Наукові записки - Scientific Papers of the Legislation Institute ...

№ 1/2012 __________________________________________

Наукові записки

Інституту законодавства Верховної Ради України

Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України

№ 1/2012

Зареєстровано Міністерством юстиції України

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 16712-5284Р від 9 червня 2010 р.

Видається шість разів на рік. Розповсюджується безкоштовно.

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту законодавства Верховної Ради України (протокол № 1 від 24 січня 2012 р.)

Адреса редакційної колегії:

04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4. Тел.: (044) 235 96 01 Е-mail: [email protected]

Передрук опублікованих матеріалів здійснюється з обов’язковим посиланням на джерело.

Згідно з постановами Президії ВАК України № 1-05/7 від 10.11.2010 р. та № 1-05/8 від 22.12.2010 р. видання внесено до переліку фахових (право, економіка, державне управління).

Статті видаються в авторській редакції. Редакційна колегія не завжди поділяє думку авторів видання.

Авторські права застережені. © Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, 2012.

Засновник: Інститут законодавства Верховної Ради України

Редакційна рада:

Зайчук В. О., керівник Апарату Верховної Ради України, академік НАПН України (голова); Бандурка О. М., д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України; Ківалов С. В., д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України; Мамутов В. К., д-р юрид. наук, проф., академік НАН України; Притика Д. М., д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України; Шаповал В. М., д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАН України; Шемшученко Ю. С., д-р юрид. наук, проф., академік НАН України;

Редакційна колегія:

Бершеда Є. Р., д-р екон. наук, проф., член-кор. НАН України; Бритченко С. П., канд. юрид. наук, с.н.с., (головний редактор); Копиленко О. Л., д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАН України; Богачова О. В., канд. юрид. наук, с.н.с.; Зайчук О. В., д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України; Київець О. В., канд. юрид. наук, доц.; Журавський В. С., д-р юрид. наук, проф.; Мацюк А. Р., д-р юрид. наук, проф.; Мищак І. М., д-р іст. наук, с.н.с. (заступник головного редактора); Недюха М. П., д-р філос. наук, проф.; Нижник Н. Р., д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України; Реєнт О. О., канд. юрид. наук (відповідальний секретар); Селіванов А. О., д-р юрид. наук, проф.; Сергієнко В. О., д-р екон. наук, проф.; Усаченко Л. М., д-р наук з держ. управління, доц.; Швець М. Я., д-р екон. наук, проф., член-кор. НАПрН України.

mailto:[email protected]

Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України _______________________________________________________________________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

3

ЗМІСТ ПРАВО

Теорія та історія держави і права Дума В.В. Окремі функції правозастосовної діяльності в Україні 5 Мокрушин В.І. Правове забезпечення НЕПу в аграрному секторі економіки Кримської АРСР 7 Молибога М.П. Класифікація тлумачення норм права 10 Петрученко К.І. Історичні аспекти становлення нормативно-правових актів місцевого самоврядування як джерел права 14 Погорєлова А.І. Організаційно-правове забезпечення доступу громадян до законотворчого процесу 19 Щербанюк О.В. Доктрина народного верховенства в періоди Нового та Новітнього часів 24

Конституційне право Клименко О.М. Повноваження органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування стосовно примусового відчуження об’єктів приватної власності в суспільних інтересах 28 Мірошниченко Ю.Р. Деякі концептуальні підходи до визначення суб’єктів представницького народовладдя в Україні 31 Тищенко Ю.В. Суб’єкти забезпечення прав споживачів в Україні: система і повноваження 35 Шатіло В.А. Місце парламенту в механізмі державної влади зарубіжних країн 40 Юхимюк О.М. Суб’єкти права на доступ до публічної інформації: порівняльний аналіз 44 Янчук А.О. Теоретико-нормативні підходи до визначення поняття «безпосереднє здійснення влади народом» (конституційно-правовий аспект) 49

Адміністративне право і процес. Фінансове право. Інформаційне право Каденюк Д.Л. Спеціальні принципи інформаційного права 54 Кравчук В.М. Вимоги, які пред’являються до суддів, як елемент їхнього конституційно-правового статусу: порівняльно-правовий аналіз 58 Муза О.В. До питання про розвиток адміністративних відносин в Україні 61 Олійник О.В. Стан та перспективи розвитку законодавства України у сфері інформаційної безпеки 65 Пащенко К.С. Взаємозв’язок судових витрат з основними засадами адміністративного судочинства в Україні 68 Сорочко Є.О. Історичні аспекти формування і розвитку інституту оскарження в адміністративно-деліктному процесі України 72 Стефанчук М.М. Участь органів виконавчої влади у справах щодо розгляду компетенційних спорів 76 Шевчук Н.В. Адміністративно-правові аспекти забезпечення і захисту прав пацієнтів в умовах сімейної медицини 82

Земельне та екологічне право Гвоздик П.О. Проблеми співвідношення законів та підзаконних актів у галузі охорони навколишнього природного середовища 85 Головкін О.В. Система прокурорського нагляду за додержанням природоохоронного законодавства в Україні: сучасний стан, проблеми, перспективи розвитку 88 Мирошниченко І.М. Особливості встановлення та дотримання правового режиму земель житлової та громадської забудови в країнах ЄС та США 91

Кримінальне право та процес Ахундова А.А. Реалізація функції захисту підозрюваного у кримінальному судочинстві України 94


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

4

Батюк О.В. Тактико-криміналістичне забезпечення розкриття й розслідування злочинів в установах виконання покарань 98 Громовий А.О. Визначення меж доказування на стадії порушення кримінальної справи 102 Дем’янчук В.А. Використання протоколу судового засідання чи його офіційного звукозапису у судах вищестоящих інстанцій 107 Журавська З.В. Основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених 113

Цивільне право та процес, міжнародне приватне право Місяць А.П. Теоретичний аналіз правомочностей невласника щодо речей, які є власністю іншої особи 118 Шимон С.І. Переважні права в орендних правовідносинах: проблеми законодавства та практики 122

Міжнародне право Гурін К.С. Права людини в умовах міжнародного правопорядку Ліги Націй 126 Ірінєєва В.І. Ініціатива створення Європейської Прокуратури: реалії та перспективи 131 Київець О.В. Феномен м’якої норми міжнародного права у діяльності міжнародних інституцій 134 Лекарь А.С. Особливості повноважень головних органів Світової Організації Торгівлі, які беруть участь у процесі вирішення спорів 137 Сироїд Т.Л. Актуальні питання відповідальності учасників миротворчих операцій ООН 143 Сторожук О.Р. Правовий статус (привілеї та імунітети) консульських посадових осіб у державі перебування 147 Фесенко В.І. Окремі аспекти взаємодії Суду ЄС з національними та міжнародними юрисдикційними органами 152

ЕКОНОМІКА Богославець О.Г. Інституційні перетворення у туристсько-рекреаційному комплексі України 157 Звонарьова Ю.В. Проблема єдиного регулятора відносин на фондовому ринку 160 Слободян О.А. Актуальні питання правового регулювання діяльності з управління активами інституційних інвесторів 165

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ Гнатенко Н.Г. Пошуки шляхів легалізації лобізму в Україні: зміна парадигм 171 Лаврухіна Н.О. Державний нагляд за правильністю призначення пенсій у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування 176 Паладій М.В. До питання про розвиток сфери інтелектуальної власності в Україні 180 Утвенко В.В. Культурні ідентичності та їх інтегративні механізми 184

ГОСТІ НОМЕРА Паничаров Г.Х. Развитие энергетических инициатив в рамках ЕС: энергетическое сообщество 189 Рагулин А.В. Правовой статус адвоката-защитника в уголовном судопроизводстве России 192

ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ Фурса С.Я. Конституційно-правовий аналіз розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю 198 Баймуратов М.О. У пошуках міжнародного права: переосмислюючи джерела 200


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

5

ПРАВО

Теорія та історія держави і права УДК 340.132 Володимир Дума *

ОКРЕМІ ФУНКЦІЇ ПРАВОЗАСТОСОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

У статті висвітлено установчо-розпорядчу функцію правозастосовної діяльності, та визначено

суб’єктів які здійснюють цю функцію в Україні. Ключові слова: держава, функція, діяльність, правозастосування. Дума В. В. Отдельные функция правоприменительной деятельности в Украине. В статье отражена учредительно-предписывающая функция правоприменительной деятельности, и

определенно субъектов которые осуществляют эту функцию в Украине. Ключевые слова: государство, функция, деятельность, правоприменение. Duma V. V. Some Functions of the Law Enforcement Activity in Ukraine. In the article it is reflected the organizational and regulatory function of enforcement activity, and certainly

which carry out subjects this function in Ukraine. Keywords: state, function, activity, law-enforcement.

Окремі аспекти правозастосовчої діяльності та її форм були предметом досліджень В.Б. Авер’янова,

С.Д. Гусарєва, О.Д. Крупчана, Н.М. Оніщенко, І.Н. Полякова та ін. Однією з основних функцій правозастосовної діяльності є установчо-розпорядча функція, яка здійснюється в основному у формі правозастосування, а також вона особливо поширена в діяльності виконавчо-розпорядчих органів держави, що і визначає її особливості. Така форма правозастосовчої діяльності здійснюється законодавчим органом держави, Президентом, Кабінетом Міністрів, міністерствами і відомствами, органами місцевого самоврядування тощо.

Метою даної статті є розкриття основних положень установчо-розпорядчої функції правозастосовної діяльності. Автором визначено і проаналізовано повноваження суб’єктів які здійснюють цю функцію в Україні.

Установчо-розпорядча форма правозастосовчої діяльності поширена в діяльності як законодавчого та і особливо виконавчо-розпорядчих органів держави і спрямована на вдосконалення структури державного апарату, координує діяльність різних ланцюгів апарату управління та сприяє розв’язанню конкретних питань господарського та соціально-культурного розвитку. Варто погодитись з думкою тих вчених, які вважають установчо-розпорядчу діяльність окремим видом правової діяльності. Ця діяльність спрямована на створення нових, перетворення загальних чи окремих підрозділів (ланок) державних і громадських організацій, а також їхню ліквідацію. За способом формування ця діяльність охоплює їх вибір, призначення, затвердження, реєстрацію тощо [8, с.9].

Вбачається, що сутність цієї форми здійснення правозастосовчої діяльності забезпечується виконання приписів норм права, які мають позитивний уповноважуючий характер, а за допомогою індивідуального правозастосовчого рішення здійснюється позитивне (конструктивне) індивідуальне регулювання суспільних відносин. Завдяки цій формі здійснення правозастосовчої діяльності забезпечується належна діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, об’єднань, підприємств, установ, здійснюється добір кадрів, розподіл матеріальних ресурсів, розв’язуються інші численні питання суспільного життя.

Здійснюючи цю форму правозастосовчої діяльності реалізуються регулятивні уповноважуючі норми конституційного, адміністративного (крім випадків вчинення адміністративних проступків), трудового, фінансового, цивільного та деяких інших галузей права сучасної української держави.

При аналізі сутності та змісту установчо-розпорядчої форми правозастосовчої діяльності можна дійти висновку, що вона полягає в організації виконання позитивних велінь права за допомогою створення (зміни чи припинення) правовідносин. Така діяльність стосується, головним чином, не минулого, а теперішнього, пов’язана з повсякденним досвідом організаційної роботи [2, с.85]. Саме про установчо-розпорядчу форму правозастосовчої діяльності в юридичній літературі прийнято писати як про застосування диспозиції правових норм [9, с.4]. В цілому підтримуючи вищезазначену думку, необхідно зазначити, що сутність цієї форми полягає не тільки в тому, що тут відбувається застосування диспозиції, а також і в тому, що юридичні наслідки установчо-розпорядчої форми правозастосовчої діяльності носять дещо інший характер, ніж при здійсненні правоохоронної правозастосовчої діяльності. На нашу думку, неможливо реалізувати, втілити в життя, в конкретну поведінку суб’єктів один який-небудь елемент структури правової норми, не реалізуючи при цьому норму в цілому. Адже тільки в поєднанні гіпотези, диспозиції та санкції правова норма являє собою державне веління. Тому варто погодитись з думкою про те, що тільки в результаті цілісної єдності трьох складових частин – гіпотези, диспозиції і санкції, які володіють своїми якісними особливостями, створюється правило


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

6

поведінки, яке характеризується новою якістю – загальнообов’язкове правило поведінки – юридична норма [5, с.5].

При цьому варто підкреслити, що якщо в процесі видання правоохоронного правозастосовчого акту акцент робиться на позбавлення суб’єкта, стосовно якого застосовується норма якого-небудь блага, права то при установчо-розпорядчій формі правозастосовчої діяльності, навпаки, підкреслюється факт придбання додаткових благ чи прав, або ж здійснюється акт компетентного визнання їх існування у конкретного суб’єкта. Аналіз цієї форми правозастосовчої діяльності дає підставу дійти висновку про те, що юридичні наслідки установчо-розпорядчої форми правозастосовчої діяльності, як правило, носять довготриваючий характер і служать юридичною основою для наступної позитивної діяльності суб’єкта, по відношенню до якого була застосована норма. Своєрідність цієї форми правозастосовчої діяльності залежить в значній мірі від тієї мети, яку ставить перед собою правозастосувач, а також юридичні наслідки діяльності. Все це дозволяє назвати установчо-розпорядчу форму правозастосовчої діяльності важливим засобом стимулювання позитивної діяльності суб’єктів правових відносин.

У зв’язку з широким обсягом сфери та багатоманітністю кола питань, які вирішуються при організаційно-розпорядчій формі здійснення правозастосовчої діяльності, можна виділити наступні види цієї діяльності: а) установче провадження; б) провадження по здійсненню оперативної діяльності органів управління; в) реєстраційні дії; г) розгляд справ і прийняття рішень, пов’язаних з реалізацією суб’єктивних прав громадян.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що під установчо-розпорядчою формою правозастосування розуміється владна оперативна діяльність державних органів, посадових осіб та організацій в межах їх повноважень по реалізації уповноважуючих норм права шляхом створення, зміни та припинення правовідносин на підставі зазначених норм і з безпосередньою метою їх реалізації.

Як зазначалось вище, установчо-розпорядча форма правозастосовчої діяльності здійснюється законодавчим органом держави, Президентом, Кабінетом Міністрів, міністерствами і відомствами, іншими державними органами, а також органами місцевого самоврядування. Залежно від ступеня жорсткості правової регламентації діяльності органів управління та встановленої законом свободи правозастосувача у виборі того чи іншого варіанту рішення окремі вчені розрізняють декілька різновидів установчо-розпорядчої (оперативно-виконавчої) форми правозастосування. Варто погодитись з думкою І. Дюрягіна, який виділяє два варіанта цієї форми діяльності: стандартне та ситуаційне правозастосування [10, с.362].

Стандартне правозастосування здійснюється у випадку настанням стандартної ситуації, яка описана в гіпотезі, і у відповідності зі стандартним приписом, який встановлений в диспозиції правової норми. При такому правозастосуванні норма права не надає широкої свободи для розсуду правозастосувача, оскільки у всіх типових ситуаціях приймаються аналогічні рішення.

Юридичною основою прийняття рішення при ситуаційному (нестандартному) правозастосуванні служать правові норми, які встановлюють компетенцію органів управління. У законодавстві такі норми, як правило, виражаються формулами «має право», «у випадку необхідності», «залежно від обставин» тощо. На відміну від стандартного правозастосування тут не встановлюється стандарт фактичних обставин і стандарт нормування (міра поведінки, правові наслідки). Правозастосувачу надається велика свобода розсуду і вибору варіанта вирішення.

Залежно від сфери правозастосування, і завдань, які вирішуються конкретним органом за одних обставин перевага надається стандартному правозастосуванню, а в інших – ситуаційному. Стандартне правозастосування забезпечує єдність правового регулювання, єдність підходів до розв’язання аналогічних питань; ситуаційне – дозволяє забезпечити ефективне управління багатоманітною творчою діяльністю з урахуванням специфіки конкретних умов [10, с.362-363].

Ситуаційне правозастосування надає певний простір для прояву творчої ініціативи органу управління, разом з тим, воно передбачає відповідальність цього органу не тільки за законність, але і за ефективність, доцільність рішень, які приймаються.

Держава реально сприймається через іманентну їй владу, владні волевиявлення. Виразником таких волевиявлень, згідно розділу ІІІ Конституції України є органи різних гілок єдиної державної влади. Ці органи об’єднує саме влада, а в державно-правовому плані їх об’єднують державно-владні повноваження. Останні, як зазначалось нами вище, є досить різнорідними, саме тому вони здійснюються не одним, а багатьма різними за своїм функціональним призначенням органами. Можливі тут протиріччя, що державна влада єдина, а виразники її різні (законодавча, виконавча, судова влади), знімаються закріпленням в Конституції принципу розподілу влад.

Стосовно установчо-розпорядчої форми правозастосовчої діяльності, яку здійснюють всі три гілки влади, особливо законодавча і виконавча, необхідно підкреслити, що законодавча влада в нашій державі, як і інститут Президента проходять процес становлення та подальшого удосконалення. Разом з тим, доцільно підкреслити, що виконавча влада є досить розвинутою. Це пояснюється тим, що організація і діяльність цієї влади базуються на єдиних для будь-якої країни принципах соціального управління.

Установчо-розпорядча (оперативно-виконавча) форма правозастосовчої діяльності поширена в діяльності виконавчо-розпорядчих органів держави і спрямована на вдосконалення структури державного апарату, координує діяльність різних ланцюгів апарату управління та сприяє розв’язанню конкретних питань


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

7

господарського та соціально-культурного розвитку. При цій формі здійснення правозастосовчої діяльності забезпечується виконання приписів норм права, які мають позитивний уповноважуючий характер, а за допомогою індивідуального правозастосовчого рішення здійснюється позитивне (конструктивне) індивідуальне регулювання суспільних відносин. Завдяки цій формі здійснення правозастосовчої діяльності забезпечується належна діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, об’єднань, підприємств, установ, здійснюється добір кадрів, розподіл матеріальних ресурсів, розв’язуються інші численні питання суспільного життя. При цій формі застосовуються регулятивні уповноважуючі норми конституційного, адміністративного (крім випадків вчинення адміністративних проступків), трудового, фінансового, цивільного та деяких інших галузей права сучасної української держави.

Таким чином, під установчо-розпорядчою (оперативно-виконавчою) формою правозастосування розуміється владна оперативна діяльність державних органів, посадових осіб та організацій в межах їх повноважень по реалізації уповноважуючих норм права шляхом створення, зміни та припинення правовідносин на підставі зазначених норм і з безпосередньою метою їх реалізації.

Список використаних джерел: 1. Авер’янов В.Б. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування / В.Б. Авер’янов,

О.Д. Крупчан. – Харків: Право, 1998. – 156 с. 2. Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом

обществе / В.М. Горшенев. – М.: Юрид. лит., 1972 – 256 с. 3. Гусарєв С.Д. Юридична діяльність: методологічні та теоретичні аспекти / С.Д. Гусарєв. – К.: Знання,

2006. – 375 с. 4. Дума В. Праворозуміння та його вплив на правозастосовну діяльність в сучасних умовах / В. Дума //

Науковий вісник Національного університету податкової служби України. – 2008. – №4 (43). – С. 220-223. 5. Деготь Б.А. Классификация норм советского социалистического права по их структуре / Б.А. Деготь.

– Саратов, 1977. – 184 с. 6. Загальна теорія держави і права: навчальний посібник / [під ред. В.В. Копєйчикова]. – К.: Юрінком

Інтер, 1998. – 320 с. 7. Копейчиков В.В. Теоретичні і практичні питання тлумачення Конституції / В.В. Копейчиков // Вісник

Академії правових наук України. – 1996. – №7. – С. 61-68. 8. Оніщенко Н. Юридичний процес як форма правової діяльності / Н. Оніщенко // Право України. –

2002. – №7. – С. 7–13. 9. Поляков И.Н. Принцип диспозитивности в деятельности судебных и общественных юрисдикционных

органов, рассматривающих юридические дела: автореф. дис. на соиск. науч. степ. канд. юрид. наук: спец. 12.00.01. «Теория и история государства и права; история политических и правовых учений»/ И.Н. Поляков. – М., 1977. – 24 с.

10. Проблемы теории государства и права / [под ред. С.С. Алексеева]. – М.: Юрид. лит., 1987. – 448 с. * Дума Володимир Васильович – кандидат юридичних наук, завідувач кафедри цивільно-правових

дисциплін Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука.

УДК 340 Віктор Мокрушин *

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕПУ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ КРИМСЬКОЇ АРСР

У статті показано складність сфери аграрних відносин Криму у період НЕПу та вплив права РРФСР на ці відносини. Визначено основні напрямки реформування аграрного сектору економіки Криму у період НЕПу. Наведені коментарі вчених, які вивчали вказану проблему. Доведено необхідність застосування досвіду правового регулювання реформ аграрного сектору економіки у період НЕПу та на сучасному етапі перетворень.

Ключові слова: НЕП, аграрні перетворення, реформування аграрного сектору економіки. Мокрушин В. И. Правовое обеспечение НЭПа в аграрном секторе экономики Крымской АССР. В статье показано сложность сферы аграрных отношений Крыма в период НЭПа и влияние права

РСФСР на эти отношения. Определены основные направления реформирования аграрного сектора экономики Крыма в период НЭПа. Приведенныекомментарии ученых, изучавших указанную проблему. Доказана необходимость применения опыта правового регулирования реформ аграрного сектора экономики в период НЭПа и на современном этапе преобразований.

Ключевые слова: НЭП, аграрные преобразования, реформирование аграрного сектора экономики.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

8

Mokrushyn V. I. NEP Legal Framework in the Agricultural Sector of the Crimean ASSR. The article shows the complexity of the sphere of agrarian relations in Crimea during the NEP and the

impact of the RSFSR Law on this relationship. The main areas of agricultural reform in the Crimea during the NEP. It were analised the comments of scientists who studied the specified problem. The necessity of consideration the experience of the legal regulation with regard to agricultural sector reform during the NEP and at the present stage of change was justified.

Keywords: NEP, agricultural transformation, agricultural reform. Актуальність теми. Реформування аграрного сектору економіки на сучасному етапі проводиться вже

тривалий час і носить безсистемний характер. Зміна суспільних етапів завжди спонукає дослідників повертатися до відомих раніше матеріалів з метою формування власної думки про минуле. Дана стаття присвячена проблемам розвитку права та його регулюванню аграрної економіки в роки НЕПу (1921–1929 роки).

Метою цієї статті є дослідження сутності правового впливу на аграрні перетворення у Криму у період НЕПу.

В кінці 1920 року на території Криму почав функціонувати Кримревком як тимчасовий орган радянської влади. Відповідно до наказу Кримревкому від 19 листопада 1920 року всі установи колишнього відомства землеробства і землевпорядження, які перебували у межах півострову, а також всі сільськогосподарські установи земств були передані у ведення земвідділу Кримревкому і його місцевих органів [1, 230]. Була скасована приватна власність на землю і всі землі півострову стали державними [2, 90-91]. На півострів поширилася дія аграрного законодавства РРФСР. 14 грудня 1920 року був виданий наказ Кримревкому про націоналізацію приватновласницьких маєтків і про передачу їх у ведення повітових і обласних ревкомів [2, 92-93].

Конфісковані землі не стали розподіляти серед селянства. На базі націоналізованих маєтків (з усіма їхніми землями, будинками, засобами виробництва) були створені радгоспи [2, 91] або колективні господарства [2, 95]. Для роботи в них були примусово притягнуті фахівці сільського господарства і наймані робітники, які раніше працювали в цих господарствах [2, 104-105].

В історико-правовій літературі висловлена точка зору, що керівництво Кримревкому і Кримземвідділу при проведенні реформування аграрних питань допустило відступ від радянського аграрного законодавства. Проте аналіз дій та нормативних документів свідчить про дотриманням органами влади існуючих правових норм. Окрім того, органи влади керувалися до того ж рішеннями партійних і радянських органів, та підкорялися партійній дисципліні.

«Положення про соціалістичне землевпорядження і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» на відміну від перших радянських аграрних законів визначало цілу систему державних організаційних і матеріально-технічних заходів, спрямованих на перехід до «соціалізму» у землеробстві у формі радгоспного й колгоспного виробництва. Цей нормативний акт установлював, що державний земельний фонд повинен використовуватися насамперед для організації радгоспів і комун, у другу чергу – для створення трудових артілей і суспільств спільної обробки землі. Тільки після цього земля з державного фонду могла надаватися «для добування коштів, для існування одноособових землекористувачів». У нормативному акті встановлювалося, що «на всі види одноособового землекористування потрібно дивитися як на ті, які проходять і відживають»[3, 418, 452].

Подібні положення містилися і в обов’язкових для виконання радянських підзаконних актах: 11 березня 1919 року НКЗ РРФСР видав «Інструкцію із застосування положення про соціалістичне землевпорядження», що також направила місцеві радянські і земельні органи на першочергову організацію радгоспів і колгоспів.

Кримські керівники при виконанні своїх обов’язків керувалися в тому числі «Положенням про соціалістичне землевпорядження і про заходи переходу до соціалістичного землеробства», де встановлювалося, що не підлягають розподілу в одноособове користування селян «всі землі, ще не розподілені в одноособове користування» [3], а конфісковані наприкінці 1920 року в Криму землі саме не були розподілені.

Крім положень радянського аграрного законодавства, кримські керівники були зобов’язані керуватися у своїй діяльності також рішеннями вищих партійних органів, зокрема здійснювати партійну програму, прийняту VIII з’їздом РКП(б). Вона зобов’язувала проводити роботу з організації «соціалістичного» землеробства, насамперед радгоспів [4, 424]. Таким чином, рішення партійних органів необхідно розглядати не тільки як програмні документи, але і як нормативні акти з певними особливостями.

31 травня 1921 року Кримревком видав наказ про введення в дію Декрету РНК РРФСР від 28 березня 1921 року про заміну продрозверстки продподатком [2, 107-108]. Проте такі дії влади не зменшили тягар натуральних податків.

На відміну від центральних районів РРФСР, де в процесі аграрних перетворень був проведений зрівняльний розподіл землі, такий підхід не одержав поширення в Криму.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

9

27 липня 1921 року на загальному засіданні Кримревкому і Кримського обкому РКП(б) було вирішено при встановленні розміру норми земельного наділу враховувати ґрунтові і кліматичні умови конкретної місцевості а також кількість придатної для оброблення землі, характер вирощуваних культур [5, 10].

В листопаді 1921 року І установчий з’їзд рад Криму прийняв місцевий Закон «Про землю». Вказаний закон закріпив утворення основного і запасного земельних фондів, визначив порядок передачі землі у користування селян. В літературі висловлено [6, 15-18] декілька зауважень стосовно з’їзду у зв’язку з тим, що норми прийнятого закону надали можливість додаткового наділення землею селянських господарств [7, 36]. Проте необхідно враховувати, що вказані дії були спрямовані на припинення падіння рівня сільгоспвиробництва.

З 1923 року в Криму почався наступний етап аграрних перетворень, метою якого було завершення розподілу земель, а також упорядкування на постійній основі в процесі землевпорядження землекористувань між окремими населеними пунктами.

Правовою основою зроблених перетворень став Земельний кодекс РРФСР, що на півострові набув чинності 15 квітня 1923 року. Він підтвердив право на трудове землекористування громадян без різниці статі, віросповідання та національності, що мало особливе значення в умовах кримського села, яке характеризувалося неоднорідним національним складом і конфесіональною розмаїтістю [8, 6].

Земельний кодекс визначив порядок користування землею, види землекористувань, склад, права і обов’язки земельних товариств, способи закріплення землі, умови оренди земельних ділянок, використання найманої сили і т.п. Норми, які б мали яскраво виражений класовий підхід, який був на початковому етапі реформ НЕПу, в кодексі були відсутні, хоча в документі все ж передбачалася організація радгоспів і колгоспів. Подальша колективізація відбувалася на підставі рішень партійних органів і відповідних рад, акти яких ми розглядаємо як безпосереднє джерело права.

Таким чином, реформування аграрного сектору економіки Криму здійснювалося на початковому етапі на підставі нормативного матеріалу, який на той час напрацювала РРФСР. Проте у подальшому на місцевому рівні приймалися нормативні акти, які враховували специфіку наділення землею кримського селянства, кількість та якісний склад кримської землі.

У літературі аграрні перетворення розділяють на три етапи: 1-й – кінець 1920 року – травень 1921 року; 2-й – травень 1921 року – 15 квітня 1923 року; 3-й – 15 квітня 1923 року – 1926 рік. Проте, на нашу думку, вказані перетворення можливо розподіляти на два етапи: 1-й – наділення земельними ділянками населення 2-й – встановлення міжселищного землевпорядження Безумовно, кожний з цих етапів можливо розділити на певні складові. Нажаль на сучасному етапі реформування земельних відносин діюче законодавство України не у

повній мірі враховує специфіку Криму, кількісний та якісний склад земель. Саме від цього залежить цінність і вартість (як фінансовий показник) земель в Автономній Республіці Крим. Окрім того, важливу роль при виділенні земельних ділянок відіграє географічне розташування такої ділянки та відстань від основних комунікацій.

Головна ознака сучасних реформ у аграрному секторі економіки України – створення власника землі. Проте існуючий власник, як правило, не має можливості до обробки земельної ділянки та створення аграрного продукту, у той час як реформування аграрних відносин періоду НЕПу було пов’язане саме з метою створення сільгоспвиробника, який міг виробляти аграрний продукт.

Висновок. Реформи аграрного сектору економіки Криму, як складової частини РРФСР, регулювалися в основному діючим на той час законодавством РРФСР та партійною доктриною, проте нормативні документи місцевого рівня мали певні особливості та відмінності, які враховували саме специфіку кримського регіону.

Список використаних джерел: 1. Центральный государственный архив Автономной Республики Крым.– Ф. Р-652, оп. 1, д. 34

(Переписка с Наркоматом земледелия. Проект положения о крымском областном съезде деятелей агрономической помощи, доклады о посевной кампании и акты обследования исполкомов и др.– 27 октября 1921 г.).

2. Ревкомы Крыма.– Сборник документов и материалов.– С.: Крым, 1968. 3. Аграрная политика Советской власти / 1917-1954 гг./.– Документы и материалы.– М.: Изд-во АН

СССР, 1954. – С. 418, 452. 4. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК.– Ч. 1, – М.: Госполитиздат,

1954. 5. Центральный государственный архив Автономной Республики Крым. – Ф. Р-646, оп. 1, д. 5

(Материалы о наделении крестьян землей. Протоколы заседаний районных земельных съездов.– 18 июня 1921 г. – 7 сентября 1921 г.).


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

10

6. Очерки по истории Крыма.– Ч. III.– Крым в период социалистического строительства (1921 – 1941).– С.: Крым, 1964; Мона Ж. Н. Как был реализован в Крыму ленинский декрет о земле/Крымская АССР (1921–1945). – Вопросы – ответы.– Вып. 3.– С.: Таврия, 1990.

7. РДАЕ.– Ф. 478, оп. 37, д. 282 (Доклады о положении сельского хозяйства. О нормах землепользования коллективов.– Март 1919 – 18 ноября 1922 г.).

8. Земельный кодекс РСФСР. – М.: Юридическое издательство наркомюста, 1923.

* Мокрушин Віктор Іванович – старший викладач кафедри менеджменту та права Південної філії Національного Університету біоресурсів та природокористування України «Кримський агротехнологічний університет» (ПФНУБіПУ «КАТУ»), голова Кримського відділення Асоціації Правників України.

УДК 340 Микола Молибога *

КЛАСИФІКАЦІЯ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА У статті досліджується класифікація тлумачення норм права. Основна увага приділяється видам

тлумачення: за суб’єктами (або за юридичною силою його результатів), в залежності від мети, за об’єктами, в залежності від співвідношення буквального юридичного тексту і дійсного змісту правових норм.

Ключові слова: тлумачення, тлумачення права, тлумачення норм права. Молибога Н. П. Классификация толкования норм права. В статье исследуется классификация толкования норм права. Основное внимание уделяется видам

толкования: за субъектами (или с юридической силой его результатов), в зависимости от цели, за объектами, в зависимости от соотношения буквального текста и действительного содержания правовых норм.

Ключевые слова: толкование, толкование права, толкование норм права. Molyboga M. P. Interpretation of Legal Norms Classification. The paper investigates the classification of the interpretation of the law. Emphasis is placed on types of

interpretation: for the actors (or the legal force of its results), depending on the purpose of objects, depending on the ratio of the literal text and the actual content of legal norms.

Кеуwords: interpretation, interpretation of law, interpretation of norms. Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичної науки. Ця проблема пов’язана з

інтересами держави й суспільства, їх обумовленням і захистом. Тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявленням чіткого змісту права.

Вагомий внесок у розробку проблем, пов’язаних з класифікацією тлумачення норм права зробили такі відомі вітчизняні та зарубіжні вчені як С. Алексєєв, Ю. Ведєрніков, Ю.Власов, М. Вопленко, С. Голунський, В. Грекул, Р. Калюжний, С. Комаров, С. Легуша, Д. Михайлович, Г. Назаренко, О. Осауленко, А. Осіпов, Н. Пархоменко, О. Скакун, Б. Спасов, М. Строгович, С. Тимченко, В. Хропанюк, А. Шабуров та ін.

У сучасній правознавчій науці розглядаються декілька підстав для виділення видів тлумачення: за суб’єктами (або за юридичною силою його результатів), у залежності від мети, за об’єктами, в залежності від співвідношень буквального юридичного тексту і дійсного змісту правових норм.

Взагалі загальноприйнятою є класифікація тлумачення норм права за обсягом. Зокрема, як правило, розрізняють такі види: адекватне, обмежене та розширене тлумачення [1, с. 255]. На думку Ю. Власова, вказані види є результатом з’ясування дійсного змісту норм права, тому що до їх виділення суб’єкт приходить, аналізуючи саме результат з’ясування норми права [2, с. 40]. Однак не всі автори погоджуються з цією точкою зору. Деякі вчені (А. Шабуром, В. Хропанюк, А. Осіпов та ін.) відносять буквальне, розширене й обмежене тлумачення до результату тлумачення норм права [3]. Інші, наприклад С. Комаром, вважають, що буквальне, розширене й обмежене тлумачення становлять окрему частину тлумачення на рівні із з’ясуванням і роз’ясненням, і називають її інтерпретацією [4, с. 235]. Так, Г. Назаренко відносить буквальне, розширене й обмежене тлумачення до процесу роз’яснення дійсного змісту норм права [5, с. 127 – 128].

На думку Ю. Власова, наведені думки здаються не зовсім точними. Справді, можна розглядати буквальне, розширене й обмежене тлумачення як його результат, але точнішим буде вважати їх результатом саме існування з наведених вище причин. Не погоджується він і з С. Комаровим, вважаючи, що поняття «інтерпретація» має значно ширший зміст, ніж вкладає в нього автор. Крім того, Ю. Власов наголошує, що за змістом частини тлумачення – це певні види діяльності, а зазначені види є результатом цієї діяльності і не можуть бути об’єднанні в окрему частину тлумачення норм права. Ще більше заперечень викликає точка зору Г. Назаренко із приводу виділення буквального, розширеного й обмеженого тлумачення до роз’яснення норм права. На думку Ю. Власова, роз’яснювати можна тільки дійсний зміст норми права, який завжди має бути


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

11

адекватним волі законодавця, і ні про яке розширене чи обмежене роз’яснення дійсного змісту норми права не може бути і мови [2, с. 41].

Деякі вчені взагалі заперечують існування таких видів тлумачення (С. Голунський, М. Строгович, А. Герцензон). Вони обґрунтовують це тим, що обсяг норми права визначається законодавцем і може бути змінений тільки ним; в іншому випадку зміна обсягу при тлумаченні неминуче спричиняють шкоду законності. Таку небезпеку становить розширене тлумачення, яке є не чим іншим як виходом за встановлені законодавцем межі норми права. Правильним може бути тільки тлумачення, адекватне змісту норми права [6, с. 297].

Перебороти юридичну колізію можна шляхом аналізу практики реалізації законів і оцінки застосування актів у цілому або їх окремих норм. Досить часто це робиться за запитами державних органів різних рівнів, за зверненням суспільних об’єднань і громадян. Підставою для запитів і звернень є неясності в розумінні понять і термінів, окремих норм, різні позиції у відношенні сфер їхнього застосування, кола суб’єктів, на яких поширюється їх дія. Суперечливі дії державних органів і організацій також дають привід звертатися за офіційною оцінкою нормативного правового акта.

За юридичною силою, або в залежності від суб’єктів, воно може бути офіційним (легальним) і неофіційним.

Офіційне тлумачення – це роз’яснення змісту і цілей правових норм, яке здійснюється компетентними державними органами і має загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів, які реалізують ці норми права. Таке тлумачення має юридичні наслідки. Воно відрізняється від неофіційного також формою і особливим порядком здійснення.

На думку Д. Михайловича, важливим засобом забезпечення адекватного розуміння і застосування законодавчих актів є офіційне тлумачення закону. Встановлюючи справжній зміст нормативного припису, суб’єкт офіційного тлумачення усуває перекоси юридичної практики, забезпечує стабільність урегульованих правом суспільних відносин, єдність законності та правопорядку [7, с. 3].

За формою офіційне тлумачення виражається в інтерпретаційних актах, які мають всі ознаки нормативно-правових актів, але не зводяться до них. Ці акти приймаються офіційно компетентними державними органами чи уповноваженими державою іншими суб’єктами і повинні використовуватись в процесі реалізації права. Вони мають загальнообов’язковий характер. Суб’єкти офіційного тлумачення нормативно-правових актів визначаються законом або їх правовим статусом в системі органів державної влади. Офіційне тлумачення виражається, як правило, в письмовій формі, хоча іноді може бути і в іншій формі.

В науці існують різні погляди на підстави, які надають офіційному тлумаченню обов’язковий характер. Так, Б. Спасов [8, с. 113], В. Хропанюк, Г. Назаренко вважають, що обов’язковий характер офіційного тлумачення обумовлений компетентністю державного органу, який видає відповідне роз’яснення норми права. С. Алексєєв, Ю. Калміков пояснюють обов’язковий характер офіційного тлумачення його самостійністю в системі юридичною практики і правотворчим походженням. М. Вопленко пояснює такий характер наявністю контрольно-наглядових повноважень у органів, які здійснюють роз’яснення відповідної дійсності змісту норм права.

Обов’язковий характер офіційного тлумачення витікає з юридичних властивостей самих норм права, які тлумачаться [9, с. 125].

На думку Ю. Ведєрнікова і В. Грекула, офіційне тлумачення характеризується наступними ознаками: виробляється компетентними органами; наділено юридичною силою; має юридичне значення, тобто призводить до юридичних наслідків; забезпечує за підтримки держави одностайне розуміння і застосування законодавства; його результати мають бути закріплені у спеціальному акті [10, с. 167].

Офіційне тлумачення може бути двох видів: нормативне; казуальне. При нормативному тлумаченні норми права роз’яснення змісту норі права поширюється на невизначене коло осіб і суспільних відносин, має юридичну силу та загальнообов’язкове для всіх можливих випадків застосування певної норми.

Законодавець дає тлумачення з будь-якого питання державного життя, і вони мають вишу юридичну силу. Уряд може тлумачити акти лише органів виконавчої влади. Нормативне роз’яснення закону може надавати Пленум Верховного Суду України. Він узагальнює судову практику та надає судам, іншим органам посадовим особам керівні роз’яснення з питань застосування законодавства, що виникають при розгляді певної категорії справ. Однак Пленум Верховного Суду України не може давати тлумачення норм, з якими суди не мають справи.

Офіційні роз’яснення, що даються державними органами, мають загальнообов’язкову силу у тих випадках, коли такий орган наділений спеціальною компетенцією видавати інструкції та роз’яснення з приводу застосування законодавства у певній сфері суспільних відносин, або коли він має спеціальне доручення Уряду видавати інструкцію чи інший акт з питань застосування конкретного закону, указу чи постанови. Так, наприклад, Міністерство праці України має право видавати обов’язкові постанови, правила й інструкції, а також давати міністерствам та іншим органам виконавчої влади, роз’яснення з питань праці та заробітної праці. Верховний Суд України дає керівні роз’яснення судам із питань застосування законодавства при розгляді судових справ. В інших випадках офіційні роз’яснення обов’язкові для тих органів або посадових осіб, які підпорядковані органу [11, с. 132].

Нормативне тлумачення, у свою чергу, поділяється на: автентичне і легальне (делеговане).


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

12

При автентичному тлумаченні норм права зміст норми права роз’яснює той суб’єкт, який її видав. Суб’єкт, який видав норму права, відповідно до, логіки, безумовно, має право на офіційну інтерпретацію її дійсного змісту, тому що саме він найбільш адекватно розуміє власну волю, яку він заклав у нормативний акт і в змозі її роз’яснити іншим суб’єктам. При цьому роз’яснення може бути як загального (нормативного характеру), так і казуального (конкретного), коли тлумачиться норма стосовно конкретно казусу. Хоча на практиці автентичне тлумачення переважно має нормативний характер і поширюється на необмежену кількість казусів [10, с. 170]. Так, у відповідності до пунктів 16, 29, 30 статті 106 Конституції України [12, с. 67, 69], Президент має право надавати офіційне нормативне (автентичне) тлумачення, предметом якого є правові норми, що містяться в нормативно-правових актах, ухвалених самим же Президентом України. Тлумачення такого змісту, що надає Президент України, може оформлюватись у формі указів та розпоряджень Президента України.

Легальне (делеговане) тлумачення норм права – загальнообов’язкове тлумачення дає орган, який цю норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений (наприклад тлумачення законів України (закони приймає лише Верховна Рада України) здійснюється Конституційним Судом України) [13, с. 131].

Легальне тлумачення, у свою чергу, може бути: відомчим, що здійснюється керівництвом центральної установи будь-якого відомства і його сила обмежується сферою дії цієї установи; міжвідомчим (офіціозним) – із сферою розповсюдження на інші відомства.

Суб’єктом офіційного тлумачення можуть бути усі державні органи, які організовують процес здійснення норм права. Тому юридична сила актів тлумачення залежить від владних повноважень органів, що видали ці акти. Найбільшу юридичну силу мають акти тлумачення вищих органів законодавчої, судової та виконавчої влади.

Одним із видів міжвідомчого тлумачення є судове роз’яснення норм права. Воно забезпечує правильне розуміння і одностайне застосування нормативних актів у діяльності судів. Такі роз’яснення в Україні видаються, наприклад, у вигляді постанов Пленуму Верховного Суду з питань судової практики на підставі узагальнення справ, розглянутих судами [10, с. 170 – 171].

Ідеально було б якби правотворчі органи видавали нормативно-правові, акти, які не потребують роз’яснення, але практично це неможливо. Тому кращим видом тлумачення, на нашу думку, є автентичне, яке виключає можливість підміни акта вищої юридичної сили актами меншої юридичної сили.

Неофіційне тлумачення – це роз’яснення змісту і мети правових норм, яке виходить від осіб, що не мають на те офіційних повноважень, а відтак, не володіє юридичне обов’язковою силою. Наприклад, тлумачення статті закону професором права допомагає юридичній практиці та здатне вплинути на офіційне тлумачення. Однак воно не є загальнообов’язковим, не є легальним.

Неофіційне тлумачення має силу громадської думки, індивідуального авторитету особи інтерпретатора, формує те інтелектуально вольове і морально юридичне середовище, з якого правозастосовні та інші зацікавлені особи черпають свої уявлення про законність і справедливість юридичної справи.

Неофіційне тлумачення властиве всьому суспільству [14, с. 408]. Воно являє собою спеціально-юридичний термін для позначення тієї різноманітної діяльності невладних суб’єктів, які пізнають правові норми для себе і намагаються пояснити їх зміст іншим. Пояснення в даному випадку є засобом визначення власної пізнавальної праці, що дає підставу назвати одну з перших функцій неофіційного тлумачення – пізнавальну. Правова інформованість суб’єкта, що пізнає, є результатом неофіційного тлумачення. Реформи що відбуваються державі викликають у населення особливу зацікавленість до самоосвіти у галузі права і сприяють підняттю престижу юридичних знань. Звідси у суспільства підвищилась циркуляція потоку правової інформації.

Юридична інформованість окремого суб’єкту і суспільства в цілому є основою правового виховання, підвищення правової культури населення [15, с. 214]. Правове виховання випливає із загальних завдань української держави щодо зміцнення законності й правопорядку. Правове виховання включає широку пропаганду норм права різними засобами масової інформації, роз’яснення їх змісту, прищеплення у громадян поваги до закону, формування в них глибоких стійких переконань у необхідності добровільного виконання норм права. Праве виховання громадян здійснюють державні органи, громадські організації, науково-дослідні й навчальні заклади, культурно-освітні установи. Першочергове місце серед них належить правоохоронним органам, органам юстиції. У справі правового виховання все більше уваги приділяється роз’ясненню прав і обов’язків кожної людини – положень Конституції України, прав та обов’язків громад тощо [16, с. 271 – 273]. Якщо підвищення рівня правової культури – це мета розвитку кожного цивілізованого суспільства, то засобом її досягнення є правове виховання.

Правове виховання як основний вид ідеологічної діяльності спрямоване на формування правової культури особи. Тому необхідно максимально враховувати та використовувати можливості системи правового виховання щодо формування активної позиції кожного громадянина та подолання правового нігілізму. Під правовим вихованням слід розуміти цілеспрямовану систематичну діяльність органів держави, суспільних організацій і трудових колективів з формування і підвищення правової свідомості і правової культури [17, с. 104].

Це все говорить про те, що у неофіційного тлумачення є функції правового виховання. Правова культура з одного боку – це інтелектуально-моральна та професійно необхідна основа для неофіційного тлумачення


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

13

суб’єктом правових норм, а з іншого – вона є кінцевим результатом і показником якості пізнавальної та пояснювальної роботи.

Виховання правової культури у громадян за допомогою неофіційного тлумачення діючого законодавства здійснюється шляхом роз’яснення цілей правового регулювання та формування орієнтирів поведінки в соціально-правовій сфері. Правовий розумовий процес спрямований на роз’яснені важливості та користі визначених юридичних цінностей: волі, суб’єктивного права, законності, справедливості тощо. Тому неофіційне тлумачення має ціннісно-орієнтуючу чи регулятивну функцію.

Важливою функцією неофіційного тлумачення є мотивувальна, або функція юридичної аргументованості суб’єктів. Вона являє собою своєрідний пошук і обґрунтування юридичних мотивів для аргументації свого відношення до правової ситуації чи роз’яснення правової позиції. Більш за все це виразно простежується в діяльності адвокатів, що виступають у суді, подають клопотання, заяви та інші документи. Таке ж значення має юридична аргументація в лекціях, статтях, монографіях. Науковість, образність мислення, авторський стиль та авторитет є істотними ознаками подібного тлумачення, що показує його компетентність та переконливість [15, с. 214; 18, с. 197].

Отже, пізнавальна, виховна, ціннісно-орієнтуюча функції є основними функціями неофіційного тлумачення права. Слід відмітити вагоме значення та потенційні можливості неофіційного тлумачення з метою подальшої побудови громадянського суспільства і правової держави в Україні.

Різновидами неофіційного тлумачення є доктринальне, професійне та буденне. Доктринальне тлумачення – це завжди роз’яснення правових актів, яке надається вченими у зв’язку і в

результаті їх теоретичних пошуків, наукового аналізу права. Воно виступає як наукове пояснення змісту і цілей правових норм. Інакше кажучи, за кожним актом офіційного тлумачення (а відповідно, і в його основі) постає наукова доктрина. Її носіями є або самі творці акту, адже посадові особи нерідко є і науковими співробітниками, або ті вчені, які розробляли рекомендації до проекту постанови, або, вкінці-кінців, вчені погляди яких були запозичені з існуючої літератури [19, с. 454 – 455].

Професійне тлумачення здійснюється спеціалістами-практиками у сфері юриспруденції (суддями, адвокатами тощо) під час здійснення ними їхньої професійної діяльності.

Буденне тлумачення здійснюється суб’єктами права, які не мають спеціальних юридичних знань. Таке тлумачення здійснюється на підставі життєвого досвіду і відповідно до рівня правосвідомості суб’єктів, як здійснюють тлумачення [18, с. 197].

Класифікацію норм права можна здійснювати також в залежності від, співвідношення тексту норми та її змісту. Це пов’язано з тим, що зміст закладений у нормі права, не завжди збігається з її текстуальним вираженням. Виділяють: буквальне (адекватне), обмежувальне, поширювальне тлумачення.

Буквальне (адекватне) тлумачення має місце тоді, коли текст норми права точно виражає волю законодавця, тобто зміст норми права збігається з її текстуальним відображенням.

Обмежувальне тлумачення використовується у випадках, коли буквальне розуміння тексту норми права ширше за її істинний зміст. Тобто норма права повинна трактуватися обмежено. Наприклад, у ч. 1 ст. 42 Конституції України зазначено, що кожен має право на підприємницьку діяльність. Очевидним є те, що поняття «кожен» в цьому випадку позначаються лише дорослі, дієздатні особи, а не діти та психічно хворі. Така очевидність дала змогу законодавцю уникнути конкретизації розглянутого положення та використаного поняття. У цьому випадку текстуальне вираження норми права є значно ширшим за її зміст, що і зумовлює необхідність обмежувального тлумачення.

Розширювальне тлумачення має місце тоді, коли дійсний зміст норми права є більш широким, ніж її буквальний текст. Це означає, що норма права викладена дуже лаконічно і необхідні додаткові засоби, щоб правильно зрозуміти її зміст. Розширювальне тлумачення потрібно здійснювати тоді, коли надається незавершений перелік, обставин та умов реалізації норм права. Такий перелік дуже часто супроводжується словами «тощо», «в аналогічних випадках», «інші».

Два останніх види тлумачення здійснюються лише тоді, коли не збігається дійсний зміст норми права зі словесним. Норма при цьому роз’яснюється обов’язково відповідно до висновків з’ясування істинного її змісту. Але так види тлумачення не повинні мати місце, якщо це призведе до погіршення правового становища особи, щодо якої застосовується норма права [18, с. 197 – 198].

Список використаних джерел: 1. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М. : Юристъ, 2005. – С. 255. 2. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права: Монографія / Ю.Л. Власов. – К.: Ін-т держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 40. 3. Шабуров А.С. Толкование норм права / А.С. Шабуров // Теория государства и права / С.С. Алексеев,

С.И. Архипов, В.М. Корельский и др. / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М., 1997. – С. 362; Хропанюк В.Н Теория государства и права / В.Н. Хропанюк. – М., 1996. – С. 277 – 278; Осипов А.В. Толкование права / А.В. Осипов // Теория государства і права / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М., 2003. – С. 448.

4. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Курс лекций / С.А. Комаров. – М., 1996. – С. 235.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

14

5. Назаренко Г.В. Теория государства и права: Учебное пособие / Г.В. Назаренко. – М., 1998. – С. 127 – 128.

6. Голунский С.А. Теория государства и права / Голунский С.А., Строгович М.С.. – М., 1940. – С. 265; Герцензон А.А. Уголовное право: Часть общая / А.А. Герцензон. – М., 1948. – С. 297.

7. Михайлович Д.М. Офіційне тлумачення закону: автореф. дис. к.ю.н. / Д.М. Михайлович; Національний ун-т внутрішніх справ. – X., 2003. – С. 3.

8. Спасов Б. Закон и его толкование / Б. Спасов. – М., 1996. – С. 113. 9. Вопленко И.Н. Официальное толкование норм права / И.Н. Вопленко. – М., 1996. – С. 125. 10. Ведєрніков Ю.А. Теорія держави і права: Навчальний посібник / Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С. – К.:

Центр навчальної літератури, 2005. – С. 167. 11. Теорія держави і права: Посіб. для підготов. до іспитів / С.М. Тимченко, Р.А. Калюжний,

Н.М Пархоменко, С.М.Легуша. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. – С. 132. 12. Конституція України. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. – С. 67, 69. 13. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Упоряд. Л.М. Шестопалова. – К.: Прецедент, 2006. – С. 131. 14. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / О.Ф. Скакун;пер. з рос. – X.: Консум, 2006. –

С. 408. 15. Теория государства и права: Учебник / Кол. авт.; отв. ред. А.В. Малько. – М.: КНОРУС, 2006. –

С. 214. 16. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология / В.Н. Кудрявцев. – М.: Знание, 1982. –

С. 271 – 273. 17. Демічева В.В. Правова свідомість як елемент правової системи в умовах демократичного розвитку

України: дис. ... к.ю.н. – К., 2007. – С. 104. 18. Осауленко О.І. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / О.І. Осауленко. – К.: Істина,

2007. – С. 197. 19. Проблеми общей теории права и государства: Учебник / Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. – М.:

Норма, 2008. – С. 454 – 455. * Молибога Микола Павлович – кандидат юридичних наук, начальник НДЕКЦ при ГУМВС України

в Київській області. УДК 342.25 : 340.134 (477) Катерина Петрученко * ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ДЖЕРЕЛ ПРАВА У статті проаналізовано основні етапи становлення нормативно-правових актів місцевого

самоврядування. Ключові слова: нормативно-правові акти місцевого самоврядування, нормотворчість, місцеве

самоврядування, звичаєве право, магдебурзьке право, земство, право Запорізької Січі, право СРСР. Петрученко К. И. Исторические аспекты становления нормативно-правовых актов местного

самоуправления как источников права. В статье проанализировано основные этапы становления нормативно-правовых актов местного

самоуправления. Ключевые слова: нормативно-правовые акты местного самоуправления, нормотворчество, местное

самоуправление, обычное право, магдебургское право, право Запорожской Сечи, земство, право СССР. Petruchenko K. I. The Main Stages of Formation of the Normative Legal ACTS of the Local Self-

Government as Source of Law. The article analyzes the main stages of formation of the normative legal acts of the local self-government. Keywords: normative legal acts of the local self-government, norm creation, local self-government, common

law, magdeburg law, law of the Zaporizhian Sich, zemstvo, Soviet law. Відновлення в законодавчому полі інституту місцевого самоврядування свідчить не тільки про тенденції

у напрямку імплементацій західних моделей муніципального управління, а й насамперед про відродження самоврядних ідей та традицій, що існували на різних етапах історичного розвитку української державності.

Історія місцевого самоврядування достатньо вивченою і досліджується вже протягом тривалого періоду. Відповідні праці є ще серед науковців дореволюційної епохи (зокрема, С.М. Василевського, О.Ю. Вегнера, Р.М.Лащенка, М.С.Грушевського, Н.Д.Полонської-Василенко). За роки незалежності внесок у вивчення зазначеного питання зробили вітчизняні вчені О.В. Батанов, М.В Білоконь, Н.О. Білоус, Т.Д.Гошко, В. М. Кампо, В.П. Кіселичник, М.М. Кобилецький, О.Л.Копиленко, М.П.Орзіх, В. Ф. Погорілко та багато


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

15

інших. Однак генезис нормотворчої функції суб’єктів місцевого самоврядування, процедура видання ними нормативно-правових актів висвітлюється лише побіжно та фрагментарно або в контексті загальних шляхів формування місцевого самоврядування.

Метою даної статті є проаналізувати основні етапи та виявити загальні закономірності процедури видання нормативно-правових актів місцевого самоврядування на території України та формування їх змісту.

У докласовому суспільстві за часів родово-племінного ладу джерелом права був правовий звичай, який вважається історично першою формою існування права, властивою всім правовим системам світу [1, с. 67].

На думку Р.Лащенка, звичаєве право є «продуктом безпосередньої правної творчости народа», і разом із законом відносить його до джерел історії українського права [2, с.16]. Автори колективної монографії «Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.)», звертають увагу на поширеність думки про виникнення звичаєвого права ще до утворення державної організації[3, с.17], а значення терміна «звичаєве право» у юридичному розумінні формулюють як «локальне (місцеве, альтернативне право)» [3, с.33]. Головною особливістю звичаєвого права та суттю перших нормативно-правових актів російський науковець О.В.Богатова зазначає, що їх норми мали локальний, місцевий характер і закріплювались у вигляді конкретних приписів на всі випадки життя [4, с.16].

В умовах зародження державно-правових явищ правовий звичай не тільки виконував роль джерела права, що «регулює поведінку людей, надає суб’єктивні права, покладає юридичні обов’язки» [3, с.42], а відбивав особливості середовища, в якому створюється, зберігаючи «дух, ідеологію народного права», віддзеркалюючи рівень розвитку правової культури того часу [5, с.217].

Враховуючи такі риси як: безпосереднє утворення в межах певної соціальної групи людей, обов’язковість, локальність, близькість суб’єкта і адресата виданої норми, – звичай можна вважати не тільки історично першою формою джерел права, що виступала регулятором суспільних відносин за часів перших форм державності, а й передумовою місцевої (муніципальної) нормотворчості.

Звичай тривалий час був основним джерелом права та мав відповідний державний авторитет, але з «посиленням ролі владних установ, ускладненням суспільних відносин і зростанням регулятивного значенням писаних законодавчих актів уступає провідне місце нормативно-державному законодавству» [1, с.265]. Відбувається перехід від неписаних норм до писемних форм у вигляді відповідних актів уповноважених органів та осіб, який в свою чергу це пов’язаний із початком у ХІІ-ХІІІ ст. загальноєвропейської тенденції формування джерел права романо-германської системи [6, с. 162].

Звичаї залишились додатковим джерелом права, і, про що відзначається в історичних дослідженнях в подальшому, «сільські порядки, які регулювали правове життя селян і встановлювали обов’язки і права сільської влади, сільських старост, враховувались російськими, а пізніше угорськими судами при винесенні рішень, якщо підтверджувався їх багаторічне застосування» [7, с. 157].

Варто зосередитись також на тому, що ще при пануванні звичаєвого права відбувалися процеси структуризації суб’єктів, наділених нормотворчими повноваженнями. Вже тоді знаходимо витоки територіальних громад, їх представницьких органів, органи безпосередньої демократії населення та приклади прийняття ними нормативних рішень.

Аналізуючи історичні, археологічні і правові джерела, дослідник П.Ф.Гураль робить висновок, що територіальні громади виникли за тих часів, коли слов’янські племена, які заселяли територію нинішньої України, не були ще об’єднані в державу, а їх розвиток відбувався від об’єднання родин до сусідської, а з часом – до селянської [8, с.63].

У Київській Русі діяли три форми місцевого самоврядування – сільська, міська та регіональна. Суб’єктом сільського самоврядування була верв, міського та регіонального – віча [9, с.268-269].

М.Грушевський, розглядаючи еволюцію сільських територіальних громад, відмічав, що «сільській групі «родів» – дворищ досить близько відповідає громада Руської правди – «вервь» і цей «союз свобідний, члени розпоряджаються собою і укладають між собою свобідні умови» [10, с.352].

Віча були народними зборами, через які здійснювалось народне самоуправління. Рішення на вічах приймалися більшістю голосів. Міські громади, які мали значну адміністративну, господарську та судову автономії, на вічах вирішували найважливіші питання міського життя, зокрема, встановлювали правила господарювання, міські податки, платежі та інші повинності [11, с. 258]. О.Малиновський, розглядаючи державний лад східних слов’ян, наводить текст стародавнього літопису: «Споконвіку заведено такий звичай, що важливіші справи обслуговувались на вічових зібраннях старших міст по землях – Новгородській, Смоленській, Київській, Полоцькій та інших, до того ж ухвала віча старшого міста вважалась за обов’язкову для пригородів» [12, с. 8]. Р. Лащенко вічові постанови міст княжої доби пов’язував з витоками першої законодавчої діяльності [2, с. 36-37]. Цієї ж думки притримувався і М. Грушевський, що вбачав серед функцій віча і подібну до законодавчої [13, с. 308].

Віча продовжували діяти і після входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського, а в ХVІ ст. поряд з терміном «вече» починається вживатися термін «копа», «купа». Рішення на вічах приймались з питань внутрішнього життя, які не знайшли свого вирішення у сільського старости [8, с.104-106]. Вічові зібрання виконували нормотворчі, виконавчо-розпорядчі та судові функції [8, с. 91].

До органів (посадових осіб) самоврядування у містах Київської Русі, крім віча, належав також князь, до


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

16

повноважень якого входило, зокрема, видання нормативних актів, в тому числі спільно з радою бояр [8, с. 65]. Таким чином, діяльність народних зборів та інститут звичаєвого права стали підвалинами у становленні нормотворчості та практики прийняття правових загальнообов’язкових для громади рішень на українських землях.

Істотні якісні зміни у процедурі видання нормативно-правових актів місцевого самоврядування відбулися із запровадженням магдебурзького права. Одне з джерел магдебурзького права «Артикули Магдебурзького права, яке називають Саксонське Зерцало, перекладене з латинської мови на польску» [8, с. 174] навіть містило окремий розділ про міські ухвали, що свідчить про вагомість ролі актів в діяльності міських рад. Нормотворча функція міських рад полягала у винесенні ухвал, обов’язкових для всіх мешканців міста [15, с. 208]. Нормативні акти вищої юридичної сили в окремих містах мали назву вількерів. Дослідник М. Кобилецький відзначає, що вількери міської ради Львова зберігали правову чинність упродовж року і дня, набуваючи силу закону. Найдавніший вількер Львова був затверджений Казимиром ІІІ у 1360 р. та стосувався поділу спадкового майна, відшкодування у випадку втрати майна під час пожежі, покарання за легковажне використання зброї та ін. Вількери були загальнообов’язкові в судочинстві, їх норм повинен був дотримуватись в управлінні містом Магістрат [15, с.208-209]. Нерідко вількери встановлювали норми цивільного і кримінального права[16, с. 48].

Вількери видавались і в інших містах. Так, історик Н.Полонська-Василенко до важливих джерел права, крім вількерів Львова та Стародуба, відносить також вількери Кам’янець-Подільська [7, с. 163].

Київською міською владою за часів магдебурзького права видавались ухвали і постанови, які були обов’язковими для постійних та тимчасових мешканців Києва. Наприклад, постановою Київського магістрату від 1 квітня 1620 року «заборонялося всім мешканцям магдебурзької юрисдикції залучати без дозволу міської влади прокураторів, возних, свідків з-поза меж її юрисдикції під заставою в 100 грн. на користь радянського уряду і 14 гривень – міського суду» [14, с. 168-169]. Міська рада Києва приймала цехові статути, регулювала відносини між цехами[14, с. 187].

Якщо магдебурзьке право формалізувало нормотворчий процес на місцевому рівні (визначено суб’єктів, етапи підготовки та коло відносин, що регулювались актами), то в праві Запорізької Січі та козацькому самоврядуванні дана процедура характеризувалася поширеним використанням усної, а не письмової форми, поверненням до звичаєвого права. Це період ознаменувався «потягом до прямого народоправства, збереження конституцій, тобто стародавніх прав і вольностей, їх апології» [17, с. 251]. Як пише М.О. Мироненко, в Україні-Гетьманщині «місцеве законодавство базувалось, з одного боку на звичаях, ментальних морально-етичних настановах предків, а з другого – на гетьманських статтях і універсалах, правових актах Литовсько-Руської держави, Речі Посполитої, Московської держави, Російської імперії, які багато в чому виходили з «Руської правди» [18, с.66]. Дослідник А.О. Гурбик відзначає, що територіальні громади підконтрольних польській адміністрації українських земель збирались на віча-копи не згідно зі статутовими артикулами, а «вокруг давного звічаю», «права посполитого» і «вокруг копного права»[19, с. 135].

Разом із цим існувала практика видання офіційних актів місцевими владними органами. Місцеві органи влади Гетьманської держави складалися з двох ланок: полкових рад і полкової старшини

та сотенних рад та сотенної старшини [8, с.144]. Полковники видавали акти у формі «листів» та «універсалів» [8, с.146]. Дослідник П.Ф. Гураль зазначає,

що, зокрема, універсалами полковники встановлювали порядок користування млинами та території полку та наводить універсал лубенського полковника М.Ілляшенка 1686 року про умови, яких повинні додержуватись власники вишняків (млинів, що діяли лише під час весняної повені), щоб не завдавати збитків власникам старовинних млинів, влаштованих при Пирятинській міській греблі [8, с.147]. Полковники також встановлювали податки в полку, серед них відомими є збори «покуховщина», показанщина», податок з млинів «військова мірочка», «возовий» збір на ярмарках та інші [20, с.240-241].

Функції сотенної старшини були подібними до функцій полкової старшини. Але, як підсумовує далі П.Ф. Гураль, сотники фактично затверджувались гетьманськими універсалами, а вибори поступово перетворились на фікцію. Внаслідок цього їх діяльність йшла всупереч волі сотенної громади, а дослідники, аналізуючи здійснення їх повноважень, звертають увагу на зловживання при прийнятті актів [8, с.160-166].

Сотні поділялись на курені, самоврядні утворення, що мали свої звичаї і традиції та були «осередками своєрідного земляцтва, яке привносило із собою попередні самоврядні звичаї свого регіону» [19, с. 146].

Поневолення українських земель, розподіл їх між двома державами, а згодом встановлення кріпацтва і зруйнування Запорізької Січі позбавили Україну державності та самоврядності на довгі роки. Поштовхом для відродження практики самоврядності та нормотворчості на місцевому рівні стала земська реформа, яка запроваджувала нові принципи управління і наділила представницькі місцеві органи влади повноваженнями у вирішенні питань місцевого значення.

Згідно Положення про губернські і повітові земські установи 1864 року [21] земські установи в межах наданих їм повноважень (стаття 2), мали право видавати постанови і розпорядження. Рішення, ухвалене поза компетенцією, визнавалось недійсним (стаття 7).

Обов’язкові постанови губернськими і повітовими земськими зборами видавались з 70-х рр. ХІХ ст. Згодом, Городовим положенням 1892 року [22] встановлювався перелік питань, з яких вони видавались, а саме: заходи запобігання пожежам; порядок утримання в справності вулиць, площ, бруківок, тротуарів,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

17

набережних, пристаней, мостів, гатей, громадських садів, бульварів і інших місць громадського користування, про заходи безпеки проти домашніх тварин та деякі інші (стаття 108). Цим же положенням для завідування окремими галузями господарства запроваджувались виконавчі комісії міських дум, подібні за функціями до сучасних постійних комісій рад. Комісії діяли на підставі інструкцій міської думи. Відповідно до статті 83 Городового положення губернатор зупиняв дію постанови думи у випадках, якщо постанова суперечила закону та приймалась з порушенням компетенції, не відповідала загальним державним потребам та порушувала інтереси місцевого населення.

Обов’язкові постанови публікувались у місцевих офіційних газетах («Губернські відомості»), а також оприлюднювались через поліцію у публічних містах, на головних вулицях, на території приміщень волосних правлінь [23, с. 108].

На підставі Міського положення 1892 року, зокрема, Харківська міська дума розробила і прийняла 20 грудня 1895 року інструкцію для управи. У новоствореному нормативному документі визначалися конкретні обов’язки міського голови та членів управи, чітко окреслювалась її компетенція [24, с. 52]. Будь-яка ухвала Харківської міської думи подавалась на розгляд губернатора і могла реалізовуватись лише у тому випадку, коли він у двотижневий термін не зупинив її дії [24, с.31-32]. Місцеві податки на Харківщині встановлювались на розсуд органів місцевого самоврядування (наприклад, збори візникового промислу з коней та екіпажів приватних осіб, з собак) [24, с. 109], а починаючи з 1893 року міським самоврядуванням встановлювались граничні норми оподаткування нерухомості (10%) [24, с. 112]. Як відзначає С.М.Стременовський, розпорядча дума Одеси виносила розпорядження в сфері громадського благоустрою та міського господарства [25, с. 120]. О.Ф.Мельничук наводить рішення Кам’янецької міської думи щодо встановлення умов завезення у місто м’яса, його огляду та зберігання [26, с. 71]. Київською міською думою біли схвалені правила щодо «правильності та естетики будівництва» [27, с. 72]. Міським управлінням також встановлювались основні правила банківських операцій, способу утворення запасного капіталу, порядку розподілу прибутків, ревізій річних звітів, щомісячних перевірок каси банку; з дозволу міської думи банк мав право відкривати свої агенції [27, с. 79]. Однак, невдовзі після введення земської реформи спостерігається обмеження процедури затвердження земських постанов. Посилюється контроль з боку губернатора та міністра внутрішніх справ, що звужує повноваження земств [23, с. 128-129].

Нормотворча функція активно реалізовувалась в діяльності місцевих рад на території України, яка знаходилась у складі Австро-Угорщини. Серед актів нормативно-правового характеру Львівської міської ради того часу дослідник В.М. Кіселичник виділяє: нормативні документи для міських органів самоврядування (міський статут, інструкція для магістрату Львова та ін.); регламенти, які регулювали діяльність органів самоврядування (регламент міської ради, регламент ради охорони здоров’я тощо); інструкції для міських служб (інструкція для міської виконавчої служби, інструкція для міської санітарної служби); інструкції для міських службовців(інструкція для міського санітарного лікаря, інструкція для уповноважених комісарів дільниць); службові приписи для окремих службовців (службові приписи для міської варти при арештах); ухвали міської ради при арештах); ухвали міської ради з питань соціального забезпечення службовців (пенсійні статути та інші) [28, с. 101]. Ухвали (постанови) Львівської міської ради мали загальні ознаки, які дають змогу розглядати як джерела права. Так, вони виконували роль регуляторів тих відносин, управління якими належало до повноважень міської ради, поширювали свою чинність на певний час, визначене коло суб’єктів і відповідну територію, приймались в установленому порядку, підлягали оприлюдненню шляхом опублікування та приймались відповідно до австро-угорського законодавства [29, с. 100]. Аналізуючи львівське міське право В.М. Кіселичник робить висновок, що норми міського права другої половини ХІХ – початку ХХ століття «на відміну від середньовічного міського права, яке було звичаєвим, виходять від громади та уповноважених нею правотворчих органів», та є «історично першою формою реалізації суверенітету народу в умовах переходу від абсолютної монархії до ліберально-демократичної держави» [29, с. 104].

Період Української революції 1917 – 1921 рр. мав всі шанси відкрити нові шляхи утвердження місцевого самоврядування. Проте після перманентних спроб змінити систему управління на місцях, більшість актів Української Народної Республіки, Української держави П.Скоропадського та Директорії, а, як наслідок, і закладених в них ідей, фактично залишились не реалізованими.

Так, Конституцією УНР від 29 квітня 1918 року, пропонувалось: «Всякого рода справи місцеві порядкують виборні рада і управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева власть» [30, с.74]. Іншим проектом Конституції Української держави передбачалось що «громади, волості, містечка, повіти та вищі одиниці самоврядування користуються з автономії що до вирішення питань про місцеві добра та потреби в межах своєї території», а «кожна одиниця самоврядування має автономне право призначати податки та повинності, що необхідні для її урядування» [30, с. 145].

О.Л.Копиленко, аналізуючи положення альтернативних проектів Конституції УНР, відзначає, зокрема, право відповідної системи громад, волостей, повітів і «вищих над ними одиниць самоврядування самостійно рішати свої справи» та право великих міст мати свої статути [31, с. 40].

У цей період можна відзначити появу так званих політичних рішень міських дум, як реакцію на відповідні актами вищих органів. Наприклад: резолюція Катеринославської міської Думи у відповідь на «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату» тимчасового уряду, що обмежувала права України та


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

18

її території [8, с.343]; резолюція Кременчуцької міської ради щодо підтримки уряду УНР [27, с. 156]. У 1918 – 1939 роках на західноукраїнських землях, які знаходились під владою Польщі, міські ради

виконували функції нормотворчого та наглядового органу [32, с. 103]. Міська рада мала право самостійно ухвалювати правила власної діяльності, своїх комісій та магістрату, встановлювати форми та способи користування майном усіх установ та інституцій, які були їй підпорядковані, затверджувати міський бюджет, встановлювати податки [32, с.141]. Також діяли громадські ради – розпорядчі і контрольні органи найнижчої ланки первинно розрізненої структури самоврядування в Галичині, до повноважень яких належало: схвалення громадського бюджету, створення місцевої поліції, встановлення заробітної плати війтові і громадським службовцям та прийняття регламенту, на основі якого рада здійснювала свої повноваження [32, с.135-136]. Керівним та нормотворчим органом волості була волосна рада, яка визначала правила і способи користування майном волості, затверджувала бюджет та зміни в ньому, приймала рішення про встановлення розмір податків, про заміну натуральних повинностей на грошові [32, с.138].

На Волині керівним та законодавчим органом сільської гміни була рада, яка визначала правила і способи користування майном гміни, затверджувала її бюджет, встановлювала розмір податків на користь гмінних самоуправ. Прийняті ухвали подавались державній адміністрації і набирали чинності протягом двох тижнів після їх затвердження [33, с.41-42].

За часи радянської влади всі органи місцевого самоврядування були ліквідовані, а місцеві ради увійшли до вертикалі державної влади. Відповідно до положень радянських конституцій місцеві ради та їх виконавчі комітети приймали рішення, в тому числі про затвердження місцевих бюджетів. Спеціальними законами про місцеві ради встановлювався порядок видання актів. Також слід зауважити, що вся діяльність місцевих рад та ініціативи населення були під контролем центральної влади. Проте певні аспекти практичного та теоретичного досвіду радянського періоду вплинули на законодавче регулювання та наукові дослідження правових актів суб’єктів місцевого самоврядування після відновлення державної незалежності України: збережено понятійний апарат, частково залишились актуальними загальні аспекти нормотворчого процесу.

Таким чином, ознаки нормотворчоcті на місцевому рівні спостерігаються від початку зародження державності та права на теренах сучасної України. Враховуючи тривалі роки часткової і повної втрати суверенності українських земель, їх роз’єднання, даний процес не був послідовним та повсюдним, а зміст та форма джерел права змінювались залежно від суспільно-історичних умов. Першим джерелом права був звичай, який мав загальнообов’язковий характер в межах відповідної соціальної групи людей. З появою державних утворень з’явились нормативно-правові акти як місцевого так і загальнодержавного значення. При магдебурзькому праві видані міськими радами акти офіційно визнаються правотворчими, а їх норми обов’язковими для громади міста. В подальшому поступово окреслюються етапи нормотворчого процесу, визначається суб’єктний та об’єктний склад відносин з видання нормативно-правових актів місцевого самоврядування та окреслюється коло питань, які регулюються положеннями цих актів.

Список використаних джерел: 1.Толкачова Н.Є.Звичаєве право:Навчальний посібник / Н.Є. Толкачова. – К.:Видавничо-поліграфічний

центр «Київський університет», 2006. – 367 с. 2. Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р. Лащенко. – К., 1998 – 254 с. 3. Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / за ред. І.Б. Усенка. – К.: Наукова думка,

2006. – С. 17. 4. Богатова О.В. Нормативный правовой акт как источник права: теоретический аспект: дис. ... канд.

юрид. наук: 12.00.01 / О. В. Богатова– М., 2004. – 185 с. 5. Бойко І. Особливості формування джерел права у Галичині у складі польського королівства (1349 –

1569 рр.) / І.Бойко// Право України. – 2010. – №5. – С.215-223. 6. Тополевський Р.Б. Системні зв’язки юридичних джерел права: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 /

Тополевський Руслан Богданович. – Харків, 2004.– 204 с. 7. Андрейцев В.І. Корпус Магдебурзьких грамот українським містам:два проекти видань 20 – 40-х років

XX ст./ Андрейцев В.І., Ульяновський В.І., Короткий В.А. – К.: Прайм, 2000. – 215 с. 8. Гураль П.Ф. Територіальна громада в Україні: історико-правове дослідження / П.Ф. Гураль. –

Львів:ЛьвДУВС «Край», 2008. – 468 с. 9. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник / В.В.Кравченко. – К.: Атіка,

2004. – 320 с. 10. Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М.Грушевський. – К.: Наукова думка, 1991. –

Т.1. – 590 с. 11. Батанов О.В. Муніципальна влада в Україні:проблеми теорії та практики:Монографія / О.В.Батанов.

– К.: «Юридична думка», 2010. – 656 с. 12. Малиновський О. Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни: Нариси з історії

права / О.Малиновський. – К.: З друк. Всеукр. АН, 1929. – 186 с. 13. Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV ст. /

М.Грушевський. – К.:Наукова думка, 1991. – 541 с. 14. Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування /


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

19

Наталія Білоус. – К.: Вид. Дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 360 с. 15. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (ХІV – перша половина ХІХ ст.) Історико-правове

дослідження / М.Кобилецький. – Львів: ПАІС, 2008. – 406 с. 16. Крючков С.М. Історико-правові аспекти становлення і розвитку місцевого самоврядування: Світовий

та український досвід/ С.М. Крючков, А.М. Зельницький, П.І. Удовенко, В.В. Леонов, О.К. Бобкова; Ін-т систем. аналізу та впровадж. соц. проектів «Соцінтел». – К.: Довіра; Соцінтел, 1998. – 194 с.

17. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т./ за заг. ред.. М.В. Цвіка, О.В.Петришина. – Х.: Право, 2008. – Т.1. Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України. – 728 с.

18. Мироненко О.М. Суб’єкти політичного «конституційного контролю і нагляду в Україні-Гетьманщині / О.М.Мироненко // Вісник Конституційного Суду України. – 1999. – № 4. – С. 63-93.

19. Історія українського козацтва: нариси: у 2 т. / під ред. В.А. Смолія та ін. – К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – Т.2. – 724 с.

20. Дядиченко В.А.Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVІІ – початку ХVIII ст. / В.А.Дядиченко. – К.:Вид-во АН УРСР. – 1959. – 530 с.

21. Положение о губернских и уездных земских учреждениях 1864 года // Полное собрание законов Российской империи. – Собрание 2-е – Том XXXIX. – № 40457.

22. Городовое положение 1892 г. // Полное собрание законов Российской империи. – Собрание 3-е. – Том XII. – № 8708. – С 430-456.

23. Білоконь М.В.Органи державного управління та місцеве самоврядування в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. (на матеріалах Лівобережної України): історико-правове дослідження: Монографія / М.В. Білоконь. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 260 с.

24. Головко О.М.Харківське міське самоврядування у 1893 – 1917 роках:дис. …канд. іст. наук: 07.00.01. / Головко Олександр Миколайович – Х., 1997. – 280 с.

25. Стременовский С.Н. Местное самоуправление г.Одессы в середине XIX века: историко-правовое исследование: дис. …канд. юрид.наук:12.00.01 / Стременовский Сергей Николаевич.– Одесса, 2000. – 185 с.

26. Мельничук О.Ф. Адміністративний апарат та органи місцевого самоврядування на Поділлі у другій половині ХІХ століття. Монографія / О.Ф.Мельничук. – Вінниця: Велес, 2001. – 192 с.

27. Плаксій Т.М. Міське самоврядування Середньої Наддніпрянщини в другій половині ХІХ- на початку ХХ століть: дис. …канд. юрид.наук:07.00.01 / Плаксій Тамара Миколаївна. – Запоріжжя, 2001. – 239 с.

28. Кіселічник В. Міське право та самоврядування громади Львова (друга половина ХІХ – початок ХХ століття): Монографія / Василь Кіселічник. – Львів: ЛьвДУВС; «Крот», 2008. – 352 с.

29. Кіселічник В. Нормотворча діяльність органів міського самоврядування та міське право громади Львова (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / В.Кіселічник // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2008. – № 1. – С. 99-105.

30. Конституційні акти України 1917-1920: Невідомі конституції України / наук.ред. і упорядн.: Ю.Д. Прилюк, В.Ф. Жмир. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – 272 с.

31. Копиленко О. Місцеве самоврядування в УНР: досвід і проблеми // Місцеве та регіональне самоврядування України / О.Копиленко. – К., 1992. – Вип. 2. – С.34-40.

32. Юхимюк О.М. Правовий статус органів місцевого самоврядування на території Західної України у складі Польщі (1918 -1939 рр): дис. … канд..юрид.наук:12.00.01 / Юхимюк Ольга Михайлівна. – Л., 2003. – 180 с.

33. Мартинюк Я.М. Становлення та діяльність органів місцевого самоврядування на Волині (1919 –1939 рр.): дис. ... канд. іст. наук:07.00.01 / Мартинюк Ярослава Миколаївна. – Луцьк, 2001. – 181 с.

* Петрученко Катерина Іванівна – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України.

УДК 342.34:323.2(477) Алла Погорєлова*

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСТУПУ ГРОМАДЯН ДО ЗАКОНОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ

У статті йдеться про необхідність конституційного закріплення норми щодо розширення доступу

громадян до законотворчого процесу, розкривається роль Регламенту Верховної Ради України в удосконаленні організації законодавчої роботи.

Ключові слова: Конституція України, Регламент Верховної Ради України, законотворчий процес. Погорєлова А. И. Организационно-правовое обеспечение доступа граждан к законотворческому

процессу. В статье освещается необходимость конституционного закрепления нормы о расширении доступа

граждан к законотворческому процессу, раскрывается роль Регламента Верховной Рады Украины в


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

20

совершенствовании организации законодательной работы. Ключевые слова: Конституция Украины, Регламент Верховной Рады Украины, законотворческий

процесс. Pogoryelova A. I. Organizational Framework Access of Citizens to the Legislative Process. The article says about the necessity of the constitutional ensuring of the legal norm on widening the citizens’

access to the lawmaking process, it exposes the role of the Regulation of the Verkhovna Rada of Ukraine in the improvement of the organization of the lawmaking activities.

Keywords: Constitution of Ukraine, Regulation of the Verkhovna Rada of Ukraine, lawmaking process. Міркуючи над проблемою розширення доступу громадян до законотворчого процесу, ми виходимо із

необхідності враховувати об’єктивний діалектичний взаємозв’язок демократичної держави і насамперед законодавчої влади і громадянського суспільства. Адже «демократична, правова держава покликана розв’язувати суперечності між загальнодержавним інтересом та інтересами різних суб’єктів громадянського суспільства, і навпаки: в процесі діяльності політичних партій, громадянських об’єднань, засобів масової інформації, асоціацій тощо інтереси громадянського суспільства повинні трансформуватися в інтереси держави» [1, с. 87].

Конституцію України 1996 р. справедливо вважають «гігантським кроком на шляху демократизації суспільства та держави» [2, с. 6], результатом, якого було досягнуто «спільною відповідальною творчістю широкого кола людей» [3]. Перебіг новітнього конституційного процесу, початок якого вітчизняні дослідники пов’язують із прийняттям Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., характеризується певною нерівномірністю. Його підйоми і спади відбуваються відповідно до виявлення різних політичних міркувань, політичних загострень, що є неминучими для молодої незалежної держави, для її молодого професійного парламенту, якому судилося враховувати і всю скарбницю світової політики-правової думки, і загальновизнані та перевірені міжнародні стандарти демократичного конституціоналізму, вчитися долати емоційні підходи до сприйняття історії вітчизняного конституційного процесу, прагнути її наукового усвідомлення [4].

На сучасному етапі конституційного процесу актуалізації набувають, з нашої точки зору, питання, пов’язані із функціями безпосередньої демократії та механізмом безпосередньої демократії. В.Ф. Погорілко, наголошуючи на доцільності розрізняти функції безпосереднього народовладдя за суб’єктами, тобто учасниками безпосереднього народовладдя, відносив до них функції народу, функції територіальних громад, функції політичних партій і громадських організацій, функції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які сприяють здійсненню безпосереднього народовладдя [5, с. 15]. До найменш досліджених функцій безпосереднього народовладдя він відносив функції народу в цілому, при цьому основними функціями народу як суб’єкта влади, як політичної нації в галузі безпосереднього народовладдя вважав: функцію набуття або проголошення влади, суверенітету народом; функцію володіння владою, належності влади народу; функцію безпосереднього здійснення влади; функцію розпорядження владою (надання влади, позбавлення влади), функцію захисту, охорони, гарантування влади [5, с. 15].

В аспекті нашого дослідження в сучасних умовах окремої уваги потребує функція безпосереднього здійснення влади народом шляхом, зокрема, участі у законотворчій роботі – у розробці законопроектів, обговоренні законопроектів, експертизі законопроектів, аналізі правозастосовної практики. Цілком зрозуміло, що «всебічне, повне, постійне чи систематичне здійснення безпосереднього народовладдя можливе лише за наявності адекватного існуючій системі безпосереднього народовладдя механізму» [5, с. 19].

Ставнійчук М.І. відносить народні обговорення, опитування тощо до таких форм безпосередньої демократії, які займають вагоме місце у системі громадянського суспільства. Дослідниця вважає умовою виходу України на якісно вищий щабель у розвитку громадянського суспільства проведення комплексу законодавчих, організаційних заходів зокрема, за наступними напрямами: створення належної системи якісного законодавства про вибори і референдуми; створення системи реального гарантування виборчих прав, права на участь у референдумі, на участь в управлінні державними справами; вирішення проблем легітимізації результатів… дорадчих опитувань, обговорень [6, с. 45 – 46].

Серед організаційно-правових складових механізму безпосереднього народовладдя, важливе місце займають зокрема, політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації в контексті їхньої націленості на розвиток парламентаризму в Україні, практичну участь, зокрема, у законотворчій роботі. Нормативно-правовим механізмом безпосереднього народовладдя, як відомо, є насамперед Конституція. Слід визнати, що на сьогодні в українському законодавстві не передбачено право народу ініціювати розгляд в парламенті будь-якого питання чи будь-якого законопроекту, за умови, що це підтримано певною кількістю підписів громадян, котрі мають право голосу на виборах.

Найважливішою конституційною нормою щодо громадської участі в ухваленні рішень на національному рівні залишається право народу на ініціювання всеукраїнського референдуму.

За період після ухвалення Конституції України Верховною Радою України 28 червня 1996 року в конституційному процесі в Україні спостерігається нарощування настроїв переходу від бажання вносити окремі зміни в діючу Конституцію до усвідомлення необхідності системного реформування Конституції


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

21

України. Указом Президента України «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї» від 21 лютого 2011 р. було підтримано ініціативу Кравчука Леоніда Макаровича – Президента України у 1991 – 1994 роках – щодо створення Конституційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України, створено Науково-експертну групу для напрацювання пропозицій щодо механізму створення і діяльності Конституційної Асамблеї, визначення засад, алгоритму та етапів її роботи, а також аналізу концепцій реформування Конституції України [7, с. 8].

На основі напрацювань Науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї та рекомендацій Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) Указом Президента України від 25 січня 2012 року схвалено Концепцію формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї, що має сприяти ефективному, вільному та конструктивному обміну думками (діалогу), створенні атмосфери довіри при підготовці пропозицій щодо внесення змін до Конституції України [8, с. 20].

Яким має бути вектор суспільних міркувань, а звідси і вектор пропозицій щодо удосконалення діючої Конституції України? Видається важливим виходити з того, що діюча Конституція «закріплює виключно важливий принцип верховенства права: право вище за політику, вище за ідеологію, вище за доцільність. Праву має бути підпорядкована і сама держава, головним конституційним обов’язком якої визначено утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина» [3, с. 104]. Тому зазначений вектор має визначатися, на наш погляд, необхідністю помітного підвищення рівня співпраці інституцій громадянського суспільства і влади, а в нашому випадку інституцій громадянського суспільства, особисто громадян із парламентом. Експертне співтовариство справедливо констатує [9, с. 57 – 58], що в Україні конституційно не закріплено в обов’язках парламенту чи іншого органу державної влади забезпечення громадської участі у ході підготовки та прийняття законодавчих актів, покликаних регулювати основні суспільні відносини в державі. Висловлюються, зокрема, пропозиції: конституційно закріпити право народної правотворчої ініціативи, забезпечивши механізми запобігання маніпуляцією цією нормою; запровадити механізми незалежного моніторингу діяльності органів влади інституціями громадянського суспільства з метою покращення процесів та результатів дій влади; законодавчо закріпити та запровадити прозорі механізми з надання громадськими організаціями послуг (дослідницьких, моніторингових, контрольних та соціальних) та їх матеріального забезпечення. Відповідно до наведених Указів Президента України розгортається робота за участю інститутів громадянського суспільства по підготовці конституційної реформи, яка спрямована на оптимізацію дії владного механізму, забезпечення прав і свобод людини.

Набуває принципового значення питання розширення кола суб’єктів права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України. Порівняємо ситуацію у Верховній Раді України і деяких європейських парламентах. Відповідно до діючої Конституції України (ст. 93) право законодавчої ініціативи у Верховній раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України [10, с. 29].

Наведемо порівняння з деякими європейськими конституціями. У Конституції Румунії існує спеціальна стаття 73. Законодавча ініціатива, в якій зазначено, що: «1. Законодавча ініціатива належить Уряду, депутатам, сенаторам, а також не менш ніж 250000 громадян з правом голосу. Громадяни, що здійснюють право законодавчої ініціативи, повинні походити не менш ніж із однієї чверті повітів країни, а в кожному з цих повітів або в муніципії Бухарест на підтримку даної ініціативи повинні бути зареєстровані не менше 10000 підписів. 2. Предметом законодавчої ініціативи громадян не можуть бути фіскальні проблеми, питання міжнародного характеру, амністія і помилування. 3. Депутати, сенатори і громадяни, що здійснюють право законодавчої ініціативи, можуть вносити законодавчі пропозиції лише у формі, що потребується для законопроектів» [11, с. 77].

У Конституції Республіки Словенія відповідно до ст. 88 (законодавча ініціатива) право законодавчої ініціативи належить уряду і кожному депутату. Законопроект може бути внесений групою виборців чисельністю не менше 5000[11, с. 185].

Конституційне закріплення в Україні норми щодо розширення доступу громадян до законотворчого процесу сприятиме усуненню розбіжності між конституційно визначеним балансом між суверенністю держави і суверенністю суспільства та реальною практикою звуження суверенітету народу на користь влади. Воно сприятиме відповідно збагаченню змісту Регламенту Верховної Ради України за рахунок приписів щодо обов’язковості розширення участі громадян у законотворчому процесі, а відтак підвищенню якості законів.

Регламент парламенту покликаний розкривати, уточнювати, конкретизувати відповідні настанови і приписи Конституції держави, бути в свою чергу конституцією парламенту. Під час міжнародної конференції «Регламенти в парламентській практиці», яка проходила у 1994 році у Польщі, слушно відмічалося, що регламент парламенту є одним із найбільш недооцінюваних громадською думкою нормативно-правових актів, і одночасно одним із найбільш важливих елементів політичної культури, культури дискусій, сперечань, нарешті – досягнення домовленості. Подібно конституції він має створювати правові рамки для ефективності управління і одночасно для поваги до прав меншості [12, с. 13].

Українська практика свідчить про відсутність до теперішнього часу помітних вітчизняних наукових розробок у галузі ключових парламентських правил і норм, незначний інтерес широкої громадськості до цих проблем, що пояснюється, на наш погляд, саме недооцінкою можливостей співтворчості держави і суспільства у творенні якісного законодавства, впливу організаційно-правових механізмів на розвиток культури


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

22

парламентаризму, а відтак – ефективності законотворчого процесу. У сучасних умовах, коли перед нашою державою стоїть завдання зміцнення її правової основи,

підвищення якості законів, є вельми актуальною тема організації законодавчої роботи. Адже робота по створенню нормативно-правового акту – це складний, серйозний творчий процес, в ході якого виникає цілий ряд проблем, які потребують вдумливого ставлення [13].

Йдеться про: 1) дослідження різних соціальних факторів, що обумовлюють потребу в нормативно-правовому регулюванні; 2) виявлення інтересів різних соціальних груп і суспільства в цілому, урахування їхніх звичаїв і традицій; 3) використання при створенні закону науково-технічних і культурних досягнень; 4) проведення порівняльного аналізу запропонованого законопроекту з аналогічними минулими або нині діючими вітчизняними і зарубіжними актами; 5) можливе проведення спеціальних експериментів для вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на відносини, що регулюються; 6) визначення взаємодії закону, що проектується, із існуючою правовою системою в цілому.

Урахування результатів розгляду зазначених проблем дозволяє проводити удосконалення процедури створення закону.

Зазвичай правотворчість визначають як «процедуру офіційного походження проекту нормативного акту в правотворчому органі» [14, с. 310], а його стадіями виступають законодавча ініціатива, обговорення законопроекту, його прийняття і опублікування. Деякі вчені слушно до переліку стадій додають також рішення компетентного органу щодо необхідності вивчення акту, вироблення його проекту, включення до плану законопроектних робіт і т.і.; розробку проекту нормативного акту і його попереднє обговорення; розгляд проекту нормативного акту в тому органі, який є уповноваженим його прийняти; прийняття нормативного акту, доведення змісту прийнятого акту до його адресату [15, с. 123]. Можна погодитися з тим, що проблема підготовки і прийняття законів в правовій державі передбачає розгляд трьох предметних сфер, або підпроблем: проблему законодавчої політики; проблему організації законодавчого процесу; проблему юридичної техніки [16, с. 13]. Якщо Конституція України описує компетенцію законодавчого органу державної влади, коло суб’єктів, що беруть участь у його діяльності, зміст правоздатності цього органу, початок та припинення його повноважень, то Регламент Верховної Ради України має розкривати, уточнювати, конкретизувати відповідні конституційні настанови і приписи, встановлювати певний порядок діяльності парламенту, який позначається на всій роботі парламенту, у т.ч. і на вирішенні проблеми організації законодавчого процесу.

Конституція України (стаття 85, пункт 15) визначає, що до повноважень Верховної Ради України належить прийняття Регламенту Верховної Ради України. Зауважимо, що Конституційний Суд України у Рішенні від 1 квітня 2008 р. № 4-рп/2008 визнав, що Регламент, який унормовує організацію і діяльність Верховної Ради України, має прийматися виключно як закон і за встановленою Конституцією України процедурою його розгляду, ухвалення і набрання чинності. Український парламент виконав свій конституційний обов’язок і привів регулювання своєї внутрішньої діяльності у відповідність із Конституцією України та наведеним Рішенням конституційного Суду України.

Аналізуючи діючий Регламент парламенту України, який затверджено Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VІ, зосередимо свою увагу на розділі ІV «Законодавча процедура», і перш за все, на статті 89. Право законодавчої ініціативи. У конституційному праві та в парламентській практиці законодавча ініціатива розглядається у трьох взаємопов’язаних аспектах: 1) як сукупність урегульованих конституційним правом норм, тобто як інститут конституційного права України; 2) як перша стадія законодавчого процесу та законодавчої процедури; 3) як суб’єктивне право уповноважених на її реалізацію суб’єктів права – органів державної влади та відповідних посадових осіб [17, с. 222]. У разі можливого розширення кола суб’єктів права законодавчої ініціативи за рахунок певної кількості громадян при внесенні відповідних змін до Конституції України мають відбутися відповідні зміни у трактуванні законодавчої ініціативи, в нормах Регламенту. Очевидно, що не слід ототожнювати право законодавчої ініціативи з можливістю розробляти проекти законів, яка існує і у політичних партій, і у громадських організацій, і у окремих громадян, а також із правом звертатися до парламенту із питаннями, пропозиціями будь-якого громадянина, організації. Суб’єкти права законодавчої ініціативи мають можливість вимагати обов’язкового розгляду підготовленого ними проекту закону парламентом. Водночас звернення громадян не зумовлюють змісту законодавчої діяльності. Нас цікавлять ті норми Регламенту, що зумовлюють використання комунікативного розуму за рахунок виписаного порядку реалізації права законодавчої ініціативи, правил оформлення та внесення законопроектів тощо. Якби Регламентом було передбачено наприклад, існування структури, яка б аналізувала весь масив пропозиційних надходжень від громадян і на цій підставі мала би право пропонувати проведення від імені парламенту в разі підтримки депутатами спеціальних досліджень, а потім відповідно законопроектів, це б зумовлювало актуалізацію змісту законодавчої діяльності. Законодавчі пропозиції, тобто офіційно внесені пропозиції щодо прийняття тих чи інших законів, ще мають трансформування у конкретні тексти законопроектів на підставі правових норм щодо того, хто має готувати ці тексти і вносити до парламенту. Деякі дослідники звертають увагу на те, що існуюче сьогодні «коло суб’єктів права законодавчої ініціативи не є юридично безспірним і часто породжує певні ускладнення: так, відсутність у комітетів і спеціальних комісій парламенту права законодавчої ініціативи входить у колізію з тим, що Регламент містить приписи про те, що проекти акту вносять на розгляд парламенту члени комітету (комісії)» [17, с. 224].

Аналіз діючого Регламенту Верховної Ради України дає підстави констатувати, що його норми,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

23

пов’язані із співпрацею з громадськістю, носять переважно дозвіллєвий характер. Так, в розділі ІV, глава 18, ст. 93, пункт 4 йдеться про те, що «до попереднього розгляду законопроекту, проекту іншого акта головний комітет на своєму засіданні може запропонувати Кабінету Міністрів, міністерствам іншим державним органам, об’єднанням громадян висловити свою думку щодо доцільності його прийняття» [18]. Тобто йдеться про можливість, а не про обов’язковість консультування з громадськістю. Те ж саме бачимо в розділі ІV, глава 18, ст. 103, п.3, де зазначається, що «окремі законопроекти можуть направлятися для одержання експертних висновків до Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, інших державних органів, установ і організацій, а також окремих фахівців» [18]. Водночас у цій же главі ст. 103, п. 2 підкреслено обов’язковість направлення законопроекту при підготовці до першого читання для проведення наукової експертизи, а при підготовці до всіх наступних читань – для проведення юридичної експертизи та редакційного опрацювання у відповідні структурні підрозділи Апарату Верховної Ради України [18]. Практика використання зазначених експертних висновків Головного науково-експертного управління та Головного юридичного управління свідчить про доцільність, на наш погляд, додаткового регламентного припису про обов’язковість участі експертів згаданих управлінь, що презентували б підготовлені висновки, в засіданнях комітету, який готує законопроект для розгляду в сесійній залі, що дало би можливість в результаті комітетської дискусії покращити якість представленого проекту, зберегти час пленарного засідання, прискорити прийняття закону та його оприлюднення. Доречно у зв’язку з цим зазначити, що законотворчість, як і будь-яка творчість, потребує від законодавця не лише загальної культури, але й спеціальних знань, певних навичок володіння мистецтвом формування правового поля, формулювання законодавчих актів. Тому, було б доцільно передбачити в Регламенті в ході його подальшого удосконалення у розділі ІІ «Організація роботи Верховної Ради України, главі І, спеціальний пункт (41) щодо проведення для депутатів, що вперше обираються до парламенту, вступної навчальної сесії, програму якої представляє Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України на підставі пропозицій, підготовлених підрозділами Апарату Верховної Ради України.

Законодавча діяльність суб’єктів законодавчої ініціативи засвідчує, що певною мірою недостатню якість законопроектів можна пояснити саме недооцінкою співпраці з громадськістю як додаткового ресурсу поліпшення цієї якості. У розділі ІV Регламенту Верховної Ради України в главі 18, ст. 99, п. 2 передбачено, що до законопроекту додаються супровідні матеріалі, в яких зазначаються автори, які розробляли законопроект (для законопроектів, які вносяться на перше читання), або його структурні частини, та перелік державних органів, з якими погоджено його остаточну редакцію [18].

За даними сектору реєстрації законопроектів Відділу з питань планування та обліку проходження законопроектів Головного організаційного управління Апарату Верховної Ради України лише до 1,0 відсотка супроводжуючих матеріалів, поданих народними депутатами України із законопроектами у четвертому скликанні парламенту, було додано списки авторського колективу (громадськості), що брали участь у розробці проекту [19, с. 44]. Зазначена тенденція зберігається і протягом наступних років.

Взаємообумовленість необхідності нових приписів в Конституції України та в Регламенті Верховної Ради України, щодо розширення доступу громадян до законотворчого процесу продиктована необхідністю реалізації ідеї паритетності влади і громадянського суспільства, паритетності створюваних державних та громадських об’єднань з метою здійснення відчутних демократичних трансформацій в Україні.

Список використаних джерел: 1. Кресіна І.О. Громадянське суспільство в Україні: стан і перспективи розвитку / І.О. Кресіна //

Державно-правові та суспільно-політичні перетворення в Україні: проблеми і перспективи. – Вид. «Юридична думка». – 2010.

2. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, 2001. – 356 с.

3. Шаповал В.М. Історія Основного Закону (конституційний процес в Україні у 1990 – 1996 роках) / Шаповал В.М., Корнєєв А.В. – Харків: Фоліо, 2011. – 111 с.

4. Мироненко О.М. Історія Конституції України / О.М. Миронець. – К. : Ін Юре, 1997. – 60 с. 5. Погорілко В.Ф. Конституційно-правові основи безпосередньої демократії в Україні / В.Ф. Погорілко //

Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001.

6. Ставнійчук М.І. Виступ на методологічному семінарі / М.І. Ставнійчук // Громадянське суспільство і держава в Україні: проблеми взаємодії. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004.

7. Офіційний вісник України. – 2011. – № 5. 8. Урядовий кур’єр. – 2012. – 1 лют. 9. Якою могла бути українська Конституція. Проекти громадянського суспільства / Школа політичної

аналітики при НаУКМА, Український незалежний центр політичних досліджень, Комітет виборців України: за заг. ред. Н.В.Линник. – К. : Лікей, 2008.

10. Конституція України. – Харків : Право, 2011. 11. Конституции государств Европы: в 3 т. – Т. 3. – М. : Изд-во Норма, 2001. 12. Материалы международной конференции: «Регламенты в парламентской практике», Пултуск, 8 – 11


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

24

мая 1994 г. – Варшава, 1995. 13. Керимов Д.А. Законодательная техника. Научно-методическое и учебное пособие / Д.А. Керимов. –

М. : Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1998. 14. Булаков О.Н. Двухпалатный парламент Российской Федерации / О.Н. Булаков. – СПб. : Изд.

«Юридический центр Пресс», 2003. 15. Источники права: общая теория права и государства: Учебник под ред. В.В. Лазарева. – М., 1994. 16. Исаков В. Подготовка и принятие законов в правовом государстве / В. Исаков // Российская юстиция.

– 1997. – № 7. 17. Лінецький С.В. Законотворчість: Коментар до Регламенту Верховної Ради України. Частина І. /

Лінецький С.В., Крижанівський В.П. – К. : «К. І. С.», 2008. 18. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10 лютого 2010 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 2010. – № 14 – 15, № 16 – 17. – Ст. 133. 19. Нікулін О. Співпраця народних депутатів України, комітетів Верховної Ради України та

громадськості як додатковий ресурс поліпшення якості проектів законодавчих актів / О. Нікулін // Матеріали круглого столу «Розширення доступу громадян до законодавчого процесу». – К. : Парламентське видавництво. – 2006.

* Погорєлова Алла Іванівна – кандидат філософських наук, доцент, головний консультант

Інституту законодавства Верховної Ради України.

УДК 340 Оксана Щербанюк * ДОКТРИНА НАРОДНОГО ВЕРХОВЕНСТВА В ПЕРІОДИ НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСІВ

У статті в історичному ракурсі узагальнено наявні в джерелах погляди мислителів Нового та

Новітнього часів на доктрину народного верховенства та проаналізовано її генезу. Ключові слова: народний суверенітет, доктрина народного верховенства, суверенітет народу

конституційне право, принцип невідчужуваності народного суверенітету. Щербанюк О. В. Доктрина народного верховенства в период Нового и Новейшего времени. В статье в историческом ракурсе обобщенно имеющиеся в источниках взгляды мыслителей Нового и

Новейшего времен на доктрину народного верховенства и проанализирован ее генезис. Ключевые слова: народный суверенитет, доктрина народного верховенства, суверенитет народа

конституционное право, принцип неотчуждаемости народного суверенитета. Shcherbanyuk О. V. Doctrine of National Supremacy in the Period of New and the Newest Time. In the article in the historical foreshortening generalized present in works of thinkers of New and Newest times

to the doctrine of national supremacy and its genesis is analysed. Keywords: national sovereignty, doctrine of national supremacy, principle of inalienability of national

sovereignty. За останні століття політична ідея народного суверенітету перетворилася в правову доктрину,

конституційний принцип, одержала нове змістовне навантаження, змінилась за своєю правовою суттю, змінила правове значення, одержала нову інтерпретацію.

Основою сучасної доктрини народного суверенітету є вчення філософів минулого, доповнене і модернізоване вченими-юристами. Еволюція головних доктринальних положень на їх характерні риси на основних етапах розвитку суспільства з урахуванням національних особливостей певною мірою досліджені як у роботах, присвячених окремим питанням, так і в працях загально філософського характеру [1]. При цьому звертається увага на об’єктивну реальність існування декількох концепцій народного суверенітету. Труднощі реалізації доктрини народного суверенітету зумовлені відсутністю офіційно затверджених (прийнятих) на державному рівні національних доктрин і концепцій побудови та подальшого розвитку моделей держави, закріплених національними конституціями[2]. Виходячи з цього, основною метою статті є проведення історико-правового аналізу становлення й розвитку доктрини народного суверенітету.

Період Нового часу називають останнім етапом передісторії конституціоналізму [3, с. 22]. Як слушно зазначає А. Крусян, незважаючи на те, що національні правові системи європейських держав цього історичного періоду в основному характеризуються формуванням абсолютизму і зміцненням абсолютної влади монархів, ідеї конституційно-демократичного характеру яскраво відображалися в судженнях, теоріях мислителів цього часу. Так, розумність і необхідність обмеження публічної влади правом обґрунтовував у своїх працях Н.Макіавеллі [3, с. 22]. Мета виправдовує засоби – ось девіз, якому повинна відповідати державна політика для досягнення публічних завдань відповідно до Макіавеллі. Тому вже в період Відродження виникає ідея абсолютної державної влади, так званого абсолютного монархічного суверенітету, яка не була відома


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

25

середньовіччю. Історичні умови того часу були такими, що влада, яка здійснювалася суверенною державою на

батьківщині Ж.Бодена, у Франції, практично персоніфікувалася в особі монарха. Людовик ХІV прямо ототожнює себе з народом та державою (l’etat c’est moi). Водночас розвивається вчення про божественний характер королівської влади, яке знайшло прихильників в особі Боссюета (La politique tiree des propres paroles ed l’Ecrituer sainte). А в 1770 році в едикті Людовика ХV були введені в правову форму принципи абсолютної монархічної влади, що позначилось на суспільно-політичному житті країни. Саме тому суверенітет протягом тривалого часу приписувався монарху, який розглядався як єдиний спаситель народу від міжуособних феодальних війн. Розглядаючи становлення понять суверенітету та народного суверенітету, зокрема, необхідно враховувати, що процес посилення влади монарха логічно був пов’язаний з ідеєю єдності підпорядкованого суверену народу, іншими словами – з ідеєю, що народ, об’єднаний в державі, потребує суверенної влади [4].

Доктрина народного верховенства, формувалась у ХV ст. в умовах посилених монархічних засад в державному житті, коли водночас перевага віддавалась розвитку протилежної за змістом ідеї монархічного суверенітету, і характеризувалась зловживанням монархічною владою та релігійними утисками. З ХVI ст. поняття «суверен» застосовується винятково до короля, як носія вищої влади в державі. Але в спеціальному значенні термін «суверен», на думку М.П.Палієнка, застосовується в той історичний період до носіїв територіальної влади, яким належали найголовніші права державної влади в її середньовічній патримоніальній формі над населенням відповідної території, тобто територіальне верховенство. В умовах боротьби та змагання різних владних сил виникла ідея наділення правом верховенства монарха, який очолював ці утворення [5, с. 11 – 12].

Саме тоді Ж.Боден у «Шести книгах про державу» (в оригіналі – «Шість книг про республіку») захищав ці принципи та сформулював своє відоме вчення про суверенітет як абсолютну, вищу та незалежну владу, яка є невід’ємним атрибутом держави. Він визначив державу як суб’єкта, що володіє суверенітетом, тобто «абсолютною, не пов’язану жодними законами владою над підданими». Характерно, що конструкція Ж.Бодена означала лише незв’язаність держави жодною іншою владою, однак це не означало незв’язаність держави певними правилами. Ж.Боден не допускав можливості свавілля зі сторони держави. Навпаки, запровадження поняття суверенітету було спрямоване проти множинності влади та ознаменувало перемогу однієї влади над іншими, які також претендували на верховенство в межах однієї території. За допомогою загального поняття суверенітету Ж.Боден виділяв і форми держави: «якщо суверенітет має в своєму розпорядженні тільки один Государ – ми назвемо Державу Монархією. Якщо весь народ бере участь у реалізації суверенітету, ми назвемо її народною державою, якщо тільки менша частина народу – вважатимемо її державою аристократичною»[6]. У Франції вчення про суверенітет Ж.Бодена у ХVІІ столітті розвивають Луазо та Лебре, в Німеччині – Рейнкінг, Алтузій, Гроццій, Гоббс, Пуфендорф та інші. Їх праці наповнені посиланнями на Бодена та цитатами з його творів.

У 1603 році відомою працею в історії вчень про суверенітет стала «Політика» кальвініста І. Алтузія, спрямована проти вчень про абсолютний суверенітет. Автор розвиває думки французьких противників абсолютизму ХVI ст.. та виходить з принципу договірного походження держави та влади монарха, з цього виводить принцип невідчужуваного народного суверенітету та право народу на активний опір монарху, який порушив договір з народом. «Монарх, який порушив умови договору з народом, втрачає божественний авторитет своєї влади, і народ, повалюючи його, виконує лише волю Бога»[7, с. 94]. «Вищу владу» Алтузій називає «власністю народу як цілого, і ніхто не може претендувати на неї як окрема особа. Сама природа цієї вищої політичної влади виключає можливість розпорядження нею з боку будь-кого одного» [8, с. 689, 692, 694]. Алтузій розвинув принцип невідчуджуваності народного суверенітету, заснованого на суспільному договорі. Німецький публіцист називає атрибути суверенітету, вказані Боденом: неподільність, невідчужуваність, первинність та постійність верховної влади, але приписує суверенітет винятково народу. І.Алтузій у своєму вченні про народний суверенітет, на відміну від вчення Бодена, з’ясував основу суверенітету народу. Він зазначає, що суверенітет не є абсолютною владою, суверенна влада ґрунтується на договорі про владу з народом. Народ переносить на виборну посадову особу здійснення верховної влади, але ця влада є обмеженою божественним та природним правом і законами держави. Народ зобов’язаний до того часу, поки договір виконується іншою стороною. Ця ідея стала провідною у наступних вченнях про природнє право. Тому, досліджуючи ці питання А.Крусян прийшла до висновку, що І. Алтузій був першим і непохитним поборником народного суверенітету, сповідав ідеї федерального устрою держави, виборності органів держави (зокрема виборних посадових осіб – ефорів) [3, с. 24]. Окрім цього, варто відзначити, що Алтузій є попередником, «вчителем» Ж.Ж.Руссо, ідеї якого є багато в чому подібними. Слід відмітити, що І.Алтузій, на відміну від Бодена, наблизився до ідеї, що суб’єктом, носієм суверенної влади є сама держава, однак не з’ясовує цю проблему, через постійне змішування держави з народом, як колективною сукупністю громадян.

У працях Т.Гоббса, написаних більше ніж через століття після робот Ж.Бодена та І. Алтузія, держава уже розглядалась як результат договору між людьми, як прояв дії «природного закону», який завершує додержавний період, коли була природною «війна всіх проти всіх», в поняття суверенітету були внесені елементи демократії. Саме Т.Гоббс, можна стверджувати, визначив засади народного суверенітету, або, суверенітету народу. Саме суверенітет народу, за Гоббсом, є основою правомірності існування в державі влади як інституту, похідного від народу. Таким чином, Гоббс започаткував виведення державної влади із


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

26

суверенітету народу, тобто розгляду суверенітету як джерела або, підстави будь-якої державної влади. Звідси вже логічно виводилась думка, що державна влада не може бути необмеженою. Вона має своєю межею спокій об’єднаних державою громадян.

Концепція «суспільного договору» Ж.-Ж. Руссо [9] виходить з того, що відносини між державою та підлеглими їй суб’єктами грунтуються на угоді, якуу жодна із сторін не може змінювати без згоди іншої, при цьому роль держави зводиться до представництва загальної волі, що має обов’язкову силу для всіх членів суспільства. Суверенітет же належить тільки народові як колективному суб’єкту. Так, відомий український мислитель Яків Козельський (1728 – 1764), виходячи з теорії суспільного договору, стверджував, що завдяки йому людина здобуває громадянську волю і власність, а замість натуральної рівності – «рівність моральну, і на підставі закону, будучи не рівною силою і розумом іншому, робиться йому рівною за договором і по праву» [10]. Його ідеї грунтуються на рівності всіх перед законом та взаємній відповідальності влади і членів суспільства за дотримання умов договору.

Суверенітет, на думку Г.Гегеля, за словами М.І. Палієнка, це «ідеальність» держави, ідея органічної єдності всіх моментів держави та представляє собою суб’єктивність, індивідуальність держави, самовизначення волі, якій належить найвище рішення. Це ідеальна єдність, особа держави, яка реалізується в єдиній фізичній особі та волі монарха [7]. Тобто, основну увагу в своїх дослідженнях Гегель приділяв державному суверенітету, однак не залишив осторонь і концепцію «народного суверенітету». У свою чергу, Е.Поздняков говорить, що основна ідея Г.Гегеля про народний суверенітет полягала в тому, що народ є по відношенню до зовнішнього середовища самостійним та спирається на власну державу, як, наприклад, народ Англії [11, с. 151]. Але в новітній час про «народний суверенітет», зазначає Г. Гегель, стали говорити як про протилежний існуючому у верховній владі суверенітету. «Народ, – підводить підсумок філософ, – без свого монарха, є масою, яка не є державою та не володіє суверенітетом, судами, станами». Іншими словами, суверенітетом володіє лише державно організований народ або суспільство. Але і в цьому випадку суверенітет втілений в тому органі, який виражає спільні інтереси суспільства чи народу, – таким же органом є верховна влада держави, незалежно від форми, в якій вона представлена, – чи в формі монархії, аристократії або ж демократії.

На початку ХХ ст. зміна політичних, економічних, соціальних умов життя країн зумовила появу нових поглядів на ідею народного суверенітету. На той час, дуже важливим було, що такий відомий вчений-юрист як Г.Єллінек, визнає приоритет державного суверенітету і визначає суверенітет як важливу складову конституціоналізму,який завжди пов’язаний з обмеженням державної влади.

Еволюція розвитку категорії «народного суверенітету» Г.Кельзена базується на засадах юридичної логіки. Він вважав, що з часів Бодена політичне значення доктрини суверенітету зрозуміле для всіх, хто з нею знайомий. Але, на думку Г.Кельзена, паралельно політичному аспекту в концепції суверенітету присутній і аспект правовий, який повинен стати предметом дослідження юридичної науки [11, с. 155]. Так, Е.Поздняков вважає, що Г.Кельзен свою концепцію спрямовує проти Г.Єллінека, головним чином проти того, що теорія суверенітету втратила своє значення та має обмежені історичні рамки. На його думку, що через те, що концепція суверенітету була визнана і розроблена юридичною і політичною наукою порівняно пізно (ХVI ст.), вона не стає, по-перше, менш істинною, по-друге, даний факт не означає, що суверенітет як явище не існував раніше, до ХVI ст., тобто до визнання його наукою: він існував і діяв на практиці в стародавніх Греції, Єгипті, Римі точно так само як він існує і діє в сучасній Європі; не називаючи його, стародавні держави вели себе відповідно до принципу народного суверенітету. Вчення Г.Кельзена приводить до висновку, що суверенітет держави ідентичний суверенітету права.

Таким чином, доктрина народного суверенітету в своєму історичному розвитку спиралася на визнанні приоритету верховної влади, незалежності та неподільності вищої волі держави. Саме у зв’язку з цим доктрина суверенітету зі свого виникнення по суті виступала як теорія політики, теорія влади. В залежності від належності мислителів до тієї чи іншої наукової школи, суверенітет пов’язувався або з однією особою (у монархіях), або з групою осіб (в аристократіях), або з більшістю народу (в демократіях). Існуючі на той час вчення про суверенітет були спрямовані на визнання влади народу, віддаючи переваг теорії природного права з тієї точки зору, що суверенітет належить народу (нації). Не дивлячись на деякі відмінності між ними, ці погляди про суверенітет можна віднести до моністичних, оскільки він визнається єдиним і неподільним [11, с. 139]. Про це свідчить проведений аналіз еволюції формування поглядів філософів, політиків, юристів, який був проведений яскравим представником історичної школи права М.І.Палієнком, який у 1903 році видав ґрунтовну працю «Суверенітет. Історичний розвиток ідеї суверенітету та її правове значення»[7].

Методологічний підхід до історичного розвитку доктрини народного суверенітету визначив необхідність формулювання таких висновків.

У становленні доктрини народного суверенітету можна виділити, по-перше, природничо-правові теорії суверенітету, у рамках яких знайшли відображення обґрунтування з позицій природничого права у вченнях Ж.Бодена, Т.Гоббса, Ж.Ж.Руссо та ін. При досить різноманітних підходах мислителі виходили з двох позицій: з факту існування суспільства; існування влади, яка забезпечує досягнення єдиних завдань суспільства. У зв’язку з вирішенням питання, кому належить суверенітет, теорія природничого права, розділилась на два напрямки – школу, яка відстоювала «народний суверенітет», і школу, яка виступала за «суверенітет правителя», з опосередкованим напрямком «подвійного суверенітету». У контексті вказаних політичних теорій


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

27

суверенітету «народ» і «правитель» розглядались як суперники. Вважалось, що кожна з цих сил, яка колись відстояла своє політичне право, претендувала на статус незалежної особи, і тим самим могла визнаватись носієм суверенітету. При цьому одні теорії (І.Алтузій та ін.) це право повністю віддавали народу, інші (Боден, Гоббс) – правителю. По-друге, за тих часів найбільш поширеною була теорія абсолютного суверенітету Ж.Бодена. Природа верховенства, яка міститься в ідеї суверенітету, була розвинена Боденом на підставі глибокого аналізу досвіду державної діяльності та підкріплена прикладами. Зважаючи на цю обставину, слід відмітити, Ж.Боден підкреслював, що суверенітет притаманний тому, хто творить закони, а тому народ має бути активно залучений до процесу законотворення. По-третє, доктрина народного суверенітету у змістовному розумінні отримала розвиток в дослідженнях Гегеля, Л. Дюгі, Г.Єллінека, Г.Кельзена.

Сучасна політико-правова думка виходить з того, що держава може вважатись суверенною тільки тоді, коли вона реалізує волю народу і коли її система управління є демократичною. Цей фактор має принципове значення. Якщо держава не підтримується демократично організованим суспільством, то вона не може бути визнана суверенною в тому значенні, що вона не є носієм суверенітету народу, який виражається в праві самостійно визначати своє майбутнє, свою долю. Хоча суверенною може бути визнана тільки держава демократична, ця держава певним чином в загальних інтересах може і, більш того, зобов’язана регулювати суспільні відносини, включаючи відносини між громадянами, і в силу цього обмежувати свободу дії окремих юридичних і фізичних осіб, які заважають демократичному розвитку суспільства та порушують права громадян [5, с. 12 – 15].

Сучасна наукова політико-правова думка віддає все більшу перевагу народному суверенітету, який в конституційному праві уособлюється з владою народу.

Отже, в сучасних умовах доктрина народного суверенітету базується на таких фундаментальних засадах: а) суб’єктом публічної влади, як державної, так і недержавної, виступає народ як сукупність всього населення країни; б) об’єктом суверенної влади народу можуть бути всі ті суспільні відносини, які складають суспільний інтерес в масштабі всієї країни. Ця особливість свідчить про повноту суверенної влади народу; в) суверенітету влади народу властиве верховенство, коли народ виступає як єдине ціле і є єдиним носієм публічної влади та вираженням верховної влади у всіх її формах та конкретних проявах.

Список використаних джерел: 1. Порфирьев А.И. Национальный суверенитет в правовой природе российского федерализма /

А.И. Порфирьев. – М. : Книгодел, 2009. – 296 с.; Суверенитет. Трансформация понятий и практик: монография / Под ред. М.В. Ильина, И.В. Кудряшовой; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД России, каф. сравнит. политологии. – М. : МГИМО-Университет, 2008. – 288 с.; Суверенитет: Сб. / Сост. Н. Гараджа. – М., 2006; Авакьян С. Точка отсчета – народ. Понятия «суверенитет» и «демократия» соединит воедино только подлинное народовластие / С. Авакьян // Российская газета. – 2006. – 28 окт.; Лебедев В. Идея суверенной демократии на политическом горизонте России / Лебедев В., Киреев В. // Российская газета. – 2007. – 11 апр.; Джагарян А.А. Концепция суверенной демократии в конституционном измерении / А.А. Джагарян // Суверенная демократия в конституционно-правовом измерении. Сб. статей и материалов / Сост. С.Е. Заславский. – М., 2007. – С. 115 – 148; Тодика О.Ю. Народовластие в условиях глобализации: Монография / Под ред. А.В. Петришина, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН Украины. – Харьков: Право, 2005. – 336 с.

2. Бринцев В.Д. Стандарти правової держави: втілення у національну модель організаційного забезпечення судової влади: монографія / В.Д. Бринцев. – Х. : Право, 2010. – С. 17.

3. Сучасний український конституціоналізм: монографія / А.Р. Крусян. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 22.

4. Безуглов А.А. Конституционное право Россиии. В трех томах / Безуглов А.А., Солдатов С.А. – Т. 1. – М. : Профобразование, 2001. – С. 278 – 279.

5. Крылов Б.С. Понятие суверенитета. Суверенитет государства и суверенитет народа / Б.С. Крылов // Проблемы суверенитета в Российской Федерации. – М., 1994. – С. 11 – 12.

6. Боден Ж. Шесть книг о государстве / Жан Боден // Антология мировой правовой мысли. – М. : Мысль, 1999. – Т. 2. – 830 с.

7. Палиенко Н.И. Суверенитет: Историческое развитие идеи суверенитета и ее правовое значение / Н.И. Палиенко. – Ярославль : Тип. Губ. Правл., 1903.

8. Алтузий И. Политика (1603 г.) / И. Алтузий // Антология мировой правовой мысли. – М. : Мысль, 1999. – Т. 2. – 830 с.

9. Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре или Принципы политического права // Руссо Ж.Ж. Трактаты. – М. : Наука, 1969. – 703 с.

10. Козельский Я.П. Философские предложения / Я.П. Козельский // Русская философия собственности (ХVII – XX вв.). – СПб., 1993. – 510 с.

11. Поздняков Э.А. Философия государства и права / Э.А. Поздняков. – М., 1995. * Щербанюк Оксана Володимирівна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри

конституційного, адміністративного і фінансового права Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

28

Конституційне право УДК 342.739/342.76 Оксана Клименко *

ПОВНОВАЖЕННЯ ОРГАНІВ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ СТОСОВНО ПРИМУСОВОГО ВІДЧУЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ

ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ В СУСПІЛЬНИХ ІНТЕРЕСАХ В аспекті вивчення проблеми розвитку в Україні інституту примусового відчуження об’єктів права

приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, потребують дослідження питання щодо участі окремих суб’єктів державного та місцевого управління у відносинах, які опосередковують цей правовий інститут. Стаття присвячена аналізу повноважень органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у таких суспільних відносинах із погляду вивчення інституційно-конституційної системи забезпечення конституційного розвитку зазначеного правового інституту.

Ключові слова: органи Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування; примусове відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю; делеговані державні повноваження.

Клименко О. М. Полномочия органов Автономной Республики Крым и органов местного

самоуправления относительно принудительного отчуждения объектов частной собственности в общественных интересах.

В аспекте изучения проблемы развития в Украине института принудительного отчуждения объектов права частной собственности, обусловленного общественной необходимостью, требуют исследования вопросы участия отдельных субъектов государственного и местного управления в отношениях, которые опосредствуют этот правовой институт. Статья посвящена анализу полномочий органов Автономной Республики Крым и органов местного самоуправления в таких общественных отношениях с точки зрения изучения институционально-конституционной системы обеспечения конституционного развития указаного правового института.

Ключевые слова: органы Автономной Республики Крым; органы местного самоуправления; принудительное отчуждение объектов права частной собственности, обусловленного общественной необходимостью; делегированные государственные полномочия.

Klymenko O. M. Autonomous Republic of Crimea and Local Government Bodies Authority in Expropriation

of Private Property Objects for the Benefit of Society. Investigating the development of the institute of private property objects expropriation for the benefit of society

it is necessary to examine the participation of state and local government subjects in relations connected with this legal institute. The article is dedicated to the analysis of the authority of the Autonomous Republic of Crimea and local government bodies in these social relations from the perspective of institutional and constitutional system of the constitutional development support of this legal institute.

Keywords: Autonomous Republic of Crimea bodies, local government bodies, expropriation of private property objects for the benefit of society, public authority delegation.

Проблема розвитку в Україні інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності,

зумовленого суспільною необхідністю, є однією з найбільш складних у науковому плані та потребує комплексного вивчення. Зокрема, на увагу заслуговують питання щодо участі в суспільних відносинах із приводу примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також їхньої ролі в інституційно-конституційній системі суб’єктів владних повноважень щодо забезпечення розвитку цього правового інституту відповідно до конституційних засад.

Ця стаття присвячена аналізу повноважень органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у відносинах стосовно примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, з погляду вивчення інституційно-конституційної системи забезпечення конституційного розвитку цього правового інституту.

Аналіз законодавства України вказує, що до кола суб’єктів, які можуть виступати учасниками відносин із приводу примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, належать органи Автономної Республіки Крим (далі – АРК) та органи місцевого самоврядування, з діяльністю яких пов’язане здійснення влади на відповідному регіональному та місцевому рівні.

Особливості конституційно-правового статусу цих суб’єктів зумовлюють особливості їхньої участі в таких правовідносинах, в яких вони можуть діяти як у загальносуспільних (загальнонаціональних) інтересах, так і в інтересах місцевого населення – відповідної територіальної громади. При цьому, діючи в межах своїх повноважень, вони здійснюють функції: оборонну (щодо забезпечення національної безпеки й оборони); економічну (розвиток національної економіки або регіонального (муніципального) господарсько-економічного


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

29

комплексу); соціальну (розвиток соціальної інфраструктури), екологічну (забезпечення безпечного навколишнього природного середовища, природокористування), культурну (охорона культурних пам’яток) тощо, – які включають як власні функції органів регіональної (щодо автономії) та місцевої влади, так і делеговані їм державні функції.

Правовий статус АРК визначений Конституцією України. Важливою його особливістю є те, що ця автономія має власну Конституцію [1, с. 55], затверджену Законом України вiд 23 грудня 1998 р. [2]. АРК є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134 Основного Закону, ч. 1 ст. 1 Конституції АРК). Повноважними органами автономії є її Верховна Рада – представницький орган та Рада міністрів – виконавчий орган (ст. 136 Конституції України, ч. 3 ст. 1 Конституції АРК). Правовий статус цих органів врегульовано Конституцією АРК, законами України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10 лютого 1998 р. [3], «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим» вiд 16 червня 2011 р. [4].

До повноважень Верховної Ради АРК, зокрема тих, що можуть стосуватися заходів примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, віднесено: ініціювання введення надзвичайного стану і встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в автономії або окремих її місцевостях у випадках, передбачених законодавством України; вирішення в межах повноважень, наданих АРК Конституцією і законами України, питань, що стосуються земельних відносин; прийняття відповідно до законів України рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду АРК та інших територій, які підлягають особливій охороні, про оголошення природних та інших об’єктів, що мають історичну, культурну, екологічну або наукову цінність, пам’ятками історії або культури, які охороняються законом (пункти 27, 31, 35 ч. 2 ст. 26 Конституції АРК, пункти 28, 32, 38 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим»).

Згідно з ч. 1 ст. 35 Конституції АРК Рада міністрів автономії як орган виконавчої влади АРК самостійно здійснює виконавчі функції і повноваження з питань, віднесених до відання автономії Конституцією України, Конституцією АРК і законами України. До її повноважень Законом України «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим» віднесено і такі, що можуть бути пов’язані з застосуванням заходів примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, як-то: забезпечення охорони пам’яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання; забезпечення належного захисту та утримання об’єктів археологічної спадщини на території регіону (пункти 10, 11 ч. 1 ст. 27); організація роботи з ліквідації екологічних наслідків аварій, залучення до її проведення підприємств, установ, організацій і громадян; внесення в установленому порядку пропозицій щодо оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду об’єктами загальнодержавного, місцевого значення (пункти 3, 7 ч. 1 ст. 29); здійснення передбачених законодавством заходів, пов’язаних із підтриманням у них громадського порядку, рятуванням життя людей, захистом їх здоров’я і прав, збереженням матеріальних цінностей, залучення у разі потреби до здійснення зазначених заходів підприємств, установ, організацій, населення (п. 5 ч. 1 ст. 32); внесення власникам майна підприємств, установ та організацій, що має важливе значення для задоволення потреб автономії, пропозицій щодо його передачі до складу майна, що належить АРК (п. 4 ч. 1 ст. 35).

Досліджуючи специфіку правового регулювання взаємовідносин органів державної влади України з органами АРК в умовах воєнного та надзвичайного стану, В. І. Кичун слушно відзначає наявність ознак субординації у взаємодії органів державної влади та органів управління автономії, на що, зокрема, вказує порядок прийняття Президентом рішення про введення на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці спеціального правового режиму та затвердження його Верховною Радою України [5, с. 12, 13].

Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЗК України Верховна Рада АРК і Рада міністрів АРК є суб’єктами погодження питань, пов’язаних з викупом земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності.

Комплексно аналізуючи структуру правовідносин, що виникають із приводу примусового відчуження об’єктів приватної власності в суспільних інтересах за участю відповідних самоврядних регіональних і місцевих органів, дотримуємося думки, що залежно від змісту і характеру суспільного інтересу, на забезпечення якого спрямовуються ці заходи, участь зазначених органів у структурі таких правовідносин може бути як самостійною, так і мати ознаки державного представництва, а відповідно – субординації та підпорядкування, що є характерним для системи державного управління.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» вiд 21 травня 1997 р. [6] визначено повноваження органів місцевого самоврядування у різних сферах суспільних відносин. Серед них є такі, здійснення яких у суспільних інтересах може передбачати застосування заходів примусового відчуження об’єктів права приватної власності. До власних (самоврядних) повноважень таких органів, зокрема, належать: прийняття рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об’єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам’ятками природи, історії або культури, які охороняються законом (п. а (3) ч. 1 ст. 33). До делегованих державних повноважень цим Законом, крім іншого, віднесено: організацію охорони пам’яток історії і культури, архітектури та містобудування, природних заповідників тощо (п. б (5) ч. 1 ст. 31); вжиття необхідних заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, залучення в установленому законом


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

30

порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення (п. б (6) ч. 1 ст. 33); організація й участь у здійсненні заходів, пов’язаних з мобілізацією та цивільною обороною, на відповідній території (п. 3 ч. 1 ст. 36).

Згідно з ч. 1 ст. 151 ЗК України органи місцевого самоврядування є суб’єктами погодження питань, пов’язаних з викупом земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності.

Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» органи місцевого самоврядування визначено компетентними приймати рішення щодо примусового викупу земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, для суспільних потреб (ст. 9), а також звертатися до адміністративного суду з позовом про примусове відчуження таких об’єктів у суспільних інтересах виключно для цілей розміщення: об’єктів національної безпеки і оборони; лінійних об’єктів та об’єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об’єктів, необхідних для їх експлуатації; об’єктів, пов’язаних із видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення; об’єктів природно-заповідного фонду; кладовищ (ст. 15).

Так само як і органи управління АРК, органи місцевого самоврядування наділені законодавством повноваженнями щодо надання пропозицій Кабінету Міністрів України для внесення ним Президентові України подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації (частини 1, 2 ст. 6 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»).

Вони є суб’єктами повноважень щодо запровадження певних заходів, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, у тому числі примусового вилучення (відчуження) об’єктів права приватної власності, в умовах воєнного та надзвичайного стану (п. 3 ч. 1 ст. 15 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», п. 6 ч. 1, ч. 2 ст. 17).

Аналізуючи суть даних повноважень, дотримуємося позиції вчених, котрі природу функцій органів місцевої влади оцінюють як похідну від функцій територіальних громад [7, с. 425 – 426], що пов’язані з необхідністю вирішення питань місцевого значення. Водночас застосування заходів примусового відчуження об’єктів права приватної власності для забезпечення спільних потреб певної місцевої громади не є, на наш погляд, власне питанням місцевого значення, оскільки апелює до загального правопорядку в сфері відносин права приватної власності, що ґрунтується на засадах його непорушності та гарантується державою. Отже, примусове відчуження приватної власності вимагає легалізації з боку держави та забезпечується нею за умови обґрунтованої та доведеної суспільної необхідності, у тому числі у випадках, коли очікуваний соціально-економічний ефект від таких заходів має переважне значення лише для окремого регіону чи місцевої спільноти. Наведене дає підстави стверджувати, що повноваження органів регіонального управління та органів місцевого самоврядування щодо запровадження заходів примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах мають ознаки делегованих державних повноважень. На це, зокрема, вказує положення ч. 3 ст. 353 ЦК України, згідно з яким реквізоване майно переходить у власність держави.

Підтвердженням такої позиції може слугувати прийняте відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про вилучення, надання у постійне користування і в оренду земельних ділянок для суспільних та інших потреб, погодження місць розташування об’єктів і зміну цільового призначення земель» вiд 26 квітня 2007 р. № 681 рішення Донецької обласної ради № 5/11-285 «Про викуп земельних ділянок для суспільних потреб» щодо викупу земельних ділянок загальною площею 44,7216 га, які знаходяться у приватній власності громадян і розташовані на території Спартаківської сільської ради Ясинуватського району, у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, для будівництва нової злітно-посадкової смуги комунального підприємства «Міжнародний аеропорт Донецьк» [8].

Узагальнюючи викладене, слід звернути увагу на те, що функціональні властивості інституційно-конституційної системи забезпечення примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах проявляються у взаємодії органів, що входять до її структури, що є характерним для інституційної системи. Водночас організаційно-конституційна єдність таких органів полягає в узгодженості дій при чіткому розмежуванні їхньої компетенції відповідно до конституційної моделі примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах.

Таким чином, визначені Конституцією України державні інститути та органи місцевого самоврядування, що функціонально забезпечують розвиток примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, організаційно об’єднані конституційно-правовим режимом здійснення державно-владних функцій та утворюють інституційно-конституційну систему, спрямовану на дотримання балансу публічних і приватних інтересів у разі визнання об’єктивної необхідності у проведенні таких заходів.

Список використаних джерел: 1. Бритченко С. П. Проблеми вдосконалення конституційного статусу Автономної Республіки Крим /

Бритченко С.П., Гончарук П.С., Данилюк Ю.В. // Проблеми законодавчого забезпечення пріоритетних сфер суспільних відносин (на основі аналізу законопроектів, включених до порядку денного шостої та сьомої сесій Верховної Ради України шостого скликання) / [заг. ред. В. М. Литвина]. – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2011. Т. 3. – 531 с. – С. 38–56.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

31

2. Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим : Закон України вiд 23 грудня 1998 р. № 350-XIV (зі змінами) // Офіційний вісник України. – 1999. – № 1. – С. 3.

3. Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим : Закон України від 10 лютого 1998 р. № 90/98-ВР (зі змінами) // Офіційний вісник України. – 1998. – № 8. – С. 6.

4. Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим : Закон України вiд 16 червня 2011 р. № 3530-VI // Офіційний вісник України. – 2011. – № 53. – С. 43.

5. Кичун В. І. Конституційно-правові основи взаємовідносин вищих органів влади України і Автономної Республіки Крим : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.02 / В. І. Кичун. – Х., 2001. – 20 с.

6. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України вiд 21 травня 1997 р. (зі змінами) // Офіційний вісник України. – 1997. – № 25. – С. 20.

7. Батанов О. В. Муніципальна влада в Україні: проблеми теорії та практики : монографія / О. В. Батанов ; [відп. ред. М. О. Баймуратов]. – К. : Вид. «Юридична думка», 2010. – 656 с.

8. Шестіріков В. В. Актуальні питання законодавчого врегулювання примусового припинення права приватної власності на земельні ділянки / В. В. Шестіріков // Актуальні питання цивільного та господарського права: Науково-практичний журнал. – 2009. – № 3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.journal.yurpayintel.com.ua/2009/3/article03/

* Клименко Оксана Михайлівна – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник,

завідувач сектору законопроектних робіт Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК 342.57 Юрій Мірошниченко * ДЕЯКІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ПРЕДСТАВНИЦЬКОГО

НАРОДОВЛАДДЯ В УКРАЇНІ

Обґрунтовуються концептуальні підходи до визначення юридичної природи, сутності суб’єктів представницького народовладдя в Україні.

Ключові слова: народовладдя, форми народовладдя, органи державної влади; органи місцевого самоврядування, суб’єкти представницького народовладдя.

Мірошниченко Ю. Р. Некоторые концептуальные подходы к определению субъектов

представительного народовластия в Украине. Обосновываются концептуальные подходы к определению юридической природы, сущности субъектов

представительного народовластия в Украине. Ключевые слова: народовластие, формы народовластия, органы государственной власти; органы

местного самоуправления, субъекты представительного народовластия. Miroshnychenko Yu. R. Certain Conceptual Approaches to Defining of the Subjects of the Representative

Action Democracy in Ukraine. The article substantiates the conceptual approaches to defining of the juridical nature and the basic nature of

the subjects of the representative action democracy in Ukraine. Keywords: democracy, forms of democracy, bodies of the state power, bodies of the local self-government,

subject of the representative action democracy. Юридична природа народовладдя обумовлюється, як відомо, загальновизнаним конституційним

положенням, що міститься у ч. 2 ст. 5 Основного Закону, – народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно, і дві форми народовладдя – безпосередня та представницька (опосередкована) логічно випливають із вищезазначеної конституційної тези, так само як і висновок, згідно з яким представницька форма народовладдя реалізується «через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Однак така методологія підходу попри нібито її очевидну бездоганність, тягне за собою низку запитань. Скажімо, чи можна вважати органи державної влади та місцевого самоврядування суб’єктами представницького народовладдя? Чи всі суб’єкти, що здійснюють управління державними справами (державою), можуть бути віднесені до поняття «органи державної влади»? Чи можна до «органів» державної влади та, відповідно, до суб’єктів представницького народовладдя віднести посаду Президента України? Чи є суди суб’єктами представницького народовладдя? Яким чином і чому саме народ, а не, приміром, відповідні територіальні громади здійснює свою владу через органи місцевого самоврядування? І, нарешті, органи місцевого самоврядування є представницькими органами територіальної громади чи всього Українського народу?

Постановка вищезазначених питань, проблемних, принаймні, в частині їхнього конституційно-правового обґрунтування, уявляється, з одного боку, дивною, зважаючи на достатньо глибоке дослідження цієї

http://www.journal.yurpayintel.com.ua/2009/3/article03/


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

32

проблематики в науковій літературі, а з іншого, – є показником того, що питання реалізації представницького народовладдя, його форм, видів, інструментів і способів, а також суб’єктів реалізації як цілісної концепції поки що не знайшли належного висвітлення.

Значення концептуального дослідження юридичної природи суб’єктів представницької форми народовладдя тяжко переоцінити зважаючи, насамперед, на важливість отримання задовільних відповідей на низку питань, які набули ознак комплексних, методологічних, а саме пошуку причин «відірваності влади від народу» й «ефективності управління державними справами» та шляхів їх розв’язання. Обґрунтування концепції представницького народовладдя має дати не лише розуміння причин виникнення багатьох проблем у цій сфері, а й суттєво вплинути на законодавче регулювання системи управління державою, забезпечити розуміння юридичної природи та основного призначення кожного державного органу, характеру його зв’язків з громадянами (виборцями) та їхнього впливу на процеси державотворення, сприйняття та розуміння державними службовцями свого місця та призначення в системі державної влади.

Відтак, завданням цієї статті є концептуальне обґрунтування основних наукових підходів щодо визначення юридичної природи, сутності суб’єктів представницького народовладдя в Україні.

Як відомо, в абзаці 6 пункту 4.2 Рішення Конституційного Суду України від 05 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 [1] зазначено, що «Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5)». Відповідно до п. 1 резолютивної частини цього Рішення, частини другої статті 5 Конституції України, згідно з якою «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», можна констатувати, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдуми, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України».

Виходячи з уже обґрунтованого висновку, згідно з яким народовладдя є формою управління державними справами, яке здійснюється громадянами як безпосередньо, так і через вільно обраних представників, маємо визначитись із питанням суб’єктного складу представницької форми народовладдя, вбачаючи в останніх лише «вільно обрані представники» чи всі «органи державної влади та місцевого самоврядування». У зв’язку з цим варто наголосити: ще у Конституції (Основному Законі) Української РСР 1978 року, що діяла (з певними змінами) на території незалежної України до 28 червня 1996 року, було зазначено (ст. 2), що «вся влада в Україні належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів» [2]. У Декларації про державний суверенітет України також передбачено, що «повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР» [3]. Оскільки у самій Декларації було зазначено, що вона «є основою для нової Конституції», то у розділі І «Засади конституційного ладу» Концепції нової Конституції України, яка була схвалена Постановою Верховної Ради Української РСР № 1213-ХІІ від 19 червня 1991 року [4], також було підтверджено, що «повновладдя народу здійснюється на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через депутатів, обраних до Верховної Ради Української РСР і місцевих Рад народних депутатів. Від імені всього народу України може виступати виключно Верховна Рада України». Таким чином, суб’єктний склад представницької форми народовладдя обмежувався виключно вільно обраними до Верховної та місцевих Рад депутатами (представниками). Така концептуальна основа повністю відповідала міжнародному розумінню представницької форми народовладдя. Так, зокрема, відповідно до статті 21 Загальної декларації прав людини «кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через посередництво вільно обраних представників» [5].

Відповідно до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість «брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників» [6].

Як бачимо, в обох міжнародних документах зазначається, що кожна людина (громадянин) має право брати участь в управлінні державними справами (своєю країною) саме «через посередництво (за посередництвом) вільно обраних представників». Зазначеним вичерпується, на наш погляд, суб’єктний склад представницької форми народовладдя.

Натомість, відомий вітчизняний учений-конституціоналіст В.М. Шаповал, який присвятив питанням безпосередньої та опосередкованої форм народовладдя два розділи своєї монографії – VIII і IX, зазначає, що «політичне представництво народу в теорії конституційного права не завжди ототожнюється винятково із сучасним виборним представництвом, котре за визначенням є народним представництвом. Існує також підхід, за яким представництво народу здійснюють усі державні органи й посадові особи, незалежно від способів формування і заміщення» [7, с. 304]. Автор, посилаючись, зокрема, на ч. 2 ст. 5 Конституції України, відмічає, що «цим приписом, по-перше, розмежовано безпосередню демократію і представницьку демократію і, по-друге, по суті визнано, що усі (а не тільки виборні) органи державної влади та органи місцевого самоврядування віднесені до «інструментів» народовладдя» [7, с. 305]. Таким чином, використовуючи термін «усі (а не тільки виборні)», В.М. Шаповал наголошує на факті віднесення в Основному Законі України усіх


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

33

органів державної влади до суб’єктів саме опосередкованого народовладдя. Уявляється доцільним, виходячи з вищенаведеного, наголосити на деяких суттєвих моментах: по-перше, у контексті наведеної вище цитати слова «не завжди ототожнюється» означають, що майже в

усіх випадках представницька форма ототожнюється саме з виборним представництвом; по-друге, словосполучення «існує також підхід» фактично засвідчує винятковість такої дослідницької

операції; по-третє, у розділі IX зазначеної монографії В.М. Шаповала, що присвячений представницькій

демократії, взагалі не йдеться про будь-які інші «органи держави», крім парламенту, як суб’єктів представницького народовладдя;

по-четверте, на думку науковця, «представницька демократія – це здійснення публічної (державної) влади, включно місцевого самоврядування, обраними представниками народу, котрі функціонують або колективно (колегіально) як органи, або індивідуально як посадові особи. Головними ознаками будь-якого представницького органу влади є саме колегіальність, а також виборність, що означає його формування шляхом загальних і звичайно прямих виборів» [7, с. 360].

Узагальнюючи, можна констатувати певну суперечливість, внутрішню неузгодженість авторської позиції В.М. Шаповала, адже, стверджуючи про «виборність» і «колегіальність» як головні ознаки будь-якого представницького органу, він вважає можливим здійснення функцій представництва «усіма (а не тільки виборними)» органами державної влади, а також – «обраними представниками народу, котрі функціонують… індивідуально як посадові особи».

У цьому зв’язку доречно звернутися, на наш погляд, до наукового доробку відомого російського конституціоналіста В.В. Маклакова, який зазначає, що «… уряд, будучи колегіальним органом, має ознаки, схожі з ознаками представницького органу, але не є таким, оскільки не має найважливішої якості останнього – виборності… Виборність створює для представницького органу незалежне положення… Кожен представницький орган розповсюджує дію своїх повноважень на певну територію. Тому на підставі цієї ознаки ці органи поділяються на центральні та місцеві. До центральних органів за загальним правилом відносяться парламенти, які з часу свого заснування пройшли тривалу та багатоманітну еволюцію» [8, с. 5].

У багатотомній вітчизняній юридичній енциклопедії під представницькими органами також розуміються «колективні постійно або періодично діючі виборні органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені правом представляти інтереси виборців». Ці органи «є основою представницької системи, виражають представницьке народовладдя, виступають формою втілення та здійснення народного суверенітету, а також влади народом… Кожний представницький орган поширює свої повноваження на певну територію. За цією ознакою представницькі органи поділяються на центральні та місцеві. Місцеві представницькі органи, в свою чергу, поділяються на власне місцеві (муніципальні) та регіональні. Центральним представницьким органом в Україні є Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в державі, який складається з народних депутатів України і діє від імені народу. До представницьких органів належать сільські, селищні, міські, районні у містах ради, які складаються з депутатів і представляють інтереси територіальних громад відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Регіональними представницькими органами є районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст. До представницьких органів також належать органи самоорганізації населення – будинкові, вуличні, квартальні комітети (ради) та інші органи, які утворюються за ініціативою жителів і з дозволу сільських, селищних, міських, районних у містах рад» [9, с. 63].

Погоджуючись у цілому із вищенаведеною структурою системи та сферою дії суб’єктів представницької форми народовладдя, уявляється доцільним доповнити компонентний склад системи ще одним видом народовладдя, назва якого – професійне самоврядування громадян. А це означає, що до загальної системи представницьких органів повинні бути включені також виборні органи професійного самоврядування. При цьому принципово важливим є питання не стільки нових видів (проявів) народовладдя, в тому числі представницького (опосередкованого), скільки сутність, ознаки та юридична природа відповідних представницьких органів в їхньому відношенні до носія та джерела влади в державі – Українського народу.

Відповідно, до основних сутнісних ознак інституту представництва, який має єдине джерело походження та спільну юридичну природу, можна віднести:

1) вільне обрання представника є природним правом кожної особи, у тому числі, виборця; 2) представник може діяти як від імені однієї фізичної (юридичної) особи, так і від імені групи осіб, у

тому числі колективу, спільноти, громади (певної кількості виборців); 3) представник діє в інтересах особи (осіб); 4) представник діє в межах повноважень, закріплених за його посадою у відповідних нормативних актах

або ж наданих йому у виданому дорученні; 5) представник представляє інтереси особи перед чітко визначеним (у більш-менш конкретній формі)

колом суб’єктів; 6) всі свої права (повноваження) представник отримує безпосередньо від довірителя, а отже представник

не може мати більше прав, ніж має довіритель; 7) представник і довіритель можуть одночасно і разом управляти справами довірителя для досягнення

поставленої цілі.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

34

Зазначені ознаки дозволять, на наш погляд, не лише ідентифікувати інститут представництва, а й системно підійти до розуміння проблем правового регулювання кожного із суб’єктів представницького народовладдя. На нашу думку, суб’єкти представницької форми народовладдя повинні в повній мірі відповідати визначеним вище ознакам загального для юридичної науки інституту представництва.

Дослідження загальних засад представницької форми народовладдя навряд чи можна вважати повним поза використанням поширеного у науковій літературі та юридичній практиці понять «первинне представництво» та «вторинне представництво». Так, зокрема, на думку Л.М. Шипілова, «система державної влади, яка отримує повноваження від Верховної Ради України та Президента України, належить до вторинного представництва, принаймні, за ознакою первинності волевиявлення народу. Про такі органи можна говорити як про квазіпредставницькі, адже тут наявне представництво, опосередковане попереднім представництвом. Саме момент цієї опосередкованості, коли первинний орган, отримавши владу безпосередньо від народу, частково переделеговує її окремим державним структурам, є характерною рисою вторинного народного представництва. Таким чином, вторинне представництво – здійснення державної влади народом через органи безпосередньо уповноважені на це вищим представницькими органами держави (органами первинного представництва)» [12, с. 142].

Допускаючи можливу наявність у сфері управління державними справами органів вторинного представництва, відносячи до цих суб’єктів посадових осіб, яких призначає (обирає) Верховна Рада України і Президент України, уявляється доцільним наголосити, що призначеними (обраними) особами не вичерпується апарат державних службовців. Тоді як говорити про «третинне» представництво, на нашу думку, не уявляється коректним, принаймні щодо первинного суб’єкта, носія і джерела влади в Україні – Українського народу.

Крім того, Верховна Рада України не уповноважена на створення будь-яких нових органів державної влади, яким би вона могла хоча б частково передати свої повноваження. Більш того, парламент діє виключно в межах повноважень, передбачених Конституцією України, де жодним чином не передбачено її право делегування своїх функцій будь-якому іншому, в тому числі і діючому, суб’єкту владних повноважень. Парламент має законодавче право шляхом прийняття відповідного закону визначити повноваження того чи іншого органу державної влади (звичайно, в межах Конституції), але не «делегувати» свої повноваження*.

У цілому, Конституція України не допускає (за винятком окремих, чітко виписаних на рівні закону випадків) делегування функцій в системі управління державними справами. Більш того, у деяких випадках це прямо заборонено Основним Законом. Скажімо, Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам (ч. 2 ст. 106); Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч. 1 ст. 124).

Взагалі термін «делегування» вживається в Основному Законі, крім наведених випадків, ще тричі: 1) місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм

відповідними районними чи обласними радами (ч. 6 ст. 118); йдеться, таким чином, про те, що ради як представницькі органи відповідних територіальних громад мають право делегувати виконання певних своїх функцій місцевим державним адміністраціям. Відповідно, чи можна вважати місцеві державні адміністрації суб’єктами (органами) вторинного представництва є питанням, що потребує подальшого дослідження;

2) місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують реалізацію делегованих відповідними радами повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 119);

3) законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження (ч. 2 ст. 138). На нашу думку, у цьому випадку термін «делеговані» вжито некоректно. Верховна Рада України навряд чи може «делегувати» законом до відання Автономної Республіки Крим якісь свої повноваження (як відомо, останній і єдиний закон про реальне «делегування» належних парламенту функцій було прийнято 18 листопада 1992 року за № 2796-XII). А от «надати нові повноваження» чи «наділити новими повноваженнями» – це поширена практика (ч. 1 ст. 140, ч. 1 та ч. 2 ст. 143). Крім того, у будь-якому разі зазначені формулювання є колізійними, суперечать ст. 134 Конституції України, де зазначено, що Автономна Республіка Крим вирішує питання, віднесені до її відання, «в межах повноважень, визначених Конституцією України». Відтак, можливість визначення законом нових, не передбачених Основним Законом, повноважень Автономної Республіки Крим є дискусійним питанням.

Водночас не підлягає сумніву та обставина, що вивчення тексту Конституції України на предмет виявлення відповідності основних потенційних суб’єктів представницького народовладдя сформульованим вище критеріям (юридичним ознакам) представництва дає багатий матеріал для подальших наукових розвідок.

* Делеговані функції, повноваження – функції, повноваження (права і обов’язки), що їх набуває певний суб’єкт

(орган чи посадова особа) шляхом передачі йому для виконання від іншого суб’єкта за власним рішенням останнього або на підставі норми закону. «Делегування» означає, як правило, передачу функцій, повноважень на певний час із збереженням у делегуючого суб’єкта права повернути їх до власного виконання. Водночас делегуючий суб’єкт набуває право контролю за станом і наслідками виконання делегованих функцій, повноважень; він може також фінансувати із власних коштів їх здійснення, передавати у користування необхідні для цього майнові об’єкти (визначення міститься в Указі Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в України» від 22 липня 1998 року № 810/98.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

35

Так, зокрема, цілком логічним у зазначеному контексті є питання про доцільність включення до змісту ч. 2 ст. 5 Основного Закону положення про те, що народ здійснює владу саме через всі органи державної влади, а не лише через «вільно обраних представників»? Невже Український народ обирає якихось інших представників, крім народних депутатів України і Президента України, а територіальна громада – інших представників, крім депутатів і голови місцевої ради? Невже працівники виконавчих комітетів відповідних рад депутатів мають представницькі мандати, виконуючи функції представників відповідних територіальних громад? Якщо з цим тяжко погодитися (хоча б тому, що відповідні органи не формуються шляхом прямих виборів), то так само викликає сумнів, принаймні, за аналогією, що всі органи державної влади та виконавчі органи місцевого самоврядування повинні вважатися суб’єктами представницької форми народовладдя.

Список використаних джерел: 1. Рішення Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади

народом) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg =v006p710-05.

2. Конституція Української РСР від 20 квітня 1978 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/888-09.

3. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР від 16 липня 1990 року № 55-ХІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/55-12.

4. Концепція нової Конституції України, схвалена Постановою Верховної Ради Української РСР від 19 червня 1991 року № 1213-ХІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1213-12.

5. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 995_015.

6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_043.

7. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія. – К.: Юридична фірма «Салком»; Юрінком Інтер, 2005. – 560 с.

8. Маклаков В.В. Парламент Франции: Перевод законодательных актов / РАН. ИНИОН. Центр социал. науч.-информ. исслед. Отд. правоведения; Отв. ред. Е.В. Алферова. – М., 2008. – (Сер.: Правоведение). – Ч. І: Национальное собрание. – 190 с.

9. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К., Вид-во «Українська енциклопедія імені М.П. Бажана», 1998. – Т. 5: П-С. – 2003. – 746 с.

10. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К., Вид-во «Українська енциклопедія імені М.П. Бажана», 1998. – Т. 2: Д-Й. – 1999. – 744 с.

11. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К., Вид-во «Українська енциклопедія імені М.П. Бажана», 1998. – Т. 3: К-М. – 2001. – 792 с.

12. Шипілов Л.М. Народовладдя як основа демократичної держави: Монографія / Л.М. Шипілов. – Харків: Видавництво «ФІНН», 2009. – 216 с.

* Мірошниченко Юрій Романович – кандидат політичних наук, доцент кафедри конституційного,

муніципального і міжнародного права юридичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна, народний депутат України.

УДК 342.723:347.451.031.3(477) Юлія Тищенко *

СУБ’ЄКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ В УКРАЇНІ: СИСТЕМА І ПОВНОВАЖЕННЯ

У статті проаналізовано систему та повноваження державних органів та органів місцевого

самоврядування, які здійснюють забезпечення прав споживачів в Україні, а також обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення їх діяльності.

Ключові слова: права споживачів, забезпечення прав споживачів, система державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення прав споживачів, повноваження державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення прав споживачів.

Тищенко Ю. В. Субъекты обеспечения прав потребителей в Украине: система и полномочия. В статье произведен анализ системы и полномочий государственных органов и органов местного

самоуправления, которые осуществляют обеспечение прав потребителей в Украине, а также обоснованы предложения по усовершенствованию их деятельности.

Ключевые слова: потребитель, права потребителей, обеспечение прав потребителей, система государственных органов и органов местного самоуправления в сфере обеспечения прав потребителей,

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/888-09

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/55-12

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1213

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_043


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

36

полномочия государственных органов и органов местного самоуправления в сфере обеспечения прав потребителей.

Tyshchenko Yи. V. Subjects of Providing of Rights for Consumers are in Ukraine: System and Plenary

Powers. In the article the analysis of the system and plenary powers of public organs is produced that organs of local

self-government, which carry out providing of rights for сonsumers in Ukraine, and also grounded suggestion on the improvement of their activity.

Keywords: сonsumer, rights for сonsumers, providing of rights for сonsumers, system of public organs and organs of local self-government in the sphere of providing of rights for сonsumers, authority of public organs and organs of local self-government in the sphere of providing of rights for сonsumers.

Для належного забезпечення прав споживачів важливим є наявність не лише ефективного

законодавства, а й відповідної системи державних органів та органів місцевого самоврядування, наділених певними повноваженнями у цій сфері. Нині в Україні створена і функціонує така система, що включає главу держави, парламент, органи виконавчої влади, прокуратуру, суди, органи місцевого самоврядування тощо.

Питання функціонування апарату держави та органів муніципальної влади досліджувалися науковцями або в широкому аспекті або розглядалися окремі інституції забезпечення прав споживачів. Водночас система і повноваження державних органів та органів місцевого самоврядування щодо забезпечення прав споживачів з позицій конституційного права не досліджувалася.

Тому завданням даної статті є здійснення конституційно-правового аналізу системи і повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що забезпечують права споживачів в Україні, та визначення напрямів вдосконалення роботи цих органів у зазначеній сфері.

Аналіз системи державних органів та органів місцевого самоврядування, що здійснюють забезпечення прав споживачів слід, на наш погляд, розпочати з Верховної Ради України, яка згідно з частиною першою статті 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади. Свою законодавчу функцію у сфері забезпечення прав споживачів парламент реалізує шляхом прийняття відповідних законів та постанов. За базою даних Верховної Ради України за роки незалежності України було прийнято понад 5 тисяч нормативно-правових документів, в яких вживається термін «споживач». У тому числі – 275 законів та 130 постанов Верховної Ради України.

Крім законодавчої, слід також відмітити контрольну функцію парламенту у сфері забезпечення прав споживачів.

Однією з основних форм парламентського контролю за дотриманням законодавства про права і свободи людини і громадянина, в тому числі і за правами споживачів, є діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Питанням захисту прав споживачів була приділена увага у Першій щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні», яку Уповноважений представила 28 листопада 2000 року на пленарному засіданні Верховної Ради України [1]. У цій Доповіді зверталася увага на наявні проблеми у сфері забезпечення прав споживачів. Проголошені права споживачів не завжди знаходять відповідне забезпечення на практиці. Недостатнім є контроль за виробництвом та збутом продукції та безвідповідальність за реалізацію неякісного товару без надання споживачеві відповідного документу, що підтверджував придбання тощо.

Іншою формою парламентського контролю за реалізацією Конституції та законів України є парламентські слухання.

Аналіз матеріалів парламентських слухань, проведених Верховною Радою України, на жаль, засвідчив, що законодавцями питанню забезпечення прав споживачів не було приділено належної уваги. Жодні парламентські слухання не були спеціально присвячені цій проблемі. Лише у Рекомендаціях парламентських слухань «П’ята річниця прийняття Конституції України. Права і свободи громадян України – сподівання і реальність», схвалених Постановою Верховної Ради України від 13 вересня 2001 року № 2692-III, парламенту рекомендується підвищити економічну ефективність та стимулювати юридичними засобами підприємницьку діяльність громадян, яка не заборонена законом, захистивши при цьому права споживачів, а уряду – посилити контроль за якістю харчових продуктів і вчасно надавати інформацію про стан довкілля та загрозу для здоров’я людини; не допускати подальшого необґрунтованого підвищення житлово-комунальних тарифів та забезпечити формування гнучкого механізму надання субсидій на житлово-комунальні послуги.

Важливою ланкою системи органів державної влади, що здійснюють забезпечення прав споживачів, є Президент України.

Президент України як глава держави і гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина через свої конституційні повноваження, конкретний перелік яких закріплений у статті 106, бере безпосередню участь у формуванні державної політики щодо забезпечення прав споживачів. Сукупність повноважень Президента України, які впливають на забезпечення прав споживачів, можна поділити на кілька груп, серед яких, зокрема, потрібно виділити такі: у сфері законодавства, наприклад, право законодавчої ініціативи, підписання законів, прийнятих


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

37

Верховною Радою України, право вето з наступним поверненням законів на повторний розгляд Верховної Ради України, видання актів, в яких закріплюються засади державної політики у сфері споживання; установчі – утворення та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра України центральних органів виконавчої влади; призначення і звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб, зазначених у Конституції України.

Як глава держави Президент має постійно інформувати громадськість, народних депутатів України про основні напрямки політики держави, про чергові завдання які поступають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює, що Президент звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, у тому числі і стосовно забезпечення прав споживачів в Україні.

Наприклад, у посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки» (2002 рік) зазначалося, що заходи з дебюрократизації економіки покликані сприяти формуванню громадянсько-правових інститутів та організацій саморегулювання, які слідкуватимуть за якістю та безпечністю товарів, робіт і послуг на споживчому ринку, реформуванню згідно з європейськими нормами системи стандартизації та сертифікації, удосконаленню законодавства з питань захисту прав споживачів.

Ще одним важливим напрямом діяльності глави держави є утворення і визначення повноважень органів виконавчої влади, до компетенції яких належить забезпечення прав споживачів. Так, наприклад, важливим з цього питання було видання Президентом України Розпорядження від 3 березня 1992 року № 118/92-р «Про місцеві органи у справах захисту прав споживачів» [2], згідно з яким у зв’язку з перетворенням Державної інспекції України по захисту прав споживачів при Кабінеті Міністрів України у Державний комітет України у справах захисту прав споживачів Уряду Республіки Крим, Представникам Президента України в областях, містах Києві та Севастополі було доручено утворити на базі інспекцій по захисту прав споживачів управління у справах захисту прав споживачів, включивши їх до складу місцевих державних адміністрацій за принципом подвійного підпорядкування. Про інші установчі заходи глави держави у даній сфері йдеться нижче.

Викладене свідчить про те, що Президент України, реалізуючи свої повноваження, відіграє важливу роль у забезпеченні прав споживачів.

У системі державних органів, що здійснюють забезпечення прав споживачів, значне місце посідають органи виконавчої влади: Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації.

У даному контексті невдалою видається назва Розділу IV Закону України «Про захист прав споживачів» – «Діяльність органів влади у сфері захисту прав споживачів». Аналіз змісту даного Розділу свідчить про те, що в ньому йдеться про органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Крім того, коло врегульованих у ньому питань ширше за захист прав споживачів. Видається доцільною для цього Розділу назва «Діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у сфері забезпечення прав споживачів».

На жаль, у вказаному Розділі Закону «Про захист прав споживачів» нічого не сказано про повноваження уряду у сфері забезпечення прав споживачів. Між тим, він відіграє суттєву роль у даному питанні.

Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Функції уряду закріплені в статті 116 Конституції України. Значна їх частина стосується у тому числі й питань забезпечення прав споживачів. До таких функцій, зокрема, належать: забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечення проведення цінової політики; розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України; спрямування і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади.

На наш погляд, у даній статті варто було передбачити, поряд з функцією уряду щодо забезпечення цінової політики, його функцію стосовно забезпечення політики щодо забезпечення прав споживачів.

Повноваження уряду у споживчій сфері встановлені Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 7 жовтня 2010 року. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 цього Закону Кабінет Міністрів України забезпечує захист прав споживачів та підвищення якості їх життя. На жаль, крім наведеного положення, у цьому Законі не містяться додаткові повноваження уряду стосовно забезпечення прав споживачів. Він в основному відтворює конституційні положення щодо функцій Кабінету Міністрів України.

Важливим для належного забезпечення прав споживачів було створення системи спеціальних державних органів, безпосередньо відповідальних за їх реалізацію. Відповідно до статті 26 Закону України «Про захист прав споживачів» у нашій державі має функціонувати спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав та інтересів споживачів і його територіальні органи.

Слід зауважити, що спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері захисту прав та інтересів споживачів, мають непросту історію. Так, після прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 1991 року № 329 [3] була створена Державна інспекція України із захисту прав споживачів.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

38

Надалі уряд постановою «Про створення Державного комітету України у справах захисту прав споживачів» від 1 червня 1992 року № 297 [4] перетворив Державну інспекцію України із захисту прав споживачів при Кабінеті Міністрів України у Державний комітет України у справах захисту прав споживачів. У цій постанові зазначалося, що це зроблено, надаючи надзвичайно важливого значення державному захисту прав та інтересів громадян як споживачів в умовах ринкової економіки й роздержавлення власності.

Вказаний Комітет відповідно до Положення про Державний комітет у справах захисту прав споживачів, затвердженого урядовою постановою від 30 березня 1994 року № 197 [5], мав забезпечувати реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів, сприяти забезпеченню безпеки для їхнього життя і здоров’я при придбанні ними продукції, виконанню в Україні Керівних принципів для захисту інтересів споживачів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 року, та формувати систему заходів, спрямованих на забезпечення прав споживачів.

Однак Указом «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» 15 грудня 1999 року № 1573/99 Президент України ліквідував Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, а на його базі та базі Комітету України з питань стандартизації, метрології та сертифікації утворив Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України [6].

Принагідно зауважимо, що у Першій щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні», яку Уповноважений представив 28 листопада 2000 року на пленарному засіданні Верховної Ради України [1], він пов’язав погіршення захисту прав споживачів на той час у державі саме з ліквідацією Державного комітету у справах захисту прав споживачів.

Указом від 18 березня 2003 року № 225/2003 [7] Президент України перетворив Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України у Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Цим актом також було затверджено Положення про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, згідно з яким одним з основних його завдань є участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, сертифікації, підтвердження відповідності, управління якістю.

Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» 9 грудня 2010 року № 1085 [8] шляхом реорганізації Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики було утворено Державну службу технічного регулювання України та встановлено, що центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є їх правонаступниками.

Помилковість ліквідації спеціального органу виконавчої влади, одним з основних завдань якого є участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, була очевидною, у зв’язку з чим вже через чотири місяці Указом Президента України «Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» від 6 квітня 2011 року № 370/2011 було утворено Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів, з покладанням на неї функцій з реалізації державної політики з питань державного контролю у сфері захисту прав споживачів [9].

Функцію забезпечення прав споживачів виконують й інші центральні органи виконавчої влади. До таких органів належить Антимонопольний комітет України. За статтею 1 Закону України «Про

Антимонопольний комітет України» він є державним органом зі спеціальним статусом, мета діяльності якого полягає у забезпеченні державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Відповідно до статті 3 вказаного Закону основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики, зокрема, в частині здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів.

До органів виконавчої влади, що поряд з іншими завданнями здійснюють також функцію забезпечення прав споживачів, належить Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.

Згідно із Положенням про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, затверджене Указом Президента України від 31 травня 2011 року № 634/2011 [10], Мінекономрозвитку України відповідно до покладених на нього завдань забезпечує формування державної політики у сфері захисту прав споживачів та здійснює контроль за її реалізацією; забезпечує міжгалузеву координацію у сфері технічного регулювання та захисту прав споживачів; організовує розроблення проектів нормативно-правових актів з питань захисту прав і інтересів споживачів, управління якістю та погоджує їх; готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями щорічну доповідь про стан забезпечення прав споживачів, доводить її до відома органів державної влади та органів місцевого самоврядування; бере участь у роботі відповідних міжнародних та регіональних організацій із захисту прав споживачів, управління якістю тощо.

Серед інших органів виконавчої влади, утворених відповідно до Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» 9 грудня 2010 року № 1085, що здійснюють забезпечення прав споживачів, слід назвати: Міністерство аграрної політики та продовольства України; Міністерство інфраструктури України; Міністерство культури України; Міністерство освіти і науки, молоді та


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

39

спорту України; Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України; Державну автотранспортну службу України, Державну авіаційну службу України, Державну службу зв’язку України, Державну службу морського та річкового транспорту України; Державну пробірну службу України; Державну службу України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками тощо.

Стосовно ролі прокуратури у забезпеченні прав споживачів варто зауважити таке. У Розділі VII Конституції України, що має назву «Прокуратура», не передбачено її повноваження у даній сфері. Водночас, згідно з пунктом 9 Перехідних положень Конституції України прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів. Отже, здійснюючи загальній нагляд за додержанням і застосуванням споживчих законів, прокуратура тим самим виконує важливу функцію щодо забезпечення прав споживачів.

До органів виконавчої влади належить Рада міністрів Автономної Республіки Крим. За статтею 136 Конституції України Рада Міністрів Автономної Республіки Крим є Урядом Автономної Республіки Крим і в межах своїх повноважень здійснює державне управління на її території. Повноваження Рада Міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією Автономної Республіки Крим, затвердженою Законом України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня 1998 року. Водночас, жодного спогаду про забезпечення прав споживачів Конституція Автономної Республіки Крим не містить.

Відповідно до статті 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Вони забезпечують на відповідній території виконання законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади. За пунктом 8 статті 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» вони в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів.

Важливою ланкою в системі органів, що здійснюють забезпечення прав споживачів, і, насамперед, їхній захист, є органи судової влади.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. За статтею 124 Основного Закону судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

У статті 147 Конституції України передбачено, що Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Здійснення Конституційним Судом України своїх повноважень у споживчій сфері є важливою гарантією забезпечення прав споживачів.

Як приклад, можна навести рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України «Про ціни і ціноутворення» і розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ціни і ціноутворення» (справа про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги) від 10 лютого 2000 року № 2-рп/2000 [11].

Водночас Конституційний Суд України не має повноважень розглядати звернення споживачів по суті з наступною компенсацією їм збитків.

Розглядають заяви споживачів по суті суди загальної юрисдикції. Відповідно до статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України.

Крім державних органів, важливу роль у забезпеченні прав споживачів відіграють органи місцевого самоврядування.

Згідно з підпунктом 3 пункту «б» статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту прав споживачів.

У Законі України «Про захист прав споживачів» повноваженням органів місцевого самоврядування щодо захисту прав споживачів присвячено окрему статтю 28. Згідно з цією статтею органи місцевого самоврядування з метою захисту прав споживачів мають право створювати при їх виконавчих органах структурні підрозділи з питань захисту прав споживачів, які вправі: розглядати звернення споживачів, консультувати їх з питань захисту прав споживачів; аналізувати договори, що укладаються продавцями (виконавцями, виробниками) із споживачами, з метою виявлення умов, які обмежують права споживачів; у разі виявлення продукції неналежної якості, фальсифікованої, небезпечної для життя, здоров’я, майна споживачів і навколишнього природного середовища терміново повідомляти про це відповідні територіальні органи у справах захисту прав споживачів; подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів тощо.

Підсумовуючи, вважаємо за доцільне зауважити, що в Україні створена і функціонує система органів


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

40

державної влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюють забезпечення прав споживачів. Водночас, ця система і повноваження органів, що до неї входять, потребують вдосконалення.

Список використаних джерел: 1. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Про стан

дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні» від 28.11.2000 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ombudsman.kiev.ua/d_06_2.htm.

2. Про місцеві органи у справах захисту прав споживачів : Розпорядження Президента України № 118/92-рп від 3.07.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg.

3. Про створення Державної інспекції України по захисту прав споживачів : Постанова Кабінету Міністрів України № 329 від 19.11.1991 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg.

4. Про створення Державного комітету України у справах захисту прав споживачів : Постанова Кабінету Міністрів України № 297 від 1.06.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg.

5. Про затвердження Положення про Державний комітет у справах захисту прав споживачів : Постанова Кабінету Міністрів України № 197 від 30.03.1994 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

6. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади : Указ Президента України № 1573/99 від 15.12.1999 р. // Офіційний вісник України. – 1999. – № 50. – Ст. 11.

7. Питання Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики : Указ Президента України № 225/2003 від 18.03.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 12. – Ст. 529.

8. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади : Указ Президента України № 1085 від 9.12.2010 р. // Офіційний вісник України. – 2010. – № 94. – Ст. 3334.

9. Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади : Указ Президента України № 370/2011 від 06.04.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/13340. html.

10. Про Міністерство економічного розвитку і торгівлі : Указ Президента України № 634/2011 від 31.05.2011 р. // Офіційний вісник України. – 2011. – № 41. – Ст. 1666.

11. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 5, частини третьої статті 9 Закону України «Про ціни і ціноутворення» і розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ціни і ціноутворення» (справа про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги) № 2-рп/2000 від 10.02.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 30. – Ст. 1284.

* Тищенко Юлія Вікторівна – кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри

господарського права і процесу Національної академії внутрішніх справ. УДК 342 Володимир Шатіло *

МІСЦЕ ПАРЛАМЕНТУ В МЕХАНІЗМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Статтю присвячено дослідженню типологічних особливостей парламентаризму в контексті

специфіки державного ладу країн світу. Ключові слова: парламент, парламентаризм, механізм державної влади. Шатило В. А. Место парламента в механизме государственной власти зарубежных стран. Статья посвящена исследованию типологических особенностей парламентаризма в контексте

специфики государственного строя стран мира. Ключевые слова: парламент, парламентаризм, механизм государственной власти. Shatilo V. A. The Position of Parliament within the State Power Mechanism in Foreign Countries. The article investigates typological features of parliamentarianism in the context of peculiarities of the state

system in the world. Keywords: parliament, parliamentarianism, state power mechanism. Загальноприйнятим є положення про те, що єдиним джерелом влади у демократичній державі є народ.

Виходячи з цього, структура влади теоретично повинна бути побудована таким чином, що державні справи мають вирішуватися виходячи саме з його волі. Оскільки пряме правління народу в сучасних умовах є практично неможливим (або досить обмеженим і знаходить свій вияв передусім у формі виборів та

http://www.ombudsman.kiev.ua/d_06_2.htm

http://zakon.rada.gov.ua/cgi

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

http://www.president.gov.ua/documents/13340


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

41

референдумів), народ здійснює свою волю через представників, яких обирає за допомогою законодавчо закріпленої процедури виборів. Так обираються глава держави і представники законодавчої влади. Отже, народ опосередковано, через своїх повноважних представників, стає автором законодавчих рішень, які визначають суспільно-політичні норми життя і устрою суспільства.

Діяльність парламенту є надзвичайно важливою і суттєво впливає на реалізацію повноважень виконавчої і судової гілок влади. Парламент – орган законодавчої і водночас представницької влади. Він є однією з основних владних структур держави, що може протистояти виконавчій владі у її прагненні отримати якомога більше прав для реалізації власних повноважень. Будь-який дисбаланс у протистоянні цих двох владних гілок завжди несе у собі елемент загрози для демократії. Саме цим і зумовлюється актуальність дослідження даної статті.

Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної наукової проблеми свідчить про те, що протягом багатьох століть знані світові філософи, політологи та соціологи, працюючи над теоретичними засадами побудови демократичного суспільства, намагалися врахувати всі можливі прояви негативних рис характеру людей, які стоять за владним кермом, аби створити такі умови, за яких неконтрольовані дії владних осіб були б неможливими або були б зведені до мінімуму.

У більшості європейських країн парламенти створювались як органи протидії необмеженій владі монарха. Наприклад, в Англії, політичні рухи (тези) проти королівської влади почали поширюватися (публікуватися), вже починаючи з ХІІ століття. У цих творах говорилося, що законодавча влада повинна належати королю, знаті і народу. Перше розгорнуте вчення про владу містилося у творах відомого англійського філософа, правознавця, політичного мислителя Джона Локка (1632 – 1704), який був прихильником конституційної монархії і висунув ідею, за якою вона мала розподілятися на три гілки: законодавчу, яка приймає закони; виконавчу, яка ці закони виконує; і федеративну, яка відає зовнішньою політикою [4, c.44].

За теорією Дж. Локка, органи влади не повинні бути рівноправними. Законодавча влада має найвищий статус, але не є абсолютною. Вона є владою від народу, якому належить верховна влада. Ідеї Дж. Локка мали значний вплив на становлення парламентаризму в Англії. Однак творцем класичної теорії поділу влад був відомий французький юрист, політичний мислитель і письменник Шарль Луї Монтеск’є (1689 – 1755). Саме він запропонував розрізняти три основні гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них, на його думку, мала бути рівною іншій. Проте й тут законодавча влада ставилася на перше місце. Праці Монтеск’є мали значний вплив на розвиток суспільно-політичної думки в Європі. На базі його ідей були розроблені Конституції США та Франції [4, c.45].

У подальшому, ідеї Монтеск’є ґрунтовно розвинув ще один відомий французький публіцист і політик епохи Просвітництва Еммануїл Сієс (1748 – 1836). За його теорією, прості люди не можуть правити державою. Це можуть робити лише їх представники. При цьому виборці того чи іншого депутата не можуть нав’язувати йому свою волю, оскільки депутати є представниками всього народу, а не лише своїх безпосередніх виборців, тобто тих, хто за них голосував. Депутати повинні здійснювати законотворчість, визначаючи і реалізуючи «загальний інтерес» [5, c.21].

Будучи переконаним в тому, що звичайні пересічні громадяни не здатні керувати державою, Е. Сієс заявляв про абсолютні переваги представницької демократії над демократією прямою і безпосередньою. Він же, до речі, сформулював концепцію депутатського мандату: мандат повинен бути вільним, депутат повинен діяти відповідно до своїх переконань і сумління. Народ під час виборчого процесу може визначити лише мету діяльності своїх представників, але при цьому повинен дати їм повну свободу дій з метою реалізації та досягнення спільної суспільної мети. Народ у будь-який час може відкликати своїх депутатів, якщо вони відхиляються від визначених дій. Е. Сієс стверджував, що влада представників народу повинна бути необмеженою і дорівнювати владі самого народу. Його ідеї мали значний вплив на політичне життя Франції та Нідерландів. Генеральні Штати (найвищий представницький орган у Франції та Нідерландах у XIV – початку XIX століть) під впливом його ідей ухвалили рішення про неприйнятність імперативних мандатів для депутатів. Вільний мандат став основою парламентського представництва. Імператор Наполеон I навіть висловив думку про те, що ідея вільного мандату зробила для Франції більше, ніж численні військові перемоги, якими відзначилося його славетне правління [5, c.22].

Треба зазначити, що теорія народного представництва, сформульована у Франції за часів революції кінця XVIII століття, не зазнала суттєвих змін до нашого часу. Щоправда, тепер ми не говоримо про те, що народ не може керувати країною, а посилаємося на організаційні перешкоди, які неодмінно виникають у процесі реалізації ним влади самостійно. Отже, сучасна теорія парламентаризму криє в собі досвід французьких революційних ідей і традиційного англійського консерватизму.

Загалом, аналізуючи витоки парламентаризму, слід зазначити, що парламент є дуже давнім інститутом внутрішньої структури державної влади. Нині парламенти існують у більшості країн світу. Проте, раніше це був швидше виняток із загальних правил, ніж усталена закономірність. Попередниками парламентів були державні установи представницького характеру Стародавньої Греції та Риму (легіслатури). Так, перші відомості про участь представницьких органів в управлінні полісами Стародавньої Греції датуються близько 1300 р. до н. е., а в Афінах уже в 1045 р. до н. е. вищим органом влади стали Народні збори – загальний установчий орган влади. У Стародавньому Римі влада перейшла до колегіального представницького органу


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

42

(сенату) трохи пізніше, після вбивства останнього (сьомого) царя (рекса) Риму Тарквінія Гордого [2, c.64]. Протягом VIII-XIV століть у країнах Європи виникали станово-представницькі установи, які певною

мірою обмежували владу монарха і стали своєрідними протопарламентами (наприклад, іспанські кортеси, французькі Генеральні Штати, велика рада королівства в Англії). Класичним у цьому плані є приклад становлення та розвитку представницької установи в Англії, яка вважається історично першою у світі країною, де з’явився парламент. Його історія бере свій початок з 1215 р., коли було підписано Велику хартію вольностей, а парламент був скликаний у 1265 р., коли разом зібралися поважні кола англійської громади, які досить широко як на той час представляли інтереси країни (поряд із монархом та наймогутнішими феодалами у ньому засідали по два лицарі від кожного графства і по два представники від кожного вільного міста) [2, c.66]. З кінця ХІІ століття англійський парламент почав працювати на постійній основі – згідно з Вестмінстерським статутом 1330 р. він повинен був збиратися на сесії не рідше одного разу на рік.

Утім, історія сучасного парламенту як загальнонаціонального представницького та законодавчого органу почалася лише після буржуазних революцій XVII-XVIII століть, коли станово-представницькі органи стали невід’ємною частиною державного механізму майже в усіх державах тогочасної Європи. Власне, саме з появою національних держав парламент почав посідати важливе місце в системі державних органів. Однак, парламенти того часу відзначалися тим, що були побудовані за цензовим принципом. До них могли обиратися лише представники вищих прошарків суспільства. Тому основною метою парламентів кінця XVIII – початку ХХ століть була боротьба за обмеження влади монарха і захист інтересів буржуазії [2, c.67].

У 20-60-х рр. ХХ століття роль парламентів відчутно знизилася. Вони або перетворилися в декоративні, маріонеткові установи в країнах з авторитарним режимом, ставши прикриттям для диктатури партій та їх вождів, або були пригнічені виконавчою владою в демократичних державах, таких як Велика Британія та Франція. З кінця 60-х рр. розпочинається процес відродження старих традицій парламентаризму, що продовжується і дотепер. Парламенти, постійно «відвойовуючи» нові права і повноваження, стали вельми важливими органами у структурі механізму державної влади більшості розвинутих демократичних країн.

Процес відродження парламентаризму багато в чому був зумовлений такими чинниками: 1) виборче право, як активне, так і пасивне, здобули не лише усі дорослі чоловіки, а й усі жінки; 2) було ліквідовано численні цензи (майнові, станові тощо), що перетворило парламент із органу, який виражав інтереси меншості суспільства, у справді представницький орган народу; 3) засоби масової інформації підсилили інтерес громадян до інституту парламентаризму, його безпосередньої діяльності; 4) парламентські вибори, принаймні до нижньої палати парламенту (там, де їх дві), стали вільними, загальними, прямими, рівними і таємними; 5) було удосконалено виборчі системи, структуру парламентів і порядок їх діяльності, парламентські процедури; 6) парламенти стали завойовувати все більший авторитет, працюючи компетентно та ефективно; 7) збільшилася кількість міжпарламентських організацій і асамблей наднаціонального характеру, зросла їх роль у міжнародних публічних відносинах [4, c.70].

Сьогодні парламент являє собою загальнодержавний представницький орган влади, основним завданням якого є вираження волі народу шляхом прийняття законів, які регулюють найважливіші суспільні відносини, а також здійснення в межах своєї компетенції контролю за діяльністю виконавчої влади. Парламент здійснює свої повноваження на постійній основі.

Сучасному парламенту притаманні такі ознаки: 1) загальнодержавний орган, наділений законодавчою владою, яка уповноважує його правом на видання актів вищої юридичної сили – законів; 2) парламент діє в системі колективного прийняття рішень – це обов’язково колегіальний орган, що складається з парламентаріїв (депутатів), чисельність яких має бути достатньою для адекватного забезпечення його представницького характеру; 3) як представницький орган народу, парламент провадить свою діяльність згідно з закріпленими за ним правами, визначеними виключною сферою його компетенції; 4) формується парламент (у повному складі або частково, наприклад, лише нижня палата) на виборних засадах – шляхом загальних прямих виборів населення, що забезпечує його легітимний характер; 5) парламент – це орган загальної компетенції, до його відання належить широке коло питань державної діяльності, які потребують законодавчого врегулювання; він бере участь у реалізації практично всіх основних функцій держави [4, c.71].

Конституційно-правовий статус парламенту значною мірою зумовлюється тим, яка модель організації влади і, відповідно, форма правління існують у тій чи іншій державі. Відповідно до цього можна виділити такі типи парламентів: 1) парламенти типу арени – існують в країнах, де в основу організації державної влади покладено модель «гнучкого» поділу влади. Парламент такого типу відіграє вирішальну роль у формуванні уряду, який несе перед ним політичну відповідальність. Діяльність парламентів типу арени значною мірою зводиться до обговорення ідей та напрямів державної політики, що формується урядом. Подібні парламенти формуються у країнах з парламентською – президентською формою правління (Італія, Греція та інші); 2) парламенти типу конгресу (трансформаційні, або перетворювальні парламенти) – існують в країнах, де організація державної влади будується відповідно до моделі «жорсткого» поділу влади. Такі парламенти існують у країнах із президентською формою правління, яка характеризується відсутністю інституту парламентської відповідальності органів виконавчої влади. При цьому головним завданням подібних парламентів є законодавча діяльність, а також визначення основних напрямів політики держави, тобто, безпосереднє перетворення політичних ідей в реальні закони – звідси і їхня назва. Виконавча влада за таких умов може ініціювати певний політичний курс, який "має апробуватися на міцність і розсудливість" у


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

43

парламенті (США, Росія) [3, c.60]; 3) парламенти змішаного типу – існують в країнах із змішаною формою правління, де в основу організації державної влади покладено елементи як моделі «гнучкого», так і моделі «жорсткого» поділу влади (Україна).

Представницькі установи соціалістичного типу існують у соціалістичних країнах і відіграють роль «маріонеткової» установи при органах виконавчої влади, забезпечуючи видимість демократичного характеру процесів організації і здійснення державної влади (КНР, Куба, КНДР).

За характером функцій, здійснюваних парламентами, а також їхніх взаємовідносин з органами виконавчої влади, виділяють такі групи парламентів: активні – тобто такі, які відіграють значну роль як у прийнятті законів, так і у формуванні уряду та контролі за його діяльністю (Конгрес США, Верховна Рада України); реактивні – на їхню діяльність значний вплив мають уряди, хоча парламент зберігає значні повноваження у сфері контролю за виконавчою владою (парламенти Великої Британії, Канади, Австралії); маргінальні – такі парламенти, діяльність яких фактично повністю контролюються виконавчою владою, через що їхній внесок у формування політики держави досить незначний (Національні збори Йорданії, палата представників Марокко); мінімальні – органи, які виконують декоративну функцію. Такі парламенти утворюються з метою надання видимості легітимності існуючому режиму [4, c.74-75].

Зрозуміло, що органи, віднесені до третьої та четвертої груп, лише умовно можуть називатися парламентами, оскільки порядок їх формування, характер компетенції та організаційні принципи і форми діяльності не мають нічого спільного із парламентаризмом.

За структурою парламенти поділяють на однопалатні (монокамерні) та двопалатні (бікамерні). Переважна більшість парламентів великих і середніх за розміром демократичних країн мають бікамерну структуру (наприклад, Велика Британія, США, Іспанія, Італія, Німеччина, Франція, Польща). Вибір тієї чи іншої структури парламенту зумовлений, по-перше, формою державного устрою (федерації найчастіше мають двопалатні парламенти: нижня палата представляє інтереси всього населення, а верхня – безпосередньо інтереси суб’єктів федерації), по-друге, історичними традиціями (парламент унітарної Британії складається з двох палат, починаючи з XIV століття), а, по-третє, вимогами законодавчого процесу (парламент Німеччини, нижня палата якого – Бундестаг, приймає закони, а верхня – Бундесрат, схвалює деякі з них, але може й накладати на них вето; пропонувати доповнення до законів, уже прийнятих Бундестагом, направляти спірні питання на розгляд погоджувальної ради, що складається з представників обох палат) тощо [2, c.90].

Проблема структури парламенту неоднозначно оцінюється в юридичній науці. Чимало вчених [див.огляд в: 5, с.42] схиляються до думки про доцільність бікамерної структури парламенту (звичайно, якщо мова не йде про парламенти невеликих за чисельністю населення країн). На користь цієї позиції висловлюються такі аргументи: а) бікамерні парламенти відповідають європейській демократичній традиції, згідно з якою необхідність подвійного представництва пов’язується з соціальною чи географічною різноманітністю; б) наявність двох палат є важливою гарантією гласності та публічності законодавчої влади, врахування позиції меншості (опозиції) в парламенті; в) бікамерна структура сприяє підвищенню якості законодавчої діяльності, здійсненню ефективного парламентського контролю та втіленню державної політики на національному та регіональному рівнях.

Що ж до недоліків бікамерної структури парламентів, то до них відносять чинники ускладнення та уповільнення перебігу законодавчого процесу. Бікамерні парламенти, у свою чергу, поділяють на егалітарні та нерівноправні. Егалітарними є парламенти, обидві палати яких мають однакові повноваження в законодавчій сфері, а уряд підзвітний кожній з них у рівному обсязі (Бельгія, Італія). Більш поширеними є нерівноправні парламенти, палати яких, по-перше, не мають однакових повноважень. По-друге, діяльність уряду більшою мірою визначається нижньою палатою парламенту, а верхня палата характеризується менш представницьким характером, що зумовлено особливостями порядку її формування (Велика Британія, Іспанія, Франція).

Залежно від способу конституційного закріплення компетенції виділяють такі види парламентів: 1) Парламенти з необмеженою компетенцією (суверенні парламенти або парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією), які існують у країнах з парламентською формою правління, де в «чистому» вигляді реалізується принцип парламентаризму, що передбачає верховенство парламенту у системі органів державної влади. Конституції цих держав (наприклад Конституція Японії 1946 р.) не містять переліку повноважень парламенту, з чого й випливає юридична необмеженість його компетенції за предметом, тобто, вважається, що він може видавати закони з будь-яких питань державного та суспільного життя. 2) Парламенти з відносно обмеженою компетенцією функціонують у федеративних, децентралізованих унітарних державах, а також в державах, де в основу організації державної влади покладено модель «жорсткого» поділу влади. При цьому компетенція парламенту обмежується фундаментальними правами (США). 3) Парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією характерні для країн, де реалізовано французьку конституційну модель організації влади. Конституції таких держав встановлюють чіткий і вичерпний перелік питань, з яких парламент має право приймати закони (Україна) [2, c.91].

Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різновекторних чинників. Так, з одного боку, чисельність парламенту (його нижньої палати) має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру. З іншого боку, парламент має виступати реальним представником народу і виразником його інтересів (представницьким мандатарієм нації), до складу якого мають входити відносно численні об’єднання парламентарів (депутатські групи та фракції), які відображали б інтереси значних прошарків суспільства. Крім


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

44

того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (профільних комітетів та спеціальних комісій), які здійснюють законопроектну і контрольну діяльність. Тут також варто зазначити, що надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організацію його роботи. Оптимальною, з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 300 – 500 депутатів.

Отже, підсумовуючи вище викладене, слід констатувати, що парламенти виконують чимало функцій. Класичну їх класифікацію запропонував відомий англійський державознавець Вільям Берджґот [4, c.78-79]. До них він відносив законотворчість, участь у формуванні інших органів влади (виконавчих органів), політичне волевиявлення та контроль за урядом, загальне представництво нації та інтересів суспільства. Проте, парламент є найважливішим і найголовнішим республіканським інститутом влади передусім тому, що саме він схвалює закони (принаймні в демократичних країнах). І цю свою основну функцію – законодавчу – парламент не повинен передавати виконавчій владі ні за яких обставин, хоча це, безумовно, в деяких країнах трапляється, а в деяких навіть практикується постійно. Парламенти сучасних держав виконують не лише свої традиційні функції, а й беруть участь в міжнародній діяльності і разом з главами держав, урядами, дипломатичними і консульськими установами й службами де-факто є зовнішньополітичними органами. Вони впливають на зовнішню політику держави через бюджет і механізми правотворчості, прийняття законів, що визначають зовнішню політику держави. В ряді випадків парламенти беруть участь у призначенні посадових осіб, в обов’язки яких входить здійснення зовнішніх зносин, контролю за діяльністю державних органів, що забезпечують виконання міжнародних зобов’язань. Парламенти, як правило, ратифікують укладені державами міжнародні договори, які лише після цього набувають статусу обов’язкових.

Список використаних джерел: 1. Алексеев С. С. Теория права / С.С. Алексеев. – М.: Издательство БЕК, 1994. – 664 с. 2. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози. – М. :

МГИМО, международные отношения, 1999. – 708 с. 3. Кельман М. С. Теорія держави / М. С. Кельман. – Львів, Варта, 1997. – 443 с. 4. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах / Отв. ред. проф. М. Н. Марченко.

– М.:ИНФРА, 1998. – Т.1. – Общая теория государства. 5. Теория государства и права. Курс лекцій / Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. – М. : Юристъ, 1997.

– 264 с. * Шатіло Володимир Анатолійович – кандидат юридичних наук, доцент Київського національного

університету імені Тараса Шевченка. УДК: 342.72/.73 (477) Ольга Юхимюк *

СУБ’ЄКТИ ПРАВА НА ДОСТУП ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Право на доступ до публічної інформації має принципове значення у сучасній демократичній державі.

Суб’єктами відносин у сфері публічної інформації виступають її розпорядники (суб’єкти владних повноважень, окремі суб’єкти господарювання) та запитувачі (фізичні та юридичні особи). Статус суб’єктів права на доступ до публічної інформації в українському законодавстві близький до аналогічних норм польського та естонського законодавства.

Ключові слова: суб’єкт правовідносин, статус суб’єкта, публічна інформація. Юхимюк О. М. Субъекты права на доступ к публичной информации: сравнительный анализ. Право на доступ к публичной информации имеет принципиальное значение в современном

демократическом государстве. В качестве субъектов отношений в сфере публичной информации выступают ее распорядители (субъекты властных полномочий, отдельные субъекты хозяйствования) и вопрошатели (физические и юридические лица). Статус субъектов права на доступ к публичной информации в украинском законодательстве близкий к аналогичным нормам польского и эстонского законодательства.

Ключевые слова: субъект правоотношений, статус субъекта, публичная информация. Yukhymyuk O. M. Subjects of legal Relationships in the Sphere of Access to Public Information:

Comparative Analysis. The right to public information access has a fundamental value in the modern democratic state. As subjects of

relations her managers (subjects of authority) and declarant (physical and legal persons) come forward in the field of public information. Status of legal subjects on access to public information in the Ukrainian legislation near to the analogical norms of the Polish and Estonian legislation.

Keywords: subject of legal relationships, status of legal subjects, public information. Побудова громадянського суспільства в Україні, зростання громадянської свідомості спонукає до того,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

45

що особи, які є адресатами прав в різних галузях суспільного життя, щоразу інтенсивніше їх реалізують та шукають інструменти, які б дозволили контролювати виконання державними органами передбачених законодавством функцій та завдань. Таким інструментом безперечно можна вважати право на доступ до публічної інформації, яке має принципове значення у сучасній демократичній державі.

Вільний доступ до публічної інформації сприяє розвитку та реалізації прав і свобод людини і громадянина, а також демократизації функціонування органів влади. Право на доступ до публічної інформації забезпечує можливість здійснення громадського контролю та впливу на рішення, прийняті органами влади, сприяє охоронюваності прав та законних інтересів громадян.

В Україні доступ до публічної інформації законодавчо врегульовано лише нещодавно, тому досліджень науковців та експертів порівняно небагато. Серед них варто виділити публікації О. Несторенко, М. Демкової, Т. Котюжинської, М. Лациби, Г. Красноступ та ін. Разом з тим, вони переважно стосуються практичних аспектів та проблем реалізації інформаційного законодавства. В даному дослідженні пропонується звернути увагу на деякі загальнотеоретичні аспекти правовідносин в сфері доступу до публічної інформації, провівши їх аналіз на основі порівняльного методу.

Метою дослідження є виокремлення та порівняння таких елементів правовідносин у сфері публічної інформації, як суб’єкти, а також з’ясування особливостей їх правового статусу на прикладі законодавства України та законодавства окремих європейських держав (зокрема, Польщі та Естонії).

На виконання Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року № 1466 «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» [1] та з метою забезпечення реалізації положень статті 34 Конституції України [2] стосовно свободи інформації, статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року [3], а також для забезпечення ефективної реалізації права кожного на свободу вираження поглядів та доступ до інформації, права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб, Верховною Радою України 13 січня 2011 року прийнято Закон України «Про доступ до публічної інформації» [4] (далі – Закон України), прийнятий Верховною Радою 13 січня 2011 року, який набрав чинності 9 травня 2011, через три місяці з дня його опублікування.

З огляду на євроінтеграційне прагнення нашої держави, пропонуємо порівняти окремі положення вказаного закону з аналогічними нормативно-правовими актами таких європейських держав, як Польща та Естонія.

Естонський закон «Про публічну інформацію» [5] був прийнятий 15 листопада 2000 року та набрав чинності 1 грудня 2000 року. Метою цього закону визнано забезпечення для громадськості та всіх осіб можливості доступу до інформації, призначеної для загального користування, на основі принципів демократичної і соціальної правової держави та відкритого суспільства, а також створення можливостей для здійснення громадськістю контролю за виконанням публічних обов’язків.

Польський закон «Про доступ до публічної інформації» був прийнятий 6 вересня 2001 року [6] і є основним правовим актом, що регулює доступ до публічної інформації в Польщі.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 згаданого закону публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим законом.

Для порівняння, естонський закон зазначає, що публічна інформація (далі – інформація) – це відображена та задокументована будь-яким способом і на будь-якому носії інформація, отримана або створена в процесі виконання публічних обов’язків, встановлених законами або виданими на їх підставі правовими актами. В той же час польський закон дає дещо ширше розуміння публічної інформації, вказуючи, що будь-яка інформація про державні справи є публічною інформацією відповідно до закону і поширюється на основі принципів і процедур, викладених у цьому законі.

В польському та українському законах не подається вичерпного переліку випадків, в яких відповідні інституції зобов’язані надати інформацію. Така конструкція правової норми дозволяє в ситуаціях, хоч напряму й не визначених законом, вимагати надання інформації.

Вітчизняний закон все ж визначає певний перелік випадків, коли відповідні інституції зобов’язані надати інформацію. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України розпорядники інформації зобов’язані оприлюднювати: 1) інформацію про організаційну структуру, місію, функції, повноваження, основні завдання, напрями діяльності та фінансові ресурси (структуру та обсяг бюджетних коштів, порядок та механізм їх витрачання тощо); 2) нормативно-правові акти, акти індивідуальної дії (крім внутрішньоорганізаційних), прийняті розпорядником, проекти рішень, що підлягають обговоренню, інформацію про нормативно-правові засади діяльності; 3) перелік та умови отримання послуг, що надаються цими органами, форми і зразки документів, правила їх заповнення; 4) порядок складання, подання запиту на інформацію, оскарження рішень розпорядників інформації, дій чи бездіяльності; 5) інформацію про систему обліку, види інформації, яку


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

46

зберігає розпорядник; 6) інформацію про механізми чи процедури, за допомогою яких громадськість може представляти свої інтереси або в інший спосіб впливати на реалізацію повноважень розпорядника інформації; 7) плани проведення та порядок денний своїх відкритих засідань; 8) розташування місць, де надаються необхідні запитувачам форми і бланки установи; 9) загальні правила роботи установи, правила внутрішнього трудового розпорядку; 10) звіти, в тому числі щодо задоволення запитів на інформацію; 11) інформацію про діяльність суб’єктів владних повноважень, а саме про: їхні місцезнаходження, поштову адресу, номери засобів зв’язку, адреси офіційного веб-сайту та електронної пошти; прізвище, ім’я та по батькові, службові номери засобів зв’язку, адреси електронної пошти керівника органу та його заступників, а також керівників структурних та регіональних підрозділів, основні функції структурних та регіональних підрозділів, крім випадків, коли ці відомості належать до інформації з обмеженим доступом; розклад роботи та графік прийому громадян; вакансії, порядок та умови проходження конкурсу на заміщення вакантних посад; перелік та умови надання послуг, форми і зразки документів, необхідних для надання послуг, правила їх оформлення; перелік і службові номери засобів зв’язку підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління, та їх керівників, крім підприємств, установ та організацій, створених з метою конспірації, оперативно-розшукової або контррозвідувальної діяльності; порядок складання, подання запиту на інформацію, оскарження рішень суб’єктів владних повноважень, їх дій чи бездіяльності; систему обліку, види інформації, якою володіє суб’єкт владних повноважень; 12) іншу інформацію про діяльність суб’єктів владних повноважень, порядок обов’язкового оприлюднення якої встановлений законом.

Близькою за змістом є аналогічна норма польського закону, яка вказує, що оприлюдненню підлягає публічна інформація, зокрема про:

1) внутрішню і зовнішню політику, в тому числі: a) наміри дій законодавчої та виконавчої влади, b) проектування нормативних актів, c) програми в сфері реалізації публічних завдань, способи їх реалізації, виконанні і наслідки реалізації цих завдань;

2) органи публічної влади, органи господарського і професійного самоврядування, суб’єктів, що в реалізують державний бюджет, суб’єктів, які представляють державні юридичні особи або юридичні особи територіального самоврядування, а також суб’єктів, що представляють інші державні організаційні одиниці або організаційні одиниці територіального самоврядування, зокрема про їх: a) правовий статус або правову форму, b) організацію, c) предмет діяльності і компетенції, d) органи і особи, що виконуючих в них функції та їх компетенції, e) структуру власності, f) майно, яким розпоряджаються.

3) принципи функціонування суб’єктів, зазначених в п. 2), зокрема щодо: a) порядку дії публічних властей і їх організаційних одиниць, b) порядку дії державних юридичних осіб і юридичних осіб територіального самоврядування в сфері виконання публічних завдань і їх діяльності у рамках бюджетної і позабюджетної економіки, c) способів оприлюднення публічних юридичних актів, d) способів прийняття і вирішення справ, e) стан прийнятих справ, черговості їх вирішення або розв’язання, f) реєстри, обліки і архіви, а також про способи і принципи відкриття доступу наявних у них даних, g) набір кандидатів для працевлаштування на вакантні посади, у випадках, передбачених законодавством, h) конкурси на керівні посади в державній службі, у випадках, передбачених законодавством,

4) публічні дані, зокрема, про: a) зміст і вид службових документів, щодо: – змісту адміністративних актів і інших рішень, – документації проведення і ефективності контролю. b) інформацію про стан держави, самоврядування і їх організаційних одиниць,

5) державну власність, зокрема: a) майно державної казни і державних юридичних осіб, b) інші майнові права, що надаються державі, та її борги, c) майно одиниць територіального самоврядування а також професійного і господарського самоврядування а також майно юридичних осіб територіального самоврядування, медичну страхову касу,

Закон Естонії також вказує, що власник інформації зобов’язаний оприлюднити наступну наявну у нього і пов’язану з виконанням його обов’язків інформацію: 1) узагальнену економічну статистику і економічні прогнози держави і одиниць місцевого самоврядування; 2) узагальнену статистику злочинів і адміністративних правопорушень; 3) положення про державні і муніципальні установи і їх структурні підрозділи; 4) форми заяв і інших документів, що представляються до державних і муніципальних установ, і інструкцій по їх заповненню; 5) посадові інструкцій чиновників державних і муніципальних установ; 6) штатні розписів державних і муніципальних установ, а також імена, прізвища, номери телефонів і адреси електронної пошти чиновників, що обіймають передбачені в названих установах посади, а також відомості про їх освіту і спеціальність; 7) відомості про небезпеку для життя, здоров’я і майна людей; 8) звіти про результати роботи державних і муніципальних установ і про виконання ними своїх обов’язків; 9) імена і адреси електронної пошти членів рад і правлінь публічно-правових юридичних осіб; 10) звіти про діяльність публічно-правових юридичних осіб і звіти про їх доходи і витрати; 11) проекти бюджетів і бюджети державних установ, одиниць місцевого самоврядування і муніципальних установ, а також звіти про їх виконання; 12) відомостей про вступ доходів державного бюджету; 13) відомостей про стан довкілля, спричинення шкоди довкіллю і небезпечні екологічні дії; 14) приписів або рішення органів державного і службового нагляду з моменту їх набирання законної сили; 15) проекти законів і постанов Уряду Республіки, підготовлених міністерствами, з пояснювальними записками при напрямі їх на узгодження і поданні в Уряд Республіки; 16) проекти постанов міністрів і органів місцевого самоврядування з пояснювальними записками до представлення їх для прийняття; 17) проекти концепцій,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

47

планів розвитку, програм і інших перспективних планів загального значення до представлення їх компетентним органам для схвалення, а також відповідні схвалені або прийняті документи; 18) відомості про дослідження і аналізи, замовлені державними і муніципальними установами; 19) відомості про вакантні посади в державних і муніципальних установах; 20) відомості про державні постачання, здійснювані або здійснені державою і одиницями місцевого самоврядування; 21) зведення про використання майна і бюджетних коштів, переданих державою або одиницями місцевого самоврядування приватноправовим юридичним особам, заснованим державою або одиницями місцевого самоврядування або діючим з їх участю; 22) програми публічних заходів; 23) зміни в роботі і обов’язках державних і муніципальних установ, пов’язаних з обслуговуванням осіб, – не пізніше чим за десять днів до введення таких змін; 24) відомості про години прийому керівників державних і муніципальних установ; 25) ставки заробітної плати, інструкції по оплаті праці, а також порядок виплати доплат і надання спеціальних пільг, що діють в державних і муніципальних установах; 26) відомостей про ціноутворення комерційних товариств, що займають пануюче положення на товарному ринку, мають спеціальне або виняткове право або мають природну монополію; 27) відомостей про надання послуг громадського споживання, а також про зміни в умовах надання послуг і ціни на них до введення таких змін; 28) списків членів партій; 29) рішень і вироки судів, що набрали законної сили; 30) дані основних регістрів держави і державних регістрів в передбаченому законом об’ємі; 31) реєстри документів установ; 32) іншу інформацію і документи, обов’язок обнародування яких встановлений міжнародними договорами, законами або прийнятими на їх основі правовими актами, або інформацію і документи, обнародування яких власник інформації вважає необхідним.

Категорії суб’єктів правовідносин у сфері доступу до публічної інформації визначені у ІІІ розділі Закону України. У ч. 1 ст. 12 вказується, що такі суб’єкти діляться на 2 групи: запитувачі інформації та розпорядники інформації і їх структурні підрозділи або відповідальні особи з питань запитів на інформацію.

Запитувачами інформації відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 12 закону можуть бути фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень. Це означає, що розпорядники інформації та їх структурні підрозділи зобов’язані надавати відповідну інформацію кожному, незалежно від громадянства, раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, професії та роду діяльності, рівня освіти, за мовними або іншими ознаками.

Крім фізичних осіб, запитувачами також можуть виступати юридичні особи та об’єднання громадян без статусу юридичної особи. Ч. 1 ст. 80 Цивільного кодексу України [7] юридичною особою визнає організацію, створену і зареєстровану у встановленому законом порядку. Разом з тим, не можна обійти увагою віднесення новим законом до запитувачів інформації «об’єднань громадян без статусу юридичної особи» (легалізованих шляхом повідомлення). Стаття 14 Закону України «Про об’єднання громадян» [8] зазначає, що легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статус юридичної особи. В той же час ст.. 17 Закону України «Про об’єднання громадян» передбачає, що громадські організації, їх спілки можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення відповідно Міністерству юстиції України, місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. Проте лише зареєстрованим об’єднання громадян (тобто зі статусом юридичної особи) ст. 20 згаданого закону надає право одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань.

Безперечно, не маючи статусу юридичної особи, не маючи правосуб’єктності, не будучи суб’єктами права, незареєстровані об’єднання громадян, природно, не можуть бути самі по собі суб’єктами інформаційних відносин – незалежно від бажання розробників нового інформаційного законодавства та мотивації законодавця. Тому в контексті Закону України «Про доступ до публічної інформації» право об’єднань громадян без статусу юридичної особи звертатися з запитами до розпорядників інформації, слід розуміти (і, відповідно, можна реалізовувати) як опосередковане правом особи, котра підпише відповідний запит. Іншими словами, уповноваженою стороною у правовідносинах з розпорядником інформації (зобов’язаною стороною) буде не об’єднання громадян, легалізоване шляхом повідомлення, а конкретна фізична особа – суб’єкт права. При цьому, звичайно, остання вправі звертатися до розпорядників інформації з запитами в інтересах такого об’єднання громадян.

Іншою стороною даних правовідносин виступають розпорядники інформації та їх структурні підрозділи. Статус даної категорії суб’єктів в загальних рисах визначений статтею 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Зокрема, розпорядниками інформації визнаються: 1) суб’єкти владних повноважень – органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, – стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, – стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків; 4) суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

48

монополіями, – стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них. Окрім зазначених категорій суб’єктів, до розпорядників інформації законом також прирівнюються

суб’єкти господарювання, які володіють інформацією про стан довкілля, інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту, інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров’ю та безпеці громадян, іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією). Такі суб’єкти господарювання також зобов’язані оприлюднювати та надавати за запитами відповідну інформацію.

Більше того, юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, а також попередньо згадувані суб’єкти господарювання при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися вказаним Законом, а вимоги цього закону поширюються на них лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами.

Варто підкреслити, що польський закон «Про доступ до публічної інформації» набагато стисліше окреслює категорії тих, хто вправі звернутись за інформацією, обмежившись простим формулюванням: право на доступ до публічної інформації належить кожному (ст. 2, п. 1). Розпорядниками інформації, які зобов’язані відкрити до неї публічний доступ, визнаються органи публічної влади, органи господарського і професійного самоврядування, суб’єкти, які реалізують державний бюджет, суб’єкти, які представляють державні юридичні особи або юридичні особи територіального самоврядування, а також суб’єкти, що представляють інші державні організаційні одиниці або організаційні одиниці територіального самоврядування, суб’єкти, які виконують публічні завдання або розпоряджаються публічним майном.

Аналогічний естонський закон взагалі не окреслює, хто може бути суб’єктом звернення. Лише в ст. 1, яка визначає цілі закону, вказується, що закон забезпечує громадськості та всім особам можливості доступу до інформації, призначеної для загального користування. В той же час власниками інформації, відповідно до закону, є: 1) державні і муніципальні установи; 2) публічно-правові юридичні особи; 3) приватноправових юридичних особи і фізичні особи у випадках, передбачених законом. На приватноправових юридичних осіб і фізичних осіб поширюються обов’язки власника інформації, якщо вони виконують на підставі закону, адміністративно-розпорядчого акту або договору публічні обов’язки, у тому числі надають послуги в сфері освіти, охорони здоров’я, соціальні або інші публічні послуги, – в частині інформації, що стосується виконання названих обов’язків. До власників інформації прирівнюються: 1) підприємці, що займають панівне становище на ринку товарів, мають спеціальне або виняткове право або природну монополію, – в частині інформації, що стосується умов пропозиції товарів і послуг, цін на них і змін в названих умовах і цінах; 2) некомерційні об’єднання, фонди, що мають статус приватноправових юридичних осіб, і комерційні товариства, членом, засновником або учасником яких є держава, одиниця місцевого самоврядування або публічно-правова юридична особа, – в частині інформації, що стосується використання засобів, виділених з державного або муніципального бюджету.

Аналізуючи зміст окремих положень українського, естонського та польського законів щодо доступу до публічної інформації в питаннях статусу суб’єктів зазначених правовідносин, можемо зробити наступні висновки. По-перше, в ряді європейських держав такий закон був прийнятий на десяток років раніше, а тому практика реалізації його положень багатша та змістовніша. Власне такий досвід необхідно враховувати при реалізації окремих положень Закону України «Про доступ до публічної інформації». По-друге, поняття і зміст публічної інформації, закладені у вітчизняному законодавстві, більш змістовні та деталізовані, що повинно спростити реалізацію даних правових норм і недопустити виникнення прогалин та колізій. По-третє, складно стверджувати, що вітчизняний закон достатньо прозоро та вичерпно регулює статус запитувачів – суб’єктів, що мають право звернутись із запитами, про це вже йшлось вище. Але приклади польських та естонських аналогічних правових приписів є ще менш чіткими та потребують детальнішого тлумачення, в тому числі в процесі правозастосування. По-четверте, перелік розпорядників (власників) публічної інформації в українському, естонському та польському законах близький за своїм наповненням, так само як і перелік інформації, яку розпорядники зобов’язані оприлюднювати.

Отже, усвідомлення існування інструменту у вигляді права на доступ до публічної інформації можна вважати надзвичайно важливим важелем у разі виникнення конфлікту чи спору між громадянином чи громадською організацією та відповідним органом влади. Вивчення європейського досвіду реалізації цього повноваження дозволить використовувати його свідомо, у відповідності до цілей та функцій, які покликане виконувати дане право в сучасному громадянському суспільстві.

Список використаних джерел: 1.Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року № 1466 «Про виконання

обов’язків та зобов’язань Україною» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_611

2. Конституція України. – К., 2010. – 64 с. 3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // Офіційний вісник України. – № 13. –



_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

49

1998. – С. 270. 4. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 року // Відомості Верховної

Ради України. – № 32. – 2011. – Ст. 314. 5. Закон Эстонии о публичной нформации [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.medialaw.ru/exussrlaw/l/ee/media.htm 6. Ustawa o dostępie do informacji publicznej z dnia 6 września 2001 r. // Dz.U. – 2001. – nr. 112. – Рoz. 1198. 7. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461. 8. Про об’єднання громадян : Закон України від 16 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради

України. – 1992. – № 34. – Ст. 504. * Юхимюк Ольга Михайлівна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії та історії

держави і права Волинського національного університету імені Лесі Українки. УДК 342.57 (477) Артем Янчук *

ТЕОРЕТИКО-НОРМАТИВНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «БЕЗПОСЕРЕДНЄ ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ НАРОДОМ» (КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

У статті досліджується нормативне закріплення поняття «безпосереднє здійснення влади народом»,

наукові підходи до визначення даного терміну, аналізуються точки зору різних авторів на дану проблематику. За результатами аналізу узагальнюються наукові підходи до визначення досліджуваного поняття, виокремлюються його ознаки, на підставі чого пропонується авторське визначення даного терміну.

Ключові слова: безпосереднє здійснення влади народом, народний суверенітет, народовладдя. Янчук А. А. Теоретико-нормативные подходы к определению понятия «непосредственное

осуществление власти народом» (конституционно-правовой аспект). В статье исследуется нормативное закрепление понятия «непосредственное осуществление власти

народом», научные подходы к определению данного термина, анализируются точки зрения различных авторов на данную проблематику. В результате анализа, обобщаются научные подходы к определению исследуемого понятия, выделяются его признаки, на основании чего предлагается авторское определение данного термина.

Ключевые слова: непосредственное осуществление власти народом, народный суверенитет, народовластие.

Yanchuk A. O. Theoretical and Regulatory Approaches to the Definition of «Direct Exercise of Power by the

People» (Constitutional and Legal Aspect). The article examines the statutory concept of «direct exercise of power by the people», scientific approaches to

the definition of this term is analyzed in terms of various authors on this problem. As a result of the analysis scientific approaches to study the conceptare summarized, distinguished his features on the basis of which the author proposes to define this term.

Keywords: the direct exercise of power by the people, people’s sovereignty, government by the people. Конституція України досить широко визначила засади безпосереднього здійснення влади народу,

врегулювавши правову основу окремих форм такої діяльності, назвавши деякі види цих форм, суб’єктів, уповноважених на призначення окремих з них тощо. Так, комплексний аналіз конституційних положень, дозволяє зробити висновок, що базовими основами конституційно-правового регулювання безпосереднього здійснення влади народом є положення 27 статей Основного Закону України. Частина відповідних конституційних норм стали предметом офіційного тлумачення Конституційного Суду України або встановлення відповідних правових позицій у його рішеннях, зокрема, у рішеннях від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 [1], від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 [2], від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 [3] та ін.

Знайшло відображення дане питання і в міжнародних актах. Так, відповідно до частини першої статті 21 Загальної Декларації прав людини [4] кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. А згідно з частиною третьою цієї статті воля народу повинна бути основою влади уряду. Відповідно ж до частини першої статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року [5] кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

Комплексний аналіз законів України, дозволяє виділити ті з них, які повністю або частково присвячені нормативному регулюванню безпосереднього здійснення влади народом. Серед них можна назвати такі як Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» [6], Закон України «Про вибори народних депутатів» [7], Закон України «Про звернення громадян» [8], Закон України «Про об’єднання громадян» [9] та багато інших.

http://www.medialaw.ru/exussrlaw/l/ee/media.htm


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

50

Однак наведена нормативна база України, міжнародні нормативно-правові акти не дають визначення самого терміну «безпосереднє здійснення влади народом», що призводить до використання різних підходів до розуміння даного поняття на практиці, а, отже, певним чином ускладнює реалізацію даного виду публічної влади.

Саме тому серед актуальних питань, пов’язаних з безпосереднім здійсненням влади народу одне з ключових займає питання надання чіткого визначення даному поняттю.

Однак, як це не парадоксально, теоретичному дослідженню безпосереднього здійснення влади народом відводиться досить скромне місце. Окремі аспекти даної проблематики досліджувалися у працях Ю.Г. Барабаша, О.В. Батанова, Л.А. Григоряна, О.В. Зайчука, В.А. Дорогіна, Ю.А. Дмитрієва, В.Т. Кабишева, О.Л. Копиленка, В.Ф. Котока, В.В.Копєйчикова, В.В. Кравченка, В.В. Комарової, М.В. Оніщука, В.Ф. Погорілка, О.В. Прієшкіної, Л. Тельєна, О.Ю. Тодики, Р.Г. Гезея, Т.І. Кроніна, Л. ЛеДюка, О.Г. Мурашина, Д. Хеллоуелла, В.Л. Федоренка, В.Є. Чиркіна, Л.М. Шипілова та ін.

Практично у будь-якій роботі, де згадується безпосереднє здійснення влади народом, йдеться лише про його окремі аспекти, окремі форми такої діяльності. А, проте, без комплексного дослідження та пізнання даного поняття, марно розраховувати на глибоке розуміння сутності безпосереднього здійснення влади народом, його корисних властивостей. Саме тому, дана стаття буде присвячена дослідженню та визначенню поняття «безпосереднє здійснення влади народом».

Дослідження правових проблем безпосереднього здійснення влади народом за радянських часів були ускладнені ідеологічною заангажованістю, мали певних ідеологічний відтінок, що зумовлювалось програмним спрямуванням тогочасної доктрини, теорії та діючого законодавства [10]. Зрозуміло, що за таких обставин про повноцінне здійснення влади народом не могло бути й мови.

Порівняно з радянською правовою доктриною, сформоване за часів незалежності розуміння безпосереднього здійснення влади народом відійшло від класових підходів та штампів щодо даної юридичної категорії, збагатилося її якісними характеристиками, більш глибоким розумінням етимології самого терміна «безпосереднє здійснення влади народом». Так, з організацією та проведенням перших виборів, всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, дослідження в цій галузі дещо пожвавлюються, однак, на жаль, на сьогоднішній день доктрина конституційного права України, як і інших пострадянських країн досі ще не виробила єдиного підходу до розуміння безпосереднього здійснення влади народом як комплексного політико-правового явища.

Немає єдиної точки зору серед науковців і щодо того, як визначити сам термін «безпосереднього здійснення влади народом». На сьогодні його визначають як «безпосередня демократія» [11], «безпосереднє народовладдя» [12, с. 29], «пряме народовладдя» [13, с. 353], «державна влада народу» [14, с. 1], «установча влада» [15], «учасницька демократія» [16] тощо.

Ми ж будемо використовувати термін «безпосереднє здійснення влади народом», адже вважаємо його найбільш оптимальним з філологічної точки зору, окрім того, саме таким визначенням оперує діюча Конституція України, використовуючи його у частині другій статті 5.

Однак, крім суто філологічної та конституційно-визначеної різниці, поняття «безпосереднє здійснення влади народом» має і певні змістовні відмінності порівняно з наведеними вище суміжними поняттями.

Так, зокрема, найчастіше поняття «безпосереднє здійснення влади народом» ототожнюється з поняттям «безпосередня демократія» або «пряма демократія», що часто вживаються як синоніми. Основний Закон України містячи поряд з поняттям «безпосереднє здійснення влади народом» також поняття «безпосередньої демократії» (стаття 69), опосередковує її з народним волевиявленням, яке здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. На нашу думку, наведена діяльність народу є лише частиною, одним з елементів безпосереднього здійснення ним влади, що тільки визначає засоби реалізації такої влади в окремих формах діяльності народу щодо безпосереднього здійснення ним влади, абсолютно не маючи зв’язку з деякими іншими формами.

Таким чином, безпосередня демократія і безпосереднє здійснення влади народом співвідносяться як частина і ціле, безпосередня демократія є складовою безпосереднього здійснення влади народом і складається з елементів, які визначають порядок реалізації окремих форм діяльності народу щодо реалізації ним влади.

Ускладнюється дослідження даного питання й намаганнями окремих науковців віднести безпосереднє здійснення влади народом до інших близьких за змістом політико–юридичних явищ, охарактеризувати його як народне волевиявлення. Наприклад, у науково–практичному коментарі до Конституції України, здійснення влади народом ототожнюється з народним волевиявленням, яке стосується різних сторін життєдіяльності народу, кожного громадянина [12, с. 341]. Такий підхід не можна назвати досконалим, адже поряд з використанням волевиявлення громадян при здійсненні окремих форм діяльності народу щодо здійснення ним влади, пряме волевиявлення народу не опосередковує всіх форм такої діяльності, а ті форми в яких вона використовується є лише засобом їх реалізації, а не комплексним механізмом здійснення такої форми.

В окремих випадках науковці взагалі не відносять народ до системи публічної влади, зазначаючи, що складовими системи влади України є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, що утворюють організаційну структуру публічної підсистеми системи влади [17, с. 13]. На нашу думку, така позиція є не досить коректною, адже народ є складовим, первинним і невід’ємним елементом системи влади, на чому акцентується увага у статті 5 Конституції України та в ряді інших статей Основного Закону України.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

51

Влада ж інших суб’єктів є похідною від влади народу. Досить цікавою є позиція українських вчених [11, с. 8] щодо розуміння безпосереднього здійснення

влади народом як безпосереднього волевиявлення всього народу або його частини з метою здійснення суспільних функцій шляхом виборів, референдумів або інших не заборонених Конституцією і законами формах. У даному випадку можна погодитися з наведеною точкою зору стосовно можливості реалізації через інститути прямого народовладдя певних форм діяльності народу щодо безпосереднього здійснення ним влади, однак інститути прямого народовладдя не охоплюють всіх організаційно-правових аспектів безпосереднього здійснення влади народом. Крім цього, ототожнюючи безпосереднє здійснення влади народом із безпосереднім волевиявленням народу через вибори, референдуми або інші не заборонені Конституцією і законами інститути, науковці не врахували особливостей певних форм діяльності народу, зокрема, контрольної, захисної діяльності народу щодо здійснення ним своєї влади, в яких не допускається або є досить звуженим волевиявлення всього народу або більшої його частини.

На нашу ж думку, для більш детального дослідження терміну «безпосереднє здійснення влади народом» необхідно, в першу чергу, звернути увагу на конструкцію даного словосполучення, його побудову. Оскільки воно складається з декількох елементів, ключовими серед яких є два – «безпосередньо» та «влада», а значить – необхідно спершу проаналізувати зміст кожного з них окремо.

Так, на сьогоднішній день поняття «безпосередньо», «безпосередній» визначається як такий, що не має проміжних ланок, здійснюється без посередництва кого-, чого-небудь, прямий; зовсім близький, найближчий; той, який прямо випливає з чого-небудь або зумовлює щось [18, с. 44].

Схожі визначення містяться і в інших джерелах. Наприклад, у тлумачному словнику Ожегова С.І. і Шведової Н.Ю. зазначається, що «безпосередній» це прямо слідуючий після кого-, чого-небудь, без проміжних ланок, учасників [19, с. 410].

Таким чином, під поняттям «безпосереднє» розуміється здійснення чого-небудь прямо, без посередництва і жодних проміжних ланок.

Що ж до поняття «влада», то його розуміння є складнішим, що пов’язано з особливим значенням даного терміну в житті будь-якого суспільства та держави, його повсякчасним вживанням у багатьох сферах суспільного життя.

На сьогодні існує досить багато різноманітних наукових підходів до визначення поняття «влада». Існування багатьох теорій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми. За даними сучасних політологів, на сьогодні в науковій літературі існує понад трьохсот визначень влади [20, с. 397].

Особливість визначення поняття «влада» буде полягати у тому, в якій науковій сфері чи галузі знань застосовується даний термін, адже він широко використовується в різних значеннях.

Зокрема, з точки зору філології, влада – це одиниця ментальних ресурсів індивідуальної свідомості, що репрезентує особистісну інтерпретацію засвоєного і привласненого у процесі соціалізації соціокультурного досвіду, пов’язаного з трактуванням феномена влади [21, с. 16]. Під економічною владою у широкому контексті розуміється будь-яка влада, що впливає на вибір економічних агентів, тобто на величину витрат економічних агентів, пов’язаних з присвоєнням ними корисності (доходу) [22, с. 7].

Влада в політико-антропологічному дискурсі – це неформальні відносини домінування, що проявляються в соціальних групах різних рівнів, з обов’язковим урахуванням психофізіологічних, психологічних, символічних і світоглядних ресурсів влади, завдяки яким забезпечується підкорення об’єкта влади суб’єкту [23, с. 3]. Соціологи ж наголошують на тому, що соціальна влада – це підкорення поведінки суб’єктів загальній волі соціуму, вимогам соціального порядку, що склався в суспільстві, це узгодженість різних воль [24, с. 19].

З точки ж зору права, влада – це певні взаємозв’язки, що передбачають наявність суб’єкта і об’єкта, особливе вольове ставлення, яке полягає у спонуканні до дії, яку об’єкт повинен здійснити за бажанням суб’єкта. Це реальна здатність суб’єкта влади втілювати в життя певні ідеї, погляди, власну волю, нав’язуючи їх, коли це необхідно, іншим [25, с. 16].

На нашу думку, всі наведені вище точки зору є досить аргументованими, логічними, науково-обґрунтованими і виправданими в залежності від обставин та властивостей явищ і галузей знань, до яких вони застосовуються. Однак з точки зору нашого дослідження, найбільш доцільним буде використання терміну влада саме з правової точки зору.

Наведені підходи до визначення ключових термінів словосполучення «безпосереднє здійснення влади народу», дозволяє виділити певні характеристики даного поняття, його ознаки, що дає змогу розкрити особливості безпосереднього здійснення влади народом як специфічного та пріоритетного виду публічної влади та спеціальної діяльності народу, направленої на безпосереднє здійснення належної йому влади.

Із зазначеного випливає, що безпосереднє здійснення влади народом буде мати як загальні ознаки, що притаманні всім без виключення видам публічної влади, на яких ми не будемо зупинятися, так і спеціальні, що відрізняють даний вид публічної влади від інших видів публічної влади.

При цьому необхідно зазначити, що коли ми говоримо про владу, яку безпосередньо здійснює народ, то автоматично закладаємо у даний термін певні особливості як змістовного так і ідеологічного значення. Так, зокрема, порівняно з іншими видами публічної влади, які завжди або практично завжди мають позитивне


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

52

правове закріплення відповідних можливостей, окремі види форм діяльності народу, направлені на здійснення ним влади, позитивного правового закріплення не мають, зокрема, це стосується окремих видів захисної діяльності народу. Однак при цьому, дані форми та види діяльності народу обов’язкового матимуть легітимний та правовий характер.

Надзвичайно важливою ознакою безпосереднього здійснення влади народом є постійність та безперервність такої діяльності. Дані ознаки можуть мати прикладний характер тільки у разі комплексного здійснення всіх форм діяльності народу щодо реалізації належної йому влади. Безумовно, деякі з форм такої діяльності проводяться частіше за інші – періодично (наприклад, установча діяльність), а окремі можуть взагалі ніколи не проводитись (наприклад, захисна діяльність), однак існують і такі форми діяльності народу, які проводяться постійно (наприклад, контрольна діяльність), що й визначає постійний і безперервний характер безпосереднього здійснення влади народом.

Надзвичайно важливою характеристикою безпосереднього здійснення влади народом є його повновладдя, тобто реалізація всіх можливостей здійснення такої влади. Пов’язано це з тим, що безпосереднє здійснення влади народом повинно мати повноту здійснення такої діяльності. Зокрема, можливість, ініціювання розгляду певних питань, прийняття рішень, контроль за їх виконанням та захист наданої народу влади.

З урахуванням наведеного, в загальному, безпосереднє здійснення влади народом можна визначити як легітимне офіційне волевиявлення народу, його окремих груп або представників щодо здійснення повновладдя народу шляхом ініціювання, прийняття, контролю за ухваленими рішеннями та захист від спроб їх порушити чи обмежити владу народу.

Зазначене дозволяє охарактеризувати безпосереднє здійснення влади народом за суттю, змістом і формою. За своєю суттю безпосереднє здійснення влади народом – це легітимне офіційне волевиявлення народу, його окремої частини чи представників, що являє собою пріоритетний вид публічної влади. За своїм змістом безпосереднє здійснення влади народом являє собою здійснення функцій народу через державну організацію, тобто шляхом імплементації своєї волі у волю держави або через механізми що є наддержавними, тобто виходять за межі механізму держави.

Так, зокрема, безпосереднє здійснення влади народу може відбуватися як в межах держави (шляхом прийняття законів та інших актів вищої юридичної сили на референдумах, проведення виборів), так і мати наддержавний характер (коли народ у мирний або іншій спосіб демонструє свою волю щодо бажання приєднатися до іншого народу, держави, створити абсолютно іншу державу, тощо).

За формою безпосереднє здійснення влади народом – це ухвалення (прийняття) народом рішень, контроль за їх виконанням і захист своєї влади у разі посягання на неї.

Таким чином, безпосереднє здійснення влади народом являє собою комплексний вид публічної влади, який об’єднуючи у собі певні елементи інших форм публічної влади, містить певні особливості, що дають змогу даному виду публічної влади бути вищим по відношенню до інших видів публічної влади, домінувати над ними.

Підсумовуючи викладене, та на основі ґрунтовного аналізу теоретичних надбань вітчизняних і зарубіжних вчених, з урахуванням положень нормативно-правових актів можна виділити наступні ознаки безпосереднього здійснення влади народом: 1) є окремим видом публічної влади; 2) має домінантний характер порівняно з іншими видами публічної влади, тобто дана влада є первинною стосовно інших видів публічної влади; 3) безпосередньо здійснювана народом влада поширюється на необмежене коло суб’єктів; 4) носить комплексний характер, тобто потребує застосування всіх форм діяльності народу щодо безпосереднього здійснення своєї влади у комплексі. Пов’язано це в основному з тим, що безпосереднє здійснення влади народу складається з комплексу правових заходів, спрямованих на реалізацію діяльності народу у різних формах, які необхідно використовувати у сукупності, разом; 5) має повновладний характер. Тобто безпосереднє здійснення влади народом не може бути обмежене органами державної влади, органами місцевого самоврядування. Дані органи також не повинні створювати перешкод у безпосередній реалізації народом належної йому влади; 6) безпосереднє здійснення влади народом носить легітимний характер, адже визнається справедливою, доцільною та необхідною більшістю народу; 7) безпосереднє здійснення влади народом носить правовий характер, тобто врегульовується матеріальними та процесуальними правовими нормами; 8) безпосереднє здійснення влади народом носить постійний характер, тобто здійснюється повсякчасно; 9) безпосереднє здійснення влади народом носить безперервний характер, тобто здійснюється завжди і постійно, незалежно від того, як діє державний апарат – ефективно чи ні; 10) безпосереднє здійснення влади народом повинно носити реальний характер, тобто існувати у вигляді права та реальної, а не номінальної (фіктивної) можливості народу безпосередньо здійснювати належну йому владу; 11) гарантованість безпосереднього здійснення влади народом забезпечується як самим народом шляхом періодичного здійснення відповідної установчої, контрольної та захисної діяльності, що певним чином охороняє та захищає дане право народу, так і системою правових норм вищої юридичної сили та організаційних заходів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, спрямованих на встановлення гарантій безпосереднього здійснення влади народом; 12) реалізується як в межах державного механізму, так може виходити і поза його межі, зокрема, коли мова йде про захист суверенітету народу від держави, її органів чи посадових осіб, установчу діяльність щодо визначення належності території, на якій мешкає народ до тієї чи іншої держави, створення нового державного


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

53

утворення тощо; 13) правову основу безпосереднього здійснення влади народом складають норми міжнародно-правових актів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, норми Конституції України, зміст яких інтерпретується Конституційним Судом України та деталізується у нормах законів.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що поняття категорії «безпосереднє здійснення влади народом» необхідно визначати як окремий вид публічної влади, що носить домінантний характер по відношенню до інших видів публічної влади та має комплексний, повновладний, легітимний характер, здійснюється постійно і безперервно та означає право та реальну здатність народу безпосередньо реалізовувати належну йому владу через здійснення установчої, правотворчої, ініціативної, контрольної, захисної діяльності.

Список використаних джерел: 1. Рішення Конституційного Суду у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ

України у справі щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання) від 19.04.2001 р., № 4-рп/2001 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 28. – С. 109.

2. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Підгорної Валентини Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирівни про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 05.10.2005 р., № 6-рп/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 41. – С. 31.

3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) від 16.04.2008 р., № 6-рп/2008 // Вісник Конституційного Суду України. – 2008. – № 3. – С. 15.

4. Загальна декларація прав людини: Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rada.gov.ua.

5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року // Голос України. – 2001. – 10 січня.

6. Про всеукраїнський та місцеві референдуми : Закон України від 3 липня 1991 року № 1286-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 33. – Ст. 443.

7. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17 листопада 2011 року № 4061-VI // Голос України. – 2011. – 10 грудня.

8. Про звернення громадян : Закон України від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.

9. Про об’єднання громадян : Закон України від 16 червня 1992 року № 2460-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.

10. Див. наприклад, Григорян Л.А. Народовластие в СССР / Л.А. Григорян. – М. : Юрид. лит., 1972. – 295с.

11. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики (До 10-ї річниці незалежності України) / За заг. ред. В.Ф. Погорілка. – К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 356 с.

12. Конституція України: Науково-практичний коментар / Авер’янов В.Б., Батанов О.В., Баулін Ю.В. та ін. ; ред. кол.: В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. – К. ; Харків : ІнЮре ; Право, 2003. – 808 с.

13. Скрипнюк, О.В. Конституційне право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О.В. Скрипник. – К.: Ін Юре, 2010. – 672с.

14. Гаврилов М.І. Філософія демократичної державності: автореф. докт. філософ. наук: 09.00.03 / М.І. Гаврилов. – Дніпропетровськ, 2007. – 24 с.

15. Ющик Олексій. Конституційно-правові проблеми установчої влади в Україні: [Електронний ресурс] / Олексій Ющик. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1778/.

16. ЛеДюк Л. Учасницька демократія: референдуми у теорії та на практиці/ Лоуренс ЛеДюк ; гол. ред. і автор передм. Дж. Перлін ; наук. ред. З. Гриценко ; перекл. з англ. Р. Ткачук. – Харків : Центр Освітніх Ініціатив, 2002. – 160с.

17. Cолових В. П. Влада в системі суб’єктно-об’єктних управлінських відносин в державі: автореф. канд. наук з державного управління: 25.00.01 / В.П. Солових. – Харків, 2002. – 15с.

18. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440с.

http://rada.gov.ua

http://www.viche.info/journal/1778/


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

54

19. Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка : 80000 слов и фразеологических выражений / С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова ; Российская академия наук. Институт русского языка им. В.В. Виноградова. – 4-е изд., доп. – М. : Азбуковник, 1998. – 944 с.

20. Актуальні проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні : кол. монографія / В.О. Антонечко, М.О. Баймуратов, О.В. Батанов та ін.; За ред.: В.В. Кравченка, М.О. Баймуратова, О.В. Батанова. – К.: Атіка, 2007. – 864с.

21. Чорновол-Ткаченко О.О. Вербалізація концепту влада у сучасному британському газетному дискурсі: автореф. канд. філолог. наук: 10.02.04 / О.О. Чорновол-Ткаченко. – Харків, 2007. – 20 с.

22. Дементьєв В. В. Влада в системі економічних відносин: автореф. докт. економ. наук: 08.01.01 / В.В. Дементьєв. – Донецьк, 2004. – 22с.

23. Кравець А. Ю. Влада в сучасному політико-антропологічному дискурсі: теоретико-методологічний аспект: автореф. канд. політич. наук: 23.00.01 / А. Ю. Кравець. – Дніпропетровськ, 2010. – 22 с.

24. Слободянюк А. В. Еволюція концептуальних уявлень про владу в історико-соціологічному процесі: автореф. канд. соціолог. наук: 22.00.01 / А.В. Слободянюк. – Київ, 2002. – 26 с.

25. Чехович Т.В. Державна влада як інститут конституційного права України: автореф. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Т.В. Чехович. – Київ, 2005. – 19 с.

* Янчук Артем Олександрович – кандидат юридичних наук, головний консультант Інституту

законодавства Верховної Ради України.

Адміністративне право і процес. Фінансове право. Інформаційне право

УДК 340 Дмитро Каденюк *

СПЕЦІАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА Стаття присвячена спеціальним принципам інформаційного права і містить авторський погляд

стосовно їх визначення та системи, а також щодо напрямків удосконалення чинного законодавства України у сфері нормативного закріплення принципів інформаційної діяльності.

Ключові слова: інформація, інформаційне право, інформаційні правовідносини, принципи, спеціальні принципи права, інформаційна безпека, законодавство, нормативне забезпечення.

Каденюк Д. Л. Специальные принципы информационного права. Статья посвящена специальным принципам информационного права и содержит авторский взгляд

относительно их определения и системы, а также о направлениях совершенствования действующего законодательства Украины в сфере нормативного закрепления принципов информационной деятельности.

Ключевые слова: информация, информационное право, информационные правоотношения, принципы, специальные принципы права, информационная безопасность, законодательство, нормативное обеспечение.

Cadenyuk D. L. Special Principles of Information Law. The presented paper is devoted to a special scientific principles of information law and contains the author’s

opinion regarding the definition and systems, as well as ways of improving the current legislation of Ukraine in the sphere of the normative principles of securing information activities.

Keywords: information, information law, information relationship, principles, specific principles of law, information security, legislation, regulatory support.

З урахуванням поширення різноманітних новітніх технологій, у сучасних реаліях інформаційні

відносини набувають все більшої актуальності. За останні роки сформувалася галузь права, що регулює зазначені правовідносини – інформаційне право. При цьому, як і будь-яка галузь права, окрім специфічного предмету та методу, інформаційне право має свої галузеві (спеціальні) принципи, які виступають керівними основами регулювання інформаційних відносин. Проте, пропри таке досить велике значення інформаційних відносин, що стало передумовою виділення відповідної галузі права, на сьогодні ключовим нормативним актом у сфері регулюванні інформаційних відносин є Закон України «Про інформацію», прийнятий ще в 1992 р. У травні 2011 р. цей закон був виданий у новій редакції, проте принципи інформаційних відносин, хоча й зазнали деяких змін, не були достатньо опрацьовані, у зв’язку з чим деякі з них колізують з іншими нормами або взагалі не мають механізму забезпечення. Так, у чинній редакції закону знайшли своє закріплення такі принципи, як свобода вираження поглядів і переконань, правомірність захисту інформації, свобода вираження поглядів і переконань. Натомість, на мою думку, не зовсім обґрунтовано виключено наявний у попередній редакції принцип об’єктивності та вірогідності інформації. У цілому такі зміни носять позитивний характер, хоча й потребують свого подальшого опрацювання та нормативного забезпечення.

Питання спеціальних принципів права аналізуються у працях О.І. Чаплюк, в контексті співвідношення


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

55

загальних та спеціальних принципів правотворчості [1], М.А. Самбор, через призму теоретичних засад та практичної ролі принципів права у первинному набутті права власності на землю[2], І.В. Жукевича, щодо механізму взаємодії наявних та неявних принципів права [3] та їхньої динаміки [4], В.І. Щербини, стосовно сучасних спеціальних принципів трудового права України [5], В. М. Коваль, відносно застосування принципів права, дія яких поширюються на майнові відносини в сфері господарювання [6] тощо. Щодо інформаційних правовідносин, то окремі аспекти принципів інформаційного права проаналізовані в працях І.В. Панової [7, 8, 9], Є. Пілат [10], М.Я. Швець, В.М. Брижко [11], В.М. Супрун [12] та ін. Проте у жодній із зазначених праць не проведено ґрунтовного вивчення спеціальних принципів інформаційного права України із визначенням їхньої системи, що також зумовлює доцільність представленого наукового аналізу.

Метою статті є аналіз спеціальних принципів інформаційного права із наданням з урахуванням відповідного нормативного забезпеченням їх визначення та відображення їхньої системи.

Відокремлення інформаційного права в самостійну галузь права зумовлює необхідність наукового опрацювання системи принципів, притаманних саме цій галузі права, які й складають сукупність спеціальних основоположних засад регулювання саме інформаційних правовідносин.

При цьому, слід зауважити, що узагальнених наукових доробків щодо спеціальних принципів в теорії права не досить багато, а в юридичній науці спеціальні принципи досліджуються досить часто через призму принципів різноманітних галузей права, зокрема трудового, цивільного, кримінального права тощо.

У теорії права М.В. Лушнікова і А.М. Лушніков до особливостей спеціальних принципів права відносять: системність, цілісність, єдність; пронизування всієї правової тканини галузі; обмеження дії з урахуванням самостійності та незалежності галузей; динамічність та взаємодія [13, c. 418].

О.В. Лавріненко [14, c. 56] в контексті трудових правовідносин відокремлює наступні характерні риси спеціальних принципів права: системний і непорушний (генетичний) зв’язок із витоками (ідеями) загальносоціального права та загальноправовими й міжгалузевими принципами; спрямовуючий, а тому універсальний (наскрізний) характер таких положень у сферах як нормотворчої, так і правозастосовної та правоохоронної діяльності суб’єктів трудового права; предметна (йдеться про предмет галузі трудового права) визначеність (детермінованість) і спрямованість таких керівних положень; нормативна-правова об’єктивація (безпосереднє закріплення, системне втілення) таких керівних положень [15, c. 18-19].

О.В. Кузьменко через призму адміністративного процесу серед чинників (факторів) віднесення певних принципів до спеціальних визначає наступні: по-перше, галузевий принцип є одним з об’єктивних показників, що дає можливість виділити галузь у правовій системі; по-друге, галузевий принцип повинен володіти можливістю взаємодіяти у своїй системі з відповідними принципами, які стоять в одній галузевій площині; по-третє, галузевий принцип повинен володіти можливістю взаємодіяти у своїй системі з відповідними принципами вищого та нижчого порядків; по-четверте, кожному галузевому принципу відведена своя вагома роль у характеристиці галузі права, а також у цілій системі права; по-п’яте, галузевий принцип відображає ті риси права, які мають найбільше суспільне, політичне та юридичне значення в конкретних історичних обставинах і в зв’язку із завданнями, які ставляться державою та суспільством. Перелічені фактори, на думку автора, характерні для принципів, що підтверджує їхню системність [16, c. 147].

Б.С. Сташків, аналізуючи спеціальні принципи права соціального забезпечення, виділяє дещо інші їх ознаки, а саме: 1) взаємозв’язок та взаємозумовленість принципів права соціального забезпечення із принципами соціального забезпечення; 2) принципи права соціального забезпечення ґрунтуються на таких загальнолюдських цінностях та ідеалах, як добро, чуйність, гуманізм, справедливість; 3) основою для формування основних положень права соціального забезпечення служать соціальні ризики; 4) залежність розвитку галузевих принципів від стану національної економіки [17, c. 116-117].

Аналізуючи вказані наукові погляди, можна надати наступне визначення спеціальних принципів інформаційного права – це обмовлена загальносоціальними та загальноправовими принципами система керівних засад, яка відображає предметну детермінованість і спрямованість правового регулювання інформаційних правовідносин.

Щодо системи принципів інформаційного права, то серед вчених існують різні підходи щодо віднесення тих чи інших керівних засад до принципів інформаційного права.

Так, І.Л Бачило серед принципів інформаційного права вказує наступні: забезпечення законності в регульованій сфері відносин; забезпечення інтересів людини, суспільства й держави в області реалізації свобод, прав, обов’язків усіх суб’єктів відносин в області інформації, інформатизації; застосування методів і засобів правового регулювання, адекватних специфіці інформаційної сфери відносин; адаптація правових механізмів до динаміки регульованих відносин з урахуванням темпів і якості розвитку інформаційних і комунікаційних технологій; пріоритетна підтримка гуманітарно-орієнтованих процесів в інформаційній сфері правовими методами, припинення інформаційної діяльності, що наносить шкоду психічному й фізичному здоров’ю людей, спрямованої на пропаганду насильства, розтління особистості, соціальних і моральних основ людського спілкування; розвиток механізмів виявлення злочинів і правопорушень у сферах інформатики, зміцнення правової основи забезпечення інформаційної безпеки; підтримка контактів у рамках міжнародної співдружності в області вироблення норм і стандартів, що регулюють відносини держав, юридичних і фізичних осіб у структурах глобальних інформаційних процесів при дотриманні прав людини та громадянина [18, c. 48-49].


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

56

Інші автори, зокрема Н.Н.Ковалева, В.А. Копилов, на наш погляд, не досить обґрунтовано, до загальних принципів, серед інших, відносять принцип об’єктивності, достовірності, повноти, точності та своєчасності інформації; принцип обов’язковості публікації інформації; принцип заборони виробництва та розповсюдження інформації; принцип забезпечення інформаційної безпеки. Проте, за нашим переконанням, такий підхід є помилковим, оскільки віднесення вказаних принципів до загальних унеможливлює визначення критеріїв розмежування їх від спеціальних принципів. Тому, ми погоджуємося із поглядом В. Боєра та Г. Павельєва, які пропонують, виходячи з приписів основних інформаційних норм, до спеціальних принципів інформаційного права відносити: принцип пріоритетності прав особи; принцип вільного виробництва і розповсюдження будь-якої інформації, не обмеженою законом; принцип заборони виробництва і розповсюдження інформації, шкідливою і небезпечною для розвитку особистості, суспільства, держави; принцип вільного доступу (відкритості) інформації, не обмеженої законом; принцип повноти обробки та оперативності надання інформації; принцип «відчуження» інформації від її творця; принцип оборотоздатності інформації; принцип розповсюджуваності інформації; принцип організаційної форми інформації [19, c. 33-34].

При цьому, як зауважує М.В. Лушнікова, нині у законотворчості усталився текстуальний спосіб закріплення галузевих принципів у нормах-принципах. Всі нові кодекси містять спеціальні статті, присвячені основам відповідного галузевого законодавства [13, c. 418].

Така тенденція знайшла свій прояв і в інформаційному праві. І хоча у сучасному сьогоденні в Україні кодифікований нормативний акт в цій сфері відсутній, проте, на наш погляд, до спеціальних принців інформаційного права можна віднести основні принципи інформаційних відносин, закріплені у Законі України «Про інформацію». Так, у ст. 2 вказаного закону закріплено, що основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя [20].

Гарантії права на інформацію є одним з фундаментальних принципів інформаційного права. При цьому, у сучасних умовах, на наш погляд, вже назріла необхідність розробки та прийняття спеціального закону «Про гарантії прав на інформацію», в якому логічно та повно з урахуванням міжнародних стандартів та світового досвіду мають бути не тільки закріплені формальні гарантії прав на інформацію, але чітко передбачені дієві механізми їх реалізації.

Продовженням гарантій прав на інформацію є принцип відкритості, доступності інформації та свободи обміну інформацією. У сучасних умовах прозорість та відкритість є одним із міжнародних стандартів в сфері діяльності державних органів, тому з метою імплементації світових вимог до українського правового кола, в України було розроблено законопроект «Про відкритість і прозорість діяльності органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування». Доступність інформації, на нашу думку, є шляхом реалізації принципу відкритості, то саме забезпечення доступу до інформації і є напрямком забезпечення її відкритості.

Щодо свободи обміну інформацією, то незважаючи на її законодавче застосування, сама категорія «обмін інформацією» не має чіткого нормативного та наукового визначення, проте у різноманітних джерелах надається трактування такої інституції як інформаційний обмін.

Достовірність і повнота інформації, на наш погляд, є не тільки спеціальним принципом інформаційного права, але й виступають однією з ключових вимог щодо інформації взагалі. При цьому достовірність інформації є досить істотним принципом інформаційних відносин та основоположною вимогою щодо інформації, у зв’язку з чим потребує свого законодавчого визначення у Законі України «Про інформацію», зокрема, у такому формулюванні як відповідність, адекватність та ідентичність отриманих даних фактичним умовам. Повнота є також однією із складових умов щодо інформації. Тому у більшості законодавчих джерел вона застосовується у сукупності із достовірністю. Проте, на наш погляд, якщо достовірність інформації характеризує відповідність першоджерела із кінцевим результатом інформаційного процесу, то повнота інформації визначає необхідну кількість інформації. У зв’язку з чим повнота інформації є властивістю інформації, що показує співвідношення наявної інформації та ступінь забезпеченості завдань прогнозу достовірною вихідною інформацією.

Щодо свободи вираження поглядів і переконань, то цей принцип скоріше слід назвати не спеціально-інформаційним, а міжгалузевим, оскільки від походить від конституційного та міжнародного принципу свободи слова, та цей принцип прямо закріплений у Конституції України та міжнародних актах.

Принцип правомірності одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації витікає із видів інформаційної діяльності, які були закріплення у старій редакції Закону України «Про інформації» від 02.10.1992 р. У новій же редакції закону «Про інформацію» усі норми щодо інформаційної діяльності та її видів відсутні, проте серед основних принципів інформаційних відносин, закріплених у ст. 2 цієї редакції закону, принцип правомірності одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації зберігся, хоча й не знайшов свого подальшого детального трактування та нормативного регулювання.

Останнім спеціальним принципом інформаційного права, закріпленим у Законі України «Про інформацію» є захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя. Цей принцип, як й принцип свободи вираження поглядів та переконань, можна по праву назвати міжгалузевим, оскільки він знаходить своє втілення й у конституційних нормах, й у положення міжнародних актів, й у галузевих законах. Окрім за


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

57

це, вказаний принцип також знайшов своє закріплення в таких міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини, Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

Проте зазначена система принципів, закріплена у Законі України «Про інформацію» не є повною, оскільки не втілює такі міжнародновизнані інформаційні принципи, як принцип вільного виробництва і розповсюдження будь-якої інформації, принцип вільного доступу (відкритості) інформації, принцип забезпечення інформаційної безпеки тощо. У зв’язку з чим, принципи інформаційного права потребують своєї подальшої систематизації, приведення у відповідність до міжнародних стандартів та нормативного закріплення у спеціальному інформаційному законі, зокрема, в Інформаційному кодексі України.

Таким чином, на підставі проведеного дослідження, слід зазначити, що спеціальні принципи інформаційного права є не тільки галузевими основоположними засадами, але й втілюють базові ідеї законодавчого забезпечення прав людини на основі розроблених та діючих міжнародних стандартів в сфері інформаційних відносин. Проте, не зважаючи на велике значення та функціональне навантаження цих принципів, вони ще недосконало розроблені та закріплені у законодавчих актах України. Зокрема, це стосується як відсутності конкретизації окремих принципів, закріплених у ключовому Законі України «Про інформацію», так й відсутності у вказаному законі таких важливих для сучасних інформаційних правовідносин принципів, як принцип забезпечення інформаційної безпеки; принцип свободи доступу до публічної інформації, принцип заборони виробництва та розповсюдження інформації, шкідливої й небезпечної для розвитку особистості, суспільства та держави.

Тому саме розробка системи спеціальних принципів та їхнього змістовного навантаження має бути покладена в основу розробки проекту Інформаційного кодексу України.

Список використаних джерел: 1. Чаплюк О.І. Загальні та спеціальні принципи національної правотворчості: поняття, значення та види /

О.І. Чаплюк // Часопис Київського університету права. – 2010. – № 1. – С. 87 – 93. 2. Самбор М.А. Теоретичні засади та практична роль принципів права у первинному набутті права

власності на землю / М.А. Самбор // Митна справа. – 2011. – №1(73). – Частина 2. – С. 66 – 71. 3. Жукевич І.В. Механізм взаємодії наявних та неявних принципів права / І.В. Жукевич // Держава і

права. – 2010. – Випуск 47. – С. 66 – 71. 4. Жукевич І.В. Динаміка явних та неявних принципів права у цивільному судочинстві / І.В. Жукевич //

Науково-інформаційний вісник. Право. – 2011. – № 3. – С. 28 – 33. 5. Щербина В.І. Принципи сучасного трудового права України / В.І. Щербина // Юридичний вісник

Причорномор’я. – 2011. – № 1. – С. 97 – 11. 6. Коваль В.М. Застосування принципів права, дія яких поширюється на майнові відносини у сфері

господарювання / В.М. Коваль // Держава і право. – 2011. – Випуск 53. – С. 335 – 340. 7. Панова І.В. Захист від впливу інформації, що є шкідливою для особи, як принцип інформаційного

права / Панова І.В. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pib/2010_3/PB-3/PB-3_15.pdf

8. Панова І.В. Інформаційне право: теоретичні засади формування, становлення та утвердження в системі права України / І.В. Панова // Митна справа. – 2011. – №4 (76). – Частина 2. – С. 340 – 345.

9. Панова І.В. Поняття та види загальних принципів формаційного права України / Панова І.В. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkhnuvs/2009_45/VV-45/VV-45_6.pdf

10. Пілат Є. До питання про систему інформаційного права / Є. Пілат // Вісник Львівського університету. Серія юрид. – 2010. – Вип. 51. – С. 121 – 125.

11. Швець М.Я. До питання принципів, предмету і методів інформаційного права / М.Я. Швець, В.М. Брижко // Правова інформатика. – 2008. – № 20 (4). – С. 58 – 64.

12. Супрун В.М. Правові принципи інформаційного суверенітету / [Електронний ресурс] В.М. Супрун. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pib/2009_3/PB-3/PB-3_7.pdf

13. Лушникова М. В. Очерки теории трудового права [Текст] / М. В. Лушникова, А. М. Лушников. – СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006 – 940 с.

14. Лавріненко О.В. Галузеві принципи права: міждисциплінарний аналіз системи їхніх ознак / О.В. Лавріненко // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. – 2010. – Вип. 3. – С. 54 – 63.

15. Лавріненко О.В. Система критеріїв визначення галузевих (основних) принципів трудового права України / О.В. Лавріненко, П.Д. Проскуряков // Efektivni nastroje modernich ved – 2008: мat-ly IV mezinarod. vedeck.-prakt. konf. (Praha, 03-15 kvetna 2008 r.). – Praha: Education and Science, 2008. – D. 8. – S. 18 – 19.

16. Кузьменко О.В. Теоретичні засади адміністративного процесу: монографія / О.В. Кузьменко. – К.: Атіка, 2005. – 352 с.

17. Сташків, Б. І. Теорія права соціального забезпечення [Текст] : навч. посібник / Б. І. Сташків. – К. : Знання, 2005. – 405 с.

18. Бачило И.Л. Информационное право: основы практической информатики. Учебное пособие / И.Л. Бачило. – М., 2001. – 352 с.

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pib/2010_3/PB-3/PB-3_15.pdf

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkhnuvs/2009_45/VV-45/VV

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pib/2009_3/PB-3/PB-3_7.pdf


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

58

19. Боер В. М. Информационное право: учеб. пособие. Ч. 1 / В. М. Боер, О. Г. Павельева; ГУАП. – СПб., 2006. – 116 c.

20. Про внесення змін до Закону України «Про інформацію»: Закон України вiд 13.01.2011 № 2938-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 313.

* Каденюк Дмитро Леонідович – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК: 347.962:004 Володимир Кравчук *

ВИМОГИ, ЯКІ ПРЕД’ЯВЛЯЮТЬСЯ ДО СУДДІВ, ЯК ЕЛЕМЕНТ ЇХНЬОГО

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ У статті аналізується вітчизняне та зарубіжне конституційне законодавство про судоустрій і

статус суддів, узагальнюються наукові підходи до розуміння категорії «конституційно-правовий статус суддів» в конституційному праві України та зарубіжних країн, розглядаються вимоги, які пред’являються до суддів.

Ключові слова: конституційно-правовий статус суддів; правовий статус суддів; суд; суддя. Кравчук В. М. Требования, которые предъявляются к судьям, как элемент их конституционно-

правового статуса: сравнительно-правовой анализ. В статье анализируется отечественное и зарубежное конституционное законодательство о

судоустройстве и статусе судей, обобщаются основные научные подходы к пониманию категории «конституционно-правовой статус судей» в конституционном праве Украины и зарубежных стран, рассматриваются требования, предъявляемые к судьям.

Ключевые слова: конституционно-правовой статус судьи; правовой статус судьи; суд; судья. Kravchuk V. M. Demands to Judges as an Element of their Constitutional and Legal Status: Comparative

and Legal Analysis. The article analyzes the domestic constitutional legislation on the judiciary and the status of judges, the main

scientific approaches to understanding of category constitutional and legal status of judges are substantiated, structural elements of constitutional and legal status of judges are examined.

Keywords: constitutional and legal status of judges, legal status of judges, court, judge. Дослідження природи судової влади досить давно є предметом вивчення не лише представників

юридичної науки, а й практичних працівників судових органів. Особливого значення в даному контексті набуває питання конституційно-правового статусу судді як центрального суб’єкта судової влади. Сьогодні, коли перед суспільством та державою стоять невідкладні завдання побудови правової держави, задекларованої в ст. 1 Конституції України, першочерговою є проблема оновлення чинного законодавства, надання йому реального, а не декларативного характеру. Багато в чому вирішенню даної проблеми сприяють теоретичні розробки та надбання, котрі, в свою чергу, набувають нових імпульсів у законодавстві. Це також стосується і вимог, які пред’являються до суддів, як елементу їх конституційно-правового статусу, окреслених у запропонованій статті.

По різних напрямках досліджуваної теми існує чимала кількість зарубіжних та вітчизняних джерел. Загальні питання правового статусу суддів досліджували такі вчені-правознавці як Р. Бараннік, І. Марочкін, Л. Москвич, В. Нор, С. Подкопаєв, С. Прилуцький, В. Теліпко, Н. Юзікова (Україна); Г. Ермошин, М. Клеандров, І. Михайловська, І. Петрухін (Росія); І. Мартинович (Білорусія); К. Пясецький (Польща) та ін. В науці конституційного права до питання конституційно-правового статусу суддів та вимог, що до них пред’являються частково зверталися у своїх дослідженнях такі вчені-конституціоналісти, як З. Гладун, В. Єгорова, В. Журавський, В. Копейчиков, В. Кравченко, В. Мелащенко, В. Погорілко, О. Скрипнюк, О. Совгиря, Ю. Тодика, В. Федоренко, О. Фрицький, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Н. Шукліна (Україна); М. Баглай, М. Витрук, Б. Габричидзе, О. Кутафин, В. Чиркин (Росія); Г. Василевич (Білорусія); Б. Банашек (Польща) та інші.

Мета даної статті полягає у пошуку та виявленні шляхів вирішення актуальних теоретичних проблем вимог, які пред’являються до суддів в Україні та зарубіжних країнах, урахування позитивного досвіду останніх. При цьому головна увага зосереджується на характеристиці вимог, які пред’являються до суддів.

Наявність сильної і незалежної судової влади, якість і ефективність правосуддя багато в чому залежать від особистості судді, його світогляду, правосвідомості, юридичної підготовки, професійності, морально-етичних якостей тощо. Тому, вимоги, що пред’являються до суддів, сьогодні більш високі, ніж раніше. Це обумовлено зміною умов функціонування судів (наприклад, унаслідок законодавчого прогресу), змісту суспільної ролі суду та розуміння природи правозастосовної функції суду.

Відповідно до ст. 127 Конституції України на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

59

комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, який проживає в Україні не менше десяти років і володіє державною мовою. Аналогічне положення міститься і у ст. 64 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року [1] (далі – Закон), однак без словосполучення «кваліфікаційною комісією» [1].

Відповідно до Конституції України додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом, а тому Закон визначає:

– до складу апеляційного суду входять судді, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років (частина 4 статті 26);

– до складу вищого спеціалізованого суду входять судді, обрані на посаду судді безстроково (частина 3 статті 31);

– суддею Верховного Суду України може бути особа, яка має стаж роботи на посаді судді не менше п’ятнадцяти років або суддя Конституційного Суду України (частина 2 статті 39).

Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни: 1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; 2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; 3) які мають не зняту або непогашену судимість.

Законом встановлено, що вищою юридичною освітою є вища юридична освіта, здобута в Україні за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, а також вища юридична освіта за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем, здобута в іноземних державах та в установленому законом порядку визнана в Україні. Водночас визначено: стаж роботи в галузі права – це стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста.

Таким чином, основним суб’єктом, на якого покладається обов’язок здійснення правосуддя, є професійний суддя. У ст. 127 Основного Закону увага акцентується на «професійній» формі виконання службових обов’язків із здійснення правосуддя, що передбачає особливі вимоги до освіти, досвіду та інших професійно важливих характеристик цього суб’єкта. В свою чергу, професіоналізм являє собою оволодіння основами і глибинами якої-небудь професії [2, 62].

Як справедливо відзначається в літературі, поняття «професійний суддя» акумулює якісно-ціннісний комплекс поєднання глибоких різносторонніх знань, умінь, професійних суддівських навиків, практичного досвіду, загальнолюдської культури, що відображає ступінь самоорганізації особи, рівень її професійної діяльності, забезпечує ефективність судової системи та сприяє зростанню її авторитету. Рівень професіоналізму суддів залежить від внутрішніх чинників, детермінованих специфікою суддівської професії, і зовнішніх чинників, спричинених політичними, економічними, соціальними та культурними умовами розвитку суспільства [3, 884].

Крім того, абсолютно переконливою вбачається позиція В. Теліпка, що від ділових, особистих, моральних якостей судді залежить, чи здатний він протистояти спробам незаконного втручання у розгляд справ або «телефонному», «мітинговому» праву та іншим незаконним засобам впливу на суд. Високі моральні якості і правосвідомість, глибоке знання і правильне розуміння законодавства, правильне застосування законів мислення у процесі пізнання істини і прийняття рішення по суті, воля, витримка, вміння спокійно розібратися у складних питаннях, мужність, чесність, непідкупність, справедливість – це далеко не вичерпний перелік якостей, якими має володіти суддя [4, c. 210].

На перший погляд в Основному Законі України закріплене досить лаконічне, хоча, без сумніву, змістовне формулювання вимог, що пред’являються до суддів. Проте в більшості конституцій зарубіжних країн загальні вимоги до суддів, без диференціації по гілках судової влади і рівню ланок в судовій системі, ще більш стислі та відсилають до спеціальних законів. Стаття 102 Конституції Італійської Республіки встановлює: «Судові функції здійснюють ординарні судді, посади яких встановлені і діяльність яких врегульована нормами про судоустрій» [5, с. 345], в ст. 64 Конституції Французької Республіки зазначено: «Органічний закон визначає статус суддів» [5, с. 439], ст. 129 Конституції Республіки Словенія закріплює: «Закон встановлює віковий ценз та інші умови виборів» [6, с. 89].

Хоча в зарубіжних конституціях зустрічаються норми, в яких містяться схожі до українських, за змістом кваліфікаційні вимоги до суддів. Так, ст. 119 Конституції Російської Федерації декларує: «суддями можуть бути громадяни Російської Федерації, які досягли 25 років, мають вищу юридичну освіту і стаж роботи зі спеціальності не менш 5 років» [7, c. 677], ст. 126 Конституції Азербайджанської Республіки встановила, що «суддями можуть бути громадяни Азербайджанської Республіки, в віці не молодші 30 років, які наділені виборчим правом, мають вищу юридичну освіту і стаж роботи по юридичній спеціальності не менше 5 років» [6, с. 89].

Варто зазначити, що конституційні норми можуть бути менш конкретні з точки зору змісту кваліфікаційних ознак. Наприклад, ст. 208 Конституції Гватемали гласить: «Магістрати і судді повинні бути гватемальцями за народженням, мати незаплямовану репутацію, бути здатними до здійснення громадянських прав, а також бути членами колегії адвокатів, за винятком випадків, встановлених законом відносно останньої вимоги» [6, с. 89], ст. 184 Конституції Куби встановлює: «суддя повинен бути придатним до здійснення суддівської діяльності; мати диплом, виданий чи підтверджений університетом або уповноваженою офіційною установою, бути кубинським громадянином за народженням чи внаслідок натуралізації; активно брати участь у революційній діяльності, мати високі моральні якості та гідну репутацію» [8, c. 849].


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

60

Винятки по змісту кваліфікаційних вимог становлять конституції деяких держав – колишніх республік СРСР. Наприклад, ст. 83 Конституції Киргизької Республіки встановила, що «суддею місцевого суду може бути громадянин Киргизької Республіки, не молодший 30 і не старший 65 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи по юридичній професії не менше 5 років; а суддею Верховного Суду може бути громадянин Киргизької Республіки, не молодший 35 і не старший 70 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи по юридичній професії не менше 10 років, в тому числі суддею не менше 5 років» [6, с. 89].

Зазвичай, вимоги, що пред’являються до суддів в зарубіжних країнах, є досить високими. Наприклад, в Польщі на посаду судді може бути призначений лише особа, котра має польське громадянство і в повній мірі користується громадянськими правами, котра гарантує належне виконання обов’язків судді, володіє бездоганним характером, яка закінчила юридичний вищий навчальний заклад і пройшла судове або прокурорське стажування, а також здала судовий або прокурорський іспит і не менше року пропрацювала судовим чи прокурорським стажером, і, насамкінець, лише та, котра досягла 26-річного віку (ст. 53 Закону про устрій загальних судів Польської Республіки) [9, c. 145].

Законодавець більшості держав ставить в один ряд як професійні якості кандидата, так і його морально-етичні характеристики. Так, в Великобританії на посаду судді може бути призначена особа, яка володіє бездоганними моральними якостями і не менше 7 років (для судів графств) або 3 – 5 років (для магістрату) працює баристером. В окремих країнах вимагається зразкова поведінка в повсякденному житті (п. 4 Канонів судової етики США) та бездоганна репутація (ст. 6 Закону про судоустрій Республіки Румунія) [10, c. 567]. Тим самим підкреслюється особливе значення авторитету суду для ефективного здійснення правосуддя.

Зустрічаються конституційно закріплені приклади, котрі детальніше, ніж в Конституція України, закріплюють кваліфікаційні вимоги до суддів судів різних рівнів. Наприклад, в Конституції Домініканської Республіки встановлено, що: а) «для того щоб бути мировим суддею, необхідно бути домініканцем, мати кваліфікацію адвоката, володіти всіма громадянськими та політичними правами. Разом з тим кваліфікація адвоката не являється обов’язковою умовою для заняття вищевказаної посади в муніципіях, де немає можливості призначити чи обрати на цю посаду адвоката; виняток становлять національний округ і головні муніципальні провінції, де кваліфікація адвоката для заняття цієї посади являється обов’язковою умовою» (ст. 77); б) «для того щоб бути суддею суду першої інстанції, необхідно бути домініканцем, володіти всіма громадянськими та політичними правами, бути ліценціатом чи доктором права, мати 2 роки стажу роботи адвокатом або на протязі цього строку займати посаду мирового судді чи прокурора-обвинувача» (ст. 74); в) «для того щоб бути суддею апеляційного суду, необхідно відповідати наступним умовам: бути домініканцем; володіти всіма громадянськими та політичними правами; бути ліценціатом чи доктором права; мати 4 роки стажу роботи адвокатом або на протязі цього строку займати посаду судді суду першої інстанції, представника прокуратури в судових органах чи судді земельного суду першої інстанції, при цьому час роботи адвокатом і суддею може бути об’єднаний» (ст. 69); г) «для того щоб бути суддею Верховного суду, необхідно відповідати наступним умовам: бути домініканцем за народженням чи походженням; на момент обрання бути не молодшим 35 років; володіти всіма громадянськими та політичними правами; бути ліценціатом чи доктором права; мати як мінімум 12 років стажу роботи адвокатом, або на протязі цього строку займати посади апеляційного чи земельного суду, суду першої інстанції, або бути представником прокуратури у вказаних судах, при цьому час роботи адвокатом і суддею може бути об’єднаний» (ст. 65) [6, с. 89-90].

В конституційних актах найбільш високі вимоги пред’являються до суддів конституційних судів. Так, відповідно до ст. 148 Конституції України суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Дещо загальні вимоги встановлюються ст. 135 Конституції Італійської Республіки до суддів конституційних судів. Так, кандидатури на посади суддів Конституційного суду визначаються з числа суддів вищих судів загальної і адміністративної юрисдикції, включаючи тих, хто перебуває у відставці, а також з числа ординарних професорів права університетів і адвокатів, які мають стаж роботи не менше 20 років [5, с. 355].

У зарубіжних країнах вимоги статусного характеру крім закріплення в конституціях також закріплюються законодавчо, де також переважають високі вимоги, що пред’являються до суддів конституційних судів:

суддею Конституційного Суду Російської Федерації може бути призначений громадянин Російської Федерації, який на день призначення досяг віку не менше 40 років, з бездоганною репутацією, має вищу юридичну освіту і стаж роботи по юридичній професії не менше 15 років, володіє визнаною високою кваліфікацією в галузі права (ст. 8 Федерального конституційного закону «Про Конституційний Суд Російської Федерації») [7, с. 602];

суддею Конституційного Суду Республіки Вірменія може стати громадянин Вірменії, який досяг віку 35 років, володіє виборчим правом, має вищу юридичну освіту, досвід роботи в галузі права, загальний трудовий стаж не менше 10 років, високі моральні якості і володіє вірменською мовою [6, с. 110];

суддею Конституційного Суду Республіки Білорусь може бути призначений (обраний) громадянин Республіки Білорусь, який володіє білоруською і російською мовами, має вищу юридичну освіту, є висококваліфікованим спеціалістом в галузі права, має, як правило, вчений ступінь та володіє високими


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

61

моральними якостями (ст. 91 Кодекс Республіки Білорусь «Про судоустрій та статус суддів»») [11, с. 102]; суддею Конституційного Суду Республіки Болгарія може бути юрист, який проявив високі професійні і

моральні якості та має не менше 15 років юридичного стажу [6, с. 110]; судді Федерального Конституційного Суду Німеччини повинні досягнути 40-річного віку, володіти

правом бути обраними в Бундестаг, мати кваліфікацію для зайняття суддівської посади відповідно до закону про суддів [6, с. 110].

Цікавим є той факт, що в деяких країнах англосаксонської правової сім’ї наявність вищої юридичної освіти не є обов’язковою вимогою до претендентів на посаду судді. Так, у Нідерландах вимога виключення з правила щодо обов’язкової юридичної освіти судді допускається стосовно членів фінансової палати апеляційного суду та заступників суддів кантональних судів. У Швейцарії вимога щодо вищої юридичної освіти ставиться лише до голів місцевих судів та суддів кантональних судів, а рядові суддівські посади в місцевих судах і судах спеціалізованої юрисдикції (по торговим та трудовим справам, по оренді нерухомості і т. ін.) займають особи, які не мають юридичної освіти [12, с. 106]. Такий підхід, можливо, пояснюється тим, що суддя в цих країнах не тільки застосовує право, а й сам є його творцем. Однак, як показує практика, перевага все ж таки надається фахівцям з юридичною підготовкою.

Таким чином, конституційні та законодавчі вимоги, що пред’являються до суддів передбачають високі професійні та морально-етичні вимоги, що в свою чергу зумовлюють наділення суддів специфічними правами та обов’язками, а також гарантіями, які дозволяють їм ефективно здійснювати функцію правосуддя. Тому, їх варто розглядати як особливий елемент конституційно-правового статусу суддів.

Список використаних джерел: 1. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року // Офіційний вісник України. –

2010. – № 55/1. – Ст. 1900. 2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь:

ВТФ «Перун», 2002. – 1370 с. 3. Конституція України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.Я. Тацій (голова редкол),

О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін..; Нац. акад. прав. наук України. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Х: Право, 2011. – 1128 с.

4. Теліпко В.Е. Науково-практичний коментар Конституції України. Станом на 1 грудня 2010 року / За ред. Мусі яки В.Л. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 544 с.

5. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 464 с.

6. Клеандров М.И. Статус судьи: правовой и смежный компоненты. – М.: Норма, 2008. – 448 с. 7. Баглай М. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов. – М.: Издательство

НОРМА, 2001. – 800 с. 8. Конституционное право зарубежных стран: учебник / под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо и

Л.М. Энтина. – 2-е изд., перераб. – М.: Норма, 2009. – 1056 с. 9. Ereciński T., Gudowski J., Iwulski J. Komentarz do prawa o ustroju sądów powszechnych i ustawy o

Krajowej Radzie Sądownictwa // Pod red. J.Gudowskiego. – Warszawa: Wyd-wo prawnicze Lexis Nexis, 2002. – 576 s.

10. Судебная власть / Под ред. И.Л. Петрухина. – М.: ООО «ТК Велби», 2003. – 720 с. 11. Кодекс Республики Беларусь о судоустройстве и статусе судей: 29 июня 2006 г. № 139-З: текст

Кодекса по сост. На 25 февраля 2009 г. – Минск: Амалфея, 2009. – 148 с. 12. Порівняльне судове право: Навч. посіб. / За ред. І.Є. Марочкіна та Л.М. Москвич. – Х.: Право, 2008. –

112 с. * Кравчук Володимир Миколайович – кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного,

адміністративного та фінансового права Волинського національного університету імені Лесі Українки. УДК 342.9 (477) Олег Муза *

ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗВИТОК АДМІНІСТРАТИВНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ Розглядаються теоретичні питання сутності адміністративних відносин. Особлива увага приділена

динаміці предмету адміністративного права. Обґрунтовується існування двох підходів у розумінні сучасного предмету адміністративного права України – управлінського та людиноцентристського.

Ключові слова: адміністративні відносини, адміністративне право, державне управління, верховенство права, законність.

Муза О. В. К вопросу о развитии административных отношений в Украине. Рассматриваются теоретические вопросы сущности административных отношений. Особое


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

62

внимание уделено динамике предмета административного права. Обосновывается существование двух подходов в понимании современного предмета административного права Украины – управленческого и человекоцентристского.

Ключевые слова: административные отношения, административное право, государственное управление, верховенство права, законность.

Muza O. V. To Question About Development of the Administrative Relations in Ukraine. The paper considers theoretical questions of the nature of administrative relations. Particular attention is paid

to the dynamics of the subject of administrative law. The existence of two approaches to understanding the modern subject of administrative law of Ukraine – the managerial and humancentristic is considered.

Keywords: administrative relations, administrative law, public administration, rule of law, justice. Питання сучасного адміністративного права України охоплюють різні сфери регулювання

правовідносин, які виникають у сфері реалізації владних повноважень, та зачіпають права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб. Конституційні засади організації державної влади вимагають суворої законодавчої регламентації створення, функціонування та припинення державних органів.

Метою цієї статті є визначення основних тенденцій розвитку адміністративних відносин та предмету адміністративного права в Україні.

Теоретичним підґрунтям для обґрунтування природи адміністративних відносин є звичайно ж праці вітчизняних і зарубіжних вчених з теорії держави та права, конституційного права. Враховуючи правову природу адміністративного права як галузі публічного права, слід нагадати первинність ідей та наукових положень конституційного права у походженні та аргументації адміністративних відносин. Це пояснюється такими відомими правовими доктринами як: поділ права на публічне і приватне; теорія поділу влад; доктрина верховенства права; законність як принцип діяльності органів державного управління; принцип належного урядування.

Продовжуваність змісту адміністративно-правових норм, що має місце за рахунок первинності положень конституційного права, розширює сферу публічно-правового регулювання, сприяє запровадженню нових інститутів адміністративного права (адміністративний договір, адміністративні послуги, адміністративне партнерство, адміністративно-господарське регулювання та ін.). Це призводить до появи нових форм взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та фізичних і юридичних осіб. Предмет адміністративного права перебуває у динаміці, що потребує втручання законодавчого органу влади у формалізацію та санкціонування нових видів адміністративних відносин.

В основі адміністративних відносин покладено вольовий момент їх виникнення, тобто яким чином має відбуватись реалізація повноважень органів публічної влади або прав та законних інтересів приватних осіб в адміністративних відносинах. Складність полягає у тому, що правовий зміст такого ініціювання різниться залежно від:

1) щодо органу публічної влади – місця цього органу влади в системі органів державної влади або посадової і службової особи в апараті конкретного державного органу; повноважень приймати рішення, вчиняти дії значимого характеру (можливість виражати державну волю та інтереси); наявності нормативних обмежень у ході адміністративних процедур;

2) щодо приватних осіб – обсягу їх прав на звернення до органів публічної влади з метою реалізації своїх закріплених прав в адміністративній сфері; наявності нормативних обмежень на реалізацію своїх прав та законних інтересів в адміністративній сфері; встановленого порядку участі в управлінні державними справами (лише стосовно громадян).

Такий вольовий момент у кожного із суб’єктів адміністративного права, незалежно від того виникають відносин між органами публічної влади та приватними особами чи між самими суб’єктами владних повноважень, містить так звану суб’єктивну спрямованість, оскільки передбачає прагнення кожного із суб’єктів реалізувати свої права чи повноваження.

Важливою складовою забезпечення функціонування адміністративних відносин виступає адміністративне законодавство, яке в Україні вирізняється такими рисами:

1) чисельна кількість законодавчих та підзаконних актів, які визначають поле адміністративного регулювання;

2) нестабільність адміністративно-правових норм; 3) наявність колізій між новими адміністративно-правовими нормами та тими, які є «застарілими» або

тимчасовими; 4) дублювання нормативних положень, якими визначається правовий статус суб’єктів адміністративного

права; 5) необхідність у проведенні кодифікації норм адміністративного права за основними його інститутами

(Адміністративний кодекс, Адміністративно-процедурний кодекс, Кодекс етики державного службовця, Кодекс про адміністративні проступки).

Такий загальний стан адміністративного законодавства не сприяє виокремленню на рівні правового регулювання нових адміністративних відносин, що призводить до «змішування» або підміни окремих


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

63

адміністративних процедур, вчинення правових дій тощо. Тому постає гостра необхідність у прискореному розгляді питань тотального оновлення норм адміністративного законодавства України.

Варто зауважити, що норми адміністративного права відіграють важливу роль у побудові системи адміністративних відносин, оскільки вони структурують ці відносини, визначають правовий статус їх суб’єктів, забезпечують їх законність різними засобами державного примусу.

Теоретичне обґрунтування розвитку адміністративних відносин в Україні є неможливим без критичного огляду сутності предмету адміністративного права. Необхідно стверджувати, що адміністративне право не мало свого сталого предмету, він змінювався зі зміною історичних періодів. На відміну від галузей права, які мають набагато довшу історію свого існування, адміністративне право знайшло свій бурхливий розвиток в другій половині ХІХ століття – протягом усього ХХ століття. При цьому, предмет адміністративного права пройшов видозміну: якщо у другій половині ХІХ століття предметом адміністративного права були поліцейські, управлінсько-примусові та пов’язані з ними адміністративно-каральні відносини [1], то у ХХ столітті предмет адміністративного права змінювався залежно від того, в якій політико-правовій системі знаходилась та чи інша держава. Саме через це розвиток адміністративного права у країнах Європи, США і пострадянських країнах є різним.

У радянський період реформа адміністративно-правових відносин прямо чи опосередковано торкалась тогочасної системи «партійного управління». У європейських державах адміністративна реформа проходила у декілька етапів та мала на меті перетворити держаний апарат на такий, що задовольняє потреби приватних осіб у реалізації останніми своїх прав та інтересів у публічно-правовій сфері, або у приватній сфері, яка потребувала впливу публічних «елементів». Такий загальний стан розвитку адміністративного права призвів до різновекторного розвитку адміністративного права як права публічного порядку, державного управління, публічного примусу. Тому розгляд питання про предмет адміністративного права слід розглядати виключно у площині українського досвіду, враховуючи при цьому одержану радянську «спадщину».

Варто нагадати, що ще у 60-х роках минулого століття Ю.М. Козлов визначив цілісність предмету радянського адміністративного права як сукупність суспільних відносин управлінського характеру, що безпосередньо пов’язані із здійсненням органами державного управління конкретних завдань виконавчо-розпорядчої діяльності, тобто, повсякденного і безпосереднього керівництва господарським і культурно-політичним будівництвом [2].

Тобто, таке формулювання предмету адміністративного права чітко відображало засади радянського державного управління, позначаючи їх як відносини управлінського характеру. Запропонований підхід проіснував настільки, наскільки проіснувала радянська система державного управління та радянського права.

З проголошенням незалежності в Україні розпочинається дискусія навколо адміністративного права як галузі права, а також сутності її основних інститутів. Визначити предмет адміністративного права було на той час найголовнішою метою, оскільки являлось відправною точкою для проведення нових наукових досліджень.

У вітчизняній літературі тривалий час існував підхід, згідно якого предмет адміністративного права завжди мав включати відносини «влада – громадянин» та «чисто» владні відносини. Тобто, намагаючись відійти від радянської концепції адміністративного права, вчені знову-таки звертались до управлінського характеру адміністративних відносин, презюмуючи особливу роль державних органів у сфері публічно-правового регулювання. Про це зазначав зокрема Є. Кубко [3].

В Юридичній енциклопедії під адміністративним правом запропоновано розуміти галузь права, якою регулюються суспільні відносини, що виникають у сфері функціонування виконавчої влади [4].

Згодом на розвиток наукової думки щодо предмету адміністративного права висловилась Харитонова О.І. Зокрема, на її думку предмет адміністративного права складають «низка адміністративно-правових відносин, серед яких можна виокремити управлінські відносини, що складаються внаслідок і з приводу виконання органами державної виконавчої влади своїх виконавчо-розпорядчих функцій (відносини, що складаються у процесі державного впорядкування різних сфер суспільного життя; відносини, що складаються внаслідок надання фізичним та юридичним особам різноманітних управлінських послуг; відносини щодо забезпечення реалізації та захисту в адміністративному порядку прав і свобод громадян; державно-службові правовідносини)» [5]. У цьому визначені також зроблено акцент на управлінському аспекті адміністративних відносин, при цьому Харитоновою О.І. запропоновано уже видове виокремлення окремих адміністративних відносин, що свідчить про розвиток наукових досліджень щодо предмету адміністративного права.

У 2000-х роках В.Б. Авер’янов сформував свій підхід щодо розуміння предмету адміністративного права, ґрунтуючись на концепції прав людини. Зокрема, на його думку, управлінський аспект не може бути «ключовою характеристикою предмета адміністративного права» [6]. Пояснювалось це тим, що управлінська складова адміністративних відносин є радянським рудиментом, який дістався вітчизняній адміністративній науці.

Предмет адміністративного права В.Б. Авер’янов розумів як групи однорідних суспільних відносин, що виникають: у ході державного управління сферою економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності, а також у ході реалізації повноважень виконавчої влади, які держава делегувала органам місцевого самоврядування та деяким іншим недержавним інституціям; у ході управління місцевими справами з боку органів місцевого самоврядування; у ході діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту в адміністративному порядку прав,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

64

свобод та інтересів фізичних осіб, і надання їм, а також юридичним особам різноманітних адміністративних (управлінських) послуг; у межах внутрішньої організації та діяльності апаратів усіх державних органів, адміністрацій (органів управління) державних підприємств, установ та організацій, а також у зв’язку з проходженням державної служби або служби в органах місцевого самоврядування; у ході застосування заходів адміністративного примусу, включаючи адміністративну відповідальність щодо фізичних і юридичних осіб; у зв’язку з реалізацією юрисдикції адміністративних судів і поновлення порушених прав, свобод та інтересів громадян, інших суб’єктів адміністративного права [7].

При цьому, автор пропонував базувати адміністративні відносини на так званій людиноцентристській концепції прав людини, тобто надаючи визначального характеру правам, свободам людини і громадянина у визначенні юридичного змісту цих відносин. В останні роки життя вчений притримувався виключно такої позиції і дедалі більше відкидав управлінський аспект у визначенні предмету адміністративного права [8].

Таким чином, можна говорити про два доктринальні підходи у визначенні адміністративних відносин: 1) управлінський підхід; 2) людиноцентристський підхід. Який із них покласти в основу предмета адміністративного права відповісти складно. Більшість

сучасних дослідників вважають, що існування в цілому публічної адміністрації має на меті лише сприяння реалізації прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правовій сфері, аргументуючи це тим, що процеси демократизації у нашій державі, а також поширення принципу верховенства права призвело до поступового звуження публічно-правової сфери. І справді, відчуження державної власності, передача окремих владних повноважень приватним організаціям, відхід від тотального державного контролю, а також зменшення адміністративного (владного) примусу призвело до зменшення ролі держави у вирішенні питань як загальнодержавного, такі і регіонального значення. Все більше на себе такі функції перебирають громадські організації та їх об’єднання. Тому постановка питання про зменшення значимості управлінського аспекту у визначенні адміністративних відносин відповідає реальній практиці адміністративних відносин.

Разом із тим, як приклад, ліквідація надзвичайних ситуацій або подолання наслідків економічної чи фінансової кризи покладається на державу та систему її органів. Тобто, виникає питання, на скільки управління як засаднича ознака владних відносин може переважати у сфері публічно-правового регулювання?

Враховуючи пропозиції щодо зменшення ролі управлінського аспекту або взагалі його ігнорування при формулюванні предмету адміністративного права, державні органи повинні були б перекласти частину своїх повноважень та функцій на приватних осіб (структур), однак на даному етапі цього не відбувається і у першу чергу в силу положень, визначених Конституцією України.

В рахунок управлінського аспекту адміністративних відносин необхідно покласти й вплив імперативного методу адміністративного права, який визначає не лише обов’язковість тієї чи іншої поведінки у конкретних правовідносинах, але наділяє саме державні органи владним примусом за порушення приписів адміністративного права. Звідси випливає, що предмет адміністративного права не може бути сталим, він змінюється залежно від зміни призначення та ролі держави у вирішенні справ загальнодержавного та місцевого значення. Предмет адміністративного права зажди перебуває у системному зв’язку з публічно-правовою сферою, тобто охоплює усі питання, в яких може брати участь орган публічної влади чи навіть окрема посадова чи службова особа.

Таким чином, управлінський та людиноцентристський аспекти адміністративних відносин складають предмет адміністративного права, у чому ж звичайно породжують складність адміністративно-правового регулювання та є причиною продовження наукової дискусії з означеної вище наукової проблеми.

Розгляд питання про адміністративні відносини є неповним, якщо не говорити про такі важливі адміністративні категорії як «публічний інтерес» та «публічний правопорядок». Спершу слід звернути увагу на слово «публічний», що вживається неспроста, оскільки вітчизняна наука адміністративного права дедалі більше заміщує «адміністративне», «управлінське» на «публічне», обґрунтовуючи це необхідністю виключення пріоритетної ролі держави та її органів у регулюванні різних сфер соціального життя і водночас прагнення протиставити органам публічної адміністрації фізичних та юридичних осіб, що слідує із норм Конституції України (стаття 3).

У свою чергу «публічний інтерес» передбачає у собі сукупність потреб та вимог, які прямо або опосередковано випливають зі сфери адміністративного регулювання та потребують прийняття управлінських рішень або вчинення дій правового характеру з боку органів публічної влади.

На думку Ю.О. Тихомірова, публічним інтересом є «визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого служить умовою і гарантією його існування та розвитку» [9].

Публічний інтерес на відміну від тих інтересів, які є у приватному праві (цивільному, господарському, земельному), може бути покладено в основу виникнення, зміни чи припинення адміністративних відносин. При цьому, слід наголосити, що не будь-який публічний інтерес може бути предметом адміністративного права. Необхідно, аби реалізація такого публічного інтересу була передбачена нормами адміністративного права.

Щодо «публічного порядку», то звичайно ж він охоплює не лише сферу адміністративного регулювання, але й виступає фундаментом для визначення правосуб’єктності учасників адміністративних відносин.

Роль «публічного інтересу» та «публічного порядку» для вироблення теоретичних підходів у розумінні


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

65

адміністративних відносин полягає у наступному: – по-перше, ці два взаємопов’язані між собою поняття сприяють відокремленню різних за сферою

правового регулювання правовідносин; – по-друге, для адміністративного права вони відіграють методологічну роль, оскільки за рахунок цього

підтверджують важливість адміністративного права у регулюванні публічно-правових відносин, засвідчують неможливість регулювання відносин «влада – громадянин» чи компетенційних відносин у системі державної влади без норм адміністративного права як провідної галузі права у національній правовій системі;

– по-третє, публічний інтерес та публічний порядок визначають мету, цілі та завдання, які обумовлюють зміст конкретних адміністративних відносин та є чинниками, що призводять до необхідності виокремлення у системі адміністративних відносин окремих їх видів.

Таким чином, дослідження питання про розвиток адміністративних відносин в Україні засвідчує про зміну правових форм, які використовують учасники адміністративних відносин у сучасному адміністративному праві. Незважаючи на імперативний характер норм адміністративного права, адміністративні відносини також підлягають зміні своєї сутності, яка співвідноситься зі ступенем суспільного розвитку в цілому та владно-управлінських відносин зокрема. Такий стан безпосередньо впливає і на визначення предмету адміністративного права, змінює традиційність положень щодо сфери та обсягу адміністративно-правового регулювання.

Список використаних джерел: 1. Елистратов А. И. Административное право / А. И. Елистратов. – Москва-Ленинград, Госиздат, 1929. –

С. 12. 2. Козлов Ю. М. Предмет советского административного права / Ю. М. Козлов. – М.: Изд-во МГУ, 1967.

– С. 29. 3. Кубко Є. Про предмет адміністративного права / Є. Кубко // Право України. – 2000. – № 5. – С. 3-6. 4. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. : Українська

енциклопедія, 1998– .– Т. 1 : А-Г. – 1998. – С. 48. 5. Харитонова О. І. Адміністративно-правові відносини: концептуальні засади та правова природа:

дисертація доктора юрид. наук. за спеціальністю 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. І. Харитонова. – Одеса, 2004. – С. 156.

6. Авер’янов В. Б. Державне управління у змісті предмета адміністративного права / В. Б. Авер’янов // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 2 (37). – С. 147.

7. Основи адміністративного судочинства в Україні : [навчальний посібник для юридичних факультетів та юридичних клінік] / за заг. ред. Н. В. Александрової, Р. О. Куйбіди. – К. : Конус-Ю, 2006. – С. 123-124.

8. Див. : Авер’янов В. Б. Предмет регулювання адміністративного права та його «публічно-сервісна» складова / В. Б. Авер’янов // Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / [за заг. ред В. Б. Авер’янова]. – К., 2007. – С. 240–247.; Авер’янов В. Б. Людиноцентристська ідеологія як основа реформування українського адміністративного права в умовах інтеграційного процесу / В. Б. Авер’янов // Держава та регіони: Серія: Право. – 2010. – № 2. – С. 87-92.

9. Тихомиров Ю. А. Публичное право : учебник для юрид. фак. и вузов / Ю. А. Тихомиров. – М. : БЕК, 1995. – С. 55.

* Муза Олег Валентинович – кандидат юридичних наук, старший консультант Інституту

законодавства Верховної Ради України. УДК 342.9 Олег Олійник *

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ

ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

У статті проаналізовано стан та перспективи розвитку законодавства України з інформаційної безпеки України.

Ключові слова: інформаційна безпека, національні інтереси, національна безпека. Олейник О. В. Состояние и перспективы развития законодательства Украины в сфере

информационной безопасности. В статье проанализировано состояние и перспективы развития законодательства Украины по

информационной безопасности. Ключевые слова: информационная безопасность, национальные интересы, национальная безопасность. Oleinik O. V. Condition and Perspectives for the Development of the Ukrainian Legislation on Information

Security.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

66

The article analyzes the status and prospects of the legislation of Ukraine with Ukraine’s information security. Keywords: information security, national interests, national security. Про необхідність формування системи забезпечення інформаційної безпеки йдеться майже з перших

років незалежності України. Вживаються певні заходи. Повноваження і функції державних органів, інших інституцій країни визначені в правових актах різного рівня. Конституції України, Законах України, Указах Президента України, нормативно – правових актах Уряду України, міністерств, відомств та інших. Під гаслом подальшого вдосконалення державно – управлінської діяльності здійснюється кожний черговий етап адміністративної реформи. Разом з тим, аналіз стану та тенденцій формування та розвитку сфери, що досліджується, інформаційних складових забезпечення національної безпеки (політичної, економічної, соціально – гуманітарної, науково – технічної, оборони і державної безпеки та інших) свідчить про те, що рівень інформаційної безпеки України наблизився до критичної межі, за якою можлива втрата здатності держави забезпечити захист власних національних інтересів, безпеки особи, суспільства і держави. Україна виявилася не готовою протистояти таким небезпечним явищам як «інформаційні та інформаційно – психологічні впливи», «кібернетичні атаки, інформаційна війна» тощо, що стали реаліями сучасності. Наша країна в багатьох випадках була не готова для впровадження заходів інформаційної боротьби з метою протидії та послаблення дії зовнішніх і внутрішніх інформаційних загроз.

Дуже важливим має бути інформаційно – теоретичне окреслення і обґрунтування напрямів: розвитку соціальної системи; інформаційної безпеки політичної, економічної, соціально – гуманітарної, оборонної і державної безпеки, державного управління, власне інформаційної та інших сфер діяльності особи, суспільства, держави. Лише на підставі наведених умов можливо сформувати догматичну модель інформаційної безпеки в широкому розумінні цього поняття та здійснювати подальший розвиток і вдосконалення адміністративно – правового її забезпечення.

Заслуговує на увагу пояснення категорії «інформаційна безпека», що доведена І.Жиляєвим. Він звертає увагу на наступні аспекти.:

- По-перше, кожний з видів безпеки має інформаційну складову, яка є його органічною складовою. Тому, відокремлюючи інформаційну безпеку від інших видів національної безпеки, варто не забувати її системну сутність, що гармонійно об’єднує всі інші види безпеки.

- По-друге, в ідеалі потрібний аналіз інформаційної безпеки (як й усіх інших видів національної безпеки) у всіх фазах їх «життєвого циклу», починаючи від фази становлення. Оскільки на цій стадії закладаються відповідні загрози та потенційні «негаразди» (особливо за умов розбудови відповідної системи та її елементів без відповідного цілеспрямованого проектування і планування).

- По-третє, проблема інформаційної безпеки по-різному постає для суб’єктів різної розмірності (малих, середніх та великих) та різної внутрішньої структури.

- По-четверте, стан інформаційної безпеки визначається різними факторами, які поділяються перш за все на зовнішні і внутрішні. Серед перших – реальний стан інформаційної сфери світу в цілому та його окремих територіальних сегментів, відповідних рівнів зовнішнього впливу (макро-, мезо- і макрорівнів)… До других відноситься, як мінімум: особливості соціально-економічної і політичної структури, диференціація соціуму, економічних агентів, основних інфраструктурних систем і об’єктів за кількісними і якісними параметрами, рівень дієздатності державної влади, бізнесу і інституцій громадянського суспільства тощо [1, с.84].

Інформаційна безпека, як важлива складова національної безпеки, системоутворюючий фактор всіх інших видів безпек, перетворилося в сучасних умовах на визначальну умову розвитку і виживання соціальної системи, забезпечення суверенності і незалежності держави, безпеки людини і громадянина та функціонування системи державного управління тощо. Вважаємо, що серед головних причин існуючих проблем державно-управлінської діяльності у сфері забезпечення інформаційної безпеки є не виваженість концептуальних основ адміністративних реформ, які є базовою основою адміністративно-правової доктрини. В Україні були проведені дві загальнодержавні адміністративні реформи (1999 та 2005 рр.). Друга адміністративна реформа здійснювалася без зв’язків з першою реформою, без урахування її позитивних аспектів

У процесі реформування державного органу виконавчої влади, на який покладалися функції розробки концептуальних основ державної інформаційної політики нормативно-правового і організаційного забезпечення її реалізації (Мінінформ, Мінпресінформ, Мінінформ, Держкомінформполітики, телебачення і радіомовлення, Державний комітет телебачення і радіомовлення) наведена функція державно-управлінської діяльності була втрачена. При цьому не зверталася увага на те, що певними заходами і засобами державної інформаційної політики має забезпечуватися й інформаційна безпека. Указом Президента України від 31 січня 2003 року Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення було перейменовано в Державний комітет телебачення і радіомовлення. В процесі нинішньої адміністративної реформи Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 року у складі центральних органів виконавчої влади залишено Державний комітет телебачення і радіомовлення. Голова цього комітету призначається і звільняється з посади Президентом України після надання згоди Верховної ради України відповідно до статті 85 Конституції України.

Телебачення і радіомовлення є засобами доведення до внутрішньої і зовнішньої аудиторії відповідної інформації. Це дуже важлива складова державної інформаційної політики, але не головна. Україна має


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

67

забезпечувати сталий розвиток соціальної системи, державну внутрішню і зовнішню політику тощо. Не випадково, що розроблений Державним комітетом телебачення і радіомовлення проект закону України «Про Концепцію державної інформаційної політики» і прийнятий за основу Верховною радою України 11 січня 2011 року передбачає регулювання правовідносин лише щодо прав і свобод у сфері інформації, інформаційної діяльності та свободи діяльності засобів масової інформації [2].

Відповідно до чинного законодавства та виданих на його основі нормативно-правових актів в Україні традиційно виконувалися завдання та функції з питань забезпечення інформаційної безпеки у сферах: оборони, державної безпеки, правопорядку та боротьби із злочинністю, охорони державного кордону, захисту державної таємниці та технічного захисту інформації. До недоліків адміністративної реформи доцільно віднести те, що залишається не сформованою загальнодержавна система управління забезпеченням інформаційної безпеки; триває розпорошеність повноважень за різними державними органами з питань реалізації державної політики, захисту інформації, а саме: захист державної таємниці – Служба безпеки України; технічного захисту інформації – Адміністрація Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації; захисту персональних даних – Державна служба України з питань захисту персональних даних. Отже, у сфері захисту інформації – це консервування паралелізму і дублювання повноважень.

Чинним законодавством України комплексні повноваження суб’єктів з питань забезпечення інформаційної безпеки не визначені. Закон України «Про основи національної безпеки України» в статті 4 містить перелік суб’єктів забезпечення національної безпеки та в статті 9 визначає їх повноваження. Державно-управлінські відносини та повноваження суб’єктів актами законодавства регулюються у сфері захисту державної таємниці, технічного захисту інформації та декларується на деяких інших напрямах забезпечення інформаційної безпеки.

Вченими інституту законодавства Верховної Ради України розроблена Концепція кодифікації законодавства України з урахуванням висновків і пропозицій представників органів державної влади, провідних вчених, юристів-практиків, представників міжнародних та громадських організацій, учасників постійно діючого науково-практичного семінару з проблем кодифікації законодавства. Оцінка стану, мета, завдання, функції, наукове забезпечення кодифікації законодавства України, що містить проект Концепції, мають важливе значення для систематизації і формування законодавства з питань адміністративно-правового регулювання, відносин у сфері забезпечення інформаційної безпеки [3, с.215-227].

На основі аналізу різних поглядів на вирішення проблем у цій сфері діяльності та реального її стану пропонується наступний варіант структури Концепції інформаційної безпеки України: преамбула; І) загальні положення; ІІ) національні інтереси; ІІІ) загрози інформаційній безпеці України) ІV) стан інформаційної безпеки України на сучасному етапі; V) забезпечення інформаційної безпеки України: 1) завдання, принципи, суб’єкти забезпечення інформаційної безпеки та об’єкти інформаційної; 2) основні напрями державної політики інформаційної безпеки; 3) система забезпечення інформаційної безпеки.

Прийняті у 2011 році Закони України «Про інформацію» [4], «Про доступ до публічної інформації» [5] внесли додаткові колізії у сферу захисту інформації обмеженого доступу, що не становить державної таємниці, особливо щодо конфіденційної, таємної, службової інформації. Наведені Закони не враховують інформацію обмеженого доступу, що не становить державну таємницю, яку зобов’язана охороняти держава, а саме:

1) інформація обмеженого доступу (ІОД), що є власністю держави; 2) інформація, що збирається, накопичується і використовується органами державної влади, органами

місцевого самоврядування з метою здійснення ними управлінської діяльності (Конституція України ст.31,32,34 та інші акти законодавства);

3) інформація, яка створюється на підставі дозволу (ліцензії) держави на відповідний вид діяльності (Цивільний кодекс України ст. 507 стосовно комерційної таємниці);

4) інформація, яка циркулює у взаємовідносинах між державними та приватними структурами. Концепція державної інформаційної політики має бути основою: - для розроблення і прийняття Закону України «Про державну інформаційну політику України»; - внесення змін і доповнень до Законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної

інформації», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства» та ін.

Список використаних джерел: 1. Жиляєв І. Б. Інформаційне право України: теорія і практика: [монографія] / І. Б. Жиляєв. – К. :

Парламентське видавництво, 2008. – 103 с. 2. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про Концепцію державної інформаційної

політики» від 11.01.2011 року, № 2897-VІ; Проект Концепції державної інформаційної політики. 3. Горобцов В. О. Інформаційне законодавство України: [науково-практичний коментар] /

Горобцов В. О., Костецька Т. А., Крейна І. О. та ін / за ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. – К. : Юридична думка, 2006. – 232 с.

4. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 року, № 2657-12 // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

68

5. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011 року № 2939-VІ // Голос України. – 2011. – 09 лют.

* Олійник Олег Вікторович – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, головний

консультант Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК 347. 45 Костянтин Пащенко * ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК СУДОВИХ ВИТРАТ З ОСНОВНИМИ ЗАСАДАМИ АДМІНІСТРАТИВНОГО

СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ У статті проаналізовано місце судових витрат серед основних засад адміністративного судочинства,

відображено співвідношення цього інституту з правовими гарантіями, окреслено проблемні питання нормативно-правового регулювання судових витрат в адміністративному процесі.

Ключові слова: судові витрати, правові гарантії адміністративного судочинства, доступність до суду. Пащенко К. С. Взаимосвязь судебных расходов с основными принципами административного

судопроизводства в Украине. В статье проанализировано место судебных расходов среди основных принципов административного

судопроизводства, отображено соотношение этого института с правовыми гарантиями, очерчены проблемные вопросы нормативно-правового регулирования судебных расходов в административном процессе.

Ключевые слова: судебные расходы, правовые гарантии административного судопроизводства, доступность к суду.

Pasсhenko K. S. Intercommunication of judicial Charges with Basic Principles of the Administrative Legal

Proceeding in Ukraine. In the article the place of judicial charges is analysed among basic principles of the administrative legal

proceeding, correlation of this institute is represented with legal guarantees, outlined problem questions normatively legal adjusting of judicial charges in an administrative process.

Keywords: judicial charges, legal guarantees of the administrative legal proceeding, access are in a court. Проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст.

1 Конституції України), визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України), потребує від держави впровадження у життя задекларованих принципів. Одним із елементів (напрямків) державної діяльності є створення умов для реалізації прав і свобод людини – шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій. Завданням механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини виступає: охорона, захист, відновлення порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення. Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і свобод людини. Як слушно відзначається у юридичній літературі, кожна держава прагне до повноцінного розвитку її правових інститутів і з цією метою створює правові норми, що регламентують організаційно-правові основи забезпечення діяльності таких інститутів, тобто закріплює гарантії їх функціонування, гарантії діяльності органів державної влади [1, с. 98].

Інститут судових витрат та його окремі положення висвітлені у наукових працях різного юридичного спрямування таких вчених як: Ю.В. Білоусов, С.С. Богля, М.М. Бородін, М.Х. Вафин, В.В. Волік, Л.Г Глущенко Р.Є. Гукасян, В.А. Кройтор, О.В. Муза, А.А. Павлишин, В.К. Пучинський, Шокує ва О.М. та ін. Але, враховуючи відсутність в адміністративному судочинстві самостійних наукових досліджень судових витрат, а також законодавчі нововведення у цій сфері (прийняття Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. № 3674 – VІ), обраний напрямок є вельми актуальним і має велике значення як для теорії адміністративного судочинства України, так і для судової практики і фінансової діяльності держави. Судові витрати в адміністративному судочинстві посідають вагоме місце серед гарантій забезпечення судового розгляду адміністративного справи, зважаючи на функції, які на них покладаються: компенсаційну, правозабезпечувальну, превентивну. Тому, метою даного дослідження є визначення місця цього інституту серед основних засад адміністративного судочинства. Завдання ж при цьому полягають у з’ясуванні впливу судових витрат на окремі принципи адміністративного судочинства, його процесуальну форму, тобто деякі правові гарантії.

У механізмі реалізації правових норм, що регулюють судові витрати в адміністративному судочинстві, виходячи із загальної теорії держави і права, можна виділити такі форми: 1) понесення витрат на судочинство самою особою (стороною, яка не є суб’єктом владних повноважень; третьою особою із самостійними вимогами); 2) сплата судових витрат державою (з Державного бюджету України чи відповідного місцевого бюджету). Отже, форма реалізації залежить від того, на чию користь адміністративним судом ухвалене


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

69

рішення. Окрім того, судові витрати можуть бути як добровільними (у більшості випадків – на правову допомогу, залучення свідків, спеціалістів, експертів), так і примусовими (на розсуд суду, витребування документів, речових доказів, залучення свідків тощо). За характером дій суб’єктів, що здійснюють затрати на адміністративне судочинство, формами реалізації інституту судових витрат виступають: 1) дотримання правових приписів (всіма учасниками адміністративного судочинства), яке полягає в утриманні від неправомірних дій (наприклад, від безпідставного звернення до суду); 2) виконання правових приписів щодо обов’язковості сплати судового збору при поданні адміністративного позову та інших обов’язків, пов’язаних із сплатою судових витрат; 3) використання правових приписів – коли сторони (треті особи із самостійними вимогами) на свій розсуд, за своїм бажанням залучають представника, свідків, експерта, спеціаліста, здійснюючи відповідну оплату їх затрат на участь у судочинстві, подають підтверджуючі документи на понесені судові витрати, здійснюють інші не заборонені законом дії; 4) застосування правових приписів – здійснюється адміністративним судом при вирішення питань: розподілу судових витрат, зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх оплати, відстрочення чи розстрочення судових витрат.

В межах розгляду судових витрат в системі гарантій здійснення адміністративного судочинства, слід наголосити на їх зв’язку із принципом процесуальної економії і принципом доступності судового захисту прав і інтересів. Як відзначає Ю.В. Білоусов, реформування процесуального законодавства слід розглядати через призму доступності правосуддя і доступності судового захисту [3]. При цьому, до основних чинників, що впливають на доступність судового процесу, учені відносять економічний, який полягає в розумному співвідношенні розміру судових платежів, що встановлюються за звернення до судових установ, та здатності населення до їх сплати [4, с. 88; 5, с. 126]. Дія першого принципу повинна виражатися в прагненні до досягнення найкращих результатів із найменшими витратами сил, коштів і часу: «процес, крім морального боку, який полягає у його спрямуванні до правильного вирішення справи, має основу матеріальну, економічну; як інститут практичного життя, він повинен співпадати з передбаченими засобами держави, і під час його побудови досить важливо дотримуватись економії часу, особистих сил та грошових витрат» [6, с. 153]. Отже, процесуальну економію трактували як застосування раціонального, бережливого підходу до побудови судочинства та його здійснення з метою економії часу, особистих сил та грошових витрат з одночасним забезпеченням правильного застосування з метою винесення справедливого рішення. Принцип процесуальної економії, окрім швидкості, оперативності процесу, охоплює також економію коштів держави й осіб, які беруть участь у справі, що витрачаються при розгляді справи [7, с. 9]. Швидкість, оперативність розуміються не тільки як своєчасний розгляд публічного спору, але як інтенсивне здійснення визначених процесуальних дій в підвищення продуктивності праці при розгляді усієї справи в цілому. У такому розумінні й інтенсивність розгляду справ, і економія коштів досягаються шляхом вибору оптимального варіанта, раціонального використання процесуальних коштів. Отже, в умовах хронічного бюджетного недофінансування судів актуальною є оптимізація витрат на судочинство. При цьому питання як скоротити «вартість» справи завжди залишається вкрай актуальним.

Бюджетні видатки супроводжують кожну адміністративну справу. Держава витрачає кошти на поштове відправлення повісток та процесуальних документів; диски для технічної фіксації; оплату праці суддів, працівників апарату, представників суб’єктів владних повноважень; витрати, пов’язані з розглядом справи тощо. Але як показує практика, не всі витрати в адміністративному судочинстві є виправданими. Окремими суддями відзначається, що суди розглядають велику кількість справ, в яких не вирішуються спори про: припинення суб’єктів підприємницької діяльності, стягнення узгоджених податкових зобов’язань, стягнення штрафів тощо. В цих справах суди фактично дублюють роботу адміністративних органів. Немає жодних перешкод для того, щоб ці рішення приймались уповноваженими державними органами, і лише в разі оскарження розглядалися судом. Виведення цих справ з-під попереднього судового контролю суттєво розвантажить суди і скоротить видатки. Також наголошується, що непоодинокими є випадки, коли представники суб’єктів владних повноважень долають сотні кілометрів, аби в засіданні повідомити суд, що вони підтримують позов чи заперечують його. Така «подорож» позбавлена сенсу, оскільки жодним чином ні на що не впливає. Держава марно витрачає гроші, іноді більшу суму, ніж зазначено в позові, на оплату таких відряджень [8]. У зв’язку з цим, для зменшення державних втрат та економії бюджетних коштів доцільно запровадити обов’язкову участь суб’єкта владних повноважень в адміністративній справі лише в тих випадках, якщо суд визнав його явку обов’язковою. Такий суб’єкт має подати письмові пояснення (заперечення) і документи, на підставі яких прийнято рішення (вчинено дію чи бездіяльність), а також докази, які витребував суд. Як правило, цього достатньо для оцінки обставин справи адміністративним судом. Таким чином, такий підхід, з одного боку, дозволив би юридичним службам сконцентруватися на більш складних справах, а з іншого – зекономив би значні державні кошти.

Іншим важливим принципом, що знаходить реалізацію в інституті судових витрат, є принцип доступності судового захисту прав і інтересів. Питання дотримання принципу доступності до правосуддя не є новим для юридичної науки і останнім часом його предметно вивчають в різних галузях права (Ю.В. Білоусов, В.В. Волік, В.В. Лебедєв, І.Є. Марочкін, І.В. Решетнікова, Н.С. Сакара, В.В. Ярков та ін.), хоча сам принцип доступності окремо не виділяється, а випливає із змісту інших загальних засад судочинства: демократизму, гуманізму, справедливості судового розгляду (як загальноправових принципів), про що свідчить і аналіз норм Європейської конвенції з прав людини, де право доступу до суду текстуально не згадується у ст. 6. Проте,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

70

аксіомою є положення про те, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду з метою вирішення того чи іншого питання, і на цьому шляху не повинні чинитися перешкоди юридичного чи практичного характеру. Доступність називають одним із елементів справедливого правосуддя [9, с. 234]. Вперше таке твердження відобразилось у рішенні Європейського суду з прав людини ще в 1975 році у справі Голдера проти Сполученого Королівства [так само]. Основне питання, що вирішувалось у цій справі звучало так: «чи обмежується пункт 1 статті 6 Конвенції гарантіями для позивача у судовому процесі або ж він гарантує також право доступу людини до суду, тобто право ініціювати судовий розгляд, і, відповідно, обов’язок суду почати і провести його?». Якщо відсутній доступ до судочинства, то всі інші гарантії справедливого судочинства логічно втрачають сенс. Отже, влучно зауважує О. Толочко, що доступ до суду – це не результат розширювального тлумачення статті 6 Конвенції, а самостійний принцип, який імпліцитно міститься у цій статті [9, с. 234].

Положення про доступність правосуддя враховуються у законодавчій і правозастосовній практиці всіх європейських держав. Не є виключенням і Україна, у правовій доктрині якої доступність правосуддя розуміється як гарантія забезпечення права особи на судовий захист. Враховуючи існуючу законодавчу конструкцію визначення судових витрат, слід зазначити, що у зв’язку їх із доступністю до правосуддя вітчизняні і зарубіжні вчені не мають однозначної думки. Одні (М.А. Гурвич, М.Х Вафін, Г.Л. Осокіна, К.І. Комісаров, В.М. Семенова та ін.) стверджують, що сторони, які звертаються до суду, повинні нести витрати на забезпечення судового процесу, а інші, зокрема І.Є. Марочкін, Ю.В. Білоусов, Н.С. Сакара, відзначають, що правосуддя – це основна функція держави, тому воно повинно надаватися безкоштовно, а встановлення платежів за звернення до суду порушує постулати доступності та гарантованості судового захисту прав і свобод людини та громадянина в частині судових витрат, тобто перешкоджає доступу до правосуддя. Прихильники першої течії стверджують, що: «Судовий процес – це таке ж нещастя, як і хвороба, а платити лікарю повинен хворий» [10, с. 195]; «завдяки давності виникнення, дорожнечі утримання судових установ, фіскальному інтересу держави, судові мита мають право на існування» [11, с. 304]; «судові витрати завжди є витратами держави на здійснення правосуддя, що покладається законом на сторони, третіх та інших осіб; стягнення державного мита – це заснована на державному примусі фінансова діяльність держави з мобілізації грошових коштів для вирішення покладених на неї функцій, а саме – підтримання системи правосуддя» [12, с. 23]. Щодо другого твердження: ще у ХV ст. М. Литвин підкреслював, що плата за звернення до суду виникла від пагубної звички вищої знаті пристосовувати закони до своєї вигоди [6, с. 90], а французький вчений Бордо відзначав, що першим обов’язком держави є здійснення правосуддя, а не його продаж [13, с. 251], Мірабо доводив, що послуги суду та поліції повинні бути безоплатні, бо вже одне звернення до суду вказує на недостатність охорони прав, захист яких держава повинна забезпечувати громадянам за податки, що вони сплачують; англієць Д. Бентам, обґрунтовував наявність значної шкоди від обкладення судового процесу: «перший глибинний недолік податків на судові процеси полягає у тому, що вони покладаються на індивідуума саме тоді, коли той не в змозі їх сплатити. Усі податки повинні бути на достаток, а цей припадає на лихо».

На законодавчому рівні в Україні враховано точку зору про необхідність існування інституту судових витрат, що жодним чином не обмежує доступ до правосуддя, зважаючи на незначні, на думку законодавця, фінансові витрати з боку фізичних осіб при зверненні до суду, при подальших процесуальних затратах під час провадження. В підтвердження такої законодавчої позиції науковці наголошують на функціях судових витрат. Так, А.А. Власов зазначає, що необхідність слати судових платежів при поданні заяв до суду слугує процесуальним засобом стримування безпідставних звернень до судової влади, а також різних зловживань процесуальними правами сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що є ефективним правовим засобом боротьби з сутяжництвом [14, с. 146]. Г.Л. Осокіна визнає за інститутом судових платежів превентивну функцію, яка, на її думку, полягає в запобіганні необґрунтованим зверненням до суду, а також забезпеченні доброякісного використання особами, що беруть участь у справі, своїх процесуальних прав і належного виконання процесуальних зобов’язань [15, с. 295].

Варто зауважити, що сьогодні на доступність правосуддя значно впливає його помірна, сприйнятна оплатність. Розвиток законодавства у цій царині дозволяє визначити низку тенденцій [3, с. 66]. Так, зміни у ставках державного мита (що сплачувалось до прийняття Закону України «Про судовий збір»), як відмічає Ю. Білоусов: «показали, з однієї сторони, напрямок на їх зниження (у справах майнового характеру), а з іншої – навпаки, на номінальне збільшення (наприклад, ставок при поданні скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів публічно-владних повноважень)». Відтак, наголошує автор, – це не слід визначати як переоцінку цінностей, діяльність, спрямовану на збільшення можливості судового захисту у справах майнового характеру, і на зменшення доступу для захисту прав у публічній сфері, радше на створення зовнішнього вигляду оплатності цього виду провадження, оскільки сума державного мита (становила 0,2 неоподаткованих мінімумів доходів громадян – 3 грн. 40 коп.) не виконує ні оплатної, ні превентивно-стимулюючої функцій, а лише створює додаткові труднощі формального характеру (оплата державного мита, залишення позову без руху у випадку його несплати, неможливість сплатити у вихідні чи святкові дні, наприклад, у справах, пов’язаних із виборчим процесом) [3, с. 66 – 67].

За Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» (далі – Декрет) і за Законом України


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

71

«Про судовий збір» (далі – Закон) в адміністративних справах однаково декларовано ставку судового збору (мита) у справах майнового характеру (1 % розміру позовних вимог), що співпадає і з цивільним провадженням, в якому дана ставка була знижена у 1995 році з 5 %. Водночас, нижня і верхня межа таких ставок, а також розмір судового збору у справах немайнового характеру дещо різняться. Так, за Декретом було встановлено лише верхню межу – не більше 1700 грн., за Законом – нижньою межею є 0,1 розміру мінімальної заробітної плати (відповідно до Державного бюджету України на 2011 рік становить 94 грн. 10 коп.), верхньою межею – 2 розміри мінімальної заробітної плати (1882 грн.). У спорах немайнового характеру судовий збір встановлено у розмірі 0,03 мінімальні заробітні плати (28 грн. 23 коп.) у порівнянні з 0,2 неоподатковуваними мінімумами доходів громадян (3 грн. 40 коп.). Отже, ми бачимо, що хоча за встановленими ставками судового збору адміністративне судочинство у порівнянні із цивільним і господарським процесами виявляється найдешевшим, розмір затрат на його здійснення значно зростає. Чи є економічно виправданим такий підхід законодавця, звичайно, покаже час, але оскільки, як стверджує Л. Фесенко, на розгляд однієї адміністративної справи в середньому необхідно 172,84 грн., різниця ж між витратами на забезпечення судового процесу покривається за рахунок коштів Державного бюджету [16], то підвищення розмірів сплати судового збору видається цілком логічним і не означає, на наш погляд, порушення доступу до правосуддя.

Слід також відмітити, що наявність інституту судових витрат спонукає осіб дотримуватись і так званого «неписаного» принципу адміністративного судочинства – добросовісності, який означає, що здійснення прав, обов’язків, повноважень повинно бути спрямовано на цілі, для реалізації яких їх надано чи встановлено [17, с. 239 – 240]. Варто зазначити, що термін «добросовісність» відомий ще з часів Римської імперії, де він був однією із визначальних категорій. У сучасному праві ця категорія знайшла відображення в цивільному законодавстві (ст.ст. 3, 330 Цивільного кодексу України) і частково в законі з адміністративного судочинства (п. 5 ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 49 КАС України). У юридичній літературі, здебільшого, увага звертається на добросовісність публічної адміністрації по відношенню до всіх, хто потрапляє у сферу її дії із зазначенням європейської практики закріплення цієї категорії (Франція, Бельгія, Нідерланди). Але, слід зазначити, що не лише суб’єкт владних повноважень зобов’язаний добросовісно виконувати свої обов’язки. Будь-яка особа, приймаючи рішення про звернення до суду за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів, має обов’язок перед державою і суспільством поважати їх закони, дотримуватись моральних норм і розуміти, що судове провадження є важливою державною діяльністю, на яку витрачаються значні грошові кошти. Тому, добросовісність є загальним принципом права, сприйнятим судовою практикою і означає вимогу поваги у суспільстві один до одного, зокрема, при ініціюванні судового процесу, а стримуючим фактором безпідставного звернення до суду виступають судові витрати.

У свою чергу, на судові витрати впливає принцип пропорційності (співмірності, адекватності), оскільки саме цей критерій має враховуватись при визначенні розміру витрат на судочинство (ст. 97 КАС України) і при прийнятті рішення щодо них (ст. 98 КАС України). Принцип пропорційності пов’язаний, насамперед, з проблемою правомірності обмежень прав людини. Він означає, що згідно із законом адміністративні дії повинні бути пропорційно вимогливими, тобто не можуть вимагати від осіб більше, ніж необхідно для досягнення мети. Виходячи з таких положень, законодавцем встановлені розміри сплати судових витрат в адміністративному судочинстві. Окрім того, на нормативно-правовому рівні закріплено, що у разі часткового задоволення адміністративного позову судові витрати розподіляються за принципом пропорційності. Завдяки можливості присудження витрат на правову допомогу з іншої сторони (ст. 90 КАС України) реалізується право на правову допомогу (безоплатну правову допомогу) в адміністративних справах, закріплене Конституцією України. Тобто, будучи впевненою у незаконності дій чи рішень суб’єкта владних повноважень, особа може звернутись до фахівців в галузі права, адвокатів з метою отримання кваліфікованої юридичної допомоги, розраховуючи на оплату праці вказаних осіб, інших їх витрат, пов’язаних із розглядом справи, іншою стороною адміністративного провадження.

Таким чином, підводячи підсумок розгляду питання визначення місця судових витрат серед правових гарантій здійснення правосуддя в адміністративних справах, можна констатувати їх значний вплив на адміністративне судочинство в цілому, який проявляється в наступному: 1) судові витрати сприяють матеріально-технічному забезпеченню судового розгляду адміністративної справи; 2) судові витрати виступають складовою частиною принципу доступу до суду і принципу процесуальної економії; 3) завдяки нормативно-правовим правилам розподілу судових витрат реалізується право особи на правову допомогу, у тому числі, й безоплатну; 4) превентивний характер судових витрат дозволяє дотримуватись принципу добросовісності в адміністративному судочинстві; 5) при визначенні розміру і порядку сплати судових витрат враховується критерій пропорційності, чим забезпечується відповідний принцип адміністративного судочинства, а також реалізується державна політика щодо надання правової допомоги малозахищеним верствам населення. Отже, відзначається взаємообумовленість інституту судових витрат з іншими правовими гарантіями: процесуальною формою, принципами здійснення правосуддя, як засобами забезпечення виконання завдань адміністративного судочинства.

Список використаних джерел: 1. Муза О. В. Адміністративна юстиція в Україні: стан та перспективи розвитку : монографія /

О. В. Муза. – К. : Четверта хвиля, 2011. – 136 с.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

72

2. Вербицкая М. А. Гарантии реализации прав участников производства по делам об административных правонарушениях / М. А. Вербицкая // Сборник научных трудов юридического факультета СевКавГГУ. – Ставрополь, 2005. – Вип. 7. – С. 78–82.

3. Білоусов Ю. В. Судові витрати як складова доступності правосуддя / Ю. В. Білоусов // Університетські наукові записки. – 2005. – № 3 (15). – С. 66 – 71.

4. Шокуева Е. М. Институт судебных расходов в российском гражданском судопроизводстве : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.15 / Е. М. Шокуева. – Саратов, 2005. – 174 с.

5. Приходько И. А. Доступность правосудия в арбитражном и гражданском процессе: основные проблемы : дис… д-ра юрид. наук.: 12.00.15 / И. А. Приходько. – М., 2005. – 408 с.

6. Волік В. В. Правове регулювання обов’язкових платежів, що пов’язані зі справлянням правосуддя : дис. на здобуття наук. ступеню канд. юрид наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / В. В. Волік. – К. : Держ. НДІ МВС, 2010. – 214 с.

7. Богля С. С. Судові витрати в цивільному судочинстві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / С. С. Богля. – Х., 2005. – 20 с.

8. Тертичний В. Зменшення «вартості» справи, врегулювання строків її розгляду покращать умови діяльності Феміди / В. Тертичний, В. Кравчук // Закон і Бізнес. – 2011. – № 18.

9. Толочко О. Право на справедливий судовий розгляд (стаття 6 ЄКПЛ) у світлі українського законодавства та правозастосовчої практики: у кн. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О. Л. Жуковської. – К. : ЗАТ «ВІПОЛ», 2004. – 940 с. [С. 233 – 270].

10. Толкушкин А. В. История налогов в России / А. В. Толкушкин. – М., 2001. – С. 195. 11. Тарасов И. Т. Очерк науки финансового права / И. Т. Тарасов. – М. : Типография Императорского

Университета, 1889. – 307 с. 12. Вафин М. Х. Судебные расходы по гражданским делам : автореф. дис. на соиск. научной степени

канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Гражданское право; семейное право; гражданский процесс» / М. Х. Вафин. – М., 1984. – 23 с.

13. Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей: Историко-философские очерки и портреты / Н. В. Мотрошилова. – М, 1991. – С. 251.

14. Власов В. А. Гражданское процессуальное право : [учебн.] / В. А. Власов. – М. : Юристъ, 2003. – 320 с.

15. Осокина Г. Л. Гражданский процесс: общая часть / Г. Л. Осокина. – М. : Юристъ, 2003. – 298 с. 16. Фесенко Л. Нові ставки судового збору відповідають реаліям сьогодення / Л. Фесенко // Юридичний

вісник України. – 2011. – № 32. – С. 6 – 8. 17. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права : Навч. посіб. / за заг.ред.

Р.О Куйбіди., В.І. Шишкіна. – К. : Старий світ, 2006. – 576 с. * Пащенко Костянтин Сергійович – здобувач Київського міжнародного університету. УДК 342. 922 Євген Сорочко *

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ОСКАРЖЕННЯ В

АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

У статті проведено історичний огляд становлення і розвитку інституту оскарження у справах про адміністративні правопорушення, визначено його значення для сучасного адміністративно-деліктного процесу.

Ключові слова: оскарження, історичні періоди, адміністративно-деліктний процес. Сорочко Е. А. Исторические аспекты формирования и развития института обжалования в

административно-деликтном процессе Украины. В статье проведен исторический осмотр становления и развития института обжалования по делам

об административных правонарушениях, определено его значение для современного административно-деликтного процесса.

Ключевые слова: обжалование, исторические периоды, административно-деликтный процесс. Sorochko E. O. Historical Aspects of Forming and Development of Institute of Appeal in the Administratively

Tort Liability of Ukraine. In the article the historical review of becoming and development of institute of appeal is conducted in matters

about administrative offences, certainly his value for modern administratively tort liability. Keywords: appeal, historical periods, administratively tort liability.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

73

Пізнання тих чи інших явищ об’єктивної дійсності обумовлюється певними закономірностями, серед

яких вагоме місце приділяється історичній ретроспективі. У наукових працях: І. Бородіна, І. Галагана, І. Грибка, В. Гошовського, П. Кононова, С. Короєда, Г. Корчевного, Б. Мартиненка, В. Перепелюка, Г. Супрун, С. Тараненка, Д. Титаренка та інших вчених висвітлюються окремі проблеми інституту оскарження при здійсненні провадження у справах про адміністративні правопорушення, однак еволюція становлення і розвитку цього інституту залишається поза увагою вчених-адміністративістів, що і обумовлює цікавість дослідження історичних аспектів його існування. Ознайомлення із пам’ятками права з питань оскарження рішень у юрисдикційних справах: князівських «уставів» і «уроків», Церковних уставів, Візантійських збірників, «Руської Правди», Литовських статутів, «Прав, за якими судиться малоросійський народ», Статуту кримінального судочинства, вивчення праць з історії права дозволяє констатувати, що інститут оскарження та інстанційність розгляду таких справ здавна відомі вітчизняному процесуальному праву. Оскарження виникає при побудові правової системи за принципом ієрархічності: з можливістю повного перегляду прийнятого рішення шляхом нового розгляду справи судом вищого рівня, перевірки і відміни прийнятого рішення вищестоящим органом (посадовою особою) чи прокурором за допомогою актів прокурорського реагування. При цьому не у повній мірі можна погодитись з тим, що інститут оскарження зародився за часів Київської Русі [1, с. 13], адже як стверджують історичні джерела, первинні прояви цього інституту існували ще за часів Стародавніх держав Греції і Риму [2, с. 1].

Досліджуючи оскарження рішень виконавчих органів влади в адміністративному порядку, І.О. Грибок відзначив, що ще у Стародавній Греції великий мислитель Сократ висунув тезу про те, що кожна особа повинна ненасильницькими та правомірними засобами запобігати несправедливим рішенням органів полісу та посадових осіб [3, c. 9]. У Греції з’являються спеціальні інституції, на які покладаються обов’язки розглядати та виносити рішення по скаргам громадян. Розвиток інституту оскарження продовжується у Стародавньому Римі, де публічне право надавало громадянину можливість вимагати від державних органів допомоги для захисту своїх інтересів та прав, а також оскаржувати повільні чи протизаконні дії посадових осіб. У додержавний період Риму для захисту порушених прав застосовувались звичаї, а пізніше – самоуправство і самозахист. Із встановленням держави захист прав індивідуумів почав поступово впорядковуватись: епізодичні, на перших порах, випадки звернення осіб для вирішення спірних питань до державних органів увійшли у звичайну практику, що призвело до формування юрисдикційного процесу. Отже, інститут оскарження починає розглядатися не тільки, як засіб захисту інших суб’єктивних прав особи, але і як засіб контролю за діяльністю органів державної влади [3, с. 7]. У цей період виникає поняття «апеляція» (від appellare – призивати) і відповідно апеляційне провадження, яке як спосіб оскарження судових рішень здобуло своє нормативне закріплення за часів правління імператора Юстиніана (527-565 pp.). Суд першого ступеню складав повідомлення вищому судові та передавав його скаржнику для надання разом із скаргою [4, с. 87]. Як відзначає Є.А. Чернушенко, апеляційний порядок оскарження був одним із важливих чинників римського права, який визначив роль римського права в історії світової юриспруденції [5]. Проте говорити про виділення адміністративно-деліктного процесу, як різновиду юрисдикційного процесу, у цей період ще зарано. З падінням Римської імперії оскарження в судочинстві Західної Європи зникає і відновлюється значно пізніше – при утворенні централізованих держав.

На українських землях виникнення і розвиток інституту оскарження стає можливим тільки із зміцненням держави. За часів Київської Русі існував так званий судовий поєдинок, сутність якого полягала в тому, що якщо особа не була згодна із рішенням суду, то виникала ситуація, яка за тогочасних уявлень ототожнювалась із особистою образою (сумнів у справедливості чи компетентності судді) і єдиним способом вирішення конфлікту був поєдинок [6]. Апелянт, який програвав поєдинок, підлягав смерті, а судді компенсувалась шкода, спричинена його честі. У протилежному випадку справа переглядалась іншим суддею. Можна констатувати, що у цей період існує єдиний інститут оскарження, що включає в себе і адміністративний, і судовий порядок (в одній особі).

При розпаді Київської Русі і утворенні пізніше Галицько-Волинського князівства судові функції також не відмежовувалися від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та боярська рада. На місцях судову владу здійснювали воєводи, волостелі, намісники. Передбачалась і можливість оскарження рішень службових осіб, суддів, яке здійснювалось за правилами «Руської Правди». До кінця ХІV ст. судочинство в тій частині України, яка входила до Литовського князівства, було подібне до судочинства княжої доби. Оскарження залишається адміністративно-судовим.

Рецепція у вітчизняне право державотворчих доктрин судоустрійного спрямування, зокрема, німецької правової традиції, надала змогу на початку ХV ст. на теренах України розпочати застосовування процедури оскарження судових рішень, яка поки що здійснювалась у формі скарги на суддів та апеляції [2, с. 2]. У цей час судочинство в Україні зазнає значних реформувань. Мережа судів стає надзвичайно розгалуженою (великокняжий, комісарські, асесорські, маршальські, домініальні, громадські, земські, копні, гродські, підкоморні, духовні та інші). Прийняття Литовських статутів стало важливим кроком у генезисі інституту оскарження, в тому числі й перегляду рішень суду. У середині ХVІ ст. було проведено судову реформу, при якій магнатів і шляхту позбавлено права судової юрисдикції. Процесуальний порядок оскарження і апеляційного перегляду справ вперше отримав закріплення в артикулах 1,2,5,6 розділу VI Статуту Великого


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

74

князівства Литовського 1529 року і був розвинутий у наступних Статутах 1566 і 1588 років. Судове оскарження, зокрема, апеляційне, було також докладно врегульовано у «Правах, за якими

судиться малоросійський народ» (1743 р.). Апеляція визначалася як «правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді». «Права, за якими судиться малоросійський народ» визначали підстави, строки й порядок подання апеляції, порядок її розгляду та вирішення.

На початку 40-х рр. ХІХ ст. в Україні остаточно закріплюється вплив російського законодавства і запроваджується нова система судоустрою. вищим органом правосуддя проголошується Урядуючий (Правлячий) Сенат, який вважався центральним органом судового управління з функціями суду касаційної інстанції [8] (хоча такої назви останньої ще не існувало). Рішення державних службовців нижчого рівня можна було оскаржити губернатору і як кінцевій інстанції – імператору. У Зводі законів Російської імперії видання 1857 р. («Законы о судопроизводстве по делам о преступлениях и проступках») чітко передбачалась судова інстанційність розгляду справ. Але радикальна судова реформа відбулась у 1864 році затвердженням чотирьох судових статутів. З нею пов’язують і виникнення адміністративно-процесуальних категорій. Отже, законодавчі новели 1864 року у сфері реформування системи судів дали поштовх для запровадження двох сучасних форм оскарження та перегляду судових рішень – апеляційної і касаційної.

Подальшого розвитку інститут оскарження здобув у перші роки ХХ століття. Так, важливим кроком на шляху формування власної судової системи було прийняття Центральною Радою спеціального Закону «Про заведення апеляційних судів» (30 грудня 1917 р.), а у липні 1918 року – Закону «Про судові палати і апеляційні суди». У зазначений період на території України тимчасово зберігали чинність закони колишньої Російської імперії, зокрема Статути 1864 року. Апеляція як форма оскарження судового рішення була відмінена у 1918 році у зв’язку із створенням народних судів, і відновлена лише Конституцією незалежної України із подальшим втіленням у процесуальних кодексах.

Поряд із оскарженням судових рішень надавалась можливість і здійснення оскарження в адміністративному порядку (через скарги громадян): на VI Надзвичайному Всеросійському з’їзді Рад у 1918 році була прийнята постанова «Про точне виконання законів», якою кожному громадянину була надана можливість оскаржити дії будь-якої посадової особи. Цей акт, як відзначає І. Грибок, поклав початок закріпленню права на оскарження у Радянській Росії [3, с. 11]. В Україні, одна із перших спроб закріпити на конституційному рівні право оскаржувати у адміністративному порядку рішення державних органів була зроблена у проекті Основного державного закону УНР (1920 р.). Однак, даний проект так і не був прийнятий.

Із входженням України як союзної республіки до складу СРСР починають розвиватись норми про адміністративну відповідальність та окремі процесуальні інститути притягнення до неї: постанова «Про надання адміністративним органам права вживати заходів адміністративного впливу за маловажні праволомства» (27.07.1927 р)., норми якої згодом увійшли до Адміністративного Кодексу УРСР (12.10.1927 р.). Останній містив і окремий розділ, що регулював відносини по оскарженню дій місцевих адміністративних органів (р. ХІ) [9]. До суб’єктів звернення із скаргою відносились: установи, організації і окремі особи, у тому числі і ті, чиї права не були безпосередньо порушені. Скарги мали подаватися до вищого адміністративного органу або органу, дії якого оскаржуються протягом місячного строку з моменту, коли заявнику стала відома оскаржувана дія. Водночас, незважаючи на те, що в Адміністративному кодексі вживається поняття «відповідальність», ним не передбачено судовий порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також можливість оскарження рішень органів адміністративної юрисдикції, прийнятих в результаті того розгляду. Тобто, на даний час переважає можливість оскарження в адміністративному і контрольно-наглядовому порядку. Оскарження у судовому порядку в адміністративно-правовій сфері відсутнє.

Аналіз законодавчої діяльності в адміністративній сфері подальших років свідчить про те, що після втрати чинності Адміністративним кодексом УРСР, адміністративно-правові відносини розвивались у двох напрямках: процедурному (прийняття Президією Верховної Ради СРСР у 1968 році Указу «Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян», який у 1980 році прийнято у новій редакції і який діяв в Україні зі змінами та доповненнями до прийняття у 1996 році Закону «Про звернення громадян») та деліктному (прийняття Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення (1980 р.) і Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення (1984 р.). До введення в дію Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення законодавство про адміністративну відповідальність охоплювало біля 500 нормативних актів, зокрема й іншого галузевого спрямування (наприклад, ЦПК України 1963 р. передбачав провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин). Тому потреба в їх кодифікації була вкрай актуальною.

Отже, слід констатувати, що інститут оскарження у справах про адміністративні правопорушення (адміністративно-деліктному провадженні) нормативно закріпився з прийняттям Кодексу про адміністративні правопорушення 1984 року (далі – КупАП). Реалізація права на оскарження відбувалась завдяки можливості: по-перше, оскаржити адміністративне затримання, огляд і вилучення речей та документів (ст. 267 КУпАП в редакції 1984 р.) лише в адміністративному порядку – вищестоящому органу (вищестоящій посадовій особі) і контрольно-наглядовому порядку – прокурору; по-друге, постанову по справі про адміністративне правопорушення оскаржити: 1) в адміністративному порядку –вищестоящому органу (вищестоящій посадовій


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

75

особі) (ст. 287 КУпАП), в тому числі і завдяки протесту прокурора (ст.ст. 290, 297 КУпАП); 2) у судовому порядку – до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду, рішення якого визнавалось остаточним (ст.ст. 287, 288 КУпАП).

У подальшому положення щодо оскарження зазнали уточнення в 2001 році, а саме: згідно ст. 267 КУпАП надавалась можливість оскаржувати адміністративне затримання, огляд і вилучення речей та документів заінтересованій особі не лише в адміністративному і контрольно-наглядовому порядку, а й до суду (зміни, внесені Законом № 2342 – ІІІ від 05.04.2001 р.). У 2008 році заходи забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення розширено, у зв’язку з чим змінено назву і уточнено диспозицію ст. 267 КУпАП, порядок оскарження при цьому залишено без змін (Закон № 586-17 від 24.09.2008 р).

Апеляційне ж оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення не було відомо адміністративно-деліктному провадженню майже до кінця 2008 року. Відсутність у правопорушника чи потерпілого можливості оскаржити постанову суду у справі про адміністративне правопорушення в юридичній літературі різних часів розцінювалося як юридичний нонсенс у світлі сучасних вимог щодо захисту прав людини, оскільки явно протирічило ідеї розширення правових гарантій особи в адміністративно-юрисдикційному процесі [10]. На необхідність внесення змін до КУпАП неодноразово вказували науковці і практики [11, с. 62]. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини також наголошувала на невідповідності вимогам сучасного судочинства Кодексу України про адміністративні правопорушення, зокрема, на відсутність у ньому механізму оскарження судових рішень у справах про адміністративні правопорушення [12]. Так, було прийнято зміни до ряду статей КУпАП, в тому числі, й щодо оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення (№ 586-17 від 24.09.2008 р.) і виконано, таким чином, вимоги Конституції України, міжнародні договори, приведено й адміністративно-деліктну частину закону у відповідність зі стандартами Ради Європи у сфері демократії, верховенства права та прав людини. Крім того, ст. 294 та деякі інші положення КУпАП зазнали певних змін і у зв’язку із прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема, встановлено виключення щодо постанови суду, прийнятої за результатами розгляду справи про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 185-3 «Прояв неповаги до суду» (у таких випадках постанова суду, в тому числі, й за ст. 221-1 КУпАП, є остаточною і оскарженню не підлягає). А також передбачено, що постанови (рішення) інших органів адміністративної юрисдикції (ст. 288 КУпАП) оскаржуються (опротестовуються) як до вищестоящих органів (посадових осіб цих органів), так і до суду в порядку адміністративного судочинства, визначеного КАС України.

Сьогодні триває кодифікація адміністративного законодавства, виокремлення його процесуальної частини, пропонується створити Адміністративний кодекс України, який повинен включати: Кодекс про адміністративні проступки, Адміністративно-процесуальний кодекс, Адміністративно-процедурний кодекс. Проекти зазначених законодавчих актів вже знаходились на розгляді Верховної Ради України. Проте, жодного з них так і не було прийнято. Це пояснюється відсутністю однозначного бачення науковців і практиків шляхів концепції розвитку адміністративного права, місця в ньому адміністративної процедури, виокремлення адміністративно-деліктного процесу.

Таким чином, підводячи підсумок історичному огляду процесу становлення і розвитку інституту оскарження в адміністративно-деліктному провадження, слід погодитись із тим, що право на оскарження розглядається як природне право особи, яке еволюціонувало, пройшовши шлях від моно-норми звичаю до формально визначеного юридичного суб’єктивного права [3, с. 6]. У провадженнях в справах про адміністративні правопорушення за чинним КУпАП зазначене право реалізується завдяки надання можливості здійснювати оскарження рішень, дій, бездіяльності органів адміністративної юрисдикції в адміністративному, контрольно-наглядовому, судовому порядку. Судове оскарження, у свою чергу, має або вигляд самостійного юрисдикційного процесу, що здійснюється за правилами адміністративного судочинства (при оскарженні на підставі ст. 288 КУпАП); або є продовженням розгляду справи в порядку адміністративно-деліктного провадження шляхом подання апеляційної скарги (внесення протесту прокурором) і перегляду її апеляційним судом (ст. 294 КУпАП).

Список використаних джерел: 1. Костюченко О. Ю. Апеляційне оскарження судових рішень у кримінальному процесі України :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид наук спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза»/ О. Ю. Костюченко. – К., Акад. адвокат., 2005. – 18 с.

2. Штелик С. П. Про окремі аспекти розвитку інституту судових інстанцій на теренах України до судової реформи 1864 року / С. П. Штелик // Часопис Академії адвокатури України. – 2011. – № 11. – С. 1 – 6.

3. Грибок І. О. Оскарження рішень виконавчих органів влади в адміністративному порядку : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право»/ І. О. Грибок. –К. : Ін-т-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2006. – 19 с.

4. Бондаренко Н. Л. До питання про виникнення і розвиток інституту апеляції в зарубіжних країнах / Н. Л. Бондаренко // Університетські записки. – 2005. – № 3. – С. 85 – 92.

5. Чернушенко Є. А. Апеляційне оскарження в цивільному процесі України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид наук спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право»/ Є. А. Чернушенко. – О., Одес. Нац. юрид.акад., 2004. – 24 с.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

76

6. Древнерусское государство и право: Учеб пособие / Под ред. Т. Е. Новицкой. – М. : Зерцало, 1998. – 82 с.

7. Сиза Н. П. Суди і кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Н. П. Сиза. – К., 2002. – 19 с.

8. Свод Законов Российской империи в 15 томах, в 5 книгах / под ред. И.Д. Мордухай-Болтовского. – С.Петербург: Русское книжное Товарищество «Деятель», 1912 // [Електронний ресурс] – Режим доступу : www.ruwikipedia.org/wiki.

9. Адміністративний кодекс УРСР 1927 р. : [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

10. Короєд С. О. Перегляд рішень суду в справах про адміністративні проступки / С. О. Короєд // Судова апеляція. – 2007. – № 3 (8). – С. 126.

11. Голосніченко І. П. Перспективні положення кодифікації норм правового інституту адміністративної відповідальності / І. П. Голосніченко // Право України. – 2007. – № 7. – С. 60 – 63.

12. Про стан правосуддя в Україні: стенограма парламентських слухань від 18 березня 2008 року : [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

* Сорочко Євген Олександрович – здобувач Київського міжнародного університету. УДК 342.9 Марина Стефанчук *

УЧАСТЬ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У СПРАВАХ ЩОДО РОЗГЛЯДУ

КОМПЕТЕНЦІЙНИХ СПОРІВ У статті розглянуті питання щодо участі органів виконавчої влади як відповідача у справах щодо

розгляду компетенційних спорів у справах адміністративної юрисдикції. Зокрема, визначається питання поняття та сутності компетенційних спорів, а також процесуальні особливості їх розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Ключові слова: орган виконавчої влади; адміністративна юрисдикція; компетенційні спори. Стефанчук М. Н. Участие органа исполнительной власти в делах, связанных с рассмотрением

компетенционных споров. В статье рассмотрены вопросы, связанные с участием органов исполнительной власти как ответчика

в делах касательно рассмотрения компетенционных споров в делах административной юрисдикции. В частности, определяется вопрос о понятие и сущности компетенционных споров, а также особенностей их процессуального рассмотрения в порядке административного судопроизводства.

Ключевые слова: орган исполнительной власти; административная юрисдикция; компетенционный спор.

Stefanchuk M. M. Participation of the Executive Authority in the Consideration of Cases of Issue in

Competence. In article the questions connected with participation of executive authority as the defendant in the consideration

of cases of issue in competence in affairs of an administrative jurisdiction are considered. In particular, the question on concept and essence of cases of issue in competence, and also features of their procedural consideration as administrative legal proceedings is defined.

Keywords: executive authority; administrative jurisdiction; issue in competence. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-

правові спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Слід зазначити, що під компетенційними спорами розуміються спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації) у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них – як позивачем, так і відповідачем – є суб’єкти владних повноважень [14, с. 136-137; 16, с. 176-177].

Термін компетенція походить від лат. competentia – відповідність, узгодженість, від competere – взаємно прагнути, відповідати, підходити) і означає сукупність встановлених в офіційній – юридичній чи неюридичній – формі прав і обов’язків, тобто повноважень будь-якого органу або посадової особи, які визначають можливість цього органу або посадової особи приймати обов’язкові до виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідальності тощо. Компетенція державних органів (органів місцевого самоврядування) та їх посадових осіб встановлюється правовими актами, і, отже її реалізація забезпечується засобами державного примусу. Обсяг компетенції конкретних

http://www.ruwikipedia.org/wiki

http://www.zakon.rada.gov.ua

http://www.zakon.rada.gov.ua


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

77

державних органів та їх посадових осіб залежить від місця, яке посідає той чи інший орган або посадова особа в ієрархічній структурі відповідних органів: чим вищий рівень органу та його посадової особи, тим більший обсяг їх компетенції [1].

Нерідко причиною компетенційних спорів може слугувати привласнення повноважень або їх перевищення тими чи іншими владними суб’єктами. Проте досліджувана категорія спорів найчастіше виникає внаслідок неправильного тлумачення чинного законодавства суб’єктами владних повноважень, що має наслідком перетин їх компетенцій. Підтвердженням цьому є заява Української асоціації районних та обласних рад щодо Концепції територіальної організації влади в Україні від 08.06.2011 р., в якій зазначено, що компетенційні спори між різними рівнями влади як по горизонталі, так і по вертикалі насамперед обумовлені недосконалістю чинного законодавства, що в свою чергу вносить додаткову напругу у відносини між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Крім того, у заяві акцентовано увагу на тому, що дублювання повноважень та конкуренція компетенцій місцевих державних адміністрацій і місцевих рад, позбавлених значної частини важелів управління, серйозної матеріально-фінансової основи й ефективного механізму правового захисту вносить конфліктність, гальмує розвиток суспільних відносин [11].

На думку О. В. Брежнєва, недосконалість законодавства стосовно компетенції державних органів має такі прояви: 1) протиріччя у змісті норм, які визначають компетенцію (між Конституцією і нормами законів, між різними законодавчими актами, між законодавчими і підзаконними нормами); 2) дублювання норм про предмет відання і повноваження, тобто одночасне віднесення повноважень до компетенції різних органів державної влади; 3) невизначеність змісту компетенційних норм, що тягне за собою їх неоднозначне тлумачення і застосування [7].

Компетенційний спір є можливим за умов, якщо позивач вважає, що інший суб’єкт владних повноважень (відповідач) своїм рішенням або діями втрутився в його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою [15, с. 153]. Проте, не завжди позивач, навіть зважаючи на його найвищий правовий статус і повноваження (народний депутат України), наділений владними управлінськими функціями, в силу чого він може бути суб’єктом звернення до суду з адміністративним позовом з приводу реалізації його компетенції у сфері управління.

Наприклад, 01.12.2009 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС України, розглянувши за винятковими обставинами у відкритому судовому засіданні за скаргою І. Г. Калєтніка справу за позовом І. Г. Калєтніка, Г. Г. Москаля, М. В. Джиги, О. О. Буджерака до Президента України, третя особа – Т. Ю. Дурдинець, про визнання незаконним Указу Президента України від 19.10.2007 р. № 985/2007 «Про призначення Т. Дурдинця заступником Голови Служби безпеки України – начальником Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю» [22], встановила таке. «У цьому випадку має місце спір між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, право на звернення до суду з таким позовом обґрунтовували наявністю в них як у членів Комітету владних повноважень з виконання організаційних та контрольних функцій у сфері боротьби з корупцією, що надані їм як народним депутатам законами від 17.11.1992 р. № 2790-XII «Про статус народного депутата України» [23] та від 04.04.1995 р. № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» [20].

Системний аналіз зазначених законів свідчить про те, що народні депутати України не наділені владними управлінськими функціями, а тому не можуть бути суб’єктами звернення з позовом з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління. Отже, із зазначеним позовом звернулися не ті особи, яким належить право вимоги. Звернення до суду з позовом особи, якій не належить право вимоги (неналежний позивач), є підставою для відмови у задоволенні такого позову, оскільки права, свободи чи інтереси цієї особи у сфері публічно-правових відносин не порушено. З урахуванням наведеного та відповідно до вимог ч. 2 ст. 243 КАС України всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового – про відмову в задоволенні позову» [19].

Компетенційні спори можна класифікувати за суб’єктним складом: 1) спори між державними органами та органами (посадовими особами) місцевого самоврядування; 2) спори між органами місцевого самоврядування; 3) спори між органами (посадовими особами) місцевого самоврядування та органами самоорганізації

населення; 4) спори між іншими суб’єктами владних повноважень [25, с. 79]. Слід зазначити, що адміністративні суди повинні розглядати компетенційні спори між суб’єктами

владних повноважень як по горизонталі, так і по вертикалі. Вони мають розглядати такі спори не лише в системі однієї гілки влади, наприклад, між міністерствами та місцевими органами виконавчої влади (спори, щодо компетенції по вертикалі), а й між органами, що здійснюють управлінську діяльність, з урахуванням функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також органами місцевого самоврядування (спори по горизонталі) [30].

КАС України визначає, що відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (п. 9 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 50). Виходячи з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України, суб’єктами владних повноважень визнаються також органи виконавчої влади.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» [24] систему


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

78

центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі – міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади. До останніх згідно зі схемою організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, затвердженої Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 1085/2010 від 09.12.2010 року [21] належать різноманітні служби, агентства, інспекції, комісії, фонди.

У системі органів виконавчої влади виділяються структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів: 1) вищий рівень – Кабінет Міністрів України; 2) центральний рівень – міністерства, державні комітети та інші підвідомчі Кабінету Міністрів

центральні органи виконавчої влади; 3) місцевий або територіальний рівень – на якому діють: - органи виконавчої влади загальної компетенції – Рада Міністрів АРК, обласні, районні, Київська і

Севастопольська міські державні адміністрації; - органи спеціальної – галузевої або функціональної – компетенції, котрі, як безпосередньо

підпорядковані центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні водночас і центральному, і місцевому органу виконавчої влади [2, с. 12].

До системи місцевих органів виконавчої влади згідно зі ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» належать: територіальна громада; сільська, селищна, міська рада; сільський, селищний, міський голова; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Сторонами, у справах перелічених у п. 3 ч. 1 ст. 17 КАС України можуть бути всі перелічені суб’єкти місцевого самоврядування, крім територіальної громади, оскільки вона не є органом самоврядування [3, с. 453].

Здійснення органами виконавчої влади правосуб’єктності відповідача є традиційною формою участі цих органів в адміністративному судочинстві та найбільш поширеною у порівнянні із іншими формами участі [6, с. 7]. Відповідач не звертається до суду, за ініціативою позивача його залучають до участі у справі, при цьому згода відповідача на таке залучення не обов’язкова [15, с. 222].

Задля участі в адміністративному судочинстві та належного захисту суб’єктивних прав та інтересів органи виконавчої влади наділені відповідними процесуальними повноваженнями, які можуть бути класифіковані на загальні та спеціальні. Загальні процесуальні повноваження органів виконавчої влади закріплені у ст. 49 КАС України й надають можливість як цим органам, так й іншим особам, які беруть участь у справі, вільно брати участь у розгляді та вирішенні конкретної адміністративної справи, забезпечують добросовісне розпорядження органів виконавчої влади й іншими особами наданими правами. Це зокрема процесуальні повноваження органів виконавчої влади щодо:

1) можливості одержання інформації про обставини та особливості адміністративної справи – дата, час і місце судового розгляду справи, судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються інтересів органів виконавчої влади, можливість знайомитися з матеріалами справи (п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 49 КАС України);

2) можливості впливати на перебіг судового розгляду та вирішення адміністративної справи за їх участю – право заявляти клопотання і відводи (п. 3 ч. 3 ст. 49 КАС України);

3) можливість здійснювати захист суб’єктивних прав та інтересів – давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них, робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень, оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів, користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм КАС України, замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них (п.п. 4-11 ч. 3, ч. 4 ст. 49 КАС України).

Натомість органи виконавчої влади, як учасники адміністративного судочинства, зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов’язки (ч. 2 ст. 49 КАС України).

У свою чергу до спеціальних процесуальних повноважень органів виконавчої влади належать ті права та обов’язки, які забезпечують їх участь в адміністративному судочинстві виключно як відповідача, надаючи їм можливість відповідно реагувати на заявлений адміністративний позов. Так, крім прав та обов’язків, визначених у ст. 49 КАС України, відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подати заперечення проти адміністративного позову [6, с. 8-10]. Крім зазначених, відповідач має такі основні диспозитивні права: вимагати зміни способу забезпечення позову, скасування заходів забезпечення позову (ст. ст. 117-118 КАС України), досягнути примирення в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції – до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (ч. 3 ст. 51, ст. ст. 113, 136, 194, 219 КАС України); укласти мирову угоду у процесі виконання судового рішення (ст. 262 КАС України) [26, с. 161].

Водночас, на думку інших авторів, компетенційні спори підпадають під категорію справ, де відповідно до ч. 4 ст. 51 КАС України суд не приймає визнання адміністративного позиву відповідачем, оскільки рішення


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

79

з такого спору завжди впливатиме на правовий статус інших осіб [3, с. 455]. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень із боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Перелічені особи, наділені компетенцією, завжди реалізують функції держави, тобто діють не у власних інтересах, а в інтересах держави, яка є носієм влади народу. При виникненні спірного питання щодо реалізації компетенції його розв’язання завжди впливатиме на права та обов’язки інших органів влади (наприклад, при вирішенні питання про розмежування компетенції суб’єктів владних повноважень, виконанні адміністративного акта, виданого вищим суб’єктом владних повноважень, спільному виконанні суб’єктами владних повноважень завдань управлінського характеру чи припиненні повноважень суб’єктів делегованих повноважень), права та обов’язки фізичних та юридичних осіб (наприклад, при прийнятті рішення, вчиненні дій або бездіяльності суб’єктом владних повноважень, які, на думку іншого суб’єкта владних повноважень, не відповідають закону) [27, с. 73].

Так, за перше півріччя 2011 року в результаті перегляду ВС України судових рішень ВАС України із 136 розглянутих справ 7 справ (5 %) стосувались спорів між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень [4].

Необхідно зауважити, що упродовж 2010 року 2 % переглянутих ВС України судових рішень ВАС України спостерігається у спорах між суб’єктами владних повноважень із приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління [5].

У 2010 році із загальної кількості переглянутих у касаційному порядку ВАС України судових рішень, 306 переглянуто у категоріях адміністративних справ зі спорів між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління. У 2010 році частина судових рішень, залишених без змін, у загальній кількості переглянутих рішень у справах цієї категорії порівняно з відповідним періодом 2009 року зросла з 91 до 229 рішень, при цьому частина скасованих судових рішень зменшилась на 13% порівняно з 2009 роком [5].

В адміністративних справах, розглянутих місцевими адміністративними судами у 2009-2010 роках, зі спорів між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління спостерігається 16 % збільшення показника розглянутих справ – з 403 справ (70 %) у 2009 році до 838 справ (86 %) у 2010 році.

Слід зазначити, що у 2010 році найменша частина справ, які розглянуто з прийняттям постанови про задоволення позову, спостерігалась у справах зі спорів між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління – 33 % загальної кількості справ цієї категорії, у якій було прийнято постанову [5].

У 2010 році зафіксовано незначне збільшення кількості переглянутих в апеляційному порядку постанов судів першої інстанції у спорах між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління: 319 справ (із них скасовано 95 постанов) у 2010 році порівняно з 312 справами (із них скасовано 110 постанов) у 2009 році [5].

До запровадження системи адміністративних судів компетенційні спори у сфери управління розглядалися арбітражними судами. Наприклад, за період 1999-2000 рр. Рівненський обласний арбітражний суд розглянув 252 справи, в яких позивачами чи відповідачами були представницькі органи місцевого самоврядування. З них 15 стосувалось саме компетенційних суперечок між органами місцевого самоврядування та місцевими органами державної виконавчої влади. Найчастіше предметами спорів виступають земельні відносини, питання приватизації, спірні об’єкти комунальної власності, щодо яких не досягнуто повної згоди щодо розмежування між районами, містами, областю та державою, місцеві податки і збори [10, с. 79].

Завдання суду у компетенційних спорах – з урахуванням загального завдання адміністративного судочинства розв’язати законодавчі колізії, що обумовили виникнення спору, а також усунути наслідки дублювання повноважень чи зловживання ними. Аналіз судових рішень в адміністративних справах, розміщених в електронних базах даних, свідчить, що суди під час вирішення спорів прямо вказують на наявність або відсутність компетенції або її перевищення суб’єктом владних повноважень. Це вбачається, наприклад, з:

1. Ухвали ВАС України від 25.06.2008 р. у справі № К-38644_06 [28] за касаційною скаргою Головного управління Державного казначейства України в м. Севастополі на постанову Господарського суду м. Севастополя від 16.10.2006 р. та ухвалу Севастопольського апеляційного господарського суду від 07.12.2006 р. у справі за позовом Територіального управління Державної судової адміністрації у м. Севастополі до Головного управління Державного казначейства України в м. Севастополі про визнання відсутності компетенції (повноважень) Управління Державного казначейства в місті Севастополі щодо розмежування видатків, пов’язаних із ремонтом, на поточні та капітальні, під час реєстрації ним відповідних зобов’язань; спонукання Управління Державного казначейства в місті Севастополі в подальшому утриматися від дій, які перебувають за межами його компетенції (повноважень);

2. Ухвали ВАС України від 27.03.2008 р. у справі № К-3738/07 за касаційною скаргою Державної служби автомобільних доріг України на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

80

30.01.2007 р. за позовом Фонду майна Автономної Республіки Крим до Державної служби автомобільних доріг України про скасування наказу.

Абз. 14 мотивувальної частини ухвали: Висновок суду про те, що наказ від 24.01.2002 р. № 14 «Про реорганізацію державного підприємства «База відпочинку «Мис Айя» підлягає скасуванню, оскільки Державна служба автомобільних доріг України не наділена повноваженнями щодо створення або реорганізації будь-яких юридичних осіб, відповідає фактичним обставинам справи [29].

При цьому Постановою ВС України від 30.09.2008 р. у справі № 21-812во08 Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС України, розглянувши в порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Державної служби автомобільних доріг України (далі – Укравтодор) справу за позовом Фонду майна Автономної Республіки Крим до Укравтодору про скасування наказу, – скаргу Державної служби автомобільних доріг України частково задоволено.

Ухвалу ВАС України від 27.03.2008 р., постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 30.01.2007 р. та постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 22.11.2006 р. скасовано. Провадження в адміністративній справі закрито [17].

3. Постанова колегії суддів Судової палати в адміністративних справах ВС України від 25.03.2008 р. по справі № 21-966во07 за скаргою заступника Генерального прокурора України про перегляд за винятковими обставинами ухвали ВАС України від 06.03.2007 р., справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Київської обласної державної адміністрації, треті особи – Державне підприємство «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця», Приватне підприємство «Влад», про визнання недійсним розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 01.09.2004 р. № 553 «Про надання в оренду земельної ділянки», згідно з яким вилучено з постійного користування Державного підприємства «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» земельної ділянки площею 4,5 гектара, у тому числі 4,0 гектара – рілля, на території Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району, змінено цільове призначення цієї ділянки та надано її Приватному підприємству «Влад» в оренду строком на 49 років для розміщення торговельно-складських приміщень.

На обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що внаслідок видання оспорюваного розпорядження порушено інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України, який має виключне право приймати рішення про вилучення ріллі [19].

Як альтернативу адміністративному судочинству у вирішенні компетенційних спорів, деякі дослідники вбачають у позасудовому порядку розв’язання компетенційних протиріч, що, на їх погляд, є більш «оперативним». Зокрема, запропоновано центральним органам виконавчої влади при здійсненні ними владних управлінських функцій звертатися за вирішенням компетенційних спорів до вищого органу в системі органів виконавчої влади (Кабінету Міністрів України) [9].

До позасудових шляхів розв’язання компетенційних спорів між місцевими радами та місцевими державними адміністраціями науковці відносять такі:

- укладання договорів та угод щодо спільної діяльності у відповідних галузях суспільного життя ; - утворення спеціальних комісій для узгодження спірних питань; - особисті контакти між керівниками обох ланок влади при розгляді компетенційних спорів [12, с. 38]; - застосування публічного обговорення предмета спору в засобах масової інформації; - акумулювання думки громадськості та врахування її при остаточному розв’язанні конфліктних

ситуацій [8, с. 32-33]. Разом з тим, компетенційні спори (суперечки) між органами не можна розглядати як зло, якого слід

уникати. Вони можуть бути важливим стимулом прогресу в правовому регулюванні суспільних відносин. Якщо суперечка не пов’язана з амбіціями чи іншими суб’єктивними факторами у діяльності, наприклад, чиновників, то вона свідчить щодо виникнення якоїсь нової суспільної реальності, яка потребує урегулювання, з урахуванням чинного законодавства, його принципів тощо [13].

Отже, участь органу виконавчої влади як відповідача у компетенційних спорах у справах адміністративної юрисдикції є важливою гарантією захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян. При цьому сучасний підхід до вирішення цього питання в цілому враховую переважну більшість особливостей такого провадження. Водночас, необхідним є вдосконалення цього механізму та напрацювання особливостей такого провадження, з метою покращення його ефективності.

Список використаних джерел: 1. Авер’янов В. Б. Компетенція / В. Б. Авер’янов // Юридична енциклопедія в 6 т. / редкол.:

Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 2001. – С. 196. 2. Авер’янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні / В. Б. Авер’янов. – К.: Ін Юре, 1997. – 154 с.. 3. Адміністративне судочинство України: підручник / О. М. Пасенюк (кер. авт. кол.), О. Н. Панченко,

В. Б. Авер’янов; за заг. ред. О. М. Пасенюка. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 672 с. 4. Аналітичний огляд стану здійснення судочинства ВАС України у І півріччі 2011 року, підготовлене

Управлінням узагальнення судової практики та судової статистики Вищого адміністративного суду України


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

81

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vasu.gov.ua/ua/generalization_court_practice.html?_m=publications&_t=rec &id=1357.

5. Аналітичний огляд стану здійснення судочинства Вищим адміністративним судом України у 2010 році. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vasu.gov.ua/ua/generalization _court_practice.html?_m=publications&_t=rec&id=1357.

6. Бевзенко В. М. Сутність та види форм участі органів виконавчої влади в адміністративному судочинстві / В. М. Бевзенко // Юридичний вісник Причорномор’я. –2011. – № 1 (1). – С. 5-19.

7. Брежнев О. В. Споры о компетенции между органами власти как объект судебного конституционного контроля / О. В. Брежнев [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lawmix.ru/comm/479/

8. Делія Ю. Компетенційні спори: причини і шляхи їх подолання / Ю. Делія // Право України. – 2000. – № 6. – С. 32-33.

9. Дерець В. А. Відносини в системі органів виконавчої влади (за законопроектом «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади») [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://radnuk.info/statti/226-admin-pravo/3506r.html.

10. Дробуш І. Компетенційні спори між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями: шляхи їх вирішення // Управління сучасним містом. – 2001. – № 4 – 6. – С. 74 – 81.

11. Заява Української асоціації районних та обласних рад щодо Концепції територіальної організації влади в Україні від 08.06.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://alau.com.ua/?page_id=2527

12. Кампо В. Дві системи місцевої влади: взаємодія, а не протистояння / В. Кампо // Місцеве самоврядування. – 1998. – № 1-2. – С. 36-41.

13. Клімова С. М. Розмежування повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування в бюджетній сфері / С. М. Клімова // Теорія і практика державного управління. – 2008. – № 4 (23) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://194.44.242.244/portal/Soc_Gum/Tpdu/ 2008_4/doc/2/04.pdf.

14. Кодекс адміністративного судочинства України: науково-практичний коментар / О. А. Банчук та ін.; заг. ред. Р. О. Куйбіда; Центр політико-правових реформ. – К.: Юстініан, 2009. – 976 c.

15. Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / Н. О. Армаш, О. М. Бандурка, А. В. Басов та ін.; за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. А. Т. Комзюка. – К.: Прецедент; Істина, 2009. – 823 с.

16. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права: навч. посібник / В. Б. Авер’янов, Н. В. Александрова, О. А. Банчук; За заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишкіна. – К.: Старий світ, 2006. – 576 с.

17. Постанова Верховного Суду України від 30.09.2008 р. у справі № 21-812во08 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/2313003.

18. Постанова колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 01.12.2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsen.nsf/ 0/B5B3C513008D5AEBC225772E002DE12E?OpenDocument.

19. Постанова колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 25.03.2008 р. по справі № 21-966во07 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/3384428.

20. Про комітети Верховної Ради України: Закон України від 04.04.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 19. – Ст. 194.

21. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 09.12.2010 р. № 1085/2010 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 94. – Ст. 3334.

22. Про призначення Т. Дурдинця заступником Голови Служби безпеки України – начальником Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю: Указ Президента України від 19.10.2007 р. № 985/2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/985/2007

23. Про статус народного депутата України: Закон України від 17.11.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 17

24. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України від 17.03.2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 38. – Ст. 385.

25. Теліпко В. Е. Науково-практичний коментар Кодексу адміністративного судочинства України / В. Е. Теліпко. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 544 с.

26. Теліпко В. Е. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р. / В. Е. Теліпко / За ред. Ю. Д. Притики. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 696 с.

27. Ткаченко А. О. Компетенційні спори: поняття та особливості / А.О.Ткаченко // Право і суспільство. – 2010. – № 1. – С. 68-73.

28. Ухвала Вищого Адміністративного Суду України від 25.06.2008 р. у справі № К-38644_06 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/1906729.

29. Ухвала Вищого Адміністративного Суду України від 27.03.2008 р. у справі № К-3738/07 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/2538805.

30. Череватенко І. М. Юрисдикція адміністративних судів: проблеми та перспективи / І. М. Череватенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://www.rusnauka.com/NNM_2006/Pravo/102.doc.htm.

* Стефанчук Марина Миколаївна – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України.

http://www.vasu.gov.ua/ua/generalization_court_practice.html?_m=publications&_t=rec

http://www.vasu.gov.ua/ua/generalization

http://www.lawmix.ru/comm/479/

http://radnuk.info/statti/226

http://alau.com.ua/?page_id=2527

http://194.44.242.244/portal/Soc_Gum/Tpdu/

http://reyestr.court.gov.ua/Review/2313003

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsen.nsf/


http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/985/2007



http://www.rusnauka.com/NNM_2006/Pravo/102.doc.htm


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

82

УДК 342.723 Наталя Шевчук * АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ПАЦІЄНТІВ

В УМОВАХ СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ У статті досліджуються проблеми адміністративно-правового забезпечення та захисту прав

пацієнтів в умовах сімейної медицини. Особлива увага приділена сприйняттю пацієнта як споживача медичних послуг.

Ключові слова: пацієнт, сімейна медицина, адміністративно-правове забезпечення, захист прав. Шевчук Н. В. Административно-правовые аспекты обеспечения и защиты прав пациентов в

условиях семейной медицины. В статье исследуются проблемы административно-правового обеспечения и защиты прав пациентов в

условиях семейной медицины. Особое внимание уделено восприятию пациента как потребителя медицинских услуг.

Ключевые слова: пациент, семейная медицина, административно-правовое обеспечение, защита прав. Shevchuk N. V. Legal and Administrative Aspects of the Promotion and Protection of Patients’ Rights in

Family Medicine. In this paper we study the problem of administrative and legal support and protection of patients’ rights in

family medicine. Particular attention is paid to the perception of the patient as a consumer of medical services. Keywords: patient, family medicine, administrative and legal support, protection of rights. На сьогоднішній день особливої актуальності набувають питання забезпечення та захисту прав людини

у сфері медичної діяльності. Реформування соціальної сфери, пошук шляхів удосконалення організаційно-правового забезпечення охорони здоров’я громадян суттєво впливають на суспільні відносини у системі «лікар – пацієнт». Перший на сьогодні обґрунтовано сприймається у якості надавача медичних послуг, другий – у якості споживача.

Значним кроком уперед у справі модернізації вітчизняної медицини стало повернення до інститутів сімейної медицини. Явище, котре уже мало місце в історії нашої держави (земська медицина, дільничні лікарі) повертається в дещо оновленому вигляді, проте із добре перевіреними характеристиками. Перш за все викормимо свого роду «людиноцентристську» ідеологію сімейної медицини, де сім’я, особа становлять першочергову цінність. При такому підході сімейний лікар надаватиме первинну медичну допомогу сім’ям у рамках центрів сімейної медицини, фельдшерсько-акушерських пунктів тощо.

Вирішення питання про поширення законодавства про захист прав споживачів на відносини, що виникають в процесі медичного обслуговування, в даний час має досить важливе серйозне значення, зокрема у визначенні правового статусу споживача-пацієнта. Питання це, аж ніяк, не пусте, насамперед, для пацієнта. Так як саме спеціальне законодавство про захист прав споживача можна вважати найбільш адаптованим під рівень «непрофесіонала» у досить специфічних відносинах з надання медичних послуг. Віднести правовідносини, що виникають у зв’язку з наданням медичної допомоги під законодавство про захист прав споживачів, значить надати пацієнтові (поряд з іншими споживачами) можливість скористатися тими специфічними формами захисту відповідних суб’єктивних прав, які доступні тільки споживачам, як особливим суб’єктам правовідносин, узятим законодавцем під особливу «опіку» і захист.

Закон України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» зазначає, що споживачі для задоволення своїх особистих потреб мають право на:

1) захист своїх прав державою; 2) належну якість продукції та обслуговування; 3) безпеку продукції; 4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість,

асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); 5) відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в

продукції), відповідно до закону [1]. При цьому варто вказати, що значною мірою вказані права, як і засоби їх захисту, можуть бути реалізовані за допомогою адміністративно-правових засобів та способів.

Правове становище громадян-споживачів набагато вигідніше в порівнянні зі звичайними фізичними особами. Сімейна медицина, при всіх її позитивах, потенційно конфліктна сфера суспільних відносин, що і обумовлює значущість вирішення правових питань. В чому ж полягають особливості такого роду погляду на пацієнтів в умовах сімейної медицини?


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

83

Перша складність полягає в тому, що за змістом законодавства в галузі медичного обслуговування пацієнтами є всі одержувачі медичних послуг. Проте не всі громадяни автоматично вважаються пацієнтами. Особа, яка тривало хворіє, помирає від важкого захворювання, але не звертається за медичною допомогою, з юридичних позицій не є пацієнтом. У той же час абсолютно здоровий громадянин, що з’явився на періодичний медичний огляд при проходженні флюорографії, наприклад, володіє статусом пацієнта. Іншими словами, права пацієнта і його статус похідні, в першу чергу, від загальних соціально-економічних прав людини, які можуть бути реалізовані при наданні медичної допомоги. За загальним смислом же Закону «Про захист прав споживачів» пацієнтом-споживачем є громадянин, який отримує послугу за плату, тобто споживче законодавство орієнтоване на оплатні відносини. За чинним українським законодавством в області охорони здоров’я медичні послуги можуть бути платними або безкоштовними для населення. Держава гарантує в доступному та безоплатному вигляді для кожного громадянина первинну медико-санітарну допомогу, яка включає лікування найбільш поширених захворювань, травм, отруєнь та інших невідкладних станів в умовах державних та комунальних закладів охорони здоров’я. Саме на це вказує зміст статті 49 Основного закону країни та практика діяльності Конституційного Суду України (рішення про безоплатну медичну допомогу). Сімейна медицина, керуючись сучасним розумінням її організаційно-правового статусу, має відношення до комунальної форми охорони здоров’я.

Якщо стан громадянина вимагає термінового медичного втручання (у разі нещасного випадку, наприклад), допомога має невідкладно надаватись в лікувальних закладах незалежно від територіальної та відомчої підпорядкованості, і форми власності, а також медичними працівниками, де б вони не знаходилися. Говорячи про сімейну медицину, ми, без всякого сумніву, маємо на увазі необхідність надання медичної допомоги не тільки тим особам, котрі закріплені за конкретним сімейним лікарем.

Медична допомога може надаватись лише за умови отримання згоди на це пацієнта. Слід погодитись із думкою А. Ференца, котрий у статті «Права українських пацієнтів і роль адміністративного права у їх реалізації»зазначає, що говорячи про розуміння самого терміну інформованої згоди, як чинника реалізації прав пацієнта при отриманні медичної допомоги, варто зазначити, що він характеризується складністю і неоднозначністю підходів. Зупинимося перш за все на тлумаченні суті даного поняття. Як відомо, якісне визначення має велике значення в плані розуміння даного явища. Слід зазначити, що значна кількість визначень, зроблена юристами, медиками, представниками інших зацікавлених спеціальностей стосовно інформованої згоди, не є свідоцтвом вирішення даної проблеми. Цей факт швидше свідчить про актуальність даного явища. Комплексний аналіз доступних літературних джерел дозволяє зробити декілька узагальнень. По-перше, практично у всіх визначеннях зустрічається два обов’язкові компоненти згоди: добровільність і інформованість. По-друге, більшість авторів розуміють інформовану згоду як обов’язкову вимогу перед будь-яким варіантом медичного втручання. І, нарешті, принцип інформованої згоди розглядається як в контексті прав пацієнта, так і стосовно обов’язків лікаря [2, с. 321].

Важливе питання, котре потребує свого вирішення у рамках адміністративно-правового забезпечення і захисту прав пацієнтів – це платність частини медичних послуг, що надаються пацієнтам у умовах сімейної медицини. У суспільній свідомості нові елементи платності асоціюються з ослабленням державної відповідальності за охорону здоров’я, але не означають підрив базових принципів організації цієї сфери, підвалин суспільної системи в цілому. Необхідність застосування довготривалого, високовартісного лікування, ускладнення структури захворювання, зростаюча залежність медицини від технічних засобів, перспективи поширення нових захворювань, вимагають величезних ресурсів. Сучасна медицина орієнтована на нові класи ліків, нові засоби сканування, засоби «штучного інтелекту» для діагностики – досягнення медичної науки, що носять капіталомісткий характер, їх застосування ще більш посилить тиск на бюджет суспільних систем. Об’єктивна реальність – існування частково оплачуваного лікування в державній системі охороні здоров’я. проте все вказане має більше відношення до стаціонарної медичної допомоги, в той час як сімейна медицина, – це перш за все амбулаторний характер надання медичних послуг. Тому тут мова може йти про те, що за додаткові послуги, що виходять за рамки встановленого стандарту сімейний лікар, за погодженням з пацієнтом, матиме право стягувати певну плату. Наприклад, відвідування пацієнта вдома, за умови звичайного прийому в Центрі сімейної медицини. Такий варіант може вважатись свого роду сервісною послугою.

Друга проблема полягає в самому визначенні поняття «споживач»: чи є пацієнт споживачем за формально-юридичним змістом Закону України «Про захист прав споживачів»? Споживачем є громадянин, який має намір замовити або замовляє роботи, послуги або використовує їх результати для особистих побутових потреб. Однак у відносинах з надання медичної допомоги існує думка, що пацієнт не має права, наприклад, вимагати від лікаря, настоювати, вибирати бажані йому способи лікування, вказувати сімейному лікарю, щоб його лікували так, а не інакше. Тому в даному випадку, так би мовити з великою «натяжкою» можна визначити, що пацієнт «замовляє» для себе таку послугу. Та й за своєю сутністю, природою, специфіці, закладеній в здійсненні даного виду професійної діяльності, пацієнт нерідко не може і не повинен знати


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

84

особливостей, які супроводжують процес надання такої послуги. Більш того, на думку деяких авторів, медична допомога завжди виявляється в умовах крайньої необхідності, коли пацієнт життєво змушений звертатися за такою допомогою, чим процес надання медичної послуги істотно відрізняється від процесу придбання інших додаткових побутових послуг. Разом з тим, враховуючи закріплений в Основах законодавства про охорону здоров’я принцип інформованої згоди пацієнта на медичне втручання, а також імперативно-диспозитивний метод регулювання даних відносин, слід визнати право пацієнта на більш активну роль і поведінку в процесі надання йому медичної допомоги.

На сьогоднішній день далеко не всі регіони України мають однаково налагоджену систему сімейної медицини. В пілотних варіантах вона уже існує, проте переважна більшість населення України за старими підходами обслуговуються у фельдшерсько-акушерських пунктах чи поліклініках за місцем перебування. Проте чинне законодавство надає громадянину право самостійно обирати лікувальний заклад та сімейного лікаря, тобто виконавця медичних послуг, погоджувати умови надання медичної допомоги (вибір часу, обсяг і характер медикаментозного забезпечення), погодження або відмову від складних методів діагностики, хірургічного втручання тощо. Саме пацієнт замовляє (або має намір) для себе цю послугу, він визначає в кінцевому підсумку бути чи ні даним відносинам з виконавцем медичних послуг взагалі, незважаючи навіть на існування умов крайньої необхідності, «вимушеність» звернення за медичною допомогою. Право на життя надано саме пацієнтові (поряд з правом на поважне до себе ставлення, право на вибір і т.д.).

Таким чином, як видається, пацієнт є споживачем так само, як і будь-який інший, і він замовляє медичну послугу для задоволення особистих потреб у сфері медичної діяльності. Проте механізм реалізації такого роду послуг знаходиться саме у площині адміністративно-правового регулювання. Держава повинна створити умови, за яких пацієнт матиме доступ до сімейної медицини незалежно від місця проживання, соціального чи майнового статусу.

Третя проблема зводиться до концептуальних положень формування споживчого законодавства в цілому. Насправді, пацієнт, вступаючи в правовідносини з сімейним лікарем (професіоналом, що надає медичні послуги, є споживачем відповідно до законодавства про захист прав споживачів, але споживачем настільки специфічного роду, що його захист на основі лише цього закону малоефективний, так як він (закон) спрямований, насамперед, на захист майнових прав, а для пацієнта нерідко першочергове значення має захист його немайнових прав. Таким чином, слід зробити висновок, що Закон України «Про захист прав споживачів» для пацієнта і його захисту виявився надто загальним, а норми інших законів, що регулюють окремі сфери медичної діяльності («Про трансплантацію ... », «Про донорство … », «Про психіатричну допомогу ... » тощо) – дуже спеціальними. Така ситуація, на наш погляд, могла реально виникнути виключно у зв’язку з відсутністю належної «уваги» з боку законодавця до регулювання сфери послуг, а не тому, що ця сфера менш важлива чи оптимально може бути врегульована наявними нормами в області охорони здоров’я.

Тепер щодо захисту прав пацієнта. Чинне законодавство надає пацієнтові декілька ключових можливостей щодо звернення у разі порушення його прав з боку сімейного лікаря. Як справедливо зазначають С.Г. Стеценко та В.О. Галай, критеріями ефективності звернень пацієнта до того чи іншого способу захисту порушених прав має бути: нормативна урегульованість; простота звернення; об’єм фінансових витрат пацієнта; строки вирішення питання; гарантованість державою реалізації захисту; кваліфікованість адресата звернення у юридичних аспектах справи; зацікавленість адресата звернення у реагуванні на звернення [3, с. 58].

На думку автора, першим кроком для пацієнта має стати подання скарги до державних медичних органів на дії (бездіяльність) сімейного лікаря стосовно ситуації, що виникла у пацієнта. Адресатами можуть бути районний відділ (обласне управління) охорони здоров’я. У разі неефективності, таким адресатом має стати Міністерство охорони здоров’я України, у складі якого існує підрозділ, що опікується питаннями сімейної медицини. Коли ж звернення до таких установ не стало дієвим, для пацієнта є можливість звернення до управлінь по захисту прав споживачів; органів внутрішніх справ; прокуратури; суду.

На завершення відзначу, що успіх реформування вітчизняної охорони здоров’я багато в чому залежить від стану справ у сімейній медицині, – максимально наближеній до пацієнта частині медичної сфери. У свою чергу, сімейна медицина може відбутись тоді, коли права, свободи та законні інтереси пацієнтів будуть у максимальній мірі реалізовані та захищені.

Список використаних джерел: 1. Про захист прав споживачів: Закон України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII // Відомості Верховної

Ради УРСР. – 1991. – № 30. – Ст. 379. 2. Ференц А. М. Права українських пацієнтів і роль адміністративного права у їх реалізації /

А. М. Ференц // Публічне право. – 2011. – № 3. – С. 320 – 326. 3. Стеценко С.Г. Медичне право України (реалізація та захист прав пацієнтів): Монографія /


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

85

С.Г. Стеценко, В.О. Галай. – К. : Атіка, 2010. – 168 с. * Шевчук Наталія Вікторівна – помічник прокурора міста Черкаси.

Земельне та екологічне право

УДК 349.6 Павло Гвоздик *

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ ЗАКОНІВ ТА ПІДЗАКОННИХ АКТІВ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ

НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

В статті досліджуються питання взаємозалежності законів та підзаконних актів, проблеми усунення колізій між ними та подальшого удосконалення законотворення в даній сфері суспільних відносин.

Ключові слова: екологічне законодавство; закон, підзаконний акт, охорона довкілля. Гвоздик П. А. Проблемы соотношения законов и подзаконных актов в сфере охраны окружающей

среды. В статье исследуются вопросы взаимозависимости законов и подзаконных актов, проблемы

устранения коллизий между ними и дальнейшего совершенсовтвания законотворчкества в данной сфере общественных отношений.

Ключевые слова: экологическое законодательство; законы, подзаконные акты; охрана окружающей среды.

Gvozdyk P. O. Problems of Correlation of Legislation and Subordinate Acts in the Sphere of Environmental

Protection. This article analyzes the correlation of laws and subordinate acts, problems of disposing collisions between

them and further improvement of lawmaking process in this sphere of social relations. Keywords: environmental legislation; laws, subordinate acts, environmental protection. Питання співвідношення законів та підзаконних актів в галузі охорони навколишнього природного

середовища має два аспекти – теоретичний та практичний. Теорія дає роз’яснення місця та ролі законів і підзаконних актів у регулюванні відносин, що виникають в сфері взаємодії людини і природи, описує загальні підходи щодо формування системи нормативно-правових актів з урахуванням усіх нюансів взаємозалежності між законами та підзаконними актами. Практика ж використовує напрацювання теорії при опрацюванні проектів нормативно-правових актів у даній сфері суспільних відносин, свідчить про виправданість теоретичних конструкцій з відповідного питання, вказує на існуючи проблеми у конструюванні системи законів та підзаконних актів, орієнтує на їх вирішення теорію. На цих проблемах й буде зосереджена дана стаття.

За своєю природою, своїм призначення підзаконні акти є такими, що приймаються відповідно до закону, мають йому відповідати. Тобто це акт, що має розвинути далі, конкретизувати базові положення закону. Така оцінка підзаконного акту (Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, рішення місцевих держаних адміністрацій та органів місцевого самоврядування) є однозначною в юридичній літературі [1]. Вона відповідає й реальному стану нормоутворення, зафіксованому у законах, що передбачають випадки, коли мають прийтися підзаконні акти. У Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», зокрема, безпосередньо на Кабінет Міністрів України» покладається визначення порядку здійснення державного моніторингу навколишнього природного середовища, порядку ведення державних кадастрів природних ресурсів, порядку встановлення лімітів використання природних ресурсів (статті 22, 23, 43 тощо). За статтею 38 Лісового кодексу України основні вимоги до ведення лісового господарства та заходів з охорони, захисту, використання та відтворення лісів відповідно до цього Кодексу затверджуються нормативно-правовими атами Кабінету Міністрів України. Натомість на центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства покладається затвердження за погодженням із центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади нормативно-правових актів, що визначають умови лісового господарства, якісні та кількісні показники оцінки діяльності в цій галузі. Водний кодекс України (ст. 14) покладає на Кабінет Міністрів України встановлення порядку видачі дозволів на спеціальне водокористування, будівельні, днопоглиблювальні роботи, видобування піску і гравію, покладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного фонду, а також розроби та затвердження нормативів скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти. До виключних повноважень сільських, селищних, міських рад Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 2) відносить встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

86

передбачено адміністративну відповідальність. Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (ст. 6) фіксує повноваження Президента України з оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, прийняття ним Указу з цього питання.

Наведеного достатньо для того, щоб зрозуміти, що саме закони є джерелами появи інших нормативно-правових актів підзаконного характеру. Без припису, що делегує тому чи іншому органу виконавчої влади, органам місцевого самоврядування прийняття відповідного правого акту, останній не з’явиться. Це, загальне правило. Але практика вказує на те, що з нього є винятки, обумовлені, зазвичай, прорахунками у законодавчому регулюванні. У якості прикладу візьмемо Закон України «Про екологічний аудит», в якому у відповідних статтях (статті 22 та 23) не йдеться про прийняття центральним органом виконавчої влади нормативно-правових актів з питань сертифікація у даній сфері та ведення реєстру виконавців екологічного аудиту. Проте, такі акти були прийняті (Положення про ведення реєстру екологічних аудиторів та юридичних осіб, що мають право на здійснення екологічного аудиту, затверджене наказом Мінприроди від 27.03.2007 р. № 121, Положення про сертифікацію екологічних аудиторів, затверджене наказом Мінприроди від 29.01.2007 р. № 27). Підставою для цього зазначений орган вважав покладання на нього здійснення певних функцій. Щоб мати їх правове забезпечення він ініціював розробку та прийняття відповідних положень. Виникає питання, а чому він зробив це самостійно, а не поставив питання про прийняття відповідних актів перед Кабінетом Міністрів України. Таке вирішення зазначеного питання було б найбільш оптимальним, оскільки усувало б ситуацію, коли той, хто здійснює певну функцію, сам же визначає правила гри, за якими грає. Безумовно, ситуація, що була розглянута є винятковою. Але, щоб вона не набула поширення слід уважно підходити щодо визначення на рівні законів випадків прийняття підзаконних актів.

Законодавча практика дає приклади й того як закони утворюють конкуренцію у формуванні системи підзаконних актів, що регулюють однотипні питання. Показовою тут є сфера правового регулювання діяльності громадської інспектури з охорони довкілля. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовищ» (ст. 36), який є головним у даній сфері правового регулювання, встановлює загальні базові положення з організація діяльності громадських інспекторів у даній сфері, покладає на Міністерство екології та природних ресурсів затвердження Положення про цих інспекторів. Оскільки за ст. 2 цього Закону інше природоресурсне законодавство (законодавство про охорону тваринного світу, земельне та лісове законодавство тощо) має розроблятися відповідно до нього, то базові положення про громадську інспектуру мали б бути відтворені в інших актах, що регулюють відносини з охорони та використання окремих природних ресурсів. Саме у такий спосіб й було вирішене зазначене питання у Водному кодексі України (ст.20), Лісовому кодексі України (ст.95) , законах України «Про природно-заповідний фонд України» (ст.63) , «Про рослинний світ» (ст.37). Зокрема, Лісовий кодекс України (ст.95) зафіксував, що громадський контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, повноваження яких визначаються положенням, що затверджується центральним органом виконавчої влади з охорони навколишнього природного середовища (екології та природних ресурсів). Проте інші природоресурсні акти суттєво відкоригували положення про громадську інспектуру порівняно з тими, що містяться у базовому законодавчому акті у даній сфері. Наприклад, Земельний кодекс України (ст. 190) зовсім не згадує громадських інспекторів про охорону довкілля. В ньому увага зосереджена на громадських інспекторах, що здійснюють контроль за використанням та охороною земель, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах. Натомість, Закон України «Про тваринний світ» (ст. 58) розмежовує громадських інспекторів охорони навколишнього природного середовища та громадських інспекторів спеціально уповноважених органів центральних органів виконавчої з питань мисливського господарства та полювання і рибного господарства, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань мисливського господарства та полювання. До повноважень останнього віднесено затвердження положення про громадських інспекторів, що йому підпорядковані. За Законом України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» (ст.22) громадський контроль у даній сфері здійснюється громадськими інспекторами рибоохорони відповідно до положення про них. Внаслідок зазначеної законодавчої практики має місце поява на підзаконному рівні актів, що проводять у життя неузгоджені між собою положення законів (Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затверджене наказом Мінекоресурсів України від 27.02.2002 р. № 88, Положення про громадських мисливських інспекторів, затверджене наказом Держкомлісгоспу України від 01.03.2002 р. № 27, Положення про громадських інспекторів рибоохорони, затверджене наказом Мінагрополітики від 09.10.2002 р. № 324).

Законодавча практика дає приклади і порушення принципу верховенства закону, за яким закон відіграє визначальну, провідну роль в системі джерел права, має вищу силу щодо підзаконних актів [2]. Таке порушення одразу не впадає в око, оскільки не афішується в актах підзаконного характеру. Але наслідком їх прийняття є виникнення правової колізії між приписами законів, що встановлюють ключові положення з певного питання, та підзаконним актом, що по іншому вирішує ці питання. Йдеться, насамперед, про взаємозалежність між указами Президента України, котрими реорганізується система органів виконавчої влади в галузі охорони довкілля, здійснюється перерозподіл повноважень між органами, що входять до цієї. Результатом реалізації цих президентських указів є оновлення системи державного управління в даній сфері але на засадах інших чим, передбачених у законах. Окрім того, виникає ситуація, коли підзаконний акт набуває


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

87

верховенство над законом. Адже саме цим указом будуть керуватися при утворенні відповідного органу, визначенні його повноважень. Приписи ж закону втрачають свою реальну юридичну силу, потребують коригування. У разі, коли цього не робиться, то в законі з’являються положення, що не відповідають реальності, несуть викривлену інформацію. З огляду на те, що реформування в системі органів виконавчої влади мають сталий характер, то існує постійна потреба у забезпеченні узгодженості між законами та підзаконними актами з відповідних питань.

Ситуація, що розглядається, зумовлена приписом Конституції України, за яким Президент України «утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади» (п.15 ст.106). Цей припис не ставить відповідні дії Президента України в залежність від законів. Керуючись станом державного управління в певній сфері, потребами в посиленні ефективності виконавчої влади у виконанні тих чи інших завдань Президент України самостійно в установленому Конституцією порядку приймає рішення, якими змінюються повноваження органу виконавчої влади, чи утворюється новий орган. Іноді характер змін такий, що приписи законів, що формувалися у конкретній ситуації, орієнтувалися на склад органів виконавчої влади в певний період, одразу втрачають актуальність, застарівають. Візьмемо, наприклад, зміни у системі державного контролю в галузі земельних відносин, що відбулися відповідно до Указів Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 р. № 1085 та «Про затвердження Положення про Міністерство аграрної політики та продовольства України» від 23.04.2011 р. № 500, «Про затвердження Положення про Державну інспекцію сільського господарства України» від 13.04.2011 р. № 459, «Про затвердження Положення про Державне агентство земельних ресурсів України» від 08.04.2011 р. № 445. Внаслідок цих змін система державного контролю, визначена ст.5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» була радикально оновлена. Насамперед, спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів позбувся практично усіх своїх контрольних повноважень у даній. Натомість розширені функції з контролю у даній сфері Міністерства аграрної політики та продовольства України. Воно зараз здійснює не тільки моніторинг родючості ґрунтів та агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення, а й «забезпечує здійснення контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності». Найбільш широкі повноваження у цій сфері надані Державній інспекції сільського господарства України, яка за Положенням про неї має організовувати та здійснювати державний нагляд (контроль) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за: веденням державного обліку і реєстрації земель, достовірністю інформації про наявність та використання земель; виконанням умов заняття, збереження і використання родючого шару ґрунтів; додержанням вимог законодавства при набутті права власності на земельні ділянки за договорами купівлі-продажу, міни, дарування, застави та іншими цивільно-правовими угодами тощо. Зрозуміло, що із урахуванням новацій у системі державного контролю в сфері земельних відносин, запроваджених відповідними Указами Президента України, мають уточнюватися положення про державний контроль, що містяться в Земельному кодексі України, Законі України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», Законі України «По охорону земель», Законі України «Про землеустрій».

Не минеться безслідним для законів і реорганізація Міністерства охорони навколишнього природного середовища в Міністерство екології та природних ресурсів (Положення про Міністерство екології та природних ресурсів,затверджене Указом Президента України від 13.04.2011 р. № 452). В багатьох з законів, що регулюють відносини у сфері взаємодії людини і природи, ідеться про центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища (наприклад ст. 29 Лісового кодексу України), а отже, вони мають бути приведені у відповідність до вимог Указів Президента України з цього питання.

Ситуація, що обумовлює потребу приведення законів у відповідність до указів Президента України, виникає досить часто. Визнати її прийнятною не можна. Принцип верховенства закону має не тільки декларуватися, а й беззастережно реалізовуватися у процесі законотворчій діяльності. У випадку, що розглядається, для цього слід переглянути підхід щодо включення до законів, що регулюють питання галузевого характеру чи спеціального характеру (не тільки в галузі охорони навколишнього природного середовища, а й в інших сферах суспільного життя) положень з організації державного управління у тій чи іншій сфері. Більшість положень, що містяться у відповідних законах, мають статичний, описуючий характер. Вони, як свідчить практика, не піддаються оперативному коригуванню у разі змін в складі та повноваженнях органів, що здійснюють управлінські та інші функції у відповідній сфері. Ці положення є зайвими. В законах, слід залишити посилку на відповідні органи лише у контексті регулювання певних управлінських функцій. При цьому має бути використане універсальне визначення органу виконавчої влади, яке не втратить своєї актуальності, відповідності існуючим реаліям, в разі чергового реформування в системі органів виконавчої влади. Наприклад, можна вести мову про центральні органи виконавчої влади, що мають спеціальні повноваження з певного питання (організації та здійснення державного контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища, моніторингу довкілля, державної екологічної експертизи, обліку в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів, реєстрації права власності на землю та інші природні ресурси тощо). Ідентифікувати такий орган не важко, оскільки інформація про нього міститься у відповідних Указах Президента України з реорганізації та утворення органів виконавчої влади, і, насамперед, в


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

88

положеннях про відповідні центральні органи виконавчої влади, затверджені Указами Президента України, в яких визначається конкретна назва цього органу, його основне функціональне призначення та деталізовані повноваження.

Для упорядкування складу органів, що приймають підзаконні акти, важливо переглянути в законах повноваження тих з них, статус яких визначається Конституцією України. Наприклад, за Законом України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» від 14.01.1998 р. [3] Верховна Рада України має затверджувати Положення та персональний склад Національної комісії з радіаційного захисту населення (ст.8). Проте, за Конституцією України парламент не уповноважений формувати даного роду органи, визначати їх статус. Оскільки йдеться про орган з консультативно-дорадчими повноваженнями, то вирішувати усі питання, пов’язані з його утворенням та функціонуванням має Кабінет Міністрів України, згідно з вимогами ст.49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 07.10.2010 р. [4]. Отже, відповідне положення Закону України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» потребує коригування, приведення у відповідність до Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України». З Конституцією України не узгоджується й припис Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992 р.[5], за яким рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також інших територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Це повноваження не передбачено Основним Законом України, має виключно управлінський характер, має реалізовуватися органом із статусом, що дозволяє приймати рішення на загальнодержавному рівні (у даному випадку це має бути Кабінет Міністрів України).

Таким чином, існуючи проблеми у співвідношенні законів та підзаконних актів, додержання принципу верховенства закону при формуванні нормативно-правових актів підзаконного характеру, мають вирішуватися у рамках самих законів, шляхом удосконалення законотворчої діяльності, уточнення в законах умов прийняття тих чи інших актів підзаконного характеру, запровадження нових підходів, що усувають можливість зворотного впливу підзаконних актів на реалізацію законів.

Список використаних джерел: 1. Природноресурсове право : Навч. Посіб. / За ред. Каракаша. – К.: Істина, 2005. – С.56 – 58. 2. Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – Друге видання,

виправлене й доповнене. – К.: 1998. – С.38 – 39. 3. Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання: Закон України від 14.01.1998р. //

Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 22. – Ст.115. 4. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 07.10.2010р.// Відомості Верховної Ради України. –

2011. – № 9. – Ст.58. 5. Про природно-заповідний фонд України: Закон України від 16.06.1992 р. // Відомості Верховної Ради

України. – 1992. – № 34. – Ст.502. * Гвоздик Павло Олександрович – кандидат юридичних наук, доцент, суддя Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Заслужений юрист України.

УДК 349.6 Олександр Головкін * СИСТЕМА ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ПРИРОДООХОРОННОГО

ЗАКОНОДАВСТВА В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ Досліджено сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку системи прокурорського нагляду за

додержанням природоохоронного законодавства в Україні. Запропоновано шляхи вдосконалення законодавства у цій сфері.

Ключові слова: нагляд, прокурорський нагляд, система прокурорського нагляду, природоохоронна прокуратура, природоохоронне законодавство.

Головкин А. В. Система прокурорского надзора за соблюдением природоохранного

законодательства в Украине: современное состояние, проблемы, перспективы развития. Исследовано современное состояние, проблемы и перспективы развития системы прокурорского

надзора за соблюдением природоохранного законодательства в Украине. Предложены пути усовершенствования законодательства в этой сфере.

Ключевые слова: надзор, прокурорский надзор, система прокурорского надзора, природоохранная прокуратура, природоохранное законодательство.

Golovkin O. V. System of Directorate of Public Prosecutions After the Observance of Nature Protection

Legislation in Ukraine: the Modern State, Problems, Prospects of Development. The modern state is investigational, problems and prospects of development of the system of directorate of


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

89

public prosecutions after the observance of nature protection legislation in Ukraine. The ways of improvement of legislation are offered in this sphere.

Keywords: supervision, directorate of public prosecutions, system of directorate of public prosecutions, nature protection office of public prosecutor, nature protection legislation.

Самостійним, специфічним видом державної діяльності, що забезпечує виконання закону та його

верховенство в усіх сферах життєдіяльності суспільства, є прокурорський нагляд. Нагляд за додержанням екологічного законодавства органами державної влади та місцевого

самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, громадянами України є сьогодні одним з пріоритетів діяльності, і водночас одним з найскладніших напрямів роботи органів прокуратури України.

Система прокурорського нагляду взагалі та за додержанням природоохоронного законодавства зокрема була і залишається предметом наукових досліджень. Дану тематику досліджували такі науковці, як В.І. Андрейцев, В.І. Бабенко, Г. І. Балюк, Р.І. Бурієва, В.П. Виноградов, Ю.Є. Винокуров, А.П. Гетьман, М.І. Гошовський, Л.М. Давиденко, В. В. Долежан, Ю. Б. Жаркова, Е. М. Жевлаков, Р. А. Жоган, В. А. Зуєв, П.М. Каркач, І.М. Козьяков, М.В. Косюта, Т.В. Корнякова, А. І. Котелевець, І. Є. Марочкін, Т. Р. Мирзаєв, О.Р. Михайленко, М.І. Мичко, В.Л. Мунтян, В.П. Пивненко, Ю.Е. Полянський, Є.М. Попович, М.В. Руденко, Б.Г. Розовський, Г.П. Середа, Г.І. Сопраньков, В.В. Сухонос, С.В. Таранушич, Я.М. Толочко, О.Б. Черв’якова, М.К. Якимчук, Ю.С. Шемшученко, П.В. Шумський та ін.

У наукових працях вищевказаних авторів розглядається специфіка здійснення екологічної функції органами прокуратури, співвідношення цієї функції із функцією загального нагляду, робляться пропозиції щодо напрямів вдосконалення наглядової діяльності прокуратури України у цій сфері тощо. Ними ж були зроблені науково обґрунтовані висновки про зростання ролі і значення прокурорського нагляду за додержанням екологічного законодавства в перехідний період розвитку суспільства і держави як одного з найважливіших правових засобів захисту екологічних прав громадян, гарантування екологічної безпеки населення і територій, раціонального використання і збереження природних багатств України.

Водночас, сучасна система прокурорського нагляду за додержанням законодавства у сфері охорони довкілля потребує вдосконалення та оптимізації. Отже, обрана для дослідження тема є надзвичайно актуальною.

Метою даної статті є дослідження сучасного стану, проблем та перспектив розвитку системи прокурорського нагляду за додержанням природоохоронного законодавства.

Прокурорський нагляд за додержанням екологічного законодавства є найважливішим правовим засобом: захисту екологічних прав громадян і, в першу чергу, їх права на сприятливе довкілля; забезпечення екологічної безпеки в регіонах і в країні в цілому; захисту, збереження та раціонального використання природних багатств держави, що є найціннішим її надбанням; позитивного впливу на діяльність правоохоронних та інших органів, наділених функціями екологічного контролю, покликаних забезпечити належне виконання екологічного законодавства; підвищення екологічної культури посадових осіб, керівників комерційних і некомерційних організацій, формування у них правильного, максимально адаптованого до дійсності екологічного світогляду [1, с. 36].

Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-XII і наказ Генерального прокурора України від 15 квітня 2004 р. № 6 «Про організацію наглядової діяльності прокуратури щодо захисту прав і свобод громадянина та інтересів держави» в умовах сьогодення відносять нагляд за додержанням і застосуванням законів у сфері охорони довкілля до числа пріоритетних напрямів прокурорської діяльності.

Цілі прокурорського нагляду у галузі охорони довкілля полягають в охороні та захисті гарантованих Конституцією, законодавчими і підзаконними актами екологічних прав і свобод фізичних та юридичних осіб, державних та публічних інтересів, з одного боку, та підвищення якості та ефективності прокурорського нагляду за додержанням законодавства в галузі охорони довкілля, з іншого. Завдання такого нагляду можна об’єднати у дві групи: 1) основні, а саме: нагляд за додержанням і застосуванням законів про охорону довкілля, передусім у діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, контролюючих та правоохоронних органів; 2) додаткові: нагляд за виконанням обов’язків громадянами у галузі охорони довкілля; використанням і відтворенням природних ресурсів; збереженням природних ресурсів і комплексів; повнотою та своєчасністю відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону довкілля та про припинення екологічно небезпечної діяльності [2, с. 11].

Прокурорський нагляд у даній сфері здійснюється у відповідності із приписами Конституції України, а також законів України «Про прокуратуру», «Про охорону навколишнього природного середовища», інших законодавчих актів України, а також наказів, розпоряджень, інших актів Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора України «Про особливості організації прокурорського нагляду за додержанням законів щодо охорони навколишнього природного середовища та використання земель» від 23 жовтня 2009 року № 3/2 пріоритетними питаннями прокурорського нагляду визнано: збереження, використання, охорону та відтворення природних ресурсів, а саме: об’єктів природно-заповідного фонду, земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рослинного світу,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

90

морського середовища, територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони; нагляд за додержанням законів щодо охорони та використання земельних ресурсів; захист життя і здоров’я громадян, навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської та іншої діяльності, особливо при поводженні з токсичними, радіоактивними й іншими небезпечними для довкілля речовинами, побутовими, промисловими відходами, у тому числі при їх ввезенні, транспортуванні та захороненні на території України; порядок встановлення суб’єктам господарювання обов’язкових зборів і платежів за користування природними ресурсами, їх надходження до державного та місцевих бюджетів, а також відшкодування збитків і втрат, заподіяних унаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; цільове використання бюджетних та інших коштів, виділених на охорону довкілля, збереження природної різноманітності флори та фауни, ліквідацію наслідків екологічного забруднення, природних і техногенних явищ та їх попередження.

У сучасній системі прокуратури України створено спеціалізовані екологічні підрозділи та виділені природоохоронні прокуратури, які спеціалізуються виключно на нагляді за додержанням і застосуванням законів про охорону навколишнього природного середовища.

Природоохоронна прокуратура – це державний наглядовий орган, складова частина системи прокуратури України, безпосереднім завданням якої є здійснення прокурорського нагляду за додержанням законодавства в галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, а також безпечного для здоров’я і життя громадян довкілля, запобігання негативному впливові господарської діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів і комплексів [2, с. 12].

Однак створення і діяльність природоохоронних прокуратур відбувається відповідно до наказів Генеральної прокуратури та обласних прокурорів, без відповідного законодавчого їх забезпечення. Зокрема, у Законі України «Про прокуратуру» відсутні норми, присвячені особливостям створення, системі і порядку діяльності природоохоронних прокуратур.

Нині обґрунтовується доцільність створення у системі органів прокуратури нових підсистем, зокрема організації спеціалізованих природоохоронних прокуратур на правах обласних та прийняття положень про них. В Україні вже створено природоохоронні прокуратури на правах міжрайонних у найбільш несприятливих регіонах. У всіх прокуратурах областей та прирівняних до них утворені підрозділи з нагляду за додержанням природоохоронного законодавства або ці функції покладено на старших помічників прокурорів областей. Практика створення вказаних прокуратур заслуговує на увагу, оскільки їх працівники більш кваліфіковано здійснюють нагляд за додержанням законодавства про охорону довкілля. Однак при цьому виникає потреба у чіткому розмежуванні компетенції територіальних і природоохоронних прокуратур. Доцільно розробити Положення про природоохоронну прокуратуру, яке має бути затверджене наказом Генерального прокурора України. Це сприяло б усуненню дублювання в роботі територіальних і природоохоронних прокуратур під час здійснення їх повноважень та більш оперативному виявленню порушень законів у сфері охорони довкілля [3, с. 69-70].

Сьогодні рівень наглядової діяльності прокуратури за додержанням законодавства у сфері охорони навколишнього середовища в Україні є вкрай незадовільним.

Так, зокрема, особливої гостроти набуло питання додержання земельного законодавства при використанні земель заповідного та іншого природоохоронного призначення.

За даними Генеральної прокуратури України упродовж 2010 – 2011 років Державною службою заповідної справи не проведено жодної перевірки з питань додержання режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду [4].

Бездіяльність Міністерства екології та природних ресурсів України і утвореної ним Державної служби заповідної справи є однією із причин того, що із наявних у державі 657 об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення встановлено в натурі (на місцевості) межі лише 236 об’єктів площею 420 тис. га, що складає всього 22 %, а правовстановлюючі документи видано лише на 19 %.

Замість активного здійснення превентивної функції, контролюючі органи надають незаконні погоджувальні висновки про відведення земельних ділянок заповідного призначення. Такі факти виявлено у АР Крим, Донецькій, Івано-Франківській, Київській, Херсонській областях. У зв’язку з цим порушено 6 кримінальних справ, із яких 4 розслідувано та скеровано до суду, заявлено 5 позовів, які ще не розглянуто. Також принесено 90 протестів, які задоволено, завдяки чому попереджено необґрунтоване відчуження заповідних земель площею майже 700 га [4].

Так, прокуратурою АР Крим у лютому 2011 року порушено кримінальну справу відносно головного архітектора м. Ялта Приступи B.I. за ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України на підставі незаконних висновків якого громадянам надано у власність 7 земельних ділянок площею близько 1 га на території Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника. Розмір завданих збитків складає 1,1 млн. грн. З метою повернення незаконно наданих земель до суду пред’явлено відповідні позови, які знаходяться у суді.

Відсутність налагодженої та ефективної системи державного управління та контролю за використанням заповідних об’єктів місцевого значення (заказників, парків, пам’яток природи тощо) призводить до «розбазарювання» власниками земель цієї категорії.

Усього під час перевірок законності використання земель природно-заповідного фонду органами


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

91

прокуратури порушено 30 кримінальних справ, із яких 16 скеровано до суду. До адміністративної та дисциплінарної відповідальності притягнуто 270 службовців місцевих органів державної влади та самоврядування. За втручання прокурорів попереджено незаконне надання іншим особам заповідних земель загальною площею 2 тис. га, у державну власність повернуто земельні ділянки цієї категорії площею 750 га. У судах перебувають позови прокурорів про повернення 775 га та відшкодування завданих державі збитків на суму 1,6 млн. грн. [4].

Отже, дослідивши практику здійснення прокурорського нагляду за додержанням природоохоронного законодавства (на прикладі додержання природно-заповідного законодавства), можемо стверджувати, що рівень наглядової діяльності прокуратури у цій сфері є вкрай незадовільним.

В юридичній науці справедливо наголошується на тому, що особливістю екологічної ситуації в будь-якій країні є наявність природних зон з виразними особливостями, обумовленими специфікою клімату, природного ландшафту та інших ознак. Ці території не співпадають і не можуть співпадати з адміністративно-територіальними одиницями, але характеризуються спільними екологічними проблемами. Оскільки організація прокуратури, включаючи і природоохоронні прокуратури, побудована за територіальною ознакою і прив’язана до адміністративно-територіальних одиниць, це створює досить серйозні проблеми у вирішенні проблем, утворює труднощі для здійснення скоординованих заходів [3, с. 71].

У контексті вищевказаного, заслуговує на особливу увагу факт створення в Україні природоохоронної прокуратури на правах обласної з чітко визначеною компетенцією, діяльність якої поширюється на декілька регіонів. Йдеться про створення Дніпровської екологічної прокуратури (наказ Генерального прокурора України №173ш від 4 жовтня 2011 року) [4]. На цю прокуратуру покладено відповідно до Закону України «Про прокуратуру» здійснення правозахисної, представницької діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері охорони та збереження водних ресурсів річки Дніпро, її водосховищ і водоохоронних зон та підтримання державного обвинувачення з цих питань. У структурі Дніпровської екологічної прокуратури створено: Київську, Кременчуцьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Каховську та Очаківську міжрайонні екологічні прокуратури. На нашу думку, факт створення в Україні регіональної екологічної прокуратури має надзвичайно важливе значення, оскільки в нашій державі наявні регіони з певними екологічними особливостями, які не співпадають з межами адміністративно-територіальних утворень.

Отже, створення в Україні Дніпровської екологічної прокуратури (на правах обласної) має надзвичайно важливе значення. На нашу думку, необхідно підтримати цей досвід шляхом створення в Україні інших природоохоронних прокуратур за регіональним принципом, зокрема Карпатської екологічної прокуратури, використовуючи при цьому досвід зарубіжних країн, зокрема Російської Федерації, де функціонує Волзька природоохоронна прокуратура.

З метою оптимізації прокурорського нагляду за додержанням законів у сфері охорони довкілля, слід Закон України «Про прокуратуру» доповнити нормами, присвяченими особливостям створення, системі і порядку діяльності природоохоронних прокуратур. Доцільно також розробити Положення про природоохоронну прокуратуру, яке має бути затверджене наказом Генерального прокурора України.

Список використаних джерел: 1. Винокуров А. Ю. Проблемы совершенствования природоохранной деятельности прокуратуры

Российской Федерации: автореф. дисс. … докт. юрид. наук / А.Ю. Винокуров. – М. : Московский гуманитарный университет, 2006. – 59 с.

2. Таранушич С. В. Організаційно-правові аспекти діяльності природоохоронної прокуратури: автореф. дис. … канд. юрид. наук / С.В. Таранушич. – К. : Академія адвокатури України. – 2007. – 22 с.

3. Бабенко В. І. Організаційно-правові аспекти прокурорського нагляду за додержанням законів про охорону довкілля: дис. … канд. юрид. наук / В. І. Бабенко. – О. : Одеська національна юридична академія. – 2004. – 238 с.

4. Поточний архів Генеральної прокуратури України за 2011 рік. * Головкін Олександр Васильович – кандидат юридичних наук, професор Національної академії

прокуратури України, старший радник юстиції, почесний працівник прокуратури України, заслужений юрист України.

УДК 349.6 Ігор Мирошниченко * ОСОБЛИВОСТІ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА ДОТРИМАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ

ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ В КРАЇНАХ ЄС ТА США У статті розглянуто особливості встановлення та дотримання правового режиму земель житлової

та громадської забудови на прикладі Німеччини, Франції, Нідерландів та США. На основі проведеного аналізу пропонується розробити проекти відповідного модельного законодавства МПА СНД для країн – учасниць Співдружності Незалежних Держав.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

92

Ключові слова: Європейський Союз, Співдружність Незалежних держав, законодавство, правовий режим, земельна ділянка, землі житлової та громадської забудови.

Мирошниченко И. Н. Особенности установки и соблюдения правового режима земель жилищной и

общественной застройки в странах ЕС и США. В статье рассмотрены особенности установления и соблюдения правового режима земель жилищной

и общественной застройки на примере Германии, Франции, Нидерландов и США. На основе проведенного анализа предлагается разработать проекты соответствующего модельного законодательства МПА СНГ для стран – участниц Содружества Независимых Государств.

Ключевые слова: Европейский Союз, Содружество Независимых государств, законодательство, правовой режим, земельный участок, земли жилищной и общественной застройки.

Myroshnychenko I. M. Features of the Establishment and the Compliance with the Legal Regime of Lands

Intended for Housing and Public Constraction in the Member States of the EU and the United States. The article describes the features of the establishment and the compliance with the legal regime of lands

intended for housing and public constraction in the on the example of Germany, France, the Netherlands and the United States. Based on the analysis it were proposed the projects to develop the appropriate model legislation for the IPA CIS – the Commonwealth of Independent States.

Keywords: European Union, Commonwealth of Independent States, legal regime, land regime, lands intended for housing and public constraction.

Землі житлової та громадської забудови становлять біля 10 відсотків земельного фонду будь-якої

європейської країни, але мають пріоритетне значення для життєдіяльності суспільства. Згідно чинного земельного законодавства України до земель житлової та громадської забудови належать

земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування (ст. 38 Земельного Кодексу України (ЗКУ) [1].

Ст. 39 ЗКУ передбачає, що використання згаданих земель має здійснюватися відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану - земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови [1].

Тобто в Україні, як і в інших країнах, що є учасницями СНД, правовий режим земель житлової та громадської забудови населених пунктів встановлюється не земельним, а, фактично, містобудівним, адміністративним та муніципальним законодавством [1; 2; 3].

Саме тому на території країн – учасниць СНД містобудівна діяльність, яка супроводжується здійсненням житлової та громадської забудови на відносно обмеженому просторі супроводжується виникненням найрізноманітніших проблемних ситуацій [6].

І серед останніх за умов сучасної екологізації суспільного життя пріоритетним вбачається вирішення питання забезпечення належної правової охорони та раціонального використання земель житлової та громадської забудови населених пунктів, і в першу чергу – міст.

Для виправлення негативних тенденцій у згаданому напрямі, для встановлення оптимального правового режиму для земель житлової та громадської забудови міст України слід звернути увагу на правовий досвід, наприклад, країн-членів ЄС, інших західних країн, зокрема, США.

Земельним законодавством згаданих країн встановлюють положення, що регулюють використання землі будь-якого цільового призначення, а щодо земель житлової та громадської забудови, то для них встановлюють різного роду обмеження, спеціальні стандарти та нормативи, щодо способів освоєння, таких земель, їх забудови та використання, виконуваних додаткових робіт, розбудови відповідної інфраструктури.

Як правило, при встановленні стандартів щодо використання земель, житлової та громадської забудови в згаданих країнах. зазвичай, органи влади та місцевого самоврядування звертають увагу на дотримання як інтересів населення всієї держави, так і населення кожної окремої місцевої громади.

Для земель житлової та громадської забудови міст, особливо тих, які потребують збереження пам’ятників історії та культури, а також природних ландшафтів, для захисту населення від різного роду зовнішніх факторів встановлюють спеціальні режими землекористування, що включають заходи адміністративного та економічного характеру.

Так, у США законом про охорону історичних пам’яток встановлено функціонування національного реєстру історичних місць. Цей реєстр містить перелік земельних ділянок, а також окремих будівель, споруд та об’єктів, що визнані важливими для американської культури, історії, археології та світової історії взагалі. Цей перелік не може бути скороченим, з нього не можуть вилучати зареєстровані об’єкти.

У країнах, що є членами ЄС, наприклад, у Великій Британії, Бельгії і ФРН тощо, діє щодо земель житлової та громадської забудови подібна до американської система регулювання землекористування, а


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

93

відповідні норми закріплені в земельному законодавстві і аналогічні ним правові положення зафіксовані у містобудівному та природоохоронному праві. Тобто, в законодавстві цих країн чітко визначено цілі землекористування на ділянках житлової та громадської забудови, які повністю враховують усі аспекти життєдіяльності суспільства на цих територіях, визначають основні принципи планування використання згаданих земель. Законодавством встановлюється порядок обліку останніх, визначаються пріоритети для захисту земель зазначеної категорії, запроваджуються правила поведінки на цих землях і правила щодо їх використання.

Правовий режим для земель житлової та громадської забудови встановлюється у відповідності з правилами, визначеними директивами Євросоюзу. Виконання цих директив є обов’язковим при здійсненні нового будівництва та прийнятті рішень про розвиток території житлової та громадської забудови.

Законодавство країн – членів ЄС, як і законодавство США, спрямоване на встановлення та дотримання правового режиму земель житлової та громадської забудови, Так, воно містить положення про недопущення небажаних видів забудови земельних ділянок, що базується на методі зонування, встановленні допустимої висоти будівель і споруд, розмірів земельних ділянок. Крім того, на законодавчому рівні встановлюються вимоги до виду фасадів та будівель, а також інші різного роду обмеження, включаючи підземний та повітряний простір для попередження несумісних видів землекористування на суміжних територіях.

Так, наприклад, у Великій Британії кожний забудовник зобов’язаний дотримуватися не тільки вимоги охорони природи, включаючи збереження місць мешкання тварин і рослин, внесених до списку рідкісних видів директивами Євросоюзу, але також вимоги до архітектурного стилю будівель, що споруджуються, їх архітектурної сумісності з об’єктами, що вже існують, або заплановані до зведення, і згідно з планами забудови відповідної території.

Федеральне законодавство Німеччини зобов’язує муніципалітети розробляти для окремих ділянок на муніципальних землях житлової та громадської забудови плани такої забудови, в яких встановлюються характеристика таких будівель, що має містити відповіді на тридцять пунктів, серед яких: тип, спосіб будівництва, розмір земельних площі, що відводяться під вулиці, школи, дитячі садки та інші споруди, тощо.

У Німеччині, як і у Франції, Нідерландах та й в деяких інших країнах – членах ЄС, вимоги до належного використання землі взагалі, а до земель житлової та громадської забудови особливо, носять досить жорсткий характер, а це означає, що при порушенні або невиконанні земельного законодавства застосовуються суворі заходи відповідальності.

Якщо порівняти правову ситуацію щодо законодавчого встановлення та дотримання правового режиму земель житлової та громадської забудови в США, країнах – членах ЄС та в Україні, то порівняння буде далеко не на користь останньої. Адже в Україні грубо порушуються міжнародні та європейські стандарти житлової та громадської забудови міст.

Відомо, що тільки за останнє десятиріччя в країні знищено чимало історичних пам’ятних місць, будівель, які в процесі їх ліквідації вилучаються із переліку історичних пам’яток.

Так, наприклад, у Києві нещодавно було зруйновано будівлю «дореволюційного» військового телеграфу, розібрано колію одного із перших у Європі трамваїв, знищується історичний ландшафт міста, зокрема Дніпровські схили, історичні пагорби у центрі столиці, руйнуються та знищуються міські парки. Крім того, в порушення усіх міжнародних та європейських правових стандартів та нормативів забудовується берегова лінія Дніпра.

На території Автономної Республіки Крим житлова забудова здійснюється на території заповідників, Нікітського Ботанічного Саду, приватизуються і забудовуються з порушенням міжнародних стандартів пляжі і в цілому берегова лінія Чорного моря.

У Полтавській області колишній маєток декабристів Муравйових-Апостолів, що перебуває у віданні Міністерства освіти та науки, молоді і спорту України, знаходиться у занедбаному стані. Розташований у маєтку будинок 18 століття, в якому народилися і проживали декабристи і який є пам’яткою історії та культури, будинок, який був за радянських часів музеєм, на сьогодні невпинно руйнується. І таких прикладів можна навести ще чимало.

Вважаємо, що в Україні, як це має місце у США та в країнах – учасницях ЄС, на землях житлової та громадської забудови, території, на яких розташовані пам’ятки історії та культури, мають також підлягати особливій охороні. При цьому такий режим правової охорони має закріплюватися за такими ділянками навічно у земельному кодексі, у відповідність до якого має приводитися національне містобудівне та інше законодавство, особливо в частині визначення та встановлення правового режиму земель житлової та громадської забудови, використання цих земель та режиму здійснення на цих землях діяльності будь-якого виду.

Вбачається за доцільне гармонізувати законодавство України про встановлення правового режиму земель житлової та громадської забудови, порядку їх використання, правової охорони та контролю та


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

94

використанням із відповідним законодавством ЄС та законодавством його країн-членів. Пропонується також у відповідності з міжнародними стандартами та з врахуванням кращих правових надбань людства в частині встановлення та застосування правового режиму земель житлової та громадської забудови розробити проекти відповідного модельного законодавства МПА СНД для країн – учасниць Співдружності Незалежних Держав. Доцільною вбачається й розробка проекту закону України «Про правовий режим земель житлової та громадської забудови» і внесення відповідних доповнень щодо цього у Земельний кодекс України.

Список використаних джерел: 1. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3 – 4. – Ст.27. 2. Про планування і забудову територій : Закон України від 20 квітня 2000 року № 1699-ІІІ // Відомості

Верховної Ради України. – 2000. – № 31. – Ст. 250. 3. Про основи містобудування : Закон України від 16 листопада 1992 року // Відомості Верховної Ради

України. – 1992. – № 52. – Ст. 683. 4. Порядок складення плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затверджений

постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2008 року № 79. 5. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України від 25 червня 1991 року в

редакції від 27 квітня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546. 6. Іванова Є.О. Правове регулювання використання земель житлової та громадської забудови у містах

України : дис... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Є.О. Іванова; Одеська національна юридична академія. – О., 2006. – 209 арк.

7. Каракаш И.И. Экологические требования законодательства к существлению градостроительства / И.И. Каракаш // Правовое регулирование аграрно-земельных и природоресурсово-экологических отношений: Сборник избранных статей, докладов и рецензий (1997 – 2007). – О. : Фенікс, 2007. – 430 с.

* Мирошниченко Ігор Миколайович – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України.

Кримінальне право та процес

УДК 343.12 Агія Ахундова * РЕАЛІЗАЦІЯ ФУНКЦІЇ ЗАХИСТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

УКРАЇНИ На основі комплексного аналізу проблем захисту у теорії кримінального судочинства, та дослідження

норм проекту КПК із цих питань, виокремлено напрямки реалізації функції захисту підозрюваного адвокатом-захисником в ході досудового розслідування.

Ключові слова: захист, підозрюваний, кримінальне судочинство, адвокат-захисник, слідчий. Ахундова А. А. Реализация функции защиты подозреваемого в криминальном судопроизводстве

Украины. На основе комплексного анализа проблем защиты в теории уголовного судопроизводства, а также

исследования норм проекта УПК по данной проблематике, выделены направления реализации функции защиты подозреваемого адвокатом-защитником в ходе досудебного расследования.

Ключевые слова: защита, подозреваемый, уголовное судопроизводство, адвокат-защитник, следователь.

Achundova A. А. Implementation of Suspect Protection Function according to Ukrainian Criminal Legal

Procedure. Based on a comprehensive analysis of security problems in the theory of criminal justice, and research rules of

the draft Criminal Procedure Code on this issue are highlighted in the direction of the implementation of security features suspect defense counsel during the pretrial investigation.

Keywords: protection, suspect, criminal justice, defense attorney, investigator. У сучасних умовах, коли Україна розглядає себе як частину світової спільноти з її правовими

інститутами, коли громадянське суспільство немислиме без незалежного від органів державної влади та місцевого самоврядування спільноти професійних юристів-адвокатів, поетапне реформування національної законодавчої бази характеризує переосмислення принципів, підходів і цінностей як в побудові всього кримінального процесу, так і у визначенні ролі, місця і статусу такої процесуальної фігури як адвокат-захисник. Саме на нього держава покладає місію захисту прав та інтересів кожного, хто обвинувачується у


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

95

вчиненні злочину, оскільки людина стає вразливим через важку психофізичну ситуацію кримінального переслідування, яке має здійснюватися виключно в рамках закону без яких би то не було відступів.

Розглядаючи правовий статус адвоката-захисника, можна охарактеризувати рівень розвитку всієї сукупності суспільних відносин, зрілість демократичних і правових основ держави, які формують умови, способи життєдіяльності людей, межі свободи людини, координацію вчинків і діяльності кожного, запобігаючи або дозволяючи конфлікти і суперечності між учасниками відносин, а також кримінальне судочинство, розкривши при цьому, наприклад, такі питання: чи відповідає вона вимогам загальновизнаних норм міжнародного права, чи має демократичну спрямованість, змагальний характер, чи визначено механізми та інструменти забезпеченості тих чи інших норм, інститутів кримінально-процесуального права. Взаємовідносини держави з індивідами вимагають чіткої регламентації взаємодії, визначених моделей поведінки, щоб уникнути необґрунтованого проникнення та монополізації державними структурами всього простору приватних інтересів, життя, суб’єктивних прав людини.

Значну кількість теоретичних проблем реалізації функції захисту дослідили у своїх працях Ю. П. Аленін, Т.В. Варфоломеєва, В. Г. Гончаренко, Ю. М. Грошевий, В.С. Зеленецький, Л.М. Лобойко, В. Т. Маляренко, В. Т. Нор, В. О. Попелюшко, М. І. Сірий, С. М. Стахівський, В. М. Тертишник, В. П. Шибіко, М. Є. Шумило, та багато інших науковців у сфері кримінального судочинства.

Проте, не дивлячись на значний теоретичний доробок з дослідження проблем захисту у теорії кримінального судочинства, на основі аналізу праць вітчизняних та зарубіжних вчених а також норм проекту Кримінального Процесуального кодексу, у статті ставимо собі завданням з’ясування напрямків реалізації функції захисту підозрюваного адвокатом-захисником в ході досудового розслідування.

Функція захисту в кримінальному судочинстві є кримінально-процесуальною діяльністю, відповідно, прямо протилежною кримінальному переслідуванню. За чинним КПК вона виражається в повному, або частковому спростуванні (запереченні) актів кримінального переслідування у вигляді: порушення кримінальної справи щодо конкретної особи; затримання особи за підозрою у вчиненні злочину; застосування запобіжного заходу до пред’явлення обвинувачення; притягнення як обвинуваченого; зміни обвинувачення в сторону, що обтяжує становище обвинуваченого; призначення щодо особи, підозрюваної у вчиненні злочину, судово-психіатричної експертизи; оскарження експертних висновків, отриманих органами кримінального переслідування; здійснення інших заходів процесуального примусу або інших процесуальних дій, які обмежують права, і; свободи особи, підозрюваної у вчиненні злочину.

М. Є. Шумило розглядає захист як обов’язковий компонент кримінально-процесуальної діяльності [1, с.28]; призначення цієї діяльності полягає в законній протидії підозрі, обвинуваченню, а також у забезпеченні охорони особистих і майнових прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; метою такої діяльності є конкретний результат – встановлення всіх обставин справи, які повністю або частково спростовують підозру, обвинувачення, виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, пом’якшують або виключають його кримінальну відповідальність, і наслідок – постановлення на основі дослідження цих обставин законного й обґрунтованого вироку (або іншого процесуального рішення), що відповідає інтересам суб’єктів захисту.

Функція захисту включає в себе і доказування, яке за своєю юридичною природою істотно відрізняється від кримінально-процесуального доказування, здійснюваного органами кримінального переслідування, по-перше, наявністю наступних специфічних форм: непроцесуальним (за межами процесуальної форми) збиранням і поданням виправдувальних доказів для приєднання до матеріалів справи; тим, що воно не підпорядковане меті встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі (для сторони захисту достатньо обґрунтувати тезу «ми довели, що обвинувачення не доведено»). Ця діяльність може бути позначена самостійним поняттям доказування, що здійснюється стороною захисту, або адвокатським доказуванням. Проблеми ефективності здійснення функції захисту на досудовому слідстві і адвокатського доказування не автономні, вони цілком залежать від загальних проблем організації слідчої діяльності та ролі змагальних начал у ній.

Важливим аспектом діяльності адвоката-захисника у кримінальному судочинстві – є захист прав та законних інтересів особи, під якими, на думку В. М. Корнукова, потрібно розуміти прагнення та бажання учасників кримінального процесу досягнути соціально-значимих і корисних для них результатів, дозволених у тій чи іншій правовій формі або таких, які не відображені у законі, але не суперечать нормам кримінального процесу чи загально-правовим принципам [2, с. 85]. При цьому законними повинні бути не лише інтереси підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які підлягають захисту, але й засоби, шляхом використання яких повинен здійснюватися захист, на що звертається увага Пленумом Верховного Суду України (ч. 1 п. 14 Постанови «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24.10.2003 р. № 8) [3].

Використання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, їх захисником або законним представником способів і засобів, що суперечать закону, свідчить про порушення норм КПК України, а, відповідно, й про незаконність захисту тих або інших інтересів, навіть якщо останні передбачені кримінально-процесуальним законом. З цього приводу О. Г. Яновська зазначає, що в усіх випадках пріоритетне значення має не законність інтересу обвинуваченого, а законність засобів його захисту, у зв’язку з чим більш правильним здається говорити не про захист законного інтересу, а про захист інтересів обвинуваченого засобами, зазначеними в законі [4, с.11].


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

96

Положення КПК України визначають підстави набуття особою статусу підозрюваного. Відповідно до ч. 1 ст. 43-1 КПК підозрюваним визнається особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину або особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого [5]. У подальшому підозрюваний набуває низки процесуальних прав, серед яких є право мати захисника.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КПК України захисник за згодою запрошується підозрюваним, обвинуваченим і підсудним, його законними представниками, родичами або іншими особами за його дорученням або на їх прохання [5]. Це відповідає прийнятим на 8-му конгресі ООН з попередження злочинів у серпні 1990 у Нью-Йорку «Основними положеннями про адвокатів», які передбачають, що будь-яка людина вправі звернутися за допомогою для підтвердження своїх прав захисту на всіх стадіях кримінальної процедури і що обов’язком урядів є забезпечення можливості кожній людині бути інформованим компетентними органами про його право на отримання допомоги адвоката на особистий розсуд при арешті, затриманні або обвинуваченні в кримінальному злочині.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист полягає в тому, що закон: наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дозволяє їм особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси; надає зазначеним особам право скористатися юридичною допомогою захисника; покладає на особу, яка провадить дізнання (слідчого, прокурора, суддю і суд), обов’язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право на отримання захисника і скласти про це протокол; надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення, забезпечити охорону їх особистих і майнових прав, а також забезпечити безпеку підозрюваному, обвинуваченому, захиснику, законному представнику, членам сімей та близьким родичам цих осіб (ст. 2 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві») [6].

Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (частина перша статті 59 Конституції України) [7] за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав і законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних.

Таким чином, право на правову допомогу – це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги. У свою чергу, участь захисника у кримінальному процесі є одним з найважливіших проявів реального забезпечення права обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного на захист, гарантованого Конституцією України.

У зв’язку з цим особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані забезпечити право вільного обрання захисника. Якщо, проте, явка для участі в справі захисника, обраного підозрюваним, неможлива протягом двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, – протягом сімдесяти двох годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий суд чи суддя відповідно повинні роз’яснити вказаним особам їх право запросити іншого захисника і реально забезпечити їм таку можливість. Якщо підозрюваний, обвинувачений і підсудний не оберуть собі іншого захисника, орган, у провадженні якого знаходиться справа, зобов’язаний самостійно, згідно з ч. 3 ст. 47 КПК України, призначити йому захисника, про що виносить відповідне рішення [5].

Відповідно до проекту Кримінального Процесуального кодексу захисником може бути тільки «адвокат, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, а також особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру» (ст. 48 Проекту КПК України).

За Проектом КПК підозрюваний, обвинувачений має право: знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють, обвинувачують; знати про свої права, передбачені цим Кодексом; на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого та перед кожним наступним допитом з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, на присутність захисника під час допиту та інших процесуальних дій, на відмову від послуг захисника в будь-який момент кримінального провадження; не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати; вимагати перевірки обґрунтованості затримання; у разі затримання – на повідомлення членів сім’ї, близьких родичів чи інших осіб про затримання і місце свого перебування; збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази; брати участь у проведенні процесуальних дій; під час проведення процесуальних дій ставити питання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дії, які заносяться до протоколу; з додержанням вимог цього Кодексу застосовувати технічні засоби при проведенні процесуальних дій, в яких він бере участь. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії кримінального провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю, що охороняється законом, чи стосуються інтимного життя особи, про що виноситься вмотивована постанова (ухвала); заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, майна та житла тощо; заявляти відводи; ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування після його закінчення; одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення; оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді в порядку,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

97

передбаченому цим Кодексом; вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердились; користуватись рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною мовою, або іншою мовою якою він володіє, та у разі необхідності користуватися послугами перекладача за рахунок держави; вимагати відкриття матеріалів (ч. 3 ст. 45).

Як бачимо, у проекті КПК України законодавець поклав функцію захисту суто на адвоката-захисника у кримінальній справі, а також розширив та деталізував деякі права підозрюваного, як самостійного суб’єкта кримінального судочинства. Наскільки ці «кроки» є виправданими – покаже час.

Слід також зазначити що захист прав і законних інтересів підозрюваного залежить від уміння, здібності захисника встановити психологічний контакт з підзахисним, вибрати правильну стратегію взаємодії і тим самим виробити єдину позицію по справі і вжити цілеспрямовані дії для її реалізації.

Викладене у статті ще раз доводить, що посадові особи, які здійснюють кримінальне переслідування, зобов’язані у відповідності з положеннями чинного кримінально-процесуального законодавства України забезпечувати законні інтереси підозрюваних шляхом створення умов для реалізації передбачених Конституцією України та КПК України прав. Адже кримінальне судочинство виконає своє призначення лише при неухильному дотриманні процесуальних норм, що забезпечують законність, обґрунтованість та об’єктивність діяльності сторони обвинувачення при здійсненні кримінального переслідування.

Список використаних джерел: 1. Шумило М.Є. Нова форма досудового розслідування – гарантія права обвинуваченого на

кваліфікований захист / М.Є. Шумило // Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення: Матеріали міжнародного науково-практичного семінару, 1-2 грудня 2005 р.; Харків / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого / Ред. кол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. – Х.; К.: ЦНТ «Гопак», 2006. – С. 26-30.

2. Корнуков В.М. Конституционные основы положения личности в уголовном судопроизводстве / В.М. Корнуков. – Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1987. – 180 с.

3. Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 8 // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 6 (40). – С. 20-24.

4. Яновська О.Г. Правові гарантії діяльності адвоката-захисника у кримінальному процесі України: автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук: спец. 12.00.09. / О.Г. Яновська. – К.: Київський національний університет імені Т. Шевченка, 1997. – 19 с.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.60 р. (із змінами та доповненнями). – Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15.

6. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України вiд 23.12.1993 р., № 3782-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

7. Конституція України від 28.06.96 р. (із змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

* Ахундова Агія Аббасівна – здобувач кафедри кримінального права і процесу Волинського

національного університету імені Лесі Українки. УДК 351.713.077 Олег Батюк *

ТАКТИКО-КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗКРИТТЯ Й РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

У науковій статті автором запропоновані власні науково обґрунтовані рекомендації, що використання

особливостей тактико-криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів в установах виконання покарань.

Ключові слова: криміналістика, тактика, злочин, елемент, забезпечення, розкриття, установа виконання покарань.

Батюк О. В. Тактико-криминалистическое обеспечение раскрытия и расследования преступлений

в учреждениях исполнения наказаний. В научной статье автором предложены собственные научно обоснованные рекомендации, чтобы

использование особенностей тактико-криминалистического обеспечение раскрытия и расследование преступлений в учреждениях выполнения наказаний.

Ключевые слова: криминалистика, тактика, преступление, элемент, обеспечение, раскрытие, учреждение выполнения наказаний.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

98

Batuyk O. V. Tactic and Criminal Support for Crimes Investigation in the Penitentiary Institutions. In the scientific article an author is offer the own scientifically grounded recommendations, that the use of

features tactic-criminal providing of opening and investigation of crimes in establishments of implementation of punishments.

Keywords: criminalistics, tactic, crime, element, providing, investigation, penitentiary institutions. За офіційними даними Державної пенітенціарної служби України станом на 1 листопада 2011 року в 184

установах ДПтСУ трималося 154 698 осіб. При цьому: у 33 слідчих ізоляторах – 38 484 особи, з них на стадії: досудового слідства 5 099 осіб, судового слідства (до винесення вироку) 18 196 осіб, у 143 виправних колоніях – 114 884 особи, з них: в 10-ти колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами для тримання чоловіків 6 947 осіб, в 12-ти колоніях для тримання жінок 5810 осіб, в 35 колоніях середнього рівня безпеки для вперше засуджених до позбавлення волі 36 091 особа, в 41-й колонії середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених до позбавлення волі 44 437 осіб, у 9 колоніях максимального рівня безпеки 4 337 осіб, у 8-ми колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання 1 020 осіб. У 22-х виправних центрах 5 039 осіб, у 8-ми виховних колоніях 1 330 осіб, у 6 лікувальних закладах 2 936 осіб, (також у 16 лікувальних закладах при установах виконання покарань та слідчих ізоляторах тримається 2 630 осіб)[1, с.171]. Саме така статистика наводить на висновок про високий рівень протиправних діянь та злочинних проявів які вчиняються як особами що відбувають покарання, так і персоналом установи виконання покарань. Як правильно зазначають науковці це призводить до необхідності використання ефективних заходів превентивного характеру, а також використання положень тактико-криміналістичного забезпечення розкриття й розслідування злочинів в установах виконання покарань [2, с.171].

Сьогодні, як ніколи раніше, мабуть, що розвиток криміналістики на шляху вузькопредметних розробок явно обмежене, малоперспективне й не відповідає реальним потребам практики розкриття й розслідування злочинів. Із цієї причини розроблювальні в криміналістиці методи, засоби, виявлення, збирання й дослідження доказів нерідко залишаються досягненням цієї науки або вузького кола криміналістів-учених і практиків. Очевидна й інша сторона цієї проблеми, щоб щось нове впроваджувати, це «щось» повинне бути розроблене, а саме по собі ніщо не впроваджується – необхідно відповідне організаційне забезпечення; карне судочинство тверде регламентоване законом – потрібне правове забезпечення і т.д. Усі ці проблеми тісно взаємозалежні, а їх розв’язок взаємообумовлений і може бути забезпечене тільки в рамках відповідної діяльності, важливу, якщо не сказати визначальну, роль у якій займає криміналістика.

Саме із цих позицій, як ми вважаємо, слід розглядати виникнення й подальшу розробку проблеми криміналістичного забезпечення розкриття й розслідування злочинів.

Початок такої розробки, як і введення в наукове використання поняття «криміналістичне забезпечення», було здійснено В.Г. Коломацким, який ще в 1979 р. підготував і видав в Академії МВС СРСР відповідну лекцію. У ній він уперше дає визначення криміналістичного забезпечення, яке пізніше з деякими редакційними уточненнями було відтворено в підручнику по криміналістиці. На його думку, криміналістичне забезпечення – це система «впровадження в практичну діяльність посадових осіб, підрозділів, служб і органів внутрішніх справ про охороні громадського порядку й боротьбі зі злочинністю криміналістичних знань, втілених в умінні працівників використовувати наукові, методичні й тактичні криміналістичні рекомендації, техніко-криміналістичні засоби й технології їх застосування» [3, с.14 – 19].

Уже в 90-х роках XX століття з’явилося ряд робіт, у тому числі навчальних посібників, присвячених криміналістичному забезпеченню розкриття й розслідування злочинів. Однак по суті в них у традиційному для курсу криміналістики аспекті викладаються питання криміналістичної тактики й методики розслідування злочинів. І навіть не завжди розкривається поняття «криміналістичне забезпечення».

Наприклад, автори підручника «Криміналістичне забезпечення діяльності кримінальної міліції й органів попереднього розслідування» (1997 рік) позначили окремі два розділи:

– організаційне й тактичне забезпечення діяльності кримінальної міліції й органів попереднього розслідування;

– організаційне й методичне забезпечення діяльності кримінальної міліції й органів попереднього розслідування.

При цьому, у першому розділі поряд з організаційними й тактичними питаннями попереднього розслідування розглядаються й такі як співвідношення й зв’язку криміналістики й теорії оперативно-розшукової діяльності, оперативна інформація і її роль у розслідуванні, строго говорячи, що виходять за рамки організаційного й тактичного забезпечення попереднього розслідування злочинів.

Другий розділ присвячений принципам формування приватних криміналістичних методик і методикам розслідування окремих видів злочинів, а також основним напрямкам використання сучасних комп’ютерних технологій у розкритті й розслідуванні злочинів [4].

Аналогічним чином проблема криміналістичного забезпечення представлена й у книзі за редакцією В.А. Образцова. По втримуванню й структурі вона являє собою традиційний курс криміналістики. Хоча слід помітити, що її назва розділів, що як і втримуються в ній, сформульовані із претензією на новизну підходу до розглянутої проблеми: «техніко-криміналістичне забезпечення», «тактико-криміналістичне забезпечення» і т.д


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

99

[5]. І, проте, одночасно робили спроби уточнити поняття криміналістичного забезпечення. Р.С. Бєлкін, по

суті розділяючи думку В.Г. Коломацкого, пише, що це система «криміналістичних знань і заснованих на них навичок і вмінь співробітників використовувати наукові криміналістичні рекомендації, застосовувати криміналістичні засоби, методи й технології їх використання з метою запобігання, виявлення, розкриття й розслідування злочинів» [6]. Фактично повторює це визначення й A.M. Ішін [7].

Разом з тим, продовжуючи розробку даної проблеми, В.Г. Коломацкий дійшов висновку, що «система криміналістичного забезпечення» містить у собі три елементи: криміналістичну науку, криміналістичний утвір, криміналістичну техніку. При цьому криміналістичне забезпечення він розглядає в якості одного з елементів системи керування діяльністю органів, що здійснюють боротьбу зі злочинністю [8, с.22]. Таким чином, він по суті взяв під сумнів віднесення криміналістичного забезпечення до предмета криміналістики.

В.А. Жбанков, розглядаючи цю проблему стосовно до діяльності органів дізнання й розділяючи в основі своєї позицію думки зазначених авторів, визначив за необхідне деталізувати елементи даної системи, а саме: наукове й методичне забезпечення; криміналістичні засоби; техніко-криміналістичне забезпечення; тактико-криміналістичне забезпечення; розробка методик розслідування злочинів; експертно-криміналістичне забезпечення; профілактико-криміналістичне забезпечення [9, с.22].

При цьому він, що неважко помітити, перераховує різнопорядкові явища. Поряд із «техніко-криміналістичним» і «тактико-криміналістичним» забезпеченням (у їхній основі

розділи криміналістики) їм вказуються «наукове й методичне», «експертно-криміналістичне», «профілактико-криміналістичне» забезпечення й навіть «розробка методик розслідування злочинів». Інакше кажучи, у якості структурних елементів криміналістичного забезпечення як єдиної системи їм позначаються й розділи науки, і напрямку діяльності (утвір, профілактика, експертиза), і завдання (розробка методик).

На наш погляд, поняття, структури криміналістичного забезпечення слід визначати з позицій його системного аналізу як специфічного виду діяльності, спрямованої на підвищення ефективності: а) розробки криміналістичних методів, засобів і рекомендацій; б) їхні впровадження в практику розкриття й розслідування злочинів; в) їхні використання в цих цілях. Причому останнє також припускає відповідну організацію й правове регулювання.

Результати системного аналізу поняття криміналістичного забезпечення у викладі зазначених вище науковців, на нашу думку, свідчать про суперечливість і непослідовності в тлумаченні, насамперед, елементного складу цієї системи. Криміналістичне навчання (криміналістичні знання – по Р.С. Бєлкіну) – одне з найважливіших складових криміналістичного забезпечення, але не єдине. Більше того, «криміналістичні знання» виникають або формуються не самі по собі. Вони проявляються як результат об’ємної, складної, постійної в часі діяльності наукових колективів або окремих учених-криміналістів. Цей процес припускає, з одного боку, аналіз і узагальнення криміналістичної практики, а з іншого – виявлення досягнень природніх, технічних,, гуманітарних ( у тому числі правових) наук, які можуть бути використані в розвитку цих знань. А це ні що інше, як діяльність, яка, на нашу думку, охоплюється поняттям криміналістичного забезпечення.

По-друге, отримані в такий спосіб «криміналістичні знання» залишаться «річчю в собі», якщо вони не будуть впроваджені в практику розкриття й розслідування злочинів, що досягається не тільки в порядку формування «навичок і вмінь співробітників» ( тобто їхні навчання), але й шляхом створення необхідних правових і організаційних умов їх, практичної реалізації.

З цих же міркуваннях було б більш правильним говорити не про «криміналістичний утвір», як елементі даної системи, а про криміналістичну підготовку, про навчання суб’єктів розкриття й розслідування злочинів. Утвір і навчання, звичайно ж, тісно взаємозалежні, але по своїх цілям і методикам мають принципові відмінності.

На наш погляд, безперечно, нелогічно в розглянуту систему як самостійний елемент включати, «криміналістичну науку» (по В.Г. Коломацкому). Криміналістичне забезпечення в певному змісті – одна з категорій цієї науки. Частка не може поглинати або охоплювати загальне. Але саме в цьому зв’язку виникає питання про относимости криміналістичного забезпечення до предмета криміналістики. Зокрема, В.Г. Коломацкий відзначає, що криміналістичне забезпечення розслідування злочинів не є органічною частиною науки криміналістики в традиційному трактуванні її предмета й структури. «Воно не є елементом науки криміналістики вже тому, що не вписується в її предмет. Його предметом є не закономірності здійснення злочину й утвору інформації про злочин і злочинця, а закономірності здійснення діяльності по розслідуванню злочинів» [8, c.23].

З погляду криміналістичної практики щось знати недостатньо, дуже важливо ще й уміти, мати професійно значимі навички й уміннями. Саме навички й уміння слідчого, дізнавача, їх досвід являють собою найважливіший елемент механізму реалізації приписань карно-процесуального законодавства з використанням криміналістичних методів, засобів і рекомендацій.

Нарешті, зовсім нез’ясовно, чому В.Г. Коломацкий і його послідовники як самостійний елемент криміналістичного забезпечення (одного із трьох) позначають «криміналістичну техніку», чому при цьому залишаються поза цією системою інші розділи криміналістики [8,c.22].

Разом з тим у криміналістиці, починаючи з початку 80-х років XX століття, досить активно й, на нашу думку, небезуспішно розробляється проблема техніко-криміналістичного забезпечення розкриття й


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

100

розслідування злочинів. Досить сказати, що вона в певній мері була предметом ряду докторських (В.А. Волинського, П.Т. Скорченко, A.M. Черенкова й ін.) і кандидатських дисертацій. Результати цих досліджень знайшли відбиття як самостійну главу в підручнику по криміналістиці. При цьому практично всі автори єдині в думці, що техніко-криміналістичне забезпечення являє собою специфічну діяльність, або організаційно-функціональну систему. Така діяльність спрямована на вдосконалювання організації, правового регулювання, науково-технічного й методичного забезпечення діяльності суб’єктів розкриття й розслідування злочинів, зокрема, використання ними криміналістичних методів і засобів.

Деталізуючи це положення, А.Ф. Волинський виділяє два рівні техніко-криміналістичного забезпечення розкриття й розслідування злочинів. Перший рівень – діяльність, цілями якої є:

- створення нових і модернізація наявних засобів і методів криміналістичної техніки (науково-технічне забезпечення);

- удосконалювання правового регулювання застосування криміналістичної техніки (правове забезпечення);

- створення оптимальної організаційної структури слідчих і експертно-криміналістичних підрозділів, що відповідає вимогам ефективного використання криміналістичних методів і засобів у їхні діяльності, удосконалювання на цій основі форм і методів їх роботи з розкриття й розслідуванню злочинів (організаційне забезпечення);

- розробка й удосконалювання методик експертного дослідження слідів злочинів і інших речових доказів (науково-методичне забезпечення);

- техніко-криміналістична підготовка суб’єктів розкриття й розслідування злочинів (учбово-методичне й професійно-кадрове забезпечення) [10].

Другий рівень – повсякденна практика використання засобів і методів криміналістичної техніки з метою розкриття й розслідування злочинів. Техніко-криміналістичне забезпечення на цьому рівні – це діяльність по збиранню, дослідженні й використанню за допомогою методів і засобів криміналістичної техніки доказової і іншої інформації. Саме в цьому зв’язку техніко-криміналістичне забезпечення розглядається як організаційно-функціональна система в цілому по інформаційному забезпеченню процесу розкриття й розслідування злочинів, що припускає використання сучасних технологій.

З аналізу викладеного представляється цілком логічним тактико-криміналістичне забезпечення так само розглядати як дворівневу систему діяльності ( за аналогією з визначенням техніко-криміналістичного забезпечення), спрямованої на створення умов постійної готовності правоохоронних органів до застосування криміналістичних методів, засобів і рекомендацій (перший рівень) і на реалізацію таких умов у повсякденній практиці розкриття й розслідування злочинів (другий рівень). Умовно ці рівні, на нашу думку, можна назвати «творчим» і «діяльнісним, практичним». Хоча, безумовно, «творення» названої системи, що проявляється при цьому творчий підхід не можуть бути не дієвими й, навпаки, практика в цьому змісті припускає творчість, ініціативу.

Техніко-, тактико-, методико-криміналістичне забезпечення, будучи підсистемами єдиної системи в цілому криміналістичного забезпечення як виду діяльності, характеризуються рядом загальних ознак, зокрема, що стосуються її цілей, завдань, суб’єктів, об’єктів впливу й т.п.

Об’єкт впливу: криміналістична наука й практика, проблеми організації, правового регулювання, науково-технічного й методичного забезпечення розкриття й розслідування злочинів.

Мети й завдання: наукова розробка й реалізація погоджених, взаємозалежних вирішень зазначених проблем, удосконалювання на цій основі організаційного, правового, науково-технічного й методичного забезпечення використання криміналістичних методів, засобів і рекомендацій у повсякденній практиці розкриття й розслідування злочинів.

Суб’єкти. На першому «творчому» рівні – це органи законодавчої влади й інститути в сфері боротьби зі злочинністю, науково-дослідні установи, експертно-криміналістичні підрозділи, навчальні заклади, слідчі й оперативно-розшукові, апарати – усі ті організації, установи, підрозділи, для яких зазначені цілі й завдання криміналістичного забезпечення є службової (посадовий) обов’язком, від діяльності яких в остаточному підсумку залежать:

- - стан і рівень наукових розробок криміналістичних засобів, методів і рекомендацій, впровадження їх результатів у практику;

- стан правового забезпечення застосування криміналістичних засобів, методів і рекомендацій; - стан організації застосування криміналістичних засобів,, методів і рекомендацій; - стан криміналістичної підготовки суб’єктів, що застосовують криміналістичні засоби, методи й

рекомендації в розкритті й розслідуванні злочинів. На другому «практичному» рівні криміналістичного забезпечення як виду діяльності в якості суб’єктів

виступають керівники слідчих, оперативно-розшукових, експертно-криміналістичних підрозділів і їх співробітники, тобто посадові особи, за законом уповноважені, а за посадою зобов’язані розкривати й розслідувати подію злочину.

Помітимо, що, насамперед, проблеми першого рівня й підходи до їхнього розв’язку дають привід деяким ученим-криміналістам висловлювати сумнів про віднесення в цілому криміналістичного забезпечення до предмету криміналістики. Однак, як ми вже відзначали, саме криміналістика ( як ніяка інша наука)


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

101

зацікавлена в успішному впровадженні своїх досягнень у практику й, насамперед, вона в аспекті своїх соціальних завдань і функцій повинна ініціювати, обґрунтовувати необхідність розв’язку відповідних організаційних, правових і тому подібних проблем криміналістичного забезпечення. У сучасних умовах, справедливо відзначає А.Ф. Волинський, ученим-криміналістам не можна, недостатньо займатися тільки вузько-предметними розробками, «науковим самозадоволенням». Дуже важливо популяризувати їхні результати, формувати суспільну думку, у тому числі на рівні органів управління й законодавчої влади [10].

Стан правового забезпечення застосування криміналістичних засобів, методів і рекомендацій характеризується відповідністю приписань (правових норм) законів і підзаконних актів з питань криміналістичного забезпечення розкриття й розслідування злочинів, науково-обґрунтованим досягненням криміналістики, реальним потребам криміналістичної практики й організаційним, матеріальним можливостям їх задоволення. При цьому особливе значення має передбачена кримінально-процесуальним законом система доказування й доказів. Стан організації застосування криміналістичних методів, засобів, приймань і рекомендацій характеризується наявністю відповідної організаційної структури, що визначає ефективність діяльності служб і підрозділів правоохоронних органів, покликаних реалізовувати можливості криміналістики в розкритті й розслідуванні злочинів.

Таким чином, структурна система криміналістичного забезпечення розслідування злочинів у місцях позбавлення волі складається з: організаційного забезпечення; правового забезпечення; науково-технічного забезпечення; методичного забезпечення; кадрового забезпечення (криміналістична підготовка кадрів).

Зазначені вище елементи криміналістичного забезпечення у своєму розвитку характеризуються складною системою взаємозв’язків і взаємообумовленостей, у тому числі генетичних, функціональних, управлінських і ін.

Останні мають винятково важливе значення, оскільки реалізуються через організаційну структуру криміналістичного забезпечення розкриття й розслідування злочинів у місцях позбавлення волі. Саме тому, як ми вважаємо, досить правильно В.Г. Коломацкий приділяв особливої увагу управлінському аспекту криміналістичного забезпечення. Зокрема, він відзначав, і з цим ми погоджуємося: «Криміналістичне забезпечення розслідування перебуває на стику криміналістики й науки керування» [8,с.23].

Аналіз розглянутої проблеми в історичному аспекті й сучасного стану її розробки дозволяє визначити не тільки її генезис, але й вплив певних факторів на її розвиток, що має важливе значення для подальшого її дослідження.

Таким чином, виникнення й розвиток криміналістичного забезпечення було визначено, насамперед, потребами практики розкриття й розслідування злочинів, різкою негативною зміною криміногенної обстановки в місцях позбавлення волі. Труднощі адаптації правоохоронних органів до нових умов роботи постійно вимагали вдосконалення форм і методів їх діяльності, розробки й реалізації адекватних організаційних, правових, науково-технічних заходів боротьби зі злочинністю. Не випадково розробка цієї проблеми помітно активізувалася наприкінці 80-х – початку 90-х років XX століття.

Цьому багато в чому сприяв і рівень розвитку теоретичних основ криміналістики. Ставало усе більш очевидним, що:

– розвиток науково-технічного прогресу, привів до науково-технічної революції в другій половині XX століття, обумовив бурхливий розвиток інформаційних технологій, а процес розкриття й розслідування злочинів є не що інше, як процес збирання, дослідження й використання криміналістично значимої інформації;

– зміни взаємозв’язків у системі наукового знання привели до синтезу наукових знань, у результаті якого з’явилися їхні нові галузі, які не знайшли «свого місця» у загальноприйнятій класифікації наук. Результати даного процесу багато в чому визначили зміни в розумінні природи криміналістики як синтетичної (інтегрованої) галузі знання;

– протиріччя науково-технічного прогресу, пов’язані з переоцінкою його місця й ролі в суспільному прогресі, знаходять свій наочний і усе більш загрозливий прояв у сучасній злочинності. Оснащення правоохоронних органів найсучаснішими криміналістичними коштами, методами й рекомендаціями боротьби зі злочинністю ще не означає автоматичного підвищення результативності їх діяльності. Цей процес повинен супроводжуватися вдосконалюванням правового, організаційного й кадрового забезпечення;

– традиційно склалися й існують в цей час організаційні й правові форми застосування криміналістичних засобів, методів і рекомендацій явно не відповідають сучасним науково-технічним можливостям розв’язку криміналістичних завдань.

На наш погляд, саме рівень розвитку техніки повинен визначати систему організації її практичного використання й відповідну підготовку кадрів;

- тенденції розвитку злочинності, її кількісні і якісні зміни, а разом з тим потреби суспільства в забезпеченні своєї безпеки, зобов’язують правоохоронні органі діяти на випередження (наступально), більш організовано й професійно;

- найважливішим завданням будь-якої науки, в остаточному підсумку, є організація впровадження її досягнень у практику, що сполучене з розробкою й здійсненням організаційних, правових і інших заходів. Зрозуміло, не можна ці проблеми вважати сугубо криміналістичними. Їхні розв’язки перебувають на шляху комплексних, міжнаукових досліджень, але криміналістика повинна відіграти в них ініціюючу, провідну роль.

У цьому зв’язку ми категорично не згодні з позицією Г.І. Сєдової і В.В. Степановим, які


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

102

криміналістичне забезпечення розкриття й розслідування злочинів по суті ототожнюють із криміналістикою, відзначаючи, що поняття «криміналістичне забезпечення» носить не стільки науковий, скільки практичний характер, що воно «не несе ніякого смислового навантаження» [11, с.23]. Скоріше всього, така думка в них, сформувалося в результаті ознайомлення з раніше згадуваними роботами В.Г. Коломацкого, В.А. Образцова й інших авторів, у яких, як ми вже відзначали, дійсно викладається традиційний курс криміналістики.

Як висновок зазначимо, що ніякі найсучасніші криміналістичні засоби і рекомендації щодо їх застосування самі по собі не в змозі забезпечити ефективність боротьби зі злочинністю як загалом та і у місцях позбавлення волі зокрема. На успіх можна розраховувати тільки при відповідному організаційному, правовому, методичному забезпеченні їх використання в діяльності правоохоронних органів. З позиції криміналістики як прикладної науки, все це й охоплюється поняттям криміналістичного забезпечення розкриття й розслідування злочинів у місцях позбавлення волі. При такому розумінні сутності криміналістичного забезпечення, як ми вважаємо, немає сумнівів в науковості даної криміналістичної категорії й необхідності дослідження її проблем.

Список використаних джерел: 1. Офіційний сайт Державної пенітенціарної служби України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.kvs.gov.ua 2. Волынский В.А. Криминалистическая техника: наука – техника – общество – человек. Монография,

М.: Юнити-Дана; Закон и право, 2000. – С. 171-204. 3. Коломацкий В.Г. Система криминалистического обеспечения деятельности органов внутренних дел /

В.Г. Колмацкий //Труды Академии МВД РФ. Актуальные проблемы криминалистического обеспечения расследования преступлений. – М., 1996. – С. 14-19.

4. Криминалистическое обеспечение предварительного расследования / Под ред. Т.В. Аверьяновой, Р.С. Белкина. – М., 1997.

5. Криминалистическое обеспечение предварительного расследования /Под ред. В.А. Образцова. – М., 1992.

6. Криминалистическое обеспечение деятельности криминальной милиции органов предварительного расследования / Под ред. Т.В. Аверьяновой, Р.С. Белкина. – М., 1997. – С. 129.

7. Ишин А.М. Теоретические аспекты информационного обеспечения органов предварительного следствия в ходе расследования пре ступлений / А.М. Ишин // Монография. – Калининград: Калининградский ЮИ МВД России, 2003 – 194 с.

8. Коломацкий В.Г. К истории криминалистического обеспечения расследования пре ступлений. / В.Г. Колмацкий // Информационный бюллетень № 13 по материалам Криминалистических чтений «Криминалистическое обеспечение борьбы с преступностью». – М., 2001. – С. 19-25.

9. Жбанков В.А. К вопросу о криминалистическом обеспечении органов дознания и таможенного расследования ГТК РФ // Информационный бюллетень № 13 по материалам Криминалистических чтений «Криминалистическое обеспечение борьбы с преступностью». – М., 2001.

10. Волынский В.А. Технико-криминалистическое обеспечение раскрытия и расследования преступлений. / В.А. Волынский. – М.: ВНИИ МВД РФ, 1994. – 78 с.

11. Седова Г.И. Дознание: функции и организация деятельности. / Седова Г.И., Степанов В.В. – М. : ТОВ « Прилад-Издат», 2003. – С. 22-23.

* Батюк Олег Володимирович – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри

кримінального права і процесу Волинського національного університету імені Лесі Українки.

УДК 343.137 Антон Громовий * ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖ ДОКАЗУВАННЯ НА СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Розглядаються наукові проблеми з’ясування категорії «меж доказування» у кримінальному судочинстві.

Автором зроблено спробу визначення достатності та глибини доказової інформації на стадії порушення кримінальної справи.

Ключові слова: межі доказування, предмет доказування, порушення кримінальної справи, відмова в порушенні кримінальної справи, стадії кримінального процесу.

Громовый А. А. Определение границ доказывания на стадии возбуждения уголовного дела. Рассматриваются научные проблемы определения категории «пределов доказывания» в уголовном

судопроизводстве. Автором сделана попытка установления достаточности и глубины доказательственной информации на стадии возбуждения уголовного дела.

Ключевые слова: пределы доказывания, предмет доказывания, возбуждение уголовного дела, отказ в возбуждении уголовного дела, стадии уголовного процесса.

http://www.kvs.gov.ua


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

103

Gromovyj A. O. Evidence Limits Determination at the Stage of criminal Proceedings Initiation. We consider the scientific issues to clarify the category of "the limits of proof" in criminal proceedings. The

author attempts to determine the adequacy and depth of evidence-based information at the stage of a criminal case. Keywords: borders of proof, the subject of proof, the criminal case, the refusal to institute criminal proceedings,

the stage of criminal proceedings. Важливою умовою цілеспрямованої і ефективної діяльності органів дізнання, слідчого і прокурора на

початковій стадії процесу є правильне визначення її меж. Якщо межі дослідження на даному етапі будуть неприпустимо звужені, це не дозволить прийняти законне рішення про порушення кримінальної справи або про відмову в такому [1, с. 35].

У зв’язку з цим, поряд з предметом доказування важливим є правильне вирішення питання і про межі доказування на стадії порушення кримінальної справи.

Важливе значення для розробки проблем теорії доказів мають праці Ю.П. Аленіна, Р.С. Бєлкіна, В.Г. Гончаренка, Ю.М. Грошевого, А.Я. Дубинського, А.В. Іщенка, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, Л.Д. Удалової, С.М. Стахівського, М.Є. Шумила, та інших. Однак, у практичній діяльності органів дізнання, слідства, прокуратури і суду усе ще виникають труднощі із визначенням достатньої кількості доказової інформації для прийняття основних процесуальних рішень на стадії порушення кримінальної справи. А це, у свою чергу, спонукає до теоретичних дискусій у даному напрямку.

Важливою умовою цілеспрямованої і ефективної діяльності органів дізнання, слідчого і прокурора на початковій стадії процесу є правильне визначення її меж. «Якщо межі дослідження на даному етапі будуть неприпустимо звужені, це не дозволить прийняти законне рішення про порушення кримінальної справи або про відмову в такому» [1, с. 35].

У зв’язку з цим, поряд з предметом доказування важливим є правильне вирішення питання і про межі доказування на стадії порушення кримінальної справи.

У вітчизняній кримінально-процесуальній доктрині тривалий час панували ідеї, які заперечували необхідність виділення меж доказування в самостійну процесуальну категорію і відстоювалися позиції про ототожнення їх з предметом доказування. Зазначені поняття розглядалися як не позбавлені специфічних характеристик, але все ж, як ідентичні поняття [2, с. 4]. При цьому особливе значення надавалося предмету доказування, межі ж характеризували обставини, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, які поряд з напрямками дослідження у справі, розглядалися як структурна ланка предмету доказування.

У зв’язку з цим зазначалося, що слідство і суд самі повинні, залежно від конкретних умов і обставин, визначити межі розслідування, самі повинні вирішувати в кожному конкретному випадку, що важливо, корисно та необхідно включити в поле своєї уваги і зробити предметом дослідження [3, с. 186-187].

З предметом доказування тісно пов’язане поняття меж доказування (дослідження). Часто ці процесуальні категорії ототожнювали. Такий теоретичний підхід на сучасному рівні розвитку процесуальної доктрини не знайшов своєї підтримки. Загальновідомо, що поняття предмета і меж доказування є взаємозалежними і разом з тим різними поняттями, не тотожними, пов’язаними з різними аспектами процесуального доказування і не пов’язаними один з одним як частина та ціле.

Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з’ясовано, встановлено у справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає: забезпечення з необхідною повнотою з’ясування обставин, що становлять предмет доказування; використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналіз низки праць з цього питання переконує, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Одні вважають, що «межі доказування – це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі» [4, c. 134]. Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі та було піддано обґрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування – поняття хоч і взаємопов’язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього.

Як слушно зазначає Л.М. Карнєєва, якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по вертикалі [5, с. 62].

В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Неправильне визначення меж доказування може призвести до його звуження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж доказування зумовлює невиправдану надмірність


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

104

доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи. Слід погодитися з висловлюваними в науці кримінального процесу судженнями про те, що «якщо

предмет доказування – обставини, що підлягають доказуванню, то межі доказування – ступінь доведеності цих обставин (достатній для ймовірних висновків різного ступеню або обґрунтування достовірності)» [5, с. 15].

Якщо предмет доказування розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають поглиблення знання про них, можна умовно визначити як межі по вертикалі. Поняття предмета доказування характеризує мета доказування, а поняття меж доказування – засоби досягнення цієї мети [6, с. 50].

Саме поняття меж доказування відноситься до тих, що сформулювати складно, у першу чергу, внаслідок того, що вони не знайшли детального законодавчого закріплення і охарактеризовані в ньому лише в тій мірі, яка створює базу для оцінки обґрунтованості рішення, що дозволяє визначити, чи на всі необхідні питання знайдено відповідь.

Правові формулювання з цього питання носять загальний, неконкретний, оціночний характер. Вказуючи, наприклад, у ч. 2 ст. 94 КПК України на «достатні дані» [7] про ознаки злочину, законодавець не визначає меж такої достатності, фактично віддаючи розгляд цього питання в руки учасників кримінального судочинства, що реалізують доказову діяльність. З цієї причини при вирішенні питання про наповнення зазначеного кримінально-процесуального явища конкретним змістом слід керуватися відповідними розробками доктринального характеру.

Серед учених-процесуалістів у зазначеному напрямку сформувались три наукових підходи: прихильники першого характеризують межі доказування як сукупність фактичних даних, на основі яких приймається законне і обґрунтоване рішення у кримінальній справі, сукупність доказів, необхідну і достатню для встановлення обставин, що мають значення у справі [8, с. 446].

Представники іншої доктринальної позиції визначають межі доказування як глибину, ступінь дослідження фактів, що входять до предмету доказування [9, с. 33].

Третій науковий підхід з даного питання демонструє не заперечення правильності наведених вище концепцій, а відстоює необхідність їх змістовного об’єднання. На думку його прихильників поняття меж доказування включає в себе обидва ці елементи, оскільки без доказів не можна досягти необхідних меж дослідження [10, с. 21-22].

Глибина, і доскональність дослідження обставин, що підлягають доказуванню, являють собою два взаємопов’язаних елементи в структурі меж доказування.

Отже, межі доказування встановлюють, яка сукупність доказової інформації необхідна для забезпечення необхідної глибини дослідження кожної обставини (кількісна сторона), включеної до предмету доказування і всієї системи в цілому (якісна сторона).

У той же час встановлення меж доказування свідчить і про те, що обставини, які входять до предмету доказування у справі, досліджуються не у всіх без винятку деталях та зв’язках, а в тій мірі, в якій ті чи інші деталі необхідні для успішного здійснення завдань судочинства.

У зв’язку з цим виникає закономірне питання, чи різні межі доказування на окремих етапах судочинства?

Слід визнати, що межі доказування специфічні для різних процесуальних стадій, серйозні корективи в їх характеристику вносить сам склад тих обставин, які включаються в предмет доказування на даному етапі, тобто «зміст предмета доказування».

Саме його особливості, в результаті, і визначають специфіку меж доказування. У зв’язку з чим, і теоретично, і практично згубними слід визнати висловлювання тих процесуалістів, які обґрунтовують спільність меж доказування на різних стадіях кримінального судочинства. Кримінально-процесуальний закон передбачає різний рівень доказування обставин, що лежать в основі проведених слідчим процесуальних дій і прийнятих процесуальних рішень.

Так, обмежений за колом обставин предмет доказування на початковій стадії процесу, в результаті, визначає і обмеженість меж реалізованого в її рамках кримінально-процесуального пізнання ймовірно злочинного факту, оскільки, безперечно, що для встановлення меншого кола обставин, необхідне й менше коло доказів. Сам же законодавець чітко реагує на цю особливість різким обмеженням тих процесуальних засобів, які допускаються до реалізації в початковій стадії судочинства.

Законодавче мовчання в частині меж дослідження обставин злочину, нормотворча обмеженість лише вказівкою на необхідність для прийняття рішення про порушення кримінальної справи «достатніх даних», ставить нас перед необхідністю відповісти на питання: яка сукупність доказів повинна бути визнана достатньою для винесення остаточного рішення за результатами процесуальної діяльності початкового етапу судочинства, тобто якогось рівня деталізації та конкретизації у встановленні фактичних обставин події необхідно досягти, щоб прийняти таке рішення?

Будь-які відступи, як у бік обмеженого або занадто детального його розгляду неминуче тягнуть за собою порушення законності: прийняття незаконного та необґрунтованого рішення за підсумками усієї стадії – в першому випадку; перенесення частини завдань досудового розслідування на початкову стадію, і, як наслідок, віддалення процесуальної можливості скористатися більш широким арсеналом засобів збирання та перевірки доказів, що, як наслідок, припускає можливість знищення, приховування слідів злочину і в результаті –


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

105

збіднення доказового ланцюжка зі встановлення обставин скоєння злочину – у другому. З цього випливає, що правильне визначення меж доказування на стадії порушення кримінальної справи

має велике теоретичне і практичне значення. Дії, з приводу яких порушується кримінальна справа та здійснюється провадження у ній, повинні

містити в собі ознаки злочину. Перевірка приводів про вчинений злочин повинна бути завершена негайно після встановлення наявності або відсутності підстав до порушення кримінальної справи, а дані повинні бути достатніми для того, щоб вирішити питання про порушення справи за тією чи іншою статтею кримінального кодексу. Достатність доказової інформації визначається в кожному конкретному випадку в результаті її оцінки компетентною особою правоохоронного органу.

Реалізація завдань початкового етапу провадження у справі неможлива без прийняття рішень по його завершенні, які мають істотний вплив на напрям і межі подальшого провадження у справі.

Висновки про обставини вчинення будь-якого факту, у тому числі і злочинного, можуть бути як достовірними, так і ймовірними. У контексті даної процесуальної ситуації слід визначитися – на достовірному чи ймовірному встановлені обставини події приймається остаточне рішення на початковій стадії процесу.

Опинившись перед таким вибором, вчені-процесуалісти зайняли кардинально протилежні позиції, віддавши перевагу відповідно одні – достовірному встановленню обставин події, інші – достатності на даному етапі процесу лише ймовірних знань про це.

З метою більш цілеспрямованого і точного дослідження позицій опонентів і прихильників визнаної нами правильної концепції необхідно коротко визначити зміст і співвідношення між собою понять «істина», «достовірність» та «ймовірність».

Метою будь-якої доказової діяльності є отримання відомостей про обставини вчинення злочину і прийняття на основі цього законного і обґрунтованого рішення.

Істина – це адекватне відображення свідомістю людини навколишнього світу. Вона існує незалежно від нас і наших знань про неї, але в рамках процесуальної діяльності вона може бути встановлена лише в ході доведення, обґрунтування доказами обставин, що підлягають встановленню. Істиною є тільки те, що доведено і підтверджено практикою [11. с. 17].

Зазначимо, що достовірність висновку – поняття складне, збірне. Достовірний же висновок сам по собі існувати не може, він повинен бути доведений, обґрунтований.

Лише тільки за умови, що пізнаючий суб’єкт довів, обґрунтував свій висновок, то він (висновок) набуває характеру достовірного, а значить істинного знання. Істина – це відповідність певного знання дійсності, а обґрунтованість – це відповідність нашого знання певним фактичним даним, які можуть бути як істинними, так і помилковими.

Ймовірність – якісно протилежна характеристика отриманого знання про обставини події. Вона означає проблематичність, недостатність знання, його неповноту і, як наслідок, неповну доведеність.

Ймовірність і достовірність пов’язані з істинністю. Та обставина, що ймовірне знання засноване на недостатній кількості доказів, ще не робить його неминуче помилковим. Достовірність – досягнення істини, вірогідність – процес її становлення. Ймовірність і достовірність тісно пов’язані між собою. Ймовірність, будучи знанням певною мірою точною, в процесі певної діяльності і мислення, переходить в інший, більш високий ступінь знання – достовірність [1, с. 49]. Отже, достовірність і вірогідність – це різнорівневі показники доведеності знання на складному і трудомісткому шляху встановлення істини.

Вимога про необхідність встановлення достовірного знання про злочин, вже на початковому етапі процесу висувалась багатьма вченими.

В останні десятиліття розвитку процесуальної думки в аналізованому питанні домінуючою є протилежна точка зору, що являє собою концептуально інший підхід, бо вона не ставить перед доказуванням на стадії порушення кримінальної справи завдання достовірного встановлення фактичних обставин злочину, тобто досягнення істини.

Слід зазначити, що у момент прийняття рішення про порушення справи вимога достовірного встановлення події злочину не випливає із закону. Достатньо, якщо це діяння підтверджується з певним ступенем імовірності, якщо в ньому є серйозне припущення, яке випливає з конкретних фактичних даних. При цьому необхідно враховувати, що мова йде не про абстрактну ймовірність, а про ймовірність реальну, що спирається на досить переконливі дані.

Постанова про порушення кримінальної справи за своєю гносеологічною сутністю – версія, тобто ймовірне судження про кваліфікацію події, перевірка правильності якої здійснюється вже на стадії розслідування.

Знання, – як слушно зазначає А.М. Ларін, – завжди є відображенням дійсності свідомістю людини, але не моментальний знімок, а процес, поступальний рух, ймовірність – один з етапів цього процесу [13, с. 54].

Доказова діяльність початкової стадії судочинства здійснюється в жорстких інформаційних рамках, тут ще невідомі багато деталей визнаного злочинним факту, знання про нього подекуди є проблематичним, тобто має місце ситуація, коли на шляху до бажаного результату встає об’єктивна неможливість достовірного встановлення фактів.

З цієї причини прагнути достовірного висновку про злочин у першій стадії кримінального судочинства рано. Стадія порушення кримінальної справи взагалі не розрахована на отримання такого знання.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

106

З урахуванням таких висновків, з метою уточнення положень ч. 2 ст. 94 КПК України та відображаючи особливості меж доказування в початковій стадії процесу, її необхідно викласти в такій редакції: «Підставою для порушення кримінальної справи є обґрунтоване припущення органу дізнання, слідчого і прокурора про наявність достатніх даних, що вказують на ознаки злочину».

Висловлюючись за можливість вирішити питання про порушення кримінальної справи на основі ймовірного висновку про наявність ознак злочину в досліджуваному факті, слід визнати логічно вірним твердження про необхідність наявності лише знання достовірного характеру при прийнятті рішення про відмову в порушенні справи, що носить остаточний характер.

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи завершує процесуальну діяльність. Відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК України, при відсутності підстав до порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя своєю постановою відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб і підприємства, установи, організації [7].

Лише достовірно встановлене знання про те, що злочин не мав місце в дійсності, дозволяє нам обмежитися в такому випадку однією стадією процесу. Наявність же сумнівів в цьому є підставою до прийняття протилежної по процесуальної значущості рішення.

Зауважимо, що закон не вимагає, щоб до моменту прийняття рішення про порушення кримінальної справи факт вчинення злочину був встановлений достовірно. Досить мати дані, які вказують на можливість його вчинення. Це положення свідчить, що межі доказування при прийнятті рішення про порушення справи будуть вужчі, ніж у кримінальній справі в цілому, оскільки для ймовірного, можливого висновку про наявність чи відсутність будь-яких фактів, обставин потрібна менша кількість доказів, ніж для їх достовірного встановлення.

Межі доказування на даній стадії будуть вужчими у порівнянні зі стадією досудового розслідування ще й тому, що перед початковим етапом кримінального процесу не ставиться завдання з’ясувати всі обставини, що входять у предмет доказування у справі. Предмет доказування на стадії порушення кримінальної справи вужчий, ніж на стадії досудового розслідування, a тому вужчими є й межі доказування. На підставі викладеного не можна погодитися з думкою, що межі доказування однакові для всіх стадій кримінального процесу [14, с. 72], а значить, вони однакові також для стадій порушення кримінальної справи і досудового розслідування.

Однак варто мати на увазі, що для прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи відсутність підстав до її порушення чи наявність інших обставин, які виключають провадження у справі, повинні бути встановлені достовірно [15, с. 14]. Це впливає і на межі доказування при прийнятті рішення про відмову в порушенні справи.

Підводячи підсумки викладених у статті положень, зазначимо, що межі доказування повинні визначити ту сукупність доказів, яка необхідна для забезпечення необхідної глибини дослідження як кожної обставини, включеної в предмет доказування, так і всієї системи в цілому.

Межі доказування є специфічними для окремих стадій кримінального судочинства (в тому числі й для стадії порушення кримінальної справи) і визначаються в залежності від складу тих обставин, які включаються в предмет доказування на даному етапі. Обмежений за колом обставин предмет доказування визначає і обмеженість меж реалізованого в його рамках доказування. Остаточне за своєю процесуальною значимістю рішення про відмову в порушенні кримінальної справи може бути прийняте лише на основі достовірного висновку про відсутність в кожному конкретному випадку злочину.

Список використаних джерел: 1. Яшин В.Н. Возбуждение уголовного дела. Теория, практика, перспективы: учебное пособие для вузов

/ В.Н. Яшин, А.В. Победкин. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2002. – 184 с. 2. Миньковский Г.М. Пределы доказывания в советском уголовном процессе / Г.М. Миньковский. – М.:

Госюриздат, 1956. – 115 с. 3. Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве / А.Я. Вышинский. – М.: Юрид.

лит., 1950. – 309 с. 4. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву / Р.Д. Рахунов. –

М.: Госюриздат, 1961. – 277 с. 5. Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе: учеб. пособие / Л.М. Карнеева. –

Волгоград: Изд-во ВСШ МВД СССР, 1988. – 68 с. 6. Кузнецов Н.П. Доказывание в стадии возбуждения уголовного дела / Н.П. Кузнецов. – Воронеж: Изд-

во Воронежск. ун-та, 1983. – 112 c. 7. Кримінально-процесуальний кодекс України: Закон України від 28 грудня 1960 року // Відомості

Верховної Ради Української РСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15. 8. Алексеев Н.С. Доказывание и его предмет в советском уголовном процессе / Н.С. Алексеев //

Актуальные проблемы Советского государства и права в период строительства коммунизма. – 1967. – С. 428-446.

9. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: научно-практическое пособие / Ю.К. Орлов. – М.: Проспект, 2002. – 160 с.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

107

10. Шейфер С.А. О понятии доказывания, его предмете и пределах / С.А. Шейфер // Правовые формы и эффективность доказывания по уголовным делам. – Тольятти, 1994. – С. 18.

11. Петрухин И.Л. Истина, достоверность и вероятность в суде / И.Л. Петрухин // Юридический мир. – 2003. – Август. – С. 17-25.

12. Ларин А.М. От следственной версии к истине / А.М. Ларин. – М.: Юрид. лит., 1976. – 197 с. 13. Гапанович Н.Н. Отказ в возбуждении уголовного дела / Н.Н. Гапанович. – Минск, 1977. – 124 с. 14. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. – 2-е изд., доп. / Ф.Н. Фаткуллин. –

Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1976. – 206 с. * Громовий Антон Олександрович − здобувач кафедри кримінального права і процесу Волинського

національного університету імені Лесі Українки. УДК 343.139(073) Віталій Дем’янчук *

ВИКОРИСТАННЯ ПРОТОКОЛУ СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ ЧИ ЙОГО ОФІЦІЙНОГО ЗВУКОЗАПИСУ У СУДАХ ВИЩЕСТОЯЩИХ ІНСТАНЦІЙ

У статті здійснено аналіз КПК України та судової практики його застосування у ході проведення

судового контролю за законністю та обґрунтованістю рішень по кримінальним справам. Запропоновано рекомендації по виявленню судових помилок за допомогою протоколів судових засідань та їх аудіозаписів.

Ключові слова: протокол та аудіозапис судового засідання, апеляційне провадження, кримінальний процес.

Демьянчук В. А. Использование протокола судебного заседания или его официальной звукозаписи в

судах вышестоящих инстанций. В статье осуществлен анализ УПК Украины и судебной практики его применения в ходе проведения

судебного контроля законности и обоснованности решений по уголовным делам. Предложены рекомендации по выявлению судебных ошибок с помощью протоколов судебных заседаний и их аудиозаписей.

Ключевые слова: протокол и аудиозапись судебного заседания, апелляционное производство, уголовный процесс.

Demjanchuk V. А. Using of Protocol of the Trial or Him Official Audiorecording in the Courts of Higher

Instances. In the article the analysis of Criminal procedural code of Ukraine and judicial practice of his application is

carried out during the leadthrough of judicial control legality and validity of decisions for to the criminal cases. Recommendations are offered on the exposure of judicial errors by protocols of the judicial meetings and their аудіозаписів.

Keywords: protocol and audiorecording of the trial, appellation, criminal procedure.

Протокол судового засідання є важливим джерелом доказів, особливо при перегляді справи в апеляційному, касаційному провадженні, оскільки в ньому повно, чітко і всебічно відображаються обставини й факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Недотримання цих вимог може позбавити суди вищого рівня можливості перевірити законність і обґрунтованість вироку, зумовити його скасування і повернення справи на новий судовий розгляд [3, с.246-247].

Оскільки суди апеляційної, касаційної інстанції створені з метою забезпечення виправлення незаконних, необґрунтованих, несправедливих рішень судів нижчестоящих інстанцій, то проблема повноти, достовірності фіксації судових розглядів, що завершились постановленням оскаржених рішень, набуває надзвичайного значення для судового контролю. Надзвичайне значення має і допустимість цього джерела доказів. Така контрольна діяльність судів апеляційної та касаційної інстанції може бути успішною лише за умови, якщо наявні надійні засоби фіксування інформації, що дозволяють правильно сприйняти матеріали судового розгляду справи, оцінити обґрунтованість висновків, викладених у вироку, ухвалі чи постанові, і відповідність цих висновків дійсності. Очевидно, тому існують положення ст.359 КПК України про те, що апеляційний суд при попередньому розгляді справи повинен повернути кримінальну справу судові першої інстанції у випадках, якщо протокол судового засідання не підписаний головуючим чи секретарем судового засідання, а також якщо суд першої інстанції не надав можливості ознайомитися із протоколом судового засідання, не розглянув зауваження на протокол судового засідання. На наш погляд, саме в такий спосіб законодавець прагнув забезпечити наявність у кримінальній справі повно та достовірно складеного і перевіреного сторонами процесу протоколу судового засідання, що складений уповноваженими особами, відповідальними за законність його змісту та форми.

У зв’язку із наведеним доречно навести приклад із судової практики, який відображає дотримання цього підходу. Апеляційний суд Івано-Франківської області 25 листопада 2009 року виніс ухвалу про повернення


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

108

кримінальної справи Калуському міськрайонному суду для виконання вимог ст. ст. 88, 349 КПК України, оскільки місцевим судом не розглянуті зауваження на протокол судового засідання. Перевіривши матеріали справи, було встановлено, що учасників судового розгляду не було повідомлено про виготовлення протоколу судового засідання, а з приводу зауважень на протокол судового засідання не прийнято рішення [13].

Також варто підтримати поширення такого підходу і на випадки неознайомлення із аудіозаписом судового засідання. Зокрема, колегія суддів апеляційного суду Кіровоградської області 24 липня 2007 року вироком Світловодського міськрайонного суду від 20 квітня 2006 року встановив, що було порушено право засудженого ознайомитися із протоколом та аудіозаписом судового засідання. Таким чином, суд своїми діями порушив вимоги ст. 87-1, ч. 4 ст. 349 КПК України. На підставі викладеного, колегія суддів вказаного суду ухвалила кримінальну суду першої інстанції для виконання вимог КПК України [11].

Ми згідні із думкою О.М. Копьєвої, про те, що вищестоящі суди черпають самі різноманітні відомості саме з протоколу судового засідання про хід розгляду справи в суді першої інстанції. Аналіз протоколу судового засідання дозволяє робити висновки про процесуальні порушення у суді першої інстанції. Цим протокол судового засідання допомагає усунути недоліки й удосконалювати практику судів [1, с.102].

Специфіка оцінки доказів в кожній стадії процесу визначається завданнями, які стоять перед цією стадією, і процесуальними умовами, в яких вона проходить. У визначених законом формі та межах вищестоящий суд оцінює докази по справі – ознайомлюється із представленими джерелами доказів, встановлює їх належність і достовірність, оцінює допустимість кожного доказу і достатність всієї їх сукупності для прийняття того судового рішення по кримінальній справі, яке оскаржене. Проте висновки, які робить вищестоящий суд на підставі власної оцінки доказів, відрізняються від тих висновків, які робить суд першої інстанції. У цих висновках і полягає найважливіша особливість оцінки доказів при перегляді вироків. Встановивши, що вирок суду не відповідає зібраним по справі доказам, суд визнає його необґрунтованим і повертає на новий розгляд або змінює в межах своєї компетенції, якщо справа розслідувана повно та правильно (ст.cт. 369, 373, 374, 396 КПК України). Відповідно, без належно оформленого, повного та достовірного протоколу судового засідання така контрольна судова діяльність неможлива.

Протокол та звукозапис судового засідання слід також пов’язувати із встановленням окремих підстав для зміни чи скасування вироку вищестоящими судами (ст.ст. 367, 398 КПК України). Цей зв’язок протоколу чи звукозапису судового засідання об’єктивно існує і виявляється при прийнятті більшості рішень про скасування чи зміну судових рішень апеляційним чи касаційним судом. Адже хід і результати судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, конкретний зміст допущених порушень процесуального закону, неправильне застосування норм матеріального права можна встановити лише на підставі записів у протоколі про відповідний етап судового розгляду. Використання протоколу судового засідання для перевірки вироку можемо побачити у наступному: Верховний Суд України кримінальну справу за касаційними скаргами засуджених на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2005 р. Засуджений посилається на необґрунтованість висновку суду, однобічність та неповноту досудового і судового слідства, істотні порушення КПК України; вказує, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази про причетність його до злочинів, за які його засуджено; вказує на невідповідність записів у протоколі судового засідання. Верховний Суд України, перевіривши матеріали справи, вважає, що слід відмовити у задоволенні скарг, оскільки суд першої інстанції повно перевіряв у судовому засіданні всі зібрані на досудовому слідстві докази. Зауваження на протокол судового засідання судом розглянуто згідно із ст. 88 КПК України, а тому і в цій частині доводи у скарзі засудженого є необґрунтованими (а.с. 235-239) [6].

У судовій практиці є і приклади протилежного змісту. Зокрема, Апеляційний суд Кіровоградської області при розгляді скарги на вирок Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 квітня 2011 року встановив, що зауваження законного представника потерпілого на протокол судового засідання, подані ним до суду першої інстанції 16 травня 2011 р., не були розглянуті судом першої інстанції у встановленому законом порядку. Колегія суддів апеляційного суду визнала безпідставним залишення без розгляду зауважень на протокол, подані законним представником, і на цій підставі кримінальну справу було повернено до суду першої інстанції для виконання вимог ст. 88-1 КПК України [15].

Розглянемо особливості встановлення конкретних апеляційних, касаційних підстав, пов’язавши цю діяльність вищестоящих судів із змістом протоколу судового засідання. Зокрема, ст.368 КПК встановила, що однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з’ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи (коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи, речові та інші докази, які мають істотне значення для правильного вирішення справи; коли не були з’ясовані з достатньою повнотою дані про особу засудженого чи виправданого, коли не були досліджені обставини, зазначені в ухвалі вищестоящого суду, який повернув справу на новий судовий розгляд, за винятком випадків, коли дослідити їх було неможливо).

Зважаючи на конкретні формулювання цієї статті КПК, слід зазначити, що усі вказані обставини повинні бути викладені у різних частинах протоколу судового засідання. Зокрема, заявлення сторонами клопотань про виклик до суду певних осіб як свідків, експертів, про витребування документів, предметів, для підтвердження чи спростування предмету доказування по справі повинен фіксуватися в частині викладу підготовчої частини судового розгляду, а також після завершення викладу судового слідства.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

109

Виклад судового слідства у протоколі пов’язується із вимогою відображати докладний зміст записаних у першій особі показань підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання, інші дослідницькі дії суду та сторін (п.9-12 ч.3 ст.87 КПК України). Саме такі протокольні записи дозволяють визнавати судове слідство повним та всебічним. Відповідно, відсутність у протоколі записів про досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи і становить зміст аналізованої апеляційної підстави.

Прикладом її є ухвала колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Закарпатської області, яка розглянувши кримінальну справу за апеляцією прокурора на вирок Берегівського районного суду Закарпатської області від 19 травня 2010 р. В апеляції прокурор обстоює позицію, що суд допустив неповноту судового слідства, оскільки в судовому засіданні не було витребувано та оглянуто речові докази. У вироці суд послався на докази, які по суті не були досліджені в судовому засіданні, про що свідчить протокол судового засідання, а саме на висновок хімічної експертизи, висновок дактилоскопічної експертизи, протокол пред’явлення фотографій для впізнання, протокол очної ставки, протокол відтворення обставин та обставин події, протокол обшуку. Тобто протоколи судових засідань та вирок суду суперечать один одному. Суд апеляційної інстанції за результатами дослідження матеріалів справи, прийшов до переконання, що апеляція підлягає до задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 323 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Ці вимоги закону судом першої інстанції не дотримані. Так, в мотивувальній частині вироку, як на докази обвинувачення суд послався на висновки хімічної експертизи, дактилоскопічної експертизи, протокол пред’явлення фотографій для впізнання, протокол очної ставки, протокол відтворення обстановки та обставин події, протокол обшуку. Як вбачається з протоколу судових засідань ці докази в судовому засіданні не перевірялися та не досліджувалися. Крім того речові докази в судовому засіданні не оглядалися, не досліджувалися. Тобто, вказане свідчить про неповноту та однобічність судового слідства, що є підставою для повернення кримінальної справи на новий судовий розгляд іншим складом суду [14].

Повнота встановлення даних про особу засудженого чи виправданого має перевірятися на підставі протокольних записів про перевірку судом особи підсудного піід час підготовчої частини судового розгляду (п.6 ч.3 ст.87 КПК).

Наступна апеляційна підстава – невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи – безумовно пов’язана із фіксацією доказів у матеріалах справи та обґрунтуванням прийнятих судом висновків. Прикладом перевірки наявності цієї апеляційної підстави з використанням протоколу судового засідання є наступна ухвала апеляційного суду Житомирської області щодо вироку Радомишльського районного суду від 17 березня 2006 р. В апеляції засуджений, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить скасувати вирок щодо нього, а по справі провести всебічне, повне і об’єктивне дослідження, оскільки виявлені наркотичні засоби йому підкинули працівника міліції. Апеляційний суд відхилив вимоги апелянта, оскільки з протоколу судового засідання від 6 березня 2006 року (а.с.27, зворот) видно, що він не заперечував, що вилучена з літньої кухні м’ясорубка, що використовувалася для виготовлення наркотичних речовин, належить йому [7].

Невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, полягає у тому, що суд не зміг оцінити всю сукупність обставин справи і зібраних доказів, внаслідок чого в основу своїх висновків поклав лише деякі з них, тоді як інші, що мають значення для справи, залишив без уваги. У подібних випадках неправосудність вироку виражається в його нелогічності і непереконливості зроблених в ньому висновків. Особливість встановлення цієї апеляційної підстави полягає у тому, що воно вимагає перевірки всіх матеріалів справи для визначення правильності висновків суду по суті. Проте основну увагу слід приділити саме протоколу судового засідання, що містить опис усіх досліджуваних судом та сторонами джерел доказів та змісту доказової інформації. Це положення вдало ілюструє наступний приклад використання протоколу вищестоящим судом. В апеляційній скарзі засуджений, не заперечуючи правильності встановлених судом фактичних обставин подій, що мали місце за його участі, стверджує, що такі його дії були спровоковані самими потерпілими. Колегія суддів, розглянувши матеріали справи в частині судового розгляду справи встановила, що немає ніяких сумнівів в достовірності доказів та їх легітимності. Ознайомившись з протоколом судового засідання засуджений погодився з його змістом. Ніяких заяв щодо можливих порушень процесуального характеру при збиранні га закріпленні доказів у справі, будь-яких сторонніх впливів на нього особисто не робив і колегія таких не вбачає. Тому колегія суддів критично ставиться до суперечливих, неконкретних теперішніх тверджень апелянта [10].

Саме завдяки тому, що у належно оформленому протоколі судового засідання або його офіційному звукозаписі має бути повно та достовірно відображений як процесуально-гарантуючий, так і процесуально-пізнавальний аспекти судового розгляду, суд вищестоящої інстанції в змозі встановити більшість істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, що допущені на попередніх стадіях процесу. Названа апеляційна підстава взагалі може бути констатована апеляційним та касаційним судом, якщо виявлені такі порушення вимог КПК України, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову (ч.1 ст.370 КПК України). У ч. 2 ст.370 КПК України викладено казуїстичний, абсолютно визначений перелік істотних порушень вимог КПК, які завжди зумовлюють скасування вироку. На наш погляд, протокол та звукозапис судового засідання


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

110

дозволяє встановити більшість із них. У протоколі судового засідання обов’язково мають бути вказані прізвища та ініціали судді (суддів)

(п.3.ч.3. ст.87 КПК України). На наш погляд, це дозволяє в сукупності із іншими матеріалами справи визначити, чи був вирок винесений незаконним складом суду. При цьому практика виходить із таких моментів. Незаконним визнається склад суду, якщо були підстави, які виключали участь судді в розгляді справи згідно із ст.ст.54, 55 КПК України. У разі таких підстав суддя має заявити самовідвід або може бути відведений з ініціативи сторін. Про роз’яснення такого права судом, заявлення відповідного клопотання учасником процесу також має бути зроблений протокольний запис. Заява судді про самовідвід також повинна фіксуватися у протоколі. Якщо суд у встановленому законом порядку не розглянув клопотання про відвід судді або народного засідателя, то склад суду завжди вважається незаконним.

Незаконність складу суду ми можемо встановити, якщо протокол судового засідання, вирок (постанова) підписані суддею, що не брав участі у розгляді справи від його початку або взагалі не вказаний в протоколі як член складу суду. Також незаконним буде склад суду, сформований із порушенням правил про кількісний склад суддів (ст.17 КПК).

Пленум Верховного Суду України вказав, що згідно з п.3 ч. 2 ст. 370 КПК істотне порушення чинного законодавства, яке регламентує право на захист, у передбачених законом випадках тягне скасування судових рішень. Зокрема, вони підлягають обов’язковому скасуванню тоді, коли таке порушення позбавило чи обмежило підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або їх захисників у здійсненні цього права і перешкодило чи могло перешкодити суду всебічно, повно та об’єктивно розглянути справу і постановити правосудне рішення [5, п.2].

На думку науковців та судових практиків, про порушення права обвинуваченого на захист свідчать порушення вимог ст.45 КПК про обов’язкову участь захисника; порушення порядку запрошення і призначення захисника, зокрема незабезпечення участі захисника, якщо про це клопоче обвинувачений, необговорення питання про вимушений характер відмови обвинуваченого від захисника, а також порушення порядку заміни захисника (ст.ст. 46, 47 КПК); участь у справі захисника за наявності умов, що виключають участь саме цієї особи (ст.61 КПК); розгляд справи судом без допиту підсудного, що не відмовився від дачі показань; розгляд справи судом апеляційної або касаційної інстанції без участі підсудного або його захисника, якщо вони не були сповіщені про час судового засідання і це позбавило їх можливості взяти в ньому участь (ст.ст.354, 389 КПК України) [10, с.235]. На наш погляд, про порушення права на захист свідчать також необґрунтовані відмови у задоволенні клопотань підсудного про виклик певних осіб як свідків, експертів, витребування предметів, документів для поповнення справи виправдувальними доказами. Слід пам’ятати, що у протоколі судового засідання обов’язково зазначаються усі розпорядження головуючого і дії суду (п.10 ч.3 ст.87 КПК України), а також заперечення учасників судового розгляду проти дій головуючого, які, на їх думку, обмежують або порушують їх права (ч.2 ст.260 КПК України), що також дозволяє оцінювати порушення права на захист.

Доречно навести приклади використання протоколу судового засідання для визначення, чи мало місце порушення права на захист та права знати зміст обвинувачення. Апеляційним судом Тернопільської області розглянуто кримінальну справу за апеляційною скаргою засудженого на вирок Кременецького районного суду від 29 березня 2006 р. В апеляції засуджений просить вирок суду скасувати, посилаючись на те, що йому не було вручено обвинувальний висновок, чим порушено його право на захист. Апеляційний суд вважає, що твердження засудженого не відповідає дійсності, оскільки спростовується протоколом судового засідання, з якого встановлено, що підсудний копію обвинувального висновку отримав понад як за три дні до слухання справи [8].

Ми вважаємо, що у протоколі судового засідання мають завжди фіксуватися сам факт та форма порушення порядку засідання, невиконання законних розпоряджень головуючого як підсудним, так і іншими присутніми. Це дозволить вищестоящому судові правильно оцінити законність та обґрунтованість заходів примусу, відповідальності. Адже крайнім таким заходом до підсудного є видалення із залу судового засідання тимчасово чи на весь час судового розгляду (ч.1 ст.272 КПК України). Якщо такого процесуального оформлення не здійснити, то завжди виникатиме сумнів щодо того, чи не було порушено можливостей підсудного для самозахисту.

На наш погляд, є сенс звернутися і до іншого істотного порушення вимог КПК, а саме, порушення вимог закону, які гарантують надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом (п. 13 ч. 2 ст.370 КПК України). Вказані права закріплені у ст.261, п.п.9-10 ст.263, ч.1 ст. 318, ст.319 КПК України. Відповідно до їх змісту у разі присутності підсудного у залі судового засідання йому не можуть відмовити у реалізації права на промову у судових дебатах та виступ з останнім словом. Протокол судового засідання повинен фіксувати послідовність і короткий зміст судових дебатів; короткий зміст останнього слова підсудного (п.п.13-14 ч.3 ст.87 КПК). І лише тоді, коли у протоколі буде зафіксовано факт порушення порядку засідання, невиконання законних розпоряджень головуючого з боку підсудного, законним заходом кримінально-процесуальної відповідальності буде видалення із залу судового засідання тимчасово чи на весь час судового розгляду аж до моменту проголошення вироку (ч.1 ст.272 КПК). Лише у такій ситуації відсутність у протоколі записів виступу підсудного із промовою у дебатах, останнім словом не буде свідчити про порушення його права на захист.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

111

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача виокремлене у самостійну апеляційну підставу і прямо пов’язане із забезпеченням права підсудного користуватися рідною мовою відповідно до вимог ст.19 КПК. Якщо підсудний не може вільно висловлюватися мовою, якою ведеться судочинство, то він повинен бути забезпечений перекладачем. Якщо суд вирішить про необхідність залучення перекладача, то у протоколі судового засідання має бути зроблено запис про його відкладення до явки викликаної судом особи. Оскільки участь перекладача є обов’язковою одразу після перевірки явки у судове засідання учасників судового розгляду головуючий має встановити особу перекладача, інші дані, які можуть гарантувати професійний переклад судового процесу. Усі дані повинні бути викладені у протоколі судового засідання.

Істотним порушенням вимог КПК є розгляд справи за відсутності підсудного, за винятком випадку, передбаченого ч.2 ст. 262 КПК. Фактично лише з протоколу судового засідання вищестоящий суд може встановити його наявність. Адже у протоколі обов’язково фіксуються дані про явку учасників процесу або їх неявку, причини відсутності та про вручення їм судових повісток (п. 5 ч. 3 ст. 87 КПК). Якщо в протоколі вказано про неявку підсудного і причини такої неявки судові невідомі, то судовий розгляд відбутися не може і у протоколі має бути зазначено про відкладення судового розгляду (ст. 288 КПК України).

Непідписання вироку (постанови) будь-ким із суддів є безумовною апеляційною підставою (п. 9 ч. 2 ст.370 КПК України). Її існування легко встановити з допомогою протоколу судового засідання, зважаючи на те, що у ньому має бути вказано увесь склад суду, який розпочав розглядати справу (п.3 ч.3 ст.87 КПК України).

Таку апеляційну підставу, як відсутність у справі протоколу судового засідання або нездійснення фіксації технічними засобами перебігу судового процесу у передбачених КПК випадках, закріплено у п.10 ч.2 ст. 370 КПК. Для нас вона становить особливий інтерес. Тут доречно згадати думку М.М. Михеєнка, В.П. Шибіка, А.Я. Дубинського про те, що протокол судового засідання як процесуальний документ, у якому зафіксовано хід і результати судових дій, є джерелом доказів (ч. 2 ст. 65 КПК). На його основі суд вищої інстанції перевіряє і вирішує питання про правильність дій суду при розгляді справи та про відповідність вироку даним, встановленим у судовому засіданню. Тому відсутність протоколу судового засідання є безумовною підставою для скасування вироку [4, с.502]. Ми згідні із цими науковцями, адже переконані і намагалися продемонструвати можливості конкретного використання окремих протокольних засобів для встановлення більшості підстав для скасування чи зміни вироку.

Основним і обов’язковим засобом фіксації перебігу судового розгляду справи є протокол судового засідання. У ході кожного судового засідання суду першої інстанції, а також при кожній окремій процесуальній дії, вчиненій поза постійним місцем засідання суду першої інстанції, складається протокол (ст.87 КПК України). Слід зазначити, що йдеться про той протокол судового засідання, який фіксує саме судовий розгляд кримінальної справи по суті.

У суді апеляційної інстанції протокол судового засідання ведеться у випадках, передбачених КПК. Так ч.5 ст.357 КПК України встановила, що при попередньому розгляді справи при необхідності ведеться протокол. Ст.368 КПК України встановила, що протокол судового засідання та фіксація технічними засобами перебігу судового процесу в апеляційному суді ведуться у випадку проведення ним судового слідства. Протокол судового засідання, що складався при розгляді справи апеляційним судом, має суттєве значення для забезпечення судового контролю щодо законності, обґрунтованості та справедливості його вироків, ухвал з боку суду касаційної інстанції. Тому відсутність протоколу судового засідання апеляційного суду повинні сприйматися як істотні порушення вимог КПК та зумовлюють скасування вироку, ухвали апеляційного суду на підставі п.10 ч.3 ст.370 КПК України.

Застосування вказаних норм можна побачити на наступному прикладі із судової практики. Верховний Суд України розглянув 11 липня 2006 р. кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого на постанову Московського районного суду м. Харкова від 22 березня 2005 р. щодо скарги на постанову слідчого про закриття кримінальної справи. У касаційній скарзі засуджений просить скасувати судові рішення, а справу повернути на новий розгляд через ряд порушень вимог кримінально-процесуального закону (під час розгляду справи в суді не вівся протокол судового засідання). Верховний Суд України вказав, що згідно з чинним законодавством протокол судового засідання у апеляційному суді ведеться лише в разі проведення судом судового слідства, і не передбачено ведення такого протоколу при розгляді судом скарги на рішення слідчого. На цій підставі у задоволенні касаційної скарги було відмовлено [9].

Здійснення повного фіксування судового процесу з допомогою звукозаписувального технічного засобу є обов’язковим для суду першої та апеляційної інстанції у разі вимоги хоча б одного учасника судового розгляду справи (ч.4 ст.87 КПК України). Інших випадків обов’язкового застосування звукозапису у судовому розгляді не передбачено у законі. Отже, якщо у протоколі судового засідання зафіксовано таку вимогу уповноваженої особи, то у протоколі судового засідання закономірно має бути зазначено про відкладення судового розгляду для забезпечення його повного фіксування технічними засобами. У продовженні протоколу судового засідання має бути зазначено, що суд використовує звукозапис для фіксації, а також технічна характеристика цього засобу та носія інформації. Носій інформації, на якому зафіксовано судовий процес, зберігається при справі (ч.ч.4-5 ст. 87-1 КПК України).

Варто навести наступний приклад із судової практики, який пов’язаний із встановленням вищестоящим


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

112

судом порушень права на захист та вимоги КПК про проведення звукозапису судового засідання у апеляційному суді. Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного суду України, розглянувши касаційну скаргу засудженого на ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 09 вересня 2009 р., встановила, що у касаційній скарзі заявник стверджує, що його не було ознайомлено з матеріалами справи для подачі касаційної скарги. Проте посилання засудженого на порушення його права на захист у зв’язку з неознайомленням його з матеріалами справи для подачі касаційної скарги є безпідставним. Як убачається з матеріалів справи засудженого після постановлення вироку було ознайомлено в повному обсязі з матеріалами справи, про що в справі є його відповідна заява (т.1 а.с. 352). Після постановлення апеляційною інстанцією ухвали засудженому було направлено копію аудіозапису фіксування судового процесу. Жодних даних про те, що даний аудіозапис було зіпсовано, матеріали справи не містять. Відповідно до ст. 394 КПК України колегія суддів ухвалила відмовити у задоволенні касаційної скарги [12].

Отже, за результатами проведеного дослідження є підстави для наступних висновків. Контрольна діяльність судів апеляційної та касаційної інстанції може бути успішною лише за умови, що

у справі є повний та точний протокол, аудіозапис судового засідання, з використанням яких можливо правильно сприйняти хід судового розгляду справи, оцінити обґрунтованість висновків, викладених у вироку, і відповідність цих висновків дійсності.

Протокол та звукозапис судового засідання є дієвим та об’єктивним засобом встановленням окремих підстав для зміни чи скасування вироку вищестоящими судами (ст.ст. 367, 398 КПК України). Адже хід і результати судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, конкретний зміст допущених порушень процесуального закону, неправильне застосування норм матеріального права можна встановити лише на підставі записів у протоколі про відповідний етап судового розгляду.

Список використаних джерел: 1. Копьева А.Н. Доказывание по уголовным делам в вышестоящем суде / А.Н. Копьева. – Иркутск: Изд-

во Иркутск. ун-та, 1990. – 192 с. 2. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред.

В.Т.Маляренка, В.Г.Гончаренка. – Вид. друге, перероблене та доповнен. – Част.2. – К.: Форум, 2004. – 426 с. 3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред.

В. Т. Маляренка, В.Г.Гончаренка. – Вид. 4-те, перероб. і доп. – К.: Юрисконсульт, КНТ. – 2007. – 896 с. 4. Михеєнко М.М. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України /

Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – №4-5. – 670 с.

5. Постанова Пленуму верховного Суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. № 8 // Постанови Пленуму Верховного Суду України. – К.: Істина, 2005. – 635 с.

6. Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 червня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8382.

7. Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 червня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua /Review/8291.

8. Ухвала Апеляційного суду Тернопільської області від 21 червня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www.reyestr.court.gov.ua/Review/ 63044.

9. Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 липня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/51172 .

10. Ухвала Апеляційного суду Черкаської області від 18 липня 2006 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/94195.

11. Ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області 24 липня 2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/2118386.

12. Ухвала колегіїя суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Cуду України, від 10 вересня 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/ 4792780.

13. Ухвала Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 листопада 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/6984059.

14. Ухвала Апеляційного суду Закарпатської області від 19 травня 2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/9653667.

15. Ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 22 квітня 2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15055563.

* Дем’янчук Віталій Анатолійович – кандидат юридичних наук, проректор Міжнародного

економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8382

http://www.reyestr.court.gov.ua

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/




http://reyestr.court.gov.ua/Review/





_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

113

УДК 343.24:316.61 Зоряна Журавська *

ОСНОВНІ ЗАСОБИ ВИПРАВЛЕННЯ ТА РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ Практика боротьби зі злочинністю свідчить, що певними засобами профілактичного впливу реально

змінити погляди та установки будь-якої суспільно небезпечної особи надзвичайно тяжко. Зазначена діяльність повинна мати комплексний і системний характер. В умовах місць позбавлення волі такими елементами системного профілактичного впливу на особу є визначені у кримінально-виконавчому законодавстві України основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених.

Ключові слова: злочин, засуджений, виправлення, ресоціалізація, місця позбавлення волі, виховний вплив. Журавська З. В. Основные средства исправления и ресоциализации осужденных. Практика борьбы с преступностью свидетельствует, что определенными средствами

профилактического воздействия реально изменить взгляды и установки любого общественно опасного человека чрезвычайно тяжело. Указанная деятельность должна иметь комплексный и системный характер. В условиях мест лишения свободы такими элементами системного профилактического воздействия на человека являются определенные в уголовно-исполнительном законодательстве Украины основные средства исправления и ресоциализации осужденных.

Ключевые слова: преступление, осужденный, исправления, ресоциализация, места лишения свободы, воспитательное воздействие.

Zhuravska Z. V. Main Measures for Reformation and Resocialization of convicted Persons. The practice of fighting with crime shows that certain means of preventive influence real change views and

settings of any socially dangerous person is extremely difficult. The acts must have a comprehensive and systematic nature. In a prison system elements such preventive effect on a person is defined in the penal legislation of Ukraine the main means of correction and resocialization of convicts.

Keywords: crime, convict, reclaim, resocialization, prisons, educational impact. У статті проаналізовані основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених. Як зазначено у ст. 6

Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України, виправлення засудженого – це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Поряд з цим терміном у кримінально-виконавчому законодавстві використовується таке поняття, як «ресоціалізація засудженого», хоча у ст. 50 Кримінального кодексу (КК) України така мета покарання не закріплена. Проте, зважаючи на те, що це зовсім новий вид діяльності установ виконання покарань (далі – УВП) та на незначний час дії КВК України, тільки суспільна практика зможе дати відповідь на питання про ефективність зазначеного виду виправлення та ресоціалізації засуджених, його місце і роль у системі заходів індивідуального запобігання злочинам в УВП.

В науці зазначена проблематика є об’єктом дослідження таких науковців, як А. Х. Степанюка, М. І. Мельника, М. І. Хавронюка, О. Г. Колба, І. Г. Богатирьова, О. І. Зубкова, В. М.Любченка, А. Д. Глоточкіна, В.Ф. Пирожкова, В. Б. Васильця, В.А. Льовочкіна, С.Я. Фаренюка, Г. О. Радова, В. М. Трубнікова, Р. А. Калюжного, В. І. Рудника та ін. Над її вирішенням постійно працюють висококваліфіковані фахівці, розширюючи гаму знань про особистість злочинця та чи може він перевиховатись і усвідомити свою антисуспільну поведінку. Проте, вказане явище потребує постійного аналізу та вдосконалення.

Метою дослідження виступає необхідність аналізу основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених як одного із заходів профілактики злочинності.

Уперше найповніше ідея перевиховання в місцях позбавлення волі була висунута наприкінці ХVІІІ ст. американськими квакерами, і саме тоді була зроблена спроба її реалізації. Суть виправного впливу зводилася до того, що засуджений повинен перебувати в одиночній камері та постійно вивчати Біблію. На думку реформаторів того часу, це сприяло моральному збагаченню особи, відволікало її від протиправної поведінки, підштовхувало до каяття. Як показало вивчення наукових джерел, концепція виправлення особи злочинця має давню історію [1, с. 96]. Вона ґрунтується на тому, що кожна особистість підлягає виправленню, тобто в ній можуть бути переборені (подолані) дефекти її свідомості, а сама особа може бути перетворена в безпечну для суспільства людину. Виправлення було б неможливим, якби особа не мала такої властивості, як мінливість. У науці під мінливістю особистості розуміється певна здатність духовного стану людини, її властивість перебудовуватися під впливом сукупності зовнішніх і внутрішніх умов, при пріоритетній ролі перших. Крім того, в основі мінливості лежить, як було встановлено науковцями, пластичність морально-психологічного світу особи та її нервової системи [2 с. 453].

Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими вважають, що мета виправлення досягнута, якщо після відбуття покарання правопорушник буде спроможний не тільки дотримуватись законів, але й забезпечувати своє існування і в подальшому не вчиняти нових злочинів [3].


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

114

Як відомо, основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених закріплені у ч. 3 ст. 6 КВК України, а саме: установлений порядок виконання та відбування покарання (режим); соціально-корисна праця; соціально-виховна робота; загальноосвітнє і професійно-технічне навчання; громадський вплив.

Відповідно до того, що профілактика злочинів є одним із завдань діяльності УВП, особливе місце серед основних засобів виправлення і ресоціалізації посідає режим у виправних і виховних колоніях, тобто встановлений порядок виконання покарання у виді позбавлення волі персоналом УВП та відбування його засудженими. У загальному науковому значенні слово «режим» (від лат. rejime – управління) означає встановлений порядок життя (роботи, харчування, відпочинку тощо) або сукупність правил і норм для досягнення певної мети [4, с. 576]. Режим визначає специфіку умов, привнесених у життя засуджених до відбування кримінального покарання притаманним йому комплексом правообмежень та засобів впливу на них.

Як вірно зазначає В. Б. Василець, режим є структурним управлінським елементом цілісної системи засобів виправлення засуджених, її підсистемою [5, с. 222]. При цьому структурний елемент системи створюється для певної функції. Отож до основних функцій режиму відносять: каральну; забезпечення ефективного застосування заходів виправного впливу; виховну; регулювання кримінально-правової кари; забезпечення спеціального та загального попередження [5, с. 223].

Свої особливості як основний засіб виправлення і ресоціалізації та профілактики злочинів в умовах ізоляції особи від суспільства має суспільно корисна праця, що є сферою діяльності, яка виступає як анитикриміногенна умова та спрямована на зміну і пристосування у цьому напрямі навколишнього середовища, у тому числі шляхом створення певних видів продукції на виробництві в колонії (так звана виробнича праця). Праця засуджених, крім того, як діяльність зорієнтована на покращення умов їх життя – це благоустрій територій, житлових приміщень, ремонт і виробництво інвентарю та ін. При цьому вказаний процес охоплює не тільки безпосередньо засуджених, які залучаються до суспільно корисної праці, а й персонал УВП, який має організувати роботу засуджених. Між тим ця діяльність може позитивно впливати на формування соціально активної особистості та індивідуальної профілактики злочинів лише тоді, коли вона відповідає конкретним вимогам. Так, умови праці мають забезпечити можливість створення соціально ціннісних міжособистих суспільних відносин, а на цій основі – формування позитивних якостей в особистості засуджених і стереотипів їх правослухняної поведінки. Усе це, без сумніву, має суттєве значення для ефективної адаптації до умов життєдіяльності на волі тих осіб, які звільняються з місць позбавлення волі: власне, у цьому виражається один з елементів профілактики злочинів та ресоціалізації колишніх засуджених.

Залучення засуджених до праці має позитивні наслідки і в багатьох інших країнах. У США, Великій Британії, Франції, Німеччині та Японії засуджені залучаються до праці за межами або у виправній колонії залежно від її режиму, тяжкості вчиненого злочину, своєї поведінки. При цьому праця засуджених здійснюється на платних засадах. Також організовується навчання найбільш розповсюдженим професіям.

Як відомо, Конституцією України (ст. 43) примусова праця є забороненою. Проте не вважається примусовою праця, що виконується за вироком суду. У чинному КВК України суспільно корисна праця закріплена як основний засіб виправлення і ресоціалізації (ч. 3 ст. 6).

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (п. 3 ст. 8), робота засуджених у місцях позбавлення волі не належить до примусової чи обов’язкової [6, с. 36]. Проте низка фахівців у галузі кримінально-виконавчого права вважають, що засуджені в місцях позбавлення волі повинні працювати. На користь необхідності праці, на думку С. Я. Фаренюка, яку ми поділяємо, свідчить таке:

– працювати засудженим необхідно хоча б для того, щоб вони змогли на зароблені гроші додатково придбати собі продукти харчування і предмети першої необхідності;

– зайняті працею засуджені мають менше часу на вчинення неправомірних дій; водночас, безробіття є однією з детермінант злочинності в УВП;

– працюючи фізично, засуджені зміцнюють своє здоров’я; – виготовляючи певну продукцію, вони вважають себе корисними для держави, суспільства, для своїх

рідних; – встановлено, що праця дисциплінує, розвиває комунікативні навички; – незайнятість у сфері трудової діяльності, небажання працювати, відсутність легальних джерел

прибутку не сприяють і відбуванню покарання, а процес виправлення та профілактики злочинів значно ускладнюється.

Крім цього, обов’язковість праці прямо чи опосередковано передбачена ст. 6 КВК України. Положення ч. 1 ст. 107 КВК передбачають, що засуджений має право брати участь у трудовій діяльності, а ч. 1 ст. 118 – повинен працювати в УВП. Як зазначено у ст. 133 КВК України, злісним порушником відбування покарання є засуджений, який не обґрунтовано відмовляється від праці, або припиняє роботу з метою вирішення трудових конфліктів, у зв’язку з чим до нього застосовуються передбачені законом дисциплінарні стягнення. Відповідно до ч. 2 ст. 81 КК України сумлінне ставлення до праці засудженого є однією з умов доведення засудженим свого виправлення, що є обов’язковою підставою умовно-дострокового звільнення.

Досить важливе значення для виправлення і ресоціалізації засуджених і профілактики злочинів у місцях позбавлення волі має соціально-виховна робота. У наукових джерелах виховна робота визначається як складова частина, елемент поняття «виховання», під яким розуміється процес систематичного й цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою підготовки її до виробничої,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

115

громадської та культурної діяльності [7, с. 341]. Як слушно вважають дослідники цієї наукової проблематики, соціально-виховна робота – це діяльність учасників педагогічного процесу, яка спрямована на проведення заходів, що сприяють духовному та фізичному розвитку особи [8; с. 383].

Як зазначено в ч. 1 ст. 123 КВК України, соціально-виховна робота – це цілеспрямована діяльність персоналу органів та УВП й інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Проте без активної свідомої участі іншого суб’єкта кримінально-виконавчих (у даному випадку – соціально-виховних) відносин – засудженого досягти мети зазначеної діяльності вдається не завжди. Актуальним у зв’язку з цим є доповнення ч. 1 ст. 123 КВК України після словосполучення «органів та установ виконання покарань» словами «і засуджених» – і далі по тексту цієї норми права.

На відміну від основних засобів виправлення та ресоціалізації, які чітко визначені в законі (ст. 6 КВК України), засоби та методи соціально-виховного впливу кримінально-виконавчим законодавством не регламентовані, оскільки вони є заходами педагогічного характеру та результатом діяльності інших учасників цих відносин – громадських організацій, окремих осіб тощо. Крім того, характер соціально-виховної роботи залежить від виду УВП та рівня безпеки. В окремо взятій дільниці УВП ці форми й методи конкретизуються з урахуванням особи засудженого, тяжкості вчиненого злочину та інших обставин, що мають суттєве значення для виправлення і ресоціалізації об’єктів соціально-виховного впливу. Як свідчить практика, така діяльність і за формою, і за змістом настільки різностороння, що законодавець об’єктивно не в змозі, враховуючи динаміку наукового процесу в галузі педагогіки, психології та інших сферах людинознавства, максимально повно визначити їх виключний перелік. Варто погодитись з висновком більшості фахівців з цього питання – основною передумовою виправлення, ресоціалізації та профілактики злочинів має стати особисте бажання засудженого та тісне співробітництво з персоналом УВП.

Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання в законі також визначено як основний засіб виправлення і ресоціалізації. Крім цього, зазначене навчання виступає як антикриміногенний засіб. В умовах місць позбавлення волі формування соціально значущої особистості є неможливим, якщо відсутнє розуміння закономірності розвитку суспільства, сутності та необхідності існування для кожного члена суспільства норм і правил, які визначені мораллю та правом, як інструментом захисту прав і свобод людини. Звісно, що такий засіб виправлення і ресоціалізації та профілактики злочинів теж не може бути ефективним без активного включення в навчальний процес засудженого, який навчається. У шкільному процесі існують не тільки такі форми навчання, як уроки, консультації, за яких передбачається динамічна діяльність вчителя, а й семінари, домашні завдання, які стимулюють аналогічну діяльність учня для засвоєння знань. Особливе значення професійно-технічного навчання в діяльності вчителя полягає не тільки у формуванні професійних знань, умінь, навичок, а й поваги учня до обраного фаху, впевненості в тому, що цей фах допоможе забезпечити його соціально корисне життя після звільнення та утримає від учинення нових злочинів.

Засуджені отримують освіту з багатьох найпоширеніших спеціальностей. При цьому найбільшою популярністю серед засуджених користуються професії токаря, верстатника деревообробних верстатів, електрогазозварювальника, слюсаря, автослюсаря, оператора котельні, кранівника тощо. Проте, не всі засуджені виявляють бажання навчатись, а тому кількість безробітних в УВП не зменшується. Водночас, немає нічого поганого в тому, що засуджений під час відбування покарання здобуде нову спеціальність, працюватиме на благо суспільства та одержуватиме за свою працю гроші, які зможе використати для власних потреб. Також за рахунок коштів, зароблених засудженими, можливо відшкодовувати шкоду, заподіяну злочином. Керуючись вимогами ч. 3 ст. 43 Конституції України про те, що не вважається примусовою праця, яка виконується за вироком чи іншим рішенням суду (а професійно-технічне навчання засуджених передбачає таку працю), слід ч. 1 ст. 9 КВК України «Основні обов’язки засуджених» доповнити положенням про те, що при відсутності відповідної спеціальності та професії засуджений в обов’язковому порядку під час відбування покарання в УВП має навчатися на курсах професійного навчання на виробництві. Необхідність внесення таких змін до Загальної частини КВК обумовлена тим, що така норма закріплена в ч. 4 ст. 125 цього Кодексу, а тому відповідно до вимог формальної логіки, слід зробити відповідну посилку у ст. 9 КВК України.

Аналіз змісту профілактично-виховного впливу в УВП переконливо показує, що вказані в законі засоби виправлення та ресоціалізації є напрямом спільної діяльності співробітників і засуджених, включаючи попередження злочинів, у його рамках, у процесі якого формується особистість засудженого як майбутнього члена суспільства, здатного виконувати вимоги загальнообов’язкових правил поведінки та забезпечувати їх реалізацію в межах особистого життя.

Вперше в чинному кримінально-виконавчому законодавстві України одним з головних засобів виправлення та ресоціалізації закріплений громадський вплив на засудженого. Отже, у такій формі законодавець визнав на офіційному рівні давно існуючу суспільну практику залучення до процесу виправлення і ресоціалізації засуджених та профілактики злочинів різноманітних можливостей громадських організацій і окремих громадян. Проте серед науковців одностайності щодо місця, ролі та ефективності громадського впливу на засуджених досі не має. Так, А. Х. Степанюк вважає, що держава не тільки не повинна втручатись у цей процес, але й не зобов’язана фінансувати його, тобто питання соціально-виховної та ресоціалізаційної роботи із засудженими має вирішувати суспільство та його інститути, а тому закріплення в законодавстві такого засобу виправлення та ресоціалізації, як громадський вплив на осіб, засуджених до позбавлення волі, є беззмістовним і нелогічним заходом, з огляду на природу кари як елемента покарання, а


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

116

саме: метою покарання мають стати ті обмеження прав і свобод особи, що випливають з вироку суду та закону. Протилежною за змістом була позиція Г. О. Радова, який, відповідно до конституційних засад побудови

демократичної соціальної держави в Україні, запропонував виховну функцію права реалізовувати через потенціал громадських організацій й окремих громадян. При цьому держава має лише створювати належні умови для досягнення даного елемента мети покарання [9, с. 5–13].

Представники іншого погляду на вказану проблему ( В. М. Трубніков, Р. А. Калюжний, В. І. Рудник та ін.) переконані, що без визначення на державному рівні пенітенціарної доктрини, використати в повному обсязі можливості громадських інститутів у процесі виконання кримінальних покарань не вдасться. Держава як універсальна форма управління суспільством повинна мати чітку ідеологію, психологію та політику діяльності в будь-якій галузі функціонування соціуму, включаючи профілактику злочинів, а отже, її місце є пріоритетним у відносинах з громадськими інститутами [10; 11; 12].

Насправді, в умовах створення правової демократичної держави значно зростає роль громадських організацій у вирішенні різноманітних завдань життєдіяльності суспільства. Натомість, без державного спрямування їх зусиль, контролю за діяльністю, що пов’язана з реалізацією цілей та дій, які можуть посягати на права і свободи людини, суспільства та держави, розмежування функцій та співвідношення сил і ресурсів цих суб’єктів кримінально-виконавчих відносин у процесі виконання покарань, така форма виправлення і ресоціалізації засуджених та профілактики злочинів, як громадський вплив, матиме хаотичний, безсистемний і беззмістовний характер, а отже, не дасть можливості досягти мети покарання, у тому числі щодо запобігання злочинам.

Як свідчить практика, громадський контроль та вплив на процес виправлення і ресоціалізації засуджених набуває різноманітних форм взаємодії з окремими громадянами та об’єднаннями громадян унаслідок висвітлення у засобах масової інформації діяльності УВП, зустрічей представників громадськості із засудженими, проведення бесід, лекцій, допомоги у поліпшенні виробничої бази, організації загальноосвітнього та професійно-технічного навчання засуджених, благодійної діяльності тощо.

Велику допомогу в ресоціалізації засуджених надають представники духовенства. Крім того, більшість осіб, які відповідно до ч. 1 ст. 24 КВК України, вправі без спеціального дозволу відвідувати УВП, обираються громадянами (народні депутати, голови місцевих рад та ін.). У такій формі вони здійснюють контроль і вплив на процес виконання – відбування покарання та профілактики злочинів у місцях позбавлення волі.

Стаття 25 КВК України передбачає, що для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань створюються спостережні комісії та піклувальні ради. Водночас, аналіз положень цього нормативного джерела свідчить про те, що законодавець не конкретизував, стосовно яких видів УВП здійснюється такий контроль. Зокрема, у ст. 149 КВК України серед повноважень піклувальної ради здійснення громадського контролю за діяльністю виховних колоній не знайшло свого відображення. У Положенні про спостережні комісії та піклувальні ради при спеціальних виховних установах також відсутня вказівка про здійснення громадського впливу та контролю за цими колоніями.

Відповідно до чинного кримінально-виконавчого законодавства України за особами, які умовно-достроково звільнені від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання встановлюється контроль громадських організацій і трудових колективів, статутами яких передбачено здійснення такого контролю, або тих, які виявили бажання здійснювати його з дозволу органу або УВП. Громадський контроль організовується за місцем роботи або навчання чи проживання цих осіб. Спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді, а також громадські організації та трудові колективи можуть виділяти своїх представників і доручати їм, за згодою, систематичне проведення виховної роботи і здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених з УВП. Громадські вихователі неповнолітніх та інші особи, яким доручено проводити з умовно-достроково звільненими від відбування покарання виховну роботу, контролюють їх ставлення до праці, навчання і поведінку в побуті, надаючи їм необхідну допомогу.

Але реалії сьогодення є такими, що названі вище напрями і форми громадського впливу є, насамперед, декларативними, а не такими, що реалізуються в теперішніх умовах діяльності УВП. Аналіз чинного законодавства свідчить, що дотепер в Україні не створені належні правові механізми взаємодії держави та громадських інституцій з питань виконання покарань, їх відповідальності, як взаємної, так й індивідуальної за стан виправлення і ресоціалізації засуджених та профілактики злочинів. Не менше проблем, з огляду на це, створює відсутність у законі визначення терміна «засіб виправлення», його змісту та сутності.

На нашу думку, під засобом виправлення слід розуміти систему передбачених у законі прийомів, знарядь і впливів, що застосовуються суб’єктами виконання покарань та іншими учасниками кримінально-виконавчих відносин до засуджених для досягнення мети покарання.

Слід законодавчо дати визначення терміна «засіб виправлення і ресоціалізації», що наповнить змістом діяльність тих суб’єктів, які беруть участь у цьому процесі. У зв’язку з цим, ст. 6 КВК України необхідно, на нашу думку, доповнити приміткою такого змісту: «Під засобами виправлення і ресоціалізації потрібно розуміти діяльність персоналу органів і установ виконання покарань, громадських організацій і окремих осіб, а також засуджених, що спрямована на створення готовності останніх до самокерованої правослухняної поведінки та повернення їх до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві».

Аналіз підзаконних нормативних актів показав, що в них нерідко вживаються такі терміни, як «визначення ступенів виправлення засуджених», «різні ступені виправлення»; «засуджений стає на шлях


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

117

виправлення», «став на шлях виправлення», «твердо став на шлях виправлення», «довів своє виправлення», застосування яких є вирішальним при визначенні певного статусу засудженого. Так, лише тих засуджених, які довели своє виправлення можна представляти до умовно-дострокового звільнення від подальшого відбування покарання або до заміни невідбутої частини покарання більш м’яким у судовому порядку. Водночас, ні в КК, ні в КВК України тлумачення цих понять не дано. Такі ж неоднозначності породжують у практичній діяльності персоналу УВП терміни «за сумлінну поведінку і ставлення засудженого до праці» та «сумлінне ставлення до навчання», які не дають змогу визначити в повному обсязі правову природу цих явищ, оскільки не мають законодавчого тлумачення.

Законодавче закріплення у КК та КВК України такої мети покарання, як виправлення засуджених, є правомірним, що ґрунтується на позитивних результатах суспільної практики виконання покарань загалом у світі та в Україні зокрема. Не можна погодитися з позицією тих вчених, які безапеляційно заперечують розгляд проблеми ресоціалізації колишніх засуджених через відсутність, на їх думку, позитивних досягнень у цьому напрямі за кордоном.

Процес виправлення та ресоціалізації засуджених і профілактики злочинів – це діяльність не тільки персоналу УВП, громадських інституцій та окремих фізичних осіб, а й свідома участь у ній засудженого, як необхідної умови досягнення мети кримінального покарання. При цьому важливо мати повну, всебічну та об’єктивну інформацію про особу підозрюваного, обвинуваченого та засудженого, яка зосереджена у відповідних, насамперед у правоохоронних органах. Натомість, створення сьогодні різних умов тримання засуджених (додаткові пільги, покращення побуту тощо) в однотипних УВП (за рівнем безпеки та на територіальному рівні (області, районі, та ін.) є явищем, що порушує принципи справедливості та рівності осіб перед законом, знижує в цілому ефективність профілактики злочинів і процесу позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого, та гальмують готовність останнього до самокерованої правослухняної поведінки. Тому очевидним у такій ситуації є затвердження на рівні Кабінету Міністрів України Державних стандартів щодо обладнання УВП. Цей висновок обумовлений ще й тим, що для органу чи УВП повинні бути створені належні умови, знаряддя та засоби діяльності щодо запобігання злочинам, виправлення і ресоціалізації засуджених.

Закріпивши у ст. 6 КВК України громадський вплив як один з основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, законодавець дещо розмито встановив форми і напрями такої діяльності. Очевидно, що логічним кроком у вирішенні цієї проблеми було б зосередження в окремій главі КВК України норм, які регулювали б участь громадськості у виконанні покарань та профілактиці злочинів.

Таким чином, виправлення і ресоціалізація, як елементи мети покарання, тісно та нерозривно пов’язані з іншим її елементом – виконанням покарання (карою) – і загалом є структурними частинами змісту державного примусу, яким виступає по природі кримінальне покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Крім цього, засоби виправлення і ресоціалізації змістовно пов’язані й зорієнтовані на досягнення ще однієї не менш важливої мети – запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Саме тому процес виконання покарання в УВП – це комплексна діяльність, що здійснюється системою передбачених законом засобів та спрямована на досягнення його мети, зазначеної у ст. 50 КК України.

Список використаних джерел: 1. Алексеев А.И. Педагогические основы предупреждения преступлений органами внутренних дел:

Учеб. пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1984. – 90 с. 2. Богатирьов І.Г. Нові види покарань в Україні як альтернатива позбавлення волі (проблеми і

перспективи) / І.Г Богатирьов // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – Вип. 23. – С. 444-448.

3. Минимальные стандартные правила обращения с заключенными //Права человека: сборник международных документов. – Варшава, 2002. – С.241-242.

4. Датта Д. Философия Махатмы Ганди / Д. Датта– М., 1959. – 358 с. 5. Асмолов А.Г. Психология личности: Учебник / А.Г. Асмолов – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. – 367 с. 6. Беца О.В. В пошуках альтернатив тюремному покаранню / О.В. Беца // Матеріали міжнар. симпозіуму

(15-16 січня 1997 року, м. Київ). – К., 1997. – С. 131-136. 7. Дмитриев А.В. Конфликтология: Учеб. пособие. – М.: Гардарики, 2000. – 318 с. 8. Богатирьов І.Г. Роль міжнародних стандартів у гуманізації системи покарань (теоретико-прикладний

аспект) // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – Вип. 22. – С. 478-484.

9. Гель А., Мацко А. Новий Кримінальний кодекс – нові проблеми? // Аспект: Інформ. бюл. – Донецьк, 2001. – №4. – С. 4-6.

10. Джекебеев У.С. Преступность как криминологическая проблема / У.С. Джекебеев. – Алма-Ата: Наука, 1974. – 128 с.

11. Андреев В.Н. Предупреждение правонарушений в следственных изоляторах: Учеб. пособие МВД СССР. ВНИИ. – М., 1990. – 80 с.

12. Гречанюк С. Шляхи удосконалення діяльності персоналу пенітенціарних установ при організації виховно-виправного процесу // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – №3. – С. 134-137.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

118

* Журавська Зоряна Валентинівна – кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри

кримінального права, кримінального і адміністративного процесу Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Цивільне право та процес, міжнародне приватне право

УДК 347 Андрій Місяць *

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРАВОМОЧНОСТЕЙ НЕВЛАСНИКА ЩОДО РЕЧЕЙ, ЯКІ Є ВЛАСНІСТЮ ІНШОЇ ОСОБИ

У статті на основі аналізу теоретичних та нормативних джерел досліджується категорія права

власності, правомочностей власника та інших осіб-невласників щодо майна. Формулюються проблеми осмислення цих категорій у сучасному цивільному праві.

Ключові слова: власність, право власності, правомочність, невласник. Мисяць А. П. Теоретический анализ правомочий несобственника относительно вещей,

находящихся в собственности иных лиц. В статье на основании анализа теоретических и нормативных источников исследуется категория

права собcтвенности, правомочий собственника и иных лиц-несобственников относительно имущества. Формулируются проблемы осмысления названых категорий в современном гражданском праве.

Ключевые слова: собтвенность, право собственности, правомочие, несобственник. Misyats A. P. Theoretical Analysis of the Competency nonowner Things that are the Property of another

Person. On the basis of the theoretical and normative sources studied category of property, competency of the owner

and other persons no nowners on the property. Formulated the problem of understanding these categories in the modern civil law.

Keywords: property, ownership, competency, nonowner. Термін «особа-невласник» у цивільному праві поняття відносно нове та невизначене. З самого терміну

випливає, що він є антиподом іншого поняття – «особа власник» на що вказує частка «не». І якщо особа власника, його статус і коло правових можливостей юридичною наукою розроблені достатньо детально, то сфера і межі правового впливу невласника, правові титули та правомочності таких осіб на чуже майно поки залишаються поза увагою.

Метою цієї статті є дослідження теоретичних передумов формування правового статусу особи невласника та встановлення правомочностей таких осіб на майно, яке перебуває у власності інших суб’єктів.

Окремі аспекти досліджуваної теми уже були частково предметом наукових досліджень таких авторів: К.Н. Аненкова, Д.І. Мейера, М.М. Агаркова, О.С. Іоффе, А.В. Германова, А.В. Венедиктова, К.І. Скловського, О.В. Дзери, Я.М. Шевченко та інших. Разом з тим, досі недослідженими залишаються питання правомочностей осіб-невласників щодо власності інших суб’єктів.

Покровський Й.О. писав: «Одне з основних завдань цивільного права полягає у розподілі майнових благ, тобто перш за все речей, які знаходяться у володінні даного суспільства, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання останнім суб’єктивних речових прав» [1, c. 333]. Ніби продовжуючи думку Й.О. Покровського, сучасний російський дослідник речових прав А.В. Германов пише: «… залежно від обсягу правомочностей, які входять в суб’єктивні речові права, останні отримують свою градацію. Демаркаційною лінією цієї градації є перш за все питання про те, чи є річ чужою, чи своєю» [2, c. 527]. Дійсно, саме цивільне право з допомогою інституту права власності здійснює впорядкування режимів використання матеріальних благ і як раз обсяг правових можливостей щодо таких благ дозволяє диференціювати суб’єктів. Вбачається, що саме тут і закладена відмінність між правовим режимом власника та особи-невласника стосовно майна.

Цивільно-правове становище власника полягає у повноті правомочностей щодо майна, які у свою чергу зумовлені природою цього права. Адже з приватноправової точки зору «рівною власності може бути тільки власність, усе інше похідне» [2, c. 527]. Щодо правомочностей, то їх, згідно з найбільш поширеними концепціями, є три: володіння, як панування над річчю, користування, як вилучення корисних властивостей з речі та розпорядження, як можливість визначати юридичну долю речі.

Аналізуючи категорії володіння і користування у сучасній юридичній літературі, слід відмітити, що вони як і сама власність, розглядаються двояко [3; 4; 5; 6; 7; 8; 9]. Володіння з одного боку можна кваліфікувати як фактичне панування над річчю, можливість її контролювати, а з іншого – як забезпечену нормами права можливість здійснювати таке фактичне панування і тримати річ у себе. В останньому випадку говорять про право володіння. Подібним чином визначається і користування як фактичне вилучення корисних


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

119

властивостей з речей, і право користування, як речове право на вилучення таких властивостей. Такі висновки підтверджуються положеннями чинного ЦК України ч. 1 ст. 317 якого передбачає, що власникові належать права володіння, користування і розпорядження своїм майном [10]. У наведеній нормі слід звернути увагу на те, що названі правомочності належать саме власникові і лише щодо його майна. Двома статтями нижче знаходимо ще одну вказівку на тріаду, але уже в дещо іншому змісті. Так у ст. 319 ЦК України «Здійснення права власності» зазначається, що власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. З наведених положень чітко випливає, що у першому випадку (ч. 1 ст. 317), недивлячись на використання законодавцем терміну «права», йдеться все ж таки про правомочності, які складають зміст права власності. У другому (ст. 319) – названі правомочності зафіксовані крізь призму їх здійснення, а тому, очевидно, йдеться про фактичні дії у яких ці елементи отримують свій прояв. Разом з тим, коли ці правомочності отримують інші суб’єкти (чи то на підставі договорів, чи з інших юридичних фактів) вони йменуються як права і кожному з них притаманний свій речовий позов. Сказане повною мірою стосується володіння і користування, однак щодо розпорядження слід зробити низку застережень методологічного характеру.

Перш за все, слід відмітити, що ця правомочність займає особливе місце в тріаді. В юридичній літературі її не раз називали основною правомочністю [11, c. 35; 12, c. 70], а Дмитро Іванович Мейєр стосовно розпорядження зазначав, що «воно є … ніби вінець права власності: в розпорядженні втілюється найбільше напруження права власності – напруження, яке може вартувати життя самому праву власності» [13, c. 19].

Характеризуючи правомочності власника, зазвичай говорять не просто про розпорядження, а про розпорядження своєю владою, своєю волею, у своєму інтересі та на власний розсуд. Легальні норми ЦК України також містять такі формулювання. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 ЦК України). Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України). Втрата зазначеного вольового аспекту у відносинах власності за Д.І. Мейєром неодмінно тягне за собою «припинення або роз’єднання права власності» [13, c. 19]. Погоджуючись загалом з таким підходом, відмітимо, що оскільки розпорядження завжди пов’язане з річчю, то можливість власника розпорядитися своїм правом (передати річ у користування, продати, передати у заставу тощо) пов’язана швидше не з правомочністю розпорядження річчю, а з із оборотоздатністю більшості майнових прав. Натомість, якщо говорити про сутність правомочності розпорядження, слід сказати, що її дефініція через можливість визначати юридичну долю речі чи змінювати її правовий режим [14, c. 400] не дає точного розуміння цієї категорії. Адже «юридична доля» це поняття, яке у свою чергу так само потребує чіткого формулювання, не говорячи уже про умовність слова «доля», яке використовується у визначені як таке, що несе основне змістовне навантаження.

Правомочність розпорядження вказує на можливість власника здійснювати такий вплив на річ, внаслідок якого у третіх осіб виникає або, навпаки, втрачається можливість володіння та/або користування нею. Тобто, вчиняючи юридично значимі дії щодо речі, власник розпоряджається останньою, визначає межі свого або стороннього впливу щодо неї, або її властивостей. Разом з тим, пов’язуючи правомочність розпорядження з таким змістом, і при цьому, розглядаючи її як конститутивну в структурі права власності, в окремих випадках можна спостерігати, що подібні за змістом правові можливості мають і особи-невласники. Так, орендар, немаючи права власності щодо предмета оренди (а згідно теорії конститутивності правомочності розпорядження у орендаря не може бути), у визначених законом (договором) випадках все ж має можливість змінювати режим речі, передаючи її у суборенду, здійснюючи фактично не що інше як розпорядження нею. Крім цього, у орендаря виникає ще й низка переважних прав на продовження договору, купівлю тощо, які так само підривають монополію власника втілену у правомочності розпорядження. Наведені випадки дозволяють стверджувати, що сутність правомочності не вичерпується можливістю власника здійснювати такий вплив на річ, що у третіх осіб виникає або, навпаки, втрачається можливість володіння та/або користування нею.

Потрібно сказати, що окремі науковці [15, c. 341] ще в кінці минулого століття вказували на таку неузгодженість. Адже у цій ситуації можна спостерігати явище, коли тотожні акти (фактичні дії) вчиняються наймачем й іншими носіями однойменних із власником речових прав (правомочностей). Вирішення цієї проблеми окремі науковці вбачали у тому, щоб визначити у змісті правомочності розпорядження такі дії, які б окреслювали монополію саме власника і їх наявність у інших осіб виключалась. З цією метою було виділено можливість власника знищувати річ (jus abutendi) чи переробляти її [14, c. 400; 15, c. 359]. І якщо знищення речі як виключна прерогатива власника не викликала заперечень, то можливість переробляти річ, вилучаючи з неї корисні властивості викликала ряд дискусій. Не вдаючись у полеміку з цього приводу відмітимо лише, що найбільш вдалим є підхід за яким переробка не може здійснюватись іншими, ніж власник особами, що має місце тоді, коли внаслідок такого використання, річ не може використовуватись за попереднім призначенням, тобто відбувається перехід її у якісно новий стан, який свідчить про втрату соціально-економічної цінності первинною матеріальною субстанцією і набуття нових властивостей та нового призначення. Саме цей момент є здійсненням розпорядження річчю, а усе що було до цього може бути кваліфіковано як користування. З огляду на сказане, розпорядження відрізняється від користування тим, що, здійснюючи користування річчю, суб’єкт не вправі змінювати матеріальну субстанцію так, що її подальше використання за призначенням буде неможливим через знищення, псування або зміну призначення. З іншого боку саме власник розпоряджаючись річчю може змінювати її призначення, здійснювати переробку або взагалі знищувати.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

120

Такий шлях розмежування правомочностей користування та розпорядження дійсно дозволяє встановити специфіку розпорядження як складового елементу права власності і відповідно відмежувати сферу свого від сфери чужого. Однак, пов’язуючи склад права власності з тріадою, ми все ж залишаємо простір для підміни чи змішування понять. Адже можливість розпорядження отримуватимуть і особи невласники. А встановити його фактичний зміст (на предмет виявлення можливості змінювати субстанцію речі чи знищувати її) можна буде лише на практиці з допомогою додаткових засобів (аналіз підстав виникнення правовідносин, дослідження правовстановлюючих документів тощо), які тим не менш не дадуть чіткої відповіді щодо розмежування спірних статусів. Зважаючи на те, що наукові знання відзначаються впорядкованістю, думаємо що в контексті питання розмежування прав власника та невласника важливо визначитись із поняттями таким чином, щоб отримати чіткі кваліфікаційні ознаки, які б дозволяли відмежувати одне від іншого. І застосування методу визначення змісту розпорядження через перелік можливих фактичних дій, пов’язаний з ризиком виникнення нових поведінкових актів, вчинення яких вимагатиметься від власника і які не охоплюватимуться дефініцією. Тому, відзначаючи в цілому прогресивність такого підходу, пропонується дослідити право власності з іншого боку.

Як відзначалося раніше, відповідно до ЦК України право власності на відміну від прав на майно інших осіб, пов’язане з тим, що його носій має право на річ (майно), яке він здійснює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316) та на власний розсуд (ч.1 ст. 319). Наведені властивості права власності відображають доктринальні напрацювання у цьому питанні і в науці отримали продовження, яке розглядає власність з позиції найбільш повної влади особи над річчю. Відповідно до такого підходу право власності досліджується не стільки з позицій суми і змісту правомочностей, скільки з погляду самого змісту права як єдиної цілісної юридично забезпеченої форми закріплення влади особи над річчю. Дождев Д.В. так про це пише: «панування, сфокусоване на самому собі, заперечує свою ж посилку і заявляє, що питання не в тріадах, а в пануванні вільної волі особи у сфері предметних інтересів і, насамкінець, просто в пануванні, у владі» [16, c. 379-380]. Адже саме «власність дає визнану правом владу панувати над річчю, наслідком якої є спрямоване проти інших право заборони» [17, c. 328]. Такі позиції в науці зумовлені віяннями романістичної правової традиції, де право власності розглядається як право користуватися і розпоряджатися річчю найбільш абсолютним чином [18]. Названа абсолютність отримала в літературі розвиток у теорії власності за якою остання розглядається як абсолютне панування над річчю, яке втілюється у відносинах, де власнику як управомоченій особі протиставляється невизначена група осіб (соціум), зобов’язаних не порушувати монополію щодо речі. Праву особи на річ кореспондує обов’язок усіх інших осіб не порушувати його, а у разі порушення у власника виникає право на захист засноване на зобов’язанні erga omnes. Відмічена абсолютність власності зумовлює і специфіку правових форм закріплення речей та захисту прав на них. Разом з тим, усе сказане стосується переважно зовнішньої сторони власності, так як опосередковує відносини «власник-соціум». Разом з тим для визначення сутності самого права власності слід також звернутись до внутрішнього прояву абсолютності, яка полягає у повноті панування особи над річчю, здійснюваного за своєю волею та у своїх інтересах. Здійснення панування за своєю волею означає, що дії власника не залежать від волі інших осіб і вчиняються ним на власний розсуд. Вольовий аспект такого панування передбачає наявність (відсутність) бажання панування над річчю пов’язаного із свідомим наміром вчиняти (невчиняти) певній дії щодо неї. Усі інші особи можуть здійснити певні правомочності щодо визначеної речі тільки на підставі дозволу власника і лише у визначених ним межах. У цьому контексті слід критично оцінити чинні положення ч. 1 ст. 316 ЦК України, де визначено, що «власник здійснює своє право на річ (майно) відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Вбачається, що вираз «за своєю волею» автоматично виключає участь інших осіб у здійсненні такого права і тому продовження «незалежно від волі інших осіб» є зайвим перевантаженням змісту правової норми. Важко уявити ситуацію, коли б власник здійснював право за своєю волею, залежно від волі інших осіб. Адже у цій ситуації це була б уже не воля власника, а воля інших суб’єктів втілена у діях власника. У зв’язку з цим, пропонуємо виключити зі змісту ч. 1 ст. 316 ЦК України слова «незалежно від волі інших осіб».

Власник здійснює панування над річчю у своїх інтересах. Усі інші особи можуть здійснювати окремі правомочності власника, але в інтересах власника, наприклад комісіонер, орендар тощо. Звичайно, вони вбачають у цьому свої інтереси, які полягають наприклад у отримані прибутку. Більше того, інколи їх власний інтерес набуває основного значення , наприклад для орендаря. Інколи управомочені особи-невласники можуть діяти і в інтересах інших осіб, зберігаючи за собою своє право. Однак ніхто, крім власника не може здійснювати у своєму інтересі всю повноту влади над річчю.

Узагальнюючи зміст «теорії правомочностей», які складають зміст права власності та концепції абсолютності, слід зробити висновок, що вони доповнюють одна одну. Якщо перша розкриває право власності у розрізі правомочностей особи щодо визначеної речі та форм їх здійснення, то друга окреслює субстанційну природу об’єкта власності у її взаємозв’язку з іншими об’єктами матеріального світу та правами осіб на них. Вивчення власності лише з позиції змісту «тріади» не дозволяє відмежувати зазначені правомочності власника від аналогічних правомочностей невласника. Це пояснюється тим, що правомочності, як ми побачили, є «типізованими формами економічних дій» [2, c. 538]. А відмінність полягає у межах присутності волі власника у здійсненні означених правомочностей і ступені панування всередині кожної з них. Звичайно, що найбільш рельєфно уся повнота волі власника виявляється в такій формі як розпорядження. Більше того, саме через


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

121

розпорядження власник отримує можливість безпосередньо впливати на річ як на товар. «Жодна з однойменних із власницькими правомочностей не пов’язана з розпорядженням річчю як товаром», пише А.В. Германов. Такий висновок дозволяє розмежувати однойменні правомочності, якщо вони належать іншим особам, невласникам. Здійснити дії по розпорядженню річчю, як було показано раніше, може і особа-невласник. Однак розпорядитися річчю як товаром в рамках правовідношення може лише власник. Застереження щодо здійснення розпорядження в межах правовідношення зроблене з тим, щоб виключити випадки, коли фактичне розпорядження річчю здійснюється володільцем. Однак таке розпорядження пов’язане лише зі зміною володільця в рамках відособленого і виключного користування та не стосується категорії власності.

Слід відмітити, що влада особи над річчю особи не є безмежною. І, починаючи з середини ХХ століття, у доктринальних розробках і в нормативних визначеннях права власності у законодавствах різних країн з’являється вказівка на межі здійснення права власності. Показовою у цьому аспекті є ст. 832 ЦК Італії, яка за прикладом Французького цивільного кодексу визначає право власності як «право повного и виключного користування і розпорядження речами в межах і з дотриманням обов’язків, встановлених правопорядком» [19]. Така ж норма міститься і у ст. 947 ЦК Квебека: «право власності це право вільно і неподільно використовувати, користуватися і розпоряджатися майном, з урахуванням меж і умов його здійснення, встановлених законом» [20]. Не є виключенням і ЦК України, який, будучи розроблений з урахуванням передового зарубіжного досвіду, також встановлює подібну межу: «Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб» (ч. 1 ст. 316 ЦК України). Деталізуючи назване положення, ст. 319 ЦК України визначає чіткі вимоги щодо здійснення права власності. По-перше, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (абз. 1 ч. 2); по-друге, при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства (абз. 2 ч. 2); по-третє, власність зобов’язує, що означає обов’язок власника нести тягар утримання власності (ч. 4); по-четверте, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5); по-п’яте, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7). Слід відмітити, що названі межі є віддзеркаленням загальної тенденції, яка пов’язана із трансформацією права власності в сучасному світі. Адже в сучасних законодавствах у «правовий режим вводяться значні приватноправові та публічно-правові обмежені, обсяг яких постійно розширюється на користь інших власників» [21]. Разом з тим, якщо говорити про сутність права власності, то його слід визнати найбільш повним суб’єктивним правом особи на річ у визначених законом межах.

Враховуючи сказане, та, підсумовуючи проведений аналіз, слід зробити висновок, що власником є особа, яка відповідно до закону може володіти, користуватися і розпоряджатися річчю у своїх інтересах та на власний розсуд. А тому усіх інших осіб, які хоч і мають можливість володіти, користуватися та/або розпоряджатися речами у своїх інтересах чи інтересах інших осіб, але обмежені законом у повноті здійснення таких правомочностей на власний розсуд слід кваліфікувати як осіб-невласників.

Список використаних джерел: 1. Покровский И. А. История римского права / И. А. Покровский ; [вступ. ст., пер. с лат., науч. ред. и

коммент. А. Д. Рудокваса]. – изд. испр., с изм. – СПб. : Летний Сад, 1999. – 532 с. 2. Германов А.В. От пользования к владению и венному праву. М.: Статут, 2009. – 700 с. 3. Бабаев А. Б. Система вещных прав : [монография] / Алексей Борисович Бабаев. – М. : Волтерс Клувер,

2007. – 408 с. 4. Василевская Л. Ю. Учение о вещных сделках по германскому праву (Die lehre von dinglichen

rechtsgeschaften nach deutschem recht) / Л. Ю. Василевская. – М. : Статут, 2004. – 536 с. 5. Емелькина И. А. Право собственности и другие вещные права : [учебное пособие] / И. А. Емелькина. –

Саранск : Издательство Мордовского университета, 2003. – 236 с. 6. Копылов А. В. Вещные права на землю в римском, русском дореволюционном и современном

российском гражданском праве / А. В. Копылов. – М. : Статут, 2000. – 255 с. 7. Латыев А. Н. Вещные права в гражданском праве: понятие и особенности правового регулирования:

дисс. … кандидата юрид. наук : 12.00.03 / Александр Николаевич Латыев. – Екатеринбург, 2004. – 221 с. 8. Малиновский Д. А. Актуальные проблемы категории субъективного вещного права: дисс. …

кандидата юрид. наук : 12.00.03 / Дмитрий Анатольевич Малиновский. – М., 2002. – 149 с. 9. Суханов Е.А. О понятии и видах вещных прав в российском гражданском праве / Е. А. Суханов //

Журнал российского права. – 2006. – № 12. – С. 41–47. 10. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року : за станом на 01.02.2012 р. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=435-15. 11. Новицкий И.Б. Право собственности. Субекты, обекты, содержание и защита права собственности.

Право общей собственности. – М. : Право и жизнь, 1925. – 64 с. 12. Анненков К.Н. Начала русского гражданского права : в 6 т. / К. Н. Анненков. – СПб. : Типография

М. М. Сталюсевича, 1900. – Т. ІІ. – 697 с.

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=435-15


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

122

13. Мейер Д. И. Русское гражданское право : в 2-х ч. / Д. И. Мейер. – [изд. 3-е, испр. и доп.]. – М. : Статут, 2003. – 831 с.

14. Агарков М. М. Избранные труды по гражданскому праву : в 2 т. / М. М. Агарков. – [сост. придисл. примеч. В. А. Белов]. – М. : ЦентрЮрИнфоР, 2002. Т. ІІ – [предисл., примеч. В. А. Белов] – М. : ЦентрЮрИнфоР, 2002. – 452 с.

15. Иоффе О.С. Избранные труды : в 4 т / О. С. Иоффе. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. Т. 1: Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву. – 2003. – 574 с. – (Антология юридической науки).

16. Дождев Д. В. Римское частное право : [учебник для вузов] / Д. В. Дождев ; под ред. проф. В. С. Нерсесянца. – М. : Инфра М-Норма, 1997. – 784 с.

17. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права : в 2-х т. / Л. Эннекцерус – М. : Иностр. лит., 1950. – Т. 1. Полутом 1 – 483 с.

18. Французский гражданский кодекс / [пер. с фр. А. А. Жуковой, Г. А. Пешковской]. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2004. – 933 с.

19. Цивільний кодекс Італії [Електронний ресурс] / Codice civile Italiano. – Режим доступу: http://www.codice-civile.com/codice-civile.htm.

20. Цивільний кодекс провінції Квебек [Електронний ресурс] / Code civil du Quйbec. – Режим доступу: http://ccq.lexum.com/ccq/home.do?lang=en.

21. Гражданское и торговое право зарубежных государств : учебник : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Васильев, А. С. Комаров. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Международный отношения, 2004 – 2008. – Т. 1. – 2004. – 640 с.

* Місяць Андрій Петрович – аспірант Хмельницького університету управління та права.

УДК 347.2/.3 Світлана Шимон *

ПЕРЕВАЖНІ ПРАВА В ОРЕНДНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ: ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА

ТА ПРАКТИКИ В праці досліджуються теоретичні та практичні аспекти переважних прав орендаря – переважного

права на укладення договору оренди на новий строк та переважного права орендаря на викуп об’єкта оренди у випадку його продажу.

Ключові слова: переважні права, переважне право набуття, переважне право оренди. Шимон С. И. Преимущественные права в арендных правоотношениях: проблемы

законодательства и практики. В работе исследуются теоретические и практические аспекты преимущественных прав арендатора –

преимущественного права на заключение договора аренды на новый строк и преимущественного права арендатора на выкуп объекта аренды в случае его продажи.

Ключевые слова: преимущественные права, преимущественное право покупки, преимущественное право аренды.

Shymon S. І. The Prior Rights in Legal Rental Relationships: Problems of Law and Practice. Present work reveals theoretical and practical aspects of prior tenant rights – prior right on lease contract

signing for a new term and prior tenant right on repurchase of facility lease in case of its sale. Keywords: prior rights, prior right on purchase, prior right on lease. Переважні права як суб’єктивні цивільні права передбачені законодавством і реалізуються в різних

видах цивільних правовідносин: купівлі-продажу частки у спільній частковій власності, долі в статутному капіталі підприємницького товариства, задоволення вимог кредиторів боржника, що оголошений банкрутом тощо. Особлива природа таких прав привертає увагу науковців та практиків; до їх вивчення звертаються представники російської (В.А. Бєлов, В.С. Єм, Л.Ю. Лєонова, Л.В. Кузнєцова) та української (О.Є. Мічурін, Н.І.Майданик, В.І.Нагнибіда) цивільно-правової науки. В суспільній практиці найпоширенішими є переважні права купівлі, які в доктрині мають назву «права набуття» [1] і які є більш дослідженими, порівняно з іншими видами переважних прав. Метою нашої праці є визначення проблем законодавчого регулювання та практичної реалізації переважних прав, що виникають у сфері орендних правовідносин.

Одним з видів переважних прав набуття є переважне право оренди (найму), що передбачене в ч. 1 ст. 777, ч.1 ст. 822, ч.5 ст. 823 ЦК України; ч.1 ст. 285 ГК України; п.8 Прикінцевих положень Земельного кодексу (ЗК) України; ст.33 Закону України «Про оренду землі»; ч.14 ст. 17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 30 червня 1999 р. та ін.

Загальним є положення ст. 777 ЦК України: наймач (орендар), який належно виконує свої обов’язки за

http://www.codice-civile.com/codice-civile.htm

http://ccq.lexum.com/ccq/home.do?lang=en


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

123

договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк. Якщо наймач має намір скористатися таким переважним правом, то він має повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором або в розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін, у разі недосягнення якої переважне право наймача на укладення договору припиняється.

Спеціальні норми містяться, наприклад, в Законі України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р. [2]: ч.4. ст. 8 встановлює для господарського товариства, у статутному капіталі якого частка внесків членів трудового колективу, які створили товариство, становитиме більше 50 відсотків, переважне право на укладення договору оренди цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, де створене це товариство. Згідно з ч.3. ст.17 цього Закону орендар, який належним чином виконував свої обов’язки, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий строк, крім випадків, коли це майно потрібне його власнику; власник, який має намір використовувати майно для власних потреб, мусить письмово попередити про це орендаря не пізніше, ніж за три місяці до закінчення строку договору.

В п.8.перехідних положень ЗК України передбачено переважне право на оренду земельних ділянок, яке мають сільськогосподарські підприємства, які до введення у дію ЗК України уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, й замовили землевпорядній організації виконання землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток у натурі, видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатили виконання цих робіт.

У порівнянні з переважним правом купівлі переважне право оренди має свої особливості. По-перше, його наявність поставлено під умову – якщо орендар належно виконував свої обов’язки, інакше переважне право оренди він втрачає. По-друге, закон не зобов’язує орендодавця укладати договір із суб’єктом переважного права на тих самих умовах, він може настоювати на зміні умов. На практиці орендодавець часто пропонує продовжити дію договору, але не вказує, на яких саме умовах, тоді слід вважати, що договір продовжується на попередніх умовах. Такий підхід існує у світовій практиці; так, в англо-американському праві це відповідає принципу обмеженого тлумачення оферти [3].

Практично, вказівка закону на погодження нових умов дозволяє орендодавцеві диктувати свої умови; при недосягненні домовленості переважне право оренди припиняється, а заборони укладати договір оренди цього ж майна з третіми особами на інших (вигідніших) умовах, аніж пропонувалося суб’єктові переважного права, немає. Гадається, що такі дії з боку орендодавця слід оцінювати як порушення переважного права орендаря й застосовувати до цих випадків за аналогією положення ч.4 ст. 362 ЦК України про можливість звернення орендаря з позовом до суду про переведення на нього прав та обов’язків за новоукладеним договором; відповідно і строк позовної давності до таких вимог має застосовуватися в один рік. Однак, оскільки це випадок спеціального строку позовної давності, то саме положення про строк позовної давності потребує законодавчого закріплення.

Цікаво, що в ст. 285 ГК України не згадуються умови, на яких договір продовжується на підставі переважного права, отже, слід вважати, що він має діяти на тих самих умовах. Отже, вимоги ГК України є більш категоричними, що видається необґрунтованим, адже продовження дії договору на тих самих умовах може бути для власника невигідним; все це істотно обмежує договірну свободу орендодавця. Тому видається доцільним внести уточнення до положень ст. 285 ГК України, узгодивши їх з відповідними нормами ЦК України.

Відомо, що право оренди слідує за річчю і зберігає свою силу в разі зміни власника, якщо інше не встановлено договором (ст. 770 ЦК України). Однак, чи мають зберігатися в орендаря в таких випадках переважне право купівлі предмета оренди та переважне право оренди? Пошуки відповіді на ці питання пролягають через призму врахування інтересів учасників цих правовідносин. Первісний договір оренди укладався з волі орендодавця (власника) та орендаря з урахуванням взаємних інтересів, на основі принципу договірної свободи. Якщо новий власник в період дії договору оренди вирішить продати об’єкт оренди, то переважне право купівлі, на нашу думку, в орендаря повинно зберігатися, адже такий крок з боку власника виявляє його незацікавленість зберігати дане майно у сфері свого господарського відання. І для нього не має істотного значення той факт, хто саме сплатить визначену ним суму грошей за відчужуване майно.

Питання ж про збереження у цих випадках переважного права оренди видається дещо складнішим. Якщо припустити, що новий власник придбав відповідний об’єкт з метою передачі його в оренду, то збереження переважного права орендаря після зміни власника речі може призвести до того, що це майно виявиться практично «обтяженим» цим переважним правом. Адже, у разі, якщо орендодавець буде поводитися добросовісно і пропонувати сприятливі для даної сфери цивільного обороту умови оренди, які будуть вигідними і для орендаря, а отже він від них не відмовлятиметься, то орендодавець ніколи не отримає можливість «вибору» контрагента за договором. Хіба що відмовившись від передання майна в оренду взагалі. В той же час, слід мати на увазі, що новий власник, який придбав майно, обтяжене договором оренди, був обізнаний з цим фактом і повинен враховувати наявність переважного права оренди. Враховуючи викладене, слід вважати, що переважні права орендаря повинні зберігати свою дію і в разі зміни власника майна, яка відбулася в період дії договору оренди. У випадку ж, якщо зміна власника відбулася після припинення договору оренди, але до моменту укладення його на новий строк, переважне право оренди, на нашу думку,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

124

зберігатися не може. В цій ситуації припиняється існування правовідношення з участю орендаря, після чого новий суб’єкт стає власником майна, яке не обтяжене правом оренди. Це має звільняти власника й від обов’язку першочергово пропонувати укладення договору оренди колишньому наймачеві.

Так само орендар, договір з яким припинено до моменту зміни власника, не має переважного права купівлі об’єкта оренди після зміни власника, адже в такому випадку статус орендаря цей суб’єкт втратив. А переважне право придбання речі у разі її продажу має саме орендар, а не «колишній наймач».

Підкреслимо також, що, на відміну від переважного права купівлі, яке має імперативний характер і не може змінюватися угодою сторін, переважне право оренди має диспозитивний характер. Адже право оренди виникає на основі договору, закон не містить заборони на відмову орендаря в договорі від переважного права оренди, а це означає, що сторони можуть включити до договору таку умову відповідно до положень ч.3 ст.6 ЦК України.

На відміну від українського законодавства, російське (ст. 621 ЦК РФ) конкретизує процес реалізації переважного права оренди: якщо орендодавець відмовив орендарю в укладенні договору, але протягом одного року з моменту закінчення строку договору з ним уклав його з іншою особою, орендар має право вимагати в суді переведення на нього прав та обов’язків орендаря та/або відшкодування збитків, завданих йому відмовою з боку орендодавця укласти з ним договір. Цікаво, що для наймача житла український закон встановив аналогічні можливості: відповідно до ст. 822 ЦК України якщо наймодавець відмовився від укладення договору на новий строк, але протягом одного року уклав договір найму житла з іншою особою, наймач має право вимагати переведення на нього прав наймача та (або) відшкодування збитків, завданих відмовою укласти з ним договір на новий строк. У зв’язку з цим видається доцільним закріпити аналогічні наслідки порушення переважного права орендаря (наймача) на укладення з ним договору на новий строк у ст. 777 ЦК України.

Способами захисту переважного права оренди фахівці вважають також визнання такого права та примушування зобов’язаної сторони до укладення договору [4]. Разом з цим, на практиці вирішення проблем переважних прав не відрізняється єдністю, а часом застосування судами відповідних норм свідчить про неправильне розуміння самої природи переважного права. Так, у лютому 2006 року ТОВ «Фірма «Т*» (далі – ТОВ) звернулась до господарського суду Харківської області з позовом до ЗАТ «С*» (далі – ЗАТ) про поновлення порушеного права. ТОВ просило продовжити на 5 років дію договору оренди «N», посилаючись на те, що відповідно до положень договору ТОВ має переважне право на продовження договору оренди на новий строк у випадку належного виконання його умов. ЗАТ проти позову заперечувало, посилаючись на те, що термін дії договору закінчився і воно не має наміру більше здавати приміщення в оренду. Господарський суд Харківської області позов задовольнив, виходячи з того, що відповідач не довів намір використовувати приміщення для власних потреб [5].

В даному випадку, суд вважав обов’язком ЗАТ (орендодавця) укласти договір оренди з ТОВ (орендарем) на новий строк, роблячи виняток лише для випадків використання майна для власних потреб. У цій позиції очевидним є тлумачення положень закону про переважне право оренди всупереч його справжньому змісту. Адже відповідно до закону таке право всього лиш уповноважує орендаря в першу чергу одержати можливість укласти договір на новий строк у тому разі, якщо орендодавець взагалі матиме намір укладати такий договір з будь-ким. При цьому не мають значення цілі орендодавця – він може мати на меті використання майна для власних потреб, або відчуження об’єкта шляхом продажу, міни, ренти, дарування, або передання його в безоплатне користування. В усіх цих випадках переважне право оренди втрачає сенс.

Аналогічно вирішив таке ж спірне питання господарський суд міста Києва у справі за позовом ТОВ «Н-К*» (далі – ТОВ) до ДП «Національна кіностудія *» (далі – Кіностудія) про спонукання до пролонгації договорів оренди нежитлового приміщення. ТОВ мотивувало позов положеннями ст. 777 ЦК України про переважне право наймача на укладення договору найму на новий строк і тим, що воно є орендарем спірних приміщень з 1992 р., й протягом строку оренди вкладало кошти в їх переобладнання і ремонт. Кіностудія позову не визнала, мотивуючи тим, що вона в має намір використовувати спірні приміщення для власних потреб. Господарський суд міста Києва позов задовольнив, визнав раніше укладені між Кіностудією та ТОВ, договори оренди пролонгованими строком на три роки на тих самих умовах. Суд обґрунтував рішення тим, що: ТОВ є належним орендарем, своєчасно та в повному обсязі виконує покладені на нього обов’язки [6]. Очевидно, що і в цій справі суд розглядав переважне право орендаря як таке, що надає йому переваги у визначенні долі майна перед самим орендодавцем. Це помилковий погляд на переважне право, який викривляє його дійсну природу.

Про гостроту цієї проблеми на практиці та розбрат в позиціях судових інстанцій свідчить подальша доля кожної з двох наведених вище справ. Так, у першій справі позицію господарського суду Харківської області, а отже й такий погляд на переважне право оренди, підтримав Вищий господарський суд України. Однак, її не підтримував Харківський апеляційний господарський суд (який своє постановою вказане рішення скасував та відмовив у задоволенні позову, а його постанова згодом була вищою судовою інстанцією), а також Судова палата у господарських справах Верховного суду України, яка залишила в силі постанову Харківського апеляційного господарського суду. Судова палата у своїй постанові вказала на відсутність правових підстав застосування господарським судом до спірних відносин положень ст. 285 ГК України та ст. 777 ЦК України.

В другому з наведених випадків позицію господарського суду міста Києва підтримали і залишили


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

125

рішення у справі без змін Київський апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України. Всі інстанції керувалися тим, що орендар має переважне право на продовження строку дії договору на новий строк, якщо він належним чином виконував свої зобов’язання за договором. Тоді як Судова палата у господарських справах Верховного суду України скасувала всі ці рішення, підкресливши, що орендар може реалізувати надане йому переважне право оренди тільки в тому разі, коли після його закінчення орендодавець має намір передати об’єкт оренди іншій особі

Зазначимо, що роз’яснення з аналогічного питання але стосовно земельних ділянок як об’єктів оренди надав Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» [7]. Пленум підкреслив, що передбачене ст. 33 Закону України «Про оренду землі» переважне право орендарів на поновлення договору оренди в разі закінчення строку оренди, поширюється тільки на випадки, коли земля знову передається в оренду (п. 8). Тобто переважне право уповноважує орендаря не вимагати продовження дії договору оренди, а лише претендувати на те, щоб у разі, якщо орендодавець знову передаватиме майно в оренду, новий договір було укладено саме з ним (орендарем), якщо умови договору його влаштовують,

Зауважимо, що всі ці судові інстанції вели мову про поновлення договору оренди, його пролонгацію, що не відповідає природі переважного права. Адже закон (ст. 777 ЦК України) закріплює право на укладення договору найму на новий строк, при чому умови встановлюються за домовленістю сторін. Пролонгацією ж договору є продовження його дії понад попередньо визначений строк [8]. Терміни «пролонгація» і «поновлення» вважаються тотожними, хоча містять певні відмінності Практично пролонгація означає подовження дії одного й того ж договору, тоді як поновлення може означати укладення його на новий строк.

Примітно, що в Законі України «Про оренду землі»» (ст. 33) терміни «поновлення» та «укладення» застосовуються як тотожні: «орендар; який належно виконував обов’язки…, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі)». Аналогічно сформульовано відповідні норми ГК України – згідно ч.1 ст. 285 орендар має переважне право перед іншими суб’єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди. Насправді, це не зовсім відповідає поняттю переважного права й створює колізію з положеннями ст. 777 ЦК України. По-перше, «продовження дії» договору можливе виключно щодо орендаря (з яким вже існує договір), тоді як щодо всіх третіх осіб можливе виключно укладення договору. Відтак, якщо орендар має право на «продовження», а треті особи – на «укладення», то йдеться про різні за змістом права, які конкурувати між собою не можуть. Тому ця термінологічна неточність, на нашу думку, має бути виправлена – до згаданих норм доцільно внести відповідні уточнення.

Ще одне питання, яке потребує вирішення – кому має бути надана перевага у разі колізії переважних прав – права купівлі частки у спільній частковій власності, що належить співвласнику, та права викупу, яке належить орендареві. В такому випадку існує конфлікт інтересів співвласника та орендаря. Як бачиться, пріоритет має визнаватися за переважним правом співвласника, насамперед, тому, що майнові інтереси орендаря після зміни власника (частки) залишаються забезпеченими, оскільки договір оренди продовжує діяти зі збереженням переважного права орендаря на набуття права оренди на новий строк у подальшому.

Зазначимо, що в деяких видах правовідносин діють спеціальні правила й можливість реалізації переважного права залежить від наявності певних додаткових обставин, що може докорінно змінити погляд на вказану ситуацію. На це звертають увагу й вищі судові інстанції України. Прикладом може слугувати судова справа господарського суду Одеської області за позовом ПП «Ч*» (Позивач) до міської ради (Відповідач) про визнання переважного права на відчуження шляхом викупу частини спільної часткової власності (приміщення третього поверху будівлі), а також щодо зобов’язання Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради укласти з ним договір купівлі-продажу шляхом викупу приміщень. Третьою особою на стороні відповідача у цій справі виступало ТОВ «С*» (ТОВ), яке згодом подало зустрічний позов про спонукання виконати певні дії за участю представників сторін [9]. У позові Позивач зазначав, що він є співвласником будівлі N у м. Одесі й має переважне право перед іншими особами на купівлю приміщень 3-го поверху в цій будівлі. Незважаючи на це, Одеська міська рада прийняла рішення про відчуження в процесі приватизації цього майна викупом за грошові кошти орендарем, яким виступає ТОВ, що й було зроблено.

Рішенням господарського суду Одеської області вимоги Позивача було задоволено: визнано його право як співвласника на купівлю шляхом викупу частини спільної часткової власності (приміщень третього поверху); відповідача зобов’язано укласти з Позивачем договір купівлі-продажу оспорюваних приміщень. Суд виходив з обґрунтованості вимог та порушення переважного права Позивача міською радою, з чим погодився Одеський апеляційний господарський.

Вищий господарський суд України скасував ці судові рішення у цій справі й направив справу на новий розгляд, вважаючи, що суди помилково мотивували їх посиланням на положення ст. 362 ЦК України, бо ці правовідносини регулюються спеціальним законодавством. Так, Законом України «Про державну програму приватизації на 2000-2002 рр.» від 18 травня 2000 р.[10] встановлено, що у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна, орендар одержує право на викуп цього майна за умови, коли за згодою орендодавця за власні кошти орендар здійснив поліпшення орендованого майна, вартістю не меншою 25 відсотків залишкової вартості майна, яке неможливо відокремити від об’єкта не завдаючи йому шкоди. Згідно ст. 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

126

6 березня 1992 р. [11] викуп застосовується до відповідних об’єктів за умови, якщо це право було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом України «Про оренду державного і комунального майна». Таким чином, Законом конкретно визначені випадки, коли в орендаря виникає право викупу майна, відносно якого є рішення про приватизацію, що не враховували попередні судові інстанції. Очевидною є необхідність проведення узагальнень судової практики у сфері реалізації переважних прав та формування відповідних правових позицій вищих судових інстанцій щодо висвітлених питань.

Підсумовуючи зазначимо, що на відносини з реалізації переважного права оренди у разі його порушення повинні застосовуватися наслідки, аналогічні до тих, які встановлено на випадок порушення переважного права купівлі-продажу; відповідні положення доцільно закріпити в ст. 777 ЦК України. Переважні права орендаря повинні зберігати свою дію і в разі зміни власника предмета оренди. У випадку ж, якщо зміна власника відбулася після припинення договору оренди, але до моменту укладення його на новий строк, переважні права орендаря не зберігаються. У випадку колізії переважного права купівлі частки у спільній частковій власності та переважного права орендаря на викуп предмета оренди пріоритет має визнаватися за першим з цих прав.

Подальші наукові розвідки у сфері дослідження переважних прав можуть мати своїм предметом проблеми переважних прав купівлі долі в статутному капіталі підприємницького товариства, класифікації переважних прав набуття.

Список використаних джерел: 1. Жалинский А.Э. Введение в немецкое право / Жалинский А.Э., Рерихт А.А. – М.: Спарк, 2001. – 767 c.

– С. 407 2. Про оренду державного та комунального майна: Закон України від 10 квітня 1992 р. // Відомості

Верховної Ради України. – 1992. – № 30. – Ст. 416. 3. Pollock. Principles of contract/Pollock. – L., 1968 (13th ed)/ – 522 p. – S. 22. 4. Бритвин С.Н. Арендные права и их гражданский оборот: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Бритвин

С.Н. – Волгоград, 2006. – 182 c. – С. 80, С.85 5. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 10.10.2006 р.

№ 44/64-06. // Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=v4_06700-06

6. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 12.04.2005 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi ?nreg=n0084700-05

7. Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 6. – С.22.

8. Енциклопедія цивільного права України./ Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України: відп. ред. Я.М.Шевченко. – К.: Ін Юре, 2009. – 952. – С.702.

9. Постанова Вищого господарського суду України від 16 червня 2005 р. у справі № 30/117-04-5055. // Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=v5055600-05

10. Про державну програму приватизації на 2000-2002 рр.: Закон України від 18 травня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №33-34. – Ст. 272.

11. Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію): Закон України від 6 березня 1992 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 24. – Ст. 350.

* Шимон Світлана Іванівна – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри цивільного та

трудового права Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова.

Міжнародне право

УДК 341.24 Катерина Гурін *

ПРАВА ЛЮДИНИ В УМОВАХ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ ЛІГИ НАЦІЙ

У статті комплексно розглянуто становлення норм та інститутів міжнародного права прав людини в

умовах Ліги Націй та визначено наступність ініціатив Ліги Націй з окреслення положення людини в міжнародному праві – в умовах міжнародного правопорядку за Статутом ООН.

Ключові слова: міжнародне право прав людини, Ліга Націй, права дитини, работоргівля, рабство, расові, релігійні, мовні меншини, Статут Ліги Націй, трудові права.

Гурин Е. С. Права человека в условиях международного правопорядка Лиги Наций.

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/




_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

127

В статье комплексно рассмотрено становление норм и институтов международного права прав человека в условиях Лиги Наций и установлена преемственность инициатив Лиги Наций по определение положения человека в международном праве – в условиях международного правопорядка по Уставу ООН.

Ключевые слова: международное право прав человека, Лига Наций, права ребенка, работорговля, рабство, расовые, религиозные, языковые меньшинства, трудовые права, Устав Лиги Наций.

Gurin K. S. Human Rights within the International Legal Order of the League of Nations. The article comprehensively сovers the formation of rules and institutions of international human rights law in

the League of Nations times and traces the continuity of the League initiatives to sketch the human legal position in international law – within the international legal order under the Charter of the United Nations.

Keywords: Covenant of the League of Nations, international human rights law, labour rights, League of Nations, racial, religious, linguistic minorities, rights of the child, slave trade, slavery.

Переважна більшість науковців не виправдано розглядає міжнародне право прав людини як надбання

сучасного етапу розвитку міжнародного права, тобто часів після прийняття Статуту ООН. Наприклад, як зазначають автори «Енциклопедії з прав людини», «до Другої світової війни не існувало міжнародного права з прав людини, обов’язкового для Держав» [1]. Британський юрист-міжнародник, спеціаліст з прав людини, професор Н. Родлі також стверджує, що «до Другої світової війни фактично не було загального міжнародного права з прав людини» [2]. В той же час, наголошуючи, що міжнародне співробітництво у сфері прав людини почало складатися лише в період Другої світової війни як реакція на грубе порушення прав людини нацистською Німеччиною, професор О. І. Тіунов визнає, що «шлях до прав людини розтягнувся на багато століть» [3].

Поряд з подібним підходом, зустрічаємо дослідження, які охоплюють, все ж, деякі аспекти розвитку міжнародного права прав людини, наприклад, в умовах Ліги Націй [4], першої міжнародної міжурядової організації універсальної компетенції, яка зазнала невиправданого забуття після створення ООН. Тим не менш, слід констатувати відсутність у вітчизняній науці міжнародного права системного дослідження розвитку цієї галузі за часів Ліги Націй, що і зумовило постановку наукового завдання комплексно розглянути становлення норм та інститутів міжнародного права прав людини в умовах правопорядку доби Ліги Націй та визначити наступність відповідних ініціатив цієї організації в умовах правопорядку за Статутом ООН.

Ніби наслідуючи позитивістські погляди ХІХ ст. і незважаючи на негативний досвід Першої світової війни, яка забрала багато жертв, Статут Ліги Націй 1919 р. [5] виявив обмежене ставлення його творців до прав людини. Фактично, фраза «права людини» навіть не була використана в ньому. Втім, цей міжнародний договір, який становив основу міжнародного правопорядку, відновленого після світової війни, формально не визнаючи «права людини», все ж таки пов’язав членів Ліги Націй такими спільними гуманітарними цілями, як: досягнення справедливих і людяних умов праці для чоловіків, жінок і дітей; нагляд щодо угод стосовно торгівлі жінками та дітьми; попередження та контроль за захворюваннями на міжнародному рівні; справедливе поводження з місцевим населенням територій, підконтрольних членам Ліги Націй (ст. 23). До такого роду міжнародно-правових положень можна віднести і ч. 3 ст. 7 Статуту, яка проголошувала рівність жінок та чоловіків при обійманні посад у Лізі Націй.

Крім того, згідно зі Статутом Ліги Націй та мандатними угодами (унікальним інститутом міжвоєнного часу), держави-мандатарії зобов’язалися опікуватися ввіреними їм територіями в аспекті забезпечення «свободи совісті та релігії», заборони торгівлі рабами з визнанням розвитку та добробуту населення цих територій «священною місією цивілізації». Тобто, та категорія прав людини, яку творці Статуту не спромоглися закріпити в цьому фундаментальному документі для так званих «цивілізованих народів», якими вважали себе члени Ліги (провал пропозицій президента США В. Вільсона про рівність релігій, Японії про рівність рас), знайшла нормативне затвердження для населення «відсталих територій» [6].

Водночас, судячи з аналізу положень Статуту, його творці не ставили перспективну задачу розробки універсального міжнародно-правового акта з прав людини.

Тим не менш, в умовах міжвоєнного правопорядку, що досліджується, принциповим виключенням із того переконання, що міжнародне право покликане регулювати відносини між державами, а не відносини між державою та людиною, була система захисту національних меншин Ліги Націй, яка стала особливістю мирного врегулювання після війни 1914–1918 рр.

У цьому контексті слід згадати, що, наприклад, ще 9 січня 1918 р. в УНР було прийнято «Закон про національно-персональну автономію», стаття 1 якого наголошувала, що жодна з націй, які проживають в Україні, не може бути позбавлена права на самовизначення або бути в ньому обмежена [7].

Подібні загальносвітові умонастрої обумовили те, що мирними договорами, які завершили Першу світову війну, крім Версальського мирного договору 1919 р., а також рядом інших міжнародно-правових актів були закріплені деякі права та гарантії для представників расових релігійних та мовних меншин, безпрецедентний міжнародно-правовий підхід до стабілізації етнічно розмаїтих держав, який був своєрідною альтернативою антигуманним способам вирішення цього питання («національним чисткам» тощо). Таким чином у міжнародно-договірному порядку був встановлений мінімальний на ту історичну добу стандарт поводження держави з її громадянами на основі недискримінації. Дещо пізніше, в 1936 р., подібний підхід


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

128

знайшов своє відображення, наприклад, у підготовленій Асоціацією міжнародного права, Міжнародною дипломатичною академією та Міжнародним союзом юристів Декларації про основні принципи міжнародного публічного права, згідно зі статтею 28 якої держави оголошувалися відповідальними за охорону права на життя кожної особи, без будь-якої дискримінації, в тому числі через расові, мовні, релігійні ознаки [8].

Характерно, що відповідні положення зазначених міжнародно-правових актів закріпили деякий механізм дотримання вказаних прав, який залучав органи Ліги Націй та включав, зокрема, безпрецедентне право місцевого населення на подання петицій до цієї організації (інститут петицій місцевого населення як засіб міжнародного організаційного нагляду був застосований також і в мандатній системі Ліги Націй).

В той же час, варто відзначити, що сам Статут Ліги Націй не містив жодного положення, яке б передбачало універсальне зобов’язання всіх держав-членів Ліги дотримуватися прав меншин на своїх територіях, та посилання на специфічну функцію органів Ліги щодо контролю за виконанням постанов мирних договорів про меншини. І все ж міжнародна спільнота, хоча і застосовуючи індивідуальний підхід, у міжнародно-договірному порядку фактично визнала права осіб, що належать до расової, релігійної або мовної меншини, як об’єкт міжнародно-правового захисту.

Своєрідним доповненням до механізму захисту меншин Лігою Націй була діяльність Постійної палати міжнародного правосуддя (наприклад, консультативний висновок «Minority schools in Albania» від 6 квітня 1935 р. [9]).

У контексті вирішення етнонаціональних конфліктів привертає увагу і використання інституту плебісциту в умовах конкретно-історичного правопорядку доби Ліги Націй [10].

Визначним предметом діяльності Ліги Націй стало також питання міжнародно-правової заборони рабства. В мандатних угодах вказувалося, що держава-мандатарій наглядатиме «за тим, щоб торгівля рабами була заборонена, а примусова праця допускалася лише як необхідні громадські роботи і послуги з умовою належного винагородження» (наприклад, ч. 1 ст. 3 мандату щодо Німецького Самоа [11]).

Цікавим видається факт, що Ліга Націй при прийомі Абіссінії до своїх членів пред’явила до неї вимогу скасувати рабство та работоргівлю на її території, встановлюючи тим самим своєрідний стандарт для міжнародної спільноти, об’єднаної в міжнародну організацію, у сфері соціальної захищеності окремої особи від рабства [12].

Уже після прийому Абіссінії в Лігу Націй організація звернула свою увагу саме на розробку загального міжнародного договору, яким би було покладено кінець міжнародному явищу рабства і работоргівлі. Так, спеціально створена Радою Ліги Націй в червні 1924 р. Тимчасова комісія з рабства склала звіт, у якому закликала держави розглянути можливість «скасування правового режиму рабства» та наголосила, що «найважливішим заходом для поступового скасування рабства є припинення визнання рабства з точки зору права», пропонуючи підписати відповідну міжнародну конвенцію [13]. Зрештою, в 1926 р. Асамблеєю Ліги (яка діяла, за зауваженням А. Ціммерна, як своєрідний «законодавчий орган» (law-making body) [14], відкидаючи необхідність скликання міжнародної конференції для вироблення та прийняття вказаного міжнародного документа) була схвалена діюча нині Конвенція про рабство [15].

Питанням, щодо якого Ліга Націй виявила зацікавленість з огляду на активну позицію саме неурядових організацій, зокрема Міжнародної ради жінок та Міжнародного об’єднання «Врятуйте дітей», стали також права дитини. У 1924 р. V Асамблея Ліги Націй прийняла Женевську декларацію прав дитини, яка виходила з того, що «людство повинно давати дітям краще з того, що воно має», і встановлювала кілька доволі лаконічних принципів, що стосувалися добробуту дітей [16].

Увагу привертає така особливість: Декларація була схвалена від імені «чоловіків і жінок усіх націй», а не, наприклад, урядів чи народів країн. Тобто принципи Декларації не можна з точністю назвати зобов’язуючими для держав: обов’язок дбати про добробут дітей покладався Лігою Націй на жінок і чоловіків. Втім, за свідченням британського професора міжнародного права прав людини Ж. ван Бюрен, у 1934 р. Ліга підтвердила положення Декларації, а голови держав та урядів дали урочисте зобов’язання включити їх у національне законодавство [17].

Тож не варто поспішати критикувати Декларацію за «абстрактний та демагогічний характер» [18], натомість слід констатувати, що саме з часу прийняття Декларації добробут дитини та, відповідно, її права починають розглядатися як об’єкт для міжнародно-правового захисту. За справедливим зауваженням Ж. ван Бюрена, незважаючи на, за її висловом, «дипломатичну невидимість» дітей в історичній ретроспективі, «цей документ став першою Декларацією прав людини, коли-небудь прийнятою міжурядовою організацією, яка випередила Всесвітню декларацію прав людини на двадцять чотири роки» [19].

Слід вказати також, що експлуатація дитячої праці починає на той час розглядатися як свого роду рабство. Тому не випадково, що це стало одним з питань порядку денного утвореної в 1919 р. Міжнародної організації праці (МОП), серед задач якої був розвиток стандартів умов праці людини. У 1919 р. Міжнародна конференція праці на своїй сесії прийняла кілька конвенцій з цього питання, зокрема Конвенцію № 5 про мінімальний вік на промисловості та Конвенцію № 6 про нічні роботи молодих осіб на промисловості. У 1920 р. МОП прийняла Конвенцію № 7 про мінімальний вік на морі, а в 1921 р. – Конвенцію № 10 про мінімальний вік у сільському господарстві. Конвенція № 13 1921 р. щодо використання свинцевого білила у малярній справі забороняла роботу осіб до 18 років у цій галузі. Конвенція № 16 вимагала, щоб при прийомі на роботу на морі особи до 18 років проходили повне медичне обстеження [20].


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

129

Заслуговують на увагу й ініціативи Ліги Націй із забезпечення захисту жінок. Поряд зі встановленням принципу рівності в обійманні посад апарату Ліги та закріпленням права на справедливі та людяні умови праці, творці Статуту доручили Лізі Націй загальний контроль над угодами, які стосуються торгівлі жінками та дітьми. Тож, оскільки ці питання були включені до Статуту організації у порядку pacta de contrahendo, природно, що вони склали певну сферу її роботи, яка полягала у дослідженні природи та масштабу проблеми, розробці методів контролю й попередження такої торгівлі, а також забезпеченні обміну інформацією з цього питання [21].

Визнавши недостатніми обсяг правового захисту та адміністративних заходів, передбачених у Договорі 1904 р. та Конвенції 1910 р. про боротьбу з торгівлею білими рабинями, згідно з якими така торгівля визнавалася злочином міжнародного характеру, Ліга Націй уже в 1921 р. скликала міжнародну Конференцію з питання торгівлі жінками та дітьми. Наслідком її роботи стало прийняття Женевської конвенції про заборону торгівлі жінками та дітьми від 30 вересня 1921 р. Держави зобов’язалися, серед іншого, вжити необхідних заходів для покарання замаху на злочин або здійснення підготовчих заходів для скоєння злочинів, пов’язаних з торгівлею жінками та дітьми (ст. 3) [22]. У 1933 р. була прийнята Міжнародна конвенція про заборону торгівлі повнолітніми жінками, а у 1937 р. Комітетом із соціальних питань під егідою Ліги Націй був розроблений проект Конвенції про припинення експлуатації проституції третіми особами, прийняттю якої завадила Друга світова війна.

Подальшого міжнародно-правового уточнення в добу Ліги Націй набув також захист жертв збройних конфліктів [23].

В умовах Першої світової війни та громадянської війни в Росії гостро постала проблема біженців. Саме тому Ліга Націй вирішила надати допомогу цій категорії осіб і призначила в 1931 р. Ф. Нансена (F. Nansen) Верховним комісаром Ліги зі справ біженців. На доповнення до практичної роботи цієї організації у 1933 р. була підписана Міжнародна конвенція про статус біженців з метою гарантувати останнім «користування громадянськими правами, вільний доступ до судів, безпеку та стабільність стосовно працевлаштування і роботи … а також стосовно вільного пересування, прийняття до шкіл та університетів» [24].

Як влучно відзначив Дж. Донеллі, «проблема часто стає об’єктом міжнародної дії лише після того, як разючий випадок кристалізує її усвідомлення» [25]. Після жахливого досвіду Другої світової війни з прийняттям Статуту ООН 1945 р. міжнародне право вступило в новий етап розвитку, а конкретний каталог прав людини був втілений у Загальній декларації прав людини 1948 р. [26], й уточнений в універсальних, регіональних, локальних, загальних та спеціальних договорах.

Характерно, що всі без винятку розглянуті ініціативи Ліги Націй були продовжені в умовах міжнародного правопорядку за Статутом ООН (Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства 1956 р., Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція з прав дитини 1989 р., Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., що уніфікувала, як зазначалося в самій Конвенції, чотири існуючі документи щодо боротьби із торгівлею жінками та дітьми (1904, 1910, 1921 та 1933 рр., про які мова йшла вище), а також втілила суть вказаного проекту Конвенції 1937 р., розробленого під егідою Ліги Націй [27], Конвенція про статус біженців1951 р. тощо).

Характерно, що жодного посилання на права меншин не з’явилося ні в Статуті ООН, ні в Загальній декларації прав людини. Б. Боурінг пояснює це так: «Етнічне питання не було проігнороване, однак очікувалося, що воно вирішиться через нові принципи прав людини на основі недискримінації на таких підставах, як «раса, стать, мова або релігія» [28]. Втім, як показала історія, подібний універсальний підхід до багатогранного питання захисту прав представників національних меншин не виключав, і більше того – вимагав спеціального регулювання, що і було реалізовано значно пізніше (наприклад, у Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 р., Європейській хартії регіональних мов або мов меншин 1992 р. тощо).

Отже, питання міжнародно-правового регулювання прав людини в умовах правопорядку доби Ліги Націй, за відсутності системного підходу та універсальної кодифікації, знайшло свій прояв у виробленні нових та вдосконаленні існуючих міжнародно-правових норм та інститутів, зокрема в розрізі заборони рабства і работоргівлі, торгівлі жінками та дітьми, окресленні прав дитини, представників расових, релігійних та мовних меншин, трудових прав, визначенні правового статусу біженців, які без винятку набули подальшого розвитку в умовах сучасного міжнародного правопорядку за Статутом ООН. Все викладене вище підкреслює тезу про безперервність розвитку міжнародного права прав людини в ХХ ст. та винятково важливу роль міжнародного правопорядку часів Ліги Націй у становленні норм та інститутів сучасного міжнародного права.

Подальші дослідження за даною тематикою можуть стосуватися порівняльного аналізу інституту петицій місцевого населення в мандатній системі та у системі захисту меншин часів Ліги Націй, а також систематизації діяльності МОП із утвердження трудових прав і взаємодії МОП та Ліги Націй у цій сфері тощо.

Список використаних джерел: 1. Encyclopedia of Human Rights / [compiled by] Edward Lawson ; with a foreword by José Ayala-Lasso ;

introductory essay by Laurie S. Wiseberg ; research and contributing editor Jan K. Dargel ; editor Mary Lou Bertucci. – 2nd ed. – Washington, D. C. : Taylor & Francis, 1996. – P. XXI.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

130

2. Rodley N. S. The treatment of prisoners under international law / Nigel S. Rodley. – 2nd ed., reprinted [1999]. – Oxford : Clarendon Press ; New York : Oxford University Press, 1999. – P. 1.

3. Тиунов О. И. Международное гуманитарное право : учебник для вузов / О. И. Тиунов. – М. : Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – C. 1 – 3.

4. Див., наприклад: Кушнір В. В. Ліга Націй та міжнародні гарантії прав національних меншин / В. В. Кушнір // Нові технології навчання : наук.-метод. зб. – К. : Наук. – метод. центр вищої освіти, 1998. – Вип. 22. – С. 178–190 ; Мицик В. В. Права національних меншин у міжнародному праві / В. В. Мицик ; Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2004. – 287 с. ; Муцький П. П. Досвід Ліги Націй щодо захисту прав національних меншин: позитиви і негативи / П. П. Муцький // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – Вип. 18. – С. 481–487.

5. The Covenant of the League of Nations // Zimmern A. The League of Nations and the Rule of Law, 1918 – 1935 / Alfred Zimmern. – London : Macmillan and Co., 1936. – Р. 497–511.

6. Колісніченко К. С. Особливості мандатної системи Ліги Націй в умовах універсального міжнародного правопорядку у період між двома світовими війнами / К. С. Колісніченко // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2010. – Вип. 48. – C. 581.

7. Права національних меншин і громадян Української Народної Республіки : репр. вид. / упорядкув. та комент. О. В. Васьковської ; передм. О. Копиленка. – К. : Парлам. видавництво, 2007. – C. 39.

8. Губин В. Ф. Обеспечение национально-расового равноправия – важное условие укрепления международного правопорядка / В. Ф. Губин // Международное право и международный правопорядок : сб. науч. статей / отв. ред. Н. А. Ушаков ; ред. коллегия: В. И. Менжинский, М. М. Славин. – М. : Институт государства и права АН СССР, 1981. – С. 33.

9. Minority Schools in Albania = Écoles Minoritaires en Albanie : PCIJ Advisory Opinion of April 6, 1935 : Series A. / B. (Judgements, Orders and Advisory Opinions), Fascicule № 64 [Electronic resource] // Official web-site of the International Court of Justice. – Access mode : http://www.icj-cij.org/pcij/serie_AB/AB_64/01_Ecoles_minoritaires_Avis_consultatif.pdf

10. Волова Л. И. Плебисцит в международном праве / Л. И. Волова // Советский ежегодник международного права, 1969 г. – М. : Наука, 1970. – С. 203–204.

11. Terms of League of Nations mandates : republished by the United Nations. – N. Y. : UN, 1946. – Pag. var. 12. Allain J. Slavery and the League of Nations: Ethiopia as a Civilised Nation / Jean Allain // Journal of the

History of International Law. – Vol. 8. – 2006. – № 2. – Р. 213. 13. Ibid. – Р. 224–225. 14. Zimmern A. The League of Nations and the Rule of Law, 1918–1935 / Alfred Zimmern. – London :

Macmillan and Co., 1936. – P. 464. 15. Slavery Convention : signed at Geneva on 25 September 1926 // Kumar A. Encyclopaedia of human rights

development of under privileged : in 3 v. / Anuradha Kumar. – New Delhi : Sarup&Sons, 2002. – Vol. 2 : Human Right and Sustainable Development. – P. 106–109.

16. Geneva Declaration of the Rights of the Child : adopted 26 September, 1924 : League of Nations O. J. Spec. Supp. 21, at 43 (1924) [Electronic resource] // University of Minnesota Human Righs Library. – Access mode : http://www1.umn.edu/humanrts/instree/childrights.html

17. Van Bueren G. The International Law on the Rights of the Child / Geraldine Van Bueren. – Hague ; Boston ; London : Martinus Nijhoff Publishers, 1998. – P. 9.

18. Городецкая И. К. Международная защита прав и интересов детей / И. К. Городецкая. – М. : Международные отношения, 1973. – С. 12.

19. Van Bueren G. Op. cit. – P. 6. 20. Encyclopedia of human rights. Op. cit. – P. 214. 21. Castendyck E. Social problems / Elsa Castendyck // Pioneers in world order: an American appraisal of the

League of Nations / [F.G. Bourdreau, M.B. Carroll, E.D. Durand et al.] ; edited by Harriet Eager Davis. – N. Y. : Columbia University Press, 1944. – P. 231.

22. International Convention for the Suppression of the Traffic in Women and Children : done at Geneva, 30 September 1921 ; entry into force: 15 June 1922 [Electronic resource] // Australian Treaty Series. – 1922. – № 10 (electronic). – Access mode : http://www.austlii.edu.au/au/other/dfat/treaties/1922/10.html

23. Тиунов О. И. Вказ. праця. – С. 142–143. 24. Конвенция о международном статусе беженцев : подписана в Женеве 28 октября 1933 года ;

вступила в силу 13 июня 1935 года [Электронный ресурс] // Сайт Международного общественного объединения по научно-исследовательским и информационно-образовательным программам «Развитие». – Режим доступа к документу : http://evolutio.info/index.php?option=com_content&task=view&id=537&Itemid=187

25. Донеллі Дж. Права людини у міжнародній політиці / Джек Донеллі ; пер. з англ. Т. Завалій. – Львів : Кальварія, 2004. – C. 15.

26. Загальна декларація прав людини : прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) ГА ООН від 10 грудня 1948 року [Електронний ресурс] // Офіційний сайт «Законодавство України». – Режим доступу до

http://www.icj

http://www1.umn.edu/humanrts/instree/childrights.html

http://www.austlii.edu.au/au/other/dfat/treaties/1922/10.html

http://evolutio.info/index.php?option=com_content&task=view&id=537&Itemid=187


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

131

документа : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015 27. Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 2

грудня 1949 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_162

28. A human rights : an agenda for the 21st century / [B. Bowring, P. Cumper, D. Fottrell, M. O’Rawe et al.] ; edited by Angela Hegarty and Siobhan Leonard. – London : Cavendish Pub., 1999. – P. 357.

* Гурін Катерина Станіславівна – кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри

міжнародного права Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі. УДК 341.244 Владислава Ірінєєва *

ІНІЦІАТИВА СТВОРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРОКУРАТУРИ:

РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ У статті проаналізовано етапи становлення ідеї про створення Європейської прокуратури.

Проаналізовано положення установчих договорів ЄС, а також інших документів, що стосуються питання створення Європейської прокуратури. Було встановлено основні умови створення та майбутні функції Європейської прокуратури.

Ключові слова. Європейська прокуратура, захист фінансових інтересів ЄС, злочини проти фінансових інтересів ЄС.

Иринеева В. И. Инициатива создания европейской прокуратуры: реалии и перспективы. В статье осуществлено анализ основных этапов становления идеи о создании Европейской

прокуратуры. Проанализированы положения учредительных договоров ЕС, а также других документов, которые касаются создания Европейской прокуратуры. Были определены основные условия создания и будущие функции Европейской прокуратуры.

Ключевые слова: Европейская прокуратура, защита финансовых интересов ЕС, преступления против финансовых преступлений ЕС.

Irinieieva V. I. Initiative on European Public Prosecution Establishment: Realities and Perspectives. The analysis of main stages of incipience of the idea of establishment European Public Prosecution was

conducted in the present article. The main provisions of the EU statutory treaties and other EU documents concerning the establishment of European Public Prosecution were analyzed. Main conditions of establishment and future functions of the European Public Prosecution were defined.

Keywords: European Public Prosecution, safeguarding of the financial interests of the EU, crimes against financial interests of the EU.

Ідея створення органів прокуратури, основним завданням яких було б попередження та протидія

злочинів проти фінансових інтересів Європейського Союзу зародилася ще наприкінці 90-х років минулого століття. Першою спробою створити орган, який би координував діяльність національних органів прокуратури став Євроюст. Однак його створення розглядалося лише як перехідний етап до створення єдиної європейської прокуратури. Незважаючи на те, що переговори про створення Європейської прокуратури розпочалися ще на підготовчих етапах підписання Ніццького договору, можливість її створення була закріплена лише у Лісабонському договорі 2007 року. Сьогодні питання про створення Європейської прокуратури є доволі дискусійним і ще остаточно не вирішено. Саме це обумовлює актуальність обраної теми.

Питання про створення Європейської прокуратури, а також особливості її функціонування та покладені на неї завдання у вітчизняній науці міжнародного права є практично не дослідженим. Водночас цьому питання було приділено увагу у роботах ряду іноземних авторів, серед яких, С. Пірс, К. Лігеті, Г. Креспо та інші. З огляду на актуальність та відносну новизну такого роду досліджень, метою цієї статті є вивчення питання щодо становлення ідеї та перспективи створення єдиної європейської прокуратури. Задля досягнення поставленої мети були поставлено такі завдання:

– визначити основні передумови створення Європейської прокуратури; – проаналізувати діяльність Євроюсту як перехідного етапу до створення Європейської прокуратури; – дослідити основні джерела права ЄС, які передбачають заснування посади Європейського прокурора; – визначити майбутню роль і повноваження Європейської прокуратури. Ініціатива щодо запровадження посади Європейського прокуратура, метою якої, у першу чергу, була б

протидія шахрайству направленого проти фондів ЄС, вперше була запропонована Європейською Комісією (далі – Єврокомісія) під час переговорів стосовно укладання договору Ніцци, але не була підтримана. Пізніше її було включено до Конституційного договору 2004 року, але у зв’язку з провалом Конституції для Європи, відповідне положення було включено до Лісабонського договору. Договір передбачає, що відповідна посада

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015



_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

132

може бути створена лише на основі одностайного рішення Ради і згоди Європейського парламенту. На необхідності створення Європейської прокуратури неодноразово наголошували Європейська

Комісія, Європарламент та Наглядовий комітет Європейського бюро із боротьби з шахрайством (OLAF) [1, c. 171].

Проміжним етапом між чисто національними системами прокурорського обвинувачення злочинів та створенням Європейської прокуратури (далі – Європрокуратура) є Євроюст, орган створений з метою координації та підтримки національних розслідувань, сприяння судовій співпраці та взаємного визнання, а також вирішення конфліктів юрисдикції. Невдовзі після проведення зустрічі Європейської ради у місті Темпере [2], наприкінці 2000 року, Рада ухвалила тимчасове рішення про створення Євроюсту. У лютому 2002 року Рада ухвалила остаточне рішення про заснування Євроюсту. Пізніше до цього рішення були внесені зміни стосовно фінансових правил, що регулюють діяльність Європолу. Крім того, у 2008 році до цього рішення були внесені більш суттєві зміни, inter alia стосовно посилення підтримки, що надається державами-членами Євроюсту, надання Євроюсту більших повноважень у питаннях вирішення спорів щодо юрисдикції, збільшення обсягів інформації, що надходить до Євроюсту, а також перегляду норм, що регулюють зовнішні відносини. Саме на базі Євроюсту передбачається створення Європейської прокуратури [3, c. 855].

Ідея створення Європейської прокуратури була вперше запропонована Єврокомісією у 2000 році, щоправда вона широко обговорювалася і раніше. Основним завданням такого органу повинно було стати розслідування злочинів проти фінансових інтересів Європейського Союзу, а також можливо й інших транскордонних злочинів. Пропозиція Єврокомісії полягала в тому, щоб включити до договору Ніцци положення про Європрокуратуру, але держави-члени не змогли дійти згоди з цього питання. Через рік Єврокомісія підготувала Зелену книгу [4] з детальним викладом цілей і масштабів цієї ініціативи. У 2003 – 2004 роках під час конференції на якій було розроблено проект Конституційного договору, пропозицію про створення Європрокуратури було переглянуто і включено до проекту договору.

Ідея створення Європрокуратури з самого початку була досить спірною – Єврокомісія визнала це, ще у 2001 році у своїй Зеленій книзі – ряд держав-членів вважали, що створення такого органу буде підривати їхній національний суверенітет у питаннях правосуддя. Держави-члени вказали на складність питання підзвітності та забезпечення справедливого судового розгляду для обвинуваченого і тому вони ставили під сумнів корисність такого органу. Водночас, у підсумковій доповіді опублікованій Єврокомісією за результатами опитування проведеного серед держав-членів стосовно Зеленої книги [5], було виявлено, що більшість держав позитивно ставляться до створення Європейської прокуратури.

Єврокомісія наводила цілий ряд аргументів на користь створення європейської прокуратури. По-перше, Єврокомісія зазначила, що шахрайство стосовно фондів ЄС є суттєвою проблемою. За даними Єврокомісії у 2009 році внаслідок шахрайства ЄС втратило понад 279 млн. євро [6]. По-друге, справи щодо махінацій стосовно фондів Союзу є складними, відбуваються через кордони та безпосередньо пов’язані із організованою злочинністю. По-третє, це «особливий вид злочинів, який потребує особливих заходів із протидії». По-четверте, протягом багатьох років надходили заклики від суддів та прокурорів держав-членів щодо створення більш ефективних механізмів протидії транскордонній злочинності у рамках ЄС. По-п’яте, урядами держав-членів була виражена значна стурбованість з приводу проблеми транскордонного шахрайства, у тому числі й урядом Великої Британії. По-шосте, держави-члени мають різні кримінально-процесуальні норми, що зумовлює фрагментарний підхід до вирішення справ, пов’язаних із шахрайством стосовно фондів ЄС. Крім того, на думку Єврокомісії існуючі механізми протидії злочинам шахрайства є неефективними, що обумовлено проблемою відсутності єдиної юрисдикції на території ЄС.

Роль і повноваження Європейської прокуратури. Стаття 86 Договору про функціонування ЄС [7] зі змінами, внесеними Лісабонським договором, визначає роль і повноваження Європейської прокуратури, а також визначає порядок її створення.

У підпункті 1 визначено мету створення відповідного органу, а саме «боротьбу з фінансовими злочинами, що впливають на інтереси Союзу». У підпункті 2 міститься інформація про покладені на Європрокуратуру функції. Так, Європейська прокуратура здійснює розслідування, кримінальне переслідування та притягнення до суду, у разі необхідності спільно з Європолом, винних у вчиненні злочинів проти фінансових інтересів Союзу, а також їх співучасників.

Більш детальна інформація про порядок функціонування Європрокуратури буде міститися у нормативних актах, відповідно до яких її буде створено. Положення цих нормативно-правових актів будуть визначати загальні питання функціонування органу, правила процедури його діяльності, правила щодо встановлення допустимості доказів та правила, що визначають порядок судового контролю за діями прокуратури. Ці нормативно правові акти будуть ухвалені після створення Європрокуратури.

З урахуванням того, що жодної конкретної пропозиції щодо створення органу на сьогодні не було подано, відсутня також і детальна інформація про його порядок його функціонування. Тим не менше, у 2001 році у підготовленій Єврокомісією Зеленій книзі було викладено докладну інформацію стосовно пропозиції про створення Європейської прокуратури, зокрема про особливості її функціонування.

Відповідно до Зеленої книги Європейська прокуратура була б частиною системи юстиції Європейського Союзу. Головною посадовою особою мав би бути Європейський прокурор, який би діяв незалежно від урядів держав-членів та інституцій ЄС та мав би повноваження діяти за власною ініціативою, і не був би


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

133

підпорядкований будь-якій іншій особі або органу. Запропонований порядок призначення передбачав висування кандидатів на посаду Європейського прокурора Комісією та його подальше затвердження рішенням Ради ухваленим кваліфікованою більшістю голосів. Особа обрана на посаду Європейського прокурора призначається на шестирічний термін, без можливості переобрання.

Комісія запропонувала включити до сфери повноважень прокурора проведення розслідувань та підготовку справ, але стадію судового розгляду було залишено у компетенції національних урядів. Відповідно до пропозиції прокурор відігравав би керівну і координуючу роль, а безпосереднє проведення здійснення розслідування повинно було б здійснюватися правоохоронними органами держав-членів. Стосовно кожної справи, суддя держави-члена здійснює перегляд проведеного прокурором розслідування. Рішення щодо прийнятності доказів або щодо інших процедурних питань мали б юридичну силу на території всіх держав-членів. Тоді як на Прокурора буде покладено функцію керівництва над проведенням розслідувань, більш детальну роботу за окремими справами будуть виконувати заступники прокурора. Вони складатимуть мережу заступників Європейського прокурора, і відповідно до Зеленої книги на них буде покладене завдання здійснення фактичного обвинувачення у окремих справах. Заступники будуть призначатися за поданням відповідних держав-членів із кола осіб, які мають досвід прокурорської діяльності в цій країні.

Одним із найбільш проблемних питань, пов’язаних зі створенням Європейської прокуратури, є встановлення, того наскільки національне кримінальне законодавство держав-членів повинно бути гармонізоване – якщо взагалі повинно. У Зеленій книзі 2001 року Комісія стверджувала, що «гармонізація повинна бути пропорційною окремим цілям кримінально-правового захисту фінансових інтересів Співтовариства». Крім того, у ній зазначалося, що мінімальна гармонізація, необхідна для надання можливості прокурору ефективно виконувати покладені на нього функції, повинна бути здійснена одразу. В подальшому практика функціонування Європрокуратури дала б підстави з’ясувати, чи є необхідними подальші зміни законодавства держав-членів. Водночас зазначалося, що вищий рівень гармонізації потрібен для визначення окремих злочинів, що входитимуть до юрисдикції держав-членів: «Якщо мова йде про створення прокуратури, яка буде наділена юрисдикцією на території всього Співтовариства, необхідною умовою її ефективного функціонування є спільне визначення злочинів». Дійсно, як відзначає Комісія, у 1995 році держави-члени ухвалили спільне законодавство ЄС стосовно нецільового використання або шахрайства щодо фондів ЄС, коли прийняли Конвенцію про заснування поліцейського органу ЄС – Європолу.

Зелена книга 2001 року містила пропозицію додати до вже закріплених спільних злочинів інші злочини, такі як фінансові зловживання службовим становищем державними службовцями, які беруть участь в управлінні програмами, що фінансуються Європейським Союзом.

Створення Європейської прокуратури. Положення про посаду Європейського прокурора було включено до ст. 86 Договору про функціонування ЄС. Так, у зазначеній статті розкривається питання про створення та роль офісу Європейського прокурора.

Відповідно до положення зазначено ї статті Рада Європейського Союзу, через спеціальну законодавчу процедуру, може створити Європейську прокуратуру на базі Євроюсту. Рішення про створення такого органу повинно бути ухвалено одностайно всіма членами Ради Європейського Союзу, а також погоджено Європейським Парламентом. У тому випадку якщо одностайного рішення не вдалося досягнути, група держав, щонайменше дев’ять, можуть подати проект рішення до Європейської Ради. Такі держави-члени можуть також поглиблювати своє співробітництво у цій сфері, завчасно проінформувавши Парламент, Раду та Комісію. Це означає, що Європейську прокуратуру буде створено, однак вона буде наділена юрисдикцією лише в тих державах-членах, які вирішили поглибити своє співробітництво у цій сфері. Проте не виключено, що громадянина держави-члена, яка не бере участі у такому поглибленому співробітництві, може бути заарештовано і екстрадовано шляхом видачі Європейського ордера на екстрадицію, з метою притягнення до суду стосовно справи обвинувачення у якій здійснює Європейська прокуратура.

Лісабонський договір набув чинності на початку 2010 року і невдовзі після цього Іспанія під час свого головування в Раді Європейського Союзу закликала до якнайшвидшого заснування посади Європейського прокурора. Такий заклик був обумовлений стурбованістю з приводу шахрайства та спекуляцій щодо євро. Іспанська прокуратура також запропонувала включити до сфери повноважень Європейської прокуратури протидію деяким іншим транскордонним злочинам, таким, як торгівля людьми, торгівля наркотиками і тероризм.

У квітні 2010 року на розгляд Ради ЄС було подано документ у якому наголошувалося на необхідності пожвавлення діалогу стосовно створення посади Європейського прокурора, а також розгляду питання про доцільність надання йому більших слідчих повноваження, ніж передбачено положеннями Договору. Лісабонський договір містить положення відповідно до якого Рада ЄС, на основі одностайного рішення, може розширити повноваження Європейської прокуратури включивши до них «серйозні злочини, що мають транскордонний вимір».

Сьогодні малоймовірним видається досягнення компромісу стосовно створення Європейської прокуратури найближчим часом, оскільки значна кількість держав-членів вважають, що створення такого органу є недоцільним та підірве їхні системи кримінального правосуддя. Коаліційний уряд Великої Британії, який виступає проти створення Європейської прокуратури, заявив, що будь-яка угода про заснування такого органу повинна буде ратифікована шляхом проведення референдуму. Подібні заяви з боку держав-членів


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

134

свідчать про відсутність політичної волі до створення Європейської прокуратури, що ще більше ускладнює процес її створення. Так, найбільш ймовірною видається перспектива створення Європейської прокуратури, діяльність якої буде обмежена територією лише окремих держав-членів. Цілком можливо, що з часом до ініціативи приєднаються й інші держави-члени, зокрема, Велика Британія.

Список використаних джерел: 1. Crespo G. Public expenditure control in Europe: coordinating audit functions in the European Union /

G. Crespo. – Cheltenham: Edward Elgar Publishing, 2005 – 256 p. 2. Tampere Kick-start to the EU’s policy for justice and home affairs [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://ec.europa.eu/councils/bx20040617/tampere_09_2002_en.pdf 3. Peers S. EU Justice and Home Affairs Law / S. Peers – Oxford: Oxford University Press, 2011. – 1100 p. 4. Green Paper on Criminal-law Protection of the Financial Interests of the Community and the Establishment of

a European Prosecutor COM (2001) 715 final [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/site/en/com/2001/com2001_0715en01.pdf

5. Follow-Up Report on the Green Paper on the Criminal-Law Protection of the Financial Interests of the Community and the Establishment of a European Prosecutor, Brussels, 19.3.2003, COM(2003) 128 final [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2003:0128:FIN:en:PDF

6. Communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions on the Protection of the Financial Interests of the European Union by Criminal Law and by Administrative Investigations an Integrated Policy to Safeguard Taxpayers’ Money Brussels, 26.5.2011, COM(2011) 293 final [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/commission_2010-2014/reding/pdf/news/sec2011621f_en.pdf

7. Consolidated Version of the Treaty on the Functioning of the European Union [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:2010:083:0047:0200:en:PDF

* Ірінєєва Владислава Ігорівна – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК 341.018 Олена Київець *

ФЕНОМЕН М’ЯКОЇ НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

У ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНИХ ІНСТИТУЦІЙ

Статтю присвячено аналізу такого міжнародно-правового явища як м’яке право (м’яка норма), яке виникло та розвивається, переважно, у рамках міжнародних організацій та існує у формі резолюцій. Автором запропоновано власний погляд на суть феномену.

Ключові слова: міжнародне право, м’яке право, м’яка норма, міжнародна інституція, міжнародна організація, Леся Українка.

Киевец Е. В. Феномен мягкой нормы международного права в деятельности международных

организаций. Статья посвящена анализу такого международно-правового явления как мягкое право (мягкая норма),

которое возникло и развивается преимущественно в рамках международных организаций и существует в форме резолюций. Автором предложен собственный взгляд на суть феномена.

Ключевые слова: международное право, мягкое право, мягкая норма, международная организация, международная организация, Леся Украинка.

Kyyivets E. V. The Phenomenon of Soft International Law in International Organizations Activity. The paper analyzes such an international legal phenomena as а soft law (soft norm), which arose and developed

mainly in the framework of international organizations and exists in the form of resolutions. The author offers her own view on the essence of the phenomenon.

Keywords: international law, soft law, soft norm, an international organization, international organization, Lesya Ukrainka.

Із розвитком міжнародних організацій, поступово зміщуються акценти вивчення їх діяльності. І, якщо

ще до середини ХХ століття основний акцент у дослідженнях робився на дипломатичну природу міжнародних організацій та на їх відмінності від основних суб’єктів – держав, на структуру, порядок прийняття рішень тощо, то вже, починаючи із 70-80-х років минулого століття, акценти суттєво зміщуються [1]. Для міжнародників цікавим стає феномен рішення міжнародної організації, все частіше у дослідження звучить категорія «м’яке» право та його вплив на розвиток міжнародного права в цілому, міжнародна організація перестає бути «другим» суб’єктом міжнародного права, і, якщо вона ще не посіла перше місце, то це лише

http://ec.europa.eu/councils/bx20040617/tampere_09_2002_en.pdf

http://ec.europa.eu/commission_2010

http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:2010:083:0047:0200:en:PDF


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

135

питання часу. Характерним є розвиток ЄС від об’єднання держав до створення, по суті, як це не намагаються заперечити, конфедерації. Події у Греції та антиЄСівські виступи в Угорщині у 2011 році свідчать якраз про те, наскільки конфедерація нестабільна сама по собі, і в результаті буде мати два виходи – федерацію або розпад. Так, Роберт Шуман називав понаддержавні союзи новим етапом людського розвитку, порівняно з деструктивним націоналізмом дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч, які завершувалися війною [2].

Міжнародні інституції стали впливовими суб’єктами міжнародно-правових відносин і їх діяльність не може не вплинути на сучасне обличчя міжнародного права, адже їх функціонування так або інакше зводиться до прийняття рішень, які, переважно, мають форму резолюцій. Таким чином вся діяльність цих суб’єктів полягає у розробці, прийнятті та втіленні резолюцій.

У цьому контексті міжнародна інституція дуже схожа на державу, де законодавчий орган приймає закон, а виконавчі органи докладають зусиль, аби цей закон працював, приймаючи у том числі і підзаконні рішення. Звісно, що резолюції міжнародних організацій не можна поділити на закони та підзаконні акти, хоча цілком очевидно, що можна виділити основні та супроводжувальні рішення, основним завданням останніх є якнайкраща імплементація перших.

Ще наприкінці 50-х років на резолюції міжнародних організацій дивилися винятково як на квазінормативний документ, який має значення тільки для даної конкретної організації. Так, у дослідженнях щодо рішень міжнародних організацій А. Таммеса [3] проводиться цікава паралель між правовим ефектом рішень міжнародних організацій та участю в двосторонніх або багатосторонніх міжнародних договорах із обмеженим складом. Рішення міжнародних організацій через п’ятдесят років після того, звісно, виходить за межі міжнародної організації, яка його прийняла, а між самими міжнародними організаціями встановилися такі тісні зв’язки, що інколи рішення однієї організації має правове значення для іншої, особливо це стосується організацій системи ООН, Ради Європи та ЄС, ОЕСР та ФАТФ тощо. Таким чином, встановився міжнародно-правовий хаос, а відповідно у вченнях про міжнародно-правові наслідки прийняття міжнародних резолюцій починає спостерігатися інтелектуальний хаос [4].

Після того, як кількість рішень міжнародних організацій досягла критичної маси – початок/середина 80-х років ХХ століття – було зафіксовано виникнення нового феномену міжнародного права, пов’язаного із діяльністю міжнародних організацій – м’якого права.

Взагалі концепція м’якого права завжди викликала непевну реакцію юристів-міжнародників. Якщо слідувати нормативістським підходам, строго кажучи, це взагалі не норма права. Так, Проспер Вейль стверджує що, це ані м’яка норма, ані тверда норма, це – взагалі не право [5]. З іншого боку, постає питання, що це таке, оскільки вважати її політичною нормою також неможливо, адже текст, наприклад, таких основоположних для міжнародного права документів, як Загальна декларація прав людини, Заключний акт НБСЄ, Базельська угода про достатність капіталу, які здійснили вплив на розвиток світової банківської системи, адже згідно з неї здійснюється банківський і пруденційний нагляд у більшості держав світу [6]. Цілком очевидно, що в усіх цих документах чітко простежується вплив держав та їх намір так або інакше ефективно врегулювати певні відносини. Тобто, такі норми, виходячи із функцій, які вони виконують, мають, якщо не правовий, то, як мінімум, квазіправовий характер. Тоді виникає питання про відмежування цієї категорії від неправових норм, з одного боку, та правових норм – з іншого, тим більше, що неправові норми можуть також містити зобов’язання, хоча і неправового характеру, однак не менш важливі для розвитку міжнародного права.

Саме це створює відчуття ментального дискомфорту у юристів, які починають розглядати це правове явище. Тому цілком логічним є підхід більшості дослідників цієї сфери, які намагаються піти не прямим, а обхідним шляхом, досліджуючи цю категорію через її протиставлення визначеним та усталеним категоріям міжнародного права, зазначаючи, що норми м’якого права не включають у себе юридично обов’язкові норми, а лише рекомендаційні настанови.

Розглянемо класичне непорозуміння міжнародно-правової кваліфікації діяння держави. Цікавим є приклад, наведений К. Бредлі у його роботі «Нератифіковані договори, внутрішня політика та Конституція США» [7]. Основне питання, що ставить дослідник, – як розцінити промову представника держави: як політичне зобов’язання, як правове зобов’язання або як просто виступ публічного діяча. Ситуація стосується Договору про обмеження стратегічних озброєнь (ІІ) 1979 р., підписаного США та СРСР. Однак у зв’язку з радянським вторгненням до Афганістану Президент Картер приймає рішення не подавати Договір на ратифікацію в Сенат. Таку ж позицію зайняв і Президент Рейган, який, тим не менш, наголошував на тому, що США будуть добровільно виконувати положення цього Договору до тих пір, поки це робить інша сторона, про що і було повідомлено СРСР. У зв’язку із цим К. Бредлі робить висновок про те, що стосовно США даний Договір діє як норма м’якого права.

Обґрунтованість такого підходу доволі сумнівна. Більш аргументованим видається можливість кваліфікувати зобов’язання США все ж таки як договірні. Давайте подивимось на аргументацію. Існує намір сторін вступити в юридично обов’язкові відносини, більш того, договір підписано і, власне, Віденська конвенція 1969 р. допускає застосування договору до його вступу в дію, хоча стаття 25 Конвенції і не може бути застосована у повній мірі до цього випадку, однак не виключена можливості застосування статті 18 цієї Конвенції і більш того, виходячи із положень статті 31 Конвенції тлумаченню підлягає, перш за все, намір сторони, тобто бути зобов’язаним за цим документом. Хоча такий підхід все ж таки є дещо натягнутим і


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

136

застосування Конвенції 1969 р. для врегулювання цієї ситуації видається спірним. Однак поза сумнівом, є той факт, що США взяли на себе зобов’язання, яке можна розцінити як одностороннє зобов’язання, але жодним чином не як м’яку норму.

Отже, дискусія продовжується і приймає інколи викривлені форми – від повного заперечення наявності м’якої норми до возвеличення її як єдиного ефективного регулятора міжнародних відносин. Складається стандартна ситуація для міжнародного права – практика міжнародних відносин пішла далі, а теоретики все ще продовжують дискутувати про наявність або відсутність такого феномену як м’яке право, виражаючи навіть своє ставлення до нього через вживання терміну в лапках або без. При чому це притаманно як західній, так і вітчизняній доктрині міжнародного права.

Здається, все ж таки, що основне питання, яке стоїть зараз у контексті дослідження м’якого права як феномену міжнародної правотворчості міжнародних організацій, полягає не у його відсутності або наявності, а саме у контексті правових наслідків прийняття таких норм. У зв’язку із цим виникає основне питання – а навіщо держави приймають такого роду норми, тобто чому вони з’явилися і посіли вагоме місце серед ефективних міжнародно-правових регуляторів. Відповідь доволі проста: м’які норми в окремих випадках набагато ефективніші, ніж тверді. Такі норми, перш за все, відіграють роль ефективного координатора майбутніх чітких дій, виконуючи почесні функції того, хто дивиться вперед і рве перед собою греблю неефективності норм міжнародного права. Як тут не згадати Лесю Українку та її «Лісову пісню», драму-феєрію у трьох актах з міжнародно-правовим підтекстом [8]. Звернімо увагу на опис «Того, що греблі рве» – «молодий [….] з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами». Тепер це ж саме у міжнародно-правовому контексті: м’яка норма – порівняно нове міжнародно-правове явище, не завжди чітке та зрозуміле з точки зору правової природи та правових наслідків, яке, вриваючись у міжнародно-правове життя, суттєво змінює його, однак робить це переважно поступово, достатньо часто вносячи до міжнародного права ясність. (Див. Пісню: «Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає)….».

Звернімо увагу на функції м’якої норми. Поза сумнівом, м’яка норма виконує основну функцію, притаманну будь-якій правовій нормі, – регулюючу. Однак слід розуміти, що ця функція дещо «змазана», адже такі норми належать до заохочувальних, які в ідеалі виступають орієнтиром для вдосконалення всієї системи. Повернімося у цьому контексті до Л. Українки. «Той, що греблі рве» сам визначає свої завдання та функції:

«З гір на долину біжу, стрибаю, рину! Місточки збиваю, всі гребельки зриваю, всі гатки, всі запруди, що загатили люди, – бо весняна вода, як воля молода! (Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді). «Той, що греблі рве» незамітно

ховається в воду…………..». Власне, це саме відбувається і з нормою м’якого права, яка поступово утверджується як норма твердого права, як це сталося із Заключним актом НБСЄ 1975 р.

Цікавою є теорія «намагання уникнення», сформульована проф. Гузманом та Т. Мейером у статті «Міжнародне м’яке право» [9], тобто м’яка норма, на їх думку, зайняла зараз одне з провідних місць у системі правового регулювання міжнародних відносин в силу намагання держав уникнути більш суворої відповідальності за невиконання зобов’язань. Тому цілком логічним є наступний висновок про те, що у випадку зміни обставин, від згоди на тверду норму міжнародного права складніше відмовитись, ніж від згоди на норму м’якого права. Крім того, переглянути зміст м’якої норми набагато простіше, ніж твердої.

У цьому ж дослідженні було запропоновано концепцію спільного міжнародного права (international common law [9], виводячи це поняття автори, виходячи із логіки дослідження, протиставляють його загальному міжнародному праву – general international law), яке можна визначити як необов’язкові тлумачення обов’язкових норм, які здійснюються міжнародними інституціями, такими як міжнародні судові та квазісудові органи. Такі норми дозволяють державам «безболісно» поглиблювати співробітництво у сфері, що є предметом спільного інтересу. Але, не дивлячись на такі доволі революційні підходи до формування сучасного міжнародного права, автори дослідження так і не дали відповіді на питання, а що ж таке м’яке право, і які воно створює міжнародно-правові наслідки.

М’яке право зараз знаходиться у невизначеному континуумі – між політичними юридично необов’язковими категоріями та юридично обов’язковими нормами. Але це не означає, що ми маємо справу з чимось ефемерним, це лише ще раз доводить, що до сучасних міжнародно-правових категорій не можна і недоцільно у ряді випадків застосовувати формальний підхід, адже норма одночасно виступає і результатом, і джерелом, що охоплює і статику і динаміку процесів, тому формальні підходи не здатні пояснити суть речей.

Отже, у міжнародному праві спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості м’яких норм, адже навіть принципи міжнародного права закріплені нормою невизначеної правової природи: Заключний акт 1975 р. можна віднести як до винятково політичної декларації, так і до форми закріплення норми звичаєвого міжнародного права (як це і було зроблено МС ООН у справі щодо військових та напіввійськових дій на території Нікарагуа). Такі норми є основою сучасної правотворчості міжнародних організацій і за своєю природою, функціями та місцем у системі є правовими нормами, які містять права та обов’язки держав,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

137

сформульовані дещо в інший спосіб, ніж у твердих нормах міжнародного права. На превеликий жаль, формат та предмет дослідження не дозволяють детальніше зупинитися на феномені м’яких норм та їх функцій, це є предметом окремого дослідження, при чому, як мінімум докторської дисертації.

Список використаних джерел та коментарі: 1. Цікавими є невеликі дослідження Riches C.A. Majority Rule in International organization, 1940 та

Wellington Koo Voting Procedures in International Public organizations, 1947, які зберігаються у бібліотеці Інституту ім. Ассера і хоча вони не стали такими відомими як дослідження Оппенгейма або Лаутерпахта, тим не менш цілком відображають думки міжнародної наукової спільноти того часу щодо функціонування міжнародних організацій.

2. Schuman Robert. Pour l’Europe / Robert Schuman. – Paris: Nagel, 1963. (Цитата за дисертаційним дослідженням Мовчан Ю.В. Міжнародно-правове регулювання інтеграційних процесів в Європейському Союзі. – К., 2010).

3. Tammes A.J. P. Decisions of Inetrnational organs as a Source of International Law / // International Relations. –1958. – Volume: II. – Issue: 151. – P. 261-364.

4. Сам термін «інтелектуальний хаос» було використано проф. Нешатаевою. Див. Нешатаева Т. А. Международные организации и право. – М., 2000. – С. 36-37.

5. Weil Prosper. Towards Relative Normativity in International Law? / Prosper Weil // The American Journal of International Law. –Vol. 77. – No. 3 (Jul., 1983). – P. 413-442.

6. Базельское соглашение II: требования, перспективы [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://bankir.ru/tehnologii/s/bazelskoe-soglashenie-ii-trebovaniya-perspektivi-1362771/#ixzz1qsWR0srA

7. Bradley Curtis A. Unratified Treaties, Domestic Politics, and the U.S. Constitution. 48 Harv. Int’l L.J. 2007307–336. – Р. 311.

8. Українка Леся. «Лісова пісня» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/works/dramas/lp0.html

9. Guzman Andrew, Meyer Timothy. International Soft Law. Journal of Legal Analysis / Andrew Guzman, Timothy Meyer. – Spring, 2010. – Volume 2. – Number 1. – Р. 171 – 225.

* Київець Олена Валеріївна – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач відділу європейського

права та міжнародної інтеграції Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК 341.217 Ангеліна Лекарь *

ОСОБЛИВОСТІ ПОВНОВАЖЕНЬ ГОЛОВНИХ ОРГАНІВ СВІТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У ПРОЦЕСІ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ

У статті визначено особливості повноважень головних органів Світової організації торгівлі, які

беруть участь у процесі вирішення спорів. Ключові слова: Світова організація торгівлі, Марракеська угода, міжнародна торгівля, повноваження,

головні органи, процес вирішення спорів. Лекарь А. С. Особенности полномочий главных органов Всемирной торговой организации,

принимающих участие в процессе решения споров. В статье определены особенности полномочий главных органов Всемирной торговой организации,

принимающих участие в процессе решения споров. Ключевые слова: Всемирная торговая организация, Марракешское соглашение, международная

торговля, полномочия, главные органы, процесс решения споров. Lekar A. S. The Features of the Competencies of the World Trade Organization Main Bodies, Involved in the

Disputes Resolution Process. The main features of the competencies of the World Trade Organization main bodies, involved in the disputes

resolution process are researched in the article. Keywords: World Trade Organization, Marrakech Agreement, international trade, competencies, main bodies,

dispute resolution process. 15 квітня 1994 р. у м. Марракеш (Марокко) під час конференції міністрів торгівлі Договірних Сторін

Генеральної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ) на нараді Комітету з торгівельних переговорів (КТП), яка проходила на рівні міністрів, було підписано багатосторонній міжнародний договір – Заключний Акт, який втілює результати Уругвайського раунду багатосторонніх торгівельних переговорів[6, с. 2-3]. Невід’ємними додатками до Заключного Акта є: Угода про заснування Світової організації торгівлі (відома також як Угода про СОТ або Марракеська угода) та додатки до неї (усі головні угоди та домовленості Уругвайського раунду,

http://bankir.ru/tehnologii/s/bazelskoe-soglashenie-ii-trebovaniya-perspektivi-1362771/#ixzz1qsWR0srA

http://myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/works/dramas/lp0.html


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

138

включаючи Домовленість про правила та процедури вирішення спорів – ДВС); рішення та заяви міністрів договірних сторін ГАТТ від 15 грудня 1993 р.; Домовленість про зобов’язання з фінансових послуг [6, с. 8-558]. Цим Актом було відкрито для підписання Марракеську угоду.

Відповідно до Заключного Акта [6, с. 2] учасники, у розумінні статті 24 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 1969 року [1, с. 58-61], домовилися, зокрема, про виконання ними відповідних внутрішньодержавних процедур (затвердження або ратифікації) з метою набрання Марракеською угодою чинності до 1 січня 1995 р. Після виконання сигнаторіями згаданих процедур і депонування відповідних інструментів Генеральному директору Договірних Сторін ГАТТ, Марракеська угода набрала чинності з 1 січня 1995 р. [6, с. 2]. З цієї ж дати застосовується ДВС.

Відповідно до Заключного Акта та Марракеської угоди [6, с. 2] було створено СОТ як міжнародну міждержавну організацію. Згідно з Марракеською угодою членами організації стали не лише держави, але й окремі митні території. Марракеською угодою передбачаються дві форми членства: первісна (за якою договірні сторони ГАТТ-1947 стали членами-засновниками СОТ) та шляхом приєднання. Згідно з другою формою держави стають членами СОТ шляхом приєднання до організації на умовах, які з нею узгоджуються. У цьому разі слід підкреслити, особливістю членства в організації є можливість членства у ній не лише держав, але й митних територій з повною автономією у веденні своїх зовнішньоторговельних відносин.

Згідно з Марракеською угодою[6, с. 6-19] головними функціями СОТ є: 1) забезпечення переходу від ГАТТ до СОТ; 2) організація виконання та застосування первинних міжнародних договорів системи СОТ (так званих

угод Уругвайського раунду), а також інших документів, переговори по яких і підписання яких відбудуться в майбутньому у рамках СОТ;

3) контроль за виконанням міжнародних договорів системи СОТ; 4) здійснення тлумачення міжнародних договорів системи СОТ; 5) організація переговорів між членами СОТ стосовно багатосторонніх торгівельних відносин та з

питань, що стосуються первинних міжнародних договорів системи СОТ, а також з більш широкого кола проблем, по яких Конференцією міністрів членів СОТ буде прийнято відповідні рішення;

6) створення механізму вирішення міждержавних спорів у сфері міжнародної торгівлі та розгляду конфліктних ситуацій між членами СОТ;

7) вивчення торгівельної політики членів СОТ та розгляд періодичних оглядів торговельної політики членів СОТ;

8) взаємодія з іншими міжнародними організаціями з метою глобалізації економічної політики; 9) за надзвичайних обставин прийняття рішень про звільнення члена СОТ від зобов’язань у рамках СОТ,

що накладаються на останнього. Таким чином, відповідно до Марракеської угоди, СОТ є міжнародною міждержавною організацією. Як

було підкреслено українськими фахівцями [3, с. 80-81], ця організація не має правотворчих функцій, а тому її не слід вважати наднаціональною організацією.

Компетенція Конференції міністрів членів СОТ. Відповідно до статті IV(1) Марракеської угоди вищим органом СОТ є Конференція на рівні міністрів

торгівлі усіх членів СОТ (Конференція міністрів), сесії якої проводяться не рідше одного разу у два роки. Разом з тим, статтею IX(4) цієї угоди передбачається можливість щорічного перегляду конференцією своїх рішень про звільнення від зобов’язань [6, с. 8, 12], що може призвести до проведення щорічних сесій Конференції міністрів.

Конференція виконує функції СОТ і має право розглядати будь-які питання, що входять у компетенцію СОТ. Остання сесія Конференції проводилася у грудні 2011 року у м. Женева (Швейцарія). До компетенції Конференції, зокрема, відноситься прийняття рішень про:

1) прийняття у СОТ нового члена та затвердження угоди про умови приєднання [6, с. 15]; 2) тлумачення Марракеської угоди та будь-якого багатостороннього торгівельного договору (БСТД)

системи СОТ. Таке рішення приймається разом з Генеральною радою СОТ та на підставі її рекомендацій [6, с. 11];

3) звільнення члена СОТ від зобов’язань за Марракеською угодою та за будь-яким БСТД системи СОТ. Таке рішення приймається на підставі рекомендацій Генеральної ради СОТ, що спостерігає за дією такого БСТД [6, с. 11-12];

4) перегляд рішення Конференції про звільнення від зобов’язань на період понад один рік [6, с. 12]; 5) надання членам СОТ для прийняття запропонованих змін до Марракеської угоди та до будь-якого

БСТД системи СОТ [6, с. 12-13]; 6) прийняття правил, що визначають повноваження, обов’язки, умови роботи та строк знаходження на

посаді Генерального директора СОТ та працівників СОТ [6, с. 9]; 7) усі питання, що входять до сфери будь-якого БСТД системи СОТ, внесені на розгляд Конференції

будь-яким членом СОТ [6, с. 12-13]; 8) утворення постійно діючих комітетів (КТП, Комітет з торгівлі та розвитку; Комітет з обмежень у

зв’язку з платіжним балансом; Комітет з бюджету, фінансів і адміністративних питань). Згідно із суміжними з Марракеською угодою багатосторонніми міжнародними договорами також створено відповідно комітети.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

139

Згідно зі статтею IX(1) Марракеської угоди рішення Конференції мають прийматися консенсусом (позитивним консенсусом) або голосуванням [6, с. 11]. Якщо ніхто з членів СОТ, присутніх на сесії, цьому не заперечує, вважається, що рішення прийнято консенсусом. В іншому разі рішення Конференції приймаються голосуванням. При цьому кожний член СОТ має один голос. Рішення Конференції приймаються простою більшістю голосів, якщо інше не передбачається Марракеською угодою або БСТД системи СОТ. Виходячи з Марракеської угоди, правила голосування застосовуються у таких випадках:

1) рішення про тлумачення положень Марракеської угоди та будь-якого БСТД системи СОТ [6, с. 11]; 2) рішення про звільнення члена від зобов’язань приймаються більшістю у три чверті голосів членів

СОТ [6, с. 11-12]; 3) рішення про доцільність подання змін до Марракеської угоди для прийняття членам СОТ

приймаються більшістю у дві третини членів СОТ [6, с. 12-13]; 4) угоди про умови приєднання до СОТ затверджуються більшістю у дві третини членів СОТ [6, с. 15]. Марракеська угода та ДВС визначають повноваження Конференції міністрів у сфері вирішення спорів в

частині призначення та уповноваження Генерального директора СОТ, тлумачення Марракеської угоди, ДВС та будь-якого БСТД, а також внесення до них змін та доповнень, включаючи правила та процедури вирішення спорів.

Компетенція виконавчого органу СОТ (Генеральної ради СОТ) у процесі вирішення спорів СОТ (ПВС). У проміжках між сесіями Конференції міністрів її функції виконує Генеральна рада СОТ. Вона

складається з представників усіх членів СОТ та є виконавчим органом СОТ. Генеральна рада СОТ збирається у міру необхідності, як правило, щороку кілька разів на рівні послів або представників членів при СОТ. У рамках Генеральної ради СОТ діють Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами, Рада з торгівельних аспектів прав на інтелектуальну власність. Генеральна рада СОТ здійснює функції Конференції міністрів у проміжках між її сесіями. Крім цього, Генеральна рада СОТ:

1) здійснює загальне керівництво органами, уповноваженими спостерігати за дією БСТД (Радою з торгівлі товарами, Радою з торгівлі послугами, Радою з торгівельних аспектів прав на інтелектуальну власність, які скликаються у міру необхідності);

2) функціонує як орган з вивчення торгівельної політики членів СОТ; 3) функціонує як орган вирішення спорів. Рішення Генеральної ради СОТ приймаються консенсусом. Якщо досягти консенсусу не вдається,

рішення приймаються простою більшістю голосів членів СОТ, якщо інше не передбачено Марракеською угодою або БСТД системи СОТ. Так, наприклад, відповідно до статті IX(2) Марракеської угоди, рішення про тлумачення цієї угоди та інших БСТД системи СОТ приймаються більшістю у три чверті голосів. Кожний член СОТ має один голос [6, с. 11].

ДВС визначає основні повноваження Генеральної ради СОТ у сфері вирішення спорів. Згідно зі статтею IV(3) Марракеської угоди Генеральна рада СОТ керує ДВС, тобто вона є Органом вирішення спорів (ОВС) [6, с. 17].

Згідно зі статтею 2(1) ДВС засновано ОВС [6, с. 405]. Він складається з представників усіх держав-членів СОТ. Генеральна рада СОТ, в якості ОВС, збирається у спеціальній якості у міру необхідності для забезпечення функціонування ДВС. ОВС має власного голову, обраного з представників членів СОТ. ОВС безпосередньо не займається вирішенням спорів – він контролює ПВС, а також забезпечує дотримання правил і процедур ДВС.

Таким чином, згідно з Марракеської угоди та ДВС Генеральна рада СОТ є Органом вирішення спорів і бере участь у ПВС на усіх його стадіях.

Компетенція Генерального директора СОТ у ПВС СОТ. Згідно з ДВС до компетенції Генерального директора СОТ у сфері вирішення спорів, зокрема,

відноситься: 1) подання пропозицій членам СОТ щодо надання добрих послуг, примирення або посередництва з

метою вирішення спору [6, с. 410]; 2) подання пропозицій, на запит найменш розвинутої країни-члена СОТ, добрих послуг, примирення або

посередництво, щоб допомогти сторонам вирішити спір, перш ніж подаватиметься запит про заснування третейської (спеціальної) групи (ТГ – a panel) [6, с. 426];

3) скликання чергових і додаткових спеціальних засідань ОВС; 4) прийняття остаточного рішення про формування складу ТГ у разі, якщо сторони спору не можуть

дійти згоди з цього питання; 5) призначення членів ТГ на запит однієї або іншої сторони та після консультацій з головою ОВС і

головою відповідної Ради або комітету, якщо сторони не можуть домовитися про склад ТГ у межах 20 днів [6, с. 412];

6) призначення арбітра, уповноваженого: визначати обґрунтований строк для імплементації рекомендацій, якщо сторони спору не можуть домовитися про строки і про арбітра [6, с. 421], або вивчати запропоноване призупинення зобов’язань у разі відмови від імплементації [6, с. 424];

7) призначення арбітра відповідно до статті 22 ДВС, замінюючи первісних членів ТГ, якщо вони не будуть здатні забезпечити арбітраж [6, с. 422-425];


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

140

8) надання Апеляційному органу (АО – Appellate Body) консультативної допомоги у розробці Правил апеляційного провадження (ПАП) і відповідних змін до них [14, с. 1].

Компетенція Секретаріату СОТ у ПВС СОТ. Марракеською угодою передбачено створення Секретаріату СОТ (WTO Secretariat) на чолі з

Генеральним директором СОТ (Director-General), який призначається Конференцією міністрів та яка, як зазначено вище, приймає правила, що визначають його повноваження, обов’язки, умови роботи та строк знаходження на посаді [6, с. 9]. Секретаріат СОТ є адміністративним органом, який очолює Генеральний директор СОТ.

Згідно з ДВС визначаються головні повноваження Секретаріату СОТ у сфері вирішення спорів. До його компетенції, зокрема, відноситься:

1) участь у ПВС разом зі сторонами спору, третіми сторонами, ОВС, ТГ, АО, арбітрами, незалежними експертами та спеціалізованими установами;

2) підзвітність Генеральному директору СОТ персоналу Секретаріату СОТ; 3) надання, згідно зі статтею 27(2) ДВС, допомоги членам СОТ врегулювати/вирішити спір за їхнім

запитом [6, с. 429]; 4) одержання усіх повідомлень членів СОТ; 5) передача повідомлень членів СОТ іншій стороні або сторонам спору [6, с. 414]. У Секретаріаті СОТ працюють 629 співробітників, які мають статус міжнародних чиновників [7]. Деякі з

них покликані брати участь у роботі СОТ з питань вирішення спорів. Вони працюють у Відділі Ради (12 осіб), Відділі правил (19 осіб), Юридичному відділі та Службі реєстрації справ з вирішення спорів (16 осіб), а також беруть участь у роботі СОТ з питань вирішення спорів. Як правило, секретар і юрист, які є співробітниками Секретаріату СОТ і працівниками згаданих відділів, допомагають ТГ.

Важлива роль у ПВС належить Юридичному відділу, який уповноважено допомагати заснуванню ТГ та її функціонуванню в усіх справах, які не стосуються правил, в арбітражі, що стосується реторсії, та у будь-якому іншому арбітражі (крім арбітражу стосовно «обґрунтованого строку», який очолює член АО за допомогою Секретаріату АО), а також під час посередництва. Юридичний відділ керує Службою реєстрації справ з вирішення спорів [4, с. 54]. Вона уповноважена: 1) одержувати та здавати в архів усі повідомлення сторін спору, третіх сторін спору та ТГ, адміністративні документи; 2) вести офіційне досьє кожного спору на третейській стадії ПВС; 3) вести бази даних Секретаріату СОТ з вирішення спорів; 4) здійснювати регулярні публікації Секретаріату СОТ з проблематики спорів у СОТ.

Під час другої (третейської) стадії ПВС Секретаріат СОТ уповноважено: 1) готувати необхідні документи до засідань у справі; 2) надавати подібне сприяння по усьому комплексу процедур, якщо проводиться третейська стадія ПВС у рамках статті 21(5) ДВС, що стосується належного виконання відповідачем рішення із спору [6, с. 421]; 3) допомагати ТГ з правових, історичних і процедурних аспектів справ, що є об’єктом розгляду; 4) здійснювати матеріально-технічне забезпечення робіт ТГ, включаючи організацію подорожі членів ТГ до м. Женеви, де відбуваються засідання ТГ, одержання повідомлень стосовно справи, запрошення сторін на засідання, що проводяться ТГ, одержання повідомлення стосовно справи та їх передавання членам ТГ тощо; 5) надавати допомогу ТГ, включаючи надання їй юридичної підтримки шляхом консультування з правових питань, що виникають під час спору, включаючи застосування правової практики попередніх ТГ та АО; 6) допомагати сторонам спору у заснуванні ТГ, пропонуючи кандидатів, здатних стати членами ТГ, щоб вивчати спір [6, с. 411-412].

Згідно зі статтею 27(1) ДВС, Секретаріат СОТ відповідає за адміністративні аспекти процедур вирішення спорів [6, с. 429]. Оскільки ТГ не є постійними органами СОТ, Секретаріат СОТ, за оцінкою його фахівців [4, с. 22], служить інституціональною пам’яттю для забезпечення безперервності і взаємозв’язку між третейськими групами з тим, щоб відповідно до статті 3(2) ДВС досягти своєї мети стосовно забезпечення безпеки й передбачуваності БСТС [6, с. 405].

Однією з функцій Секретаріату СОТ є надання сприяння членам СОТ, у першу чергу країнам, що розвиваються, та найменш розвинутим країнам-членам СОТ. Згідно зі статтею 27(2) ДВС, Секретаріат СОТ, на прохання країни-члена СОТ, що розвивається, та найменш розвинутої країни-члена СОТ, надає в їхнє розпорядження кваліфікованого фахівця з Юридичного відділу для консультування з правових питань шляхом, що дозволяє зберегти неупередженість Секретаріату СОТ [6, с. 429]. Також Секретаріат СОТ організовує спеціальні курси з навчання [6, с. 412].

Таким чином, Секретаріат СОТ та його співробітники не беруть участі у першій стадії ПВС, коли консультації між сторонами носять дипломатичний характер. Згідно з Марракеською угодою та ДВС Секретаріат СОТ бере участь у другій, третій та четвертій стадіях ПВС.

Компетенція комітетів СОТ і комітетів, що діють у рамках Генеральної ради СОТ, у ПВС СОТ. Як було зазначено вище, згідно з Марракеською угодою Конференцією міністрів створено постійно

діючі комітети. Крім того, Конференція міністрів має право утворювати будь-які інші комітети. Правила процедури цих комітетів затверджуються Генеральною радою СОТ. Переважна більшість комітетів складається з представників усіх членів СОТ. У сфері вирішення спорів до компетенції таких комітетів відноситься:

1) забезпечення виконання відповідного БСТД системи СОТ і нагляду над його застосуванням;


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

141

2) надання членам СОТ можливості проводити консультації з будь-яких питань щодо функціонування БСТД системи СОТ, включаючи розгляд спірних питань;

3) аналіз заходів, прийнятих членами СОТ, щодо їх відповідності праву СОТ. Як було підкреслено українськими фахівцями, вплив зазначених комітетів на СВС СОТ є незначним [3,

с. 91]. Компетенція Органу вирішення спорів (ОВС) у ПВС СОТ. Серед органів СОТ, які беруть участь у вирішенні спорів, можна чітко вирізнити політичні інститути –

(Конференція міністрів, Генеральна рада СОТ, Орган вирішення спорів (ОВС)) – і незалежні юрисдикційні (квазісудові) органи – ТГ, АО та арбітри.

Як було зазначено вище, Генеральна рада СОТ виконує свої функції згідно з ДВС. Згідно зі статтею IV(3) Марракеської угоди, Генеральна рада СОТ у відповідних випадках проводить засідання з метою виконання функцій ОВС [6, с. 8]. ОВС складається з представників усіх членів СОТ. Оскільки вони є держслужбовцями, які виконують інструкції центральних органів влади своїх країн щодо захисту позицій останніх та їх оприлюднення під час засідань ОВС, цей орган вважається політичним.

На ОВС покладено виконання ДВС, тобто застосування правил і процедур ДВС та здійснення нагляду за усім ПВС [6, с. 405]. У цьому зв’язку можна погодитися з висновком І. В. Зєнкіна, що назва ОВС є не зовсім точною, оскільки ОВС безпосередньо не займається вирішенням спорів – він організує та контролює ПВС, а також перетворює рекомендації ТГ або АО в обов’язкові рішення [2, с. 209].

Згідно зі статтею 3(1) ДВС, ОВС засновується з метою застосування правил і процедур ДВС, а також, якщо інше не передбачено охопленою угодою, положень охоплених угод стосовно консультацій та вирішення спорів. До компетенції ОВС відноситься:

1) проведення засідань ОВС [6, с. 405]; 2) проведення виборів голови ОВС [12]; 3) забезпечення дотримання правил і процедур ДВС; 4) запровадження таких правил процедури, які ОВС вважає необхідними для виконання своїх функцій

[13]; 5) участь на усіх стадіях ПВС і прийняття, зокрема, рішень про: а) заснування ТГ, яка є незалежним юрисдикційним органом СОТ, уповноваженим розглядати

міждержавний спір між членами СОТ; б) уповноваження голови ОВС розробити спеціальний мандат ТГ під час консультацій зі сторонами

спору за умови, що ці сторони не можуть прийняти стандартний мандат [6, с. 410-411]; в) автоматичне схвалення запиту про заснування ТГ на засіданні ОВС після засідання, на якому такий

запит уперше включається до порядку денного ОВС; г) затвердження звітів ТГ та АО, що по суті є прийняттям юридично обов’язкових рішень для сторін

спору; д) запровадження реторсії у разі невиконання відповідачем у спорі рішення щодо спору. Такі реторсії

оформлюються у призупинення поступок та інших зобов’язань, що випливають з охоплених угод; 6) невтручання у справи юрисдикційних органів СОТ (ТГ та АО) на будь-якій стадії ПВС; 7) здійснення нагляду за імплементацією членами СОТ ухвалених щодо конкретних спорів рішень і

рекомендацій ОВС; 8) надання АО консультативної допомоги у розробці ПАП і відповідних змін і доповнень до них; 9) подання щорічного звіту ОВС, у якому надається огляд заходів, вжитих ОВС у період, починаючи з

його попереднього щорічного звіту [12; 10, с. 1]; 10) інформування Рад і комітетів СОТ про спори по угодах, що відносяться до їхньої компетенції; 11) проведення переговорів у рамках спеціальної сесії ОВС, утвореної КТП за результатами Раунду

розвитку СОТ, щодо внесення змін до ДВС з метою реформування СВС СОТ [5]; 12) виконання інших функцій відповідно до Марракеської угоди та ДВС, необхідних для ефективного

функціонування СВС СОТ. У разі виникнення спорів у рамках охопленої угоди, яка є торгівельною угодою з обмеженою кількістю

учасників, термін «член», так, як він використовується у ДВС, відноситься лише до членів СОТ, які є сторонами цієї торгівельної угоди [6, с. 405], та ці останні можуть брати участь у процесі схвалення рішень або заходів, які ОВС застосовуватиме стосовно цього спору.

Таким чином, ОВС є головним органом у ПВС і виконує різні функції під час цього процесу, які відрізняється відповідно до конкретної стадії. Його уповноважено засновувати ТГ, ухвалювати звіти юрисдикційних органів СОТ (ТГ та АО), наглядати за імплементацією рішень, а також уповноважувати застосування реторсії у разі, якщо член СОТ не дотримувався рішень.

Компетенція голови ОВС у ПВС СОТ. Як було зазначено вище у цьому параграфі, ОВС має свого голову (DSB Chairman), який призначається

консенсусом членів СОТ[6, с. 8]. Так на період з 19 березня 2010 року до 24 лютого 2011 року головою ОВС було обрано посла Нігерії Й. Ф. Агаху (Yonov Frederick Agah) [10, с. 3], а на наступний річний період, що розпочався 24 лютого 2011 року, було обрано посла Норвегії Е. О. Йохансена (Elin Østebø Johansen) [11, с. 3]. До компетенції голови ОВС відноситься:


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

142

1) виконання наступних головним чином процедурних функцій, а саме: а) передача інформації членам СОТ та її одержання від членів СОТ; б) головування на засіданні ОВС; повідомлення та представлення пунктів порядку денного засідання

ОВС; в) надання слова делегаціям, пропозицій викласти, запропонувати запитуване рішення, та, якщо воно

схвалюється, оголошення такого рішення [6, с. 8]; 2) подання згідно зі статтею 24(2) ДВС пропозицій, на прохання найменш розвинутої країни-члена СОТ,

щодо добрих послуг, примирення та посередництво перш ніж справу буде передано до ТГ [6, с. 426]; 3) продовження після консультації зі сторонами спору, згідно зі статтею 12(10) ДВС, строків,

встановлених для консультацій щодо заходів, прийнятих країною – членом СОТ, що розвивається, якщо сторони не можуть досягти згоди про завершення консультацій [6, с. 415];

4) визначення, на запит сторони спору і в рамках консультативної допомоги сторонам спору, правил і процедур, яких слід дотримуватися у спорах, що стосуються декількох охоплених угод, спеціальні або додаткові правила та процедури яких є суперечливими, якщо сторони спору не можуть домовитися про процедуру у межах 20 днів з дати заснування ТГ [6, с. 404];

5) уточнення, згідно зі статтею 7(3) ДВС, мандату ТГ під час консультацій зі сторонами спору про заснування ТГ та інформування усіх членів СОТ про мандат, визначений таким чином [6, с. 411];

6) проведення консультацій, перш ніж Генеральний директор СОТ визначатиме склад ТГ відповідно до статті 8(7) ДВС і перш ніж АО прийматиме або змінюватиме свої ПАП (стаття 17(9) ДВС) [6, с. 412, 426].

Таким чином, Марракеська угода, ДВС та охоплені угоди чітко визначають повноваження органів СОТ, які беруть участь у вирішенні спорів, зокрема: політичних інститутів СОТ (Конференції міністрів, Генеральної ради СОТ та ОВС); юрисдикційних органів СОТ (ТГ, АО та арбітрів); та адміністративні органів СОТ (комітетів СОТ, Секретаріат СОТ, Генерального директора СОТ, голови ОВС). При цьому ОВС є головним органом у ПВС і виконує різні функції під час цього процесу, які відрізняється відповідно до конкретної стадії.

Список використаних джерел: 1. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. – М. Юридическая литература,

1997. – 336 с. 2. Зенкин И. В. Право Всемирной торговой организации. Учебное пособие / И. В. Зенкин. – М.:

Международные отношения, 2003. – 248 с. 3. Осика С. Г., Коновалов В. В. Вирішення спорів у Світовій організації торгівлі / С. Г. Осика,

В. В. Коновалов. – К.: Благодійна організація «Центр дослідження СОТ, розвитку торгового права і практики», 2011. – 288 с.

4. A Handbook on the WTO Dispute Settlement System. – Cambridge University Press, 2004. – P. 215. 5. Doha WTO Ministerial 2001: Ministerial Declaration, adopted on 14 November 2001. WT/MIN(01)/DEC/1,

circulated on 20 November 2001. – P. 11. 6. The Results of the Uruguay Round of Multilateral Trade Negotiations: The Legal Texts. – Geneva: WTO, 1995.

– viii, 558 p. 7. The WTO: Secretariat and Budget. Overview of the WTO Secretariat [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.wto.org/english/thewto_e/secre_e/intro_e.htm 8. WTO. Appellate Body. Annual Report for 2009. February 2010. WT/AB/13, circulated on 17 February 2010. –

104 p. 9. WTO. Appellate Body Report, European Communities – regime for the importation, sale and distribution of

bananas (Complainants: Ecuador; Guatemala; Honduras; Mexico; United States of America), WT/DS27/AB/R, circulated on 9 September 1997. – 108 p.

10. WTO. Dispute Settlement Body. Annual Report (2010). WT/DSB/51, circulated on 3 December 2010. – 35 p. 11. WTO. Dispute Settlement Body. Annual Report (2011). – WT/DSB/54, circulated on 17 November 2011. –

34 p. 12. WTO. Procedures for an Annual Overview of WTO Activities and for Reporting under the WTO. Adopted by

the General Council on 15 November 1995. WT/L/105, circulated on 24 November 1995. – 2 p. 13. WTO. Rules of Procedure for Sessions of the Ministerial Conference and Meetings of the General Council.

WT/L/161, circulated on 25 July 1996. – 17 p. 14. WTO. Working Procedures for Appellate Review. Communication from the Appellate Body.

WT/AB/WP/W/11, circulated on 27 July 2010. * Лекарь Ангеліна Сергіївна – стажист Комітету Верховної Ради України з питань економічної

політики

http://www.wto.org/english/thewto_e/secre_e/intro_e.htm


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

143

УДК 355.357 Тетяна Сироїд *

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ УЧАСНИКІВ МИРОТВОРЧИХ ОПЕРАЦІЙ ООН

У статті приділено увагу актуальним питанням відповідальності учасників миротворчих операцій

ООН відповідно до положень міжнародно-правових актів, що визначають статус миротворчого персоналу; зроблено рекомендації щодо удосконалення закріплених ними положень.

Ключові слова: військовий компонент, кримінальний злочин, міжнародні стандарти, миротворці, миротворча місія, поліція, правовий статус.

Сыроед Т. Л. Актуальные вопросы ответственности участников миротворческих операцій ООН. В статье уделено внимание актуальным вопросам ответственности участников миротворческих

операций ООН в соответствии с положением международно-правовых актов, определяющих правовое положения миротворческого персонала; сделаны рекомендации по усовершенствованию закрепленных ими положений.

Ключевые слова: военный компонент, международные стандарты, миротворцы, миротворческая миссия, полиция, правовой статус, уголовное преступление.

Syroid T. L. Topical Issues about Liability of the Members of UN Peacekeeping Operation. Special attention is paid to the urgent matters of the liability of UN peacekeeping operations’ participants

according to the regulations of international legal acts defining the status of peacekeeping personnel; recommendations on improving the fixed regulations are made.

Keywords: military element, felony, international standards, peacekeepers, peacekeeping mission, police force, legal status.

Організація Об’єднаних Націй уособлює в собі сподівання всіх народів світу на мир і безпеку, задля

досягнення цієї мети ще в 1948 р. було запроваджено першу місію ООН з підтримання миру. За час, який минув з тієї пори, підтримання миру перетворилося в один із основних напрямків діяльності Організації. На протязі всього періоду проведення миротворчих операцій змінювалася їх складова – від військових наглядачів на перших етапах і до поліцейських, експертів, цивільного персоналу – на сучасному етапі функціонування ООН. Статут ООН вимагає, щоб весь миротворчий персонал дотримувався високих стандартів чесності та гідної поведінки. З цією метою Департаментом операцій з підтримання миру розробляються стандарти поведінки миротворців, які викладаються у Директивах з дисциплінарних питань. Стандарти зобов’язують миротворців утримуватися від дій, які могли б негативно позначитися на їх надійності, професійній репутації та неупередженості, яка має вирішальне значення для місії. Під час виконання службових обов’язків та поза службою співробітники повинні поводити себе професійно. Їм забороняється брати участь у політичній діяльності в районі дії місії, так само як і публічно висловлюватися по відношенню до політичної, релігійної або етнічної організації в районі дії місії. Вони повинні відповідати на всі запити про надання допомоги справедливо та неупереджено. У Положенні, що регулює статус, основні права і обов’язки посадових осіб, які не є посадовими особами Секретаріату, та експертів у відрядженнях також закріплені норми поведінки, які багато в чому підтверджують основні цінності миротворців, зокрема: вимога забезпечувати високий рівень добросовісності; будувати свою поведінку, керуючись тільки інтересами ООН; пам’ятати, що поведінка співробітників має завжди відповідати їх міжнародному статусу; дотримуватися місцевих законів тощо [1, с.4-5].

У зв’язку з викладеним на особливу увагу заслуговують питання стосовно відповідальності за порушення універсальних норм міжнародного права та приписів міжнародних актів, які безпосередньо визначають правове становище учасників миротворчих операцій ООН.

Слід зазначити, що в науці міжнародного права правовим аспектам проведення миротворчих операцій, загалом правовому становищу учасників миротворчих операцій присвячено значну кількість робіт як українських, так і зарубіжних авторів, зокрема: М.О. Баймуратова, М.В. Буроменського, Ю.В. Земськова, Ю. М. Колосова, Е.С. Кривчикової, І.І. Лукашука, Ш. Мерфі, Л. Оппенгейма, А.Й. Полторака, В.С. Семенова, С.М. Снєгіної, Сума Сайон Мамадуба, В. Н. Федорова та ін. Разом із тим, не достатньо дослідженими залишаються питання, пов’язані з притягненням миротворців до відповідальності, особливо у разі скоєння тяжких проступків.

Виходячи з вищеозначеного, мета даної статті полягає у визначенні підстав та умов притягнення до відповідальності учасників миротворчих операцій ООН відповідно до положень міжнародних актів, що регламентують їх статус; вироблення рекомендацій щодо удосконалення закріплених ними окремих положень.

Одним із суттєвих напрямків діяльності ООН – є підтримання миру, яке здійснюється за допомогою миротворчих операцій складовою яких може бути цивільний, військовий та поліцейський компонент. Базовою універсальною основою діяльності миротворчого персоналу є низка міжнародних актів: Статут ООН, Положення і правила про персонал, Конвенція про привілеї та імунітети ООН, Типова угода про статус сил


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

144

між ООН і державами, в яких проводяться операції, Кодекс особистої поведінки миротворців, інструкція «Ми – миротворці ООН».

Відповідно до Статуту всі співробітники ООН призначаються Генеральним секретарем згідно з положеннями, встановленими Генеральною Асамблеєю (ст. 101, п. 1). У пункті 3 цієї статті міститься вимога стосовно того, щоб співробітники були особами, які забезпечують «високий рівень працездатності, компетентності та добросовісності». У ст. 100 (п. 1) мова йде про те, що «як Генеральний секретар, так і співробітники повинні утримуватися від будь-яких дій, які могли б вплинути на їх становище як міжнародних посадових осіб, відповідальних тільки перед Організацією» [2]. Положення і правила про персонал, більшість з яких є зобов’язуючими нормами загального характеру, визначають основні умови служби, а також основні права, обов’язки і зобов’язання співробітників Секретаріату ООН [3]. Конвенція про привілеї та імунітети (надалі – Загальна конвенція) передбачає низку умов, направлених на забезпечення виконання співробітниками Організації, покладених на них зобов’язань [4]. Положення Загальної конвенції для миротворчого персоналу щодо привілеїв і імунітетів учасників миротворчих операцій доповнюються Типовою угодою про статус сил між ООН і державами, в яких проводяться операції. Відповідно до Типової угоди всі члени операцій ООН з підтримання миру, включаючи персонал, який набирається на місцях, наділені привілеями і імунітетами від судової юрисдикції в тому, що стосується усних або письмових заяв і всіх дій, які скоюються ними в офіційній якості (пункт 46). Крім того, Типовою угодою визначається компетенція керівника місії щодо підтримання дисципліни і порядку серед членів місії ООН, а також персоналу, який набирається на місцях; процедура проведення розслідування стосовно винних осіб; порядок врегулювання спорів; межі юрисдикції [5]. Кодекс особистої поведінки миротворців [6] і інструкція «Ми – миротворці ООН» [7] містять низку принципів, яких повинні дотримуватися миротворці при виконанні покладених на них зобов’язань.

Разом із тим необхідно зазначити, що крім вищеозначених загальних актів, норми поведінки стосовно категорій миротворчого персоналу встановлюються на підставі різних документів серед яких договори, правила, положення, розпорядження, контракти тощо.

Так, відносно співробітників ООН вони встановлюються Статутом ООН і Положеннями і правилами про персонал, які включають бюлетені, інструкції і розпорядження; стосовно експертів у командировках – на підставі умов їх найму; відносно консультантів і підрядників – на підставі умов їх контрактів; стосовно добровольців ООН – на підставі умов служби і правил поведінки; а стосовно службовців національних контингентів – на підставі застосовних законів, правил, положень і обов’язків, які покладаються на державу, що надає війська, меморандумом про взаєморозуміння або рівноцінним йому документом.

Аналіз вищеозначених міжнародних актів свідчить, що одні й ті ж основні норми поведінки, як правило, застосовуються до всіх категорій миротворчого персоналу. Наприклад, усі співробітники повинні дотримуватися принципів, закріплених у Статуті ООН, включаючи віру в основні права людини, гідність і цінність людської особистості, рівність чоловіка і жінки; не допускати дискримінації стосовно будь-яких осіб або групи осіб; не зловживати владою та повноваженнями, якими вони наділені; не займатися діяльністю, яка може негативно вплинути на діяльність Організації в цілому. Вони зобов’язані дотримуватися законів держави перебування і виконувати свої приватні юридичні зобов’язання. Основні стандарти поведінки і добросовісності, яких необхідно дотримуватися різним категоріям миротворчого персоналу подібні між собою, оскільки базуються на ст. 101 (п. 3) Статуту ООН.

У тих випадках, коли є різниця, вона обґрунтовується наявністю правил, які діють для конкретної місії, і конкретними правилами для різних категорій миротворчого персоналу, які просто неможливо розповсюдити на інші категорії в різних місіях і навіть у різних районах однієї й тієї ж місії. Так, наприклад, вимога носити форму і віддавати честь колегам діє лише стосовно військовослужбовців у складі миротворчого персоналу.

Виходячи з означеного, у різних категорій миротворчого персоналу виникають і різні наслідки за недотримання норм поведінки, зокрема: а) співробітники ООН підпадають під заходи дисциплінарного характеру, які можуть застосовуватися ООН, вони можуть піддаватися кримінальному переслідуванню; b) експерти в командировках підпадають під дію адміністративних заходів з боку ООН, які зазвичай виражаються в репатріації, вони також можуть бути об’єктом кримінального переслідування; c) з підрядниками і консультантами будуть розірвані контракти, вони також можуть бути об’єктом кримінального переслідування; d) службовці національних контингентів можуть підпадати під дію адміністративних заходів ООН, які, зазвичай, зводяться до репатріації, і вони можуть підпадати під дію системи військового правосуддя і/або кримінального правосуддя держави, яка їх направила (п. 42-45) [8].

Правовою підставою для притягнення до відповідальності співробітників ООН є скоєння ними протиправний дій, які відповідно до універсальних міжнародних актів, зокрема, Положень та правил про персонал кваліфікуються як проступок. Сутність якого розкривається в Тимчасовому правилі про персонал (10.1(а)) і полягає в «невиконанні співробітником своїх обов’язків відповідно до Статуту ООН, Положеннями про персонал та іншими відповідними адміністративними інструкціями, або недотримання норм поведінки, яких повинен дотримуватися цивільний службовець». Проступок може тягнути за собою здійснення дисциплінарної процедури та застосування дисциплінарних заходів у зв’язку із скоєним проступком. Дисциплінарні заходи можуть включати в різній комбінації такі форми як: письмова догана, пониження в класі; позбавлення на певний строк права на підвищення окладу; відсторонення на певний час від роботи без


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

145

збереження оплати; штраф; звільнення тощо [9, с. 3, 5]. Подальшого розвитку визначення терміну «проступок» та його сутності набуло в міжнародних актах, які

безпосередньо стосуються миротворців і враховують особливості їх правового становища. Зокрема, Директиви з дисциплінарних питань, що торкаються співробітників цивільної поліції і військових спостерігачів протиправні діяння миротворців кваліфікують як серйозні та незначні проступки [10]. Серйозний проступок визначається як будь-яка дія, бездіяльність або недбалість, у тому числі злочинні діяння, тобто порушення стандартних оперативних процедур, директив або будь-яких інших відповідних норм, правил та адміністративних інструкцій, що призводить або може призвести до серйозних пошкоджень або завдання шкоди (термін «шкода» означає будь-який збиток, заподіяний незаконно будь-якій особі, фізично або психічно, її репутації чи майну) конкретній особі або місії в цілому. Серйозний проступок включає, але не обмежується такими протиправними діями як-от: сексуальне насильство та експлуатацію будь-якої особи, особливо дитини; домагання, включаючи сексуальні домагання; зловживання службовим становищем; надмірне застосування сили; незаконне використання вогнепальної зброї; порушення конфіденційності; зловживання привілеями та імунітетами ООН; грубе порушення порядку та дисципліни; керування у стані алкогольного чи іншого сп’яніння або зухвале керування; неодноразове знаходження в нетверезому стані при виконанні службових обов’язків або в громадських місцях; повторна відсутність на службі без дозволу; використання, зберігання або розповсюдження наркотичних засобів; розкрадання або інші фінансові зловживання службовим становищем; умисна непокора законному розпорядженню; протиправні дії (наприклад, крадіжка, шахрайство, контрабанда, одержання хабара) з використанням чи без транспортних засобів ООН. Дисциплінарна відповідальність у випадку серйозних порушень поведінки може включати: звільнення з займаної посади із занесенням до особової справи; переведення на іншу посаду/ іншу роботу після перепідготовки, якщо в цьому є необхідність; відміна пільг і допомоги, які надаються персоналу ООН; тимчасове ненадання відпусток/відгулів; здійснення повних або часткових відрахувань із добових членів місії у випадку завдання фінансової шкоди ООН; надання тимчасової відпустки до завершення розслідування і дисциплінарного процесу; дисциплінарні штрафи; відшкодування матеріальної шкоди потерпілій стороні; винесення пропозиції щодо відправки на батьківщину; звільнення; розірвання контракту; догана або осуд у письмовому вигляді, включаючи можливу рекомендацію про непридатність для будь-якої подальшої роботи в системі ООН (п. 23).

Незначні проступки визначаються як будь-які дії, бездіяльність або недбалість, що є порушенням даної Директиви або будь-яких інших відповідних норм, правил та адміністративних інструкцій, але не призводить або не може привести до серйозних пошкоджень або збитків для окремих осіб або місії в цілому. Незначний проступок включає, але не обмежується цим: невідповідний зовнішній вигляд; нехтування виконанням службових обов’язків; знаходження в стані інтоксикації при виконанні службових обов’язків або в громадських місцях; недбале керування автотранспортним засобом; відсутність на роботі без дозволу; симуляція. Будь-який співробітник поліції ООН, який скоїв незначний проступок відповідно до Директив з дисциплінарних питань, що стосуються співробітників цивільної поліції і військових спостерігачів, повинен бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності [11]. Дисциплінарна відповідальність за незначні порушення поведінки обмежується письмовим осудом або винесенням догани і/чи переведенням на іншу посаду/місцевість і/або позбавлення адміністративних переваг та пільг, таких як водійські права, у разі необхідності.

Слід зазначити, що міжнародно-праві акти акцентують особливу увагу на відповідальності саме посадових осіб місій, які мають низку зобов’язань і несуть відповідальність не тільки за свої діяння, але й за дії підлеглих. На Керівників місій/Спеціальних представників покладено обов’язок здійснювати від імені Генерального секретаря оперативні повноваження. Глава місії повинен забезпечувати, щоб усі співробітники місії: a) поводилися (знаходячись чи не знаходячись при виконанні службових обов’язків) так, щоб це відповідало статусу співробітників місії, виконували свої обов’язки і поводили себе керуючись виключно інтересами ООН; b) утримувалися від будь-яких дій, несумісних з міжнародно-правовим характером, покладених на них зобов’язань; і c) поважали закони, правила, звичаї приймаючої держави, а також міжнародні норми у галузі прав людини і міжнародне гуманітарне право. На підставі цих повноважень ООН через главу місії має змогу приймати адміністративні заходи стосовно службовців, які допускають порушення відповідних приписів поведінки (п. 19) [8].

Щодо особливостей їх правового становища, то слід зазначити, що діючі на сьогодні угоди про статус сил передбачають, що високопоставлені посадові особи місії – Спеціальний представник Генерального секретаря або Глава місії, Командуючий силами, а також інші співробітники високого рангу користуються привілеями і імунітетами, передбаченими для дипломатичних представників.

У разі виникнення підстав, які тягнуть за собою застосування дисциплінарних заходів до учасників миротворчих місій, їм гарантується здійснення належної процедури відповідно главі X Правил про персонал і адміністративної інструкції від 2 серпня 1991 р. (якою передбачені дисциплінарні заходи і процедури ST/AI/371) [13], з внесеними змінами і доповненнями [9, с. 15 – 18]. Сутність процедури полягає в тому, що звинувачення, це лише звинувачення, яке необхідно довести. Презумпція невинуватості співробітника полягає в тому, що він дотримувався передбачених стандартів поведінки. Факт скоєння проступку в обов’язковому порядку повинен встановлюватися адміністрацією. Інструкцією передбачається, що якщо є підстави вважати,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

146

що співробітник місії скоїв проступок за який можуть бути застосовані дисциплінарні заходи, керівник департаменту/управління направляє помічнику Генерального секретаря по управлінню людськими ресурсами звіт для можливого прийняття дисциплінарних заходів, і у відповідних випадках рекомендує тимчасово відсторонити співробітника від виконання службових обов’язків. Якщо керівник департаменту/управління місії вважає, що таких підстав не існує, то він закриває справу і може застосувати відповідні адміністративні заходи. У разі застосування адміністративних заходів, запрошується думка співробітника з цього приводу.

У випадку порушення справи, співробітнику у письмовому вигляді пред’являється офіційне обвинувачення у порушенні конкретного правила і норми поведінки. За рекомендацією керівника департаменту/управління місії, у відповідних випадках, помічник Генерального секретаря по управлінню людськими ресурсами відправляє співробітника в адміністративну відпустку із збереженням заробітної плати, як правило, на період, що не перевищує трьох місяців, або до завершення дисциплінарного провадження. Якщо з урахуванням характеру і серйозності висунутих обвинувачень, у випадку їх підтвердження, може бути прийнято рішення про звільнення не за особистим бажанням, помічник Генерального секретаря по управлінню людськими ресурсами запрошує згоду замісника Генерального секретаря з питань управління і відправляє співробітника в адміністративну відпустку без збереження заробітної плати.

Співробітнику надається достатньо часу для того, щоб у письмовому вигляді відповісти на висунуті проти нього обвинувачення. Усі матеріали у справі, включаючи письмову відповідь співробітника і будь-які докази, які він побажає надати, розглядаються помічником Генерального секретаря по управлінню людськими ресурсами, який приймає наступні рішення: i) закрити справу, якщо співробітник надав обґрунтовані пояснення; ii) застосувати адміністративні заходи; або iii) рекомендувати заміснику Генерального секретаря з питань управління застосувати один або декілька дисциплінарних заходів.

Рішення про застосування відповідних дисциплінарних заходів приймається від імені Генерального секретаря замісником Генерального секретаря з питань управління. Для прийняття рішення про звільнення запрошується попередня рекомендація Управління з правових питань. Якщо співробітник не задоволений прийнятим стосовно нього рішенням, він може оскаржити застосування дисциплінарних або адміністративних заходів в Трибуналі по спорах, а потім в Апеляційному трибуналі. Генеральний секретар також може оскаржити рішення Трибуналу по спорах в Апеляційному трибуналі на певних підставах.

Оскільки завжди існує потреба в тому, щоб військові сили діяли в рамках закону, поведінка співробітників під час проведення миротворчої операції є актуальним питанням, оскільки представники миротворчої місії повинні відновлювати порядок, підтримувати мир та бути взірцем і подавати приклад усім особам, які перебувають на території відповідної держави. Від миротворців вимагають вищих стандартів поведінки ніж ті, що прийнятні під час проведення звичайних військових операцій. На жаль, часом так трапляється, що ті особи, які покликані забезпечувати міжнародний мир та безпеку, стабільність, дотримання існуючих правил, самі їх порушують. Зокрема, необхідно зазначити, що ці випадки скоріше можна назвати поодинокими, але разом із тим кожний такий випадок приковує увагу і має неабиякий негативний резонанс. Від цього в першу чергу страждає імідж ООН як організації покликаної забезпечувати мир і безпеку та тієї країни, яку представляє та чи інша особа, змінюється суспільна думка про ефективність міжнародних миротворчих операцій. Однак, якщо правопорушника буде притягнуто до відповідальності, дотримуючись усіх встановлених міжнародних правил, процедур, стандартів і принципів у галузі прав людини, то, незважаючи на те, що вчинення правопорушення є негативним фактом, довіру місцевого населення до миротворців та добрі стосунки між ними буде відновлено. Вирішення означеної проблематики вбачається у наступному: 1) у посиленні критеріїв відбору персоналу для миротворчих операцій, акцентуючи увагу на прийнятності для цієї категорії осіб принципів, якими повинні керуватися миротворці; бажання та здатність сумлінно дотримуватися цих принципів; 2) розповсюдження інформації про права та обов’язки миротворців; про мету і значення миротворчих сил на території держав перебування у кожному конкретному випадку. Це важливо для встановлення добрих стосунків між миротворчим персоналом і населення держави-перебування; 3) з метою попередження та профілактики випадків порушення приписів загальних та спеціальних міжнародних актів, які регламентують статус миротворців, доведення до відома особового складу випадків притягнення осіб до відповідальності за скоєння проступків тощо.

Список використаних джерел: 1. Положения, регулирующие статус, основные права и обязанности должностных лиц, не являющихся

должностными лицами Секретариата, и экспертов в командировках ST/SGB/2002/9 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://daccess-ddsny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N02/434/60/PDF/N0243460.pdf

2. Устав ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/charter/intro.shtml. 3. Положения и правила о персонале ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.un.org/russian/basic/civilservice/part4.htm. 4. Конвенция о привилегиях и иммунитетах ООН [Електронний ресурс].–

Режим доступу:http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/ privileg.shtml. 5. Типовое соглашение о статусе сил между ООН и странами, в которых проводятся операции

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/a45-594.shtml. 6. Кодекс личного поведения миротворцев ООН [Електронний ресурс]. –

http://daccess-ddsny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N02/434/60/PDF/N0243460.pdf

http://www.un.org/ru/documents/charter/intro.shtml

http://www.un.org/russian/basic/civilservice/part4.htm

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/a45-594.shtml


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

147

Режим доступу: http://www.un.org/russian/peace/pko/standards/code.html. 7. Инструкция «Мы – миротворцы ООН» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.un.org/russian/peace/pko/standards/we_are.html. 8. Обеспечение юридически обязательного характера стандартов, закрепленных в бюллетене

Генерального секретаря, для служащих контингентов и стандартизация норм поведения, чтобы они были применимы ко всем категориям миротворческого персонала A/61/645 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N06/668/86/PDF/N0666886.pdf?OpenElement.

9. Практика Генерального секретаря в дисциплинарных вопросах и случаях возможного преступного поведения, 1 июля 2009 года – 30 июня 2010 года Доклад Генерального секретаря A/65/180 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N10/467/25/PDF/N1046725.pdf?OpenElement.

10. Комплексная стратегия ликвидации в дальнейшем сексуальной эксплуатации и надругательства при операциях ООН по поддержанию мира A/59/710, пункты 68-70, 73-75. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N05/247/92/PDF/N0524792.pdf?OpenElement.

11. Directives for Disciplinary Matters Involving Civilian Police Officers and Military Observers DPKO/CPD/DDCPO/2003/001, DPKO/MD/03/00994 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cdu.unlb.org/Portals/0/PdfFiles/PolicyDocG.pdf.

12. Административная инструкция ST/AI/371 [Електронний ресурс]. Режим доступу:http://www.un.org/womenwatch/osagi/pdf/SGBSTAI371.pdf.

* Сироїд Тетяна Леонідівна – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри державно-

правових дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ. УДК 341 Олександр Сторожук *

ПРАВОВИЙ СТАТУС (ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ) КОНСУЛЬСЬКИХ ПОСАДОВИХ ОСІБ У

ДЕРЖАВІ ПЕРЕБУВАННЯ

У статті розкривається правовий статус (привілеї та імунітети) консульських посадових осіб у державі перебування, здійснюється порівняльний аналіз положень щодо привілеїв та імунітетів консульських посадових осіб Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. та двосторонніх конвенцій, які регулюють зазначене питання, а також виявляються розбіжності між ними.

Ключові слова: правовий статус; привілеї та імунітети; консульські функції; консульські посадові особи; держава перебування; акредитуюча держава.

Сторожук О. Р. Правовой статус (привилегии и иммунитеты) консульських должностных лиц в

государстве пребывания. В статье раскрывается суть правового статуса (привилегий и иммунитетов) консульских

должностных лиц в государстве пребывания, проводится сравнительный анализ положений про привилегии и иммунитеты консульских должностных лиц Венской конвенции о консульских сношениях 1963 г. и двусторонних конвенций, регулирующих данный вопрос, а также устанавливаются различия между ними.

Ключевые слова: правовой статус; привилегии и иммунитеты; консульские функции; консульские должностные лица; государство пребывания; аккредитирующее государство.

Storozhuk O. R. Legal Status (Immunities and Privileges) of Consular Officers in the State of Stay. The consular officers’ legal status (immunities and privileges) in the state of stay is revealed, the comparative

analysis of the provisions concerning consular officers’ immunities and privileges of the Vienna Convention on Consular Relations of 1963 and those of the bilateral conventions regulating this issue is made, as well as a distinction between them has been drawn in the article.

Keywords: legal status; immunities and privileges; consular functions; consular officers; state of stay; accrediting state.

Консульська служба є невід’ємною складовою дипломатичної служби. Вона покликана забезпечувати

захист прав та інтересів держави, юридичних і фізичних осіб [1, 10]. Виконання консульських функцій забезпечується консульськими посадовими особами консульських

установ [12]. Консульські посадові особи отримують відповідний правовий статус, зокрема наділяються привілеями

та імунітетами, що визначені, перш за все, у таких міжнародно-правових документах як Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., міжурядові двосторонні консульські конвенції, які укладаються між акредитуючими державами та державами перебування, а також законодавством держави перебування [3, 11].

Загалом статус посадової особи це сукупність її прав та обов’язків. Але оскільки для ефективного

http://www.un.org/russian/peace/pko/standards/code.html

http://www.un.org/russian/peace/pko/standards/we_are.html

http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N06/668/86/PDF/N0666886.pdf?OpenElement

http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N05/247/92/PDF/N0524792.pdf?OpenElement

http://cdu.unlb.org/Portals/0/PdfFiles/PolicyDocG.pdf

http://www.un.org/womenwatch/osagi/pdf/SGBSTAI371.pdf


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

148

виконання завдань та функцій консульською посадовою особою міжнародно-правова практика пішла шляхом забезпечення домінування прав у загальному об’ємі статусу консульської посадової особи, то предметом дослідження відповідно є перш за все саме вони, тобто статус в частині привілеїв та імунітетів (прав на переваги, пільги, звільнення від юрисдикції держави перебування).

Слід зазначити, що під час аналізу вищезгаданих документів звертають на себе увагу неоднозначності та розбіжності в питаннях регулювання правового статусу (привілеїв та імунітетів) консульських посадових осіб.

Це, у свою чергу, впливає на ефективність виконання консульськими посадовими особами завдань та функцій щодо захисту прав та інтересів держав, юридичних та фізичних осіб, що особливо актуально сьогодні в умовах світової глобалізації, зокрема для України, оскільки все більше її громадян виїжджають за кордон на навчання, роботу, відпочинок, лікування та потребують належного захисту своїх прав та інтересів.

Необхідністю виявлення та усунення цих неоднозначностей і розбіжностей шляхом удосконалення та уніфікації міжнародно-правових норм і національного законодавства держав щодо регулювання правового статусу (привілеїв та імунітетів) консульських посадових осіб обумовлюється важливість та актуальність цього дослідження.

Питання привілеїв та імунітетів працівників консульських установ, у тому числі консульських посадових осіб, досить часто висвітлювалося у юридичній літературі рядом авторів (В. Репецьким, Л. Тімченко, К. Сандровським, М. Буроменським, О. Гріненко, О. Сагайдаком, М. Богуславськім, І. Бліщенко та іншими), але дослідження з метою виявлення неоднозначностей та розбіжностей в регулюванні правового статусу (привілеїв та імунітетів) консульських посадових осіб з метою їх усунення для підвищення ефективності реалізації консульськими посадовими особами своїх завдань та функцій щодо захисту прав та інтересів держав, юридичних та фізичних осіб не здійснювалося. У цьому полягає новизна дослідження.

Важливість дослідження питання щодо привілеїв та імунітетів саме консульських посадових осіб обумовлюється тим, що з трьох категорій працівників консульських установ (консульські посадові особи, консульські службовці, обслуговуючий персонал) консульські функції виконуються лише консульськими посадовими особами.

У cтатті 1 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. зазначено: «Консульська посадова особа означає будь-яку особу, у тому числі Главу консульської установи, якій доручено в цій якості виконання консульських функцій». До цієї категорії осіб відносяться: генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент, проконсул і консульський стажист [1].

Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., надаючи консульським посадовим особам імунітет від юрисдикції, визначає: «Консульські посадові особи не підлягають юрисдикції судових чи адміністративних органів держави перебування у відношенні дій, вчинених ними при виконанні консульських функцій» (п. 1 ст. 43).

Це значить, що консульські посадові особи наділені імунітетами, що носять функціональний (службовий) характер [1, 5].

У сучасній міжнародній практиці функціональний (службовий) імунітет надається досить широкому колу осіб. Надання службового імунітету означає, що особа, яка користується ним, звільняється від карної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування, якщо правопорушення було вчинене під час виконання службових обов’язків.

Якщо ця дія мала місце в інший час, то особа може бути притягнута до відповідальності в державі перебування, але тільки «на підставі постанови судової влади, у випадку здійснення тяжких злочинів» [п. 1 ст. 41].

І тут виникає проблема визначення дій, вчинених під час виконання консульських функцій. На практиці нерідко виникають труднощі у з’ясуванні того, знаходилася особа в момент злочину при виконанні своїх службових обов’язків, чи ні, а значить, чи можна в державі перебування притягувати її до відповідальності. Не менші труднощі виникають і в питанні про те, хто вирішує цю проблему: держава перебування чи акредитуюча держава.

Аналіз міжнародного права та практики держав показує відсутність універсального вирішення проблеми функціонального (службового) імунітету.

Це пояснюється відсутністю вичерпного переліку службових обов’язків кожної особи, що користується службовим імунітетом та конкретних і універсальних критеріїв, що дозволяють однозначно визначити, чи була особа в момент здійснення правопорушення при виконанні своїх службових обов’язків.

Відсутність таких критеріїв зумовлює виникнення протиріччя між інтересами, з одного боку, держави, що направляє, яка зацікавлена в захисті своїх громадян, а з іншої – держави перебування, яка несе збитки від заподіяного правопорушення.

Орієнтиром у певній мірі для практичного вирішення зазначених питань можуть бути судові прецеденти. Так, суди визнавали себе некомпетентними щодо оцінки дій консулів, які були вчинені при виконанні ними службових обов’язків, у наступних випадках:

– відмова консула у видачі виїзної візи (1927 р., Франція); – нанесення консулом збитків в результаті дорожньо-транспортної пригоди при поїздці у службових

справах (1933 р., Франція); – скерування консулом до суду сертифіката, що засвідчує статус особи (1962 р., США);


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

149

– видача консулом паспорта і проїзних документів дівчині-співвітчизниці, яка втікала від батьків (1970 р., Італія).

Інші приклади – винесення судами рішень і вироків у випадках, коли суди розглядали дії консулів, як такі, що були здійсненні не при виконанні своїх службових обов’язків:

– несплата боргу за обслуговування (1912 р., Франція); – розголошення консулом причин відмови у видачі візи, що принесло шкоду репутації (1927 р.,

Франція); – вбивство місцевого жителя в результаті хуліганських дій консула (1957 р., Японія); – оренда особистого житла (1963, 1965, 1967 р., Франція); – незаконний ввіз наркотиків (1979 р., США). Наведені приклади показують, що особа, яка користується службовим імунітетом, у випадку здійснення

злочину, як правило, притягується до кримінальної відповідальності в державі перебування, тобто здійснення злочину майже завжди розглядається як дія, що виходить за межі службових обов’язків.

Наявність у консульської посадової особи службового імунітету може бути переглянута, про що можуть свідчити такі два нещодавніх випадки.

У грудні 2010 р. був арештований керівник консульства Болгарії в місті Бурса (Туреччина) в результаті проведення поліцейської спецоперації по затриманню злочинної групи, що займалася нелегальним продажем культурних цінностей. Внаслідок чого Міністерство закордонних справ Болгарії заявило, що участь болгарського консула в такому скандалі є неприпустимим і, якщо підтвердиться його участь в кримінальному злочині, то його статус (дипломатичний імунітет) буде переглянутий.

У листопаді 2011 р. консула Росії в Поморському воєводстві Польщі було затримано поліцією за керування автомобілем у нетверезому стані. Після перевірки дипломат був звільнений, оскільки він володів дипломатичним імунітетом. Але відповідні документи були направлені до прокуратури, а інформація про інцидент направлена до Міністерства закордонних справ Російської Федерації.

Але залишається невирішеним питання про те, хто повинен визначати, чи була конкретна особа під час здійснення правопорушення при виконанні службових обов’язків: держава перебування чи акредитуюча держава? В іноземних державах питання про те, був чи ні носій функціонального (службового) імунітету під час виконання службових обов’язків, нерідко вирішується судовими органами держави перебування. А в США компетенція суду у вирішенні цього питання закріплена в законі. У разі вчинення консульською посадовою особою правопорушення Міністерство закордонних справ держави перебування завжди звертається до відповідної консульської установи чи дипломатичного представництва із запитом щодо того, виконувала чи ні особа в момент здійснення правопорушення службові обов’язки. Природно, у всіх випадках, іноді навіть усупереч здоровому глузду, дипломатичні представництва відповідають позитивно і питання про можливу кримінальну відповідальність знімається. Таким чином, консульська посадова особа недоторканна під час виконання своїх функціональних обов’язків і держава перебування зобов’язана відноситися до неї з належною повагою і вживати необхідних заходів для попередження будь-яких зазіхань на неї [9].

У п. 1 ст. 41 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. зазначається: «Консульські посадові особи не підлягають ні арешту, ні попередньому ув’язненню, інакше ніж на підставі постанов компетентної судової влади у випадку здійснення тяжких злочинів» [2]. У п. 2 зазначеної статті йдеться: «За винятком випадків, зазначених у п. 1 консульські посадові особи не можуть бути ув’язнені, а також не підлягають ніяким іншим формам обмежень власної волі інакше як на виконання судових постанов, що вступили в законну силу» [2]. Якщо на консульську посадову особу заведена кримінальна справа, місцева влада держави перебування зобов’язана негайно повідомити про це главу консульської установи (ст. 42). У них є право викликати консула в компетентні органи, але при цьому йому виявляється повага і держава перебування не повинна створювати йому перешкод у виконанні консульських функцій (ст. 41, п. 3) [2].

У двосторонніх консульських конвенціях, які укладаються між державами, існує понад 10 варіантів вирішення питання про недоторканність консульської посадової особи та їх імунітет від юрисдикції. У консульських конвенціях між більшістю західних держав недоторканність особи має обмежений характер: консульська посадова особа може бути арештована та взята під варту в порядку попереднього висновку у випадку здійснення тяжкого злочину, а за інші злочини може бути позбавлена волі тільки на підставі вироку суду, що вступив у силу, (Італія, Франція, Швеція, Норвегія).

Розглядаючи статус недоторканності консульських посадових осіб, слід зазначити, що у Віденській конвенції 1963 р. нічого не сказано про правове положення їхнього житла і приватної резиденції глави консульської установи. Деякі держави пішли по цьому ж шляху (Австрія, Литва, Білорусія та ін.). Але більшість двосторонніх конвенцій, так чи інакше, регулюють це питання. Наприклад, статусом недоторканності наділяються житлові приміщення глави консульства (Швеція, Норвегія), резиденція глави консульської установи (США, Франція, Італія). Що стосується поширення недоторканності на житлові приміщення всіх консульських посадових осіб, то це передбачено в консульських конвенціях між Росією і Польщею, Великобританією, Японією та іншими державами.

Своєрідно трактується статус недоторканності житлових приміщень консульських посадових осіб Фінляндії і ФРН. Так, у Конвенції між Росією та Фінляндією зазначається: «У житлових приміщеннях консульських посадових осіб влада держави перебування не може починати будь-яких примусових заходів без


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

150

згоди консула». У зв’язку з цим виникає питання: а входити можна? Якщо так, за яких обставин? На цей рахунок ніяких заборон і роз’яснень у документі немає. Ще більш цікаве формулювання міститься у Конвенції між Росією та ФРН: «У житлових особистих приміщеннях консула влада держави перебування не буде здійснювати ніяких заходів примусового характеру». Таке формулювання більш схоже на джентльменську угоду і не несе у собі ніяких заборон. Подібна угода не створює прямих юридичних зобов’язань для сторін і зв’язує їх лише морально. Неоднозначно у двосторонніх конвенціях врегульовані питання надання привілеїв щодо оподаткування житлових приміщень консульських посадових осіб. Так, відповідно до двосторонніх консульських конвенцій між Росією та Білоруссю і Литвою від усіх державних, районних чи муніципальних податків і зборів звільняється лише резиденція глави консульської установи. Тоді як Конвенція між Росією та Польщею передбачає звільнення від усіх видів податків, зборів і мита житлових приміщень усіх консульських посадових осіб. Це ще раз підтверджує наявні розходження в привілеях та імунітетах, які надаються консульським посадовим особам в різних державах.

У конвенціях передбачаються також і винятки щодо надання імунітетів від юрисдикції держави перебування. Як правило, імунітети не поширюються на наступні цивільні позови: 1) що випливають із пов’язаного з консульською посадовою особою договору, по якому він не виступав прямо чи опосередковано як представник акредитуючої держави; 2) пов’язані зі збитком, нанесеним яким-небудь транспортним засобом у результаті дорожньо-транспортної пригоди з вини консульської посадової особи в державі перебування; 3) які стосуються спадщин, в яких консульська посадова особа виступає від імені спадкоємця, чи виконавця заповіту, або розпорядника опікуна спадщини, являючись приватною особою; 4) подані самою консульською посадовою особою у справі, по якій він користувався б імунітетом від юрисдикції (у цьому випадку він позбавляться права посилатися на імунітет у відношенні будь-якого зустрічного позову, безпосередньо пов’язаного з основним позовом);

Консульська посадова особа може бути арештована, якщо: здійснила тяжкий злочин; із цього питання є постанова компетентних судових органів. Але і ці питання врегульовані неоднозначно. Консульське право передбачає, що акредитуюча держава може відмовитися від привілеїв та імунітетів, але ця відмова повинна бути чітко виражена і про неї повинно бути повідомлено державі перебування в письмовій формі [4, 5]. Причому відмова від імунітету щодо юрисдикції в цивільній чи адміністративній справі не означає про відмову від імунітету щодо виконавчих дій, які є результатом судового рішення. Стосовно таких дій необхідна окрема відмова (ст. 45 Конвенції 1963 р.) [2].

Практично у всіх двосторонніх консульських конвенціях зазначається, що держава перебування відноситься до консульських посадових осіб з повагою і вживає необхідних заходів для попередження будь-яких зазіхань на їхню особистість, волю і гідність. Цей захист рівною мірою відносяться і до членів їхніх сімей [2, 3]. Слід зазначити, що в більшості двосторонніх конвенцій відразу ж обумовлено, що ці положення не стосуються консульських посадових осіб, які є громадянами держави перебування чи має в цій державі статус іноземця, якому на законній підставі дозволене постійне місце проживання, а також членам їхніх сімей. Але в значній кількості консульських конвенцій подібне застереження відсутнє. Таким чином, приналежність до громадянства чи постійне проживання може впливати на імунітети і привілеї цієї категорії осіб.

Консульські конвенції регулюють свободу пересування консульських посадових осіб і, треба відзначити, що також не завжди однозначно. Ряд двосторонніх конвенцій дозволяє свободу пересувань і поїздок по всій території держави перебування, за винятком зон, в’їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. Деякі конвенції дозволяють консульським посадовим особам свободу пересування і поїздок тільки по території консульського округу, за винятком зон, в’їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. Є конвенції, у яких не відображаються питання пересування консульських посадових осіб.

У цьому випадку варто орієнтуватися на Віденську конвенцію 1963 р. (ст. 34), у якій зазначається: «Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в’їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей по її території» [2].

Консульські посадові особи мають право відвідувати громадянина акредитуючої держави, який знаходиться у в’язниці чи під вартою, для бесіди з ним, мають право переписки з ним і можуть вживати заходів для забезпечення йому юридичного представництва. Ці права консульські посадові особи можуть здійснювати тільки відповідно до законів і правил держави перебування.

Що стосується податкових і митних привілеїв консульських посадових осіб, то про них йдеться у статтях 49-59 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. У ст. 49 зокрема зазначено, що консульські посадові особи, а також члени їхніх сімей, що проживають разом з ними, звільняються від податків, зборів, мита особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком:

1) непрямих податків, що зазвичай включаються у вартість товарів чи обслуговування; 2) зборів і податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться на території держави перебування, з

урахуванням виключень, передбачених положеннями статті 32; 3) податків на успадковане майно, мита на успадкування, податків на перехід майна з певними

вилученнями, передбаченими пунктом b) статті 51; 4) податків і зборів на приватний дохід, включаючи доходи з капіталу, джерела якого знаходяться в


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

151

державі перебування, податків на капіталовкладення в комерційні, фінансові підприємства держави перебування;

5) зборів, стягнутих за конкретний вид обслуговування; 6) реєстраційних, судових, реєстрових податків, іпотечних зборів, гербових зборів з вилученнями, які

відносяться до консульських приміщень. Зарплата консульських посадових осіб у державі перебування звільняється від податків і зборів. Разом з

тим консульські посадові особи консульських установ, наймаючи осіб, зарплата яких не звільняється від податків на прибуток у державі перебування, повинні виконувати зобов’язання, що накладаються законами і правилами цієї держави на наймачів. Іншими словами, створюється режим, відповідно до якого консульські посадові особи не звільняються від податків стосовно діяльності, яка виходить за межі їхніх службових функцій. Що стосується звільнення від митних зборів і огляду на митниці, то ці питання регламентуються статтею 50 [2]. У ній зазначається, що мито не стягується з предметів для особистого користування консульською посадовою особою, включаючи предмети, призначені для його облаштування і для його офіційного користування. Від сплати митних зборів звільняються також члени сімей консульських посадових осіб, що проживають разом з ними. Слід зазначити, якщо у відношенні митних зборів більш-менш визначене коло предметів, стосовно яких мито не стягуються, то щодо огляду особистого багажу на митниці існують різні підходи. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. звільняє від огляду особистий багаж консульських посадових осіб і членів їх сімей, що проживають разом з ними.

Багаж може бути доглянутий лише в тому випадку, якщо є серйозні підстави припускати, що в ньому містяться предмети, що не є їх особистими предметами чи предметами для офіційного користування консульською посадовою особою. Огляд можливий і в тому випадку, коли є підстави припускати, що в багажі знаходяться предмети, ввіз і вивіз яких заборонені законами і правилами держави перебування, чи які підпадають під його карантинні закони і правила. Такий огляд, однак, повинен проводитися в присутності відповідної консульської посадової особи або члена його сім’ї. Отже, ми бачимо, що можливість огляду особистого багажу консульських посадових осіб чітко визначено Віденською конвенцією 1963 р. Але відповідно до багатьох двосторонніх конвенцій особистий багаж консульських посадових осіб і членів їх сімей підлягає огляду на митниці.

Таким чином, консульська практика іде двома шляхами: – особистий багаж консульських посадових осіб звільняється від огляду, якщо немає серйозних підстав

для огляду; – не звільняється ні за яких умов. За результатом розгляду вищезазначених питань можна зробити наступні висновки: 1. Особистий правовий статус (привілеї та імунітети) консульських посадових осіб неможливо

розглядати лише на основі Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р., а необхідно враховувати і двосторонні консульські конвенції та законодавство держави перебування, які по-різному визначають їх статус ( привілеї та імунітети).

2. Консульські посадові особи, як правило, наділяються функціональним (службовим) імунітетом, але універсального підходу до цього питання не існує.

3. Міжнародно-правова практика показує, що існує широка різноманітність у підходах до питань визначення статусу (надання привілеїв та імунітетів) консульських посадових осіб у різних державах.

З метою усунення цих розбіжностей необхідно удосконалити і максимально уніфікувати міжнародно-правові норми та законодавство держав щодо регулювання правового статусу (привілеїв та імунітетів) консульських посадових осіб і практику їх застосування. Це, у свою, чергу забезпечить підняття ефективності виконання своїх функцій консульськими посадовими особами, що відповідає інтересам усіх держав світового співтовариства.

Список використаних джерел: 1. Бобылев Г. В. Основы консульской службы / Г.В. Бобылев, H.Г. Зубков. – М.: Наука, 1986. 2. Венская конвенция о консульських сношениях / Сборник междунаролных договоров СССР. Вып.

ХLV. М.: «Международные отношения», 1991.– с. 36-72. 3. Венская конвенция о дипломатических сношениях / Сборник междунаролных договоров СССР. Вып.

ХLV. – М.: «Международные отношения», 1991.– С. 126-144. 4. Гуменюк Б. Основи дипломатичної та консульської служби / Б. Гуменюк. – К., 1998. – 255 с. 5. Демин Ю.Г. Статус дипломатических представительств и их персонала / Ю.Г. Демин. – М.:

Международные отношения, 1995. – 204 с. 6. Іванов Ю.А. Міжнародне право / Ю.А. Іванов. – К.: Вид. Поливода А.В., 2004. – 198 с. 7. Короткий український дипломатичний словник. Упорядник: Я. Серкіз / за заг. ред. М. Мальського. –

Львів, 2002.– 264 с. 8. Hamilton K., Longhorne R. The Practice of Diplomacy. Its Evolation, Theory and Administration /

K. Hamilton, R. Longhorne. – L.; N. Y., 1995. 9. Mukliarji P. B. The Modern Trenda of Diplomatic Law / P. B. Mukliarji. – Calcutta, 1973. 10. Cambon J., The Diplomatist / J.Cambon. – London, 1971. – 282 p.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

152

11. Anderson M. S. The Rise of Modern Diplomacy / M. S. Anderson. – London, 1993. 12. Sutor J. Prawo dyplomatyczne i konsularne / J. Sutor. – W-wa, 1977. * Сторожук Олександр Ростиславович – перший секретар Міністерства закордонних справ

України. УДК 341 Вадим Фесенко * ОКРЕМІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ СУДУ ЄС З НАЦІОНАЛЬНИМИ ТА МІЖНАРОДНИМИ

ЮРИСДИКЦІЙНИМИ ОРГАНАМИ В статті розглядаються особливості взаємодії Суду ЄС з міжнародними та національними судами.

Аналізуються тенденції, проблемні сторони та вказуються на можливі шляхи удосконалення співпраці Суду ЄС з цими інституціями.

Ключові слова: Лісабонський договір, Суд ЄС, національні суди, міжнародні суди, принципи права ЄС, прецедентне право.

Фесенко В. И. Отдельные аспекты взаимодействия суда ЕС с национальными и международными

юрисдикционными органами. В статье рассматриваются особенности взаимодействия Суда ЕС с международными и

национальными судами. Анализируются тенденции, проблемные стороны и обращается внимание на возможные пути усовершенствования взаимодействия Суда ЕС с этими институциями.

Ключевые слова: Лиссабонский договор, Суд ЕС, национальные суды, международные суды, принципы права ЕС, прецедентное право.

Fesenko V. I. Certain Aspects of Interaction between the EU Court and national, international Jurisdictional

Bodies. This article discusses features of the interaction between the EU Court and international, national courts. It

analyzes modern tendencies, problem issue and examine possible ways to improve the interaction between the EU Court and these institutions.

Keywords: Lisbon Treaty, EU Court, national courts, international courts, EU Law principles, case law. Без перебільшення бурливий розвиток Європейського Союзу і в плані значного збільшення кількісного

складу держав-учасниць (2004–2007 роки), і з огляду на якісні зміни правової системи (Лісабонський договір), а також враховуючи проблеми функціонування цієї структури (перипетії з прийняттям Договору про Конституцію, економічні проблеми), значно підвищив інтерес до європейського права в цілому і праву цього інтеграційного об’єднання, зокрема. Серед іншого це обумовлюється комплексним характером причин – економічними, політичними, соціальними, правовими, в тому числі міжнародно-правовими. На сьогодні беззаперечним є той факт, що «право … Європейського Союзу виступає як особлива самостійна правова система, що існує поряд з національними правовими системами відповідних європейських держав і міжнародно-правовою системою» [1].

Внутрішня організаційна структура Європейського Союзу, яка сама по собі є унікальним явищем в сучасному праві, включає в себе низку інститутів (органів), всього їх сім, серед яких Суд ЄС посідає одне з ключових місць. Як правило, при розгляді актуальних інституційних питань мова йде про політичні інститути ЄС (Парламент, Раду, Комісію), при цьому судова система залишається «в тіні». Тим не менш, саме Суд ЄС вніс істотний внесок в успіх європейської інтеграції і продовжує грати важливу роль у розвитку політико-правової інтеграції Співтовариств. Не слід забувати, що певний період розвитку ЄЕС (60 – 70-ті роки ХХ століття) саме на цьому органі лежала левова частка роботи по розвиткові правової системи, яка здійснювалась шляхом тлумачення установчих договорів (прецедентна практика). Саме завдяки Суду ЄС правова система Союзу регулює не тільки відносини між державами або інститутами ЄС, а й безпосередньо захищає інтереси приватних осіб. В результаті своєї діяльності Суду вдалося забезпечити високий авторитет своїх судових рішень, які стали одним з найважливіших джерел права ЄС, займаючи при цьому окреме місце в системі джерел ЄС – третинне (прецедентне) право. При цьому, як справедливо зауважують деякі автори Суд ЄС є одним з найважливіших інститутів «європейської інтеграції» [2].

Ні в кого не викликає сумнівів той факт, що Суд ЄС є однією з рушійних сил процесу європейського будівництва, поряд з Європейським парламентом та Радою ЄС. Така його роль не в останню чергу обумовлена функціональною завантаженістю цього органу, в яку деякі дослідники включають чотири окремі напрямки: адміністративне судочинство, конституційне судочинство, міжнародне судочинство та тлумачення права ЄС [3]. При цьому, оскільки за великим рахунком це суд регіональної організації, Суд ЄС не є класичним міжнародним судовим органом. У 1951 році, коли на підставі Паризького договору було створено перший юрисдикційний орган – Суд ЄCВС, автори Установчих договорів передбачили для нього лише функцію


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

153

забезпечення однакового застосування і тлумачення права ЄС, причому в сфері питань економічної інтеграції, але з часом функції Суду значно розширилися, причому саме завдяки творчому розумінню Судом ЄС цієї функціональної направленості. На сьогоднішній день Суд ЄС став справді багатофункціональним органом, що концентрував в собі декілька напрямків діяльності. У його компетенцію входить і розгляд спорів між державами (що зближує його з компетенцією Міжнародного Суду ООН), і розгляд справ щодо прав людини (компетенція Європейського суду з прав людини), також він виконує роль верховного судового органу з питань власне права ЄС, а по відношенню до національних судових органів, є «вищим авторитетом у справах права Співтовариств» [4].

З огляду на природу ЄС та за своєю суттю Суд ЄС є наднаціональним судовим органом – і в цьому його принципова відмінність від міжнародних юрисдикційних органів, що водночас ставить його у виключне становище порівняно з міжнародними судовими установами. Можливість звернення до різних міжнародних судових установ, які наділені компетенцією збігається, з одного боку, є гарантією добровільного вибору державами і приватними особами прийнятних процедур врегулювання суперечок, але з іншого боку, може привести до протиріч в тлумаченні і застосуванні різних норм з аналогічних питань. Відсутність взаємодії, ієрархії між судами є на сьогоднішній день проблемою, що заслуговує особливої уваги. Введення в дію норм Лісабонського договору вирішує ряд питань, пов’язаних лише з внутрішньою організацією, порядком роботи судової системи ЄС, тоді як питання розмежування і, відповідно, зіткнення компетенції залишається відкритим. У зв’язку з цим, питання та проблема визначення ролі Суду ЄС на міжнародній арені і дослідження питань щодо його взаємодії з іншими судовими установами – міжнародними та національними, є доволі актуальним, насамперед зважаючи на подальший розвиток правової системи ЄС.

Крім цього, необхідно звернути увагу на той факт, що національні судові органи є по суті та зважаючи на відповідні аналогії, щось на кшталт «вестмінстерських судів» у праві ЄС, так як вони в рамках своєї компетенції повинні гарантувати і забезпечувати права, якими ЄС наділяє своїх суб’єктів. Для виконання цих функцій судді національних судових органів мають важливий канал спілкування з Судом ЄС – за допомогою преюдиціальних запитів, національні судді мають право, а іноді й зобов’язані звернутися до Суду ЄС з питань тлумачення або дійсності актів ЄС. Саме тому, слід також вказати і на той факт, що національні судді не завжди дотримуються такого обов’язку і часом ігнорують її, щоб уникнути затягування строків розгляду справи. Саме через цей факт цілком раціональним був би підхід згідно якого вводяться певні обмеження щодо тих держав, судові органи яких необґрунтовано відмовляються від звернення до Суду ЄС. Подібний механізм дозволив би удосконалити систему зворотного зв’язку національних суддів з суддями ЄС, удосконалити механізм преюдиціальних запитів, що, безсумнівно, буде сприяти подальшій інтеграції держав-членів та забезпечення однакового тлумачення і застосування спільних для держав-членів норм права в рамках ЄС .

Проблемами інституційної системи ЄС цікавились та досліджувалися з огляду на різні аспекти її функціонування багато іноземних учених зокрема, мова йде про: Кашкіна С., Лукашука І., Пескатора П., Ентіна Л., Г. де Бурку, Топорнін Б., Хартлі Т., Ісаака Дж., Каптейна П., Фолсона Р., Бордхардта К. та ін. Необхідно також зауважити, що дана тематика активно досліджується українськими авторами, особливо в зв’язку з низкою інституційних реформ, що сталися в останні роки. У вітчизняній науці права цим питанням докладно займались Опейда З., Петров Р., Федорчук Д., Брєдова Г., Комарова Т. та ін. Отже, з’явилася можливість вести мову про те, що в українській науці міжнародного права поступово складається науковий напрямок, в центрі уваги якого знаходиться право ЄС в цілому і його інститути зокрема. Разом з тим існує якийсь дефіцит в аналізі діяльності і структури конкретних інститутів Європейського Союзу, особливо у зв’язку з реалізацією положень Лісабонського договору 2009 року. Більш того, дуже часто, коли розглядаються інституційні питання ЄС, мова йде в основному про політичні інститути (Європарламент, Раду ЄС). При цьому, саме Суд ЄС має свою унікальну роль в успіхах європейської інтеграції.

Можна зробити попередній висновок про те, що недостатня в цілому розробленість даної проблематики в українські правовій літературі обумовлена тим, що Україна порівняно недавно активно включилася в загальноєвропейський інтеграційний процес і визнала необхідність конструктивного і всеосяжного діалогу з об’єднаною Європою, аж до можливої інтеграції з цим об’єднанням.

Сукупний аналіз сучасних досліджень, які стосуються функціонування Суду ЄС, дозволяє стверджувати, що за свою понад як півстолітню історію існування цей орган довів, що він є особливим судовим органом в локальній міжнародні системі. Його компетенція доволі різноманітна і дозволяє йому контролювати за допомогою різних процедур дотримання норм права європейських співтовариств державами-членами ЄС, інститутами та приватними особами. Суд ЄС використовує судову процедуру для забезпечення норм права ЄС, що обумовлено обов’язковою юрисдикцією і силою винесених рішень. При цьому, як справедливо вказують деякі автори, Суд ЄС у своїй функціональні іпостасі діє саме як об’єднавча сила в застосуванні та тлумаченні права [5].

Функціонування Суду ЄС, його функції та повноваження, а також практика його діяльності відбивають природу європейських співтовариств, їх своєрідність. Суд ЄС наділений широкою самостійністю і є цілком сформованим, повноцінним і ефективно діючим судовим органом, таким, що відповідає функціональній завантаженості для подібних органів у подібних правових системах. Реалізуючи свої повноваження в рамках судової влади, він володіє яскраво вираженою відособленістю від всіх інших органів європейських співтовариств, зважаючи на специфіку своєї природи. Суд ЄС позиціонується незалежно від інших органів ЄС,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

154

реалізуючи на практиці принцип автономії судових органів у правові системі. Варто зазначити, що описане становище Суду ЄС є абсолютно необхідним у відповідності до сучасних доктрин теорії права і не піддається ні найменшим сумнівам ні з боку вчених-дослідників, теоретиків права, ні з боку практикуючих юристів, що працюють у різноманітних областях і галузях права.

Крім перерахованого вище, можна стверджувати, що організація, компетенція та порядок функціонування Суду підпорядковані одній меті, яка одночасно є метою функціонування всього ЄС – інтеграції, тобто реалізації комунітарного методу, як засобу будівництва ЄС та його функціонування. Слід також визнати, що Суд ЄС сприяє досягненню зазначеної мети в цілому належним чином, особливо, зважаючи на набуті ним повноваження. Адже фактично він є прецедентним судом, тобто, правотворчим органом.

У зв’язку з цією стороною природи Суду ЄС, викликає підвищений інтерес також і та обставина, що висновки, обґрунтовуються цим органом у рішеннях, які мають юридичне значення не тільки для права держав – членів ЄС, а й для всього Союзу в цілому. При цьому, можливості Суду ЄС не обмежуються діяльністю, яка побудована на застосуванні права, так як він, як вже вказувалось вище, самостійно створює сегмент права у правові системі ЄС, за допомогою побудови для останнього прецедентного базису, що складається з рішень Суду ЄС з тих чи інших питань. У результаті діяльності цього органу вдалося забезпечити високий авторитет своїх судових рішень, які стали одним з найважливіших джерел права ЄС.

Діяльність Суду ЄС завдала великого впливу на еволюцію інституційної системи ЄС, значною мірою сприяючи швидкому, всебічному і повноцінному розвитку останньої. Крім того, Суд ЄС відіграв надзвичайно важливу роль у зміцненні правового статусу органів ЄС, забезпечивши наявність необхідної прецедентної правової бази для їх діяльності, за умови коли достатньої кількості нормативних актів не було, а практика функціонування подібних органів була очевидно суперечливою. Функціонування Суду ЄС мало особливе значення для юридичного забезпечення економічної інтеграції держав-членів ЄС, так як в ході своєї роботи Суд поклав початок встановлення однакового правового регулювання співробітництва країн-учасниць ЄС у сфері економіки. При цьому, прецедентна практика Суду ЄС мала не менше значення ніж нормативне регулювання економічної сфери інститутами ЄС. На це очевидно вказують такі знані дослідники як А. Татам, який зокрема говорить про Суд ЄС, як надзвичайно впливовий механізм у «заповнені правничих прогалин» [6].

Аналіз організації, порядку функціонування та компетенції Суду ЄС та Міжнародного Суду ООН, дозволяє з упевненістю говорити про більш адекватне та виважене становище Суду ЄС у інституційні та правові системі ЄС, на відміну від Міжнародного Суду ООН. Хоча Суд ЄС був задуманий і розвивався в дусі класичних міжнародних судових органів, про що почасти свідчать вимоги до суддів, порядок організації роботи всередині Суду і деякі інші характеристики Суду ЄС, останній має особливості, які істотно відрізняють його від класичних судових установ до яких, зокрема, ми відносимо Міжнародний Суд ООН. На відміну від Міжнародного Суду ООН, який за час свого існування поступово втрачав свою вагу в очах громадської думки і в очах держав, Суд ЄС, навпаки, є одним з небагатьох прикладів високоефективного використання судової процедури у справі забезпечення норм права, що створюються в рамках ЄС. Суду ЄС вдається здійснювати набагато більший вплив на розвиток правової системи ЄС, ніж це дотепер вдавалося будь-якому з інших міжнародних юрисдикційних органів.

Особливість взаємодії Суду ЄС та Європейського суду з прав людини насамперед полягає у тому, що при винесенні рішень обидва судових органи повинні визнавати судову практику один одного, інакше з’являється різне тлумачення аналогічних питань, що призводить до суттєвих розбіжностей. Особлива важливість такої взаємодії полягає у тому, що обидві ці установи функціонують на одному й тому ж локальному міжнародному рівні. Безперечним є той факт, що Люксембурзький суд, використовуючи практику Страсбурзького суду, скорочує при цьому розбіжності, які відбуваються насамперед через дуалістичний механізм контролю за дотриманням основних прав людини. Однак слід зазначити, що ні взаємне визнання статусу і функцій обох цих судів, а ні більш-менш точна аналогічність рішень, а ні відповідні загальним стандартам позови, а ні зв’язок методів тлумачення не вирішують усіх проблем, пов’язаних з існуванням розглянутих інституцій. Зокрема, не можна не відзначити зростаючу автономію власне комунітарної системи захисту основних прав людини у зв’язку з функціонуванням Хартії ЄС про основні права і фактичним її включенням в установче право ЄС («ЄС поважає права, свободи та принципи викладені в Хартії …вона має ту ж силу, що і основоположні договори Союзу» ст. 6 Договору про ЄС). У зв’язку з цим, думається, що норми Хартії основних прав ЄС та Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року повинні сприйматися не як альтернатива один одному, а як документи, що доповнюють один одного. Те, що на рівні ЄС функціонує Хартія, не применшує користь, яку може принести оскарження в Європейському суді дій інститутів і органів ЄС. Це могло б привести до більш гармонічного правового порядку ЄС та країн-членів. Крім цього, комплексне розуміння, вивчення і використання норм Хартії та Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод може створити передумови для приведення у взаємну відповідність правових порядків ЄС та держав-членів, можливо більш гармонійного співіснування цих правових порядків, а цілком можливо, і об’єднати їх у єдину всеєвропейську структуру в подальшій перспективі.

З іншого боку, з позицій сьогодення очевидно, що відносини двох цих судів є досить складними і, безсумнівно, найбільш прийнятним виходом в даному випадку було б те, щоб «конкуренція» на «ринку прав


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

155

людини» була врегульована шляхом розподілу компетенцій, з метою уникнення колізій в роботі цих інституцій.

Взаємодія Суду ЄС з національними судовими органами, здійснюється на базі двох основоположних принципів права ЄС: верховенства права і прямої дії права, сформульованих самим Судом ЄС, за допомогою преюдиціальної процедури розгляду позовів. Слід зауважити, що обидва цих принципи були започатковані в одній з найвідоміших справ Суду ЄС, яка до того ж була однією з перших взагалі [7]. Таким чином, було створено два основоположні прецеденти в праві ЄС.

На думку переважної більшості дослідників права ЄС, «преюдиційна процедура набула великого значення в праві європейських співтовариств. Вона внесла великий внесок у всебічне визнання пріоритету права ЄС в загальному плані, а також попередніх рішень Суду ЄС, зокрема» [8]. Сила Суду ЄС полягає в готовності національних судових органів визнавати авторитет його рішень і звертатися до нього з запитами. На даний момент саме ця процедура відіграє ключову роль у правовій інтеграції держав-членів та забезпеченні однакового тлумачення і застосування спільних для держав-членів норм права в рамках ЄС.

Однак викликає тривогу та обставина, що національні суди не завжди використовують можливість подачі преюдиційного запиту і часом ігнорують її, щоб уникнути затягування термінів розгляду справи. Введення певних обмежень щодо тих держав, судові органи яких необґрунтовано відмовляються від звернення до Суду ЄС, дозволить удосконалити механізм преюдиціальних запитів.

Однак слід констатувати, що в умовах всебічної інтеграції співробітництво між Судом ЄС та національними судовими органами видається найбільш важливою умовою формування відносно цілісної системи права ЄС, його однакового тлумачення і застосування на території держав-членів. Особливо важливим цей аспект є в умовах розширення ЄС, коли в цьому інтеграційному об’єднання співіснують країни з різними правовими традиціями та різними правовими системами. Тільки за підтримки та з допомогою національних судових органів Суд ЄС зміг надати правовому порядку Союзу унікальні характеристики та відмінні риси.

Таким чином, Суд ЄС є гарантом підтримки інституційного рівноваги всередині ЄС, формує прецедентне право, і, крім цього, взаємодіє з міжнародними і національними судовими установами. Суд ЄС не є міжнародним судовим органом у класичному розумінні, тому що його компетенція відрізняється від подібної компетенції міжнародних юрисдикційних органів, і при цьому дозволяє йому за допомогою різноманітних процедур контролювати дотримання норм права ЄС, державами-членами ЄС, інститутами та приватними особами, тобто всіма суб’єктами правозастосування. В доповнення цієї тези, справедливою є думка про те, що «Суд ЄС являє собою як би конгломерат найрізноманітніших елементів. Він здійснює функції, схожі з функціями міжнародних, федеральних, конституційних та адміністративних трибуналів» [9].

Необхідно акцентувати увагу на тому, що відносини між Судом ЄС та Європейським судом з прав людини носять відверто суперечливий характер. Комплексне розуміння, вивчення і використання Хартії основних прав ЄС і Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року створить передумови для приведення у взаємну відповідність правових порядків ЄС та держав-членів, можливо більш гармонійного співіснування цих правових порядків, а можливо, і об’єднання їх у єдину структуру в подальшій перспективі.

Так званий діалог суддів Суду ЄС з національними суддями держав-членів вносить значний внесок у всебічне визнання пріоритету права ЄС в цілому і рішень Суду ЄС з цих питань зокрема. Разом з тим, національні судді не завжди використовують можливість подачі преюдиціального запиту і часом ігнорують її, щоб уникнути затягування термінів розгляду справи. Введення певних обмежень щодо тих держав, судові органи яких необґрунтовано відмовляються від звернення до Суду ЄС, дозволить удосконалити механізм преюдиціальних запитів.

Суд ЄС з самого початку його формування перетворився в один з основоположних інститутів ЄС, інтегруючих Європейські Співтовариства та їхні органи в єдиний комплекс розвиненого міжнародного співтовариства незалежних держав, які певною мірою володіють ознакою наднаціональності. При цьому Суд ЄС втілив в собі функції, характерні для класичних міжнародних, конституційних, адміністративних, національних судових установ.

Список використаних джерел: 1. Баранова М.В. Европейский Cуд и рекламная деятельность: проблемы гармонизации института

юридической ответственности / М.В. Баранова, Ю.В. Черячукин // Российская и европейская правозащитные системы: соотношение и проблемы гармонизации: Сборник статей / Под ред. В.М. Баранова. – Н. Новгород, 2003. – С. 371 – 375.

2. Топорнін Б.Н. Европейское право / Б.Н. Топорнин. – М.: Юристъ, 2001. – С. 397. 3. Посельський В. Конституційний устрій Європейського Союзу / В. Посельський. – «Таксон», 2005. –

С. 168. 4. Steiner F. EEC Law / F. Steiner. – L., 1988. – P. 14. 5. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу / В. Кернз. – К.: Знання, 2002. – С. 63. 6. Татам А. Право Європейського Союзу / А. Татам. – К.: Абрис, 1998. – С. 39.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

156

7. NV Algemene Transport- en Expeditie Onderneming van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration. – Judgment of the Court of 5 February 1963. – Case 26-62 // European Court reports. – Page 00001.

8. Преподавание права Европейского союза в российских ВУЗах. – M., 2001. – С. 299-305. 9. Энтин М.Л. Суд европейских сообществ: правовые формы обеспечения западноевропейской

интеграции / М.Л. Энтин. – М., 1987. – С. 11. * Фесенко Вадим Іванович – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

157

ЕКОНОМІКА

УДК 330.52 Оксана Богославець *

ІНСТИТУЦІЙНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ У ТУРИСТСЬКО-РЕКРЕАЦІЙНОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

У статті досліджено теоретичні і практичні питання визначення інституціональних змін у

туристсько-рекреаційному комплексі України в умовах переходу економіки України до ринкових відносин. Ключові слова: рекреація, туристсько-рекреаційні послуги, рекреаційні ресурси,інституційні зміни,

система облік, кадастр. Богославец О. Г. Институционные преобразования в туристско-рекреационном комплексе

Украины. В статье исследованы теоретические и практические вопросы определения институциональных

изменений в туристско-рекреационного комплексе Украины в условиях перехода экономики Украины к рыночным отношениям.

Ключевые слова: рекреация, туристско-рекреационные услуги, рекреационные ресурсы, институциональные изменения, система учета, кадастр.

Bogoslovets O. G. Institutional Transformation in Tourist-Recreational Complex of Ukraine. The article is devoted to the theoretical and practical issues of institutional changes definition in the tourist-

recreational complex of Ukraine in conditions of transition economy to a market economy. Keywords: recreation, tourist-recreational services, recreational resources, accounting, institutional changes,

inventory. Розвиток послуг рекреаційного напрямку в Україні набуває особливого значення в умовах кризових

явищ у світовій економіці та переходу її до постіндустріального стану – економіки послуг. Адже рекреація – це одна з форм раціонального використання вільного часу, тобто діяльність, яка в умовах постіндустріальної економіки направлена на підвищення якості інтелектуального ресурсу та потенціалу, що в свою чергу стає в умовах економіки послуг одним з ключових економічних ресурсів.

Для того, щоб знайти своє місце у світовому господарстві та міжнародному розподілі праці і послуг, Україні потрібно прискорити структурну перебудову національного господарства, стимулювати впровадження передових форм та методів управління, посилити увагу до тих видів виробництва товарів і послуг, де наша держава має вагомі шанси на успіх.

Однією з таких сфер діяльності є туристсько-рекреаційна. При чому в ринкових умовах вона набуває економічного сенсу, оскільки в процесі переходу від планової економіки до ринкової, надання рекреаційних послуг є ринково-орієнтованою діяльністю з метою отримання прибутку, але учасники цього процесу є еклектичною сумішшю об’єктів та суб’єктів, що функціонують у псевдоринковому середовищі і потребують негайного проведення інституційних перетворень.

Об’єкти та методи дослідження. Значний внесок у дослідження проблем розвитку і функціонування сфери рекреаційних послуг зробили такі відомі зарубіжні та вітчизняні вчені, як: Бережна О.О., Горшкова Л.Ю., Квартальнов В.О., Крисанова Т.Д., Мацола В.І., Николаєнко Д.В., Папірян Г.А., Преображенський В.С., Стафійчук В.І., Судова-Хом’юк Н.М., та ін. У їхніх працях розглянуто як розвиток санаторно-курортної галузі у цілому, так і окремі аспекти функціонування рекреаційних комплексів. Проте, лишається практично неохопленою проблема трансформації прав власності на суб’єкти надання туристсько-рекреаційних послуг. Інституційні зміни, що відбуваються у туристсько-рекреаційному комплексі України є недостатньо обґрунтованими методологічно з точки зору оптимізації форм власності на об’єкти рекреації.

Постановка завдання. Аналіз наявної інформації показав, що проведення інституційних перетворень у туристсько-рекреаційному комплексі України відбувається без чітко визначеної стратегії реформування, без врахування можливих соціально-економічних наслідків втручання у діяльність санаторно-курортної галузі, у якій задіяні об’єкти та суб’єкти усіх форм власності.

Відсутність єдиної системи обліку стосовно об’єктів рекреаційного потенціалу та державного органу, який би здійснював функції з управління та координації використання рекреаційного потенціалу країни, призводить до неефективного використання ресурсів, що не можуть бути відновлені.

Виходячи з цього, метою статті є визначення необхідних кроків інституційних перетворень у галузі наданні туристсько-рекреаційних послуг та створення ринково-орієнтованої галузі національної економіки.

Основні результати дослідження. Під господарським потенціалом рекреації розуміються основні фонди, за допомогою яких здійснюються виробництво, продаж і надання товарів та послуг рекреантам, а також ті додаткові засоби праці, які безпосередньо не беруть участь у процесі, але сприяють поліпшенню умов рекреації. Господарський потенціал рекреації створюється в процесі освоєння територій для рекреаційних цілей. В умовах безконкурентної планової економічної системи рівень облаштування рекреаційних ресурсів в


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

158

Україні залишався вкрай низьким. Нажаль, таким він є і зараз, оскільки надання рекреаційних послуг є процесом комплексним, залежним від державних, місцевих органів влади, суб’єктів підприємницької діяльності, громадських організацій, окремих громадян тощо.

Необхідною умовою розвитку рекреації є наявність рекреаційного потенціалу, що може оцінюватися в різних масштабах: на рівні світу, країни, району й т.д.

Під рекреаційним потенціалом розуміється вся сукупність природних, культурно-історичних і соціально-економічних передумов для організації рекреаційної діяльності на певній території [5].

Дуже часто під рекреаційним потенціалом розуміється наявність на території певних унікальних або, принаймні, цікавих не тільки для місцевих жителів об’єктів. Хоча це не цілком обов’язкова ознака, а тільки бажаний варіант. Рекреаційний потенціал території дуже мінливий і залежить від особливостей соціокультурного утворення, у межах якого вона розташована [5]. У поняття рекреаційного потенціалу входить поняття «умови й фактори розвитку рекреаційної діяльності».

Виявлення наявного туристсько-рекреаційного потенціалу є далеко не найскладнішим завданням оскільки сьогодні практично для будь-якої території є переліки пам’ятників історії й культури, природних об’єктів, є детальні відомості про об’єкти соціально-культурної сфери – музеї, готелі, ресторани, санаторії, бази відпочинку тощо.

Більш складним аспектом є оцінка наявного туристсько-рекреаційного потенціалу, яка повинна враховувати: унікальність наявних об’єктів; розбіжності в доступності об’єктів; розбіжності в щільності розміщення об’єктів у межах регіону; розмаїтість і комплексність наявних об’єктів; фізичний стан об’єктів.

Необхідно відзначити, що більша частина регіонів України характеризується низькою щільністю розміщення туристсько-рекреаційних об’єктів, їх слабкою транспортною доступністю, незадовільним станом і відсутністю комплексності. До суб’єктів, потенціал яких може бути визнаний високим, можливо віднести лише Крим та Карпати. У всіх інших регіонах України є особливості, які утрудняють його використання або погіршують якісні характеристики, що означає й зниження його загальної оцінки.

Оцінку сучасного стану використання об’єктів туристсько-рекреаційної сфери можна здійснити на основі наявних показників відвідуваності даних об’єктів у відповідності з можливостями прийому туристів.

Можливості інтенсифікації використання туристсько-рекреаційного потенціалу пов’язані з вирішенням багатьох завдань. Це пошук фінансових коштів, які повинні бути спрямовані як на розвиток об’єктів соціальної сфери в цілому, так і туристської інфраструктури зокрема. Це підготовка кадрів, здатних працювати в даній сфері на новому, сучасному рівні. Це й нові підходи в роботі з різними категоріями туристів і відпочиваючих. Це рекламна діяльність, що дозволяє визначити пріоритети у виборі місця відпочинку потенційному рекреанту. Як показує практика, поки дійсність не вселяє оптимізму при оцінці кожного із цих напрямків, хоча і є окремі позитивні зрушення.

Незважаючи на складності у використанні туристсько-рекреаційного потенціалу, необхідно визначати перспективи його використання. У цьому плані одним з необхідних аспектів є розробка моделі організації туристсько-рекреаційної сфери регіону з виділенням територій, які мають потребу в першочерговій концентрації зусиль і коштів на їхній розвиток через відповідних суб’єктів.

Як галузь господарства й вид діяльності рекреація відноситься до тієї групи галузей і видів діяльності, які мають яскраво виражену ресурсну орієнтацію.

Найважливішою складовою частиною рекреаційного потенціалу є рекреаційні ресурси, під якими розуміються компоненти природного середовища, об’єкти господарської діяльності, що мають унікальність, оригінальність, естетичну привабливість, цілющо-оздоровчу значимість, що можуть бути використані для організації різних видів і форм рекреаційних занять.

Існує група природних ресурсів, які особистої участі в рекреаційному процесі не приймають, а забезпечують нормальне функціонування закладів відпочинку (площі для будівництва). Таким чином, під природними рекреаційними ресурсами варто розуміти природні й природно-технічні геосистеми, тіла і явища природи, які мають комфортні властивості для рекреаційної діяльності й можуть бути використані для організації відпочинку й оздоровлення певного контингенту людей протягом деякого часу.

При аналізі поняття соціально-історичні рекреаційні ресурси справа виглядає, мабуть, складніше, ніж у випадку із природними ресурсами. Насамперед, необхідно виділити групу культурно-історичних ресурсів – культурні об’єкти, пам’ятники, історичні місцевості, етнографічна розмаїтість і ін. Як рекреаційні ресурси вони можуть розглядатися лише при аналізі їх як засобів задоволення рекреаційної потреби деякої великої кількості людей протягом деякого часу.

Крім того, існують соціально-економічні об’єкти, які в процесі відпочинку виступають то як умови, то як ресурси. Так, населення курортної місцевості виступає як умова рекреаційної діяльності, а частина його, яка може бути зайнята в закладах відпочинку, це вже трудові ресурси цього господарства.

Згідно з Н.С. Мироненко, рекреаційні ресурси – це об’єкти і явища природи, результати людської (антропогенної) діяльності, які можна використовувати для відпочинку, туризму й лікування [7].

Вони мають декілька властивостей. По-перше, вони історичні, тобто можуть видозмінюватися в міру зростання рекреаційних потреб, техніко-економічних і соціальних можливостей. Наприклад, стають рекреаційними ресурсами (об’єктами туристського показу) болота, промислові підприємства, стара техніка й обладнання й ін. По-друге, вони територіальні, тобто займають великі площі. Відпочинок як соціально-


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

159

економічне явище вже зараз вимагає територій, що можна порівняти з площами, які використовуються сільським і лісовим господарством. По-третє, мають організуючу роль, сприяючи формуванню особливих рекреаційних пунктів, районів і зон, що мають ту або іншу спеціалізацію.

Основна проблема полягає в тому, що економічно оцінити природні рекреаційні ресурси досить складно. До теперішнього часу в основному розроблені підходи до оцінки розглянутих ресурсів на основі бального методу. Однак бальні методи оцінки не користуються беззаперечним визнанням, тому що вони не позбавлені суб’єктивності й не дають розрахункових показників, що піддаються економічному аналізу. Але багато характеристик природних ресурсів можуть вимірятися лише відносними величинами, наприклад, пізнавальною цінністю якого-небудь ландшафту. Тому там, де використання кількісних методів поки неможливо або вони поки не розроблені, використання бальних методів є єдино можливим методом оцінки.

Основою для визначення економічної оцінки природних рекреаційних ресурсів повинен стати кадастр. Аналіз вітчизняного й зарубіжного досвіду в частині створення кадастрів показує, що кадастрова система оцінки лежить в основі управління багатьох природних ресурсів, а саме: земельних, водних, лісових, мінеральних. Кадастр походить від латинського слова «capitastum» – реєстр, список, документ, що складається офіційним органом або установою і є систематизованим зведенням даних, що включає якісний і кількісний опис об’єктів або явищ із їх економічною (еколого-соціально-економічною) оцінкою; дані про динаміку і ступінь їхньої вивченості з додаванням картографічних і статистичних матеріалів; рекомендацій з використання об’єктів або явищ, пропозицій заходів по їхній охороні, настанови про необхідність подальших досліджень і т.д. Кадастрова система обліку й оцінки природних ресурсів ефективно забезпечує нагромадження й оперативне використання великих масивів інформації.

Незважаючи на те, що кадастровий облік сам по собі вже містить вимогу впорядкування даних і їхньої систематизації, однак цілеспрямована наскрізна класифікація матеріалу в методичному плані є самостійним завданням, відособленим від інших. У практиці створення кадастрів питання їхньої класифікаційної основи повною мірою ще не вирішене. Завдання класифікації – це логічна операція розподілу предметів, явищ, властивостей за класами у відповідності із властивим їм фіксованим набором ознак. Інакше кажучи, це одна з форм приведення інформації в систему. У загальному методологічному плані вона полягає у визначенні необхідних і достатніх умов для виявлення належності кожного об’єкта до деякого заданого класу.

Завдяки розмаїтості функціональної орієнтації рекреаційне господарство можна розподілити на декілька підгалузей, найважливішою й найбільш важливою з яких є підгалузь, що поєднує заклади лікувально-оздоровчого відпочинку. До них відносяться санаторії, санаторії-профілакторії, пансіонати з лікуванням, будинки відпочинку, пансіонати й бази відпочинку.

Санаторії мають найрозвиненішу матеріальну базу й, як правило, найбільшу територію. Територія санаторно-курортного закладу поділяється на три основні функціональні зони: лікувальну, господарську й селітебну (житлову).

Санаторії-профілакторії організовувалися при підприємствах і були орієнтовані на оздоровлення співробітників у ранковий і вечірній позаробочий час. Отже, їхньою відмінною рисою є наближеність до підприємств: вони не можуть бути віддалені від виробництва більш ніж на одногодинну доступність. Як правило, для їхнього розміщення обиралися озеленені території поблизу підприємств. Територія санаторіїв-профілакторіїв і їхня місткість істотно менша, ніж санаторіїв. Санаторії-профілакторії сконцентровані в основному навколо великих промислових центрів. Їхня матеріальна база наближається до санаторних, а іноді і не уступає останнім.

Пансіонати з лікуванням мають трохи меншу лікувальну базу в порівнянні із санаторіями, але якщо вони знаходяться у великих курортних зонах, де є курортні поліклініки та можуть збагачувати курс лікування відпочиваючим шляхом прикріплення до цих поліклінік.

Мережа закладів відпочинку включає будинки відпочинку, пансіонати й бази відпочинку. Будинки відпочинку з’явилися в 20-х роках XX ст. Як відомо, пансіонати отримали розвиток у 50-60 роках ХХ ст. і були орієнтовані на оздоровчий відпочинок населення. Бази відпочинку – матеріально найменш оснащені заклади відпочинку, що, як правило, належать різним підприємствам і призначені в основному для сімейного відпочинку. Найчастіше вони функціонують у літній період.

За даними Державної служби статистики України мережа санаторно-курортних та оздоровчих закладів, діяльність яких пов’язана з оздоровленням і відпочинком, у 2011 році в цілому по країні склала майже 20 тис. об’єктів [1]. За результатами опрацювання цього переліку встановлено, що 20 тис. об’єктів розподіляються наступним чином:

– 15 тис. є тимчасовими пришкільними дитячими закладами оздоровлення та відпочинку денного перебування, які функціонують у літній період на майновій базі загальноосвітніх шкіл, і не є цілісними майновими комплексами та юридичними особами, що надають послуги на комерційній основі;

– 5 тис. санаторно-курортних та оздоровчих закладів і дитячих закладів оздоровлення та відпочинку, які є майновими комплексами у складі юридичних осіб, діяльність яких напряму впливає на якість надання рекреаційних послуг в Україні, з яких державними є близько 600 об’єктів.

Державним агентством земельних ресурсів України за результатами інвентаризації, обліковується оперативна інформація про наявність майже 12 тис. об’єктів земель рекреаційного призначення та розташованих на них об’єктах у розрізі адміністративно-територіальних одиниць [2].


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

160

З переліку об’єктів рекреаційного призначення станом на 24 серпня 1991 року налічується більш ніж 1 200 об’єктів, які знаходились у віданні Федерації профспілок України, при цьому до об’єктів рекреаційного призначення безпосередньо можна віднести тільки близько 500 об’єктів.

Аналіз цієї інформації показав відсутність єдиної системи обліку стосовно об’єктів рекреаційного призначення та державного органу, який би здійснював функції з управління рекреаційним потенціалом країни.

Проблемні питання щодо рекреаційних об’єктів виникають і при регулюванні відносин власності між Україною та колишніми республіками СРСР. Насамперед це пов’язано з підготовкою доказової бази, з граничним строком зберігання документів, а також з проведеними організаційно-структурними перетвореннями підприємств, міністерств та відомств після розпаду СРСР.

Як показує аналіз, в рекреаційній сфері діють об’єкти різних форм власності. Відсутність відповідної звітності унеможливлює здійснити аналіз ефективного використання об’єктів рекреаційного призначення. Існує складність з документальним підтвердженням прав власності на зазначені об’єкти.

Разом з тим слід відзначити, що діяльність суб’єктів господарювання державної та комунальної форм власності за визначенням є менш ефективною ніж приватних [8].

Таким чином: 1. В Україні відсутня загальнодержавна стратегія розвитку сфери надання рекреаційних послуг. При

цьому досить стихійно продовжується розвиток у цьому напрямі Карпатського регіону та Криму. 2. Без координації з боку держави розвиток підприємств рекреаційного комплексу України не

можливий, тому слід визначити серед профільних міністерств та відомств (Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство інфраструктури України тощо), відповідальний орган державного управління, якому разом з профільними міністерствами та відомствами із залученням місцевих органів державної виконавчої влади розробити стратегію розвитку рекреаційного потенціалу за адміністративно-територіальними одиницями.

3. Визначеному відповідальному органу державного управління також слід розробити проект урядового рішення стосовно упорядкування обліку та визначення критеріїв ефективного використання рекреаційного потенціалу держави.

4. Враховуючи наявний стан туристсько-рекреаційного комплексу України, слід відмовитись від спокуси отримання швидких і великих надходжень до державного та місцевих бюджетів, хоча б до моменту налагодження державно-приватного партнерство та створення умов його інвестиційної привабливості.

5. Визначити базовими суб’єктами туристсько-рекреаційного комплексу України суб’єкти господарювання приватної форми власності.

Список використаних джерел: 1. Офіційний веб-сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.ukrstat.gov.ua. 2. Державним агентством земельних ресурсів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.dazru.gov.ua. 3. Институциональная экономика: [учебник] / под общ. ред. А. Олейника. – М. : ИНФРА-М, 2009. –

704 с. 4. Кусков А.С. Рекреационная география: учебно-методический комплекс / А.С. Кусков, В.Л. Голубева,

Т.Н. Одинцова. – М. : Флинта МПСИ, 2005. – 495 с. 5. Николаенко Д.В. История и региональные особенности мирового туризма / Д.В. Николаенко,

Т.В. Николаенко – Харьков : Международный Славянский университет, 1998. – 262 с. 6. Норд Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Даґлас Норд; [пер. с англ.

І.Дзюб]. – К. : Основи, 2000. – 198 с. 7. Мироненко Н.С. Рекреационная география / Н.С. Мироненко, И.Т. Твердохлебов. – М. : МГУ, 1981. –

208 с. 8. Чубукова О.Ю. Місце і роль держави на сучасному етапі розвитку економіки України /

Чубукова О.Ю., Синенко О.І. // Актуальні проблеми економіки. – 2010. – № 8 (110). – С. 79 – 88.

* Богославець Оксана Григорівна – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК 347.195 Юлія Звонарьова *

ПРОБЛЕМА ЄДИНОГО РЕГУЛЯТОРА ВІДНОСИН НА ФОНДОВОМУ РИНКУ

Аналізується національне законодавство та законодавство інших країн щодо визначення регулятора

відносин на фондовому ринку, доводиться доцільність запровадження досвіду щодо створення єдиного регулятора фондового ринку, що може забезпечити єдність правового регулювання та правозастосування.

Ключові слова: фондовий ринок, обіг цінних паперів, регулятор, національна комісія.

http://www.ukrstat.gov.ua

http://www.dazru.gov.ua


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

161

Звонарева Ю. В. Проблема единого регулятора отношений на фондовом рынке. Анализируется национальное законодательство и законодательство других стран по определению

регулятора отношений на фондовом рынке, приходится целесообразность внедрения опыта по созданию единого регулятора фондового рынка, что может обеспечить единство правового регулирования и правоприменения.

Ключевые слова: фондовый рынок, оборот ценных бумаг, регулятор, национальная комиссия. Zvonarieva. Yu. V. The Problem of a General Regulator Relations in the Stock Market. Analyze national legislation and the legislation of other countries to identify regulatory relationships in the

stock market have the expedience of experience in a general stock market regulator that can provide the unity of legal regulation and enforcement.

Keywords: stock market, turnover of the securities, regulator, the National Commission. Для національного ринку цінних паперів притаманна множинність органів регулювання, компетенція

органів управління визначається великою кількістю актів, які видавались різними органами державної влади. Істотним недоліком є те, що конкретні владні приписи встановлені у документах різного рівня. Відповідно до ст. 47 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» основними суб’єктами регулювання фондового ринку є держава та саморегулівні організації. Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.

Визначення суб’єкта регулювання (регулятора) відносин щодо обігу цінних паперів належить до загальної проблематики визначення ефективних механізмів регулювання фондового ринку. Дослідження фінансово-правового механізму регулювання обігу цінних паперів у науці адміністративного та фінансового права у тій чи іншій мірі вже проводились. Окремо проблеми фінансово-правових механізмів правового регулювання обігу цінних паперів в Україні не досліджувались. Проблемні питання тих чи інших аспектів правового регулювання обігу цінних паперів здійснювалось у дисертаційних досліджень: І. Г. Андрущенка, К. В. Андріянова, О. Б. Биля, О. М. Грищенко, О. В. Зенькович, Г. М. Остапович, К. В. Павлова, А. О. Приступко, О. М. Урбанович та ін. Достатньо цінними у цьому є здобутки таких вчених, як Л. К. Воронова, В. М. Гаращук, Д. М. Лук’янець, А. А. Нечай, О. П. Орлюк, П. С. Пацурківський, Л. А. Савченко, В. С. Шестак та ін. Значний внесок в опрацювання проблеми визначення фінансових правовідносин та їх змісту зробили О. М. Горбунова, М. А. Гуревич, М. В. Карасьова, Ю. А. Ровинський, Н. І. Хімічева, С. Д. Ципкін та інші науковці.

Метою дослідження виступає оцінка моделі визначення статусу регулятора відносин щодо обігу цінних паперів зокрема та фондового ринку взагалі.

Насамперед слід відрізняти суб’єктів обігу цінних паперів та суб’єктів регулювання обігу цінних паперів. Якщо суб’єктами виступають усі учасники відносин, предметом яких виступають цінні папери (емітенти; особи, що здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів; довірчі товариства; банки; фондові біржі; учасники Національної депозитарної системи; торговці цінними паперами; депозитарії; зберігачі цінних паперів; реєстратори власників іменних цінних паперів; інститути спільного інвестування; фондові біржі; торговельно-інформаційні системи та ін.), то суб’єктами регулювання виступають лише наділені владними повноваженнями інститути.

Будучи суб’єктами фінансового права державні органи володіють фінансовою правосуб’єктністю, яка окреслюється їх компетенцією. Як зазначає М. В. Карасьова, в конкретному фінансовому правовідношенні дієздатність держави припадає на частку державних органів, які її представляють. Однак, вважає автор, ці органи не володіють водночас деліктоздатністю. У фінансових правовідносинах за участю держави деліктоздатністю володіє тільки держава в цілому [1, c. 125-126]. Так, Україна як суб’єкт фінансового права у відносинах з приводу здійснення державних запозичень виступає в особі Кабінету Міністрів України. Але нести відповідальність за борговими зобов’язаннями України буде не Кабінет Міністрів України, а Україна в цілому, що безпосередньо випливає зі змісту п. 19 ч. 1 ст. 87 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 року. Таким чином, на думку М. В. Карасьової, в тих випадках, коли суб’єктом фінансового права є держава в цілому, реальним суб’єктом конкретного правовідношення є держава в особі відповідного державного органу. Вказівка тільки на той державний орган як суб’єкт фінансового правовідношення, в особі якого виступає у фінансовому правовідношенні держава, не відображає всього механізму юридичного зв’язку даних осіб [1, c. 126].

Під регулятором слід розуміти учасника фінансово-правових відносин у сфері ринку цінних паперів, який здійснює заходи щодо встановлення обов’язкових до виконання правил поведінки на фондовому ринку. Регулювання ринку цінних паперів поділяють на зовнішнє – що здійснюється державою, та внутрішнє – яке здійснюється саморегулівними організаціями професійних учасників ринку цінних паперів, які функціонують на підставі внутрішніх правил та стандартів діяльності, встановлених для їхніх учасників [2, с. 57].

На сьогодні в Україні функції державного регулювання фондового ринку, відповідно до чинного законодавства, розподілені між різними міністерствами та відомствами. Водночас з метою комплексного


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

162

правового врегулювання відносин, що виникають на ринку цінних паперів, забезпечення захисту інтересів громадян України та держави, запобігання зловживанням та порушенням у цій сфері Указом Президента України від 12 червня 1995 р. № 446/95 створено Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Відповідно до Закону України від 07.07.2011 р. № 3610–VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, у сфері зв’язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг» функціональним регулятором щодо обігу цінних паперів визначено Національну комісії з цінних паперів та фондового ринку України. Згідно з цим Указом комісію було створено як центральний орган державної виконавчої влади, який забезпечує реалізацію єдиної державної політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку в Україні та координацію діяльності міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері.

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка безпосередньо формує та забезпечує реалізацію єдиної державної політики з розвитку і функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних. Місце і роль Комісії, як ключового регулятора цих останніх, відчутно зростає й посилюється завдяки розширенню юридичного впливу та регулюючих функцій саме в контексті фінансового права.

Положенням про Національну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затв. Указом Президента України від 23 листопада 2011 року № 1063/2011, визначено, що Комісія визнається державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України. НКЦПФР здійснює державне регулювання ринку цінних паперів. Відповідно до п. 4 цього Положення НКЦПФР має 198 нормативно-визначених повноважень іщ можливістю здійснення інших повноважень, визначених законами України та покладених на комісію Президентом України.

Відповідно до Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» Комісія здійснює контроль за випуском та збігом цінних паперів, призначає державних представників на фондовій біржі, а також веде реєстрацію емісій всіх видів цінних паперів та видає дозволи на діяльність по їх випуску й обігу, а також від імені держави випускає державні цінні папери.

Комісія з цінних паперів виконує як функції контролю та нагляду за дотриманням законодавства про цінні папери та застосування санкцій за його порушення, так і функції регулювання фондового ринку, тобто видання у межах, передбачених законодавством, нормативних актів, що регулюють діяльність учасників фондового ринку, в тому числі банківських установ. Комісія з цінних паперів здійснює нагляд за розміщенням цінних паперів українських емітентів на міжнародних фондових ринках та емітентів інших держав на українському фондовому ринку.

Додаткові повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства на ринку цінних паперів, запобігання та припинення його порушень, накладення санкцій були надані Комісії Законом України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів, здійснює Національний банк України. Особливості здійснення депозитарної діяльності з державними цінними паперами встановлюються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку спільно з Національним банком України. При здійсненні такої діяльності на Національний банк України не поширюються обмеження, встановлені абз. 6 ст. 1 та ч. 1 ст. 10 цього Закону. У разі одержання відповідного дозволу депозитарії та зберігачі можуть вести реєстри власників іменних цінних паперів. Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів є виключною діяльністю суб’єктів підприємницької діяльності і не може поєднуватися з іншими видами діяльності, крім депозитарної.

Контрольні та регулятивні функції стосовно професійних учасників фондового ринку щодо їх діяльності з приватизаційними паперами здійснює Фонд державного майна України. Ним також регулюються питання видачі дозволів та ліцензій на здійснення фінансовими посередниками представницької, комерційної та посередницької діяльності з приватизаційними паперами. Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про іпотечні облігації» державне регулювання, нагляд та контроль у сфері іпотечних облігацій здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (щодо випуску та обігу іпотечних облігацій, іпотечного покриття та діяльності управителя іпотечним покриттям), Національний банк України (щодо діяльності банків), спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (щодо діяльності фінансових установ, які не є банками).

Державні органи, які в межах своєї компетенції здійснюють контроль або деякі функції управління на ринку цінних паперів України. Це Фонд державного майна, Міністерство фінансів, Національний банк України, Антимонопольний комітет, Міністерство економіки, Державна податкова адміністрація та ін.

Державні органи, які виконують спеціальні функції контролю та нагляду за дотриманням законодавства в державі. Ці функції поширюються і на ринок цінних паперів. До цієї групи належать Міністерство внутрішніх справ, Генеральна прокуратура, Служба безпеки, Вищий господарський суд [3]. З такою позицією О. В. Дідич важко погодитись, оскільки ці органи тяжко віднести саме до органів контролю та нагляду за дотриманням законодавства взагалі та щодо обігу цінних паперів зокрема.

З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада. До складу Координаційної ради входять керівники державних органів, що у межах своєї компетенції здійснюють контроль або інші функції управління щодо фондового ринку та інвестиційної діяльності в Україні. Очолює Координаційну раду Голова Національної комісії з цінних паперів


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

163

та фондового ринку. Склад та Положення про Координаційну раду затверджуються Президентом України за поданням голови Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Однієї із проблем ефективного визначення регулятора є визначення моделі правового регулювання, адже Україна ще й досі чітко не визначилась щодо запровадження суто «американської» чи «німецької» моделі фондового ринку, однак на сьогодні вже можна говорити про певну модель вітчизняного ринку цінних паперів. Це скоріше проміжна модель, що складається під впливом багатьох факторів і являє собою суміш європейської моделі, у якій універсальний комерційний банк володіє пакетами акцій нефінансових підприємств, і моделі американської, яка орієнтується на операції з цінними паперами за участю, насамперед, небанківських фінансових установ [4]. Іншими словами в Україні складається змішана система державного регулювання ринку цінних паперів, яка характеризується змішаною моделлю ринку цінних паперів і як наслідок – Національний банк і небанківські державні органи в ролі регулюючих інстанцій; масштабна приватизація, за якої значна частина державних підприємств перетворюється на акціонерні товариства, створюються інвестиційні фонди, здійснюється у великих масштабах первинне розміщення акцій приватизованих підприємств, що, у свою чергу, викликає активне втручання в регулювання ринку цінних паперів Фонду державного майна України [3].

Наявні ряд моделей (концепцій) правового регулювання обігу цінних паперів. Український ринок цінних паперів починав формуватися в умовах існування безлічі моделей ринків цінних паперів [5]. У залежності від того, хто здійснює безпосереднє державно-правове регулювання ринку цінних паперів виводиться три моделі його регулювання: безпосередній урядовий контроль (Ірландія, Нідерланди, Португалія); контроль через фінансово-банківські установи (ФРН, Бельгія, Данія); через спеціально створені установи (США, Франція, Італія, Іспанія, Великобританія) [6, с. 40; 7, с. 50-51].

Загальною тенденцією з 30–х років ХХ ст. є створення самостійних відомств або комісій по цінних паперах, які регулюють ринки цінних паперів, які залучають у всіх країнах усе більшу долю фінансових активів [6, с. 64; 7, с. 53].

У більшості країн прийнята модель незалежного регулюючого органу, тобто він є самостійною державною установою, яка не знаходиться у підпорядкування інших владних структур [8]. Цей досвід показує доцільність покладення функцій на уповноважений державою орган – спеціальне агентство, яке виступає суб’єктом публічного чи приватного права, залежно від пріоритетів державної фінансової політики, або має змішану правову природу.

З числа більш ніж 30 країн з розвинутими ринками цінних паперів понад 50 відсотків мають самостійні відомства (комісії з цінних паперів – модель США), приблизно у 15 відсотках країн за фондовий ринок відповідає Міністерство фінансів. У деяких країнах з банківською моделлю ринку цінних паперів (наприклад, Німеччина, Австрія, Бельгія) основну відповідальність за останній несе Центральний банк та орган банківського нагляду (він відокремлений від Центрального банку).

Аналогічні моделі виділяють й щодо фінансового нагляду [6, с. 46-47]. Світова практика організації фінансового нагляду за ринком цінних паперів на сьогодні має дві моделі. Перша передбачає панування на ринку комерційних банків (Німеччина, Японія, Франція). У Німеччині, зокрема, важливу роль у питаннях регулювання ринку цінних паперів відіграє Німецький федеральний банк, а також спеціальний контрольний орган – Федеральна наглядова палата по банках (Bundesaufsichtsamt fur das Kreditwesen). Друга передбачає активну роль як банківських, так і небанківських фінансово-кредитних інститутів (США, Великобританія).

У Швеції для забезпечення необхідного контролю над діяльністю фінансових інститутів в 1991 р. була створена Фінансова інспекція з метою виконання ролі фінансового інспектора на мікрорівні, в той час як ЦБ виступав наглядовим органом вищої інстанції, здійснюючи контроль на макрорівні. До утворення Фінансової інспекції фінансовий ринок Швеції контролював два регулюючих органу: один з них покривав банківську діяльність і ринок цінних паперів (Банківська інспекція), інший – страховий ринок (Страхова інспекція). Таким чином, регулювання фінансового ринку здійснювалося за секторальним принципом. У 1991 р. обидва органи були об’єднані в один регулятор. Причиною такого об’єднання стала необхідність більш тісної координації банківського, страхового бізнесу і ринку цінних паперів, коли неможливо відокремити одне від іншого. Бралися до уваги економія ресурсів, необхідність розробки правил, які були б одноманітні для всього ринку, принципів функціонування відповідно до однаковим підходом, заснованому на ідентичних принципах і інструментарії. У даний час Держфінінспекція регулює кредитні організації, учасників ринку цінних паперів, керуючі компанії, біржі, страхові компанії тощо [9].

Єдині органи, що регулюють банківську діяльність, страхування і ринок цінних паперів, також були організовані в Канаді (1987), Японії (1997), Кореї (1998) і Ісландії (1999). Австралія пішла шляхом поділу повноважень між двома комітетами, які, в свою чергу, підпорядковувалися єдиному виконавчому органу.

Реформа регулюючих органів відбувається і на рівні Європейського Союзу. Реформування фінансової системи ЄС передбачає усунення недоліків на макро– та мікрорівнях пруденційного нагляду шляхом створення нових загальноєвропейських органів. Зокрема Європейської ради системного ризику (European Systemic Risk Board – ESRB). Європейська рада системного ризику є органом макропруденційного нагляду (нагляду за фінансовою системою ЄС в цілому). Вона здійснюватиме моніторинг та оцінку ризиків з метою підтримання стабільності фінансової системи на макрорівні. ESRB попереджатиме про системні ризики на ранній стадії їх виникнення і, за потреби, рекомендуватиме заходи як загальноєвропейським, так і


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

164

національним державним регуляторам щодо боротьби з цими ризиками. До складу Європейської ради системного ризику входять голова Європейського центрального банку (ECB), керівники центральних банків країн-членів ЄС, загальноєвропейських наглядових органів, а також національних регуляторів фінансових ринків. У результаті реформування створено: Європейська організація з цінних паперів та ринків (European Securities and Markets Authority – ESMA), Європейська банківська організація (European Banking Authority – EBA), Європейська організація страхування та пенсійного забезпечення (European Insurance and Occupational Pensions Authority – EIOPA).

Нові організації візьмуть на себе всі функції комітетів, які існували до цього (Комітет європейських регуляторів цінних паперів (Committee of European Securities Regulators – CESR); Європейський комітет органів банківського нагляду (European Banking Supervisors – CEBS); Європейський комітет страхового та пенсійного нагляду (Committee of European Insurance and Occupational Pensions Committee – CEIOPS) [10].

У Росії створено Федеральну службу з фінансових ринків Указом Президента РФ від 9 березня 2004 року № 314 «Про систему і структуру федеральних органів виконавчої влади». 4 березня 2011 року до ФСФР Росії була приєднана Федеральна служба страхового нагляду.

Департамент з цінних паперів Міністерства фінансів Республіки Білорусь, відповідно до Положення про Департамент з цінних паперів, затвердженим постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 31 липня 2006 р. № 982 «Про окремі питання Міністерства фінансів Республіки Білорусь та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Ради Міністрів Республіки Білорусь» є державним органом, що здійснює виконавчі, контрольні, координуючі та регулюючі функції в частині державного регулювання ринку цінних паперів, здійснення контролю та нагляду за випуском і обігом цінних паперів, професійної та біржової діяльністю по цінних паперах, а також здійснює позавідомчий фінансовий контроль за дотриманням учасниками ринку цінних паперів законодавства про цінні папери. У своїй діяльності Департамент з цінних паперів керується Конституцією Республіки Білорусь, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство фінансів Республіки Білорусь, затвердженим постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 31 жовтня 2001 р. № 1585 «Питання Міністерства фінансів Республіки Білорусь» та Положенням про Департамент з цінних паперів Міністерства фінансів Республіки Білорусь.

Отже, порівняльний аналіз механізму функціонування ринку цінних паперів у зарубіжних країнах свідчить, що: структура державних органів, що регулюють фондовий ринок, залежить від моделі ринку, прийнятої в тій чи іншій країні, ступеня централізації управління в країні та автономії регіонів; по-друге, загальною тенденцією є створення самостійних відомств – комісій цінних паперів.

Серед переваг об’єднання регуляторів в єдину орган можна відзначити ліквідацію дублювання функції регулювання та контролю на фінансовому ринку. При системі розподілу функцій між кількома відомствами функції різних органів можуть дублюватися. Кожен з регуляторів прагне контролювати певну частину ринку, звідси виникає надмірне регулювання, тому що іноді певні дії/документи треба погоджувати з декількома державними органами, що додає навантаження на компанії та підприємства. Додатково, єдиний регулятор покликаний усунути ситуації, коли учасники ринку використовують протиріччя в регулюванні ринку різними органами в свою користь.

Введення єдиного регулятора, безумовно, є мірою підвищення ефективності контролю, так як це дозволяє повноцінно оцінювати діяльність фінансових груп, присутніх у різних регіонах і галузях діяльності, таким чином згладжуючи проблему морального ризику і асиметричною інформацією. Разом з тим єдиний регулятор здатний здійснювати консолідовану оцінку адекватності капіталу і ліквідності, а також ряду некількісних характеристик: якість менеджменту, операційні системи, рівень контролю, порядок передачі інформації в регулюючі органи в умовах стабільної діяльності та екстрених ситуаціях. Причому оцінка в даному випадку проводиться щодо діяльності групи в цілому, а не окремого її підрозділу, забезпечуючи тим самим більш об’єктивний підхід.

Як зазначено вище, багато країн звернулися до концепції єдиного регулятора. Інші ж переходять до формування якогось органу, що акумулює і консолідуючого інформацію, отриману від проміжних регуляторів. Дана схема роботи регулятора стає все більш актуальною з огляду на зростання великих фінансових інститутів і розширення спектру їх діяльності. Концепція єдиного регулятора дозволяє також отримати необхідну економію від масштабу. Перш за все це стосується централізованого надання послуг (кадри, доступ до джерел інформації, фінансовий контроль і т.д.), можливість формування єдиної статистичної бази регульованих фінансових-інститутів, інформаційного порталу про порушення, а також нових правилах і рекомендаціях, скоротити витрати координації та консолідації інформації між різними регуляторами, забезпечити єдиний більш ефективний спосіб надання інформації про фінансові ринки, що знаходиться в зоні інтересів різних фінансових груп та споживачів їх послуг.

Отож, слід окремо визначити доцільність вивчення досвіду зарубіжних країн та використання національного досвіду регулювання відносин щодо обігу цінних паперів. У зв’язку з цим слід визнати доцільним досвід забезпечення єдності нормотворення й правозастосування у сфері державного регулювання ринку цінних паперів, відхід від секторального регулювання до універсального із можливим поділом регулятивної та контрольної складової механізму упорядкування відносин щодо обігу цінних паперів.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

165

Список використаних джерел: 1. Финансовое право Российской Федерации / П. Н. Бирюков, А. В. Брызгалин ., Е. Ю. Грачева и др.] ;

отв. ред. М. В. Карасева. – М. : Юристъ, 2004. – 576 с. 2. Эмирсултанова, Э. Э. Регулирование и контроль рынка ценных бумаг (финансово-правовой аспект) :

дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.14 «Административное право; финансовое право; информационное право» / Эмирсултанова Эльмира Эмирсултановна. – М., 2008. – 228 л.

3. Дідич, О. В. Адміністративно-правовий статус торговців цінними паперами : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. В. Дідич ; Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2004. – 19 с.

4. Андрущенко, І Г. Державний контроль діяльності учасників фондового ринку України (організаційно-правовий аспект) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / І. Г. Андрущенко ; Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2004. – 18 с.

5. Панова, Л. В. Проблемы правового регулирования рынка ценных бумаг в Украине : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 «Гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право» / Панова Людмила Вячеславовна ; Национальный ун–тет внутренних дел МВД Украины. – Х., 2002. – 202 с.

6. Левкин, Е. В. Правовое регулирование финансового надзора за деятельностью участников рынка ценных бумаг : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.14 «Административное право; финансовое право; информационное право» / Левкин Евгений Владимирович. – М., 2007. – 171 с.

7. Быля, А. Б. Финансово-правовое регулирование выпуска и обращения ценных бумаг: Облигация, вексель : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.14 «Административное право; финансовое право; информационное право» / Быля Александр Борисович. – М., 2003. – 189 с.

8. Пономарева, Е. Н. Финансово-правовое регулирование коллективного инвестирования на рынке ценных бумаг : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.14 «Административное право; финансовое право; информационное право» / Пономарева Екатерина Николаевна. – М., 2008. – 226 с.

9. Захарова, Н. Ю. Опыт Швеции по построению единого регулятора / Н.Ю. Захарова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://amberbridge.org/article?id=75.

10. Реформування фінансового сектора в Європейському Союзі // Цінні папери в Україні. – 2009. – № 45 (587). – 12 листопада [Електронний ресурс] Библиотека «Ценные бумаги Украины». – Режим доступу: http://www.securities.org.ua/securities_paper/review.php?id=587&pub=4296.

* Звонарьова Юлія В’ячеславівна – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК 336.763(477) Олександр Слободян *

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ ІНСТИТУЦІЙНИХ ІНВЕСТОРІВ

У статті розглядаються актуальні тенденції правового регулювання діяльності з управління активами

інституційних інвесторів та окремих її видів. Ключові слова: діяльність з управління активами інституційних інвесторів, компанія з управління

активами, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, гармонізація законодавства. Слободян А. А. Актуальные вопросы правового регулирования деятельности по управлению

активами институциональных инвесторов. В статье рассматриваются актуальные тенденции правового регулирования деятельности по

управлению активами институциональных инвесторов и отдельных ее видов. Ключевые слова: деятельность по управлению активами институциональных инвесторов, компания по

управлению активами, институты совместного инвестирования, негосударственные пенсионные фонды, гармонизация законодательства.

Slobodyan О. A. Pressing Questions of Legal Regulation of Asset Management Activity. The article considers questions of legal regulation of asset management activity in the share market of Ukraine

and its separate subspecies. Keywords: asset management activity, asset management company, mutual funds, non-state pension fund,

harmonization of legislation. У розвинутих ринкових економіках інвестиційні фонди разом із страховими компаніями та

недержавними пенсійними фондами вважаються одними з найбільш потужних інвесторів, які акумулюють кошти індивідуальних інвесторів, перетворюючи їх в інвестиційні ресурси. Історія багатьох країн свідчить, що

http://amberbridge.org/article?id=75

http://www.securities.org.ua/securities_paper/review.php?id=587&pub=4296


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

166

економічні реформи важко назвати завершеними без формування ефективного фінансового ринку, який сприяє залученню інвестиційних ресурсів в економіку. Завдяки мобілізації і перерозподілу грошових коштів між учасниками економічних відносин фінансовий ринок стимулює розвиток економіки держави. В той час, коли за оцінками експертів, населення тримає десятки мільярдів доларів США готівкою, Україна не спроможна залучити заощадження в економіку і продовжує регулярно «побиратись» за кордоном. Абсолютно логічно виникає питання, навіщо нашій державі фінансовий та фондовий ринки, якщо кошти «внутрішніх» інвесторів не працюють ефективно. В цьому світлі управління активами на фондовому ринку набуває особливої актуальності.

Останнім часом зростає науковий інтерес до управління активами. Окремі правові аспекти управління активами висвітлювались в роботах Л.М. Бєлкіна, М.В. Венецької, І.В. Венедиктової, Ю.В. Вітки, Ю.В. Курпас, В.В. Мазнєвої, Р.А. Майданика, М.В. Мащенко, А.В. Попової, О.А. Слободяна. Разом із тим вважаємо за необхідне присвятити увагу новим перспективним напрямкам цієї діяльності.

Метою статті є розгляд актуальних тенденцій правового регулювання діяльності з управління активами інституційних інвесторів та окремих її різновидів для розроблення науково-практичних пропозицій по вдосконаленню чинного законодавства.

Цивільно-правові відносини з їх диспозитивністю та юридичною рівністю сторін проникають у нові сфери суспільного життя, однією з яких є фондовий ринок України. Сьогодення потребує створення нових теоретичних моделей ефективного використання майна. Для вирішення проблем управління власністю в процесі реформування економічних відносин в правовій системі України утвердився новий інститут управління майном. Сфера його застосування досить широка (управління майном недієздатних, обмежено дієздатних осіб, майновими правами суб’єктів авторського й суміжних прав, державною власністю, пенсійними фондами, активами страхових компаній).

Інститут управління майном поступово розкриває свій потенціал на фондовому ринку. Саме тут він отримав своє «друге» життя. Йдеться насамперед про такі різновиди управління майном як управління інститутами спільного інвестування, недержавними пенсійними фондами, цінними паперами.

Головною причиною розвитку управління майном на фондовому ринку є бажання інвесторів досягнути позитивного фінансового результату від передачі належного їм майна в руки професійних управителів. Внаслідок такої передачі власник майна отримує значно більшу вигоду від управління майном в порівнянні з тієї, яку він міг би отримати, самостійно здійснюючи свої правомочності. При цьому власник майна позбавляється клопотів з догляду за ним, отримуючи економічну вигоду від передачі майна управителю. Це узгоджується із ст. 322 Цивільного кодексу України від 16.01.03. № 435-IV, яка передбачає тягар утримання власником майна, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом [1]. Договір управління майном якраз і є тим договором, що перекладає тягар утримання майна на управителя.

Стаття 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.96 №448/96-ВР визначає діяльність з управління активами як професійну діяльність учасника фондового ринку – компанії з управління активами (КУА), що провадиться нею за винагороду від власного імені або на підставі відповідного договору про управління активами, які належать інституційним інвесторам на праві власності [2].

Схоже визначення дається в ст. 18 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.06. №3480-IV, згідно з якою діяльність з управління активами інституційних інвесторів – професійна діяльність учасника фондового ринку – КУА, що провадиться нею за винагороду від свого імені або на підставі відповідного договору про управління активами інституційних інвесторів [3].

Рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР) №13 від 11.01.2002 р. було затверджено положення «Про здійснення КУА професійної діяльності з управління активами інститутів спільного інвестування (ІСІ)»[4]. Вже назва вищезгаданого положення розширювала сферу його дії. Крім КУА ІСІ, воно поширювалось на юридичних осіб, що здійснюють професійну діяльність з управління активами пенсійних фондів. З точки зору нормотворчої техніки, структура нормативно-правового акту має бути логічною, що відповідає засадам розумності права як суспільного регулятора. Назва документу, яким затверджується правовий акт, має відповідати назві останнього, в свою чергу, назва правового акту – назвам його структурних елементів. В розумінні вищевказаного професійна діяльність з управління активами – діяльність, що здійснюється за винагороду КУА на підставі відповідного договору про управління активами, які належать інвесторам інвестиційних та учасникам пенсійних фондів на праві власності.

В розумінні Положення «Про особливості здійснення діяльності з управління активами інституційних інвесторів», затвердженого Рішенням НКЦПФР від 02.11.06. №1227 до осіб, що провадять діяльність з управління активами інституційних інвесторів належать КУА, професійний адміністратор недержавного пенсійного фонду щодо активів фонду, адміністратором якого він є, банк щодо активів створеного ним корпоративного пенсійного фонду у випадках, передбачених законодавством [5].

В Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.01. №2299-III відсутнє визначення поняття «управління активами». Натомість ст.3 цього Закону оперує категорією «діяльність із спільного інвестування» як діяльність, яка провадиться в інтересах і за рахунок учасників (акціонерів) ІСІ шляхом емісії цінних паперів ІСІ з метою отримання прибутку від вкладення коштів, залучених від їх розміщення у цінні папери інших емітентів, корпоративні права,


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

167

нерухомість та інші активи, дозволені законами України та нормативно-правовими актами НКЦПФР [6]. Загалом, спільне інвестування являє собою складову управління активами інституційних інвесторів.

Для позначення діяльності ІСІ на фондовому ринку на законодавчому та підзаконному рівнях використовуються різні терміни – «діяльність зі спільного інвестування», «діяльність з управління активами інституційних інвесторів», «діяльність з управління активами». Очевидною є їхня неузгодженість. Норми законодавства, в яких вживаються вищевказані поняття, не містять чітких критеріїв їх співвідношення.

Певні труднощі виникають при визначенні поняття «активи» в сфері недержавного пенсійного забезпечення, яка оперує різними термінами: «активи», «пенсійні активи», «пенсійні кошти».

Поняття «активи» дано у ч.3 ст.6 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 р. №1057-IV – активи пенсійного фонду (пенсійні активи) формуються за рахунок внесків до пенсійного фонду (пенсійних внесків) та прибутку (збитку) від інвестування пенсійних внесків [7]. Згідно зі ст.1 цього Закону пенсійні активи – це активи пенсійного фонду, страхової організації, банківської установи, сформовані відповідно до цього Закону, за рахунок яких здійснюються пенсійні виплати. Щодо визначення поняття «пенсійні кошти», то згідно зі ст.1 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» пенсійні кошти – це сума зобов’язань у грошовому виразі пенсійного фонду перед його учасниками, страхової організації перед застрахованими особами згідно з договорами страхування довічної пенсії або банківської установи перед вкладниками, які відкрили пенсійні депозитні рахунки.

Опоненти можуть стверджувати про надуманість термінологічної проблематики для практичної діяльності учасників фондового ринку. Важко заперечити той факт, що в системі законодавства має забезпечуватись однакове вживання термінів. Не чітко сформульований термін ускладнює його розуміння навіть на професійному рівні, допускаючи тим самим можливість для подвійного тлумачення, труднощі в правозастосовній діяльності. У зв’язку з цим особливого значення набуває вироблення законодавцем уніфікованого підходу до визначення професійної діяльності з управління активами на фондовому ринку. Вихід вбачається в правильному вибору засобів нормотворчої техніки, які унеможливлять дублювання правових приписів. Видається доцільним виробити чітке визначення кожного виду професійної діяльності на фондовому ринку і закріпити його на законодавчому рівні. В інших підзаконних нормативних актах робити відсилку (засіб юридичної техніки) до відповідного закону в цілому або конкретного його структурного елементу. Правила і засоби нормотворчої техніки відіграють істотну роль в нормотворчій діяльності. Від правильного їх застосування залежить подальша регулятивна здатність нормативно-правових актів. В результаті недотримання правил законодавчої техніки, виникає дублювання правових приписів, з’являються правові колізії. Тому в глобальній перспективі все актуальнішою стає необхідність розроблення і схвалення Концепції розвитку законодавства про фондовий ринок України. Адже з точки зору світового досвіду, український фондовий ринок відносно молода сфера економіки, розвиток законодавства якої вимагає уніфікованого підходу до визначення тих чи інших понять.

З розвитком ринкових відносин виникає необхідність здійснити розмежування інвесторів на інституційних та некваліфікованих, що повинні отримати додаткову охорону своїх прав та законних інтересів. Даний поділ відповідає світовій практиці і був частково втілений у вітчизняному законодавстві. Так, інституційними інвесторами є ІСІ, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди (НПФ), страхові компанії, інвестиційні фонди, недержавні пенсійні фонди, фонди банківського управління, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Частина 2 ст.2 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» №3480-IV від 23.02.2006 р. відносить пайовий інвестиційний фонд (ПІФ) до інституційних інвесторів. В юридичній літературі мають місце спроби визначити ПІФ як інвестора. Зокрема, А.Р. Гінатулін називає ПІФ «колективним інвестором», одночасно застосовуючи даний термін до кредитних організацій – страхових компаній, НПФ, та іншим юридичним особам –учасникам ринку фінансових послуг [8].

Така позиція не витримує належної експертної оцінки і може бути визнана хибно. Інституційні або як їх ще називають колективні інвестори є юридичними особами. Відповідно до законодавства ПІФ на має статусу юридичної особи. Тому використання терміну «інвестор» щодо ПІФ є недоречним.

Ефективність управління активами інституційних інвесторів обумовлюється якістю його правового регулювання. Після низки фінансових шахрайств 90-х років минулого століття вітчизняний законодавець намагається підходити до правового регулювання управління активами більш зважено. У більш широкому розумінні за організаційною побудовою правове регулювання постає як сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих частин, елементів. Завдяки взаємодії складових механізму правового регулювання (правовідносини, правові норми, гарантії забезпечення прав учасників тощо) інституційні інвестори можуть виконувати свої функції в економіці. Вдосконалення правового регулювання управління активами має стати однієї із першочергових завдань держави в сфері фондового ринку. Інститут управління майном надає широкі можливості для практичного застосування управління майном на фінансовому ринку.

На нашу думку, доцільно виокремлювати два стратегічних напрямки законотворця щодо управління активами, які поєднують в собі взаємозумовлені компоненти, що проникають один в одного – розвиток та


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

168

подальше вдосконалення існуючих різновидів управління активами, а також створення нових правових моделей управління активами. Іншими словами, питання має кілька відносно самостійних і разом з тим органічно пов’язаних аспектів.

У зв’язку з впровадженням Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.11. №3668-VI [9] може настати зоряний час для вітчизняних НПФ. Цьому процесу сприятиме колосальна і напружена правотворча робота, в якій візьмуть участь НКЦПФР, Національна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, Антимонопольний комітет, Міністерство економічного розвитку і торгівлі, Національний банк, Пенсійний фонд, Державне агенство земельних ресурсів, інші органи влади, саморегулівні організації, а також учасники ринку. Адже в контексті майбутньої пенсійної реформи план заходів з підготовки фондового ринку до запровадження 2-го рівня пенсійної реформи передбачатиме:

- зміну вимог до складу та структури активів НПФ; - уніфікацію вимог щодо складу та структури активів для 2 та 3 рівнів; - встановлення вимог до фондових бірж, на яких дозволяється придбання акцій та облігацій українських

емітентів, що перебувають в лістингу, до складу активів НПФ; - посилення роботи із виявлення ознак маніпулювання ринком з боку учасників біржових торгів; - встановлення підвищених вимог до публічних акціонерних товариств як емітентів акцій, в які можуть

розміщуватися пенсійні кошти 2-го рівня; - встановлення підвищених вимог до емітентів облігацій, в які можуть розміщуватися пенсійні кошти 2-

го рівня; - визначення механізмів інвестування пенсійних коштів у сек’юритизовані права власності на земельні

ділянки; - вдосконалення порядку визначення чистої вартості активів НПФ. - розробку Програми інформування емітентів цінних паперів щодо особливостей функціонування 2-го

рівня, періодичності та прогнозованих обсягів надходження страхових внесків, а також вимог до цінних паперів, які можуть входити до складу пенсійних активів;

- виключення пенсійних депозитних рахунків громадян, передбачених Законом «Про недержавне пенсійне забезпечення», а також депозитів НПФ та Накопичувального фонду з ліквідаційної маси банків, в яких вони розміщені;

- приведення чинного законодавства у відповідність до вимог Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» шляхом внесення змін або прийняття нових нормативно-правових актів

З розвитком фондового ринку та появою нових фінансових інструментів з’являтимуться нові види ІСІ. Розроблений Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [10] направлений на забезпечення залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів та визначає правові та організаційні основи створення, діяльності, припинення та відповідальності суб’єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, встановлює вимоги до складу, структури та зберігання активів, особливості емісії, розміщення, обігу, обліку та викупу цінних паперів ІСІ, порядок та обсяг розкриття інформації про діяльність ІСІ.

Серед інших новацій даний законопроект передбачає впровадження в Україні спеціалізованих та біржових ІСІ. Так, спеціалізованим вважається ІСІ, якщо він інвестує активи виключно у визначені цим Законом класи активів. До спеціалізованих ІСІ відносяться інвестиційні фонди наступних класів: фонди грошового ринку; фонди державних цінних паперів; фонди облігацій; фонди акцій; індексні фонди; фонди банківських металів; фонди фондів.

Натомість біржовим є ІСІ, проспектом емісії цінних паперів якого передбачається, що: цінні папери такого ІСІ підлягають обов’язковому обігу на визначеній фондовій біржі; придбати цінні папери (при їх первинному розміщенні чи продажу емітентом раніше викуплених цінних паперів) або пред’явити до викупу цінні папери такого ІСІ можуть виключно андеррайтери таких цінних паперів; андеррайтер цінних паперів такого ІСІ зобов’язаний здійснювати підтримання цін, попиту, пропозиції та обсягів торгів цінними паперами такого ІСІ, за умови, що такі дії вчиняються на підставі відповідного договору з фондовою біржею визначеною проспектом емісії; оплата цінних паперів такого ІСІ під час їх продажу або викупу емітентом може здійснюватись у відповідних пропорціях активами, визначеними інвестиційною декларацією такого ІСІ.

Сьогодення потребує створення якісно нових теоретичних моделей управління активами ІСІ. В умовах української економіки створені для акумуляції капіталів інвесторів та здійснення інвестицій в економіку України ІСІ практично ізольовані від інвесторів та обмежені у можливостях. Вони досі не можуть оговтатись від наслідків світової фінансово-економічної кризи [11]. Для підтримки розвитку інвестиційних фондів та розширення їх інвестиційних можливостей, у вищезазначеному законопроекті необхідно чітко врегулювати питання діяльності таких видів ІСІ як агровенчурні, іпотечні, земельні, рентні фонди нерухомості, кредитні, фонди прямих інвестицій, а також хедж-фонди.

Аналіз новацій правового регулювання управління активами був би неповний без розгляду розвитку правового регулювання фондів банківського управління. Так, 01.09.11. до розгляду Верховною Радою України


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

169

було внесено проект Закону України «Про фонди банківського управління» [12], який визначає порядок створення та функціонування фондів банківського управління і спрямований на подальше розширення можливостей соціального забезпечення населення України, поширення досвіду спорудження житла за рахунок залучених коштів, а також досвіду використання механізмів та випробуваних моделей недержавного пенсійного забезпечення. Основними його завданнями є підвищення рівня соціального захисту неповнолітніх та осіб похилого віку, а також удосконалення організаційних норм та економічних механізмів стимулювання житлового будівництва та впровадження системи житлових накопичень, заснованої на довірчому управлінні коштами населення.

Згідно з положеннями законопроекту банк здійснюватиме управління фондом банківського управління на підставі самостійно розроблених правил, положень, інструкцій, методик та інших внутрішніх документів, які не підлягають погодженню або реєстрації в будь-яких державних органах. У законопроекті не передбачені засади здійснення державного регулювання та контролю за діяльністю фондів банківського управління, питання відповідальності фондів банківського управління.

У зв’язку з інтеграцією України до світового товариства актуальною тенденцією правового регулювання діяльності з управління активами має стати приведення його у відповідність до світових стандартів, в першу чергу положень Європейського співтовариства. Наша держава стала членом Світової організації торгівлі, в якій чільне місце займає Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи [13], що має сприяти розширенню та поступовій лібералізації світової торгівлі та спрощенню закордонних інвестицій з тим, щоб прискорити економічне зростання всіх торговельних партнерів, особливо країн-Членів, що розвиваються, забезпечуючи при цьому вільну конкуренцію. Для України дана Угода встановлює зобов’язання щодо дотримання прозорості в застосуванні інвестиційних заходів, в тому числі шляхом надання відповідної інформації, а також положення з інвестиційної, конкурентної політики. Крім того, згідно з Угодою створюється комітет із пов’язаних з торгівлею інвестиційних заходів, відкритий для всіх Членів. Якщо перспектива вступу до Європейського Співтовариства – питання майбутнього, то участь України в Світовій організації торгівлі – один із пріоритетів її сучасного економічного розвитку. Перед Україною стоїть задача створення сприятливого інвестиційного клімату для залучення інвестицій. Визнавши своїм пріоритетом приєднання до світового товариства, наша держава має вирішити проблему прискорення розвитку свого фінансового ринку.

При здійсненні гармонізації Україна повинна враховувати те, що цей процес має односторонній характер, оскільки при цьому не йдеться про взаємні кроки з обох сторін щодо узгодження своїх правових норм, а тільки про зміни в українському законодавстві з метою його гармонізації з нормами права ЄС. Україна фактично ніяким чином не може впливати на процес нормотворення в системі ЄС, а виступає лише як дестинатор його правових приписів [14].

Ще одією важливою особливістю гармонізації законодавства у сфері управління активами до європейського законодавства є те, що вона має відбуватись як складова частина гармонізації ринку фінансових послуг до законодавства ЄС. Управління активами належить до фінансових послуг, яку здійснюють особи, що є фінансовими установами.

На нашу думку, не варто переслідувати ідею швидкої інтеграції та відміни існуючого масиву нормативних актів. Адаптацію законодавства, що регламентує фінансовий ринок, до європейських стандартів необхідно здійснювати поступово, в кілька етапів, з можливістю коригування цього вкрай важливого процесу. При цьому важливого значення набуватиме гармонійне поєднання інтересів суспільства, професійних учасників фондового ринку з інтересами держави та інвесторів.

Власне кажучи, саме так зароджувався фондовий ринок в Україні. Дозволимо собі невеликий екскурс в історію вітчизняного фондового ринку. Свого часу НКЦПФР спільно з агентством США з міжнародного розвитку об’єднали зусилля представників органів державного управління, науковців, професійних учасників фондового ринку, міжнародних спонсорських організацій з метою вироблення спільного бачення розвитку вітчизняного фондового ринку. Результатом плідної роботи групи стала «Програма розвитку фондового ринку України на 2001 – 2005 роки» від 13.01.2000, яка згодом була покладена в основу Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України» №198/2001 від 26.03.01 [15]. Варто відмітити, що одними із ключових принципів законодавства фондового ринку Програма його розвитку закріпила: поєднання цивільно-правового та публічно-правового методів регулювання відносин між державою та учасниками фондового ринку залежно від характеру цих відносин та їх суб’єктів; регулювання цивільно-правових відносин між всіма учасниками фондового ринку (емітентами, інвесторами, професійними учасниками), пов’язаних з обігом цінних паперів (на первинному і вторинному ринку) шляхом встановлення особливості цих відносин спеціальними нормами. Українські реалії вимагають об’єднання зусилля суспільства для подальшого розвитку фінансового ринку, в тому числі управління активами інституційних інвесторів.

Проведене дослідження засвідчує необхідність якісного розширення сфери застосування управління активами інституційних інвесторів. Проблема настільки глибока, що вона поставить перед вітчизняним законодавцем цілу низку питань, вирішення яких дозволить наблизити управління активами інституційних інвесторів до світових стандартів, залучити кошти внутрішніх інвесторів в економіку, вирішити соціально-економічні питання розвитку держави, а також зменшити міжнародні боргові зобов’язання нашої держави.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

170

Cписок використаних джерел: 1. Цивільний кодекс України від 16.01.03. № 435-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.rada.gov.ua 2. Про державне регулювання ринку цінних паперів: Закон України від 30.10.96. №448/96-ВР.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua 3. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.06. № 3480-IV [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.rada.gov.ua Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від

15.03.01. N2299-III. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua 4. Про здійснення компанією з управління активами професійної діяльності з управління активами

інститутів спільного інвестування, затверджене Рішенням (НКЦПФР № 13 від 11.01.02. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

5. Про особливості здійснення діяльності з управління активами інституційних інвесторів: Положення, затверджене рішенням НКЦПФР від 02.11.06. № 1227. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

6. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15.03.01. N2299-III. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

7. Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07.03. № 1057-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

8. Гинатулин А.Р. Развитие института коллективного инвестора / Гинатулин А.Р. // Журнал российского права. – 2002. – № 1. – С.112.

9. Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи: Закон України від 08.07.11. №3668-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

10. Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»: Проект Закону України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.afp.org.ua/ua/zakonodavstvo/proekti-regulyatornix-aktiv.html

11. Розвиток спільного інвестування чи кредити МВФ? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://blog.ubr.ua/obshestvo-2/rozvitok-fondovogo-rinku-chi-krediti-mvf-1836

12. Про фонди банківського управління: Проект Закону України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

13. Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

14. Лаба О.В. Законодавство України та правова система Європейського Союзу: теоретико-правові проблеми співвідношення та гармонізації О.В. Лаба // Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. ст. за матеріалами ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф., м. Луцьк, 2–3 черв. 2006 р.: У 2-х т. / Уклад. Т. Д. Климчук, І. М. Якушев. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. – Т. 1. – 316 с.

15. Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України: Указ Президента України №198/2001 від 26.03.01. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

* Слободян Олександр Анатолійович – член Комітету з питань спільного інвестування Асоціації

«Фондове Партнерство».

http://www.rada.gov.ua









http://www.afp.org.ua/ua/zakonodavstvo/proekti-regulyatornix-aktiv.html

http://blog.ubr.ua/obshestvo-2/rozvitok-fondovogo-rinku-chi-krediti-mvf-1836


http://zakon.rada.gov.ua



_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

171

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ

УДК 359.1 Наталія Гнатенко *

ПОШУКИ ШЛЯХІВ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ЛОБІЗМУ В УКРАЇНІ: ЗМІНА ПАРАДИГМ

У статті досліджуються чинники та основні парадигми пошуку шляхів легалізації лобістської

діяльності в Україні з часів проголошення незалежності і до поточного моменту. Аналізуються підходи до визначення сфери застосування нормативно-правового акту, суб’єкта, об’єкта, предмета законодавчого регулювання лобізму.

Ключові слова: лобізм, парламент, корупція. Гнатенко Н. Г. Поиск путей легализации лоббизма в Украине: смена парадигмы. В статье исследуются факторы и основные парадигмы поиска путей легализации лоббистской

деятельности в Украине со времен провозглашения независимости и до текущего момента. Анализируются подходы к определению сферы применения нормативно-правового акта, субъекта, объекта, предмета законодательного регулирования лоббизма.

Ключевые слова: лоббизм, парламент, коррупция Gnatenko N. G. In Searching the Ways of Legalization Lobbying in Ukraine: Change of Paradigms. The article examines the factors and paradigm shifts in the legalization of lobbying activities in Ukraine since

independence until the present. Approaches to defining the scope of the legal act, subject, object of legal regulation are analyzed.

Keywords: lobbying, parliament, corruption. У зверненні Президента України В. Януковича до Верховної Ради України в 2011 році було наголошено,

що «настав час запровадження суспільної моделі, відповідно до якої питання життєдіяльності суспільства вирішується самими громадянами та добровільно створеними ними об’єднаннями на основі узгодження індивідуальних і групових інтересів» [1].

Одним із цивілізованих механізмів залучення організованих груп громадян до процесу вироблення державної політики є інститут лобізму. У широкому розумінні його легалізація виступає індикатором демократизації державного управління, стимулятором розвитку громадянського суспільства. Таким чином, актуальність дослідження має не лише теоретичний, але і практичний вимір.

Проблему законодавчого регулювання лобістської діяльності в Україні досліджували А. Євгеньєва, В. Нестерович, Н. Гричина, О. Войнич, у тому числі у контексті парламентської практики – І. Немчинов, Ю. Ганжуров тощо. Серед досліджень російських вчених варто виокремити монографії А. Любимова «Конституційно-правові основи формування лобістських відносин у відкритому суспільстві (Антикорупційний проект)» та П. Толстих «Практика лобізму в Державній Думі Федеральних Зборів Російської Федерації».

Разом із тим, питання періодизації законопроектів щодо регулювання лобістської діяльності, ініційованих в Україні науковці не розглядали.

Метою статті є аналіз сутності основних етапів у процесі пошуку сучасної парадигми легалізації лобістської діяльності. Критичний огляд існуючих підходів до визначення сфери застосування, суб’єкту, об’єкту, предмету закону про лобізм та пропозиція власного бачення змістовного наповнення цих понять.

Одним із механізмів реалізації задекларованого у Конституції України права громадян на участь у процесі вироблення державної політики (ст. 5) є інститут лобізму. На думку екс-голови парламенту І. Плюща існуюча «практика лобіювання потребує введення його в законні рамки, забезпечення контролю за ним з метою сприяння і підтримки лише позитивних якостей цього явища, використання його на користь людині, державі і суспільству…» [2].

На необхідності легалізації лобізму наголошує і Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ). У своїх рекомендаціях 1908 (2010) «Лобіювання в демократичному суспільстві (Європейський кодекс поведінки при лобіюванні)» Асамблея зазначає, що відсутність регулювання лобістської діяльності на законодавчому рівні виводить з-під суспільного контролю діяльність груп інтересів та підриває суспільну довіру до органів влади. Особливо небезпечною є така ситуація, на думку ПАРЄ, для держав-членів Ради Європи, де демократичні традиції не мають глибокого коріння і де відсутні ефективні механізми контрою з боку громадянського суспільства. За таких умов нелегальний лобізм несе загрозу демократичним принципам врядування [3].

В Україні впродовж двадцяти років незалежності здійснювались неодноразові спроби ввести лобістську діяльність у межі правового поля. Ці спроби можна умовно поділити на три етапи, кожен із яких демонструє відмінну парадигму пошуку шляхів легалізації явища.

На першому етапі, який припав на початок 90-х років минулого століття, включення до порядку денного українських політиків питання унормування лобістської діяльності як елемента демократичного врядування стало проявом переосмислення радянських підходів до тлумачення цілого ряду «шкідливих» суспільних явищ.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

172

В країні усе ще переважала державна форма власності. Класичних організованих груп, які передбачають захист, у першу чергу, соціально-економічних інтересів, що засновані на приватній формі власності, у суспільстві не було сформовано. Існуючі об’єднання, такі, наприклад, як профспілки ще не набули ознак груп інтересів, відокремлених від держави. Тому обговорення питання легалізації лобізму було швидше демонстрацією зміни морально-етичного ставлення до цього явища з відверто ворожого (радянський підхід) до раціонального. У 1992 році над проектом закону щодо легалізації лобізму працювала група народних депутатів України, яку очолював голова Ради промисловців і підприємців при Кабінеті Міністрів України В. Сумін. Ще один проект було запропоновано народним депутатом України першого скликання А. Ткачуком (входив до «Народної ради»): «Про регулювання лобістської діяльності в органах державної влади». Проте жоден із проектів не був зареєстрований у Верховній Раді України.

Другий етап осмислення необхідності легалізації інституту лобізму в Україні можна умовно назвати «утилітаристським». Він припав на кінець 90-х років минулого століття. На цьому етапі лобізм із теоретичного концепту перетворився на реальну практику українських політиків і його унормування мало сприяти детінізації існуючих механізмів впливу груп інтересів на процес прийняття державних рішень. У липні 1999 року Верховною Радою України ІІІ скликання було ухвалено Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року, 31-м пунктом якої (з-поміж 233) значився закон «Про лобістську діяльність» [4]. Такий високий статус нормативно-правового акту був зумовлений реаліями соціально-економічного розвитку держави. На той час, по суті, було завершено процес великої приватизації, що означало появу потужних економічних груп інтересів із чітко вираженим прагненням впливати на формування змісту державної політики. У відповідь на потреби часу в парламенті було зареєстровано два відповідні законопроекти: «Про правовий статус груп об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України» (реєстр № 3188-1 від 03.11.1999 р.) та «Про лобіювання в Україні» (реєстр № 3188 від 13.04.1999 р.). Обидва ініційовані народними депутатами, обраними у багатомандатному загальнодержавному округу від Народно-демократичної партії, яка на той час мала статус «партії влади». Попри це жоден законопроект не дійшов навіть до процедури першого читання.

Слід зазначити, що ініційовані у цей період проекти легалізації лобізму пропонували узаконити, серед іншого, практику внутрішнього лобізму, коли і суб’єкт, і об’єкт лобістської діяльності представлені однією особою. Також не було чіткості у визначенні правовідносин між замовником (клієнтом) лобістської діяльності та власне лобістом.

Наприклад, проект закону з реєстр. № 3188 передбачає, що лобіст (фізична та юридична особа) може діяти: 1) виключно для задоволення та захисту своїх законних інтересів (відповідно не отримує винагороду за свою діяльність); 2) як «професійний лобіст», який здійснює лобіювання за винагороду на замовлення осіб, що представляють національні, регіональні або галузеві інтереси, інтереси певних кіл, верств або груп населення. До лобістів у законопроекті віднесено політичні партії, іноземних юридичних та фізичних осіб, а також осіб без громадянства. Окремо варто відзначити, що законопроектом передбачено практику «делегування» функцій лобіста посадовим особам органів влади, зокрема народним депутатам України. Останні набувають право укладати контракти з лобістами та виконувати роботу за додаткову винагороду, якщо ця робота не заважає, або не суперечить основним покладеним на зазначених посадових осіб функціям та повноваженням.

Такі норми суперечать сучасним уявленням про лобізм, оскільки створюють передумови для корупційних діянь. З іншого боку прагнення авторів легалізувати лобістську діяльність, у тому числі народних депутатів, по-перше демонструє утилітарний інтерес парламентарів до ухвалення такого нормативно-правового акту, а по-друге дезавуальовує практику незаконного «внутрішнього лобізму», яка і сьогодні домінує в Україні.

Третій етап пошуку шляхів легалізації лобізму можна умовно назвати «антикорупційним». Цей етап триває і на сьогодні та представлений двома законопроектами народних депутатів IV та VI скликань.

Першим серед них є проект закону «Про діяльність лобістів у Верховній Раді України» (реєстр № 8429 від 09.11.2005 р.), ініційований народним депутатом IV скликання І. Гринівим. У пояснювальній записці до проекту чітко наголошено на антикорупційній складовій проблеми легалізації лобізму.

Більш виразний акцент на антикорупційній спрямованості законодавства щодо легалізації лобізму було зроблено Указом Президента України В. Ющенка «Про Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» № 742/2006 від 11 вересня 2006 року. У ньому, зокрема, зазначалось, що «неврегульованість процедури і механізму лобіювання законних політичних, соціально-економічних та інших інтересів у виборних органах» є одним із корупційних ризиків суспільної життєдіяльності. Таким чином, по-перше, було визнано актуальність питання легалізації лобізму, по-друге – окреслено сферу першочергового правового регулювання.

На виконання зазначеного Указу Кабінетом Міністрів України було затверджено план заходів на період до 2011 року [5]. Відповідно до нього проект закону «Про лобіювання» мав бути поданий на розгляд Уряду у листопаді 2009 року. 22 квітня 2009 року за словами Міністра Юстиції М. Оніщука на засіданні Кабінету Міністрів було ухвалено концепцію законопроекту «Про лобіювання». Але, попри озвучену Міністром назву проекту закону, у Розпорядженні Кабінету Міністрів України № 448-р. від 22 квітня 2009 року, концепція мала вже інший заголовок, а саме «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів». Така зміна назви за відсутності жодних змін у змісті концепції, стала ще одним підтвердженням негативного сприйняття


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

173

лобізму серед громадськості та бажання високопосадовців уникнути негативних асоціацій. Ототожнення лобістської діяльності із такими поняттями як «неформальні відносини між бізнесом та

політичною елітою», «хабар», «відкат» тощо характерне, у тому числі, і для країн колишнього «соціалістичного табору». Саме тому в Польщі, Угорщині та Литві легалізація лобізму відбувалась у рамках антикорупційних заходів і була спрямована на детінізацію процесів взаємодії груп інтересів та органів державної влади, їх посадових осіб. Антикорупційна спрямованість нормативно-правових актів призвела до того, що у Польщі, наприклад, законопроект було прийнято 399 голосами (лише чотири утримались і жоден депутат не висловився проти) [6].

Зазначений приклад має підкреслити, що у діалозі із суспільством влада повинна бути максимально чесною, навіть тоді, коли питання, яке виноситься на порядок денний, не має однозначного суспільного сприйняття.

Після схвалення концепції проекту закону, Міністерство юстиції України вперше вжило низку заходів для залучення громадськості до обговорення проблеми легалізації лобізму: створило «спеціальну технологічну платформу» (веб-портал), провело ряд круглих столів за участі іноземних та вітчизняних експертів тощо. Але проект не був остаточно схвалений Кабінетом Міністрів, а тому не дійшов до процедури парламентського розгляду.

Після перемоги на президентських виборах В. Януковича одним із небагатьох прикладів застосування принципу спадковості влади стало затвердження міністром юстиції України О. Лавриновичем документу під назвою «Пріоритети у роботі Міністерства юстиції на 2010 рік» від 18 березня 2010 року. Ним, серед іншого, було передбачено розроблення і забезпечення супроводження у Верховній Раді України проекту закону України «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів» («Про лобіювання») [7]. Проте впродовж 2010 – 2011 рр. проект відповідного нормативно-правового акту не був винесений на розгляд Уряду.

На сьогодні, у парламенті зареєстровано законопроект «Про регулювання лобістської діяльності в Україні» (реєстр № 7269 від 20.10.2010 р.), поданий народним депутатом В. Коновалюком. По суті, це дещо модифікований варіант розробленого Міністерством юстиції проекту «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів». Проте, не зважаючи на провладний статус члена парламенту, законопроект вже майже рік не виноситься на розгляд Верховної Ради України.

Для вироблення рекомендацій щодо сфери застосування закону, суб’єкта, об’єкта, предмету регулювання, проаналізуємо відповідні положення проектів антикорупційного періоду.

Законопроект № 8429 обмежує сферу легалізації лобістської діяльності парламентом. У свою чергу проект № 7269 включає до переліку об’єктів лобізму також органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.

У цілому існує два основні підходи до визначення сфери регулювання лобістської діяльності: широкий та вузький. Перший передбачає, що об’єктом лобізму можуть бути органи законодавчої та виконавчої влади (часом ще і органи місцевого самоврядування), другий обмежує сферу регулювання парламентською практикою.

23 грудня 2010 року парламент ухвалив Закон України «Про соціальний діалог в Україні» № 2862-VI, який запроваджує корпоративний механізм взаємодії груп інтересів та органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. Зважаючи на те, що лобізм уособлює плюралістичний механізм представництва партикулярних інтересів, питання щодо сфери застосування законопроекту про легалізацію лобізму, на думку автора, знято із порядку денного. Адже не можуть у межах одного органу ефективно діяти одразу дві моделі представництва інтересів. Окрім того незавершеність адміністративно-територіальної реформи в Україні означає відсутність «стабільних» об’єктів лобізму як у структурі органів виконавчої влади, так і місцевого самоврядування.

З огляду на це сфера застосування Закону має обмежуватись взаємодією суб’єктів лобізму та Верховної Ради України. На користь цього також свідчить публічний характер діяльності парламенту, що створює додаткові можливості для громадського контролю за порушенням законодавства.

У країнах сталої демократії групи інтересів виступають переважно замовниками здійснення лобістської діяльності, але не є її безпосередніми суб’єктами.

Таблиця 1 Суб’єкти лобізму

Законопроект № 8429 від 09.11.2005 р. Законопроект № 7269 від 20.10.2010 р.

Лобіст – зареєстрований у Верховній Раді України громадянин України, який на платній або безоплатній основі від імені та в інтересах юридичної особи (клієнта), в межах і у спосіб, незаборонені Конституцією України та іншими законами України, здійснює вплив на суб’єктів, перелік яких визначено Законом, з метою впливу на розробку, обговорення і прийняття проектів законів України та інших рішень Верховної Ради України.

Лобіст – фізична або юридична особа зареєстрована у визначеному порядку, яка на замовлення здійснює законний вплив на діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб під час розробки та прийняття (участі у прийнятті) ними нормативно-правових актів. При цьому лобістська діяльність є підприємницькою.

Як видно із табл. 1, у обох законопроектах замовники лобістської діяльності та суб’єкти лобізму розмежовані, що відповідає сучасним підходам до легалізації лобізму.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

174

При визначенні суб’єкта лобізму у законопроекті № 8429, по суті, ототожнено поняття «громадського» і «професійного» лобізму, що не відповідає сучасним уявленням про лобістську діяльність.

Визначення, надане у законопроекті № 7269 більшою мірою відображує сучасне розуміння лобіста як фізичної або юридичної особи, яка здійснює діяльність на професійних засадах. Також у проекті нормативно-правового акту вказано, що громадські організації, політичні партії, релігійні організації, кооперативи, творчі спілки тощо, які представляють і захищають свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів в органах влади без допомоги професійних лобістів не є суб’єктами лобістської діяльності, а їх взаємодія із органами влади не є предметом регулювання Закону. Тобто проект чітко відокремлює професійну (підприємницьку) діяльність, яка власне і є лобістською, та діяльність щодо здійснення впливу на процес прийняття державних рішень громадськими організаціями, окремими громадянами через звернення, заяви тощо, які не передбачають існування між органами влади та групами інтересів посередників. Таку діяльність ще називають «громадським лобізмом». Законопроект зазначає, що народні депутати мають право зайнятися легальним лобізмом не раніше як за два роки після припинення повноважень або відставки. На нашу думку, цей термін має відповідати терміну парламентської каденції, який, на сьогодні, складає п’ять років. Окрім того потребує обмеження діяльність лобістів, які виступають близькими родичами посадових осіб, у тому числі народних депутатів. Також, на законодавчому рівні необхідно чітко окреслити які саме громадські організації є неприбутковими, а які, за своєю суттю, є лобістськими утвореннями.

Наступним питанням, яке необхідно розглянути з точки зору вироблення основних підходів до регулювання лобістської діяльності у парламенті, є чітке визначення об’єктів лобізму.

Таблиця 2 Об’єкти парламентського лобізму

Законопроект № 8429 від 09.11.2005 р. Законопроект № 7269 від 20.10.2010 р.

народні депутати України комітети тимчасові спеціальні комісії

народні депутати України комітети Верховна Рада України фракції (групи)

Як видно із табл. 2, до об’єктів парламентського лобізму автори зараховують Верховну Раду України, народних депутатів України, фракції (групи), комітети, тимчасові спеціальні комісії.

На нашу думку, виділяти парламент у окремий об’єкт лобізму недоречно. По-перше, навіть у період пленарних засідань Верховна Рада Україна не збирається у повному складі. По-друге, таке широке визначення об’єкту створює умови для зловживань з боку лобістів та обмежує можливості контролю за їх діяльністю з боку громадськості. Більше того, на нашу думку, лобісти не повинні допускатись у кулуари сесійної зали під час пленарних засідань. Проблемним також видається лобіювання по відношенню до депутатських фракцій та груп. Після повернення до норм Конституції України від 28 червня 1996 року з’явилась реальна загроза повторення практики III та IV парламентських каденцій, коли групи та фракції формувались і припиняли свою діяльність по кілька разів впродовж сесії. Це може створювати ситуацію безконтрольності, та перевантаженості роботи підрозділу із реєстрації лобістів. Окрім того, варто наголосити, що законодавство має не лише унормовувати чинну практику, але і стимулювати прогресивний розвиток суспільних відносин. З огляду на це, а також із метою зменшення ризику політичної корупції, об’єктом лобізму у парламенті варто визначити не політичні, а професійні парламентські органи – комітети Верховної Ради України та тимчасові спеціальні комісії (після ухвалення відповідного закону).

Таким чином, до об’єктів парламентського лобізму пропонується віднести народних депутатів України, комітети Верховної Ради України та тимчасові спеціальні комісії. Проте з їх переліку необхідно вилучити Голову Верховної Ради України та його заступників, оскільки ці особи мають виключні можливості впливати на перебіг розгляду питань під час пленарних засідань парламенту, а отже зловживати таким впливом. Також видається доцільним заборонити лобістську діяльність представникам апарату парламенту та патронажних служб (у т.ч. помічників-консультантів народних депутатів України). Хоча у світі існують інші підходи. Наприклад, канадський закон «Про реєстрацію лобістів» до об’єктів парламентського лобізму зараховує співробітників штату (патронажної служби) члена парламенту [8].

Предметом лобіювання в обох законопроектах визначено нормативно-правові акти Верховної Ради України, крім актів індивідуально-правового характеру, а також актів, які регулюють суспільні відносини у сферах організації органів влади і основ державної служби; національної безпеки та оборони; судоустрою та судочинства; територіального устрою. Цей підхід вважається доцільним підтримати.

Висновки. Впродовж двадцяти років незалежності змінилося кілька парадигм у сприйнятті необхідності легалізації лобізму. У перші роки незалежності вона носила світоглядний характер, який відображував переоцінку багатьох явищ суспільної дійсності з точки зору демократичного врядування. На другому етапі (кінець 90-х років XX століття) вона змінилась утилітарним підходом, коли легалізацію лобізму почали розглядати як спосіб узаконення парламентської політичної корупції. І, нарешті, на сучасному етапі унормування лобістської діяльності покликано, у першу чергу, реалізувати антикорупційну парадигму. З огляду на сучасний стан українського законодавства пропонується обмежити сферу регулювання закону парламентською практикою. Нижче у таблиці пропонується бачення суб’єктів, об’єктів та предмету


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

175

парламентського лобізму. Таблиця 3

Запропоновані підходи до визначення суб’єктів, об’єктів та предмету парламентського лобізму Замовники

(клієнти) Суб’єкти

парламентського лобізму

Об’єкти парламентського лобізму

Предмет

Фізичні особи

Юридичні особи

Лобісти (фізичні і юридичні особи) та

Лобістські об’єднання, що здійснюють

свою діяльність на професійних засадах

Народні депутати України (за виключенням Голови

Верховної Ради та заступників)

Комітети

тимчасові спеціальні комісії

Нормативно-правові акти, крім актів

індивідуального характеру та актів, що визначають засади державного суверенітету та незалежності

При цьому необхідно обмежити право народного депутата займатися легальним лобізмом впродовж терміну парламентської каденції після припинення його повноважень або відставки. Також потребує обмеження діяльність лобістів, які виступають близькими родичами чинних народних депутатів України.

Очевидно, що легалізація лобізму не призведе до миттєвої детінізації процесу прийняття парламентських рішень в Україні, проте саме визнання цього явища на рівні закону сприятиме формуванню цивілізованих механізмів взаємодії парламенту та позапарламентських груп інтересів. Також це стане ще одним кроком у напрямку інтеграції країни до Європейського Союзу.

Перспективним напрямком дослідження є аналіз правових механізмів запобігання конфлікту інтересів у процесі реалізації народним депутатом України своїх повноважень.

Список використаних джерел: 1. Модернізація України – наш стратегічний вибір // Щорічне послання Президента України до

Верховної Ради України [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/19738.html 2. Плющ І. С. Парламентаризм в Україні – шляхи і тенденції розвитку / І. С. Плющ // Парламентаризм в

Україні: теорія та практика: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річниці з дня прийняття Конституції України / Верхов. Рада України. Ін-т законодавства; Редкол.: С. Б. Гавриш та ін. – К., 2001. – С. 3-10.

3. Recommendation 1908 (2010). Lobbying in a democratic society (European code of good conduct on lobbying) // Assembly debate on 26 April 2010 (11th Sitting) [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://assembly.coe.int/Mainf.asp?link=/Documents/AdoptedText/ta10/EREC1908.htm

4. Про Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року: Постанова Верховної Ради України № 976-XIV від 15.07.1999 року [Електронне джерело]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua

5. Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні "На шляху до доброчесності" та державної антикорупційної політики на період до 2011 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України № 657-р від 15.08.2007 року [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/cardnpd

6. Galkowski J. The societal dimension in budgeting: Special focus on engagement of civil society, including NGO’s, lobbying, gender sensitive budget and social budgeting / [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://www.sigmaweb.org/dataoecd/63/9/41831780.pdf

7. Пріоритети у роботі Міністерства юстиції України на 2010 р. [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/28940

8. Lobbyists Registration Act [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://www.bclaws.ca/EPLibraries/bclaws_new/document/LOC/freeside/--%20l%20--/lobbyists%20registration%20act%20sbc%202001%20c.%2042/00_01042_01.xml (01.04.2010)

* Гнатенко Наталія Григорівна – аспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування,

Національна академія державного управління при Президентові України.

http://www.president.gov.ua/news/19738.html

http://assembly.coe.int/Mainf.asp?link=/Documents/AdoptedText/ta10/EREC1908.htm

http://zakon.rada.gov.ua

http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/cardnpd

http://www.sigmaweb.org/dataoecd/63/9/41831780.pdf

http://www.minjust.gov.ua/0/28940

http://www.bclaws.ca/EPLibraries/bclaws_new/document/LOC/freeside/--%20l%20


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

176

УДК 351.84 Наталія Лаврухіна *

ДЕРЖАВНИЙ НАГЛЯД ЗА ПРАВИЛЬНІСТЮ ПРИЗНАЧЕННЯ ПЕНСІЙ У СОЛІДАРНІЙ СИСТЕМІ ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ У статті представлено огляд стану здійснення нагляду за правильністю призначення (перерахунку)

пенсій в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, досліджено основні проблеми, та рівень забезпечення якості здійсненні державного нагляду у цій сфері. Запропоновано шляхи його удосконалення.

Ключові слова: пенсійна реформа, загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, солідарна система пенсійного страхування, регулювання та нагляд за правильністю призначення (перерахунку) пенсій.

Лаврухина Н. А. Государственный надзор за правильностью назначения пенсий в солидарной

системе общеобязательного государственного пенсионного страхования. В статье представлен обзор состояния осуществления надзора за правильностью назначения

(перерасчета) пенсий в солидарной системе общеобязательного государственного пенсионного страхования, исследованы основные проблемы, и уровень качества осуществлении государственного надзора в этой сфере. Предложены пути его совершенствования.

Ключевые слова: пенсионная реформа, общеобязательное государственное пенсионное страхование, солидарная система пенсионного страхования, регулирование и надзор за правильностью назначения (перерасчета) пенсий.

Lavrukhina N. O. State Supervision over the Pensions Charge Correctness after the Pay-as-you-go (PAYG)

System of Compulsory State Pension Insurance. The article presents an overview of the supervision of the correct destination (terms) pensions in the PAYG

system of compulsory state pension insurance, basic problems studied and the level of quality assurance exercise of state supervision in this area. The ways of its improvement proposes.

Keywords: pension reform, the compulsory state pension insurance, PAYG pension regulation and supervision of the correct charge (recalculation) pensions.

Статтею 1 Конституції України проголошено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою

державою. Це означає, що гарантії соціального забезпечення громадян є конституційними завданнями держави, що знаходить своє продовження у статтею 46 Конституції України, яка передбачає, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також, у старості та в інших випадках, передбачених законом. Таке право реалізується через загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. В Україні на сьогодні налічується понад 13 млн. пенсіонерів. У сфері пенсійного забезпечення діє понад 30 законів України, якими визначаються: види та умови пенсійного забезпечення, пенсійний вік, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком, мінімальний розмір пенсії за віком, джерела фінансування пенсій, норми та порядок пенсійного забезпечення, платники страхових внесків, їх права та обов’язки, порядок нарахування, обчислення та сплати страхових внесків, порядок використання коштів Пенсійного фонду і т.і.. Ці умови конкретизуються у підзаконних нормативно-правових актах – постановах, нормативних наказах, інструкціях, порядках тощо. Зважаючи на те, що наявність великої кількості нормативно правових актів, які регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення не гарантує соціально-правової захищеності та достатнього рівня забезпечення непрацездатного населення, пенсіонери і надалі залишаються залежними від соціальної політики держави та ефективності функціонування правового механізму регулювання пенсійного забезпечення громадян. Це має безпосередній влив на розміри призначуваних пенсій, які часто є основним джерелом їх існування. Тому, виникає необхідність у більш ефективній реалізації державою соціальних функцій. Однією з таких функцій держави, є функція здійснення державного нагляду за правильністю призначення (перерахунку) та виплати пенсій органами Пенсійного фонду. Удосконалення цього напряму діяльності, на мою думку, сприятиме захисту прав громадян щодо правильності отримуваних ними розмірів пенсій з одного боку та до підвищення ефективності використання коштів Пенсійного фонду і державного бюджету з іншого. Отже, проблема, на мій погляд, є досить актуальною.

Наукою управління накопичено великий досвід з теорії та практики здійснення контролю діяльності організацій. Відповідні положення і висновки наведені у роботах багатьох зарубіжних і українських вчених, зокрема Г. Атаманчука, О’Доннела, Б.Гурне, Г. Кунца, М. Мескона, М. Морисея, Г.Райта, О. Андрійко, С.Рябова, Н.Нижник, О.Машкова, О.Полінця, В.Шаповала та інших. Разом з тим значна частина проблемних питань що виникають при здійсненні державного нагляду у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування в Україні продовжує залишатися актуальною та потребує подальших досліджень.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

177

Метою статті є розгляд основні проблеми, що виникають при здійсненні державного нагляду у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, проаналізувати рівень забезпечення якості державного нагляду. Запропонувати оптимальні шляхи його удосконалення.

Державне управління – надзвичайно важлива сфера реалізації державної влади. За своїм змістом воно органічно поєднано з виконавчою гілкою державної влади. Останнім часом рівень організуючого впливу виконавчої влади на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування цивілізованого соціально-економічного укладу та демократичної, соціальної, правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, який властивий функціонально ефективній і структурно злагодженій системі. Сьогодні вихід нашого суспільства із системної кризи потребує такої організації виконавчої влади, яка б забезпечувала істотне підвищення дієвості державного управління. Досягти такого становища неможливо без широкого використання наукових підходів до реформування всіх основних інститутів державного управління [1]. У цьому контексті логічно продовжити розгляд проблем функціонування системи здійснення нагляду за додержанням вимог законодавства під час призначення (перерахунку) та виплати пенсій органами Пенсійного фонду України, який до перетворення в неприбуткову самоврядну організацію, функціонує як центральний орган виконавчої влади на підставі норм Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та Положення про Пенсійний фонд України, яке затверджує Президент України.

Чинне законодавство України не розмежовує понять «державний нагляд» та «державний контроль». Так, Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» визначено, що державний нагляд (контроль) це – діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб’єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Як свідчить досвід інших країн, і сама система контролю, і системи окремих його видів формуються, змінюються та удосконалюються згідно з тими завданнями, що їх держава вирішує на певних етапах розвитку. Наприклад, в країнах Європи функціонують різні форми контролю над органами виконавчої влади, які зумовлені відповідними державними традиціями. Основними формами контролю над індивідами, що працюють у державних інституціях та організаціях можна назвати: взаємність, конкуренція, планована випадковість та нагляд. Взаємність працює завдяки забезпеченню горизонтального впливу одних індивідів на інших, конкуренція – через заохочення конкуренції між індивідами, планована випадковість спрацьовує із застосуванням непередбачуваних процесів/ комбінацій людей заради стримування корупції або антисистемної поведінки, нагляд – внаслідок моніторингу та управління індивідами згори [2].

Разом з тим, авторами навчального посібника Державне управління в Україні зазначається, що в сучасній літературі та законодавстві чіткого розмежування у понятті контролю та нагляду майже не існує. Хоча, на думку авторів, його і можна провести. Воно полягає в широті сфери, що її охоплює контроль і нагляд, а також специфіці методів і форм впливу. Контроль слід вважати більш широким поняттям, а нагляд варто розглядати як елемент контролю, як «звужений контроль», але звужений лише по відношенню до сфери свого застосування. Державний нагляд здійснюється у випадках, коли мова йде про дотримання певних правил, умов, чинного законодавства. Функція контролю державних органів не обмежується лише контролем за відповідністю діяльності законам, хоча контроль і спрямовується на забезпечення вимог законодавства в тій чи іншій сфері. Вона набагато ширша і стосується перевірки доцільності ефективності, результативності управлінських рішень і діяльності в цілому. Крім того, нагляд здійснюється за об’єктами, які не підпорядковані органу, що здійснює нагляд, тоді як контроль може здійснюватися як щодо підпорядкованих суб’єктів, так і тих, що не мають прямого підпорядкування. Практика діяльності органів контролю та аналіз законодавства, яке забезпечує їх діяльність, дають підстави стверджувати, що в реальних ситуаціях нагляд завжди доповнюється й розширюється іншими елементами контролю, такими, як різні види перевірок, аналіз інформації тощо, і що сам нагляд як такий не здійснюється [1].

За визначенням Великого енциклопедичного юридичного словника, державний нагляд це – вид державного контролю щодо забезпечення законності, дотримання спеціальних норм, виконання загальнообов’язкових правил, що містяться у законах і підзаконних актах. Здійснення державного нагляду передбачає постійний, систематичний нагляд спеціальних державних органів за діяльністю не підпорядкованих їм органів або осіб з метою виявлення порушень законності. Розрізняють судовий, конституційний, прокурорський нагляд та окремі види адміністративного нагляду (санітарний, пожежний, екологічний, гірничо-технічний та ін.). Основними ознаками державного нагляду є: 1) нагляд за дотриманням спеціальних норм і правил, що діють у всіх або більшості галузей і сфер; 2) функціонування спеціальних державних органів, що наділені широкими надвідомчими повноваженнями; 3) органи державного нагляду реалізують свої повноваження щодо не підпорядкованих їм органів і організацій; 4) органи державного нагляду можуть застосовувати заходи адміністративного примусу. До повноважень державних органів, що здійснюють нагляд, належать запобігання правопорушення, їх припинення та притягнення винних осіб до відповідальності [3].

Враховуючи зазначене, розглянемо функцію державного нагляду, що здійснюється у сфері пенсійного


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

178

забезпечення в нашій державі. Державний нагляд за додержанням вимог законодавства під час призначення (перерахунку) та виплати пенсій органами Пенсійного фонду України (далі – державний нагляд) у солідарній системі пенсійного страхування передбачено Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Цим Законом визначено органи державного регулювання та нагляду і основні вимоги для забезпечення здійснення зазначених функцій у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Метою державного регулювання та нагляду у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, згідно із статтею 103 цього Закону, є проведення єдиної та ефективної державної політики у цій сфері. забезпечення реалізації прав громадян на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, створення умов для ефективного функціонування та розвитку системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, забезпечення дотримання суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування вимог законів, інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, адаптація системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування до міжнародних стандартів. Цією ж статтею Закону передбачено, що нагляд за дотриманням норм пенсійного законодавства щодо призначення (перерахунку) і виплати пенсій у солідарній системі в порядку, передбаченому законодавством, здійснюють центральний орган виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики і його територіальні органи.

В Україні налічується близько 750 управлінь праці та соціального захисту населення в областях, районах, містах та районах у містах, які є територіальними органами центрального органу виконавчої влади у сфері соціальної політики, тобто, Міністерства соціальної політики України. Координація роботи з цього напряму діяльності здійснюється відповідними підрозділами головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головного управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації та управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської держадміністрації.

Механізм організації та здійснення нагляду структурними підрозділами органів праці та соціального захисту населення, визначено Порядком здійснення нагляду за додержанням вимог законодавства під час призначення (перерахунку) та виплати пенсій органами Пенсійного фонду України, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України 10.01.2007 № 4 і постановою правління Пенсійного фонду України 10.01.2007 № 1-1 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24.01.2007 за № 57/13324 (далі – Порядок).

Нагляд за правильністю та своєчасністю призначення (перерахунку) пенсій здійснюється шляхом перевірок матеріалів пенсійних справ, щодо яких органами Пенсійного фонду України прийнято рішення про призначення (перерахунок) або відмову в призначенні (перерахунку) пенсій та відстрочку часу призначення пенсії відповідно до законів, згідно з якими органами Пенсійного фонду України призначаються (перераховуються) пенсії. У ході здійснення нагляду перевіряється відповідність прийнятих рішень вимогам законодавчих та нормативно-правових актів, дотримання установленого законодавством порядку оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій. Перевірці підлягають матеріали всіх пенсійних справ, зареєстрованих в журналах форми №10 та форми № 3, за якими прийнято рішення про призначення (перерахунок) пенсії в місяцях, що передують місяцю, у якому здійснюються перевірки. У ході здійснення нагляду за правильністю та своєчасністю нарахування, виплати та припинення виплати пенсії провадяться: перевірка правильності нарахування та складання документів для виплати пенсій через підприємства, установи, організації, що здійснюють виплату і доставку пенсій; перевірка виплати пенсій за разовими дорученнями при зміні місця проживання, виїзді на постійне місце проживання за кордон та в інших випадках; перевірка правильності виплати пенсій особам, які перебувають на повному державному утриманні; перевірка правильності проведення відрахувань з пенсій та утримання надміру виплачених сум пенсій; перевірка правильності виплати допомоги на поховання та виплати недоотриманої пенсії у зв’язку зі смертю пенсіонера; перевірка правильності здійснення індексації пенсії. Ці перевірки здійснюються відповідно до графіків, погоджених з органами Пенсійного фонду України. Терміни перевірок установлюються не менше дванадцяти робочих днів на місяць, а в разі потреби цей термін може бути продовжений за погодженням сторін на строк не більше п’яти робочих днів. Протягом двох днів після закінчення перевірки оформляється акт перевірки у двох примірниках, один з яких подається керівнику органу Пенсійного фонду України, де здійснювалася перевірка. Спірні питання, що виникли за результатами здійснення нагляду, розглядаються на нараді, склад учасників якої визначається керівниками головного управління праці та соціального захисту населення обласної держадміністрації та головного управління Пенсійного фонду України в області.

Органи праці та соціального захисту населення щокварталу складають письмовий звіти про результати проведення перевірок, до яких додаються дані перевірок за відповідною формами, який щоквартально направляються головним управлінням праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головному управлінню соціального захисту населення Київської міської держадміністрації та управлінню праці та соціального захисту населення Севастопольської міської держадміністрації, Міністерству праці та соціальної політики Автономної Республіки Крим, які відповідно у двотижневий термін направляють Міністерству соціальної політики України узагальнену інформацію, а її копію – до головних управлінь Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Узагальнені результати за матеріалами перевірок протягом місяця з дня одержання інформації направляються


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

179

Міністерством праці та соціальної політики України Пенсійному фонду України для вжиття відповідних заходів та головним управлінням праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головному управлінню соціального захисту населення Київської міської держадміністрації, управлінню праці та соціального захисту населення Севастопольської міської держадміністрації, Міністерству праці та соціальної політики Автономної Республіки Крим для врахування в роботі.

Враховуючи викладене, стає зрозумілим, що процес здійснення державного нагляду є по суті, додатковою поточною перевіркою цих пенсійних справ. У той час, як правильність призначення (перерахунку) та виплати пенсій повинна забезпечуватися на максимально якісному рівні самим Пенсійним фондом. Процес же здійснення державного нагляду має забезпечувати досягати мети, визначеної законодавством та, на мою думку, він повинен здійснюватися в дещо іншому порядку, ніж здійснюється сьогодні. Крім того, результати здійснення нагляду мають бути відповідним критерієм якості здійснення органами Пенсійного фонду своїх безпосередніх функцій щодо правильністю призначення (перерахунку) та виплати пенсій.

Сучасна побудова Української держави орієнтується на нові принципи діяльності органів виконавчої влади, а відповідно й нові підходи до завдань, функцій державних органів, їх структури. У зв’язку з цим постало питання про призначення контролю як функції управління, зміну компетенції державних органів контролю. Нові умови розвитку держави та її впливу на суспільство потребують адекватних підходів до системи державного контролю та її законодавчого забезпечення. Необхідність існування такої системи пояснюється тим, що з переходом до нових політичних і економічних засад нашого суспільства не стало менше недоліків у сфері державного управління, а управлінські рішення, які прийняті навіть вищими органами виконавчої влади, не є такими вже й бездоганними [1].

В процесі здійснення нагляду в солідарній системі пенсійного страхування повинні забезпечуватися, на наш погляд, основні вимоги, які властиві державному контролю. Так, в навчальному посібнику Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади зазначено, що основними вимогами до контролю повинні бути: об’єктивність, плановість, систематичність, комплексний підхід до оцінки стану справ, гласність дієвість, особиста відповідальність керівника за стан і організацію контролю [4].

Аналізуючи процес здійснення нагляду за правильністю призначення (перерахунку) пенсій у солідарній системі пенсійного страхування, можна говорити про недостатній рівень ефективності його функціонування, як державного контролюючого органу.

Так, вимога об’єктивності передбачає аналіз реальних фактів та всебічність їх розгляду в процесі здійснення нагляду за правильністю призначення (перерахунку) пенсій органами Пенсійного фонду. Дотримання в повній мірі цієї вимоги в процесі нагляду перешкоджається відсутністю належних повноважень та важелів впливу у органів, що здійснюють нагляд.

Вимога щодо дієвості, в основу якої покладено реагування органів нагляду, усієї системи контролю шляхом вжиття відповідних заходів самостійно або передачі результатів і висновків вповноваженим органам для прийняття рішень, також, можна сказати не виконується в належній мірі, так як узагальнені результати щодо виявлених переплат і недоплат за матеріалами перевірок направляються Міністерством праці та соціальної політики України тільки Пенсійному фонду України для вжиття відповідних заходів. Однак, заходи, що вживаються Пенсійним фондом не мають значного впливу на якість призначення (перерахунку) пенсій.

Вимога щодо гласності по відношенню до результатів здійснення нагляду взагалі не діє. Публікація інформації про стан виявлених порушень в ході здійснення нагляду за правильністю призначення (перерахунку) пенсій органами Пенсійного фонду не передбачено законодавством.

Єдиними вимогами, які повністю дотримано при здійсненні нагляду, це – плановість та систематичність здійснення нагляду. Дотримання в повній мірі лише цих вимог лише підтверджує нашу думку, висловлену вище, про наявність у процесі нагляду дублювання функцій внутрішнього контролю, який по суті мали б якісно здійснювати органи Пенсійного фонду.

Створюючи сильну, дієздатну державу, необхідно пам’ятати про її основне призначення – надійно захищати інтереси та права людини. Для цього необхідно сформувати відповідний механізм, який створював би умови реалізації, засоби захисту цих прав та сприяв подальшому їх здійсненню. Однією із гарантій такого служіння інтересам людини в сфері управління має бути нагляд ща правильністю призначення (перерахунку) та виплати пенсій.

Найсуттєвішою з причин недієвості управлінських рішень у сфері здійснення нагляду, на мою думку, є те, що державноуправлінська діяльність в нашій країні здійснюється в умовах недостатнього ресурсного забезпечення (фінансів, кадрів, матеріально-технічне забезпечення, інформації).

Сьогодні в Україні триває процес пошуку та становлення ефективної системи державного управління, побудови організаційної структури системи органів та їх діяльності. У відповідності з цим процесом система нагляду у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, також, потребує вдосконалення. Для цього, на мій погляд, необхідно:

– сприяти забезпеченню державноуправлінської діяльності фінансовими, кадровими та матеріально-технічними ресурсами;

– запровадити якісну державну професійну підготовку спеціалістів, які здійснюють нагляд за правильністю призначення (перерахунку) та виплати пенсій;

– побудувати систему державного нагляду за участю не тільки органів виконавчої влади, а можливо й


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

180

органів законодавчої влади, формуючи цю систему з урахування відповідних видів та форм державного контролю.

Список використаних джерел: 1. Державне управління в Україні: навчальний посібник / 3а заг. ред.. В.Б.Авер’янова. – К., 1999. – 432 с. 2. Контроль в органах виконавчої влади в сучасних умовах / Пер. з англійської. – К.: «К.І.С.», 2006. –

274 c. 3. Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією акад. НАН України С.Шемшученка. –

К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – С. 486. 4. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: Навч. посібник / За

заг. ред. Н.Р.Нижник, В.М.Олуйка. – Львів : Вид-во нац-го ун-ту «Львівська політехніка», 2002. – 352 с. 5. Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування: Закон України № 1058- IV від 09.07.2003 р.

// Урядовий кур’єр. – 2003. – 14 серп. 6. Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності Закон України

№ 877-V від 5 квітня 2007 року // Офіційний вісник України. – 2007. – № 44. – Ст. 1771. 7. Про затвердження Порядку здійснення нагляду за додержанням вимог законодавства під час

призначення (перерахунку) та виплати пенсій органами Пенсійного фонду України: Наказ Міністерства праці та соціальної політики України 10.01.2007 № 4 і постанова правління Пенсійного фонду України 10.01.2007 № 1-1, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 24.01.2007 за № 57/13324

8. Державне управління: основи теорії, історія і практика: Навчальний посібник/ В.Д.Бакуменко, П.І.Надолішній, М.М.Іжа, Г.І.Арабаджи / За заг. ред. Надолішнього П.І., Бакуменка В.Д. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2009. – 394 с.

9. Офіційний веб-сайт Міністерства праці та соціальної політики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mlsp.gov.ua/

10. Офіційний веб-сайт Пенсійного фонду України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.pfu.gov.ua

* Лаврухіна Наталія Олександрівна – головний науковий консультант відділу з соціальних питань

та праці Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України. УДК 351.82 Микола Паладій *

ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗВИТОК СФЕРИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

У статті показано загальну характеристику та складові державного управління сферою

інтелектуальної власності. Ключові слова: державне управління, інтелектуальна власність, складові сфери інтелектуальної

власності. Паладий Н. В. К вопросу о развитии сферы интеллектуальной собственности в Украине. В статье показано общую характеристику и составляющие государственного управления сферой

интеллектуальной собственности. Ключевые слова: государственное управление, интеллектуальная собственность, составляющие сферы

интеллектуальной собственности. Paladiy M. V. On Intellectual Property Development in Ukraine. The article shows the general characteristics and components of the public administration of the intellectual

property field. Keywords: public administration, intellectual property, components of the field of intellectual property. Загальновідому філософську тезу про те, що історія людства – це історія війн не має сенсу сприймати як

аксіому. Дійсно, історія людства є історію застосування сили, але цей процес відбувався і в площині застосування сили уяви, іншими словами, інновацій і творчості до існуючого масиву знань з метою розв’язання виникаючих час за часом життєвих проблем.

Мета статті – розглянути сферу інтелектуальної власності та визначити її складові, запропонувати рекомендації щодо удосконалення державного управління сферою інтелектуальної власності України.

Усі незліченні відкриття й інновації, починаючи від ранніх писемностей Месопотамії, китайської рахівниці, сірійської астролябії, древніх обсерваторій Індії, друкарського верстата Гутенберга, включаючи створення двигуна внутрішнього згоряння тощо, були результатом застосування уяви творчих людей у різних країнах світу, що дозволило людству досягти сучасного рівня технічного прогресу [1-7].

http://www.mlsp.gov.ua/

http://www.pfu.gov.ua


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

181

Інтелектуальна власність, як поняття, не нове. Так, уже на початку ХIV століття в Англії – у період швидкого розвитку мануфактури – королівською владою надавалися особливі привілеї особам, що займалися створенням нових виробництв. Така підтримка прийняла форму дарування особі, що впровадила нову технологію на базі створеного винаходу, виключних прав на використання цього винаходу протягом часу, достатнього для його освоєння. Венеційський закон від 1474 року містить згадування першого цілеспрямованого підходу в охороні винаходів у формі патенту, який передбачав виключне право окремої особи, що вперше обмежує суспільну сферу інтересів. У ХVI ст. при Тюдорах Англія вже мала патентну систему, а законодавчий акт щодо монополій, прийнятий у 1624 році, став першим письмовим законом, котрий забезпечував надання монопольного права на винахід на обмежений період часу [2, 3, 8].

Що стосується авторського права, то саме поява й поширення друкарських верстатів спричинили необхідність у законодавстві про авторське право. Відомо, що виготовлення книг у першому тисячолітті було стомлюючою і повільною справою. Винахід Й. Гутенбергом знімних шрифтів і друкарського верстату десь у середині ХIV ст. став однією з історичних подій, які сприяли народженню першої у світі системи авторського права [2, 3, 9, 10].

Інтелектуальна власність – це термін, що описує ідеї, винаходи, технології, твори мистецтва й музики, а також літератури, які є нематеріальними при їхньому створенні, але потім набувають цінності в матеріальній формі як і кожний інший продукт. Фактично, інтелектуальна власність є комерційним застосуванням творчої думки для розв’язання технічного або художнього завдання. Вона не є продуктом сама по собі, а являє собою особливу ідею, що стоїть за цим продуктом, або спосіб, яким ця ідея виражена, або ж відмітний характер того, як цей продукт названий або описаний [3-13].

Слово «власність» використовується для опису вище наведеної цінності з урахуванням того, що цей термін застосовується тільки щодо винаходів, творів й найменувань, стосовно яких певна особа або група осіб претендують на володіння або власність. Факт володіння є важливим, оскільки, як показує світовий досвід, пов’язане з цим потенційне економічне зростання забезпечує потужний стимул для інноваційної діяльності [12-20].

Важливо також відзначити, що інтелектуальна власність є, як правило, результатом інноваційної діяльності, заснованої на існуючих знаннях, результатом творчих удосконалень того, що успішно використовувалося в минулому, або результатом застосування нових творчих форм вираження для ідей і концепцій.

Сам термін «інтелектуальна власність» нещодавно став актуальним, а часом – суперечливим. Легко знайти праці і статті, в яких йдеться про останні тенденції щодо інтелектуальної власності. Деякі автори піддають інтелектуальну власність критиці, вважаючи її негативною силою, що гальмує загальний процес розвитку світового суспільства, або чимось несуттєвим для країн, які дуже повільно розвиваються. Інші стверджують, що вона взагалі є гальмом для творчості [21-24]. Такі погляди стають популярними міфами й здійснюють відповідний вплив на розвиток культури.

Така ситуація обумовлена тим, що для значної частини світового суспільства інтелектуальна власність ще не стала досить зрозумілим і звичайним для використання поняттям. Нові технології й творчі витвори пронизують сучасне суспільство, однак лише дехто дійсно усвідомлює, що їхнє повсякденне життя оточене результатами творчості й об’єктами ІВ, які дають початок усіляким законним правам, включаючи їх власні.

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) проголосила загальну цінність інтелектуальної власності і показала, що інтелектуальна власність властива всім народам, має місце за всіх часів й у всіх культурах, знаменує собою світовий розвиток та історично сприяє прогресу суспільства [3, 8].

Відомо, що прориви в розвитку цивілізації спостерігалися тоді, коли країна ефективно заохочувала творчу діяльність своїх громадян. Зараз і уряди країн, і звичайні громадяни все частіше приходять до розуміння того, що першоосновою економічного і духовного розвитку суспільства є результати інтелектуальної діяльності людини – науково-технічної і художньої творчості. Тому країна, що прагне до лідерства, повинна забезпечувати своїм громадянам максимально сприятливі умови для творчої роботи і надійний захист прав на їх творчі здобутки, а також забезпечення інтелектуальної безпеки [25].

У сучасному світі провідні країни світу в економічному відношенні найважливішою складовою державної політики вважають створення умов для розвитку інтелектуального потенціалу нації. Так, наприклад, у США і Японії працюють ретельно продумані програми розвитку творчості громадян, починаючи з дошкільного віку [8].

Сучасна епоха переходу від індустріального до постіндустріального суспільства характеризується такою визначальною ланкою у виробництві матеріальних благ як найсучасніші технології. Виживання у конкурентній боротьбі на світовому ринку вже не можливе без створення конкурентоздатних товарів і послуг. Цього можна досягти лише за умови використання таких результатів інтелектуальної діяльності людини, а саме науково-технічної творчості, як винаходи, корисні моделі, промислові зразки, комерційна таємниця тощо.

Необхідною умовою процвітання будь-якої країни у сучасному світі стає забезпечення правової охорони інтелектуальної власності. На відміну від природних ресурсів (земля, нафта, газ тощо), запаси яких мають певну межу, інтелектуальна власність є невичерпним ресурсом, тому в останні десятиліття вона швидко замінює традиційні матеріальні активи і стає рушійною силою економічного і культурного розвитку суспільства.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

182

Значимість інтелектуальної творчості й інтелектуальної власності для українського суспільства визначена відповідною нормою і закріплена на вищому законодавчому рівні у ст. 54 Конституції України, якою «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності…» [26].

Створення необхідних умов для здійснення сукупності різноманітних видів інтелектуальної діяльності відбувається у сфері ІВ, яка має являти собою створене державою середовище з внутрішньою єдністю, що охоплює різні галузі народного господарства і в якому отримуються нові, оригінальні і невідомі раніше результати різноманітної інтелектуальної діяльності людини у вигляді об’єктів ІВ, які охороняються чинним законодавством і за своєю природою є нематеріальними.

Як показує досвід, у провідних країнах світу інтелектуальна власність пронизує майже всі галузі народного господарства, перетворюючись у справжній інтелектуальний капітал. У таких країнах до 90 відсотків приросту валового внутрішнього продукту припадає на долю винаходів, ноу-хау, інновацій, які використовуються в найсучасніших технологіях. Не менш важливий внесок в економіку розвинених країн становлять прибутки від реалізації продукції, на яку поширюються авторські і суміжні права. Це, зокрема, комп’ютерні програми, компіляції даних, фонограми, відеограми тощо [1, 3-11, 27, 28].

Необхідною умовою для ефективного функціонування сфери ІВ є наявність державної системи правової охорони інтелектуальної діяльності та власності. Наявність такої системи переслідує подвійну мету. З одного боку, необхідно законним шляхом закріпити матеріальні і моральні права творців і власників прав на об’єкти права ІВ, а з іншого боку – стимулювати в рамках державного управління творчу активність громадян, сприяти поширенню і застосуванню її результатів, заохочувати чесну торгівлю.

Так, право на одержання патенту на винахід чи авторського свідоцтва на програмний продукт стимулює вкладення фінансів і зосередження творчих людських ресурсів у галузі досліджень і розробок. Видача патенту на винахід стимулює інвестиції в його промислове використання. Публікація відомостей про винахід робить доступною інформацію про нього широкому колу людей і стимулює тим самим створення нових винаходів і, отже, сприяє науково-технічному прогресу. У свою чергу, права на торговельну марку захищають підприємство від недобросовісної конкуренції [4, 8, 9, 11, 29-33].

Неможна не погодитися, що наявність системи правової охорони – це гарант і необхідний крок для кожної країни. Але ж цим інтереси держави в напрямку інтелектуальної власності не повинні обмежуватися. Треба розглядати також і реальність виникнення викликів, небезпек і загроз існуванню інтелектуальної власності. Так, наприклад, можливими шляхами втрати об’єктів ІВ будь-якими компаніями у сучасних умовах можуть стати такі: крадіжка документації або інформації про існуючі об’єкти ІВ; крадіжка виробів з впровадженими технічними рішеннями на підставі використання об’єктів ІВ або відходів від виробництва продукції з використанням об’єктів ІВ; небажання створювати та юридично захищати об’єкти ІВ; втрата кваліфікованого персоналу, який володіє інформацією про об’єкти ІВ; несанкціонований допуск до технологій та документації, в яких реалізовані або відображені ОІВ; несанкціонований допуск до звітних матеріалів щодо економічної та науково-технічної діяльності, які пов’язані з ОІВ, тощо.

Втрата об’єктів ІВ неминуче призведе до виникнення проблем, пов’язаних з конкуренцією продукції компаній на ринку товарів. Компанії можуть потрапити в стан патентної війни, коли складові, наприклад будь-яких виробів, чи торговельні марки будуть запатентовані іншими компаніями, які представляють інтереси іноземних країн. У таких умовах неможливо буде продати товар без дозволу цих компаній, тому що вони будуть володіти юридичними правами на частину об’єктів ІВ, які реалізовані у виробах, що продаються [34, 35]. У зв’язку з цим, на сьогоднішній час у сфері ІВ потрібно мати і систему інтелектуальної безпеки, у рамках якої має створюватися такий стан внутрішніх і зовнішніх умов діяльності будь-якого суб’єкта господарювання чи особистості, який дозволяє нейтралізувати або виключити можливість втрати об’єктів ІВ, інформації про них та їх носіїв, а також витік інформації про створення, користування та зберігання об’єктів ІВ [25].

Важко переоцінити наявність і роль творця у створені не тільки інтелектуальної власності як такої, але і в існуванні сфери ІВ взагалі. Розвиток національної творчості не має перспектив, якщо не існує процес генерування фахівців, здатних до творчої праці, і автору не гарантована винагорода за його особисту творчу працю. Тому, має існувати прогресивна система заохочування творчої праці людини. Держава має опікуватися питанням створення необхідних умов для збереження та зміцнення свого інтелектуального потенціалу, а також для пошуку шляхів його якісного розвитку, тому що зміни в організації інтелектуальної діяльності з боку держави безпосередньо впливають на хід розвитку багатьох галузей народного господарства.

Ще одним характерним моментом інтелектуальної діяльності людини є різноманітність її видів, які охоплюються сферою ІВ. Нині процесам інтелектуальної діяльності людини та інтелектуальній власності присвячуються наукові і фахові дослідження в медицині, управлінні, будівництві, геології, екології, сільському господарстві, промисловості та в ін. галузях народного господарства, що свідчить про складність питань організації та управління функціонуванням та розвитком сфери ІВ з боку держави в ринкових умовах [3, 4, 11, 14-18, 36, 37].

Список використаних джерел: 1. Аріст Л.М. Дерзновенний світ винаходів / Л.М. Аріст; пер. з рос. – К.: ТОВ «Прок-бізнес», 2007. –


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

183

302 с. 2. Хронология изобретений человечества [Електронний ресурс]: енциклопедія «Википедия». – Режим

доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/изобретения. 3. Ідріс К. Інтелектуальна власність – потужний інструмент економічного зростання / К. Ідріс; пер. з

англ. – К.: Укрпатент, 2006. – 372 с. 4. Супрун В.А. Интеллектуальный капитал: Главный фактор конкурентоспособности / В.А. Супрун. – [2-

е изд.]. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2010. – 192 с. 5. Естествознание. Большой энциклопедический словарь [Електронний ресурс]. – CD-вид-во «ТОВ

«Мультитрейд», 2004. – 1 електрон. опт. диск (CD-ROM): кольор.; 12 см. – Систем. вимоги: Pentium 2; 4 Mb RAM; Windows 98, 2000, XP. – Назва з контейнера.

6. История мировых цивилизаций. Доиндустриальная эпоха [Електронний ресурс]: курс для студентів / А.Г. Єманов, Л.А. Дрябина, В.Т. Галкін. – CD-вид-во «Лаборатория мультимедиа «ТюмГуб», 2004. – 1 електрон. опт. диск (CD-ROM): кольор.; 12 см. – Систем. вимоги: Pentium 166 МГц; 64 Mb RAM; Windows 98, 2000, XP. – Назва з контейнера.

7. Всемирная история. Загадки человечества. [Електронний ресурс]. – К.: CD-вид-во «ТОВ «Єнисей Груп», 2003. – 1 електрон. опт. диск (CD-ROM): кольор.; 12 см. – Систем. вимоги: Pentium ТМ 100 MHz; 32 Mb RAM; 8 Mb Video, Windows 98, 2000, XP. – Назва з контейнера.

8. Захист прав інтелектуальної власності: норми міжнародного і національного законодавства та їх правозастосування: [практичний посібник] / Д. Лонг, П. Рей, В.О. Жаров, Т.М. Шевелева та ін. – К.: «К.І.С.». – 2007. – 448 с.

9. Мэггс П. Б. П. Интеллектуальная собственность / П. Б. Мэггс, А. П. Сергеев; пер. с англ. – М.: Юрист, 2000. – 400 с.

10. Буряк Е.М. Международное авторское право / Е. М. Буряк. – [2-е изд.]. – М.: ИНИЦ Роспатента, 1999. – 95 с.

11. Полторак А. Основы интеллектуальной собственности / А.Полторак, П. Лернер; пер. с англ. – М.: Изд. дом «Вильямс», 2004. – 208 с.

12. Дахно И.И. Энциклопедический англо-русский словарь по интеллектуальной собственности / И.И. Дахно. – К.: Изд-во ПАЛИВОДА А.В., 2007. – 296 с.

13. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар / за ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 928 с.

14. Brooking A. Intellectual Capital: Core asset for the third millennium / A. Brooking. – London: International Thomson Business Press, 1996. – 224 p.

15. Stewart T.A. Intellectual Capital / T.A. Stewart. – New York: Doubleday Currency, 1998. – 320 p. 16. Иванова Н. Инновационная сфера: контуры будущего / Н. Иванова // МЭиМО. – 2000. – № 8. – С. 59. 17. О’Дейл К. Американский менеджмент на пороге ХХI века / Дж. мл. Грейсон, К. О’Дейл; пер. с англ.

И.С. Олейник, С.П. Семенов. – М.: Экономика, 1991. – 319 с. 18. Granstrand O. The Economics and Management of Intellectual Property – Towards Intellectual Capitalism /

Granstrand O. – Northampton: Edward Elgar, 2000. – 480 р. 19. Інтелектуальна власність як джерело якісного розвитку: Загальний огляд для малих і середніх

підприємств / За ред. М.В. Паладія. – К.: ТОВ «Вікс», 2003. – 208. 20. Управління інтелектуальною власністю: [монографія] / [П.М. Цибульов, В.П. Чеботарьов, В.Г. Зінов,

Ю. Суіні]; за ред. П.М. Цибульова. – К.: «К.І.С.», 2005. – 448 с. 21. Yeh-Yun L. C. National Intellectual Capital / L.C. Yeh-Yun, L. Edvinsson, 2011. – 300 p. 22. Экономико-правовые проблемы в сфере интеллектуальной собственности: [монография] /

[Орлюк Е. П., Бутник-Сиверский А. Б., Ревуцкий С. Ф. и др.]; рук. авт. коллектива, науч. ред. д.е.н., проф. А.Б. Бутник-Сиверский. – К.: ПП «Авокадо», 2006. – 380 с.

23. Литвин О. М. Інтелектуальна власність та її інституціоналізація у трансформаційній економіці: дис... канд. екон. наук: 08.00.01 / Литвин Олег Михайлович. – К., 2007. – 217 с.

24. Полуян П. Тайна нематериальных активов: рациональная магия или хитрый блеф? / П. Полуян, А. Отырба. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.apn.ru/publications/article18042.htm.

25. Мосов С.П. Інтелектуальна безпека України в контексті її входження до СОТ/ С.П. Мосов, А.Г. Жарінова // Інтелектуальна власність. – 2008. – № 6.– С.4-9.

26. Конституція України (із змінами). – Х.: ВАТ «Харківська книж. фабрика ім. М. В. Фрунзе», 2006. – 48 с.

27. Al-Ali N. Comprehensive Intellectual Capital Management / N. Al-Ali. – New York: Published by John Wiley & Sons, 2003. – 288 p.

28. Левина И.В. Интеллектуальный капитал и его значение в современном экономическом развитии / И. В. Левина / Научные труды ДонНТУ. – 2004. – Вып.69. – С.113-118. – (Серия: экономическая).

29. Захист прав інтелектуальної власності: законодавче регулювання та правозастосування (узагальнення судової практики) / [автори-упорядники: Г.О. Андрощук, О.П. Орлюк]. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 344 с.

30. Кожарська І.Ю. Право промислової власності: винаходи, корисні можелі, промислові зразки:

http://ru.wikipedia.org/wiki/

http://www.apn.ru/publications/article18042.htm


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

184

[навчальний посібник] / І.Ю. Кожарська. – К.: ІІВП, 2006. – 144 с. 31. Развитие правовой охраны интеллектуальной собственности в Китае: [темат. выпуск по материалам

отеч. и зарубеж. лит-ры] / Всерос. агентство по пат. и товар. знакам.– М.: ИНИЦ Роспатента, 2001. – 72 с. 32. Развитие правовой охраны интеллектуальной собственности в Японии: [темат. выпуск по

материалам отеч. и зарубеж. лит-ры] / Всерос. агентство по пат. и товар. знакам.– М.: ИНИЦ Роспатента, 2001. – 68 с.

33. Конкурентное законодательство Украины: Юридический сборник. – К.: Изд-во Антимонопольного комитета, 2002. – 310 с.

34. Кэмп С. Роберт. Легальный промышленный шпионаж: Бенчмаркинг бизнес-процессов: технологии поиска и внедрения лучших методов работы ваших конкурентов / С. Роберт Кэмп; пер. с англ. / Под ред. О.Б. Максимовой. – Днепропетровск: Баланс-клуб, 2004. – 416 с.

35. Доронин А.И. Бизнес-разведка /А.И. Доронин. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М.: Изд-во «Ось-89», 2003. – 384 с.

36. Patrick H. Sullivan Profiting from Intellectual Capital: Extracting Value from Innovation. / H. Patrick. – New York: Publication Year, 1998. – 419 р.

37. Intellectual Capital / [J. Roos, L. Edvinsson, G. Roos, N. C. Dragonetti]. – New York: University Press, 1998. – 208 p.

* Паладій Микола Васильович – кандидат економічних наук, доцент, Голова Державної служби

інтелектуальної власності України.

УДК 351.9 Володимир Утвенко *

КУЛЬТУРНІ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ЇХ ІНТЕГРАТИВНІ МЕХАНІЗМИ

У статті розглядаються особливості формування культурної ідентичності та її структура. Вивчаються звичаї, традиції, стереотипи та мова як чинники, що найбільше впливають на формування культурної ідентичності того чи іншого народу.

Ключові слова: державна гуманітарна політика, культурна ідентичність, мова, традиції. Утвенко В. В. Культурные идентичности и их интегративные механизмы. В статье рассматриваются особенности формирования культурной идентичности и её структура.

Изучаются обычаи, традиции, стереотипы и язык как факторы, которые наиболее влияют на формирование культурной идентичности того или иного народа.

Ключевые слова: государственная гуманитарная политика, культурная идентичность, язык, традиции. Utvenko V. V. Cultural Identities and Their Integrativе Mechanisms. The features of forming of cultural identity and its structure are examined in this article. Consuetudes,

traditions, stereotypes and language, as factors which most influence on forming of cultural identity of that or other people, are studied.

Keywords: state humanitarian policy, cultural identity, language, traditions.

Виклики глобалізації ставлять перед Україною у третьому тисячолітті нові національні пріоритети у гуманітарній сфері. Це зумовлює необхідність гуманізації та гуманітаризації інтелектуального простору, забезпечення національного характеру інтелектуального продукту як основу національної конкурентоздатності. Популяризація національного продукту є інструментом забезпечення національної єдності. З огляду на важливість єдиного гуманітарного простору України як системоутворюючого елементу української державності стратегічного значення набуває державна політика щодо формування цієї єдності у мовній, конфесійній, духовно-світоглядній, освітянській, інформаційній сферах. Необхідною передумовою ефективності діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування у цій сфері є вдосконалення її теоретико-методологічних засад. Передусім, це стосується експертно-аналітичного супроводу державної політики щодо формування єдиного гуманітарного простору України, вироблення культурних ідентичностей та їх інтегративних механізмів [7, с. 53 – 54].

Питання формування національної культурної ідентичності України не було предметом окремого дослідження, хоча деякі її аспекти розглядалися в працях, присвячених державній культурній (гуманітарній) політиці та проблемам формування єдиного гуманітарного простору України, зокрема в публікаціях В. Омельчука, С. Дрожжиної, С. Здіорука, В. Нікітіна тощо. Тому метою даної публікації є комплексне вивчення процесів формування культурних ідентичностей українців та їх головних складових.

Комплекс заходів, спрямованих на формування національної культурної ідентичності, є важливою складовою державної політики створення єдиного гуманітарного простору України. Місія української культури – збереження української самобутності, незважаючи на відсутність упродовж тривалого часу власної


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

185

державності. Виступаючи на Всеукраїнських зборах працівників культури 23 березня 2000 р. Президент України Л. Кучма розглядав культуру як один з найголовніших форпостів протидії бездуховності. Він підкреслив, що в умовах сучасної глобалізації і протистояння можуть вижити лише ті нації, які збережуть свою культуру, мову, фольклор. З цього складаються сутність і особливості національного характеру, підвалини національної ідентичності. Президент України бажав бачити зрослою й активною роль культури у процесах зміцнення нашої державності, консолідації народу, утвердження громадянського суспільства [6, с. 399 – 344].

Головним завданням діяльності у сфері культури є формування загальнонаціонального культурного простору як чинника єдності самоідентифікації. Це передбачає створення, розповсюдження і популяризацію творів літератури та мистецтва, збереження та використання національних культурних цінностей, естетичне виховання у суспільстві, організація спеціальної освіти, дозвілля і відпочинку громадян. Суб’єктами відповідної діяльності є професійні творчі працівники, колективи, працівники культури, окремі громадяни, державні і приватні заклади, підприємства і установи, що діють у сфері культури, творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші об’єднання, держава в особі її органів влади та управління.

До культурних цінностей належать об’єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне, наукове значення. Унікальні культурні цінності та ті, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру [3]. Серед основних завдань духовно-культурного розвитку України необхідно передбачити збереження і відтворення культурно-історичної спадщини українців; поліпшення забезпечення культурної інфраструктури села та залучення до сучасних умов; кардинальна зміна ставлення до дозвілля міста. Необхідним видається насичення міського середовища формами національної культури в усіх її проявах: хореографії, пісенності, декоративному оформленні, культури святкової трапези, символіці, атрибутиці, формах молодіжної та дитячої субкультури [2, с. 102].

Українська культура після розпаду СРСР зазнала культурного стресу. Він був зумовлений масованим імпортом західних культурних цінностей, девальвацією спадщини радянської ідеологічної машини і відповідного навантаження, виродження цінностей традиційної, національної культури. Одночасно, в культурній сфері українського суспільства окреслилася тенденція до орієнтації на народно-традиційні цінності, сповідування раціоналізованих форм світогляду, що містить повагу як до традиційної культури, так і символіки утвердження та розвитку української державності. Національні звичаї та традиції взагалі є найстійкішими інтегруючими елементами повсякденної свідомості, як історично, так і генетично. Ф. Фукуяма виділив чотири рівні, на яких відбувається демократизація: ідеологічний, інституційний, рівень громадянського суспільства і, нарешті, ІV – культури. Останній, найпластичніший, змінюється найповільніше [2, с. 105].

Підсумовуючи всі вище розглянуті аспекти аналізу традиції як форми переважно формального відтворення духовної культури, можна також відзначити, що традиції є взірцями, котрі формуються завдяки динамічному соціокультурному досвіду людства, в якому акумульовані загальні механізми здійснення попередньої цілеспрямованої діяльності багатьох поколінь. Традиції як соціокультурні утворення тісно пов’язують членів спільноти з минулим, транслюють його досвід у сучасне, а через нього – у майбутнє. Завдяки цьому соціальний досвід накопичується і передається з покоління у покоління. У своєму розвитку традиція як основна форма відтворення генераційної цілісності духовної культури, проходить такі головні етапи:

- виникнення, яке полягає у закладенні основ традиції, базовим (засадничим) формуванням його змісту, кристалізацією основних принципів;

- становлення, яке пов’язане переважно з формуванням змісту традиції, усталенням основних ідей і принципів у межах конкретної соціальної групи – суб’єкта, що виступає своєрідним носієм традиції (на цьому етапі якнайповніше проявляє себе дія неформального відтворення духовної культури), характерні адаптивні механізми;

- розвиток традиції, якою охоплюються все більші верстви, соціальні групи; традиція набуває статусу загального феномена, закріплюється в суспільстві саме за допомогою вже дії формального відтворення духовної культури; зміст традиції становлять переважно загальнолюдські цінності (відбувається конструктивна взаємодія формального і неформального видів відтворення, яка сприяє розвитку духовної культури даного суспільства), на цьому етапі традиція стає найбільш адекватною зовнішнім і внутрішнім викликам, більшою мірою характерні механізми інтеграції та самореалізації;

- занепад – традиція починає гальмувати розвиток; її форма вже не відповідає своєму змісту; домінуючим у суспільному житті стає негативне ставлення до нових тлумачень традиційних цінностей та появи нових альтернатив (хоча ситуація в цій стадії відповідає періоду суспільної кризи, однак так звані негативні явища в даний період суспільного розвитку виступають як такі, що стимулюють подальший розвиток суспільства, приводячи все те, що віджило і гальмує розвиток, до абсурду і до свого власного заперечення);

- зникнення – на місце одній культурній традиції приходить інша більш адекватна зовнішнім і внутрішнім викликам. Новий розвиток починається за попередньою схемою [1, с. 42 – 43].

Негаразди пов’язані з розривом традиційних зв’язків у єдиному гуманітарному просторі України – в


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

186

культурі, моралі, мистецтві. В цій ситуації багато чого залежить від чиїхось свідомих зусиль, щоб одне з наступних поколінь, нарешті, відчуло ґрунт під ногами. Але слід зазначити й те, що сучасна ситуація має й деякі переваги. Так, хоча трагічність її полягає в тому, що людина не має точки опори, проте вона позбавлена інерційності, і тому може брати на себе ризик експериментувати – незважаючи на те, що певні традиції у нас склалися, не всі з них варті того, щоб їх зберігати.

Ми живемо в еру традицій, що руйнуються і зникають. Тому, на нашу думку, замість того, щоб створювати нові цінності, відшукуючи унікальні смисли, можна спостерігати протилежне – універсальні цінності приходять в занепад. Ось чому все більше людей відчувають безцільність та пустку, певний вакуум. Однак, навіть якщо всі універсальні цінності зникнуть, життя буде осмисленим, оскільки унікальні смисли залишаться не зачепленими втратою традицій. Для того, щоб людина могла віднайти смисли навіть в еру відсутності цінностей, вона має бути наділена повною мірою здатністю сумління. Можна стверджувати, що в усі часи так званого екзистенціального вакууму (передусім, щодо нашого часу) основне завдання освіти полягає не лише в тому, щоб передавати традиції і знання, а в тому, щоб удосконалювати здатність, яка надає людині можливість знаходити унікальні смисли. Сьогодні освіта не може залишатися в руслі традиції, вона має розвивати здатність приймати незалежні автентичні рішення [1, с. 57].

Таким чином, традиція акумулює в собі ціннісно-значимий досвід минулих поколінь, функціонує через минуле в майбутньому. Традиція створюється завдяки і переважно творчій діяльності людей. За вдалим визначенням сучасного дослідника постіндустріального суспільства традиція є чинником своєї власної трансформації. Разом з тим, слід зазначити, що з часом існує небезпека перетворення її на негативний, стримувальний чинник суспільного життя, який стоятиме на заваді ефективного функціонування та розвитку його новоутвореним рушіям. Тобто, з часом традиція чи окремі її елементи можуть переродитися на стереотип.

З часом традиція може втратити здатність адаптуватися до нових умов суспільного розвитку і перетворюється на стереотип. Слід відзначити, що першими, хто зацікавилися з’ясуванням сутності культурно-просторового стереотипу як явища, притаманного суспільній свідомості, були представники соціальної психології. Стереотип являє собою упорядковані, схематично детерміновані культурою моделі світобудови, що знаходяться у голові людини, економлять її зусилля при сприйнятті складних соціальних об’єктів і захищають її ціннісні позиції та права. Основними рисами стереотипу є: стабільність, рігідність і консерватизм. Стереотип складається з двох компонентів: пізнавального образу, що забезпечує можливість суб’єкта сприймати масову інформацію; інструментально-практичного настановлення, яке створює основу для певної оцінки інформації та сприяє внутрішній готовності суб’єкта до наступних дій.

Іншим важливим аспектом розгляду сутності стереотипу як форми відтворення генераційної цілісності духовної культури є його аналіз не лише як форми свідомості, а й як форми поведінки людей також. Виникнення соціального стереотипу зумовлюється спонтанними почуттями та емоціями і визначається природними умовами розвитку людей, закріпленими в колективній свідомості. Культурний аналог, як і соціальна модель поведінки, починає вироблятися саме тоді, коли виникає потреба (індивідуальна чи колективна) пояснити себе «іншому» – зробити перший крок до усвідомлення «своєї» та «чужої» специфіки як особливості об’єктивної реальності. Таке усвідомлення, на думку Ф. Фукуями, можливе лише у такій формі відтворення духовної культури як стереотип. Таким чином, стереотип являє собою механізм взаємодії як мінімум двох свідомостей, найпростішу форму комунікації, результат взаємного тяжіння і культурної напруги, і водночас виступає показником рівня соціалізації людей. Ця зацікавленість «іншим» як своїм «іншим» є першою аналоговою формою стереотипного сприйняття навколишнього світу як середовища проживання різних людей, що, на думку французького дослідника П. Рікьора, найбільш вдало спостерігається в західноєвропейській думці. Так, незважаючи на своє стихійне утворення, вона підтримується свідомо за допомогою соціально й історично впроваджених у повсякденну свідомість апріорних суджень, які поступово пронизують усі сфери життя, включаючи політику і мистецтво, і як наслідок набувають силу морального закону чи правил спільного життя, котрі мають історичне значення [5, с. 32-33].

Продовжуючи цю думку, традиційні та модернізовані аспекти розвитку західної культури не можна зрозуміти лише в одному взаємозв’язку з чуттєвою природою людини та її природним середовищем проживання, яке зумовлено тим, що воно у європейця здебільшого визначається ментальними структурами, ніж чуттєвістю. У цьому розумінні, європейський стереотип виражає достатньо стабільну, упорядковану ментальну структуру, що не завжди адекватна реальності. Інша точка зору визнає, що стереотип суспільної свідомості завжди соціально організований і, таким чином, функціонує на основі якого-небудь певного соціального замовлення. Радикальні форми стереотипів – національні та расові забобони – зумовлюються і впроваджуються, поширюються колективною свідомістю в залежності від завдань соціалізації, а не від стихійності чуттєвої природи сприйняття. Так, свідченням цього є те, що сучасний світ переповнений стереотипами американського способу життя. Зміна стереотипів, як і сама проблема стереотипізації суспільної свідомості, знаходиться у взаємозв’язку зі змінами колективних переконань, які, в свою чергу, є результатом колективних дій, що визначають якісну зміну життя соціуму в цілому. На думку Ж. Піррота, слід відрізняти стереотип від забобона, бо якщо забобон забувається, то стереотип свідомо нав’язується чи поширюється стихійно, якщо колективна свідомість (іншими словами – громадська думка) проявляє до нього зацікавленість. Прикладом цього може бути загальновідома місіонерська діяльність, що розпочалася спочатку в Європі, а потім поширилася і на інші континенти. Таким чином, стереотип як форма формального відтворення


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

187

генераційної цілісності духовної культури може також виконувати функцію популяризатора того чи іншого суспільного явища в залежності від рівня зацікавленості ним громадською думкою чи того, хто впливає на її формування.

І. Дзюба відзначає подвійність ролі окресленої форми відтворення духовної культури, а саме: на стадії початкового формування стереотип може закріплювати якісь відносні результати пізнання, але потім, абсолютизуючи їх, стає на заваді пізнанню і може деформувати людську свідомість та людські відносини. На думку дослідника, крім стереотипів сприйняття культури (які небезвідносні до її реальності), існують стереотипи самої культури, які зумовлені її недостатньою динамічністю, вимушеною ізольованістю від світового культурного процесу, і через те певною недовірою до новацій, недостатньою розвиненістю пошукових та експериментальних форм [4, с. 62-63].

Немає такої мови, яка була б цілком вільною від залишків міфів. Людина завжди зберігає зв’язок з природою. Тому мова являє собою систему знаків, подібно людській міміці, але водночас є більш складною і менш довершеною за те, що людина здатна уявити. Вона не може бути адекватним і логічним вираженням мислення. Так, ще стародавні даоси говорили про те, що людина, намагаючись охопити словами весь оточуючий її світ, прагнучи вирішити за їх допомогою свої життєві проблеми, створює собі інші. Коротко кажучи: більше слів – більше проблем. Тому недаремно, основним принципом даосизму був принцип «увей», що буквально означає споглядання. Слова – це скоріше продукт уяви, ніж абстракції. Вони функціонують як посередники між конкретною дійсністю і мисленням, між абстрактним мисленням і конкретними особами, яким вони адресуються. Те, що людина є істотою, яка говорить, спричиняє серйозні ускладнення для еволюціоністів, які стверджували, що всі людські властивості зародилися на первісному тваринному етапі. Мова найпримітивніших людських груп і народів, чиї сліди губляться в давній історії, вже є досить досконалою і граматично завершеною, хоча природно, що в ній майже відсутня термінологія. Як такої немає мови, що застигла. Передусім це зумовлено тим, що мова є історичним явищем і еволюціонує разом з людиною, яка використовує її для комунікації.

У сучасних умовах суспільного розвитку посилюється увага різних наук до проблем мови. Крім спеціальних наук, таких як лінгвістика, герменевтика, структуралізм тощо, до неї виявляють зацікавленість філософія, соціологія, психологія та інші, які розглядають її не лише як окрему проблему, а й у контексті взаємозв’язку з іншими актуальними проблемами сучасності. Як зазначають представники аналітичної філософії, реальну дійсність не можна пізнати інакше, як через мову, аналіз якої є по суті єдиним шляхом, що веде до аналізу самого мислення: саме так пояснюють вирішальну значущість досліджень мови всі філософи, які входять до цієї течії або проголошують себе її прихильниками. Саме цим і пояснюється потреба мати до своїх послуг впорядковану мову, яка дозволяла б недвозначно висловлюватися на тему реальної дійсності [8, с. 82].

Мова – це мистецтво впливати на інших. Саме контекст дії висвітлює мовний акт. Аналітична філософія має справу зі словами, щоб краще зрозуміти реальну дійсність; цим і пояснюється той факт, що головну увагу вона приділяє аналізу мови; дослідження слів та вивчення змісту висловлювань стають засобами глобального пізнання сущого. Багатство виразів, якими постачає нас мова, допомагає нам звернути увагу на розмаїття та багатство практичного досвіду. Мова править нам за посередника, який допомагає спостерігати живі явища, з яких складається наш досвід і які ми, без нього навряд чи помітили б. Мова висвітлює людині складність життя, яка використовує слова як засіб розуміння сукупності ситуацій, у яких їй доводиться застосовувати ці слова.

Таким чином, проблеми інтеграції та національної консолідації є нагальним пріоритетом державної політики. Відповідно, розвиток культурної ідентичності безпосередньо зумовлює розвиток мови як інструменту культурної самоідентифікації та взаємопроникнення. Ми можемо наголосити на процесах адаптації, інтеграції та самореалізації як головних етапів у процесі розвитку конкретного індивіда у просторі культурної ідентичності.

Не менш, важливими ніж мова, у формуванні культурної ідентичності того чи іншого народу, в тому числі українців, відіграють національні традиції та звичаї, що тісно пов’язані з мовою та проявляються, головним чином, у матеріальній та духовній культурі. Але, акумулюючи в собі досвід минулого та передаючи його з покоління в покоління, національні традиції та звичаї можуть стати гальмом на шляху до подальшого розвитку національної культури, перетворитися на стримувальний чинник суспільного життя, який стоятиме на заваді ефективного функціонування та розвитку новаціям в національній культурі та поступово перейти в стереотипи.

У перспективі дослідження культурних ідентичностей потребує комплексне вивчення усіх аспектів культурного життя українців у минулому та сьогоденні, аналіз основних напрямків культурної політики держави, державної підтримки розвитку української культури та культур національних меншин, їхньої інтеграції в єдиний гуманітарний простір країни.

Список використаних джерел: 1. Дрожжина С.В. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та

правовий аспекти / С.В. Дрожжина / Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. – 198 с.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

188

2. Еппл М.В. Культурна політика і освіта. – [Пер. з анг. В. Т. Василюк]. – К.: Веселка, 2002. – 159 с. 3. Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14 лютого 1992 р. №2117-ХІІ //

Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. [Упор. В.І. Фрич; Відп. ред. В. М. Гарник]. – К.: Істина, 2002. – С. 8-9.

4. Здіорук С.І. Гуманітарна політика Української Держави в новітній період / С.І. Здіорук, В.І. Нагорний, С.Л. Гнатюк, М.М. Карпенко, В.В. Токман / Національний ін-т стратегічних досліджень / С.І. Здіорук (ред.). – К.: НІСД, 2006. – 403 с.

5. Нікітін В. Культурна політика в Україні: гуманітарна безпека, мова, освіта / В. Нікітін, М. Кузьменко, О. Кузьменко / Міжнародний центр перспективних досліджень. – К.: Оптіма, 2007. – 88 с.

6. Омельчук В.В. Державна мовна політика та особливості її реалізації / В.В. Омельчук // Проблеми національної безпеки України в умовах сучасного розвитку України: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., Київ, 15 вересня 2006 р. – К.: МАУП, 2006. – С. 339-344.

7. Омельчук В.В. Експертно-аналітичний супровід державної політики щодо формування єдиного гуманітарного простору України / В.В. Омельчук // Проблеми та перспективи входження України в європейський інтелектуальний простір: збірник науково-експертних матеріалів [Наук. ред. Н.В. Грицяк]. – К.: НІСД, 2008. – С. 52-60.

8. Черничко І.В. Гуманітарна політика і духовна культура: вектори змін / І.В. Черничко / НАН України; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського. Відділ театрознавства. – К.: ІМФЕ, 2002. – 146 с.

* Утвенко Володимир Валерійович – кандидат історичних наук, завідувач кафедри організації

самоврядування Міжрегіональної Академії управління персоналом.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

189

ГОСТІ НОМЕРА

Генчо Паничаров *

РАЗВИТИЕ ЭНЕРГЕТИЧЕСКИХ ИНИЦИАТИВ В РАМКАХ ЕС: ЭНЕРГЕТИЧЕСКОЕ СООБЩЕСТВО

В статье рассмотрены особенности развития энергетической политики в рамках ЕС и

проанализировано ее нормативное регулирование в контексте Договора о создании Энергетического сообщества.

Ключевые слова: энергетика, энергетическая политика, ЕС, Энергетическое сообщество. Панічаров Г. Розвиток енергетичних ініціатив у рамках ЄС: Енергетичне співтовариство. У статті розглянуто особливості розвитку енергетичної політики в рамках ЄС і проаналізовано її

нормативне регулювання в контексті Договору про створення Енергетичного співтовариства. Ключові слова: енергетика, енергетична політика, ЄС, Енергетичне співтовариство. Panicharov G. Development of the Energy Initiatives within the EU: Energy Community. The paper considers the development features of the energy policy within the EU and its legal regulation in the

context of the Treaty establishing the Energy Community. Keywords: energy, energy policy, EU, Energy Community. Процесс интеграции в Европе был изначально связан с энергетикой и, прежде всего, с ее угольной

промышленностью. Нефтяной кризис 1973 года положил начало более активному вмешательству Сообщества в регулирование энергетики, в частности ее нефтяной отрасли. Второй нефтяной кризис привел к необходимости дальнейшей разработки и принятия антикризисных мер на уровне ЕС, внедрению мероприятий, направленных на энергосбережение, диверсификацию источников поставок энергоносителей и ориентацию энергетической политики на использование возобновляемых источников энергии и более эффективному использованию имеющихся энергетических резервов.

С 1988 года начался процесс создания единого рынка энергетики, целями которого стали: создание на практике нормальных здоровых условий конкуренции для всех видов источников энергии – угля, газа, нефти и электроэнергии; обеспечение бесперебойных поставок энергии, важность чего была довольно остро ощутима Сообществом во время нефтяных кризисов; соблюдение в энергетическом секторе экологических требований.

В ходе реализации поставленных целей Сообщество столкнулось с рядом довольно существенных проблем, касающихся монополий на импорт и экспорт электроэнергии и газа, эксклюзивных прав на производство, транспортировку и распространение газа и электроэнергии и практики значительного субсидирования, существовавшие в некоторых странах-членах. Создание единого энергетического рынка осложнялось также существенной разницей в режимах налогообложения предпринимательской деятельности в сфере энергетики, что искажало условия конкуренции между различными источниками энергии и энергопоставщиками из разных стран.

Основополагающие нормативные документы в области создания внутреннего энергетического рынка были приняты в течение девяностых годов, в частности в сфере электроэнергетики и газовой промышленности. Однако эта сфера acquis Евросоюза продолжает динамично развиваться. Актуальным все еще остается вопрос обеспечения бесперебойного снабжения энергоносителей и диверсификации источников энергии. Этот аспект включает два основных компонента: географический и операционный. Необходимость географической диверсификации остро встала во время нефтяных кризисов. Поэтому основные усилия ЕС в этом плане сосредоточились на уменьшении зависимости от внешних источников поставок прежде всего нефти и газа. Второй компонент касается источников энергии, требующих подключения к общим сетям, а именно электроэнергии и газа.

В последние годы также значительно возросла актуальность экологического компонента энергетической политики ЕС, а именно взаимодействия энергетического сектора с охраной окружающей среды. Сегодня основы права ЕС в сфере энергетики, за исключением ядерной, определены в Договоре о функционировании Европейского Союза [1]. До 2002 года сфера угольной промышленности была урегулирована отдельным договором – Договором об учреждении Европейского сообщества угля и стали, который был заключен в 1952 году сроком на пятьдесят лет. Однако с момента прекращения его действия угольная промышленность перешла в сферу действия Договора о ЕС. В рамках повышения энергетической безопасности региона, Европейской комиссией в марте 2002 года было инициировано т.н. Афинский процесс, в ходе которого стороны договорились о создании регионального энергетического рынка Юго-Восточной Европы (South East Europe regional energy market) – Энергетического Сообщества.

В ноябре 2002 года ЕК, шесть стран региона и Косово подписали Меморандум о взаимопонимании в сфере электроэнергии, в декабре 2003 года присоединив к нему еще один – в сфере газа. Договоренностями


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

190

было предусмотрено, что балканские страны в ближайшем обеспечат проведение реформ национального энергосектора и до 2015 года откроют свои рынки для третьих стран.

25 ноября 2005 был подписан Договор о создании Энергетического Сообщества – ДЭС (The Energy Community Treaty) [2]. Документ вступил в силу 1 июля 2006 года после ратификации всеми странами-участницами. На сегодня договаривающимися сторонами ДЭС является Европейский Союз, с одной стороны, и страны, согласившиеся внедрить соответствующие положения Европейского законодательства – acquis communautaire, образовать регуляторные структуры и осуществить либерализацию своих энергетических рынков, а именно: Албания, Босния и Герцеговина, Хорватия, бывшая Югославская Республика Македония, Молдова, Черногория, Сербия, Украина и UNMIK (Миссия ООН в Косово согласно резолюции Совета Безопасности ООН 1244).

Четырнадцать стран-членов ЕС (Австрия, Болгария, Кипр, Чехия, Франция, Германия, Греция, Венгрия, Италия, Нидерланды, Румыния, Словакия, Словения, Соединенное Королевство Великобритании и Северной Ирландии) имеют статус «участника» в отношениях с организацией, Грузия, Норвегия и Турция – имеют статус наблюдателей.

Все 27 государств-членов Европейского Союза имеют право на получение статуса участника, который позволяет им принимать участие во всех институциональных мероприятиях Энергетического Сообщества.

Согласно ДЭС главными целями учреждения Энергетического Сообщества являются: – внедрение интегрированного рынка природного газа и электроэнергии с перспективой охвата других

энергетических продуктов и носителей; – создание стабильной регуляторной и рыночной структур для привлечения инвестиций в

энергетические сети, генерирующих, передающих и распределительных систем с целью обеспечения доступа всех участников к стабильным и серьезным поставкам энергии, как предпосылки экономического развития и социальной стабильности;

– создание единого пространства по регулированию торговли газом и электроэнергией без внутренних границ;

– повышение безопасности поставок в едином регуляторном пространстве, посредством обеспечения стабильного инвестиционного климата, в котором можно развить соединения с газовыми резервами Каспия, Северной Африки и Среднего Востока и можно использовать местные источники энергии, такие как природный газ, уголь и гидроэнергетику;

– улучшение экологической ситуации, ускорение использования источников возобновляемой энергии, создание условий для торговли энергией в едином регуляторном пространстве;

– развитие конкуренции на рынке сетевой энергии в более широком географическом пространстве. Согласно статье 41 Договора, между Сторонами запрещены пошлины и количественные ограничения

импорта и экспорта энергопродуктов, и материалов для транспортировки которых используются сети, а также все мероприятия, имеющие подобный эффект.

Раздел II Договора определяет особенности распространения действия нормативно-правовой базы Евросоюза на договаривающиеся стороны, в частности:

1. Энергетическое acquis communautaire: – Директива 2003/54/ЕС, принятая Европейским парламентом и Советом 26 июня 2003 относительно

общих принципов функционирования внутреннего рынка электроэнергии [3] (с 1 марта 2011 действует Директива Европейского парламента и Совета 2009/72/ЕС от 13 июля 2009 года о совместных правилах внутреннего рынка электроэнергии и об отмене Директивы 2003/54/ЕС [4]);

– Директива 2003/55/ЕС, принятая Европейским парламентом и Советом 26 июня 2003 относительно общих принципов функционирования внутреннего рынка природного газа [5] (с 1 марта 2011 года действует Директива Европейского парламента и Совета 2009/73/ЕС от 13 июля 2009 года об общих правилах внутреннего рынка природного газа и об отмене Директивы 2003/55/ЕС [6]);

– Регламент 1228/2003/ЕС, принятый Европейским парламентом и Советом 26 июня 2003 относительно условий доступа к сети трансграничной передачи электроэнергии [7] (Регламент (EC) № 714/2009 Европейского Парламента и Совета от 13 июля 2009 года об условиях доступа к сети для трансграничного обмена электроэнергией и отмене Регламента (ЕС) № 1228/2003 [8]).

Каждая Сторона должна гарантировать, что с 1 января 2015 года положения директив 2003/54/ЕС и 2003/55/ЕС применяються ко всем категориям потребителей.

2. Acquis communautaire в экологической сфере: – Директива Совета 85/337/ЕЕС от 27 июня 1985 года об оценке последствий воздействия некоторых

общественных и частных проектов на окружающую среду с изменениями, внесенными Директивой Совета 97/11/ЕС от 3 марта 1997 года и Директивой Европейского Парламента и Совета 2003/35/ЕС от 26 мая 2003 года [9];

– Директива Совета 1999/32/ЕС от 26 апреля 1999 года относительно уменьшения содержания серы в определенных видах жидкого топлива, и которая вносит изменения в Директиву 93/12/ЕЕС, до 31 декабря 2011 года [10];

– Директива Европейского Парламента и Совета 2001/80/ЕС от 23 октября 2001 года об ограничении выбросов некоторых загрязняющих веществ в атмосферный воздух из крупных сжигательных установок до 31


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

191

декабря 2017 года [11] (отменена на основании Директивы Европейского Парламента и Совета 2010/75/EC от 24 ноября 2010 г. [12]);

– Часть вторая статьи 4 Директивы Совета 79/409/ЕЕС от 2 апреля 1979 года о сохранении диких птиц [13] (отменена на основании Директивы Европейского Парламента и Совета 2009/147/EС от 30 ноября 2009 г. [14]).

Кроме того, стороны обязуются прилагать усилия для присоединения к Киотскому протоколу и имплементировать Директиву Совета 96/61/ЕС от 24 сентября 1996 года о комплексном предотвращении и контроле за загрязнением [15] (отменена на основании Директивы Европейского Парламента и Совета 2008/1/EС от 15 января 2008 г. [16], которая, в свою очередь, с 7 января 2014 будет заменена Директивой Европейского Парламента и Совета 2010/75/EС от 24 ноября 2010 г. [17]).

3. Acquis communautaire в сфере конкуренции: Статья 18 ДЭС определяет, что несовместимыми с надлежащим функционированием Договора, при

условии, что это может повлиять на торговлю электроэнергией и газом между Сторонами являются: – все договоренности между предприятиями, решения объединений субъектов хозяйствования и

согласованные практики, целью или следствием которых является предотвращение, ограничение или искажение конкуренции;

– злоупотребления одного или нескольких субъектов доминирующим положением на рынке между Сторонами в целом или в существенной его части;

– государственная помощь, которая угрожает или может негативно повлиять на конкурентную среду в связи с предоставлением преимущества определенным субъектам хозяйствования или определенным источникам энергии.

Кроме того, эти положения воспроизводят основные положения статей 101, 102 и 107 Договора о функционировании Европейского Союза, которые в рамках ЕС являются нормами прямого действия.

4. Acquis communautaire в сфере возобновляемой энергии: Согласно статье 20 Договора, государства-члены должны обеспечить реализацию: – Директивы 2001/77/ЕС Европейского Парламента и Совета от 27 сентября 2001 года о содействии

производству электроэнергии из возобновляемых источников энергии на внутреннем рынке электроэнергии [18];

– Директивы 2003/30/ЕС Европейского Парламента и Совета от 8 мая 2003 года о стимулировании использования биотоплива и других видов возобновляемого топлива для нужд транспорта [19].

5. Acquis communautaire в сфере стандартизации: Страны участницы ДЭС обязуются принять меры по приведению государственных стандартов

деятельности собственных электроэнергетического и газового секторов в соответствие со стандартами Евросоюза, касающимися других технических стандартов, обеспечивающих функционирование сетей, передачи, трансграничных соединений и т.д., выданных, в случае необходимости Европейским комитетом по стандартизации (CEN), Европейским комитетом стандартизации в электротехнике (CENELEC), Союзом по координации передачи электроэнергии (UCTE) и Европейской ассоциацией по упрощению энергетического обмена (Easeegas) для установления общих правил и бизнес деятельности.

Согласно ст. 97 ДЭС, Энергетическое Сообщество было создано на 10 лет (до июля 2016 года) [20]. Сегодня Энергетическое Сообщество объединяет региональный рынок численностью в 73 млн человек.

В среднестатистической перспективе Энергетическое сообщество имеет целью создать интегрированные энергетические рынки по всему региону, что позволит вести трансграничную торговлю, предоставит гарантии энергетических поставок и позволит уделять больше внимания социальным проблемам и проблемам изменения климата. Однако в ближайшие годы основной проблемой Энергетического сообщества будет оставаться проблема привлечения инвестиций. Большое количество действующих электростанций требуют починки или восстановления, а электрические сети и газовые трубопроводы должны быть модернизированы. К тому же, необходимо создать специальные независимые надзорные органы, наделенные достаточной силой и полномочиями, чтобы следить за соблюдением правил добросовестной конкуренции и обеспечивать эффективное функционирование энергетического рынка. Все это должно создать достаточно предпосылок для привлечения необходимых инвестиций. Это, в свою очередь, требует от стран-участников разработки региональных стратегий по изучению потребностей и потенциала региона, содержащих план привлечения инвестиций.

Список использованных источников: 1. Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European

Union // Official Journal. – C 83. – 2010. – P. 1-386. 2. The Energy Community Treaty // Official Journal. – L 198. – 2006. – P. 18-37. 3. Directive 2003/54/EC of the European Parliament and of the Council of 26 June 2003 concerning common

rules for the internal market in electricity and repealing Directive 96/92/EC // Official Journal. – L 176. –2003. – P. 37 – 56.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

192

4. Directive 2009/72/EC of the European Parliament and of the Council of 13 July 2009 concerning common rules for the internal market in electricity and repealing Directive 2003/54/EC // Official Journal. – L 211. – 2009. – P. 55 – 93.

5. Directive 2003/55/EC of the European Parliament and of the Council of 26 June 2003 concerning common rules for the internal market in natural gas and repealing Directive 98/30/EC // Official Journal. – L 176. – 2003. – P. 57-78.

6. Directive 2009/73/EC of the European Parliament and of the Council of 13 July 2009 concerning common rules for the internal market in natural gas and repealing Directive 2003/55/EC // Official Journal. – L 211. – 2009. – P. 94 – 136.

7. Regulation (EC) № 1228/2003 of the European Parliament and of the Council of 26 June 2003 on conditions for access to the network for cross-border exchanges in electricity (Text with EEA relevance) // Official Journal. – L 176. –2003. – P. 1 – 10.

8. Regulation (EC) № 714/2009 of the European Parliament and of the Council of 13 July 2009 on conditions for access to the network for cross-border exchanges in electricity and repealing Regulation (EC) № 1228/2003 // Official Journal. – L 211. – 2009. – P. 15 – 35.

9. Council Directive 85/337/EEC of 27 June 1985 on the assessment of the effects of certain public and private projects on the environment // Official Journal. – L 175. – 1985. – P. 40 – 48.

10. Council Directive 1999/32/EC of 26 April 1999 relating to a reduction in the sulphur content of certain liquid fuels and amending Directive 93/12/EEC // Official Journal. – L 121. – 1999. – P. 13 – 18.

11. Directive 2001/80/EC of the European Parliament and of the Council of 23 October 2001 on the limitation of emissions of certain pollutants into the air from large combustion plants // Official Journal. – L 309. – 2001. – P. 1 – 21.

12. Directive 2010/75/EU of the European Parliament and of the Council of 24 November 2010 on industrial emissions (integrated pollution prevention and control) // Official Journal. – L 334. – 2010. – P. 17 – 119.

13. Council Directive 79/409/EEC of 2 April 1979 on the conservation of wild birds// Official Journal. – L 103. – 1979. – P. 1 – 18.

14. Directive 2009/147/EC of the European Parliament and of the Council of 30 November 2009 on the conservation of wild birds // Official Journal. – L 20. – 2010. – P. 7 – 25.

15. Council Directive 96/61/EC of 24 September 1996 concerning integrated pollution prevention and control // Official Journal. – L 257. – 1996. – P. 26-40.

16. Directive 2008/1/EC of the European Parliament and of the Council of 15 January 2008 concerning integrated pollution prevention and control (Codified version) (Text with EEA relevance ) // Official Journal. – L 24. – 2008. – P. 8-29.

17. Directive 2010/75/EU of the European Parliament and of the Council of 24 November 2010 on industrial emissions (integrated pollution prevention and control) from 07/01/2014 // Official Journal. – L 334. – 2010. – P. 17-119.

18. Directive 2001/77/EC of the European Parliament and of the Council of 27 September 2001 on the promotion of electricity produced from renewable energy sources in the internal electricity market // Official Journal. – L 283. – 2001. – P. 33-40.

19. Directive 2003/30/EC of the European Parliament and of the Council of 8 May 2003 on the promotion of the use of biofuels or other renewable fuels for transport // Official Journal. – L 123. – 2003. – P. 42-46.

20. Treaty establishing the Energy Community [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.energy-community.org/pls/portal/docs/530177.PDF

* Паничаров Генчо Христов – кандидат технических наук, Варненский свободный университет

им. «Черноризец Храбър», г. Варна (Болгария).

Андрей Рагулин * ПРАВОВОЙ СТАТУС АДВОКАТА-ЗАЩИТНИКА В УГОЛОВНОМ СУДОПРОИЗВОДСТВЕ

РОССИИ В статье на основе анализа научных работ и законодательства Российской Федерации об адвокатской

деятельности и адвокатуре рассматривается вопрос о правовом статусе адвоката-защитника в уголовном судопроизводстве.

Ключевые слова: адвокатура, профессиональные права адвоката-защитника, уголовное судопроизводство.

Рагулін А. В. Правовий статус адвоката-захисника у кримінальному судочинстві Росії. У статті на основі аналізу наукових робіт і законодавства Російської Федерації про адвокатську

діяльність і адвокатуру розглядається питання про правовий статус адвоката-захисника в кримінальному

http://www.energy


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

193

судочинстві. Ключові слова: адвокатура, професійні права адвоката-захисника, кримінальне судочинство. Ragulin A. V. Legal Status of The lawyer-Defender in Criminal Legal Proceedings of Russia. In article on the basis of the analysis of scientific works and the legislation of the Russian Federation on lawyer

activity and legal profession the question on legal status of the lawyer-defender in criminal legal proceedings is considered.

Keywords: legal profession, the professional rights of the lawyer-defender, criminal legal proceedings. Вряд ли кто-то сегодня будет спорить с тем, что подозреваемому (обвиняемому), не обладающему

необходимыми знаниями для защиты своих прав и интересов собственными силами, противостоят другие субъекты уголовного процесса, которые, являясь должностными лицами, имеют необходимые юридические познания и определенный опыт работы. Поэтому для обеспечения права, на защиту подозреваемого, обвиняемого к участию в деле и привлекается защитник [13]. Следует отметить и то, что ряд исследователей полагает что лица, не обладающие статусом адвоката, могут выступать в качестве защитника на досудебных стадиях. [21; 28]

Согласно ч. 1 ст. 49 УПК РФ защитник – это лицо, осуществляющее в установленном уголовно-процессуальным законодательством порядке защиту прав и интересов подозреваемых и обвиняемых и оказывающее им юридическую помощь при производстве по уголовному делу.

В качестве защитников подозреваемых и обвиняемых допускаются адвокаты (ч.2 ст.49 УПК РФ). Это означает, что в досудебном производстве, т.е. при производстве предварительного расследования уголовного дела, защитником подозреваемого и обвиняемого может быть только профессиональный адвокат.

В соответствии с ч.1 ст. 2 ФЗ «Об адвокатуре», адвокат – это лицо, получившее в установленном этим законом порядке статус адвоката и право осуществлять адвокатскую деятельность, являющееся независимым профессиональным советником по правовым вопросам.

Конституционный Суд РФ в Постановлении от 28 января 1997г. исходит из положения, что термины «адвокат» и «защитник» используются как тождественные по содержанию слова, т.е. синонимы, однако ряд судей Конституционного суда РФ (в частности, В.О. Лучин, Э.М. Аметистов, В.И. Олейник, Н.Т. Ведерников) высказали «особое мнение» по данному вопросу, опубликованное вместе с текстом указанного Постановления . При этом следует отметить и то, что ряд исследователей полагает что лица, не обладающие статусом адвоката, могут выступать в качестве защитника на досудебных стадиях [21; 28].

В.В. Печерский говорит об адвокате, как о соблюдающем правила профессии представителе независимой профессиональной корпорации правозащитников, оказывающем юридическую помощь физическим и юридическим лицам [31].

Следует отметить, что существенными характеристиками адвоката, несомненно, повышающими его возможности в оказании качественной юридической помощи по уголовным делам, в отличие от так называемых «непрофессиональных защитников», является то, что адвокат имеет определенные гарантии независимости, соответствующую подготовку и знания в области уголовного права, уголовного процесса, психологии, иных наук. Помимо этого адвокат, как правило, обладает умением анализировать доказательства, избирать защитительную позицию и тактику её реализации, предвидеть вероятные направления осуществления уголовного преследования своего подзащитного, и, наконец, владеть своей устной и письменной речью, без которой все его знания и умения могут остаться нереализованными. На адвоката-защитника, в отличие от иного защитника, ФЗ «Об адвокатуре» и Кодексом профессиональной этики возлагается ряд обязанностей, что дает его доверителю определенные гарантии, т.к. деятельность адвоката в процессе в идеале всегда должна представлять собой принципиальную, добросовестную и активную работу по защите прав и законных интересов доверителя либо подзащитного [37].

Огромное значение имеет определение направленности его деятельности, т.е. его роли в уголовном судопроизводстве. Эта роль, с одной стороны, обусловливается характером предоставляемых адвокату-защитнику профессиональных прав. С другой стороны, это роль обусловливает тенденции совершенствования российского законодательства в направлении уточнения содержания его профессиональных прав и их расширения.

Некоторые исследователи советского периода рассматривали профессионального защитника как помощника суда. Так, например, М.А. Чельцов указывал, что защитник является помощником суда в установлении всех обстоятельств дела, необходимых для постановления законного и обоснованного приговора [49]. Подобная точка зрения была поддержана Б.С. Антимоновым, С.Л. Герзоном. В последующем М.А. Чельцов, по-видимому, вследствие эволюции советского уголовно-процессуального законодательства указывал на адвоката-защитника как на правозаступника, призванного защищать права и законные интересы обвиняемого [50]. Эта позиция была совершенно обоснованно подвергнута критике, ибо защитник выявляет только обстоятельства, оправдывающие или смягчающие ответственность обвиняемого, но может и не участвовать в установлении иных обстоятельств по делу [36].

Нередко, особенно в советское время, адвоката–защитника рассматривали в качестве представителя обвиняемого, не являющегося, по сути, самостоятельным участником уголовного процесса. По мнению


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

194

сторонников данного подхода, к числу которых следует причислить М.С. Строговича, Р.Д. Рахунова, В.Д. Адеменко, Г.Д. Побегайло, подчиненность защитника обвиняемому выражается в том, что он появляется в уголовном процессе не по собственной воле, а по воле подозреваемого, обвиняемого (или его родственников), либо с согласия подозреваемого, обвиняемого; подозреваемый, обвиняемый может по собственной воле устранить от участия в деле защитника; свою выработанную процессуальную позицию по делу, а также реализацию важных процессуальных правомочий защитник должен согласовать с подозреваемым, обвиняемым; возникающие между защитником и его подзащитным отношения носят личностно–доверительный характер [2; 33; 43].

По мнению другой группы исследователей, адвокат-защитник сочетает полномочия самостоятельного участника процесса (выбор средств, методики и тактики защиты) с полномочиями представителя обвиняемого, мнением которого он, безусловно, связан при совершении наиболее ответственных процессуальных действий и выборе конечной позиции по делу [9;15; 46].

Ряд ученых высказывают мысль о том, что профессиональный защитник является самостоятельным участником процесса, выполняющим особую уголовно-процессуальную функцию – функцию защиты обвиняемого от предъявленного обвинения или еще более широкую функцию оказания юридической помощи и охраны законных интересов обвиняемого [14; 38; 42; 47].

В последнее время в научной литературе наиболее часто высказываются аналогичные мнения о том, что адвокат-защитник – это хотя и представитель прав и законных интересов обвиняемого (подозреваемого), но он наделен особым правовым статусом и предоставленными ему уголовно–процессуальным законодательством полномочиями и поэтому его следует рассматривать как самостоятельного участника уголовного судопроизводства [6; 34]. При этом нельзя не указать и на то, что адвокат-защитник, выполняя свою процессуальную функцию, обязан действовать в интересах своего подзащитного и наряду с ним, однако, полагаем, что это обстоятельство не превращает адвоката-защитника в полностью зависимого от своего доверителя участника процесса, в виду наличия у него предоставленных законодателем полномочий и ограничений, установленных нормами Кодекса профессиональной этики адвоката. Так, например в ст. 10 КПЭА указывается, что закон и нравственность в профессии адвоката выше воли доверителя. Никакие пожелания, просьбы или указания доверителя, направленные к несоблюдению закона или нарушению правил, предусмотренных настоящим Кодексом, не могут быть исполнены адвокатом.

В общем, следует отметить, что эволюция взглядов исследователей на место и роль адвоката-защитника в уголовном судопроизводстве напрямую коррелируется с поступательным развитием отечественного уголовно-процессуального законодательства и законодательства об адвокатской деятельности и адвокатуре.

Таким образом, исходя из анализа ранее проведенных научных исследований и действующего законодательства, нам представляется заслуживающей внимания позиция о признании адвоката-защитника самостоятельным участником уголовного процесса, действующим наряду с подзащитным, отстаивающим его права и законные интересы и активно осуществляющим защитительную деятельность, отвечающую задачам уголовного судопроизводства.

Говоря о правовом статусе профессионального защитника, следует отметить, что в латинском языке термином «status» (положение, состояние) обозначалось общее положение отдельной личности в обществе, совокупность всех ее прав и обязанностей [7; 22; 40]. В отечественной юридической литературе обычно применяют понятие «правовой статус» что означает «юридическое выражение социального статуса субъекта» [39]. Наряду с понятием «правовой статус» в юридической науке также употребляется понятие «правовое положение», причем многие ученные не видят разницы между правовым положением и правовым статусом физических лиц и определяют правовой статус лица как его положение в обществе, закрепленное правом [4; 12; 14; 26; 27]. В теории права признано, что отраслевой статус (положение) субъекта определяется тем законодательством, в рамках которого установлены его права и обязанности [28; 31; 36].

Анализ юридической литературы показывает, что процессуальное положение адвоката–защитника определяют не только как совокупность его прав, предусмотренные законом [1; 19], но и как его права и обязанности [8; 9; 24; 30], или права, обязанности и ответственность [18], или как совокупность принадлежащих лицу прав и лежащих на нем обязанностей, а также правоспособность и правосубъектность лица, [45] как его взаимоотношения с другими участниками уголовного судопроизводства, исходя из прав, предоставленных защитнику [42], и даже как совокупность прав, обязанностей, гарантий надлежащей реализации прав и обязанностей, процессуальной право– и дееспособности и ответственности адвоката [3]. В науке конституционного права также отсутствует единый подход к определению конституционно-правового статуса личности: одни ученые определяют конституционно-правовой статус личности лишь через права и обязанности (Лукашева Е.А.), другие авторы к этому добавляют гарантии (Л.Д. Воеводин, Н.В. Витрук, В.А. Масленников, Б.Н. Топорнин), законные интересы (Н.В. Витрук), юридическую ответственность (В.А. Кучинский), гражданство, правовые принципы (А.В. Малько).

Полагаем, что именно через права и обязанности, установленные законом [32] следует подходить к определению правового статуса адвоката-защитника, поскольку ответственность является всего лишь одной из трех основных форм юридической обязанности, то нет оснований для ее выделения в качестве самостоятельного элемента процессуального положения [46]. Современный исследователь проблем


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

195

организации и деятельности адвокатуры В.В. Печерский также трактует термин «статус» как установленное нормами права определенное положение какого-то субъекта права, совокупность его прав и обязанностей.

Ответственность субъекта правоотношений носит факультативный характер в структуре правоотношения, поскольку ее наступление не является обязательным, а вот без определенных прав и обязанностей субъектов правоотношение существовать не может. Что же касается мнения о том, что в структуру правового статуса адвоката-защитника следует включать и его взаимоотношения с иными участниками уголовного судопроизводства, следует отметить, что эти проблемы регламентируются в первую очередь не нормами права, а нормами профессиональной этики [9], да и то, не в полной мере.

В.Л. Кудрявцев, полагает, что процессуальное положение адвоката-защитника в уголовном судопроизводстве следует определять через его права и обязанности, предусмотренные уголовно-процессуальным законом [20], и он, в сущности, прав, однако им не учитывается то обстоятельство, что процессуальное положение адвоката-защитника в уголовном судопроизводстве определяется не только УПК РФ и иным уголовно-процессуальным законодательством, но и ФЗ «Об адвокатуре».

В ч.1 ст. 6 ФЗ «Об адвокатуре» указывается, что полномочия адвоката, участвующего в качестве защитника доверителя в уголовном судопроизводстве, регламентируются соответствующим процессуальным законодательством Российской Федерации, однако как видно из анализа ФЗ «Об адвокатуре», в нем не устанавливается каких–либо ограничений или преференций в зависимости от занимаемого адвокатом процессуального положения. Поэтому адвокат, представляя (защищая) интересы любого участника уголовного судопроизводства, вправе в полном объеме использовать полномочия, названные в ст. 6 ФЗ «Об адвокатуре», вне зависимости от того, в качестве кого (защитника, представителя потерпевшего, адвоката свидетеля) он выступает в уголовном судопроизводстве. Наряду с этим, обязанности адвоката, установленные ФЗ «Об адвокатуре» он выполняет также безотносительно к его роли в уголовном судопроизводстве.

Таким образом, следует заключить, что правовой статус адвоката-защитника определяется исходя из совокупности его прав и обязанностей, установленных ФЗ «Об адвокатуре» и уголовно-процессуальным законодательством. Из этого также следует и то, что в российском законодательстве существует два уровня профессиональных прав адвоката-защитника: первый уровень – специальный, который установлен ФЗ «Об адвокатуре», второй уровень – отраслевой, который устанавливается положениями УПК РФ и иным уголовно-процессуальным законодательством.

Список использованных источников: 1. Адаменко В. Процессуальное положение защитника обвиняемого / В. Адаменко // Проблемы охраны

прав граждан в сфере борьбы с преступностью. – Иваново, 1980. – С. 32 – 33. 2. Адаменко В.Д. Сущность и предмет защиты обвиняемого / В.Д. Адаменко. – Томск, 1983. – С. 93 – 98. 3. Адвокат в уголовном процессе: Учеб. пособие для вузов / Под ред. проф. В. И. Сергеева. – М.:

ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. – С. 12. 4. Алексеев С.С. Государство и право. Начальный курс. – М., 1996. – С. 94. 5. Антимонов Б. Адвокат в советском гражданском процессе / Б. Антимонов, С. Герзон. – М., 1954. –

С. 3. 6. Арабули Д.Т. Процессуальное положение и деятельность адвоката в судебном разбирательстве по

уголовно-процессуальному праву России: дис. …канд. юрид. наук. – Челябинск, 2002. – С. 30. 7. Бартошек М. Римское право: понятие, термины, определения / М. Бартошек. – М., Юрид. лит., 1989. –

С. 300. 8. Бекешко С.П. Защита в стадии судебного разбирательства в советском уголовном процессе: дисс. …

канд. юрид. наук. – Минск, 1954. – С. 149 – 150. 9. Бойков А.Д. Проблемы эффективности судебной защиты: дисс. …д-ра юрид. наук. М., 1974. – С. 37–

187. 10. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе /

Н.В. Витрук. – М., 1979. – С. 25 – 34. 11. Воеводин Л.Д. Понятие и основные элементы конституционного статуса личности / Л.Д. Воеводин //

Конституционный статус личности в СССР / Ред. Кол. Н. В. Витрук, В. А. Масленников, Б. Н. Топорнин. – М., 1980. – С. 21 –26.

12. Воеводин Л.Д. Юридический статус личности в России / Л.Д. Воеводин. – М., 1997. – С. 11–17. 13. Волков В. Как гарантировать квалифицированную юридическую помощь? / В. Волков,

А. Подольный // Российская юстиция. – 2000. – № 9. – С. 38. 14. Гранат Н.Л. Глава 15. Конституционные основы положения человека и гражданина //

Конституционное право: Учебник. / Отв. Ред. А.Е. Козлов. – М., 1996. – С. 56. 15. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве /

В.Г. Даев // Правоведение. – 1974. – № 7– С. 72. 16. Калюжная В.А. Процессуальные и тактические проблемы участия защитника в следственных

действиях: Дисс. … канд. юрид. наук. Краснодар, 1998. – С.53. 17. Конституционный статус личности в СССР / Ред. Кол. Н.В. Витрук, В.А. Масленников,

Б.Н. Топорнин. – М., 1980. – С. 21 – 26.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

196

18. Корнуков В.М. Личность в уголовном судопроизводстве: проблема обязанностей / В.М. Корнуков // Советское государство и право. – 1988. – №5. – С. 82–83.

19. Кречетова Л.В. Защитник в уголовном процессе: Учеб. Пособие / Под ред. А. П. Гуськовой. – Оренбург: Изд-во Центр. Оренбургского гос. аграр. Ун-та, 2000. – С. 23 – 25.

20. Кудрявцев В.Л. Реализация конституционно-правового института квалифицированной юридической помощи в деятельности адвоката (защитника) в уголовном судопроизводстве / Под науч. ред. докт. юрид. наук., проф. В.Н. Григорьева. – М: Издательство «Юрлитинформ», 2008. – С. 141-144.

21. Кучинский В.А. Личность, свобода, право / В.А. Кучинский. – М., 1978. – С. 115. 22. Леви А.А. Особенности предварительного расследования преступлений, осуществляемого с

участием адвоката / А.А. Леви, М.В. Игнатьева, Е.И. Капица. – М., Юрлитинформ, 2003. – С. 18. 23. Лопатин В.В. Русский толковый словарь / В.В. Лопатин, Л.Е. Лопатина. – М., 1997. – С. 672. 24. Лубшев Ю.Ф. Адвокатура в России / Ю.Ф. Лубшев. – М., Издательство Профобразование, 2001. – С.

665. 25. Лукашева Е.А. Реализация прав граждан в условиях развитого социализма / Отв. ред. Е.А. Лукашева.

– М., 1999. – С. 152 – 153 26. Малько А.В. Теория государства и права в вопросах и ответах / А.В. Малько. – М., 2002. – С. 116. 27. Матузов Н.И. Тема 13. правовой статус личности: понятие, структура, виды. Теория государства и

права: курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – М., 2000. – С. 263. 28. Матузов Н.И. Теория государства и права: Учебник / Н.И. Матузов, А.В. Мальков. – М., Юрист,

2001. – С. 183. 29. Мухудинова Н.Р. Обеспечение конституционного права каждого на получение квалифицированной

юридической помощи в российском уголовном процессе: дисс. …канд. юрид. наук. – Саранск, 2005. – С.94. 30. Некрасова М.П. Правовые и нравственно-психологические аспекты судебной защиты /

М.П. Некрасова. – Калининград, Изд-во Калинингр. Ун-та, 1984. – С. 25. 31. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М., Юрист, 1994. – С. 152 –

153. 32. Печерский В.В. Институт адвокатуры: теория основных понятий и принципов / В.В. Печерский. –

М.: Издательство «Юрлитинформ», 2008. – С. 221. 33. Печерский В.В. Институт адвокатуры: теория основных понятий и принципов / В.В. Печерский. –

М.: Издательство «Юрлитинформ», 2008. – С. 216. 34. Побегайло Г.Д. Участие адвоката (защитника) в стадии судебного разбирательства: автореф. дисс.

…канд. юрид. наук. Саратов, 1974. – С. 6. 35. Почечуева О.С. Законодательное регулирование деятельности адвоката-защитника в уголовном

процессе. / О.С. Почечуева // Адвокатура. Государство. Общество: сб. материалов. – М.:Информ – Право, 2008. – C. 128.

36. Права человека: Учебник для вузов / Отв. Ред. Чл.-корр. РАН, докт. юрид. наук Е.А. Лукашева. – М., Изд-во НОРМА, 2003. – С. 91.

37. Рахунов Р.Д Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву / Р.Д. Рахунов. – М., Госюриздат, 1961. – С. 213–214.

38. Ревина И.В. Нравственное содержание адвокатской деятельности в уголовном судопроизводстве: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 2006. – С. 10.

39. Резник В.Ю. Теоретические основы и практика деятельности адвоката на предварительном следствии: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Краснодар, 1998. – С. 5–7.

40. Сергевин С.Л. Субъект Федерации: статус и законодательная деятельность / С.Л. Сергевин. – СПб., 1999. – С. 80.

41. Словарь русского языка в 4 т. – Т. 4 / Под ред. А. П. Евгеньевой. – М., 1988. – С. 254. 42. Стецовский Ю.И. Советская адвокатура: Учеб. пособие для вузов / Ю.И. Стецовский. – М., Высш.

школа, 1989. – С. 234. 43. Стремовский В.А. Участники предварительного следствия / В.А. Стремовский. – Ростов н/Д., 1966. 44. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса / М.С. Строгович. – М., 1968. – С. 245–250. 45. Строгович М.С. Основные вопросы советской социалистической законности / М.С. Строгович. – М.,

1966. – С. 176. 46. Теория государства и права: Учеб. Пособие. Екатеринбург, 1994. – Ч. 2. – С. 94. 47. Третьяков В.И. Участие защитника на предварительном следствии и в судебном производстве

(процессуальные и тактические аспекты): дисс. …канд. юрид. наук. – Краснодар, 1998. – С.40. 48. Чеканов В.Я. Уголовное судопроизводство как целостная система / В.Я. Чеканов // Вопросы

уголовного процесса. – Саратов, 1979. – Вып. 2. – С. 34. 49. Чельцов М.А. Задачи советской защиты и процессуальное положение адвоката / М.А. Чельцов //

Адвокат в советском уголовном процессе. – М., 1954. – С. 53. 50. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс / М.А. Чельцов. – М., Госюриздат, 1951. – С. 115. 51. Чельцов М.А. Советский уголовный процесс / М.А. Чельцов. – М.: Госюриздат, 1962. – С. 104.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

197

* Рагулин Андрей Викторович – кандидат юридических наук, доцент, руководитель центра исследования проблем организации и деятельности адвокатуры Евразийского научно-исследовательского института проблем права, адвокат коллегии адвокатов Республики Башкортостан «Муратов и партнеры».


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

198

ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ УДК 342.739 :342.76(477) Світлана Фурса *

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ПРИМУСОВОГО ВІДЧУЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ, ЗУМОВЛЕНОГО СУСПІЛЬНОЮ

НЕОБХІДНІСТЮ У сучасній вітчизняній юридичній науці дослідження проблем примусового відчуження об’єктів права

приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, було очікуваним. Адже ця проблематика, з одного боку, стосується вкрай актуальних нині питань, а з іншого – не дістала належного наукового вивчення та правового забезпечення в Україні.

Водночас помітною подією стала поява монографії О. М. Клименко «Співвідношення публічного та приватного інтересів у аспекті примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю (конституційно-правовий аналіз)»*, в якій наукові пошуки щодо актуальних проблем суспільного та правового життя провадяться через дослідження сконцентрованих у темі фундаментальних проблем права.

Так, окреслена темою загальна проблема співвідношення публічного та приватного інтересів належить до центральних проблем правової науки, а її дослідження з погляду обмеження прав і свобод людини в умовах конституційного ладу є особливо актуальним як у загальнотеоретичному сенсі, так і для науки конституційного права. До напрямів фундаментальних досліджень належать також дослідження з проблем права власності. При цьому найактуальнішими сьогодні є ті, що мають комплексний характер, в яких право власності розглядається в системі правових зв’язків щодо забезпечення свободи розвитку особистості та формування корпоративно-інтеграційного суспільства. Адже із правом власності пов’язують не лише відповідне основоположне право людини та правові можливості реалізації її інших прав і свобод, а і фундаментальні правовідносини сучасного суспільного устрою. Досліджувані ж у монографії конституційні обмеження права приватної власності розглядаються як гарантії цього права в аспекті визначення меж його непорушності, з одного боку, та механізми забезпечення обов’язкової майнової участі власника в загальносуспільних справах, що зумовлено суспільною необхідністю, з іншого. В основу такого підходу слушно покладено конституційні принципи «непорушності права приватної власності» та «власність зобов’язує» в їх взаємозв’язку з конституційно обґрунтованими можливостями державного втручання в право приватної власності.

Хоча традиційно питання відчуження права власності відносять до галузі цивільного права, обґрунтованою слід визнати концепцію автора стосовно дослідження проблеми формування та розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, через конституційно-правовий аналіз співвідношення приватного і публічного інтересу в такому механізмі обмеження права людини. Ознайомлення зі змістом монографії вказує на правильність вибору автором такого підходу щодо розв’язання зазначеної наукової проблеми. Це підтверджується результатами аналізу історичних аспектів розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, а також теоретичного узагальнення існуючих наукових підходів і позицій із цих питань, що свідчать про конституційно-правову природу цього інституту.

Разом із тим слушним є положення, згідно з яким у системі права цей інститут пропонується кваліфікувати як міжгалузевий, що поєднує публічно-правові та приватноправові елементи правового регулювання. При цьому автор не обмежується загальним аналізом цього інституту, а досліджує його елементи з точки зору обґрунтування моделі та конструювання механізмів примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, на засадах забезпечення оптимального співвідношення приватних і публічних інтересів.

У монографії розкривається правове значення механізмів примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах. Водночас акцентується увага на висвітленні новітніх тенденцій їх застосування в сучасних умовах, що слугує підтвердженням актуальності дослідження як у теоретичному, так і в практичному сенсі.

На підставі узагальненого аналізу актів міжнародного права та практики Європейського суду з прав людини з цих питань визначено міжнародні стандарти примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах та проведено їх правову кваліфікацію. Безумовно, це є важливою частиною роботи, про що свідчать відповідні висновки. Науковий інтерес представляють також результати дослідження зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання та практичного застосування таких механізмів. Так, автором виявлено загальну європейську традицію конституційно-правового регулювання інституту * Клименко О.М. Співвідношення публічного та приватного інтересів у аспекті примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю (конституційно-правовий аналіз) : монографія / О. М. Клименко. – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2011. – 424 с.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

199

примусового відчуження приватного майна в суспільних інтересах, досліджено підходи та принципи, що нею сформовані.

У цілому робота добре структурована, із логічним і послідовним викладом матеріалу відповідно до мети дослідження, окресленої темою. Одержані результати теоретичних узагальнень і вивчення міжнародних аспектів теми автор використовує для аргументації й обґрунтування власних гіпотез щодо забезпечення конституційного розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, в Україні, а також пропозицій стосовно вдосконалення національного законодавства з цих питань.

Про системність і завершеність дослідження свідчать сформульовані за його результатами висновки, що характеризуються високим рівнем і глибиною теоретичного узагальнення, взаємопов’язаністю та комплексністю.

Так, у світлі аналізу правових й інституційних засобів забезпечення конституційного розвитку цього інституту в Україні автор, зокрема, досліджує діяльність і значення судових органів. На основі вивчення практики Конституційного Суду України визначено його важливу роль у забезпеченні розвитку відповідних механізмів на засадах утвердження правових зразків конституційного правопорядку. При цьому в частині дослідження значення діяльності судів загальної юрисдикції на особливу увагу заслуговують висновки, за якими поряд із функцією забезпечення конституційних гарантій судового захисту прав власника у відносинах примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, визначено їх роль як органів легалізації таких заходів. Науковий інтерес із позицій новизни викликає положення про те, що адміністративні суди стосовно розгляду таких справ є суб’єктами як адміністративно-судового процесу, так і адміністративно-управлінського процесу. Водночас більшу увагу варто було б приділити питанню щодо підсудності справ судам з урахуванням знаходження об’єкта нерухомості.

Цілком зрозуміло, що монографія містить і ряд дискусійних положень, наприклад, право приватної власності автор досліджує в системі конституційного ладу, проте більш слушним видається вести мову про його місце в системі конституційного права. Проте дискусійні аспекти, що спливають під час ознайомлення з роботою, лише підкреслюють високий теоретичний рівень цього монографічного дослідження.

Результати та отримані висновки є достатньо аргументованими, їх достовірність зумовлена тим, що дослідження ґрунтуються на широкій джерельній базі, яка охоплює значний обсяг науково-правової та спеціальної літератури, а також міжнародних правових актів і нормативно-правових документів національного законодавства, що забезпечили його емпіричну основу.

Наукова цінність монографії полягає в комплексному дослідженні проблеми співвідношення публічного та приватного інтересів в аспекті примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю. Її результати мають значення для розвитку загальної теорії щодо співвідношення публічних і приватних інтересів у праві, конституційних засад теорії обмежень прав і свобод людини та громадянина, а також інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, в умовах конституційного ладу. Прикладне значення роботи полягає в авторських пропозиціях щодо розвитку та вдосконалення законодавства України з питань примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, а також у тому, що її результати можуть бути використані для подальших досліджень проблем гарантій і конституційних обмежень основних прав і свобод людини, розвитку конституційних засад права власності.

Ця монографія буде корисною для вчених, державних службовців, фахівців, які переймаються зазначеними проблемами. Вона може використовуватися у викладацькій діяльності та буде цікавою для широкого кола читачів.

* Фурса Світлана Ярославівна – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри

нотаріального та виконавчого процесу і адвокатури Київського національного університету імені Тараса Шевченка.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

200

УДК 341 Михайло Баймуратов *

У ПОШУКАХ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА: ПЕРЕОСМИСЛЮЮЧИ ДЖЕРЕЛА Вихід у світ монографії О.В. Київець «У пошуках міжнародного права: переосмислюючи джерела»* є

помітною подією, гідною уваги як представників науки міжнародного права, так і філософів, політологів, істориків та всіх, хто цікавиться питаннями теорії й історії міжнародного права і, передусім, центральною його проблемою – джерелами. Робота є глибоким науковим пошуком становлення, еволюції та сутності джерел міжнародного права через дослідження фундаментальних теоретичних та практичних проблем міжнародного права. У монографії розглянуті ключові проблеми науки міжнародного права як в історичному ракурсі, так і з позицій сьогодення, що є особливо актуальним для подальшого розвитку науки міжнародного права.

Слід зазначити, що на сьогодні опубліковано чимало монографій і статей, присвячених окремим аспектам вивчення джерел міжнародного права, серед яких класична праця професора І. І. Лукашука «Источники международного права» (К., 1966). Однак О. В. Київець застосувала нестандартний підхід до аналізу зазначеної проблеми, що вигідно вирізняє її роботу серед опублікованих раніше. Автор зробила спробу вписати проблему джерел міжнародного права у ширший науковий контекст, результатом чого стала праця, в якій перетинається минуле та майбутнє, теорія та практика, реалії та алюзії, проводяться міжнародно-правові, історичні, літературні та інші паралелі.

Для вирішення проблеми, поставленої у дослідженні, О.В. Київець з позицій сьогодення розглядає її у вельми широких контекстах – міжнародно-правовому, історичному, політичному, гносеологічному та методологічному. Зокрема, автором проведено ґрунтовний аналіз доктрини міжнародного права щодо його суті, розглянуто особливості односторонніх актів держав та резолюції міжнародних організацій як «некласичних» джерел міжнародного права, досліджено міжнародний договір та звичай як основні джерела міжнародного права, охарактеризовано загальні принципи права як джерело загального міжнародного права.

У результаті – дійсно вдалося отримати цікаві й достатньо аргументовані, засновані на глибокому аналізі висновки, що передусім дають відповідь на питання про ефективність сучасного міжнародного права через призму його джерел.

У цілому робота має логічну структуру, яка відбиває синергетичний підхід автора до досліджуваної проблеми. Виклад матеріалу відзначається послідовністю відповідно до мети, обумовленої темою дослідження; одержані результати викладено у формі теоретичних узагальнень й обґрунтування власних гіпотез щодо предмета дослідження. Про завершеність і системність наукової роботи свідчать сформульовані за її результатами висновки, що характеризуються взаємопов’язаністю та комплексністю.

Наукова цінність монографії є безумовною, а представлена робота є вдалою спробою окреслити феноменологію міжнародного права через переосмислення його джерел. О.В. Київець загалом вдалося успішно розкрити сутність міжнародного права в різноманітті його проявів та форм, що відображають тенденції розвитку міжнародних правовідносин та формують сучасні міжнародно-правові реалії «єдності у різноманітності».

Ця монографія стане в пригоді тим, хто займається вивченням актуальних проблем теорії й історії міжнародного права, а також науковцям, науково-педагогічним працівникам, аспірантам та студентам спеціальності міжнародне право.

* Баймуратов Михайло Олександрович – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри

конституційного, адміністративного та міжнародного права Маріупольського державного університету.

* Київець О.В. У пошуках міжнародного права: переосмислюючи джерела : монографія / О. В. Київець. – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2011. – 480 с.


_____________________________________________________________________________________________ 1/2012

201

Наукові записки

Інституту законодавства Верховної Ради України

№ 1/2012

Підписано до друку 26.01.2012. Формат 60х80/8. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman.

Ум. друк. арк. 25,00. Обл.-вид. арк. 25,78. Тираж 300 прим.

Оригінал-макет підготовлено в Інституті законодавства Верховної Ради України

04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Наукові записки - Scientific Papers of the Legislation Institute ...

Documents

Transcript of Наукові записки - Scientific Papers of the Legislation Institute ...