбю мовою володіло 1,6%

^ке'йаселеннявтрі^іперевищ •а^^емлі. Протистояння переросло

російськомовних, в т.ч. в містах - 1%, в селах -1,85%. Виняток / являла Наринська область, де 20%вихідців з Європейської частини СРСР знали киргизькумову, бо жили в киргизькому оточенні. Прийняттязакону про державну мову (1989), який у повномуобсязі мав набрати чинності в 1998 р., закривросійськомовним громадянам доступ в адміністративніоргани, в навчальні заклади. Їх намагалися не братина роботу також і через те, що в ділових стосункахвони не визнавали принципу старшинства і частокритикували своїх начальників, що за місцевою тради-цією неприпустимо. Почастішали випадки дискримінаціїв побуті. За 1989-1992 рр. країну залишило 87 тис.чол., за 1993 р. - 100 тис. Масово виїхали й німці,депортовані свого часу з Поволжя й України. Від'їздросійськомовного населення викликав дестабілізацію впромисловості, де воно займало абсолютну більшістьробочих місць. З боку керівництва держави почалисямовні послаблення. Термін введення в дію закону про,мову був відкладений на 2000-й, а потім на 2005-йрік. У 1992 р. було дозволено користуватисяросійською мовою в діловодстві в тих населенихпунктах і на підприємствах, де російськомовне насе-лення складало 70%, у 1993 р. - скрізь, де воностановило просту більшість, і в галузях, деспеціалісти виявились «незамінними». ВідкривавсяСлов'янський університет у Бішкеку (1993), щочастково вирішило проблему освіти для молоді.Визнавалось право вибору мови для занять науковоюдіяльністю. За поправкою до конституції російськіймові наданий статус державної.

Ісламські тенденції в суспільному життіКиргизстану не стояли на першому плані. Виконаннянаселенням ісламських обрядів мало переважноформальний характер. Сильні позиції продовжувалозаймати шаманство, якого дотримувались киргизи до їхнавернення в іслам арабськими завойовниками. При-буття проповідників з Ірану, Саудівської Аравії,Афганістану і Туреччини, їх нетерпимість і небажаннявраховувати місцеву специфіку викликалинезадоволення великої частини віруючих. Партіяісламського відродження, яка стояла нафундаменталіст-ських позиціях, вимагала жорсткогодотримання канонів для мусульман і обмежень абодепортації для «невірних», через деякий час булазаборонена як неконституційна.

Економіка Киргизстану базувалась переважно навиробництві сільськогосподарської продукції.Основними галузями були вівчарство, вирощуваннятютюну, бавовни, овочів і фруктів. Високо цінувавсяекологічно чистий мед. Дотації з центру на кінець80-х років перевищили 60% державного бюджету. В1992-1995 рр. спостерігався спад виробництва,

викликаний розривом господарських зв'язків та іншиминегативними явищами, пов'язаними з крахом СРСР. Булиприйняті закони про приватизацію

176

худоби і землі. В ході роздержавлення господарськихоб'єктів 5% акцій безплатно передавалось трудовимколективам, 25% пішло населенню на ваучери, 70%реалізовувалось шляхом вільного продажу за гроші.Підприємства з кількістю працюючих понад 1 000 чол.могли приватизуватися на основі конкретних проектів.У 1997 р. приватизовані електроенергетика, гірни-човидобувна галузь, системи нафто- ігазозабезпечення, авіація, машинобудування.Киргизстан займає друге місце в СНД після Росії заекспортом електроенергії. Більшість товарівпромисловості на 70-100% ввозиться з Росії.Киргизстан імпортує нафту, газ, метали, хімікати,медикаменти, продукцію машинобудування, будівельніматеріали, продовольство. При відповідних інвес-тиціях він має перспективи розвиткугірничовидобувної промисловості, може експортуватизолото, ртуть, інші корисні копалини. Укладеноконтракт із канадською фірмою «Камеко» на розробкузолотих копалень.

Зовнішня політика центральноазіатських державПісля здобуття незалежності кожна нова суверенна

держава почала формувати зовнішню політику, виходячизі своїх національних інтересів. Одночаснопроявились і спільні тенденції в їх міжнароднійдіяльності. Казахстан відмовився від статусу ядерноїдержави (1993) і. ратифікував договір пронерозповсю-джения ядерної зброї. Із США булапідписана угода про демонтаж шахтно-пусковихустановок колишніх радянських балістичних ракет. Напроведення цих робіт американська сторона виділила88 млн. дол. США вивезли з Казахстану близько 600 кгвисокозбагаченого урану з ракетного палива, аКазахстан отримав свою частку доходів від йогопродажу. Узбекистан виступив за повну ліквідаціюядерної зброї і оголошення центральноазіатськогорегіону без'ядерною зоною. Туркменістан вибрав курсна постійний нейтралітет. Офіційно цей статус йомунаданий спеціальною резолюцією Генеральної Асамблеї00Н від 12 грудня 1995 р. Для вирішення спільнихекономічних проблем Казахстан, УзбекистанІ.Киргизстан заснували Центральноазіатський союз.Узбекистан разом із Туркменістаном пропагандує ідеювідродження Великого Шовкового шляху і створеннятранскас-пійського коридору Таїдкент - Баку -Тбілісі - Поті. Він входить також до міжнародноїорганізації ГУУАМ, де співпрацює з Грузією,Україною, Азербайджаном, Молдовою. *

Держави Центральної Азії прагнуть ослабити впливРосії і зменшити свою залежність від неї. Надвосторонні відносини впливає ряд чинників якнегативного, так і позитивного плану. Свою роль

відіграє політична, ідеологічна, психологічнаконфронтація.

777

Російські політики дозволяють собі різко критикуватиавтори* / тарні методи керівництва лідерів новихсуверенних держав, намагаються нав'язати їм своєрозуміння демократії і проведення» реформ. Російськішовіністи прямо вимагають зміни кордонів, .на-в'язування волі Росії колишнім союзним республікам.Гострою е проблема становища російськомовноїдіаспори в Центральній Азії. У свою чергу,антиросійські настрої розпалюються місцевиминаціоналістами, ісламськими фундаменталістами, якіне бажають співіснувати з колишньою імперією,заперечують все , що дало їхнім народам перебуванняв СРСР. Позитивні тенденції проявляються увзаємозалежності і взаємодоповнюваності/ економік,перспективах і можливостях, їх взаємовигідногоспівробітництва. Спільних дій вимагає вирішеннятаких питань, як захист довкілля, боротьба зтероризмом і торгівлею наркотиками, експлуатаціясистем транспорту і зв'язку тощо.

Центральноазіатські республіки є членами СНД,беруть участь у його самітах, розробці і прийняттічисленних документів. 9 жовтня 1992 р. в Бішкекубуло укладено угоду про співробітництво в захистікордонів, яку підписали Росія, Казахстан, Таджикис-тан, Узбекистан, Киргизстан, Вірменія*,Білорусь. Наоснові міждержавних документів зберігаєтьсяросійська військова присутність у регіоні, російськівійська захищають кордони Таджикистану,Туркменістану, Киргизстану.

Росія, Казахстан, Туркменістан, Азербайджан якнезалежні держави мають вихід у Каспійське море.Згідно з договорами між РРФСР/СРСР та Іраном 1921 і1940 рр. Каспійське море вважалось об'єктом їхспільного користування, а діяльність інших країнтам заборонялась. Офіційно ніякого кордону у водахКаспійського моря не існувало, СРСР та Іран Малирівні права на судноплавство і рибальство на всіййого акваторії, на практиці ж вова була негласнорозділена на сектори (СРСР - 88%, Іран — 12%). Ірание міг налагодити видобуток нафти на Каспії »:босамостійно йому це було технічно не під силу, азапросити інпгі країни він не мав права. ПісляКрахуСРСР Азербайджаніі Казахстан запропонували поділитиКаспійське море на національні сектори відцентральної точки між п'ятьма державами. Цю'позицію підтримали ті країни, що були зацікавленів проникненні до нафтових багатств Каспію, зокрема,СІЛА, Японія', Великобританія, Франція, ФРН,Туреччина,' Пакистан'та іи. -Були 'висунуті проектитранспортування Каспійської нафти в Європу в обхідтериторії Росії, в т.ч. і череІ Україну. Росіявиступає категорично проти поділу Каспійськогоморя, наполягає на збереженні його в'спільному

користуванні прибережних держав, укладеннідодаткових угод # охорони біоресурсів і захистуекосистеми. Азербайджан»!

178

Казахстан, Туркменістан виділили «свої» прикордонній економічні зони. Переговори тривають.

Держави Центральної Азії розширюють зв'язки змусульманським світом, у першу чергу з Туреччиною таІраном. В 1992 р. Казахстан, Узбекистан,Таджикистан, Туркменістан, Киргизстан, Азербайджан,Туреччина, Іран, Пакистан, Афганістан сформувалиОрганізацію економічного співробітництва. Великаувага приділяється розвитку транспорту, прокладеннюшляхів із Росії та інших країн СНД через Іран іПакистан до Індійського океану («Північ - Південь»)і через Кавказ і Туреччину в Європу («Схід -Захід»), ОЕС збирається залучати до здійснення цихпроектів, які мають світове значення, зацікавленікраїни і міжнародні організації.

28. ІРАН

Економічне й політичне Становище Ірану післяДругої світової війни

Напередодні Другої світової війни великі державивідводили Ірану важливе місце у своїх геополітичнихпланах. Фашистська Німеччина розглядала його якплацдарм для експансії на Близькому і СередньомуСході, Радянський Союз і Англія прагнули цьомузапобігти. В серпні 1941 р. СРСР, спираючись настаттю 6 радянсько-іранського договору 1921 р., ввівсвої війська в Північний Іран. Одночасно Англіяокупувала іранський південь. Реза-шах Пехяевівідрікся від престолу і виїхав з країни. Його синМохаммед Реза-шах Пехлеві підписав угоду з СРСР іВеликобританією, за якою великі держави могливикористовувати територію Ірануї-у своїх цілях.Англія скористалась нею для захисту нафтопромислівПівденного Ірану та Іраку. По транс-іранськійзалізниці був налагоджений транзит військових ван-тажів з портів Перської затоки в СРСР.

Іран фактично жеретворйвся в протекторатРадянського Союзу й Англії, які иратеули закріпитисвої'здобутки і готували відповідну опору. СВСРу;своїй зоні окупації спровокував антиурядовий рухазербайджанці» ікурдів.Англія підтримала сепа-ратистські арабські організації, які виступали завідділення від Ірану істворення незалежної державиХузіетан» ''Після виведення радянських війську 1946р. центральййй уряд придушив ці виступи силою зброї.

Вкінці 40-х - на початку 50-х рр. розгорнулосьсуперництво Англії і США за контроль над іранськоюнафтою і ринком. Їх безцеремонне втручання увнутрішні справи країни викликало

179

обурення патріотично настроєних верств населення,які вважали, що лише захист національних інтересів іопора на власні сили виведе Іран із затяжноїекономічної та політичної кризи. Був створенийНаціональний фронт, який очолив відомий юристМохаммед Моссадик. У 1951 р. меджліс прийняв законпро націоналізацію нафтопромислів і ліквідаціюАнгло-іранської нафтової компанії. М. Моссадикочолив уряд і почав проводити закон у життя. ОбуреніАнглія і США об'єднали свої зусилля і подали на Іранскаргу в Гаазький міжнародний суд. Англія такождобилася обговорення дій Ірану в Раді Безпеки ООЙ.Обидві міжнародні організації визнали правомірністьрішення меджлісу. Тоді Англія з метою тиску йа шахаі його оточення розірвала з Іраном дипломатичнівідносини.

Патріотичні сили Ірану здобули перемогу,захищаючи економічну незалежність країни. Протеприхильники тісного співробітництва з Заходом,сильної авторитарної влади на чолі з шахом булинезадоволені успіхами Національного фронту,зростанням особистої популярності М. Моссадика. Їхопорою стала армія. В 1953 р. в Ірані ставсядержавний переворот, який здійснили військові.Керівник перевороту генерал Захеді сформував уряд.Почалися переговори з Англією і СІЛА з питання пронафту, в ході яких сторони пішли на взаємніпоступки. Створювався Міжнародний консорціум дляуправління нафтовим господарством Ірану (1954) звосьми західних компаній, яким на 25 роківнадавалось право видобутку і переробки нафти. Іранотримував 50% від прибутків консорціуму. Провіднуроль у ньому продовжувала відігравати Англо-іранськакомпанія, якій належало 40% акцій. Концесії нарозробку нафтових родовищ отримали американські,італійські, канадські компанії. Консорціум,збагачуючи західні держави, відіграв позитивну рольв індустріалізації Ірану, залучивши в його економікуінвестиції багатьох країн.

У 50-х роках Іран почав проводити політику«відкритих дверей» для іноземного капіталу, незавжди враховуючи інтереси національної буржуазії. Україні діяло близько 1 000 іноземних фірм.Національна промисловість розвивалась під контролемдержави за рахунок закордонних позик і кредитів. Навнутрішньому ринку панувало засилля іноземнихтоварів, імпорт у п'ять разів перевищував експорт.Помітно погіршилось становище народних мас. Напочатку 60-х рр. національний доход на душунаселення становив 130 доларів, що було втричіменше, ніж у сусідній, теж небагатій Туреччині.Назрівали соціальні потрясіння. Щоб їм запобігти,необхідно було здійснити радикальні економічні

перетворення. Це добре розуміла правляча верхівка іМохаммед Реза-шах.

180

«Біла революція* - серія реформ зверхуУ 1963 р. в Ірані з ініціативи шахського уряду

був проведений референдум про реформи. За йогорезультатами спочатку здійснювалось шістьзаконопроектів, надалі їх кількість збільшилась до19. Уряд Ірану розпочав аграрну реформу, на-ціоналізував ліси і водні ресурси, передав уприватну власність значну кількість державнихпідприємств. Були прийняті закони про участьробітників у прибутках підприємств, про наданнявиборчих прав жінкам, про світські суди, проліквідацію неграмотності та ін. Ці закони іконкретні заходи щодо їх виконання, якіздійснювались згори, дістали назву «біла революція»,або «революція шаха і народу».

В комплексі реформ найважливішою була аграрна,яка проводилась 10 років. Вона створювала умови дляподолання відсталості сільського господарства ішвидкого формування там ринкових відносин.Встановлювався земельний максимум в 500 га для тихгосподарств, де застосовувалася сучасна техніка інаймана праця. Для всіх інших землевласників,залежно від району і місцевих умов, максимумстановив від 20 до 100 га. Надлишки земліпродавалися в розстрочку селянам-орендаторам. Розмірщорічних платежів дорівнював орендній платі заземлю. Крім того» реформа передбачала створенняселянських кооперативів типу акціонерних товариств іприватизацію державних підприємств для їїфінансування. При здійснені реформи уря-довцям .доводилося переборювати опір селянства, якене було готове до радикальних змін у своємустановищі.. Близько 40% селян не зумілипристосуватися до капіталістичних методів гос-подарювання, продали свою землю і переселилися вміста в пошуках роботи.

У 90-х роках в Ірані прискореними темпамиздійснювалась модернізація промисловості, їїфінансовою основою стало зростання доходів державивід експорту нафти. За деякими даними, вонистановили 20 млрд. доларів на рік. Розпочаласямасова індустріалізація. Були створені нові сучаснігалузі промисловості: нафтохімічна, газова,машинобудівна, автомобільна та ін. Щорічно обсягпромислового виробництва збільшувався на 10-15%.Стимулювалося створення і зміцнення приватногосектора в економіці. Робітники залучалися доодержання частини прибутків своїх підприємств зарахунок продажу акцій (у приватному секторі -49% відзагальної кількості, у державному - 99%).

В іранське суспільство проникли атрибутизахідного способу життя.-У .містах відкривалисякінотеатри,'відеотеки, бари, ресторани, нічні клуби.

Молодь почала носити відкритий одяг. Відкидалисятрадиційні авторитети, почався підрив ісламськихцінностей.

181

Об'єктивно реформи мали прогресивний, характер ідавали Ірану можливість перебороти відсталість іперетворитися в розвинену сучасну країну. Протезначні верстви населений були незадоволені швидкимитемпами перетворень; які зруйнували традиційнийспосіб життя мільйонів людей і примусили їх при-стосуватися до незвичних нових умов. Розпочаласякритика дій шахського уряду, у відповідь шахзаборонив діяльність партій і громадськихорганізацій. Однією з головних помилок Мохамме-даРеза-шаха Пехлеві було те, що він не прагнув знайтипідтримку в суспільстві і створити собі надійнусоціальну опору. Він міг би залучити на свій бікшиїтське духівництво або його частину, надавши йомупевні переваги і скориставшись його авторитетом.Проте шах вважав, що необхідні реформи можнапровести силовими методами. Була створена політичнаполіція САВАК, яка розпочала масові репресії протинезадоволених. їх жертвами стало близько 400 тис.чол. '

. •• • , ' і •' і -,• ,•',.",• .. •; , ' Ісламська революція

У 1978 р. в Ірані склався могутній автишахськийрух, очолюваний шиїтським духівництвом. Йото метоюоголошувалась ліквідація безбожного прозахідногошахського режиму і створення теократичної державиза канонами ісламу. Керівником руху був аятоллаРухолла Мусаві Хомейні. Опорою стали дрібнобур-жуазні верстви - ремісники і торгівці. Йогопідтримали також студенти та інтелігенція, яківиступали під шаріатськими лозунгами проти впливуЗаходу зазбереження самобутності країни.

12 лютого 1979 р. ісламська революціяскинулашахський режимі У країні був проведенийреферендум з питання «За монархію чи за ісламськуреспубліку?». На підставі його результатів 1 квітня1979 р.'була проголошеиа Ісламська Республіка Іран.У груднЬ1979 р. набрала чинності конституція.Аятолла Хомейні проголошувався керівником Ірану, щонаправляє і координує діяльність законодавчих,виконавчих і судових органів. Вищий офіційний постпісля керівника Ірану - президент. Він обираєтьсястроком 'на 4 роки. Законодавча влада належитьпарламенту - меджлісу в складі 270 депутатів. Існуєспеціаль-нийорган - Спостережна рада з 12 шиїтськихбогосжнмв-прав-ників, половина з яких обираєтьсямеджлісом з числа його депутатів, а інша половинапризначається керівником'їрану. Рада здійснюєзв'язок Сміж парламентом 1 керівником Ірану і сте-жить, щоб закони відаювідали нормам ісламу іконституції.

Внутрішня політика шиїтського духівництва

спрямовувалась на ісламізацію всіх сторін життясуспільства! економіки, політики, культури, побуту.Було проведено кілька чисток у державних установах,страчено понад 700 прибічників шаха з числа

182

військової та цивільної еліти. Жорстокі фізичніпокарання застосовувались до порушників нормісламської моралі. Заборонялись продаж і вживанняалкогольних напоїв і наркотиків, показ західнихфільмів, слухання західної музики, навіть класичної.Жінки повинні були дотримуватись норм шаріату в,одязі.

Внутрішня ізовнішня політика Ісламської РеспублікиІрая

Одразу після перемоги революції релігійно-політичне керівництво країни оголосило про заходи накористь нижчих верств населення («знедолених»).Встановлювався державний контроль над видобутком іпродажем нафти, які раніше знаходились у рукахМіжнародного консорціуму. Проводилась націоналізаціягазової та енергетичної галузей, підприємств важкоїіндустрії, приватних банків і страхових компаній.Підвищувалась мінімальна зарплата робітникам із 217до 567 ріалів (з 2,9 до 7,4 дол.) у день.Відбиралися землі у власників, щоскомпрометувалисебе співробітництвом з шахським режимом, іпередавались селянам. Усього було перерозподілено1млн. га землі, з них 650 тис. га одержали сім'їактивних учасників ісламської революції.

Ісламізація економіки на практиці привела до їїдезорганізації. Це досить швидко зрозуміли ісламськікерівники держави. З 1983 р. вони сталиорієнтуватися на приватний капітал, одночаснопідтримуючи державний і змішаний сектор. Багатонаціоналізованих підприємств знову було проданоприватним власникам.

У зовнішній політиці релігійні лідери Ірануставили за мету звільнення країни від усіх формзалежності від імперіалізму і захист національнихінтересів. Ці завдання вирішувались під лозунгом:«Не Захід, не Схід, а іслам». Головними ворогамибули названі наддержави: «великий сатана» - СІЛА і«малий сатана» - СРСР. Іран вийшов із військовогоблоку СЕНТО і вступив у рух неприєднання.Надзвичайно велика увага приділялась ідеї експортуісламської революції. Аятолла Хомейні неодноразововиступав по радіо і телебаченню із закликами донародів мусульманських країн скинути своїхправителів і встановити режим, подібний доіранського. У 1987 р. він написав політичнийзаповіт, в якому, зокрема, сказано: «У цей період,коли'мусульманський світ пригноблюється США і СРСР,їх прибічниками, вкрай необхідно їх викрити,протистояти їм, вселяти відразу до їх мети...Ісламська революція вкоротила руки експлуататорам,це була воля Аллаха - звільнити країну від тих, хтонамагається тримати її в темноті, безправності,

байдужості молодого покоління Шляхом введенняшкідливої культури і звичок». Прокляття булинакладеш на короля Йорданії Хусейна, короля МароккоХасана II, президента Єгипту' 'X. Мубарака, всюкоролівську

183

династію Саудівської Аравії і короля Фахдаособисто. Ворогами ісламу окремо названі СІЛА,Ізраїль, Ірак. Така політика на практиці привеладо конфронтації з усім світом. Іран опинився вміжнародній ізоляції і зазнав величезнихекономічних збитків через втрату важливих ринківпродажу нафти.

У 1980-1988 роках основною подією в житті Іранустала війна з Іраком, її причинами були невирішенітериторіальні проблеми, ідеологічні і політичнівзаємні претензії, які обидві держави намагалисярозв'язати збройним шляхом. Війна не принеслаперемоги жодній із сторін, але буквально розорилаІран і Ірак. За оцінками експертів, загальна сумаматеріальних збитків Ірану становить 300 млрд. дол.,причому особливо постраждали нафтовидобувні райони.Щорічно на війну витрачалося 14 млрд. дол., азагальна сума тільки прямих воєнних витратперевищила 100 млрд. дол. Надзвичайно .зрослазовнішня заборгованість іскоротились валютні резерви.

За час перебування ісламського духівництва привладі економічна ситуація в країні різкопогіршилась, валовий національний продукт скоротивсяна 11%. Життєвий рівень населення, за неофіційнимиданими, знизився вдвоє (доход на душу населеннястановить 1 500 дол.).

Після смерті аятолли Хомейні (1989) релігійно-політичне

керівництво Ірану змушене пристосовувати нормиісламу до сучасного життя. Ісламський режим почавпоступовий відхід від жорстких ідеологічних догм,виступив за поліпшення відносин з рядом держав, завідновлення свого становища в міжнародній торгівлінафтою і у світовій економіці.

28. ТУРЕЧЧИНА

Туреччина після Другої світової війниТуреччина не брала участі у Другій світовій

війні, але дотримувалась курсу «збройногонейтралітету», кілька разів збиралась вступити вбойові дії на боці фашистського блоку. Це вимагалоутримання великої армії, значних військовихвитрат, уведення додаткових податків з населення.

Після закінчення війни в Туреччині, виникласкладна політична ситуація. Зросталонезадоволення» ширився демократичний рух,висувалися вимоги проведення реформ. У січні 1946р. стався розкол у Народно-республіканськійпартії, створеній М.К. Ататюрком. Виникла новаДемократична партія на чолі а Адханом Мендересомта Махмудом Джеляль Баяром. Вона виступала проти

жорсткого контролю держави над економікою, за

184

свободу дій для приватного капіталу, за дотриманняправ і свобод, закріплених у конституції.Національна буржуазія шукала зовнішньої підтримки таіноземних інвестицій, які надали б нового імпульсутурецькій економіці. Таку підтримку надали СІЛА.

У березні 1,947 р. президент СІЛА Г. Трумензвернувся з посланням до конгресу, в якому просивпро асигнування спеціальних коштів для наданнядопомоги Туреччині. За угодою від 12 липня 1947 р.Туреччина прийняла військову допомогу СІЛА. У країнірозпочалося будівництво стратегічних доріг,аеродромів, військово-морських баз. США збільшувалиобсяги торгівлі з Туреччиною, ввозячи товариширокого вжитку і вивозячи сировину. В 1948 р.турецький уряд підписав із США угоду про співро-бітництво в рамках «плану Маршала». За, 10 років(1948-1957) Туреччина одержала за цим планом близько800 млн. дол. Крім того, за сприяння США в 1950-1954рр. країна отримала 65 млн. дол. від Міжнародногобанку реконструкції і розвитку. Іноземні інвестиціїсприяли господарському росту Туреччини, хоча, як іраніше, в основному фінансувався державний сектор.

Політика урядів А. МендересаУ 1950 р. відбулися парламентські вибори, на яких

перемогла опозиційна Демократична партія. Один з їїлідерів М.Д. Баяр став президентом, а інший - А.Мендерес - прем'єр-міністром. В економічній політиціновий уряд проводив курс підтримки приватногокапіталу і залучення іноземних кредитів таінвестицій. З одного боку, це сприяло зміцненнюпозицій національної буржуазії, з іншого - вело дозалежності від США та міжнародних монополій,зростання, зовнішнього боргу. В 1955 р. уряд, немаючи коштів на виплату відсотків за кредити,заставив майже весь золотий запас. А. Меядересздійснював відверто проамерикансь-ку зовнішнюгіолітиіку і,сприяв експансії СІЛА як у своїйкраїні, так і в регіоні. Туреччійа ртала членомвійськових блоків НАТО, СЕАТО, СЕНТО. В 1^5^ р, вонауклала угоду із США про військове співробітництво,яка|,надала, американській стороні право мативійськові бази на турецькій .території. З 1954 р.важливе місце в турецькій зовнішній пр^нуипі зайнялокіпрське питання. Туреччина добивалася кцз^цлу Кіпруміж грецькою і турецькою общинами острова. Вон^^нялаантиарабську позицію під час війни АНГЛІЇ, Франції,Ізраїлю проти Єгипту в 1956 р., збиралася братиучасть в антисиріиськихакціях 195;7 р. Така політикане сприяла міжнародному авторитету Туреччини ізахисту її національних інтересів на Близькому іСередньому Сході.

У країні, незважаючи назаборони і репресії,

складалася опозиція політиці Демократичної партії тауряду А. Мендереса.

185

Виникали підпільні організації в середовищіінтелігенції, студентської молоді, які виступали задемократизацію суспільного життя, можливістьлегальної політичної діяльності. Формувавсяпрофспілковий рух. Офіцери турецької армії створилитаємну організацію ататюркістів, яка боролась заповернення до основ політики М. Кемаля.Активізувалось мусульманське духівництво, яке змоглодобитися від уряду деяких поступок (викладанняісламу в школах, будівництво нових і ремонт старихмечетей, читання Корану по радіо, відкриттябогословського факультету в Анкарському університетіта ін.). Виникали націоналістичні організаціїнетурецьких народів - курдів, вірменів, лазів таінших, що виступали проти політики отуречення. Протиопозиційних діячів та організацій проводилисьрепресії, показові судові процеси. У 1960 р. буластворена спеціальна парламентська комісія знадзвичайними повноваженнями для розслідування«підривної діяльності» опозиції.

У країні виникла гостра політична криза.Відбулися масові студентські демонстрації підлозунгами: «У відставку Мендере-са!», «Ми вірніАтатюрку!». Їх підтримали курсанти і викладачівійськових училищ.'

Військові перевороти 60-80-х років XX ст.27 травня 1960 р. група офіцерів під

керівництвом командувача сухопутними силамигенерала Джемаля Гюрселя, спираючись на армію,здійснила державний переворот. А. Мендерес та іншікерівники Демократичної партії були заарештовані,уряд і парламент розпущені, діяльність партійзаборонена. За вирбком Верховного суду А. Мендересі два його міністри були страчені, а президентреспубліки засуджений на довічне ув'язнення. Кількасот діячів скйнуїоґо режиму теж засуджувались нарізні строки позбавлення волі. Влада перейшла дорук Комітету національноїєдності на чолі з Д.Гюрселем. Комітет заявив, що у своїй діяльності вінбуде керуватися національними інтересами та ідеямиМ.К. Ататюрка. У 1961 р. були скликані Установчізбори, які прийняли нову конституцію. Туреччинапроголошувалась національною правовоюдемократичйіоЮ світською державою. Розширялисьрамки демократичний свобод, визнавалось праворобітників на страйки. Відбулися вибори впарламент. Президентом став Д. Гюрсель.*

Після зняття заборони на діяльність політичнихпартій діячі Демократичної партії, які не зазналирепресій і залишились на свободі, створили Партіюсправедливості. У 1965-197Грр. при владі знаходився

її уряд, прем'єр-міністром був лідер партіїСулейман Демірель.'Партія справедливості сприйнялаекономічні ідеї своєї попередниці, виступала зарозширення ринкових

Ї86

відносин, надання пільг великому приватному капіталув промисловості і сільському господарстві. КерівникиПартії справедливості прагйули реабілітуватиДемократичну партію та її політику» застудити тих,хто в 1960 р«-здійснив державний переворот. Цяпропаганда викликала негативну реакцію в армії тасуспільстві;"Восйлювалось незадоволення нижчихверств населення екдй<йкічнйми труднощами,-безробіттям і обмеженням прав ісвоводУ -. '

12 б0ревйя)і971 р. в Туреччині відбувся другийдержавний переворот,- 8йаЕЄ військове командуванняпред'явило президенту мвмОріанДУмТїякому говорилось:«В результаті позицій, поглядів і діяльйойтіпарламенту й уряду країна виявилась втягнутою ванаїийюсбраі'овбивчу війну і соціально-економічніхвилювання». Меї<6рйіидум вказував на необхідністьформування над-партійной® уреду» йкий «покінчив биа'анархією та'зайнявся б реформами'н^дусІзАтатюрка іпередбаченими конституцією». В ньому зву*їааі^її'їййїередження: «У випадку, коли це не буде швидкоздійбвййЙВ, 'турецькі збройні сили сповненірішучості виконати'поюлї^їйу иа них місію по захистуТурецької Республіки і взяти унїйайгівня країноюбезпосередньо у свої руки». Після оголдпЙїйййИНіьорОультиматуму в парламенті С. Демірель і'його урядпідкурилися військовим і подали у відставку, пам'-ятаючи іір& суїїЇЕГ Зїййлідки перевороту 1960 р.•

Керівники армії прямо не захопили владу, алежоретко диктували свою велю •в^і'гячййм партіям-іІїаступнйМ урядам. Протягом 70-х "'реісіі^іі&іїьнаразів формувались коаліційні і над-партійніурядій.рй'ЙїїЇе'їімбгли стабілізувати ситуацію.'

УскладнилОЙй'іійіЙнйвйще на Кіпрі. 15 липня 1974р. тут відбувся заколот; і&рйсйййвгівйй грецькоювійськовою'хунтою, яка прагнулаліквідуВДй'їїЙвййдежну Республіку Кіпр і возз'єднатиострів із Ррецівю.'^У^йЙ^Ї^йзидента Макаріосабулоскинуто. У відповідь на Кіпрі вІЙЙЗі^Ййсь турецьківійськові частини, мотивуючи ией крок ^ебвЙЗ|і(Йй;*Аї-захистити інтереси -турецької общини.Почалися вбяЙЙіїдіУмі^ж'І^еціієюї Туреччиною; 20липня 1974 р. Рада Везшй^ООЙ? вийняла резооіюцію з'вимогою до воюючих сторін прйЙіЙнЙЙІЙІЙрерйенцію івивести з Кіпру свої війська; Цявимога'не'буїжівййеіі'ана повйістю. ВійЙа Припини-лася. Кіпрподілен^^ва<<1^й^&ку'ітуреїїій1у;воййаокупації.Конфлікт набув затяййЙгіНаДрЮПЙру і покйащо-не .вирішений.

З другої половини 70-х років у Туреччині почавсячерговий період наростання еноїК^^М-уку№<їЯІХ&-•ії3^і3асдій.і у промисловості і сільському

господаіібістві, зростання безробіття, різке по-ґірїпеаня валютно-фіаанббйт^стЙОвийїа^'Пргівід^ векономіці залишався державний сект^^які^^.неефективним і лягав йа бюджет важкимтягарем.'На^ЙоО р. Йбвнішня' заборгованістьТуреччини досягла 20 млрД.'Дол. Різко загострилисьсоїцальні

187

протиріччя. У країні налічувалось 2,7 млн.безробітних. АКТЗДІЙ зувались екстремістськіугруповання неофашистського і ліваздн кого напрямку.По країні прокотилась хвиля терору, пограбуваїдібанків, захоплень заручників, політичних убивств.Уряд прийвцді| нову концепцію розвитку, але вже незміг її здійснити. ,гй|

12 вересня 1980 р. вище військове керівництвоздійснилі черговий державний переворот. Йогоорганізував начальника нерального штабу турецькоїармії Кенан Еврен. Була створе» Рада національноїбезпеки, яка взяла владу у свої руки. Військадміністрація заборонила діяльність політичнихпартій і здійс ла перебудову політичної системи внапрямку централізації,! контролем військових буларозроблена і прийнята 7 листоп 1982 р. новаконституція. Законодавча влада належить па;менту - Великим Національним зборам Туреччини, щосюк ються з 400 депутатів. Виконавчу владуздійснюють презнде уряд. Повноваження президентазначно розширені. Він мс розпустити парламент іпризначити нові вибори, провести ре рендум,накласти вето на прийнятий законопроект. Від особітих якостей президента багато в чому залежитьвнутріши зовнішня політика держави. Важлива рольвідводиться Р-« національної безпеки в складіпрезидента, прем'єр-міністра, е чальникагенерального штабу турецької армії, міністрів обор<і внутрішніх справ, командувачів видами збройнихсил. Грома ка діяльність дозволяється на певнихумовах. Ряд статей ! ституції передбачає державнийконтроль за фінансовими дж лами партій, забороняєїм діяти спільно з профспілками. У 1983 р. Раданаціональної безпеки затвердила закон ;партії, який суворо регламентував їх діяльність. Були забої нені всі релігійні і буржуазні партії» що діяли до військове перевороту. У створенні новихпартій не дозволялось брати у1 великій групі (понад 700 чоловік) діячів розпущених парт деяким з них також заборонялось протягом 5-10 років за тися політичною; діяльністю. За всіх цих обмежень за коро час виникло .півтора десятки партій. До парламентських виї 1983 р. були допущені лише три: Партія вітчизни. Народна пі Партія національної демократії. Перемогла Партія вітчизна, завоювала більшість місць у парламенті - 211 із 400. Лідер ПАТургут Озал сформував уряд. Армія, добившись нормалі» обстановки, передала владу в руки цивільних.

Проведення ринкових реформ. Модернізація суспілУряд Т. Озала розпочав проведення в життя нової

і економічного розвитку, яка була вперше

розроблена в 1980 ] потім доповнена в 1983-1984 рр. Вона передбачала технін модернізацію, перехід до відкритої ринкової економ.?

188

підвищення конкурентоспроможності національноїпродукції. Перевага надавалась приватному сектору.Одночасно залучались іноземні інвестиції, знімалисьобмеження на переведення прибутків за кордон.Заохочувалась діяльність змішаних фірм» що працювалина основі сучасної техніки і технології. Пільгамискористалася велика і середня національна буржуазія.Дрібні виробники встановили ділові контакти звеликими підприємствами, одержуючи від нихзамовлення на сировину і напівфабрикати. В дрібномубізнесі а часом сформувався особливий сектор, девироблялися дешеві низькоякісні товари дляпострадянського ринку,

Від початку економічних реформ Туреччина досяглавідчутних успіхів. Розвиваються традиційні галузіпромисловості -текстильна, шкіряна, харчова.Налагоджено виробництво електротехніки, транспортнихзасобів, електроніки. За допомогою фірм країн -членів НАТО здійснюється виробництво військової тех-ніки - винищувачів, танків, ракет. Військово-промисловий комплекс швидко зміцнює свої позиції внаукоемному виробництві. Туреччина успішно завойовуєривки країн Близького і Середнього Сходу, прагнестати повноправним членом ЄЕС.

Країна змогла за короткий відрізок часуздійснити технологічну революцію в сільськомугосподарстві. Наполовину збільшилась площазрошувальних земель, урожайність зросла на 30-50%.Туреччина повністю вирішила свої продовольчіпроблеми, а частину сільськогосподарської продукціїнаправила на експорт.

В економіку були успішно інвестовані й кошти знетрадиційних джерел фінансів. Багато турецькихробітників працює за кордоном, їх грошові переказисім'ям у твердій валюті у 80-х роках досягали 2-3млрд. дол. на рік. Держава допомогла приватномубізнесу створити необхідну інфраструктуру для обслу-говування іноземних туристів. Доходи від туризмустановлять близько 4 млрд. дол. на рік. Уряд змігзалучити додаткові кошти на перебудову господарства.В 90-ті роки темпи розвитку Туреччини уповільнились,зараз її економіка пристосовується до нових умов.

У суспільній сфері сучасна Туреччина маєбільшість атрибутів західної демократії. Обираєтьсяпарламент, існує багато-партійна система,конфедерація профспілок, дозволені страйки,демонстрації. Знято ряд заборон закону 1983 р. наполітичну діяльність. Дуже популярним став вислів«Ми прийшли зі Сходу, але йдемо на Захід». В той жечас деякі статті конституції передбачають обмеженнядемократичних'прав. Різко посилили свою діяльністьісламські фундаменталісти, які борються за замінусвітської республіки на ШаріатСьку державу. Вони

створили Партію благоденства на чолі з ЙеджметтіномЕрбаканом, яка

189

здобула переконливу перемогу на виборах 1995 р.Від коаліції з ісламістами для створення урядувідмовились усі світські партії, до влади вона неприйшла, а пізніше була заборонена як некон-ституційна. Але тепер турецькі політики у своїйдіяльності мусять враховувати мусульманськийфактор. Найбільш впливовими буржуазними партіями єПартія вірного шляху (лідер Тансу Чіллер) і Партіявітчизни (лідер Масут Йилмаз).

Зовнішня політика Туреччини визначається союзоміз США і участю у військовому блоці НАТО. Вонадотримується, як правило, проамериканськоїорієнтації, на її території знаходяться десяткивійськових баз НАТО і США. Туреччина розширяє доб-росусідські відносини з державами регіону. Вонавступила в усі ісламські економічні і політичніорганізації, добивається створення «ісламськогоспільного ринку», де могла б зайняти домінуючіпозиції.

ЗО. ІЗРАЇЛЬ

Виникнення і розбудова державиДержава Ізраїль створювалась на підставі

резолюції 00Н № 181 від 29 листопада 1947 р. начастині території Палестини. Єврейські політичніугруповання заздалегідь готувались до цієї важливоїподії. У жовтні 1947 р. вони утворили об'єднанунадзвичайну комісію, яка прийняла рішення проформування збройних сил, про місцевесамоврядування, виробила пропозиції щодо проектуконституції і кодексу законів майбутньої держави. 1березня 1948 р. розпочала свою діяльність тимчасовадержавна рада із представників 12 політичних партійта організацій. До проголошення незалежності булистворені армія і деякі державні структури.

14 травня 1948 р. була прийнята Деклараціянезалежності. держави Ізраїль і сформований Їїтимчасовий уряд, який очолив лідер Робітничоїпартії Д. Бен-Гуріон. 15 травня 1948 р. Сімарабських держав оголосили Ізраїлю війну, з якоївін вийшов переможцем. У ході Палестинської війни1948-І949 рр. Ізраїль захопив більшу частинутериторії, на якій мала створюватись арабськадержава. Арабське населення з окупованих земельвтекло в сусідні країни. Перемога в Палестинськійвійні, значне розширення території суттєвовплинули на подальшу розбудову єврейської держави.

У 1949 р. були проведені загальні вибори в Установчізбори.

які проголосили себе першим парламентом Ізраїлю.Вони прийняли «перехідний закон», що визначавреспубліканську форму

правління, функції парламенту, президента та уряду.Конституція прийнята не була. Це пояснювалосьнебажанням правлячої еліти офіційно вказати кордонидержави і дати гарантії прав неєврейськогонаселення. Замість конституції був прийнятий блокконституційних законів, що регулювали різні сторонижиття суспільства. Одним із них е закон проповернення (1950), відповідно до якого ізраїльськегромадянство надавалось будь-якій особі єврейськогопоходження, яка побажає приїхати в країну. Цеположвииязакріплене в законі про громадянство(1952), де сказано: «Держава Ізраїль існує, щобнадати притулок євреям усього світу». Одночасно вінвизнав громадянами країни лише тих арабів, які н«а8листопада 1952 р. знаходились у тому місці, де<жилизмоменту народження. Що автоматично'йозбавило гро-мадянства всіх біженців. ;

Важлива роя^ в ізраїльському суспільствівідводилась іудейській релігії. Раввини стежили засуворим дотриманням релігійних норм і свят.По'суботах заборонялось виконувати будь-яку роботу.Основи іудейської релігії викладались у школах.Вводилась релігійна1 цензура. Справи, пов'язані зособистим статусом "громадян,1почали розглядатисясудами рабинату, які виносили рішення на підставігалахи ^стародайніх законів Талмуду'! Тори. Неевреїі жінки не мали права сві'.дчйти в цих судах.' ;Р!ядзаконодавчих актів стосувався анексії захоплених у1948'Ї949 рр. територій і перерозподілу власності'арабського населення: закон про покинуті райони(1948), закон про власність відсутніх господарів(1950), закон про придбання землі (19*53). Вонипередавали в руки держави або приватних' оЬіб майноі землі арабів, змушених покинути свою власність ірятуватись від бойових дій і насильства. Відповіднодо закону про термін давності (1958) арабські'селяни мали пред'явити документи 20-річноїдавності, часів англійського мандату, які бпідтвердили їх право на землю. Ділянки тих," хто незміг довести свої права, конфісковувались іпередавались-єврейськім колоністам. Результатом«євреїзації» арабської власності в цей періодскористалася третина громадян Гз'раїЛю. Їм перейшло25% усіх будівель у країні, 57,5 тис. квартир умістах, 10,7 тис. крамниць і майстерень. На землях,втрачених арабами, в 1948-1953 рр. було засновано350 єврейських поселень.

Держава і суспільствоІзраїль — парламентська республіка. Вищим

законодавчим органом країни став однопалатнийпарламент - кнесет у складі 120 чол., якийобирається на 4 роки шляхом загальних, прямих,

таємних виборів- Голосування здійснюється засписками вартій

і партійних блоків, висування окремих позапартійнихкандидатів не передбачене. До парламенту проходилиті списки, за які подавалось не менше 1% голосіввиборців. Закони в кнесеті приймаються простоюбільшістю голосів і набирають чинності після того,як їх підпише прем'єр-міністр і міністр,відповідальний за їх виконання, а потім санкціонуєпрезидент. Глава уряду фактично є головноюпосадовою особою в державі, від якої залежитьвироблення всіх важливих рішень. Президентобирається кне-сетом. З 1996 р. прем'єр-міністробирається всенародним голосуванням.

В Ізраїлі утвердилась багатопартійна система, врамках якої

функціонує кілька десятків партій різної політичноїспрямованості. Всі вони з позицій націоналізму виступализа побудову «чистого» єврейського суспільства. Однак упідході до ряду конкретних проблем (права неєврейськогонаселення, анексія арабських територій, роль іудаїзму,економічна і соціальна політикатощо) існували значні розбіжності.

V 50-х - середині 70-х років в ізраїльському суспільствіпереважали ліві настрої. Найбільш впливовою була Робітнича

партія, що ставила своєю метою побудову «єврейськогосоціалізму», її програма передбачала створення соціальне

орієнтованої держави, яка захищає інтереси всіх громадян,пом'якшує або зовсім усуває соціальні конфлікти і робить

Ізраїль привабливим для нових іммігрантів. У 1968 р.партію було реорганізовано, вона змінила назву і відтоді

називається Партія праці, її лідерами в різні періоди булиД. Бен-Гуріон, М. Даян, Ш. Перес, Г. Меїр, І. Рабин.

Партію підтримувала третина виборців. Вона об'єднувалась укоаліції з іншими лівими партіями і очолювала уряди

Ізраїлю, 1948-1977 рр. У цей час була створена сучаснаполітична та економічна система країни, закладені основи

її внутрішньої і зовнішньої політики.Група партій правоцентристського спрямування виступала

за проведення широких ринкових перетворень,обмеження соціальних функцій держави, іудеїзаціюсуспільства, врегулювання близькосхідного конфліктушляхом жорсткого тиску на арабські країни. Напочатку 70-х років вони сформували блокЛікуд (Згуртованість),.

Ультраправі партії висували лозунг створення«великого Ізраїлю від Нілу до Євфрату». З кінця 70-х років лівий блок і блок Лікуд змінюють одинодного у вищих ешелонах влади. Ізраїльськесуспільство формувалось і продовжує формуватисьшляхом переселення євреїв із різних частин світу.Тривалий час дебатува-лось питання про те, коговважати євреєм. За законом 1970 р. євреєм е людина,народжена матір'ю-єврейкою, або та, що прийнялаіудаїзм. Крім того, право на ізраїльськунаціональну належність

292

мають чоловік єврейки, дружина єврея та їх нащадки в перших двох поколіннях з чоловіками та дружинами.

Виділяється 8 великих хвиль еміграції євреїв уПалестину

- з царської Росії, Польщі, країн Північної Африки,Ефіопії, країн Східної Європи, СРСР і СНД та ін. Накінець XX ст. населення Ізраїлю досягло 6 млн.чоловік, його чисельність зросла порівняно з 1948 р.у 7,4 рази. З 1990 р. з республік колишнього СРСР вІзраїль в'їхало 600 тис. євреїв, що збільшило йогонаселення на 12%. Нині там проживає 860'тис. вихідцівз СРСР і СНД, 500 тис. - з Марокко, по 250 тис.-1- зПольщі і Румунії, по 180 тис.- з Іраку та Ємену, 64 тис. - з Ефіопії. Одне зголовних завдань держави — інтеграція переселенців усуспільство. Для цього ство-'рене спеціальнеМіністерство абсорбції емігрантів. Розробленіпрограми адаптації, які передбачають організаціюпереїзду, розселення, виплату допомог;працевлаштування, освоєння нових професій, вивченняівриту, історії, законодавства Ізраїлю тощо. В той жечас кожна община яовйх громадян певною мірою зберігаєсвою специфічну культуру, звичаї, манеру вдягатися.

Чисельність арабського населення Ізраїлюколивалась у зв'язку з війнами і приєднанням новихтериторій. На кінець XX ст. там проживало 886 тис.арабів-мусульман (14,8% від загальної кількостінаселення) і 98 тис. друзів (1,6%). Арабськенаселення обмежувалось у правах. Хоча ніякихофіційних документів із цього приводу не існує, напрактиці склалася система дискримінації арабів.Територіальні надбання 1948-1949рр.анексовані,загарбання 1967 р. оголошені окупованимитериторіями і активно колонізуються. Досить довгогромадянський статус арабів не був визначеним. У 1966р. вони дістали право брати участь у виборах івисувати свої партійні списки. В прикордонних районахі місцях компактного проживання арабів військовівласті і спецслужби під гаслом боротьби з тероризмоммають право вводити надзвичайний стан, комендантськугодину, обмежувати пересування, заарештовувати івисилати людей без пред'явленнязвинувачення,'обшукувати будинки. Існували негласнізаборони при працевлаштуванні. В 50-70-х роках арабискладали близько 20% кваліфікованих робітників і 33%- некваліфікованйх. їм був закритий доступ у рядгалузей виробництва. Прагнучи підірвати єдністьарабського населення, ізраїльський уряд надавособливий статус друзам. Лише вони серед арабівпроходять обов'язкову військову службу і маютьналежні за це пільї^и. ' '

На початку 90-х рр. в Ізраїлі склалося новеспіввідношення суспільно-політичних сил.

Активізувалися ті верстви населення, які раніше зрізних причйя вели себе пасивно, підтримуючи один зіснуючих партійних блоків. Нині вони створюють нові

193

партії, борються за представництво в парламенті ізахист своїх специфічних пріоритетів. Найбільшвагомими є досягнення російськомовних емігрантівостанньої хвилі. Вони організували партію Ісраельба-алія, яка на виборах 1996 р., всього через п'ятьроків після виникнення, провела в кнесет сімох своїхдепутатів, а два її члени увійшли в уряд. Передпарламентськими виборами 1999 р. з'явились ще три«російські» партії. Ісраель ба-алія добилась шестимісць у кнесеті, партія «Наш дім - Ізраїль» -чотирьох. У політиці також почали проявлятися такіфактори, як «ефіопський», «марокканський»,«хасидський» таін.

Соціально-економічний розвитокОсновою господарської моделі Ізраїлю е змішана

економіка, що складається з державного, приватного іпрофспілково-кооперативного сектора. Кожен із нихмає свої функції і свою спеціалізацію. Державацентралізувала матеріальні і грошові ресурси,необхідні для розселення і працевлаштуванняіммігрантів, розвитку інфраструктури. Державнікомпанії зайняли провідне становище у військовій,гірничовидобувній, хімічній промисловості, електро-і водопостачанні, на транспорті. Державі належитьзначна частина земельного фонду країни.

Профспілково-кооперативний сектор, або«робітнича економіка», функціонує під контролемЗагальної федерації трудящих Ізраїлю. Керівництвопрофспілковими виробничими структурами здійснюєТовариство робітників - головний холдинг, розпо-рядник акцій. Всі працюючі вважаються колективнимивласниками підприємств і одержують не лише зарплату,а й дивіденди. Сектор контролює металообробку,електронну, металургійну промисловість. Профспілкиволодіють третиною банківських активів країни, 1/4страхового і. 1/6 будівельного бізнесу. До цьогосектора належать сільські кооперативи - кібуци імошави, які беруть землю в колективну оренду вдержави і виробляють 4/5 сільськогосподарськоїпродукції Ізраїлю. Рівень прибутків зайнятих упрофспілково-кооперативному секторі помітно вищий,ніж в інших сферах економіки.

Формування приватного сектора відбувалось не вумовах вільної конкуренції, а під безпосереднімкерівництвом держави і міжнародних сіоністськихорганізацій. Поряд із сучасним великим виробництвомстворювались і підтримувались дрібні приватніпідприємства з кількістю працюючих до 20 чол., які вкінці 80-х років складали близько 80% усіхпідприємств. Широко практикувався «сімейний бізнес».Така політика відповідала офіційній доктрині«соціальної держави», сприяла зайнятості населення,

створювала умови для подальшої лібералізаціїекономіки.

194

Протягом кількох десятиліть, до кінця 70-хроків, господарство Ізраїлю розвивалось екстенсивнимшляхом, споживання товарів і послуг значнопереважало Вад їх виробництвом. Розрив між нимикомпенсувався грошовими і товарними потоками з-закордону. Головним дестабілізуючим фактором сталагонка озброєнь, внаслідок якої підвищились податкина підприємництво і фінансову діяльність. Назріланеобхідність реформ ринкового характеру. Структурнуперебудову ізраїльської економіки взяли на себеправопентристські партії. Після приходу до влади в1977 р. блок Лікуд проголосив курс на значнеобмеження державного втручання в економіку,лібералізацію господарства. Була прове-» денадевальвація шекеля на 92% і введений його плаваючийкурс. Послаблювався контроль над валютнимиопераціями, відмінялись податки на імпорт і субсидіїна експррт,, відпускались ціни на основні продуктихарчування. Ці заходи викликали в Ізраїлі еко-номічний хаос. Почалось неконтрольбване зростанняпін. Інфляція переросла в гіперінфляцію. Зрісбюджетний дефіцит. Різко скоротились виробничіінвестиції. Спекуляції набули такого розмаху, щоспричинили крах Тель-Авівської біржі (1983). Першаспроба економічних реформ в Ізраїлі виявиласьневдалбю. Знову стало необхідним державнерегулювання.

Протягом семи років політична інаукова елітакраїни аналізувала допущені помилки і розробляла"йОву концепцію реформ. У 1985 р. урядовий блоксоціал-демократичних і ліберальних партій прийнявмасштабну програЗйу оздоровлення економіки наринкових засадах, яка почалаусїЙщно виконуватись. У90-х роках в Ізраїлі відбувалося економічневіднесення. Розпад СРСР викликав масову еміграціюрадянських євреїв, що сприяло розширеннюспоживання, збільшенню будівництва, зростанню об-сягів виробництва в легкій і харчовійпромисловості. Приїзд великої кількості освіченихфахівїцв дав поштовх розвитку на-укоємних івисокотбхнологічнйх галузей. Іншим стимулом про-гресу стали позитивні зрушення у врегулюванніблизькосхідного конфлікту. Ізраїль також успішновключався у завоювання нових зовнішніх ринків "уКраїнах Далекого Сходу, Латинської Америки,Центральної АзЙ, Східної Європи.

Держава виступай-гарантом соціального захистунаселення. Введені в дію кілька проеКтів. Програманаціонального страхування передбачає виплати? постарості, інвалідності, безробіттю, а такождопомоги працівникам підприємств, щозбанкрутували, солдатам запасу під час' щорічнихзборів, сім'ям з дітьми. Програми страхування за

умовами трудових угод здійснюються профспілками, акошти на них формуються з внесків роботодавців іпрацюючих. Бюджетні урядові асигнування йдуть навиплату пенсій державним службовцям, інвалідамізраїльської армії,

195

особам, що постраждали в результаті сутичок уприкордонній смузі, жертвам нацизму. Програмисоціальної допомоги адресовані людям, які не можутьзабезпечити собі прожитковий мінімум і не маютьджерел для існування. На соціальний захист в Ізраїлів окремі періоди направлялось 25-28% видатківдержавного бюджету. Значна увага приділяється такожмедичному обслуговуванню населення. Середнятривалість життя громадян Ізраїлю на даний періодскладає для жінок 79,9 року, для чоловіків -76,3року. Середньостатистична сім'я після сплатиподатків має місячний прибуток у сумі 8 000 шек.(близько 2,5 тис. дол.). 70% сімей володіють житлом,де на кожного члена припадає одна й більше кімнат.

Зовнішня політикаУ момент створення держави Ізраїль основним

принципом її зовнішньої політики проголошувавсяпринцип «неідентифі-кації», тобто відмови відпідтримки курсу будь-якої з великих держав. Напочатку б0-х років успішно закінчились складніпереговори із Західною Німеччиною, яка визнала своювідповідальність за політику геноциду (голокосту)проти євреїв із боку фашистів. Була підписана угодапро виплату репарацій державі Ізраїль і реституційокремим громадянам як компенсацію за переслідуваннягітлерівськім режимом. З 1952 по 1984 рр. Ізраїльотримав від ФРН близько 7 млрд. дол. у виглядігрошових виплат і товарних поставок.

Головною проблемою зовнішньої політики Ізраїлю єконфронтація з арабськім світом, яка включаєвійськове протистояння, необхідність поверненняарабам окупованих територій, створення незалежноїПалестинської держави. Ізраїль несе свою частинувідповідальності за затяжний близькосхіднийконфлікт, що триває понад 50 років. З середини 50 хрр. у зовнішній політиці Ізраїль почав орієнтуватисяна країни Заходу, в першу чергу на СПІА.Розгорнулась його політична, економічна, військоваінтеграція із західними партнерами. На початку 60-хроків адміністрація президента Д. Кеннеді офіційнозаявила про «особливі стосунки» з Ізраїлем, прагнучивикористати співпрацю для вирішення своїхгеополітичних поривань на Близькому Сході, За 1948-1984 рр., тобто в той час, коли відбулося 5 арабо-ізраїльсь-ких воєн, США надали Ізраїлю допомогу на28,5 млрд. дол., 70% якої призначалося на закупкузброї. Одночасно США намагалися знайти політичнішляхи розблокування близькосхідної кризи. Вонивиступали посередниками у двосторонньому врегулю-ванні між Ізраїлем і Єгиптом і підписанні Кемп-Девідських угод. У нових міжнародних умовах кінця80-х - початку 90-х рр.

розпочалися мирні переговори між Ізраїлем і ОВП, на якихпідписано кілька угод про поетапне створення незалежноїарабської Палестинської держави.

31. АРАБСЬКІ КРАЇНИ: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

У даний період у світі нараховується 19 арабськихкраїн, які поділяються на 3 групи: африканську(Алжир, Марокко, Мавританія, Туніс, Лівія, Судан),східнооередаемноморську (Єгипет, Си-рія, Дівай,Йорданія, Ірак, Палестинська автономія), аравійську(Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар,Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де проживає значнакількість арабського населення, іноді деякі з цихкраїн також відкосять до арабських.

Суспільно-політичні1 орієнтириПісля Другої світової війни в арабському світі

завершився процес завоювання незалежності колоніямиі підмандатними територіями. В ряді країн булискинуті реакційні режими, які проводилиантинаціональну політику і дупускали західне втру-чання у свої внутрішні справи на основі укладенихнерівноправних договорів, особливих прав,, Привизначенні подальших шляхів розвитку провідніполіти^рі сили керувались теоріями арабськогонаціоналізму і арабського соціалізму. Національніідеї були сильним засобом консолідації мас уборотьбі проти колоніалізму в усіх його формах наоснові власних цінностей за створення сильнихнезалежних, держав. Арабський соціалізм базувався наідеях про загальну рівність, соціальнусправедливість, провідну роль держави в^ економіці,пристосованих до конкретних умов кожної країни. )?(:1.94 7 р. Мішель Афляк і Салях Би-тар створилиПартію ара^еькргр соціалістичного відродження -ПАСВ(арабською БААС)- В рснову баасистської ідеологіїбула покладена тріада: єдність - рвобода -соціалізм. Лозунгом ПАСВ став вислів «Арабська надіяєдина, її місія безсмертна». Свою мету партіявбачала в, подоланні розробленості арабів у націо-нальних державах і сдчврренні єдиної арабськоїмакродержави. Пізніше ПАСВ стала преддячою в Сиріїта Іраку. Ідея арабської єдності трансформувадас^іпочала трактуватись як тісне співробітництво міжокремими країнами.

У 60-70-х роках добудову арабського соціалізму якголовну мету проголошували Єгипет, Сирія, Ірак,Алжир, Туніс. З часом під впливом і внутрішніхфакторів, і міжнародних змін правляча елітапоступово знімала соціалістичні лозунги іпереорієнтовувалась на національний капіталізм.Особливим шляхом

соціалістичної джамахирії продовжує розвиватисьЛівія. Певну роль в арабських країнах відіграє такожісламській фундамен-талізм, який передбачає побудовудержави і суспільства за канонами мусульманськоїрелігії і має яскраво виражений антизахід-нийхарактер. Саме на цій основі формувались монархіїАравійського півострова.

Економічні перетворенняАрабські країни значно різняться між собою за

територією, кількістю населення, економічнимпотенціалом, політичним устроєм. Та незалежно відцього в них проявляються спільйі-тенденції розвиткуі розв'язуються подібні економічні завдання. Варабському регіоні в цілому несприятливі умови длясільськогосподарського виробництва, гостро невистачає оброблюваних площ і води. В деяких країнахможливе лише оазисне землеробство. В ОАЕоброблялося 12% території, в Катарі - 10%, в Бах-рейні - 4,2%, в Омані - 0,1%. Земля, як правило,належала поміщикам, родовій знаті, в ряді країн -колонізаторам, європейським переселенцям. Пануваливідсталі докапіталістичні Виробничі відносини.Існувала соціальна напруженість. Одним із наслідківцієї ситуації стала продовольча проблема.

В арабських країнах були проведені аграрніреформи. Обмежувалась або повністю ліквідуваласьфеодальна земельна власність і іноземнеземлеволодіння. Почали створюватись кооперативи ідержавні господарства. Зберігалась дрібна селянськавласність. ; Селяни на пільгових умовах отримувализемлю. В результаті аграрних реформ створювавсякапіталістичний сектор у сільському господарстві,започатковувались ринкові перетворення, підвищу-валась товарність, покращувались умови життясільського населення. Для модернізації сільськогогосподарства були потрібні значнікапіталовкладення. Тому найбільших успіхів у ційсфері досягай нафтовидобувні монархії Аравійськогопівострова, а найменших - Мавританія, Судан, Ємен.На закупку продовольства в 1995-2000 рр. арабськікраїни планували виділити 35,5 млрд. дол.

Ще одним важливим напрямком економічнихперетворень було реформування промисловості. Рівеньпромислового розвитку на момент здобуттянезалежності був різним. В Єгипті, Тунісі, Іраку,Сирії існували підприємства легкої і харчовоїгалузей, в Марокко, Алжирі, Іраку — об'єктинафтовидобування і гірничорудної промисловості, щоналежали, як правило, іноземним власникам. УМавританії, Лівії, Судані, країнах Аравійськогопівострова промислових підприємств практично небуло. Провідну роль у здійсненні індустріалізації

відіграла держава. Проводилась націоналізаціяіноземних і великих місцевих промислових,фінансових, торгових компаній. Стимулювалось дрібнеі середнє

198

приватне підприємництво. Створювались нові галузіпромисловості, особливо важкої. Окремо вартовиділити заходи з освоєння нафтових багатстврегіону. Багаті на нафту країни змогли інтегруватисьу світове господарство. Видобуток 1 т Саудівськоїнафти обходився в 2 дол. (в СІЛА - 28 дол., вПівнічному морі -55 дол.). На початку 70-х роківзахідноєвропейські країни і Японія задовольняли своїпотреби за рахунок арабської нафти в середньому на60%, СІЛА - на 25%. Здобутий таким чином арабськийкапітал породив феномен нафтодоларів, включився усвітову фінансову систему.

У результаті перетворень 60-70-х років в Алжирі,Лівії, Сирії провідним став державно-капіталістичнийуклад. В Єгипті, Йорданії, Марокко, Судані, Тунісі,Лівані взаємодіяли і доповнювали один одногокапіталістичний і дрібнотоварний сектор. В Са-удівській Аравії, Ємені, Мавританії, Оманікапіталістичні відносини активно впроваджувалися» угосподарське життя, але співіснували з феодальнимиі, патріархальними. На поч. 80-х років позитивнароль всеосяжвррр, контролю над економікою булавичерпана. У 80-90-х роках були проведені ринковіперетворення і почалось обмеження ролі держави.Основними напрямками реформ стали: скорочення абоповне зняття державних дотацій і субсидій длябагатьох галузей, лібералізація цін, ліквідаціяобмежень на валютні операції, вільний обмінний курснаціональних валют, приватизація державноївласності, відкриття приватних банків, залученняіноземних; інвестицій.

У ході реформ у суспільствівідбулися політичнізміни. Руйнувались докапіталістичні відносини.Зменшувалась кількість кочових племен бедуїнів,зростали, середні міські верстви: службовці,офіцерство, студентствої.інтелігенція. Зберігаютьсясуспільні групи і прошарки перехідного періоду.Становище людини в суспільстві, можливості кар'єривсе ще залежать від належності до того чи іншогороду, •племені, близькості до оточення лідерів чикоролівських сімей. Велика; увага в арабськихдержавах приділяється підготовні кадрів» освіті,охороні здоров'я.

Міжарабські відносиниАраби об'єднані спільними етнічними ознаками,

мовою, релігією, культурою і, незважаючи на те, щоживуть у різних державах, вважають себе єдиноюнацією. Арабські країни будують відносини між собоюі в міжнародному аспекті на принципах єдності іспівробітництва. У 194$ р. виникла Ліга арабськихдержав, яку заснували Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак,Йорданія, Саудівська Аравія і Ємен. Надалі її

членами стали Лівія (1953), Судан (1956), Марокко,Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн,Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританія (1973),Сомалі (1974), Палестина

199

(1976), Джібуті (1977), Коморські острови (1993).Устав Ліги передбачає координацію діяльності їїчленів у політичній, військовій, економічній таінших сферах, забороняє використання сили приврегулюванні суперечностей між членами Ліги івимагає визнання режимів, які знаходяться при владів країнах-учасницях.

6 аравійських монархій об'єдналися дляспівпраці, інтеграції і координації дій в усіхобластях, забезпечення обороноздатності в Радуспівробітництва арабських держав Перської затоки(1981). Члени створеного в 1989 р. Союзу АрабськогоМагрибу - Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс -проводять спільну економічну політику, зокрема, назовнішніх ринках. Нафтовий фактор відіграєнадзвичайно важливу роль в економіці арабськихкраїн, визначає їх місце у світовому господарстві. ВСаудівській Аравії зосереджено 25% світових запасівнафти, в Іраку - 11%, в Кувейті і ОАЕ - по 10%. У80-ті роки Саудівська Аравія, Ірак і Кувейтекспортували близько половини нафти, яка надходилана міжнародний ринок. В країнах регіону зосереджено40% світових запасів газу. Тут сходяться повітряні ісухопутні шляхи, які зв'язують Європу і Азію.Більшість арабських держав Перської затоки є такожвеликими експортерами капіталу. Так, в 1997 р.зарубіжні авуари Кувейту становили 120 млрд. дол.Регіон є містким ринком збуту. В 1992 р. СаудівськаАравія ввезла товарів на 34 млрд. дол., а Кувейт -на 7 млрд. Нафтовидобувні держави виділяють субсидіїтим арабським країнам, де нафти немає або ж їїнедостатньо для підтримки економіки і життєвихстандартів, наприклад, Мавританії, Марокко, Судану,Йорданії тощо. Із 12-ти членів Організації країн-експортерів нафти 7 е арабськими державами (Алжир,Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія),що дозволяє їм суттєво впливати на регулюваннясвітових цін і обсягів видобутку нафти, освоєннянових родовищ. Нині ОПЕК контролює третину видобуткунафти у світі.

Близький Схід, район Перської затоки є зоноюсуперництва держав, що мають тут свої інтереси.Арабські країни виробили єдину політику щодоблизькосхідного конфлікту і проблеми створенняПалестинської держави. Організація визволенняПалестини отримувала велику фінансову, військову,політичну, моральну допомогу, особливо від монархійАравійського півострова. У 1973 р. на знак протеступроти проізраїльської позиції Заходу в черговійарабо-ізраїльський війні арабські держави з метоюздійснити тиск на західний світ припинили поставкинафти на світовий ринок, чим спричинили енергетичнукризу. Коли Єгипет підписав сепаратний мир з

Ізраїлем (1979), він був виключений з Ліги арабськихдержав і зазнав загального бойкоту. Лише після змінивищого керівництва Єгипет зміг поступово відновитивтрачені позиції.

У 80-90-х роках XX ст. на Близькому Сходівиникли ще два вогнища напруженості. Побоюючисьпоширення іранської ре-

200

волюції, країни регіону сприяли озброєнню Іраку,сподіваючись, що могутні іракські збройні силизабезпечать стабільність і здійснять позитивнийвплив на врегулювання близькосхідного конфлікту таінші можливі потрясіння. Суперечності між Іраном іІраком вилились у війну 1980-1988 рр. Після їїзакінчення конфронтація сторін тривала, вонипродовжували озброюватись. В 1996 р. Іран маввійськовий бюджет у розмірі 2,3 млрд. дол. В йогозбройних силах нараховувалось 513 тис.військовослужбовців, 1 555 танків, 950 БТР і БМП,119 бойових кораблів, 295 літаків і Вертольотів. Насвоєму озброєнні 382-тисячна іракська армія мала 2700 танків, 4 400 БТР і БМП. 22 військові кораблі,483 літаки і вертольоти, а її військовий бюджетстановив 2,7 млрд. дол. Протистояння між цимикраїнами триває й надалі.

Відчутним ударом по ідеї арабської єдності сталаагресія Іраку проти Кувейту, однієї арабськоїдержави проти іншої. Вона викликала гостру політичнукризу в арабському світі, оскільки Ірак підтрималиЛівія і,ОВП. Після цього аравійські монархії припи-нили виплату субсидій палестинському руху, якастановила близько 6 млрд. дол. щорічно. Численнапалестинська діаспора була витіснена з Кувейту.Іракська агресія,, поразка Кувейту поставили підсумнів попередню.концепцію національної безпеки, якабазувалася на принципі опори яа власні сили. Булипідписані договори про військове співробітництво на10 років Кувейту із США (1991), Великобританією іФранцією (1992), з Росією (1993). У, Кувейтірозміщені війська СІЛА. Аравійські монархії Виробилиспільну оборонну доктрину і створили об'єднанийвійськовий контингент «Щит півострова», щовикористовується як сили швидкого реагування.Конфлікти і можливість бойових дій є причиною'закупок арабськими країнами великої кількостінайсучасніших озброєнь. Після краху СРСР 70%світового продажу зброї контролювали США. В 1993 р.вони продали військової техиікй і озброєнь на суму22,3 млрд. дол., Росія - на 2,8 млрд. дол.,Великобританія -на 2,3 млрд. дол. Загальні витратиарабських країн на закупку зброї в 1995 р. досягли180 млрд. дол. . :,

32. БЛИЗЬКОСХІДНИЙ Кр^ФЛЇКТ

Виникнення близькосхідної кризи.Палестинська війна (1948-1940)

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячоюточкою» планети, до якої прикута увага евітов&госпівтовариства. Близькосхідний конфлікт має дваважливі аспекти. По-перше, це палестинська проблема

і право арабського народу Палестини на

201

самовизначення і створення незалежної держави; по-друге—взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнамирегіону.

Між арабським і єврейським народами склалися дуженапружені відносини, які переростали в збройнісутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальністьза ситуацію, яка виникла в результаті її політики вПалестині, передала це питання на розгляд 00Н.

Палестинська проблема обговорювалась нанадзвичайній сесії Генеральної Асамблеї 00Н уквітні-травні 1947 р. і на другій сесії ГенеральноїАсамблеї 00Н у вересні-листопаді 1947 р. Вона немала простих рішень і зачіпала інтереси багатьохсторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада1947 р. була прийнята резолюція 00Н № 181 проприпинення дії англійського мандату і поділПалестини на дві держави - єврейську і арабську.Відповідно до резолюції, арабську державупланувалось створити на площі 11,1 тис. кв. км(42,8% території), єврейській державі відводилось14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та йогооколиці виділялись у спеціальну зону під міжнароднимконтролем. Резолюція передбачала тісні зв'язки міжновими державами, які включали економічний і митнийсоюз, спільність валют, єдину транспортну таіригаційну систему. Арабська і єврейська державимали бути створені до жовтня 1948 р. за обов'язковоїучасті спеціальної комісії 00Н. Резолюція 00Н малаконструктивний характер і задовольняла законне правоарабського і єврейського народів Палестини насамовизначення, дозволяла кожному з них створитисвою державу і погасити напруження в регіоні. За неїпроголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом зАнглію) утримались. Арабські країни і палестинськінаціональні організації виступали категорично протистворення єврейської держави в Палестині і готовібули запобігти цьому, застосувавши силу.

14 травня 1948 р. закінчився англійський мандатна управління Палестиною. В цей же день відбулосяофіційне проголошення держави Ізраїль.

15 травня 1948 р. сім арабських держав - Єгипет,Сирія, Йорданія, Ліван, Ірак, Ємен, СаудівськаАравія — розпочали війну проти єврейської держави.Вони розраховували здобути легку перемогу і силоюзброї вирішити проблему палестинських територій накористь арабів. Спочатку перебіг бойових дійскладався успішно для арабських держав, аленезабаром з'ясувалося, що вони погано підготовленідо війни, не мають конкретного плану і спільногокерівництва. Ізраїльська армія перейшла в наступ іокупувала більшу частину Палестини. Війна 1948-1949років закінчилася перемогою Ізраїлю. Припосередництві 00Н в 1949 р. були укладені

двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний небув. Не

202

були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусіднімиарабськими державами, лише проведені демаркаційнілінії. В результаті Палестинської війни 1948-1949років Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км території, яказа рішенням 00Н відводилась арабській державі. Рештатериторії цієї так і не створеної держави відійшлаЄгипту (сектор Газа)та Йорданії (західний берег р.Йордан). Рятуючись від бойових дій і терору, всусідні держави втекло 900 тис. палестинськихарабів. Виникла складна проблема палестинськихбіженців-. Радянський Союз в арабо-ізраїльськійвійні 1948-1949 рр. підтримував єврейську сторону.

Алгло-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту (1956)В 1956 р. президент Єгипту Г.А. Насер видав указ

про націоналізацію Суепького каналу, що належаванглійському і французькому капіталу.Єгипетськасторона також перекрила Акабсь-ку затокуі позбавила Ізраїль виходу в Червоне море. Англія,Франщя, Ізраїль вирішили збройним шляхом розв'язатискладні проблеми взаємовідносин з Єгиптом. 29жовтня 1956 р. ізраїльська армія розпочала наступна Синайському півострові, 31 жовтня Англія іФранція завдали бомбових ударів по єгипетськихмістах, а через тиждень висадили свої війська найого території. Радянське керівництво зробилокілька офіційних заяв в 00Н, виступаючи на захистЄгипту, направило лідерам Англії, Франції таІзраїлю послання, попереджаючи про свою готовністьвступити в конфліктна його боці. Надалі це сприялотісному зближенню Єгипту та. інших арабських країнз СРСР у військовій сфері. 7 листопада 1956 р.Генеральна Асамблея 00Н прийняла резолюцію звимогою припинити вогонь і вивести іноземні військаз території Єгипту.. Вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону встановлюваласябуферна зонаіз перебуванням надзвичайних збройних сил ООН< якірозвели воюючі сторони. Під контролем 00Н булиевакуйовані війська Англії і Франції (грудень 1956р.) та Ізраїлю (березенїД!й57 р.).

Після цієї вдйявіВІдбулася інтернаціоналізаціяблизькосхідного конфлікту, проявилося прагненняміжнародних військово-політичних союзіВівТручатисяв перебіг подій у регіоні й впливати на нього.Арабські країни почали шукати підтримки і допомогив СРСР, Ізраїль - у країн Заходу на чолі з СІЛА.

Створення Організації визволеная ПалестиниПоразки у війнах з Ізраїлем стали національною

трагедією для арабського народу Палестини. Діючіпартії та угруповання виявилися нездатнимиорганізувати й очолити маси в нових умовах, щосклалися після створення Ізраїлю. У перші роки після

війни 1948-1949 рр. боротьба палестинців за своїправа пішла на спад. Відбувалася переоцінкаполітичних та ідеологічних цінностей, спробиусвідомити причини національної катастрофи і зробитивисновки. Знаходячись у вигнанні, значна частинапалестинців активно включилася в економічне ігромадське життя країн перебування - Єгипту, Сирії,Йорданії, Лівану, Іраку, Кувейту, СаудівськоїАравії, Лівії та ін. В арабських державах виникланова палестинська інтелігенція - вчителі, лікарі,інженери, юристи, підприємці та ін. В кінці 50-х -на початку 60-х років почалося відродженняпалестинського національно-визвольного руху на новійоснові. У боротьбу вступило нове покоління, якевиросло в умовах вигнання і вважало, щопалестинський народ повинен відмовитися відпасивності і взяти вирішення своєї долі у власніруки, спираючись на допомогу арабських держав. У1959 р. група молодих палестинців на чолі з ЯсеромАрафатом створила організацію ФАТХ (Рухпалестинського національного визволення).

В 1964 р. в арабському секторі Єрусалимавідбувся Палестинський національний конгрес, вроботі якого взяло участь 400 делегатів. Вінпроголосив створення Організації визволенняПалестини (ОВП), затвердив Національну хартію істатут, прийняв рішення про формування армії. УНаціональній хартії визначалися мета і завданнянаціонально-визвольного руху Палестини. Воназасуджувала сіонізм, оголошувала незаконним поділПалестини На основі резолюції 00Н від 29 листопада1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають правостворити державу в Палестині; Відповідальність завизволення Палестини від сіоністських окупантівпокладалася на ОВП і «всю арабську націю». Єдинимзасобом Досягнення мети визнавалася збройна бороть-ба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинцівважалися її членами. Вищим органом ОВП булаНаціональна рада Палестини, яка обиралась терміномна 3 роки. Її керівником став Ахмед Шукейрі. Дляфінансування діяльності організації створювавсяПалестинський національний фонд, який формувався зарахунок внесків палестинців, пожертв, дарів різнихоб'єднань і окремих осіб, дотацій Ліги арабськихдержав і окремих арабських країн і т.д. Виникализбройні загони палестинського руху.

Організація визволення Палестини очолила свійнарод у його боротьбі за самовизначення і створеннянаціональної держави. В той же час в її програмімістилися положення, які не могли знайти підтримкисвітового співтовариства, зокрема, знищення збройнимшляхом Ізраїлю, створеного за рішенням 00Н. Цейпідхід розцінювався як міжнародний тероризм. ОВП не

дістала офіційного визнання у світі, хоча їйнадавало допомогу багато держав. Палестинськіекстремісти здійснили ряд терористичних

204

\ актів у країнах Заходу. Ізраїль на міжнароднійарені постійно звинувачував ОВП у ворожих діяхпроти мирного населення, які не могла виправдатиніяка висока мета. Світова громадська думканасторожено оцінювала діяльність Організаціївизволення Палестини.

Арабо-ізраїльські війви 1967, 1973, 1982 рр.5 червня 1967 р. Ізраїль розпочав війну проти

Єгипту, Сирії, Йорданії. Його військово-повітрянісили завдали удару по 16 єгипетських військовихаеродромах. Використовуючи фактор раптовості,Ізраїль захопив Синайський півострів, секторГаза, землі на західному березі р. Йордан,арабську частину Єрусалима, Голанські висоти.Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабськихтериторій. Активні бойові дії велася протягомперших шести днів, потім війна набула затяжногохарактеру. У 1970 р. сторони підписали перемир'я,.

22 листопада 1967 р. Рада Безпеки 00Нприйняла резолюцію № 242, яка містила положенняпро вивід ізраїльських військ з окупованихтериторій, припинення війни на Близькому Сході,визнання права на суверенітет усіх державрегіону, справедливе вирішення проблемипалестинських біженців» свободу навігації вміжнародних водах.

6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сиріята Ізраїль. Бойові дії показали значно вищийрівень боєздатності арабських армій, які одержалипередову радянську військову техніку, зокрема,системи протиповітряної оборони, літаки, танки.Ізраїльська армія зазнала важких поразок. У ходівійни арабські країни застосували економічнісанкції проти Заходу, який надавав підтримкуІзраїлю, припинили поставляти нафту насвітовий .риноїк, вдо викликало енергетичну кризуі різке зростання пін ва нафтопродукти. Більшістьєвропейських держав виступили »з-;вакликом дот-римуватися резолюції Ради Безпеки 00Н від 22листопада 1967 р. Англія і Франція заборонилиекспорт збрОїіВокдочим сторонам.

Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєнпереконливо довели, що вирішити палестинськупроблему] лище силою зброї неможливо. Почалисяпошуки шляхів поді'І'ичноговрегулюван-ня.Організація визволення Палестини знала своювимогу знищення держави Ізраїль і визналаможливість переговорів, що змінило ставлення донеї у світі. В 1974 рьі делегація ОВП вперше булазапрошена на засідання Генеральної Асамблеї 00Н і

одержала міжнародне визнання як законнийпредставник арабського народу Палестини. Їйнадавався статус спостерігача в 00Н, вона дісталаправо працювати в інших міжнародних організаціях,почала завойовувати прихильників.

205

Після війни 1973 р. була порушеназагальноарабська єдність щодо палестинськогопитання. Новий президент Єгипту А. Садат змінивзовнішньополітичну орієнтацію (з Радянського Союзуна США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраїлем.В 1979 р. в літній резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем іЄгиптом. Між обома країнами припинявся стан війни,ізраїльські війська поетапно виводились ізСинайського півострова, де відновлювавсяєгипетський суверенітет. Цей договір відповідавнаціональним інтересам Єгипту, але завдавав шкодизагальним арабським інтересам і боротьбі зІзраїлем. Він дістав високу оцінку на Заході.Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М.Бегін були нагороджені Нобелівською премією миру зановий підхід до близькосхідного врегулювання і про-рив у складних арабо-єврейських відносинах.Арабські країни розцінили дії А. Садата як зраду,розірвали з Єгиптом дипломатичні відносини таекономічні зв'язки. Садат був убитиймусульманськими терористами.

У 1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану,прагнучи знищити штаб-квартиру Організаціївизволення Палестини та її збройні формування.Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснилипалестинців з території Лівану. На лівано-ізраїльсь-кому кордоні була створена 45-кілометровазона безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабськихдержав, у Лівані постійно знаходяться військаСирії.

Палестинська проблема на сучасному етапіУ кінці 80-х - на початку 90-х років розпочалися

переговори між лідерами ОВП та Ізраїлю, яківідбувались у кілька етапів при посередництві США.Була прийнята ізраїльська формула «Мир в обмін наземлю». У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укладенодоговір про поетапне врегулювання і СтворенняПалестинської держави на територіях, що окуповані,але не анексовані Ізраїлем {сектор Газа, західнийберег р. Йордан). На першому етапі врегулюваннявводилася палестинська автономія, надалі плану-валося надати їй повну незалежність.

В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем таЙорданією. Переговори з Сирією поки що завершилисябезрезультатно, бо сирійська сторона неодмінноюумовою укладення договору висуває вимогу проповернення своєї території -Голанських висот.

Єврейські і арабські екстремісти намагаютьсязірвати процес близькосхідного примирення.Здійснено ряд терористичних актів. Проте переговоритривають.

33. ЄГИПЕТ

Боротьба за національну незалежність. Революція1952 р.

Під час Другої світової війни Єгипет бувнайважливішим плацдармом Великобританії наБлизькому Сході і в Африці. У перші повоєнні рокизберігалась англійська військова присутність україні, постійне втручання у внутрішні, справиЄгипту здійснювалося на підставі умов договору І936р., термін дії якого мав закінчитись у 1956 р.Єгипетські иапіонально-патріотичні сили вимагалидострокового припинення дії договору і справжньоїнезалежності. Натомість у 1946 ^Великобританіївдалося в черговий раз нав'язати правлячиїІІ^йідамЄгипту нерівноправну угоду, що підтверджувала іко^^тйзувала умови договору 1936 р. В Єгиптізберігались ан^йріські військово-морські івійськово-повітряні бази. Англія ^ІііійЙйЬгїиравоввести в країну додаткові військові контингенти вб^^ррф час, коли, на її думку, Єгипту загрожуваланебезпека» а^^ймЙ^іїїІїВкористовувати єгипетськівійська за межами 'країни ДЙЕЯ своїх військовихоперацій. Створювалась змішана англо-єгипетськарада спільної оборони. Великобританія -зобов'язувалася вивести свої війська із зониСуецького каналу» Каїра і Олександрії не раніше,ніж через три роки, якщо ситуація буде сприятливою.

У 1947 р. питання про вивід англійських військ зЄгипту і ліквідацію нерівноправних угод'ізВеликобританією, які обмежували суверенітет країни,було винесено на розгляд Ради Безпеки 00Н. Цейорган десять разів обговорював єгипетське питання,але так і не прийняв конкретного рішення.Необхідність перебування своїх військ у ЄгиптіВеликобританія мотивувала політичною нестабільністюв регіоні і небезпекою, яку приховувало в собіарабо'еврейське протистояння.

У країні активізувався патріотичний рух, .щоборовся проти монархічного режиму, корумпованоїбюрократії, великої буржуазії і поміщиків, усіхтих, хто не хотів або не вмів захищати національніінтереси. У 1951 р. розпочалися масові анти-англійські виступи, зіткнення з військами іполіцією. Буржуазні партії скомпрометували себенерішучістю,' половинчастістю дій і втратилиавторитет у значної частини єгипетського сус-пільства. Ініціатива перейшла до рук військових. Улавах єгипетської армії виникла організація«Вільні, офіцери», ініціатором створення ікерівникомякої бувГ-А. Наеер. Вона ставила передсобою завдання здійснити державний переворот,скинути короля Фарука, передати владу

політикам,,які провели б у країні реформи. Активнуучасть у роботі організації брало близько 300офіцерів, а кількість її прихильників на поч. 50-хроків досягла

207

1 000 чол. Її діяльність була суворозаконспірована. Організація складалась із груп по3-5 чол., яким нічого не було відомо про роботуінших. Лише Насер знав усіх членів « Вільнихофіцерів ». Координацію роботи груп здійснювавВиконавчий комітет, який очолював офіцер ізнайвищим військовим званням - генерал-майор М.Нагіб.

У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація«Вільні офіцери» захопила владу в Каїрі. Переворотбув старанно підготовлений і проведений за планом,розробленим Г.А. Насером. Бойові загони підкомандуванням 99-ти офіцерів зайняли всістратегічні пункти столиці. Їх паролем стало слово«перемога». Король Фарук відрікся від престолу ізалишив країну. Влада перейшла до рук Радиреволюційного командування, яку очолив М. Нагіб.Він став першим тимчасовим президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох років М.Нагіб вважався вождем єгипетської революції,ініціатором оновлення країни. Його заступник Г.А.Насер залишався в тіні, будучи для широкого загалускромним непомітним офіцером, одним із виконавцівприйнятих рішень. Його роль як справжньогокерівника Ради революційного командування неафішувалась.

Першим радикальним заходом нового режиму сталоприйняття закону про аграрну реформу від 9 вересня1952 р. Встановлювався земельний максимум дляпоміщиків у 200 федданів землі (один феддан - 0,42га). Ще 100 федданів могло перебувати у власностічленів їх сімей. Надлишки вилучалися державою за

викуп і продавалисябезземельним і

малоземельним селянам у розстрочку терміном на ЗОроків. Всього викупу підлягало 650 тис. федданівземлі. Спочатку військові збиралися передати владуіснуючим політичним партіям. Їх лідери дісталипропозицію оприлюднити програми і статут і подативідомості про фінанси. З'ясувалося, що стараполітична еліта не готова до радикальних змін іпрагне повернутися до колишніх порядків. У січні1953 р. політичні партії були розпущені. Набралачинності тимчасова конституція країни. 18 червня1953 р. в Єгипті було проголошено республіку.

208

Гамаль Абдель Насер

У зовнішній політиці Рада революційногокомандування в основному орієнтувалася на СІНА,сподіваючись на економічну і політичну допомогу. 19жовтня 1954 р. була укладена угода з Великобританієюпро вивід англійських військ з Єгипту протягом 20місяців від часу її підписання. Серед активнихдіячів нового режиму тривали суперечки з питання проперспективи розвитку Єгипту. Немолодий генерал М.Нагіб, хворий на ревматизм, мало цікавивсядіяльністю РРК, здебільшого обмежуючись підписаннямдокументів, які йому доставляли додому. Він схилявсядо компромісу з рядом впливових діячів часівмонархії та ісламськими фундаменталістами,(Проводивз ними таємні переговори. Така позиція невлаштовувала реформаторів, очолюваних Г.А. Насером.У листопаді 1954 р.М. Нагіб був усунутий зі своїхпосад і висланий в глухе, віддалене село, де провіврешту свого життя. Г.А. Насер офіційно очолив Радуреволюційного командування. , ,

Правління Г.А. Насера (1954-1970)28 березня 1955 р. Г.А. Насер уперше публічно

сформулював 6 принципів єгипетської революції: 1)ліквідація імперіалізму, 2) ліквідація феодалізму,3) ліквідація капіталістичних монополій, 4)встановлення соціальної справедливості, 5) створенняєдиної сильної національної армії, 6) встановленнядійсно демократичної системи. Вони мали лягти воснову моделі оновленої єгипетської держави.

23 червня 1956 р. була прийнята нова конституціякраїни. Єгипет проголошувався республікою, аєгипетський народ - частиною арабської нації.Законодавча влада належала парламенту — Національнимзборам, що обиралися шляхом загальних таємнихвиборів на 5 років. Главою держави був президент зширокими повноваженнями. Цю посаду обійняв Г.А.Насер.

Єгипетське керівництво розпочало переговори ізСША і Міжнародним банком реконструкції і розвиткупро отримання позик для економічних реформ,зокрема,, 9^і будівництво Асу-анської ТЕС на Нілі.Перед загрозою ізраїльської агресії Г.А. Насер шукавстратегічних партнерів, мав наї^ір закупити сучаснузброю для посилення боєздатності національної армії.Західні держави не пішли на військовеспівробітництво. Єгипетська сторона провелаконсультації про можливість втримання зброї з СРСР.У відповідь США і МБРР відмовили Єгипту в наданніобіцяних позик. Незадоволення Заходу 'викликала йактивна участь Насера в русі неприєднання.

Тоді в 1956 р. керівництво Єгипту націоналізувалоСуець-кий канал, плануючи направити доходи від йогоексплуатації на

економічне відродження країни. 44% акцій каналуналежало англійському уряду, 52% - французькимвласникам, незначна частина - США, що купили їх уВатикану. Щорічно Суецький канал давав компанії 35млн. фунтів стерлінгів чистого прибутку, з якихЄгипту виділявся І млн. фунт стерлінгів. Власникиакцій мали отримати компенсацію. Уряд Єгиптупідтверджував свободу судноплавства по каналу.

Великі держави, крім прямих прибутків,використовували геополітичні можливості власниківканалу для контролю над Близьким'Сходом. Вониорганізували антиєгйпетську кампанію, намагаючисьзберегти свої позиції в регіоні. З ініціативиВеликобританії в Лондоні відбулася нарада, на якійСША запропонували вивести Суецький канал з-підконтролю Єгипту і передати його під міжнароднеуправління. Рада Безпеки 00Н підтвердила суверенітетЄгипту над каналом (жовтень 1956 р.). Після провалуміжнародного тиску на Єгипет Англія і Франціярозв'язали інтервенцію проти нього, яку підтримавІзраїль. Радянський Союз надав Єгипту великуполітичну і дипломатичну підтримку. Була зробленазаява про можливість участі «радянськихдобровольців» у боях на боці Єгипту. Англо-франко-ізраїльсь-ка агресія закінчилася провалом. З цьогочасу остаточно визначилась орієнтація режиму Насерана СРСР.

У кінці 50-х років лідери країни взяли курс на«єгиптиза-цію» економіки. Акції іноземнихпідприємств продавались єгиптянам, їх контрольніпакети викуповувалися державою. У 1960-1963 рр. булопроведено націоналізацію за викуп великих про-мислових,, будівельних, транспортних компаній, щоналежали єгипетській буржуазії. Виник державнийсектор, який зайняв пріоритетні позиції. Інтенсивноздійснювалась індустріалізація.

До початку 70-х років було побудовано понад 1 000нових господарських об'єктів. У створеннінаціональної економіки Єгипет спирався на допомогуСРСР. 27 грудня 1958 р. була підписана угода проспорудження Асуанського гідроенергетичногокомплексу, для чого радянською стороною виділявсякредит на суму 90 млн. інвалютних рублів. 27 серпня1970 р. було прийняте рішення про надання ще 202,5млн. руб. Був розроблений унікальний проект ПЙС на12 турбін потужністю 175 тис. кВт кожна, спорудаякої була вирубана у скелі. Іригаційна системаскладалася з озера, трьох головних і 8-ми тис.додаткових польових каналів. Найцінніші історичніпам'ятки за допомогою ЮНЕСКО були перенесені в іншемісце. Асуанський комплекс став основою господарстваЄгипту і після закінчення будівництва приносивдержаві прибуток в 1 млрд. фунтів на рік. Електро-

енергія експортувалася в Сирію, Йорданію, СаудівськуАравію, Туреччину. Посівні площі країни збільшилисяна 30%. На

210

зрошуваних землях можна було збирати три врожаї нарік. Радянський Союз надав Єгипту допомогу вбудівництві 150 промислових, сільськогосподарських інавчальних об'єктів.

В економіці країни залишився і приватний сектор.Дрібним і середнім національним власникам належалиневеликі підприємства, ремісничі майстерні,заклади'обслуговуванняв легкій і харчовійпромисловості, у внутрішній торгівлі.

У бО-'х роках був прийнятий ряд доповнень дозакону про аграрну реформу 1952 р. Максимальнийрозмір земельних ділянок встановлювався в 50феддавів на власника і 100 федданів на його сім'ю. З1964 р. компенсація поміщикам за вилучену землювідмінялась, а викупні платежі для селян знижувалисьна 75%. Держава заохочувала створенн'яй&ооперативів.Велике значення надавалось освоєнню нових земель істворенню держгоспів у провінції Ат-Тахір і в районіАсуанської Греблі.

Г.А. Насер і його соратники негативно оцінювалипартійно-парламентську систему, що існувалавмонархічному Єгипті. Вони прагнули створити єдинуорганізацію, яка б виражала інтереси всіх групсуспільства. Спочатку така роль відводилася Націо-нальному конгресу народних сил, який прийнявпрограму «Хартія національних дій» (1962). Головноюметою режиму і суспільства проголбїпувалась побудова«єгипетського Соціалізму». Підкреслювався йогонаціональний характер, принципова відмінність відкомунізму, неприйняття диктатури пролетаріату,велике значення для єгиптян принципів і норм ісламу.В 1962-1963 рр. була створена насерівська партія -Арабський соціалістичний союз. У країні встановивсярежим особистої влади Г.А. Насера. Президент ставцентром політичної системи, а демократичні інститутимали допоміжний, другорядний характер. Реальноюопорою режиму були армія і органи держбезпеки. Опо-зиція переслідувалась.

У зовнішній політиці Г.А. Насер орієнтувався наСРСР, звідки отримував суттєву економічну,політичну, військову допомогу. Єгипет претендував наособливу об'єднуючу роль у регіоні. Згідно згеополітичною концепцією Насера, ЄгигіеТ був центромтрьох кіл: арабського, африканського,мусульманського. Насе^) прагнув об'єднати арабськікраїни в єдину державу. Практично ййму вдавалося надеякий час об'єднати Єгипет і Сирію (1958-1961) істворити Об'єднану Арабську Республік^. Одн^к доситьшвидко Сирія вийшла зі складу ОАР. Інші арабськікраїни не сприйняли ідею Насера, воліючи розвиватиськожна своїм шляхом. Єгипет активно підтримуваварабський народ ЇІалестини в його боротьбі протиізраїльської окупації за Створення незалежної

держави. Він воював проти Ізраїлю у війнах 50-60-хроків і під час війни 1967 р. втратив Синайськийпівострів і сектор Газа.

211

Наприкінці 60-х років позитивні можливостінасерівської моделі •«єгипетського соціалізму» восновному були вичерпані. Країна вступила в стадіюзатяжної кризи. Державний сектор працювавнеефективно. На загальний стан економіки негативновплинули такі наслідки поразки у війні з Ізраїлем1967 р., як закриття Суецького каналу, втратанафтопромислів на Синайському півострові,припинення туризму. Єгипет потребував фінансовоїдопомоги. Сподіваючись на отримання субсидій, Насерзмушений був піти на примирення з монархамиАравійського півострова, яких він завжди критикувавза деспотизм. В останні роки життя він зробив заявипро можливість поліпшення стосунків із СІЛА таіншими західними країнами. В 1970 р. Г.А. Насернесподівано помер від серцевого нападу в 52-річномувіці.

Г.А. Насер - видатний діяч єгипетського,арабського і світового національно-визвольного руху.Він відіграв визначну роль у визволенні Єгипту відмонархії і принизливого контролю Заходу, повернувпід суверенітет країни Суецький канал, наполегливоборовся проти ізраїльської експансії, зробив вагомийвнесок у розбудову незалежної єгипетської держави.Насер користувався величезною популярністю іавторитетом в арабських країнах і в усьому світі.Його методи боротьби за національні інтереси, модель«єгипетського соціалізму» вважалися найбільшефективними в ряді країн. Організації «Вільніофіцери» були створені в Сирії, Іраку, Лівії.Патріотично настроєні суспільні сили, в першу чергуофіцерство, на початкових етапах після приходу довлади в цих країнах орієнтувалися на насерівські ре-форми. Водночас він допустив ряд об'єктивних ісуб'єктивних помилок. Життя вимагало нових підходівдо вирішення проблем країни.

Правління А. Садата (1970-1981)Після смерті Г.А. Насера президентом Єгипту став

Анвар Садат, який докорінно змінив внутрішню ізовнішню політику країни. В економічній сферівводився інфітах - політика відкритих дверей.Створювались сприятливі умови для залучення іно-земного капіталу. Знімались обмеженням діяльностінаціональної буржуазії. Водночас не були розробленімеханізми захисту інтересів власнихтоваровиробників. В Єгипет ринув потік іноземнихтоварів. Іноземні капітали вкладалися лише внафтовий бізнес і фінанси. Випереджаючими темпамирозвивалась торгівля, а не промисловість і сільськегосподарство. За роки правління А. Садата в Єгиптіне було збудовано жодного великого підприємства.Недостатня увага до розвитку сільського госпо- '|

дарства привела до того, що більш як половинапродовольства,

212

стала ввозитися з-за кордону, у тому числі 70%необхідної кількості пшениці. Зовнішній борг країнизбільшився більш ніж у 10 разів - з 1,7 млрд. дол. в1971 р. до 20 млрд. дол. в 1981 р. Посилилисяструктурні диспропорції в господарстві. Сформуваласьнеокомпрад Орська буржуазія - «жирні коти інфітаху»,яка не була зацікавлена в розвитку національноговиробництва, а виконувала роль посередника міжєгипетським ринком та іноземними монополіями,

Такі тенденції в господарстві цривели до різкоїмайнової поляризації населення і високої соядіальноїнапруженості. Одночасно з інфітахом в економіці іполітичній сфері вводилася система «контрольованоїдемократії»- У 1971 р. була прийнята новаконституція Єгипту. Поряд з/даирокими законодавчимиповноваженнями президент мав право призначати нелише міністрів, але й губернаторів провінцій,редакторів газет, ректорів університетів та іншихвпливових офіційних осіб. Вищі державні чиновникивизначали зміст радіо- і 'телепередач, програми шкілі зміст проповідей у більшості мечетей. Вводиласябагатопартійність. Конституція 1971 р. забороняластворення політичних партій за класовою і релігійноюознакою, а також таких, що повторювали програми вжеіснуючих. На базі Арабського соціалістичного союзувиникли Арабська соціалістиічна партія, Со-ціалістично-ліберальна партія. Національно-прогресивна партія. У 1978 р. була створенаНаціонально-демократична партія на чолі зпрезидентом А. Садатом. Опозиція перебувала піджорстким контролем держави. Для боротьби з неюпрезидент видав ряд законодавчих актів, щосуперечили конституції і елементарним демократичнимнормам. Так, у президентському декреті «Про захистнаціональної єдності» (1978) б із 11 статейпередбачали каторжні роботи за антиурядові виступи,участь у несанкціонованих зборах, завдання збитківдержавному майну, порушення громадського спокою,організацію страйків. Закон «Про порок» (1980)вводив суворі покарання за підрив «національноїєдності і соціального миру» або ж «моральних ціннос-тей суспільства».

У зовнішній політиці відбулася переорієнтаціяЄгипту на СІЛА і західні країни. Під впливом їх булапорушена арабська єдність уставленні до Ізраїлю іпалестинської проблеми. Президент А. Садат поставивєгипетські національні інтереси вище відзагальноарабських. Були висунуті лозуягй'«Єгипетпонад усе!», «Єгипет по-перше, по-друге і вцілому!». У 1979 р. А. Садат підписав сепаратнудвосторонню угоду з Ізраїлем. Єгипет виходив іззбройного конфлікту і поетапно повертав своїокуповані території. Договір викликав загальне

обурення як в арабському світі, так і в самомуЄгипті. Більшість арабських країн розірвала

213

з ним дипломатичні відносини і припинила будь-якеспівробітництво. Єгипет був виключений з Лігиарабських держав. Всередині країни розпочалися акціїпротесту. А. Садат розпустив парламент, оскільки 33депутати в тій чи іншій формі не підтримали мирнийдоговір з Ізраїлем. У 1981 р. за особистим указомпрезидента в тюрмах опинилися представники всіхполітичних течій єгипетського суспільства ~ лівихсил, патріотично настроєної інтелігенції, лібералів,мусульманських фундаменталістів. Осінь 1981 р. вЄгипті дістала назву «осінь гніву».

6 жовтня 1981 р. президент А. Садат був убитий навійськовому параді в Каїрі ісламськимиекстремістами, які таким чином розправилися з ним зазраду арабських інтересів, співробітництво зІзраїлем і Заходом. Правління А. Садата оцінюєтьсядвояко. З одного боку він започаткував створення вЄгипті ринкової економіки на нових засадах, вивівкраїну зі стану багаторічної конфронтації зІзраїлем, скоротив військові витрати, повернувСинайський півострів. З іншого боку, президент А.Садат порушив загальноарабську єдність і не діставпідтримки єгипетського суспільства. Позитивніаспекти його діяльності почали проявлятися лишечерез певний час.

Правління X. Мубарака (з 1981 р.)Хосні Мубарак зайняв пост президента Єгипту

після загибелі А. Садата. Нова серія перетвореньмала поліпшити економічну ситуацію в країні,забезпечити політичну стабільність. Перш за всебули проведені заходи, які мали на метівстановлення контролю над мусульманськимифундаменталістськими організаціями. Були страченібойовики, що підготували і здійснили вбивство А.Садата. Переслідувались нелегальні угруповання, яківизнавали терор і насильство методами політичноїборотьби. В той же час з тюрем звільнялись більшпомірковані ісламські активісти, серед них і ті,хто критикував режим. Як і раніше, не допускаласяісламізація державних і юридичних структур, затерозширювався вплив релігії на побутовому рівні.Збільшилась кількість ісламських програм на радіо ітелебаченні. Розпочалося будівництво нових мечетей.Більше стало видаватися релігійної літератури. Курсна деполітизацію ісламу в Єгипті^ дав позитивнінаслідки. Екстремісти втратили значну частину своїхприхильників.

Нове керівництво Єгипту пішло на співробітництвоз іншими напрямками опозиції. Були звільненіполітв'язні, розширена діяльність легальнихполітичних партій, зняті обмеження для засобівмасової інформації. Відбулася демократизація

єгипетського суспільства. Для заснування новоїпартії необхідно було звертатися в Комітет зполітичних партій, який складався з трьох

214

міністрів (внутрішніх справ, юстиції і в справахпарламенту) і трьох призначених урядом чиновників начолі зі спікером. Рішення комітету має бутиодноголосним. Нині в Єгипті діє 14 партій. Закон провибори (1983)-ввів систему пропорційного пред-ставництва в парламенті. Для' проведення своїхкандидатів у вищий законодавчий орган партії повиннінабрати 8% голосів виборців. Опозиція має в ньомублизько третини місць. Правляча Напіонально-демократична партія, очолювана президентом X.Мубараком, контролює парламент і уряд і може назаконних підставах здійснювати свою полі'ийіву.

В економіці була проведена перебудова інфітаху зурахуванням помилок, допущених попередай»1 режимом.Вводився новий порядок залучення іноземнихінаюстипій у виробничі галузі за умови, що вони незаважатимутК і розвиватися єгипетськійпромисловості. Державний сектор'реорі'анізовувавсяна ринкових засадах, нерентабельні підприємсфваприватизувались. Про* те повністю він неліквідовувався. У-мвдеряівації зони Суецько-гоканалу були задіяні американські, англійські,японські капітали. Побудовані риболовецький порт,дві ГЕС, водогінні станції, дороги вздовж узбережжяі в бікКаїра, кілька сотень туристичних комплексів,яхт-клуб. Після остаточного виведення ізраїльськоїармії з Синайського півострова (19.82) тутстворюється новий потужний економічний районійляхо'и' залучення як державних, так і приватнихнаціональних "і іноземних інвестицій. Будується 8нових міст: Рас-Сидр, Абу-Рудейед^О!рсина„Шармеш-Шейх, Загаб, Нувейба, Санкт-Катрин« А^у*^р|;0^ма«Значно посилилась увага держави досільськогосводаїкЯгі^рго виробництва, були виділенізначні капіталовкладення. Заохочувалось фермерство.Президент X. Мубарак висунув лозунг «Назад - доземлі!»

За всіх помітних досягнень в економіці (?гидтузалишилось багато невирішених проблем. ВаловийяіЯЙ^іРадьияй продукт зростає повільно і переважноза рахунок зедвнішяіх джерел: (експлуатаціяСуецького каналу, продаж ді^фї»^ надходження відєгиптян, що працюють за кордоном, турдо^ї%й°с,тають,зовнішні борги. Складними соціальнимипроблематицішвидкий приріст населення, забезпеченняпродовольством, ур^нізашіїЯ, зосередження більшоїчастини жителів країни в дойКИ^^Ї^иу. •••,;,

В царині зовнішньої політики X. Мубарак досагзначних успіхів» Збереглися «особливістратер4^^1йгреу!@аси» із США. У 80-х - на початку90-х років Єгипет 9(ій|в(№ ТОЇВДге місце за обсягамивійськової і економічної американської допомогисеред країн, що розвиваються. В той же .чци^Х-

Мубарак покращив відносини з великою групою країн/Вйт висунув тезу про те, що мир на Близькому Сходідля Єгипту,^ стратегічною метою, але двостороннівідносини з Ізраїлем залежать від вирішення

215

палестинської проблеми. Арабські країни відновили зЄгиптом дипломатичні відносини. Він знову ставчленом Ліги арабських держав, а штаб-квартира цієїорганізації знову знаходиться в Каїрі. Єгипетвиступав на боці міжнародної коаліції, очолюваноїСІЛА, в ірако-кувейтській війні 1991 р. Така пози-ція сприяла не лише відновленню його авторитету якодного з лідерів арабського світу, але й позитивновплинула на розв'язання проблеми зовнішніх боргів.Нафтовидобувні країни Перської затоки списали йомуборг в 15 млрд. дол. СІЛА, у свою чергу, анулюваливоєнні борги в 7,1 млрд. дол. і виділили щорічнусубсидію в 2 млрд. дол.

Результатом діяльності X. Мубарака на поступрезидента Єгипту стали внутрішня стабільність,успіхи в розвитку національної економіки,збалансованість у зовнішній політиці. Він завоювававторитет у країні і світі своїм виваженим курсом, воснові якого лежить повага до історії, до досягненьйого політичних попередників, до прагнень різнихгруп єгипетського суспільства.

34. СИРІЯ

Завершення боротьби сирійськогонароду за незалежність

Після виключення з конституції положення профранцузький мандат сирійський національно-патріотичний рух наполегливо боровся за міжнародневизнання незалежності своєї країни.Республіканський режим Сирії визнали СРСР, США,Великобританія, ряд Держав Західної Європи. Влютому 1945 р. Сиріяоголосила війну Німеччині таЯпонії. 12 квітня 1945 р. вона підписала декларацію00Н, ставши її членом. В березні 1945 р. Сиріявзяла участь у створенні Ліги арабських держав.

Французькі політики високого рангу, зокремагенерал Ш. де Голль, заявили, що питання просирійську незалежність буде вирішене після розгромуфашизму і встановлення загального Миру. Однак післязакінчення Другої світової війни Франція не схотілавідмовитись від контролю над Сирією і вимагалавизнати її особливі інтереси. В лютому 1946 р., колиРада Безпеки 00Н обговорювала питання про вивідфранцузьких військ із | Сирії, представники західнихдержав схилялися до прийняття рішення на користьФранції. Радянський представник вперше В історії 00Нзастосував право вето, захищаючи суверенітет Сирії:17 квітня 1946 р. останні частини французькоговійськового контингенту покинули країну. Цей деньвідзначається як на^і ціональне свято - Деньевакуації. •^

Політична нестабільність кінця 40-50-хроків. Об'єднання Сирії з Єгиптом

Політичні угруповання, що виступали спільно вперіод боротьби за незалежність, мали різні уявленняпро подальший розвиток країни. Консервативні сили(поміщики, велика буржуазія, традиційна знать)прагнули придушити народний рух, закріпитися привладі, тісно співпрацювати з Великобританією і США.Американські монополії збирались, побудувати черезсирійську територію нафтопровід із СаудівськоїАравії до берегів Середземного моря і хотіли бачитипри владі залежний від них режим. Великобританіявисувала проект створення нової держави - ВеликоїСирії - шляхом об'єднання Сирії, Лівану, Іраку,Палестини, Трансйорданії під своїм контролем.Національна буржуазія усвідомлювала необхідністьзахисту суверенітету і проведення реформ, однак буланедостатньо організована. Їй довелося йти накомпроміси і вступати'в блоки з консервативнимтабором. Активну роль у політиці відігравала армія.

В країні відбулася серія військових переворотів,в ході яких до влади приходили офіцерськіугруповання, що обіцяли стабілізувати обстановку іприступити до вирішення нагальних проблем. В 1949 р.переворотів було 3 - в березні, серпні і грудні. Врезультаті грудневого перевороту 1949 р. владузахопили офіцери щд керівництвом А. Шишеклі. Бувзбережений парламент і цивільний уряд. А. ІПишеклітимчасово задовольнився посадою начальникаГенерального штабу сирійської армії. Коли в 1951 р.з'ясувалося, що повністю контролювати політиків невдається, він здійснив новий переворот і встановивпряму військову диктатуру, яка протрималася 3 роки.Прозахідна антидемократична політика військовогорежиму викликала загальне невдоволення. Проти ньогорозпочалась відкрита збройна боротьба в 1954 р. врайоні Джебель-Друз під керівництвом Султана аль-Атраша, героя національного повстання 1925-1927 рр.Повстали також частини сирійської армії на півночікраїни. А. Шишеклі втік за кордон. У Сирії буливідновлені дія конституції і демократичний лад.

Паралельно зміцнювався рух під лозунгамиарабського націоналізму і арабської єдності.Організація «Аль-Баас аль-Арабі» (Арабськевідродження), що виникла в 1943 р., реорганізуваласьу регіональне відділення Партії арабськогосоціалістичного відродження (ПАСВ). Вихід іззатяжної політичної кризи її діячі бачили воб'єднанні з Єгиптом. В січні 1958 р. вони направилилиста з такою пропозицією президенту Єгипту Г.А.Насеру.;Ая^їО-того 1958 р. Сирія і Єгипет підписалиДекларацію про Й'ЗДВДВРН-ня Об'єднаної АрабськоїРеспубліки. Всенародний референдум в обох країнах 21

лютого 1958 р. обрав на посаду президента

нової держави Г.А. Насера. За основу об'єднання булавзята єгипетська система президентського правління.Законодавча влада передавалась єдиному парламенту.Передбачався перехідний період для врегулювання рядупроблем. Протягом цього часу мали існувати 2 райони:північний (сирійський) і південний (єгипетський).Створювались центральний уряд у Каїрі і виконавчікомітети в обох районах. Політичні партії ігромадські організації в Сирії розпускались. Длягосподарського розвитку сирійського районурозроблялась 10-річна програма. Об'єднана АрабськаРеспубліка проіснувала недовго. Далися взнаки різнийрівень економічного розвитку, суперечності врозумінні необхідних реформ, переважання єгипетськоїсторони в державному апараті. В 1961 р. Сирія вийшлаз ОАР і відновила свій суверенітет. Політичнастабілізація не відбулася.

Прихід до влади баасистськогорежиму, його внутрішня і

зовнішня політикаІдеологія баасизму виявилась найбільш близькою

багатьом прошаркам сирійського суспільства. В 1963р. в результаті чергового військового перевороту вСирії встановився баасистсь-кий режим. Ці подіїдістали назву «революція 8 березня». Проте в самійПАСВ тривала ідеологічна боротьба, а лідери фракційпрагнули очолити країну. Сирія пережила 2 військовихперевороти. 23 лютого 1966 р. до влади прийшло ліверадикальне крило ПАСВ. Керівниками перевороту булигенерал-майор С. Джадид, полковник С. Хатум,генерал-майор А. Сувейдані та ін. Сирію 40-60-хроків називали «країною зі стабільно нестабільнимрежимом».

16 листопада 1970 р. військова фракція ПАСВ,очолювана

командувачем військово-повітряними силами СиріїХафезом Асадом, захопила владу в свої руки. Цейпереворот був останнім у повоєнній історії країни іносить назву «виправного руху». В березні 1971 р.X. Асада було обрано президентом Сирії. Своєзавдання новий режим визначав як «побудовусоціалістичного суспільства на науковій основі зурахуванням конкретних умов

арабського світу».| В політичній сфері режим пішов на співробітництво

з тимилівими силами, які готові були визнати керівну роль ПАСВ у.| суспільстві і її концепцію побудови сирійського різновиду арабсм кого соціалізму. На цій базі в 1972 р. був створений Націоналці ний прогресивний фронт (НПФ), в який, крім ПАСВ, увійіАрабський соціалістичний союз. Партія соціалістів-

юніоністів, арабських соціалістів. Комуністична партія Сирії. Головний і грамний документ фронту -хартія - складався з трьох розді

218

і визначав завдання у внутрішній, міжарабській ізовнішній політиці. Найголовнішими з них були:розвиток Сирії .шляхом соціалістичної орієнтації,боротьба проти імперіалізму і сіонізму, зміцненняєдності дій з іншими арабськими країнами, і .перш завсе з тими, де існували прогресивні режими, таздійснення соціально-економічних перетворень. ПАСВоголошувалась провідною силою фронту, а її рішення -основою для його функціонування. Тільки ПАСВ малаправо вести пропаганду в армії, державних установахі серед студентства. Інші політичні організації, щовходили до складу НПФ, будували діяльність на основісвоїх програмних документів, що не могли суперечитизагальній програмі фронту. . ...

В 1973 р. була прийнята конституція країни.Сирійська Арабська Республіка проголошуваласьсуверенною соціалістичною народно-демократичноюдержавою з соціалістичною плановою економікою, метоюякої є ліквідація всіх форм експлуатації.Встановлювались три форми власності: народна, колек-тивна і приватна, причому остання допускалась вмежах її відповідності інтересам народу: і планамнаціонального розвитку. Законодавча влада належалапрезиденту, який обирався на 7 років, і парламенту -Народній раді. Депутати парламенту обирались побагатомандатних округах на 4 роки. .Частина місцьвиділялась для робітників і селян, частина дляпредставників інших соціальних категорій з такимрозрахунком, щоб у масштабі, всієї країни не меншеполовини депутатів були робітниками і селянами.Кандидати в депутати висувались як незалежні,партійні кандидати і партійні списки виборчоюсистемою не були передбачені. Широкі повноваженнянадавалися президенту. На цю посаду п'ять разівобирався X. Асад (1971,1978,1985,1992,1999).

В економіці формувався державний сектор шляхомнаціоналізації великих промислових підприємств,банків і страхових компаній. Державною власністюоголошувались природні ресурси. Проводиласьіндустріалізація. Головна увага спрямовувалась настворення нафтовидобувної промисловості. Длярозвідки ио-вих нафтових родовищ залучалисьміжнародні корпорації. »3а технічного сприяння. СРСРу Сирії побудовані такі базові „для, її економікиоб'єкти, як Євфратський гідроенергетичний комплексіз ГЕС потужністю 800 тис. кВт, гідровузол «Аль-Баас», залізниці загальною довжиною 1 500 *км,високовольтні лінії елек.тріо'пере-дач довжиною 2,8тис км,* іригаційні споруди на площі; ЯІтис. га,завод азотних добрив у Хансі. Всього за допомогою іСРСР,-було споруджено 60 об'єктів і підготовлено 40тис. спеціалістів! ддя різних галузей господарства.Державний сектор виробяя»з80% валового внутрішнього

продукту, в ньому було зайвжго бООіЕис. чол. Влегкій і харчовій промисловості, внутрішнійторгівлі, сфері

219

обслуговування зберігся приватний капітал. На кінець80-х років сукупне інвестування Сирії арабськимидержавами, СРСР і країнами Заходу оцінювалося в 40млрд. дол.

Здійснювались аграрні реформи. В 1958-1980 рр.було прийнято п'ять аграрних законів. Максимальнийрозмір земельних ділянок визначався у 80 газрошуваних і 300 га богарних угідь на власника абовідповідно 120 га і 460 га на сім'ю. У великихземлевласників було вилучено За викуп 1,5 млн. газемлі, яку отримали на пільгових умовах 85 тис.безземельних і малоземельних селян. На власникавиділялось 8 га поливних або ЗО га суходільнихземель. Більшість сирійських селян мали земельніділянки до 5 га. В результаті аграрної реформикількість забезпечених селянських дворів зросла з 38%до 61%. Близько 70% оброблюваних земель належалаприватним власникам. Почалося створеннясільськогосподарських кооперативів.

Держава виділяла великі капіталовкладення длябудівництва зрошувальних систем. За 1970-1990 рр.площа поливних земель зросла з 451 тис. га до 707тис. га (на 56,8%). Певна увага приділяласьмеханізації сільського господарства, сучаснійагротехніці, виведенню сортів рослин, стійких допосухи і т.д. Однак переважання дрібнотоварногосектора в сільськогосподарському виробництві заважаловпровадженню багатьох заходів, які сприяли бпіднесенню його продуктивності. 30% необхідногопродовольства Сирія ввозила.

У зовнішній політиці баасистський режим тісноспівробітничав з СРСР, використовуючи йогоекономічну, політичну і військову допомогу. Цяспівпраця була для нього об'єктивно необхідною івигідною. В 1980 р. між Сирією і СРСР був підписанийдоговір про дружбу і співробітництво.

Сирія, втягнута в багаторічний близькосхіднийконфлікт, воювала з Ізраїлем в 1948-1949, 1967,1973, 1982 рр. В ході шестиденної війни 1967 р. вонавтратила Голанські висоти - стратегічне плато, якемежує з Галілеєю від Тиверіадського озера до витокур. Йордан. У 1974 р. ізраїльські війська без будь-якої необхідності і не в ході бойових операцій задопомогою динаміту і бульдозерів стерли з лиця земліголовне місто Голанськйх висот Аль-Кунейтру.Керівництво Сирії пов'язує можливість успішнихдвосторонніх переговорів з Ізраїлем із поверненнямокупованих Голанськйх висот. Сирія відіграла активнуроль у припиненні громадянської війни в Лівані вдругій половині 70-х років. За рішенням Лігиарабських держав там постійно знаходиться контингентсирійських військ. У зв'язку з цим країни -експортери нафти почали виділяти Сирії субсидії для

покриття частини витрат.

220

Кризові явища кінця 70-х — початку 80-х роківXX ст. Політика реформ

В кінці 70-х років у Сирії загострились внутрішнісуперечності. Національна буржуазія буланезадоволена втручанням держави в ціноутворення,наявністю необгрунтованих пільг і субсидій длядеяких видів виробництва, підтримкою нерентабельнихдержавних підприємств, жорстким контролем надзовнішньою торгівлею. Погіршувалось становищешироких народних мас. Основні продукти харчування(рис, олія, цукор» чай, кава) продавались закартками, інші - за високими ринковими цінами.

Виразником загального невдоволення політикою ПАСВстала асоціація «Врати-мусульмани», яка ставила метускинути правлячий баасистський режим і побудувати вСирії ісламську державу. Мусульманськіфундаменталісти вимагали відміни законів про аграрнуреформу, проведення денаціоналізації, вільноїторгівлі. Для обґрунтування своєї антидержавноїдіяльності «Брати-мусульмани» використали конфесійнийаспект. Президент X. Асад, аначна частина діячівправлячої партії, вищих урядовців і офіцерів належалидо шиїтської общини алавітів, до якої входило дищбі12% населення країни, тоді як дві третини сирійцівбули сунітами.

Ісламська пропаганда звинувачувала режим ПАСВ у«єретизмі» і небажанні, вести політику в інтересахсунітської більщості населення. З середини 70-х роківу країні розпочався ісламській терор, який досяг своюапогею в 1979-1980 рр. Най-жорстокішою акцією«Братів-мусульман» було вбивство в червні 1979 р.більш щ^с 6і0 ^курсантів військового училища вХалебі.

ПАСВ змогла оволодіти ситуацією і організуватисуспільство на боротьбу з уасильством. Важливу роль уцьому процесі відіграв Національний прогресивнийфронт. Пройшла мобілізація в робітничі, селянські,студентські загони самооборони, які отрималивійськкору підготовку в спеціальних таборах. Заучастю армії, сил безпеки і воєнізованихантитерористичних загонів у 1980-1981 рр. властіпровели масштабні операції, спрямовані на виявлення,д,, ліквідацію фундаментадістського підпілля. ЗапеклібоІ міїй^ озброєними заколотниками і урядовимивійськами із зйст^уаа^^іям танків і артилерії,жертвами яких стали тисячі людей, дід^улися в містаХома. У 1983 р. боротьба проти релігійна,Єі?дтремісті'в завершилась перемогою ПАСВ.Розпочалася,.траа(Сформащя баасистського режиму.Стратегічним завданням державного розвитку визначений«курс на багатоукладність в економіці, ібагатопартійність у політиці». Відповідні змінивнесли в програму НПФ.

Економічні реформи створювали умови длябагатоукладного господарства, де рівні права малидержавний, приватний, кооперативний, змішаний ііноземний сектор. Приватний капітал переважає всільському господарстві, внутрішній торгівлі, сферіпослуг, посередницьких операціях, туризмі. Державнийсектор контролює банки, енергетику, авіацію,транспорт, зв'язок, видобувну і обробнупромисловість, 50% будівництва і зовнішньої торгівлі.Заохочується приватне підприємство. Створюютьсязмішані підприємства, в яких державі має належати неменше 25% капіталу. Безпеку сирійських і іноземнихінвестицій, вкладених в такі підприємства, страхуєКувейтська міжнародна корпорація по гарантіяхкапіталовкладень. За допомогою міжнародних нафтовихкомпаній «Пектен», «Демінекс», «Оксідентал», «Тотал»відкриті нові родовища нафти. Особливі умовигосподарської діяльності надані вільним економічнимзонам. У сільському господарстві передтоваровиробниками всіх форм власності ставилосьзавдання збільшити обсяги продукції. Землі Сирії булирозбиті на п'ять зон за рівнем родючості і кількістьопадів і серед них спеціально виділені «зонисільськогосподарської стабілізації», де можна булозібрати 2-3 врожаї зернових на рік. Саме туди в першучергу спрямовувались державні і приватні інвестиції.За короткий час Сирія змогла забезпечити себепродовольством.

Відбувається швидке формування нового прошаркунаціональної буржуазії шляхом збагачення баасистськоїпартійної і військової еліти. Однак політичнаактивність національної буржуазії поки що обмежуєтьсяі знаходиться під контролем режиму. В 1990 р.опозиційні угруповання різних напрямків (му-сульманські фундаменталісти, прихильники іракськоїБаас і по-передйіх сирійських керівників, усунутихвід влади, арабські націоаалісти) зробили спробустворити свою організацію.

У 2000 р. помер президент Сирії Хафез Асад. За ЗОроків перебування на посту глави держави йомувдалося вирішити ряд складних внутрішніх проблем,подолати ісламський екстремізм, забезпечитистабільність суспільства, помітно посилитивійськово-політичні позиції Сирії в регіоні. На знакповаги до заслуг видатного державного діяча передсирійським народом і арабським світом був оголошений40-денний траур у Сирії та Йорданії і триденнийтраур в усіх інших арабських країнах. КерівництвоПАСВ прийняло рішення передати посаду президентасину X. Асада - Башару, який заявив про незмінністьос-, новних принципів внутрішньої і зовнішньоїполітики Сирії. Й'І республіканській державі посадапрезидента перейшла' до на^ | ступника на засадах

спадковості, '"і

222

35, ІРАК . ;:..,.,зду! • • -Аі»,-Монархічний режим.

Революція 1958 р. ^-зд»Ірак став незалежною державою в 1932 р., проте

він і надЙІІ залишався під англійським контролем заумовами двосторонньої угоди 1930 р. У роки Другоїсвітової війни Великобритаіі|^ використовувалатериторію країни як важливий стратегічний плацдарм наСередньому Сході. Шсля закінчення війни вона в6поспішала виводити свої війська. Почалася так звана«друга англійська окупація». Лише після підписаннянової угоди 1947 р., де підтверджувались її особливіінтереси, військовий контингент Великобританії буввиведений з території Іраку.

Ірак залишався монархією з обмеженоюконституцією. Король Фейсал та його оточення булинездатні виробити ефективну політику взагальнонаціональних інтересах, яка знайшла бпідтримку в суспільстві. У другий половині 40-х роківзагострились внутрішні проблеми Іраку. Нестабільнаситуація склалася в Курдистані, де курдськанаціональна меншййа, до якої належало 15-17%населення,боролася за визнання'її громадянських прав.У релігійному плані найбільшою конфесією Іраку булимусуль-мани-ппгіти (55-60% населення), проте їхдопуск у державні установи і армій Обмежувався. Уперші повоєнні роки монархічний режим дозволив деякудемократизацію суспільного життя. Виник ряд'політичних партій, в т.ч. ліві Комуністична партіяІраку і Партія арабського соціалістичноговідродження. Настрої національної буржуазії іліберальних поміщиків виражали Національно-демократична партія і Партія незалежності. Народнапартія захищала інтереси середнього класу, дрібноїбуржуазії, інтелігенції» селянства. Так і не вийшла зпідпілля Демократична партія Курдистану. З 1948 р.розпочався наступ на демократичні сиди, які своєюдіяльністю нібито підривали єдність нації.^ ;

Монархічний режим не збирався вирішувати проблеми.суспільства - не лише шляхом реформ, але навітьчастковдпі: росту,-пок; Будь-які проявинезадоволення, критика дій правдйої верхівкисупроводжувались репресіями проти всіх напрамЗДК ОД0"зиції. Політичних в'язнів у тюрмах піддавалитортурам, ^туїхчу-вали без суду і слідства. Так, у1953 р. в тюрмі 6агдЙДі(ох6ро,ною було розстріляно 20чол. в камерах, понад 100чол. поранено. Неодноразововводився військовий стан і приймались надзвичайнізакони. Через військово-поліцейські репре'ейЬяіметоди управління іракська влада Дістала назву«чорного режиму».

Зовнішня політика Іраку мала прозахідний,

характер і майже не враховувала національні ізагальдоарабські інтереси. В 1950-1954 рр. булоукладено кілька угод із СІЛА про надання економічної,технічної, військової допомоги. У 1955 р. між Іраком

225

і Великобританією замість договору 1930 р. булапідписана спеціальна угода, яка передбачаласпівробітництво сторін у захисті Іраку відзовнішньої агресії і зобов'язання Великобританіїщодо підтримання іракської армії в стані повноїбойової готовності. Військовий блок Багдадський пакт(1955) об'єднав Великобританію, Ірак і неарабськімусульманські країни Іран, Пакистан, Туреччину.Визнавалось допустимим використання іракської арміїв антиарабських акціях. Підписання Пакту булозустрінуте в арабському світі різко негативно.

Монархічний режим повністю дискредитував себевсередині країни. В 1956 р. в іракській арміївиникла організація «Вільні офіцери» за єгипетськимзразком на чолі з Абдель Карімом Ка-семом.Найважливіші політичні партії і організації (ІКП,ПАСВ, Національно-демократична партія, Партіянезалежності) створили Фронт національної єдності.Його програма передбачала повалення «чорногорежиму», вихід Іраку з Багдадського пакту, прове-дення'політики позитивного нейтралітету, відмінунадзвичайних законів, введення демократичних свобод,звільнення політв'язнів.

14 липня 1958 р. війська під командуванням членіворганізації «Вільні офіцери» здійснили державнийпереворот у Багдаді. Король Фейсал, наступникпрестолу принц Абул Іллах, прем'єр-міністр Нурі ас-Саїд були вбиті. У країні перемогла антимонархічнареволюція. Ірак проголошувався республікою. Новийуряд, куди ввійшли військові з організації «Вільніофіцери» і представники ФНЄ, очолив А.К. Касем.Безпосередньо після повалення монархії булипроведені демократичні перетворення. Звільнялись зтюрем політв'язні та учасники курдськогонаціонального руху. Легалізувались політичні парти.Була прийнята тимчасова конституція. В 1959 р.країна вийшла з Багдадського пакту і ліквідувалаіноземні військові бази на своїй території. Протеподальше реформування призупинилось через особистесуперництво за владу. А.К. Касем претендував надиктаторські повноваження. Відбулося кільказаколотів і змов, організованих його ворогами. Узв'язку з черговим загостренням ситуації вКурдистані уряд запропонував винагороду в розмірі100 тис. динарів (250 тис. дол.) тому, хто доставитьу Багдад лідера курдського національного рухуМустафу Барзані живим чи мертвим. Розпочалисяневдалі бойові дії регулярних військ протиповстанців.

Прихід ПАСВ до влади. Соціально-економічш іполітичні

перетворення ';

Найбільш впливові партії Іраку - комуністична ібаасистсь-ка - вели наполегливу боротьбу за маси,проголошуючи однакову кінцеву мету - побудовусоціалізму. -Комуністи виступали зі

224

класових позицій і висували малозрозумілу ідеюдиктатури пролетаріату. Серед них було багатокурдів, представників інших національних ірелігійних меншин, тому вони бачили в панарабізмізагрозу своїм правам. ПАСВ пропагувала ідеї арабсь-кого соціалізму й арабської єдності. Боротьба завплив на різні соціальні прошарки закінчиласьперемогою баасистів.

17 липня 1968 р. в результаті державногоперевороту ПАСВ прийшла до керівництва країною-Влада перейшла до рук Ради революційногокомандування, яку очолив генерал Ахмед Хасан аль-Бакр. Його заступником був призначений СаддамХусейн. В 1970 р. набрала чинності тимчасоваконституція країни. Вона проголосила Ірак суверенноюнародно-демократичною республікою. Вищим органомдержавної влади визначалась Рада революційногокомандування, її голова був одночасно президентом,прем'єр-міністром, верховним головнокомандувачемармії. Створювався парламент з обмеженимиповноваженнями. Нове керівництво Іраку заявило просоціалістичну орієнтацію в подальшому розвиткукраїни.

Ваасисти провели радикальні перетворення векономіці. За рахунок націоналізації створювавсядержавний сектор у промисловості, увага приділяласьтаким галузям, як нафтовидобувна, нафтопереробна,газова. Була здійснена націоналізація іноземнихнафтових компаній, що дало державі потужне джерелофінансування. В той час Ірак контролював четвертучастину розвіданих запасів нафти. До 1980 р. йогоприбутки від експорту нафти оцінювались у 20-26млрд. дол. на рік. Значна частина цієї суминаправлялась на створення сильної боєздатної армії знайпередовішим озброєнням. СРСР надав Іраку допомогув будівництві понад 80 господарських об'єктів, вт.ч. заводу сільськогосподарських машин,електротехнічного заводу, заводу антибіотиків,нафтопроводів, залізниці Багдад - Басра, каналу оз.Тартар - р. Євфрат. За сприяння СРСР введені вексплуатацію нафтопромисли Північна Румейла, Лукейсі Нахр-Умр загальною проектною потужністю 46 млн. тнафти на рік. Радянською стороною підготовлено понад50 тис. іракських спеціалістів.

У ході аграрної реформи земля вилучалась упоміщиків за викуп і передавалась ^безземельним імалоземельним селянам. Організовувались кооперативиі великі сільськогосподарські комплекси. Проводилисьмасштабні соціальні програми, здійснюваласьліквідація неписьменності, створювались доступнісистеми освіти і охорони здоров'я. Була вирішенажитлова проблема і ліквідоване безробіття. Прибуткина душу населення зросли з 92,3 динара в 1969 р. до

763,8 динара в 1979 р. (у 8,2 рази). На першомуетапі своєї діяльності баасистський режим пішов надіалог з усіма патріотичними силами країни. Хартіянаціональних

225

дій декларувала необхідність політичногоспівробітництва. В 1972 р. два представникикомпартії ввійшли до уряду. Був створенийПрогресивний національно-патріотичний фронт, якийоб'єднав ПАСВ, КПІ, Демократичну партію Курдистану.

Певні кроки були зроблені для вирішеннякурдської проблеми. В 1970 р. курдські лідери йуряд підписали «Декларацію про автономію курдів».Положення про курдську автономію зафіксоване вконституції Іраку. За заковом 1974 р. створювавсяКурдський автономний район із центром у містіЕрбіль, якому надавалося право мати місцевесамоврядування, законодавчі і виконавчі органи.Одночасно від Курдистану відділявся ряд нафтоноснихтериторій.

Лідери ПАСВ одним із своїх головних завданьвважали встановлення повного контролю надсуспільством, ліквідацію опозиції, досягненнямонополії на владу. Тому короткий період співпраціз іншими політичними силами завершився їх роз-громом. Баасизація почалася з армії. Всі нелояльнірежиму військовослужбовці звільнялись абонаправлялись служити їв Курдистан. У військовінавчальні заклади приймались лише члени ПАСВ, якіпідписували спеціальне зобов'язання працю* вати вінтересах партії, в разі його порушення вонипідлягали смертній карі. Для успішного просуванняпо службі мали значення національна і релігійнаналежність. На вищі пости призначались офіцери запринципом особистої відданості лідерам країни.Баасизація охопила державні органи, громадськіорганізації, профспілки, систему освіти і культури.Відбувалось типове для тоталітарних режимівзрощування партійного і державного апарату,зосередження влади в руках партійних діячів. В ПАСВбула створена партійна служба безпеки і партійнарозвідка. Будь-яке порушення статуту вело досуворих покарань. За кримінальним кодексом,розробленим під особистим контролем С. Хусейна,смертна кара встановлювалась за приховання членомПАСВ його колишньої партійної належності, вступ доПАСВ при одночасних зв'язках а іншими партіями іорганізаціями, вихід із ПАСВ і вступ до іншоїпартії, схилення члена ПАСВ до виходу з партії.Постійно здійснювались партійні чистки, репресіїпроти недавніх впливових партійних діячів. Зазаконом № 35 від 1977 р. позбавлялись громадянства«всі особи, що перебували у ворожій політичній,економічній або інтелектуальній опозиції дореволюції та її програми». Закон давав юридичнеобґрунтування репресіям.

Політика баасизації етнічних меншин поєднуваласьіз їх насильницькою арабізапією. У першу чергу це

стосувалось курдів. Уздовж кордонів з Іраном іТуреччиною встановлювалась «зона безпеки», курдськенаселення звідти виселялось. Курдські по-

226

літичні і громадські організації заборонялись,а засоби масової інформації закривались.Протягом 1975-1977 рр., за різними даними, зКурдистану було депортовано 300-350 тис. чол.,знищено 240 сіл. Жорстоких ударів зазналашиїтська община Іраку та її релігійно-політична організація «Ад-Дава» (Заклик). У1977 р. відбулися масові виступи шиїтів протипереслідування. Вісім шиїтських лідерів -п'ятеро духовних і троє світських -булизасуджені до страти. У 1980 р. ЗО тис. шиїтівбули вислані в Іран, а за належність до «Ад-Дава» вводилась смертна кара.

Після розправи з курдами і шиїтами ПАСВстав непотрібним блок з ІКП. У 1978 р. буластрачена група комуністів та їх прихильників(31 чол.), за звинуваченням у політичнійдіяльності в армії. Тисячі комуністівоголошувались «іноземними агентами»,«зрадниками іракської батьківщини» ізасуджувались до смерті. ІКП була розгромленаі пішла в підпілля.

У зовнішній політиці Ірак орієнтувався наСРСР. У 1972 р. був укладений договір продружбу і співробітництво між обома країнами. З1958 р. розпочалися радянські поставки зброїІраку. За допомогою СРСР і західних країн Іракстворив могутню армію. У близькосхідномуконфлікті він займав непримиреннуантиізраїльську позицію. Залишались Труднощі увідносинах з Іраном і Туреччиною черезпереслідування шиїтів і політику з курдськогопитання.

Встановлення тоталітарного режиму С.Хусейна, його політика

Після репресивних заходів другої половини70-х років Ірак став країною з однопартійноюсистемою, монополією ПАСВ на владу,відсутністю опозиції, тотальним контролем надсуспільством. 17 липня 1979 р. генерал А.Х.аль-Бакр був усунутий з усіх постів і взятийпід домашній арешт, а за офіційною версієюпішов у відставку за станом здоров'я. СаддамХусейн зайняв посади президента, прем'єр-міністра, верховного головнокомандувачаармії, секретаря іракської ПАСВ, голови Радиреволюційного командування. Своє оточення вінстворив за принципом особистої відданості. Умомент офіційного утвердження при владі віндав наказ знищити всіх неугодних лідерівпопереднього періоду. Саддамівський режим маєтоталітарний характер і спирається на армію,

спепслужби, організації ПАСВ. Внутрішняполітика Іраку залишалась без змін. С. Хусейнзначно активізував зовнішню політику,поставивши мету перетворити Ірак унаймогутнішу державу регіону, лідераарабського світу.

У 1980-1988 рр. тривала ірано-іракськавійна, причинами якої були ідеологічні,національні, релігійні, територіальнісуперечності.

227

містила такі вимоги: створення незалежноїдемократичної республіки, проведення аграрнихреформ, націоналізація основних засобів виробництва,винесення проблеми алжирської незалежності нарозгляд світового співтовариства, переговори з фран-цузьким урядом. Бойові загони ФНВ на початкувизвольної війни налічували лише 3 тис. чол. Згодомвони дістали назву Армії національного визволення.Арабські країни, СРСР надали їм зброю. В 1958 р. врегулярних частинах АНВ воювало вже 60 тис. чол., ав допоміжних частинах - 70 тис. Після проведенняпевних операцій бійці допоміжних частин розходилисьпо домівках. Військові дії доповнювалисьненасильницькими акціями протесту в містах,страйками, мітингами, демонстраціями. Одним іздієвих методів боротьби, як проти урядових сил, такі проти європейців, алжирські повстанці вважалитерор. У 1958 р. був створений тимчасовий урядАлжирської республіки.

В національно-визвольному русі сформувалась групалідерів - «історичні вожді алжирської революції».Серед них були відомі громадські діячі (А. БенБелла, М. Будіаф), бойові командири (X. Бумед'єн),керівники військових зон. Визнаючи головною метоюздобуття незалежності, вони по-різному уявлялиподальші перспективи розвитку своєї країни.

У 1957-1958 рр. в Алжирі перебувало 800 тис.регулярних французьких військ, оснащених танками,артилерією, авіацією. Місцеві європейськіультраколоністи за підтримки військових створювалисвої організації, проводили терористичні акти і вАлжирі, і у Франції. Активізація правих сил привеладо падіння IV республіки. До влади прийшов президентШ. де Голль, який запропонував вирішити проблемуАлжиру шляхом надання йому внутрішньої автономії.Франція мала зберегти контроль над його зовнішньоюполітикою, обороною, економікою і фінансами. ФНВвідхилив пропозицію Щарля де Голля. Реакційніфранцузькі генерали здійснили спробу встановити вАлжирі свою диктатуру. Після розгрому путчу ОАСпішла у підпілля і розгорнула кампанію терору протиалжирців і проти співчуваючих їм французів.

Міжнародна громадськість, ліві сили Франціїпідтримували справедливу боротьбу алжирськогонароду. Арабські країни неодноразово вносили питанняпро деколонізацію Алжиру до порядку денного сесій00Н. У грудні 1960 р. Генеральна Асамблея 00Нприйняла резолюцію про визнання права Алжиру насамовизначення і створення незалежної держави. В1961-1962 рр. в Евіалі відбулися переговори міжделегаціями французького уряду і тимчасового урядуАлжирської республіки. Правлячі кола Франціїнамагалися отримати особливі права в майбутньому

незалежному Алжирі (збереження французькоїадміністрації в

230

ряді приморських районів, відторгнення частиниСахарв, збереження військових баз). Алжирськасторона пішла на деякі поступки. 18 березня 1962 р.були підписані Евіанські угоди, за якими Франціявизнавала незалежність Алжиру, його право обиратиполітичний і соціальний режим. Протягом наступнихшести місяців намічалося провести референдум зпитання про незалежність. Передбачалось встановленнятрирічного перехідного періоду, протягом якого вАлжирі залишалися французькі війська. Колоністамнадавалося подвійне громадянство, яке вони малиправо змінити надалі на алжирське або французьке.Франція виділяла кошти для відбудови зруйнованоговійною господарства Алжиру. 1 липня 1962 р.всенародний референдум абсолютною більшістю голосівпідтвердив прагнення алжирського народу матинезалежну державу.

Економічний і політичний розвиток АлжирськоїНародно-Демократичної Республіки в 60-80-х роках XX

ст.Після завоювання незалежності в країні

розгорнулась гостра боротьба за владу між«історичними вождями». А. Бен Белла, що повернувся земіграції з Франції, уклав політичний союз з X.Бумед'єном. У вересні 1962 р. в Алжирі відбулисяперші парламентські вибори. 26 вересня 1962 р. булапроголошена Алжирська Народно-ДемократичнаРеспубліка. А. Бен Белла очолив її уряд. X. Бумед'єнзайняв посаду військового міністра. У 1963 р. булаприйнята перша конституція. Відповідно до їїположення фронт національного визволення набувавстатусу «єдиної авангардної партії в Алжирі», яка«здійснює завдання народної демократичної революціїі будує соціалізм». Главою держави і виконавчоївлади став лідер ФНВ президент А. Бен Белла.Почалися радикальні соціально-економічні перетворен-ня в дусі «алжирського соціалізму» як різновидуарабського і мусульманського соціалізму. Водночасвивчались і запозичувались елементи радянської,югославської і кубинської моделей соціалізму. Першікроки нового алжирського режиму були високо оціненірадянським керівництвом. Алжир розглядався як«африканська Куба». Президент А. Бен Белла бувудостоєний звання Героя Радянського Союзу (1964).

У 1965 р. армія, очолювана міністром оборони X.Бумед'єном, здійснила державний переворот. А. БенБелла був усунутий з постів. Влада перейшла до рукРеволюційної ради під керівництвом X. Бумед'єна.Загальна концепція розвитку країни не змінилася.

Алжирський режим націоналізував банки, страховікомпанії, транспорт, нафтогазову промисловість,енергетику. Була введена

яя

містила ,!(1|Ж^ вимоги: створення незалежноїдемократичної рес-публ1|^йр0ведення аграрних реформ,націоналізація основних звйИВІв виробництва,винесення проблеми алжирської незалеж-"в&сті нарозгляд світового співтовариства, переговори з фран-цузьким урядом. Бойові загони ФНВ на початкувизвольної війни налічували лише 3 тис. чол. Згодомвони дістали назву Армії національного визволення.Арабські країни, СРСР надали їм зброю. В 1958 р. врегулярних частинах АНВ воювало вже 60 тис. чол., а вдопоміжних частинах - 70 тис. Після проведення певнихоперацій бійці допоміжних частин розходились подомівках. Військові дії доповнювалисьненасильницькими акціями протесту в містах,страйками, мітингами, демонстраціями. Одним із дієвихметодів боротьби, як проти урядових сил, так і протиєвропейців, алжирські повстанці вважали терор. У 1958р. був створений тимчасовий уряд Алжирськоїреспубліки.

В національно-визвольному русі сформувалась групалідерів - «історичні вожді алжирської революції».Серед них були відомі громадські діячі (А. Вен Белла,М. Будіаф), бойові командири (X. Бумед'єн), керівникивійськових зон. Визнаючи головною метою здобуттянезалежності, вони по-різному уявляли подальшіперспективи розвитку своєї країни.

У 1957-1958 рр. в Алжирі перебувало 800 тис.регулярних французьких військ, оснащених танками,артилерією, авіацією. Місцеві європейськіультраколоністи за підтримки військових створювалисвої організації, проводили терористичні акти і вАлжирі, і у Франції. Активізація правих сил привеладо падіння IV республіки. До влади прийшов президентПІ. де Голль, який запропонував вирішити проблемуАлжиру шляхом надання йому внутрішньої автономії.Франція мала зберегти контроль над його зовнішньоюполітикою, обороною, економікою і фінансами. ФНВвідхилив пропозицію Шарля де Голля. Реакційніфранцузькі генерали здійснили спробу встановити вАлжирі свою диктатуру. Після розгрому путчу ОАС пішлау підпілля і розгорнула кампанію терору протиалжирців і проти співчуваючих їм французів.

Міжнародна громадськість, ліві сили Франціїпідтримували справедливу боротьбу алжирського народу.Арабські країни неодноразово вносили питання продеколонізацію Алжиру до порядку денного сесій 00Н. Угрудні 1960 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняларезолюцію про визнання права Алжиру на самовизначенняі створення незалежної держави. В 1961-1962 рр. вЕвіані відбулися переговори між делегаціямифранцузького уряду і тимчасового уряду Алжирськоїреспубліки. Правлячі кола Франції намагалися отриматиособливі права в майбутньому незалежному Алжирі(збереження французької адміністрації в

. сод

державна монополія на зовнішню торгівлю. Національний піватний капітал залишався у внутрішній торгівлі, легкійпромі ловрсті, будівництві, сфері послуг, ремеслі.Іноземний капії зберігся лише як пайовик змішанихпідприємств з переваж ням держави. Проводиласьіндустріалізація країни, значну помогу в здійсненні якоїнадав Радянський Союз. Уряд отриї вигідні позики від СРСР(550 млн. дол.), Китаю (250 млн. до. Югославії (100 млн.дол.). д|

Почались перетворення в сільському господарстві. На іціоналізованих земельних володіннях колишніх колонізаторіпов'язаних з ними великих феодалів організовувались кол<тивні ферми. В 1971 р. набрав чинності закон про аграрнуреї люцію. Земля вилучалась у поміщиків і багатих селянза викі їм залишалися ділянки, які їхні сім'ї моглиобробляти власни] силами, без найманої праці.Гарантувалось право власності землю дрібних і середніхгосподарств. Вилучені землі розпод лялись міжсільськогосподарськими робітниками, учасника»національно-визвольної війни 1954-1962 рр., дітьмизагиблих] цій війні, багатодітними сім'ями. Обов'язковоюумовою одержаї ня ділянки був вступ до кооперативу.Всього було розподіле^ 1,4 млн. га землі, яку отримали 97тис. селян. Було створеї 6 тис. кооперативів. У приватнійвласності 1,3 млн. селян зал шилось 60% оброблюванихземель. У 80-х роках ефективне колоніальних часівсільське господарство Алжиру задовольа ло потребинаселення в продовольстві лише на 30%.

Паралельно з економічними перетвореннями формувала^політична система. На виборах різного рівня зі списку кандатів виключались особи, чия лояльність режиму ставиласьсумнів, а їх особисті інтереси, з точки зору відповіднихструкт суперечили «інтересам революції і народу».Діяльність бу^ якої опозиції заборонялась. В 1976 р. бувприйнятий прогр ний документ алжирської революції -Національна хартія. Ві підтверджувала соціалістичнуорієнтацію Алжиру. На підсі хартії була введена в діюнова конституція. Главою держаї виконавчої владиоголошувався президент, який обирався я років запропозицією правлячої і єдиної партії ФНВ. Закої давчувладу здійснювали Національні народні збори, що оби| лисьна 5 років. У грудні 1978 р. помер X. Бумед'єн - лУ ФНВ,президент, глава уряду. З січня 1979 р. вищі державипартійні посади в Алжирі зайняв Ш. Бенджедід.'.^

На початку 80-х років Алжир вступив у смугу значнихЄ» немічних труднощів. Надмірний контроль держави надгосв дарством, обмеження приватного підприємства завадилиефя тивному розвитку. Протягом 80-х років зменшувалисьприбі ки від експорту нафти, оскільки ціни на неї насвітовому рі

232

знизились майже в 4 рази. Третина валютних надходженьвитрачалась на закупку продовольства. Наблизились термінипогашення зовнішніх боргів. Держава мусила скоротитивидатки на соціальні програми, імпорт необхідних товарів,на внутрішні капіталовкладення. Відповідно до нових умоврежим дещо змінив економічну політику. Була наданагосподарська самостійність держпідприємствам, введенасвобода приватного підприємництва. В 1982-1983 рр.приватний сектор отримав пільги у сфері податків,кредитування, зовнішньої торгівлі, купівлі обладнання івиробничих приміщень. Приватні особи дістали правокупувати землі з державного фонду в степових і пустельнихрайонах, землі нерентабельних кооперативів. У 1986 р.були внесені зміни в Національну хартію. Все щепідтверджувалась соціалістична орієнтація країни.Одночасно визнавалась рівність усіх форм власності,включаючи приватну. Алжирська революція визначалась як«народна і національна за своєю суттю, ісламська задухом, арабська за культурою, сучасна і соціалістична заспрямованістю». Підкреслювалась роль ісламськихцінностей.

Суспільно-політична криза другої половини 80-х років XXст. Активізація ісламських сил

Нові процеси в алжирському суспільстві не привели достабілізації. Рівень життя основних верств населеннястрімко падав. Виникали підпільні опозиційні партії йорганізації, які критикували владу. В 1987-1988 рр.відбулися масові виступи трудящих і стихійні погроми вголовних містах Алжиру. Для їх припинення була залученаармія. Після цих подій президент Ш. Бенджедід розпочавпроцес демократизації країни. В 1989 р. після всенарод-ного референдуму була прийнята нова редакціяконституції. З неї виключався термін «соціалізм» у будь-якому трактуванні. Гарантувались свобода совісті,політичні свободи, право на працю і страйки, право наприватну власність. За рік в Алжирі виникло аболегалізувалось близько ЗО партій, в т.ч. 4 ісламістські.Провідною опозиційною партією став Ісламський фронтпорятунку на чолі з теологом і професором психології А.Мадані. Він здобув масову підтримку в народних низах.Фронт виступав за створення фундаменталістської державиза нормами ісламу.

На виборах до органів місцевої влади 1990 р. ІФПнабрав 55,42% голосів і завоював більшість місць у 32 із48 областей, тоді як правлячий ФНВ отримав лише 32%голосів. У першому турі парламентських виборів 1991 р.,в якому взяло участь 49 партій, ІФП здобув 188 із 420депутатських місць. Він мав усі шанси прийти до владизаконним шляхом: у другому турі виборів отримати 2/3місць у парламенті, що давало йому право

233

змінити конституцію і проголосити Алжир ісламськоюдержавою. В подальший перебіг обставин втрутиласьармія. Президент Ш. Бенджедід під її тиском подав увідставку. Парламентські вибори відмінялись. ІФП бувзаборонений, пішов у підпілля і розпочав у країнімасовий терор. Влада перейшла до рук Вищої державноїради з числа генералів. На посаду глави цього органувони запросили останнього з «історичних вождів»алжирської революції М. Будіафа, який черезполітичні розбіжності з керівництвом ФНВ 27 роківпрожив у еміграції в Марокко. М. Будіаф ставтимчасовим главою держави, проте в 1992 р. він бувубитий мусульманськими бойовиками.

В 1995 р. в умовах ісламського терору в Алжирівідбулися президентські вибори, на яких переміггенерал Л. Зеруаль. У 1997 р. в таких же складнихумовах обирався парламент. Політична ситуація вАлжирі залишалася нестабільною. Жертвами 10-річногоісламського терору стали 100 тис. чол. Обраний в1999 р. президент А.А. Бутафліка проголосив курс наконструктивний діалог з ісламською опозицією. В 1999р. в країні відбувся національний референдум, якийпідтримав програму президента за відновленнягромадянського миру.

37. ЛІВІЯ

Завоювання незалежності. Монархічний режимСучасна Лівія складається з історичних областей

Триполі-танії, Киренаїки, Феццану, які відрізняютьсяза географічними умовами і заняттями населення.Після Першої світової війни Лівію захопила Італія. Вроки Другої світової війни країна була окупованаАнглією і Францією, які прагнули тут закріпитися згеополітичних і економічних міркувань.

Понад 100 років боротьбу за незалежністьлівійських племен спочатку від турецького панування,а потім від західних колонізаторів очолювавмусульманський релігійний орден сену-ситів,заснований Мухаммедом бен ас-Сенусі в 1837 р. Йогоголовною штаб-квартирою була оаза Джагбуб улівійській пустелі, а опорними базами — дервішськіпоселення завії не лише в Лівії, але й у сусідніхкраїнах. Орден виступав за створення справедливогосуспільства на принципах раннього ісламу і бувнепримиренним ворогом західної цивілізації. Він мавчітку релігійну і військово-політичну структуру,сувору дисципліну, збройні загони. Селянство ікочові племена віддалених районів Лівії підтримувалидіяльність ордену сенуситів. В приморських містахвиник ряд патріотичних організацій, які боролись занезалежність

Лівії. Це питання вирішувалось на засіданніГенеральної Асамблеї 00Н 1949 р. Прийняте рішенняпередбачало наданая Лівії незалежності не пізніше 1січня 1952 р.

24 грудня 1951 р. було проголошено Об'єднанеКоролівство Лівія. Глава сенуситського ордену Ідрисас-Сенусі став королем незалежної лівійськоїдержави. Монархічний режим продовжував спиратися насенуситські відділення, використовуючи їх дляконтролю над населенням. Зберігалися традиційніекономічні і суспільні структури, родоплеміннийлад. Більшість населення країни, як і раніше,складали кочівники, що вели звичний спосіб життя.Режим уклав угоди з Великобританією (1953) і СІЛА(1954) про військову співпрацю і надання територійпід військові бази.

Фактором, який викликав подальшу трансформаціюлівійського суспільства, стало відкриття в країнібагатих покладів нафти. За угодами з королівськимурядом іноземні монополії, в першу чергу англійськіта американські, одержали вигідні концесії на їївидобуток. Для роботи на нафтових свердловинахкомпанії мусили запросити робітників і технічнийперсонал із арабських і європейських країн,оскільки місцевих кадрів не було. Поступово почалиформуватись робітничий; клас і національнабуржуазія. Доходи держави від продажу нафтидозволи^ ли профінансувати деякі соціальніпрограми. В цілому на фоні досягнень іншихарабських країн, особливо нафтовидобувних, Лівіяперетворилась у сировинний придаток Заходу.

Революція 1969 р. Реформи 1969-1977 рр.Антинаціональна прозахідна політика монархічного

режиму, невирішеність соціальних проблем викликалипротидію в середовищі патріотично настроєних верствнаселення. Поширювались ідеї насеризму. Заєгипетським зразком у лівійській армії виниклатаємна організація «Вільні офіцери юніоністи-соціалісти», яку очолив капітан М. Каддафі. 1вересня 1969 р. організація здійснила Військовийпереворот і скинула монархію. Влада перейшла до рукРади військового командування.

На першому етапі своєї діяльності (1969-1977)режим М. Каддафі провів реформи за концепцієюарабського соціалізму, орієнтуючись на дбсвід іншихкраїн, у першу чергу Єгипту. Висувалось гаслостворення суспільства соціальної справедливості.Лівія проголошувалась республікою. В грудні 1969 р.була прийнята конституційна.декларація з 37 статей.Гарантувалисьосновні права громадян.

Руйнувались традиційні економічні відносини.

Аграрна реформа в землеробськихрайонах і оазахпослабила залежність се^-лянства від багатихземлевласників. Підтримувався національний

235

приватний сектор, місцева буржуазія одержала пільги.Держава проводила курс на націоналізацію природнихбагатств, на створення сучасної промисловості, навикористання прибутків від експорту нафти внаціональних інтересах. Іноземні монополії постійнопозбавлялись своєї власності і витіснялись з країни.

На початку 70-х років була проведена «народнакультурна революція» - кампанія ліквідації старихдержавних структур. Закривались завії і забороняласьдіяльність сенуситського ордену як провідника воліскинутих правлячих класів. Створювались нові органивлади - народні комітети. Влада на місцях перейшлавід шейхів і старійшин до нового покоління адмініст-раторів. Ідея багатопартійності відхилялась.Дозволялась діяльність лише однієї політичноїорганізації - Арабського соціалістичного союзу(1971).

В 1971-1973 рр. М. Каддафі розробив основи«третьої теорії» - особливої моделі розвитку,відмінної і від західного лібералізму, і відортодоксального марксизму. В її основі лежалаконцепція влади народних мас - джамахирії,колективної соціальної організації, яка малаконтролювати прийняття і здійснення суспільнезначущих рішень. На думку М. Каддафі, Лівії непотрібні такі атрибути західної цивілізації, якконституція, парламент, розподіл влади,загальнодержавне законодавство, політичні партії,силові структури, бо вони нездатні ефективновирішувати суспільні проблеми і об'єктивновраховувати інтереси і думки всіх членівсуспільства. Життя людей має регулюватися нормамишаріату. Власність має бути колективною(соціалістичною), а розподіл матеріальних благрівним, виходячи з розумних потреб. Основи теоріївикладені в «Зеленій книзі» М. Каддафі.

В русі «вільних офіцерів» стався розкол. Одначастина підтримувала «третю теорію», інша вважала,що Лівія повинна розвиватись буржуазно-демократичнимшляхом з урахуванням арабського досвіду. Перемоглиприхильники «третьої теорії». Незгодні зпропонованою новою моделлю розвитку держави булирепресовані.

Створення Соціалістичної Народної ЛівійськоїАрабської Джамахирії, її внутрішня і зовнішня

політика2 березня 1977 р. на основі теорії М. Каддафі

оголошувалась Соціалістична Народна ЛівійськаАрабська Джамахирія. Республіканська державнаструктура реорганізовувалась в колективну політичнута економічну систему. Верховним органом влади ставЗагальний народний конгрес із постійно діючим

генеральним секретаріатом, на місцях створювалисьнародні збори. Членство в будь-якій партії абоорганізації заборонялось. В

236

1979 р. М. Каддафі і його соратники відмовились відусіх офіційних посад і об'єднались у «революційнекерівництво». З того часу М. Каддафі носить звання«лідер лівійської революції 1 вересня». Ця системадала йому необмежену владу. Опорою режиму в першучергу е армія.

Для проведення нового курсу в усіх куточкахкраїни організовувались революційні комітети, якіперетворилися в органи правосуддя, безпеки ірепресій. Вони контролювали вибори в місцеві народнізбори, перевіряли кандидатів на відповідальніпосади, мали каральні повноваження. Ревкоми діяли вобластях і на місцях, на підприємствах і у вузах, вармії і спецслужбах. Їх головною метою буловиявлення опозиційних настроїв і придушеннянезадоволення.

На кінець 70-х років щорічні прибутки Лівії відекспорту нафти досягли 20 млрд. дол. на рік. Лише330 тис. працездатного корінного населення (10%)брало участь у виробництві. В нафтовидобувній інафтопереробній галузях було зайнято близько 500тис. іноземних робітників і спеціалістів, на оплатупраці яких витрачалось 2 млрд. дол. Значнінадходження нафтодоларів у державний бюджетдозволили режиму провести ліквідацію приватногосектора (1981) і усунути «експлуатацію лівійцялівійцем».

Свій внесок у модернізацію лівійської економікизробив СРСР. В 1972 р. між Лівією і СРСР булапідписана угода про економічне і науково-технічнеспівробітництво, в 1985 р. - прийнята нова програмана тривалу перспективу. За допомогою СРСРпобудований газопровід Мерса — ель-Брега — Місуратапротяжністю 570 км. Радянські спеціалісти керувалирозробкою схем комплексного розвитку газовоїпромисловості і електромереж високої напруги до 2000р. В 1977-1981 рр. у Джамахирії працювала радянськаґрунтово-екологічна експедиція, яка обстежила 3,5млн. га території, склала карти ґрунтів, рослинногоі тваринного світу, внесла пропозиції щодовикористання природних багатств. Радянською стороноюорганізовані машинобудівний, будівельний,металургійний, сільськогосподарський навчальні цен-три, які підготували тисячі місцевих спеціалістів.

З 1982 р. прибутки Лівії від продажу нафти різкозменшились внаслідок падіння цін і частковихекономічних'-санкцій. У 80-х роках вони становили 5-7 млрд. дол. на рік. На закупвілю продовольства ітоварів першої необхідності виділялось по 1,5 млрд.дол. Ліквідація приватного бізнесу, закриття невели-ких приватних підприємств легкої і харчової галузей,майстерень, магазинів, закладів побутовогообслуговування призвели до гострого дефіциту товарів

і послуг, який не перекривався державними поставкамиз-за кордону. В 1985 р. в Лівії був уведений

237

суворий режим економії. Через 10 років післястворення Джа-махирії М. Каддафі, об'єктивнооцінюючи здобутки і проблеми країни, дійшоввисновку, що деякі положення його теорії не ви-тримали випробування практикою. В 1987 р. в Лівіїпочалася «зелена перебудова» — кампанія звиправлення помилок. Відновлювалась діяльністьприватного капіталу під контролем держави.Створювалось понад 200 фірм і компаній з правомсамостійного виходу на зовнішні ринки ібезперешкодної торгівлі всередині країни. Функціїревкомів різко обмежувались, їх діяльність іправомірність їх рішень стала контролюватись спеці-альним секретаріатом. Була проведена амністія дляполітв'язнів, заборонялись переслідування заполітичними, економічними, особистими та іншимимотивами. Регулярна армія і поліція булипереформовані. В 1988 р. надзвичайна сесіяЗагального народного конгресу прийняла «Зеленудекларацію прав людини».

Зовнішня політика режиму М. Каддафі упродовжусього періоду його існування мала чітко вираженийантизахідний і анти-ізраїльський характер. В 1970-1971 рр. були ліквідовані англійські й американськівійськові бази на території Лівії. Вона надалавелику військову допомогу Організації визволенняПалестини, готувала на своїй території бійцівпалестинського руху опору. В лівійських військовихтаборах навчались найманці для «гарячих точок» убагатьох країнах Африки. Надалі тут підвищували своюкваліфікацію афганські й чеченські бойовики. Дісталипідтримку й ряд антиурядових рухів, наприклад,ірландський.

М. Каддафі створив могутню армію, оснащенунайсучаснішою зброєю. В кінці 90-х років XX ст. вній налічувалось 80 тис. чол., 330 танків, 103бойові кораблі, 469 літаків і вертольотів. Щорічніпрямі військові витрати складали 1,1-1,3 млрд. дол.Одним із провідних військових партнерів Лівії бувСРСР. В 1970-1991 рр. радянська сторона поставилацій країні озброєнь на 20 млрд. дол. За радянськимипроектами були збудовані важливі військові об'єкти.В Лівії перебувало до 3 тис. радянських військовихфахівців і радників. Проте СРСР — не єдина країна,яка сприяла зростанню бойової могутності лівійськоїармії. Так, із 12 млрд. дол., які Джамахиріявитратила на закупку зброї в 1979-1983 рр., наРадянський Союз припадало 5,8 млрд. дол., а решту6,2 млрд. дол. було сплачено Франції, ФНР, Італії,Чехо-словаччині та іншим постачальникам. Лівійськекерівництво йшло на співпрацю з СРСР в економічній,торговій і військовій сферах, проте між сторонамиіснували значні ідеологічні розбіжності і взаємна

критика тих чи інших політичних кроків. Новузовнішньополітичну лінію Радянського Союзу післяпочатку перебудови, його прагнення до співпраці зЗаходом і розрядки міжнародної напруженості М.Каддафі оцінив негативно, ствер

дів

джуючи, що СРСР добровільно віддав свою глобальнуроль на догоду «світовому імперіалізму» і більше «незахищає своїх друзів від диктату США».

Антиізраїльський курс, підтримка повстанськихрухів, постійні звинувачення в агресивності наадресу США і їх союзників створили негативний іміджДжамахирії на міжнародній арені як країни, детероризм є частиною державної політики. В 1986 р.американські літаки бомбардували лівійські міста. В1991 р. сталися вибухи американського і французькогопасажирських авіалайнерів з численними людськимижертвами, в організації яких звинувачувалисьспівробітники лівійських спецслужб. Після цього 00Нввела проти Джамахирії міжнародні економічні санкціїза звинуваченнями в тероризмі, небезпечному длялюдства (1992). Арабський світ засудив Лівію запідтримку Іраку в його агресії проти Кувейту. Післядовгих дебатів Лівія видала своїх громадян,підозрюваних у терактах, які були засуджені надовічне ув'язнення. Економічні санкції з Лівії булизняті (1999), але США знову ввели їх водносторонньому порядку (2000).

38. МОНАРХІЇ АРАВІЙСЬКОГО ПІВОСТРОВА

Державний лад. Ісламське суспільствоСаудівськаАравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Катар,

Бахрейн - держави, що будуються за нормамимусульманської релігії, Корану і шаріату,відповідно до яких функціонують політична і судовасистеми, трактуються права людини. Всі рішеннядержавної ваги приймаються правителями та їхблизьким оточенням. Важливу роль відіграють Радидухівництва по тлумаченню законів і їхвідповідності ісламу.

Провідна держава цієї групи Саудівська Аравіяпродовжує залишатися абсолютною монархією. Якнеодноразово заявляли її правителі, їх конституцієюе «Книга Аллаха Всевишнього і Сунна його пророкаї»,а метою - забезпечення справедливості і рівностівсіх підданих; Економічною і соціальною основоюСаудівської Аравії визнавались «власність, капіталі праця». Заборонялось усе, що «веде до смути ірозколу, е посяганням на безпеку держави ісуспільних відносин, гідність людини та її права».В 1986 р. корольг Фахд змінив титул «Вашавеличність» на «Слуга двох святих місць» (Мекки іМедини). В 1992 р. він створив Консультативну радуіз 60 чол., «відомих своїм благочестям ічеснотами», і надав їй право оцінювати діяльністьвиконавчої влади, вносити пропозиції щодоуправління державою і проекти законів. Однак королізберіг усі свої верховні повноваження.

Абсолютною монархією є Катар. ОАЕ - федераціяабсолютних монархій. Главою цієї держави єпрезидент, що обирається з числа правителів окремихеміратів на 5 років. Рада монархів приймає спільнізакони, їй допомагає порадами Консультативна рада,до складу якої входить по 40 представників відкожного емірату. В Бахрейні робились спробиперетворити цю державу в конституційну монархію. В1973 р. тут була прийнята конституція і обранийпарламент, але з 1975 р. дія конституції призу-пинена, а законодавчий орган розпущений. З тогочасу емір править одноосібне. В 1996 р. обмеженуконституцію, яка не підриває абсолютних правмонарха, ввів султан Оману.

Кувейт - конституційна монархія. Йогоконституція введена в дію в 1961 р. паралельно зотриманням незалежності. Законодавча владаздійснюється еміром і Національними зборами -парламентом, що складається з 50 депутатів. Вінобирається шляхом прямих загальних виборів, у якихберуть участь громадяни чоловічої статі з 21 року зародоплемінною системою. За конституцією кувейтськіжінки мають рівні права з чоловіками в практичній,науковій, культурній і економічній діяльності, алепозбавлені права займатися політикою і не маютьвиборчих прав. Комісія з тлумачення Корану дала такероз'яснення з цього приводу: «Характер виборчогопроцесу підходить чоловікам, наділеним розумом ідосвідом. Не дозволено законом, щоб жінки призначалина виборні посади інших жінок або чоловіків».

Місце і роль жінок в аравійських монархіяхвизначається нормами шаріату. Вони мають право надіяльність поза домівкою з дозволу глави сім'ї,можуть вчитися або працювати. Деякі з них досягаютьвисокого становища в закладах освіти, охорониздоров'я, в науці, бізнесі. Водночас для нихпродовжує існувати система обмежень. Зокрема, вСаудівській Аравії жінкам заборонено водитиавтомобіль, здійснювати подорожі без письмовогодозволу когось із чоловіків їх сім'ї, знаходитись утоваристві сторонніх чоловіків.

Судові системи діють на засадах норммусульманського права, які поширюються і наіноземців-немусульман. У Саудівській Аравії особи,винні в контрабанді наркотиків, вбивстві, зґвалту-ванні і деяких інших злочинах, засуджуються досмертної кари через відрубування голови. Стративідбуваються публічно щоп'ятниці після денноїмолитви і здійснюються спеціальним катом задопомогою середньовічного меча, За крадіжки виннимвідрубують кисті рук. Вироки виконуються швидко,подання апеляцій шаріатське судочинство непередбачає. За даними міжнародних правозахисних

організацій в 1993 р. таким чином страчено 85 чол.,в 1994 р. - 53 чол., в 1995 р. - 97 чол. Середзасуджених були не лише саудівці, а й громадянамиЄмену,

240

Єгипту, Філіппін, Пакистану, Афганістану, Нігерії,Чаду. Абсолютна більшість із них наклали життям заввезення в країну наркотиків. На протести західнихправозахисників міністр внутрішніх справ СаудівськоїАравії заявив, що суди виконують заповіді Аллаха іне надають значення словам тих, хто намагається їхзмінити. В інших монархіях шаріатські суди присуд-жують 20-1000 ударів палицями, причому стежать, щобусі удари були нанесені. Якщо кількість ударівзанадто велика і засуджений може померти до кінцяпокарання, удари наносяться серіями з перервами вкілька місяців.

ЕкономікаСучасна економіка монархій Аравійського

півострова формувалась за рахунок видобудку іпродажу нафти. В 60-70-х роках XX ст. у світі ставсянафтовий бум. Різко зросли прибутки нафтовидобувнихдержав. Арабські монархії одержали фінансову базу,яка дала їм можливість провести соціально-економічніреформи. Промислову експлуатацію нафтових родовищзапочаткували західні компанії. Правлячі династіїодержували від них високу ренту, достатню длязадоволення потреб верхівки суспільства. Їх країни йдалі могли залишатися бідними й відсталими. Монархи-реформатори вирішили інакше. Держава взяла нафтовийбізнес у свої руки. Західні монополії послідовновитіснялись з провідних позицій в економіці.Створився сильний державний сектор, який контролюваввидобуток, переробку, транспортування, . продажнафти і нафтопродуктів. Організувались відповіднідержавні компанії. В Кувейті ці завдання виконуєКувейтська нафтова корпорація, в Саудівський Аравії- державна компанія Петромін, в ОАЕ - державнакомпанія АДНОК тощо. Економічна модернізаціяздійснювалась переважно шляхом залучення іноземноїробочої сили.

Правлячі монархи одним із головних напрямківекономічної діяльності держави вважали створенняумов для розвитку ринкових відносин. Були розробленіпрограми фінансової допомоги і пільг длянаціональної буржуазії. Вона формується, як правило,з представників родоплемінної верхівки і членівкоролівських сімей. До підприємницької діяльностізалучається також частина службовціві робітників,які відкривають свою справу на зароблені гроші.Поступово поряд із державним сектором починаєфункціонувати змішаний і приватний. Є перші прикладиприватизації державної власності. В СаудівськійАравії денаціоналізовано промисловий конгломератСАБІК, авіакомпанію «Саудія». Підготовча робота зпроведення приватизації розпочалась у Кувейті.

Правителі, представники ділових кіл цієї групикраїн усвідомлюють, що запаси нафти і газу з часомвичерпаються. Тому важливим завданням є подоланнявеликої залежності економіки і, відповідно,благополуччя підданих від нафтового бізнесу.Найбільш послідовно ця робота проводилась у Кувейті.В 1976 р. тут був створений Фонд майбутніх поколінь,в якому почали накопичуватись кошти для їхвикористання в «постнафтові часи» шляхом відрахувань10% державних прибутків. В деякі періоди внески дофонду сягали навіть 25-28%. Робилися великі інвес-тиції в розвідку і видобуток нафти в Омані, Марокко,Туреччині, Пакистані, Індонезії, Судані, Конго-Заїрі, Танзанії, Анголі, Еквадорі та інших країнах.Налагоджені широкомасштабні банківські операції.Купуються акції провідних транснаціональних корпо-рацій в різних галузях, наприклад, шведськоїкомпанії «Вольво», компанії «Фольксваген ду Бразіл»та ін. Придбаний навіть острів Кіава біля побережжяПівденної Еароліни (США), де створено елітнийтуристський комплекс.

ОАЕ перетворились у найбільший у регіоні центрреекспорт-ної торгівлі, звідки різноманітні товаринаправляються в Іран, Індію, Пакистан, країниСхідної Африки. Вигідне географічне положеннястимулювало розвиток морських портів і вільнихекономічних зон. Тут знаходиться найбільший у світісухий док для складного ремонту морських суден.Функціонує шість міжнародних аеропортів. Бахрейн єважливим фінансовим центром Близького і СередньогоСходу. На його території знаходиться стільки жбанків, скільки в усіх інших арабських країнах,разом узятих. Прибуток від цієї діяльності складає20% ВНП.

Соціальна політикаЗа рахунок надприбутків від продажу нафти в

аравійських монархіях із дуже низьким рівнем життярозпочались масштабні соціальні реформи. Їхправителі вирішили, що краще поділитися зі своїмипідданими нафтовими доходами, ніж провокуватиантидержавні виступи і постійно жити під загрозоюреволюцій або переворотів.

В 70-80-х роках XX ст. на розвиток освітиспрямовувалось 8-12% державних бюджетів. В усіхмонархіях проводились масові кампанії з ліквідаціїнеписьменності. Учням безплатно видають підручникиі шкільну форму, підвозять на автобусах до школи,забезпечують харчуванням. В ОАЕ школярам виплачуютьстипендію від 70 дирхемів у початкових класах до500 дирхемів у випускних. Створена власна системавищої освіти. Кувейт має два вищі навчальнізаклади. В 1966 р. тут був відкритий університет,

на дев'яти факультетах якого навчається 18 тис.сту-

242

дентів. Тривалий час його проректором, а потімректором була жінка - член королівської сім'ї РашаХамуд ас-Сабах. У Кувейт-ському інституті практичноїосвіти працює чотири факультети (технологічний,педагогічний, медичний, бізнесовий), де оволодіваютьпрестижними спеціальностями 12 тис. студентів. В ОАЕуніверситет був створений у 1977 р. Для організаціїйого роботи емір Заїд бен-Султан аль-Нахайян виділивсвій палац. Нині тут навчається 12 тис. студентів,працює 7 факультетів і 9 наукових центрів. УБахрейні крім національного університету функціонуєще й університет країн Перської затоки. Спочаткупрофесорсько-викладацький склад і наукові працівникизапрошувались із західних країн, з Єгипту, Йорданії.Велику частину викладачів складали палестинпі.Поступово формувалась місцева наукова й освітняеліта. Навчання у вузах безплатне. Молодь маєможливість навчатися за кордоном у найпре<?тижнішихвузах провідних країн світу з виплатою державноїстипендії.

Розвиток національної системи охорони здоров'я вбільшості аравійських монархій починався майже знуля. Так, в Абу-Дабі в 1965 р. був один державнийгоспіталь і три приватні, в 1975 р. працювало вже379 державних і 45 приватних лікувальних установ. ВОмані в 1970 р. існували дві лікарні, в 1977 - 69, в1980 - 145. 60 років тому в Кувейті єдинимлікувальним закладом, була крихітна амбулаторія приамериканській релігійній місії. Зараз у країніналічується 14 багатопрофільних лікарень, десяткиклінік і центрів здоров'я. В надто складних випадкахбудь-який підданий може лікуватися за рахунок дер-жави за кордоном.

У 60-70-х роках XX ст. в монархіях Аравійськогопівострова були введені системи соціальногозабезпечення. Вони передбачають для громадяндержавні виплати на всі випадки життя, допомоги побезробіттю, по старості, по інвалідності, похворобі, у зв'язку із втратою годувальника, надітей, на непрацюючу дружину. Видаютьсябезвідсоткові позики на весілля, на будівництвожитла і т.д. Передбачена допомога сиротам, удовам,розлученим жінкам, сім'ям студентів. Витримуєтьсяпевне співвідношення між рівнем зарплати ісоціальними виплатами. Субсидії виплачуються кочовимплеменам для забезпечення звичного способу життя.Така політика має і свій негативний бік. Підданіаравійських монархів здебільшого не дуже прагнутьздобути високу кваліфікацію, бо існує безліч робочихмісць, де можна з початковою освітою отримуватигарну зарплату, або й зовсім не працювати і зарахунок субсидій мати відносно високий рівень життя.Винятком у цьому плані е Оман, де не існує виплат

«за підданство», а державна допомога надається тим,хто дійсно не може сам себе забезпечити.

243

Поліпшення умов життя і соціальні пільги непоширюються на осіб без підданства, іноземців, якіреально забезпечують функціонування основних галузейекономіки аравійських монархій. Навіть при виконаннірівноцінної роботи для них встановлюється нижчийрівень заробітної плати, ніж для підданих, більшою єтривалість робочого дня. Системи надання громадян-ства не дозволять його отримати особам, що все життяпрожили в тій чи іншій монархії і навіть народилисяв ній, якщо їхні батьки не мають громадянства.

Зниження прибутків від продажу нафти призвело додеякого скорочення витрат на соціальні потреби. Булавведена часткова плата за медичне обслуговування,зменшені субсидії на підтримку стабільних низькихцін на бензин, електроенергію, воду тощо. Аравійськіправителі прагнуть по можливості безконфліктноперевести традиційне суспільство на новий рівеньрозвитку, в якому б найпередовіпгі досягненнякапіталізму поєднувались з ісламськими цінностями,уникнути революційних потрясінь, узгодити інтересистарих і нових класів, груп, прошарків. Соціальніреформи мали попереджувальний характер. Вонипризвели до зростання матеріального і культурногорівня життя підданих і дали стабільність правлячимрежимам. Проте в майбутньому їм навряд чи вдастьсяуникнути проблем і суперечностей в економіці,політиці, суспільних відносинах.

39. КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

В результаті ліквідації світової системиколоніалізму в Тропічній і Південній Африціутворилось 47 незалежних держав. Національно-патріотичні сили й рухи розпочали державнебудівництво, формування економічних і політичнихструктур. Обиралась західна ліберальна модель або жсоціалістична орієнтація в поєднанні з концепціямимісцевого націоналізму. Незалежно від того, якумодель офіційно визнавали ті чи інші африканськікраїни, в їх розвитку проявлялись спільні риси.

Політичні процесиВ політичному плані молоді незалежні держави

Південної і Тропічної Африки як правило обиралиреспубліканську форму правління. Створювалисьпарламенти, організовувались партії і рухи. На цейпроцес дуже впливала така специфічна риса афри-канських суспільств, як стійкість родоплемінних іобщинних зв'язків. Всі важливі проблеми вирішувалисьна місцях вождями племен або радами старійшин наоснові звичаїв і традицій.

Надплемінні інститути, в т.ч. і держава, були чужимибільшості африканців і оцінювались ними як щосьзайве і непотрібне. В той же час більш численнінародності мали змогу захопити владу, отриматипереваги в уряді, адміністративних органах, армії,поліції. Виникла основа для збройних етнічнихконфліктів, які роками, десятиріччями не згасають уряді країн (Ефіопія, Сомалі, Руанда, Бурунді,Ангола, Ліберія, Конго-Заїр, Чад та ін).

У сфері державного управління переважалиавторитаризм і насильство. Спостерігалась політичнанестабільність, постійно відбувались державніперевороти, в яких активну участь брала армія. Внайбільшій країні регіону - Нігерії після здобуттянею незалежності (1960) здійснено сім військовихпереворотів. У Беніні з 1960 по 1972 рр. сталосяшість державних переворотів, у т.ч. чотиривійськові, і змінилось 20 урядів. В 1960-2000 рр.Африка пережила понад 100 військових переворотів,які супроводжувались політичним терором, грабункаминаселення, депортаціями і потоками біженців усусідні країни.

Ряд патріотично настроєних лідерів національно-визвольних рухів часів боротьби за незалежність булиусунуті від влади. Деякі з них швидко переродились ісприйняли авторитарні методи керівництва державою ісуспільством. Правитель Центрально-АфриканськоїРеспубліки Ж.Б. Бокасса проголосив себе імператоромі користувався настільки необмеженою владою, що мігдозволити собі навіть людоїдство. Військовийдиктатор Уганди в 1971-1979 рр. їді Амін, прозваний«африканським Гітлером», відзначився не лишеполітичними репресіями, але й безпрецедентною«економічною війною» проти буржуазії, дрібнихремісників і торговців індо-пакистанськогопоходження. В 1972 р. з Уганди було депортовано 70тис. «азіатів», які нібито мали державу за дійнукорову, яку визискували, але не хотіли годувати.Діловій еліті було наказано протягом 90 днівпокинути Країну, взявши не більше 100 дол. налюдину. Її банківські рахунки арештовувались, майновилучалось і розподілялось між офіцерами і солдатамиамінівсь-кої армії. Економіка Уганди зазналанищівного удару.

Керівник Малаві Хастінгс Камузу Банда, що прийшовдо влади в 1964 р., оголосив себе довічнимпрезидентом країни (з 1969 р.). Людина, яка багатороків прожила в еміграції в СІЛА і Європі в умовахзахідної демократії, закінчила чотири вищі навчальнізаклади (Уілберфордськйй університет, Чиказькийуніверситет, Мехаррі-коледж у СІЛА, Единбурзькиймедичний коледж у Шотландії), отримала фах історика,політолога, лікаря, повернувшись додому, відразу ж

забула про західні пивілізапійні цінності. Крімзвання довічного президента. Банда набув званнятрадиційного вождя і шамана племені чева. Критиківсвого правління він погрожував «згодуватикрокодилам».

245

Президент Заїру Мобуту Сесе Секо Куку Нгебенду Ва ЗаБан-га (Могутній воїн, що завдяки своїй стійкості,витривалості й волі до перемоги буде йти від одногозавоювання до іншого, залишаючи після себе вогонь) обіймавсвою посаду 32 роки і був усунутий у 1997 р. в результатіперемоги збройного руху опору. З метою безпеки він жив нев столиці Кіншасі, а в своєму рідному селі Гбадоліт,прозваному «Версалем джунглів». Особиста власність МобутуСесе Секо за межами Заїру оцінювалась в 4-5 млрд. дол., адержавний борг країни, якою він керував, складав 4 млрд.дол.

На початку 90-х років із 47 країн Тропічної іПівденної Африки в семи існували особисті диктатури, в 16-ти - військові режими, в 15-ти - однопартійні системи ілише в п'яти - демократичні багатопартійні структури(Ботсвана, Гамбія, Маврикій, Сенегал, Зімбабве). Наявністьу багатьох країнах антинародних політичних режимів ідержавних діячів, які дбали не про інтереси громадян, апро свої власні, стала ще однією причиною повстанськоїборотьби і сепаратистських тенденцій. У 90-х роках узв'язку із закінченням «холодної війни» велика група афри-канських країн заявила про свій перехід до багатопартійноїсистеми організації влади. Втратили свої звичні посадичимало харизматичних правителів. Зокрема, довічнийпрезидент Малаві Банда, який мріяв зустріти своє 100-річчяна посту керівника держави, у 1994 р. зазнав поразки наперших багатопартійний виборах, а в 1998 р. помер на 92-муроці життя. Кілька авторитарних лідерів і в нових умовахздобули підтримку населення. Керівник однопартійногорежиму Беніну (1972-1989) М. Кереку на президентськихвиборах 1996 р. переміг як незалежний кандидат іпредставник «трудових верств», оскільки ніхто, навітьвороже настроєні опоненти, не ставив під сумнів йогоособисту чесність і патріотизм. Військовий диктатор ГаниДж. Роллінгс, що захопив владу в 1980 р. за допомогоюармії, в 1993 р. був обраний президентом демократичнимшляхом.

Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках вАфриці продовжували здійснюватись державні перевороти.Дестабілізація економіки в ході реформ за західнимипрограмами, закриття державних підприємств, скороченняуправлінського апарату й армії, конфлікти між гілкамивлади і політиками, корупція, етнічні проблеми викликалиподальше зниження і без того невисокого життєвого рівня ізагальне невдоволення. Деякі суспільні сили бачили вихід уповерненні до авторитарних форм правління. Військовіприйшли до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993),Нігері (1997). Військовий диктатор Нігерії генерал СаніАбача створив одну з найбільш репресивних у світіполіцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в1 млрд. дол.

246

Щоб успішно розбудовувати громадянське суспільство,країни Тропічної і Південної Африки мають виробляти своїмоделі демократії, поєднуючи елементи західної системи зтрадиційними цивілізаційними цінностями.

Економічний розвитокВ економіці найбільш ефективною вважалась концепція

«наздоганяючого розвитку». Припускалось, що молоді державиАфрики прискореними темпами проведуть індустріалізацію,поставлять на світовий ринок конкурентоспроможнупродукцію, що дасть їм кошти і можливості поборотивідсталість, наблизитись до рівня середньорозвиненихкраїн, розв'язати соціальні проблеми, забезпечити своїмгромадянам достойний рівень життя. Сподівання покладалисьна допомогу колишніх метрополій в отриманні кредитів іновітніх технологій, але вони не виправдались. В цей часвисокорозвинений Захід переживав науково-технічнуреволюцію. Міжнародні корпорації продовжували розглядатикраїни Тропічної і Південної Африки як придатки до своєїекономіки.

Уряди африканських держав допустили ряд помилок.Зокрема, мало уваги приділялось сільському господарству,внаслідок чого виникла нестача продовольства. Головнідоходи в бюджет ідуть від продажу сировини, ціни на яку насвітовому ринку низькі. Стійкою тенденцією стало падіннятемпів економічного розвитку і зниження прибутків на душунаселення. З кожним десятиріччям у більшості країнзагострювалась продовольча проблема. Одночасно відбувалосьзначне зростання кількості населення. Тяжкий станекономіки призвів до різкого скорочення державних витратна соціальні потреби: освіту, професійну підготовку,науку, культуру, охорону здоров'я, виплату допомог.

У пошуках виходу з економічної кризи африканці прийня-ли Монровійську стратегію розвитку (1979) і Лагосськийплан дій (1980) з її реалізації на період до 2000 р., якібазувались на концепції «опори на власні сили». Цідокументи визнавали пріоритетними суверенітет держави надприродними ресурсами, самозабезпечення продовольством,створення індустріальної бази, збільшення обсягіввнутрішньої африканської торгівлі, розвиток транспорту.Успішному виконанню намічених планів завадили відсталістьекономічних структур, однотипна сировинна орієнтаціянаціональних економік, прив'язка до ринку колишніхметрополій, ідеологічні й політичні суперечності.

На середину 80-х років економічні проблеми в Тропічнійі Південній Африці настільки загострились, що сталиоб'єктом особливої уваги світового співтовариства. У 1986р. відбулася

247

спеціальна XIII сесія Генеральної Асамблеї 00Н, наякій була прийнята «Програма дій 00Н по забезпеченнюекономічного піднесення і розвитку Африки на 1986-1990 рр.». Для її здійснення виділялись кошти в сумі128 млрд. дол., у т.ч. 46 млрд. дол. за рахунокзовнішніх ресурсів. Проведені в її рамках перетво-рення не дали бажаних результатів. У 1991 р.Генеральна Асамблея 00Н прийняла «Нову програму дій00Н на 90-ті роки», у 1996 р. - програму «Дати шансрозвитку». Ці документи передбачали зростанняприватного підприємництва, роздержавлення власності,створення експортних галузей, фінансові і податковіреформи, тобто переважно такі заходи, якіпослаблювали роль держави при відсутності ефективнихринкових механізмів. Генеральний секретар 00Нвисував «Спеціальну ініціативу» (1996), суть якої втому, що майбутнє Африки - в новому освіченому,здоровому поколінні, здатному здолати економічнубезвихідь.

На противагу програмі ринкової трансформаціїгосподарства, запропонованої МВФ і МБРР, главидержав Африки прийняли документ «Африканськаальтернатива програмам структурної перебудови»(1989), який наполягав на специфічності економікирегіону і пропонував об'єднатися для спільних дійщодо виходу з Кризи, спираючись на власні сили. Цейплан теж не був виконаний з тих же причин, що йпопередні.

На кінець 90-х років XX ст. близько ЗОафриканських держав приєдналися до програм МВФ іМБРР, виконавши безліч попередніх умов дляотримання фінансової допомоги. Жодна країна з цієїгрупи поки що не має приросту ВНП і не просунуласьуперед у вирішенні соціально-економічних проблем.Зате послаблення державного регулювання і відкриттяринків одразу дало негативні наслідки. Продукціямісцевих товаровиробників Не витримала конкуренціїбільш дешевих імпортних товарів. Так, на початку90-х років у Сомалі ціни на сою, кукурудзу іпшеницю впали до такого рівня, що вирощувати їхстало економічно невигідно. На виробництво 100 кгзерна кукурудзи селянин витрачав 114 тис.сомалійських шилінгів, а від їх продажу на ринкуміг виручити не більш 55 тис. Ввезення в країниЗахідної Африки яловичини, в основному з Франції іГолландії, за ціною вдвічі нижчою від місцевої,призвело до масового розорення скотарів. Заробітоквтратили 4 млн. селян. Імпорт рису в Малаві призвівдо ліквідації власного виробництва цієї культури. ВЗімбабве закрились фабрики, що виготовляли одяг.Текстиль і шкіряні вироби перестали випускатись уЗамбії і Танзанії. В Кенії майже припинилосьвиготовлення модних сумок із сизалю, бо така

продукція почала випускатись у Японії нависокомеханізо-ваних підприємствах.

248

Міжнародні організації, які досліджували питанняпро те, що заважає успішному розвитку господарстваафриканських країн, виділили 15 негативних чинників.Першими за важливістю були необгрунтовані податки,нерозвинута інфраструктура, неконтро-льованаінфляція. На 15-му місці стояв тероризм. Усуненнявсіх цих причин вимагає наявності сильної державноївлади, яка б створила необхідні умови дляекономічної стабілізації.

Етнічні відносиниВсі країни Тропічної і Південної Африки

багатонаціональні. Колонізатори довільно провели туткордони, внаслідок чого безліч народів і племенувійшло до складу різних держав. Так, у Камеруні іЧаді проживає по 200 етнічних груп, в Анголі - 90, уКот д'Івуарі - 60, у Нігерії і Гані - по 50, уБеніні - 42, у Того - 36. Серйозною проблемою в цихумовах стала проблема державної мови. Лише вЕфіопії, яка уникла іноземного поневолення, дер-жавною була рідна мова 75% населення - амхарська.Єдиною країною, що відмовилась від мовиколонізаторів на офіційному рівні і надала статусудержавної суахілі, стала Кенія. Дещо пізніше їїприклад наслідувала Республіка Коморські острови, декоморська мова є офіційною. Основна частинаафриканських країн продовжує користуватись мовамиколишніх метрополій Як державними, деякі поряд зними ввели і свої. В Бурунді це кірунді іфранцузька, Лесото - сото і англійська, Мадагаскарі-мерина і французька, Руанді - кіньяруанда іфранцузька, Свази-ленді - свазі і англійська. Післяліквідації режиму апартеїду в Південно-АфриканськийРеспубліці (1994) державними стали одразу 12 мов -африкаанс, англійська, коса, зулу, ндебеле, сесото-са, лебоа, сесото, сисваті, тсонга, тсвана, венда.

Переважна більшість конституцій сучаснихафриканських держав містять ідею унітарності ібазуються на концепції єдиної нації, яка маєвключати всі існуючи на їх території великі і малінароди. В сучасних умовах цей підхід не відповідаєреальній дійсності. Етноси тримаються за своювідокремленість і неповторність і не бажаютьрозчинятись у загальний маці.

Основною причиною етнічних конфліктів ісуперечностей е невирішеність соціально-економічнихпроблем. Протест широких Мас проти бідності»неефективної політики влади, корупції, хабарництванабуває форм ворожнечі щодо певних етнічних груп,представники яких займають найважливіші посади вмісцевих адміністраціях, в армії, в керівництвідержави. Корені міжплемінної ворожнечі мають тривалуісторію. У ряді країн народи, що в минулому створили

могутні держави, до цього часу зневажливо ставлятьсядо етнічних груп, які тоді підкорялись їх

249

правителям. Існують і надалі зберігають свою силу стійкіетнічні заборони і стереотипи. Конкретні народи вафриканських суспільствах можуть характеризуватись як«розумні», «чесні», «роботящі» або ж «агресивні»,«войовничі», «зрадливі» тощо. Змінити такі оцінки дужеважко. На національні взаємовідносини впливають традиційніструктури і релігійні відмінності.

Частина конфліктів спровокована в часи «холодноївійни» протистоянням наддержав СРСР і СІЛА. Так, протипрорадянсь-ких режимів Анголи, Мозамбіку, Ефіопії воювализбройні угруповання, яким зброю і фінансування надававЗахід. У прямій чи завуальованій формі великі держави йнині підтримують як офіційні режими, так і повстанців,захищаючи, в першу чергу, свої економічні й геополітичніінтереси. Вимоги національних рухів різноманітні - відпоміркованих до сепаратистських. Деякі з них вимагаютьтериторіальної або культурної автономії, пропорційногопредставництва в органах влади, врахування інтересів чис-ленних малих народів при прийнятті програм соціально-економічного і гуманітарного розвитку. Національнісуперечності в ряді країн переросли в збройні зіткнення ізатяжні внутрішні війни. У Руанді і Бурунді триваєнепримиренне протистояння між народностями тутсі і хуту. У1990-1994 рр. в Руанді було винищено 800 тис. тутсі іпоміркованих хугу. В Бурунді жертвами терору стали 150тис. чол. В основі ліберійського збройного конфліктулежить антагонізм між чорношкірими переселенцями - нащад-ками рабів із СІЛА і корінними народностями (кран, кру,гребо). У 1992-1993 рр. у Сомалі насильство в міжетнічнихстосунках набуло такого розмаху, що навіть миротворчийвійськовий контингент 00Н виявився безсилим у спробахрозвести ворогуючі сторони і був виведений, не виконавшисвоєї місії. У Сьєрра-Леоне в 10-річній війні за контрольнад алмазами було вбито 50 тис. чол., а біженцями стало500 тис. чол.

Великого розмаху в Тропічній і Південній Африці набулирухи за відокремлення територій і створення на них новихдержав. Ця тенденція суперечить уставу Організаціїафриканської єдності (1963) та її Каїрській декларації(1964), де записано, що держави-учасниці повинні зберігатикордони, які існували на момент отримання ниминезалежності.

Самопроголошена Республіка Біафра існувала в СхіднійНігерії в 1967-1970 рр., у ході війни центрального урядуза її ліквідацію загинуло 1 млн. чол. Еритрейці багатороків боролися проти політики амхаризації, за відділеннявід Ефіопії і створення своєї держави. Ця мета буладосягнута (1993). Тепер опозиційні її правлячому режимусили прагнуть створити державу Велика Афарія на земляхЕритреї, Ефіопії і Джибуті. Етнічні сомалійці вимагаютьстворення держави Огаден на території

250

однойменної провінції Ефіопії і частини Кенії.Прихильники ідеї проголошення національної державинародності конго борються за виділення населених неютериторійзі складу Конго, Конго-Заїру й Анголи. Векваторіальній Гвінеї деякі сили виступають за відділенняо. Біоко, на якому розташована столиця країни Малабо, ійого можливе приєднання до Нігерії. На Ко-морськихостровах сепаратисти проголосили ніким не визнану державуАнжуан і хочуть перейти під владу Франції, проти чогокатегорично виступає офіційний Париж.

З 1960-го по 2000-й рік в Африці відбулося понад 20кровопролитних воєн, близько 15 випадків геноциду імасового терору на етнічному ґрунті, в яких загинулопонад 8 млн. чол. В середині 90-х років у Тропічній іПівденній Африці налічувалось 6,7 млн. біженців.

Група африканських країн спромоглася уникнути етнічнихконфліктів, проводячи політику національного плюралізму. Авторитарний режим А. Секу-Туре у Гвінейській республіці (195ЯЇ-Ї 1984) придушував будь-які опозиційні рухи. В той же час вит] мувався принцип пропорційного представництва вдержава структурах трьох основних народностей — фульбе, малінке, су Інші національні меншини теж мали певні квоти.Наступи А. Секу-Туре Лансана Конте продовжив цей курс. Виважена а ціональна політика проводилась керівництвом Танзанії, ТоЇзд, Гани, Беніну. Африка має два позитивні приклади врегулював^ затяжних збройних конфліктів — у Мозамбіку і Намібії. Ворогуючі політичні угруповання піїпли на взаємні поступки, домовилися про розподіл влади,прийняли узгоджені програми переходу до мирного життя. '

• т,-

Ліквідація режиму апартеїду на Півдні АфрикиОсоблива ситуація склалася в ГОвденно-Африканській

Республіці (до 1961 р. - англійський домініон Південно-Африкаж^-кий Союз). Тут установилась диктатура білоїменшості, проводилась політика апартеїду - поділунаселення за расовою ознакою на білих, кольорових(змішаного походження), вихіддів з Азії та чорних звідд(ов:ідними правами й обов'язканда* Темношкіренаселення зосереджувалось в «національних державах» -бантустанах. Обирати оргаиіі влади могли лише білі і, зобмеженнями, вихідці з АзЦ. Професії закріплялись, зарасовим походженням. Політика апартеїду передбачаласистему привілеїв для білих. Вони мали гарну освіту,стійке становище в бізнесі, високий рівень життя.

Боротьбу африканців проти режиму апартеїду очолилапартія Африканський національний конгрес (АНК), щоспиралась на

257

народність коса. Її керівник Нельсон Мандела бувзасуджений на довічне ув'язнення з політичнихмотивів. Важливу роль відігравала також зулуськапартія Інката. У 70-х роках ситуація в ПАРзагострилась. Наростала соціальна напруга, почалисязіткнення на расовому ґрунті. Свою роль відігралиекономічні та інші санкції 00Н, яка звинувачувалаПівденно-Африканську Республіку в грубому порушенніправ людини. Диктатура білої меншості себевичерпала. Правлячу Націоналістичну партію в цей часочолив Фредерік де Клерк, який був обраний президен-том ПАР (1989). З його ініціативи в країні почалипоступово відмінятись расистські закони. Звільнялисьполітв'язні. Нельсон Мандела вийшов з тюрми. У 1992р. адміністрація де Клерка і АНК уклали угоду пропроведення вільних виборів для всіх категорійнаселення і про принципи побудови нової держави.

27 квітня 1994 р. в ПАР пройшли перші нерасовівибори. Перемогу здобув АНК. Н. Мандела був обранийпрезидентом. Режим апартеїду був знищений. Післязакінчення терміну повноважень Н. Мандели на поступрезидента на других південноафриканських вільнихвиборах новим главою держави став нинішній лідер АНКТабо Мбекі.

40. УКРАЇНА І КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ

Основні напрямки співробітництва України зкраїнами Азії та Африки

Після референдуму 1 грудня 1991 р., на якомуукраїнський народ висловив тверде бажання мати своюсуверенну державу, Україна стала повноправнимсуб'єктом міжнародних відносин. Із країн Азії їїнезалежність першою визнала Туреччина (16 грудня), зарабських країн - Туніс (26 грудня), з країнТропічної і Південної Африки - Замбія (ЗО грудня).Протягом грудня 1991 р. Україну визнали також Алжир,Афганістан, Бангладеш, В'єтнам, Ізраїль, Індія,Індонезія, Іран, Йорданія, Казахстан, Камбоджа,Киргизстан, КНР, КНДР, Республіка Корея, Ліван,Марокко, Монголія, Оман, Таджикистан, Таїланд,Туркменістан, Японія. У 1991-1995 рр. державнийсуверенітет України визнали 150 країн світу, в томучислі 80 країн Азії та Африки.

2 липня 1993 р. Верховна Рада ухвалила програму«Основні напрямки зовнішньої політики України». Вцьому документі велика увага надавалась активнійдіяльності нашої країни в 00Н, її спеціалізованихустановах, інших міжнародних організаціях, бо такийпідхід «створює реальні можливості для взаємодіїпрактично з усіма державами світу в рамкахбагатосторонньої

дипломатії». Українські представники в 00Н бралиактивну участь у підготовці ряду резолюцій щодостабілізації обстановки в Палестині в 90-х роках.Вони зробили свій внесок у розробку інших важливихдокументів, пов'язаних із перспективами розвиткуафро-азіатських країн. Серед них: резолюція проприйняття КНДР і Республіки Корея в члени 00Н;резолюція «Здійснення Декларації про наданнянезалежності колоніальним країнам і народам»;резолюція «Ліквідація расизму і расовоїдискримінації»; резолюція «Програма 00Н в галузіосвіти і професійної підготовки для південноїчастини Африки»; резолюція «Декларація про праваосіб, які належать до національних або етнічних,релігійних і мовних меншин»; резолюція«Підприємництво та розвиток» тощо.

З 1992 р. Україна бере участь у миротворчихопераціях 00Н. Вона була ініціатором прийняттяКонвенції 00Н щодо захистумиротворчого персоналу(1994). Українські представники входили до складумиротворчих місій ООНв Анголі, Таджикистані,Афганістані, Східному Тиморі. Цивільні спостерігачібули задіяні у моніторингу виборів, які проводилисьпід егідою 00Н в Південно-Африканській республіці іМозамбіку (1994). Під час громадянської війни вДемократичній Республіці Конго (Заїрі) Українанаправила до миротворчого контингенту вертолітнийзагін і ряд спеціалізованих підрозділів із 300 чол.(280 військових і 20 цивільних фахівців). У 2000 р.в цю країну було направлено за контрактом з 00Н сімлітаків державного підприємства Міністерства оборони«Українська .авіаційна транспортна компанія». .

У 2000-2001 рр. український інженерно-сапернийбатальйон (650 чол.) у складі сил 00Н базувався напівдні Лівану, залишеного ізраїльськими військамипісля 22-річної окупації, і займався знешкодженнямбоєприпасів і мінних полів, підготовкою ліванськихсаперів. Розроблена власна методика ведення цихсмертельно небезпечних робіт, яка на практицідовела, свою високу ефективність і була гіднооцінена ліванською стороною. Оскільки за данимиекспертів у землі Лівану ще залишилось 130 тис. міні вибухових пристроїв, власті країни запросили ук-раїнських цивільних саперів для розмінуваннятериторії. Даний гуманітарний проект фінансуєтьсяОб'єднаними Арабськими Еміратами, які виділили нанього 50 млн. дол. Український військовий ремонтно-відяовлюваний батальйон у 2000-2001 рр. виконувавзавдання 00Н у Сьєрра-Леоне, де триває громадянськавійна. Туди було направлено 534 військовослужбовці,220 бронетранспортерів, 220 вантажних автомобілів.Участі в бойових діях військові не брали. Вонинавчали працювати на доставленій техніці інших

миротворців і місцевих жителів. За

253

автомашини і бронетранспортери, які залишились у Сьєрра-Леоне, Україні сплачено міжнародними організаціями 20 млн.дол.

З рядом афро-азіатських країн Україна співпрацює врегіональних організаціях. У 1992 р. вона увійшла доОрганізації Чорноморського економічного співробітництва,членом якої є Туреччина, а спостерігачами - Ізраїль,Єгипет і Туніс. Разом із центральноазіатськими державамиУкраїна входить до СНД. Вона є одним із співзасновниківГУУАМ.

Україна освоює міжнародний ринок озброєнь, бере участьу виставках найпередовіших розробок військової техніки вАбу-Дабі (ОАЕ). Українські танки визнані одними знайкращих у світі. Підписано контракт з Пакистаном на суму520 млн. дол. на поставку 320 танків Т-80УД, якірозвивають швидкість 65 км на год. і витримуютьтемпературу від +55°С до -40°С. Українська сторонамодернізує танки китайського виробництва на озброєнніпакистанської армії «Аль-Хамид», встановлюючи на нихдвигуни потужністю 1200 кінських сил. З Йорданією до-сягнута домовленість про реконструкцію англійських танків«Центуріон».

В освітній і науковій сферах реалізуютьсябагатосторонні і двосторонні програми, проводяться науковіконференції, круглі столи, дискусії, семінари, обміниінформацією, викладачами, аспірантами, студентами. ВУкраїні створюються центри з вивчення східних мов, науковіустанови, що спеціалізуються на дослідженні історії,політики країн Азії та Африки. В 1991 р. створено Інститутсходознавства ім. А. Кримського в системі НаціональноїАкадемії наук. Численні культурні заходи присвячуютьсяфілософам, письменникам, художникам, громадським діячамафро-азіатських країн. Зокрема, українські митціпознайомили з нетрадиційним для мусульманського світумистецтвом балету глядачів шаріатського Оману. Назапрошення султана Кабу-са актори Донецького театру опериі балету під керівництвом всесвітньо відомого танцівникаВ. Писарєва показали виставу «Цариця Савська», якадемонструвалась на фоні середньовічної фортеці за участю16-ти верблюдів і 20-ти породистих скакунів. Під враженнямвід цього непересічного видовища В. Писарєв створив балет«Пісні царя Соломона».

Відповідно до зовнішньополітичної доктрини, «Українапідтримує, виходячи з міркувань політичної та економічноїдоцільності, двосторонні відносини з тими азіатськими,африканськими, латиноамериканськими державами, а такожкраїнами Азі-атсько-Тихоокеанського регіону, яківідіграють помітну роль у світовій і регіональнійполітиці, мають високий рівень економічного розвитку,розташовані в стратегічно важливих для Української державирегіонах».

254

Україна розвиває плідну співпрацю з державамиЦентральної Азії і в рамках СНД, і на двосторонній основі.Нашій країні необхідні енергоносії. У свою чергу,центральноазіатські партнери потребують інвестицій,новітніх технологій видобутку і переробки сировини,побудови нових нафто- і газопроводів, сховищ, підприємств,шляхів, об'єктів інфраструктури. Сторони зацікавлені втранспортних коридорах для постачання нафти і газу вЄвропу через територію України, в зонах вільної торгівлі.

Найбільш динамічно формуються українсько-туркмені-станські зв'язки. У 1992 р. був підписаний Договір продружбу і співробітництво. Туркменістанська сторонапроявила терпимість до величезних українських неплатежівза поставлений природний газ. В результаті пошукувзаємоприйнятих схем розрахунків і ліквідації боргів буладосягнута тристороння домовленість міжУкраїною, .Туркменістаном та Іраном про виплату частиниукраїнської заборгованості іранською стороною в обмін наекспорт української продукції. Підписано угоду пропоставки туркмені-станського газу в Україну на 2002-2006рр. 50% його вартості сплачуватиметься валютою, 50% -українськими товарами, послугами, інвестиційнимипроектами. Угода передбачає спорудження українськимиспеціалістами власною технікою і з власних матеріалів 20об'єктів загальною вартістю 412 млн. дол. Основні напрямкиторґово-економічної співпраці зафіксовані в програмі на2001-2010 рр.

20 січня 1994 р. була оприлюднена спільна українсько-казахська декларація «Сучасний світ: виклики танебезпеки», в якій сторони виклали своє баченнядвосторонніх і міжнародних аспектів співпраці. ПідписаніДоговір про дружбу і співробітництво (1994) і Договір пропоглиблення економічного співробітництва на 1999-2009 рр.(1999). Президент Л. Кучма був присутній на урочистостях,присвячених офіційній презентації Ас-тани як нової столиціРеспубліки Казахстан (1998). Президент Н. Назарбаєвпобував на святкуванні 250-річчя від дня заснуванняДніпродзержинська (2000). У 50-х роках XX ет. він навчавсяв цьому місті в Профтехучилищі і здобув професію доменногогорнового. Н. Назарбаєву присвоєне звання почесногогромадянина Дніпродзержинська. Українська діаспора вКазахстані займає третє місце у світі за численністю післяРосії і СІЛА. Найбільші громади зосереджені в Астані,Семипалатинську, Павлодарі, Караганді. З 1996 р. нацентральному телебаченні українською мовою ведетьсяпрограма «Україна сьогодні». Актуальним на даний час євзаємовигідне вирішення таких проблем, як переробкаказахської нафти на українських заводах, поставкиукраїнського обладнаная для нафтогазового комплексу Казах-стану, створення українсько-російсько-казахськогопідприємства

255

по виробництву ядерного палива для АЕС, реалізаціяспільної українсько-російсько-казахської космічноїпрограми «Дніпро» тощо. Казахський капітал взявучасть у приватизації Херсонського нафтопереробногозаводу. Йому було поставлено на переробку у 2000 р.1,3 млн. т. нафти. Загальний товарооборот міжУкраїною і Казахстаном досяг 489 млн. дол.

Між Україною та Узбекистаном укладені Договір прооснови міждержавних відносин, дружбу іспівробітництво (1992), Договір про економічнеспівробітництво на 1999-2008 рр. (1999), угоди проуникнення подвійного оподаткування доходів і майна,про виробничу кооперацію, про вільну торгівлю, проспівробітництво в галузі виробництва і поставокавіаційної техніки. Серед інших українській сторонінадійшла пропозиція взяти в концесію ряд нафто- ігазоносних територій, зокрема, в Каракалпакії. В разіїх промислової розробки Україна буде отримувати 50%видобутих нафти і газу. Узгоджено порядок наданняукраїнського громадянства особам, які побажаютьповернутися в Україну з Узбекистану. Нині за данимиМеджлісу кримськотатарського народу, в Узбекистаніпроживає близько 90 тис. татар, які планують до 2005р. виїхати на постійне проживання в Республіку Крим.Встановлено партнерські зв'язки між Львовом іСамаркандом. З 1999 р. триває співпраця України зУзбекистаном в рамках ГУУАМ. Обидві країни виступаютьза відновлення торгівлі по Великому шовковим шляхомдавнинита середньовіччя.

Між Україною і Киргизстаном підписано Договір продружбу і співробітництво (1996), а також 40 угод зйого конкретизації. Пріоритетною е співпраця венергетиці, в машинобудівній, хімічній іелектротехнічній галузях. Киргизстан хотів биотримувати з України продовольство. Україна іТаджикистан встановили дипломатичні відносини 24квітня 1992 р., але контакти між ними до останньогочасу практично не відбувались з огляду на складнувнутрішню ситуацію і громадянську війну вТаджикистані.

Активно розвивались українсько-китайські зв'язки.Китай розглядається як стратегічний партнер України,«третя точка опори» поряд з євроатлантичнимпростором і Росією. КНР визнала Україну 27 грудня1991 р., 4 січня 1992 р. між обома країнами буливстановлені дипломатичні зв'язки. Президент УкраїниЛ. Кравчук перебував у Китаї з офіційним візитом у1992 р.. Голова КНР Цзян Цземінь в Україні - в 1994і 2001 рр. Підписана спільна декларація про розвитокі поглиблення відносин, дружби, співробітництва, атакож близько 70-ти угод. Китай першим з ядернихдержав надав Україні гарантії безпеки. Україна

підтримує політику «одного Китаю», трактування КНРправ людини.

256

Китай е найбільшим торговим партнером України вАзі-атсько-Тихоокеанському регіоні після Росії заобсягом українського експорту. З 1994 р. в КНРпублікуються тексти українських законів і постанов зекономічних питань (податки, митне регулювання,валютний курс). Торговий оборот у 2000 р. становив517 млн. дол. Перспективною є взаємодія в галузіенергетики, військово-промислового комплексу,авіабудування, автомобілебудування,сільськогосподарського машинобудування та ін.Конкурентоспроможними на китайському ринку єукраїнські технології зварювання, одержаннянадтвердих матеріалів, металургії, органічногосинтезу, переробки мінеральних ресурсів тощо. Певніінтереси мають регіони обох країн. Донецька областьзацікавлена в залученні китайських інвестицій унещодавно створені спеціальні економічні зони«Донецьк» і «Азов». В Івано-Франківському аеропортупланується будівництво міжнародного авіатерміналу імитних складів для китайських товарів. Чернівецькаобласть прагне співпрацювати в будівництві Ново-дністровської ГЕС. На 2000 р. в Україні було створено54 підприємства з китайськими інвестиціями на суму4,56 млн. дол., із них 29 - спільні.

В 90-х роках XX рт. започатковані контакти івстановлені партнерські стосунки між Київськоюобластю і провінцією Ху-бей (1994), Луганськоюобластю і провінцією Хейлунцзян (1994), Херсонськоюобластю і провінцією Шаньдун (1994), Миколаївськоюобластю і Спеціальною економічною зоною Шаньтоу(1995), Республікою Крим і провінцією Хайнань (1995),Кіровоградською областю і округом Сюйчжоу (1995),Донецькою областю і провінцією Гуандун (1996),Хмельницькою областю і провінцією Хебей (1997),Івано-Франківською областю і провінцією Шаньсі(1998). Містами-побратимами стали Київ і Пекін(1993), Харків і Тяньцзінь (1993), Одеса і Ціндао(1995), Херсон і Цзінань (1995), Чернігів і Цзидао(1995),Черкаси і Цзилінь (1996), Дніпропетровськ іСіань (1997), Запоріжжя і їчан (1997) та ін. Створенетовариство «Україна - Китай».

З 1992 р. діє угода про,співробітництво між НАНУкраїни і АН Китаю, в якій беруть участь 14вітчизняних науково-дослідних установ. Ведутьсяспільні обміни інформацією з теоретичної фізики,теплофізики, ядерних досліджень, мікробіології, віру-сологи', гідробіології і т.д. Інститутелектрозварювання ім. Па-тона має зв'язки зІнститутом зварювання в Харбіні, Центральним НДІзаліза і сталі в Пекіні, НДІ електротехнічного облад-нання в Гуеліні, Міністерством машинобудування КНР,Міністерством залізниць КНР, Всекитайською імпортно-експортною компанією «Чжун Ке», Хейлунцзянською

компанією «Сай Де» та ін. В Інституті Східної Європита Середньої Азії АН КНР Україну

257

вивчає окремий відділ. Такий же відділ для Китаю є ів Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАНУкраїни. Підписана угода про співробітництво вгалузі освіти на 1999-2002 рр., про взаємне визнаннядипломів і вчених ступенів. Українські вищі на-вчальні заклади мають зв'язки з вузами в Пекіні,Шанхаї, Ченду, Харбіні, Гуеліні та ін. Українознавчіцентри працюють в Уханьсь-кому національномууніверситеті і Шанхайському університеті іноземнихмов.

Японія визнала державну незалежність України 28грудня 1991 р., встановила з нею дипломатичнівідносини 28 січня 1992 р. Україна включенаяпонською стороною в національну генеральну системупреференцій, їй відкрито кредитування японськогоекспорту. В 1995 р. в японському парламентібулостворено асоціацію японсько-української дружби,а у Верховній Раді - групу міжпарламентськихзв'язків з Японією.

Перспективним азіатським партнером для України єВ'єтнам. У 1996 р. між нашими країнами укладеноДоговір про Принципи взаємовідносин таспівробітництва. В'єтнам зацікавлений у поставкахобладнання для видобутку нафти і газу, в співпраці вхімічній і фармацевтичній галузях, в енергетиці. Вінможе поставляти в Україну натуральний каучук,текстиль, чай, каву. Тисячі українських спеціалістівпрацювали на новобудовах В'єтнаму в радянські часи,сприяючи створенню там передової промисловості. Інині у В'єтнамі пам'ятають заслуги наших земляків усправі індустріалізації країни.

4 травня 1992 р. підписаний Договір про дружбу іспівробітництво між Україною і Туреччиною. Відбулосяп'ять зустрічей на рівні президентів. На середину2000 р. укладено 59 двосторонніх угод. В Україніпрацює 214 турецьких підприємств з інвестиціями насуму 31,5 млн. дол. У 2000 р. обсяги торговогообороту становили 1,2 млрд. дол. Нині Туреччина єдругим після Росії експортним ринком для українськихтоварів. Компанія «Турецькі авіалінії» здійснюєрейси в Київ, Одесу, Сімферополь. В 1999 р.Туреччину відвідало 120 тис. українських громадян.

Українські рятувальники і медики ліквідовувалинаслідки землетрусу 1999 р. в Туреччині. У містіКьорфез, де працював український шпиталь, будуєтьсяпроспект України, а в Парку миру в Стамбулі на честьнашої держави посаджено дерево на знак вдячності загуманітарну допомогу. У свою чергу, Туреччина почалаприймати на оздоровлення українських дітей зчорнобильської зони, виділила 2 млн. дол. набудівництво нового укриття Чорнобильської АЕС, буланадана допомога постраждалим від повені вЗакарпатті. Туреччина регулярно надає кошти на

облаштування кримських татар, і

258

Триває співпраця між такими українськимиі турецькими навчальними закладами, якНаціональний технічний університет.«Київський політехнічний інститут» іСередньосхідиий технічний університет вАнкарі, Таврійський (Сімферополь)-і Ан-карський університет. Львівський медичнийуніверситет і Стамбульський університет.Сумський університет і університет Муг-ли.Український авіаційний університет іЕскішехірський університет, НаціональнаАкадемія МВС України і Поліцейська АкадеміяТуреччини. Турецькою стороною надано 500стипендій для українських студентів в їївузах. В Україні навчається 200 турецькихстудентів. Між державами підписана угода прокультурне співробітництво на 2000-2002 рр.

Після визнання незалежності України (25грудня 1991 р.) і встановлення дипломатичнихвідносин (22 січня 1992 р.) співпраця зІраном будується на основі Декларації пропринципи дружнього співробітництва (1992).На даний момент підписано 64 міждержавніугоди. Іран сприяє Україні в налагодженніконтактів з Організацією економічногоспівробітництва (держави Центральної Азії,Азербайджан, Іран, Пакистан, Туреччина, Аф-ганістан), Організацією Ісламськаконференція. Використовуються українськітехнології та обладнання в освоєнні запасіві транспортуванні нафти і газу. За 1993-1999рр. торговий оборот між двома країнами зрісіз ЗО млн. дол. до 100 млн. дол., 93% йогоскладає український експорт. В м. ІПахіншарх(Ісфаган) складається український літак АН-140. Планується також випуск українськоголітака ТУ-334. 50 студентів у вузах Українививчають мову фарсі. Партнерські стосункимають Дніпропетровська область і провінціяСхідний Азербайджан.

Міжнародні контакти України в Азії таАфриці не обмежувались лише зазначеними вищедержавами. На кінець 90-х років XX ст. вонапідтримувала постійні торгово-економічні,війеько-во-технічні, гуманітарні зв'язки з30-ма країнами Азії і 20-ма країнами Африки.

У 1991-2001 рр. були закладені основивідносин України з афро-азіатськимидержавами, що базуються на принципах рівно-правності, взаємної поваги, узгодженостіінтересів. Динамічно відбувались процесивизнання нашої країни, встановлення з неюдипломатичних відносин, відкриття

посольських і консульських установ.Двосторонні зв'язки базувались як насучасних реаліях, так і на досягненняхпопередніх періодів. Суверенна Україназайняла гідне місце в міжнароднихорганізаціях. Не обійшлося без труднощів іневдач, особливо в економічній сфері. Протевже перші результати дають підстави вважати,що афро-азіатський напрямок зовнішньоїполітики незалежної України має великіперспективи.

259

Зв'язки Сумщини з афро-азіатськими країнамиСумщина налагоджує різнопланове співробітництво

з країнами Азії та Африки. Організатором ікоординатором економічної співпраці виступає Сумськаторгово-промислова палата та відповідне управлінняоблдержадміністрації. Маркетингові служби створеніна підприємствах. Проводиться копітка робота щодозалучення іноземних інвестицій, завоювання ринківзбуту, запровадження новітніх технологій. З метоюознайомлення з економічними можливостями регіонуобласть відвідали посли в Україні таких держав, якЯпонія, КНР, Індія, Південно-Африканська Республіка,Казахстан, представники ділових кіл багатьох країн.Сумська область спеціалізується на випуску продукціїдля нафтогазовидобувної і хімічної галузі,енергетики, машинобудування. Тут зосереджено рядпровідних підприємств України.

ВАТ «Сумське машинобудівне науково-виробничеоб'єднання ім. М. Фрунзе» виготовляє автоматизованівимірювальні прилади на мікропроцесорах,газоперекачувальні агрегати нового покоління длямагістральних газопроводів, різні типи насосів,центрифуг, перекриваючої арматури для трубопроводів,бурильних і ведучих труб. Воно має міжнароднийсертифікат якості на всю свою продукцію від їїпроектування до монтажу і подальшого обслуговування.Одним із постійних замовників СМНВО ім. М. Фрунзе єІран. Групи іранських спеціалістів і робітниківрегулярно навчаються в об'єднанні. З дев'ятиекономічних проектів, що ввійшли до міждержавноїукраїнсько-туркменської угоди 1998 р.. 7 виконуєСМНВО ім. М. Фрунзе. Вартість здійснюваних ізапланованих проектів досягає 1 млрд. дол. Ценафтогазові комплекси, компресорні станції, заводмінеральних добрив, содовий завод, міст через р.Амудар'ю тощо. Запущена до ладу унікальна за рівнемавтоматизації газліфтна станція «Сердар»(«Керманич»), яка обслуговує майже 300 свердловин. Впустелю Барса-Гельмес із Сум було завезено близько 4тис. т обладнання і комплектуючих до нього. За 200км від Ашгабата фрунзенці ввели в експлуатаціюкомпресорну станцію «Каахка», яка подає паливо внаселені пункти, а також на Безмеїнську ГРЕС, спору-джену американською фірмою «Дженерал моторе». ВУзбекистан СМНВО ім. М. Фрунзе експортуєгазоперекачувальні агрегати і компресори, резервуарита устаткування для нафтобаз.

Місто Охтирка Сумської області - один знебагатьох центрів видобутку української нафти, даєнині близько 50% цього енергоносія. В 1999 р.Охтирка була нагороджена медаллю Всесвітньоїархітектурної виставки в Пекіні (КНР) в номінаціїмалих міст за гармонійне поєднання традицій минулого

і досягнень сучасного містобудування. Провіднепідприємство Охтирки «Нафто-проммаш» впевненовиходить на зовнішні ринки, вже освоєно

260

45 найменувань обладнання та 250 видів запчастин донього. Це підігрівачі нафти, дегазаційна установка,перемішувачі бурильного розчину та ін. Підписанийконтракт на поставку продукції з в'єтнамською фірмою«Віньнам Трейдинг-ЛТД». Особливу увагу працівниківнафтогазового комплексу привернули підігрівачі нафтиПТ-16 і ПТ-25, оскільки вони дають можливістьпрацювати з нафтою, яка містить велику .кількістьпарафіну. Укладено угоду з казахським акціонернимтовариством «Узейньмунай-газ». Презентаціїобладнання охтирського підприємства на міжнароднихвиставках викликали інтерес фірм Республіки Корея,Індії, Алжиру, Єгипту та ін. Співпраця ведеться знафтовиками і газовиками Киргизстану, Узбекистану,Туркменістану.

ВАТ «Сумихімпром» випускає продукцію 50найменувань (мінеральні добрива, ферменти, лаки,фарби, миючі засоби і т.д.), постійно нарощуючиобсяги виробництва. На наукові розробки виділено 12млн. дол. Із міжнародними організаціямиузгодженофінансування будівництва першого в країнах СНДсірчанокислотного цеху за японською технологією.Виконуються спільні проекти з Китаєм.

Сумський НДІ атомного та енергетичногонасособудування розробляє технічну документацію дляТайванської АЕС і АЕС «Куданкулам» (Індія).Конотопське ВАТ «Мотордеталь» співпрацює з німецькоюфірмою «Мерседес», випускаючи комплектуючі длявідомої марки автомобіля, які поставляються доКитаю, Пакистану, Єгипту. В Японії і Південній Кореїохоче купують мікро-охолоджувачі глухівського малогопідприємства «Модуль». Ремонт узбецьких вертольотівздійснює спеціалізований завод «Авіа-кон» (Конотоп).В Центральній Азії реалізується продукція Свіськогонасосного заводу. Сумського заводу «Насосенергомаш»,арматурних заводів Конотопа і Кролевця. РоменськеВАТ «Талан» виготовляє якісне взуття для військових,працівників міліції, шахтарів, сталеварів,нафтовиків, яке успішно реалізується в ЦентральнійАзії, В'єтнамі, Гвінеї, Монголії, Омані, СаудівськійАравії, Сирії, Тунісі, Туреччині тощо. Сумськілісгоспи відправляють деревину для паркету,оздоблювальних робіт, меблів до Ізраїлю і Туреччини.

У 2000 р. підписано угоду про партнерськістосунки між Сумською областю і провінцією МуглаТурецької Республіки. Побратимами для турецьких містМугла, Фетхіє, Мармарис, Бод-рум стали Суми,Охтирка, Ромни, Конотоп. Здійснюється обмінделегаціями. Планується співпраця в економіці,освіті, культурі.

В рамках міжнародних програм, двосторонніхдомовленостей розвиваються зв'язки в освітній інауковій сферах. На медичному факультеті Сумського

державного університету навчаються студенти збагатьох арабських і африканських країн. Сумські

261

студенти, що спеціалізуються на вивченнінетрадиційної медицини, стажувались у В'єтнамі. ВСумському аграрному університеті здобувають вищуосвіту представники 18-ти арабських країн, інтересияких захищає фірма «Аль-Амаль», очолювана колишнімвипускником цього вузу Басамом Аль-Ассою. Вониможуть отримати звання бакалавра, спеціаліста,магістра, вчену ступінь кандидата наук. У Сумськомувійськовому інституті ім. Б. Хмельницькогозапочатковане підвищення кваліфікації для офіцерівКитайської Народно-визвольної армії.

Дослідження сумських науковців дістали високуоцінку в світі. Праці доктора біологічних наук,професора аграрного університету І. Понікара,присвячені профілактиці хвороб птиці;публікувались у Японії, Індії, Південній Кореї,Таїланді, Туреччині. Вчені Інституту прикладноїфізики НАН України (Суми) підтримують контакти зАгентством з ядерної енергії в Каїрі (Єгипет). Нанаукових конференціях обговорюються важливі проблемирозвитку економіки, суспільства, права тощо. Так, на8-й міжнародній студентській конференції «Економіказаради екології» в СДУ привернули увагу повідомленняпредставників Йорданії і Непалу. На Українськомуматематичному конгресі в педуніверситеті цікавудоповідь зробив професор з Японії.

262

ФАКТИ І ЦИФРИ

• За даними вчених-демографів, у 1800 р. наЗемлі, проживав 1 млрд. чол., в 1900 р. - 1 млрд.620 млн. чол. На кінець XX ст. землян нараховувалось6 млрд. чол. 6-мільярдний житель планети народився12 жовтня 1999 р. в югославському місті Сараєво.Малюка-«ювіляра» відвідав Генеральний секретар 00НКофі Аннан. Більш ніж третина населення світупроживає у двох азіатських країнах - Китаї (понад1,2 млрд. чол.) та Індії ( близько 1 млрд. чол.).Кількість жителів Землі щоденно збільшується на 225тис. чол. За таких темпів у 2100 р. на планеті будежити 14 млрд. чол.

• В Китаї діє програма контролю наднароджуваністю під гаслом «Одна сім'я - однадитина». Із народженням першої дитини мати отримуєдодатково до зарплати 5 юанів (0,6 дол.) на місяць.Сім'ї з однією дитиною користуються пільгами прирозподілі житла, при отриманні місць у дитячийсадок, навіть при вступі до вузу. За народженнядругої дитини на сім'ю може бути накладений штраф урозмірі 500 юанів .(67 дол.), а за народженнятретьої - у розмірі 1 000-2 500 юанів (135-330дол.).

• Вчені-екологи підрахували, що в 1995 р.земляни спожили 2300 куб. км прісної води. Більшачастина цього об'єму була використана на потребипромисловості і сільського господарства.

• Нині в світі працює 437 атомних реакторів.Найбільше їх у СІЛА (109) і Франції (56). Далі йдутьЯпонія (51), Великобританія (35), Росія (29), Канада(21), Німеччина (20), Україна (16), Швеція (12),Південна Корея (11). По кілька АЕС мають Бельгія,Іспанія, Швейцарія, Чехія, Індія, Китай та ін.Збираються й надалі розвивати ядерну енергетикуПівденна Корея, Індія, Японія, Росія, Іран, Пакистанта ін. В Західній Європі збільшує кількість ядернихреакторів Франція.

• В 1994 р. з ініціативи Туреччини введені новіміжнародні правила судноплавства через протокиБосфор і Дарданелли. Особлива увага надаєтьсябезпеці при проходженні танкерів і. суден, щотранспортують природний газ і радіоактивніматеріали. Обов'язковими є запрошення лоцмана ібуксира для суден довжиною понад 150 м. Танкерамдовжиною понад 200 м заборонено рухатися черезпротоки вночі, а вдень швидкість руху обмежується.

• Африканські країни - виробники какао іВирішилиу 2000-2001 рр. знищити 250 тис. т продукції, щоб недопустити подальшого падіння цін. Про це домовилисьКот д'Івуар, Гана, Камерун і Нігерія. Ціни на какао-боби за останні 26 років знизились з 1794 дол. до800 дол. за тонну у 2000 р. Фермерам заплатили за

врожай до того, як він був знищений.

263

• У 80-90-х роках XX ст. Японія експортувала із СІЛА 60% зерна, 80% кукурудзи, 30% м'яса, 96% сої.

• В мінімальний споживчий кошик пересічного японця входять товари і послуги 580 назв. До обов'язкових віднесені витрати на квитки на футбол та інші спортивні змагання, гру в гольф, жетони для гральних автоматів, доставку піоди додому.

• На думку японських спеціалістів, «найзручніша»для утилізації частина викинутих на звалища автомобілів - шини. Сучасні технології дозволяють їхпереробляти майже без відходів. Завод фірми «Хитаті Семент» використовує старі шини як високоефективне паливо. Після спалювання металеві частини використовують при виготовленні цементу.

• В Японії з'явився новий медичний термін - «кароші» -стрес від перевантаження на роботі. Якщо офіційно встановлюється такий діагноз, сім'я потерпілого має право вимагати від фірми грошової компенсації.

• «Майніті Сімбун», третя за тиражемзагальнонаціональна щодення газета Японії, почалавипускати першу в світі портативну електронну газету(1997). Приймати її можна було 5 разів на тижденьчерез моделі комп'ютера «Заурус» фірми «Шарм», щовміщувався на долоні руки. Електронна версіяоновлювалась двічі на день.

• Улюблене місце для проведення медового місяцябагатьох японських молодят - Гавайські острови. Алепісля 2020 р. вони можуть здійснити іншу екзотичнувесільну подорож. Корпорація «Шимицу» готує проекттриденного перебування щойно одружених у космосі.

• У 1980 р. була створена перша спеціальнаекономічна зона Шеньчжень у провінції Гуандун КНР.Тоді в цьому віддаленому рибальському селищіпроживало близько ЗО тис. чол. і була лише одна 5-поверхова будівля. Нині це місто-мільйонер, яке маєбудинки-хмарочоси, швидкісні магістралі, міжнароднийаеропорт, сучасний морський порт. Тут виробляєтьсяпонад 1 000 найменувань різних товарів: продукціямашинобудування, нафтохімії, електроніки, тканини,одяг, парфуми, продукти харчування. В змішаніпідприємства вкладені інвестиції приватних осіб ідержавних компаній 20 країн. В 1980-1997 рр. щорічнезростання ВВП у Шеньчжені становило 33%, зовнішньоїторгівлі - 46-47%, бюджетних надходжень - 45%. Вкінці 1990-х років. ВВП спеціальної зони досяг 113млрд. юанів (13,6 млрд. дол.). ВВП на душу населення- 30,6 тис. юанів (3 700 дол.). До місцевого бюджетунадійшло 14,5 млрд. юанів (1,7 млрд. дол.)

• У квітні 1980 р. сянганська бізнес-леді УШусян, яка хотіла вкласти кошти в Пекінську компаніюхарчового забез-

печення цивільної авіації, одержала дозвілпекінської адміністрації і оформила патент спільногопідприємства за номером 0001. Так у Китаї з'явилосьперше підприємство з іноземними інвестиціями.

• Порція знаменитого супу з ластів'ячих гнізд уресторанах Азії, Європи та Америки коштує 50-70 дол.Найвишуканіщою стравою вважається «Фенікс, якийпроковтнув ластівку». Желе з гнізд, змішане зкокосовим молоком, подають на десерт. Сучаснідослідження не підтвердили якихось особливих ціннихякостей складу гнізд, проте китайці продовжуютьвірити, що страви з них лікують і омолоджують. Насвітовому ринку 1 кг гнізд продається за 2-2,5 тис.дол. Вони коштують так дорого тому, що зняти їх зіскель, де селяться ластівки, можна лише вручну і звеличезним ризиком для життя. Найбільшимипостачальниками екзотичного товару на світовий ринокє Індонезія і Таїланд, деяку частину експортуютьВ'єтнам, Сінгапур, Бірма, Малайя. Перше місце позакупках займає Сянган (100 т на рік на суму 25 млн.дол.), друге місце - СЩА, де є велика китайськадіаспора.

• Успішно розвивається російсько-індійськенауково-технічне співробітництво. По проектом«Фотон» у 2001 р. здійснено запуск за допомогоюросійської ракети індійського супутника з гамма-телескопом для вивчення енергії Сонця. Створенийросійсько-індійський центр порошкової металургії вХайдарабаді. На основі російської технології в Індіївиробляється вакцина проти поліомієліту. На базіросійських лазерних технологій відкритийантитуберкульозний центр. Росія та Індія співпрацю-ють у галузі транспортної і пасажирської авіації,проектуючи літаки, які могли б, обслуговувати лініїпротяжністю 2000 км. У Москві відкрито центр,обладнаний індійським суперкомп'ютером «ПАРАМ».Індійські і російські науковці створили прискорювачелектронів ІЛЦ-6.

• В кінці 90-х років XX ст. товарооборот міжІраном і Росією становив 500 млн. дол. на рік,причому російський експорт складав 90% від обсягуторгівлі. В 1999-2000 рр. завершено будівництводругої черги ТЕС «Шахид Монтазері» (Ісфаган) і тре-тьої черги ТЕС «Рамін» (Ахваз). Продовжуєтьсябудівництво АЕС у Бушері.• ;

• Кожен, хто приїздить у Стамбул, обов'язкововідвідує знаменитий Капали чарщи (Критий Базар). Вінбув заснований султаном Мехмедом II Фатихом у 1461р., щоб забезпечити купцям, які прибували доСтамбула з усього світу, постійне і зручне місцеторгівлі. Під час цравяіння Сулеймана І Пишного(1520-1566) Капали чарши був розширений, а в 1701 Р.

реконструйований і в такому вигляді зберігся донаших днів. Зараз на 64 вулицях базару розміщено 3500 магазинів і крамничок.

265

• Середні річні витрати на одноговійськовослужбовця в кінці 90-х років XX ст.становили: в КНР - 4 200 дол., в Індії -8 600 дол.,в Росії - 12 000 дол., в Японії - 144 000 дол., вСІЛА - 178000дол.

• Китайська армія взяла найактивнішу участь уподоланні наслідків небувалої повені 1998 р. Наборотьбу зі стихією було направлено 300 тис. чол., вт.ч. 110 генералів і 5 000 вищих офіцерів, а також500 тис. ополченців і військовослужбовців запасу.Починаючи з 80-х років, військові у Китаї витратилина ліквідацію різних стихійних лих 23 млн.людиноднів.

• На навчання і утримання бойовика, якийнаправлявся з Пакистану в Афганістан, витрачалось, всередньому, 140 тис. пакистанських рупій (2 150дол.). Автомат Калашникова коштував 20 тис. рупій(300 дол.), один патрон до нього - 35 рупій (0,6дол.), мобільний телефон для польового командира -28 тис. рупій (430 дол.).

• За результатами опитування громадської думки,проведеного англійською компанією Бі-Бі-Сі, ІндіраГанді була названа найвидатнішою жінкою IIтисячоліття. Далі в списку ідуть:королева Великобританії Єлизавета І (1558-1603),Мати Тереза, Маргарет Тетчер, Жанна д'Арк, лідерм'янманської опозиції До Аун Сан Су Чжи, ЕлеонораРузвельт.

• За Опитуванням одного з найавторитетнішихтижневиків Азії «Аейшауік» (Сянган) «азіатом № 1 XXст.» визнаний Ден Сяопін, який зробив видатнийвнесок у політику. Духовним і моральним лідером АзіїXX ст. названо Махатму Ганді, найвидатні-шимбізнесменом - засновника компанії «Соні» АкіоМоріту. В культуру найбільший внесок зробивкінорежисер Окіро Куросава.

• Десятий президент Індії Кочерил РаманНароянан, обраний 25 липня 1997 р., уособлює тіможливості, які надала ця держава своїм громадянампісля здобуття незалежності. Він народився в 1920 р.в селі Ужвур (Керала) в касті недоторканих. К.Р.Нараянан закінчив університет в Траванкорі іЛондонську школу економіки, працював викладачемуніверситету, журналістом, дипломатом, тричіобирався членом парламенту, був міністромпланування, закордонних справ, науки і технології,віце-президентом Індії.

• Ренука Чоудхурі, депутат нижньої палатиіндійського парламенту від опозиції, прибула назасідання на тракторі, намагаючись таким чиномпривернути увагу колег до селянських проблем.Депутати тут же пригадали, як нинішній прем'єр-міністр А.В. ВіджпаЇ, коли він ще представляв

опозицію, теж якось приїхав до законодавчого органуна возі, запряженому биками. Вони порадили Р.Чоудхурі скористатися танком, якщо вона хоче чогосьдосягти.

266

• Король Камбоджі Нородом Сіанук зняв за своїми сценаріями 20 кінофільмів, найвідомішими з яких є «Апсара» (1966), «Побачити Ангкор і... померти» (1993). Останній фільм Короля «Селянин і жінка в біді» (1998) розповідає про страждання простих людейпід час громадянської війни, розв'язаної «червоними кхмерами». Місцева преса не схвалює захоплення Нородома Сіанука, вважаючи, що король і глава держави не повинен займатися кіно у важкі для країничаси.

• В Іран заборонено ввозити ляльку Барбі. Створена власна лялька Сара, яка вдягнена або в традиційний ісламський одяг, включаючи чадру, або в костюми етнічних груп Ірану. Як заявив представник Державного Центру розвитку дитячої культури, шкода Барбі полягає в тому, що «вона нав'язує іранським дівчаткам той еталон, який вони будуть наслідувати, коли виростуть».

• В 1995 р. Європарламент присудив міжнародну премію ім. академіка А. Сахаррва колишньому депутатутурецького меджлісу, члену забороненої Демократичноїпартії Курдистану Лейлі Зана, засудженій судом державної безпеки Туреччини до 15 років позбавлення волі за правозахисну діяльність.

• Понад 140 років жили далеко від цивілізації люди з племені карафикилів чисельністю 115 чол. у Туреччині. Лише випадково вони довідалися, що країною давно не управляє султан, а Туреччина вже майже 80 років є світською республікою. Кілька чоловікСпустились з гір у місто, щоб обміняти кіз натканини. Зустріч із сучасним світом нартільки їх налякала, що вони вирішили ніколи більше не залишатимісць свого проживання.

• Найдревніщим містом світу вважається Єрихон. .В ході археологічних розкопок знайдені залишки храму і кам'яних будинків, які датуються 7800 р. до н.е. Єрихон розташований біля гирла р. Йордан за 22 км від Єрусалиму. Забіблейським переказом, неприступні стіни міста впали від звуку труб ізраїльських воїнів, які вторглись у Палестину.

• Банкіри і промисловці єврейського походження пожертвували великі кошти на єврейське освоєння Палестини. Барон Едмунд де Ротшильд збудував місто Зихрон Яків («Пам'ять про Якова») на честь свого батька. Напередодні своєї смерті в Парижі Е. РотшильД висловив побажання, щоб його поховали у Святій Землі. Воля покійного була виконана через 20 років. На честь дочки Е. Ротшильда збудоване місто Пардес Хана («Цитрусовий сад Хани»). Іменем банкіра-американця єврейського походження Натана Штрауса назване місто Натанія, засноване в 1929 р. на його пожертви. Нині це міжнародний курорт. Лондонський банкір сер Мозес Монтефіоре вклав значні капітали у

будівництво нової частини Єрусалиму. На його честь там названий квартал «Іємін Моше».

267

• В роки Другої світової війни від рук фашистівзагинули мільйони євреїв. Знаменитий голлівудськийрежисер Стівен Спілберг, фільм якого «СписокШиндлера» про геноцид проти євреїв демонструвавсяна екранах багатьох країн світу, організував Фондісторичних відеодокументів «Ті, що пережили Шоа». Вньому зосереджені інтерв'ю 50 тис. чол. з різнихкраїн, які вижили після голокосту.

• Кнесет Ізраїлю прийняв «Закон про пісні наівриті», відповідно до якого не менше половинипісень, що транслюють радіостанції країни, маютьбути написані цією мовою. Ініціатор закону депутатЙона Йахав заявив, що закон спрямований на «збере-ження традиційної єврейської культури і захист їївід американізації». Єдиним членом кнесету, щоголосував проти нового закону, став його голова,який вважає цей крок відходом від демократичнихпринципів суспільства.

• В Дубаї (Об'єднані Арабські Емірати) введенаслужба жіночих таксі. Нова форма транспортногообслуговування викликана зростанням жіночоготуризму, перш за все із Саудівської Аравії. Дляроботи з особливо вимогливими і вередливимиклієнтками відібрані жінки, яким більше ЗО років.Вони прослухали курс етики поведінки на транспорті.

• 17-річнаАйша аль-Халілі з ОАЕ з дозволу свогобатька закінчила льотне училище в Йорданії і сталапершою жінкою-льотчиком в монархіях Аравійськогопівострова і наймолодшою жінкою-пілотом у світі.Вона отримала також сертифікат викладача льотноїсправи і збирається вчити літати жінок.

• На державному гербі і прапорі Мозамбіказображений автомат Калашникова. Так оцінили в ційдержаві внесок російського автомата в завоюваннянею незалежності.

• Найнесподіваніший метод ведення парламентськоїдискусії був застосований у вищому законодавчомуоргані Зімбабве. Один із депутатів, вичерпавши всіможливості довести свою правоту, вчепився опонентузубами в щоку і вирвав шмат м'яса. Потерпілийспочатку зробив заяву в поліції про напад, а потімвідвідав лікарню, де йому пришили відкушену частинуобличчя на місце.

• Втілення норм західної демократії вафриканських країнах має специфічний характер.Прикладом можуть послужити президентські вибори1996 р. в Екваторіальній Гвінеї. Власті анулювалисписки виборців, складені співробітниками 00Н, іпідготували свої. З них були викреслені іменабагатьох активних виборців, які підтримувалиопозицію. Серед «зниклих без вісті» опинивсякандидат від опозиції Северо Мото. ПрезидентТеодоро Обіанг Нгема Мбасого Заявив, що країна не

зможе обійтися без нього, а той, хто посмієпроголосувати проти - «просто

268

мерзотник». В результаті махінацій з підрахункамиголосів було заявлено, що за Обіанга проголосувало60% виборців і він обраний президентом.

• Китайський чиновник із провінції Хубей ЦзинЦзянпей програв у казино Аоминя 2 млн. юанівказенних грошей. За рішенням суду він був публічнорозстріляний як розкрадач соціалістичної власності.

• За офіційними даними, в Китаї користуютьсяпослугами Інтернету 22,5 млн. чол. Зростає ікількість хакерів. З метою запобігання їх злочиннійдіяльності прийнято закон, за яким винні увикраденні державних таємниць через Інтернет можутьбути засуджені до смертної кари або до довічногоув'язнення.

• Засновник секти ахмадія Мірза Гулам Ахмад(1835-1908) заперечував остаточність і незмінністьпророцтв Мухаммеда, відкидав ідею джихаду істверджував, що хадж правовірні мають здійснюватине в Мекку і Медину, а в село Кадіан в Пенджабі, девін народився, і в Срингар в Кашмірській долині,де, на його думку, насправді похований ІсусХристос. В Пакистані секта ахмадія визнананеісламською і заборонена. В 1Я89 р. пакистанецьМірза Мубарак Ахмад був заарештований за розповсю-дження брошур, що пропагували вчення секти. У 2000р. він був засуджений до тюремного ув'язнення на 2місяці і 21 день та до штрафу в 3 тис. рупій (460дол.). Вироку він чекав 11 років.

• Тегеранський суд виніс смертний вирок власникуфірми «Сахра ва Елика» Есламу Кордлору, якийстворив фінансову піраміду. В роки ірано-іракськоївійни він залучив коШТи клієнтів, обіцяючи 48%річних, і зібрав 4 млн. дол. Коли піраміда впала,11 тис. чол. втратили свої заощадження. Суд визнавЕ. Кордло-ра винним у крадіжці і «підриві системиінвестицій» і постановив продати його майно, щобвідшкодувати втрати вкладників.

• В мусульманському світі розлученнявідбуваються рідко. Коли це трапляється, чоловікзобов'язаний забезпечити колишній дружині тойрівень життя, який вона мала в шлюбі, аж до їїсмерті. Діти залишаються з батьком. Один арабськийнафтовий шейх виплатив при розлученні 945 млн.дол., що є абсблютним світовим рекордом.

• Японія - батьківщина спортивної боротьби сумо.Найви-датнішим спортсменом-сумоторі є Тайхо. Вінздобув усі вищі титули у цьому виді спорту упродовж1956-197І рр., переміг на 32-х турнірах - рекорд,не перевершений до наших днів. Батько борця - М.Борисько, представник українського дворянства, якийемігрував після 1917 р., мати - дочка власникалазні в невеликому японському містечку. Українськеім'я Тайхо (нар. у 1940 р.) - Микола Борисько. Нині

він має свій клуб сумо і очолює асоціацію сумоЯпонії.

269

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

Агресія - збройний напад однієї або кількохдержав на іншу державу з метою загарбання їїтериторії, ліквідації або обмеження їїнезалежності.

Анексія - насильницьке приєднання всієї абочастини території іншої держави чи народності, атакож насильницьке утримування народності в межахчужої держави.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - сукупнавартість у ринкових цінах кінцевого продукту(продукції, товарів, послуг), створеного за рік умежах країни виробниками, які знаходяться на їїтериторії.

Валовий національний продукт (ВНП) - сукупнийрічний прибуток, створений національнимивиробниками як у країні, так і за її межами.

Вакуф - у мусульманських країнах рухоме інерухоме майно, земля, передані державою таокремими особами на релігійні потреби, економічнаоснова впливу мусульманського духівництва.

Домініон - держава в складі Британської імперії,яка має самоуправління, але визнає главоюанглійського короля.

Екстериторіальність - непідсудність іноземцівзаконам країни перебування.

Етатизм - політика зміцнення ролі держави ідержавного сектора в економіці країн, щорозвиваються.

Інвестиція - довгострокове вкладення коштів уекономіку всередині країни і за кордоном.Розрізняються фінансові (купівля цінних паперів) іреальні (вклади капіталів у промисловість, сільськегосподарство, будівництво та ін.) інвестиції.

Інфляція - надмірне збільшення кількостіпаперових грошей в обігу і в зв'язку з цим їхшвидке обезцінювання.

Капітуляції - нерівноправні договори, нав'язанікраїнам Сходу капіталістичними державами, якізабезпечували останнім особливі права(непідсудність місцевим судам, торгові привілеї таін.)

Колонія - країна або територія, що знаходитьсяпід владою іноземної держави (метрополії),позбавлена політичної та економічної самостійностіі управляється на основі спеціального режиму.

Компрадорська буржуазія - частина буржуазіївідсталих країн (як колоній, так і незалежних), яказдійснює посередництво між іноземним капіталом інаціональним ринком. Тісно пов'язана зколонізаторами та іноземними монополіями і підтри-мує їх, завдаючи шкоди національними інтересам.

Контрибуція - 1) платежі переможеної держави накористь держави-переможниці; 2) примусові грошові інатуральні побори з населення окупованих територій.

270

Конфесія - релігійна община.Концесія - право на експлуатацію іноземною

державою, компанією або окремою особою природних багатств, підприємств, інших господарських об'єктівпротягом певного часу на підставі спеціального договору.

Мандатні території - загальна назва колишніх німецьких колоній та деяких територій Османської імперії, які були передані після Першої світової війни Лігою націй в управління державам-переможницям.

Націоналізм — ідеологія і політика, що розглядаєнацію як найвищу форму суспільної єдності, в рамкахякої всі соціальні верстви зв'язані суспільними інтересами.

Протекторат - одна із форм колоніальної залежності, за якої одна держава передає іншій контроль над своєю зовнішньою політикою і захист своєї території.

Репарації - грошові платежі або матеріальне відшкодування за збитки, які здійснює переможена держава на користь дер-жави-переможниці.

Сіонізм - націоналістичний рух та ідеологія європейської національної держави в Палестині.

Субсидія - грошова допомога, яка не підлягає поверненню.

Суверенітет - повнота законодавчої, виконавчої ісудової влади держави на її території.

Сетльменти - спеціальні іноземні квартали в деяких містах Китаю, які не підлягали місцевій владі, а управлялися адміністрацією капіталістичнихдержав.

Халіфат - форма організації державної влади в мусульманських країнах, коли в руках правителя зосереджені світські і релігійні функції.

Шаріат - система релігійно-етичних і правових норм ісламу, мусульманське право.

277

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Публікації документів і матеріалівАкимкина Н.А., Люксембург М.А. Практикум по

истории стран зарубежного Востока. - М., 1963.Движение неприсоединения в документах й

материалах. -М.,1983.«Движение 4 мая» 1919 г. в Китае: Документи й

материа-льі.-М., 1969.Независимая Африка в документах. - М., 1965.Рабочее движение в Китае. Революция 1924-1927

гг.: Сб. док. й мат. - М., 1966.Революпионньїе мероприятия народного

правительства Мон-голии в 1921-1924 гг.: Док. - М.,1960.

Палестинская проблема: Документьі 00Н, международннх организадий й конференций. - М., 1984.

Україна на міжнародній арені: 36. док. і мат.(1991-1995):

У2-хкн.-К., 1998.Хрестоматия по новейщей истории: В 3-х т. - М.,

1960-1961.

ТекстиАтатюрк М.К. Избранньїе произведения, речи,

вьіступления.- М.,1966.

Благодатов А.В. Записки о китайской революции(1925-1927)

- 3-є изд., доп. - М., 1979.Браун О. Китайские записки. 1932-1939. - М.,

1974.Бурдуков А.В. В старой й новой Монголии:

Воспоминания. Письма.-М., 1969.Вишнякова-Акимова В. В. Два года в восставшем

Китае (1925-1927): Воспоминания. - 2-е изд. - М., 1980.

Ганди Индира. Речи, статьи, интервью. - М., 1975.

Ганди Индира. Внешняя политика Индии: Избранньїеречи й внступления (1980-1982). - М., 1982.

Ганди Индира. Мир, сотрудничество, неприсоединение: Избранньїе речи, статьи, интервью о внешней политике Индии й советско-индийскихотношениях(1982-1984). -М., 1985.

Ганди М.К. Моя жизнь. - М., 1968.Далин С.А. Китайские мемуарн (1921-1927). - 2-е

изд. - М., 1975.Дан Сяопин. Основньїе вопросьі современного

Китая (Речи й беседн, сентябрь 1982 - июнь 1987 гг.) - М., 1988.

За мир на земле Кореи: Воспоминания й статьи. - М., 1985.

272

Иванов М.И. Япония в годьі войньї: Запискиочевидна. -М.,1978.

Казаний М.И. В штабе Блюхера: Воспоминавия окитайской революции 1925-1927 гг. - М., 1966.

Ким Ир Сен. Избранньїе речи й статьи. - М.,1962.

Ким Ир Сен. Избранньїе произведения: В 5-ти т. -Пхеньян, 1970-1972.

Кончиц Н.И. Китайские дневники (1925-1927). - М.,1969.

Кортунова А.И. Блюхер в Китае (1924-1927):Документальний очерк. - М., 1979.

Меир Г. Моя жизнь. - М., 1998.На китайской земле: Воспоминания советских

доброволь-цев (1925-1945). - 2-е изд. - М., 1977.Накасонз Я. Политика й жизнь: Мои мемуарьі. -

М., 1994.Накасонз Я. Государственная стратегия Японии в

XXI веке.- М.,2000.

Неру Дж. Открьітие Индии. - М., 1955.Неру Дж. Внешняя политика Индии: Избранньїе речи

й вьгступления (1946-1964). - М., 1965.Неру Дж. Взгляд на всемирную историю: В 3-х т. -

М., 1975.-Т.2,3.

НеруДж. Воспоминания, исследования. - М., 1989.Нкрума К. Я говорю о свободе. - М., 1967.Пан Дахуай. Мемуари маршала. - М., 1988.

Примаков В.М. Записки волонтера: Гражданская войнав

Китае. - М.. 1967.Пу Й. Первая половина моей жизни: Воспоминания Пу Й

-последнего императора Китая. - М., 1968.

Сунь Ятсен. Избранньїе произведения. - М., 1985.Сукарно А. Индонезия обвиняет: Сб. статей й речей. - М.,

1961.Тихвинский С.Л. Китай в моей жизни (30-90-е годьі).

- М.,1992.

Хо ттТтт Мин. Избранньїе речи й статьи. - М., 1958. Хо Ши Мин. Избранное. Воспоминания о Хо ЩиМине. -

М.,1990.Черепанов А.И. Записки воєнного советника в Китае.

- 2-еизд.-М., 1976.Чудодеев Ю.И. На китайской земле. - 2-е изд. - М.,

1977.

Підручники, посібники

Васильєв Л.С. История Востока: В 2-х т. - М.,1993;

Всемирная история: В 24-х т. - Минск, 1966-1997. -Т. 20-24.

273

История народов Восточной й Центральной Азии с древней-ших Бремен до наших дней. - М., 1986. '

История Тропической й Южной Африки (1918-1988). -М., 1989.

Козицький А. Новітня історія країн Азії та Африки(1918-1999): Курс лекцій. - Львів, 2000.

Новейшая история арабских стран Азии (1917-1985).- М., 1988.

Новейшая история арабских стран Африки (1917-1987). -М.,1987.

Довідники. СловникиАфрика: Знпиклопедический справочник: В 2-х т. - М.,

1987.-Т.2.Большой знциклопедическии словарь. - 2-е изд. - М.,

2000.Ислам: Знпиклопедический словарь. - М., 1991.Малая знциклопедия стран. - Харьков, 2000.Ростов Є.Ф. Економіка країн світу: Довідник. - К.,

1998.Словарь религий, обрядов й верований. - М., 1997.

Страньї Ближнего Востока: Справочник. - К., 1990. ;Страньї й народьі мира: Знпиклопедический

справочник. —М.,1999.

Страньї мира: Справочник. - М., 2000.Знпиклопедия войн XX века. -М., 2000. ,Знциклопедия нового Китая. - М., 1989.

Періодичні виданняАзия й Африка сегодня.Віче.Вопросн истории.Восток.

Науковий вісник Дипломатичної академії України.Новая й новейшая история.

Політика і культура. 'Політика і час.

Загальні праніБжезинский 3. Великая шахматная доска.

Господство Америки й его геостратегическиеимперативн. - М., 1999.

Васильєв Л.С. История религий Востока. - М., 1999. '"' Всемирная история зкономической мьісли:В 6-ти т. - М.,

1987. - Т. 5-6.

274

Дьяконов И.М. Пути истории. От древнейшего человека до наших дней. - М., 1994.

Ерасов Б.Б. Культура, религия й пивилизапия на Востоке (очерки общей теории). - М., 1990. ' \

Крашенинникова Н.А. История права Востока. - М.,1994.

Культурное наследие Востока. Проблеми, поиски, суждения.-М.,1985.

Литвин В. Зовнішня політика України: 1990-2000 //Віче.

- 2000. № 11-12; 2001.-№ 1.Малерб М. Религий человечества. - М., 1997.Опьіт акономических реформ в развивающихся

странах. -М.,1992.Политические портретн борпов за национальную

независи-мость.-М., 1983.Тойнби А.Дж. Постижение ист,ории. - М., 1991.Токарев С.А. Религия в истории народов мира. -

3-є изд. -М.,1986.Феномен восточного деспотизма. Структура

управления й власти.-М., 1993.НшібУпеї.оп 8.Р. Тпе Сіазп ої Сіуііігайопз //

Рогеієп АНаіп?.- 1993. - &иттег - Р. 22-49.

Нипеііпеїіоп 8.Р. ТІїе СІазЬ оі Сіуі1іга1,іоп8 апй іпеКетаїипе оі їде Уогіа Огаег. -Ш. 1996. у ї >ї,і

Тоїйег АІУІП еші Неіоі. Сгеаііпе а пеу/Сіуііігайоп.ТЬ^лрЦйса оі ТЬігсІ 'УУауе. - АЙапІ.аТитег риЬІіапіпе, 1995. ; •іфЯ

- • ,л; ..ая-^К .'

Японія -1 •^.•іЙФ -V-. •„„ •ї,'.1' кїг'с'ї:й"?,й:

Вербицкий С.И. Япония в поисках новой; р§ри;Л,|^|

овоиполитике.-М., 1992..^ , Гольдберг Д.И. Внешняяполитика Япоиид,Ду^^і|,9^5гг.

-М.,1992.Гришелева Л.Д., Чегодарь Н.И. Куль' ний.-М.,

1981.Захаров Г.Ф. Политика Японии

-М.,1990.

275

История Японии (1945-1975). - ,Инамари К. Страсть к успеху. 'ЯийКузнепов Ю.Д.

Навлипкая Г.БЯпонии.-М., 1988.-а

Кутаков Л. Очерки новейпвів-М.,1965. ,?^Латьішев А.А. Политич"^ < функционироваяия на сов:

1998..^М[.История

|'Д918-1963).

ї. Механизм 88.

Пинаев Л.П. Зволюция военной политики Японии (1951-1980).-М., 1982.

Савин А.С. Японский милитаризм в период Второй миро-вой войньї. - М., 1979.

Севостьянов Г.И. Дипломатическая история войньї на Ти-хом океане. От Перл-Харбора до Каира. - М.» 1969.

Сила-Новицкая Т.Г. Культ императора в Японии: мифьі, история, доктрини, политика. - М., 1990.

Хаттори Т. Япония в войне (1941-1945). - М., 1973.

Японский милитаризм. Военно-историческое исследование.-М.,1972.

КитайБарач Д. Дзн Сяопин. - М., 1989.Борисов О.Б. Внутренняя й внешняя политика Китая

в 70-е годьг. -М., 1982.Владимиров О.Е., Рязанцев В.И. Страницьі

политической биографии Мао Цзздуна. - М., 1980.Владимиров О.Е., Ильин М.Я. Зволюция политики й

идео-логии маоизма в 70-е - нач. 80-х годов. - М., 1980.

Воронцов В.Б. Судьба китайского Бонапарта. - М.,1989.

Галянович Ю.М. «Белие пятна» й «болевие точки» висто-рии сбветско-китайских отношений: В 2-х кн. - М., 1992.

«Движение 4 мая» в Китае. - М., 1971.Ефимов Г.В. Сунь Ятсен: поиск пуги (1914-1922).

- М„ 1981.Жуков В.В. Китайский милитаризм (10-20-е годьі

XX в.). -М.,1988.История Китая. - М., 1998.История Китая с древнейших времен до наших дней.

- М., 1974.История Северо-Восточного Китая (ХУІІ-ХХ вв.). -

Владивосток, 1987.Капипа М.С. КНР: три десятилетия - три политики.

- М., 1979.Каретина Г.С. Чжан Цзолинь й политическая борьба

в Китае в 20-е годьі.- М., 1984.Карлусов В.В. Частное предпринимательство в

Китае. - М., 1996.Каткова З.Д. Китай й держави (1927-1937). - М.,

1995.Китай в зпоху войньї против японской агрессии

(1937-1941).- М.,1988.Китай: история в липах й собитиях. - М., 1989.Китай после «культурной революции»: политическаяСистема, внутриполитическое положение. - М., 1979.

Кузнецов В.С. Гоминьдановский режим в Китае (1928-1937).

- М„ 1984.Мамаев И.Л. Гоминьдан в национально-

революционном дви-жении Китая (1923-1927). - М., 1991.

Меликсетов А.В. Победа китайской революции (1945-1949).-М.,1989.

Меликсетов А.В. Сопиально-зкономическая политикаго-

миньдана в Китае (1927-1949). - М., 1977.Махмуткоджаев М.Х. Национальная политика гоминьдана(1927-1937).-М., 1986.

Муромцева З.А. Проблеми индустриализации КНР. -М., 1971. Наумов И.Н. Проблеми формирования йподіема уровня

жизни населення КНР. - М., 1993.Новейшая история Китая. 1917-1970. - М., 1972.Новейшая история Китая. 1917-1927. - М., 1983.Новейшая история Китая. 1927-1949. - М., 1984.Новие акценти й тенденции внешней политики Китая:Сб.

ст. - М., 1994.Панцов А.В. Из истории идейной борьбьі в китайском

рево-люционном движении 20-40-х годов. М., 1985.

Переход к ринку в КНР. Общество. Политика.Зкономика.

- М.,1994.Пивоварова З.П. Строительство социализма со

спецификой Китая: цоиск пути. - М., 1992.Писарев А.А. Гоминьдан й аграрно-крестьянский

вопрос в Китае в 20-30-е годи XX в. - М., 1986.-

Революция 1925-1927 гг. в Китае: Сб. статей. -М., 1978.

Россия - Китай - Украйна: пути зкономическойреформи в деревне: Сб. ст. - М., 1994.

Сапожников Б. Г. Китайский фронт во второймировой войне.-М., 1979.

Сапожников Б.Г. Китай в огне войни (1931-1950).- М„ 1984.

Семенов А.В. Ляо Чжункай: Политическаядеятельность китайского революционера. - М., 1985.

Сухарчук Г.Д. Социально-зкономические взглядиполити-ческих лидеров Китая первой половини XX в. -М., 1983.

Тихвинский С.Л. Завещание китайскогореволюционера (Сунь Ятсен: жизнь, борьба й зволюпияполитических взглядов).- М.,1986.

Тихвинский С.Л. Китай й всемирная история. г-

М., 1988. Тихвинский С.Л. Путь Китая коб'ьединению й независи-

мости, 1898-1949: По материалам биографии ЧжоуЗньлая. -

М.,1996.Зкономика КНР в преддверии XXI века (1991-2000). -

М.,1997.

277

Юрьев М.Ф. Революция 1925-1927 гг. в Китае - М„ 1968. Юрьев М.Ф. Вооруженньїе сильг КПК в освободительной

борьбе китайского народа, 20-40-е годьі. - М., 1983.Яременко Ю. «Большой скачок» й народнме коммуньг в

Китае.-М., 1968.

Монголія. КореяБат-Очир Л., Дашжамц Д. Дамдиньї Сухе-Батор. -

М., 1981.Большов И.Г., Толорая Г.Д. Корейская Народне-

Демократи-ческаяРеспублика.-М., 1987.Воронпов А.В. Республика Корея; сопиально-

зкономическая структура й торгово-зкономическиеотношения с СНГ. - М., 1998.

История Кореи с древних времен до наших дней: В2-х томах. - М., 1985. - Т. 2.

История Монгольской Народной Республики. - 3-єизд., пе-рераб. й доп. - М., 1983.

Низовпев Б.Е. Под флангом с «золотим соембо». -М., 1980.

Торкунов А.В. Загадочная война: корейскийконфликт 1950-1953 гг.-М., 2000.

Держави Південно-Східної АзіїБектимирова Н.И. Новейшая история Кампучии. -

М., 1989.Бирма: Справочник. - М., 1982.Волжин Н.П. Индонезия: внешняя политика «нового

по-рядка»-М., 1985.Вьетвамская революпия: Вопросьі теории й

практики. - М., 1986.Глазунов Е.П., Исаев М.П. Страви Индокитая: путь

борьбн й свершений.- М., 1987.Голубева Е.В. Государственная бюрократия й

пояитика:Индонезия й ФилипПиньї 70-80-х гг.-М., 1988.

Другов А.Ю. Политическая власть й зволюция политичес-кой системн в Индонезии (1965-1988). - М., 1989.

Ильинский М.М. Индокитай: Пепел четьірех войн (1939-1979).-М., 2000.

Исаев М.П. Современньїй революционннй процесе в стра-нах Индокитая.-М., 1985.

История Индонезии: В 2-х т. - М., 1992. - Т.2.Кампучия: Справочник. - М., 1985.Капица М.С., Милетйн Н.П. Сукарно: Политическая

био-графия. - М., 1980.Клямилев Е.Х. Завоевание Индонезией

независимости-і — М., 1972.

Кобелев Е.В. Хо Пій Мин. - 2-е изд., доп. - М.,І^й^" Кожевников А.А. Очерки новейшей историиЛЙх^&^їй1^

1973. 1

•••^Й^"^*Комилев З.Х. Политическая

борьба й проблеми це|щ|ади-зации вИндонезии (1945-1975). - М., 1978.ї ^

Мазьірин В.М. Крах марионеточного режима в ЮжномВьет-наме (1965-1975).-М., 1978.;/г

Можейко И.В. «Западньїй ветер -ясная погода». точная Азия вовторой мировой войне. - М., 1984.

Мосяков Д.В. Кампучия: особенностиреволюпионнгііх>'про-цесса й полпотовскийоксперимент». -М., 1986. ".<•?'

Нацибнально-освободительное движение в Индонезии(1942-1965).-М., 1970.

Новейшая история Вьетнама. - М., 1984.Новейшая история Кампучии. - М., 1989.

„ '* 'і

Сумский В.В. Напионализм й авторитаризм:политйко-идео-логические процессьі в Индонезии,Пакистане, Бангладеш. - М., ІІЙЙ^

Цьіганов В.А. Национально-революпионньїе партииИщю-незии (1927-1942).-М., 1969.- ,

Черкасов П.П. Франїщя й Индокитай (1945-1975). -М., 1976.

Урляпбв В.Ф. Индонезия й международньїеотношенйУв Азиатско-Тихоокеанском регионе. - М.,1993.

Юґо-Востбчная Азия в мировой истории. - М.,1977.

ІндіяАятонова К.А., Бонгард-Левин Г.М., Котовскйй

Г.Г. Исто»-рияИндии.-М., 1998.й

Бельский А.Г., Фурман Д.Е. Сикхи й индусн.Религия, политика, терроризм.^М., 1992.

Боги, брахмани, люди: Четьіре тьісячи летиндуизма. - М., 1969.Ванина Е.Ю. Индия: страна й ее регионьї. - М.,2000. ' Верма Ш. Портрет Рад жива Ганди. -М„ 1988. Володин А.Г., Шаститко П.М. «Пустьнеобманет надежда!..» Жизнь й борьба'ДжавахарлалаНеру. - М., 1990.

Гопал С. Джавахарлал Неру. Биография: В 3-х т. -М., 1990. Горев А.В. Роса' на лотосе. Индира Ганди:

мечтьі й сверше-ния.-М.,1987.Горев А.Ву Махатма Ганди. - М., '1989. Горев А.В.,1

Зимянин М.В. Неру. - М., 1988. Гусєва Н.Р'.'Йндйя:общество й традипий. - М., 1990. Гусєва Н.Р. Индияв зеркале веков. Религия. Бьгт. Культура. - М.,1994.""''•ї?'"11"'"'"11' 1 11

Датт В.П. Ваещняя политика Индии.- М., 1988.

279

Индия 80-х годов: тенденции социально-политического раз-вития. -М., 1990.

Корнеев В.Л. Индия: 80-е годьі. - М., 1986.Кудрявцев М.К. Кастовая система в Индии. - М.,

1992.Кузнецов Ю.И. Лал Бахадур Шастри. Жизнь й

деятельность. -М.,1972.Куценков А.А. Зволюпия индийской касти. - М.,

1983.Лунев С.И. Индия й США: международньїе

отношения. -М.,1987.Мартьішин О.В. Политические взглядьі Мохандаса

Карам-чанда Ганди. - М., 1970.Митрохин Л.В. Индия: вступая в XXI век. - М.,

1987.Намбудирипад О.В. Махатма Ганди й гандизм. - М.,

1960.Празаускас А.А. Зтнос, политика й государство в

современ-ной Индии. - М., 1990.Райков А.В. Амритсарская трагедия 1919 г. й

освободитель-ное движение в Индии. - М., 1985.Райков А.В. Национально-революционньїе

организации Индии в борьбе за свободу (1905-1930). -М., 1979.

Ульяновский Р.А. Аграрная Индия между мировьіми вой-нами. Опьіт исследования колониально-феодальногокалитализ-ма.-М.,1981.

Ульяновский Р.А. Три лидера великого индийскогонарода:

М.К. Ганди, Дж. Неру, Инд. Ганди. - М., 1986.Чичеров А.И. Джавахарлал Неру й независимая

Индия. Очерк общественного развития страньї в 50-70-е годьі. — М., 1990.

Шапошникова Л.В. Национально-освободительноедвижение в Индии в 1934-1939 гг. - М., 1960.

Держави Середнього СходуАгаев Л.С. Германский империализм в Пране

(Веймарская республика. Третий рейх). - М., 1969.Агаев Л.С. Иран в зпоху политического кризиса

(1920-1925).-М.,1970.Агаев Л.С. Иран: внешняя политика й проблема

независи-мости (1925-1941). - М., 1971.Агаев Л.С. Иран в пошлом й настоящем. (Пуги й

форми революпионного пропесса). - М., 1981.Агаев Л.С. Иран между прошльїм й будущим. - М.,

1987.Агеев В.Ф. Новейшая история Синда. - М., 1986.Арабаджян З.А. Иран: вдасть, реформи, революции

(XIX-ХХвв.).-М.,1991.Арабаджян З.А. Противостояние империям в Иране

(1918-1941).-М., 1996.Афганистан: проблеми войни й мира. - М., 1996.

-ікий В. Я. Кап..._социально^й>номического развит^ •"•л в-). - Л((-,1188.' 1 •тк,

^^^їЦ.А., Орешкова С.ф.,3рииТурц^^й.,1983. ^

Даа^||Щї. Турция 80-х: отІІ ченной даДюікр^тии».- М., 1991.

"Ж^^ ЙР^ в 60-70-е гоЦ Ираіг1.^^ новейшей исторИІїранс^•.революция: причинь» Истоде^ганистана. -М., ІШ^,Истор^Йрана. - М., 1977. : •їі КИРе®1?^Й.Ї'.'И6ториязтатизма ^Тї'опітіт - м і осі Клеаторина^.В.^ран 60-80-^^% культури рализма^оисламизапии духовних ^остей.- М., 19і-

пой ^'"^^І^Й"- ^Р61111^ во^тйкаТурции в ^ рои мирової ЙО^. -Ереван, 1978.Ереван"^^^ турция: ВНУТР^ЯЯ политика й

М., йб^08'6^®^1'^0^611116 Д^^УРЬІ Реза-хана вНовейшйУя йс^орйяТурции. - М., 1968. Новичев^А.Д. История Турции. - Л., 1973

- М Ї^Ї^ ^^^Р™ Мусульманской лиги Па|

""^"УіМ^-^1111" междУ даУ1"1 мировими І очеркивнеАаеЙЇїЙйтЙки. - М., 1992 •»

лики>азЇЇИСТ9вРп^^номическая история ^^Скляров Л.Е.^бО-80-х годов. ТрадиционализІ

современности. Револ^їя й контрреволюция. - М., ІЇСпольников В.^.ЩгАнйстан. Исламская оппозйї ки

й цели. - М., 1980. , іТропенко Г.П.^^І^^ьій вопрос в Сивде. -1Й ТурецкаяРеспуб^Й^,таравочни^ - М 1990 ІА Турецкая Республів^

вбО-70-е годи. Вопросн <1 но-политическогора^!<^м,.Ж^ - •• •т

Школьников Б.А.^'Н^ан'^конце 50-х - нач^*ІІ XXв.-М.. 1985. •рі ^ о"х начй^^

:^^^Йі.,., • , .;.«,;, ;І^ЦЯЬЙ[С...'.' ;і<У "(Їй:, •.•'Г-; • ••;

чі , .•.іі.-йіігТТ1

Арівемгі держави • 1 '^^ Аігаришев А.А. ГййЙ'^ЙИяь

• Насер. - м іЛув. ка^

.^'Ірїлтєз А•А• ОтїЙ^ЗДйЙйа до трагедии ЛйЇйй^іУоо.'і ї

Іакистане. Ина XIX - !ан Ю.А.

Очерв

в.-М„ 1977."^Г6-.?Ж: 1976:

Александров И.А. Монархии Персидского залива: зтапмо-

дернизации. - М., 2000.Апдайк Р.Дж. Саддам Хусейн. Политическая биография.

-М.,1999.

Арабская Республика Египет: Справочник. - М., 1990. Арабский мир: три десятилетия независимого развития. —

М.,1990.Аяш Ж. Очерки марокканской истории. - М., 1982. Беляев И.П., Примаков Е.М. Египет. Время президента На-

сера. - М„ 1982.Борисов А.Б. Роль ислама во внутренней й внешней

поли-тике Египта (XX век). - М., 1991.

Васильєв А.М. История Саудовской Аравии. - М., 1999. Голдобин А.М. Национально-освободительная борьба наро-

да Египта (1918-1936). - М., 1989.Голубовская Е.К. Революция 1962 г. в Йемене. - М., 1971. Гусаров В.И. Зкономическая независимость арабских стран.

Предпосьілки й условия достижения. - М., 1993. Дмитриев Е. Палестинская трагедия. - М., 1985. Егорин А.З. Войва за мир на Ближнем Востоке. - М., 1995. Егорин А.З. Современная Ливия. - М., 1996. Исаев В.А., Филоник А.О. Государство Катар.Проблеми

развития.-М., 1999.История Алжира в новое й новейшее время. - М., 1992.История Ливии в новое й новейшее время. - М., 1992.Князев А.Г. Египет после Насера (1970-1981). - М.,1986. Ковтунович О.В. Революпия «свободньїхофицеров» в Египте.-М., 1984.

Кондратьев Г.С. Армия алжирской революции. Очеркифор-

мирования й боевой деятельности (1954-1962). - М., 1979. Концельман Г. Арафат. - М., 1997. Коровиков А.В. Исламский зкстремизм в арабских стра-

нах.-М.,1990.Королевство Марокко: Справочник. - М., 1991. Кошелев В.С. Египет: от Ораби-паши до Саада Заглула (1879-

1924).-М., 1992.Кувейт. Государство й границм. - М., 1999. Курдгалашвили Ш.Н. Революция 1952 г. й крах британско-

го господства в Египте. - М., 1966.Лаврентьев В.А. Ливия: Справочник. - М., 1985. Ланда Р.Г. История алжирской революции (1954-

1962). -М.,1983.Левин З.Н. Развитие арабской общественной мьісли. О

не-которьіх немарксистских течениях после второй

мировой вой-ньі. - М., 1984.

282

Лупкая Н.С. Очерки новейшей истории Марокко. - М.1973.

Малашенко А.В. В поисках альтернативьі: арабскйЬкон-цепции путей развития.-М., 1991.;' :у'гл?'"

Медведко Л.И. ...Зтот Ближний бурлящийВосток^'діоку-ментальноеповествование.-М., 1985."'••' •'••"'

Плачинда С.В. Соціальні перетворення в арабськихкраїнах:

Досвід і проблеми. - К., 1993. : і ,

Прошин Н.И. История Ливии (конец XIX - 1969). - М., 19^5. Расницнн В.Г. Марокко на рубеже двух зпох.- М., 1983. Румянцев В.И. Тунисская Республика. - М., 1982. Сирия. Справочник. - М.,1992.Ткаченко А.А. Аграрнеє развитие Египта, Ирака й

Сирий. -М.,1978.Филоник А.О. Аграрньїе проблемн современной

Сирий. -М., 1981.Хамруш А. Революция 23 июля 1952 г. в Египте.

Очерк истории. - М., 1984.Шарипов Р.М. Панисламизм сегодня. Идеология й

практика Лиги исламского мира. - М., 1986.

Держави Тропічної і Південної АфрикиАбрамова С.Ю. Африка: четьгре столетия

работорговли. — М.,1992.Алексеев Л.А. Кения: два десятилетия по пути

независимого развития. - М., 1984.Африка: взаимодействие культур. - М., 1989. Борьбаза освобождение португальских колоний Африки (1961-1973).-М., 1975.

Бубакар Б. Международньїе аспекти вооруженногоконф-ликта на юге Сенегала. - М., 1999.История Ганьї в новое й новейшее время. - М., 1985.История Заира в новейшее время. - М., 1982. Историянационально-освободительной борьбьг народов Африки вновейшее время. - М., 1988.История Нигерии в новое й новейшее время. - М.,1981. Народная Республика Ангола: Справочник. - М.,1985. Пономаренко Л.В. Патрис Лумумба. Жизнь во имясвободи Африки. - М., 1989.Притворов А.В. Намибия. - М., 1991. Республика Заир:Справочник. - М., 1984. Республика Замбия: Справочник. - М., 1982. Республика Зимбабве. - М., 1985. Субботин В.А. Великобритания й ее колоний. Тропическая Африка в 1918-1960 гг. - М., 1992.

283

Урнов Ю.А. Политика ЮАР в Африке. - М., 1982.Филатова И.И. История Кении в новое й

новейшее время. -М.,1985.Цьіцкин Г.В., Ягья В.С. История Зфиопии в

новое й новейшее время. — М., 1989.Хазанов А.М. Крушение последней колониальной

империи. -М.,1986.Хохлов Н.П. П. Лумумба. - М., 1971.

2К4

Навчальне видання

Сергійчук Іраїда МиколаївнаНовітня історія країн Азії таАфрики (1918 - кінець XX ст.)

Навчальний посібник

Редактор видавництва В.І. Кочубей Художнєоформлення В.Б. Гайдабрус Комп'ютернаверстка В.Б. Гайдабрус, Д.І. ІовенкоТехнічний редактор Н.Ю. Курносова

Підписано до друку 02.04.2002.Формат 60х90/16. Папір офсетний.Гарнітура Скулбук. Друк офсетний.Ум. друк. ар. 18. Обл.-вид. ар.

19,16. Наклад 1000 прим.Замовлення №

Видавничо-торговий дім «Університетськакнига» 40030, Україна, м. Суми, вул.

Кірова, 27 Тел./факс: (0542) 21-13-57 Тел:(0542) 27.61-43 Е-та11; іпіо@Ьоо1с.виту.иа

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи додержавного реєстру видавців, виготівників і

розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 489 від18.06.2001.

Віддруковано відповідно якості наданихдіапозитивів в друкарні «Торнадо» Україна,61045, м. Харків, вул. Отакара Яроша, 18

Sergiychuk I M Novitnya istoriya krayin Aziyi ta Af

Documents

Transcript of Sergiychuk I M Novitnya istoriya krayin Aziyi ta Af