3

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра історії для гуманітарних факультетів

Казьмирчук Григорій Дмитрович

ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ

4

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра історії для гуманітарних факультетів

Казьмирчук Григорій Дмитрович

ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ:

Навчально-методичний комплекс

Київ — 2014

5

ББК 63 я 81

К148

УДК 930 (073)

Ухвалено Вченою радою історичного факультету Київського

національного університету імені Тараса Шевченка 17 лютого 2011 р.

Протокол № 5.

Рецензенти:

доктор історичних наук, професор І. Н. Войцехівська,

доктор історичних наук, професор А. П. Коцур.

Казьмирчук Григорій Дмитрович

К148 Вступ до спеціальності: Навчально-методичний комплекс /

Укладач: д.і.н., проф. Казьмирчук Григорій Дмитрович. — Вид. 2-е, випр. та

доповн. – К.:ПП КП «УкрСІЧ», 2013. — 167 с.

ISBN 978-617-7107-14-8

У збірнику зібрано нормативні документи для вивчення курсу «Вступ

до спеціальності» згідно з Болонською системою, подано матеріали з

методичного вивчення теоретичних основ курсу, наведено його програму,

список основної літератури та питання до заліку.

ББК 63 я 81

ISBN 978-617-7107-14-8

© Казьмирчук Григорій, 2014

6

Зміст

Розділ І. Вступ до курсу………………………………………………........................4

Розділ IІ. Методичні матеріали до вивчення курсу ………………………….....10

§ 1 Теоретико-методологічні аспекти історичної науки

1.1. Історична наука і навчальна наука

1.2. Суспільне значення історії

§ 2 Предмет і метод історії

§ 3 Термінологія історії, історичні джерела і методологія історії

§ 4. Історичні джерела і методологія історії

Розділ ІІІ. Історичні джерела та їх аналіз …………………………………..……44

Розділ ІV. Наукові історичні заклади, їх структура та діяльність……………47

Розділ V. Історична наука в Київському університеті

імені Тараса Шевченка …………………………………………………………….58

Розділ VІ Архівознавство: становлення і розвиток …………………………….86

Висновки …………………………………………………………………………..100

Розділ VІІ Філософія історії ……………………………………………………...101

Розділ VІІІ Робоча навчальна програма ……………………………………….120

Розділ ІХ Програма курсу ..………………………...…………………………….157

Запитання на залік ...………………………………………………………………163

Список спеціальної літератури до курсу …………………………….................164

7

―Я сам прийшов через історію

до політики і сей шлях вважаю нормальним – тільки він мусить

бути проведений відповідно широко…‖

М. Грушевський

Розділ І.

Вступ до курсу

Конституція незалежної України гарантує право кожному

громадянину вільно здобути професію, відповідно до власних культурних і

духовних уподобань. Отримати професію — означає визначити свій

життєвий шлях, присвятити себе обраній спеціальності, розкрити природні

здібності, принести найбільшу користь суспільству, державі, собі. Цей вибір

може бути правильним лише за умови його ясного усвідомлення кожною

особою, яка вступає в активне життя. Він має відповідати характеру,

особистим інтересам1. Обрання професії — це вибір свого шляху життя,

напрямку, в якому людина розвиватиметься, а інколи й трагічного його

завершення. Можна нарахувати кілька тисяч професій. Зараз відкрито всі

можливості для реалізації своїх мрій і вдосконалення природних здібностей.

У цьому морі професій Вам потрібно відшукати за вашим бажанням одну,

яку Ви маєте досконало опанувати. Після цього у Вашому житті відкриється

нова сторінка, наповнена новими враженнями та подіями.

З вересня минулого року Ви — студенти одного з найстаріших

факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ви — новий колектив, перед кожним представником якого стоїть вельми

складне завдання: сформувати себе як особистість, як талановитого і

наполегливого фахівця, організатора свого інтелектуального «виробництва»,

патріота незалежної України. Ви навчатиметесь на факультеті п’ять-шість

років. Це — великий і одночасно малий період у Вашому житті. Ви будете

зустрічатися і спілкуватися з 2 академіками НАН України (В. М. Литвином і

В. А. Смолієм), 1 академіком Академії педагогічних наук України

(А. Г. Слюсаренко), 1 членом-кореспондентом НАН України нинішнім

деканом історичного факультету В. Ф. Колесником, 28 докторами історичних

наук, 26 професорами, близько 54 кандидатами наук і доцентами і 10

асистентами2. У цьому навчальному році дисертації на звання доктора

історичних наук захистили М. Г. Казьмирчук, О. В. Даниленко,

І. К. Патриляк. Марія Казьмирчук виборола премію президента України для

молодих вчених за цикл робіт, присвячених соціально-економічному

розвитку Київської губернії у 1861-1917 рр. Кожен з них, хто натхненно й з

душею, а хто — наукоподібно, розповідатиме про свій предмет або частину

1 Котов В.Н. Введение в изучение истории. — К., 1982. — С. 3.

2 Казьмирчук Г. Д., Слюсаренко А. Г. Історичний факультет // Історичний факультет Київського

національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834—2004 рр. ). — К., 2004. —

С. 28; Науковий потенціал університету в 2010/11 н. р. складає 93 дійсних члени та члени-кореспонденти

національних академій наук України, 632 доктори наук, 2049 кандидатів наук // Київський університет. –

2011. - №1 (2163) січень. – С. 2; Історичний факультет: довідник для абітурієнтів. – К., 2013. – С.4

8

курсу української, російської, всесвітньої історії та спеціальних історичних

дисциплін.

Для порівняння поінформую Вас про науково-педагогічний потенціал

історичного факультету Дніпропетровського національного університету ім.

О. Гончара. На факультеті функціонує п’ять кафедр: всесвітньої історії;

історії України; історіографії, джерелознавства та архівознавства; російської

історії; української історії та етнополітики. Навчальний процес

забезпечують: 14 докторів історичних наук, професорів, 26 кандидатів наук,

доцентів, 1 старший викладач, 3 асистенти. Факультет має добре розвинену

базу для навчальної та наукової роботи студентів: 2 навчальні лабораторії, 3

науково-дослідні лабораторії, археологічний та етнографічний кабінети,

компютерний клас. У рамках факультету діють Центр українсько-німецьких

центр досліджень, Українсько-польський науково-культурний центр та ін.

Факультет надає студентам широкі можливості для наукової роботи в межах

трьох держбюджетних тем, а також у межах студентського наукового

товариства, студентських наукових гуртків.

Керівний склад факультету: Декан факультету – Світленко Сергій Іванович, доктор історичних

наук, професор, заслужений працівник освіти України. Заступник декана з

навчальної роботи – Святець Юрій Анатолійович, доктор історичних наук,

доцент, завідувач кафедри історії України. Заступник декана з наукової

роботи – Тесленко Дмитро Леонідович, кандидат історичних наук,

завідувач кафедри всесвітньої історії. Заступник декана з виховної роботи –

Дяченко Ольга Володимірівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри

всесвітньої історії. Заступник декана з міжнародного співробітництва –

Мирончук В’ячеслав Дмитрович, кандидат історичних наук, доцент

кафедри російської історії.

Кафедра історії України: завідувач кафедри – Святець Юрій

Анатолійович, доктор історичних наук, доцент.

Кафедра історії України: завідувач кафедри – Святець Юрій

Анатолійович, доктор історичних наук, доцент.

Кафедра історіографії, джерелознавства та архівознавства:

Завідувач кафедри – Журба Олег Іванович, доктор історичних наук,

професор. Структурні підрозділи кафедри: навчальна камеральна

лабораторія, комп’ютерний клас, археологічний музей, етнографічний

кабінет, науково-дослідна лабораторія археології Придніпров’я, науково-

дослідна лабораторія історії Придніпровського регіону.

Кафедра російської історії: завідувач кафедри – Іваненко Валентин

Васильович, доктор історичних наук, професор, проректор ДНУ.

Кафедра української історії та етнополітики: завідувач кафедри –

Шляхов Олексій Борисович, доктор історичних наук, професор.3

Ви з вересня минулого року розпочали тернистий шлях до звання

професійного історика, юридичне оформлення якого завершиться

3 Інтернет видання про Дніпропетровський ун-т.

9

отриманням диплома. Диплом — слово, що лоскоче Ваше вухо, манить Вас

до майбутнього. Диплом — це світло Вашої мрії, до якої Ви вже вирушили.

Цей шлях можна уявити як довгий коридор, що завершується

сонячним сяйвом — дипломом. Цією стежкою Вас ведуть професори,

доценти, асистенти, і кожен з них розповідає про свій курс чи спецкурс,

звертає Вашу увагу на «скриньки», що стоять уздовж стін коридору. На

скриньках написано: «Історія України», «Історія Росії, Німеччини, Англії та

інших країн». Біля кожної з них Вас чекають професори або доценти і

розповідають про свій період історичної минувшини чи про тему, над якою

працюють. Ви уважно (а хтось, можливо, аби тільки бути присутнім)

прослухали їхню розповідь і пішли до іншої «скриньки». Розпочинається все

спочатку. Поступово, але наполегливо, Ви просуваєтесь коридором знань,

який завершується вікном, за яким видно омріяний Вами диплом. Коли

підійшли до цього вікна, тобто отримали диплом, хто з жалем, а хто з

полегшенням зітхнув! Ви — бакалаври, спеціалісти або магістри. Шлях у

житті відкрився. Сміливо вступайте на цю магістральну дорогу, зрозумівши,

що більшість з Вас нічого або нічогісінько не знає. Чому? В результаті чого

такі успіхи? Річ у тім, що людська пам’ять влаштована так, що матеріал,

котрий Ви вчора добре знали, через місяць наполовину забувається. Це

трагедія? Ні!

Сучасні фахівці людських душ стурбовані не цим і не стільки цим. У

нашу добу науково-технічної революції і обвальної інформації, виявляється,

потрібно не стільки утримувати все у голові, скільки своєчасно «забувати»

набуту інформацію. Але ось тут вам не слід забувати про нагромаджені

знання, навпаки, своєчасно застосуйте їх у відповідній ситуації. Цей метод

захистить людство від загальної шизофренії, збереже Вас як активного,

творчого, ерудованого спеціаліста.

Пригадайте «скриньки», про які я Вам щойно говорив. Так, так! Це в

них зберігається та тимчасово, але цілеспрямовано «забута» інформація.

Гадаю, Ви вже переконались у тому, що історична наука — це

багатогалузева наука, пам’ять людства, вчителька й порадниця в житті

окремої особистості, народу, вітчизни. «Історія — свідок часу, — писав

Цицерон, — світло істини, життя пам’яті, вчителька життя, провісниця

старовини — у чому, як не в мові оратора, знаходить безсмертя».

Вибір професії, а Ви, будемо думати, його вже зробили — складний та

тернистий. Сьогодні є популярні професії, котрі не сходять з вуст молодих

людей: менеджери, юристи, економісти-міжнародники, сутність яких,

апріорі, відкриває шлях до життєвого успіху, стабільної матеріальної бази,

суспільного престижу для молодих здобувачів знань. Втім, не завжди вони

можуть сприяти Вашому розумовому розвитку, не завжди формують тверді

принципи та переконання. Для цих професій потрібен ще й досвід, а він

набувається не за один рік; вони дають вузько спрямовану професійну освіту.

Без глибокого знання історичних дисциплін не можна стати

високоосвіченою та ерудованою особистістю. Потрібно наполегливо й

постійно долати ще невідомі історичні труднощі, вчитися самостійно

мислити, висловлювати оригінальні думки з багатьох проблем людського

10

життя. Протягом п’яти-шести років навчання в нашому вузі Ви засвоїте

широку програму вищої історичної освіти, переконаєтеся, що

університетська лава не є продовженням шкільної парти. Ви самі не тільки

подорослішали, але й навчилися (або не навчилися) приймати самостійні

рішення, відштовхуючись не тільки від свого куценького досвіду, а взагалі —

від історичного. Ви завжди, щохвилини, не тільки в стінах університету і в

бібліотеках, зустрічаєтеся з історією нашого народу, з його духовними та

матеріальними надбаннями. Проїжджаючи вулицями нашого красеня Києва,

Ви бачите будівлі, пам’ятники, вікові дерева, що підсвідомо змушують

замислюватися над тим, хто, коли й навіщо спорудив будівлю, посадив

дерево, встановив пам’ятник. Допитливого студента-історика, я сподіваюсь,

що тут таких більшість, це підштовхує до читання відповідної літератури,

періодики, звідки Ви черпаєте знання, котрі формують Вас, роблять Вас

красивішими, розумнішими, добрішими...

Звичайно, кожна професія цікава, у кожної є свої цінності та здобутки.

Але професія історика — це професія вічна, вона потребує наполегливої

праці не тільки над книгами, статтями, але й над оригінальними архівними, а

інколи опублікованими документами, змушує постійно міркувати,

аналізувати інформацію, порівнювати з подіями минулого, планувати

сьогодення, заглядати у майбутнє. Девізом історика має бути: «з повагою до

минулого, з упевненістю в сьогоденні, з надією на щасливе майбутнє».

Отримуючи знання сьогодні, Ви повинні налаштовувати себе на те,

що завтра інформації буде ще більше. Вам її даватиме не лише професура, а й

вулиці, будинки, які Ви бачите, та все навколишнє середовище загалом.

Я висловлюю надію на те, що саме Ви–молоде покоління істориків,

скажете у ХХІ сторіччі своє правдиве слово про нас, наш народ, його славну

й трагічну історію.

Перший студентський курс — це перший крок до обраної Вами

професії (історик, викладач історії, архівіст, мистецтвознавець та ще ціла

низка цікавих професій, тісно пов’язаних з історичною наукою). Сьогодні, на

першому курсі, Ви маєте уявити собі всі труднощі обраної професії,

сформувати чітке уявлення про ту силу знань і навичок, які потрібно

опанувати. Для цього до начальних планів включено нову дисципліну —

«Вступ до спеціальності», що читається студентам Вашого курсу, тільки Вам

і нікому більше.

Ми будемо розповідати Вам про предмет і зміст історичної науки, про

її соціальні функції, про теоретично-методичні основи, про те, де і як шукати

першоджерела, як їх систематизувати та аналізувати. Звичайно, ґрунтовніше

Вам про це розповідатимуть спеціалісти з кафедри архівознавства та

спеціальних галузей історичної науки, фахівці, які читають автономні курси

джерелознавства, всесвітньої, української історії та вітчизняної історіографії.

З наших лекцій та спеціальної літератури, присвяченої курсу, Ви

докладніше й конкретніше ознайомитеся зі змістом, характером і

особливостями своєї майбутньої професії, уясните той колосальний обсяг

знань, який Вам потрібно буде засвоїти.

11

Для поглибленого ознайомлення зі вступом до спеціальності, Ви

маєте опрацювати кілька спеціальних праць, які є в науковій бібліотеці імені

М. О. Максимовича, присвячених окремим відділам вступу до історії.

Зокрема, ті з Вас, хто піде на кафедру, історії середніх віків, очільником якої

є доктор історичних наук , професор В. В. Ставнюк, хай звернуть увагу на

працю В. Г. Боруховича «Введение в историю древней Греции». —

Саратов, 1979. — 79 с. та В. Д. Неронової «Введение в историю древнего

мира: учебное пособие». — Пермь, 1973. —338 с.

Студенти, що оберуть кафедру історії Росії, яку очолює доктор

історичних наук, професор В. М. Мордвінцев, хай звернуть увагу на студію

А. В. Лубського «Введение в изучение истории России периода

империализма». — М., 1991. — 125 с.

Для студентів, які забажають спеціалізуватися на кафедрі новітньої

історії України, яку очолює доктор історичних наук, професор, академік

НАНУ В. М. Литвин і де виладається історія радянського суспільства,

потрібно звернути погляд на працю В. З. Дробижева «Введение в изучение

истории советского общества». — М., 1981. — 184 с.

Є кілька загальних праць, котрі допоможуть вам зрозуміти, що таке

історія. Перша — це розробка Л. А. Дербова «Введение в изучение

истории». — М., 1981. — 184 с. Друга — праця колишнього професора

нашого університету Віктора Никифоровича Котова «Введение в изучение

истории». — К., 1982. — 138 с. Новітнє дослідження з цього курсу

підготувала Тетяна Юріївна Горбаченко4. Візьміть ці роботи й уважно

ознайомтеся з їхнім змістом. Вони допоможуть Вам усвідомити роль історії в

суспільстві, роль в історії окремої особи — тобто допоможуть визначити

своє місце у вирі історичного процесу.

Серед спеціальної літератури зверніть увагу на такі історичні

розробки: Иконников В. С. «Опыт русской историографии». — Т. 1. —

Кн. 1. — без места и года издания. — С. 1—91; Ковалëв С. И. «Краткое

введение в историю докапиталистических формаций». — М.; Л., 1934. —

138 с.

Крім перерахованих вище праць поцікавтесь і зверніть, будь-ласка,

свої очі й розум на ознайомлення з найповнішою і найцікавішою

узагальнюючою працею, присвячену нашому історичному факультету. Вона

складається з наукових досліджень, присвячених історії факультету,

виникненню і становленню 11-ти кафедр, міні біографії всіх професорів

факультету, які працювали у різні роки (1834–2004 рр.), повний список

професорсько-викладацького та допоміжного складу,історій 3-х музеїв,

зокрема ―Історії університету‖, археологічного та етнографічного5. Історію

свого факультету потрібно знати. Кафедри факультету очолюють: проф.

В. М. Литвин, проф. В. Ф. Колесник, проф. М. Г. Щербак, проф.

4 Горбаченко Т. Ю. Введение в историю : Учебное пособие для студентов всех специальностей. — М.,

2001. — 56 с. 5 Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й

сьогодення (1834–2004 рр.) / Під наук. ред. проф. Г. Д. Казьмирчука. – К.: Логос, 2004 – 355 с.

12

В. К. Мордвінцев, проф. Г. Д. Казьмирчук, проф. В. І. Яровий,

проф. А. П. Коцур, проф. Б. М. Гончар і проф. Р. В. Терпеловський

Найдопитливішим студентам пораджу під час підготовки до заліку

опрацювати комплекс матеріалів Казьмирчука Г. Д. Вступ до спеціальності:

Навчально-методичний комплекс. – К.: Логос, 2014. – 165 с.

Прослухавши наш курс ―Вступ до спеціальності‖ та низку

нормативних курсів Ви спростуєте невірну думку пана Г. Форда, який

вважає, що ―Історія, по-суті, дурниця‖. Ні, це наука й навчально-виховна

дисципліна, без якої ні одна освічена людина не може обійтися в своєму

житті.

13

Розділ ІІ

Методичні матеріали до вивчення курсу

§ 1 Теоретико-методологічні аспекти історичної науки

1.1. Історична наука і навчальний процес

Не можна любити те, чого не знаєш. Саме тому питанням професійної

адаптації вузівської молоді, як і її професійній орієнтації,надається останнім

часом така серйозна увага.

Ті, хто тільки-но переступив поріг вузу, хто не ознайомився з

завданнями й вимогами вузівської роботи, спочатку стикаються з чималими

труднощами. Студенти погано орієнтуються в новій обстановці, різко

відмінній від виробничої та шкільної, не можуть відразу засвоїти великий

обсяг наукової інформації, звикнути до нових форм, прийомів і методів

навчання, знайти своє місце в колективі. На відміну від середньої школи,

навчання у вузі потребує більшої активності, ініціативності, самостійності.

Потрібно навчитися самим ухвалювати рішення, самостійно контролювати

свою діяльність.

Студенту-першокурснику слід глибоко усвідомити, як здобуваються

знання і в ім’я чого вони здобуваються, зрозуміти, що шлях до знань довгий і

складний, що підготовка до високого звання фахівця, інтелігента і

громадянина потребує величезної працьовитості, зібраності й

самодисципліни. Студент має оволодіти такою важливою якістю, як уміння

вчитися, зрозуміти й полюбити свою спеціальність; зрозуміти, чим йому слід

дорожити в тому майбутньому, яке він собі обрав; виховати в собі відчуття

високої відповідальності, пам’ятаючи, що освіта і культура надзвичайно

розширюють коло людських обов’язків.

Допомогти студенту вирішити всі ці складні завдання покликаний

професорсько-викладацький колектив вузу, кафедри. Велику роль у

розкритті змісту, характеру і особливостей обраної студентом спеціальності,

тієї науки, якій він присвятить увесь час перебування у вузі, і яка потім стане

його професією на все життя, мають відігравати включений останніми

роками до навчальних планів вузів країни лекційний курс «Вступ до

спеціальності» і присвячена цим питанням наукова та популярна література.

Все сказане про вибір професії і професійну адаптацію цілком

стосується й абітурієнтів та студентів-першокурсників історичних

факультетів. Багато хто з них вступає на ці факультети, ще не даючи собі

звіту про подальше навчання і свою майбутню діяльність, обравши історію

своєю спеціальністю чи то через романтичний потяг до минулого, чи то лише

тому, що добре вдавалося вчити історію в школі, чи (що ще, на жаль, нерідко

трапляється в нашій практиці) через помилкове і наївне уявлення, ніби на

історичному факультеті легше навчатися, легше, ніж деінде, отримати вищу

освіту. Таке небезпечне й шкідливе уявлення слід відразу ж розсіяти.

14

Вивчення історії не таке просте й легке, як здається на перший погляд.

Будь-яка робота, якщо виконувати її як слід, не може бути легкою. Історія

ж — занадто важлива й відповідальна наука, щоб ставитися до неї

легковажно. Вона висуває до тих, хто нею займається, найвищі й найсуворіші

вимоги.

Історик має дуже багато знати, бути широко і всебічно освіченою

людиною. Насамперед йому слід, володіти великим запасом

фундаментальних знань зі своєї спеціальності, вміти вільно оперувати

обширним конкретно-історичним матеріалом, пам’ятати безліч подій, фактів,

дат, імен, географічних назв та історичних термінів, добре знати наукову

літературу, різноманітні джерела, володіти складною технікою їхньої

наукової критики та інтерпретації. Ніякі природні дарування не можуть

замінити собою професійно озброєного історика. Вивчення історії потребує

копіткої праці, посидючості, терпіння і пильної уваги до предмету, вміння в

малому побачити велике, настирливо йти до осягнення істини, долаючи

труднощі.

Щоб не відстати від життя і розвитку науки, історик має невпинно

працювати, постійно збагачувати свої знання, тренувати професійну пам’ять,

уважно стежити за новинками історичної літератури та періодикою,

використовувати всі засоби й канали для поповнення свого наукового

багажу. Горизонти науки безперервно розширюються, рамки історичного

пізнання і фронт робіт істориків у тематичному, просторовому й

хронологічному відношеннях з кожним днем стають усе ширшими, не тільки

завдяки новим відкриттям, залученню до наукового обігу нових джерел, але

й тому, що завтра сьогоднішній день уже стає історією. Він збагачує її,

потребує свого історичного осмислення й аналізу, висуває нові завдання.

Історику надзвичайно важливо оволодіти здатністю широко теоретично

мислити, досконало володіти науковою методологією для узагальнення

залученого конкретного історичного матеріалу і розкриття об’єктивних

закономірностей історичного процесу, вміти ставити й вирішувати наукові

проблеми. Для цього йому потрібна ґрунтовна підготовка з суспільних наук:

філософії, політології, теорії економіки, соціології, логіки, релігієзнавства,

теорії держави і права. Часто йому доводиться звертатися й до інших

суміжних наук: літературознавства, фольклористики, мовознавства,

економічної географії, статистики і навіть до наук негуманітарного циклу,

наприклад до математики, адже кількісні математичні методи посідають все

помітніше місце в історичних дослідженнях.

Історик не може працювати, зачинившись у чотирьох стінах, не може

замикатись у вузьких рамках своїх спеціальних студій і відриватися від

навколишнього суспільно-політичного життя; він бере активну участь у

ньому і тому зобов’язаний вільно орієнтуватись у питаннях внутрішньої та

міжнародної політики, регулярно читати політичну літературу, журнали й

газети, бути постійно в курсі всіх найважливіших сучасних проблем.

Будь-якому історику, досліднику і практику неможливо обійтися без

широкого загальнокультурного кругозору, знання художньої літератури та

мистецтва, вільного володіння писемною і усною літературною мовою,

15

педагогічними прийомами і навиками, іноземними мовами тощо. Йому

доведеться проявляти чималу енергію й оперативність у пошуку матеріалів,

що зберігаються в бібліотеках, архівах і музеях, виховувати в собі постійну

допитливість та інтерес до пам’яток історії і культури, подорожувати

історичними місцями, брати участь в експедиціях, зустрічатися з цікавими

людьми, свідками історичних подій і т. д.

Словом, заняття історією — професія неспокійна, що потребує

напруженої праці, постійного пошуку, великої любові до справи. Вивчення

історії не допускає байдужості, самозаспокоєності, відриву від життя. Добре

сказав про це відомий кінорежисер-документаліст Р. Л. Кармен: «Поширена

думка, що праця історика — праця кабінетна, тиха, спокійна, — думка ні в

якому разі не правильна. Історик подібний до хірурга, архітектора,

воєначальника — він завжди в пошуку, він відчуває в собі пристрасне

зіткнення протилежних точок зору, з яких тільки й може народитися єдина і

точна концепція того або іншого епізоду історії. Казенне визначення «епізод

історії» насправді включає боротьбу пристрастей пушкінського або

шекспірівського напруження, зв’язаність мільйонів і особи, подвижництва і

животіння, прозріння і повсякденності, добра і зла»6.

Навчитися всьому, чого потребує професія історика, нелегко і

непросто, а п’ятирічний термін навчання у вузі — не такий уже й великий.

Студенту-історику слід добре засвоїти, що з вступом на історичний

факультет головні випробування і труднощі в нього не залишаються позаду, а

тільки починаються, що за уявною свободою вузівського розпорядку

ховається напружений навчальний план, для виконання якого слід щоденно,

невпинно, неспокійно працювати з великою цілеспрямованістю й віддачею.

Саме тут, у вузі, школяр перетворюється на студента, відбувається

громадянське і професійне становлення майбутнього молодого фахівця-

історика, формування потрібних йому якостей, всесторонній розвиток його

особистості. Навчання потребує високої загальної культури, раціональних

методів розумової праці, дисципліни, самовиховання, постійного

вдосконалення знань і навиків, уміння самостійно працювати.

1.2. Суспільне значення історії

Люди з давніх-давен цікавилися історією, своїм минулим. Спершу вони

створювали про минуле усні перекази, легенди та міфи. З появою писемності

почали робити окремі записи ділового та історичного змісту, переважно

служителі культу або за дорученням володарів для прославляння їхніх діянь

(наприклад, храмові записи в Давньому Єгипті, клинописні пам’ятки

Межиріччя та Урарту, Бехистунський напис царя Дарія I та ін.).

Як самостійний жанр літератури історія з’явилася в Греції на рубежі

VII і VI ст. до н. е. В ті часи, та й набагато пізніше, вона ще не виходила за

рамки простої розповіді про пам’ятні справи й події, була насамперед

політичною оповіддю, набором фактів і прикладів, без їхнього аналізу та без

6 Цит. за: Дербов Л. А. Введение в изучение истории. — М., 1981. — С. 13.

16

з’ясування їхньої внутрішньої сутності. В історичних творах фігурували такі

поняття, як доля, воля богів тощо. Щоправда, в працях найвідоміших

старогрецьких істориків (Геродот, Фукідід, Полібій та ін.) вже були елементи

реалістичного погляду на історію, робилися спроби відшукати причини і

з’ясувати значення подій, що відбувалися, але опис усе одно відчутно

переважав. Цим шляхом ішли й римські історики (Тіт Лівій, Тацит,

Светоній). Історичному опису надавалися яскраві, художньо цікаві риси,

історія розглядалася як літературна творчість, вид мистецтва. Недаремно

покровителькою історії у греків вважалася одна з дев’яти муз — Кліо, дочка

богині пам’яті Мнемозіни. Проте, незважаючи на слабкі сторони античної

історіографії, нею все-таки накопичено значний фактичний матеріал і

надбано досвід історичної оповіді.

В Середньовіччі історичне знання цілком опинилося в руках Церкви.

Історія перетворилася на служницю богослів’я. В історичних творах тієї пори

(західноєвропейських і візантійських хроніках, творах східних авторів,

руських літописах) панували ідеї провіденціалізму, тобто уявлення, згідно з

якими весь хід історії нібито визначається Богом, «Божественним

провидінням». Головним історичним джерелом оголошувалася Біблія. В цих

побудовах не було науковості чи історизму, оскільки релігійний погляд на

історію допускає віру в «мудрість Всевишнього», виключає будь-яку

активність людини і цілковито заперечує саму можливість наукової критики.

Розвиток історичного пізнання цим сильно гальмувався, хоча історичний

матеріал і далі нагромаджувався.

Лише в епоху Відродження (XV—XVI ст.), коли почався розрив зі

схоластикою, а критика церковного світогляду стала рішучішою, історики,

повертаючись до найкращих традицій античної історіографії і збагативши її

новими ідеями, почали пояснювати вчинки людей і весь хід історії не

небесними, а земними причинами. Історія поступово звільняється від легенд і

вигадок, забобонів і помилок.

Переломним етапом у цьому процесі стало XVIII ст., століття

Просвітництва, коли з розвитком буржуазної ідеології провіденціалізм

поступився місцем ідеям раціоналізму, вірі у всемогутність людського

розуму, який оголошувався головною силою суспільного прогресу, двигуном

історії. Видатні французькі просвітники (Вольтер, Монтеск’є, Дідро, Руссо,

Кондорсе), сміливо виступаючи проти засад феодальної ідеології,

відстоювали передові поняття про історичні закономірності, про висхідний

характер розвитку людського суспільства, про вплив на історичний розвиток

природних чинників тощо.

В XVI—XVIII ст. не тільки розширювалося, поглиблювалося і

збагачувалося новими даними історичне знання, але й було зроблено важливі

кроки в роботі з джерелами, у вдосконаленні техніки наукового дослідження.

Історичне знання почало перетворюватися на науку7.

Проте історична теорія просвітників була ідеалістичною в своїй основі

і мала багато вад. Ґрунтуючись на принципах раціоналізму, історики доби

7 Дербов Л. А. Введени в изучение истории. — С. 43—45.

17

Просвітництва вважали, що хід історії визначається ідейними мотивами

людей, що спосіб життя людей залежить від їхніх думок, що суспільне буття

визначається суспільною свідомістю. Тому вирішальну роль в історичному

розвитку просвітники відводили освіті, вихованню, виданню справедливих

законів тощо.

Розвиток історіографії в подальший час, у XIX—ХХ ст., висунув низку

нових, оригінальних ідей, що поступово докорінно змінило загальну теорію

історичного процесу.

В одному зі своїх творів російський просвітник і революціонер-

демократ М. Г. Чернишевський, говорячи про ставлення до вивчення історії,

писав: «Якою галуззю знань може цікавитися публіка, яку не цікавить

історія? Можна не знати, не відчувати потягу до вивчення математики,

грецької або латинської мов, хімії, можна не знати тисячі наук і все-таки бути

освіченою людиною; але не любити історії може тільки людина, абсолютно

нерозвинена розумово»8. Так гранично просто й переконливо сформулював

своє розуміння науково-пізнавального значення історії один з

найосвіченіших людей Росії.

Про величезну роль історичних знань у житті суспільства, в розвитку

освіти і культури говорили й писали у різні часи багато видних мислителів,

письменників, істориків: видатний давньоримський оратор і політичний діяч

Цицерон і стародавній вірменський історик Л. Парбеци, італійський політик

та історик епохи Відродження Н. Макіавеллі і німецький філософ

Г. В. Ф. Гегель, західноєвропейські письменники О. Бальзак, А. Франс і

Т. Манн, російські історики М. Карамзін і В. О. Ключевський, класики

російської літератури О. С. Пушкін і Л. М. Толстой, революціонери-

демократи В. Г. Белінський і О. І. Герцен.

Наведемо деякі з цих висловів. «Історія — це свідок епох, промінь

правди, життя пам’яті, посланець минулого (Цицерон)». «Історія... є

священна книга народів, головна і необхідна, зеркало їхнього буття і

діяльності, скрижаль одкровень і правил, заповіт предків до потомства,

доповнення і пояснення теперішнього часу і приклад майбутнього...

(М. М. Карамзін)». «Минуле — це колодязь глибини невимовної. Чи не

правільніше буде назвати його просто бездонним (Т. Манн)». «...Без знання

історії ми повинні визнати себе випадковостями, що не знають, як і навіщо

прийшли в світ, як і для чого ми живемо, як і до чого повинні прагнути

(В. О. Ключевський)». «Історія — це широкий і різноманітний досвід

людства, зустріч людей у століттях. Неоціненні вигоди для життя і для науки,

якщо зустріч ця буде братською (М. Блок)». А тепер одне речення про

істориків, які її творять. «Існує два типи істориків: одні очищають води

минулого так, — писав Отто фон Бісмарк, — що можна бачити дно, а інші їх

каламутять»9. У цих високих оцінках значення історії немає нічого дивного.

Вся людська цивілізація, починаючи з найдавніших часів, пов’язана з

8 Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений: В 16-ти томах. — М., 1939—1953. — Т. 2. —

С. 546. 9 Людвиг Э. Бисмарк. — М., 1999. — С. 377.

18

історією. Адже те, що якнайбільше цікавить людей, — це самі люди, їхнє

життя, їхні долі, все те, що відбувається з ними сьогодні, що відбувалося в

минулому. Історія в усі часи мала величезне значення для інтелектуального

прогресу, формування духовності.

Історія — жива пам’ять людства, свідок століть, велика захоплива

книга про життя народів Землі, від неї неможливо відірватися, бо це —

найцікавіша подорож у минуле. Одна за одною змінюються воскрешені

історією зворушливі картини далеких епох і недавніх подій. Перед нами

виникають величні піраміди Єгипту, і грецькі поліси епохи аргонавтів,

мужній образ Спартака і подвиги Жанни д’Арк, великі війни Середньовіччя і

перші європейські революції й барикади, грандіозні битви нашого століття,

незабутні дні 1920-х років, які стривожили весь світ, і безприкладні бойові

подвиги людей у боротьбі за свободу й незалежність нашої України.

Але історія як наука не може обмежитися розповіддю про справи

минулі, хоч би й найяскравішою. Її пізнавальна цінність полягає в тому, що

вона не тільки воскрешає перед нами події минулого, так би мовити,

реконструює їх, але й дає можливість їх зрозуміти, пояснити, проникнути в

саму суть явищ і процесів, що відбувалися, відповісти на незліченні «чому?».

Чому протягом тисячоліть змінювався вигляд нашої планети,

переміщувалися племена і народи, руйнувалися одні держави і виникали

інші? Через які причини зникли з лиця землі цілі цивілізації, і там, де колись

кипіло життя, тепер тягнеться пустеля? Чому змінювалися праця і спосіб

життя людей, їхні взаємини, погляди й інтереси, громадські порядки,

культура? На всі ці питання історик зобов’язаний знайти відповідь, що дасть

усім цим явищам і процесам наукове пояснення.

Словом, історія — найцікавіша наука, багатюща їжа для допитливого

розуму. При вивченні історії глибоке задоволення і радість приносить нам

сам процес збагнення істини, здатність розгадати багато загадок минулих

епох, проникнути в приховані за завісою століть таємниці далекого

минулого, побачити життя наших предків, без чого ми ніколи не змогли б

зрозуміти самих себе.

Історія приносить і свої естетичні радощі. Вона володіє величезною

емоційною силою, виховує в людині здатність до образного сприйняття подій

минулого, до художнього осмислення, найтісніше стикається з літературою і

мистецтвом. «Не пам’ятаю зараз, — писав Ф. Мерінг, — який учений сухар

народив ту «безсмертну» ідею, що в храмі історичної науки естетиці робити

нічого»10.

. Розкрита істориками грандіозна картина людської діяльності

протягом століть, зворушливе видовище людських доль і звершень не

можуть не вражати нашу уяву, не здійснювати найсильнішого впливу на

наші відчуття. Ф. Енгельс називав історію «видатною поетесою»,

підкреслюючи тим самим, що естетичне начало не привноситься істориком,

що воно закладене в самому об’єкті історичного дослідження. Історик не

залишається байдужим до досліджуваного матеріалу, а переживає його

емоційно і використовує під час висвітлення історичних подій увесь арсенал

10

Меринг Ф. Карл Маркс. История его жизни. — М., 1957. — С. 27.

19

образно-емоційних засобів. Для того, щоб стати істориком, слід володіти

достатньо високим рівнем духовного розвитку, художньої культури.

Всі відзначені нами пізнавальні та емоційні сторони історичного

знання самі по собі мають важливе значення. Проте не вони визначають

основний зміст і завдання історичної науки, її головну соціальну функцію.

Головне полягає в тому, що історична наука, як і інші суспільні науки,

служить практичним потребам людини, інтересам і цілям певних суспільних

верств. Вона відіграє величезну роль в ідеологічній боротьбі, у державному

керівництві, в політиці. Знання об’єктивних закономірностей історичного

розвитку суспільства, узагальнення досвіду історії дає наукову основу для

свідомої, цілеспрямованої діяльності окремих людей, політичних партій,

урядів.

Ще стародавні називали історію «наставницею життя» (magistra vitae).

В усі епохи, хоча й по-різному і з різною метою, враховувалися і

використовувалися уроки історії, її заповіти, накопичений людством багатий

та різноманітний досвід. Адже історичний розвиток є нескінченною

естафетою, якою одне покоління передає іншому свої досягнення, результати

діяльності, культурну спадщину. Людство стояло б на місці, якби йому

щоразу доводилося починати спочатку. Тому практичне значення історичних

знань завжди оцінювалося високо, а історична наука відігравала

найважливішу роль у житті суспільства.

Після закінчення вузу молодий фахівець має бути готовий до

викладання в школі будь-якого розділу історії, залежно від того, в яких

класах йому доведеться працювати. Не менш відповідальні завдання

доведеться вирішувати майбутньому працівнику історичного архіву або

музею, викладачеві вузу. Ось чому до навчальних планів історичних

факультетів включено вивчення всіх найважливіших історичних дисциплін

для підготовки фахівців найширшого профілю.

Складність структури історичного знання, безмірність фактичного

матеріалу, розмаїття аспектів і пізнавальних засобів роблять завдання

істориків надзвичайно відповідальним. Аналізуючи і зіставляючи численні,

часто суперечливі свідчення минулого, якнайретельніше перевіряючи

отримані дані, історик виступає в ролі допитливого й тонкого слідчого. Він

же є і суддею, що ухвалює вирок історичним явищам.

Справедливість цього вироку, як і взагалі успіх всієї роботи історика,

цілком залежить від того, на якій теоретичній основі базуються історичні

дослідження і вивчення історії. Успішне вирішення завдань, які стоять перед

історичною наукою, можливе лише на основі передової, достовірно наукової

теорії, правильність якої підтверджено всім ходом світового суспільного

розвитку.

20

§ 2 Предмет і метод історії

Зазвичай історію визначають як науку про минуле — минулу дійсність,

що передує сучасному розвитку, про те, що колись відбулося з людиною,

народом, суспільством у цілому. Тим самим історія зводиться до простого

аналізу подій і процесів, що мали місце в минулому.

Таке розуміння історії є неточним і неповним, більше того — воно

внутрішньо суперечливе. Насправді історія не дає людям забути про «своє

колишнє життя», вона не просто працює з минулим, а протистоїть йому,

бореться з ним. І перемагає, витягаючи з глибин забуття все нові й нові факти

з життя наших предків, колишніх поколінь, зниклих культур і цивілізацій.

Так, ще зовсім недавно ми нічого не знали про «людину вмілу» (hото

habilis). Тільки на початку 60-х років XX ст. знайшли сліди її перебування в

Північній Танзанії; й одразу проблема антропосоціогенезу стала глибшою,

«зробила крок» у минуле майже на 1,5 млн. років. Узагалі про походження

людини; про зорю людства в цілому ми знаємо тепер більше, ніж, скажімо,

історики античності, які хронологічно були до цих джерел набагато

ближчими. Історія немовби повертає до життя те, що минуло, що колись уже

відбулося, заново відкриваючи і реконструюючи його для сьогодення,

сучасності. Науково-історичне дослідження дає друге дихання тому, що вже

пройшло, завершило земний шлях і померло. Як слушно відзначає

англійський філософ та історик Р. Дж. Коллінгвуд, завдяки історії,

історичному пізнанню минуле не помирає, а живе в сьогоденні, служить

сучасності11

. «Батько історії» Геродот колись так починав свою знамениту

працю: «Геродот з Галікарнасу зібрав і записав ці відомості, щоб минулі

події з часом не прийшли в забуття і великі й подиву гідні діяння як еллінів,

так і варварів не залишилися в безвісності...»12

.

Раніше в історичній науці твердили, що муміфікація людини — це

справа лише єгиптян. Зараз археологи Англії, Італії та інших країн,

знайшовши мумію дитини за 1500 км від єгипетських пірамід, переконують,

що це дійство відбулося на 1000 років раніше, ніж у Єгипті.

Цікаво також, що в Давній Греції покровителькою-музою історії була

Кліо — богиня, що прославляє. Сувій і грифельна паличка в її руках —

символ того, що ніщо не має зникнути безвісти, розчинитися, згинути в

непроглядній далечіні історії. Вона визначила три завдання історії:

розважити, навчити і спонукати до дії.

«Історія» — поняття багатозначне, воно охоплює надзвичайно широке

коло явищ дійсності й життєвих ситуацій.

Багатозначність терміну, ймовірно, визначається вже його

походженням. Справді, первісне значення слова «історія» (від грецького

histor — особа, що розбирає юридичні суперечки) можна передати широким

поняттям «дослідження», «розвідка». У цьому сенсі історією можна було б

11

Горобченко Т. Ю. Введение в историю. — С. 5. 12

Геродот. История. — М., 1999. — С. 5.

21

назвати будь-яку науку і, якщо ширше, будь-яку аналітичну діяльність, суть

якої полягає в дослідженні реальності, що розвивається в часі, та у з’ясуванні

істини, яка також змінюється.

Минуле охоплює занадто широкий масив явищ, подій та процесів, щоб

бути об’єктом вивчення однієї науки. Ясно, що минуле, взяте в усіх його

проявах, не є предметом тільки історичного дослідження, як не є воно

об’єктом лише філософського, соціологічного чи геологічного вивчення.

Об’єктом історичної науки може вважатися лише людське суспільство

в усій різноманітності його минулого, у його розвитку і змінах.

Поряд з суспільством так само значимим предметом історичної науки є

людина. Надзвичайно різноманітна тема «людини в історії» включає добре

знайому нам проблему ролі особистості в історії, біографії великих людей,

життєписи «маленької людини» (що з’явився порівняно недавно), багато

сюжетів політичної історії, історії повсякденності й історичної антропології.

Людина (герой) з’являється в історії дуже рано, потім вона виганяється з

історії, створюється механістична картина історичного процесу. «Вигнання»

людини закріплюється досягненнями соціології XIX ст., що орієнтує історію

на вивчення макропроцесів. Історія особистостей (але не людини) стає

частиною наративної історіографії13

.

Тільки в 1970-ті рр. акцент почав зміщуватися від вивчення

соціального поводження, активності людини в групі й групового менталітету

до дослідження індивідуального поводження і його мотивації. Людина як

ціле — її тіло, їжа, мова, її уявлення, її технічні знаряддя і способи мислення,

що змінюються більш-менш швидко, — весь цей колись незатребуваний

матеріал став хлібом історика.

Таким чином, сьогодні з повним правом можна говорити про

повернення людини в історіографію вже як об’єкта наукового аналізу

(соціальна історія, історична антропологія, історія повсякденності,

мікроісторія, історія жінок і т. д.).

Такий предмет історичної науки. Цікаво, що об’єкт науки і сама наука

позначаються єдиним терміном. Його багатозначність очевидно виявляється і

тут. Минуле людського суспільства називають історією, але історією

іменують і науку, що вивчає це минуле.

Збіг термінів парадоксально сполучається з фактом, що додає

історичному дослідженню безсумнівного драматизму. Історик позбавлений

можливості спостерігати об’єкт вивчення безпосередньо. Минуле суспільства

відділене від нього часом — іноді тисячоліттями. Воно не дане йому в

повному обсязі, у багатстві реального, різноманітного соціального життя.

Воно завжди доходить до нього перекрученим, різниця лише в ступені й

причинах перекручування.

Проблема верифікації результатів історичного дослідження,

встановлення їхньої істинності, обґрунтування методів аналізу є надзвичайно

гострою. У XX ст. вона набула навіть безсумнівної хворобливості, тому що її

13

Горобченко Т. Ю. Введение в историю. — С. 6.

22

підняли на рівень обговорення питання про принципову пізнаваність

минулого, про межі історичного знання.

Натхненні загальним ідеалом науковості суспільствознавці так чи

інакше шукають і знаходять історичні закони громадського життя людей.

Логіка їхніх міркувань досить чітка: головне завдання науки — відкривати

закони; історія — теж наука, виходить, відкриття законів історії — її прямий

обов’язок, безпосереднє, статусне завдання.

Основні аргументи супротивників історичних законів такі. В історії

немає однаковості; навпаки, вона — суцільне різноманіття, що складається з

унікальних, неповторних подій і процесів, які не узагальнюються в закони.

Законам історії протистоїть її новизна. Новизна — це завжди вихід за

якісь рамки, межі, а закони — вираз їхнього неодмінного існування. Новизна

в історії до того ж несподівана, іноді навіть парадоксальна. Життя завжди

осоромлює найретельніші розрахунки і плани. Воно складніше й вигадливіше

за будь-який інтелект.

Сказане підводить до ще одного аргумента, який свідчить не на

користь законів суспільного чи історичного розвитку. Закони — адекватна

основа для наукових пророкувань. Справедливість цього положення

однозначно підтверджується розвитком природознавства, технічних наук. З

науковими пророцтвами, виняток хіба що зробимо для Нострадамуса, в

суспільствознавстві все інакше: вони неможливі. Нереальність історичних

пророкувань змушує думати про нереальність історичних законів.

І все-таки історія має власну логіку розвитку. Найбільш владно вона

заявляє про себе в кризові чи темні часи, коли ситуація, як говориться,

виходить з-під контролю, коли суспільство заходить у глухий кут. Тоді вже

ніхто: ні окремі особистості, ні та чи інша група, ні навіть могутня, здавалося

б, партія — нічого зробити не можуть. Усіх неминуче тягне до якоїсь

об’єктивної розв’язки, іноді кривавої, як у випадках революції, громадянської

війни, міжетнічного конфлікту. Позбавлений орієнтирів, збентежений,

виснажений суб’єктивний фактор вироджується в сліпу силу, стає, без

перебільшення, однією з об’єктивних обставин. У цілому, історична ситуація

виявляється, нібито, однорідною і об’єктивною, а виходить — і науково

передбачуваною (не в нюансах і дрібницях, звичайно, а, власне кажучи, у

глибинному своєму розвитку). В дію вступає саме Життя, виправляючи

недоліки і прорахунки, викликані людським нерозумінням, свавіллям

людини. Такі ситуації є своєрідними вузлами історії. Теоретично їх цілком

можна розв’язувати пророкуванням. Пророкування можливе і щодо того, що

їх, ці вузли, зв’язує. Правда, ясність тут уже менша.

Навіщо ж усе-таки потрібна історія?

Історія пошуків місця для історії в загальній системі знань сходить до

давньогрецьких авторів. Суспільства, починаючи з найдавніших,

приписували історії цілу низку важливих завдань, пов’язаних з культурно-

політичними функціями, нагромадженням і узагальненням соціального

досвіду. Але, незважаючи на таку важливу роль, аж до кінця XVI ст. історія,

як не дивно, взагалі не розглядалась як самостійна область знання. Її вважали

галуззю красномовства: оратори, публіцисти, опоненти використовували

23

історичні знання для пафосного і емоційного підтвердження того, що їхня

теза правильна.

Протягом століть не тільки еволюціонували способи історичного

пізнання, а й змінювалися функції історії. Незважаючи на те, що історія

довго перебувала поза загальновизнаною системою наукового знання,

авторитет її був високий. Наприклад, у 1559 р. в Англії було опубліковано

«Зерцало для володарів» — збірку віршованих трагедій на історичні теми. І

кожна трагедія, в основі якої лежала доля якої-небудь історичної особистості,

супроводжувалася прозовим коментарем, що вказував, який історичний урок

з неї можна взяти.

Перелік культурно-політичних функцій, які виконує історія, ми

знаходимо в багатьох працях з історіографії, що забезпечували задоволення

численних соціальних потреб. Наприклад, потреби в життєвій мудрості

(починаючи з «прагматичної історії» Н. Макіавеллі)14

. Гуманісти, які високо

підняли авторитет історії, наділяли її двома «суспільно корисними»

функціями: вона мала слугувати школою моралі та школою політики. Історію

використовували, щоб легітимізувати владу, довести шляхетне походження,

знайти спільну мову з іншими соціальними чи національними спільнотами

або утвердити національну перевагу. За допомогою історії обґрунтовували

потребу в поверненні до минулого (романтизм), оспівували сьогодення й

конструювали майбутнє. Їй також завжди приписували здатність давати

повчальні уроки (починаючи з «моральної історії» Плутарха). І, окрім того,

особливо на аматорській стадії, до другої половини XIX ст., історія була

розвагою для тих, хто нею займався.

У ХVІІ—ХVІІІ ст., в епоху верховенства природничонаукового

підходу, історія, як і раніше, залишалася поза наукою (до якої належали

тільки природничі дисципліни), але за межами природознавства та філософії

вона посідала панівні позиції.

Починаючи з Ренесансу, і особливо в XIX ст., престиж історії був

надзвичайно високий. Для цього періоду характерне бурхливе зростання

історичної свідомості, зростання інтересу до історії. Історію почали

розглядати як засіб забезпечення національної єдності, виховання громадян і

навіть як знаряддя націоналістичної пропаганди. Тоді ж історію було

поставлено на службу державі, а багато відомих істориків перебували на

державній службі, займаючи найвищі державні посади. Серед сучасних

керманичів держави, вихованці історичного факультету Микола Томенко,

Дмитро Табачник, Володимир Литвин та ін. Особливо показовий приклад

Франції середини XIX ст., де два найпопулярніших історики, Тьєрі й Гізо,

очолювали політичні партії, що конкурували між собою, а потім їх

«скинули» інші історики: Луї Блан, Токвіль і Наполеон III. У Російській

імперії офіційно посаду історіографа у свої роки займали Г. Міллер,

М. Щербатов, М. Карамзін.

У XIX ст., коли почали формуватися соціальні науки (економіка,

соціологія, психологія, політологія, антропологія), їхнє багатоголосся

14

Маккіавеллі Нікколло де Бернардо (1469—1527) — італійський мислитель та історик.

24

заглушило партію історії, й тоді в багатьох виникло враження, що історія як

наука не відбудеться, що вона позбавилася монополії на предмет і не

знайшла свого методу. У XIX ст., столітті науки, історії та роману, історики

завзято прагнули розмістити свою дисципліну у володіннях науки, але всі

спроби затвердити специфіку свого предмета і (чи) знайти власні методи

були не надто успішними.

Але до кінця XIX ст. з історією трапилося щось подібне до того, що в

часи Галілея відбулося з природознавством, «(тільки дуже неосвічена чи

навпаки — дуже вчена — людина ризикнула б коротко сказати, що саме), що

прискорило раптово й величезною мірою рух істориків уперед і розширило

їхній кругозір»15

.

Між 1870 і 1930 рр. історія перетворилася на незалежну професійну

дисципліну. Історики почали писати для істориків. Вони більше не

зверталися до уявної публіки, вони говорили з жменькою професійних колег.

Історики здебільшого відмовилися від претензій на роль філософів і

наставників у повсякденному житті. «Хоч як це парадоксально, саме тоді,

коли в історії з’явилося стільки читачів, скільки ніколи раніше не було,

історики стали скромнішими, ніж абиколи, популяризаторів відтіснили

професіонали»16

.

У 1930-ті роки, коли завершилося становлення більшості суспільних

дисциплін, з’ясувалося, що історія зберегла і самобутність і, значною мірою,

престиж. Але її відносини з іншими соціальними науками залишилися

нез’ясованими, є проблеми взаємодії, пріоритетів і поділу сфер дослідження.

Історики вже не брали настільки активної участі й у політичному житті.

В силу останньої обставини, між трепетним ставленням минулих поколінь до

моральних уроків історії і скептичними поглядами сучасників утворився

великий розрив. Падіння політичного престижу історії було пов’язане не

тільки, а, може, й не стільки, з її професіоналізацією. Відбулося воно у

своєрідному значенні повернення до поглядів давніх греків, для яких історія

багато в чому була вправою в політичній іронії, формою міркування про те,

як дії людини роблять результати, протилежні намірам.

Історичний досвід XX ст. засвідчив неможливість враховувати уроки

історії, показуючи, що можливості індивідуальних дій жорстко обмежені

економічними процесами, соціальними силами і політичними інститутами.

Цей досвід почали усвідомлювати представники верхніх і середніх

прошарків, до яких здебільшого належали історики. Власний досвід

найпізніше з часу становлення індустріального капіталізму, після вибуху

соціальних рухів XIX ст., великих, здебільшого незрозумілих криз ринкової

економіки, після світових війн і політичних катастроф XX ст. вже не можна

було ігнорувати. У нижніх соціальних прошарках це відчуття відносного

безсилля окремих людей перед обставинами з’явилося, очевидно, набагато

раніше.

15

Коллингвуд Р. Идея истории: Автобиография. — М., 1980. — С. 367. 16

Зелдин Т. Социальная история как история всеобъемлющая // THESIS. — Вып. 1. — М., 1993. —

С. 157.

25

Цікаво, що частина впливових істориків сумує за втраченими

суспільними позиціями і, очевидно, вважає неадекватною роль представників

своєї професії в прийнятті політичних рішень. Звичайно, тепер ідеться перш

за все не про здатність історії «учити життю» на досвіді минулого, а про

важливість її експертних оцінок. Тільки продемонструвавши політикам і

громадськості, що нам є що сказати важливого, цікавого і корисного, ми,

професійні історики, зможемо домогтися процвітання суспільства, котре все

більше звертається до техніки по рецепти швидкого вирішення своїх проблем

і до міфотворців, лівих чи правих, по впевненість і надію»17

.

Заради чого історик переборює всі ці труднощі й проблеми? Чому

людство завзято вдивляється не тільки в сьогодення і майбутнє, але й у

минуле? Що воно шукає в ньому?

Найзагальніша, але й найточніша відповідь гранично проста: воно

шукає в минулому себе, власне сьогодення. Минуле не мертве, воно реальне.

Воно присутнє в суспільних відносинах, уявленнях людей, здобутках

культури, стереотипах сприйняття. Людина не вільна у виборі минулого.

Вона не може оголосити, що його не існувало. Минуле, яким зневажають,

стає небезпечним. Воно мстить за наругу. В. О. Ключевський вважав, що

історія, як влада: коли людям добре, вони забувають про неї і своє

благоденство приписують собі самим; коли їм стає погано, вони починають

відчувати, наскільки вона потрібна і цінувати її благодіяння. І тому

страждають від байдужого, цинічного, нечесного ставлення до неї. «Немає

пам’яті про минуле; та й про те, що буде, не залишиться в пам’яті тих, котрі

будуть після нас» (Экклезиаст, 1:10). Минуле чуттєве. Його принижує не

тільки зневага, але й сліпе, необдумане і без шляхетного почуття

народжуване захоплення. Сакралізація минулого робить його мертвим.

Нагадаємо в зв’язку з цим парадоксальне висловлювання великого історика:

«У нашому сьогоденні занадто багато минулого, бажано було б, щоб навколо

нас було поменше історії». Історія тому і є унікальною наукою, що вона:

• слугує засобом самопізнання для людства, етносу, держави, соціальної

спільноти, особистості, цивілізації;

• забезпечує збереження і переваги соціальної пам’яті, етичних норм, звичаїв

і градацій — усього, що уможливлює спадкоємну еволюцію суспільства;

• зв’язує минуле, сьогодення і майбутнє, знаходячи в минулому зміст

сьогодення і відкриваючи завісу майбутнього;

• перевіряє міцність соціальних цінностей, відділяє щирі (отже, вічні) від

помилкових і тому минущих;

• виховує почуття, відкриває зміст вічних істин — вірності, боргу, любові до

Батьківщини, відданості, відповідальності й чесності;

• створює особливу форму суспільної свідомості — свідомість історичну18

.

Видатний український історик Михайло Брайчевський в нарисі «Суд

історії» писав, що історія фіксує та вивчає «зло — злом, добро — добром,

злочин — злочином, добродійство — добродійством, правду — правдою,

17

Стоун Л. Будущее истории // THESIS. — Вип. 4. — М., 1994. — С. 175. 18

Горобченко Т. Ю. Введение в историю. — С. 11.

26

кривду — кривдою», чітко відмежовує ці поняття. Дехто «інтерпретує

історію як великого вчителя, який ніколи, нікого, нічого не навчає»19

. Історія

навчає того, хто вчиться у неї — ось у чому полягає світобачення історії, її

роль та місце в суспільстві, в житті окремої людини. Завдання історичної

науки, історика-дослідника полягає в «пізнанні минулого як речі в собі»20

,

оскільки історичні події є «множинні й скінченні»21

.

Іноді говорять про несформованість історичної свідомості суспільства

й у цьому вбачають джерело всіх лих і проблем. Очевидно, що це хибна

думка. Історична свідомість у суспільства є завжди — питання в тім, яка

вона. У ній можуть переважати неправильні уявлення, перекручені факти,

підтасовані оцінки, вона може спиратися на «цінності» та «істини», які, по

суті, є антицінностями і лжеістинами. Така свідомість породжує агресію й

нетерпимість, стає руйнівним і небезпечним фактором.

Історія, таким чином, має свій зміст і своє надзавдання. Не можна, не

зламавши чогось важливого, якогось стрижня в собі, відмовитися від

минулого. Ні окремій людині, ані суспільству, народу в цілому. Чи не тут

криється розгадка? Чи не тому інтерес до історії загострюється в переломні,

неясні, драматичні часи?

І якщо історія — це шлях до себе, до минулого, до нинішнього і

майбутнього, то згадаймо ще одну думку В. О. Ключевского: «Не будемо

сперечатися, поки йдемо; коли прийдемо, потиснемо один одному руки і,

можливо, знайдемо, що нема про що сперечатися». Ця думка актуальна. Її

слід засвоїти нашим політикам і керуватися нею під час розбудови нашої

держави.

Осмислюючи відносини історії з іншими науками в питанні про

людину і суспільство, Е. Ле Руа Ладюрі підкреслив їхню супідрядність:

«Представників складніших дисциплін ми пропускаємо вперед, у розвідку,

часто з загрозою для Життя, через мінні поля, що лежать на загальному

шляху. Щодо нас, істориків, то ми широко користуємося багатствами,

накопиченими галузями знаннь, які володіють кількісними

характеристиками, а саме: демографією, економікою, навіть економетрикою.

Ми без сорому запозичуємо — хоча й повертаємо сторицею... з комори

етнографії...»22

.

Схему розвитку відносин історії з іншими галузями знання, а потім —

науками, можна представити в такий спосіб. В епохи Античності й Середніх

віків історія існувала й розвивалася в поєднанні з міфологією, релігією,

теологією, літературою і якоюсь мірою — з географією. В добу Відродження

потужний імпульс історії дали географічні відкриття, розквіт мистецтва,

політичні теорії. У XVII — першій половині XIX ст. історія зберігала зв’язок

з політичною теорією, географією, літературою і культурою; потім, прагнучи

до науковості, синонімом якої є точність, вона спочатку все більше спиралася

19

Брайчевський М. Вступ до історичної науки. — К., 1995. — С. 163. 20

Р. Дж. Коллингвуд. Идея истории. Автобиография. — С. 6. 21

Там само. — С. 9. 22

Ле Руа Ладюри Э. История регионов Франции: Периферийные регионы Франции от истоков до наших

дней / М. Б. Иванов (пер. с фран.) — М., 2005. — С. 157—158.

27

на дані нових на той час дисциплін: археології та лінгвістики. Водночас

перша половина XIX ст. — це період найтіснішого синтезу історії та

філософії, золоте століття «філософії історії», час створення історичних схем

всесвітнього масштабу.

Сім’я історичних наук була б неповною, якби ми не згадали про велику

групу так званих «спеціальних історичних дисциплін» (джерелознавство,

епіграфіка, палеографія, дипломатика, археографія, історична бібліографія,

генеалогія, геральдика, історична географія, хронологія, метрологія,

нумізматика, сфрагістика та ін.), які професійно озброюють історика і

обслуговують таку найважливішу сферу, як наукова критика джерел, без чого

немислима й сама історична наука. Самостійними науками історичного

циклу є археологія, що має справу з речовими пам’ятками, і етнологія —

наука про життя і побут народів, а також історіографія. «Тут останнім часом

намітилися нові підходи, засновані на виокремлених в історичному процесі

системних рівнях, кожен з яких має свої «підсистеми». На першому рівні —

когнітивна (внутрішня) система історичної науки: теорія і методологія

історичного пізнання, дослідницька проблематика, джерельна база, методика

і техніка дослідження, спрямована на виокремлення специфічних

(«земельних», «порайонних») особливостей; ... Другий рівень передбачає

аналіз інфраструктури історичної науки — складання і функціонування

регіональних наукових шкіл, створення наукових товариств, системи архіво-

та книгосховищ, історичної періодики, видавничої бази, фінансування.

Третій рівень — соціокультурний — включає в себе аналіз відносин між

історичною наукою та суспільством і спрямований на виявлення інтересу до

історії в місцевому соціокультурному середовищі, дослідження полеміки у

суспільстві щодо спрямованості наукового пошуку, форм залучення

населення до краєзнавчої роботи, «релігійного мистецтва» тощо»23

.

Досліджуючи минуле, історик не може обійтися без спеціальних чи

допоміжних історичних дисциплін. Використовувані в них прийоми і

методика залежать від предмета цих розділів історичної науки, завдань, що

стоять перед ними, а також від того, які матеріальні, письмові й інші джерела

для цього залучаються. Кожна з них має свою сферу дослідження.

Нумізматика вивчає історію монетної справи; сфрагістика — печатки;

геральдика — герби; генеалогія — родоводи; хронологія — датування

історичних подій і системи відліку часу в їхньому історичному розвитку;

метрологія — системи мір і ваги; дипломатика — акти; палеографія —

графічні форми письма; епіграфіка — написи на твердих предметах;

ономастика — власні імена, археографія — прийоми і принципи публікації

документів; історична географія — географію історичного минулого. Всі

вони, незважаючи на їхню специфіку, тісно пов’язані з джерелознавством,

спрямовані на всебічне вивчення джерела.

23

Попова Т. Н. Историографический процесс в региональном измерении (теоретический аспект) //

VІІІ Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство і культура». — Ч. І. — К.,

1997. — С. 1997. — С. 199—200; Верменич Я. Історична регіоналістика в Україні: Спроба

концептуального аналізу. — К., 2001. — С. 185.

28

Ці дисципліни раніше традиційно називали допоміжними, а зараз

поширилася назва «спеціальні історичні дисципліни». Вони надають

історикові технічний арсенал засобів роботи з джерелами і є зв’язковим

інструментарієм його творчої лабораторії. Разом з тим поглиблена розробка

проблематики і методики вивела ці дисципліни за межі тих завдань, які

зазвичай ставилися перед ними, і це дає змогу трактувати їх не тільки як

допоміжні. Адже вони можуть самостійно вирішувати проблеми базового

історичного дослідження з соціально-економічної, політичної історії, а також

історії культури та мистецтва. Так, дані генеалогії дають можливість судити

про зміни в соціальній структурі суспільства, нумізматики — про перипетії

історії товарно-грошових відносин, історичної географії й ономастики — про

етнодемографічні процеси тощо. Внаслідок цього допоміжні історичні

дисципліни мають більшу підставу називатися спеціальними, і це

найменування (поряд із традиційним) сьогодні прийнято.

Представники різних наук сперечаються про те, чи всі ці дисципліни

можна вважати історичними. Насамперед, розбіжності стосуються тих, в

яких використовують джерела з суміжних наук і властиві їм методи. Так, є

погляд, що ономастику слід зарахувати до лінгвістики, а історичну

географію — до географії. Справді, ономастика користується методами,

категоріями і матеріалом мовознавства. А історична географія, вивчаючи,

наприклад, зміни у фізико-географічному середовищі, окрім історичних,

може залучати дані й методику далеких від історії і навіть від наук

гуманітарного циклу галузей знання: дендрохронології, гляціології,

фенології, а для виявлення фактів ранньої етнічної історії можуть

знадобитися відомості та прийоми палеоботаніки. Це цілком природна

ситуація в сучасній науці. До того ж треба відзначити, що матеріально-

технічні можливості цих наук багато в чому тільки нині виявилися взмозі

одержати такий банк даних. У свою чергу, дослідники історії медицини,

екології, психології, географії тощо поглиблюють свої уявлення, звертаючись

до історичних джерел. У результаті такого комплексного і плідного підходу

до історичного аналізу виникають інтердисципліни, до яких, мабуть, можна

зарахувати й ономастику та історичну географію.

Предмет дослідження допоміжних історичних дисциплін і

розроблювальні ними теоретичні питання визначаються характером

матеріалу джерела, що містить письмову інформацію (пергамент, папір,

береста, камінь, метал), типом джерела (писемне джерело, печатка, монета,

герб), видом джерела (акт, літопис, хроніка, мемуари).

Кожна з допоміжних історичних дисциплін співсталяє свої

спостереження зі спостереженнями інших суміжних дисциплін і розвивається

у взаємодії з ними. Так, палеографія тісно зв’язана з хронологією. Знання

палеографії допомагає прочитати літерні зображення цифр, а палеографічні

спостереження над матеріалом для письма і знаками дають можливість

уточнювати датування документів.

29

§ 3. Термінологія історії, історичні джерела і методологія історії

Мова історичної науки надзвичайно специфічна. На відміну від

природничо-математичних дисциплін вона не має суворо впорядкованої і

визначеної термінології, яка виключала б багатозначність, двозначність,

неясність понятійного апарату24

.

З відомою часткою умовності можна виділити три «джерела», що

живлять мову сучасної історії. По-перше, це терміни і поняття писемних

(переважно) джерел. Будь-яке джерело дає безліч приватних понять, що

зобов’язують історика встановити їхній зміст, сферу застосування і межі

використання. Ось, наприклад, короткий перелік термінів, ужитих лише в

кількох розділах «Салічної правди», запису звичаєвого права салічних

франків початку VI ст.: рейпус, вілла, тунгін, центенарій, малюс, афатомія,

рахінбург, алод, граф, сацебарон, королівський співтрапезник, трибутарій,

посесор... Або приклад з відомої Вам «Руської правди» — першого збірника

документів Київської Русі, що регламентував відносини в давньоруському

суспільстві: князь, смерд, закуп, рядович.

По-друге, це терміни й поняття, вироблені в історіографії для

впорядкування й систематизації різнорідного емпіричного матеріалу. Широта

узагальнення може бути різною: від, скажімо, понять станового

представництва, абсолютизму, ранньої тиранії, принципату, промислового

перевороту до категорій середньовіччя, феодалізму, цивілізації.

Нарешті, по-третє, це поняття і категорії, сформовані на високому рівні

абстракції іншими соціально-гуманітарними науками: соціологією,

філософією, антропологією, культурологією. Історик широко користується

цими поняттями (держава, суспільство, культура, політика, класи, соціальна

стратифікація, соціальна мобільність), як правило, наповнюючи їх

конкретним змістом і трохи знижуючи ступінь абстрактності, властивий їм.

Печатка хиткості й багатозначності лежить на історичних поняттях

незалежно від того, якими шляхами вони прийшли в мову історика, наскільки

широке коло конкретних явищ і фактів вони віддзеркалюють. «Літак» у мові

XVIII ст. — не авіалайнер кінця нашого сторіччя і не літальний апарат

узагалі. «Буржуазія» XII ст. нічим не схожа на «буржуазію», яка робила

революції в XIX ст., крім того, мабуть, що її представники жили в містах, які

теж разюче відрізнялися від сучасних.

Тому словник історика багатий на поняття, покликані закріпити

результати аналізу, класифікації, інтерпретації та синтезу емпіричного

матеріалу і виразити досягнуте розуміння суті досліджуваних явищ. Слова як

такі при цьому рідко винаходяться заново. Частіше змінюється зміст уже

наявних понять або цілком, або частково запозичених з вивчених джерел

мови в пізніший час. Прогрес науки обов’язково зумовлює уточнення змісту

цих категорій або їхнє нове розуміння. Зокрема, зверну увагу на термін

24

Горобченко Т. Ю. Введение в историю. — М., 2001. — С. 12.

30

«українці» ХІХ ст. (це національна або територіальна належність) і «нові

українці» (представники нових буржуазних кланів та ін.).

Традиція при цьому чіпко утримує споконвічний зміст і значення

вживаних термінів. Багато понять історичної науки вже через те практично

завжди є дискусійними. Жар дискусій підігрівається ще й тією обставиною,

що історики, які дотримуються різних, іноді діаметрально протилежних

поглядів, використовують однакову термінологію. Розходження у висновках,

оцінках, підходах, звичайно, не «підриває» поняття. Воно зберігається, але

щоразу наповнюється новим змістом.

Наприклад, що таке цивілізація? Сьогодні це слово щодо

характеристики історичного процесу не сходить з вуст істориків, змушених

водночас визнавати, що серед фахівців немає єдності стосовно того, що мати

на увазі під цивілізацією і цивілізаціями. Навіть якщо відкинути первісне

повсякденне значення поняття (як синоніма вихованості, світськості, вміння

невимушено триматися в суспільстві), залишається безліч варіантів його

сприйняття:

• цивілізація як стадія суспільного розвитку, що настає після дикості й

варварства;

• цивілізація як стадія суспільного розвитку, що відкривається переходом до

орного рільництва і завершується промисловим переворотом;

• цивілізація як стан суспільства, що визнає цінності миру, економічного

процвітання, порядку і закону;

• цивілізація як сукупність унікальних проявів суспільних порядків, що

відрізняють одні історичні спільноти від інших;

• цивілізація як гранично широке поняття, що позначає всю сукупність

проявів і передумов життя людського суспільства.

І це не виняток — таке правило термінології історії. За кожним

питанням про термін — проблема історичного пізнання, не стільки

термінологічна, скільки проблема суті, змісту, концепції. І щоразу, міркуючи

про зміст того чи іншого поняття історичної науки, історик постає перед

гострою потребою звернутися до категорій широким і абстрактним,

загальним підходом для всіх галузей соціально-гуманітарного знання. Поза

цими категоріями пізнання історії як цілісної реальності минулого

немислиме: держава, суспільство, влада, власність, культура, класи — все це

терміни, у яких тільки й можливо віддзеркалити сутність, напрями, прояви,

форми соціального розвитку і людської діяльності. Тут виникає нова, не

менш складна проблема.

Історик, як уже говорилося, наповнює абстрактно-теоретичне поняття

конкретним змістом. Його цікавить не суспільство як таке, а, припустимо,

феодальне суспільство Русі XII ст. чи світ німецьких народів напередодні

їхнього Великого переселення і розтрощення Західної Римської імперії. Він

вивчає не державу взагалі, а механізм влади і керування, притаманний

«самодержавству» Івана Грозного чи Першої імперії Наполеона. Тим самим

історик знаходить свою «нішу» дослідження в системі соціальних наук. Але,

заповнюючи її, залежить від того розуміння відповідних загально-

соціологічних категорій, які він приймає чи відкидає.

31

Досліджуючи цілком конкретне суспільство, історик оперує певним

поняттям, маючи на увазі його багатозначність і дотримуючись одного з

визначень його змісту.

Таким чином, вибір термінів для розуміння, по суті, визначається

методологічними позиціями історика, його загальносоціологічною і

філософською концепцією.

Отже, історія не має єдиної й чіткої термінології. Історичні поняття

багатозначні, невизначені, відносні. Історики готові визнати, що це є слабким

місцем у їхній науці.

Але пам’ятаймо також про інше. За історичними термінами і

категоріями завжди щось стоїть, вони породжуються не тільки свідомістю

історика, але й чимось, позначуваним ними. Це щось — і є реальність

минулого, на пізнання якої спрямовано зусилля вченого. Виражаючи цю

реальність у термінах, поняттях і категоріях, хоч і в неточних та

багатозначних, історик робить вирішальний крок до пояснення, інтерпретації

й розуміння.

§ 4. Історичні джерела і методологія історії

Історична наука міцно ґрунтується на сучасних методологічних

принципах. Це відкриває перед нею широкі можливості для наукового

пізнання найзаплутаніших і найскладніших історичних явищ. Проте перш

ніж досягти такого високого рівня, історична наука пройшла довгий і

нелегкий шлях. Щоб зрозуміти єство, зміст і особливості сучасного

історичного знання, оцінити багато що з того, чим сьогодні володіє історик,

слід стисло розповісти про цей шлях, кинути хоча б найпобіжніший погляд

на те, ким і як писалася історія25

.

Метод (від грецького слова «методос» — шлях, спосіб) історії —

головна категорія історичної науки. Він є сукупністю принципів і засобів

здобування знань про минуле (історію людства), засобів систематизації та

пояснення здобутих даних (фактів) для з’ясування суті історичних явищ і

процесів, відтворення їх у всій конкретності, цілісності й неповторності.

Проблеми методології в кожній науці, зокрема й у історичній, мають не

лише теоретичне, а й практичне значення. Вчений-історик, який оволодів

методом своєї науки, вирішує завдання, що стоять перед ним, швидше,

глибше, змістовніше26

.

Минуле доходить до нас у визначених формах, які про нього

нагадують. Ці форми зазвичай і називають історичними джерелами27

.

Одні джерела — це частина реальності, що відійшла в минуле, її

релікти (знаряддя праці, монети, археологічні пам’ятки, культові споруди,

грамоти, хартії, угоди тощо). Інші повідомляють про минуле, описуючи,

оцінюючи, зображаючи його (літописи, хроніки, художні твори, спогади,

щоденники, настанови та ін.). Перші заведено називати залишками, які дають

25

Дербов Л. А. Введение… — C. 43. 26

Мельник Л. Г. Метод історії… — К., 1994. — С. 3. 27

Горобченко Т. Ю. Введение в историю. — М., 2001. — С. 15.

32

безпосередню інформацію про історичні події, другі — переказами, що

повідомляють про них опосередковано, крізь призму свідомості оповідача.

Будь-яке джерело є продуктом соціальної діяльності людей. Будь-яке

джерело суб’єктивне, бо віддзеркалює минуле у формі особистих,

суб’єктивних образів. Але разом з тим воно є формою вираження

об’єктивного світу, епох, країн і народів у їхньому реальному історичному

бутті. В цьому сенсі історичні джерела можуть розглядатися як основа

пізнання історичної дійсності, що дає можливість реконструювати події і

явища соціального життя минулого.

Специфіка історичних джерел така, що потреба в їхній науковій

критиці, аналізі, у виявленні істинної і визначенні помилкової інформації

цілком очевидна. Слід проводити наукову, виважену критику (аналіз), а не

займатися критиканством.

Вивчення будь-якого історичного джерела — це складне наукове

завдання, що припускає не пасивне проходження за ним, але активне й

упереджене «вторгнення», «вживлення» в його структуру, зміст, специфіку

форми, мову, стиль.

Перший і найголовніший етап роботи історика — це пошук і збирання

документів, або евристика. Адже історія пишеться за документами. Історичні

документи (джерела) — це матеріальні носії інформації про минуле, сліди,

залишені думками й діями поколінь людей, які жили в попередні епохи. Не

завжди людські думки й дії залишали після себе помітні сліди, до того ж ці

залишки (сліди) часто-густо недовговічні, плин часу їх стирає, знищує.

Кожна думка чи вчинок, сліди яких втрачено назавжди, втрачається й для

історика... «Ніщо не може замінити документів: немає їх, немає історії», —

пишуть Ланглуа і Сеньобос, фахівці з теорії історичного методу.

Історик має починати з прагнення добути якомога більше документів

(історичних джерел), що віддзеркалюють історичне явище, яке він хоче

вивчати. Адже відомо, що чимало дослідницьких праць виявлялися

сповненими значними недоліками або й зовсім непридатними саме тому, що

автор не знав документів, які висвітлювали, доповнювали або спростовували

ті джерела, аналізом яких він обмежився.

Історик, який розпочинає дослідження, завжди потрапляє в складне

становище. З одного боку, ніколи не можна бути впевненим, що вичерпано

всі джерела з поставленого питання, оскільки ніхто не може знати

неописаних і не досліджуваних матеріалів. З іншого боку, щоб знайти

якомога більше даних з предмету, що вивчається, кожен дослідник має

оволодіти ґрунтовним знанням джерел, наскільки воно дається сучасною

літературою з евристики (довідники, каталоги, покажчики тощо) й

присвячувати багато часу попередньому пошуку.

Доречно зазначити, що вибір предмету дослідження значною мірою

залежить від наявності доступних історику документів, як опублікованих, так

і тих, які зберігаються в архівосховищах28

. Часто нагромаджені матеріали

28

Мельник Л. Метод... — С. 3—4.

33

впливають не тільки на зміну напряму дослідження, але й на загальний

виклад матеріалу, висновків.

Щоб витягти потрібну інформацію з джерела, яке суб’єктивно

віддзеркалює об’єктивний світ, історику доводиться дотримуватись низки

умов і правил, пристосовуватися до обставин, від нього незалежних.

Насамперед, потрібно визначити автентичність (справжність) джерел,

наявних у розпорядженні історика. Це потребує від нього надзвичайно

високої кваліфікації. Потрібно знати дуже багато: характер письма,

писемного матеріалу, особливості мови, її лексики і граматичних форм,

специфіку датування подій і вживання метричних одиниць тощо.

Але навіть доведення того, що джерело справжнє, не означає, що

можна без побоювання користуватися інформацією, котра міститься в ньому.

Справжність джерела не гарантує його достовірності. Часто взяті з нього

відомості неточні, помилкові. Іноді причини перекручування інформації

очевидні — достатньо, наприклад, задуматися про те, якою мірою був

обізнаний автор з описуваними ним подіями, або які особисті інтереси мав,

беручи участь у них. Найчастіше в пошуках правди історику доводиться

виконувати скрупульозну роботу, виявляючи всю сукупність факторів, які

впливали на достовірність даних, що повідомляються джерелами. Він має

ясно уявляти обставини появи джерела, особисті, політичні, станові,

релігійні, партійні пристрасті його творця. Усе це важливо для встановлення

істини, без цього не пробитися до об’єктивної основи повідомлень джерела

про події.

Визначення автентичності й ступеня достовірності джерела —

найважливіше завдання джерелознавчої критики. Труднощі роботи з

джерелами цим, однак, не вичерпуються. Як уже було сказано, багато що від

історика просто не залежить.

Історик має опанувати таємниці такого прочитання джерела, яке

враховувало б специфіку «культурного коду» епохи й особливості

особистості його творця. Тільки тоді дослідникові стане доступна й так звана

«непряма інформація», що міститься практично в кожному джерелі.

Мистецтво історика — це мистецтво правильно і точно ставити запитання до

джерела.

Зрозуміло, що кожне джерело потребує глибокого індивідуального

вивчення, котре враховує при цьому необхідність у комплексному

дослідженні всіх збережених свідчень про минуле людського суспільства.

Тепер стає можливим дати більш повне і точне визначення історичних

джерел. Такими можна вважати всі пам’ятки минулого, які віддзеркалюють

розвиток людського суспільства і є основою для його наукового пізнання,

тобто все створене в процесі людської діяльності, все, що несе інформацію

про різноманітні сторони громадського життя.

Джерелознавство належить до історичних дисциплін, які розробляють

теорію і методику вивчення й використання історичних джерел.

Джерелознавство виявляє, класифікує джерела, встановлює місце і час появи

джерела, його авторство, вивчає його достовірність і повноту, розробляє

методи аналізу джерел.

34

До історичних джерел належить усе зв’язане з історією природи і

людського суспільства.

В історичній науці заведено всю сукупність історичних джерел

поділяти на сім основних груп: писемні; речові; етнографічні; усні:

лінгвістичні; фото-кінодокументи; фонодокументи. Ця класифікація, з одного

боку, враховує найістотніші ознаки, характерні для тих чи інших джерел

(походження, зміст, форма), а з іншого — предмети дослідження конкретних

галузей історичної науки. Однак не можна не відзначити певну умовність цієї

класифікації. По-перше, етнографічні, усні (фольклорні) і лінгвістичні

джерела можна подати в писемній формі чи у формі фонодокументів, а

етнографічні поряд з цим — як речові пам’ятки і фотокінодокументи. По-

друге, різні історичні дисципліни (археологія, етнологія, історична

лінгвістика й ін.) можуть спиратися на різні групи джерел.

Поки ще не розроблено єдиної класифікаційної системи для

різноманітних писемних джерел, які віддзеркалюють історію різних народів і

епох. Писемні джерела класифікують за змістом, за походженням, за типами

й видами. Однак на практиці спроба слідувати тільки одному з цих

принципів створює безліч великих труднощів.

Найпоширеніша класифікація письмових джерел — за типами і видами.

Типи джерел — це великі сукупності (законодавчі матеріали, діловодна

документація, статистичні матеріали тощо.). У свою чергу, об’єднані

спільністю форми, структури, змісту й ознак походження, вони можуть бути

розділені на дрібні й однорідні сукупності, що утворюють визначений вид. У

джерелознавчій літературі вживається також поділ усіх письмових джерел на

дві великі групи: історичні залишки й історичні традиції. До першої групи

відносять актові писемні джерела, тобто документи, в яких у формі

юридичних норм зафіксовано державні постанови (закони, укладення, укази і

т. д.); договори між державами; державою і приватними особами; матеріали

діловодства та іншу документацію, необхідну для забезпечення нормального

функціонування суспільства.

До історичних традицій відносять історичні праці (літописи,

хронографи, сказання тощо); описи подорожей; спогади; щоденники; листи;

літературні твори, матеріали періодики та інші оповідальні джерела, в яких

історичний факт віддзеркалюється не безпосередньо.

Заведено вважати, що історичні залишки точніше відповідають

історичній дійсності.

«Історична робота — робота, переважно, критична», — зазначають

Ланглуа і Сеньобос. Передусім — це критичне ставлення до історичного

джерела.

Критика джерела поділяється на зовнішню і внутрішню.

Зовнішня критика джерела полягає в аналізі зовнішнього вигляду

документа: лицевих знаків, паперу, почерку; у встановленні часу походження

і обставин появи того чи іншого джерела. Якщо документ належить до

історико-літературних творів, слід з’ясувати, хто був автором цього твору,

вивчити його біографію, з’ясувати його національну, станову належність і

світогляд. При цьому звертається увага на достовірність, повноту і фактичну

35

цінність джерела, а тим самим визначається його значення для вивчення

певної епохи.

Джерела слід вивчати в їхньому виникненні і розвитку, оскільки лише

таке вивчення дає можливість простежити тенденцію розвитку певного

суспільного явища.

Так, дослідження пам’яток законодавства (наприклад, «Руська

правда»), публіцистики, полягає передусім у порівнянні окремих варіантів,

редакцій, що і дає можливість вивчати послідовність розвитку суспільного

явища.

Слід пам’ятати, що історик не може замикатися у вузькій сфері своєї

спеціальності, бо в такому разі його критика джерел буде неповною. Історик

має бути обізнаним і в природничих науках: геології, палеонтології, фізичній

географії, в антропології, етнології; в суспільних науках: філософії,

політекономії, історії економічних вчень, економіці народного господарства,

історії держави і права, філології. Він повинен володіти методами

статистичного опрацювання матеріалу. Історику потрібно знати мови. Це дає

можливість вивчати в оригіналі іноземні джерела, стежити за іншомовною

спеціальною літературою. Вивчення релігійних вірувань змушує

ознайомитися з історією релігії та Церкви.

Історику, звичайно, слід насамперед добре знати історію свого народу

та його сусідів, їхні побут, культуру (мистецтво, фольклор та ін.).

Історик, що опрацьовує джерела, має засвоїти також низку спеціальних

історичних дисциплін, зміст яких складають технічні прийоми аналізу і

використання історичних джерел.

До цих дисциплін належать: палеографія, яка вивчає еволюцію

зовнішніх ознак писемних пам’яток: їхню графіку, писальний матеріал,

орнамент, знаки, встановлює прийоми читання старовинного письма,

визначає час складання документу; дипломатика, яка займається формальною

критикою історичних джерел, встановлює принципи їхньої класифікації,

еволюцію, формуляр, термінологію та ін.; археографія, яка розробляє

принципи і прийоми публікації історичних джерел; архівознавство, яке

займається питаннями зберігання джерел.

Важливе значення для історика мають епіграфіка, яка вивчає написи на

речових пам’ятках, могильниках, статуях, архітектурних спорудах, начинні

тощо. (Епіграфіка ставить за мету встановлення автентичності напису, його

прочитання і відтворення для наукової публікації); нумізматика, яка вивчає

монети і медалі (монети дають можливість вивчати торговельні зв’язки,

техніку й мистецтво народу); хронологія, яка вивчає системи літочислення;

метрологія, яка вивчає міри (ваги, ціни, довжини, обсяг) у їхньому

історичному розвитку; сфрагістика, яка вивчає печатки державних,

громадських організацій і приватних осіб; геральдика, яка вивчає герби:

державні, дворянські, цехові; генеалогія, що вивчає родоводи окремих

політичних діячів, особливо феодальної епохи. Значну роль відіграє також

історична географія, яка вивчає розміщення історичних подій у просторі,

визначає кордони і місцезнаходження країн, пересування народів,

взаємовплив географічного середовища і суспільства та ін. Історичні карти,

36

складені в часи позначених на них подій, так і ті, що відтворюють на основі

низки джерел картинку минулого, — це дуже важливий матеріал для

дослідника. Особисті й географічні імена минулих часів та їхні зміни,

еволюцію вивчають ономастика і топоніміка.

Критичне вивчення джерел потребує від дослідника комплексного

застосування методики, заснованої на прийомах, вироблених цілою низкою

вказаних дисциплін.

Кінцевим результатом зовнішньої критики джерела (документів) є

очищення і відновлення їхніх оригінальних (справжніх) текстів. Історик має

встановити, де оригінал, а де копія документа, шляхом порівняльного аналізу

наявних текстів відновлюються (виправляються) тексти документів. Якщо

оригінальний (справжній) рукопис документа втрачено, але збереглися копії,

тоді, шляхом відновлюваної критики текстів-копій, одержують його

початковий текст.

Важливе значення має критика походження документа: визначення

місця і часу його створення, встановлення, хто є його автором. Відомо, що в

епоху середньовіччя автори широко запозичували тексти у своїх

попередників (плагіат тоді ще не карався і був загальноприйнятим явищем).

Отже, перед дослідником постає проблема відновлення початкового,

оригінального тексту документа.

Критика походження зобов’язує визначити, наскільки це можливо,

якими джерелами користувалися автори документа (генеалогія документа).

У зв’язку з цим важливо нагадати про вимоги позитивної історіографії

(кінця XIX ст.): під час вивчення давньої та середньовічної історії слід

якнайсуворіше критикувати походження всіх наявних документів

(Я. Бернгейм, Ж. Гаве, Л. Деліль, Ланглуа, Сеньобос).

Критична класифікація джерел — останній етап так званих

«підготовчих процедур» до робіт вищої (внутрішньої) критики джерел і

остаточного опрацювання історичного матеріалу. Вона включає

впорядкування, раціональним і разом з тим зручним способом, перевіреного

документального матеріалу, групування всіх однорідних документів з

точними посиланнями на джерела. При цьому класифікація документів

залежить від мети роботи: а) написання наукового твору; б) збирання

документів. Групування документів здійснюється за часом їхнього

написання; за місцем походження; за змістом; за формою.

Застосовується також хронологічний, географічний, алфавітний

порядок.

Всі попередні прийоми виправлення й очищення, класифікації

становлять зовнішню критику документів. Це засіб, але не мета, потрібна ще

й психологічна критика тлумачення, правдивості та точності документальних

текстів. Слід пам’ятати, що автор тексту — це людина, особистість, тому слід

брати до уваги її станову, державну належність, належність до певної епохи;

пам’ятати, що людина, особа, є носієм певних настроїв, поглядів тощо.

Внутрішня критика документа має на меті визначити, що в історичному

документі можна прийняти як істину.

37

Вивчення кожного документа потрібно починати з аналізу його змісту,

не маючи ніякої іншої мети, крім вияснення спавжньої думки автора («Метод

читання тексту через призму власних думок є суб’єктивним», — стверджує

Фюстель-де-Куланж).

Інтерпретація тексту має здійснюватись:

а) щоб пересвідчитися, що хотів сказати автор; б) для перевірки заяв

автора. Критика тлумачення — це і є інтерпретація документа —

починається з філологічної критики тексту, визначення його мовних

особливостей — «вивчення значення слів»... При цьому пам’ятати, що

неправильно витлумачений вираз — джерело помилок (Фюстель-де-

Куланж)... Спосіб розпізнання справжнього тексту називається

герменевтикою.

Аналіз тексту є завершеним, коли встановлено істинний зміст тексту.

Аналіз і позитивна критика витлумачення документа мають справу з

зовнішньою, розумовою роботою автора історичного документа і

ознайомлюють лише з його думками, не торкаючись безпосередньо

зовнішніх факторів. Навіть у разі, коли автор міг спостерігати факти, події,

явища, його текст показує лише, як він хотів їх передати, а не те, як він їх

бачив насправді, й ще менше дає зрозуміти, як вони відбувалися.

Звідси — потреба в негативній критиці для вилучення з документа

хибних (неправильних) і помилкових (завідомо перекручених) свідоцтв.

Тут варто згадати тезу позитивізму: все, що не доведено, має вважатися

тимчасово сумнівним, перш ніж стверджувати (твердити) про щось, потрібно

надати докази. Ніщо не слід приймати на віру, потрібно апріорі, треба

ставитися з недовірою до кожного свідчення автора документа, оскільки

історик не впевнений, що воно не виявиться хибним або помилковим (не

істинним).

Історик, отже, зустрічається на кожному кроці з суперечливими, іноді

взаємопротилежними твердженнями авторів різних документів, у яких

віддзеркалюються ті самі події. Тому варто починати з сумніву, наперед

усвідомлюючи, що між свідченнями автора й науково встановленою істиною

є менша або більша різниця. Це стосується навіть усіх автентичних

(оригінальність яких доведена) документів.

Негативна внутрішня критика полягає в: а) читанні самого тексту для

вияснення його змісту (суті), перш ніж одержати з нього якість відомості; б)

критичному вивченні фактів, що містяться в документі.

Спочатку добираються загальні відомості про документ і автора,

причому слід з’ясувати, які умови могли вплинути на складання документа

(час, місце, мета, перипетії творчості; суспільне становище автора, його

батьківщина, партія, стан, сім’я, інтереси, переконання, пересуди,

особливості мови, прийоми праці, засоби (рівень) проінформованості,

здібності й недоліки авторського розуму, характер і форма передачі фактів).

Всі ці моменти дослідник постійно тримає в полі зору, приступаючи до

аналізу тексту. В міру читання, подумки здійснюється аналіз, який руйнує всі

комбінації автора, усуває всі його літературні форми, щоб доторкнутися до

факту, котрий потрібно сформулювати собі простою, чіткою мовою. Таким

38

чином, дослідник звільняється від художньої особливості й підпорядкування

авторським поняттям, які позбавляють можливості провадити справжню

критику.

Отже, проаналізований у такий спосіб документ перетворюється на

довгу низку авторських понять і свідчень про факти. Відносно кожного з цих

показань дослідник ставить запитання, чи не було б приводу для

неправильності або введення в оману, або ж виключних спонукань бути

правдивим і точним, маючи подумки наведені запитальні пункти. У

досвідченого історика-позитивіста під час читання тексту всі мотиви довір’я

виступають разом, поєднуючись в один цілісний метод сприйняття29

.

Говорячи про писемні джерела, варто звернути увагу на розходження

між історичними джерелами та історичними дослідженнями. До історичних

досліджень належить література, присвячена вивченню історії людського

суспільства. Однак, не можна категорично протиставляти історичні писемні

джерела історичним дослідженням. У свій час «Історія Російська»

В. Н. Татищева з’явилася як дослідження, засноване на цілій низці джерел.

Деякі з них до нас не дійшли. Тому «Історія Російська» в окремих своїх

частинах тепер виконує функції джерела. Показова щодо цього історія

Троїцького пергаментного літопису, що зник під час московської пожежі

1812 р. На основі збережених варіантів до видання Лаврентіївського літопису

і за витягами, які зробив і використав у своїх історичних дослідженнях

М. М. Карамзін, М. Д. Присєлков реконструював Троїцький літопис. У цьому

разі дослідження М. М. Карамзіна виконало роль джерела. Окрім цього,

історичне дослідження вже в момент появи свідчить про рівень розвитку

історичних знань, тобто слугує історичним джерелом.

Під історичними методами у вузькому розумінні цього слова маються

на увазі прийоми критики джерел, насамперед писемних. Як засіб верифікації

фактів історичні методи ускладнювалися й еволюціонували разом з

розширенням меж історичної науки.

Джерела оповідають про події, причому останні можуть бути і

фактами, і вимислом. У критичному аналізі описаних подій, у відділенні

фактів від вимислу і полягає перший етап роботи історика з джерелами.

Зазвичай історичні події називають «історичними фактами», але це кліше

оціночне і дуже суб’єктивне — в історіографії поділ подій на «факти» і

«вимисел» завжди був і залишається до деякої міри умовним. До того ж у

кожного укладача документів був свій набір фактів і, відповідно, своя

«область виключеного».

Але чим тоді пояснити обставину, яку часто обертають на докір історії:

що розходження інтерпретацій і оцінок навіть ключових подій і процесів є

для історії обов’язковою умовою, ознакою життя і симптомом здоров’я?

Якщо декільком історикам дати той самий набір джерел, то вони обов’язково

прийдуть до десяти різних висновків. Чому? Відповідь варто шукати й у

особливій природі історичного факту. В його визначенні, встановленні ролі

29

Мельник Л. Метод історії… — С. 5—8.

39

суб’єктивного начала, суб’єктивної розумової діяльності значення самого

історика справді велике.

Це об’єктивний факт дійсності, що перебуває у визначених часових-

тимчасових-просторово-тимчасових рамках: події, процеси, явища як такі.

Зміст його не залежить від тлумачення.

Історичні факти доступні історику тільки як факти, подані в джерелах.

Вони повідомляють інформацію про події, втім завжди неточну й неповну.

Аналіз, зіставлення, перетворення цієї інформації призводить до того,

що народжується науковий історичний факт. Він віддзеркалює реальність

минулого, реконструює факти минулого на основі взятої з джерел інформації

осмисленої, перетвореної його свідомістю.

Результати критичного аналізу приводить не лише констатація ідей і

свідчень, які супроводжуються зауваженнями про певну вірогідність

стверджуваних фактів. Залишається дослідити, яким шляхом можна

отримати звідси часткові факти для історичного знання.

Ідеї і свідчення — це двозначні результати, котрі слід розглядати двома

різними методами.

1. Вся ідея, висловлена в рукописі, є достовірним, остаточно

одержаним фактом. Тут достатньо одного документа, щоб знати про її

існування.

2. Свідчення одного документа не може вважатися достатнім для

часткового встановлення факту. Історичне свідчення — це спостереження,

отримане опосередкованим шляхом. Воно потребує підтвердження іншими

спостереженнями. Всяке наукове знання складається з зіставлення цілої

низки спостережень: наукові факти є пунктами, стосовно яких узгоджуються

різні спостереження. Це здійснюється шляхом порівняння свідчень.

Зіставлення дає можливість з’ясувати стан наших знань про факт;

остаточний висновок залежить від співвідношення між різними свідченнями.

Свідчення щодо того самого факту можуть або суперечити один

одному, або ж узгоджуватися між собою. У першому випадку слід дослідити,

яке з тверджень хибне, і вилучити його. Якщо й інше хибне, не можна робити

висновок; те саме, якщо кілька сумнівних свідчень узгоджуються між собою

проти одного несумнівного.

Навіть, якщо є кілька узгоджених між собою свідчень, все-таки не слід

думати, що факт доведено. Подібність може стати доказом лише тоді, коли

узгоджені свідчення передають незалежні одні від одних «спостереження».

Тобто, слід з’ясувати, чи є подібність між самостійними спостереженнями.

Без сумніву, самостійні спостереження містяться лише в різних

документах, написаних різними авторами, які належать до різних груп і діяли

в різних умовах. З цього виходить, що випадки цілком переконливої схожості

вельми рідкісні.

Можливість довести історичний факт залежить від кількості

незалежних один від одного документів, що збереглися стосовно певного

факту.

40

Подібність документів не зумовлює ще цілком остаточних висновків.

Для поповнення й підкріплення висновків залишається вивчити узгодження

між фактами.

Кілька фактів, недостатньо доведених, якщо їх розглядати окремо,

можуть підтверджувати один одного, даючи впевненість у цілому. Факти, що

виступають у документах як ізольовані один від одного, насправді могли

бути достатньо близькими, щоб їх можна було пов’язати між собою.

Наприклад, до такого виду фактів належать послідовні дії однієї групи в

суміжні епохи або подібних груп в одну епоху. Зрештою, отримуємо

узгоджену низку таких фактів, і вони, хоч не є доказом один для одного,

підтверджують один одного. Досягається впевненість певною мірою за

допомогою зв’язку (зчеплення) фактів.

Слід ще розглянути випадки розбіжностей між фактами,

встановленими за допомогою документів, та іншими, встановленими іншим

способом. Трапляється, що факт, здобутий шляхом історичного виведення,

суперечить у всій сукупності відомих нам фактів. Такий факт слід вважати

неправдоподібним.

Структуру історичного факту можна представити в такий спосіб:

• історичний факт як реальність минулого;

• історичний факт як реальність минулого, віддзеркалена в джерелах;

• історичний факт як результат наукової інтерпретації, віддзеркаленої в

джерелах реальності минулого.

Вибір тих чи інших подій як «історичних фактів» залежить від епохи:

притаманних їй знань, ідеологічних установок тощо, так само, як і від

суб’єктивних знань конкретного історика. Для будь-якого середньовічного

хроніста епізоди біблійної історії були «історичними фактами» не меншою,

якщо не більшою, мірою, ніж безпосередньо описувана ним учорашня битва.

Вірогідність події, встановлена post factum, усе одно залишається

вірогідністю вже і не ідентичної реальності — історик завжди спостерігає

відсутній об’єкт. З цього випливає інша важлива особливість історичного

«розслідування». Історик насправді ніколи не має справи з «об’єктивними

фактами», а завжди стикається тільки з їхньою інтерпретацією. Він не

інтерпретує факти, а реінтерпретує їхню інтерпретацію навіть тоді, коли

спирається тільки на джерело і не використовує наукових результатів своїх

попередників.

«Боротьба з документами» (відомий вислів французького історика

М. Блока) відрізняє історика-професіонала від аматора. Однак критичний

підхід до джерел — явище досить пізнє. Головна заслуга в створенні

методики визначення автентичності документів, їхнього датування й

локалізації належить школі німецького історика Л. Фон Ранке (XIX ст.). У

Берлінському університеті було створено величезні колекції ретельно

просіяного матеріалу: зводи латинських написів, нові видання історичних

текстів та різнорідних документів; історія надзвичайно збагатилася за

рахунок археологічних знахідок. Історична сумлінність ототожнювалася з

граничною скрупульозністю в дослідженні будь-якого фактичного матеріалу.

41

Історики славилися не тільки як автори фундаментальних досліджень, але і

як найбільші знавці історичної деталі30

.

Таким чином, до завдань наукової критики писемних джерел входить

з’ясування їхнього походження, форми, змісту, ступеня повноти, вірогідності

і точності фактів, що наводяться в них.

При цьому слід виходити з того, що всі історичні джерела виникають у

результаті цілеспрямованої діяльності людини. Поява самого джерела — це

явище суспільного порядку.

Однією зі сторін наукової критики джерела є так звана «зовнішня

критика», покликана встановити походження джерела. Внутрішня критика

припускає вже вивчення змісту джерела для встановлення відповідності

даних, які приводяться в ньому, історичній дійсності, можливості їхнього

використання в наукових цілях. Природно, що між цими двома сторонами

критики джерела є тісний взаємозв’язок. Їхня підсумкова фаза — вироблення

методики використання даних джерела для вивчення тих чи інших

історичних явищ і процесів.

Критичний аналіз джерела потребує встановлення походження як

джерела (дійсності, обставин і цілей складання), так і його тексту (виявлення

первісного тексту, доповнень і переробок, редакцій і списків). Вивчення

писемного джерела починається зі встановлення його автентичності.

Потрібно з’ясувати, чи справді наявний документ виник у визначеному місці

й у визначений час. Якщо цього не можна встановити, слід визначити

обставини, місце і час появи можливої підробки. Під час встановлення, чи

справжнє джерело, враховують як його зовнішні особливості (матеріал

письма, чорнило, зміни знаків писемності, ілюстрації), так і хронологічні та

метрологічні відомості, дані мови й стилю, формуляр та структуру, що

згадуються в самому джерелі, дані про події, осіб, організації, установи,

географічний матеріал тощо.

Ця робота потребує використання даних спеціальних історичних

дисциплін: палеографії, хронології, метрології, дипломатики, лінгвістики,

топоніміки, історичної географії і т. д. Для встановлення автентичності

джерела слід вести облік усіх його особливостей. Так, знаючи, що папір як

писальний матеріал почав уживатися на Русі лише з середини XIV ст., ми

маємо критично ставитися до датування паперових рукописів більш раннім

часом. Джерела, написані «гражданським» шрифтом, не можна віднести за

часом раніше, ніж до першої чверті XVIII ст., а джерела, написані металевим

пером, хоча й на папері ХVІІ—ХVІІІ ст., можуть бути віднесені до часу не

раніше, ніж XIX ст.

Встановивши, що джерело справжнє, історики визначають, як дійшов

до дослідника документ: першим екземпляром, копією чи списком.

Наступний етап роботи з джерелом — прочитання тексту. Навіть

прочитання тексту документів ХІХ—ХХ ст. має свої труднощі. Прочитання

ж писемних пам’яток ХІ—ХVІІІ ст. потребує спеціальної палеографічної

підготовки, врахування особливостей уставного, напівуставного і

30

Р. Дж. Коллингвуд. Идея истории. Автобиография. — С. 123.

42

скорописного письма з їхніми скороченнями, виносними літерами,

відсутністю поділу на фрази і слова. Текст потрібно розбити на фрази та

слова, а переклад сучасною мовою відбувається на основі знань граматичних

форм і лексики мови епохи, до якої належить документ.

Подальша робота над джерелом полягає у встановленні часу та місця,

обставин і цілей його створення, авторства.

З’ясування часу появи джерела дуже важливе, тому що від цього багато

в чому залежить оцінка як самого джерела, так і відомостей, які в ньому

повідомляються.

Час появи недатованих джерел можна встановити за матеріалом

письма, почерку, характеру шрифту друкарської машинки та інших ознак.

Іноді для датування джерел велике значення мають непрямі дані: згадування

осіб, установ, організацій та інші дані, пов’язані з документом. Деякі джерела

можна датувати на основі врахування хронологічних систем. Тому необхідне

знання хронології. Деякі цінні спостереження з датування джерела дають

метрологічні матеріали, дані нумізматичних досліджень, висновки

сфрагістики, якщо досліджуване джерело має відповідні печатки і т. д.

З проблемою датування тісно пов’язане завдання встановити місце

виникнення джерела. За браком прямих указівок часто користуються

непрямими даними. Серед них важливе місце посідають географічні й

топографічні відомості, згадування осіб, пов’язаних з визначеним місцем,

манера викладу матеріалу. Широко використовуються спостереження над

мовою і стилем джерела. Саме ці особливості дали змогу віднести низку

писемних джерел до Новгорода, Пскова, Двінської землі й інших

місцевостей.

Важливе значення має питання про авторство джерела. Встановлення

авторства потрібне не тільки заради з’ясування імені особи, яка написала

джерело, встановлення установи, організації, які брали участь у його

складанні, а й для визначення походження джерела, соціального середовища

його виникнення, встановлення місця і часу створення пам’ятки, більш

глибокого і всебічного дослідження її змісту.

Для встановлення авторства широко використовується дослідження

почерку, якщо є, звичайно, можливість зіставити почерки передбачуваних

авторів. Цей метод широко застосовується для скорописних рукописів

(ХVІІ ст.), де індивідуальні особливості найчіткіше виражені.

З’ясувавши, чи справжнє джерело, встановивши місце і час його

складання, авторство, прочитавши текст, можна з’ясувати обставини і мету

створення документа, тобто історичні умови його появи.

Наступний етап роботи, пов’язаний з внутрішньою критикою джерела,

заснований на вивченні його змісту, потребує встановлення його

відповідності до історичної дійсності, визначення його наукового значення.

Кожне писемне джерело містить якісь факти, що характеризують певні

події, явища. Історик має знати, наскільки повно в цих матеріалах

виражається як фактична сторона, так і суть цих подій. Отже, під час аналізу

джерела потрібно звертати увагу на повноту наявних у ньому даних і ступінь

їхньої точності й достовірності.

43

Таким чином, у результаті зовнішньої та внутрішньої критики джерел

встановлюється ступінь відповідності відомостей, які наводяться в них,

реальним історичним подіям.

Під час дослідження окремих конкретних видів писемних джерел

черговість, етапи роботи можуть змінюватися залежно від особливостей

джерела і конкретних цілей історичного дослідження.

Найважливішим завданням джерелознавчого аналізу є вивчення джерел

у їхній сукупності, взаємному зв’язку і взаємодії. Кожне історичне джерело

дає нам один чи кілька фактів, що характеризують явища лише з певних

сторін. Дані, зібрані з усієї сукупності різних джерел, дають можливість

визначити місце і значення окремих джерел серед інших, виявити

генеалогічний зв’язок між джерелами, зіставити їх за ступенем достовірності

й точності.

Критика документів дає досліднику лише ізольовані факти. Щоб

згрупувати ці факти в наукове ціле, потрібно застосувати низку операцій

синтезу.

В основу побудови не можна покласти ідеальний план, який історик

хотів би накреслити, — все залежить від наявного історичного матеріалу. Які

його характер і форма? Чим він відрізняється від матеріалів інших наук?

Історичні факти одержані з документів, які відзначаються величезною

різноманітністю, а отже такою самою різноманітністю відзначаються й самі

факти. Матеріальні факти, індивідуальні й колективні людські вчинки і дії,

психічні факти — ось усі предмети історичного знання; історик не

спостерігає їх безпосередньо, а відтворює за допомогою уяви. Тому

відтворювані істориками факти суб’єктивні.

Цим історія відрізняється від точних (експериментальних) наук. І все-

таки історик має постійно дбати про те, щоб створювати свої образи з точних

елементів (документальних фактів), прагнучи уявляти собі факти так, ніби

він міг їх бачити й спостерігати сам.

Отримані факти групують згідно з планом, створеним за зразком

сукупності явищ, які спостерігаються в дійсності, припускаючи, що

сукупність явищ минулого аналогічна сукупності явищ сучасності.

Після того, як усі наявні факти відповідно розміщено, завжди є певні

прогалини (внаслідок браку документів). Історик прагне заповнити деякі з

цих прогалин у низках фактів шляхом умовиводів, виходячи з достовірно

відомих фактів. Далі встановлює порядок, у якому розміщено факти. Потреба

розміщувати факти один за одним змушує прийняти за правило методичну

послідовність. Можна викладати послідовно або всі факти, які відбулися в

той самий час, або в тій самій країні, або всі факти одного роду. Будь-який

історичний матеріал можна розподілити за трьома різними порядками:

хронологічний (порядок часу), географічний (порядок місцевостей, який

часто збігається з порядком націй) й порядком за родами дій, який

називається зазвичай логічним. Дотримуватися виключно одного з цих

порядків неможливо: в кожному хронологічному викладі слід робити

відступи в бік географічного або логічного порядку, переходити з однієї

країни в іншу, від одного роду фактів до іншого й навпаки. Але завжди треба

44

вирішувати заздалегідь, який порядок класифікації буде основним, відносно

якого інші будуть лише підрозділами. Нарешті, факти слід звести до певних

формул, щоб спробувати з’ясувати загальні ознаки відношення, й зробити

певні висновки.

Ще слід мати на увазі, що важливість подій вимірюється не значенням

початкового факту, а значенням фактів, що виявилися його наслідками.

Неможливо, отже, арrіоrі не брати до уваги дії окремих осіб і вилучати

часткові факти.

Коли не вистачає будь-якого факту в низці відомих, намагаються

збільшити знання, вдаючись до розмірковування. Виходячи з фактів, відомих

за документами, намагаються вивести судження про нові факти.

При цьому не слід змішувати розмірковування з аналізом документа;

міркувати слід згідно з правилами логіки; якщо воно приводить до

найменших сумнівів, не слід намагатися робити висновки.

Ніколи не слід повертатися до недоведеного припущення й намагатися

перетворити його на впевненість.

Зрештою, щоб висновок був правильним, необхідні дві умови:

1) загальне положення (теза) має бути точним; два факти, які згідно з

ним перебувають у зв’язку один з одним, мають справді перебувати в такій

залежності один від одного, щоб ніколи не відбувався незалежно від першого

другий;

2) для того, щоб загальне положення (теза) було обґрунтованим,

найчастковіший факт має бути відомий детально, оскільки лише

встановивши його, можна виводити загальний емпіричний закон, необхідний

для міркування.

Отже, в історичному міркуванні мають бути:

1) точне загальне положення (теза);

2) ґрунтовне знання фактів минулого.

Щоб стати наукою, історія повинна опрацьовувати факти, надані їй у

формі сирого матеріалу. Вона мусить стиснути їх у описові якісні та кількісні

формули. Вона має відшукати зв’язок між фактами, що становить кінцевий

висновок кожної науки.

Історія, як і всі науки про суспільне життя, потребує описових формул,

щоб виразити властивості різних явищ.

Формула має бути короткою, щоб зручно було нею користуватися;

точною, щоб давати правильне поняття про факт. Між тим, точність знання

про факти людського життя досягається лише шляхом вивчення характерних

деталей, оскільки лише вони дають можливість зрозуміти, чим один факт

відрізняється від інших, і що в ньому було своєрідного. Отже, виникає

суперечність між потребою скорочувати, яка веде до пошуку конкретних

формул, і необхідністю залишатися точним, ставлячи в обов’язок брати

детальні формули. Занадто короткі формули роблять науку неясною і

оманливою, занадто довгі «захаращують» її і роблять марною. Уникнути цієї

альтернативи вдається шляхом компромісу: скорочувати факти, усуваючи

все, що не суворо необхідно для того, аби уявити їх, і вчасно утримуватися

45

від скорочення, ледь тільки останнє загрожує позбавити факт його відмітної

особливості. Слід при цьому володіти чіткою, точною мовою.

Загальні факти складаються з часто повторюваних дій, притаманних

багатьом людям. Слід визначити їхні властивості, поширеність і тривалість.

Щоб вибрати найсуттєвіші, найважливіші факти, слід керуватися

єдиним принципом вибору: це — роль, яку відіграла подія чи особа в

еволюції людства. Слід надавати місце особам і подіям, які вчинили явний

вплив на хід еволюції. Це особи, що змінили стан суспільства, або як творці

чи ініціатори будь-якого зрушення в суспільній свідомості (апостоли,

художники, вчені, винахідники, засновники) або як керівники рухів, голови

держав, партій тощо. Важливе місце тут займає визначення характеру діяча.

Для того, щоб описати (побудувати формулу) подію, слід визначити її

характер і тривалість. Щоб визначити мотиви вчинків і дій, варто вдатися до

зівставлення вчинків, з одного боку, з заявами осіб, які їх здійснили, а з

іншого — з витлумаченням цих вчинків людьми, які спонукали їх здійснити.

Нарешті, потрібно дослідити випадки, на основі яких історик має

зробити узагальнення й вирішити питання: чи є підстави вважати, що

констатована в цих випадках ознака зустрічатиметься в тисячах інших

випадків, що ці випадки дорівнюватимуть середньому. Єдиною законною

підставою може бути те, що ці випадки типові для цілого. Отже, слід вдатися

до методичного прийому типового дослідження.

Доки загальні формули залишатимуться ізольованими, висновок не

буде повним, а оскільки більше неможливо їх зіставляти й зливати разом, то

настає потреба звірити їх і зробити спробу класифікувати, беручи за основу

найбільш схожі одна на одну категорії. І нарешті, вивчення відношень між

одночасними фактами полягає у відшукуванні зв’язків між усіма

різнорідними фактами, які відбувалися в одному суспільстві. Це

здійснюється водночас із пошуками фактів, які породжують подібності чи

відмінності — віднаходженням причин суспільних явищ. А це потребує

довершеного знання умов, за яких здійснювалися явища (факти). Й останнє:

за всіма фактами стояли в минулому люди. Історія є не що інше, як

діяльність людини, суспільної істоти, що ставила перед собою певну мету.

Про це історик повинен пам’ятати.

Відтворення картини минулого — це історичний твір (монографія,

загальна праця, наукове повідомлення, нарис, огляд), що має на меті виклад

результатів роботи історичної побудови, хоч би якими були їхні обсяг і

значення. Передусім історик має чітко усвідомити мету історичного твору, а,

отже властивості обраних ним фактів, знати спосіб розділення предмету,

тобто приведення до певної системи фактів, і прийоми їхнього відтворення та

їхніх доказів.

Далі слід раціонально обрати сюжет наукового твору. В ході написання

наукового твору (монографії) слід дотримуватися трьох вимог:

1) будь-який історичний факт, узятий з документів, можна використати

в праці лише з вказівкою, з яких саме документів його почерпнули, і яка

цінність (достовірність) цих джерел;

46

2) автор має дотримуватися хронологічного порядку, оскільки без

сумніву факти (явища) відбувалися саме в такому порядку й, дотримуючись

його, легше дошукуватися причин й наслідків;

3) назва історичного твору має визначити його предмет.

Ще деякі застереження: в монографії запис доказів якщо й повинен

бути вичерпним, водночас має бути обмежений суворо необхідним. Не слід

зловживати висновками, особливо суб’єктивними й неясними. Правильні

висновки наукового твору зводяться до підсумку досягнутих у ньому

результатів й того, що залишається ще не з’ясованим.

Науковий твір слід постійно поліпшувати, перевіряти, виправляти, щоб

стояти на рівні сучасної науки, бо це — наукова праця, а не витвір мистецтва.

Сучасний етап у розвитку історичної науки характеризується все більш

помітним застосуванням у ній новітніх методів наукового дослідження,

різних технічних засобів, зокрема електронно-обчислювальної техніки,

математичних та інших методів.

47

Розділ ІІІ.

Історичні джерела та їх аналіз

Хто володіє архівними даними, той знає історичну істину. В Україні

826 державних архівних установ, де зберігається 54 млн. одиниць зберігання.

Це є пам’ять держави, пам’ять нації за вісім століть писемної історії.31

Архіви

поділяються на 9 центральних, 27 державних обласних архівів та держархів

Автономної Республіки Крим і 10 галузевих державних архівів. До першої

групи відносяться ЦДАВОВУ, ЦДАГОУ, ЦДІАУ у м. Києві, ЦДІАУ у

м. Львові, ЦДКФФУ ім. Г. С. Пшеничного, Центральний державний науково-

технічний архів України, Центральний державний архів літератури і

мистецтв України. У 2007 р. утворено ще два центральних – Центральний

державний електронний архів України та Центральний архів зарубіжної

україніки.

У кожній з 27 областей нашої держави в обласних центрах існують

Державні архіви (Державний архів Київської обл., Державний архів

Вінницької обл., Державний архів Донецької обл. та ін.). До рівня цих архівів

прирівнюється Державний архів у Автономній республіці Крим

(м. Сімферополь), Державний архів м. Києва (м. Києв) та Державний архів м.

Севастополя (м. Севастополь).

Серед 10 галузевих архівів назвемо подібні установи, де зосереджено

найбільше документів, які розкривають історичну минувшину нашої

держави: Галузевий держархів Служби безпеки України, Галузевий

держархів Міністерства внутрішніх справ, галузеві держархіви Міністерства

закордонних справ України, Міністерства оборони України та ін.

Для нас, істориків-дослідників, виняткове значення мають фонди

Інституту рукопису НБУ НАНУ ім. В. Вернадського.

Національний архівний фонд України – це сукупність документальних

матеріалів, збережених на різних видах носіїв, розміщуються конкретно у

визначених архівах, відображених у назвах архівних закладів. Під час

комплектації та збереження документів історично враховується також

географо-тематичні засади. Так ЦДІАУ знаходяться у м. Києві і м. Львові. В

архіві ЦДІАУ у м. Києві зберігаються переважно документи, які відклалися

на Правобережній Україні (це колишні Київська, Подільська і Волинська

губернії), Лівобережній та Слобідській Україні. Історичний архів у м. Львові

сконцентрував матеріали, створені на терені західноукраїнських земель,

тобто ті, які були свого часу під владою Речі Посполитої, Австрії, а з

1867 р. – Австро-Угорської імперії.

Стрижнем кожного архіву є тематика матеріалів, які відкладалися

протягом десятків років, а то й кількох століть. Прикметним в цьому сенсі є

Центральний державний архів вищих органів влади і управління України

(ЦДАВО України). Він бере свій початок від 1921 р. – року заснування

Центрального архіву революції, в якому були зосереджені документи з історії

революційного руху та документи центральних державних установ від 31

Архіви України: Путівник / Загал. ред. Ірини Матяш. – К.: Горобець, 2007. – С. 4.

48

1917 р. Він змінював кілька назв, 3 липня 1992 р. отримав назву ЦДАВО

України.

Матеріли зосереджені у 3315 фондів, у яких нараховується 2036164

одиниць зберігання. У цих справах представлені документи бурхливих подій

початку ХХ ст., про діяльність Центральної ради, Української народної

республіки; держави гетьмана П. Скоропадського ( квітень-листопад 1918);

документи Радянської України (1917–1991). Унікальні документи, серед них

Універсали Центральної Ради, проекти Конституції Української держави

(1917), Універсал про Злуку ЗУНР і УНР від 22 січня 1919 року, особові

матеріали (листи …) П. Скоропадського, С. Петлюри та інших діячів

революційних потрясінь. Чого вартий власноручно написаний ―Заповіт

Гетьмана Української держави П. Скоропадського 1918 р.‖, який

розпочинається: «Во имя Отца і Сина і Святого Духа. Я, гетьман усієї

України, на підставі ст. 2–4 і тимчасового закону від 1 цього серпня», який

оголошував про складання з себе повноважень гетьмана і передачу влади

демократичним силам.

Центральний державний архів громадських об’єднань України

нараховує 154 фонди, 254915 справ за 1918–199 рр. Документи періоду

Української революції 1917–1920 рр. висвітлюють діяльність багатьох

українських політичних партій: Соціал-демократів (незалежних), Соціалістів-

федералістів, Соціалістів-революціонерів (боротьбистів), Української

комуністичної партії та ін.

Від Служби безпеки України до архіву передано на зберігання понад 34

тисячі архівно-слідчих справ репресованих органами ДПУ–НКВС–КДБ у 20-

50 роки по місту Києву та Київській області (ф.263). У фондах архіву є

документальний комплекс матеріалів радянського партизанського руху

України періоду війни 1941–1945 рр. (документи Українського штабу

партизанського руху, понад 70 партизанських з’єднань). У архіві

зберігаються фонди редакцій партійних газет і журналів, науково-дослідних

установ та навчальних закладів. Тут зберігаються архіви ЦК Компартії

України, ЦК ЛКСМУ та ін.

Одним з найбагатших обласних архівів на документальні матеріали є

Державний архів Харківської області, в якому зосереджені цінні документи з

1780 р. і до наших днів. Особливо він розвивався у роки, коли м. Харків було

столицею. У 1920 р. він був Центральним, а з 1926 р. – краєзнавчим, у

1932 р. – реорганізований в обласний. Сучасну назву отримав з 1941 р. Зараз

у ньому 1900 фондів, у яких міститься 1288 тис. од. зб. У складі архіву є

науково-довідкова бібліотека.

Документи висвітлюють проблеми феодалізму, капіталізму, зокрема

становище селян, робітників, робітничі страйки 1860-х, 1902, 1905–1907 рр.

Низка документів, присвячена установам Харківської губернії з кінця XVII

ст. до революційного перевороту 1917 р., зокрема судових земських, міських

установ. Зверну увагу на кілька фондів: Ф.992. Канцелярія старшого

фабричного інспектора Харківської губернії, де зосереджено 248 справ за

1895–1919 рр. 5 дільничих інспекторів наглядали за виконанням фабричного

законодавства, обов’язкових рішень присутностей з фабричних питань,

49

розглядали скарги робітників, старалися відвернути страйки та ін. Річні звіти

інспекторів про кількість механізмів, обладнання, двигунів, які

використовувались на підприємствах, а також кількість і склад робітників і

оплата, умови життя, кількість виробленої продукції тощо.

Ф.923. ―Харківське губернське з фабричних і гірничозаводських справ

присутствіє‖. Зберігалося 65 справ за 1900–1917 рр. Створене це присутствіє

у 1899 р., його очолював губернатор. Зміст справ: журнали засідання

присутствія, заяви (подання) фабричних інспекторів, циркуляри головного

присутствія, листування про видачу компенсації робітникам заводів та

фабрик, про норми заробітної оплати тощо.

За документами Державного архіву Харківської області добре

простежується виникнення й діяльність харківського ломбарду. Матеріали

про цю установу у справах зосереджують статут, щорічні звіти діяльності

(листування) дирекції з міською думою, банківськими установами з

клієнтами тощо. Цінними для дослідження цієї проблеми є опубліковані звіти

засідань Харківської міської думи, щорічних кошторисів цієї думи та ін.

Детальніший зміст фондів ДАХО описаний у спеціальній довідковій

літературі32

, якою Вам належить ґрунтовно ознайомитися, коли Вам випаде

нагода попрацювати у цьому закладі.

Не менш змістовний матеріал зберігає Державний архів Одеської

області. Цінність цих матеріалів полягає в тому, що вони ґрунтовно

розкривають заселення й розвиток південних регіонів України ще з часів,

коли ці землі були остаточно загарбані Росією у ході двох російсько-

турецьких війн за роки правління Катерини ІІ. Це не тільки офіційні

документи імперії (створення губернаторства, надання м. Одесі статус порто-

франко, адміністративні перетворення.

Мережа центральних, обласних, відомчих архівів слугує

документальною основою вивчення історичних проблем та діяльності

багатьох установ і організацій. Виняткове значення мають архіви установ

(наприклад, КНУ імені Тараса Шевченка), де зберігаються особові справи

співробітників установи, матеріали окремих підрозділів за визначений

період.

32

Державний архів Харківської області: Путівник. – Харків: Харківське книжне видавництво, 1959. – 532 с.;

Государственный архив Харьковской области: Путеводитель. – Изд. 2-е., перераб. – К., 1981.

50

Розділ IV.

Наукові історичні заклади, їх структура та

діяльність

Наукова бібліотека імені М. О. Максимовича Засновано її було на базі бібліотеки Кременецького ліцею, закритого у

1834 р., де налічувалося 34 тис. книжкових одиниць. У подальші 30 років

(1834—1864 рр.) книжкові фонди бібліотеки зросли тільки на 114 тис.

книжкових одиниць. До жовтневого перевороту 1917 р. щорічно на

придбання літератури витрачалось від 4 до 15 тис. руб., на які протягом року

купувалося 3—5 тис. книжок.33

Поповнювалися бібліотечні фонди також за

рахунок пожертвувань і дарунків професорів університету, таких, як

М. Х. Бунге, М. І. Костомаров, І. В. Лучицький та ін. Велику увагу Рада

університету, а саме вона керувала бібліотекою до 1886 р., приділяла

комплектуванню фондів. Помітне місце в них посідала іноземна періодика.

Професорсько-викладацький склад та студенти могли користуватися

книгами в читальному залі по 6 год. на день, абонемент працював лише тричі

на тиждень (по 3 години).

Подібно до багатьох бібліотек Росії, бібліотека Університету

св. Володимира до 90-х років ХІХ ст. не мала систематичного каталогу.

Читачі користувалися тільки алфавітним картковим каталогом, складеним у

50-х роках ХІХ ст. бібліотекарем Красовським (потім цей каталог було

надруковано як тритомник); продовження алфавітного каталогу як додаток

друкувалося в «Университетских известиях». У 60-х роках було зроблено

спробу створити систематичний каталог, але безуспішно, оскільки

бібліотечна комісія не прийняла запропонованої класифікаційної схеми

систематичного каталогу34

.

Наприкінці ХІХ ст. професор В. А. Кордт розробив схему

систематичного каталогу і схему розстановки книг нових надходжень, яка

існує й досі. Велику увагу комплектуванню книгозбірні Київського

університету приділяли професори університету С. І. Маслов,

В. С. Іконников, М. К. Грунський та інші. Бібліотекар Юр’ївського

університету, а згодом Університету св. Володимира Веніамін Кордт в

одному з листів до В. С. Іконникова наводить цікаві дані про один зі шляхів

комплектування фондів бібліотеки — передання особистих бібліотечних

колекцій колишніх професорів та громадських діячів до бібліотеки. Так,

наприклад, бібліотека Університету св. Володимира отримала бібліотеку

М. І. Костомарова (1266 одиниць), бібліотеку О. М. Лазаревського (10000

одиниць), бібліотеку колишнього Київського, Подільського та Волинського

33 Кузьменко Г. С., Недоступ Н. М. Наукова бібліотека // Науковий щорічник за 1958 рік. — К., 1959. —

С. 411. 34 Там само. — С. 411—412.

51

генерал-губернатора Д. І. Бібікова (16000 одиниць)35

. Проте є свідчення, що

кількість книг бібліотеки Д. І. Бібікова, котру передала його донька,

становить 14000 одиниць36

. До фондів бібліотеки Університету

св. Володимира надійшли також приватні бібліотеки професора й ректора

університету М. Х. Бунге, професора медицини І. Сікорського. За радянської

доби ці колекції було передано Національній бібліотеці України НАНУ імені

В. І. Вернадського.

Професори університету самі часто працювали в бібліотеці, писали

великі бібліографічні дослідження. Так, В. С. Іконников опублікував

«Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского

университета св. Владимира», який має наукову та пізнавальну цінність і

сьогодні.

Складною виявилася доля університетської бібліотеки за радянської

доби. У зв’язку з реорганізацією університету у 1920—30-ті роки

змінювалися структура й книжковий фонд бібліотеки. У 1926 р. з

університету виділяються медичний і педагогічний інститути, а сам

університет стає Інститутом народної освіти ім. М. П. Драгоманова,

внаслідок чого 700-тисячний фонд бібліотеки було поділено на три нерівні

частини, а ще одну велику частину книжкового фонду разом з бібліотечним

приміщенням передано Всенародній бібліотеці України (нині — Національна

бібліотека України імені В. І. Вернадського — філія № 1).

Після 1933 року, коли відновлюється університет, розпочинається

новий підхід до комплектування бібліотеки. Тільки після 1945 р. почався

бурхливий розвиток її книжкового фонду. Напередодні святкування 150-

річчя заснування Київського національного університету імені Тараса

Шевченка у фондах університетської бібліотеки налічувалося 3 млн. книжок

та журналів. Щороку її фонди поповнювалися 140—150 тисячами

примірників вітчизняних видань. Понад 27 тис. читачів — студентів,

аспірантів, викладачів, наукових працівників — на 10 абонентах та в 30

читальних залах щорічно одержували по 2,5 млн. книжок та журналів37

. У

1994 р. масив бібліотеки університету становив 3,5 млн. примірників

друкованої продукції38

.

Співробітники бібліотеки плідно працюють над пропагандою наукової

літератури. Організовуються виставки, присвячені знаменним датам,

проводяться щотижневі «Дні інформації» про нові надходження до

бібліотеки. Підготовлено й опубліковано покажчики літератури. Сучасна

Університетська бібліотека імені М. Максимовича складається з декількох

35 Центральний державний історичний архів України у м. Києві. — Ф. 846. — Оп. 1. — Спр. 50;

Войцехівська І. Н. Історичне джерелознавство у творчості В. С. Іконникова // Рукопис дис... докт. іст.

наук. — К., 2000. — С. 26. 36 Колесник Е. А. Книжные коллекции Центральной научной библиотеки Академии наук имени

В. И. Вернадского. — К., 1987. — 115 с. 37 Недоступ Н. М., Колодько Л. О. Наукова бібліотека університету // Вісн. Київ. ун-ту. Іст.науки. — К.,

1984. — Вип. 26. — С. 117—118. 38 Нестеренко В. І. Історія наукової бібліотеки Київського університету ім. Т. Г. Шевченка // Бібліотечний

вісник. — 1994. — № 5—6. — С. 30—33.

52

структурних наукових підрозділів і читальних залів, які функціонально

виконують важливі науково-навчальні й виховні завдання. Зокрема, фонд

рідкісних та цінних видань, очолюваний К. Кучмай плідно працює над

виявленням, систематизацією важливо цінних історичних книжкових джерел,

які є пам’ятками світового рівня. Вони окрім наукової культурно освітньої та

інформаційної цінності мають величезну матеріальну вартість. Серед 3,5 млн.

примірників загального фонду тут знаходяться понад 12 тис. примірників, які

хронологічно охоплюють XV–ХХІ ст. Основою цього фонду є 7 тис.

стародрукованих видань XV–ХVІІ ст., серед них є колекційне зібрання

―Праці професорів, викладачів та співробітників Університету св.

Володимира‖(понад 16 тис. праць), 4 тис. примірників нелегальних та

заборонених книг39

.

Враховуючи надзвичайну цінність видань, співробітники бібліотеки

переводять текстовий зміст на оцифровані видання, сканують їх і створили

загальнодоступний фонд цифрових копій. На 2012 р. він нараховує 2845

повноцінних посторінкових копій і 4351 одиниць від сканованих титульних

сторінок стародруків. Користувачі можуть ознайомитися з цими виданнями

(копіями) зайшовши на університетський сайт – www.rare.univ.kiev.ua40

.

У бібліографічному відділі Наукової бібліотеки імені

М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса

Шевченка до послуг студентів є такі каталоги: Алфавітний каталог книг

(слов’янським шрифтом — до 1981 р., латинським — до 1958 р.);

Систематичний каталог, який охоплює літературу по рубриках: *Марксизм-

ленінізм, *Всесвітня історія, *Історія СРСР, *Археологія та ін. Існує

спеціальний Систематичний каталог авторефератів дисертацій; Алфавітний

каталог дисертацій; Абетковий каталог періодичних вітчизняних та

зарубіжних видань; Алфавітний каталог книг латинським шрифтом тощо.

Як у приміщенні каталогів, так і в кімнаті бібліографії чергують бібліографи,

які оперативно підкажуть, як знайти ту чи іншу книжку, оформити

замовлення на неї тощо.

У кімнаті наукової бібліографії, крім поточної та ретроспективної

бібліографії, є систематична картотека статей, довідкові й бібліографічні

ретроспективні покажчики літератури. У Науковій бібліотеці імені

М. О. Максимовича сьогодні є близько 90 тис. примірників науково-

довідкової літератури. Серед них відзначаємо багатотомне довідкове видання

В. І. Межова. Рекомендую звернути увагу на другий том, де описується

література, що побачила світ у 1865—1876 рр. Вона висвітлює у відповідних

розділах по роках життя російських діячів41

. До раритетів бібліографічного

відділу бібліотеки віднесемо й 4-й том цього ж видання (СПб., 1884. —

408 с.), де описано літературу за 1865—1876 рр., присвячену історії

російської словесності й мови, яка розписана по таких розділах: історія

39

Кучмай К. Рідкісна книга до Ваших послуг // Київський університет. – 2012. - №8-9 (травень). – С. 3. 40

Там само. 41 Русская историческая библиография / Сост. Межов В. И. — СПб., 1882. — 458 с.

53

російської словесності; каталоги книг і статей; бібліографічні покажчики;

хрестоматії. До цінних надбань фондів нашої бібліотеки віднесемо книгу

«Русская историческая библиография. Год 1855» (СПб., 1861. — 159 с.). У

ній описано опубліковану продукцію за розділами: історія Росії (літописи,

акти, грамоти). В інших розділах відшукаємо літературу про російські

православні монастирі, періодичні видання (збірники, записки, газети).

Інтерес у дослідників радянських часів викликають довідкові видання

бібліографічного відділу Наукової бібліотеки ім. М. О. Максимовича.

Наприклад, щорічний бібліографічний покажчик «Українська РСР у пресі

СРСР і зарубіжних країн» до 1989 р. (виходить з 1956) містить інформацію

про твори друку, видані в союзних республіках, зарубіжних країнах, що

пов’язані з Україною. Покажчик складається з двох частин: «Українська РСР

у пресі СРСР» і «Українська РСР у пресі зарубіжних країн». До поточних

належить, приміром, покажчик «Кольский полуостров. Указатель

отечественной литературы о Мурманской области за 1984 год. — Ч. 1.

Общественно-политическая жизнь области, физическая культура и спорт —

литературная жизнь, история. Рецензии на ранее вышедшие краеведческие

книги». — Апатиты, 1987. — 263 с., а також «Україна у Великій Вітчизняній

війні». Рекоменд. бібліографічний покажчик. — К., 1989. — 87 с., який

увібрав у себе праці, спогади, мемуари, опубліковані протягом останніх 5

років.

Нещодавно в бібліотеці було відкрито комп’ютерний клас. Тепер усі

нові закони і постанови Верховної Ради, зокрема, зберігаються тут. Така

інформація користується великим попитом у студентів. Також через

комп’ютер можна одержати інформацію про передплатні видання в Україні

та в університеті, про літературу, яку бібліотека одержує від Фонду Сороса,

про праці викладачів університету та інших вузів країни. Грант фонду

«Відродження» «Кожному студентові — сучасні можливості» надав змогу

придбати для бібліотеки факс-модем, комп’ютер, а також організувати

підрозділ, де студенти можуть довідуватися про змогу навчання за кордоном.

Поповнився бібліотечний фонд і змістовною літературою, яку

подарували посольства Італії, Німеччини, Іспанії. Це також допомогло нам у

відкритті читального залу іноземної літератури в інституті міжнародних

відносин. А відділ рідкісної книги поповнився ще одним виданням зі

штампом університету. Це одна з книг, яку під час війни гітлерівці вивезли

до Німеччини.

27 грудня 2012 року ректор Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, Леонід Васильович Губерський виступив із ―Звітом

про роботу за період з грудня 2010 по грудень 2011 рр.‖ на конференції

трудового колективу нашого університету, в якому, зокрема, зупинився на

розвитку ―Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича‖. Він навів цікаві цифри

про нашу наукову бібліотеку. Ось кілька з них.

Загальний фонд Наукової бібліотеки нині становить 3,4 млн.

примірників. У 2011 р. бібліотека отримала 28795 примірників документів на

54

суму 1,1 млн. гривень, зокрема отримано 5304 журналів, 11417 газет. У

чотирьох базах даних є 12122 повнотекстові журнали англійською мовою.

Уся інформація про ці ресурси виставлена на сайті бібліотеки (http:

//www/library.univ.kiev.ua/trial.php3).

Важливим напрямком діяльності Наукової бібліотеки нашого

університету є міжнародний документообмін. Бібліотека веде

документообмін зі 101 організацією країн Східної та Західної Европи,

Америки та Азії. Наприклад, у 2011 р. отримано 568 примірників

англійською мовою, із 45 бібліотеками України здійснюється активний

книгообмін. Бібліотека нашого університету проводить фахові науково-

практичні конференції. Так, у 2011 р. провела науково-практичну

конференцію ―Бібліотека як науково-інформаційний, освітній та культурний

центр вищого навчального закладу‖, у якій брали участь 200 осіб.

Співробітники бібліотеки імені М. Максимовича укладають анотовані

бібліографії, у тому числі ―Михайло Петрович Драгоманов (1845–1895)‖, у

якій описано праці автора і рецензії на його роботи за 1864–2009 рр.

(приблизно 1230 назв). Друга публікація ―Михайло Драгоманов. Бібліографія

(1861–2011)‖ вміщує 6 тис. позицій. Вийшов друком покажчик ―Бібліографія

видань творів і листів М. В. Гоголя (1829–2010)‖ (2841 позиція).

Продовжується збір матеріалів на тему ―Історія бібліотеки

Університету св. Володимира (1834–1920): документи і матеріали‖, для

бібліографічного довідника ―Керівники (ректори) Київського університету

(1920–1930 рр.)‖ та для постійної діючої бібліографічної теми ―Михайло

Олександрович Максимович‖42

.

У 1997 році бібліотека університету підключилася до мережі Інтернет.

Це було конче потрібно, адже бібліотека — методичний центр вузівських

книгозбірень України.

Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського Була заснована у 1918 році як Всенародна бібліотека України.

В. І. Вернадський, який очолював Комісію з організації бібліотеки, радив

«створити в Україні велику бібліотеку світового типу, в якій було б зібрано

твори, думки й знання з усіх наук, таку бібліотеку, яка дала б змогу, не

виїжджаючи з країни, мати можливість ознайомитися в повному обсязі зі

світовою літературою по всіх галузях людського розуму, всіма мовами»43

.

НБУВ — одна з найбільших бібліотек в Україні (сьома у світі). У її

фондах — 12 мільйонів одиниць зберігання: збірники стародавніх пам’яток

слов’янської писемності, рукописні книги XI—XVIII ст., історичні

документи XVI—XVIII ст., архіви і таке інше. Щорічно до фондів НБУВ

надходить близько 200 тисяч примірників, з них 75 тисяч — література

42

Звіт ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Губерського Леоніда

Васильовича… за 2011 р. – С. 77. 43 Центральная научная библиотека им. В. И. Вернадского Академии наук Украинской ССР. Краткий

путеводитель. — К., 1989. — С. 3; Національні скарбниці знань / ТРК ―Глас‖, 2009. - Диск

55

іноземними мовами. Фондами НБУВ щорічно користується понад 40 тисяч

читачів, їм видається близько 3-х мільйонів видань.

На першому поверсі нового приміщення по проспекту 40-річчя

Жовтня, 3 розміщується Відділ довідково-бібліографічного обслуговування

(каталоги). На другому поверсі — два пункти видачі літератури і 11

читальних залів, зокрема, зал гуманітарних наук та зал для науковців.

У каталогах зібрано картки книг з 1940 року, хоча бібліотека має

великі фонди дореволюційних видань. Вимоги на книги до 1940 року

приймаються у відвідувачів без шифрів. Слід звернути увагу на наявність

Генерального каталогу бібліотеки, який відбиває всю наявну літературу

НБУВ, доступ до якого читачам практично обмежений.

Система каталогів НБУ імені В. І. Вернадського — основний носій

інформації про фонди бібліотеки. Алфавітний і систематичний каталоги

віддзерклюють фонди головного зберігання. У лівому крилі розміщується

абетковий каталог, а в правому — систематичний. Окрім них є ще такі

каталоги:

— книг, надрукованих цивільним шрифтом, розпочинаючи з 1940 року;

— книг, надрукованих латинським шрифтом;

— дисертацій;

— авторефератів дисертацій;

— часописів і видань, що продовжуються, надрукованих цивільним

шрифтом;

— об’єднаний алфавітний каталог зарубіжних книг, що надходять до фондів

бібліотеки.

Систематичні каталоги, розміщені у правому крилі:

— генеральний систематичний каталог книг, надрукованих цивільним

шрифтом;

— генеральний систематичний каталог книг, надрукованих латинським

шрифтом;

— систематичний каталог дисертацій (захищених у наукових закладах

України з 1951 р.);

— систематичний каталог авторефератів (з 1986 р.).

Досвідчені консультанти нададуть інформацію з пошуку потрібної

літератури: по абетковому (261 93 22) і систематичному (261 93 29)

телефонах. Пошуку літератури допоможуть співробітники довідково-

бібліографічного обслуговування (к. 221). У цьому відділі є понад 130 тис.

примірників вітчизняних і зарубіжних довідників і бібліографічних видань.

У Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського створено

інформаційний центр «Інформаційний ресурс Internet-вузла

http://www.nbuv.gov.ua/», у якому зібрано бібліографічні ресурси: 100 тис.

каталожних записів з 1994 р., 16 тис. рефератів наукових видань з 1998 р.,

каталог дисертацій з 1993 р. у кількості 17 тис., каталог авторефератів

дисертацій з 1993 — 22 тис. записів, картотека у 830 тис. записів, виданих

56

1980—1996 рр., 2 тис. абеткового покажчика журналів з 1994 р. Електронні

тексти — 3 тис. книг, статей, авторефератів; 2,2 тис. текстів авторефератів

дисертацій, що надійшли з 1998 р.; комп’ютерні верстки праць наукових

установ, переданих НБУВ; раритети бібліотеки, приміром, Київські

глаголичні листки Х ст. і Львівський Апостол 1574 р. Поряд із власними

ресурсами подається значна підбірка Internet-адрес національних, галузевих

бібліотек й інформаційних центрів України, путівники по зібраннях

електронних книг і періодичних видань тощо.

До найцікавіших новітніх довідникових видань належить праця,

підготована вченими Інституту біографічних досліджень — одного з

наукових підрозділів НБУ імені В. І. Вернадського — перший випуск студій,

де публікуються біографічні дослідження, що розкривають проблеми

розвитку біографістики в різних регіонах України та видатних українців із

зарубіжних біографічних словників44

. Перший розділ праці присвячено

теоретичним і методичним проблемам складання Українського біографічного

словника (УБС). У статтях В. С. Чишка, В. І. Попика, О. А. Брайчевської

висвітлено роздуми про принципи та засади написання біографій, їхнє місце

в історичній бібліографії. Тут подаються рекомендації, на основі яких

потрібно готувати матеріали до наступних випусків УБС. У дослідженні

Я. Ісаєвича простежуються основні етапи розвитку української

біографістики. У конкретних матеріалах відтворюється історія України в

біографіях її видатних діячів. У змістовних студіях, присвячених Лесю

Курбасу, Кіндрату Лохвицькому, Оникію Малиновському та іншим забутим

або мало знаним діячам культури України, апробується інформація, методи

та стилі опису їхньої діяльності45

.

Заслуговує на увагу історика книгознавства бібліографічний

покажчик С. Й. та С. С. Петрових про книгу в Україні. Це задумане

багатотомне видання, в якому буде описано книги, що вийшли в Україні за

період 1861—1917 рр. У праці описано 2048 позицій, які досить повно

розкривають стан книжкової справи на теренах України46

.

Національна парламентська бібліотека України Заснована 3 березня (19 лютого за старим стилем) 1866 року, через

чотири роки після Московської (1862). Її було створено як публічну.

Розташовувалася в будинку Дворянського зібрання (три кімнати) на розі

нинішнього Майдану Незалежності та Хрещатика, де зараз — будинок

Укрпрофради. У її створенні активну участь узяли професори університету

св. Володимира Рахманінов, Костянтин Феофілактов, письменник, директор

1-ї класичної гімназії Олексій Андріяшев, голова Київської комісії з розгляду

давніх актів Михайло Юзефович (історик, архівіст, поет, археолог, один із

засновників «Архіву давніх актів»).

44 Українська біографістика.: Зб. наук. праць. — Вип.1. — К., 1996. — 220 с. 45 Там само. — С. 3—5, 90—95 та ін. 46 Петров С. Й., Петров С. С. Книга в Україні: Друга половина ХІХ — початок ХХ ст. (1861—1917).:

Бібліографічний покажчик. № 1 «А». — К., 1996. — 222 с. + додатки.

57

Вижити бібліотеці допомогли меценати: цукрозаводчик граф Олексій

Бобринський пожертвував на книгозбірню 500 рублів сріблом, губернатор

Іван Фундуклей — 40 рублів і кілька своїх праць з історії Києва та Київської

губернії, 11 меценатів пожертвували на книгозбірню по 100 рублів, а за це

отримали офіційне звання фундаторів бібліотеки. Серед них були відомі

банкіри та купці, такі, як Ізраїль Бродський, Горович, Ліббе, Микола Хряпов,

Григорій Галаган та ін.47

Першим бібліотекарем було призначено відставного

полковника Олександра Кроткова, а з 1879 року — Стефана Ярославського,

який пропрацював у бібліотеці 46 років48

.

Під час окупації Києва німецькими фашистами, згідно з

розпорядженням Розенберга, з бібліотеки було вивезено 51,2 тис.

найцінніших книг, зокрема близько 7 тисяч стародруків, унікальне зібрання

дореволюційної періодики, колекції. У 1964 р. під час пожежі згоріло майже

мільйон одиниць фонду, зникли обмінові документи, каталоги49

.

Серед унікальних новітніх довідкових видань НПБУ назвемо лише

кілька: «Друкований каталог українознавчої книги державних бібліотек та

музеїв України 1798—1923. Вип. 1. 1808—1900» (К., 1999. — 295 с.) та

«Російськомовна книга у фондах Національної парламентської бібліотеки

України 1816—1929: Каталог» (К., 1999. — 365 с.).

Вам, майбутнім фахівцям вітчизняної історії, раджу ознайомитися зі

щорічним (з 1968 р.) довідковим виданням «Історія України. Бібліографічний

покажчик. 1993» (К. — Львів, 1997. — 308 с.), де описано літературу,

історичні дослідження, що побачили світ протягом року. Літературу, джерела

описано по галузях історичних наук. Приміром, розділ 1. «Історична наука в

Україні. Персоналії». Є окремі рубрики, зокрема «Наукова робота в Україні»,

у якій зафіксовано зміст наукових конференцій, конгресів, діяльність

наукових установ тощо. Всю літературу систематизовано відповідно до

періодів історії України. До цього видання додаються іменний, предметний

та інші покажчики.

Не менш цікавим є покажчик «Українська книга. 1808—1923» (К.,

1996. — 176 с.), який завершується допоміжним науковим апаратом

(авторським та іменним, хронологічним покажчиками, а також покажчиком

місця видання та ін.). Особливо цінним є те, що після опису книги подається

шифр її зберігання в НПБУ, отже, вам уже не потрібно шукати його в

каталозі.

Кілька слів про структуру НПБУ. Тут є 2 читальних зали: один для

парламентарів держави та науковців, другий — Олександрівський,

розрахований на 430 посадочних місць. Загальний фонд бібліотеки — майже

4,5 млн. одиниць 60 мовами світу. Щорічно бібліотеку відвідує майже 100

тис. осіб. Користування фондами бібліотеки платне.

47 Зворовський С., Ганченко П. Скарбниця мудрості // Культура і життя. — 1996. — 7 лютого. 48 Зворський С., Ганченко П. Подвижники храму знань // Культура і життя. — 1990. — 14 лютого. 49 Александрова О. Доля книжкових зібрань // Культура і життя. — 1996. — 21 лютого.

58

Національна історична бібліотека України

Відкрита у 1939 р. Під час тимчасової окупації Києва фашистами у

1941—1943 рр. будівлю бібліотеки було зруйновано, книжковий фонд

розграбовано (близько 550000). У 1952 р. бібліотека відновила існування. На

початку 80-х років у її фонд налічувалося 700000 примірників зберігання. Тут

зберігається література з історії України, Росії, колишнього СРСР, археології,

літературознавства, філософії, релігієзнавства та інших суспільних наук. У

фонді рідкісних видань — близько 18 тис. томів, зокрема «Новый завет»

(1580), «Библия» (1581), «Эвхологон» П. Могили, «Ключ разумения» (1659)

І. Галятовського та інші цінні видання. У 1982 р. в бібліотеці було записано

15 тис. читачів, щорічно видавалося 500000 одиниць. Бібліотека має 5

читальних залів на 126 місць. Вона розміщала по вул. Лаврській (колишня

вул. Січневого Повстання), 2150

.

Працівники довідково-бібліографічного відділу бібліотеки плідно

складають довідкові видання. До найцікавіших та найзмістовніших віднесемо

покажчик літератури з історії України. Зупинимося на випуску за 1992 р. Це

вже 25-й том у серії щорічних покажчиків. Як і інші випуски, він включає

бібліографічні описи книг, статей, інших друкованих матеріалів,

опублікованих протягом зазначеного в титулі року, а також історичних

праць, які з різних причин не віддзеркалено в покажчику 1991 року.

Його упорядники Т. А. Прилипко, М. А. Лук’яненко, З. М. Мусіна,

І. В. Бондаренко виділили 16 розділів, у яких хронологічно описано наукові

студії з історії України. Візьмемо для прикладу перший розділ «Історична

наука України», який, у свою чергу, поділяється на 7 частин: «Проблеми

дослідження історії України», «Конференції, конгреси та інші наукові

форуми», «Музеї», «Пам’ятки історії та культури. Їх охорона», «Викладання

історії. Спеціальні історичні дисципліни» (6—34 ст.). Загалом це 315 позицій.

Є ще один розділ — «Україна в першій половині XIX століття». У ньому

виділено 4 підрозділи, і це, зокрема, «Суспільно-політичний рух», де у

спеціальній рубриці «Декабристи» є 2 позиції. Ось як описали автори одну з

них: «В селе Каменке... у Давыдовых»: (за рукописом 20-х років XIX ст.):

Фрагменти третього розділу матеріалів В. Ф. Райдоровського // Архіви

України. — 1992. — № 5—6. — С. 90—95.51

Укладачі використали тематично-абетковий принцип розміщення

матеріалу, виділили підрубрики, присвячені ювілейним датам, зокрема

видатним діячам історичної науки: М. І. Костомарову, М. Є. Слабченку,

композитору М. В. Лисенку та ін.52

. Так, у 1992 р. відзначено 110-ту річницю

народження академіка ВУАН М. Є. Слабченка. Низку праць (5 позицій)

описано в згаданому нами покажчику53

.

50 Историческая библиотека УССР // Киев: Энциклопедический справочник. — К., 1982. — С. 212. 51 Історія України: Бібліографічний покажчик. 1992 рік. — К., 1994. — 304 с. 52

Там само. 53

Державна історична бібліотека України. 1938–2009: Путівник до 70-річчя / Розробка видавництва

«ВАРТО», 2009. - Диск

59

Львівська національна наукова бібліотека імені В. С. Стефаника

Це одна з найбільших науково-інформаційних установ України.

Формально ЛННБ ім. В. Стефаника було засновано 2 січня 1940 р., проте її

коріння сягає ХVІ ст. Вона відбрала у свої фонди 84 відомчих і приватних

бібліотеки м. Львова та західного регіону України. Зокрема, до неї увійшли

фонди бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка і Народного дому,

збірки яких на той час становили близько 500 тис. одиниць зберігання;

частина бібліотеки-архіву «ставропігії», значна частина збірки Оссолінських,

бібліотеки зруйнованих монастирів та ін.

У фондах сучасної ЛННБ ім. В. Стефаника близько 7 млн. одиниць

збереження, зокрема найбагатша у світі збірка україніки – це українські

книги XVIII – початку ХХ ст. та українська й іноземна періодика ХІХ ст. –

першої половини ХХ ст. (понад 3 млн. од. зб.) і унікальні колекції Інкабул

стародруків, палеотипів (250 тис. од. зб.) та картографічних видань XVI –

XVIII ст. (понад 15 тис. од. зб.). Унікальними є збірки творів українського і

світового мистецтва – гравюри, рисунки, акварелі, гуаші, ноти та найбільша в

Україні колекція творів вітчизняних і зарубіжних композиторів (350 тис. од.

зб.), а рукописна україніка XVII – ХХ ст. становить близько 120 тис. од. зб.54

Генеральний директор ЛННБ імені В. Стефаника, член-кореспондент

НАН України, д. і. н., професор М. М. Романюк розповідає, що фондами

бібліотеки щороку користується понад 300 тис. читачів, а книговидача

становить близько 2 млн. од. зб. Зараз у бібліотеці працюють 426

співробітників, серед них 4 доктори і 22 кандидати наук. Серед колективу є

прихильники двох наукових шкіл: дослідників української книги та

дослідників української періодики.55

У 13 читальних залах (загальних, галузевих і спеціальних)

обслуговуються науковці України та зарубіжжя, а також мешканці м. Львова

й студенство. У складі бібліотеки 12 фукціональних, 8 наукових та науково-

дослідний центр періодики. Наприклад, у головному корпусі, а їх усьго 8, по

вул. Стефаника, 2 розміщено відділи: бібліотекознавства, наукової

бібліографії, систематизації, комплектування, опрацювання, рукописів,

бібліотечних фондів та ін. Є відділи рідкісних видань, реставрації та

консервації книг тощо. Основними напрямами наукової діяльності бібліотеки

є участь у підготовці національної бібліографії української книги та

періодики, науково-бібліографічне розкриття книжкових, рукописних,

мистецьких фондів, книгознавчі дослідження та інші види діяльності.

Фонд відділу україніки налічує 300 тис. одиниць зберігання. Це цінні

прижиттєві видання класиків українського письменства, колекція української

преси кінця ХІХ — початку ХХ ст., еміграційні видання, бібліографічні

покажчики.

54

Див. детальніше: Романюк М. М. Віки науково-дослідницької праці та видавничого поступу // Львівська

національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника: покажчик видань бібліотеки та літератури про

її діяльність (2006-2009) – Львів, 2010. – С. 3-4. 55

Там само. – С.4

60

Фонд відділу радянської книги — це 250 тис. одиниць зберігання.

Передусім у ній є колекції стародруків, колекція нелегального та

забороненого друку, мініатюрних видань, рідкісної періодики. Пешодруки

Ш. Фіоля, Ф. Скорини, В. Вуковича, І. Федорова, Львівського братства,

Києво-Печерської та Почаївської Лавр. Заслуговують на увагу Євангліє

початку ХVІІ ст., Універсал гетьмана Григорія Лободи 1599 р., Опис України

Боплана. — Руан, 1660 р.; Шедель Гартман. Книга Хронік та ін. шедеври

книжкової справи, написані цивільним, кириличним, глаголичним та

латинським шрифтами.

Відділ рукописів — найбагатший центр документальної спадщини

українського народу, налічує понад 10 тис. одиниць зберігання ХІІІ—ХХ ст.

Значний фонд рукописних матеріалів І. Я. Франка та його дітей, зокрема

Петра.

Унікальні фонди відділів: мистецтв, графіки, нот, зокрема видання

М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Лисенка та ін.

Сучасні бібліографічні видання ЛННБ ім. В. Стефаника, присвячені

опису української періодики, потребують теоретичного усвідомлення й

повного бібліографічного опису. Доктор історичних наук М. М. Романюк та

старший науковий працівник бібліотеки М. В. Галушко висловили бачення

цього питання, запропонувавши схему повного бібліографування

періодичних видань, висунувши при цьому сім умовних підрозділів:

І. Заголовок опису та відомості про видання; ІІ. Відомості про авторство

вихідні дані; ІІІ. Кількісні відомості про видання; ІV. Примітки: відомості

про суттєві зміни назв, додатки до видання, спеціальні випуски та ін.;

V. Розширена анотація; VІ. Література про видання; VІІ. Архівні джерела.

Перелік назв бібліотек, музеїв, архівів з зазначенням шифру чи номера, під

яким видання зберігається у фондах. Ці підрозділи мають конкретну

розшифровку, з ви ознайомитесь, за бажання, з працею названих авторів. У

ній ви побачите практичні описи періодичних видань, що зберігаються в

ЛНБ ім. В. Стефаника56

.

Матеріали про фонди бібліотеки ім. В. Стефаника у місті Лева ви

знайдете в буклеті «Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника». Про нові

публікації, які готує до друку ЛНБ ім. В. Стефаника на кожний рік,

читацький загал інформує спеціальне видання57

.

Короткий огляд історії найбільших бібліотек України переконує, що

тут зібрано велику кількість історичних праць, які широко використовують

студенти-історики та мешканці міста. Замовлення літератури в них завжди

розпочинається з опрацювання бібліографічних фондів цих бібліотек. Ми

будемо мати можливість на практиці ознайомитися й вивчити роботу

бібліографічно-довідкових відділів цих книгозбірень, оскільки програмою

спецкурсу передбачено виробничу практику.

56

Схема повного бібліографічного опису періодичного видання. — Львів: У надзаг.: Нац. акад. наук.

України ЛНБ ім. В. Стефаника, 2000. — С. 4. 57

Каталог видань Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. — Львів, 2001. — 13 с.

61

Розділ V.

Історична наука в Київському університеті імені Тараса

Шевченка

Історичний факультет — один з найстаріших у Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка — має славну історію.

Факультет було створено в 1834 р. як відділ філософського факультету.

Протягом різних періодів існування він називався: історико-філологічний,

історико-філософський, історико-економічний і, нарешті, історичний.

Початок діяльності факультету пов’язаний з іменами визначних

учених-істориків М. О. Максимовича, М. І. Костомарова,

О. О. Котляревського, В. Б. Антоновича.

Піонером вивчення всесвітньої та вітчизняної історії в Київському

університеті став М. О. Максимович (1804—1873) перший ректор (1834—

1835), видатний учений і громадський діяч. Серед його наукового доробку

університетського періоду були монографія «Исторический быт России, или

Повествование о достопамятных событиях в русской земле и о деяниях ее

православных государей» (М., 1842), статті з історії козацького та

гайдамацького рухів58

. З ініціативи вченого з’явився альманах «Киевлянин»,

де публікувалися статті з історичної минувшини краю. У Києві формується

специфічна наукова стилістика Максимовича-історика: невеличкі статті-

«причинки» до якоїсь проблеми, яка все-таки отримує всебічний розгляд59

.

Кілька наукових розвідок з місцевої історії, як складової частини

російської, опублікував В. Ф. Домбровський60

(1810—1845). Більш відомою

була його діяльність на ниві пошуку, збирання, вивчення історичних джерел,

складання стислих описів архівів Волині. Вчений став одним із засновників

Київської археографічної комісії, а віднайдені ним історичні документи

становили третину загальної кількості документів, що увійшли до двох

перших відділів першого тому «Памятников, изданных Временною

комиссией для разбора древних актов» (К., 1845)61

.

З Київським університетом пов’язаний один з етапів науково-

педагогічної діяльності видатного історика М. І. Костомарова (1817—1885).

Його перебування в університеті було коротким (4 червня 1846 — 29 березня

1847), але плідним. Основну увагу він зосередив на вивченні історії козацтва,

козацько-селянських повстань 20—30-х рр. ХVІІ ст., підготував до друку

козацькі літописи С. Величка і Г. Граб’янки. Арешт у 1847 р. завадив 58

Максимович М. А. О Петре Конашевиче-Сагайдачном / По поводу труда Срезневского «Запорожская

старина» // Москвитянин. — 1843. — Ч. 5. — № 10. — С. 347—370; Його ж. Известия о гайдамаках:

Замечания на книгу Г. Скальковского «Наезды гайдамак на Западную Украину в 18 столетии». —

Одесса, 1845. — 230 с. // Москвитянин. — 1845. — Ч. 3. — № 5, 6. — С. 45—68. 59

Короткий В. А., Біленький С. Г. Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в

першій половині 19 століття. — К., 1999. — С. 185—189. 60

Домбровський В. Ф. Острожская старина // Киевлянин. — 1840. — Кн. 1. — С. 81—118; Його ж. Очерк

г. Чернигова и его области в древнее и новое время. — К., 1846. — 49 с. 61

Журба О. І. Київська археографічна комісія 1843—1921: Нарис історії і діяльності. — К., 1993. — С. 40—

42.

62

М. І. Костомарову викладати в Києві, а спроба відновити цю діяльність у

1863—1864 рр. виявилася невдалою62

.

У 40—50-х рр. ХІХ ст. курси російської історії читав П. В. Павлов

(1823—1895) — один з найкращих тогочасних лекторів університету63

. Після

його від’їзду до Санкт-Петербурга кафедра російської історії залишалася

вакантною. Періодично її заміщували професори загальної історії,

насамперед О. І. Ставровський (1809—1882).

З 60-х рр. ХІХ ст. особливе місце серед істориків Університету

св. Володимира належало В. Б. Антоновичу (1834—1908), котрий заявив про

себе як про одного з найвизначніших репрезентантів українства і в науці, і в

громадській діяльності64

. Протягом трьох десятків років він був професором

університету, головним редактором видань Тимчасової комісії з розгляду

давніх актів, співзасновником Історичного товариства Нестора-літописця та

журналу «Киевская старина», організатором археологічних досліджень

України.

На ниві історії України виділяється кілька основних напрямів студій

Антоновича: архівна робота і видання джерел; історичні дослідження;

археологія; етнографія та географія.

На посаді головного редактора Київської комісії для розгляду давніх

актів (1863—1883) В. Б. Антонович видав дев’ять томів «Архива Юго-

Западной России», де було видруковано 2220 актів65

. Учений опублікував

чималу кількість вітчизняних та іноземних мемуарів про Україну та інших

наративних джерел, перш за все літописів66

.

Серед історичних досліджень ученого — праці з історії козацтва,

Великого Князівства Литовського та ін. Але основним напрямом історичних

студій В. Б. Антоновича були соціальні відносини: козацтво (як суспільна

сила), селянство і шляхта (як стани), міська громада, соціальні рухи,

колонізаційні процеси. Окрім соціальної історії, професор звернув основну

увагу на регіональний метод дослідження, на що спрямував і своїх учнів67

.

Щодо археології, заслуги В. Б. Антоновича полягають у піднесенні

значення археологічних пам’яток до рівня повноцінних історичних джерел; у

системному вивченні археології України і в повному зборі всієї відомої

інформації з цього приводу; у створенні великої колекції археологічних

знахідок (до кінця 80-х рр.) та їх синтезації (90-ті рр.: культура деревлян,

археологія Київщини та Волині, слов’янські могильники) з погляду

об’єктивізму й обережності наукових узагальнень68

.

Питанням географії України вчений присвятив окремий курс, де

розглядалися також проблеми геології, антропології, мінералогії, економічної

62

Державний архів м. Києва (далі — ДАК). — Ф. 16. — Оп. 303. — Спр. 91. 63

Романович-Словатинський О. Із спогадів про Київський університет та його викладачів у 1843—1854

роках // З іменем Святого Володимира... — С. 169—170. 64

Ульяновський В. І., Короткий В. А. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. — К., 1997. — С. 12. 65

Там само. — С. 89. 66

Там само. — С. 90. 67

Там само. — С. 100. 68

Там само. — С. 102.

63

географії, гідробіології, гідрогеографії69

. Як етнограф він збирав пісні,

легенди, приказки, що увійшли до виданого ним та М. П. Драгомановим

збірника «Исторические песни малорусского народа» (К., 1875)70

.

Кілька праць В. Б. Антоновича було присвячено нумізматиці71

. Він

був і завідувачем (1872—1906) університетського мінц-кабінету

(нумізматичного музею). За час його завідування колекція поповнилася

більш як на 10 тис. експонатів, причому вчений самостійно проводив їхню

експертну оцінку, надавав консультативну підтримку.

Антонович створив так звану «Київську школу істориків-

документалістів». Його учні посіли кафедри в університетах Одеси

(О. І. Лінніченко), Харкова (Д. І. Багалій) та Львова (М. С. Грушевський). У

Київському університеті розпочату вчителем роботу вели далі

П. В. Голубовський, М. В. Довнар-Запольський, В. Ю. Данилевич,

Н. В. Молчановський. У Ніжинському історико-філологічному інституті

працював В. Г. Ляскоронський.

Окремі питання історії України розглядались у працях інших

істориків, що викладали в університеті. Проф. В. С. Іконников (1841—1923),

досліджуючи російську історію ХVІІІ—ХІХ ст., опублікував кілька робіт з

історії Києва і Київщини72

. Монументальним був його «Опыт русской

историографии» (Т. 1—2. — К., 1891—1908) — перше узагальнене

дослідження, де розглядалися питання української історіографії. Професор

загальної історії І. В. Лучицький (1845—1918) вивчав питання історії

общинного землеволодіння Лівобережної України73

. Проблематика

давньоруського та литовсько-руського права стосувалася роботи професорів

юридичного факультету: М. Ф. Владимирського-Буданова74

(1838—1916) та

М. М. Ясинського75

(1862—1935).

Дослідження української історії проводив також І. М. Каманін (1850—

1921) — багаторічний завідувач Київського центрального архіву давніх актів,

що зберігався в Київському університеті. Праці його, написані з

використанням першоджерел, стосувалися історії монастирів і церков;

відносин України з Польщею та Швецією; побуту духівництва; дворянського

і міського самоврядування; історії Києва; внутрішнього устрою Запоріжжя.

69

Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3-х томах. — Т. 2. — К., 1997. — С. 404—412. 70

Там само. — С. 428—431. 71

Антонович В. Б. О монетных кладах, найденных в Киеве и его окрестностях // Университетские

известия. — 1878. — № 3. — С. 35—38. 72

Мельник Л. Г., Іванова Р. П. Розробка проблем історії України // Вісн. Київ. ун-ту. Серія: Іст. науки. —

Вип. 26. — 1984. — С. 43; Войцехівська І. Н. Володимир Іконников. — К., 1999. — 360 с. та ін. 73

Лучицкий И. В. Следы общинного земледелия в Левобережной Украине ХVІІІ в. // Отечественные

записки. — 1882. — № 11; його ж. Займанщина и формы заимочного владения в Малороссии //

Юридический вестник. — 1890. — Т. 4. — Кн. 3. — С. 391—425; його ж. Гетман Мазепа и остерские общие

земли (из истории общинного землевладения в Левобережной Украине // Киевская старина. — 1892. — № 1.

— С. 110—118. 74

Владимирский-Буданов М. Ф. Очерки по истории литовско-русского права. — Ч. 1: Поместья Литовского

государства. — К., 1889. — 52 с.; Ч. 2: Черты семейного права ХVІ в. — К., 1890. — 59 с.; його ж. Обзор

истории русского права. — К., 1886. — Вып. 1, 2. — 244, 300 с; Изд. 6-е. — К., 1909. — 699 с. 75

Ясинский М. Н. Главный Литовский трибунал, его происхождение, организация и компетенция. — Вып. 1:

Происхождение Главного Литовского трибунала. — К., 1901. — 253 с.

64

Вагомим був внесок І. М. Каманіна в українську палеографію, лекції з цього

предмету він читав 1918 р. в Археологічному інституті.

Незважаючи на дослідження університетських професорів, розробка

питань історії України залишалася недостатньою. Це пояснювалося як

русифікаторською політикою царського уряду, так і браком в університеті

окремої кафедри української історії, боротьба за відкриття якої

активізувалася з поч. ХХ ст.

Під час першої російської революції 1905—1907 рр. студенти

університетів Одеси і Харкова висунули вимоги відкриття українознавчих

кафедр, з чим погодилися професорські Ради цих закладів. У Київському

університеті ситуація відрізнялася більшою напругою. Ще навесні 1905 р.

представники української інтелігенції Чернігівщини звернулися до Ради

професорів Університету св. Володимира з проханням розглянути питання

про відкриття українських кафедр: мови і літератури, історії, етнографії і

звичаєвого права76

. Звернення підтримали й професори історико-

філологічного факультету В. М. Перетц та Г. Г. Павлуцький, обґрунтувавши

свою позицію в доповідній записці77

.

Студенти університету на зібранні 16 жовтня 1906 р. також прийняли

заяву про те, що хочуть відкриття чотирьох кафедр і серед них — історії

України. Під заявою підписалися 1340 студентів78

. 27 листопада 1906 р.

делегація студентів вручила ректору М. М. Цитовичу заяву. Але

професорська колегія університету не зважила на прохання студентів і на

підставі державного статусу університету, що унеможливлює запропоновані

новації, відхилила подання.

У ліберально налаштованій пресі розгорнувся рух за відкриття

українознавчих кафедр. Газета «Рада» висвітлювала хід збирання підписів

студентів університету під заявою та друкувала листи з підтримкою їхніх

вимог. Через слабкість і неорганізованість студентського руху та у зв’язку з

загальним спадом революційних подій питання про відкриття кафедр

залишилося невирішеним. Єдиною поступкою Ради Київського університету

було відкриття курсів українознавства проф. А. М. Лободи та В. М. Перетца.

У наступне десятиріччя (1907—1917) питання про викладання історії

України періодично порушували студенти та викладачі. Так, у весняному

півріччі 1910 р. приват-доцент В. Ю. Данилевич викладав курс історії

Малоросії79

. Навесні 1914 р. студенти подали клопотання про відновлення

такого курсу на 1914—1915 навчальний рік, але факультет його не

76

Звернення представників чернігівського українського громадянства до ради професорів Університету

св. Володимира про підтримку справи заснування українознавчих кафедр. 20 квітня 1906 року // Alma Mater:

Університет Св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917—1920. Матеріали,

документи, спогади: У 3 кн. — Кн. 1. / Упоряд. В. А. Короткий, В. І. Ульяновський. — К., 2001. — С. 473—

474. 77

Записка об учреждении украинских кафедр в Университете св. Владимира, составлена проф. Перетцем //

Там само. — С. 474—476. 78

Заява студентів-українців, подана ректорові Київського університету // Там само. — С. 485—487. 79

ДАК. — Ф. 16. — Оп. 355. — Спр. 64. — Арк. 4.

65

впровадив80

. Лише на весну 1916 р. історико-філологічний факультет

оголосив курс історії Малоросії у двох частинах. Викладати його доручили

проф. Є. Д. Сташевському.

Після подій Лютневої революції 1917 р. ситуація поступово

змінилася. Вже під час підготовки нового університетського статуту було

внесено пропозицію, що в «Киевском, Харьковском и Новороссийском

университетах (полагаются) ... история Украины с Восточной Галицией,

Буковиной и Угорской Русью»81

. Постановою Тимчасового уряду від 19

вересня 1917 р. на історико-філологічному факультеті Університету

св. Володимира з 1917—1918 навчального року утворювалась кафедра

української історії82

. Факультет вирішив заміщати її за допомогою конкурсу.

Зміна політичної ситуації не дала змоги реалізувати відповідний план.

З приходом до влади гетьмана П. П. Скоропадського Міністерство

народної освіти запропонувало університету вже 20 червня 1918 р. вирішити

питання з заміщення кафедри української історії. Створена для цього

факультетська комісія у складі голови проф. М. В. Довнар-Запольського і

членів: проф. С. Т. Голубєва, доц. П. П. Смірнова і пр.-доц. Б. Г. Курца

працювала чотири місяці й визнала гідними двох приват-доцентів:

Г. А. Максимовича і О. С. Грушевського83

. Їхні кандидатури, разом з

рішеннями комісії, розглянула Рада Університету і на засіданні 15 грудня

1918 р. обрала Г. А. Максимовича ординарним професором по кафедрі

української історії84

.

У 20—80-х рр. ХХ ст. історичний факультет пройшов через горнило

перебудов. На початку 1922 р. університет, а разом з ним й історичний

факультет, потрапив під реорганізацію радянської влади. Класичний

універистет став Київським інститутом народної освіти, коли протягом

десяти років було знищено традицію поєднання науки й освіти студентів і

увага зосереджувалася тільки на підготовці потрібних для радянської

держави «гвинтиків» — вихователів нового соціалістичного ладу. У цей час

на факультеті працювали О. П. Оглоблин, О. Ю. Гермайзе,

Л. П. Добровольський, В. М. Базилевич, О. С. Грушевський,

В. О. Романовський та інші викладачі, поставлені під суворий контроль з

боку держави85

. У 20—30-ті рр. ХХ ст. на професорсько-викладацький

80

Там само. — Арк. 5. 81

Украинские университетские кафедры: по поводу законопроекта о новом университетском уставе.

(1917 г.) // Alma mater... — С. 551. 82

Постановление Временного Правительства (19 вересня 1917 р.) // Там само. — Кн. 2: Університет

св. Володимира за доби Української Центральної Ради та Гетьманату Павла Скоропадського. — К., 2001 —

С. 224. 83

Матеріали Комісії по заміщенню кафедри історії України в Університеті Св. Володимира. Травень —

жовтень 1918 року // Там само. — С. 678—694. 84

Протокол заседания (Совета) Университета св.Владимира 15 декабря 1918 года // Там само. — С. 632—

633. 85

Казьмирчук Г. Д., Ляпіна О. В. Репресії радянської влади проти істориків Київського університету (1918—

1935 рр.) // Вісн. Київ. ун-ту. Історія. — Вип. 42. — К., 1999. — С. 8—12; Казьмирчук Г. Д. Особові фонди

О. Ю. Гермайзе як джерело вивчення наукової біографії професора Киїсвького університету // Проблеми

архівознавства і джерелознавства: Зб. наук. праць до 90-річчя від народження проф. В. І. Стрельського. —

Вип. 4. — К., 2001. — С. 138—155 та ін.

66

колектив «посипалися» звинувачення у «антирадянській» та «шпигунській»

діяльності. В. О. Романовський, О. Ю. Гермайзе, В. М. Базилевич

заарештовувалися каральними органами Радянської країни. На основі

сфабрикованих матеріалів відбували покарання в таборах ГУЛагу, а після

звільнення їм не повертали доброго імені людини, вченого, забороняли

повертатися до України86

.

У 50-ті та наступні роки цього ж століття ідеологічний тиск та

переслідування істориків тривали. Після смерті Й. Сталіна контроль над

наукою набуває нового «забарвлення», її заштовхали в прокрустове ложе

марксизму-ленінізму, забороняли викладачам і студентам-історикам

користуватися працями М. С. Грушевського, Н. Д. Полонської-Василенко,

Д. І. Дорошенка та інших «ворогів» народу. Низку історичних тем було

заборонено, дозувався доступ до архівних матеріалів, контролювалася

свідомість учених, їх примушували фальсифікувати цілі періоди та етапи

української історії87

.

На сучасному етапі факультет займає провідні позиції в підготовці

істориків-професіоналів для нашої Вітчизни. Знаний за межами України, він

підтримує дружні, наукові та викладацькі зв’язки з подібними факультетами

країн СНД та далекого зарубіжжя. Якщо на початку своєї історії серцевиною

факультету була кафедра російської та всесвітньої історії, пізніше з’явилися

нумізматичний кабінет, архів стародавніх актів та інші організаційні

структури88

, то зараз це — розгалужений, чітко організований структурний

організм, що складається з деканату, кафедр, музеїв, лабораторій. Гордістю

факультету завжди були студенти й викладацько-професорська корпорація.

Головним напрямом діяльності факультету є підготовка бакалаврів,

спеціалістів та магістрів з широкого спектру історичних дисциплін. На

факультеті навчається велика кількість аспірантів, докторантів, стажерів з

інших вузів України. Важливою ділянкою роботи факультету є

вдосконалення навчального процесу. Для цього працівники деканату, Вчена

рада історичного факультету вміло і своєчасно планують та розробляють нові

нормативні та спеціальні курси. Підготовка фахівців на факультеті

здійснюється за чотирма спеціальностями: «Історія», «Етнологія»,

«Архівознавство», «Археологія». Розбудовано структуру спеціалізацій на

факультеті. Готуються до видання нові збірники матеріалів, довідники та

словники, підручники та посібники, хрестоматії. Підготовлено до друку та

86 Центральний державний архів громадських об’єднань України. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 66855. —

Короб. 1960. — Арк. 115—115 зв.; Центральний державний архів вищих органів влади та управління. —

Ф. 3561. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 9—11 зв.; Державний архів СБУ. — Спр. 67098. — ФП. — Т. 1. —

Арк. 178—188 та ін. 87

Історія // Київський університет імені Тараса Шевченка: Сторінки історії і сьогодення. — К., 1994. —

С. 96—108. 88

З історії гуманітаних наук в університеті. Історія // Історія Київського університету. — К., 1959. —

С. 181—211; Alma mater: Університет Св. Володимира напередодні та в добу української революції 1917—

1920: Матеріали, документи, спогади. — Кн. 1. — К., 2000. — 704 с.; Alma mater: Університет

Св. Володимира напередодні та в добу української революції 1917—1920: Матеріали, документи,

спогади. — Кн. 2. — К., 2001. — 704 с.

67

видруковано викладачами факультету курси лекцій і методичні посібники

полегшують підготовку спеціалістів, забезпечують навчально-виховний

процес потрібною спеціальною літературою. На факультеті діє 11 кафедр, які

забезпечують читання нормативних, профільних та спеціальних курсів,

залишаючись осередками наукової, методичної та виховної роботи.

Від заснування університету на історичному факультеті діяли кафедри

російської та всесвітньої історії. Творення нових кафедр розпочалося після

1917 р. Було сформовано кафедри: історії України, історії народів СРСР та ін.

У 1944 р. засновано єдину на той час в Україні кафедру археології (з

1995 p. — археології та музеєзнавства). У тому самому 1944 р. організовано

кафедру архівознавства та спеціальних історичних дисциплін. В 1956 р.

розпочала діяльність кафедра історії стародавнього світу та середніх віків. У

1956 р. кафедру марксизму-ленінізму перетворено на кафедру історії КПРС.

У 1966 р. утворено кафедру історії зарубіжних соціалістичних країн. У

1968 р. — кафедру історії радянського суспільства, а в 1972 р. — кафедру

історії країн Азії, Африки та Латинської Америки.

Від початку 70-х рр. і до розпаду СРСР кафедральна структура

факультету, загалом, залишалася незмінною у складі кафедр: археології та

музеєзнавства, історії УРСР, історії СРСР дожовтневого періоду, історії

радянського суспільства, історії стародавнього світу і середніх віків, нової і

новітньої історії, історії КПРС, історії зарубіжних соціалістичних країн,

архівознавства та спеціальних історичних дисциплін, історії країн Азії,

Африки та Латинської Америки.

Після проголошення незалежності України в історії історичного

факультету Київського університету розпочалася нова епоха. У 1991 р.

започатковується реорганізація кафедральної структури історичного

факультету. Створено кафедри: давньої та нової історії України

(завідувачі — проф. Л. Г. Мельник, А. М. Катренко, член-кор. НАНУ

В. Ф. Колесник), новітньої історії України (завідувач — академік НАН

України В. М. Литвин) і етнології та краєзнавства (завідувачі —проф.

А. Г. Слюсаренко проф. В. К. Борисенко, доц. М. В. Гримич, проф.

В. П. Капелюшний). У 1992 р. кафедру історії південних і західних слов’ян

реорганізовано в кафедру історії слов’ян (завідувач — проф. В. І. Яровий).

Функціонують кафедри археології та музеєзнавства (завідувачі —

проф. М. І. Гладких, в.о. доц. С. М. Рижов, проф. Р. В. Терпиловський), нової

та новітньої історії зарубіжних країн (завідувач — проф. Б. М. Гончар).

Кафедру історії КПРС природничих факультетів у 1990 р. реорганізовано в

кафедру політичної історії, а з 1991 р. — в кафедру української історії та

етнополітики, яку очолювали професори С. М. Клапчук, Ю. А. Горбань,

М. М. Карабанов, а з червня 2003 р. — проф. А. П. Коцур. Змінила назву й

кафедра історії КПРС для гуманітарних факультетів на кафедру історії для

гуманітарних факультетів, яку свого часу очолювали професори

В. П. Горшков, В. П. Шевчук, М. Ю. Козицький, а з 2001 р. —

проф. Г. Д. Казьмирчук.

68

Відбулася не тільки зміна назв, а й, що важливо, змінилася тематика

наукових інтересів членів кафедр. Вони більше уваги приділяють

дослідженню проблем історії України, всесвітньої історії, історії політичної

думки, історії української та світової культури. Розроблено навчально-

методичні посібники з курсу «Історія України»89

, складено та схвалено

Вченою радою програми нормативних і спеціальних курсів, що читаються на

юридичному, економічному факультетах, студентам Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка90

. На

кафедрах іде зміна поколінь учених, тематики наукових пошуків,

розробляються нові спецкурси, запроваджуються нові форми навчання.

У зв’язку з тим, що в цьому виданні вміщено ґрунтовні нариси про

кафедри, не будемо зупинятися на детальних підсумках їхньої діяльності.

Вдосконалення навчального процесу на факультеті, а це є

пріоритетною діяльністю керівництва деканату та Вченої ради факультету,

змушує колектив шукати нові форми викладання історичних дисциплін. За

останні п’ятнадцять років розвитку факультету було створено археологічну

реставраційну лабораторію, навчально-методичну лабораторію археології,

музеї етнографії, археології та історії факультету. Міжфакультетська

фольклорно-етнографічна навчально-методична лабораторія, сформована у

1989 р. при кафедрі археології та музеєзнавства, з 1995 р. створює науково-

методичну базу для проведення фольклорно-етнографічних та краєзнавчих

досліджень.

З цією метою за останні роки працівниками лабораторії утворено

рукописний фонд — архів фольклорно-етнографічних даних (500 одиниць

збереження). Його матеріал використовується для написання студентами

курсових, бакалаврських, дипломних, магістерських робіт; присутня аудіо-

відеотека для застосування під час навчального процесу.

На основі навчально-методичної лабораторії споруджено

лабораторію-музей з багатою етнографічною колекцією, яка експонується у

двох навчальних залах. Всього в експозиції і фондах близько тисячі

експонатів, переважно предметів традиційної культури українців та інших

народів світу. Серед них є унікальні твори народного мистецтва ХVІІІ ст.,

рідкісні музичні інструменти, художня кераміка, вишивка, предмети побуту

та праці.

Лабораторія сприяє забезпеченню підготовки і читання спеціальних і

професійно орієнтованих курсів, зокрема «Святково-обрядова культура

українців», «Соціальна антропологія українців», «Народне мистецтво

українців», «Народні прикмети і ремесла в історичному розвитку»,

«Українське етнографічне музеєзнавство», «Народна архітектура України» та

цілій низці інших.

89

Навчально-методичні матеріали з курсу «Історія України» для студентів гуманітарних факультетів / За

ред. проф. М. Ю. Козицького. — К., 2001. — 37 с. 90

Програми нормативних і спеціальних курсів для студентів гуманітарних факультетів / Уклад.

Г. Д. Казьмирчук. — К., 1998. — 64 с.

69

У 1966 р. було відкрито Музей історії Київського національного

університету імені Тараса Шевченка у складі двох відділів: спеціального

архівного, речового фондів та виставкового залу «Київський університет

сьогодні». Після ретельної роботи зі збирання експонатів та комплектації

фондів з 1978 р. музей стає постійним. У листопаді 1983 р. Музей тимчасово

закривають на реконструкцію. Нову експозицію було представлено 2 жовтня

1984 р. в дні святкування 150-річчя університету. У музеї розміщено понад

4 тис. експонатів. Чітка організація педагогічної, археологічної практики

сприяє формуванню навичок роботи в школі та застосуванню набутих знань

у польових дослідженнях.

На початку 1990-х рр. відбувся перегляд нормативних курсів, зміна

сітки годин у зв’язку зі збільшенням уваги до вивчення вітчизняної історії,

залучення студентів до самостійного навчання. За останнє десятиліття

викладачі історичного факультету ретельно розробляють питання історії

України та світу відповідно до державних тем: «Наукові проблеми розбудови

державотворення України»; «Українці у світі: історія, культура, побут»;

«Російська багатонаціональна держава: шляхи її формування та розвитку»;

«Виявлення і наукова систематизація документів, матеріалів і спогадів про

зародження і розвиток суспільно-політичного руху на Україні (друга

половина ХІХ ст.)»; «Розвиток первісного та стародавнього суспільства на

Україні»; «Проблеми становлення багатопартійної системи в Україні (80—

90-ті роки)»; «Українська РСР 80—90-ті роки: оновлення суспільно-

політичного життя»; «Проблеми наукового аналізу джерел з історії України»;

«Дослідження соціально-політичних криз та їх наслідків в країнах

Центральної та Південно-Східної Європи (кінець 70-х — 80-ті роки)»;

«Київський університет у спогадах сучасників 1834—1994 рр.», «Історія

незалежних держав. Post sovieticum» та ін. За останнє п’ятиріччя науково-

дослідна робота на факультеті виконувалася в рамках

загальноуніверситетської програми «Наукові проблеми державотворення

України». У 2000 р. завершено 6 науково-дослідних робіт.

Розвиток історичної науки, як і в цілому стан наукових досліджень, в

умовах незалежної України було обумовлено низкою труднощів, нестачею

коштів, загостренням кадрових проблем тощо. Незважаючи на ці обставини,

історичний факультет володів і володіє досить значним науковим

потенціалом, що засвідчують дані таблиці:

1996 1997 1998 1999 2000

Усього викладачів 93 92 92 86 89

з них:

Професори 30 31 29 28 28

Динаміка зміни кількості науковців високої кваліфікації виявляє

зменшення кількості докторів і кандидатів наук: у 1999 р. на факультеті

70

працювали науково-педагогічні працівники: доктори наук — 33, кандидати

наук — 55, наукові працівники НДЧ: кандидати наук — 391

, а 2000 р. приніс

наступні зміни: науково-педагогічні працівники: 1 член-кореспондент

Академії педагогічних наук України; доктори наук, професори — 24;

кандидати наук — 52; наукові працівники НДЧ: кандидати наук — 2.

Науковий потенціал історичного факультету за 2001 рік виявився таким:

усього викладачів — 76, з них: 1 академік Академії педагогічних наук

України; докторів історичних наук, професорів — 23; кандидатів наук,

доцентів — 40, асистентів — 13.

Сьогодні на факультеті традиції історичної школи Київського

національного університету продовжують 76 викладачів, серед них: 1

академік Академії педагогічних наук України, 1 член-кореспондент НАН

України, 23 доктори та 47 кандидатів наук, 24 професори і 36 доцентів.

Факультет має найбільш кваліфікований та найпотужніший педагогічний

колектив серед історичних факультетів усіх вузів України. Окрім того, до

читання лекцій і проведення семінарських занять залучаються провідні

спеціалісти НАН України, інших установ, зарубіжних університетів.

На факультеті функціонують дві спеціалізовані Вчених ради

Д 26.001.20 з захисту докторських і кандидатських дисертацій. У січні

2002 р. відбулося перезатвердження членів ради з правом прийняття до

розгляду та проведення захистів дисертацій на здобуття наукового ступеня

кандидата та доктора наук за спеціальностями: Історія України та

Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни (голова

спеціалізованої ради проф. В. Ф. Колесник). Друга рада – Д 26.001.01

очолювана проф. В. П. Капелюшим, розглядає проблеми з: Всесвітня історія;

Етнологія;―Українознавство‖(історія). До складу спеціалізованої Вченої ради

входять сімнадцять докторів та один кандидат наук. Протягом 1999—

2001 рр. рада провела 57 засідань, на яких відбулися публічні захисти 10

докторських та 45 кандидатських дисертацій. Зокрема, у 2000 р. відбулося 18

захистів. Було захищено 3 докторські, 15 кандидатських дисертацій, з них 4

було написано працівниками університету (докторські дисертації — 2,

кандидатські — 2), 8 — працівниками інших організацій (докторські

дисертації — 1, кандидатські — 7).

Відповідно до державних замовлень, факультет має можливість

приймати щорічно до 40 аспірантів різних форм навчання. На факультеті

проходять підготовку та готують дисертаційні дослідження 136 аспірантів та

13 докторантів. Дисертації готуються за спеціальностями: Історія України;

Всесвітня історія; Археологія; Етнологія; Історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни; ―Українознавство‖ (історія). Тривалість

навчання в аспірантурі з відривом від виробництва — три, а без відриву від

виробництва — чотири роки. В докторантурі термін навчання не перевищує

трьох років. Аспіранти проводять активну науково-дослідницьку роботу: у

91

Слюсаренко А. Г. Історичний факультет // Сторінки історії: Видатні вчені. — К., 1999. — С. 104.

71

2000 р. 20 аспірантів взяли участь у 16 конференціях, назагал аспірантами

видруковано 117 публікацій.

Про підготовку науково-педагогічних та наукових кадрів свідчать такі

дані:

2007 2008 2009 2010

Захищ.

дис.

Захищ.

дис.

Захищ.

дис.

Захищ.

дис.

Д.і.н. 4 3 2 2

К.і.н. 18 15 19 21

Для підвищення кваліфікації щорічно проходять стажування на

факультеті фахівці з інших вузів, чому сприяють висококваліфікована

підготовка викладачів університету, їхня постійна робота над

удосконаленням нормативних і спеціальних курсів.

Матеріально-технічна база історичного факультету сприяє

ефективності навчально-виховного процесу. Технічні засоби навчання,

комп’ютерна техніка дають змогу вдало поєднувати різноманітні методи

викладання, зокрема з застосуванням можливостей мережі Internet. Для цього

у факультетському комп’ютерному класі є достатня кількість нового

устаткування: 40 комп’ютерів, 18 принтерів, 3 сканери, відеопроектор,

система мультимедійного забезпечення для проведення лекцій і семінарських

занять. Задля впровадження новітніх технологій в історичних дослідженнях

проф. С. П. Стельмах читає нормативний курс «Інформаційні дослідження в

історії» та проводить практичні заняття.

На початку 1990-х рр. відбувся перегляд нормативних курсів,

відбулася зміна сітки годин у зв’язку зі збільшенням уваги до вивчення

історії України. Більше уваги зосереджено на читанні нових, значно

розширених нормативних курсів з історії України; історії народів Росії

(проф. В. М. Мордвінцев, проф. С. П. Стельмах); історії країн Азії, Африки та

Латинської Америки; археології; етнології; історії первісного суспільства

(проф. М. І. Гладких); архівознавства; історії слов’ян; основ антропології;

основ екології (проф. А. Г. Слюсаренко); нової та новітньої історії країн

Європи та Північної Америки; історії міжнародних відносин; історії

української та світової культури; історичного краєзнавства; типології та

динаміки людських цивілізацій; історії стародавнього Сходу

(проф. О. П. Крижановський); історії стародавньої Греції та Риму

(проф. В. В. Ставнюк); історії середніх віків.

Поглибленню знань сприяє читання нових спецкурсів, зокрема історії

козацтва в Україні; українського національного руху ХІХ ст.; культури

України у ХІХ — на початку ХХ ст.; суспільно-політичного руху в Україні у

ХІХ ст.; актуальних питань історії України періоду Великої Вітчизняної

війни; історія Церкви та релігійної думки в Україні; джерелознавство історії

72

України; етапи державності в Україні; Київська Русь; палеографія; історична

бібліографія; українська національна символіка; історія української еміграції;

з історії російського та світового лібералізму; з історії білого руху; анархізм в

історії України; історія ОУН-УПА; український дисидентський рух у 60—80-

х рр. ХХ ст.; історія Київського національного університету; історія науки в

Україні; сучасні політичні партії та рухи; політика і практика; методика

польових археологічних досліджень; історія, теорія і сучасна практика

музейної справи; святково-обрядова культура українського народу; Україна в

інтеграційних процесах сучасності; використання комп’ютерної техніки в

археологічних дослідженнях; етнічні процеси в сучасному світі; проблеми

державності в українській історіографії; військова історія України, вступ до

спеціальності, військова історія слов’янських країн у першій половині

ХХ ст., мемуарна література — джерело вивчення дипломатичної історії

Першої світової війни, геополітичні концепції ХХ ст. та ін.

Деканат, Вчена рада факультету ведуть пошуки нових форм і методів

викладання історичних дисциплін. Зокрема, запроваджені нові

профорієнтовані спецкурси, котрі читаються відповідно до розробленого

плану підготовки спеціалістів з чотирьох спеціальностей. Наприклад, на

кафедрі новітньої історії України читаються студентам, що спеціалізуються з

вивчення «Історії» такі спецкурси: історія конституціоналізму України

(доц. А. М. Пижик), спецслужби в історії України (проф. С. Ф. Пивовар) та

ін.

Практично щорічно на факультеті професори й доценти пропонують

нові курси й спецкурси. Зокрема, проф. І. В. Верба читає спецкурси,

присвячені розвитку російської історіографії, а завідувач кафедри нової і

новітньої історії зарубіжних країн проф. Б. М. Гончар — «Мемуарна

література — джерело вивчення дипломатичної історії Першої світової

війни». Деканат факультету організовує методично-теоретичні курси для

магістрантів та аспірантів факультету. Професор кафедри історії Росії

С. П. Стельмах читає курс «Теорія та методологія історії», який націлює

молодих дослідників на активне впровадження в науку принципів, що

сприяють об’єктивному дослідженню фундаментальних історичних проблем.

Молоді викладачі історичного факультету підхопили й розвивають важливий

напрямок – підготовку нових курсів. Наприклад, доктор історичних наук

М. Г. Казьмирчук читає магістрам історичного факультету курси ―Джерела

особового походження‖ і ―Кінофотодонодокументи в архівознавстві‖. Для

цих курсів вона підготувала і видрукувала підручник і посібник, які вперше у

незалежній Україні розкривають історію розвитку і теоретико-методологічні

проблеми вивчення цих проблем у вітчизняній історіографії92

. Для студентів

неспеціальних факультетів нею підготовлений навчально-методичний

92

Казьмирук М. Г. Кінофотофонодокументи в архівознавстві: навчальний посібник для студентів

історичного факультету за спеціальністю ―Архівознавство‖. – К.; 2009. – 229 с; її ж. Джерела особового

походження: Підручник. – К., 2010. – 242 с.

73

посібник ―Історія цивілізацій‖93

. Наша учениця, Олена Ляпіна присвятила

посібник, в якому розглядається актуальна тема сучасної історіографії –

утвердження центральної влади на окраїнах Російської імперії94

.

Наполегливо працює молодь і в написанні узагальнюючих курсів з історії

України95

, активно, зокрема, Ю. Латиш, С. Набока, Ю. Шемета, О. Купчик

написали окремі лекції з цього курсу, опубліковані у 6 підручниках і курсах

лекцій з цієї історичної дисципліни96

. Ці роботи отримали гриф Міністерства

освіти і науки України, що є визначенням їх незалежного високого науково-

методичного рівня. Окремої уваги заслуговують талановиті лектори й

науковці – доц. Латищ Ю. В. і Купчик О. Р., які наполегливо працюють над

темами докторських дисертацій і публікують наукові монографії97

.

Читання нормативних, спеціальних курсів супроводжується

розробкою планів семінарських занять й написанням курсів лекцій,

методичних посібників. Найбільш плідно працюють у цьому напрямку

провідні вчені кафедр історії України, історії Росії, археології, історії для

гуманітарних факультетів та інших. Підготовлені до друку та видані

викладачами факультету курси лекцій і методичні посібники полегшують

підготовку спеціалістів, забезпечують навчально-виховний процес потрібною

фаховою літературою98

. Тільки, професорсько-викладацький склад кафедри

історії для гуманітарних факультетів, разом з колегами інших кафедр

історичного факультету, підготували у 2008 – 2010 рр. чотири рідручники з

історії України. Два з них, опубліковані в університетському видавництві до

175-річчя університету. Викладачами факультету протягом 1997—2002 р.р.

підготовлено та опубліковано 21 підручник та 59 посібників з основних та

спеціальних дисциплін, які вивчаються студентами факультету. Видано

93

Казьмирчук М. Г. Історія цивілізацій: Програма та навчально-методичний посібник (для студентів

неспеціальних факультетів). – К., 2012. – 127 с. 94

Ляпіна О. Утвердження Росії на Кавказі (середина XVI – перша третина ХІХ ст.). – К., 2009. – 256 с. 95

95

Казьмирчук М. Г. Історія України: Підручник. – К., 2009. – 183 с. 96

Гусєв В. І., Казьмирчук Г. Д., Капелюшний В. П., Казьмирчук М. Г. Черевичний Г. С. Історія України:

Підручник. – К., 2008. – 463 с; Історія України: Підручник / Г. Д. Казьмирчук, А. П. Коцур, О. В. Вербовий

та ін.; за ред. Г. Д. Казьмирчука. – К., 2009. – 695 с.; История Украины: Учебник для иностр. студ. высш.

учебн. заведений / Г. Д. Казьмирчук, В. И. Гусев, В. П. Капелюшный и др. – К., 2010. – 631 с ; История

Украины: Учебник / Г. Д. Казьмирчук, А. П. Коцур, М. Г. Казьмирчук и др. – К.: ―ПП―КП УкрСИЧ‖, 2013. –

730 с. 97

Латиш Ю. В. Університетська DECEMBRIANA: Дослідження руху декабристів у Київському

університеті. – К., 2008. – 208 с.; його ж Украина в годы послевоенного восстановления (1944-1953):

Учебное пособие… - К., 2011. – 204; Купчик О. Р. Зовнішньополітична діяльність уряду УСРР (1919-

1923 рр.): ―Між українською формою та радянським змістом». – тернопіль: ―терно-граф‖, 2011. – 264 с. та ін. 98

Історія народів Росії: Курс лекцій / За ред. Я. М. Серіщева: У 2-х ч. — К., 1992. — Ч. 1: Від найдавніших

часів до середини ХVIII ст. — 336 с.; Ч. 2: Середина ХVIII ст.—1917 р. — 436 с.; Крижановський О. П.

Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій. — К., 1996. — 480 с.; Нариси з історії України: новий погляд (з

найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). — Ч. 1. — К., 1996. — 144 с.; Новітня історія України (1900—2000):

Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін. — К., 2000. — 663 с.; Лобода М. Т. Історія

Росії: друга половина ХІХ — початок ХХ ст.: Лекції до курсу. — К., 2000. — 145 с.; Казьмирчук Г. Д.

Історіографія руху декабристів: У 4-х ч. — Ч.1: Дореволюційне декабристознавство (1825—1917 р.р.): Курс

лекцій. — К., 2000. — 170 с.; Ч.2: Становлення радянського декабристознавства (1917 — перша половина

1930-х р.р.). — К., 2001. — 240 с.; Яровий В. І. та ін. Історія західних і південних слов’ян з найдавніших

часів до ХХ ст. — К., 2001. — 632 с.; Казьмирчук Г. Д. Історична бібліографія; Курс лекцій і методичних

матеріалів для студентів історичних факультетів. — К., 2002. — 78 с.; Історія України. Навчально-

методичний комплекс для студентів гуманітарних факультетів. – К.; 2009. – 71 с.

74

серію посібників для старшокласників та абітурієнтів, методичні розробки

для практичних занять. Цьому сприяє вдумлива організуюча позиція

керівництва факультету, методичної ради факультету, котрі систематично

виносять на обговорення Вченої ради, колективу гостродискусійні проблеми,

як-от: політична міфологізація в політетнічності України

(проф. В. К. Борисенко) та ін.

Історичний факультет Київського національного університету імені

Тараса Шевченка з часів утворення вищого навчального закладу і протягом

всієї своєї діяльності є колискою для підготовки кваліфікованих фахівців

історичних спеціальностей, творення наукових напрямів дослідження

минулого. За останнє двадцятиліття на історичному факультеті проводились

ґрунтовні наукові дослідження. Тут сформувались, діяли й продовжують

діяти наукові школи, що охоплюють усі періоди історичного розвитку

людства, здійснювалися археологічні дослідження, якими керували відомі

вчені Л. М. Славін, M. M. Бондар, M. I. Гладких, а нині –

Р. В. Терпиловський. Під керівництвом та за участю співробітників кафедри

археології та музеєзнавства в різні роки проводились розкопки пам’яток

кам’яної доби, енеоліту-бронзового віку, античності та середньовіччя на

Канівщині, в Ольвії, на о. Березань, на території Передкарпаття та Поділля, в

інших регіонах України. Накопичений величезний археологічний матеріал

зберігається у фондах учбового музею й використовується в навчальному

процесі та науковій роботі. За останнє десятиліття вченими кафедри

особлива увага приділялася дослідженню розвитку стародавнього та

первісного суспільства на Україні, мистецтва та світогляду в стародавньому

суспільстві України (за археологічними даними).

До основних наукових досягнень працівників кафедри, внаслідок

дослідження тем, слід віднести виявлення на підставі нових археологічних

джерел світогляду первісної людини в добу кам’яного віку, зокрема,

визначено дві зони України (Північну та Південну), на яких простежено

своєрідні прояви світогляду, пов’язані з особливостями господарства. Аналіз

особливостей пам’яток археологічних культур пізньобронзового віку

дозволив зробити висновок, що вони залишені пращурами кіммерійців —

племенами початку раннього залізного віку ІХ — середини VII ст. до н.е., що

знаходилися вже на стадії формування протодержави. Кіммерійці — перший

народ на території сучасної України, відомості про який збереглися у

писемних джерелах, саме цей час на думку дослідників, можна вважати

початком протоісторичного періоду. Вивчення пам’яток доскіфського

періоду на півдні Луганщини експедиціями археологів університету

дозволило значно розширити уявлення про культуру кіммерійців, що

поділяється на два хронологічних етапи — чорногорівський (980—750 рр.

до н. е.) та новочеркаський (750—650 рр. до н. е.), дослідити особливості

побуту та суспільного устрою кіммерійців, їх взаємовідносини з такими

розвиненими державами як Урарту та Фрігія, історичну долю кіммерійців,

які осіли на півночі Малої Азії та розчинилися серед місцевого населення.

75

Вивченням античності та середньовіччя займались вчені кафедри

історії стародавнього світу та середніх віків. Проф. В. А. Рубель досліджує

проблеми стародавньої японської цивілізації99

, а проф. В. В. Ставнюк —

історію античної Греції і Риму та роль античної спадщини в духовній

культурі України. Їх праці опубліковані у вітчизняних та зарубіжних

наукових виданнях. Ці вчені та їх учні продовжили вивчення античної історії

та медієвістики на факультеті, започатковане ще у дореволюційний час,

запропонували своє бачення окремих аспектів дослідження та пропаганди

серед студентства. Цю прогалину дещо заповнюють дослідження з історії

українських земель стародавньої епохи, якими займається доц. М. О. Рудь та

ін.

Дослідження етнологічних аспектів української історії, що

проводяться зусиллями працівників кафедри етнології та краєзнавства,

дозволило розширити знання про особливості розвитку українських земель

північно-західного порубіжжя, які нині входять до складу Польщі —

Холмщини і Підляшшя. На великому фольклорно-етнографічному матеріалі

визначено локальні риси матеріальної і духовної культури українців

Холмщини і Підляшшя наприкінці ХІХ — початку ХХ ст., а саме святково-

обрядової культури, традиції весільної обрядовості тощо. Проведений аналіз

дозволив сформулювати висновок щодо єдності культури українського

етносу, збереження архаїчних рис української культури. У 1995 р. з

ініціативи проф. А. Г. Слюсаренка та активній участі проф. В. Ф. Колесника

створена перша в нашій державі Кафедра етнології та краєзнавства під

орудою проф. В. К. Боресенко (1995–2003 рр.), проф. М. В. Гримич, а в

останні роки проф. В. П. Капелюшного зініціювали і реалізували важливі

проекти. Студенти історичного факультету і їх наставники зробили внесок у

дослідження однієї з най трагічних сторінок людства – Голодомору-геноциду

1932–1933 рр. в Україні. Протягом шести років (2002–2008) зібрали понад

трьох тисяч свідчень про цей злочин радянської влади. Цей матеріал

виставлений в інтернеті100

, частвоко публікувався в монографічних

дослідженнях, статтях, використовувався студентами, які спеціалізувалися на

кафедрі для написання курсових, бакалаврських і магістерських роботах. У

даний час викладачі розроблюють нові напрямки етнологічної науки:

Трансформація культури урбанізованого середовища, етнічних стереотипів

українців, розвитку світоглядних уявлень, динаміку культурних змін

населення тощо. Ці та інші важливі напрямки висвітлюються на сторінках

збірників наукових праць ―Етнична історія народів Європи‖, перший номер

якого побачив світ у 1999 р. Зараз нараховується понад 40 випусків101

.

На факультеті сформувався знаний далеко поза межами вузу напрям

славістичних досліджень. Його виникнення та розвиток тісно пов’язані з

діяльністю професорів І. С. Дзюбка, К. О. Джеджули, А. Ф. Кізченка,

99

Рубель В. А. Японська цивілізація: Традиційне суспільство і державність. — К., 1997. — 256 с. 100

Режим доступу:http: //donklass.com/arhiv/histdisk/golodomor//golodomore/evidence.phpid 101

Колесник В. Ф. Розвиток етнологічної науки в Київському національному університеті імені Тараса

Шевченка // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. праць. – К., 2009. – Вип.30. – С. 4-6.

76

В. О. Маркіної, О. П. Крижановського, В. І. Ярового, доцентів

Т. П. Брянцевої, З. І. Мухіної. Результатом праці цих учених стали публікації

з історії Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії та інших слов’янських країн, що

друкувалися на сторінках періодичного збірника «Проблеми

слов'янознавства» (до 2000 р. вийшло 50 випусків). Дослідження історії

слов’янських народів в контексті становлення і розвитку українсько-

європейських стосунків, які проводяться останніми роками, дозволили

виявити особливості та характерні риси державно-політичних та культурно-

конфесійних систем, в рамках яких складалася історія польського, чеського,

словацького та південнослов’янських народів, українсько-слов’янські

взаємини від давніх часів до ХХ ст. Розроблені нові підходи, зокрема, до

вивчення таких питань, як етногенез слов’ян, еволюція їхньої політичної

структури та інституту влади, християнізація, форми боротьби за власну

самобутність та зовнішньополітичну самостійність, соціокультурні процеси в

регіоні, формування слов’янських держав, націй і т. ін. Доведено, що рубіж

XVIII—XIX ст. став переломним у розвитку зарубіжного слов’янства,

увійшовши в історію під назвою національного відродження. Обгрунтований

висновок про особливу роль південних і західних слов’ян у розвитку Європи,

обміні культурними досягненнями між Західною Європою та Україною.

Найбільше ж зацікавлення викладачів та співробітників факультету

викликали проблеми історії України у різні історичні періоди. За останні

роки проведено чотири академії-конференції (1993—1998 рр.), які були

присвячені В. Б. Антоновичу в межах дослідження теми «Аналіз розвитку

історичної науки в Україні у другій половині ХІХ—початку ХХ ст. (на

прикладі наукової спадщини В. Б. Антоновича)»102

. На наукових зібраннях

обговорювалися проблеми становлення наукових концепцій української

науки, історії українського джерелознавства, історичної географії,

української історіографії.

Під керівництвом проф. В. І. Ульяновського (кафедра давньої та нової

історії України) відродилася така нова форма наукової роботи студентів, як

просемінарії — професорські семінарії, які є невід’ємною частиною

«здобуття фахового рівня студентами і основною формою передачі

наукового досвіду»103

. Щороку видається збірник наукових праць студентів

під назвою «Медієвістика. Історія церкви, науки і культури. Просемінарій».

Вже видано 4 випуски статей, упорядником яких є В. І.Ульяновський.

Зусиллями професорів В. І. Ульяновського, О. П. Крижановського,

В. М. Мордвінцева відновлено науковий напрям по вивченню церковної

історії. У колективній монографії з проблем історії церкви та релігійної

думки на Україні висунуто нові концепції висвітлення питань даної

тематики. В результаті дослідження історії Церкви в Українській державі

1917—1920 рр. запроваджено нові концепції еволюції державної політики

102

Академія Пам’яті професора Володимира Антоновича 16—18 березня 1993 р.: Доповіді та матеріали. —

К., 1994. — 269 с. та ін. 103

Ульяновський В. І. Просемінарій — жива традиція наукового досвіду // Київський університет. —

К., 2003. — 25 квітня. — С. 1—2.

77

щодо Церкви, яка здійснювалася урядами Української Центральної Ради,

Гетьманату Павла Скоропадського та Директорії УНР. Реконструйовано

програми міністрів сповідань Василя Зіньківського, Олександра Лотоцького,

Івана Липки, Івана Огієнка та показано різні чинники, що впливали на

формування програм, з’ясовано також частку суб’єктивного фактору.

Повністю відтворено структурні підрозділи міністерств, показані програми їх

діяльності та практичні заходи. Розкрито основні особливості та складності

внутрішньоцерковного життя, головні проблеми, які постали перед Церквою

та віруючими у добу революції. Виокремлено внутрішньоцерковні

угрупування, реконструйовані їхні прагнення, цілі та проаналізовано

практичну діяльність. Вперше показано життя неправославних конфесій —

Римо-католицької, Греко-католицької (з’єднаної), старообрядців,

протестантів, мусульман, іудеїв тощо. Реконструйовано перебіг

найважливіших церковних структур — соборів, зборів, конгресів тощо.

Вперше детально розкрито перебіг Всеукраїнського Православного

Церковного Собору 1918 р.104

Інші питання нової та новітньої історії України перебували в сфері

учених інтересів професорів Л. Г. Мельника, В. С. Бруза, В. А. Дядиченка,

Ф. Є. Лося, В. Є. Спицького, В. Ф. Колесника, В. І. Сергійчука,

А. Г. Слюсаренка, А. О. Буравченкова, В. В. Мусієнка, В. І. Миронець,

доц. Р. П. Іванової105

. Національно-політичному рухові в Україні наприкінці

ХІХ ст. присвятили свої численні праці професори А. М. Катренко та

В. І. Сергійчук. А. М. Катренко захистив у 1994 р. докторську дисертацію на

тему: «Діяльність радикалів демократів (народників) в Україні у 80-х рр.

ХІХ ст.», започаткувавши нове бачення важливої проблеми в історії України.

Питання долі України в роки Другої світової війни досліджували

В. О. Замлинський, В. Ю. Король, А. Ф. Мінгазутдінов, Є. В. Сафонова,

В. П. Дрожжин та ін.106

Чільне місце в науковій роботі займало вивчення історії Другої

світової війни. Зусиллями науковців було видано колективні монографії

«Великий подвиг», «В битвах за Радянську Україну», «Український народ —

перемозі». Були опубліковані індивідуальні монографії з цієї проблематики.

Плідно працювали над вивченням історії Другої світової війни та її складової

104

Мордвинцев В. Государственные налоги и повинности монастырских крестьян Левобережной Украины в

ХVIII веке. — К., 1998. — 183 с.; Харишин М., Мордвінцев В. Російське самодержавство та Київська

кафедра, або як Українська Православна церква позбулася автокефалії. — К., 1999. — 331 с.;

Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917—1920 рр. (Доба Української Центральної Ради). —

К., 1997. — 204 с.; його ж. Церква в Українській Державі 1917—1920 р.р. (Українська Гетьманська

Держава). — К., 1997. — 200 с. 105

Мельник Л. Г. Гетьманщина першої чверті XVIII ст. — К., 1998. — 272 с.; Колесник В. Ф. Шляхом

національного відродження: національне питання в програмах та діяльності українських партій

Наддніпрянщини 1900—1907 рр. — К., 1998. — 204 с.; Слюсаренко А. Г., Гусєв В. І., Король В. Ю. та ін.

Україна у ХХ столітті: Збірник документів і матеріалів. — К., 2000. — 425 с.; Колесник В. Ф., Надтока О. М.

Російська демократична інтелігенція та українське національне відродження (кінець ХVIII — початок ХХ

століття). — К., 2002. — 183 с.; Колесник В. Ф., Коцур В. П., Коцур Г. Г. Історіографія нової економічної

політики в Українській РСР. — К., 2002. — 176 с. 106

Король В. Ю. та ін. Безсмертя. Книга пам’яті України. 1941—1945. — К., 2000. — 765 с.;

Мінгазутдінов А. Ф. Історія Другої світової війни (1939—1945 рр.). — К., 1999. — 136 с. та ін.

78

частини — Великої Вітчизняної війни: проф. В. О. Замлинський, який

досліджував питання єдності народів світу в боротьбі проти спільного

ворога — фашизму; проф. В. Ю. Король, праці якого присвячені внеску

українського народу в досягнення перемоги; проф. А. Ф. Мінгазутдінов —

питанням боротьби за визволення України від фашистських окупантів;

доценти — В. П. Дрожжин та С. Н. Саженюк — трудового подвигу

українського народу в роки війни; Г. П. Міщенко та Ю. М. Сорока — руху

опору на окупаційній території держави; Є. В. Сафонова — участі жінок у

боротьбі проти ворога тощо.

За останні 5 років були захищені дисертаційні роботи на здобуття

наукового ступення кандидата історичних наук М. В. Дахно ―Життєвий шлях

та діяльність С. А. Ковпака‖ (2012); В. П. Ругаль ―Життєвий шлях та

військова діяльність В. С. Петрова‖ (2013); Заболотний О. М. ―Становище

радянських військовополонений в таборах смерті на території ―рейх

комісаріату Україна‖ (1941-1944 рр.)‖ (2011); Гордієнко Г. М. ―Соціальне

забезпечення інвалідів Вітчизняної війни в УРСР (1942-1950 рр.)‖ (2010) та

ін.

Історія української державності досліджувалася А. Г. Слюсаренком,

В. П. Шевчуком, В. М. Литвином. В. І. Сергійчук вивчав кордони української

державності часів Б. Хмельницького107

. Історію розвитку науки і техніки,

науково-технічного прогресу на різних етапах історії України досліджували

Б. І. Білик, Ю. А. Горбань, Я. С. Калакура, Л. Г. Мельник, М. М. Матвійчук,

В. Ф. Остафійчук108

та ін. Кафедра української історії та етнополітики

підготувала курси лекцій з історії культури України та збірник матеріалів і

документів, які розкривають основні віхи культурного поступу.

Ще одним важливим напрямком наукових студій було і є

декабристознавство. В зазначений період дослідженням руху декабристів

займалися професори та доценти Київського університету ім. Т. Шевченка

В. Н. Котов, А. К. Буцик, Г. Д. Казьмирчук, О. К. Литвин, Р. П. Іванова

(Іванченко) та багато інших, котрі продовжили традицію університетської

декабристознавчої школи дореволюційних професорів В. С. Іконникова та

М. В. Довнар-Запольського. Характерною особливістю вивчення руху

«споборників святої волі» в університеті є дослідження нових

декабристознавчих проблем, зокрема, про діяльність українських

декабристів, вивчення наукових біографій декабристознавців університету

20—30-х рр. ХХ ст., згуртування навколо відомих дослідників аспірантів та

студентів, які долучаються до вивчення проблеми і згодом продовжують

справу своїх учителів109

.

107

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. — К., 1997. — 800 с.; Шевчук В. П.,

Тараненко М. Г. Історія української державності. — К., 1999. — 476 с. та ін. 108

Історія української культури: Зб. мат. і документів / Упоряд.: В. І. Білик, Ю. А. Горбань, Я. С. Калакура та

ін. — К., 2000. — 607 с. 109

Вавренюк Р., Казьмирчук Г. Декабрист Евгений Оболенский: Жизнеописание. — К., 1990. — 289 с.;

Вербовий О. Повстання Чернігівського піхотного полку у науковій спадщині В. М. Базилевича // Проблеми

історії України ХІХ — початку ХХ ст. — К., 2001. — Вип. 3. — С. 41—48; Губицький Л. Декабристський

рух у науковому доробку членів Історичного товариства Нестора-літописця // Там само. — С. 48—54 та ін.

79

В останні роки існування СРСР активізувалося проведення наукових

декабристознавчих конференцій — генераторів нових ідей і підходів до

вивчення історії руху декабристів. Кафедра історії народів Росії Київського

університету імені Тараса Шевченка, очолювана проф. Я. М. Серіщевим, у

1987—1991 рр. провела 5 міжвузівських і республіканських науково-

практичних і науково-теоретичних конференцій під загальною назвою

«Декабристські читання». Зі здобуттям незалежності України «Декабристські

читання» припинилися і відродилися лише на межі тисячоліть, у грудні

2000 р. за сприяння Інституту історії НАН України та керівництва

історичного факультету. Можливо, це є символічним вододілом між старим

та новим декабристознавством. «Декабристські читання» у Києві стали

справжнім науковим центром з вивчення руху декабристів. Тут, поряд з

відомими російськими вченими В. О. Федоровим, Г. В. Семеновою та

українськими декабристознавцями М. П. Савичевим, Г. Я. Сергієнком,

Г. Д. Казьмирчуком участь брали ще зовсім молоді дослідники — аспіранти,

студенти і навіть учні середніх шкіл. Наприклад, на перших читаннях

виступило 5 студентів, на других — 15, на третіх — 17, на четвертих — 11.

Були присутні студентські доповіді і на трьох оновлених «Декабристських

читаннях» у 2000—2001 рр.110

Навколо доцента, а з 1997 р. професора

Київського національного університету Г. Д. Казьмирчука гуртуються молоді

дослідники, які поступово відроджують кращі традиції української школи

декабристознавства. Окремі теми були реалізовані в докторських та

кандидатських дисертаціях, підготовлених на нашому факультеті, зокрема,

А. М. Куликовською, Р. С. Вавренюком, І. І. Бродською,

Г. Д. Казьмирчуком111

та ін. Згодом Г. Д. Казьмирчук започаткував й

розвинув складання бібліографічних покажчиків літератури, присвячених

рухові декабристів112

, життю, діяльності О. І. Герцена113

та

М. Г. Чернишевського114

. До виявлення й описання були долучені кращі

студенти історичного факультету — Т. М. Соловйова, О. О. Рафальський,

С. П. Стельмах, котрі зараз є відомими вченими нашої Вітчизни. Факультет

налагодив плідну працю з бібліографічним відділом Національної історичної

бібліотеки України, результат якої підготовка трьох покажчиків

110

Декабристи в Україні: дослідження й матеріали. / Відпов. ред. Г. Д. Казьмирчук— Т. 3. — К., 2003. — 257

с.; - Т.6 – К., 2009. – 204 с. та ін. 111

Куликовская А. М. Советская историография российско-польских революционных связей 20—30-х г.г.

ХІХ ст. // Автореф. дис. ... к.и.н. — К., 1991. — 22 с.; Вавренюк Р. С. Суспільно-політична діяльність

декабриста Олексія Юшневського // Автореф. дис. ... к.і.н. — К., 1993. — 26 с. та ін. 112

Казьмирчук Г. Д., Соловьева Т. Н., Стельмах С. П., Шлапак Ю. М. Декабристы: Библиографический

указатель литературы. 1980—1983 г.г. — К., 1985. — 44 с.; Движение декабристов: Указатель литературы.

1989 / Казьмирчук Г. Д. (отв. ред. и сост.: Силкин А. В., Богданенко А. Н.). — К., 1990. — 56 с. та ін. 113

Герцен О. І. Бібліографічний покажчик. 1970—1987 р.р. / Казьмирчук Г. Д. (відпов. ред. і уклад.:

Р. С. Вавренюк, Н. Ф. Селивачова, С. П. Стельмах та ін.). — К., 1990. — 81 с. 114

Казьмирчук Г. Д., Соловьева Т. Н., Стельмах С. П., Шлапак Ю. М. Чернышевский Н. Г.:

Библиографический указатель литературы. 1978—1979. — К., 1983. — 69 с.; Казьмирчук Г. Д., Спивак А. Н.,

Шлапак Ю. М. Чернышевский Н. Г.: Библиографический указатель литературы. 1980—1983. — К., 1985. —

41 с.

80

літератури115

. Важливим напрямком історіографічного вивчення

опозиційного руху в Росії першої чверті ХІХ ст. є праці проф.

Г. Д. Казьмирчука і доцента кафедри історії для гуманітарних факультетів,

присвяченій українській ―десембріяні‖. Проаналізовані праці

М. Грушевського, С. Єфремова, Д. Багалія, М. Яворського, М. Довнар-

Запольського, декабристознавців 20-30-х рр. ХХ ст., та наших сучасників116

.

Сьогодні проф. Г. Д. Казьмирчук і доктор історичних наук

М. Казьмирчук плідно працюють над дослідженням регіональної історії з

ухилом вивчення історії славетного міста-села Кальника з найдавніших часів

до сьогодення. Через призму життя й діяльності мешканців села

розкривається складний і тернистий шлях сільської громади протягом

багатьох століть вітчизняної історії, розвитку соціальних, економічних та

культурно-релігійних візій117

тощо.

Історію села Романів Луцького повіту Волинської області досліджував

Ю. М. Сорока. Його праця – це фотохроніка життя мешканців села. Це

оригінальний методологічний прийом, поєднаний із змістовим текстом, в

якому називаються прізвища та імена мешканців118

. Над історією свого села

плідно працював В. В. Ставнюк, який підготував ґрунтовну історію119

.

Сучасне наукове дослідження історії сіл і міст України разом з

вивченням родоводів селян, є важливим соціо-економійно культурним

напрямком вітчизняної історичної науки.

Професором Сергійчуком В. І. проведено багатогранну та плідну

роботу по виявленню матеріалів з історії України, зокрема, про військові

формування Богдана Хмельницького, про єврейські погроми120

, стосунки

українських націоналістів і радянської влади в післявоєнний період.

Вивчення проблем етнополітичного розвитку України під час

революційних змагань 1917—1920 рр., що проводилося на кафедрі

української історії та етнополітики, дозволило зробити висновки про те, що

на початку ХХ ст. аж до періоду української революції чітко простежується

невідповідність між кількісними і якісними параметрами українського

національно-визвольного руху. Ідея національного самовизначення так і не

дійшла рубежу чіткого визначення доктрини державно-політичної

емансипації. В роки Першої світової війни, як показали результати

дослідження, етнополітичні орієнтації українців (на рівні партійно-

115

Движение декабристов: Указатель литературы. 1977—1987 г.г. / Г. Д. Казьмирчук (отв. ред. и сост.:

Р. С. Вавренюк, А. С. Каревин и др.). — К., 1988. — 194 с. та ін. 116

―Українські декабристи чи декабристи в Україні?‖ Рух декабристів очима істориків 1920-х років. – К.,

2011. – 195 с.; Латиш Ю. Університетська DECEMPRIANA. Дослідження руху декабристів у Київському

університеті. – К., 2008. – 206 с. та ін.. 117

Казьмирчук Г., Казьмирчук М. Роде наш красний. Село Кальник– Кн. 1. Документи й дослідження з

історії села (кінець ХVІІІ – на початку ХХ ст.). К.: Логос, 2006. 118 с.; Кн. 2 - К., - 2008. - 249 с.; Кн. 3. – К.,

2010. - 256 с.; Кн. 4. – К., 2011. - 132 с. 118

Сорока Ю. М. Романів. Історичне минуле і сьогодення Волинського села. – К., 2013. 119

Лахижа М. І., Єгоричева С. Б., Ставнюк В. В. Хай квітне рідне село. Історія села Круподерниці. –

Полтава, 2001. – 180 с.; Лахижа М. І., Єгоричева С. Б., Ставнюк В. В. Історія села Круподерниці. – Полтава:

АСМІ, 2008. – 331 с. 120

Сергійчук В. І. Уся правда про єврейські погроми. — К., 1996. — 128 с. та ін.

81

політичного зрізу) обумовлювалися переважно ситуативними факторами,

були нестабільними, недостатньо враховували перспективу післявоєнного

суспільно-політичного розвитку. Не дивлячись на окремі етнополітичні

кроки українських урядів періоду 1917—1920 рр., загальний висновок

полягає в тому, що переважно в силу суб’єктивних обставин етнополітичний

фактор в українській революції не спрацював на її користь. В даний період

звернено увагу дослідників на вивчення історії національних меншин

України. Ця проблема є актуальною і в сьогоденні нашої держави. Оскільки

на її теренах поруч з українцями проживають: росіяни, словаки, чехи,

білоруси, німці, поляки, євреї та ін121

.

Узагальнення досвіду української радянської державності під кутом

зору її політичної правосуб’єктності в 1918—1920 рр. показало, що головною

причиною втрати Радянською Україною незалежності та суверенних прав,

було існування унітарної за своєю будовою правлячої партії та відсутність

власного партійно-політичного центру, який українські більшовики мали

шанс створити, об’єднавшись з іншими політичними партіями України,

забезпечивши створення власної незалежної держави у її радянській формі.

Перехід до якісно нового рівня розвитку української історичної науки

на початку 1990-х рр. вимагав не тільки впровадження в дослідницьку

практику сучасних методів, але й розширення джерельної бази наукових

досліджень. Важливими історичними джерелами для дослідження питань

культури, історії Київського університету стали спогади сучасників подій, їх

епістолярні матеріали тощо, які були об’єктом комплексного дослідження

А. Г. Слюсаренка, В. М. Литвина, Г. Д. Казьмирчука, С. Ф. Пивовара,

В. І. Ульяновського, С. П. Стельмаха, В. І. Короткого та ін.

Зусиллями провідних вчених факультету видано ряд монументальних

збірників документів, зокрема, «З іменем святого Володимира», «Alma

mater». Розмаїття проявів життя, структур свідомості, ментальностей початку

ХХ ст. вдалося показати на прикладі однієї «універсальної» інституції, в якій

збиралися (концентрувалися) представники основних дійових прошарків,

політичних напрямів, вікових груп тощо. У Києві найбільш

репрезентативною (і не лише для Києва, але й для Київського, Подільського

та Волинського генерал-губернаторства, а згодом — усієї Центральної

України) подібною інституцією був Університет Св. Володимира. Всі прояви

тогочасного життя, нові віяння й консервативні тенденції, всі проблеми й

перспективи доби, всі людські (ідейні, ідеологічні, ментальні) зрушення так

чи інакше відбивалися в університетській корпорації та її функціонуванні. А

через значну «формалізованість» університетського життя, тобто обов’язкову

документальну фіксацію кожного вчинку, рішення, події, пропозиції та. ін.,

на сьогодні залишився досить точний «паперово-документальний» його

зліпок.

121

Гусєв В. І. Бунд в суспільно—політичному житті України (в кінці ХІХ—1921 р.). — К., 1977. — 140 с.;

Мотрук С. М. Українці в Чехії: національно-культурне та політичне життя в ХХ ст. // Міжнародні зв’язки

України: наукові пошуки та знахідки. — К., 2002. — Вип. 11. — С. 198—206.

82

Опубліковані спогади засвідчують існування в Університеті

Св. Володимира усталених традицій «професорської культури» (як

корпоративної субкультури). Університетська корпорація була автономною в

соціокультурному сенсі вже за характером своєї діяльності, посідала окреме

місце як суб’єкт спеціалізовано-професійної діяльності в диференційованій

системі інституцій; результати діяльності професури були самоцінними

(оцінювалися відповідно до критеріїв конкретної сфери діяльності),

незалежно від їх можливого «зовнішнього» соціопрактичного ефекту.

Університетська корпорація за всіх урядів жорстко обстоювала засади своєї

автономії, зокрема у самоврядуванні (виборність, конкурсне заміщення

посад, колегіальність).

Професура Київського університету (як і всіх інших російських

імператорських університетів) мала тісні зв’язки з європейською культурою

(регулярні наукові відрядження за кордон, ознайомлення з новітніми

зарубіжними виданнями, публікації за межами держави, особисті контакти).

Найбільш значущою цінністю в професорському середовищі була

особистість, індивідуальність, вільна від догм і пересудів, а також традиції

станового суспільства, не голос у «хорі» народного колективу — а навпаки,

суверенний індивід. Все це зумовлювалося тим, що професійний успіх

досягався професором лише завдяки його особистим якостям і праці, а не

через належність до якогось стану (за народженням), групи чи партії.

Характер діяльності професора передбачав особисту свободу та прояв

індивідуальності.

Протягом останніх десятиліть фахівці кафедри архівознавства та

спеціальних історичних дисциплін плідно працювали над розробкою питань

конкретного та теоретичного джерелознавства та інших спеціальних

історичних дисциплін. З нагоди відзначення ювілеїв проф. В. І. Стрельського

(90-річчя від дня народження), В. О. Замлинського (70-річчя від дня

народження), М. А. Варшавчика, 10-ї річниці незалежності України

співробітниками наукового підрозділу були проведені наукові конференції-

читання з питань архівознавства, джерелознавства122

. У 2000 р. у співпраці з

Інститутом рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського проведено книгознавчі

читання присвячені С. І. Маслову.

Факультет веде пошук нових форм міжнародного співробітництва,

успішно співпрацює з університетами не лише колишнього СРСР, але й країн

Центральної та Західної Європи. Традиційно міцними залишаються зв’язки з

університетами країн СНД. Також серед партнерів факультету — Кільський,

Констанцський, Лейпцігський, Мюнхенський (Німеччина), Ягеллонський,

Варшавський (Польща), Братиславський (Словаччина), Дебреценський

(Угорщина), Гранадський (Іспанія), Тамперський (Фінляндія), Нанкінський

(Китай) та інші університети.

122

Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідом. зб. наукових праць. — Вип. 1: Архів і

особа. — К., 1999. — 328 с.; Археографія. Джерелознавство: Міжвідом. зб. наукових праць. — Вип. 3:

Джерелознавчі дисципліни. — К., 2001. — 574 с.; Проблеми архівознавства і джерелознавства: Зб. наукових

праць до 90-річчя від дня народження професора В. І. Стрельського. — Вип. 4. — К., 2001. — 416 с. та ін.

83

В грудні 1994 р. засновано Центр слов’янсько-німецьких досліджень

при Київському університеті (керівник — зав. кафедрою історії слов’ян

проф. В. І. Яровий). Основними завданнями центру є спільні дослідження

проблем слов’янознавства із зарубіжними науковими центрами, вивчення

головних напрямків сучасної «Східної політики» німецькомовних країн та ін.

У розробці українсько-польського проекту «Польща та Україна у тридцятих-

сорокових роках ХХ століття» у 2000 р. брав участь доц. І. І. Ільюшин,

результатом роботи стало видання збірника документів «Україно-польські

переселення 1944—1946 рр.»

На основі Договору про співробітництво між Київським і

Варшавським, Київським і Ягеллонським університетами з 1996 р.

здійснюється наукове стажування істориків України в Польщі, а польських

вчених в Україні, участь у міжнародних наукових конференціях, обмін

студентами.

Науковцями факультету у співпраці з науковцями Інституту Росії і

Східної Європи (Гельсінкі, Фінляндія) у 1997 р. здійснено видання спогадів

посла Фінляндії в Україні у 1918—1919 рр. Г. Гуммеруса; спільно з

науковцями Гельсінкського університету доц. В. В. Пилипенко видав

посібник «Історія України» фінською мовою у Фінляндії.

Співпраця з фінськими науковцями, що започаткована була останніми

роками, сприяла плідному співробітництву, що вилилося в організацію

симпозіумів у квітні 1999 р., Міжнародну конференцію «Етнічна історія

народів Європи». В 2000 р. відбувся Міжнародний науковий симпозіум

«Україна та Фінляндія: західні й східні впливи на історичний та культурний

розвиток». Протягом 1996—2000 рр. вийшло друком 8 випусків збірника

«Етнічна історія народів Європи» (відп. редактор В. К. Борисенко).

У 1998—2000 рр. асист. Ф. О. Андрощук спільно з науковцями

Стокгольмського університету (Швеція) брав участь у виконанні

міжнародного науково-дослідного проекту «Південна Русь і Скандинавія у

роки середньовіччя».

За активного сприяння німецького культурного центру «Гете-Інститут

Інтер Націонес у Києві» та історичного факультету Київського національного

університету, під керівництвом С. Стельмаха та доктора Г. Хаусманна

(Німеччина) у 2002 р. проведено українсько-німецький науковий семінар

«Соціальна історія в Україні та Німеччині у ХХ столітті».

Широкою є географія наукових зв’язків факультету.

Доц. В. В. Пилипенко стажувався в Гельсінкському університеті (Фінляндія,

1996 р.); асп. О. Мазанова в Інституті історії Варшавського університету

(Польща, в 1996 р.); доц. В. Ставнюк в Афінському університеті (Греція,

1997 р.); доц. Т. Грищенко в Іллінойському університеті (США, 1998 р.);

доц. С. Стельмах в університетах м. Костанц і м Кельн (Німеччина, 1998—

1999 рр.); доц. О. Іванов в університетах м. Констанц та м. Регенсбург

(Німеччина, 1999—2000 рр.); асист. І. Малацай в університеті м. Братислава

(Словаччина, 1999 рр.); асп. Я. Вовк — у Краківському університеті (Польща,

84

1999 р.); студенти Ю. Крикун, О. Лук’яненко, Т. Кравчинський,

О. Подзірей — в школі полоністики м. Ольштин (Польща, 1999 р.);

проф. Б. Гончар в університеті м. Констанц (Німеччина, 2000 р.).

Щорічно вчені факультету беруть активну участь у міжнародних

семінарах, конференціях. У 1996 р. проф. В. І. Сергійчук побував на

наукових заходах у Парижі (Франція), Празі (Чехія), Травемюде (Німеччина),

Будапешті (Угорщина), Варшаві (Польща); проф. В. І. Яровий — Мінську

(Білорусія), Будапешті (Угорщина), Братиславі (Словаччина), Підгориці

(Чорногорія); проф. В. І. Ульяновський — Будапешті (Угорщина), Любліні

(Польща), Гомелі (Білорусія); доц. Ю. М. Малєєв — Лодзі, Любліні

(Польща). У наступні роки наукове паломництво ширило свої межі:

доц. В. П. Дрожжин, проф. В. І. Гусєв, доц. І. В. Іванцова брали участь у

конференціях, що відбулися у м. Ставрополі (Російська Федерація);

доц. В. І. Полохало у м. Загребі (Хорватія); ас. М. Г. Палієнко в м. Москві

(Російська Федерація); доц. М. С. Камєнєцький у м. Загреб та м. Дубровник

(Хорватія); ас. І. І. Ільюшин — в м. Варшаві та м. Любліні (Польща); в

1998 р. — проф. А. Г. Слюсаренко в м. Бєлграді (Югославія);

проф. В. І. Сергійчук у м. Варшаві (Польща); проф. В. І. Ульяновський у

м. Будапешті (Угорщина); старший наук. співробітник І. С. Піоро, наук.

співробітник Л. І. Самойленко, наук. співробітник Б. О. Антоненко у

м. Ростов-на-Дону (Російська Федерація); доц. В. І. Гусєв в м. Москві

(Російська Федерація); проф. В. І. Яровий в м. Бєлграді (Югославія),

м. Мінську (Білорусія); ас. І. Ільюшин у м. Варшаві (Польща);

доц. В. М. Павленко в м. Брюсселі (Бельгія); в 1999 р. проф. В. І. Яровий та

ст. лаб. О. В. Захарчук в м. Мінську (Білорусія); проф. В. І. Яровий у м. Луга

Ленінградської області (Російська Федерація); проф. В. І. Ульяновський у

м. Нью-Йорку (США) та м. Мінську (Білорусія); проф. А. М. Катренко в

м. Москві (Російська Федерація); проф. В. І. Сергійчук у м. Москві (Російська

Федерація); проф. А. Ф. Мінгазутдінов у м. Москві, і м. Санкт-Петербурзі

(Російська Федерація); доц. І. І. Ільюшин у м. Кракові (Польща);

ас. А. О. Руккас у м. Мінську (Білорусія) та м. Москві (Російська Федерація);

ас. А. В. Шилова в м. Загребі (Хорватія) та м. Відні (Австрія);

ас. А. М. Котляров у м. Празі (Чехія) та м. Вашингтоні (США);

ас. Ф. О. Андрощук у м. Москві (Російська Федерація);

наук. співр. Зеленко С. М. в м. Велике Тирново (Болгарія), в м. Москві

(Російська Федерація); доц. В. В. Ставнюк в м. Кавалла (Греція); в 2000 р.

проф. В. І. Яровий в м. Москві (Російська Федерація); доц. І. І. Ільюшин у

м. Варшаві і м. Слупську (Польща); ас. А. О. Руккас у м. Варшаві (Польща);

ас. К. О. Третяк у м. Афіни (Греція); доц. С. П. Юренко в м. Мінську

(Білорусія); доц. М. Г. Палієнко в м. Торунь (Польща);

проф. А. Г. Слюсаренко в м. Москві (Російська Федерація); проф. В. І. Гусєв

у м. Москві (Російська Федерація); доц. О. Ф. Іванов у м. Берлін (Німеччина);

асп. Н. І. Шевченко в м. Будапешт (Угорщина); ас. С. М. Рижов у

м. Будапешті (Угорщина); доц. С. П. Стельмах у м. Халлє (Німеччина).

85

У 1997 р. доц. С. П. Стельмах одержав грант Московського наукового

фонду; в 1998 р. — грант Московського наукового фонду на дослідження

теми «Україна в Російській державі ХVІІІ-ХХ століть: проблема

співвідношення імперської і національної свідомості соціополітичної еліти».

Наукові праці викладачів та співробітників факультету публікуються

як монографії, підручники, посібники. Протягом 1997—2002 рр.

підготовлено та опубліковано 21 підручник та 59 посібників з основних та

спеціальних дисциплін, які вивчаються студентами факультету. Видано

серію посібників для старшокласників та абітурієнтів, методичні розробки

для практичних занять. Монографії, автори котрих працювали на

історичному факультеті: 1996 р. — 6, 1997 р. — 8, 1998 р. — 11, 1999 р. —

13, 2000 р. — 8. Історія України стала предметом досліджень В. І. Гусєва,

Ю. О. Калінцева, В. П. Капелюшного, В. І. Сергійчука, М. Г. Щербака,

А. Г. Слюсаренка, Л. Г. Мельника, В. Ф. Колесника, В. І. Ульяновського,

Б. І. Корольова, В. Ю. Короля123

. Питаннями історії історичної науки України

займалися С. П. Стельмах, В. А. Короткий, В. І. Ульяновський,

Г. Д. Казьмирчук, І. Н. Войцехівська124

. Окремим проблемам історії культури

присвятили свої праці Т. В. Орлова, С. П. Юренко, В. Ю. Король,

В. К. Борисенко, Н. І. Миронець, М. В. Гримич125

. Історією країн Сходу

успішно займався В. А. Рубель. Історії церкви присвятили свої монографії

В. М. Мордвінцев, В. І. Ульяновський. Історія університету була предметом

зацікавлення В. І. Ульяновського, В. А. Короткого. Питанням етнографічного

дослідження України присвятила свої праці В. К. Борисенко. Найважливіші

етапи української державності, розвиток державницьких ідей аналізував

А.П.Коцур.126

Плідною була праця викладачів історичного факультету по розробці

підручників і посібників для шкіл та вузів. За 1996—2000 р.р. опубліковано 9

підручників та 40 посібників, хрестоматій з історичних дисциплін127

.

Співробітники кафедри історії для гуманітарних факультетів за редакцією

проф. Г. Д. Казьмирчука, разом з колегами інших кафедр історичного

факультету підготували п’ять підручників з історії України. Колектив авторів

123

Гусєв В. І., Калінцев Ю. О., Капелюшний В. П. та ін. Короткий нарис з історії України (від найдавніших

часів до кінця XVІІІ ст.): Нове бачення. — К., 1996 ; Сергійчук В. І. Правда про «Золотий» вересень 1939-

го. — К., 1996. — 128 с.; Щербак М. Г., Чайковський А. С. За законом і над законом. З історії

адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні. — К., 1996. — 269 с. 124

Казьмирчук Г. Д. «Апостоли правди»: рух декабристів в історичній літературі 1917 — першій половині

1930-х років. — К., 1997. — 209 с.; Короткий В. А., Ульяновський В. І. Володимир Антонович: образ на тлі

епохи. — К., 1997. — 218 с.; Стельмах С. П. Історична думка в Україні ХІХ ст. — початку ХХ століття. —

К., 1997. — 175 с. та ін. 125

Орлова Т. В. Феномен радянської культури і проблеми сучасності: спроба міждисциплінарного

дослідження. — Житомир, 1997. — 320 с. та ін. 126

Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. — Чернівці, 2000. — 352 с. та ін. 127

Новітня історія України (1900—2000) / Упоряд. Гусєв В. І., Дрожжин В. П., Козицький М. Ю. та ін. / Під

ред. проф. А. Г. Слюсаренка. — К., 2000. — 663 с.; Гончар Б. М., Козицький М. Ю., Мордвінцев М. В.,

Слюсаренко А. Г. Всесвітня історія. — К., 2001. — 359 с.; Катренко А. М. У пошуках шляхів побудови

справедливого суспільства (Діяльність народовольців і чорнопередільців в Україні у 80-х роках ХІХ ст.). —

К., 2001. — 318 с.; Термінологічний і понятійний довідник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. /

В. М. Литвин (Голов. ред.). — К., 2002. — 430 с.

86

притримується класичної форми викладу матеріалів. Ми дотримуємося

думки, що історичні події мають право на аналіз, без будь-яких вилучень.

Новітні тенденції на ―спокійне‖ висвітлення подій, це шлях до глухого кута.

Неможна продовжувати тенденцію до ―образливого облизування‖

меншовартості нашої історії128

.

Низку інклюзивних підручників підготували метри історичної науки

Я. С. Калакура, присвяченого українській історіографії129

, курс лекцій

―археологія України‖, одним із авторів є доктор історичних наук проф.

Р. В. Терпиловський130

. Плідно працюють завідувач кафедрою історії слов’ян

д.і.н., проф. В. І. Яровий131

та завідувач кафедри нової та новітньої історії

зарубіжних країн д.і.н., проф. Б. М. Гончар.

Фахівці факультету працювали над написанням наукових статей, які

друкувалися як в Україні, так і за кордоном. Вченими історичного

факультету університету видруковано статей у 1996 р. — в Україні: 189, за

кордоном: 5; 1997 р. — в Україні: 214, за кордоном: 14; 1998 р. — в Україні:

200, за кордоном: 12; 1999 р. — в Україні: 287; за кордоном: 2; 2000 р. — в

Україні: 253; за кордоном: 12. Окремі дослідження публікуються у

періодичних виданнях історичного профілю, що видаються в університеті. У

1996—2000 рр. на факультеті було видано 18 випусків «Вісника Київського

університету. Історія» (випуски 34—51) (відп. редактор А. Г. Слюсаренко), 3

випуски міжвідомчого збірника «Питання нової та новітньої історії» (відп.

редактор Б. М. Гончар), 2 випуски наукового збірника «Vita antiqua» («Життя

древніх») (відп. редактор М. І. Гладких), 7 випусків збірника «Етнічна історія

народів Європи» (відп. редактор В. К. Борисенко).

Керівництво факультету виступило організатором міжнародних та

всеукраїнських конференцій, зокрема, «Михайло Грушевський і сучасність»

(1996); ювілейні читання «Світ Ольвії: пам’ятник досліднику і дослідження

пам’ятника» (до 90-річчя вченого-археолога, члена-кор. НАН України

Л. М. Славіна (1996)), міжнародна наукова конференція «Історичне

слов’янство: спадщина, традиції та сучасність» (1997); всеукраїнська

науково-практична конференція «Демографія і державність в Україні —

проблеми гуманізації» (1997); V Міжнародна археологічна конференція

студентів і молодих вчених (1997); Всеукраїнська теоретична конференція

молодих вчених «Національна ідея: проблема сприйняття та модифікації»

(1997); IV Міжнародна етнологічна конференція молодих вчених «Етнічна

історія народів Європи» (1999); Архівознавчі читання з нагоди 165-річчя

Київського університету імені Тараса Шевченка (1999 р.); україно-фінський

128

128

Гусєв В. І., Казьмирчук Г. Д., Капелюшний В. П., Казьмирчук М. Г. Черевичний Г. С. Історія України:

Підручник. – К., 2008. – 463 с; Історія України: Підручник / Г. Д. Казьмирчук, А. П. Коцур, О. В. Вербовий

та ін.; за ред. Г. Д. Казьмирчука. – К., 2009. – 695 с.; История Украины: Учебник для иностр. студ. высш.

учебн. заведений / Г. Д. Казьмирчук, В. И. Гусев, В. П. Капелюшный и др. – К., 2010. – 631 с та ін.;

Казьмирчук Г. Д. .; История Украины: Учебник для иностр. студ. высш. учебн. заведений / Г. Д. Казьмирчук

(рук. авт. кол.), В. Ф. Колесник, А. П. Коцур и др. – К., 2010. – 752 с. 129

Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій: 20е вид., допов. – К., 2012. – 512 с. 130

Археологія України: Курс лекцій. – К., 2005. – 503 с. 131

Історія Західних і південних слов’ян: Курс лекцій. – К., 2005. – 627 с.

87

симпозіум «Україна та Фінляндія: західні та східні впливи на історичний та

культурний розвиток» (2000); українсько-німецький колоквіум «Історичні

пошуки ідентичності» (2000); Міжнародна наукова конференція «Грецька

Православна Церква в Україні: підсумки багатовікового служіння» (2000);

Міжнародна науково-практична конференція «Український жіночий рух і

процеси державотворення» (2000); Міжнародна ювілейна науково-

теоретична конференція, присвячена 175-ій річниці від дня виступу

декабристів «Декабристські читання» (2000); Історіографічні читання

«Українська історіографія на межі тисячоліть» (2000); Треті джерелознавчі

читання, присвячені 90-річчю від дня народження проф. В. І. Стрельського та

70-річчю від дня народження проф. В. О. Замлинського (2000), Міжнародна

наукова конференція «10 років незалежності України: історія і сьогодення

очима студентів» (2001) та ін. Матеріали більшості наукових форумів

друкувалися окремими збірниками тез, статей, солідними підбірками у

«Віснику Київського університету. Історичні науки». Висновки та фактичний

матеріал учасників конференцій використовуються в лекторській праці

професорської корпорації факультету, в наукових розробках вчених-

істориків вітчизни.

Звитяжна наукова діяльність співробітників історичного факультету

була належно оцінена керівниками держави: Анатолій Гнатович

Слюсаренко — доктор історичних наук, професор, академік Академії

педагогічних наук України, декан історичного факультету, завідуючий

кафедрою новітньої історії України нагороджений орденом «Знак пошани» та

почесною відзнакою Президента України, орденом «За заслуги ІІІ ступеня»,

орденом «За заслуги ІІ ступеня» та двома медалями; Ярослав Степанович

Калакура — доктор історичних наук, професор, Заслужений працівник

Вищої школи України (1984 р.), лауреат премії імені Василя Веретеннікова

(1999 р.); Микола Григорович Щербак — завідуючий кафедрою

архівознавства та спеціальних галузей історичних наук, доктор історичних

наук, професор цієї ж кафедри, лауреат премії імені Василя Веретеннікова

(1999 р.); Григорій Дмитрович Казьмирчук — доктор історичних наук,

професор, завідуючий кафедрою історії гуманітарних факультетів (медаль

«20 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941—1945 г.г.», медаль

«Ветеран праці»); Віктор Іванович Гусєв — доктор історичних наук,

професор (орден «Знак почета» від 5 серпня 1982 р. Медалі: «В память 1500-

летия Киева» від 17 травня 1982 р.; «Ветеран труда» від 9 квітня 1984 р.);

Микола Макарович Матвійчук — доктор історичних наук, професор (орден

«Знак почета» — Указом Президії Верховної Ради від 15 березня 1976 р.,

орден «Отечественной Войны ІІ степени» від 11 березня 1985 р., почесне

звання «Заслужений діяч науки УРСР» відповідно до Указу Президії

Верховної ради УРСР від 3 вересня 1984 р.); Дмитро Андрійович

Прохоров — кандидат історичних наук, доцент. (ордени «Вітчизняної війни»,

«Червоної зірки», «Богдана Хмельницького»); Сергій Миколайович

Клапчук — доктор історичних наук, професор (почесне звання: «Заслужений

88

працівник народної освіти України» (1998 р.); Борис Іванович Білик —

доктор історичних наук, професор (медаль «За доблестный труд» на честь

100-річчя Леніна (1970 р.), медаль «Пам’яті 1500-річчя Києва» (1982 р.),

медаль «Ветеран труда»), Михайло Іванович Гладких — доктор історичних

наук, професор (медаль «Пам’яті 1500-річчя Києва» (1982 р.), Юрій

Михайлович Малєєв — кандидат історичних наук, доцент (медаль «Пам’яті

1500-річчя Києва» (1982 р.).

Таким чином, історичний факультет Київського національного

університету імені Тараса Шевченка вносить гідний вклад у підготовку

фахівців-істориків, наукових та науково-педагогічних кадрів вищої

кваліфікації, у розробку актуальних проблем вітчизняної та зарубіжної

історичної науки. Лише за 10 років незалежності — за 1991—2001 рр. —

факультет підготував сотні бакалаврів, спеціалістів та магістрів історії,

випустив, аспірантів, докторантів. Бакалаври Спеціалісти Магістри

1997 112 104

1998 111 81 28

1999 131 86 29

2000 128 90 39

2001 128 80 41

2002 124 87 37

2003 137 87 44

Випускники факультету працюють у багатьох галузях освіти, науки і

культури України, ведуть активну громадсько-політичну роботу. Серед

вихованців факультету академік НАН України П. П. Толочко, академік НАН

України, Голова Верховної Ради України В. М. Литвин, багато ректорів

вищих навчальних закладів та деканів факультетів, народних депутатів

України тощо. Нині колектив факультету, зберігаючи і примножуючи славні

традиції минулого, наполегливо працює над вдосконаленням навчально-

виховного процесу, розгортанням наукових досліджень, готуючи наукові

кадри для вітчизняної історичної науки.

89

Розділ VI

Архівознавство: становлення і розвиток

Зацікавленість творчою спадщиною та діяльністю українських

архівознавців і архівістів, які були причетні до розроблення теоретичних

засад й прикладних аспектів архівної справи в Україні, нині зумовлена

необхідністю комплексного відтворення загального образу вітчизняної

архівної науки. Чи не найяскравішими в її історії виявилися 1920-ті – початок

1930-х рр., позначені впровадженням нових ідей, концептуальних підходів,

дослідницьких методів, активним пошуком шляхів оптимальної організації

архівної справи. Розбудова архівної галузі України в означений період була

тісно пов’язана з поняттям «архівний фонд», окресленням його головного

змісту, обсягу, принципів організації. Ці питання посідали чільне місце в

дослідній редколегії вчених і науковців, у методичних пошуках архівістів-

практиків, а їхні здобутки випробувані часом. Можливість через

реконструкцію розроблених ними теоретичних підходів й методичних рішень

розширити знання про особливості формування цього поняття в

українському архівознавстві слугує певним доказом актуальності обраної

нами, тобто вченими, для студіювання теми. Цінним джерелом для її

дослідження є праці С. Білоконя132

, Г. Боряка133

, Г. Волкотруб134

, І. Гирича135

,

Я. Калакури136

, К. Климової137

, І. Маги138

, І. Матяш139

, Н. Московченко140

,

Н. Павловської141

, Г. Папакіна142

, Р. Пирога143

, С. Сельченкова144

, котрі

132

Білокінь С. І. Архівіст Володимир Міяковський // Архівна і бібліотечна справа в Україні доби визвольних

змагань (1917-1921 рр.) Зб. наук. праць. – К., 1998. С. 213-222; він же. Володимир Міяковський – діяч

української книги // Вісник Книжкової палати. – К., 1998. - №2 (20). – С. 39-43. 133

Боряк Г. Національна архівна спадщина України та державний реєстр «Археографічна Україна». Архівні

документальні ресурси та науково-інформаційні системи (текст) / Генадій Боряк; Нац. акад.. наук. України,

Ін-т української архівографії та джерелознавства ім. С. Грушевського; Ін-т рукописів НБУ ім.

В. І. Вернадського; Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України. – К., 1995. – 347 с. 134

Волкотруб Г. Пилип Васильович Клименко (1887-1955) // Автореф. дис… канд.. іст. наук. – К., 2005. –

20 с. 135

Гирич І. Документи академіка М. С. Грушевського у фонді 1235 ЦДІА України у м. Києві // Архіви

України. – 1989. - №4. – С. 53-63. 136

Калакура Я. Історичне архівознавство в Україні // Архівознавство. Археологія. Джерелознавство. – К.,

2001. – Вип. 3. – С. 8-17. 137

Климова К. «Кожна військова акція фахово зафіксована» (до питання про організацію воєнно-історичних

архівів в Україні 1918-1923 рр.) // Архівна і бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-

1921 рр.): Зб. наук. праць. – К., 1998. – С. 46-52. 138

Мага І. Віктор Олександрович Романовський – історик та архівіст // Автореф. дис… канд. іст.наук. – К.,

2003. – 19 с. 139

Матяш І. Основні проблеми архівного будівництва доби визвольних змагань (1917-1921 рр.): Зб. наук.

праць. – К., 1998. – С. 11-26. 140

Московенко Н. Розвиток архівної справи в Україні (1919-1932 рр.) // Автореф. дис… канд. іст. наук. – К.,

2003. – 20 с.; вона же. Правові засади розвитку архівної справи в Україні (1919-1932 рр.) // Студії з архів.

справи та документознавтсва. – 2004. – Т.11. – С. 5-13 141

Павловська Н. В. І. Веретенников як архівознавець та архівіст. // Атоверф. дис… канд.. іст. наук. – К.,

2003. – 19 с. 142

Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. – К., 2003. – 282 с. 143

Пиріг Р. Життя Михайла Грушевського: Останнє десятиліття (1924-1934). К., 1993. – 198 с.

90

сформували підґрунтя вивчення провідних тенденцій розвитку вітчизняної

архівістики в означений хронологічний період, повернули до суспільного

вжитку імена її провідних діячів, які за тоталітарного режиму замовчувались

або були заборонені. Ці вчені окреслюють суттєві риси та професійно

продуктивні сюжети у розробленні цього фундаментального поняття архівної

науки.

Слід зазначити, що об’єктивний розгляд проблеми вимагає врахування

суспільно-політичного, історіографічного контекстів доби, особливостей

розвитку української історичної науки, джерелознавства, заходів

реформуванню архівної галузі України, які були здійснені у період

визвольних змагань і українського державотворення 1917-1921 рр.

Ці чинники у комплексі істотно вплинули на становлення і розвиток

українського архівознавства, на його пріоритети, формування теоретико-

методологічних й методичних підвалин, розроблення понятійного апарату і

термінології.

1. Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна

Серед галузей науки і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль

і значення яких неухильно зростає, одне з чільних місць посідає

архівознавство як система наукових знань про архіви, архівну справу, її

історію, теорію і практику.

Словом «архів» у Стародавній Греції називали будинки вищих

урядових установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі державні акти. В

сучасній професійній лексиці поняття «архів» має два основних поняття:

а) соціальна інституція (спеціалізована установа), де ухвалювалися і

зберігалися важливі державні акти. В сучасній професійній лексиці

забезпечує потреби суспільства у ретроспективній документальній

інформації через архівні фонди, документи, організовуючи їх зберігання та

користування ними;

б) сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ,

підприємств, організацій, окремих осіб.

Архіви – скарбниці історико-культурної пам’яті народу. Відповідно до

Конституції України – «культурна спадщина охороняється законом. Держава

забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять

культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних

цінностей народу, які знаходяться за її межами»145

.

Знання про архіви, як і самі архіви, зародилися давно, але наукового

характеру вони набули в країнах Західної Європи у ХVIII ст., в Росії та

Україні – в середині ХІХ ст. на зламі ХІХ-ХХ ст. виник термін «архівістика».

З розширенням сфери діяльності архівів, збагаченням їх функцій та

підвищенням ролі в державно-політичному, науково-культурному і

144

Сельченкова С. Переліки документів у діловодстві: історія, класифікація, концептуальні та методичні

засади підготовки // Автореф. дис… канд.. іст. наук. - К., 2005. – 20 с. 145

Конституція України. – К., 1996. – С. 23

91

духовному житті, архівознавство набуло статусу автономної наукової

системи, тісно пов’язаної з історичною та іншими науками.

Історія архівної справи в Україні не віддільна від світової історії

зародження і розвитку архівів, формування архівних систем, ґенези світової

архівознавчої думки. Водночас вона пов’язана з історією державних установ,

громадських об’єднань і рухів. Особливості формування та функціонування

мережі архівів різних регіонів України (Лівобережжя, Правобережжя, західні

та південні регіони), які перебували у складі Литви, Польщі, Росії та Австро-

Угорщини, зумовлювалися їхнім тодішнім адміністративно-політичним

устроєм.

Вивчення історії архівів допомагає осмислити їх місце і роль у житті

суспільства, пізнати закономірності еволюції різних типів архівів: від сховищ

документів до наукових центрів їх зберігання та використання, простежити

процес збирання документів та формування архівних фондів; стимулює

теоретичні студії в архівознавстві. Дослідження історії архівної справи

сприяє також вирішенню евристичних завдань, дозволяє з’ясувати причини

та обсяги втрат документів у архівах, націлює на пошук архівних фондів та їх

окремих частин, на реконструкцію національної спадщини.

2. Архіви та архівна справа в Україні кінця XVIII-початку ХІХ ст.

З ліквідацією автономної України та введенням загальноросійського

адміністративного устрою розвиток українських архівів тісно пов’язувався з

архівним будівництвом у Російській імперії. Зміни в адміністративному

управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів.

Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових

адміністративно-територіальних органів.

1917 р. граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на правах генерал-

губернатора, в листі до малоросійського губернатора Я. Бакуринського

порушував питання про організацію в губернському м. Чернігові «архива

всех дел до Малоросии касающихся и в различных местах без призрения

оставленных…позначению в Чернигове дома прочного и способного ко

вмещению всех тех бумаг». Для «розбирання всех дел, приведения их в

порядок» намісник призначав чиновників. Так, архів колишньої

Малоросійської колегії було передано до Чернігівського губернського

правління. В архіві Київського губернського правління зосереджувалися в

різний час архівні документи Київського магістрату, справи Малоросійської

колегії, архіви полкових канцелярій і судів. У Катеринославському

губернському архіві було об’єднано архіви колишніх Новоросійської і

Азовської губернських канцелярій і судів (1764), Катеринославського

намісництва (1784-1796 рр.), другої Новоросійської губернії (1797-1802 рр.),

генерал-губернаторських канцелярій, фортеці св. Дмитрія. На Правобережжі

архіви губернських правлінь поповнювалися справами колишніх воєводських

канцелярій, а казенні палати – вотчинними документами і грамотами

монастирів. У 20-х рр. ХІХ ст.. в архіві старих справ Київської казенної

92

палати в льохах та підвалах псувалися документи, які потрапили туди після

ліквідації монастирських вотчин.

У 1831-1835 рр. у містах України було скасовано магдебурзьке право,

зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до «Городового

положення» від 12 червня 1870 р. створювали нові органи самоуправління –

Міські думи (розпорядні органи) та міські управи (виконавчі органи),

функціонування яких після їх збереглися документи про права і привілеї

міст.

Внаслідок реформ 60-х рр. ХІХ ст. було ліквідовано багато установ –

різні комітети, старі судові установи, «приказы общественного призрения».

Діловодство ліквідованих установ стало заповнювати архіви губернських

правлінь, казенних і судових палат, внаслідок чого кількість справ в архівах

збільшувалася вдвічі або й втричі.

Документи місцевих до реформованих установ в Україні, які

перетворилися на історичні матеріали, почали передавати до історичних

відомчих архівів у Росії. Після судової реформи 1864 р. справи ліквідованих

повітових судів надходили до МАМЮ. Порядок передавання справ

встановлювали «Правила о розборе архивов судебных мест». Деякі окружні

суди намагалися спочатку розібрати справи 1800 р., відібрати ті, які мали

залишитися у них, а потім відправляти до Москви. Найбільше документів

ліквідованих судів передано до МАМЮ з Чернігівської (30 тис.), Полтавської

(18 тис.) та Харківської (14 тис. справ) губерній.

Розвиток архівної справи на Закарпатті На архівну справу Закарпаття значний вплив мало включення його до

складу Угорщини і реформування місцевих органів управління.

Адміністративно-територіальними одиницями на Закарпатті були комітети

(жупанії), в результаті діяльності яких відкладалися різні документи,

насамперед записи постанов жупних зборів. У 1733 р. угорська влада

прийняла рішення про будівництво адміністративних будинків для жуп. В

адміністративних будинках обов’язково передбачалося приміщення для

комітетських архівів. Тут зберігалося поточне діловодство: протоколи зборів,

листи громадян, скарги. Хранителем і упорядником документів у

комітатських архівах був мотар, він завідував і комітатською печаткою.

Відомо, що документами Угочанської жупи користувалися у XVIII ст.

закарпатські дослідники, зокрема історик Антон Сірмай146

.

Територіальні зміни жуп негативно впливали на долю архіві, під час

переміщень документи пошкоджувалися, частково втрачалися. Відомі на

Закарпатті у XVIII ст. архіви привілейованих міст Берегового, Мукачева,

Ужгорода, приватні графські архіви, архіви Мукачівської дієсцезії (єпархії)

та черничого монастиря Орасну отців Василіан (останній зберігав документи

про монастирські володіння, декрети про дарування монастиреві сіл).

146

Делеган М. В. До питання про істоію архівної справи на Закарпатті// Українське архівознавство: історія,

сучасний стан і перспективи. – Ч.1. – К., - 1997. – С. 144.

93

Заснування історичного архіву у Львові

Важливим етапом у розвитку архівної справи було заснування

історичного архіву у Львові. Перші відомості про його формування за часів

панування на західноукраїнських землях австро-угорської монархії сягають

кінця XVIII ст., коли за розпорядженням крайового трибуналу 1783 р.

австрійська адміністрація почала надсилати до Львова майже з усіх міст

Галичини актові книги ліквідованих громадських і земських судів. Для

розміщення цих книг крайова адміністрація виділила приміщення колишньої

бібліотеки Бернардинського монастиря. З 1784 р. акти почали надходити до

Львова. Того ж року галицький губернатор призначив регентом

новоствореного архіву Антонія Полетила. Архів отримав назву «Цісарсько-

Королівська установа давніх галицьких громадських і земських актів

Галичини». Сюди потрапили книги підкоморських, каптурових (період

міжкоролів’я) скарбових судів, Коронного трибуналу. За розпорядженням

уряду 1787 р. А. Полетилові доручили прийняти 150 писарів для нумерації

документів, складання до них алфавітних покажчиків (індексів) і відновлення

пошкоджених документів. У 1828 р. в історичному архіві Львова зберігалося

15323 томи книг, фасцикул та індексів. Архів видавав і засвідчував архівні

довідки про шляхетське походження на підставі документів, що відклалися у

фонді Станового комітету у Львові.

Першої реорганізації архіві зазнав 1808 р., коли його формально

ліквідували як окрему установу й підпорядкували Шляхетському суду.

1877 р. архів перейшов у Крайовий комітет і став самостійною установою під

назвою Крайовий архів гродських і земських актів у Львові. У 1860-х рр.

граф О. Стадницький заповів значні кошти на видання найдавніших

документів архіву. Загалом протягом 1863-1935 рр. побачило світ 25 томів

видання К. Ліске. З 1880 р. в архіві працював видатний історик О. Бальцер. З

1891 р. і аж до сметрі (1933) був директором архіву, який з 1919 отримав

назву Земського. Бальцер вивчав історію гродських і земських судів, склав

індекси до ХІ-XV томів AGZ, створив в архіві спеціалізовану бібліотеку. Під

керівництвом Бальцера було завершено описання галицьких, саноцьких і

перимильських гродських і земських актів.

Заснування центрального архіву давніх актів у Києві

Розвиток історичних знань і стан архівної справи у першій половині

ХІХ ст. поставив невідкладні завдання – врятування архівних фондів

документів та створення історичних архівів. Заснування Центрального архіву

давніх актів у Києві пов’язане з діяльністю Київської археографічної комісії

(тимчасової комісії для розгляду давніх актів), яка існувала з 1843 р. при

Київському військовому, подільському і волинському генерал-губернаторові.

Член Київської археографічної комісії (КАК), відомий історик права,

професор М. Іванишев – один з перших порушив питання про відкриття

центральних архівів у Західному та Південно-Західному краї Російської

імперії.

94

Актові книги зберігалися в неупорядкованих архівах державних

установ, псувалися від часу, розпорошувалися, потрапляли до рук

колекціонерів. Були випадки і фальсифікації документів з метою одержання

дворянського звання. У 30-40-і рр. ХІХ ст. працювали комісії для перевірки і

опису актових документів, книг (гродських, земських, магдебургіїй). Щоб

запобігти фальсифікації документів, комісії підрахували і нумерували

аркуші, прошнуровували книги, завіряли печатками і підписами своїх членів.

До кожної книги складали опис з переліком кожного документа та

позначкою, чи визнається він «несомнительным или же подлежащим

сомнению й почему именно»147

.

Тяжкий стан архівів у Правобережній Україні у першій половині

ХІХ ст. вимагав створення у Києві архівосховища для зберігання актових

книг. Ідея створення архіву давніх актових книг знайшла підтримку місцевої

адміністрації, зокрема генерал-губернатора Д. Бібікова.

У 1852 р. було видано закон про заснування Центрального архіву в

Києві й передання до нього актових книг. На подібних заходах створилися

архіви у Вільно та Вітебську. До центральних архівів західних губерній мали

передаватися актові книги до 1799 р. включно. Центральний архів давніх

актів у Києві підпорядковувався Міністерству народної освіти й перебував

під безпосереднім управлінням учбового округу через правління

Університету св. Володимира. Штат архіву складався з завідувача, двох

помічників і архівного служителя. В архіві видавалися також завірені витяги

з актових книг, складалися каталоги і описи.

До архіву було ввезено 5883 актові книги і 454979 окремих документів.

Величезна колекція архівного матеріалу, що зберігалося в Центральному

архіві давніх актів у Києві, стала основою для археографічного опрацювання

і видання унікальної серії – «Архив Юго-Западной России». З центральним

архівом давніх актів у Києві тісно пов’язана наукова діяльність видатних

істориків України – В. Антовонвича, О. Левицького, І. Каманіна,

М. Владимирського-Будданова, М. Довнар-Запольського.

Створення Харківського історичного архіву

Центром зосередження документів адміністративно-господарських,

судових і фінансових установ Лівобережної і Слобідської України XVII-

ХІХ ст. став Харківський історичний архів. Його створення пов’язане

безпосередньо з діяльністю Харківського історико-філологічного товариства

(ХІФТ), метою якого було сприяння розвитку і розповсюдженню історичних

і філологічних знань. Для досягнення цієї мети Товариство опікувалося

придбанням археологічних предметів та рукописів. В процесі діяльності

ХІФТ виникла необхідність організації архіву для зберігання зібраних

документів. Ним став створений у 1880 р. при Харківському університеті

Історичний архів. Очолював його завідувач, завданням якого було зберігання

документів, складання і видання описів та систематичних покажчиків.

147

Сборник материалов, относящихся к архивной части в России. Т.2. – П., 1017. – С. 191.

95

Завідувач засвідчував офіційні довідки, які видавав архів148

.При архіві була

посада архіваріуса, якого обирали за рекомендацією завідувача.

З ініціативи ХІФТ у 1880 р. з Чернігова до Харкова перевезли архів

Малоросійської колегії. Архівні документи Колегії впорядкували, описали

архіваріуси та архівісти-аматори під керівництвом Д. Багалея. Документи

архіву почали залучатися до наукового обігу.

Отже, перший комплекс документів Харківського історичного архіву

склали документи Старої Гетьманщини. Другим важливим документальним

комплексом документів у Харківському історичному архіві був відділ

Харківсько-Слобідський, який поповнювався матеріалами Слобожанщини.

До архіву було передано справи ліквідованих установ: Харківської полкової

канцелярії з 1703 р., гусарських полків (1765), Слобідсько-Української

губернської канцелярії з 1765 р., намісницького правління, 20 «столбцов

чущевской переписки» XVII ст.. та ін. Згодом архів поповнювався старими

справами існуючих на той час установ: Харківської казенної палати,

повітових поліцейських правлінь.

Комплектувався Харківський історичний архів і документами

особового походження. У 1890 р. при архіві виник третій важливий комплекс

документальних джерел – Відділ рукописів місцевих діячів, де

зосереджувалися фамільні папери, рукописи.

Історичні архіви Києва та Харкова відіграли важливу роль у збереженні

багатої архівної спадщини, формуванні джерельної бази історії України.

3. Архіви та архівна справа доби Української революції (1917-1920 рр.)

Поворотним рубежем в історії архівної справи в Україні стала

Українська революція 1917-1920 рр., відновлення Української держави.

З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій,

ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування нових

державних структур архіви зазнали численних втрат. З другого –

проголошення УНР, заходи Центральної Ради щодо збереження архівів,

підвищення їх ролі і значення в незалежній державі знайшло конкретний

вияв у створенні восени 1917 р. Бібліотечно-архівного відділу при

департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх

Центральної Ради (з січня 1918 р. – Народного міністерства освіти УНР) на

чолі з відомим істориком О. Грушевським. Основними напрямами діяльності

існуючих архівних комісій і утворення нових, рятування приватних архівів,

яким загрожувало знищення149

. Не залишилися поза увагою уряду УНР

питання реєстрації українських документів в архівосховищах Росії і

повернення їх в Україну. З ініціативи Секретаріату народної освіти восени

1917 р. у Петрограді було створено комісію, яка почала реєстрацію

«предметів та документів історичного минулого України в фондах

петроградських архівів, музеїв і приватних колекціях». До складу комісії

148

ЦДІАК України. Ф.2017, оп.1, спр.281, арк.1 149

Грушевський О. Сучасне українське архівознавство // Україна. – 1918. – Кн. 1/2. – С. 82.

96

входили відомі вчені: Ф. Вовк (голова), М. Макаренко, П. Стебницький,

С. Тройницький, В. Щавинський, П. Потоцький.

Уряд ЦР надавав важливого значення розбудові системи державних

архівних установ. У березні 1918 р. при Головному управлінні генерального

штабу було засновано Державний військово-історичний архів (очолював

Я. Жданович), на який покладалися функції архівного управління, що мало

організувати військово-історичні архіви в Україні. Державний військово-

історичний архів порушував питання про збирання і зберігання архівів

російських військових частин та штабів, дислокованих свого часу в Україні,

архівних фондів Південно-Західного і Румунського фронтів колишньої

російської армії, а також документів про українізацію військ, формування

українських військових частин. Однак план Державного військово-

історичного архіву через відомі причини не вдалося втілити в життя.

Програма уряду ЦР, спрямована на збереження старих та створення нових

архівів і архівних фондів не передбачала докорінного реформування архівної

справи.

Після закріплення радянської влади в Україні архівна система

існувала і «ровивалась» в рамках декрету РНК РРФСР «Про реорганізацію

іицентралізацію архівної справи» (червень 1918 р.). Основи архівної політики

радянського уряду було викладено у «Тимчасовому положенні про архівну

справу», затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Всі архіви, в тому числі

приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним

надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих

установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій

при губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому

порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР

покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні

1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). У

вересні 1921 р. народний комісар освіти затвердив Положення про Головарх,

його штати і колегію. До складу колегії Го-ловарху увійшли М. Скрипник, Д.

Багалій, В. Веретенников, М. Довнар-Запольський. Головарх здійснював

загальне керівництво архівною справою в Україні, а на місцях створювалися

губернські архівні управління (губархи).

Централізація передбачала концентрацію документів, логічним

завершенням якої була загальнодержавна централізація зберігання і

організація використання архівної інформації.

Відповідно до адміністративно-територіальної реформи в Україні 1920-

1930-х рр. відбулась перебудова мережі центральних і місцевих архівних

установ (організація окружних (1925), місцевих (1930), обласних (1932)

архівних управлінь, створення крайових, державних обласних історичних,

міських і районних архівів), була розроблена методика опису, класифікації,

зберігання та використання архівних матеріалів.

97

4. Архіви України 1945-1980 рр.

Повоєнний період в історії архівної справи України пов’язаний з

включенням до державного архівного фонду України архівних документів

Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, з розширенням

підготовки в республіці архівістів, відкриттям кафедри архівознавства в

Київському державному університеті імені Т. Шевченка (1944). Суттєвих

змін зазнала архівна система УРСР. З одного боку залишилося повне

підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному

режимові, що призводило до засекречування архівів і архівних фондів,

кадрових перестановок, з другого – після смерті Сталіна відбувався процес

деякої лібералізації архівів, розширення доступу до них, розгортання

наукових функцій архівних установ, встановлення міжнародних зв’язків

українських архівістів. На розвиток архівної справи цього періоду впливали

зміни у суспільно-політичному, науковому та культурному житті республіки.

В період так званої хрущовської відлиги (з середени 1950-х рр.) вживалися

заходи щодо розвитку основної функції архівів – задоволення потреб

суспільства у ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і

використання архівних матеріалів. Постановою Ради Міністрів УРСР від 18

квітня 1956 р. «Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому

використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР»

уряд дозволив публікацію і «всебічне використання архівних матеріалів,

вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів». Ця

постанова дублювала відповідний союзний документ, підготовлений під

егідою ЦК КПРС, засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних

органів на політику і характер роботи архівних установ.

Путівники державних установ архівів УРСР, видання яких

започаткували наприкінці 50-х рр., досить неповно відбили склад і зміст

документів архівного фонду республіки. Багато архівних фондів залишилися

засекреченими. Критерії засекречуваності визначали партійні і державні

інстанції, від яких залежали архіви. Відтак, встановлювалася діяльністю

видавництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала

ідеологічного впливу.

Поряд з державним архівним фондом змінювався архівний фонд КПРС.

На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів

Інституту історії партії при ЦК КПУ (згодом – архів ЦК Компартії України,

що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала

нормативне оформлення. Секретаріат ЦККПРС затвердив «Положення про

Архівний фонд КПРС», яке закріплювало паралельне існування двох

архівних фондів.

У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано при Раді

Міністрів УСРС. Перепідпорядкування архівів не призвело до радикальних

змін в архівній галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі

партійно-бюрократичного апарату і йому відводилися здебільшого

контрольно-наглядові та ідеологічні функції.

98

У 1960-1970-х рр. значна увага приділялася покращенню умов

зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню

документальної бази державних архівів, створенню системи науко-довідного

апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ.

Результатом широкої програми будівництва нових і реконструкції існуючих

архівних приміщень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6

реконструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд

центральних державних архівів УРСР у Києві.

Нові підходи спостерігалися у формування документальної бази

архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у

Харкові створено Центральний державний архів науково-технічної

документації УРСР), документами особового походження,

кінофотодокументами, звукозаписами.

З середини 1950-х рр. архівні установи УРСР залучалися до

міжнародного співробітництва, брали участь у міжнародних конгресах

архівістів, конференціях круглих столів архівів (XVI міжнародна

конференція відбулася 1975 р. у Києві).

Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної

системи проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагалися

розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її

демократизація, яке стало наростати з середини 1980-х рр., пов’язане з

«горбачовською перебудовою» та усвідомленням архівістами своєї ролі в

суспільстві. Саме «знизу» посилювались вимоги докорінних змін в архівній

галузі, привертала увага до невідкладних потреб архівних установ.

З цією метою у березні 1991 року в історії української архівістики було

засновано Спілку архівістів України – незалежну самостійну громадську

організацію, яка об’єднала архівістів державних і відомчих архівів, учених,

працівників культури та краєзнавців.

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союзних

республіках, перебувало в кризовому стані. Строга централізація та

бюрократизація управління архівною справою, підпорядкування діяльності

архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного

життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійними

функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція

архівів від зарубіжних архівних процесів. Такі ознаки характерні для

радянського архівного будівництва на нових демократичних засадах.

5. Розвиток архівної справи в незалежній Україні

Відновлення державної незалежності поклало початок новому етапу

розвитку архівної справи України, відродженню її національних традиції,

демократизації архівної системи. З падінням тоталітарного режиму, виходом

України з Союзу РСР гостро постала проблема правового врегулювання

нових відносин в архівній сфері, створення нормативно-правової бази, яка б

відповідала сучасним реаліям. Основою формування самостійного НАФ

99

стала вітчизняна частина ДАФ СРСР. 27 серпня 1991 р. Президія Верховної

ради України ухвалила передати архіви компартії на державне зберігання. На

базі Архіву ЦК КПУ було утворено Центральний державний архів

громадських об’єднань. Партархіви структурно влилися до складу обласних

держархівів. Так було ліквідовано паралельне існування двох архівних

фондів. Згідно з постановою Президії Верховної Ради України від 9 серпня

1991 р. на державне зберігання передавалися деякі категорії документів

колишнього КДБ УРСР, зокрема архівнослідчі справи колишніх

репресованих і так звані фільтраційні справи громадян – жертв нацистських

переслідувань, вивезених на примусові роботи до Німеччини та її сателітів.

Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАБ, що

отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною

Радою України Закону «Про Національний архівний фонд і архівні

установи». Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової

історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства,

поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його

зберігання, примноження і використання.

Після прийняття базового архівного закону, механізм реалізації якого

передбачав створення понад 30 нормативно-правових актів різного рівня,

активізувалася діяльність у сфері архівної справи. Перший пакет таких актів

було затверджено урядом у жовтні 1995 р. постановою «Питання діяльності

архівних установ України». Кількома урядовими постановами було

засновано галузеві державні архіви в системах геодезії і картографії,

гідрометеорології, геології, силових відомств. 1996 р. Кабінет Міністрів

України затвердив Типове положення про державний архів області, міст

Києва і Севастополя, а 1998 р. – Типове положення про архівний відділ

районної державної адміністрації.

Протягом 1996-2000 рр. було розроблено або перекладено положення

практично про всі державні архівні установи, про порядок передання до

державних архівів України, кінофотофонодокументів, типові положення про

експертні комісії, порядок ведення державного обліку документів НАФ,

методику і критерії виявлення унікальних документальних пам’яток, перелік

типових документів із зазначенням строків їх зберігання, інструкцію про

порядок зупинення діяльності архівних установ, порядок надання платних

послуг державними архівними установами і ще низку документів з різних

напрямів діяльності. Новою для архівістів України формою унормування

питань архівної справи стала участь у підготовці державних і галузевих

стандартів. Першим результатом досліджень українських архівістів у галузі

архівної термінології стала колективна праця, здійснена під керівництвом

К. Новохатського – термінологічний словник «Архівістика» (1998).

Поряд із напрацюванням нових нормативно-правових актів

здійснювався систематичний перегляд раніше затверджених актів.

Отже, людство вступило до ХХІ ст. збагачене величезним історичним

досвідом, сповнене вірою у високі ідеали свободи, справедливості та

100

гуманізму. Воно спирається на здобутки цивілізацій, досягнення усіх наук,

зокрема ті, що пов’язані з вивченням історії, збереженням історичної пам’яті,

а серед галузей історичної науки чільне місце належить архівознавству –

комплексній системі знань, що вивчає історію архівної справи, її теорію і

технології, пов’язані з принципами збирання, колекціонування, зберігання та

використання архівних документів.

Розширення кола вищих навчальних закладів України, де впроваджено

викладання архівознавства, засвідчує актуальність цієї навчальної

дисципліни. Це водночас є гарантом поповнення архівних установ

висококваліфікованими фахівцями, адже, згідно з законом України «Про

Національний архівний фонд та архівні установи», професійною діяльністю в

архівних установах можуть займатися громадяни, які мають відповідну

освіту» (С. 38).

Архівознавство як спеціальна галузь історичної науки і наукова

система тісно пов’язане з іншими дисциплінами – джерелознавством,

археографією, документознавством, державо правовим і культурним

будівництвом, має власну теорію і методологію, зумовлену особливостями

предмета, об’єкта і методів дослідження. Особливості архівознавства, його

роль і місце в системі знань і практичної діяльності пов’язані з тим, що його

основний об’єкт – Національний архівний фонд України і система архівних

установ, з одного боку, сягає у сферу історії, історичної пам’яті, а з другого –

невіддільна від державно-політичного, культурно-духовного, соціально-

економічного життя суспільства, є явищем не тільки національним,

внутрішньодержавним, але й міжнародно-світовим.

Серед вузлових питань прикладного архівознавства важливе місце

займає удосконалення організації і управління діяльністю архівних установ.

До них відносяться пошук нових методів відбору і реєстрації документів, їх

класифікації, обліку і зберігання, створення сприятливих умов для

використання інформаційних ресурсів.

Вивчення архівознавства, особливо теорії і практики архівної справи,

дозволяє майбутнім архівістам опанувати найновішими знаннями щодо

організації роботи архівних установ, складання програм їх досконалості,

вирішення науково-організаційних, господарсько-економічних, технічних та

управлінських питань. Особливого значення за сучасних умов набувають

автоматизації інформаційні системи та їх практичне впровадження в архівну

галузь.

Фонди Державного архіву Тернопільської обл. ввібрали у себе архівні

документи краю з кінця XVI ст. до сучасності. Матеріали складені

австрійською, польською, російською та українською мовами і охоплюють

різні сторони економічного, культурного й політичного життя.

Тернопільщина була в складі Австрії, Австро-Угорщини й Російської імперії.

Ця ситуація відбита в документах архіву. Фонди архіву формувалися

поступово. Станом на 2010 р. в архіві зберігалося 3663 фонди, 719334 справи.

101

Науково-довідкова бібліотека нараховує 37854 книги і брошур за 1577-

2010 р. У ній зібрано історичну та краєзнавчу літературу, книги, газети,

журнали, опубліковані українською, чеською, болгарською, німецькою,

польською, французькою, латинською та іншими мовами. Є стародруки.

Співробітники архіву складали кілька путівників (1961 р., 1988 р.).

Новий півник побачив світ у 2011 р., куди будуть внесені описи документів

партійного обласного архіву, фільтраційні, трофейні, кримінальні позасудові

справи, прийняті від управління Служби безпеки України в Тернопільській

області, громадських об’єднань, ліквідованих установ та організацій150

.

Історія становлення й розвитку архівної справи та Тернопільщині

викладена у «Передмові» до названого нового путівника. Її авторами

виступили директор ДАТО Гуменюк Є. та його заступник Савчин О. Р.

Автори передмови наголошують, що у різні періоди історичного розвитку

архівних матеріалів відбувався відповідно до соціально-політичної ситуації.

Новітній етап розвитку цього архіву пов’язується із здобуттям української

незалежності. Важливим етапом стало злиття двох найбільших архівних

установ Тернопільської області – Державного історичного архіву і архіву

Тернопільського обласного комітету Комуністичної партії України. ДАТО

прийняв на зберігання 1451 фонд, 153045 справи. Ці документи отримали

приставку до матеріалів «П» (партійний).

Нам залишається назвати кілька з 32 фондів архіву. Насамперед Фонд

37 «Кременецький городовий магістрат» - матеріали органів управління міста

засновані за Магдебурським правом у XV ст. Він нараховує 539 одиниць

зберігання за 1776-1876 рр. (з перервами). Опис російською мовою. Ф. 242

«Кременецька міська дума», 73 одиниці зберігалися протягом 1862-1919 рр.

Мова – російська. Дума виконувала роль громадського управління в місті.

Тут виділялися протоколи засідань думи (1882-1919), відомості про

стягнення податків і заборгованостей (1878-1779), листування з різними

установами міста тощо. Ф.152 «Кременецький повітовий набір, м. Кременець

Волинської губернії», 10 одиниць зберігання за 1871-1872 рр. Тут є матеріали

про правила проведення рекрутських наборів, рішення сільських сходів про

надання рекрутів, розгляду скарг на неправильне призначення у рекрути151

.

Великий фонд особового походження. У ньому зібрано 35 фондів, у

яких відклалися матеріали про культурних, наукових, політичних діячів.

Переважно це люди кінця ХІХ-початку ХХІ ст.

Фонди Авраменка Юрія Титовича (Ф. Р-3237, 58 об. Зб), Антківа

Богдана Михайловича (Ф. Р-3442, 186 од. зб. – розкривають розвиток

театрального мистецтва, тому що вони артисти. Тут є машинописні п’єси

Ірини Віледи, Олеся Гончара, Б. Лепкого, Юрія Мушкетика («Кам’яний брід»

(1960), «Розлука»), тексти ролей, програми і репертуар Тернопільського

обласного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, фотографії152

150

Державний архів Тернопілської області: путівник / Укрдержархів, Держархів Тернопл. Обл.. – Т.: Астон,

2011. – 370 с. 151

Там само. – С. 17, 19. 152

Там само. – С. 314

102

тощо. Фонд Р-33767, 94 од., зб. (1935-1999) належить доктору медичних

наук, професору, колекціонеру (збірки Е. Бергера фронтисписів до творів

світової літератури за 118-1961 рр., екслібрисів, книжкових знаків). Є фонди

окремих письменників - Іванни Олилянівни Блажкевич, поета Степана

Франковича Будного, краєзнавців, журналістів, істориків153

та ін..

Документи Державного архіву Тернопільської області, це значний

пласт матеріалів з економічної, соціальної, культурної історії України. Отже,

архівознавство України пройшло складний шлях становлення й розвитку.

Архіви нашої держави невпинно поповнюються новими документами. Час

вимагає бережного ставлення до них й науково-технічного зберігання для

прийдешніх поколінь, належного використання дослідниками. Необхідно

поставити архівну справу на основу сучасних вимог. Доречно без обмежень

користування наявними фондами, зокрема ф. 263 Центральний державний

архів громадських об’єднань як і фондами національно музею історії Великої

вітчизняної війни 1941-1945 рр. та інших архівних установ.

153

Там само. – С.316, 317.

103

Висновки

Навчально-методичні матеріали до курсу «Вступ до Спеціальності»

орієнтують читача до поглибленого вивчення історичних наук, вмілого

користування фондами бібліотек і архівів для написання наукових

студентських, аспірантських праць, пошуку відповіді на поставлене питання.

Розв’язки цих завдань допоможуть робоча навчальна програма і

Програма курсу, де виписані завдання студентам для самостійної роботи.

Вона передбачає ґрунтовне опрацювання спеціальної літератури з курсу та

додаткових джерел рекомендованих нами.

Теоретико-методологічні матеріали націлюють студентів на ґрунтовне

вивчення правил розвитку окремих допоміжних історичних дисциплін,

зокрема історичної бібліографії, історіографії, джерелознавчих дисциплін.

Доречно зосередити увагу студентів на ґрунтовне ознайомлення з історією,

фондами провідних бібліотек України, закцентувавши увагу на використанні

їхніх Інтернет ресурсів.

Наразі, враховуючи обмежену кількість відведених по плану

факультету лекційних годин, відсутністю запланованих практичних занять,

зростає значення з конкретним ознайомленням із системою провідних

бібліотек Києва та України. Архівні фонди, основа любої наукової праці,

ширше відомі студенту з спеціальних курсів, які читають викладачі кафедри

―Архівознавства та спеціальних галузей історичної науки‖ та низки

магістерських курсів, а тому аналіз цих матеріалів пропущений. Не має

можливості ознайомити студента з основами історичної бібліографії, а тому

запроваджений спеціальний магістерський курс з цієї історичної дисципліни.

104

Додаток

За книгою:

Роберт Дж. Колінгвуд. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. —

К.: Основи, 1996.— 615 с.

Розділ VІІ.

Філософія історії

Термін «філософія історії» ввів у наукови обіг у XVIII сторіччі Вольтер, який тоді мав на увазі не що інше, як критичну чи наукову історію, такий собі різновид історичного мислення, де історик сам робить свої висновки замість переповідати вишукані по старих книгах всілякі оповідки.

Цю саму назву вживав Гегель та й інші мислителі кінця XVIII століття, але вони вкладали в неї інше значення, трактуючи її просто як універсальну чи світову історію. А третє значення цього вислову знаходимо у кількох позитивістів XIX сторіччя, для яких філософією історії було відкриття загальних законів, що керують ходом подій, переповідання яких є справою історії.

Завдання, що їх покладали на «філософію історії» Вольтер і Гегель, могла виконати лише сама історія, тоді як позитивісти намагалися зробити з історії не філософію, а емпіричну науку на кшталт метеорології. В кожному з цих випадків саме концепцією філософії визначалась концепція філософії історії: для Вольтера філософія означала незалежне й критичне мислення; для Гегеля вона означала осмислення світу як єдиного цілого, а для

позитивізму XIX століття — відкриття всезагальних законів.

Я вживаю термін «філософія історії» в іншому, відмінному від усіх цих

значенні, тож, аби пояснити, яке розуміння я в нього вкладаю, скажу

спочатку дещо про мою концепцію філософії. Філософія — це мислительна діяльність. Розум, що філософує, ніколи

не думає просто про якийсь предмет, а завжди, думаючи про будь-який предмет, думає також і про свою власну думку про той предмет. Тож філософію можна назвати думкою другого ступеня, думкою про думку. Наприклад, визначити відстань від Сонця до Землі — це завдання для думки

першого ступеня, в цьому випадку для астрономії, тоді як визначення того, що ж достеменно ми робимо, коли визначаємо відстань від Сонця до Землі, є завданням для думки другого ступеня, в цьому випадку для логіки або теорії науки.

Це не означає, нібито філософія є наукою про розум, дух або психологією. Психологія є думкою першого ступеня; вона підходить до розуму в такий самий спосіб, у який біологія підходить до життя. Вона не займається співвідношенням між думкою та її об'єктом, а має справу безпосередньо з думкою як із чимось цілком відокремленим від об'єкта, чимось, що просто буває на світі як особливий різновид явища; річчю, що її

105

можна розглядати саму по собі. Філософія ніколи не цікавиться думкою

самою по собі; вона завжди розглядає її у відношенні до її об'єкта, і тому

об'єкт цікавий їй тією ж мірою, що й думка. Цю відмінність між філософією та психологією можна проілюструвати

різними підходами цих дисциплін до історичного мислення, яке є особливим різновидом мислення, спрямованим на особливий різновид об'єкта, що його ми умовно визначимо як минуле. Психолог може зацікавитися історичним мисленням; він може аналізувати своєрідні різновиди психічних подій, які відбуваються в головах істориків; він міг би, наприклад, доводити, що історики — це люди, які вибудовують вигаданий світ, достоту як митці, оскільки вони занадто невротичні для того, щоб жити діяльним життям у реальному світі, ото тільки, на відміну від митців, проектують свій вигаданий

світ у минуле, бо пов'язують джерело своїх неврозів із минулими подіями свого дитинства, всякчас повертаючись і повертаючись назад у марному намаганні розплутати ці свої неврози. Цей аналіз може зайти в ще більші подробиці й продемонструвати, як інтерес історика до такої видатної постаті, як Юлій Цезар, виявляється вираженням його ставлення до свого батька із того часу, коли історик був дитиною, і таке інше. Я не хочу сказати, нібито такий аналіз є марнуванням часу. Я лише змалював типовий випадок такого аналізу, аби вказати на те, що він зосереджує свою увагу винятково на суб'єктивному боці в початковому суб'єктивно-об'єктивному співвідношенні. Він займається думкою історика, а не об'єктом цієї думки — минулим. Весь психологічний аналіз історичної думки був би точнісінько таким самим, навіть коли б зовсім не було такої речі, як минуле, коли б Юлій Цезар був

вигаданим персонажем і коли б історія була не знанням, а чистою вигадкою. Для філософа ж тим фактом, що вимагає уваги, було б не минуле саме

по собі, як для історика, ані сама по собі думка історика про це минуле, як для психолога, а обидві ці речі в їхньому взаємозв'язку. Думка у її відношенні до об'єкта вже є не просто думкою, а знанням; отже, чим для психології є теорія чистої думки, психічних подій, абстрагованих від будь-якого об'єкта, тим для філософії є теорія знання. Тоді як психолог питається: як мислять історики? — філософ ставить питання так: як пізнають історики? Яким чином доходять вони свого розуміння минулого? Із другого ж боку, розуміти минуле як річ у собі, стверджувати, наприклад, що стільки років тому відбулися такі й такі події, — це справа історика, а не філософа. Філософ цікавиться тими подіями не як речами в собі, а як речами, відомими

історикові, й питається він не про те, які були ті події та коли й де відбувалися, а про те, що ж у них є такого, що надало змогу історикам пізнати їх.

Отже, філософові доводиться думати про розум історика, але при цьому він не дублює роботи психолога, бо для філософа думка історика є не комплексом психічних явищ, а системою знання. Він також думає про минуле, але робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього — це не низка подій, а система пізнаних речей. Це можна висловити ще й таким чином: філософ, наскільки він осмислює суб'єктивний бік історії,

106

є епістемологом, а наскільки осмислює бік об'єктивний, то — метафізиком;

але таке формулювання було б небезпечним, адже було б помилкою висловлювати припущення, нібито можливо розглядати окремо епістемологічну й метафізичну частини філософської праці. Філософія не може розділяти на окремішності вивчення пізнання й вивчення того, що пізнається. Ця неможливість прямо випливає з уявлення про філософію як про думку другого ступеня.

Якщо таким є загальний характер філософського мислення, то що ж я маю на увазі, коли обмежую термін «філософія», додаючи ще слово «історії»? Яке таке значення я вкладаю в особливу філософію історії, що воно відрізняє її від філософії взагалі та від філософії чогось там іще?

Загалом усі погоджуються, хоч і не дуже впевнено, що існують

розгалуження в межах єдиного корпусу філософії. Більшість людей розрізняє логіку або теорію пізнання й етику або теорію дії, хоча багато хто з них, роблячи це розрізнення, пристав би і на те, що пізнання є в певному розумінні різновидом дії та що дія, як її вивчає етика, є (або принаймні включає в себе) певні різновиди пізнання. Думка, яку вивчає логіка, прагне знайти істину, а тому є прикладом діяльності, спрямованої до певної мети, а це вже будуть етичні концепції. Дією, яку вивчає філософ-мораліст, є така дія, що засновується на знанні чи вірі, що є добре, а що — погане, а знання чи віра — це епістемологічна концепція. Отже, логіка й етика — взаємопов'язані й по суті нероздільні, хоч і різняться між собою. Якщо вже існує філософія історії, то вона буде тісно пов'язана з іншими спеціальними філософськими дисциплінами — не меншою мірою, ніж ці дві, логіка й

етика, пов'язані між собою. Тоді ми повинні поставити питання: чому філософія історії має бути

предметом спеціального вивчення замість улитися до загальної теорії пізнання? Від самих початків європейської цивілізації люди мислили якоюсь мірою історично, але ж ми рідко розмірковуємо над тією своєю діяльністю, яка нам дається зовсім легко. Лише коли ми переборюємо труднощі, нам доводиться осмислювати наші зусилля. Отже, матеріал філософії як організовано-науковий розвиток самосвідомості залежить час від часу від особливих проблем, у яких, на будь-котрий даний час, люди натрапляють на особливі труднощі. Якщо ми поглянемо на особливо значні теми філософії будь-котрого народу в будь-котрий період його історії, то виявимо ознаки особливих проблем, на розв'язання яких спрямовувалась уся енергія їхнього

духу. А периферійні та другорядні теми виявлять нам речі, що не становили для тих народів особливих труднощів.

Наша ж філософська традиція тягнеться неперервною лінією від Греції VI сторіччя до Р. X., а на той час особливою проблемою думки було завдання закласти основи математики. Ось чому давньогрецька філософія ставила математику в центр картини, яку малювала, і коли обговорювала теорію знання, то мала на увазі передовсім теорію знання математичного.

Відтоді й до минулого сторіччя в європейській історії були два великі конструктивні періоди. В Середні віки головні питання думки пов'язувалися з

107

теологією, тому й філософські проблеми поставали з богословських

роздумів, і стосувалися вони відносин Бога й людини. Від XVI до XIX сторіччя основне зусилля думки було спрямоване на закладення підвалин природничої науки, а філософія взяла собі за головну тему відношення людського духу, як суб'єкта до речей світу природи, які оточують його в довколишньому просторі, як об'єкта. Протягом усього цього часу, звичайно, люди також мислили історично, але їхня історична думка завжди була мисленням порівняно простого й навіть рудиментарного типу; вона не порушувала проблем, які здавалися їй занадто тяжкими для розв'язання, і її ніколи не змушували розмірковувати про саму себе. Але у XVIII сторіччі люди почали осмислювати історію критично — так само, як вони вже навчилися критично осмислювати зовнішній світ, почавши вважати історію

за особливий різновид думки, який чимось був несхожий на математику, теологію чи природничу науку.

Наслідком цього розмірковування стало те, що теорія пізнання, яка виходила із припущення, що математикою, чи теологією, чи природничою наукою або ж трьома ними разом узятими можуть вичерпуватися проблеми пізнання взагалі, перестала задовольняти людей. Історична думка має свій власний предмет із його власними особливостями. Минуле, що складається з конкретних подій, які відбулися в просторі й часі, а більше вже не відбуваються, не може бути осягнуте з допомогою математичного мислення, оскільки математичне мислення осягає об'єкти, що не мають ніякого особливого розташування в просторі й часі, і то саме завдяки цьому бракові особливого часо-просторового розташування вони є пізнаваними. Не може

минуле бути осягнуте теологічним мисленням, тому що об'єкт цього типу мислення — єдиний та безмежний, а історичні події є кінцевими й численними. Не осягнути його й природничо-науковим мисленням, оскільки істини, що їх відкриває природнича наука, перевіряються спостереженням та експериментом, які дають нам наочну доказовість, тоді як минуле вже зникло й наші припущення щодо нього ніколи не можуть бути перевірені так, як ми перевіряємо наші природничо-наукові гіпотези. Отже, теорії пізнання, що виникли, аби пояснити математичне, теологічне й природничо-наукове знання, не зачіпають особливих проблем знання історичного, а коли б ті теорії захотіли подати себе в якості вичерпних пояснень пізнання, із цього, по суті, випливало б, що історичне пізнання взагалі неможливе.

Усе це не мало значення, поки історичне пізнання не стало фактом

свідомості філософів, наштовхнувшись на особливі труднощі й виробивши на їх подолання особливі технічні засоби. Та коли це вже сталося (у XIX століттіі), ситуація на той час була така, що поширені тоді теорії пізнання були зорієнтовані на специфічні проблеми природничої науки, успадкувавши традицію, засновану на вивченні математики й теології, а цієї нової історичної техніки, що розросталася на всі боки, до уваги ще не брали. Тому, потрібне було спеціальне дослідження, завданням якого стало б вивчити цю нову проблему чи групу проблем, проблем філософських, породжених існуванням упорядкованої та систематизованої історичної науки. Це нове

108

дослідження могло б цілком виправдано претендувати на звання філософії

історії, і саме до даного дослідження є внеском ця моя книга. Дослідження проходитиме у два етапи. По-перше, треба буде

розробити філософію історії, але таким чином, щоб вона не опинилась у такому собі водонепроникному відсіці, бо у філософії подібного немає, — а у відносно незалежних умовах, як спеціальне вивчення конкретної проблеми. Ця проблема вимагає особливого розгляду хоча б тому, що традиційні філософії нею не займаються, тож розглядати її треба окремо від інших питань, оскільки, за загальним правилом, усяка філософія заперечує те, чого не стверджує. Так що традиційні філософії несуть із собою невисловлене чітке переконання: історичне пізнання неможливе. Тож філософія історії тим часом не повинна їх зачіпати, аж поки не спроможеться сама вибудувати

незалежне доведення того, що історія — можлива. Другим етапом буде вироблення зв'язків між тією новою галуззю

філософії і давніми традиційними доктринами. Будь-яке доповнення до комплексу філософських ідей змінює якоюсь мірою все, що досі до нього входило, а поява нової філософської науки робить необхідним перегляд усіх дотеперішніх філософських дисциплін. Наприклад, поява сучасних природничих наук та породженої їхнім осмисленням філософської теорії вплинула на традиційну логіку, породивши повсюдне невдоволення логікою силогізмів і замінивши їх новими методологіями Декарта і Бекона; так само вплинули вони й на теологічну метафізику, яку XVII столітті успадкувало від середніх віків, і породило нові концепції Бога, які ми знаходимо, наприклад, у Декарта й Спінози. Спінозин «Бог» — це Бог середньовічного богослов’я,

переінакшений у світлі науки XVII століття. Отже, в часи Спінози філософія науки вже не була окремою галуззю філософського дослідження, відділеною від інших дисциплін: вона проникла у них і створила вивершену філософію, всю пронизану науковим духом. У нашому випадку таке означатиме повний перегляд усіх філософських питань у світлі досягнень філософії історії в її вужчому значенні, і це дасть життя новій філософії — філософії історії в широкому розумінні, себто вивершеній філософії, осягнутій з історичної точки зору.

Із цих двох етапів якщо наша книга представить перший, то ми маємо бути задоволені. Що я намагаюсь досягти нею, так це провести філософське дослідження природи історії як особливого типу чи різновиду знання, із своїм особливим предметом вивчення, лишаючи поки що осторонь подальші

питання щодо того, як це дослідження вплине на інші сфери філософського пізнання.

2. Природа, предмет, метод і цінність історії

Що таке історія, що і яким чином вона вивчає та яке її призначення — це ті запитання, на які різні люди відповідають по-різному. Проте, незважаючи на всі відмінності, багато чого в цих відповідях буде спільного. Цю спільність можна визначити ще вужче, якщо уважно вивчити відповіді,

109

відкинувши ті, що дані некваліфікованими свідками. Історія, подібно до

теології та природничої науки, є особливим різновидом думки. Якщо це так, то на запитання щодо природи, предмета, методу й значення цієї форми думки мають давати відповіді спеціалісти з двома якостями.

По-перше, вони повинні мати досвід у цій формі думки. Вони мають бути істориками. До певної міри всі ми нині історики. Усі освічені люди пройшли курс навчання, який включає певну кількість історичного знання. Але це ще не дає їм права висловлювати свою думку стосовно природи, предмета, методу й цінності історії. Адже, по-перше, той досвід історичного мислення, який вони здобули, є досить поверховим, тож засновані на ньому судження будуть не краще обґрунтовані, ніж враження про французів людини, котра побувала на вихідних у Парижі. По-друге, будь-який досвід,

надбаний звичайними освітніми шляхами, буде не тільки поверховим, а й неодмінно застарілим. Отриманий таким чином досвід засновується на підручниках, які завжди відображають не те, що думають реальні живі історики нині, а те, що вони гадали десь у минулому, коли використали для створення своїх підручників іще сирий матеріал. І не лише висновки історичної думки робляться застарілими на той час, коли вони потрапляють до підручника. Те саме відбувається і з основними засадами історичного мислення — такими, як ідеї щодо природи, предмета, методу й цінності цього мислення. І третій, пов'язаний із попереднім, момент: своєрідна ілюзія, притаманна будь-якому знанню, здобутому під час навчання, — ілюзія остаточності. Коли учень перебуває у statи риріllаrі, що вимагає шанобливого ставлення до хоч би якого предмета, він має вірити в чітку й

незмінну визначеність речей, бо ж підручники та його вчителі вважають їх за такі. Але коли він вийде із цього стану й почне самостійно вивчати котрийсь предмет, тоді з'ясується, що немає нічого раз і назавжди визначеного. Тоді помалу зникає догматизм — незмінна ознака незрілості. Учень дивиться на так звані факти уже новими очима. Він каже сам собі: «Мій учитель та підручники стверджували, що це і це є істиною, але ж чи так воно насправді? Які у них підстави вважати щось за істинне й чи достатні вони?» З іншого боку, якщо він лишить позаду свій статус учня й перестане вивчати цей предмет, то ніколи не позбудеться цього догматичного підходу. 1 це робить його людиною, котра особливо не годиться для того, щоб відповідати на запитання, про які я допіру згадав. Приміром, ніхто не зможе відповісти на них гірше за філософа, випускника Оксфорда, який колись замолоду читав

Грейтса та прослухав якось курс історії і вважає нині, що його юнацький досвід історичного мислення дає йому право судити, що таке історія, про що вона, та як вона діє, зрештою, яке її призначення.

Друга властивість, необхідна для того, щоб відповісти на ці запитання, полягає в тому, що людина повинна не лише мати досвід історичного мислення, а й розмірковувати про цей досвід. Така людина має бути не тільки істориком, а ще й філософом, і, зокрема, її філософська думка має бути спеціально зорієнтована на історичні проблеми. Нині цілком можливо бути досить добрим істориком (хоч і не істориком найвищого ґатунку) і при

110

цьому не розмірковувати про своє історичне мислення. Бути хорошим

учителем історії (хоч і не взірцем учителя) навіть легше без подібної рефлексії. В той же час важливо пам'ятати, що спочатку приходить досвід, а осмислюється він уже потім. Навіть історик, котрий найменше вдається до рефлексії, володіє першою потрібною властивістю. Він-бо отримав досвід, який треба осмислити, і коли його просять це зробити, його розмірковування дістають добру нагоду проявити свою корисність. Історик, котрий ніколи особливо не займався філософією, напевно дасть розумніші й корисніші відповіді на наші запитання, аніж філософ, якому ніколи не доводилося вивчати історію.

Тому я запропоную такі відповіді на мої чотири запитання, які, на мою думку, виявляться прийнятними для будь-якого сучасного історика. Ці готові

відповіді є приблизними й служать для попереднього визначення предмета нашого дослідження, протягом якого я буду їх обстоювати й розвивати.

(а). Визначення історії. Гадаю, кожен історик погодиться зі мною в тому, що історія — це різновид дослідження або розвідки. Мене поки що не цікавить, якого воно типу, це розвідування. Важливо те, що історія належить до розряду того, що ми називаємо науками, тобто до форм думки, з допомогою яких ми ставимо запитання й намагаємося дати на них відповіді. Загалом наука — і це важливо усвідомити — полягає не в тому, щоб збирати все, що ми вже знаємо, й класифікувати зібране тим чи іншим способом. Її завдання — зосередитися на чомусь, що нам невідоме, й намагатися його розкрити. Розкладати пасьянс із речей, які ми вже знаємо, може бути корисним засобом для цієї мети, але аж ніяк не самою метою. Це —

щонайбільше тільки засіб. Наукову цінність він має лише в тому випадку, коли нова класифікація дає нам відповідь на вже поставлені запитання. Ось чому справжня наука починається з усвідомлення нашого невігластва — невігластва не в усьому, а лише в певному питанні: зародження парламенту, причин раку, хімічного складу сонця, способу примусити працювати помпу без застосування м'язових зусиль людини, коня чи якоїсь іншої тяглової тварини. Наука розкриває суть явищ, і в цьому розумінні історія є наукою.

(б). Предмет історії. Науки відрізняються одна від одної тим, що розкривають явища різного роду. Що ж розкриває історія? Я відповідаю: rеs gеstae— дії людей, які відбулися в минулому. Хоча ця відповідь зачіпає безліч інших запитань, чимало яких досить суперечливі, все ж, хоч би як на них відповідати, ці відповіді не спростовують твердження, що історія є

наукою rеs gеstае, спробою відповісти на запитання про дії людини, які мали місце в минулому.

(в). Як діє історія? Історія діє шляхом інтерпретації свідчень, і свідчення тут — це збірна назва для речей, які поодинці називаються документами. А документ є річчю, що існує тут і нині, даючи змогу історикам, що його осмислюють, отримувати відповіді на запитання, які він, документ, ставить стосовно минулих подій. І тут знову виникає маса складних запитань, що вимагають відповіді, приміром: які мають бути характерні риси свідчення та як його інтерпретувати? Але на цьому етапі їх

111

не слід порушувати. Хоча відповіді на ці запитання існують, і історики

погодяться зі мною в тому, що історична процедура, або ж метод, зводиться по суті до інтерпретації свідчень.

(г). І нарешті: яке ж призначення історій? Це, певно, найтяжче з усіх запитання. Людина, що відповідає на нього, має мислити ширше, ніж та, котра береться відповідати на три попередні. Вона повинна розмірковувати не лише про історичне мислення, а й про інші речі, адже сказати, що щось існує «для» чогось, це означає припустити якесь розрізнення між А та Б, де А годиться для чогось, а Б є тим, для чого щось годиться. Але я хочу запропонувати відповідь і висловити міркування, якого не заперечить жоден історик, хоча подальші запитання, для яких воно послужить поштовхом, будуть численні й складні.

Моя відповідь буде така: історія призначена «для» самопізнання людства. Існує загальна думка, що людині важливо пізнати саму себе, і це означає пізнати не лише свої особливості, те, чим відрізняєшся від інших людей, а й свою природу як людини. Пізнати себе — це, по-перше, пізнати, що таке бути людиною; по-друге, — пізнати, як це бути людиною ось такого типу, як ти, і, по-третє, — пізнати, що значить бути людиною, якою є тільки ти й ніхто більше, крім тебе. Пізнати себе — це довідатися, на що ти здатен, а оскільки ніхто не знає своїх спроможностей, поки не спробує щось зробити, то єдиний спосіб про це довідатися — поглянути на те, що людина вже зробила. Отже, цінність історії полягає в тому, що вона показує нам, що людина зробила, ак наслідок, й вчить нас, що таке людина.

З. Загальна ідея історії

Історія в буденному чи поширеному розумінні слова є знанням про

минуле, і ми, щоб зрозуміти її особливості та її, тільки їй притаманні проблеми, маємо поцікавитися, що ж воно таке — минуле. А це означає зайнятися дослідженням природи часу.

Час ми взагалі уявляємо чи малюємо собі за допомогою метафори — мов якийсь потік чи щось таке, що перебуває у стані неперервного й одноманітного руху. Ці метафори, коли ми намагаємося осмислити їх, вельми збивають нас із пантелику. Метафора потоку не означатиме нічого, якщо не означатиме, що той потік має береги, відносно яких він перебуває у русі; одначе коли ми прикладаємо таке уявлення до часу, то неможливо

сказати, що цей відтинок чи процес часу відноситься до чогось іншого, що не рухається, оскільки ця інша річ ех куроікезі могла б бути тільки іншим часом — таким часом, що, замість рухатися, лишався б статичним. Не можемо ми в строгому розумінні сказати, що час рухається, чи минає, чи тече, адже умовою всякого руху є час, а коли тіло, що рухається, рухається в часі, то сам час не може рухатися в часі, якщо тільки не існують два часи (як сказано вище), і, звісно ж, він не може рухатися ні в чому іншому, як тільки в часі.

112

Настільки нелегко думати про сам час як про такий, що рухається, що

ми, природно, піддаємося спокусі відкинути геть цю концепцію та сказати, що це не час рухається чи змінюється, а події чи процеси змінюються чи рухаються в часі. Час, коли виходити з цієї точки зору, розглядається як статичний, тоді як події змінюються чи рухаються повз нього, достоту мов стрілки годинника пересуваються повз цифри на циферблаті. Але цей погляд не просуває нас вперед, адже достеменно так, як ніщо не може рухатися ніде, як тільки в часі, так само й ніщо не може стояти нерухомо ніде, як тільки в часі, і коли ми кажемо, що час є статичним, тоді як події рухаються повз нього, ми цим самим припускаємо ще й інший час, відносно якого те, що ми називаємо часом, стоїть на місці. Але це не єдина трудність. Адже цифри на циферблаті стоять на місці в тому розумінні, що всі вони знаходяться там

разом, але ж зрозуміло, що «перша година», «друга година» й «третя година» тощо не знаходяться усі там разом.

Але ми не опинимось у кращому становищі, коли облишимо годинникову метафору разом із метафорою потоковою та зосередимося на образові прямої лінії. Якщо ми думаємо про час як про лінію, ми думаємо про теперішнє як про одну на ній точку, що від неї в один бік пролягло минуле, а в інший — майбутнє, причому теперішнє, припускаю, уявляється таким, що мандрує у майбутнє, так що те, що було досі майбутнім, поступово стає спочатку теперішнім, а далі й минулим, а ще далі — більш та більш віддаленим минулим.

Але цей образ тільки видається прийнятним, адже ми забуваємо, що насправді ця лінія уявляється такою, що складається із подій, організованих у

часових серіях, та що тому ми думаємо про всі події не як про такі, що відбуваються, а як про такі, що існують від вічності до вічності й просто очікують нагоди проявитися за допомогою ніби такого собі прожектора чи щілинки, що називається теперішнім, коли воно дійде до них. Якщо не уявляти їх отак, тоді образ часової лінії втрачає всяку свою прикладну вартість, оскільки події майбутнього насправді не дочикаються своєї черги з'явитися, мовби люди в черзі біля театру чекають, поки випаде їм нагода стати перед віконцем каси; вони ж бо ще взагалі не існують, і тому їх ніяк не погрупувати, хоч би в якому порядку. Така сама справа і з подіями минулого, які через те, що вони відбулися і вже не відбуваються більше, нині не існують і тому не можуть бути розташовані уздовж лінії. Тому часова низка, що розглядається як лінія, є в дійсності лінією, що складається лише з однієї

точки — із теперішнього. Реально існуючим є тільки теперішнє, а минуле із майбутнім є ідеалом

і лише ідеалом — нічим іншим. Необхідно наголосити на цьому, оскільки, наша звичка «опросторювати» час або уявляти його собі в термінах простору привчає нас уявляти, нібито минуле і майбутнє існують якимось таким чином, що є аналогічним тому способові, у який, коли ми йдемо по Гай-стріт повз коледжі, «існують» почергово у нашому сприйнятті «Квінс», «Магдален» та «Ол-Соулс».

113

Це — просто ілюзія, але ілюзія стійка, тож викорінювати її слід вельми

розважливо, аж поки почнеш осягати істинну проблему історії. Адже ми пересічно припускаємо, у наші моменти особливої алогічності й недбальства, що минуле досі існує — лежить, мовляв, приховане десь за нашими спинами, та що, використовуючи належні знаряддя й методи, ми можемо відшукати його й дослідити його природу, і ця ідея підтверджується догмами декотрих філософій, які доводять ось таке:

Те, що є знаним, повинне існувати реально;

Минуле є знаним в історичній думці та в пам'яті;

Отже, минуле повинне існувати реально.

Великий засновок цього силогізму, на мою думку, істинний, однак малий — хибний; хибний не абсолютно, а тільки тоді, коли його визначають у такий спосіб, щоб висновок більше вже не був істинним.

Минуле як таке не є знаним ані в історичній думці, ані в пам'яті — у

жодному розумінні, в якому знання могло б виступати гарантом реального

існування. Отже, висновок розсипається на порох.

Іще одна спроба підперти віру в життя минулого у теперішньому йде від фізіологічних чи психологічних теорій пам'яті, які доводять, що ми запам'ятовуємо минулі події в силу тієї постійної чи принаймні тривалої дії,

яку вони справляють на наш психофізичний організм. Але ж дуже ймовірно, що насправді така подія, що не залишила ніякого відбитку в нашому організмі, не зафіксується пам'яттю; одначе дія, ефект і запам'ятовування — це не одна й та сама річ. Та й психоаналіз засвідчує, що в багатьох випадках брак пам'яті пояснюється просто грандіозністю дії-ефекту, коли людину, скажімо, доведено до напівбожевілля жахом, і вона, через цю ж саму причину, не може пригадати того, що так її налякало. Необхідно дуже чітко розрізняти колишню подію, яку ми пам'ятаємо, і теперішній залишок тієї події в нашому організмі. Необхідно також (аби застерегтися від іще якоїсь фальшивої теорії пам'яті) розрізняти подію, яку ми пам'ятаємо, та інші події, що можуть супроводжувати наш спогад. Наприклад: людині неприємний гавкіт собаки. Це прикре почуття може спричинити постійний ефект,

власне — хронічну схильність прикро реагувати на собак, відразу до собак. Але ж ця відраза до собак цілковито відрізняється від спогаду про подію, яка породила ту відразу. Далі: коли дана людина пригадує ту першу подію, вона може пережити (і дуже ймовірно, що й переживе) ніби заново ту, первісну прикрість, ще, може, й подумає: «От триклятий був собацюра!». Але це оживлення первісної прикрості не є тотожним пам'яті про ту первісну пригоду, бо й справді: треба пригадати ту пригоду, аби в цей особливий спосіб оживити те прикре почуття. Ті хибні теорії, що ототожнюють пам'ять із залишковими слідами чи оживленнями колишніх переживань, є цінними лише настільки, наскільки вони роблять опуклими певні речі, які безперечно трапляються у зв'язку із пам'яттю; але вони помиляються, коли намагаються примусити пам'ять складатися із чогось такого, що в дійсності не є навіть

невід'ємною від неї супутньою обставиною, оскільки залишкові сліди та оживлення колишніх переживань можуть насправді мати, і таки справді

114

мають місце без будь-якого пам'ятання первісного переживання. А джерелом

цих помилок є упереджена гадка, нібито предметом пам'яті має бути щось таке, що існує нині. Ця упереджена гадка, яка є дедукцією, в основному, безперечно, несвідомою, із тієї епістемологічної догми, що всі стани свідомості повинні мати реальний, незалежний від них самих об'єкт, не дозволяє своїм жертвам збагнути, що те, що ми пам'ятаємо, є минулим, а не теперішнім; та що, поки воно існує, ми не можемо ніяким чином його пам'ятати. Спершу воно має припинити своє існування, і тільки тоді вперше воно набуде здатність зберігатися пам'яттю.

Історія і пам'ять є цілковито відмінними речами, але одне у них спільне: об'єктом кожної є минуле. А різниця між ними та, що пам'ять — суб'єктивна й безпосередня, а історія — об'єктивна й опосередкована.

Називаючи пам'ять елективною, я маю на увазі, що її об'єктом є завжди щось таке, що трапилося з нами самими чи в межах нашого кола досвіду. Я не пам'ятаю Кримської війни, але добре пам'ятаю Бурську війну; не пам'ятаю Св. Софії, але добре пам'ятаю собор Св. Марка.

Як тільки об'єкт випадає за межі мого особистого досвіду, я більше вже не пам’ятаю його. Одначе важливо зазначити ось що: я можу уявити його собі так само яскраво і так само точно, як коли б я пам'ятав його. Дитина, яка наслухалась про щось, що сталося в її родині ще до її народження, може навчитись уявляти собі ту подію так само виразно й правдоподібно, як уявляє ті пригоди, що закарбувалися в її пам'яті, й через це може взяти собі в голову, нібито вона пам'ятає те, чого насправді зовсім не пам'ятає. Наприклад, я можу пригадати дещо з того, що сталося зі мною, коли мені було менше двох

років, але так туманно й непевно, що ті спогади не такі яскраві, як моє уявлення про ті речі, що їх мені, дитині, описували старші члени моєї родини і що відбулися ще до мого народження. І я не сумніваюсь в тому, що цим пояснюється чимало із тих речей, які на перший погляд видаються випадками пренатальної пам'яті. Називаючи пам'ять безпосередньою, я маю на увазі, що ми ані не маємо, ані не можемо мати, бо навіть не можемо бажати хоч би якої гарантії чи підстави для неї, окрім неї самої. Запитання: «Чому ви оце пам’ятаєте?», яке означає: «Який вам резон це пам’ятати?» — є таким запитанням, що на нього можна дати хіба що недоречну чи незадовільну відповідь на кшталт: «О, у мене дуже добра пам'ять!», або: «Це справило на мене велике враження», чи ще щось таке. Я, звісно, можу збагнути, що те, що я приймав за пам'ять, не може бути пам'яттю, от як коли

кажу, що пам'ятаю, як я вкинув листа до скриньки, а потім знаходжу його у своїй кишені, й мені стає зрозуміло, що насправді я тільки уявив чи мені здалося, начебто я вкинув його до скриньки. Але, хоча я можу мати підстави гадати, чи є це випадком пам'яті, чи ні, я не можу мати підстав для запам'ятовування. Я просто пам'ятаю — і край. Із другого боку, історія є об'єктивною. Тут я маю на увазі те, що вона цікавиться не моїм особистим минулим, а минулим узагалі, знеособленим минулим, минулим просто як фактом. І, дарма що я можу твердіше й повніше знати мою власну історію, ніж будь-чию іншу, із цього ні в якому разі не слід робити висновок, що це —

115

саме той випадок. Я можу знати більше про Кримську війну, якої не

пам'ятаю, ніж про Бурську, яку пам'ятаю; і я можу знати більше про ранню історію моїх дітей, яку я вивчав із висоти інтелекту дорослої людини, ніж про мою власну ранню історію, що мала місце тоді, коли я був надто малий, аби усвідомлювати те, що відбувалося. І цілком можливо, хоч і не дуже ймовірно, що котрийсь схильний до усамітнення студент може бути здатним дати кращий та вірогідніший історичний звіт про суспільство й політику давніх Афін, ніж про сучасні йому ці самі речі у своїй рідній країні. А коли я називаю історію опосередкованою, я маю на увазі, що твердження, які вона робить, завжди засновуються на підставах, які історик може навести, коли йому кинуть виклик. «Чому ви вірите в це?» — у значенні: «Які ви маєте резони, щоб робити таке історичне твердження?» — це запитання, на яке

цілком можливо відповісти по суті, тож історик, пропорційно до його обізнаності у своїй справі, якраз може дати доладну і прийнятну відповідь.

Ця відповідь завжди прибиратиме одну й ту саму загальну форму, а

саме: «Я знайшов у своїх джерелах певну інформацію, яка схиляє мене

вірити в це».

І ця відповідь є характерною для історії. Є ще й інші опосередковані різновиди мислення, які, коли їм кинути виклик, можуть навести свої підстави, але ні в якій іншій галузі думки ті підстави не називаються джерелами, свідченнями тощо. Тому ми повинні розглянути цю концепцію та й побачити, що з неї випливає.

4. Джерела історії Джерело, авторитет чи документ — це той сировинний матеріал, із

якого робиться історія. Саме собою джерело може бути викладом колишнього факту, тобто воно може бути гомогенним із тим кінцевим продуктом, на який намагається перетворити його історик, але бути таким йому немає потреби. Це може бути документ на кшталт хартії, письмового акту чи прокламації, яка набуває форми наказу, тож у цьому випадку немає нічого легшого, як перетворити документ на оповідь, написавши: «У році х король у надав такі й такі землі такому й такому абатству», — але ж потрібно пам'ятати ще й про таку важливість, що відповідні люди не підкорилися наказові, а той, хто віддавав наказ, не сподівався, що наказ буде виконано.

Для такого випадку, коли чиїсь документи прибирають форму оповіді, історик має враховувати й таку можливість, що оповідач чи з невігластва, чи навмисно поширював фальшивки. Випадок стає ще складнішим, коли те джерело не є навіть наказом, а простим залишком дії, от як загублена монета чи рештки будівель та начиння. Тут навіть для інтелекту, найменш схильного до рефлексії, стає очевидним, що цей документ не розповідає нічого, якщо тільки історик не зуміє, застосувавши принципи, зінтерпретувати його, доводячи, що будівлі такого типу з необхідності мали бути призначені для певної мети, що їх зводили в певний час і таке інше. Але те, що є істинним для цих невербальних джерел, фактично є істинним і для всіх джерел узагалі.

116

Всі вони німі для всіх — окрім одного інтелекту, що спроможний дати їм

тлумачення; і навіть таке джерело, що складається із простої оповіді, хай то буде Фукідід чи Фруассар, не приносить ніяких, ні добрих, ні поганих, наслідків історичних, поки не вироблено хоч якогось методу інтерпретування їх.

Інтерпретація джерел є тим формальним елементом історії, що стає противагою для складника матеріального, яким є саме джерело. Без цих двох складників немає ніякої історії. І оскільки ці самі джерела історикові треба відшукати, зібрати, скласти докупи як дані, що обмежують його поле діяльності, то робота витлумачення їх відбувається згідно із засадами, які історик витворює із нічого сам для себе, адже він не знаходить їх готовими — ні, йому доводиться вирішувати щодо них, ухвалюючи щось

подібне до законодавчого акту. Ця «сприйнятливість» історика стосовно його джерел урівноважується його «спонтанністю» відносно принципів, за якими він інтерпретує ті джерела.

Джерела треба знайти — дістаються вони історикові у готовому вигляді. Його робота полягає у збиранні їх, а це передбачає їх вишукування. Але йому не розпочати того пошуку, поки він не дійде згоди із самим собою щодо принципів інтерпретації, адже, поки цього не зроблено, він просто не знає, що ж йому шукати. Він повинен знати, який саме тип документів дасть добрі наслідки при застосуванні наявних у нього методів, оскільки різні методи вимагають зовсім різних типів документів. Ось чому повне зібрання документів є неможливою річчю — навіть для обмеженого періоду чи якоїсь конкретної проблеми в рамках того періоду. Адже кожен поступ у вивченні

проблеми виносить на світло якийсь новий тип джерел. Так, сто років тому джерела для історії Римської імперії зводилися (не винятково, але майже винятково) до античних істориків. Протягом XIX сторіччя вперше дістала певне визнання важливість написів (хоча вона ніколи й не ігнорувалася повністю), і тоді зведений був Корпус Латинських Написів — досі ще не викінчений та й ніколи він не буде викінченим — із метою зібрати це новоосягнене джерело в таку форму, щоб історикам зручно було ним користуватися. Наприкінці XIX сторіччя розпочалось використання цілковито нового типу джерел, власне, посуду, і ще інші типи джерел виникнуть, безперечно, в ході інтенсивного поступу вивчення того періоду. Але із джерелами ми тільки те й можемо, що розпізнати їх та витлумачити; ми не можемо доточити жодного уламочка туди, де його бракує; коли ми в

пошуках документів знаходимо порожнє місце, тут нам ніщо не зарадить. Коли внаслідок прийняття 1923 року запропонованого лордом Біркенгедом Акту про нерухоме майно стали непотрібними документи, що встановлюють право на володіння власністю, серед солиситорів та агентів, у чиєму розпорядженні вони перебували, по всій країні розпочалося систематичне нищення цих документів; і це знищення невивчених та невитлумачених потенційних джерел середньовічної історії стало найтяжчим ударом, завданим знанню від часів Французької революції, адже така втрата матеріалу є абсолютно невідновлюваною — не може бути ніяких мислимих

117

способів поновити ту інформацію, яку зробило недосяжною для нас це

всеспалення. Одначе там, де забракне одного котрогось типу джерел, історик

винаходить нові методи інтерпретації і відкриває новий тип джерел. Так, наприклад, середньовічна історія багата на письмові документи й датовану архітектуру. Будь-хто може навчитися інтерпретувати готичні карнизи та середньовічний рукописний шрифт за дуже короткий час, і цього матеріалу стільки — хоч греблю гати; і тому історик, якому забажається відтворити історію котрогось абатства, навіть і не подумає вийти за рамки цих джерел. Але в добі Римської імперії нам не відшукати ніяких письмових документів, вартих того, щоб про них вести мову, за винятком написів, які розповідають дуже мало, окрім особистих подробиць, і практично ніякої датованої

архітектури; тож ми мусимо удаватися до інших джерел, розробивши складну науку археологію, мета якої — тлумачити хронологічно присипану верству населеного колись майданчика і знайдених на ньому предметів.

Археологія в цьому розумінні не існує для середньовічного періоду; жодна жива душа не знає про середньовічний посуд, наприклад, і п'ятої частини того, що перший-ліпший початківець знає про давньогрецький чи римський посуд.

Отже, запас джерел — невичерпний у тому розумінні, що ніхто, працюючи над будь-якою історичною проблемою, ніколи не зміг би дійти кінця їх, і момент, у який ми гадаємо, що вже вичерпали свої джерела, є просто тим моментом, у який наші власні принципи інтерпретації вичерпали той особливий тип матеріалу, до якого їх можна застосувати. Але ті джерела,

що на них справді натрапив у певний даний момент певний даний дослідник, завжди коли-небудь вичерпуються. Ось чому можна дати список джерел, використаних при розв'язанні котроїсь конкретної проблеми, але неможливо дати список джерел, що можуть бути використані при розв'язанні ще не розв'язаної проблеми.

Дослідник, що знає джерела, називається ерудитом, а ерудиція є тим складником, — необхідним складником, — історії, що полягає у володінні матеріалами історії. Вчена людина не обов'язково є істориком, але історик повинен бути вченою людиною. Одначе існує природна тенденція плутати ці дві концепції, ототожнюючи історію з ерудицією. Це — дуже поширений тип помилки. Там, де існує якась відмінність між чинником досвіду, що є даним, і чинником досвіду, що надходить від духу, який переживає досвід, сама

сталість діяльності духу веде до втрати пильності при розрізненні, так що весь сукупний досвід приписується даному факторові. Так художники, що малюють пейзажі та інші природні об'єкти, бувають схильні гадати, нібито вони знаходять свої твори мистецтва готовими у зовнішньому світі, випускаючи з уваги той факт, що, малюючи пейзаж, вони завжди виконують акти вибору, адаптації, конвенціоналізації та ідеалізації, без яких картина просто не буде картиною. Так само люди часто говорять про вплив оточення на будову тіла й характер людини, от ніби ідіосинкразія конкретної особи, на котру оточення начебто справляє якийсь вплив, не має нічого спільного із

118

своєю дією. Часто найактивніші та найспонтанніші люди найменше

помічають існування своєї власної спонтанної діяльності; і саме ті легкість і успішність, із якими історик інтерпретує свої джерела, й спонукають його уявити, що він не дає їм ніякої інтерпретації, мовляв, вони самі себе витлумачують; те, що вони означають, мовляв, написано величезними літерами у них на обличчях, і, щоб їх зрозуміти, не треба нічого, крім простого огляду. Звідси й хибне ототожнення джерел з історією, яку можна з них «списати»; а коли вже історія дістала таке фальшиве осмислення, її й розглядають як просте переписування джерел. Коли виходити із цього погляду, джерела стають авторитетами чи збірниками повідомлень, що їх історик приймає і пересаджує у свою власну оповідь, тоді як остаточний плід праці історика є не чим іншим, як ковдрою, зшитою із клаптиків-цитат,

узятих із його авторитетів, більш чи менш з’єднаних докупи зовнішньо-літературними засобами.

Більшість історій, вибудованих у великому масштабі, таких, що покривають значні обшири історичної площі, виказують ознаки цієї вади; оповідь дивовижним чином начебто міняє свою тональність, коли після одного авторитета слово бере інший. Таким от чином історія Давньої Греції зазнає зміни в тональності, коли Геродот поступається місцем Фукідідові, й вельми нелегко буває вивчати історію ранньої Римської імперії так, щоб не стати жертвою Тацитової мелодрами. Цю ж ваду можна навіть захищати, посилаючись на те, що історик, мовляв, не може заходити далі, ніж дозволяють йому джерела, та не має іншої ради, як тільки прийняти їх і повірити в те, що вони йому розповідають. Але все це — абсолютна омана.

Історик, навіть на щонайрудиментарнішому рівні думки, є відповідальним за прийняття своїх авторитетів за авторитети; він вірить у те, що вони кажуть, не тому, що вони це кажуть, а тому, що він поклав собі за принцип вірити їм; він завжди має вибір, хоча альтернативою прийняттю того, що йому говорить авторитет, може бути й часто є рішення, що вірогідна інформація із цього конкретного питання є на сьогодні недосяжною. Це завжди прикмета глупоти, коли виправдовуються: мовляв, ми зв'язані тим, що говорять наші авторитети; і все ж це твердження є істинним стосовно матеріального боку історичної думки, хоч яким неістинним воно є з боку формального.

Наслідком цієї помилки, коли історія розглядається як така, що міститься в джерелах у готовому вигляді, є розрізнення історії та передісторії. Із точки зору цього розрізнення історія є тотожною із

письмовими джерелами, а передісторія — із браком таких джерел. Вважається, що повна (в розумних межах) і сумлінно виписана оповідь може бути створена тільки тоді, коли в нашому розпорядженні є письмові документи, з яких і треба її вибудовувати, та що, коли таких документів у нас немає, ми можемо лише стулити докупи сяку-таку хистку конструкцію із непевних і зле обґрунтованих здогадів. Це — абсолютно помилковий погляд: письмові джерела аж ніяк не мають подібної монополії на вірогідність чи на інформативність, як випливає із такої тези, і є зовсім небагато типів проблем, які не можуть бути розв'язані на основі неписемних свідчень. Наприклад,

119

часто кажуть, що хронологічні проблеми абсолютно вимагають писемних

джерел для свого розв'язання; але навіть письмова хронологія часто буває вельми нелегкою для інтерпретації, коли вона відноситься до ер, які ми не можемо із певністю співвіднести із нашою власною добою (прикладом може бути єгипетський сотичний цикл, який є періодом у 1460 років і який лишає нас у непевності стосовно усієї ранньоєгипетської історії, чи котрась подія припадає на ту чи ту відповідну дату по той чи по той бік 1460 років), а з іншого боку, такі неписемні хронологічні дані, як щорічні відкладення намулу відступаючими льодовиками наприкінці Льодовикового періоду, можуть подеколи давати надзвичайно точні результати. Строго кажучи, вся історія є передісторією, оскільки всі історичні джерела є простим матеріалом, і жодне із них — готовою історією; усі вони потребують того,

щоб історик силою своєї думки перетворив їх на історію. А з другого боку, ніяка історія не є передісторією, оскільки жодне

джерело чи група джерел не є настільки непіддатливими для інтерпретації, наскільки вважаються такими джерела передісторії.

Але на певному рівні думки розрізнення історії та передісторії має свою цінність. Якщо ми візьмемо історика в певному зупиненому моменті його розвитку, замість розглядати його в його викінченій ідеї чи таким, яким він мав би бути; якщо візьмемо випадок початківця в історичній роботі, то зрозуміємо, що для нього і тільки для нього існує таке розрізнення грубого історичного матеріалу (документи й хартії, зруйновані будівлі, монети й черепки) та напівперетравленого історичного матеріалу — історичних оповідей. Різниця тут та, що напівперетравлений матеріал уже перероблено

на щось однорідне із тим, на що він намагається його обернути, тоді як сирий матеріал ставить перед ним такі вимоги, виконати які йому зовсім не до снаги. Він не знає, як тлумачити документи й череп'я; це для нього — просто цікавинки, речі в музейних вітринах, на які він витріщається із дурнуватим виразом на обличчі; але він таки знає, у певному розумінні, як читати книжку з історії, і це щось та донесе до його розуму, тоді як сирий матеріал не донесе йому нічого. Отже, історик-початківець отримує готові книжки з історії, з яких він бере дещо для себе, хоча пізніші студії переконають його в тому, що більшість із того, що йому дісталося, було хибним. І все ж та хибність була необхідною стадією його просування в напрямку істини. І це треба мати на увазі у зв'язку із навчанням історії наймолодших. Історії про Ноя, про Ромула із Ремом, про короля Альфреда із пиріжками можуть бути цілковито

неправдивими, але коли дитини не вигодувати на цих чи інших, не менш казкових оповідках, вона навряд чи ще коли здобуде той здоровий апетит до історії, який єдиний може замінити ці байки правдивішими оповідями. Підручники з історії, якими ми користуємося у школі, лише на один чи два ступені правдивіші за Альфреда із пиріжками; але й вони заражені тим самим присмаком легенди, і не буде надто ризикованим узагальненням, коли скажемо, що на той час, поки котресь повідомлення проб'ється на сторінки шкільного підручника, воно вже буде або спростоване, або принаймні дуже захитане поступом пізнання.

120

Співвідношення між двома типами джерел: сирим матеріалом та

матеріалом, попередньо переробленим, або готовою оповіддю, є паралельним до розрізнення прекрасного в природі й прекрасного у мистецтві. Коли дитина вчиться малювати, вона переконується, що перемальовувати картинку набагато легше, ніж малювати безпосередньо котрусь річ, адже картинка є попередньо обробленою версією речі; хтось-бо вже брався розв'язати проблему, як малювати ось цю річ, і дитина користується досвідом свого попередника. Ось чому легко малювати речі в умовно-спрощеній манері й важко зображати їх натуралістично. Так само набагато легше розгледіти красу речі, як її інтерпретовано та ідеалізовано у творі мистецтва, ніж тоді, коли ту саму річ показано нам у її природній необробленості: митець указує іншим людям на ті красоти, яких вони без його допомоги і не

роздивилися б. Тож було б безглуздим педантизмом наполягати на тому, щоб ніхто й ніколи не копіював, чужих малюнків, картин, а завжди малював тільки з натури, і так само абсурдним було б вимагати, аби люди нехтували творами мистецтва й завжди в своїх естетичних переживаннях спиралися лише на природу та на силу своєї власної уяви. Мовою релігії це — занедбати засоби милосердного провидіння даровані нам для розвою нашого духовного життя, і це означає чинити блюзнірство супроти духу, що дає нам ці засоби, аби краще допровадити нас до самої Істини.

Отже, історик, що вчиться, приймає оповідь такою, якою знаходить її, приймає на віру; й він усе ще настільки некомпетентний, що не може ані піти далі й покритикувати її, ані (що є тим самим) вибудувати свою власну оповідь із необроблених матеріалів. Але на цьому етапі він є тільки

істориком іп fieri [у становленні], а не істориком іп еssе [дійсним]. Він приймає готову оповідь на віру, й він ще не дійшов до концепції історичної істини — істини, що постає із критики й здатна витримати вогонь критики. Він не схильний називати оповідь, яку приймає, істинною оповіддю; він тільки й може сказати, що ось це він знаходить у своїх авторитетів. І на цьому етапі, поки він іще не навчився вибудовувати свою власну оповідь, він цілковито залежить від готової оповіді, тож історія для нього є суміжною із загальною кількістю готових оповідей. Де йому забракне таких, там він знайде не історію, а передісторію — матеріали, що він неспроможний витлумачити їх хоч би з якою точністю й певністю.

Але навіть на цьому елементарному етапі історичного мислення історик не буває аж таким пасивним, як він сам гадає.

Він таки врешті приймає своїх авторитетів, а цим передбачається

певний принцип віддавання переваги, хоч як мало визнають його як такий; і

він справді інтерпретує їх — у тому розумінні, що читає їхні оповіді й

знаходить у них тільки те, що його знання мови, якою їх написано, дозволяє

йому там знайти. І вже на дуже ранньому етапі він починає усвідомлювати,

що, читаючи ту чи іншу книгу, йому необхідно брати до уваги ту чи іншу

ідіосинкразію чи упередженість з боку автора, а ще необхідно пам'ятати, що

автор своєю чергою був обмежений своїми авторитетами й ні в якому разі не

може бути самодостатнім свідком усього того, про що розповідає. Ці

121

концепції починають змінювати його некритичне відтворення чиєїсь готової

оповіді; і вони дедалі більше виступають наперед у міру того, як дедалі

послідовнішим стає його намагання відтворити готову оповідь. Як тільки

історик-початківець починає замінювати вивчення однієї книги

студіюванням інших, він неминуче з'ясовує, що погляди авторів різняться

між собою та що їхні версії однієї й тієї самої оповіді ніколи не збігаються у

всьому; тоді йому стає зрозуміло, що його власна історія, та оповідь, яку він

намагається вибудувати у своїй уяві, не може йти слідом за одним котримось

авторитетом без того, щоб не відхилитися від іншого авторитета. І тоді він

мусить узяти на себе відповідальність вибрати того, кому повірити.

Ця змога вибирати своїх авторитетів із числа багатьох претендентів -

суперників є першою і найрудиментарнішою формою, в якій історик починає

усвідомлювати свою власну свободу.

Але, оскільки це — первісна стадія у розвитку історичної свободи, звідси аж ніяк не випливає, ніби так легко розв'язуються ті труднощі, що вона приносить. А вони настільки нелегко розв'язуються, адже є, по суті, на тому рівні думки, якого ми на сьогодні досягли, нерозв'язними. Адже ех hуроthеsі будь-котрий авторитет, хоч який ненадійний, знає незрівнянно більше про розглядувані події, ніж наш студент: як же тому студентові зважитися й відкинути бодай когось із них? Може видатися, що всякий вибір між авторитетами буде заснований на примсі, що ми просто вирішуємо піти слідом за А, знехтувавши Б, і то без будь-якої підстави, окрім того, що так ми вибрали — і край. Або ж, коли треба навести підставу, вона виявиться непереконливою, наприклад, що А — кращий автор, ніж Б, й подає свою версію в привабливішому вигляді; або що А є тим джерелом, із яким ми

давно знайомі, а версію Б лише недавно відкрито, й тому вона збиває нас із пантелику; або ще, що версія А гармоніює із нашими власними упередженнями політичного, психологічного чи ще якого іншого характеру. А коли ми поміркуємо про непереконливість підстав, що спонукали нас віддати перевагу А перед Б, ми можемо легко дійти висновку, що наша віра в А — безпідставна, і це може штовхнути нас до загального скептицизму стосовно історичної віри й до переконання, буцім усяка історична оповідь (як висловився Вольтер) — це fablе сопvепие [загальноприйнята байка], та що історичне дослідження є (як назвав його Руссо) l'аrt de chоіsіr, епtrе рlusieurs теnsoges, сеlиі аиі ressemble lе рlus а lа vértité [мистецтвом вибирати з-поміж багатьох побрехеньок ту, котра найбільше скидається на правду].

Цей скептицизм і справді є необхідним наслідком погляду на історію

як на переписування готових оповідей, а хто не скочується в нього раніше чи пізніше, той уникає цього лише завдяки тому, що або має занадто мало логічної послідовності, або припускається завеликої фривольності у ставленні до власних історичних досліджень, і в обох випадках не заходить аж так далеко. Проте історична думка не закінчується отак просто тут, оцією катастрофою. Не слабкість, а сила вивела її на цей перевал; коли б вона, історична думка, була слабкішою, вона б так і лишилася задовольнятися простим відтворенням готовеньких оповідей; але в ній виросло невдоволення

122

цим, оскільки вона визнала, що, навіть відтворюючи готову оповідь, вона

здійснює вільний вибір з-поміж авторитетів, і проблема, яка нині стоїть перед нею, полягає в тому, щоб осягнути, що ж означає цей вільний вибір. Разом із розв'язанням цієї проблеми зникне й концепція історії як переписування авторитетів, і історик перейде із етапу учнівства на етап незалежного дослідження, яке покладається тільки саме на себе. Цей перехід можна описати як перехід від догматичної історії до історії критичної, де догматична історія є такою історією, якою вона видається початківцеві, а критична — такою історією, якою вона являється компетентному дослідникові. Подібні переходи подибуються і в розвитку мистецтва, релігії, філософії, по суті, в кожній дисципліні, адже повсюдним правилом є те, що ми вчимося володіти діяльністю, беззастережно приймаючи спочатку накази

інших, які опанували її перед нами. Місце догматизму в людському житті є місцем необхідним і постійним,

а ті, хто хотів би вигнати всякий догматизм узагалі, цим своїм бажанням лише виказують той факт, що вони все ще не розуміють людського життя і тому досі не пройшли тієї стадії, коли потребуєш догматизму заради власного ж блага; однак місце догматизмові — у школі. Першим ділом учня є вчити те, чого його навчають, і робити те, що йому велять, адже коли б він уже був спроможним мислити самостійно і самостійно вибирати, що йому робити, то не йшов би він у науку. Отже, всяке викладання науки є з необхідності догматичним, і історія як шкідливий предмет повинна бути догматичною історією — готовою оповіддю, яку просто подають учневі, аби він її вивчив і відтворив.

123

Розділ VІIІ. КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Історичний факультет

Кафедра Історії для гуманітарних факультетів

«ЗАТВЕРДЖУЮ»

Заступник декана

з навчальної роботи

______________________

«____»____________2013 року

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ

для студентів

Історичного факультету

напрям підготовки 6.020302 історія

КИЇВ – 2013

124

Робоча програма ―Вступ до спеціальності‖

для студентів напряму підготовки 6.020302 Історія

«26» серпня 2013 року. – 35 с.

Розробники: Казьмирчук Григорій Дмитрович, доктор історичних наук,

професор.

Робоча програма дисципліни ―Історія України‖ затверджена на засіданні

кафедри Історії для гуманітарних факультетів

Протокол № 1 від ―29‖ серпня 2013 року

Завідувач кафедри Історії для гуманітарних факультетів

_____________________ (Казьмирчук Г. Д.)

«_____» ___________________ 2013 року

Схвалено науково-методичною комісією історичного факультету

Протокол від «____» _____________ 2013 року №___

Голова науково-методичної комісії ____________________ (Пижик А. М.)

«_____» _________________ 2013 року

© Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2013 рік

© Історичний факультет, 2013 рік

© Кафедра історії для гуманітарних факультетів, 2013 рік

© Казьмирчук Григорій Дмитрович, 2013 рік

125

ВСТУП

Навчальна дисципліна Вступ до спеціальності є складовою освітньо-

професійної програми підготовки фахівців за освітньо-кваліфікаційним

рівнем «бакалавр» галузі знань правознавство з напряму підготовки 6.020302

Історія.

Дана дисципліна нормативна.

Викладається у IІ семестрі I курсу в обсязі – 72 год.

(2,5 кредитів ECTS) зокрема: лекції – 34 год., самостійна робота –

38 год. У курсі передбачено 2 змістових модулі та 2 модульні контрольні

роботи. Завершується дисципліна – заліком.

Мета дисципліни – полягає у формуванні системного уявлення

студентів про визначальні, провідні тенденції розвитку історичної науки, що

має сприяти кращій орієнтації студентів у подальшій науковій-дослідницькій

роботі.

Завдання – полягає у вихованні, навчанні студентів, формуванні в

них умінь системно й історично аналізувати головні тенденції, які мали і

мають місце в усіх галузях життєдіяльності українського народу.

Структура курсу

В результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен

знати:

- основні періоди становлення та розвитку історичної науки;

- методичні засади історичних досліджень;

- роль у вивченні історії видатних представників української науки;

- історію становлення та розвитку історичного факультету;

- взаємозв’язок історичної науки з іншими гуманітарними дисциплінами.

вміти:

- аналізувати становлення та розвиток української історичної науки;

- опрацьовувати та аналізувати комплекс джерел з історії України;

- вести самостійні дослідження проблем вітчизняної та зарубіжної історії;

- застосовувати на практиці знання, отримані під час навчання;

- надавати кваліфіковані консультації з питань минувшини нашої держави.

Місце дисципліни. Нормативна навчальна дисципліна ―Вступ до

спеціальності‖ є обов’язковою та базовою для підготовки фахівця з

вищою освітою. Вона передбачає відповідну кількість дисциплін для

підготовки магістрів історії. У відповідності з курсом та навчальною

програмою є основою для набуття навичок фахового історика.

Зв’язок з іншими дисциплінами. Нормативна дисципліна ―Вступ до

спеціальності‖ тісно пов’язана з іншими нормативними та

спеціальними дисциплінами, що викладаються для студентів

історичного факультету. Зокрема, історія України, джерелознавство,

історіографія тощо.

126

Контроль знань і розподіл балів, які отримують студенти.

Контроль здійснюється за модульно-рейтинговою системою.

У змістовий модуль 1 (ЗМ1) входять теми 1 – 7, а у змістовий модуль 2

(ЗМ2) – теми 8 – 14. Обов’язковим для іспиту є якісне опанування матеріалу,

належний рівень знань, продемонстрований впродовж семестру.

Оцінювання за формами контролю: ЗМ 1 ЗМ 2

Min. – балів Max. – балів

Min. – балів Max. – балів

Самостійна робота

0 10 0 10

Модульна контрольна робота

0 10 0 10

Перелік видів аудиторної роботи та їх оцінка (в балах)

Самостійна робота студентів

Предметом самостійної роботи студентів є опрацювання ними як окремих

тем програми курсу в цілому, так і деяких розділів тем, написання

рефератів, підготовка реферативних матеріалів з наукових публікацій по

важливих проблемах даної навчальної дисципліни.

Перевірка рівня засвоєння матеріалу самостійно опрацьованих тем чи

окремих розділів здійснюється у вигляді написання реферату.

Самостійна робота студентів оцінюється в діапазоні від 0 до 10.

Критерії оцінювання реферату:

глибоке розкриття проблеми,

відображена власна позиція 9-10 балів;

обґрунтоване розкриття проблеми 7-8 балів;

тема розкрита неповно 5-6 балів;

реферат суто компілятивного рівня 3-4 бали;

розкритий лише окремий 1-2

бали

реферат не зарахований 0 балів

Тестування:

На тестування виноситься 10 запитань (до кожного з них 4 варіанти

відповіді). Правильна відповідь оцінюється в 1 бал

Модульний контроль

По завершенні вивчення кожного змістового модуля студент складає

модульний контроль (МК). Участь всіх студентів в контрольному заході

обов’язкова. МК проводиться у письмовій формі.

МК виконується на останньому семінарському занятті з даного

змістовного модуля.

Максимальна кількість балів, яку можна набрати за МК – 10 балів.

127

Студент, який не відпрацював семінарські заняття, не допускається

до складання МК, і даний модуль не зараховується.

Якщо студент не з’явився на МК, у поточній рейтинговій

відомості зазначається ―не з’явився‖ та виставляється 0 балів за

змістовний модуль. Студент, який з поважної причини пропустив МК,

зобов'язаний надати відповідний документ і викладач за погодженням з

деканатом призначає нову дату проведення МК.

Критерії оцінювання модульного контролю у вигляді контрольної

роботи (оцінюється в діапазоні від 0 до 10 балів):

Два теоретичні питання:

а) глибоке розкриття теоретичного питання 5 балів;

б) повна коротка відповідь 4 бали;

в) неповна відповідь 2-3 бали;

г) незадовільна відповідь чи повністю відсутня 0-1

балів.

Критерії оцінювання модульного контролю у тестовій формі

(оцінюється в діапазоні від 0 до 10 балів):

10 запитань

а) вірна відповідь на одне запитання – 1 бал;

б) невірна відповідь – 0 балів.

Підсумковий контроль знань студентів у формі заліку

Підсумковий контроль у вигляді заліку проводиться у формі

виконання письмових залікових завдань. На залік виносяться вузлові

питання, які потребують творчої відповіді та вміння синтезувати

отримані знання і застосовувати їх при вирішенні практичних завдань.

Результати заліку оцінюються від 0 до 60 балів.

Заліковий білет з курсу ―Історична бібліографія‖ містить 3

питання, які оцінюються у діапазоні від 0 до 20 балів.

Критерії оцінок з окремих залікових завдань:

Бали Критерії оцінювання

19-20 Відповідь повна, наявне власне бачення проблеми

та зроблені ґрунтовні висновки

16-18 Відповідь повна, подане власне бачення

проблеми та зроблені ґрунтовні висновки, проте

наявні окремі незначні помилки при викладі

фактичного матеріалу

13-15 Відповідь відображає знання фактичного

матеріалу з питання

10-12 Відповідь демонструє знання фактичного

матеріалу, але допущені окремі помилки

7-9 Відповідь фрагментарна, відображені лише деякі

аспекти проблеми

128

4-6 Відповідь фрагментарна, наявні суттєві помилки

при викладі фактичного матеріалу

0-3 Відповідь має значні помилки, або відсутня

Студент, який дав повну відповідь на всі (або окремі) питання

екзаменаційного білету добавляє у свій актив певну суму балів, яка

додається до балів набраних студентом за результатами поточного

контролю.

Для студентів, які набрали сумарно меншу кількість балів ніж критично-

розрахунковий мінімум – 10 балів для одержання іспиту обов’язково відпрацювати

заборгованості та набрати кількість балів, яка відповідає критично-

розрахункового мінімуму.

У випадку відсутності студента з поважних причин відпрацювання та

перездачі МКР здійснюються у відповідності до ―Положення про порядок

оцінювання знань студентів при кредитно-модульній системі організації

навчального процесу‖ від 1 жовтня 2010 року.

При простому розрахунку отримаємо:

Змістовий

модуль1

Змістовий

модуль2

Залік Підсумкова

оцінка

Мінімум 0 0 0 60

Максимум 20 20 60 100

При цьому, кількість балів:

1 – 34 відповідає оцінці «незадовільно» з обов’язковим повторним

вивченням дисципліни;

35 – 59 відповідає оцінці «незадовільно» з можливістю повторного

складання;

60 – 64 відповідає оцінці «задовільно» («достатньо»);

65 – 74 відповідає оцінці «задовільно»;

75 – 84 відповідає оцінці «добре»;

85 – 89 відповідає оцінці «добре» («дуже добре»);

90 – 100 відповідає оцінці «відмінно».

Шкала відповідності

За 100 – бальною

шкалою

За національною

шкалою

90 – 100

Зараховано

85 – 89

75 – 84

65 – 74

60 – 64

1 – 59 Не зараховано

129

ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Вступ (1 год.)

Проблема вибору професії. Київський національний університет імені

Тараса Шевченка – елітний вищий навчальний заклад України. Викладацький

колектив історичного факультету. Його фаховий та кваліфікаційний рівень.

Структура освітнього процесу. Роль історії у суспільному житті.

Предмет ―Вступ до спеціальності‖, як базова дисципліна до наукової

та навчальної діяльності студентів. Системна освітня діяльність

студентів – шлях до формування кваліфікованого спеціаліста-історика.

Роль бібліотек у навчальній та науковій діяльності студентства.

Структурні одиниці історичного факультету.

Змістовий модуль 1. Теоретико-методологічні аспекти історичної

науки

Тема 1. Історична наука і навчальний процес (4 год.)

Професійна адаптація вузівської молоді, її професійній орієнтації.

Процес переходу від середньої до вищої школи: проблеми адаптації

студентства. Мета і завдання історика. Основні характеристики історичної

науки. Комплексна система підготовки історика. Психологічні та моральні

якості науковця-історика та педагога.

Зв’язок історичних знань із іншими дисциплінами гуманітарного

блоку: філософії, політології, теорії економіки, соціології, логіки,

релігієзнавства, теорії держави і права. Суміжні науки: літературознавство,

фольклористика, мовознавство, економічна географія, статистика. Наукові

дисципліни негуманітарного циклу.

Участь історика у суспільних та політичних процесах. Популяризація

історії. Історія і науково-популярні, художні праці. Бібліотеки, архіви, музеї,

історичні мандрівки як засоби формування історичного світогляду. Історія

наукова та науково-популярна.

Тема 2. Природа і цінність історії (4 год.)

Сутність історії, її призначення. Історія, як різновид думки. Історія

народу, нації, країни, держави. Досвід думки. Історичне знання, як основа

формування наукової думки. Освітній досвід. Вплив історичної науки на

формування світогляду. Ілюзія остаточності, як система догматичності

мислення. Університетська освіта, як система формування світогляду та

методики вивчення історії. Пошук альтернативи науковими методами.

Ціннісні показники історичної науки. Історичний досвід народу, як важливий

елемент його світогляду та перспективи розвитку. Історія, як важливий

елемент формування суміжних дисциплін: філософії, політології, соціології,

психології, філології, правознавства, релігієзнавства, культурології тощо.

Тема 3. Предмет і метод історії (4 год.)

130

Предмет історичного дослідження. Дія людини, як предмет

історичного дослідження. Історична наука, як засіб пізнання світу. Пізнання особи та особистості через історичну науку. Визначення себе у історичному процесі людства: в історичній ретроспективі та на сьогодення. Пошук істини через локальні досягнення. Співвідношення локального і ситуативного із загальним і плинним.

Вибір предмету історичного дослідження. Формування джерельної

бази дослідження. Визначення історіографічної основи дослідження. Критика

історіографічних основ. Виокремлення актуальних аспектів проблеми.

Визначення нових парадигм. Узагальнюючі результати і їх верифікація через

загальні історичні закони.

Тема 4. Методологія історії (5 год.)

Історична пропедевтика, як підготовчий курс історії. Зародження

методології історичної науки: Фукідіт та Геродот та їхня градація надійності

джерел і методи їхньої критики. Полібій і Фукідіт та їхня система

синхронізації. Фон Шеллінг та Гегель та їхнє теоретичне обґрунтування

історичного пізнання у формі класичного історизму. Фундатори критичного

методу Нібур та Геерен. Засновник об’єктивного напряму німецької

історіографії фон Ранке. Герменевтика історична та ―німецька історична

школа‖. Теорія історичного пізнання Дройзена. Описовий метод. Історичне

порівняння: порівняння за аналогією і порівняння за контрастом.

Біографічний метод. Синхронний і діахронний методи. Метод просопографії.

Метод математичної статистики. Спеціальні методи історичних досліджень.

Тема 5. Філософія історія (4 год.)

Поняття ―філософія історії‖. Впровадження в життя та визначення

поняття ―філософія історії‖ Вольтера. Зміст проблеми у працях Гегеля та

інших дослідників ХVIII ст. Позитивістське трактування поняття ―філософія

історії‖. Філософія історії, як оцінкове трактування історичних подій та

процесів. Історична думка. Розвиток філософії історії. Особливості філософії

історії на різних етапах розвитку людства: античність, середньовіччя,

відродження, просвітництво, новий час. Філософія історії як процес

упорядкування та систематизації історичної науки.

Тема 6. Суспільне значення історії (4 год.)

Історія, як консолідаційний чинник у суспільстві. Формування

історичних знань та історичного досвіду. Історичний процес та вплив

історичної науки на формування його стратегії. Історія, як виразник

національних прагнень та сподівань. Роль історичної пам’яті на формування

сучасності. Значення історії у формуванні ідеологічних доктрин. Історія, як

складова націотворчого та націоконсолідуючого процесу. Значення історії у

розвитку особистості. Історія, як основоположний фактор формування

свідомості громадян. Історія у прогностиці.

131

Тема 7. Сутність історичного джерела (5 год.)

Форми фіксації інформації з минулого. Джерело, як продукт соціальної

діяльності людей. Проблема об’єктивності та суб’єктивності джерела.

Джерело – форма вираження об’єктивного світу, епохи, країни, народу,

особи. Джерело, як частина реальності, що відійшла у минуле – залишки, які

дають безпосередню інформацію про минуле. Описові джерела, що

відображають історичний процес через призму світогляду автора. Історичне

джерело, як основа пізнання історичної дійсності. Специфіка історичних

джерел.

Тема 8. Класифікація та верифікація історичних джерел (4 год.)

Сутність наукового аналізу історичного джерела. Евристика, як перший

і найголовніший етап роботи історика. Автентичність та ступінь довірливості

історичного джерела. Групи історичних джерел: писемні; речові;

етнографічні; усні; лінгвістичні; фото-кінодокументи; фонодокументи.

Класифікація письмових джерел за типами і видами. Поділ письмових

джерел на історичні залишки й історичні традиції. Критика джерела:

зовнішня і внутрішня. Спеціальні історичні дисципліни з вивчення джерел:

палеографія, археографія, архівознавство, епіграфіка, нумізматика,

хронологія, сфрагістика, генеалогія, історична географія, ономастика,

топоніміка. Групування документів за часом написання, місцем походження,

змістом, формою. Внутрішня критика документа. Писемні джерела.

Верифікація історичного факту. Структура історичного факту.

Змістовий модуль 2. Джерелознавство та прикладна історична наука

Тема 9. Історичні джерела та їх аналіз (4 год.)

Предмет дослідження та система джерельної бази. Принципи

формування джерельної бази. Аналіз джерела: одиничне і комплекс джерел.

Джерело ідентичне та проблема достовірності історичного факту. Принципи

визначення автора джерела. Специфіка ―культурного коду‖. Індивідуальне

вивчення джерела у комплексному аналізі проблеми. Методи аналізу

історичного джерела. Критична класифікація джерела. Інтерпретація тексту

джерела. Структура історичного факту: історичний факт як реальність

минулого; історичний факт як реальність минулого, віддзеркалена в

джерелах; історичний факт як результат наукової інтерпретації,

віддзеркаленої в джерелах реальності минулого.

Тема 10. Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна

(5 год.)

Архівознавство, як система наукових знань про архіви, архівну

справу, історію, теорію та практику архівної справи. Походження архівів.

132

Термінологія архівознавства. Історія архівної справи в світі. Сутність

архівознавства. Архівознавство та спеціальні історичні дисципліни:

взаємозв’язок та взаємодоповнення. Сутність поняття архів. Архів, як

соціальна інституція та спеціальна установа. Архів, як сукупність

документів. Архівознавство України: основні етапи розвитку. Сучасне

архівознавство. Архіви центральні, регіональні, галузеві. Приватні архіви та

їхні особливості. Система архівної роботи.

Тема 11. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХVIII – початку

ХХ ст. (4 год.)

Ліквідація автономії України та зміни в адміністративно-

територіальному устрої: їхній вплив на архіви України. Формування нових

архівних установ. Архів Чернігівського губернського правління та передача

йому архіву Малоросійської колегії. Зосередження в архіві Київського

губернського правління архівних документів Київського магістрату, справ

Малоросійської колегії, архівів полкових канцелярій і судів. Об’єднання в

Катеринославському губернському архіві архівів Новоросійської і Азовської

губернських канцелярій і судів, Катеринославського намісництва,

Новоросійської губернії, генерал-губернаторських канцелярій, фортеці

св. Дмитрія. Становище архівних установ на Правобережжі. Архів старих

справ Київської казенної палати. Реформи 1860-х рр. та їхній вплив на

архівні справи. Передача українських документів до Московського архіву

міністерства юстиції. Заснування Центрального архіву давніх актів в Києві:

його склад, структура та діяльність. Харківський історичний архів, як центр

зосередження документів Лівобережної та Слобідської України.

Розвиток архівної справи у Закарпатті. Розвиток архівної справи

Галичини. ―Цісарсько- Королівська установа давніх галицьких громадських і

земських актів Галичини‖. Реорганізація 1808 р. та її наслідки. Видавнича

діяльність на базі документів Львівського архіву.

Тема 12. Архіви та архівна справа доби Української революції

(1917-1921 рр.) (4 год.)

Вплив революцій 1917 р. на становище архівів в Україні. Заходи

Центральної Ради щодо збереження архівів, підвищення їхньої ролі і

значення. Бібліотечно-архівний відділ при департаменті мистецтв

Генерального секретарства справ освітніх Центральної Ради. Діяльність

архівних комісій по порятунку приватних архівів. Архівна комісія у

Петербурзі, та її діяльність щодо реєстрації документів історичного минулого

України в фондах петроградських архівів, музеїв і приватних колекціях.

Розбудова системи державних архівних установ. Державний військово-

сторичний архів. Розвиток архівної справи в Українській Державі гетьмана

П. Скоропадського.

133

Тема 13. Архіви УРСР (4 год.)

Декрет ―Про реорганізацію і централізацію архівної справи» (червень

1918 р.). ―Тимчасове положення про архівну справу‖, затверджене РНК

УРСР 20 квітня 1920 р. Передача архівів ліквідованих установ, а також

архівних документів діючих установ і організацій до архівних секцій при губ

наросвітах. Захист архівів за законодавчому рівні. Архівний відділ

ВУКОПМИСу та його реорганізація в квітні 1921 р. у Головне архівне

управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). Губернські архівні

управління (губархи). Перебудова мережі центральних і місцевих архівних

установ (організація окружних (1925), місцевих (1930), обласних (1932)

архівних управлінь, створення крайових, державних обласних історичних,

міських і районних архівів). Методика опису, класифікації, зберігання та

використання архівних матеріалів. Включення до державного архівного

фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954)

областей.

Тема 14. Розвиток архівної справи в незалежній Україні (5 год.)

Формування Національного архівного фонду України. Закон від 24

грудня 1993 р. ―Про Національний архівний фонд і архівні установи‖.

Визнання НАФ складовою частиною вітчизняної і світової історико-

культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства. Державна

охорона, гарантії зберігання, примноження і використання. Структура

державних архівних установ. Центральні державні архіви. Центральний

державний історичний архів України в місті Києві. Центральний державний

історичний архів України в місті Львові. Центральний державний архів

вищих органів влади та управління України. Центральний державний архів

громадських об’єднань України. Центральний державний архів

кінофотофонодокументів України. Центральний державний архів зарубіжної

україніки. Обласні архіви. Районні архіви. Галузеві архіви.

Тема 15. Наукові історичні заклади, їх структура та діяльність (4 год.)

Роль бібліотек у навчальному та науковому процесі. Мережа наукових

бібліотек в Україні. Наукова бібліотека імені М. О. Максимовича. Її

структура, наповнення, історії розвитку. Доеволюційний період розвитку

бібліотеки. Радянська доба. Публіцистична та наукова діяльність

співробітників бібліотеки. Бібліографічний відділ Наукової бібліотеки імені

М. О. Максимовича. Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського.

Історія розвитку. Значення НБУ ім. Вернадського в Україні та в світі.

Структура бібліотеки. Система каталогів НБУ ім. В. І. Вернадського.

Бібліографічні покажчики бібліотеки. Національна парламентська бібліотека

України. Історія розвитку бібліотеки. Роль меценатів у її становленні.

Бібліотека в період нацистської окупації. Покажчики бібліотеки. Її структура.

Національна історична бібліотека України. Історія розвитку та с особливості

бібліотеки. Довідкові видання. Фонди бібліотеки. Львівська національна

134

наукова бібліотека імені В. С. Стефаника. Фонди бібліотеки. Структура та

специфіка бібліотеки.

Тема 16. Історична наука в Київському університеті імені Тараса

Шевченка (4 год.)

Історія розвитку історичного факультету. Представники історичного

факультету Київського університету та їх роль у науковому та суспільно-

політичному процесі. Історичний факультет на сучасному етапі. Система

підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів. Аспірантура. Докторантура.

Структура історичного факультету. Кафедра давньої та нової історії України.

Кафедра новітньої історії України. Кафедра Стародавнього Сходу та

Середніх віків. Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країни.

Кафедра історії Росії. Кафедра історії слов’ян. Кафедра етнології та

краєзнавства. Кафедра археології. Кафедра української історії та

етнополітики. Кафедра історії гуманітарних факультетів. Лабораторії та музеї

факультету. Основні напрямки наукової діяльності викладачів факультету.

Перспективи розвитку історичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

135

СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ЛЕКЦІЙ І СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ №

п/п

Назва лекції Кількість годин

Лекція Самостійна

робота

Вступ 1

Змістовий модуль 1. Теоретико-методологічні аспекти історичної

науки

1. Тема 1.

Лекція 2. Історична наука і навчальний

процес

1 3

2. Тема 2.

Лекція 3. Природа і цінність історії

2 2

3. Тема 3.

Лекція 4. Предмет і метод історії

2 2

4. Тема 4.

Лекція 5. Методологія історії

2 3

4. Тема 5.

Лекція 6. Філософія історії

2 2

5. Тема 6.

Лекція 7. Суспільне значення історії

2 2

6. Тема 7.

Лекція 8. Сутність історичного джерела

1 3

15. Тема 8.

Лекція 9. Класифікація та верифікація

історичних джерел

1 3

Модульний контроль 1

Змістовий модуль 2. Джерелознавство та прикладна історична наука

7. Тема 9.

Лекція 10. Історичні джерела та їх аналіз

2 2

8. Тема 10.

Лекція 11. Архівознавство як наукова

система і навчальна дисципліна

2 3

9. Тема 11.

Лекція 12. Архіви та архівна справа в

Україні кінця ХVIII – початку ХХ ст.

2 2

10. Тема 12.

Лекція 13. Архіви та архівна справа доби

Української революції (1917-1921 рр.)

2 2

11. Тема 13.

Лекція 14. Архіви УРСР

2 2

12. Тема 14.

Лекція 15. Розвиток архівної справи в

незалежній Україні

2 3

136

Загальний обсяг 72 год., в тому числі:

Лекцій – 34 год.

Самостійна робота – 38 год.

13. Тема 15.

Лекція 16. Наукові історичні заклади, їх

структура та діяльність

2 2

14. Тема 16.

Лекція 17. Історична наука в Київському

університеті імені Тараса Шевченка

2 2

Модульний контроль 1

Залік 2

Всього з курсу

34 38

137

Вступ – (1 год.)

Проблема вибору професії. Київський національний університет імені

Тараса Шевченка – елітний вищий навчальний заклад України.

Викладацький колектив історичного факультету. Його фаховий та

кваліфікаційний рівень. Структура освітнього процесу. Предмет ―Вступ до

спеціальності‖, як базова дисципліна до наукової та навчальної діяльності

студентів. Системна освітня діяльність студентів. Роль бібліотек у навчальній

та науковій діяльності студентства. Структурні одиниці історичного

факультету.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

Теоретико-методологічні аспекти історичної науки

Тема 1. Історична наука і навчальний процес – (4 год.)

Лекція 2. Історична наука і навчальний процес

Професійна адаптація вузівської молоді, її професійні орієнтації.

Процес переходу від середньої до вищої школи. Мета і завдання історика.

Основні характеристики історичної науки. Комплексна система підготовки

історика. Психологічні та моральні якості науковця-історика та педагога.

Зв’язок історичних знань із іншими дисциплінами гуманітарного блоку.

Суміжні науки. Наукові дисципліни негуманітарного циклу. Участь історика

у суспільних та політичних процесах. Популяризація історії. Історія і

науково-популярні, художні праці. Бібліотеки, архіви, музеї, історичні

мандрівки як засоби формування історичного світогляду. Історія наукова та

науково-популярна.

Самостійна робота – (3 год.)

1. Професія історика у суспільному житті.

2. Зв’язок історичних знань з іншими дисциплінами гуманітарного

циклу.

3. Чинники впливу на формування історика.

Контрольні запитання і завдання

1. Що сприяло вашому обранню професії історика?

2. Проаналізуйте вплив історії на суспільно-політичні процеси.

3. Охарактеризуйте принципи взаємовідносин академічної та

науково-популярної історії.

Рекомендована література:

1. Багалей Д. И. Элементарные методы истории / Д. И. Багалей //

Сборник историко-филологического общества. - Харьков, 1894. - Т. 6.

2. Дербов Л. А. Введение в изучение истории / Л. А. Дербов. -

Саратов, 1978.

138

3. Казьмирчук Г. Вивчаючи минуле, пізнаєш майбутнє /

Г. Казьмирчук // Нариси історії Київського національного університету імені

Тараса Шевченка. - К., 2004. - С. 109-124.

4. Санцевич А. В. Методика исторического исследования /

А. В. Санцевич. - К., 1984.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 2. Природа і цінність історії – (4 год.)

Лекція 3. Природа і цінність історії

Сутність історії, її призначення. Історія, як різновид думки. Історія

народу, нації, країни, держави. Досвід думки. Історичне знання, як основа

формування наукової думки. Освітній досвід. Вплив історичної науки на

формування світогляду. Ілюзія остаточності. Університетська освіта, як

система формування історичного світогляду. Пошук альтернативи науковими

методами. Ціннісні показники історичної науки. Історичний досвід народу.

Історія, як важливий елемент формування суміжних дисциплін.

Самостійна робота – (2 год.)

1. Освітній процес у формуванні наукових принципів історичного

світогляду.

2. Історичний досвід народу, як важливий елемент його світогляду

та перспективи розвитку.

3. Взаємодоповнення історичної та суміжних гуманітарних

дисциплін.

Контрольні запитання та завдання

1. У чому полягає цінність історичної науки?

2. Визначте взаємозв’язок історичного досвіду народу та

прогностики його майбутнього.

3. Проаналізуйте історіографію поняття ―природа історії‖.

Рекомендована література:

1. Бернгейм Э. Введение в историческую науку / Э. Бернгейм. -

СПб., 1908.

2. Введенский А. О., Мельник Л. Г. Предмет, метод і завдання

історичної науки / А. О. Введенський, Л. Г. Мельник. - К., 1962.

3. Горобченко Т. Ю. Введение в историю / Т. Ю. Горобченко. -

М., 2001.

4. Казьмирчук Г. Історична бібліографія: Курс лекцій і методичних

матеріалів для студентів історичних факультетів / Г. Казьмирчук. - К., 2002.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

139

Тема 3. Предмет і метод історії – (4 год.)

Лекція 4. Предмет і метод історії

Предмет історичного дослідження. Історична наука, як засіб пізнання

світу. Пізнання особи та особистості через історичну науку. Визначення себе у історичному процесі людства. Пошук істини через локальні досягнення. Вибір предмету історичного дослідження. Формування джерельної бази дослідження. Визначення історіографічної основи дослідження. Критика історіографічних основ. Виокремлення актуальних аспектів проблеми. Визначення нових парадигм. Узагальнюючі результати і їх верифікація через загальні історичні закони.

Самостійна робота – (2 год.)

1. Дія людини, як предмет історії.

2. Історія, як оцінкова парадигма людства.

3. Особа в історії людства. Пошук особистості.

Контрольні запитання та завдання

1. Що є предметом історії?

2. Охарактеризуйте поняття ―предмет історії‖ і ―предмет

історичного дослідження‖.

3. Надайте основні визначення поняття ―предмет історії‖.

Рекомендована література:

1. Введенский А. О., Мельник Л. Г. Предмет, метод і завдання

історичної науки / А. О. Введенський, Л. Г. Мельник. - К., 1962.

2. З іменем святого Володимира: Київський університет у

документах та спогадах сучасників / Упорядн.: В. Короткий,

В. Ульяновський: У 3-х т. - К., 1997. - Т. 1-3.

3. Ковалев С. И. Краткое введение в историю докапиталистической

формации / С. И. Ковалев. - М.; Л., 1934.

4. Орлова Т. В. До питання про історичну роль науки в радянському

суспільстві / Т. В. Орлова // Вісн. Київ. ун-ту. Історія. - Вип. 53. - К., 2001. -

С. 12-15.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 4. Методологія історії – (5 год.)

Лекція 5. Методологія історії

Історична пропедевтика. Зародження методології історичної науки.

Критичний метод. Герменевтика історична та ―німецька історична школа‖.

Теорія історичного пізнання. Описовий метод. Історичне порівняння.

140

Біографічний метод. Синхронний і діахронний методи. Метод просопографії.

Метод математичної статистики. Спеціальні методи історичних досліджень.

Самостійна работа – (3 год.)

1. ―Школа Анналів‖ та її репрезентанти.

2. Історична концепція М. Вебера.

3. Спеціальні методи дослідження окремих галузей історичної

науки.

Контрольні запитання та завдання

1. Назвіть основні методи історичних досліджень.

2. Якими були етапи формування методології історичної науки?

3. Охарактеризуйте основні принципи ―німецької історичної

школи‖.

Рекомендована література:

1. Блок М. Апология истории / М. Блок. - М., 1973.

2. Дербов Л. А. Введение в изучение истории / Л. А. Дербов. -

Саратов, 1978.

3. Котов В. Н. Введение в специальность / В. Н. Котов. - К., 1982.

4. Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. В. Введение в изучение истории /

Ш.-В. Лангуа, Ш. В. Сеньобос. - СПб., 1899.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 5. Філософія історії – (6 год.)

Лекція 6. Філософія історії

Поняття ―філософія історії‖. Впровадження в життя та визначення

поняття ―філософія історії‖ Вольтера. Зміст проблеми у працях Гегеля.

Позитивістське трактування поняття ―філософія історії‖. Філософія історії, як

оцінкове трактування історичних подій та процесів. Історична думка.

Розвиток філософії історії. Особливості філософії історії на різних етапах

розвитку людства. Філософія історії як процес упорядкування та

систематизації історичної науки.

Самостійна робота – (2 год.)

1. Генеза поняття ―філософія історії‖.

2. Складові філософії історії.

3. Філософія історії, як узагальнююча основа історичної науки.

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення поняттю ―філософія історії‖.

2. Яким є зміст терміну ―філософія історії‖ у працях Вольтера?

141

3. Охарактеризуйте співвідношення філософії та історії.

Рекомендована література:

1. Вісник Київського національного університету імені Тараса

Шевченка. Історія. - К., 2004. - Вип. 73.

2. Колесник В. Ф., Войцехівська І. Н. Історичний факультет /

В. Ф. Колесник, І. Н. Войцехівська // Київський національний університет

імені Тараса Шевченка. Незабутні постаті. - К., 2005. - С. 156-159, 160-220.

3. Мельник Л. Г. Метод історії (конспект лекцій) для студентів

історичного факультету / Л. Г. Мельник. - К., 1994.

4. Наукові записки. - Т. VІ: Історичний факультет. Центр

українознавства. - К., 2004.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 6. Суспільне значення історії – (4 год.)

Лекція 7. Суспільне значення історії

Історія, як консолідаційний чинник у суспільстві. Формування

історичних знань та історичного досвіду. Історичний процес та вплив

історичної науки на формування його стратегії. Історія, як виразник

національних прагнень та сподівань. Роль історичної пам’яті на формування

сучасності. Значення історії у формуванні ідеологічних доктрин. Історія, як

складова націотворчого та націоконсолідуючого процесу. Значення історії у

розвитку особистості. Історія, як основоположний фактор формування

свідомості громадян. Історія у прогностиці.

Самостійна робота – (2 год.)

1. Роль історії у формуванні національної свідомості.

2. Значення історії у розвитку української політичної думки.

3. Історія наукова та історія популярна.

Контрольні питання та завдання

1. Яким чином історія вплинула на формування внутрішньої та

зовнішньої політики в незалежній Україні?

2. Охарактеризуйте співвідношення понять ―історична наука‖ та

―національна пам’ять‖.

3. Якими є взаємовпливи політичної ідеології та історичної науки?

Рекомендована література:

1. Дробижев В. З. Введение в изучение истории советского

общества / В. З. Дробижев. - М., 1981.

2. Історичне джерелознавство: Підручник / Я. С. Калакура,

І. Н. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. - К., 2002; 2-е вид. - К., 2007.

142

3. Колесник В. Ф., Войцехівська І. Н. Історичний факультет /

В. Ф. Колесник, І. Н. Войцехівська // Київський національний університет

імені Тараса Шевченка. Незабутні постаті. - К., 2005. - С. 156-159, 160-220.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 7. Сутність історичного джерела – (5 год.)

Лекція 8. Сутність історичного джерела

Форми фіксації інформації з минулого. Джерело, як продукт соціальної

діяльності людей. Проблема об’єктивності та суб’єктивності джерела.

Джерело – форма вираження об’єктивного світу. Джерело, як частина

реальності, що відійшла у минуле. Описові джерела. Історичне джерело, як

основа пізнання історичної дійсності. Специфіка історичних джерел.

Самостійна робота – (3 год.)

1. Формування комплексу історичних джерел.

2. Вплив автора історичного джерела на принципи достовірності.

3. Специфіка історичних джерел періодів вітчизняної та зарубіжної

історії.

Контрольні запитання та завдання

1. Якою є специфіка історичних джерел?

2. Охарактеризуйте сутність та систему формування джерельної

бази наукового дослідження.

3. Визначте основні проблеми співвідношення суб’єктивності та

об’єктивності історичного джерела.

Рекомендована література:

1. Історичний факультет Київського національного університету

імені Тараса Шевченка: Минуле й сьогодення (1834-2004 рр.) / Під. ред.

проф. Г. Д. Казьмирчука. - К., 2004.

2. Латиш Ю. В. Григорій Казьмирчук: життя та наукова праця

історика / Ю. В. Латиш. - К., 2004.

3. Слюсаренко А. Г. Дослідження проблем української державності

на кафедрі історії України в 1990-ті рр. / А. Г. Слюсаренко // Вісн. Київ. ун-

ту. Історія. - Вип. 52. - К., 2001. - С. 5-13.

4. Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник / Серія

―Українські історики‖. - Вип. 1. - К., Львів, 2003.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 8. Класифікація та верифікація історичних джерел – (4 год.)

Лекція 9. Класифікація та верифікація історичних джерел

143

Сутність наукового аналізу історичного джерела. Евристика.

Автентичність та ступінь довірливості історичного джерела. Групи

історичних джерел. Класифікація письмових джерел за типами і видами.

Поділ письмових джерел на історичні залишки й історичні традиції. Критика

джерела: зовнішня і внутрішня. Спеціальні історичні дисципліни з вивчення

джерел. Групування документів за часом написання, місцем походження,

змістом, формою. Внутрішня критика документа. Писемні джерела.

Верифікація історичного факту. Структура історичного факту.

Самостійна робота – (3 год.)

1. Спеціальні історичні дисципліни та їхня роль у вивченні

історичного джерела.

2. Принципи групування документів.

3. Сутність критики історичного джерела.

Контрольні запитання та завдання

1. Які Ви знаєте групи історичних джерел?

2. Охарактеризуйте сутність писемного джерела.

3. Визначте принципи верифікації історичного джерела.

Рекомендована література:

1. Казьмирчук Г. Вивчаючи минуле, пізнаєш майбутнє /

Г. Казьмирчук // Нариси історії Київського національного університету імені

Тараса Шевченка. - К., 2004. - С. 109-124.

2. Котов В. Н. Введение в специальность / В. Н. Котов. - К., 1982.

3. Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник / Серія

―Українські історики‖. - Вип. 2. - Ч. 2. - К., 2004.

4. Alma mater: Університет Св. Володимира напередодні та в добу

української революції 1917-1920: Матеріали, документи, спогади. - Кн. І. -

К., 2000; К. ІІ. - К., 2001.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

144

ЗАПИТАННЯ МОДУЛЬНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

1. Історична наука і навчальний процес.

2. Суспільне значення історії.

3. Термінологія історії.

4. Історичні джерела.

5. Методологія історії.

6. Сучасні тенденції розвитку історичної науки.

7. Історіографія курсу «Вступ до спеціальності».

8. Роль історика в суспільному житті.

9. Історичне знання: етапи розвитку, характерні ознаки.

10. Об’єкт історичної науки, його встановлення та розвиток.

11. Закони історичної науки.

12. Мова історичної науки.

13. Структура історичного факту.

14. Зв’язок історичних знань із іншими дисциплінами гуманітарного

блоку.

15. Сутність наукового аналізу історичного джерела.

16. Групи історичних джерел.

17. Структура історичного факту.

18. Специфіка історичних джерел.

19. Формування історичних знань та історичного досвіду.

20. Поняття ―філософія історії‖.

Типове завдання модульного контролю

1. Історична наука і навчальний процес.

2. Мова історичної науки.

145

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Багалей Д. И. Элементарные методы истории / Д. И. Багалей //

Сборник историко-филологического общества. - Харьков, 1894. -

Т. 6.

2. Бернгейм Э. Введение в историческую науку / Э. Бернгейм. -

СПб., 1908.

3. Бібліографічний покажчик наукових праць співробітників кафедри

археології та музеєзнавства / Уклад.: І. С. Піоро, Ю. М. Малеєв. -

К., 1996.

4. Блок М. Апология истории / М. Блок. - М., 1973.

5. Борухович В. Г. Введение в историю древней Греции /

В. Г. Борухович. - Саратов, 1979.

6. Введенский А. О., Мельник Л. Г. Предмет, метод і завдання

історичної науки / А. О. Введенський, Л. Г. Мельник. - К., 1962.

7. Вісник Київського національного університету імені Тараса

Шевченка. Історія. - К., 2004. - Вип. 73.

8. Горобченко Т. Ю. Введение в историю / Т. Ю. Горобченко. -

М., 2001.

9. Дербов Л. А. Введение в изучение истории / Л. А. Дербов. - Саратов,

1978.

10. Дербов Л. А. Введение в изучение истории / Л. А. Дербов. -

М., 1981.

11. Дробижев В. З. Введение в изучение истории советского

общества / В. З. Дробижев. - М., 1981.

12. З іменем святого Володимира: Київський університет у документах

та спогадах сучасників / Упорядн.: В. Короткий, В. Ульяновський:

У 3-х т. - К., 1997. - Т. 1-3.

13. Історичне джерелознавство: Підручник / Я. С. Калакура,

І. Н. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. - К., 2002; 2-е вид. -

К., 2007.

14. Історичний факультет Київського національного університету імені

Тараса Шевченка: Минуле й сьогодення (1834-2004 рр.) / Під. ред.

проф. Г. Д. Казьмирчука. - К., 2004.

15. Казьмирчук Г. Вивчаючи минуле, пізнаєш майбутнє /

Г. Казьмирчук // Нариси історії Київського національного

університету імені Тараса Шевченка. - К., 2004. - С. 109-124.

16. Казьмирчук Г. Історична бібліографія: Курс лекцій і методичних

матеріалів для студентів історичних факультетів / Г. Казьмирчук. -

К., 2002.

17. Ковалев С. И. Краткое введение в историю докапиталистической

формации / С. И. Ковалев. - М.; Л., 1934.

146

18. Колесник В. Ф., Войцехівська І. Н. Історичний факультет /

В. Ф. Колесник, І. Н. Войцехівська // Київський національний

університет імені Тараса Шевченка. Незабутні постаті. - К., 2005. -

С. 156-159, 160-220.

19. Котов В. Н. Введение в специальность / В. Н. Котов. - К., 1982.

20. Крип’якевич І. П. Нарис методики історичних досліджень /

І. П. Крип’якевич // УІЖ. - 1967. - № 2, 3, 4, 7, 8, 9, 10.

21. Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. В. Введение в изучение истории /

Ш.-В. Лангуа, Ш. В. Сеньобос. - СПб., 1899.

22. Латиш Ю. В. Григорій Казьмирчук: життя та наукова праця

історика / Ю. В. Латиш. - К., 2004.

23. Лубский А. В. Введение в изучение истории России периода

империализма / А. В. Лубский. - М., 1991.

24. Мельник Л. Г. Метод історії (конспект лекцій) для студентів

історичного факультету / Л. Г. Мельник. - К., 1994.

25. Наукові записки. - Т. VІ: Історичний факультет. Центр

українознавства. - К., 2004.

26. Орлова Т. В. До питання про історичну роль науки в радянському

суспільстві / Т. В. Орлова // Вісн. Київ. ун-ту. Історія. - Вип. 53. -

К., 2001. - С. 12-15.

27. Санцевич А. В. Методика исторического исследования /

А. В. Санцевич. - К., 1984.

28. Слюсаренко А. Г. Дослідження проблем української державності на

кафедрі історії України в 1990-ті рр. / А. Г. Слюсаренко // Вісн.

Київ. ун-ту. Історія. - Вип. 52. - К., 2001. - С. 5-13.

29. Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник / Серія

―Українські історики‖. - Вип. 1. - К., Львів, 2003.

30. Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник / Серія

―Українські історики‖. - Вип. 2. - Ч. 1. - К., Львів, 2003.

31. Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник / Серія

―Українські історики‖. - Вип. 2. - Ч. 2. - К., 2004.

32. Alma mater: Університет Св. Володимира напередодні та в добу

української революції 1917-1920: Матеріали, документи, спогади. -

Кн. І. - К., 2000; К. ІІ. - К., 2001.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

147

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

Джерелознавство та прикладна історична наука

Тема 9. Історичні джерела та їх аналіз - (4 год.)

Лекція 10. Історичні джерела та їх аналіз

Предмет дослідження та система джерельної бази. Принципи

формування джерельної бази. Аналіз джерела: одиничне і комплекс джерел.

Джерело ідентичне та проблема достовірності історичного факту. Принципи

визначення автора джерела. Специфіка ―культурного коду‖. Індивідуальне

вивчення джерела у комплексному аналізі проблеми. Методи аналізу

історичного джерела. Критична класифікація джерела. Інтерпретація тексту

джерела. Структура історичного факту.

Самостійна робота – (2 год.)

1. Принципи формування джерельної бази дослідження.

2. Співвідношення історичного факту та історичної епохи.

3. Співвідношення історичного джерела та історичного факту.

Контрольні запитання та завдання

1. Проаналізуйте принципи роботи з історичним джерелом.

2. Визначте принципи суб’єктивізму історичного джерела.

3. Якими є принципи формування джерельного комплексу

проблеми дослідження?

Рекомендована література:

1. Бернгейм Э. Введение в историческую науку / Э Бернгейм. -

СПб., 1908.

2. Введенский А. А. Предмет, метод и задание исторической науки /

Введенский А. А. - К., 1962.

3. Иконников В. С. Опыт русской историографии /

В. С. Иконников. - Т. І. - Кн. І.: б/м. и г. изд. - С. 1-91.

4. Нечухрин А. Методологические основы российской

историографии в 80-ые гг. ХІХ в. – 1917 г. (схема парадигм) / А. Нечурхин //

Наш родовод. - 1994. - Кн. 6. - Ч. І. - С. 28-189.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 10. Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна –

(5 год.)

Лекція 11. Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна

Архівознавство, як система наукових знань про архіви, архівну

справу, історію, теорію та практику архівної справи. Походження архівів.

Термінологія архівознавства. Архівознавство та спеціальні історичні

дисципліни. Сутність поняття архів. Архів, як соціальна інституція та

148

спеціальна установа. Архів, як сукупність документів. Архівознавство

України. Сучасне архівознавство. Архіви центральні, регіональні, галузеві.

Приватні архіви та їхні особливості. Система архівної роботи.

Самостійна робота – (3 год.)

1. Розвиток архівної справи в Україні на сучасному етапі.

2. Система науково-дослідної роботи в архівах

3. Історіографія архівної справи в Україні.

Контрольні запитання та завдання

1. Назвіть центральні архівні установи України.

2. Якою є система роботи архівних установ України?

3. Якими є відмінності роботи вітчизняних та закордонних архіві?

Рекомендована література:

1. Борухович В. Г. Введение в историю древней Греции /

В. Г. Борухович. - Саратов, 1979. – 79 с.

2. Історична думка в Україні ХІХ на початку ХХ століття. -

К., 1997. - 175 с.

3. Історичне джерелознавство: Підручник / Я. С. Калакура,

І. Н.Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. - К., 2002. – 48 с.

4. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ.

вищ. навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томозов,

М. Ф. Дмитрієнко та ін. -К., 2008. -520 с.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 11. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХVIII – початку

ХХ ст. – (4 год.)

Лекція 12. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХVIII – початку

ХХ ст.

Ліквідація автономії України та зміни в адміністративно-

територіальному устрої: їхній вплив на архіви України. Формування нових

архівних установ. Архів Чернігівського губернського правління. Архів

Київського губернського правління. Катеринославський губернський архів

архів. Становище архівних установ на Правобережжі. Архів старих справ

Київської казенної палати. Реформи 1860-х рр. та їхній вплив на архівні

справи. Заснування Центрального архіву давніх актів в Києві: його склад,

структура та діяльність. Харківський історичний архів. Розвиток архівної

справи у Закарпатті. Розвиток архівної справи Галичини. ―Цісарсько-

Королівська установа давніх галицьких громадських і земських актів

Галичини‖. Реорганізація 1808 р. та її наслідки. Видавнича діяльність на базі

документів Львівського архіву.

149

Самостійна робота – (2 год.)

1. Розвиток архівної справи в Україні в ХІХ ст.

2. Реформи 1860-х рр. в Російській імперії та їхній вплив на

розвиток архівів.

3. Роль Львівського архіву у розвитку історичної науки в Галичині.

Контрольні запитання та завдання

1. Які документи увійшли до фондів архіву Чернігівського

губернського правління?

2. Охарактеризуйте систему накопичення документів в архівах в

ХІХ ст.

3. Порівняйте розвиток архівної справи в Галичині та

Наддніпрянщині.

Рекомендована література:

1. Иконников В. С. Опыт русской историографии /

В. С. Иконников. - Т. І. - Кн. І.: б/м. и г. изд. - С. 1-91.

2. Історична думка в Україні ХІХ на початку ХХ століття. -

К., 1997. - 175 с.

3. Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України: Курс

лекцій / В. П. Коцур, А. П. Коцур. - Чернівці, 1999. – 519 с.

4. Лубский А. В. Введение в изучение истории России периода

империализма / А. В. Лубский. - М., 1991. – 125 с.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 12. Архіви та архівна справа доби Української революції

(1917-1921 рр.) – (4 год.)

Лекція 13. Архіви та архівна справа доби Української революції

(1917-1921 рр.)

Заходи Центральної Ради щодо збереження архівів. Бібліотечно-

архівний відділ при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ

освітніх Центральної Ради. Діяльність архівних комісій по порятунку

приватних архівів. Архівна комісія у Петербурзі, та її діяльність щодо

реєстрації документів історичного минулого України. Розбудова системи

державних архівних установ. Державний військово-історичний архів.

Розвиток архівної справи в Українській Державі гетьмана

П. Скоропадського.

Самостійна робота – (2 год.)

1. Розвиток архівної справи за часів Української Народної

Республіки.

150

2. Діяльність гетьмана П. Скоропадського щодо розвитку архівної

справи в Українській Державі.

3. Приватні архіви та їхня доля в 1917-1921 рр.

Контрольні запитання та завдання

1. Якою була структура архівних установ України за часів

Центральної Ради?

2. Охарактеризуйте становище архівних установ в період

Української Держави.

3. Визначте діяльність Директорії УНР щодо архівних установ.

Рекомендована література:

1. Казьмирчук Г. Історична бібліографія: Курс лекцій і методичних

матеріалів для студентів історичних факультетів / Г. Казьмирчук. - К., 2002. –

78 с.

2. Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України: Курс

лекцій / В. П. Коцур, А. П. Коцур. - Чернівці, 1999. – 519 с.

3. Слюсаренко А. Г. Дослідження проблем української державності

на кафедрі новітньої історії України в 1990-ті рр. / А. Г. Слюсаренко // Вісн.

Київ. ун-ту. Історія. - Вип. 52. - К., 2001. - С. 5-13.

4. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ.

вищ. навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томозов,

М. Ф. Дмитрієнко та ін. -К., 2008. -520 с.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 13. Архіви УРСР – (4 год.)

Лекція 14. Архіви УРСР

Декрет ―Про реорганізацію і централізацію архівної справи» (червень

1918 р.). ―Тимчасове положення про архівну справу‖, затверджене РНК

УРСР 20 квітня 1920 р. Архівний відділ ВУКОПМИСу та його реорганізація

в квітні 1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР

(Головарх). Губернські архівні управління (губархи). Перебудова мережі

центральних і місцевих архівних установ. Методика опису, класифікації,

зберігання та використання архівних матеріалів. Включення до державного

архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та

Кримської (1954) областей.

Самостійна робота – (2 год.)

1. Система Головархіву та його регіональних підрозділів.

2. Українські архіви в період Великої Вітчизняної війни.

3. Структура архівних установ в Україні на 1991 р.

151

Контрольні запитання та завдання

1. Якою була система захисту архівних документів в УРСР на

законодавчому рівня.

2. Охарактеризуйте систему партархівів в УРСР.

3. Визначте основні фондоутворюючі чинники в партархівах УРСР.

Рекомендована література:

1. Дробижев В. З. Введение в изучение истории советского

общества / Дробижев В. З. - М., 1981. – 184 с.

2. Історичний факультет Київського національного університету

імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.) / Під. ред.

проф. Г. Д. Казьмирчука. - К., 2004. – 356 с.

3. Казьмирчук Г. Історична бібліографія: Курс лекцій і методичних

матеріалів для студентів історичних факультетів / Г. Казьмирчук. - К., 2002. –

78 с.

4. Проблеми архівознавства і джерелознавства: Зб. наук. праць до

90-річчя від дня народження професора В. І. Стрельського. - Вип. 4. -

К. 2001. – 414 с.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 14. Розвиток архівної справи в незалежній Україні – (5 год.)

Лекція 15. Розвиток архівної справи в незалежній Україні

Формування Національного архівного фонду України. Державна

охорона, гарантії зберігання, примноження і використання. Структура

державних архівних установ. Центральні державні архіви. Центральний

державний історичний архів України в місті Києві. Центральний державний

історичний архів України в місті Львові. Центральний державний архів

вищих органів влади та управління України. Центральний державний архів

громадських об’єднань України. Центральний державний архів

кінофотофонодокументів України. Центральний державний архів зарубіжної

україніки. Обласні архіви. Районні архіви. Галузеві архіви.

Самостійна робота – (3 год.)

1. Законодавче забезпечення діяльності архівних установ України.

2. Особливості галузевих архівів.

3. Розвиток архівної справи в Україні періоду незалежності.

Контрольні запитання та завдання.

1. Якою є структура Держкому архівів України?

2. Охарактеризуйте роль архівів в науковій діяльності.

3. Визначте основні напрямки розвитку архівних установ України.

152

Рекомендована література:

1. Казьмирчук Г. Вивчаючи минуле, пізнаєш майбутнє /

Г. Казьмирчук // Нариси історії Київського національного університету імені

Тараса Шевченка. - К., 2004. - С. 109-124.

2. Історичне джерелознавство: Підручник / Я. С. Калакура,

І. Н.Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. - К., 2002. – 48 с.

3. Спеціальні галузі історичної науки: Зб. на пошану

М. Я. Варшавчика. - К., 1999. – 211 с.

4. Українські історики ХХ століття: Бібліографічний довідник.

Серія ―Українські історики‖. - Вип. 2. - Ч. І. - К., Львів; 2003. – 396 с.;

Вип. 2. – Ч. І-ІІ.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 15. Наукові історичні заклади, їх структура та діяльність –

(4 год.)

Лекція 16. Наукові історичні заклади, їх структура та діяльність

Роль бібліотек у навчальному та науковому процесі. Мережа

наукових бібліотек в Україні. Наукова бібліотека імені М. О. Максимовича.

Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Національна

парламентська бібліотека України. Національна історична бібліотека

України. Історія розвитку та с особливості бібліотеки. Львівська національна

наукова бібліотека імені В. С. Стефаника. Фонди бібліотек, структура та

специфіка бібліотек.

Самостійна робота – (2 год.)

1. Роль бібліотек у науковому процесі.

2. Наукова діяльність бібліотек України.

3. Особливості поповнення бібліотечних фондів на сучасному етапі.

Контрольні запитання та завдання.

1. Якою є мережа наукових бібліотек в Україні.

2. Охарактеризуйте специфіку бібліотечних установ України.

3. Виначте систему наукової роботи дослідника в бібліотеці.

Рекомендована література:

1. Бібліографічний покажчик наукових праць співробітників

кафедри археології та музеєзнавства / Уклад.: І. С. Піоро, Ю. М. Малєєв. -

К., 1996. – 68 с.

2. Вісник Київського національного університету імені Тараса

Шевченка. Історія. - К., 2004. - Вип. 73.

153

3. Казьмирчук Г. Історична бібліографія: Курс лекцій і методичних

матеріалів для студентів історичних факультетів / Г. Казьмирчук. - К., 2002. –

78 с.

4. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ.

вищ. навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томозов,

М. Ф. Дмитрієнко та ін. -К., 2008. -520 с.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

Тема 16. Історична наука в Київському університеті імені Тараса

Шевченка – (4 год.)

Лекція 17. Історична наука в Київському університеті імені Тараса

Шевченка

Історія розвитку історичного факультету. Історичний факультет на

сучасному етапі. Система підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Аспірантура. Докторантура. Структура історичного факультету. Кафедра

давньої та нової історії України. Кафедра новітньої історії України. Кафедра

Стародавнього Сходу та Середніх віків. Кафедра нової та новітньої історії

зарубіжних країни. Кафедра історії Росії. Кафедра історії слов’ян. Кафедра

етнології та краєзнавства. Кафедра археології. Кафедра української історії та

етнополітики. Кафедра історії гуманітарних факультетів. Лабораторії та музеї

факультету. Основні напрямки наукової діяльності викладачів факультету.

Перспективи розвитку історичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Самостійна робота – (3 год.)

1. Основні напрямки наукової діяльності викладачів та

співробітників історичного факультету.

2. Структура історичного факультету.

3. Навчальний процес на історичному факультеті.

Контрольні запитання та завдання.

1. Охарактеризуйте основні етапи розвитку історичного факультету.

2. Які кафедри діють на історичному факультеті і яка їхня

специфіка?

3. Визначте основні завдання студентства історичного факультету.

Рекомендована література:

1. Alma mater: Університет Св. Володимира напередодні та в добу

української революції 1917-1920: Матеріали, документи, спогади. - Кн. І. -

К., 2000; Кн. ІІ. - К., 2001. – 704 с.

154

2. Історичний факультет Київського національного університету

імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.) / Під. ред.

проф. Г. Д. Казьмирчука. - К., 2004. – 356 с.

3. З іменем святого Володимира: Київський національний

університет у документах та спогадах / Упоряд. В. Короткий,

В. Ульяновський: У 2-х кн. - Кн. І. - К., 1994. – 398 с.; Кн. ІІ. – 453 с.

4. Син України: Володимир Боніфатійович Антонович / Упоряд.:

В. Короткий, В. Ульяновський: У 3-х т. - К., 1997. - Т. І. – 448 с.; Т. ІІ. – 448 с.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

155

ЗАПИТАННЯ МОДУЛЬНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

1. Предмет дослідження та система джерельної бази.

2. Критична класифікація джерела.

3. Інтерпретація тексту джерела.

4. Архівознавство, як система наукових знань.

5. Архівознавство та спеціальні історичні дисципліни.

6. Архів, як соціальна інституція та спеціальна установа.

7. Архівознавство України.

8. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХVIII – початку ХХ ст.

9. Бібліотечно-архівний відділ при департаменті мистецтв

Генерального секретарства справ освітніх Центральної Ради.

10. Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх).

11. Формування Національного архівного фонду України.

12. Структура державних архівних установ.

13. Центральні державні архіви.

14. Роль бібліотек у навчальному та науковому процесі.

15. Мережа наукових бібліотек в Україні.

16. Фонди бібліотек, структура та специфіка бібліотек.

17. Історія розвитку історичного факультету.

18. Система підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

19. Основні напрямки наукової діяльності викладачів факультету.

20. Перспективи розвитку історичного факультету Київського

національного університету імені Тараса Шевченка.

Типове завдання модульного контролю

(приклад тестів)

1. Хто був завідувачем нумізматичного кабінету Університету

Святого Володимира в другій половині ХІХ ст.?

А. В. Б. Антонович Б. В. С. Іконников

В. М. В. Довнар-Запольський Г. В. М. Базилевич

Правальна відповідь: А. В. Б. Антонович

156

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. 150 років розвитку Вітчизняної історичної науки в Київському

університеті: Матеріали Республ. наук.-практич. конф. - К., 1993. -

190 с.

2. Alma mater: Університет Св. Володимира напередодні та в добу

української революції 1917-1920: Матеріали, документи, спогади. -

Кн. І. - К., 2000; Кн. ІІ. - К., 2001. – 704 с.

3. Бердяев Н. В. Новое средневековье / Н. В. Бердяев // Наука и

религия. - 1995. - № 10. - С. 2-4.

4. Бердяев Н. А. Смысл истории / Н. А. Бердяев. - М., 1990.

5. Блок М. Апология истории, или Ремесло історика / М. Блок; Пер

Е. М. Лысенко. - 2-е изд., доп. - М., 1986. – 254 с.

6. Бернгейм Э. Введение в историческую науку / Э Бернгейм. -

СПб., 1908.

7. Бібліографічний покажчик наукових праць співробітників кафедри

археології та музеєзнавства / Уклад.: І. С. Піоро, Ю. М. Малєєв. -

К., 1996. – 68 с.

8. Болингброк. Письма об изучении и пользе истории / Болинброк. -

М., 1978. - 358 с.

9. Борухович В. Г. Введение в историю древней Греции /

В. Г. Борухович. - Саратов, 1979. – 79 с.

10. Брайчевський М. Ю. Вступ до історичної науки: Курс лекцій,

прочитаних в університеті ―Києво-Могилянській академії‖ /

М. Ю. Брайчевський. - К., 1995. - 168 с.

11. Введенский А. А. Предмет, метод и задание исторической науки /

Введенский А. А. - К., 1962.

12. Вісник Київського національного університету імені Тараса

Шевченка. Історія. - К., 2004. - Вип. 73.

13. Вісник Київського університету. Історія. - Вип. 26. - К., 1984.

14. Дебров Л. А. Введение в изучение истории / Дебров Л. А. -

М., 1981. - 183 с.

15. Дебров Л. А. Введение в изучение истории: Пособие по дисциплине

―Введение в специальность‖ для студентов І курса исторического

факультета / Дебров Л. А. - Саратов, 1978. – 119 с.

16. Декарт Р. Начала философии / Р. Декарт // Антология мировой

философии: В 4-х т. - М., 1970.

17. Дробижев В. З. Введение в изучение истории советского

общества / Дробижев В. З. - М., 1981. – 184 с.

18. З іменем святого Володимира: Київський національний університет

у документах та спогадах / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський:

У 2-х кн. - Кн. І. - К., 1994. – 398 с.; Кн. ІІ. – 453 с.

157

19. Иконников В. С. Опыт русской историографии / В. С. Иконников. -

Т. І. - Кн. І.: б/м. и г. изд. - С. 1-91.

20. Історична думка в Україні ХІХ на початку ХХ століття. - К., 1997. -

175 с.

21. Історичне джерелознавство: Підручник / Я. С. Калакура,

І. Н.Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. - К., 2002. – 48 с.

22. Історичний факультет Київського національного університету імені

Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.) / Під. ред.

проф. Г. Д. Казьмирчука. - К., 2004. – 356 с.

23. Історія // Київський університет імені Тараса Шевченка: Сторінки

історії і сьогодення. — К., 1994. - С. 96-108.

24. Історія Київського університету. - К., 1959.

25. Казьмирчук Г. Вивчаючи минуле, пізнаєш майбутнє /

Г. Казьмирчук // Нариси історії Київського національного

університету імені Тараса Шевченка. - К., 2004. - С. 109-124.

26. Казьмирчук Г. Візантієзнавство в Університеті Св. Володимира /

Г. Казьмирчук // Другі Яковлівські читання: Матеріали Республ.

науков. конф. – Черкаси, 2002. - С. 40-43.

27. Казьмирчук Г. Віктор Олександрович Романовський: життя та

праця вченого / Г. Казьмирчук. - К., 2000. – 38 с.

28. Казьмирчук Г. Історична бібліографія: Курс лекцій і методичних

матеріалів для студентів історичних факультетів / Г. Казьмирчук. -

К., 2002. – 78 с.

29. Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій / Я. Калакура. -

К., 2004. – 496 с.

30. Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

Незабутні постаті. – К., 2005. – 462 с.

31. Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

Шляхи успіху. – К., 2006. – 247 с.

32. Ковалев С. И. Краткое введение в историю докапиталистических

формаций / С. И. Ковалев. - М., Л., 1934. – 138 с.

33. Колесник В. Ф. Вступ до курсу ―Історія України‖ /

В. Ф. Колесник // Історія України: Навчально-методичний посібник

для семінарських занять / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко,

В. Ф. Колесник и др. - К., 2006. - С. 9-24.

34. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів

і до ХХІ століття / Л. І. Кормич, В. В. Багацький. - Харків, 2001. -

С. 4-27.

35. Колесник И. И. Историографическая мысль в России: от Татащева

до Карамзина / И. И. Колесник. - Днепропетровск, 1993. – 208 с.

36. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории; Автобиография /

Р. Коллингвуд. - М., 1980. – 485 с.

37. Котов В. Н. Введение в изучение истории / В. Н. Котов. -

К., 1982. – 131 с.

158

38. Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України: Курс

лекцій / В. П. Коцур, А. П. Коцур. - Чернівці, 1999. – 519 с.

39. Кримський С. Кінець історії чи мета історії / С. Кримський //

Collegium. - 1994. - № 1. - С. 28-39.

40. Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории /

Ш.-В. Лангуа, Ш. Сеньобос. - СПб., 1899.

41. Лубский А. В. Введение в изучение истории России периода

империализма / А. В. Лубский. - М., 1991. – 125 с.

42. Марк Аврелій Антоний. Размышления / Марк Аврелий Антоний. -

Л., 1971.

43. Мельник Л. Г. Метод історії (конспект лекцій) для студентів

історичного факультету / Л. Г. Мельник. - К., 1994. – 13 с.

44. Неронова В. Д. Введение в историю древнего мира: Учебное

пособие / В. Д. Неронова. - Пермь, 1973. – 338 с.

45. Нечухрин А. Методологические основы российской историографии

в 80-ые гг. ХІХ в. – 1917 г. (схема парадигм) / А. Нечурхин // Наш

родовод. - 1994. - Кн. 6. - Ч. І. - С. 28-189.

46. Орлова Т. В. До питання про історичну роль науки в радянському

суспільстві / Т. В. Орлова // Вісн. Київ. ун-ту. Історія. - Вип. 53. -

К., 2001. - С. 12-15.

47. Платон. Государство / Платон // Сочинения: В 3-х т. - М., 1971. -

Т. 3.

48. Проблеми архівознавства і джерелознавства: Зб. наук. праць до 90-

річчя від дня народження професора В. І. Стрельського. - Вип. 4. -

К. 2001. – 414 с.

49. Син України: Володимир Боніфатійович Антонович / Упоряд.:

В. Короткий, В. Ульяновський: У 3-х т. - К., 1997. - Т. І. – 448 с.;

Т. ІІ. – 448 с.

50. Слюсаренко А. Г. Дослідження проблем української державності на

кафедрі новітньої історії України в 1990-ті рр. / А. Г. Слюсаренко //

Вісн. Київ. ун-ту. Історія. - Вип. 52. - К., 2001. - С. 5-13.

51. Спеціальні галузі історичної науки: Зб. на пошану

М. Я. Варшавчика. - К., 1999. – 211 с.

52. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ.

вищ. навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томозов,

М. Ф. Дмитрієнко та ін. -К., 2008. -520 с.

53. Українські історики ХХ століття: Бібліографічний довідник. Серія

―Українські історики‖. - Вип. 2. - Ч. І. - К., Львів; 2003. – 396 с.;

Вип. 2. – Ч. І-ІІ.

54. Ульяновський В. І., Короткий В. А. Володимир Антонович: образ на

тлі епохи / В. І. Ульяновський, В. А. Короткий. - К., 1997.

Повний перелік рекомендованої літератури міститься у навчальній

програмі з курсу ―Історична бібліографія‖.

159

ПИТАННЯ НА ЗАЛІК

1. Обрання професії. Чим ви керувалися, вступаючи на історичний

факультет?

2. Історична наука і навчальний процес.

3. Суспільне значення історії.

4. Термінологія історії.

5. Історичні джерела.

6. Методологія історії.

7. Сучасні тенденції розвитку історичної науки.

8. Історіографія курсу «Вступ до спеціальності».

9. Роль історика в суспільному житті.

10. Історична думка Середньовіччя.

11. Теоретичні засади розвитку історичної науки в епоху

Відродження.

12. Провіденціоналізм чи раціоналізм був рушієм розвитку

історичних знань?

13. Просвітництво і його вплив на розвиток історичної науки.

14. Перехід від історичних знань до науки: тенденції, характерні

ознаки.

15. Чи справді історія є живою пам’яттю людства?

16. Історичне знання: етапи розвитку, характерні ознаки.

17. Об’єкт історичної науки, його становлення та розвиток.

18. Закони історичної науки.

19. Навіщо все-таки потрібна історія?

20. Культурно-політичні функції історії.

21. Мова історичної науки.

22. Теоретико-методологічні праці вчених Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

23. Історіографія історії Київського національного університету імені

Тараса Шевченка.

24. Евристична робота студента з джерелами.

25. Евристика в науковій роботі студента.

26. Критика джерел: чи це панацея від суб’єктивного вивчення

історичних проблем?

27. Структура історичного факту.

28. Історична освіта в Україні.

29. Підготовка спеціаліста-історика в Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка.

30. Архіви України: типи й структура, тематичне наповнення

архівних установ.

31. Бібліотеки нашої держави, їхня роль у підготовці фахівця-

історика та формуванні особистості.

32. Історичний факультет Київського національного університету

імені Тараса Шевченка: історія й сучасність.

160

Розділ ІХ.

Програма курсу

Вступ

Особливості курсу «Вступ до спеціальності», його предмет, методи і

завдання. Вступ до спеціальності — магістральний шлях основних напрямків

формування фахівця-історика, визначення особливостей дисциплін

історичного циклу.

Література (історіографія) курсу, документальні джерела.

Змістовий модуль 1.

Вступ до спеціальності

Тема 1. Суспільна роль і значення історії. Предмет історичної науки, її

зміст і завдання

Історичні науки і суспільство. Історія та її роль у формуванні

особистості. Історик-професіонал, його роль у суспільстві. Складності, що

постають перед студентами під час вивчення наук історичного циклу.

Теоретично-методологічні засади старогрецьких істориків: Геродота,

Фукідіда, Полібія та ін. Історія і Церква: взаємовпливи та суперечності.

Епоха Відродження (ХV—ХVІ ст.), її вплив на історію. Історична теорія

просвітників. Розвиток теоретичних засад історичної науки в ХІХ—ХХ ст.

Нова доба історії: розвиток, тенденції, можливості.

Завдання для самостійної роботи (3 години)

1. Теоретичні засади античних істориків: основні напрями розвитку

історичної думки в добу античності.

2. Історична думка епохи Відродження.

3. Просвітники і розвиток історичних знань.

4. Перетворення історичної думки на науку: шляхи та особливості розвитку.

Тема 2. Предмет історичної науки, її зміст і завдання

«Історія» — поняття багатогранне, воно охоплює надзвичайно широке

коло явищ дійсності й життєвих ситуацій. Об’єктом історичної науки

вважається лише суспільство в усьому розмаїтті його минулого, у його

розвитку і змінах. Людина — об’єкт наукового аналізу. Історія — наука.

Відкриття законів історії. Історія в загальній системі знань. Функції історії.

Історія — професійна дисципліна. Історична наука і політика. Історія —

унікальна наука: Вона є засобом самопізнання, зберігає і передає соціальну

пам’ять, зв’язує минуле, сьогодення і майбутнє, перевіряє міцність

соціальних цінностей, виховує почуття, відкриває зміст вічних істин, формує

суспільну свідомість.

161

Завдання для самостійної роботи (2 години).

1. Предмет історичної науки.

2. Проблема об’єкта історичної науки.

3. Історія в системі суспільних наук.

Тема 3. Методологічні засади історичної науки

Історична наука встановлюється в І половині ХІХ ст., формуються її

теоретичні засади. Методологічною основою історичних досліджень є

загальнонаукові методи пізнання: об’єктивності, історизму, логічної

послідовності, типологізації та класифікації, а також суто історичні:

проблемно-тематичний, хронологічний, порівняльно-історичний,

аналітичний та описовий.

Завдання для самостійної роботи (3 години)

1. Методологічні засади історичної науки.

2. Методи пізнання історичного минулого.

3. Класифікація історичних досліджень.

4. Теоретичні основи історичної науки.

Тема 4. Історичні джерела та їх аналіз

Архівні та опубліковані джерела — документальна основа для

історика, з якої він черпає інформацію про минулі події. Джерела — це

залишки минулого, в яких відклалися історичні свідчення про явища

суспільного життя, закономірності розвитку людства. Джерела поділяються

на 7 груп: писемні джерела (графіті, берестяні грамоти, рукописні свідчення

на папірусі та пергаменті), кіно-фото-фонодокументи, матеріально-речові,

етнографічні та ін. Кожний тип джерел досліджує одна або кілька історичних

дисциплін.

Завдання для самостійної роботи (2 години)

1. Класифікація джерел.

2. Роль джерел у підготовці історичної праці.

3. Відомчі архіви України, їхня наукова спрямованість.

4. Внутрішня і зовнішня критика джерел.

Тема 5. Наукові історичні заклади, їх структура та діяльність

Типи науково-дослідних закладів: НАН України, архіви, інститути.

Провідні центри історичної науки. Інститут історії України НАН України,

Інститут археографії НАН України, Інститут археології НАН України та інші

162

наукові інститути — провідні установи НАН України, осередки історичної

науки і думки. Основні напрями дослідження в історичних науках.

Історичні факультети національних університетів: підготовка

спеціалістів та наукова діяльність. Історична наука в Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка.

Архіви: центральні, державні, відомчі, приватні. Спеціальні науково-

дослідні архіви України (ЦДІА в м. Києві та Львові, ЦДАВО, ЦДАГО, ДА

СБУ та ін.). Фонди. Документальна насиченість. Спеціалізація архівів.

Наукові бібліотеки: Академії наук, галузеві (Історична, Парламентська)

університетські — основні зберігачі й користувачі історичної літератури.

Завдання для самостійної роботи (3 години)

1. Наукові заклади історичного профілю, їхнє місце у вивченні історії.

2. Історичні факультети провідних університетів України.

3. Архіви України: центральні, обласні, відомчі.

4. Приватні архіви: комплектування та використання їхніх фондів.

5. Наукові бібліотеки України, їх фонди з історичних дисциплін.

Тема 6. Історична освіта в Україні

Навчальні заклади, де є окремі історичні факультети. Класичні

університети (Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Донецький,

Дніпропетровський та ін.). Історичні факультети педагогічних університетів:

шляхи, напрями, методи підготовки спеціалістів (Кіровоградський,

Переяслав-Хмельницький ун-ти та ін.). Структурні підрозділи історичних

факультетів (кафедри, лабораторії, музеї).

Завдання для самостійної роботи (2 години)

1. Історична освіта, її місце і роль у розвитку суспільства, окремої

особистості.

2. Історичні факультети — центри підготовки спеціалістів.

3. Структурні підрозділи факультетів (кафедри, музеї, лабораторії), їхнє

місце в підготовці істориків.

Тема 6. Історична наука в Київському університеті

імені Тараса Шевченка

Становлення і розвиток історичного факультету Університету св.

Володимира з 1834 до 1917 рр.: кафедри, музеї, архіви факультету.

Професорсько-викладацька корпорація, наукові напрями та школи. Провідні

вчені факультету. Студенти. Студентська наука. Вплив революційних подій

10—20-х рр. ХХ ст. на зміни у формах і методах підготовки спеціалістів.

Київський інститут народної освіти (1922—1932). Структура. Викладацький

склад. Історичні науки в навчальних програмах та наукових працях.

163

Відновлення університету. Розвиток історичної науки в університеті

імені Т. Г. Шевченка (1933—1991). Новітня доба історичного факультету:

збільшення кількості кафедр, створення наукових лабораторій та фахових

музеїв. Зміна тематичної спрямованості досліджень. Створення чотирьох

спеціальностей. Виникнення або поновлення історичних шкіл: історії та

історіографії України ХІХ—ХХ ст., дослідження державотворчих процесів

(А. Г. Слюсаренко), історії Церкви (В. І. Ульяновський,

О. П. Крижановський, В. М. Мордвінцев), історії та історіографії руху

декабристів (В. Н. Котов, А. К. Буцик, Г. Д. Казьмирчук), українознавства

(В. І. Сергійчук).

Завдання для самостійної роботи (3 години)

1. Становлення і розвиток історичних наук в Імператорському університеті

св. Володимира.

2. Навчання і наукова робота студентів Імператорського університету

св. Володимира.

3. Професорсько-викладацька корпорація в університеті: розвиток,

відмінності, перспективи.

4. Історична наука в університеті 1920—30-ті рр. (КІНО).

5. Радянська історична наука 1950—1980-х рр.

Література до модуля 1

1. Багалей Д. И. Элементарные методы истории // Сборник историко-

филологического общества. — Харьков, 1894. — Т. 6.

2. Бернгейм Э. Введение в историческую науку. — СПб., 1908.

3. Бібліографічний покажчик наукових праць співробітників кафедри

археології та музеєзнавства / Уклад.: І. С. Піоро, Ю. М. Малеєв. — К., 1996.

4. Блок М. Апология истории. — М., 1973.

5. Борухович В. Г. Введение в историю древней Греции. — Саратов, 1979.

6. Введенский А. О., Мельник Л. Г. Предмет, метод і завдання історичної

науки. — К., 1962.

7. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Історія. — К., 2004. — Вип. 73.

8. Горобченко Т. Ю. Введение в историю. — М., 2001.

9. Дербов Л. А. Введение в изучение истории. — Саратов, 1978.

10. Дербов Л. А. Введение в изучение истории. — М., 1981.

11. Дробижев В. З. Введение в изучение истории советского общества. —

М., 1981.

12. З іменем святого Володимира: Київський університет у документах та

спогадах сучасників / Упорядн.: В. Короткий, В. Ульяновський: У 3-х т. —

К., 1997. — Т. 1—3.

13. Історичне джерелознавство: Підручник / Я. С. Калакура,

І. Н. Войцехівська С. Ф. Павленко та ін. — К., 2002; 2-е вид. — К., 2007.

164

14 Історичний факультет Київського національного університету імені

Тараса Шевченка: Минуле й сьогодення (1834—2004 рр.) / Під. ред. проф.

Г. Д. Казьмирчука. — К., 2004.

15. Казьмирчук Г. Вивчаючи минуле, пізнаєш майбутнє // Нариси історії

Київського національного університету імені Тараса Шевченка. —

К., 2004. — С. 109—124.

16. Казьмирчук Г. Історична бібліографія: Курс лекцій і методичних

матеріалів для студентів історичних факультетів. — К., 2002.

17. Ковалев С. И. Краткое введение в историю докапиталистической

формации. — М.; Л., 1934.

18. Колесник В. Ф., Войцехівська І. Н. Історичний факультет // Київський

національний університет імені Тараса Шевченка. Незабутні постаті. —

К., 2005. — С. 156—159, 160—220.

19. Котов В. Н. Введение в специальность. — К., 1982.

20. Крип’якевич І. П. Нарис методики історичних досліджень // УІЖ. —

1967. — № 2, 3, 4, 7, 8, 9, 10.

21. Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. В. Введение в изучение истории. —

СПб., 1899.

22. Латиш Ю. В. Григорій Казьмирчук: життя та наукова праця історика. —

К., 2004.

23. Лубский А. В. Введение в изучение истории России периода

империализма. — М., 1991.

24. Мельник Л. Г. Метод історії (конспект лекцій) для студентів історичного

факультету. — К., 1994.

25 Наукові записки. — Т. VІ: Історичний факультет. Центр

українознавства. — К., 2004.

26. Орлова Т. В. До питання про історичну роль науки в радянському

суспільстві // Вісн. Київ. ун-ту. Історія. — Вип. 53. — К., 2001. — С. 12—15.

27. Санцевич А. В. Методика исторического исследования. — К., 1984.

28. Слюсаренко А. Г. Дослідження проблем української державності на

кафедрі історії України в 1990-ті рр. // Вісн. Київ. ун-ту. Історія. —

Вип. 52. — К., 2001. — С. 5—13.

29. Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник / Серія

«Українські історики». — Вип. 1. — К., Львів, 2003.

30. Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник / Серія

«Українські історики». — Вип. 2. — Ч. 1. — К., Львів, 2003.

31. Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник / Серія

«Українські історики». — Вип. 2. — Ч. 2. — К., 2004.

32. Alma mater: Університет Св. Володимира напередодні та в добу

української революції 1917—1920: Матеріали, документи, спогади. —

Кн. І. — К., 2000; К. ІІ. — К., 2001.

165

Контрольні запитання до змістового модуля 1

21. Історична наука і навчальний процес.

22. Суспільне значення історії.

23. Термінологія історії.

24. Історичні джерела.

25. Методологія історії.

26. Сучасні тенденції розвитку історичної науки.

27. Історіографія курсу «Вступ до спеціальності».

28. Роль історика в суспільному житті.

29. Історичне знання: етапи розвитку, характерні ознаки.

30. Об’єкт історичної науки, його встановлення та розвиток.

31. Закони історичної науки.

32. Підготовка спеціаліста-історика в Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка.

33. Архіви України: типи й структура, тематичне наповнення

архівних установ.

34. Бібліотеки нашої держави, їхня роль у підготовці фахівця-

історика та формуванні особистості.

35. Історичний факультет Київського національного університету

імені Тараса Шевченка: історія й сучасність.

36. Кафедри історичного факультету, їхній внесок у розвиток

історичних дисциплін.

37. Мова історичної науки.

38. Теоретико-методологічні праці вчених Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

39. Історіографія історії Київського національного університету імені

Тараса Шевченка.

40. Структура історичного факту.

41. Історична освіта в Україні.

Типове завдання модульного контролю

(приклад тестів)

2. Хто був завідувачем нумізматичного кабінету Університету

Святого Володимира в другій половині ХІХ ст.?

А. В. Б. Антонович Б. В. С. Іконников

В. М. В. Довнар-Запольський Г. В. М. Базилевич

Правальна відповідь: А. В. Б. Антонович

166

Запитання на залік 1. Обрання професії. Чим ви керувалися, вступаючи на історичний факультет?

2. Історична наука і навчальний процес.

3. Суспільне значення історії.

4. Термінологія історії.

5. Історичні джерела.

6. Методологія історії.

7. Сучасні тенденції розвитку історичної науки.

8. Історіографія курсу «Вступ до спеціальності».

9. Роль історика в суспільному житті.

10. Історична думка Середньовіччя.

11. Теоретичні засади розвитку історичної науки в епоху Відродження.

12. Провіденціоналізм чи раціоналізм був рушієм розвитку історичних знань?

13. Просвітництво і його вплив на розвиток історичної науки.

14. Перехід від історичних знань до науки: тенденції, характерні ознаки.

15. Чи справді історія є живою пам’яттю людства?

16. Історичне знання: етапи розвитку, характерні ознаки.

17. Об’єкт історичної науки, його становлення та розвиток.

18. Закони історичної науки.

19. Навіщо все-таки потрібна історія?

20. Культурно-політичні функції історії.

21. Мова історичної науки.

22. Теоретико-методологічні праці вчених Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

23. Історіографія історії Київського національного університету імені Тараса

Шевченка.

24. Евристична робота студента з джерелами.

25. Евристика в науковій роботі студента.

26. Критика джерел: чи це панацея від суб’єктивного вивчення історичних

проблем?

27. Структура історичного факту.

28. Історична освіта в Україні.

29. Підготовка спеціаліста-історика в Київському національному університеті

імені Тараса Шевченка.

30. Архіви України: типи й структура, тематичне наповнення архівних установ.

31. Бібліотеки нашої держави, їхня роль у підготовці фахівця-історика та

формуванні особистості.

32. Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса

Шевченка: історія й сучасність.

167

Список

спеціальної літератури до курсу

1. 150 років розвитку Вітчизняної історичної науки в Київському університеті:

Матеріали Республ. наук.-практич. конф. — К., 1993. — 190 с.

2. Аквинский Фома. Сумма теологии // Мир философии: В 2-х т. — М., 1991. —

Т. 2. — С. 375—377.

3. Alma mater: Університет Св. Володимира напередодні та в добу української

революції 1917—1920: Матеріали, документи, спогади. — Кн. І. — К., 2000;

Кн. ІІ. — К., 2001. — 704 с.

4. Бердяев Н. В. Новое средневековье // Наука и религия. — 1995. — № 10. —

С. 2—4.

5. Бердяев Н. А. Смысл истории. — М., 1990.

6. Блок Марк Апология истории, или Ремесло историка / Пер Е. М. Лысенко. —

2-е изд., доп. — М.: Наука, 1986. — 254 с.

7. Бернгейм Э. Введение в историческую науку. — СПб., 1908.

8. Бібліографічний покажчик наукових праць співробітників кафедри

археології та музеєзнавства / Уклад.: І. С. Піоро, Ю. М. Малєєв. — К., 1996. —

68 с.

9. Болингброк. Письма об изучении и пользе истории. — М.: Наука, 1978. —

358 с.

10. Борухович В. Г. Введение в историю древней Греции. — Саратов, 1979. —

79 с.

11. Брайчевський М. Ю. Вступ до історичної науки: Курс лекцій, прочитаних в

університеті «Києво-Могилянській академії». — К.: Academia, 1995. — 168 с.

12. Введенский А. А. Предмет, метод и задание исторической науки. — К., 1962.

13. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Історія. — К., 2004. — Вип. 73.

14. Вісник Київського університету. Історія. — Вип. 26. — К., 1984.

15. Дебров Л. А. Введение в изучение истории. — М.: Высшая школа, 1981. —

183 с.

16. Дебров Л. А. Введение в изучение истории: Пособие по дисциплине

«Введение в специальность» для студентов І курса исторического

факультета — Саратов: СГУ, 1978. — 119 с.

17. Декарт Р. Начала философии // Антология мировой философии: В 4-х т. —

М., 1970.

18. Дробижев В. З. Введение в изучение истории советского общества. — М.,

1981. — 184 с.

19. З іменем святого Володимира: Київський національний університет у

документах та спогадах / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський: У 2-х кн. —

Кн. І. — К., 1994. — 398 с.; Кн. ІІ. — 453 с.

20. Иконников В. С. Опыт русской историографии. — Т. І. — Кн. І.: б/м. и г.

изд. — С. 1—91.

21. Історична думка в Україні ХІХ на початку ХХ століття. — К., 1997. —

175 с.

168

22. Історичне джерелознавство: Підручник / Я. С. Калакура, І. Н.Войцехівська,

С. Ф. Павленко та ін. — К., 2002. — 48 с.

23. Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса

Шевченка: минуле й сьогодення (1834—2004 рр.) / Під. ред. проф.

Г. Д. Казьмирчука. — К., 2004. — 356 с.

24. Історія // Київський університет імені Тараса Шевченка: Сторінки історії і

сьогодення. — К., 1994. — С. 96—108.

25. Історія Київського університету. — К., 1959.

26. Казьмирчук Г. Вивчаючи минуле, пізнаєш майбутнє // Нариси історії

Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — К., 2004. —

С. 109—124.

27. Казьмирчук Г. Візантієзнавство в Університеті Св. Володимира // Другі

Яковлівські читання: Матеріали Республ. науков. конф. — Черкаси; 2002. — С.

40—43.

28. Казьмирчук Г. Віктор Олександрович Романовський: життя та праця

вченого. — К., 2000. — 38 с.

29. Казьмирчук Г. Історична бібліографія: Курс лекцій і методичних матеріалів

для студентів історичних факультетів. — К., 2002. — 78 с.

30. Казьмирчук Г. вступ до спеціальності: навчально-методичний комплекс /

Григорій Казьмирчук. – К.: УкрСІЧ, 2012. – 130 с.

31. Калакура Я. Українська історіографія : Курс лекцій. — К., 2004. — 496 с.

32. Київський національний університет імені Тараса Шевченка: Незабутні

постаті. – К.: Світ Успіху, 2005. — 462 с.

33. Київський національний університет імені Тараса Шевченка: Шляхи успіху.

– К.: Світ Успіху, 2006. — 247 с.

34. Ковалев С. И. Краткое введение в историю докапиталистических

формаций. — М., Л., 1934. — 138 с.

35. Колесник В. Ф. Вступ до курсу «Історія України» // Історія України:

Навчально-методичний посібник для семінарських занять / В. М. Литвин,

А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колесник и др. — К., 2006. — С. 9—24.

36. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до

ХХІ століття. — Х.: Одісей, 2001. — С. 4—27. Вступ до курсу «Історія

України».

37. Колесник И. И. Историографическая мысль в России: от Татащева до

Карамзина. — Днепропетровск ДГУ, 1993. — 208 с.

38. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории; Автобиография. — М.: Наука, 1980. —

485 с.

39. Котов В. Н. Введение в изучение истории. — К., 1982. — 131 с.

40. Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України: Курс лекцій. —

Чернівці, 1999. — 519 с.

41. Кримський С. Кінець історії чи мета історії // Collegium. — 1994. — № 1. —

С. 28—39.

42. Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории. — СПб., 1899.

169

43. Ле Руа Ладюри Э. История регионов Франции: Периферийные регионы

Франции от истоков до наших дней / М. Б. Иванов (пер. с фран.) — М.:

Российская политическая энциклопедия, 2005. — 431 с.

44. Лубский А. В. Введение в изучение истории России периода империализма.

— М., 1991. — 125 с.

45. Марк Аврелій Антонин. Размышления. — Л.; 1971.

46. Маркс К. — Аненкову, 28 декабря 1846 г. // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т.

27.

47. Мельник Л. Г. Метод історії (конспект лекцій) для студентів історичного

факультету. — К.: Київський національний університет, 1994. — 13 с.

48. Неронова В. Д. Введение в историю древнего мира: Учебное пособие. —

Пермь, 1973. — 338 с.

49. Нечухрин А. Методологические основы российской историографии в 80-ые

гг. ХІХ в. — 1917 г. (схема парадигм) // Наш родовод. — 1994. — Кн. 6. — Ч. І.

— С. 28—189.

50. Орлова Т. В. До питання про історичну роль науки в радянському

суспільстві // Вісн. Київ. ун-ту. Історія. — Вип. 53. — К., 2001. — С. 12—15.

51. Платон. Государство // Сочинения: В 3-х т. — М., 1971. — Т. 3.

52. Перцев В. Н. Теория эвакуации и философия и психологии. — 1907. — № 1.

— С. 469—503.

53. Проблеми архівознавства і джерелознавства: Зб. наук. праць до 90-річчя від

дня народження професора В. І. Стрельського. — Вип. 4. — К., 2001. — 414 с.

54. Син України: Володимир Боніфатійович Антонович / Упоряд.: В. Короткий,

В. Ульяновський: У 3-х т. — К., 1997. — Т. І. — 448 с.; Т. ІІ. — 448 с.; Т. ІІІ.

55. Слюсаренко А. Г. Дослідження проблем української державності на кафедрі

новітньої історії України в 1990-ті рр. // Вісн. Київ. ун-ту. Історія. — Вип. 52.

— К., 2001. — С. 5—13.

56. Спеціальні галузі історичної науки: Зб. на пошану М. Я. Варшавчика. — К.,

1999. — 211 с.

57. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ.

навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томозов, М. Ф. Дмитрієнко

та ін.–К.: либідь, 2008.–520 с.

58. Стоун И. Любовь вечна или Мэри Тодд и Авраам Линкольн: Роман /

И. Г. Усачев (пер. с анг.). — М.: Мысль, 1994 — 475 с.

59. Українські історики ХХ століття: Бібліографічний довідник. Серія

«Українські історики». — Вип. 2. — Ч. І. — К., Львів; 2003. — 396 с.;

Вип. 2. — Ч І—Ч ІІ.

60. Ульяновський В. І., Короткий В. А. Володимир Антонович: образ на тлі

епохи. — К., 1997.

61. Чировський Н. Вступ до історії України. — Нью-Йорк; 1981. — Т. І.

62. Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии //

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 2. — 1961.

170

Навчально-методичне видання

Казьмирчук Григорій Дмитрович

ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ:

Навчально-методичний комплекс

Редактор: к.і.н. Ю. В. Латиш

Комп’ютерний набір і верстка: С. В. Завадська