Наукові записки - Інститут законодавства

№ 6(9)/2011 __________________________________________

Наукові записки

Інституту законодавства Верховної Ради України

Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України

№ 6(9)/2011

Зареєстровано Міністерством юстиції України

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 16712-5284Р від 9 червня 2010 р.

Видається чотири рази на рік. Розповсюджується безкоштовно.

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту законодавства Верховної Ради України (протокол № 15 від 26 грудня 2011 р.)

Адреса редакційної колегії:

04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4. Тел.: (044) 235 96 01 Е-mail: [email protected]

Передрук опублікованих матеріалів здійснюється з обов’язковим посиланням на джерело.

Згідно з постановами Президії ВАК України № 1-05/7 від 10.11.2010 р. та № 1-05/8 від 22.12.2010 р. видання внесено до переліку фахових (право, економіка, державне управління).

Статті видаються в авторській редакції. Редакційна колегія не завжди поділяє думку авторів видання.

Авторські права застережені. © Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України, 2011.

Засновник: Інститут законодавства Верховної Ради України

Редакційна рада: Зайчук В. О., керівник Апарату Верховної Ради України, академік НАПН України (голова); Бандурка О. М., д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України; Ківалов С. В., д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України; Мамутов В. К., д-р юрид. наук, проф., академік НАН України; Притика Д. М., д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України; Шаповал В. М., д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАН України; Шемшученко Ю. С., д-р юрид. наук, проф., академік НАН України;

Редакційна колегія: Бершеда Є. Р., д-р екон. наук, проф., член-кор. НАН України; Бритченко С. П., канд. юрид. наук, с.н.с., (головний редактор); Копиленко О. Л., д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАН України; Богачова О. В., канд. юрид. наук, с.н.с.; Зайчук О. В., д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України; Київець О. В., канд. юрид. наук, доц.; Журавський В. С., д-р юрид. наук, проф.; Мацюк А. Р., д-р юрид. наук, проф.; Мищак І. М., д-р іст. наук, с.н.с. (заступник головного редактора); Недюха М. П., д-р філос. наук, проф.; Нижник Н. Р., д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України; Реєнт О. О., канд. юрид. наук (відповідальний секретар); Селіванов А. О., д-р юрид. наук, проф.; Сергієнко В. О., д-р екон. наук, проф.; Усаченко Л. М., д-р наук з держ. управління, доц.; Швець М. Я., д-р екон. наук, проф., член-кор. НАПрН України.

mailto:[email protected]

Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України _______________________________________________________________________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

3

ЗМІСТ

ПРАВО

Теорія та історія держави і права

Куфтирєв П.В. Норми доказового права у давньоримській юриспруденції як передумова формування сучасних правових уявлень про юридичне доказування 5

Мірошниченко Ю.Р. Теоретичні засади та проблеми формування концепції безпосереднього народовладдя в Україні 10

Конституційне право

Головкін О.В. Конституційні засади охорони довкілля як нормативно-правова основа функціонування системи державного контролю і нагляду у сфері охорони навколишнього середовища 16

Клименко О.М. Роль судових органів у конституційному розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю 21

Сас О.С. Явище парламентаризму на теренах України 25

Сидорець Б.В. Правомірність втручання держави у права людини: поняття, структура, межі 28

Скомороха Т.В. Генеза актів глави держави в Україні 32

Тимошек О.М. Універсальні та регіональні документи, їх вплив на розвиток конституційного механізму захисту прав та свобод іноземців в Україні 37

Тищенко Ю.В. Роль Верховної Ради України щодо забезпечення прав споживачів 41

Ткачук А.П. Питання індивідуального доступу до конституційного правосуддя в Україні 46

Адміністративне право і процес. Фінансове право. Інформаційне право Аніна О.В. Адміністративні стягнення, що застосовуються до іноземців та осіб без громадянства в Україні 51

Гудима Н.В. Реформування виконавчої влади в умовах євроінтеграційних прагнень України 56

Квач С.С. Визначення поняття «джерело муніципального права» в контексті загальноправових підходів до тлумачення категорії «джерело права» 64

Коцюба Р.О. Проблеми екологічної експертизи у новому містобудівному законодавстві 70

Мацегора Д.С. Форми здійснення інформаційної функції місцевого самоврядування та шляхи їх вдосконалення 75

Петрученко К.І. Місце нормативно-правових актів місцевого самоврядування в системі джерел права 79

Стефанчук М.М. Особливості участі органу виконавчої влади у справах, що розглядаються за скороченим провадженням 84

Кримінальне право та процес

Барабаш Т.М. Інститут доказування в кримінально-процесуальному законодавстві України: перспективи удосконалення 90

Левицька Л.В. Удосконалення Загальної частини Кримінального кодексу України: перспективи законотворчості 95


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

4

Туровець Ю.М. Організація і тактика проведення огляду місця події на початковому етапі розслідування злочинів проти довкілля 101

Господарське право

Федорін М.П. Правове регулювання питань забезпечення безпеки у сфері підприємництва 109

Цивільне право та процес, міжнародне приватне право

Лобанова Т.В. Особисті немайнові права й обов’язки дітей та батьків: історичний нарис 115

Місяць А.П. Категорія відчуження у цивільному праві: вступ до проблематики 121

Олефіренко А.М. Ціна як істотна умова договору купівлі-продажу підприємства 126

Яценко Н.Г. Суд як суб’єкт цивільних процесуальних відносин 132

Міжнародне право Мовчан Ю.В. Феноменологія джерел права Європейського Союзу 136

Петрашко С.Я. Особливості міжнародного співробітництва України у сфері протидії корупції 141

Сироїд Т.Л. Права дітей: міжнародно-правове регулювання і практика дотримання 147

Фесенко В.І. Спеціалізовані трибунали у судовій системі Європейського Союзу 153

Юрлов М.М. Глобальні проблеми людства як фактор посилення ролі ООН у сучасному світі 155

Правова інформатика

Цимбалюк О.В. Уніфіковане визначення інформації – початок шляху консолідації законодавства 162

ЕКОНОМІКА

Богоявленська Ю. В., Мельник А. С. Роль молодіжних центрів праці в контексті вирішення проблем молодіжного безробіття 168

Кампі О.Ю. Оптимізація співвідношення державного регулювання і ринкового саморегулювання у сфері спільного інвестування 172

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ

Дніпров О.С. Система органів державного управління гуманітарною сферою України 178

Паладій М.В. Принципи відбору методів для системи державного управління сферою інтелектуальної власності 184

Сидорчук Т.В. До питань методу та методології державного управління 190

ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ

Мищак І.М. Світові традиції державного управління: впровадження наукових здобутків у практику 196

ХРОНІКА НАУКОВОГО ЖИТТЯ 198


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

5

ПРАВО

Теорія та історія держави і права

УДК 347.4 Павло Куфтирєв *

НОРМИ ДОКАЗОВОГО ПРАВА У ДАВНЬОРИМСЬКІЙ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ ЯК ПЕРЕДУМОВА ФОРМУВАННЯ СУЧАСНИХ ПРАВОВИХ УЯВЛЕНЬ ПРО ЮРИДИЧНЕ

ДОКАЗУВАННЯ У статті проводиться аналіз генези розвитку доказового права у давньоримській

юриспруденції. Розглядаються наукові погляди щодо даного питання та робиться висновок про те, що саме положення давньоримського права стали передумовою формування сучасних правових уявлень про юридичне доказування.

Ключові слова: доказове право, давньоримське право, юридичне доказування. Куфтырев П. В. Нормы доказательственного права в древнеримской юриспруденции как

предпосылка формирования современных правовых представлений о юридическом доказывание.

В статье проводится анализ генезиса развития доказательственного права в древнеримской юриспруденции. Рассматриваются научные взгляды относительно данного вопроса и делается вывод о том, что именно положения древнеримского права стали предпосылкой формирования современных представлений о юридическом доказывании.

Ключевые слова: доказательственное право, древнеримское право, юридическое доказывание.

Kuftyrev P. V. Norms of the law of evidence in ancient Roman jurisprudence as the precondition

of formation of modern legal representations about legal evidence. In article the analysis of genesis of development of the law of evidence in ancient Roman

jurisprudence is carried out. Scientific views concerning this point in question are considered and the conclusion what positions of the ancient Roman law became the precondition of formation of modern representations about legal evidence becomes.

Keywords: law of evidence; the ancient Roman law; legal evidence. Парадигма судового процесу у будь-якій правовій системі світу за великим рахунком

зводиться до дослідження судом фактичних обставин справи та застосування до конкретних життєвих обставин відповідної норми права. Така норма може бути позитивною (писаною), тобто генерованою законодавцем, або ж створеною самим судом (якщо мова ведеться про країни загального права). Різниця у правозастосуванні полягає лише у джерелах права притаманних для тієї чи іншої правової системи. Але що стосується дослідження судом фактичних обставин справи, то у цій частині, судовий процес усіх країн підпорядкований універсальним закономірностям теорії доказування, які є об’єктивними і безпристрасними.

Такі об’єктивні закономірності доказування були підмічені ще давньоримськими юристами, які з математичною точністю намагались розробити підвалини доказування. Як відмітив видатний романіст Н. І. Крилов – римські юристи виражали свої ідеї математичною мовою, і говорили немов би числами, а римське право є взірцем математичної вірності, буквально числовою відповідністю між словами і думками [5, с. 65].

Римське право є одним із найвищих досягнень цивілізації. Важко переоцінити його значення у сучасному світі. Фактично вся сучасна юриспруденція базується на досягненнях римських юристів. Власне і право, як цінність, як культурно-соціальний феномен, як досягнення певного історичного етапу було виокремлено у самостійну аксіологічну суспільну цінність саме римською юриспруденцією. Народи, які не мають права, не розуміються на законах правди, добра і справедливості, з точки зору римлян, перебували у стані варварства і заслуговували тільки презирства і нещадного завоювання, а подекуди і знищення, «доти, до куди дістане римський спис». Бойовий дух римських легіонерів підтримувався гаслом про те, що вони несуть народам право і справедливість, позбавляючи їх варварства і неосвіченості [11, с. 36]. Натомість, народи які


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

6

мали закон і розвинені форми врегульованого співжиття (приміром, єгиптяни, греки, євреї, тощо) визнавалися римлянами цивілізованими і такими, що заслуговують бути «федератами». Фактично, Рим як столиця ойкумени у римлян асоціювався із поняттям – всесвіт (універсум, ойкумена), а римське право – універсальним правилами співжиття і співіснування різних народів. Не будучи такими багаточисленними, як гали, такими відважними, як іберійці, такими сильними, як германці, такими хитрими, як греки, тим не менше римляни підкорили усі ці могутні народи і не завжди тільки силою зброї, але й подекуди і силою права, яке набагато пережило самих римлян, як націю та їх державність.

Підкоривши майже всю ойкумену, римське право сприймало і переробляло правові традиції різних народів і формувало на їх базі універсальні уявлення про право, опредметнювало правові ідеї, реалізувало і втілювало у життя. Вплив римського права на формування більш пізніх правових систем (романо-германської і англо-саксонської) був нерівномірним: певні правові інститути рецепіювалися в цілому, певні частково із значними інтерполяціями. Але що стосується доказового права, то воно майже повністю було рецепованими із римської правової систем, що є додатковим доказом його життєдайності і фундаментальної розробленості. «Якщо розглядати інститут доказів у вітчизняному дореволюційному праві, то стосовно нього можна говорити про безпосереднє запозичення римських норм вітчизняним законодавством», – відмічає Є. В. Салогубова [15, с. 5]. Саме тому, усвідомлення римської правової спадщини є настільки важливим для вітчизняних юристів, оскільки вона дає життєдайний матеріал для осмислення і розвитку тенденцій сучасного доказового права України. Римське доказове право, це не просто давнє племінне право зниклого народу, фактично, багато у чому - це теорія сучасного доказового права, підґрунтя для його розвитку, наріжний камінь побудови усієї архітектоніки сучасного юридичного доказування.

Список вчених-романістів є доволі об’ємним. Наведемо прізвища лише деяких, найбільш видатних: М. Ф. Володимирський-Буданов, О. Е. Лейст, Д. І. Мейєр, С. А. Муромцев, І. Б. Новіцкий, Л. І. Петражицький, К. П. Победоносцев, І. А. Покровський, О. А. Подопригора, Г. Ф. Шершеневич та ін.

Спеціалісти пов’язують перші проникнення римського права (у його візантійській переробці) у правову традицію слов’ян, саме із регулюванням інституту судових доказів. Так, договір підписаний Великим Князем Олегом із імператорами Львом та Олександром у 911 році включав у себе норми римського судового процесу про судові докази. З цього часу клятва, присяга, показання свідків, розшук, огляд починають фігурувати у вітчизняному давньоруському законодавстві, як види доказів.

Норми римського доказового права запозичувались і у більш пізні часи. Так норми, які визначали правовий статус свідків у Соборному Уложенні 1649 року були повністю запозичені із римського права, але у візантійській (греко-римській) обробці. Ці ж норми пізніше були відтворені і у Статуті цивільного судочинства, який було прийнято імператором Олександром ІІ під час судової реформи 1864 року. Сам статут цивільного судочинства багато у чому відтворював Цивільний кодекс Франції (1804 р. – т.зв. Кодекс Наполеона), який, у свою чергу, також є взірцем романістичної рецепції.

Панівна у пізньому Римі теорія формальних доказів на довгий час стала пануючою і у всій західній Європі і у слов’янських правових системах. Дигести Юстиніана справили значний вплив на формування польського права, яке в свою чергу було розповсюджене на західних землях теперішньої України.

Питання сімейно-правового регулювання довгий час здійснювалось нормами канонічного права Руської православної церкви, якій було делеговане право регулювати сімейно-шлюбні відносини. Канонічне право православної церкви в свою чергу генетично походило від настанов греко-римського права християнського періоду. Таким чином, римське доказове право різними шляхами потрапляло у правову матерію європейських національних систем, і через канонічне право, і через світські рецепції, і через науково-академічні кола. Довгий час римське право вважалося синонімом теорії держави і права, енциклопедією права, основою, яка виробила систему законів однаково справедливих для всіх, універсальною, глобальною правовою системою [15, с. 30].

Не дивлячись на відсутність виділення у римському праві окремої правової конструкції – доказового права у самостійну правову єдність (і, до речі, поділ права на галузі, на матеріальне і процесуальне) питання правового режиму доказів римськими юристами були розроблені з


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

7

надзвичайною скрупульозністю і точністю. Тому, справедливо ставити питання про римське доказове право, як самостійне правове явище, що мало свій специфічний предмет та форми прояву. Одразу слід зауважити, що римське право не будучи диференційованим на галузі було цивільним правом, але при цьому не в сучасному розумінні цивільного, як галузі, що регулює майнові та особисті немайнові відносини пов’язані із майновими. І. Б. Новицький писав, що якщо терміном «цивільне право» у сучасних системах права «визначають переважно ту галузь права, яка регулює майнові відносини у даному суспільстві», то у римському праві термін «jus civile» передавав більш місткий сенс, а саме – цим терміном римське право визначало «національне давньоримське право, що розповсюджувало свою дію виключно на римських громадян – квиритів; тому воно також іменується квиритським правом» [9, с. 159].

Саме виходячи з означеного римське доказове право не генерувало жорсткої диференціації між кримінально-правовим режимом доказів та цивільно-правовим, оскільки все це право було цивільним за суб’єктним складом, а не за об’єктом правового регулювання. При цьому, спеціалісти відмічають що у давньому Римі досить невиразно виокремлювався кримінально-правовий блок правового регулювання у відносно самостійну правову єдність [8, с. 410].

Предметом доказування у римському праві було визнано тільки спірні факти, а обов’язок доказування (onus probandi) покладався, як на позивача так і на відповідача, в залежності від того хто представляв і стверджував той чи інший факт [10, с. 77]. Така класична формула доказового права onus probandi стала згодом універсальною і увійшла в усі правові системи світу, ставши загальним принципом справедливості у доказовому праві – і в Цивільному кодексі Франції, і у Німецькому цивільному уложенні, і у вітчизняному процесуальному законодавстві. У Дигестах Юстиніана міститься точна формула onus probandi, авторство якої належить відомому юристу Павлу: «доказування покладається на того, хто стверджує, а не на того, хто заперечує» [12, с. 361]. Аналогічні цитати можна побачити і в творах Марциана, Цельса, Ульпіана.

Римське право у різні періоди розвитку римського судового процесу (легісакційного, формулярного та ординарного) виділило такі засоби доказування як: пояснення сторін (зізнання – confessio), показання свідків – свідчення (testes), висновки експертів («обізнаних людей»), письмові документи (tabulex), презумпції, присяги (клятви), огляд на місці. Так, правило, яке стало тепер класичним розглядати торгівельні книги (чеки, квитанції, записи) у якості письмових доказів було започатковане ще у Давньому Римі [7, с. 301-306]. Інша мова, що сучасні романісти і знавці римського права по різному класифікують способи доказування у римському праві, визначаючи різні кореляційні критерії. Так, приміром Г. Ф. Пухта вважає, що пояснення сторін по справі у давньому Римі поділялися на показання спрямовані на власний зиск та показання, що даються під клятвою, тощо. [14, с. 268]. Але це має, радше, методологічно-пізнавальне значення для вивчення теорії римського права, аніж відповідає реальному нормативному поділу закріпленому у римському законодавстві.

У першій частині римського судового процесу з’ясовувались докази і обставини правомірності пред’явлення самого позову. А безпосереднє дослідження доказів по суті самої справи відбувалось у другій стадії процесу – in judicio. За часів формулярного судового процесу сторони могли доповідати обставини справи претору довільно у будь-яких висловлюваннях, і не були пов’язані такими формальностями, які були за часів легісакційного судового процесу, що значно полегшувало доступ до правосуддя. Проте, сторони несли досить сувору відповідальність за подання завідомо неправдивих доказів – брехливі показання, підробку документів, тощо [17, с. 35].

У екстраординарному процеси суддя сам визначав момент коли сторони могли представляти докази, і сам визначав рівень їх достатності. Одразу після встановлення сутності спору суддя приступав до розгляду спору по суті і виносив рішення.

Слід зауважити, що підходи до визначення засобів доказування, або видів доказів було вироблено, ще римськими юристами, і згодом увійшло до доказового права багатьох країн, і не тільки романо-германського права, але й англо-американської правової сім’ї. До них римські юристи відносили наступний перелік, який наразі вважається класичним (з деякими видозмінами): зізнання, свідчення свідків, письмові докази, присяга, висновки обізнаних людей (висновки експертів).

Римське доказове право відводило зізнанню (сonfessio) ключову роль. Тому формулу «зізнання – цариця доказів», рівною мірою можна приписати, не тільки А.Я. Вишинському, але й римському праву, у якому зізнання безпосередньо називалось – Confessio – regina probationum


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

8

(зізнання - цариця доказів) [16]. І якщо дотримуватись чистоти наукової істини, то сам А. Я. Вишинський, виконуючи роль Голови Верховного Суду СРСР, ніколи не вживав цієї фрази у своїй правозастосовній діяльності. Більше того, згадавши її у своїй відомій роботі «Теорія судових доказів у радянському праві», А. Я. Вишинський зауважив, що це є формула римського права, яка притаманна тільки «буржуазним» правовим системам і при цьому піддавав таку римську формулу нищівній критиці, зазначаючи, що це є «докорінно помилковий принцип середньовічного права» за якого «переоцінка значення зізнання підсудного чи обвинуваченого доходила до такого ступеню, що визнання обвинуваченим себе винуватим вважалося істиною, яка не підлягає сумніву, навіть якщо таке зізнання здобувалось у нього тортурами, які на ті часи були чи не єдиним процесуальним доказом, і принаймні вважалися найбільш вагомим доказом «царицею доказів» (regina probationum). /…/ Цей принцип абсолютно не прийнятний для радянського права та судової практики» [2]. Будучи вирваною із контексту його наукової праці, дана фраза викривлено тлумачилась у подальшому фальшуючи доробок відомого науковця. Хоча справедливості заради слід відзначити, що цією фразою зловживав не А. Я. Вишинський, а Прокурор СРСР Микола Васильович Криленко (1885-1938). Так, будучи на процес «Пром-партії» державним обвинувачем, він заявив (4 грудня 1930 р.): «Найкращим викриттям за будь-яких обставин все ж таки є зізнання підсудних».

Зізнання у римському доказовому праві вважалося актом кінцевим і безповоротним (confessio non revocatur). У подальшому, з розвитком доказового права законодавці відмовились від такої категоричної формули, і, наразі, більшість правових систем світу зобов’язує правозастосовні органи (суди, слідчі, адміністративні органи) здійснювати перевірку зізнання особи, не надаючи йому заздалегідь упередженої сили порівняно із іншими доказами у їх сукупності.

Римські юристи вважали зізнання сурогатом судового рішення по справі. Так, якщо одна із сторін визнавала вимоги протилежної сторони, то провадження по справі завершувалось, не переходячи до стадії in judicio і рішення по справі не виносилось [7, с. 295-299]. В подальшому світове доказове право відмовилось і від такої форми, і в більшості країн світу за зізнанням особи чи визнанням вимог слідує рішення, яке не заміняє зізнання.

Найбільш відчутний вплив на правове регулювання засобів доказування римське право справило саме на свідчення. Показання свідків (testes) у римському доказовому праві вважалися найважливішим засобом доказування, і такі докази досить детально регулювались і були розроблені надзвичайно сумлінно, створивши неперевершену методологічну базу, яка, з певними уточненнями використовується і до наших часів. Вперше в історії правознавства були розроблені інститути допустимості свідків, правового статусу свідків, підстав для їх відведення, правові підстави для відмови від свідчень, визначення кола осіб, які не могли бути свідками. Так, римський юрист Сцевол сформулював базове положення: «не примушуються до свідчень проти їх волі: особи похилого віку та немічні» [12, с. 365]. Також римське право вперше сформулювало заборону свідчень за власною справою (процесуальне сумісництво свідка і сторони по справі).

Було визначено, що свідки не можуть перебувати у родинних зв’язках із стороною, яка їх викликала для дачі свідчень. Між тим, закон дозволяв свідчити проти свого родича, який є стороною у справі, за умови, якщо свідок добровільно виявив бажання давати покази [15, с. 97]. Якщо добровільне волевиявлення було відсутнім, то питання вирішувалось відповідно до закону Юлія про державні суди, де, зокрема було передбачено, що «ніхто не може бути викликаний свідком проти своєї волі для свідчень проти тестя, зятя, вітчима, двоюрідного брата, двоюрідної сестри, двоюрідного племінника, і не можуть бути примушені давати свідчення патрони проти вільновідпущених (лібертів) та вільновідпущені (ліберти) проти патронів» [12, с. 365]. Римське доказове право визначало ще декілька категорій осіб, які не могли бути свідками: засуджені за судовим вироком, обвинувачені у злочині, особи, які не досягли 20-річного віку (малолітні розглядались, як свідки під сумнівом), жінки легковажної поведінки, особи низького стану проти аристократії (на певних етапах розвитку римського права).

У Дигестах Юстиніана вперше було сформульовано «золоте правило адвокатури» – адвокатам заборонено давати свідчення по справі особи, інтереси якої вони представляють. Цьому ж правило підпорядковувались і особи, які управляли справами певних осіб. Доказове право Давнього Риму виділяло окрему групу свідків – свідки під сумнівом (яка наразі притаманна скоріше англо-американській правовій системі, і меншою мірою використовується у доказовому праві країн континентальної Європи). До такої групи у Римі відносились особи, які перебували із


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

9

стороною у справі у дружніх чи неприязних стосунках або відносно яких існувала підозра, щодо їх заангажованості у результатах розгляду судової справи або що вони підкуплені однією із сторін; порушники клятви, особи, які втратили честь внаслідок легковажної поведінки, представники певних азійських народів [15, с. 98].

Усі свідки (testes) в римському праві диференціювались на два класи – явка яких визнавалась обов’язковою і добровільні свідки. Для осіб першого класу явка у суд була обов’язковою під страхом конфіскації майна. Виключення робилось для осіб, які мали привілеї, а також для клієнтів, когнатів та свояків сторони по справі. Проте, якщо такі особи добровільно з’являлися в суд, як свідки, то їх свідчення мали однакову юридичну силу із свідченнями обов’язкових свідків. Добровільні свідки не зобов’язувались з’являтися у суд [3, с. 376].

Публічні службові особи Давнього Риму по певним категоріям справ позбавлялись імунітету судових свідчень. Так, по справах про подружню зраду (до речі, один з найтяжчих злочинів у Римі) в суд міг викликатися навіть претор, а по справах про службові злочини у якості свідків могли викликатися службові особи, які мали відношення до справи, що випливало із едиктів імператора Костянтина (греко-римський візантійський імператор IV ст. н.е.) [4, с. 86].

Значної уваги римляни приділяли особі свідка. У Дигестах Юстиніана підкреслюється необхідність дослідження честі та гідності свідка, його морального стану, його серйозність (Модестін Гереній) [12, с. 136].

З точки зору розвитку доктрини формальних (легальних) доказів, яка була започаткована ще у римському доказовому праві, детально регулювалось питання кількості свідків по певним категоріям справ. Так, за загальною презумпцією, свідків повинно бути не менше двох, що становило мінімальне число. Максимальна кількість свідків встановлювалась в залежності від категорії справи. Так, законами Юлія максимальне число свідків допитаних по справі могло бути 120 осіб. У більшості випадків кількість свідків, яких доцільно було опитати для встановлення істини по справі визначалась самим претором. І хоча, теорію формальних доказів більшість авторів традиційно пов’язують із інквізиційним процесом середньовіччя [1, с. 233-242], але справедливості заради, слід зауважити, що витоки цієї теорії були сформульовані набагато раніше - саме у римському доказовому праві екстраординарного періоду судочинства [8, с. 410]. Саме у анналах римського права було сформульовано перші уявлення формальної диференціації доказів на довершені та недовершені, повні (plena probatio), менш повні (minus plena probatio), більш ніж на половину повні (semi plena major), менш ніж на половину повні (semi plena mіnor) [2, с. 76].

Не дивлячись на усі недоліки теорії формальних (легальних) доказів, які достатньою мірою висвітлені у спеціальній літератури, тим не менше вона справила істотний внесок у скарбницю доктрини доказового права, вишикувала і класифікувала систему доказів і засобів доказування, опредметнила правові уявлення про режим доказів, усунула можливості для суддівського свавілля.

Хоча, доречно зауважити, теорія формальних доказів, як одна із концепцій оцінки доказів стала панівною у Римі не одразу. На початкових стадіях розвитку римського права у ньому панували підходи вільної оцінки доказів суддями. Римський суддя у легісакційному та формулярному процесах (як більш ранніх формах судочинства) оцінював докази за внутрішнім переконанням, на власний розсуд (discretio) [6]. Обмеження суддів у свободі оцінки доказів не допускалося і вважалося природною прерогативою суду. Цицерон зазначав: «Нікому ще не спадало на думку бажання ввести у використання закон, тільки тому, що він закон. /…/ Не в тому полягає обов’язок присяжних [суду], щоби механістично перераховувати докази і вірити їм без подальших розмірковувань – ні! Їх потрібно розглянути, перевірити їх достовірність. Краще залишити безкарним винуватого, аніж невинного!» [13, с. 157].

Згодом, із централізацією імперської влади і трансформацією судової гілки у державно-чиновницьку владу, судді стали вважатися державними чиновниками Риму, що і призвело до виникнення ординарного процесу (екстраординарної форми судочинства). Право вільної оцінки доказів, яке з найдавніших часів належало римським суддям почало обмежуватись лише з часів імператора Костянтина (IV ст. н.е.) – часів найбільшої централізації влади і перетворення імперії в абсолютну монархію. До речі, саме за часів першого імператора-християнина Костянтина (який зробив християнство державною релігією імперії) і було обґрунтовано доктрину абсолютної монархії, як найкращої форми правління для імперії.

Список використаних джерел: 1. Аверина Ю. А. Теория формальных доказательств и судебное правоприменение./


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

10

Ю. А. Аверина // Известия высших учебных заведений – Правоведение. – 2006. – № 5. – С. 233-242.

2. Вышинский А. Я. Теория судебных доказательств в советском праве / А. Я. Вышинский. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1941. – 220 c.

3. Загурский Л. Н. Принципы римского гражданского и уголовного процесса / Л. Н. Загурский. – Харьков, 1874.

4. Колотинский Н. Д. История римского права / Н. Д. Колотинский. – Казань, 1907. 5. Крылов Н. И. Об историческом значении римского права в области наук юридических /

Н. И. Крылов. – М., 1838. 6. Куфтирєв П. В. Суддівський розсуд у теорії права: дис... канд. наук: 12.00.01 /

Куфтирєв П. В. – К., 2009. 7. Малышев К. И. Курс гражданского судопроизводства: в 3 т. / К. И. Малышев. – Т. 1. –

СПб., 1876. 8. Моммзен Т. История Рима / Т. Моммзен. – Т. 1. – М.: Соцекгиз, 1936. 9. Новицкий Б. И. Памятники Римского права. Законы ХХІ таблиц. Институции Гая. Дигесты

Юстиниана / Б. И. Новицкий. – М., 1997. 10. Новицкий И. Б. Римское частное право / Новицкий И. Б., Перетерский И. С. – М.:

Юриздат, 1948. 11. Орлов Ф. М. Мифические иделы государственно-политической жизни Древнего Рима /

Ф. М. Орлов. – М.: Прогресс, 1974. 12. Перетерский И. С. Дигесты Юстиниана: Избранные фрагменты / Пер. и прим.

И.С. Перетерского. - М.: Наука, 1984. 13. Покровский И. А. История римского права / И. А. Покровский. – 4-е изд. – Рига, 1918. 14. Пухта Г. Ф. Курс римського гражданского права / Г. Ф. Пухта. – М., 1874. 15. Салогубова Е. В. Римский гражданський процесс / Е. В. Салогубова. – М.: Городец, 1997. 16. Серов В. В. Энциклопедический словарь крылатых слов и выражений / В. В. Серов. – 2-е

изд. – М.: Локид-Пресс, 2005. – 880 с. 17. Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву / З. М. Черниловский. – М.:

Юрид.лит., 1991. * Куфтирєв Павло Вячеславович – кандидат юридичних наук. УДК 342.57 Юрій Мірошниченко *

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО НАРОДОВЛАДДЯ В УКРАЇНІ

У статті акцентується увага на необхідності розробки науково-обґрунтованої,

систематизованої та структурованої концепції народовладдя з метою наповнення конституційного терміну «демократична держава» чітким юридичним змістом і поступового впровадження цієї концепції в практику подальшої розбудови України на демократичних засадах.

Ключові слова: народовладдя, право громадян брати участь в управлінні державними та місцевими справами, професійне самоврядування.

Мирошниченко Ю. Р. Теоретические основы и проблемы формирования концепции

непосредственного народовластия в Украине. В статье акцентируется внимание на необходимости разработки научно-

аргументированной, систематизированной и структурированной концепции народовластия с целью наполнения конституционного термина «демократическое государство» четким юридическим содержанием и последующим внедрением этой концепции в практику дальнейшего строительства Украины на демократических основаниях.

Ключевые слова: народовластие, право граждан принимать участие в управлении государственными и местными делами, профессиональное самоуправление.

Miroshnychenko Yu. R. Theoretical fundamentals and issues of creation of concept on direct


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

11

people power in Ukraine. The article is focused on the necessity for development a scientifically reasoned, systematized and

structured concept of people power in order to add clear legal contents to the constitutional term of ‘democratic state’. It’s also focused on the subsequent implementation of that concept to facilitate further development of Ukraine on the basis of democracy.

Keywords: people power, civil right to participate in running state and local affairs, professional self-administration.

Через 5 років після прийняття Конституції України відомі корифеї юридичної науки

В.Я. Тацій та Ю.М. Тодика відзначили, що «основоположне завдання сучасного українського конституціоналізму: сумістити конституційну модель з реальною практикою державотворення» [1, с. 5]. В той же час, досліджуючи наукові доробки та конституційно-правові засади функціонування народовладдя в Україні, можна зробити висновок, що і протягом 15 років після прийняття Основного Закону ми не лише не сумістили конституційну модель з реальною практикою державотворення, але й не розробили системних наукових концепцій тих стрижневих елементів цієї конституційної моделі, що визначають глибинні «ідеологічні» засади життєдіяльності нашої держави.

Так, наприклад, Головатий С.П., досліджуючи питання конституційного принципу верховенства права, наголошує на тому, що в Україні «досить популярно вести мову про «правову державу», не даючи, втім, собі звіту, що ні теоретичної, ні нормативної концепції «правової держави», яка за своєю матеріальною сутністю була б максимально наближена до концепції «Rule of Law», так і не було вироблено. Відтак, практична значимість поняття «правова держава» в Україні, попри його фіксацію у ст. 1 Конституції України як юридичного принципу, є нульовою» [2, с. 157]. На жаль, те ж саме ми можемо відзначити і щодо терміну «демократична держава», який також вживається у ст. 1 Основного Закону. Незважаючи на те, що в Україні вже є наукові доробки різного рівня та глибини дослідження на окреслену тематику, в той же час відповідні джерела та існуюча законодавча база дозволяють зробити висновок про те, що в Україні відсутня чітко обґрунтована, систематизована та структурована концепція «демократичної держави», основними вихідними ідеями та засадничими елементами (принципами) якої є народний суверенітет і народовладдя.

Більш того, сьогодні все частіше можна почути висловлювання на зразок того, що для «ситуації у владі України характерним є її системна криза, і як закономірний результат – гостре розчарування суспільства в ній і повна втрата до неї поваги, що є найстрашнішим і найнебезпечнішим для нашої молодої держави» [3, с. 13]. Святоцький О.Д. також пояснює чому такий стан є «найстрашнішим» – «тому, що самі керівники, найвищі посадовці держави розписуються у цьому стані», заявляючи про, «очевидні вади… організації публічної влади», про «спотворення всіх її складових», про «зруйнованість вертикалі влади, повний хаос, некерованість країною» тощо [3, с. 13].

Саме тому, після 20-ти років незалежності нашої держави і 15-ти років функціонування Основного Закону науковці-правознавці в котрий раз роблять висновки, що «гарантування стабільності конституційного ладу, утвердження його ключових засад, а саме: верховенства права, народовладдя, прав та свобод людини та громадянина» є однією з ключових проблем, яка має бути розв’язана у процесі конституційного реформування [3, с. 635].

Але, на нашу думку, перед тим як почати утверджувати таку ключову засаду конституційного ладу як народовладдя і розв’язувати відповідну проблему, варто спочатку усвідомити, що являє собою народовладдя, взагалі, і безпосереднє народовладдя, зокрема. Адже не можна утверджувати в державі ті цінності, зміст яких до кінця не з’ясований навіть на науково-теоретичному рівні, не говорячи вже про їх відповідне відображення на конституційному рівні. Так, зокрема, ще у 1998 році Ставнійчук М.І. відзначала, що «в науці національного конституційного права теорія прямого народовладдя … переживає період становлення. Цілком очевидно, що нова Конституція України започаткувала основи механізму функціонування безпосереднього народовладдя в Україні відповідно до нових політичних, економічних відносин життя суспільства та держави, задала орієнтири перспективного розвитку системи народовладдя в Україні. … Відтепер чи не найголовніші проблеми реалізації безпосереднього народовладдя пов’язані, насамперед, з реальним наповненням змісту, загальних принципів народовладдя, конкретизації щодо критеріїв визначення системи форм народовладдя відповідно


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

12

до його суті та принципів, удосконалення правових механізмів регулювання інших форм прямого народовладдя і створення правових механізмів регулювання інших форм безпосереднього народовладдя, адекватних його суті і принципам» [4, с. 80]. А у 2000-му році науковці відзначили, що «загалом такий інститут, як безпосереднє народовладдя, в Україні ще не зовсім розвинутий. Для його посилення потрібно насамперед удосконалити наявну нормативну базу, а також змінити саме ставлення самих органів до виявів народної демократії … необхідно активно використовувати, комбінувати різні види прямого народовладдя для досягнення найкращого результату; ефективніше розвивати зв’язки і посилювати взаємодію між самими суб’єктами народовладдя (народ, населення територіальної громади, трудовий колектив, члени об’єднання громадян, окремий громадянин)» [5, с. 55]. Приклади аналогічних висловлювань науковців про народовладдя, взагалі, і про безпосередню форму його реалізації, зокрема, можемо навести і за 2005 рік, і, звичайно, за 2010-2011 роки. Нарешті про «нечіткість принципу народовладдя» як один із суттєвих недоліків положень Основного Закону зазначено і у Щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України – наш стратегічний вибір» [6, с. 16].

Саме виходячи з наявності системних проблем у сфері управління нашою державою, частину з яких можна вирішити шляхом внесення відповідних змін до Конституції України чи прийняття Основного Закону держави в новій редакції, 21 лютого 2011 року Президент України своїм Указом № 224/2011 підтримав ініціативу Кравчука Леоніда Макаровича (Президента України у 1991-1994 роках) щодо створення Конституційної Асамблеї для підготовки змін до Конституції України, під час роботи якої «має бути зроблено крок до утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка. Ця нова система має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету» [6, с. 9]. «Оновлена суспільно-політична модель України має забезпечувати та заохочувати як свободу слова, так і свободу політичної участі, пряме народовладдя, у т. ч. у формі референдумів, плебісцитів, можливість громадського впливу на розроблення та прийняття владних рішень» [6, с. 26].

Варто також звернути увагу й на те, що нечіткість принципу народовладдя на рівні Основного Закону держави дуже часто призводить до майже повного нівелювання цього принципу на рівні спеціальних законів. Саме тому напрацювання науково обґрунтованої концепції народовладдя є надзвичайно актуальним. Крім того, враховуючи засадничий характер принципів народного суверенітету та народовладдя для всієї системи законодавства України, включаючи положення Конституції України, відсутність науково обґрунтованої, зваженої, систематизованої та структурованої концепції народовладдя не дозволить створити та виписати на рівні Основного Закону таку «суспільно-політичну модель України», яка б надала можливість вирішити наявну в нашій державі кризу в системі та структурі управління державними і місцевими справами.

Отже, на нашу думку, основна проблема у такому стані держави та суспільства – це відсутність науково зваженої концепції «демократичної держави», створення якої ми проголосили, але так і не змогли за 20 років напрацювати теоретичні засади сутті, змісту та юридичної природи основних ідей такої держави. Таким чином, Україна відмовилася від механізму управління суспільством з назвою «авторитарна держава», і в той же час, ще не змогла створити новий дієвий механізм управління суспільними справами з назвою «демократична держава». І тут відповідальність за такий стан справ лежить на всьому українському суспільстві, оскільки «народ, реалізуючи невід’ємне право на власну державу, є її творцем та несе відповідальність за розбудову і розвиток держави» [3, с. 640].

У цій статті та в цьому контексті, предметно і системно досліджуючи питання здійснення народовладдя в Україні, ми хотіли би звернути увагу на деякі проблемні питання, що повинні бути вирішені на рівні їх концептуального наукового обґрунтування.

Так, зазвичай, юридичну природу явища народовладдя починають розкривати через конституційне положення, що міститься у ч. 2 ст. 5 Основного Закону, згідно з яким народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. З цього ж конституційного положення виводяться і дві форми народовладдя – безпосередня та представницька (опосередкована).

Досліджуючи зазначену норму, можна зрозуміти основу причину багатьох проблем у механізмі управління публічними справами. Так, можна звернути увагу на те, що ми дуже часто


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

13

тяжіємо до різних форм колективізму та безособовості, оперуючи поняттями «народ», «суспільство», «спільнота», «територіальна громада», «держава» тощо. Це все правильно. Водночас провідні суспільства світу вже давно перейшли до розуміння саме людини (громадянина) найвищою соціальною цінністю, безпосереднім носієм влади, культури, знань… тощо. І не тільки до «розуміння» цього, але й до відповідного правового регулювання з чітким відображенням того, що саме «особистість – первинна, автономна одиниця суспільного організму, суспільства» [1, с. 5]. Ми ж, лише задекларувавши цей постулат у ч. 1 ст. 3 Основного Закону, ще так і не змогли впровадити його в практику державного будівництва і забезпечити механізм виконання головного завдання та обов’язку держави – «утвердження і забезпечення прав і свобод людини». За намаганням вирішити проблеми створення та організації механізмів здійснення народом належної йому влади, ми, зазвичай, забуваємо про створення механізмів забезпечення реалізації кожним громадянином належної саме йому влади, взагалі, і політичних прав, зокрема. Таким чином, за вирішенням проблем «народу» і держави ми не бачимо проблем громадянина, людини. Більш того, можна помітити схильність законодавця до детального врегулювання представницької форми народовладдя, починаючи з виборів відповідних представників, і, в той же час, фактичну відсутність розуміння необхідності врегулювати форми та способи реалізації безпосередньої форми народовладдя з аналогічних питань.

Тим не менше, у раніше проведеному нами дослідженні ми прийшли до висновку, що народовладдя – це така форма організації управління державою, за якої кожен громадянин має право і можливість брати участь в управлінні державними справами як безпосередньо, так і через вільно обраного представника [7, с. 48].

Таке визначення ґрунтувалося, в тому числі, на тому, що «на думку Конституційного Суду України, реалізація громадянами України конституційних прав і свобод, передусім права голосу на виборах і референдумі є складовою процесу здійснення влади народом безпосередньо» (абз. 5 п. 4.2 мотивувальної частини рішення від 05 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом) [8]). Така позиція єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні справляє серйозний позитивний вплив на науку конституційного права, оскільки рішення цього органу є джерелом відповідної галузі права.

Яка ж користь цієї позиції Конституційного Суду України для дослідження концепції безпосереднього народовладдя: по-перше, Конституційний Суд ще раз зробив (і це важливо) додатковий акцент на тому, що у відносинах народовладдя «народ» потрібно розуміти не як єдиний (один) і неподільний (цілий) суб’єкт народовладдя, а як збірне поняття, яке складається з громадян України (фактично екстраполював формулу, закладену в преамбулі Конституції України – «Український народ – громадяни України всіх національностей», – на відносини народовладдя); по-друге, конституційну формулу «народ здійснює владу безпосередньо» прив’язав до реалізації громадянами України прав і свобод, закріплених у Конституції України. Таким чином, «влада народу» реалізується шляхом реалізації кожним громадянином своїх прав і свобод; по-третє, вказавши на те, що питання стосується «передусім права голосу на виборах і референдумі», а не будь-яких конституційних прав, Конституційний Суд дав зрозуміти, що мова повинна йти в першу чергу про політичні права і свободи громадян України, передусім «право голосу».

Проте, на думку Погорілка В.Ф. та Федоренка В.Л., «найбільш узагальненим і системоутворюючим щодо інших політичних прав і свобод є право громадян України брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України). По суті, це право закріплює гарантовану можливість для громадян України брати участь у здійсненні безпосереднього народовладдя, державної влади та місцевого самоврядування» [9, с. 119].

Концептуально погоджуючись з тим, що право громадян України брати участь в управлінні державними справами дійсно є «найбільш узагальненим і системоутворюючим щодо інших політичних прав і свобод», ми не можемо, однак, погодитися з наступною некоректністю зазначеного речення. Так, говорячи про «найбільш узагальнене та системоутворююче» одне політичне право, автори вказують на всі права, що закріплені у ст. 38 Конституції України. У другому реченні конституційне право громадян брати участь в управлінні державними справами Погорілко В.Ф. і Федоренко В.Л. розкладають на три форми – «здійснення безпосереднього народовладдя», «здійснення державної влади» та «здійснення місцевого самоврядування». Таким чином, автори виводять за межі реалізації безпосереднього народовладдя «здійснення державної


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

14

влади» та «здійснення місцевого самоврядування». І якщо теза про розуміння «державної влади» як однієї з форм безпосереднього народовладдя потребує окремої уваги та аргументації (що буде предметом окремої наукової статті), то не включення до форм безпосереднього народовладдя «здійснення місцевого самоврядування» видається дивним і не логічним, адже територіальна громада на місцевому рівні, так само як Український народ на державному рівні, здійснює свою владу у двох конституційно визначених формах – як безпосередньо, так і через вільно обраних представників. А нечіткість наукових концепцій (висловлювань, аргументів тощо) призводить до розмитості наукових дискусій і має наслідком прогалини та нечіткість правових формулювань на законодавчому рівні.

Отже, суттю безпосереднього народовладдя є право громадян брати безпосередню участь в управлінні публічними (державними та місцевими) справами. Тобто, народовладдя фактично означає, що громадяни України всіх національностей (народ), реалізуючи свої політичні права та свободи, безпосередньо управляють усіма державними та місцевими справами. На жаль, на рівні Конституції України не проглядається чіткий зв’язок між положеннями «народ здійснює владу безпосередньо» (ч. 2 ст. 5 Конституції) і «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами» (ч. 1 ст. 38 Основного Закону).

Також варто звернути увагу на те, що під «місцевими справами» ми розуміємо декілька рівнів їх реалізації – область, район, місто (селище, село), район в місті, мікрорайон, квартал, вулиця, і, нарешті, багатоповерховий будинок. На кожному із зазначених рівнів кожен громадянин може проявити свою активну життєву позицію, взявши участь в управління публічними (суспільними) справами як особисто (безпосередньо), так і через вільно обраного представника. Всі зазначені прояви безпосередньої участі громадян у вирішенні публічних (суспільних) справ є, на нашу думку, окремими видами безпосереднього народовладдя.

Крім того, безпосереднє народовладдя не вичерпується участю громадян у вирішенні «територіальних» справ – державних і місцевих. В Україні сьогодні, як і в багатьох інших країнах вже давно, активно розвиваються інші види народовладдя, які можна об’єднати під загальним терміном «професійне самоврядування», зокрема, нотаріальне [10], адвокатське, самоврядування лікарів [11, 12], будівельників, архітекторів, інженерів, аудиторів, оцінщиків тощо. Кожен із зазначених «видів» самоврядування також має як безпосередню, так і представницьку форми вираження.

Таким чином, громадяни, які беруть безпосередню участь у вирішення публічних (суспільних) проблем в межах конкретної професії, також реалізують ще один вид безпосереднього народовладдя.

Потребує також окремої уваги теза про те, що механізм народовладдя повинен передбачати не стільки право громадян брати участь в управлінні публічними справами, скільки право громадян самостійно вирішувати питання місцевого та державного значення, приймаючи для цього обов’язкові до виконання на відповідній території чи для відповідного кола осіб рішення. Це, на нашу думку, буде справжнє «народовладдя», а не його імітація, адже «влада» без прийняття владних (загальнообов’язкових) рішень не є владою. Проте, це не означає, що абсолютно всі дії громадян, які можна розцінювати як прояв народовладдя, повинні зводитися до здійснення громадянами свого права голосу на підтримку того чи іншого владного рішення. У цьому випадку ми все явище народовладдя зведемо виключно до реалізації цього права. Мова йде про те, що кожна дія громадянина повинна бути чітко зрозумілим елементом механізму реалізації народовладдя. І залежно від того, яке призначення конкретного елементу в механізмі народовладдя, повинно бути побудоване відповідне правове регулювання.

Підсумовуючи зазначене вище, можемо зробити такі висновки: 1. Формування та узгодження науковцями-конституціоналістами єдиної, науково

обґрунтованої, систематизованої та структурованої концепції народовладдя, в тому числі безпосереднього, є нагальним і надзвичайно актуальним питанням порядку денного в розвитку науки конституційного права. Єдність науковців у питанні розуміння концепції народовладдя може суттєво пришвидшити усвідомлення цієї концепції всіма громадянами. Усвідомлення ж кожним громадянином України себе як носія і джерела влади в суспільстві, відповідального за свій вибір (тієї чи іншої поведінки, того чи іншого рішення) є найпрямішим шляхом до становлення дієвого громадянського суспільства в Україні та розбудови демократичної держави.

2. Чіткість в розумінні концепції народного суверенітету та народовладдя забезпечить відповідне його впровадження в практику державного будівництва і, передусім, в практику


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

15

конституційно-правового регулювання під час роботи Конституційної Асамблеї над розробкою тексту нової Конституції України.

3. На нашу думку, концепція народовладдя повинна чітко передбачати, що первинним суб’єктом всіх форм, видів і проявів як безпосереднього, так і опосередкованого народовладдя є громадянин України. Будь-який колективний суб’єкт безпосереднього народовладдя не є самодостатнім первинним носієм і джерелом влади в Україні. Отже, всі механізми реалізації та гарантування різних форм і видів народовладдя повинні бути акцентовані саме на визнанні кожного громадянина найвищою соціальною цінністю в політичному житті Українського народу, держави, територіальної громади тощо.

4. Утвердження і забезпечення реалізації принципу народовладдя, взагалі, та заохочення до безпосереднього народовладдя, зокрема, повинно розумітися не як «наближення» громадян до єдиного центру прийняття усіх владних рішень в управлінні публічними (державними, місцевими та професійними) справами, а як «наближення» центрів прийняття владних рішень до громадян.

5. Будь-яка дія громадянина, яка спрямована на покращення суспільного (а не лише свого) життя, може (за певних умов) вважатися проявом безпосередньої форми народовладдя – безпосередньої участі громадянина в управлінні власною країною, у вирішенні публічних (державних, місцевих чи професійних) справ. Головне – чітке розуміння місця і завдання цієї дії в механізмі народовладдя, а також небайдужість та активна позиція кожного громадянина у долі своєї країни, свого народу, територіальної (релігійної) громади, професії, місця трудової діяльності тощо.

Список використаних джерел: 1. Тацій В.Я. Проблеми становлення сучасного конституціоналізму в Україні / Тацій В.Я.,

Тодика Ю.М. // Право України. – 2001. – № 6. – С. 3-7. 2. Головатий С.П. Верховенство права (правовладдя): як його тлумачить Венеціанська

Комісія / С.П. Головатий // Право України. – 2011. – № 10. – С. 154-167. 3. Влада в Україні: шляхи до ефективності / ред. рада …: О.Д. Святоцький (голова) [та ін.]. –

К.: Журн. «Право України»: Ін Юре, 2010. – 686 с. 4. Ставнійчук М.І. Теоретичні проблеми становлення прямого народовладдя в Україні /

М.І. Ставнійчук // Правова держава. Щорічник наукових праць. – Випуск дев’ятий. – К.: Ін-Юре, 1998. – С. 78-85.

5. Опришко І. Пряме народовладдя. Чи прямим є до нього шлях? / Опришко І., Коваленко О. // Віче. – 2000. – № 7 (100). – С. 49-55.

6. Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К., 2011. – 416 с.

7. Мірошниченко Ю.Р. Теоретичні основи народовладдя / Ю.Р. Мірошниченко // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 4(7). – С. 42-49.

8. Рішення Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg =v006p710-05.

9. Конституція України. Текст Основного Закону з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду / Огляд і коментарі В.Ф. Погорілка та В.Л. Федоренка. – К.: Наук. думка, 2006. – 212 с.

10. Ясінська Л. Становлення та функціонування органів нотаріального самоврядування (історико-правовий аспект) / Л. Ясінська // Вісник Львівського університету. Серія юрид. – 2011. – Вип. 53. – С. 93-100.

11. Декларація стосовно незалежності та професійної свободи лікаря від 30 жовтня 1986 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_326.

12. Мадридська декларація стосовно професійної автономії та самоуправління від 01 жовтня 1987 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/990_025/card#Card.

* Мірошниченко Юрій Романович – кандидат політичних наук, доцент Харківського

державного університету імені В.Н. Каразіна, народний депутат України.

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_326

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/990_025/card#Card


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

16

Конституційне право УДК 349.6 Олександр Головкін * КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ ЯК НОРМАТИВНО-ПРАВОВА

ОСНОВА ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ І НАГЛЯДУ У СФЕРІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

Проаналізовано конституційні засади охорони довкілля, що становлять нормативно-

правову основу функціонування системи державного контролю і нагляду у сфері охорони навколишнього середовища. Виокремлено проблемні моменти у цій сфері і запропоновано шляхи їх вирішення.

Ключові слова: довкілля; навколишнє середовище; конституційні засади охорони довкілля; державний контроль і нагляд у сфері охорони навколишнього середовища.

Головкин А. В. Конституционные основы охраны окружающей среды как нормативно-

правовая основа функционирования системы государственного контроля и надзора в сфере охраны окружающей среды.

Проанализированы конституционные основы охраны окружающей среды, которые составляют нормативно-правовую основу функционирования системы государственного контроля и надзора в сфере охраны окружающей среды. Определены проблемные моменты в этой сфере и предложены пути их решения.

Ключевые слова: окружающая среда, конституцыонные основы охраны окружающей среды, государственный контроль и надзор в сфере охраны окружающей среды.

Golovkin O.V . Constitutional bases of environmental protection as normatively-legal basis of

functioning of the state checking and supervision system in the field of environmental protection. Constitutional bases of environmental protection are analysed, which make normatively-legal basis

of functioning of the state checking and supervision system in the sphere of environmental protection. Problems in this sphere are singled out and the ways of their solution are offered.

Keywords: environment, constitutional bases of environmental protection, state control and supervision in the field of environmental protection.

Конституція (Основний Закон) України виступає правовою основою для розвитку всієї

галузі екологічного законодавства України, а відтак і всіх його інститутів, зокрема й інституту державного контролю та нагляду у галузі охорони довкілля. Його норми є нормативно-правовою передумовою для формулювання та застосування відповідних правових положень у функціонуванні зазначеного правового інституту.

Проблематика конституційних засад охорони довкілля є предметом наукових досліджень В.І. Андрейцева, Г.І. Балюк, В.Л. Бредіхіної, А.П. Гетьмана, В. В. Костицького, М.В. Краснової, В.Л. Мунтяна, Б.Г. Розовського, Ю.С. Шемшученка та ін. Водночас, в юридичній науці відсутні дослідження, присвячені аналізу конституційних засад охорони довкіллі як нормативно-правової основи функціонування системи державного контролю і нагляду у сфері охорони навколишнього середовища.

Поняття «довкілля» вжито у тексті Конституції України [1] чотири рази – у ст.ст. 50, 85, 119 та 138. Водночас поняття контролю як функції державного управління та відповідного процесу діяльності певних державних органів та органів місцевого самоврядування, використано в Конституції України у ст.ст. 42, 85, 89, 97, 100, 101, 107, 118, 143 та в п. 9 «Перехідних положень». До них безпосередньо «примикає» поняття екологічної безпеки, забезпечення якої визнано обов’язком держави (ст. 16, п. 6 ч. 1 ст. 92, п. 3 ст. 116).

Слід зауважити, що безпосередньо на конституційному рівні сам термін «контроль (контроль та нагляд) у сфері охорони довкілля» не вживається. Проте це не дає ще підстав для висновку, що інститут такого контролю та нагляду не має конституційного характеру. Справа в тому, що конституційні норми виступають потужним організаційним чинником законотворчості, створюють відправні засади правового регулювання екологічних правовідносин, зокрема і еколого-контрольних правовідносин. До того ж Конституція має цінність не лише змістом своїх


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

17

норм, але й конституційною термінологією. Остання є визначальною для всіх інших законодавчих актів, які мають бути пов’язані уніфікованим розумінням відповідних правових понять, вживати та застосовувати їх ідентично з конституційним праворозумінням [2, с. 228-229].

З іншого боку, втілення в матерії поточних законодавчих актів конституційної термінології, зокрема в частині контролю за охороною довкілля як синтезного терміну, що поєднує охорону довкілля та контроль, є органічним продовженням конституційної логіки, є засобом реалізації відповідних конституційних ідей. У такий спосіб екологічне законодавство України виступає органічним продовженням, конкретизацією, розгортанням ідей, утілених у власне конституційній матерії [2, с. 219]. Саме це законодавство ґрунтується на Конституції України та її положеннях, що обумовлено вищою юридичною силою Конституції України відносно інших законодавчих актів.

Все це дало підстави для цілком обґрунтованого висновку В. В. Костицького про досить істотний рівень деталізації еколого-правового регулювання на рівні Конституції України [3, с. 215; 4, с. 49]. Цей висновок, на наш погляд, цілком може бути екстрапольований на питання конституційного регулювання відносин державного контролю та нагляду у сфері охорони довкілля в Україні.

Загалом, проблематика охорони довкілля посідає вагоме місце у тексті Основного Закону України, як серед основних засад конституційного ладу держави, так і серед інших важливих положень, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, повноважень органів державної влади тощо.

Варто зазначати, що конституційне визначення об’єкта охорони, на який спрямовується відповідний вид державного контролю, дещо відрізняється від того, який використовується в екологічному законодавстві. В актах останнього, зокрема, йдеться про охорону навколишнього природного середовища, тоді як в Конституції України йдеться про охорону довкілля. При цьому слід врахувати, що згадані терміни не є тотожними, синонімічними.

Зокрема, в юридичній науці під поняттям «довкілля», право на яке гарантується Конституцією України, слід розуміти все те, що оточує особу. Насамперед, це, звичайно, саме навколишнє природне середовище. Під останнім, відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» розуміється сукупність лише природних та природно-соціальних процесів і умов [5].

Однак обсяг поняття «довкілля» не зводиться лише до навколишнього природного середовища, адже в багатьох випадках, окрім нього, нас оточують також інші предмети, не пов’язані безпосередньо з природою, зокрема предмети праці, навчання та побуту, харчові продукти тощо. Внаслідок цього потрібно зауважити, що законодавець трактує поняття «довкілля» у конституційному контексті, очевидно, набагато ширше, включаючи до нього всю сукупність об’єктів, явищ і факторів навколишнього середовища (природного і штучно створеного), що безпосередньо оточують людину і визначають умови її проживання, харчування, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо.

Таким чином, Конституція України пропонує більш широкий, аніж у спеціальних екологічних законодавчих актах підхід до регулювання питань охорони довкілля, і відповідно до контролю за такою охороною. Розширення предметних меж охорони довкілля замість охорони лише навколишнього природного середовища, природно, призводить і до перегляду обсягу та специфіки відповідної контрольно-наглядової діяльності в означеній сфері суспільних відносин. Виокремлення на рівні Конституції України довкілля як більш широкого об’єкта правової охорони, природно, зміщує наголоси і в контрольно-наглядовій діяльності органів державної влади та взагалі, за образним висловом С.О. Боголюбова, має характер революційного повороту в екологічному законодавстві держави [6, с. 15]. Очевидно, що такі наукові підходи, втілені в Конституції України зокрема, мають знайти належну законодавчу конкретизацію на рівні спеціального законодавства України.

Інший важливий елемент конституційного інституту державного контролю та нагляду у сфері охорони довкілля пов’язаний з предметним розмежуванням контролю та нагляду у цій сфері як таких.

Тривалі науково-теоретичні суперечки щодо співвідношення контролю та нагляду загалом та контролю і нагляду у сфері охорони довкілля зокрема досить чітко вирішуються на конституційному рівні. Наглядові функції у цій сфері предметно охоплюються діяльністю органів прокуратури України, що передбачається ст. 121 Конституції України [1]. Жодних інших наглядових органів Конституція України не називає, що, тим не менше, на наш погляд, не усуває


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

18

самої можливості їх створення та існування, якщо це передбачатиметься на рівні відповідних спеціальних законів.

Зокрема, у п.п. 3-5 ст. 121 Конституції України чітко та недвозначно вказано на сферу застосування прокурорського нагляду у відповідній сфері. Зокрема, йдеться передусім по прокурорський нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина у сфері екології (екологічних прав та свобод) та додержання законів з цих питань органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, а також їх посадовими і службовими особами.

Виходячи з аналізу юридичної наукової літератури, можемо запропонувати класифікацію конституційних норм щодо державного контролю і нагляду у сфері охорони довкілля по чотирьом групам за критерієм ступеня безпосередності їхнього впливу на систему державного контролю і нагляду у сфері охорони довкілля та з урахуванням предметної специфіки такого впливу:

– загальні конституційні норми, які мають значення не лише для регулювання еколого-контрольних, але й інших екологічних правовідносин;

– норми, що закріплюють екологічні прав та свободи людини і громадянина та цим зумовлюють спрямованість державного контролю за додержанням цим прав і свобод;

– норми, що запроваджують форми власності на природні ресурси та обумовлюють специфіку провадження державно-охоронної (у тому числі й еколого-контрольної) діяльності у відповідній сфері правовідносин;

– норми, що встановлюють унітарний державно-територіальний устрій держави, компетенцію державних органів щодо здійснення державного контролю та нагляду у сфері охорони довкілля, а також пов’язану з цим компетенцію органів місцевого самоврядування [2, с. 50].

Якщо розглядати першу групу норм, то сюди слід віднести такі принципові для формування та функціонування відповідної контрольної системи норми як проголошення України демократичною, соціальною та правовою державою, в якій права та свободи людини і громадянина визнаються найвищою соціальною цінністю. Вони ж зумовлюють сутність і спрямованість державної політики України. Відтак, цим положенням підпорядковується здійснення еколого-контрольної діяльності, реальне функціонування всієї системи державних контролюючих органів у цій сфері. При цьому гарантуванню та захисту підлягають у їх діяльності не лише власне екологічні права та свободи, а весь конституційно окреслений комплекс прав та свобод людини і громадянина. Безпосередня дія прав і свобод людини і громадянина означає, що система державного контролю та нагляду у сфері охорони довкілля має підпорядковуватися забезпеченню, гарантуванню та охороні відповідних прав і свобод людини і громадянина, сприяти їх найбільш повному вираженню та здійсненню.

При цьому окремо слід зупинитися на понятті екологічної безпеки, про яке ми згадували вище. Вона виступає важливою складовою національної безпеки, і роль цього чинника закономірно зростатиме. Конституція України (ст. 16) проголошує, що обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу [1]. При цьому ж засобом досягнення цієї мети є створення державної системи реалізації природоохоронних функцій, яка гарантуватиме право громадян на екологічну безпеку та здорове довкілля. Закономірно, отже, що забезпечення екологічної безпеки передбачає реалізацію з-поміж таких природоохоронних функцій і створення та функціонування цілісної державної системи контролю і нагляду у сфері охорони довкілля. Без такої системи досягнення стану екологічної безпеки як стану довкілля, за якого забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей, не видається можливим взагалі.

Всі конституційні норми, що закріплюють екологічні права та свободи людини і громадянина, та отримали безпосереднє вираження на конституційному рівні, групуються на:

– екологічні права та обов’язки: а) основне екологічне право – право на сприятливе довкілля; б) обов’язок громадян берегти природу та довкілля, дбайливо ставитися до природних багатств; в) права, які мають з основним екологічним правом спільний сектор гарантій реалізації і тому такі, що є екологічними частково, а точніше є спорідненими з власне екологічними правами та свободами (право на життя, право на охорону здоров’я тощо);

– допоміжні по відношенню до екологічних прав і обов’язків: а) право вільно шукати, отримувати, передавати, виробляти та поширювати екологічну інформацію будь-яким законним способом; б) обов’язок забезпечення доступу до екологічної інформації; в) право громадян вільно


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

19

пересуватися та обирати місце проживання; г) право громадян на об’єднання для захисту екологічних прав та інтересів; д) право збиратися мирно, без зброї, проводити зібрання, мітинги, демонстрації для захисту екологічних прав тощо; е) право брати участь в управлінні справами держави, у тому числі і в частині здійснення державної екологічної політики безпосередньо та через своїх представників, звертатися особисто, а також направляти індивідуальні та колективні звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, збиратися та бути обраними до цих органів з метою участі в здійсненні державної екологічної політики; ж) право на відшкодування державою заподіяної незаконними діями екологічних збитків;

– похідні від перших двох видів права: а) право на достовірну інформацію про стан довкілля; б) право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю або майну громадян екологічними правопорушеннями.

Конституція України передбачає гарантії захисту екологічних прав шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, надає можливість заінтересованим особам звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а в разі використання національних засобів правового захисту – до відповідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, та захищати свої права і свободи від порушень та протиправних дій будь-якими не забороненими законом засобами (ст. 55).

Визначаючи найбільш важливі для людини і громадянина екологічні права, форми та способи їх реалізації та захисту, Конституція України закріплює в той же час їх обов’язки, зокрема не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки. Це теж обумовлює існування системи державного контролю та нагляду у відповідній сфері правовідносин, які безпосередньо межують з відносинами з охорони довкілля.

Конституційні норми, що запроваджують форми власності на природні ресурси, також мають вагоме значення для системи державного контролю і нагляду у сфері охорони довкілля.

Йдеться, передусім, про те, що природні ресурси являють собою економічну основу суспільства і є одночасно частиною довкілля. Тому цілком обґрунтованим є висновок щодо дуалістичної економіко-екологічної сутності природних ресурсів; їх властивості виступати матеріальною основою розвитку суспільства в цілому [7, с. 128]. Такі властивості природних ресурсів визначають особливості закріплення їх правового режиму в Конституції України.

Конституція України, зокрема, фіксує форми права власності на природні ресурси, передбачаючи, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, а також природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу, від імені якого повноваження власника покладаються на органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах норм цієї Конституції (ч. 1 ст. 13). Основний Закон України надає кожному громадянину право користуватися природними об’єктами відповідно до вимог закону (ч. 2 ст. 13). Важливою конституційною гарантією є норма, яка встановлює, що власність надає не тільки відповідні повноваження, але й зобов’язує, а тому не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. 3 ст. 13). У цьому контексті держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, виходячи з рівності їх перед законом (ч. 4 ст. 13).

Сукупність відповідних конституційних настанов обумовлює своєрідну дуалістичну концепцію регулювання відносин власності на природні ресурси на конституційному рівні. Зроблено, зокрема, висновок про публічно-приватний характер такого регулювання, що передбачає особливий приватно-публічний механізм правового регулювання цих відносин, пов’язаний з певними, часом істотними обмеженнями в користуванні і розпорядженні правом власності на природні ресурси, які пов’язані з необхідністю забезпечення суспільних інтересів [7, 130-131].

На користь справедливості такої концепції говорить, на нашу думку, і своєрідність конституційного положення про те, що основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави, є земля. Право власності на землю гарантується, і тому воно може набуватися та реалізуватися всіма суб’єктами – громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14). У цьому ж контексті використовується та застосовується правова конструкція Українського народу як суб’єкта права власності на природні ресурси в цілому та на землю зокрема. Публічно-приватний дуалістичний характер правового регулювання відповідного кола відносин на конституційному рівні автоматично передбачає необхідність


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

20

створення дієвого механізму державного контролю та нагляду за використанням відповідних природних ресурсів та за їх охороною.

Серед норм Конституції України, які регулюють унітарний державно-територіальний устрій та компетенцію органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері контрольно-наглядової діяльності щодо охорони довкілля, виокремлюється чимала питома вага відповідних статусних та компетенційних норм. При цьому, з урахуванням конституційного принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та в умовах відсутності конституційного закріплення моноцентризму у сфері здійснення контрольно-наглядової діяльності щодо охорони довкілля, обґрунтованим виглядає висновок щодо належності елементів відповідної контрольно-наглядової діяльності всім органам, які реалізують законодавчі, виконавчі та судові функції, а також іншим органам спеціальної конституційної компетенції.

Характерно, що конституційна модель стосується закріплення повноважень органів загальної, а не спеціальної, компетенції стосовно державного контролю і нагляду у сфері охорони довкілля.

Зокрема, з метою реалізації конституційних положень до повноважень Верховної Ради України у сфері використання природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки віднесено, зокрема, затвердження загальнодержавних програм охорони довкілля, затвердження протягом двох днів з часу звернення Президента України указів про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (пп. 6, 31 ст. 85) [1].

Враховуючи важливість вимог екологічної безпеки, Конституцією України встановлено, що виключно законами України визнаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян, засади використання природних ресурсів, екологічної безпеки, правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації тощо (пп. 1, 5, 6, 19 ст. 92) [1].

Відповідно до Конституції Президент України оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21 ч. 1 ст. 106) [1].

Кабінет Міністрів України у межах своїх повноважень забезпечує проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки, природокористування тощо (пп. 1, 3 ст. 116).

До повноважень Автономної Республіки Крим Конституцією України у цій галузі віднесено нормативне регулювання з питань сільського господарства і лісів, меліорації і кар’єрів, мисливства та рибальства (пп. 1, 2, 8, 9 ст. 137). До її відання також належать розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань раціонального природокористування, охорони довкілля – відповідно до загальнодержавних програм, визнання статусу місцевостей як курортів, участь у забезпеченні прав і свобод громадян, встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації загалом у республіці або в окремих її місцевостях (пп. 5, 6, 10 ст. 138) [1].

Як випливає зі змісту наведених вище та пов’язаних з ними інших конституційних норм, одне з найперших завдань Української держави у сфері екології – це формування такого екологічного законодавства, яке б містило механізми, що забезпечували б охорону довкілля і захист екологічних прав людини і громадянина. Проаналізовані вище конституційні положення становлять нормативно-правову основу функціонування системи державного контролю і нагляду в сфері охорони навколишнього середовища.

Список використаних джерел: 1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –

№ 30. – Ст. 141. 2. Игнатьева И. А. Теория и практика систематизации экологического законодательства

России / И.А. Игнатьева. – М.: Изд-во МГУ, 2007. – 384 с. 3. Костицький В.В. Екологія перехідного періоду: держава, право, економіка. (Економіко-

правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні) / В.В. Костицький – 2-е вид. – К.: ІЗП і ПЗ. – 2003. – 772 с.

4. Костицький В.В. Конституційне регулювання охорони довкілля: український та світовий досвід / В.В. Костицький // Право України. – 2003. – № 10. – С. 49-55.

5. Про охорону навколишнього природного середовища. Закон України від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – С. 546.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

21

6. Боголюбов С.А. Новый Федеральный закон «Об охране окружающей среды» / С.А. Боголюбов // Экологическое право. – 2002. – №2. – С. 16-21.

7. Афанасієв Р. Щодо публічного аспекту права власності на природні ресурси / Р. Афанасієв // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 9. – С. 128-132.

* Головкін Олександр Васильович – кандидат юридичних наук, професор Національної

академії прокуратури України, старший радник юстиції, почесний працівник прокуратури України, заслужений юрист України.

УДК 342 Оксана Клименко *

РОЛЬ СУДОВИХ ОРГАНІВ У КОНСТИТУЦІЙНОМУ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ

ПРИМУСОВОГО ВІДЧУЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ, ЗУМОВЛЕНОГО СУСПІЛЬНОЮ НЕОБХІДНІСТЮ

У статті приділено увагу аналізу судової практики, що дає можливість визначити роль

судових органів на розвиток в Україні інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, відповідно до конституційних принципів.

Ключові слова: суд; примусове відчуження об’єктів права приватної власності; суспільний інтерес; суспільна необхідність; гарантії права приватної власності.

Клименко О. М. Роль судебных органов в конституционном развитии института

принудительного отчуждения объектов права частной собственности, обусловленного общественной необходимостью.

В статье уделено внимание анализу судебной практики, что дает возможность определить роль судебных органов на развитие в Украине института принудительного отчуждения объектов права частной собственности, обусловленного общественной необходимостью, в соответствии с конституционными принципами.

Ключевые слова: суд; принудительное отчуждение объектов права частной собственности; общественный интерес; общественная необходимость; гарантии права частной собственности.

Klymenko O. M. The Role of the Judiciary in the Constitutional Development of the Institution

of Private Property Objects Expropriation for Public Necessity. The article is devoted to the analysis of judicial practice, making it possible to determine the role of

the judiciary in Ukraine on the development of the institution of private property objects expropriation cause of public necessity, in accordance with the constitutional principles.

Keywords: court; private property objects expropriation; public interest; social need; private property guarantees.

Важливе місце в інституційно-організаційній системі конституційного забезпечення

примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах посідають судові органи. З одного боку, вони є складовою конституційної моделі організації державної влади, з іншого, – відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України виступають універсальною конституційною гарантією прав і свобод людини [1].

Питанням щодо ролі судових органів в конституційному розвитку України та забезпеченні прав і свобод людини увагу приділяли чимало українських вчених з конституційного права, зокрема В. Бринцев, М. Козюбра, П. Рабинович, А. Селіванов, Ю. Тодика, В. Шаповал та інші. Разом із тим, деякі питання цієї проблеми залишаються недостатньо дослідженими. Так, на увагу заслуговує визначення ролі судових органів в розвитку окремих правових інститутів в умовах конституційного ладу, зокрема таких, що пов’язані з конституційними обмеженнями прав і свобод людини. У цій статті пропонується аналіз ролі судових органів в конституційному розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

22

Правові засади судової системи України визначені ст.ст. 124, 125 Основного Закону та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» вiд 7 липня 2010 р. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, відповідно до своїх повноважень вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147 Основного Закону). Правову основу його статусу та діяльності становить також Закон України «Про Конституційний Суд України» вiд 16 жовтня 1996 р.

Аналіз практики цього юрисдикційного органу засвідчує її важливе значення для конституційного розвитку в Україні інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах. При цьому значення мають як конкретні висновки Суду щодо суті тієї чи іншої справи, так і його аргументація щодо окремих правових позицій. Як слушно відзначив А. Селіванов, правові позиції Суду відображають дух і букву Основного Закону, сприяють застосуванню його в реальній практиці, що перетворює «юридичну конституцію» на «фактичну конституцію» за умов реального життя [2, с. 5].

Вважаємо, що конституційний формат інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, зокрема, формують позиції Конституційного Суду щодо: використання в законі регулюючих механізмів користування об’єктами права власності відповідно до суспільних потреб, внутрішньої соціальної та економічної політики (абз. 6 п. 3.1 мотивувальної частини рішення вiд 12 лютого 2002 р. № 3-рп/2002); визначення виключно законами України правового режиму власності, в основі якого – конституційні положення (абз. 3 п. 3.2 мотивувальної частини рішення вiд 10 червня 2003 р. № 11-рп/2003); розуміння недоторканності власності та гарантій недоторканності власності (абз. 3, 4 п. 1 резолютивної частини рішення вiд 11 листопада 2004 р. № 16-рп/2004 ); тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» (п. 1 резолютивної частини рішення від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004); справедливості та розмірності обмеження права власності (абз. 3, 4 п. 4.3 мотивувальної частини рішення від 24 березня 2005 р. № 2-рп/2005); п. 3.7 мотивувальної частини рішення від 20 червня 2007 р. № 5-рп/2007); визнання дійсної суспільної необхідності у функціонуванні суб’єктів господарювання, заснованих на публічній формі власності (п. 3.4 мотивувальної частини рішення від 20 червня 2007 р. № 5-рп/2007).

На окрему увагу заслуговують позиції та висновки Конституційного Суду, викладені в рішенні вiд 16 жовтня 2008 р. № 24-рп/2008 у справі щодо колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства «Градобанк». Аргументуючи свою позицію у цій справі, Суд виходив із того, що: право приватної власності не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі; до повноважень Верховної Ради належить визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності; правовий режим власності визначається виключно законами України (п. 4 мотивувальної частини). З урахуванням цього Суд встановив невідповідність Постанови Верховної Ради України «Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України» вiд 24 травня 2001 р. № 2434-III вимогам п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України, оскільки нею були врегульовані правовідносини правового режиму власності щодо колекції.

Водночас проаналізувавши положення Закону України «Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства «Градобанк» у державну власність» в аспекті приписів ч. 5 ст. 41 Конституції України, Конституційний Суд дійшов висновку, що законодавцем для досягнення вказаної у Законі мети – збереження колекції як «унікальних скарбів національної культурної спадщини України» – було застосовано два різних правових засоби: визначено правовий режим колекції як об’єкта національного культурного надбання та одночасно передано її з приватної у державну власність. Однак забезпечення визначеного у Законі суспільно важливого інтересу, на думку Суду, могло бути досягнуто лише шляхом застосування одного з них, а саме: визнання колекції об’єктом національного культурного надбання. За таких обставин передбачена Законом передача колекції у державну власність не могла бути визнаною винятковим правовим засобом у розумінні вимог ч. 5 ст. 41 Конституції України.

Судом було також встановлено невідповідність Закону зазначеному положенню Конституції України у частині вимоги щодо обов’язкової умови попереднього і повного відшкодування


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

23

вартості відчужуваного об’єкта приватної власності. Відтак – Суд дійшов висновку, що законодавцем не дотримано принципу непорушності права приватної власності, що мало наслідком протиправне позбавлення цього права. У зв’язку з цим положення ст. 1 в частині передачі колекції у державну власність, статей 2, 6 Закону щодо віднесення колекції до державної частини Музейного фонду України та передачі на постійне зберігання до Національного художнього музею України в місті Києві були визнані Судом неконституційними з підстав їх невідповідності ст. 8, ч. 4 ст. 13, ч. 4 ст. 41 Конституції України.

Наведене засвідчує, що Конституційний Суд як орган конституційної юрисдикції забезпечує додержання конституційного правопорядку на установчому рівні, тобто шляхом втілення й утвердження його конституційних засад в законодавчих та інших правових актах України. При цьому поділяємо висловлену П. Рабиновичем і В. Гончаровим думку про те, що Суд є одним з основних суб’єктів реальної охорони таких функцій Конституції України, як забезпечення консолідації суспільства, підтримання балансу між особистими, груповими та загальними інтересами [3, с. 111].

Вважаємо, що практика Конституційного Суду з питань застосування обмежень права приватної власності, зокрема примусового відчуження об’єктів такого права в суспільних інтересах, демонструє значний потенціал цього юрисдикційного органу як щодо утвердження правових зразків конституційного правопорядку в суспільстві та державі, так і стосовно забезпечення балансу приватних і публічних інтересів за особливих обставин, що вимагають загальносуспільної консолідації.

Специфікою діяльності судів загальної юрисдикції є розгляд справ, що виникають зі спорів. Враховуючи особливість правовідносин щодо примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, окремо слід відзначити положення ч. 2 ст. 55 Конституції України, яким кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Таке право на оскарження Конституційний Суд України пов’язує з обставинами, коли особа вважає, що рішення, дія чи бездіяльність органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють права і свободи людини і громадянина чи перешкоджають їх здійсненню, у зв’язку з чим вони потребують правового захисту в суді (рішення Конституційного Суду України вiд 25 листопада 1997 р. № 6-зп).

Тож діяльність судових органів служить гарантією забезпечення захисту прав і свобод людини та правопорядку в Україні на засадах верховенства права та законності.

Однаковість застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці відповідної судової юрисдикції нині забезпечується роз’ясненнями пленуму вищого спеціалізованого суду, зробленими на основі узагальнення й аналізу судової практики (пункти 2, 6 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). За раніше діючим Законом «Про судоустрій України« такі функції були покладені на Пленум Верховного Суду України (п. 6 ч. 2 ст. 55).

Слушну оцінку цим актам дала відомий вітчизняний процесуаліст С. Я. Фурса, яка відзначила, що вони свідчать про те, як саме суди України вирішуватимуть справи, і таким чином фіксуються орієнтири застосування норм права. На її думку, такі роз’яснення не мають нормативного характеру, проте є обов’язковими для судів, інших органів і службових осіб, які застосовують норми права, щодо яких зроблено такі роз’яснення, а відтак – сприяють однозначному розумінню і правильному застосуванню норм процесуального права [4, с. 48-49, 52].

До числа таких роз’яснень, що забезпечують орієнтири конституційного розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, на наш погляд, слід віднести наступні.

Роз’ясненнями п. 11 (а) Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності« вiд 22 грудня 1995 р. № 20 визначено обставини (умови), з якими слід пов’язувати припинення права приватної власності на об’єкти забудови у разі вилучення земельної ділянки. Так, при вилученні земельної ділянки, на якій знаходиться належний громадянину жилий, дачний (садовий) будинок, гараж, інші будівлі, право приватної власності на них припиняється, якщо вилучення землі проведено відповідно до законодавства і вирішено питання про надання власнику відповідної компенсації та відшкодування завданих цим збитків. При цьому передбачено, що спори щодо виду компенсації


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

24

суд вирішує з урахуванням інтересів сторін і конкретних обставин справи. Таким чином окреслені постановою у цій частині орієнтири щодо вирішення судом таких спорів спрямовані на встановлення балансу приватних і публічних інтересів, що стикаються під час визначення компенсації за примусове вилучення відповідних об’єктів приватної власності в суспільних цілях.

З метою правильного застосування норм Конституції при здійсненні правосуддя Пленум Верховного Суду у Постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вiд 1 листопада 1996 р. № 9 у п. 17 постановив, що вирішуючи спори, які випливають із права приватної власності громадян, суди повинні виходити з положень ст. 41 Конституції про те, що це право є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбавлений. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, які встановлені законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості (крім умов воєнного чи надзвичайного стану, коли можливе наступне відшкодування).

Забезпечення конституційного правопорядку в аспекті діяльності будь-якого органу державної влади, у тому числі суду, здійснюється шляхом дотримання принципу законності. На його утвердження, як гадаємо, спрямовані роз’яснення Верховного Суду, викладені у п. 12 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» вiд 18 грудня 2009 р. № 14. Ним встановлено вимоги щодо посилання у мотивувальній частині кожного рішення на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права, у відповідних випадках – на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов’язки сторін у спірних правовідносинах, у разі необхідності – на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Визнаючи важливу роль судів у захисті прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в земельних і пов’язаних із ними майнових правовідносинах та з метою розмежування компетенції судів щодо вирішення окремих категорій справ, Верховний Суд шляхом внесення змін до п. 9 Постанови «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» вiд 16 квітня 2004 р. № 7 зокрема постановив, що викуп земельних ділянок для суспільних потреб і примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності (статті 146, 147 Земельного кодексу України) проводиться відповідно до Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» у порядку, передбаченому відповідними процесуальними кодексами.

Зазначеним Законом визначено підсудність справ, що походять із врегульованих ним суспільних відносин, адміністративним судам (ч. 1 ст. 16), та внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, якими, зокрема, встановлено особливості провадження у справах за адміністративними позовами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності (ст. 183-1 КАС). Наостанок слід відзначити важливість однозначного вирішення питання підсудності цієї категорії справ і забезпечення правильного й однакового застосування законодавства при їхньому розгляді судами.

Список використаних джерел: 1. Засади державної політики України у галузі прав людини: Постанова Верховної Ради

України від 17 червня 1999 р. № 757-ХІV // Юридичний вісник України: Акти законодавства України, 2005. – № 48 (544). – С. 23-24.

2. Селіванов А. О. Права і свободи громадян під захистом КСУ: правові позиції сучасної доктрини конституційного правосуддя / А. О. Селіванов. – К.: Логос, 2005. – 104 с.

3. Рабинович П. Охорона Конституції України засобами конституційного судочинства / Рабинович П., Гончаров В. // Право України. – 2011. – № 6. – С. 105-112.

4. Цивільний процес України // Підручник: академічний курс / За ред. С. Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2009. – 848 с.

* Клименко Оксана Михайлівна – кандидат юридичних наук, старший науковий

співробітник, завідувач сектору законопроектних робіт Інституту законодавства Верховної Ради України.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

25

УДК 342 Ольга Сас *

ЯВИЩЕ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ

У статті проаналізовано теоретичний аспект парламентаризму, історичні витоки його зародження, процесу становлення та розвитку в незалежній Україні, сформульовані узагальнення, висновки та пропозиції щодо втілення парламентаризму як запоруки демократії держави та суспільства.

Ключові слова: парламентаризм, демократія, парламент, держава. Сас О. С. Явление парламентаризма на территории Украины. В статье проанализированы теоретический аспект парламентаризма, исторические

истоки его зарождения, процесса становления и развития в независимой Украине, сформулированы обобщения, выводы и предложения по воплощению парламентаризма как залога демократии государства и общества.

Ключевые слова: парламентаризм, демократия, парламент, государство. Sas O. S. Parliamentarism Phenomenon in Ukraine. The paper explores the theoretical aspect of parliamentary historical origins of its birth, the

process of formation and development in independent Ukraine, formulated generalizations, conclusions and suggestions for implementation of parliamentary system as a prerequisite of the democratic state and society.

Keywords: parliamentarism, democracy, parliament, state. Становлення сучасної Верховної Ради України як парламенту відбулося значною мірою

шляхом еволюції її попередниці, що існувала за радянських часів. І наша держава є єдиною так званою пострадянською країною, де за парламентом збереглася назва, яку мав за минулих часів "найвищий орган державної влади". Зазначена еволюція спричинила як позитивні, так і негативні наслідки у розвитку сучасного парламентаризму в Україні. Особливості цього розвитку були зумовлені не тільки наступництвом відносно парламентаризму часів визвольних змагань 1917 – 1920 рр., а й змістовими зв’язками з відповідною практикою радянської доби. Тому цю практику треба досліджувати в контексті історії вітчизняного парламентаризму, пам’ятаючи про деякі суттєві відмінності між радянською моделлю державного управління та сучасним українським парламентаризмом.

Український парламентаризм має велике історичне підґрунтя, що дає змогу говорити про традиції розвитку парламентаризму в Україні, а саме про утвердження в Україні демократичних інститутів, системи розподілу влади, наявність представництва громадян в органах влади. Проте зазначимо, що хоча критерії, які використовуються для визначення рівня парламентаризму, не зовсім обґрунтовані, передчасно зараховувати Україну до групи країн, що мають стійкі парламентські системи. Все ж шлях, пройдений нашою країною, безсумнівно засвідчує про напрям її розвитку [5].

В літературі до цих пір не вироблений єдиний підхід до суті терміну «парламентаризм». Так, на думку А.З. Георгіци, парламентаризм – це «визначена в конституції та інших законах і відповідним чином трансформована у практичну площину організація влади у державі і суспільстві, в якій парламент, побудований на демократичних засадах, володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного і установчого характеру, в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни». Акцентується увага на функціональній ролі парламентаризму і у визначенні, що пропонується Г.С. Журавльовою: парламентаризм характеризується як «політико-правовий режим організації і діяльності державного механізму, за умов якого наявна особлива і реальна роль у здійсненні владарювання самого парламенту» [1]. Разом з тим в літературі зустрічається більш широке трактування парламентаризму: він розглядається в аспекті становлення правової державності. Так, В.С. Журавський цілком слушно зазначає, що «в основі сучасного розуміння парламентаризму – ознаки вільного демократичного ладу, якими стали визнання і гарантування права на самовизначення народу, народного суверенітету, демократія, свобода, повага до прав і свобод


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

26

людини і громадянина (права на життя, свободу і особисту недоторканність), поділ влади, відповідальність уряду, дотримання законності у діяльності виконавчої влади, незалежність судів, принцип багатопартійності та ін.» [2]. Хоч при подальшому розгляді цього політико-правового явища автор знов-таки акцентує увагу на переважаючій ролі парламенту в державному механізмі як основній рисі парламентаризму. При цьому основним органом первинного представництва народу виступає саме парламент, оскільки він наділений винятковим правом приймати рішення від імені народу.

Визначення парламентаризму дозволяє говорити про парламентаризм як про дуже складне і різноманітне явище, яке можна і потрібно розглядати як з точки зору практики організації державної влади, так і формування системи поглядів, ідей, традицій у державі. Виходячи з цього, аналіз історії, стану і перспектив розвитку парламентаризму вимагає обліку безлічі чинників, які зачіпають не лише суто юридичні, але також і соціальні, культурні та політичні аспекти.

Процес відродження українського парламентаризму після радянської класової влади багато в чому був обумовлений такими факторами: 1) було ліквідовано численні цензи (майнові, станові тощо), що перетворило парламент із органу, який виражав інтереси меншості суспільства, у справді представницький орган народу 2) засоби масової інформації підсилили інтерес громадян до інституту парламенту, його безпосередньої діяльності. За останні 6 років ЗМІ неабияк впливає на політичне світосприйняття населення, їхню правову обізнаність, впливає на свободу слова громадян, чим самим ставить Україну в авторитетному світлі серед світової спільноти); 3) парламентські вибори стали загальними, прямими, і таємними;(виборче законодавство говорить ще про вільні та рівні вибори, але з цим можна посперечатися і це є окрема тема для обговорення); 4) було удосконалено виборчі системи, внутрішню структуру парламенту і порядок її діяльності, парламентські процедури; 4) збільшилася кількість міжпарламентських організацій і асамблей наднаціонального характеру, зросла їх роль у міжнародних публічних відносинах.

Головне завдання сучасного парламенту як законодавчого органу – відобразити у своїй діяльності інтереси народу, втілити їх у прийнятих законах. Основний недолік парламентаризму випливає із самої його природи, парламент є посередником між народом і процесом законотворчості. У цих умовах виникає потенційна можливість того, що закон буде відображати особисті думки депутата. Це загрожує неповним і навіть спотвореним відображенням у законах та інших прийнятих документах волі народу, незбалансованістю інтересів різних його груп і т.п. Потенційна можливість, як ми знаємо, на жаль, давно стала реальністю в більшості країн. Корупція проникла в середу політиків, і багато парламентарії керуються у своїй діяльності вузькогрупові і навіть особистими інтересами на шкоду загальнонаціональним.

Що ми маємо зараз? З одного боку, політична система України начебто демократична, тому що їй притаманні ключові ознаки демократичного ладу: загальні вибори, поділ влади, двопалатний парламент, багатопартійність, свобода преси, гласність, комплекс цивільних прав, місцеве самоврядування. З іншого – ці атрибути демократії багато в чому декоративні, оскільки Конституція закріпила громадський порядок, що тяжіє до самовладдя. Сьогодні спостерігається приглушення розвитку парламентаризму, що за собою тягне і придушення демократії шляхом укорінення абсентеїзму на теренах нашої держави. Симптомами кризового стану парламентаризму називають абсентеїзм, переміщення уповноваження парламенту до виконавчої влади, посилення ролі партій, комітетів і комісій на шкоду парламенту. Ці явища дійсно спостерігаються, але навряд чи слід оцінювати їх спрощено. Абсентеїзм має два різновиди – абсентеїзм виборців і самих парламентаріїв. Абсентеїзм виборців є ухилення від участі у виборах, референдумах. В останні десятиліття відсоток виборців, які відмовляються користуватися виборчим правом, виріс. З одного боку, абсентеїзм демонструє байдужість і навіть недовіра до традиційних демократичних інститутів – виборів, місцевому управлінню, референдуму і парламенту. Важливо мати на увазі, що байдужість не єдина, а іноді й не основна причина абсентеїзму. Неучасть у виборах може бути викликано й тим, що виборець переконаний у працездатності, запасі міцності парламенту, коли роками законодавчий орган діє відносно стабільно і ефективно. Абсентеїзм є також наслідком загального виборчого права, залучає у вибори ті категорії населення, які не надто схильні до активної участі в політиці, не мають широкого кругозору і ясно усвідомленого політичного інтересу. Парламентський абсентеїзм є пасивне ставлення депутатів до виконання своїх обов’язків, включаючи звичайні прогули засідань законодавчого органу. Звичайно, дієздатність таких парламентів невисока. Наприклад, Президент Франції Ф. Міттеран під загрозою відставки вимагав від своїх міністрів відвідування


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

27

Національних зборів, але змусити депутатів сумлінно виконувати свої обов’язки навіть йому виявилося не під силу. Відзначалися випадки, коли з майже шестисот депутатів на засіданні був присутній десяток «чергових» представників від фракцій [4].

У сучасній Україні розвиток парламентаризму прямо пропорційно залежить від розвитку демократії в нашій країні. На сьогодні демократизацію держави та українського суспільства дещо знецінено. Верховна Рада як представницький орган держави, як гарант волі населення не виконує своїх функцій. Парламентське право як підгалузь конституційного права втрачає свої прерогативи.

На думку дослідниці з питань українського парламентаризму А. Погорєлової, в Україні гостро відчувається потреба в якісній владі, тобто в міцній та єдиній владі. Адже поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову – це поділ суто функціональний, професійний. І нав’язані суспільству думки, дискусії щодо того, яка влада важливіша, є не лише продуктивними, а й хибними за своєю сутністю [6]. Опозиція залишається десь в стороні, її не допускають до вирішення нагальних питань суспільства. Влада перетворює парламентську арену на місце бізнесових зустрічей, де вирішуються питання суто щодо збереження чи збільшення власних капіталів. Верховна Рада – це окрема територія, яка має «свої» завдання та переймається лише їх вирішенням, це PR-територія для деяких політичних сил. І в жодному разі не робоче місце, де депутатський корпус, кожен депутат окремо має виконувати свою єдину і головну функцію – законодавчого забезпечення своєї країни. А існування опозиції конче потрібне для демократичної країни. Більш того, у демократичних країнах, опозиція є повноправним інститутом політичної системи, важелем у системі стримувань і противаг владних відносин. Наш досвід свідчить про дещо інше.

Період незалежності завжди супроводжувався певними наслідками, який можна поділити за роками владарювання певних гілок влади 1) 1991 – 1994 рр. – пострадянський період, який став періодом побудови підґрунтя України на шляху до її становлення як незалежної, правової та соціальної держави. Це є типовим для цього часу і говорити про якісь помилки чи надбання є некоректним. 2) 1994 – 2004 рр. – період прийняття Конституції, що є безумовно позитивом та закладення фундаменту для розвитку країни як самостійної, суверенної, демократичної держави. Але важко говорити про дотримання Основного закону в той період. Влада того часу показала свої не кращі сторони правління в галузі дотримання свободи слова, що є одним із основних пріоритетів у побудові демократичної держави та парламентаризму тощо. 3) 2004 – 2010 рр. – прогрес в розвитку парламентаризму, прийнято конституційну реформу, а основним прогресом є втілення конституційного принципу в життя – свободи слова. Однак виникають свої негативні особливості в співпраці гілок влади. Коаліційна більшість мала ситуативний характер, внутрішньо не структурованою, що підривало сучасний парламентаризм та репутацію перед населенням. В державі склалася така ситуація у взаємодії гілок влади, зокрема між Президентом і парламентом, яка могла призвести не тільки до сповзання державної влади у бік авторитаризму, а й до втрати єдності, самостійності, врешті суверенітету нашої держави.4) 2010 р. – сьогодення. Існує Президент, більшість в парламенті, яка співпрацює з Главою держави. Ніби має бути все. Проблему минулих років розв’язано. Але з’являється особливий клан населення, який лобіює інтереси свого бізнесу. На тлі посилення тиску на бізнес (особливо малий і середній), на тлі рейдерських захоплень і переділу власності, на тлі посилення класового розшарування суспільства починає зростати невдоволення з боку певної верстви населення. Політичні репресії проти опозиції, що впливає на роботу єдиного законодавчого органу країни та дає можливість приймати закони, здійснювати лобістську діяльність, впливати на якісь процеси.

В Україні сьогодні треба продовжити процес утвердження демократичних інститутів, чітко розмежувати гілки влади, посилити їх контроль та відповідальність за результати діяльності, забезпечити наявність представництва громадян в усіх органах влади. Парламентаризм в Україні передбачає в недалекому майбутньому наступні шляхи свого подальшого розвитку:

1). вдосконалення всієї політичної системи і підготовки всіх її інститутів до парламентаризму; 2). Завершення становлення парламенту як важливого і повноправного суб’єкта політичної системи України; 3). Кардинальні зміни в суспільній свідомості, політичній і правовій культурі громадян по усвідомленню необхідності функціонування парламентаризму в політичній системі України як найважливішого каналу впливу на владу [3].

Слід усвідомити, що ідеали справедливості, природних прав і свобод людини можуть бути втілені у життя тільки тоді, коли держава базується на принципах, які вперше було проголошено


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

28

Ш. Монтеск’є та Є.Сієсом. Такими є: народовладдя і розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Як показав досвід держав розвинутої демократії, саме парламенти є підвалиною демократичних свобод суспільства, ефективними інституціями, що протидіють узурпації влади однією особою чи групою осіб. Тому саме законодавчий орган є наріжним каменем для становлення парламентаризму та демократії держави шляхом ефективної нормотворчої діяльності. А парламент обирає народ, який делегує свої повноваження народним обранцям і саме представники народу мають втілювати в життя інтереси громадян України, а не певний прошарок суспільства, який є ініціатором певних бажань, а обранці лише виконавцями. Актуально тут звучать слова Джона Локка: «Оскільки повноваження законодавчого органу походять від народу шляхом позитивного добровільного дозволу й установлення, вони не можуть порушувати межі цього дозволу; а оскільки він передбачає лише творення законів, законодавчий орган не має і не повинен мати права передавати свої повноваження на творення законів до інших рук». У даному випадку мова йде про легітимність в представницькому органі, чинному в системі поділу влади.

Суть парламентаризму полягає в його політико-правовій орієнтації на діалог, пошуку конструктивного компромісу, здібності представницького органу вільно обговорювати і приймати політичні рішення у вигляді законів.

Список використаних джерел: 1. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики / А.З. Георгіца. –

Чернівці: Рута, 1998. – 484 с. 2. Журавський В.С. Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку

українського парламентаризму: дис. д-ра юрид. наук: 12.00.02. / Журавський В. С. – Одеса, 2001. – С. 36.

3. Каліберда Ю. Ю. Парламентаризм та шляхи його розвитку в сучасній Україні [Електронний ресурс] / Каліберда Ю. Ю., Федько А. В., Анікіна Д. О. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/8_NMIW_2008/Politologia/28260.doc.htm.

4. Коваленко Ю. Чи золота середина? / Ю. Коваленко // Известия. – 1990. – С. 8. 5. Мироненко Є. Політологічний аналіз теорії дослідженняпарламентаризму: умови

розвитку в сучасній Україні [Електронний ресурс] / Є. Мироненко. – Режим доступу: http://www.info-pressa.com/article-452.html.

6. Погорєлова А. Культура парламентаризму – культура демократії / А. Погорєлова // Віче. – 2003. – № 4. – С. 17.

* Сас Ольга Сергіївна – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК 340.11 Божена Сидорець *

ПРАВОМІРНІСТЬ ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ У ПРАВА ЛЮДИНИ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, МЕЖІ

Проблема співвідношення прав людини та діяльності держави – споконвічний об’єкт для

наукових дискусій та творчих пошуків представників найширшого кола гуманітарних дисциплін. Новизна конституційного поняття «обмеження прав і свобод людини і громадянина» зумовила безліч версій щодо його змісту. А найголовніше – в даному ракурсі не достатньо з’ясоване питання правомірного втручання держави у сферу прав і свобод людини і громадянина.

Ключові слова: права людини, поняття правомірності, зміст правомірності, межі правомірності.

Сидорець Б. В. Правомерность вмешательства государства в права человека: понятие,

структура, пределы. Проблема соотношения прав человека и деятельности государства – исконный объект для

научных дискуссий и творческих поисков представителей самого широкого круга гуманитарных дисциплин. Новизна конституционного понятия «ограничение прав и свобод человека и гражданина» обусловила множество версий относительно его содержания. А главнее всего - в

http://www.rusnauka.com/8_NMIW_2008/Politologia/28260.doc.htm

http://www.info-pressa.com/article-452.html


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

29

данном ракурсе не достаточно выясненный вопрос правомерного вмешательства государства в сферу прав и свобод человека и гражданина.

Ключевые слова: права человека, понятия правомерности, содержание правомерности, предела правомерности.

Sydorets B. V. The lawfulness of the interference of the state in human rights: concept, structure

and limits. A problem of correlation of human rights and activity of the state is a native object for scientific

discussions and creative searches of representatives of the widest circle of humanitarian disciplines. The novelty of constitutional concept «limitation of rights and freedoms of human and citizen» stipulated the great number of versions in relation to its maintenance. The most important is the question of legitimate interference of the state into the sphere of rights and freedoms of human and citizens.

Keywords: human, concept of legitimacy rights, maintenance of legitimacy, limit of legitimacy. Питання зі сфери прав людини, її зародження, соціальних витоків, забезпечення та

невтручання лежить в основі історичного і соціально-культурного розвитку суспільства. Разом із тим, не взиваючи до того, що проблема правомірного втручання у права людини супроводжувала всю історію людського буття, вона й досі залишається важливим предметом дослідження в політичній, філософській, правовій думці.

Проблемі правомірного втручання держави у права людини приділено увагу у працях вітчизняних вчених: Д. Бусуйок, К. Волинки, О. Горун, А. Зайця, М. Козюбри, В. Котюка, А. Колодія, О. Марцеляка, І. Панкевича, П. Рабіновича, М. Селівона, М.Хавронюка. Це питання також розглядалося у працях зарубіжних вчених, таких як: Б. Візер, Л. Генкін, О. Лукашева, В. Нерсесянс, С. Пчелінцев, К. Роч, Б. Уестон, Р. Феарбразер, А. Шайло та інші.

Незважаючи на певну кількість наукових праць в Україні та за її межами, ми не можемо констатувати той факт, що проблема правомірного втручання держави у права людини є повністю дослідженою. І на сьогодні в ній продовжує залишатися багато дискусійних чи практично не досліджених питань. У цьому контексті наша мета полягає у тому, щоб обґрунтувати поняття, зміст та умови правомірного втручання держави у права людини.

Мета даної статті полягає в усебічному і комплексному аналізі поняття, змісту і умов правомірного втручання держави у права людини.

Проблема прав особи та її відносин із державою та іншими суб’єктами політичної системи є центральною в науці теорії держави і права. Юридичні макроінститути правового статусу особи, як виразника її становища в соціо-політичній системі, та механізму держави – як суб’єкта організації суспільного життя, споконвіків існували у вигляді самодостатніх, незалежних та обгрунтованих правових феноменів. Поряд із цим, дані інститути повсякчас зазнають різного роду взаємовпливів та постійно перебувають у стані кореляції: сфера прав людини, її межі та видовий спектр розгалуженості визначає ступінь демократизації суспільного життя (не є таємницею той факт, що основною із ознак тоталітаризму є охоплення всіх аспектів людського існування, умовно кажучи: «приватною особою залишається тільки той, хто спить» і «все – від виховання дітей до випуску продукції контролюється з єдиного центру [1, с. 26]), в той час як держава за допомогою апарату управління забезпечує громадянський мир і злагоду, безпеку, права і свободи громадян, характеризується обмеженістю втручання в приватне життя людини і громадянина, сферу її прав [2, с. 126].

Новизна конституційного поняття «обмеження прав і свобод людини і громадянина» зумовила невизначеність його змісту. Як у науці конституційного права, в чинному законодавстві, так само і в міжнародному праві відсутнє єдине розуміння цього терміну. Немає чіткого визначення цього поняття, аналізу його суті, змісту; не достатньо з’ясоване питання правомірного втручання держави у сферу прав і свобод людини і громадянина. З огляду на це, в міжнародно-правових актах і в правовій системі України повинне існувати єдине визначення даного поняття, адже за його відсутності виникнуть колізії в сфері міжнародно-правових відносин і у законодавстві України. Адже терміни в юридичній науці ідентичні термінології закону і мові практичної юриспруденції [3, с. 68].

Відомо, що юридичною основною взаємодії особи і держави є права людини, які нормативно концентрують у собі умови взаємовідносин суб’єктів права в суспільстві. Права людини засновані на формальній рівності і є головною цінністю сучасного демократичного


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

30

суспільства, основою для становлення правової держави. У даному ракурсі видається слушним знайти відповідь на питання, чим же є суб’єктивне право, у широкому значенні цього поняття та з точки зору представників різних концепцій права.

Відтак, право – офіційна міра свободи, установлювана державою для окремих індивідів, соціальних об’єднань, суспільства в цілому [4, с. 5].

Право – це завжди певне обмеження свободи особи. Право обмежує свободу людини, щоб зберегти (захистити, гарантувати) її [5, с. 364].

На нашу думку, остання із тез вирізняється оригінальністю та вартує наукової уваги. Уявімо, що право перестало існувати, закони відсутні, всі абсолютно вільні. Цілком очевидно, що це призведе до анархії, хаосу, формування «законів джунглів» і врешті-решт – загибелі суспільства, держави та людства в цілому. Індивідуальна міра свободи людини, її інтереси, потреби, права і свободи повинні обмежуватися правами, інтересами інших осіб, виконанням певних обов’язків перед суспільством. Таким чином, право одночасно є і обмеженням яке, захищає свободу особистості. Право охороняє права і свободи людини від посягань будь-яких третіх осіб, включаючи державу, та, безумовно володіє низкою властивих йому ознак, виокремлення яких вважаємо доцільним, зважаючи на той факт, що з їх розкриття до певної міри проливатиме світло на сутність та причини правомірності втручання в них держави як в ідеалі, так і в реаліях.

Реалізовуючи свої права, людина конституює себе як суб’єкта права. З огляду на це, можна стверджувати, що санкціонування в соціумі прав людини, забезпечення їх реалізації, охорони і захисту, призводить до, певного чину, стандартизації поведінки особи та держави як учасників суспільних відносин.

Повернення в українську державу періоду сьогодення із невеличкого екскурсу минулим дозволить промоніторити вітчизняне та міжнародне законодавство та виявити, що ст. 32 Конституції України, зокрема її коментарі, а також акти тлумачення говорять про те, що невтручання в особисте та сімейне життя та сферу прав людини надає кожній окремій особі можливість відчувати себе недоторканною, певною мірою незалежною від інших, в тому числі від держави. Важливим є усвідомлення природності такого становища, додержання права кожної особи. Кожен має право окреслювати межу між собою та іншими, суспільством, якої не можна перетинати всупереч його бажання. Це його прагнення також є природним, яке зафіксоване водночас як його конституційне право і як заборона для всіх втручатися у сферу особистого життя людини [6, c. 134].

З огляду на це, видається слушним підкреслити той факт, що причини, підстави та межі втручання в особисте життя людини обумовлені Конституцією України. Разом із тим, загальновідомо, що право на особисту недоторканність і невтручання в особисту сферу є не тільки природним правом людини, а й демократичним надбанням суспільства. Це випливає й із Загальної декларації прав людини, а його гарантованість Конституцією України відповідно характеризується як цивілізований та демократичний стан українського суспільства.

Провівши узагальнюючий аналіз витоків та сутності проблеми варто приступити до більш детального та ґрунтовного аналізу кожного із елементів. Почнімо з того, що перш ніж перейти до наступного етапу роботи, слід виділити із загального комплексу прав та свобод людини і громадянина окремі мікроінститути: прав людини та прав громадянина, з метою проведення між ними чіткої демаркаційної лінії. Для цього спробуємо дати визначення даним юридичним термінам.

Відтак, на нашу думку, людина це – біопсихосоціальна істота, що володіє цілісністю соціальних властивостей, є продуктом суспільного розвитку і включенням в систему соціальних відносин за допомогою активної діяльності і спілкувань.

Таким чином, на даному етапі опрацювання нашої наукової студії, будь-яке втручання держави у сферу прав людини видається за можливе визначити як неправомірне. Втім, чи так все насправді однозначно? Спробуймо розтлумачити суть поняття «втручання».

«Втручання» – іменник українського походження, суть якого виявляється у таких значеннях [7, c. 89]:

1. Непрошена насильницька участь в чужих справах, відносинах; 2. Дії, що суперечать самостійності та незалежності іншого; 3. Дії ззовні, що припиняють природній перебіг певного процесу. Термін «втручання» досить часто використовується Європейським Судом з прав людини. У

загальноприйнятому конвенційному розумінні, втручання – це здійснення державою активних


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

31

дій, що зачіпають благо, що лежить в основі конвенційного права. Отож, як бачимо, втручання держави у сферу прав і свобод людини і людини, тобто

визначення меж свободи особи в суспільстві і державі – це, безумовно, один з найважливіших аспектів взаємовідносин людини і держави. Від того якою є міра свободи особи залежить його правове становище, місце і роль у суспільстві. Головне питання у взаємовідносинах людини і держави полягає у мірі визначення її свободи у суспільстві, у підставах та умовах правомірного втручання держави у цю свободу. Метою встановлення обмежень стає забезпечення можливості індивідуумам користуватися своїми свободами у встановлених рамках.

Необхідно звернути увагу на відсутність в правовій науці, законотворчій діяльності загальноприйнятого трактування і дефініції обмеження прав і свобод. Це пов’язано з тим, що в міжнародно-правових документах вживаються різні терміни, які означають це явище. Так, наприклад, терміни «обмеження», «применшення», «знищення прав і свобод», «відступ від своїх зобов’язань» застосовуються в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. В Загальній декларації прав людини (ст. 29) використовується термін «обмеження». У Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод вживаються терміни «обмеження», «скасування», «применшення», «відступ від своїх зобов’язань».

Про правомірність, чи неправомірність втручання можемо вести мову лише після з`ясування змісту останнього:

«Правомірність» – відповідність явищ соціального життя (діяльності або результатів діяльності суб’єктів права) вимогам і дозволам, що містяться в нормах права державної волі, та виражається, здебільшого, в поведінці суб’єктів права [8, с. 434].

З огляду на наведені вище визначення, ми схильні трактувати поняття правомірності втручання держави у сферу прав людини як легітимність державного апарату чинити вплив на офіційно визнані загально людські свободи в чітко визначених межах.

Якщо більш прискіпливо підійти до аналізу даного явища, в зазначеному правовому феномені неважко прослідкувати наявність певного правового зв’язку, як наслідок, один із ракурсів розуміння втручання держави у комплекс прав людини це – призма правовідносин, де суб`єктами виступають людина та держава, об’єктом комплекс прав людини, а змістом – повноваження, відповідальність суб’єктів правовідносин, інакше кажучи – юридичне взаємне становище суб’єктів, яке визначає, формує їх поведінку через кореспондуючі один одному права і обов’язки заради задоволення їх інтересів. Таким чином, зміст правомірності втручання держави у права людини це і є її взаємовідносини із конкретним носієм, компетенція кожного із них, точки кореляції та взаємовпливу повноважень, а також, відповідальність кожної із сторін за порушення інтересів та «інтервенцію» у сферу впливу іншого.

Відтак, усі сучасні держави, залежно від стану правомірності втручання у сферу прав людини можна умовно розділити на три групи [9, с. 203]:

1. тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (Бірма, Ірак, Судан, Заїр, та багато інших африканських та мусульманських держав)

2. держави, які декларують, визнають всі основні права людини, проте ще не створили належних механізмів для їх здійснення (Україна, Росія інші держави СНД, окремі держави Центральної та Латинської Америки);

3. держави, із розвинутими інститути захисту прав людини, хоча й там трапляються порушення прав окремих меншин та персоналій (Англія, Франція, ФРН та інші).

Таким чином, ми повертаємось до сказаного на початку даної статті: сфера прав людини, її межі та видовий спектр розгалуженості визначає ступінь демократизації суспільного життя, в той час як основною із ознак тоталітаризму є охоплення всіх аспектів людського існування, позбавлення права на приватність. З огляду на це, можна із впевненістю заявити про те, що умови правомірності втручання у сферу прав людини в значній мірі визначаються наявним у державі політичним режимом, проте це, так звані, фактичні умови, і хоч вони, на перший погляд, не такі актуальні як юридичні умови, зазначені у ст. 3, 12 Загальної декларації прав людини; ст. 8, 9, 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. 17, 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Говорити на тему правомірності втручання у права людини в демократичному суспільстві можна та варто у двох аспектах: першому – ідеальному, або деонтологічному, розкриваючи теоретичний вимір проблеми через призму наукових категорій, визначення понять, змісту, інших


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

32

конструктивних основ; та у реальному, або онтологічному, тобто такому в якому ситуація відображається на практиці, а не в наших уявленнях, тобто про реальні проблеми правомірності та відповідності дії держав бажаним стандартам.

Правомірність втручання держави у сферу прав людини – легітимність державного апарату чинити вплив на офіційно визнані загально людські свободи в чітко визначених межах.

З огляду на це, зміст правомірності втручання держави у права людини це є взаємовідносини держави із конкретним носієм, компетенція кожного із них, точки кореляції та взаємовпливу повноважень, а також, відповідальність кожної із сторін за порушення інтересів та «інтервенцію» у сферу впливу іншого.

Список використаних джерел: 1. Арендт Х. Массы и тоталитаризм / Х. Арендт // Вопросы социологии. – 1992. – Т. 1. –

№ 2. – С. 24-31. 2. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / В. О. Котюк. – К.:

Атіка, 2005. – 592 с. 3. Алексеев С.С. Теория права / С.С. Алексеев. – Х.: Оксфо, 1994 – 132 с. 4. Демин А.В. Теория государства и права / А.В. Демин. – М.: Экмо, 2002. – 267 с. 5. Нерсесянц В.С. Общая теория государства и права / В.С. Нерсесянц. –– М.: Норма, 1999. –

451 с. 6. Науково-практичний коментар Конституції України. – Х.: Консум. – 2003. – 514 с. 7. Івченко А.О. Тлумачний словник української мови / А.О. Івченко. – Х.: Фоліо, 2002. –

543 c. 8. Борисенко І.І. Юридичний словник: близько 30 000 термінів і стійких словосполучень /

І.І. Борисенко. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 898 с. 9. Кельман М.С. Загальна теорія держави і права: підручник / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин,

Н.М. Хома. – Л.: Новий світ-2000, 2007. – 584 с. * Сидорець Божена Василівна – здобувач Львівського державного університету

внутрішніх справ. УДК 342.511 Тарас Скомороха *

ГЕНЕЗА АКТІВ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Стаття присвячена історико-правовому дослідженню генези актів глави держави в

Україні. Ключові слова: акти глави держави, Українська Центральна Рада, Гетьманат, Директорія,

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, Президія Верховної Ради УРСР, Президент України.

Скомороха Т. В. Генезис актов главы государства в Украине. Статья посвящена историко-правовому исследованию генезиса актов главы государства в

Украине. Ключевые слова: акты главы государства, Украинская Центральная Рада, Гетьманат,

Директория, Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет, Президиум Верховного Совета УССР, Президент Украины.

Skomorokha T. V . President Acts Genesis in Ukraine. The paper is devoted to the historical and the legal study of the Head of the State Acts genesis in

Ukraine. Keywords: President Acts, Ukrainian Central Rada, Hetmanship, Directoryа , All-Ukrainian

Central Executive Committee, Presidium of the Verkhovna Rada of USSR, President of Ukraine. У цьому році Українська держава відзначила 20-річчя незалежності України. Стільки ж

років виповнюється з часу заснування поста та виборів першого Президента України. Дослідженням генези актів глави держави українські науковці приділяють значну увагу.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

33

Дослідження окремих аспектів цієї проблематики проводили Д. В. Мазур [1], С. Г. Серьогіна [2], О. Л. Копиленко [3], В. Д. Гончаренко [4, 5], В. А. Шатіло [6], А. Ю. Іванова [7], В. М. Шаповал, В. Головатенко [8].

Досліджуючи історичний аспект становлення і розвитку інституту глави держави, слід наголосити на тому, що він має достатньо довгу історію, беручи початок з влади гетьманів, які протягом XVII-XVIII століть очолювали Українську козацьку державу.

В середині ХІХ століття в Україні з’явилися перші теоретичні напрацювання з проблеми інституту глави держави. Один з членів Кирило-Мефодієвського товариства Г. Андрузський у роботі «Очерки Конституции Республики» передбачав утворення слов’янської конфедерації, що складалася з семи республік, які б очолювалися президентами. Крім того, пропонувалося запровадження посади президента цієї конфедерації [9, с. 570].

У кінці ХІХ століття М. Драгоманов розробив проект реформування Російської імперії та створення федеративної держави. Він мав назву «Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» – «Вільна спілка» та передбачав, що главою держави міг бути як спадковий імператор, так і глава всеросійського державного союзу, який обирався на певний строк [10, с. 58.]. В. Липинський в роботі «Листи до братів-хліборобів» обґрунтовував необхідність запровадження посади українського гетьмана [11, с. 103].

Члени Української народної партії під керівництвом М. Міхновського розробили конституційний проект «Основний закон «самостійної України» «Спілка народу українського», що передбачав розбудову президентської республіки, у якій президент обирався народом та здійснював виконавчу владу [12, c. 187].

У період державного будівництва 1917-1920 років до ідеї президентства повернулися. Так, підготовлений Центральною Радою у квітні 1917 року проект закону про запровадження посади державного секретаря з потужними повноваженнями. Проте реалізувати зазначену ідею Центральна Рада не встигла і нею скористався вже гетьман П. Скоропадський, якого пропонували тоді вважати «тимчасовим президентом» [13].

Натомість, Конституція Української Народньої Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР), прийнята Центральною Радою 29 квітня 1918 року – в останній день її існування у статті 35 передбачала значні представницькі повноваження Голови Всенародніх Зборів, що, «як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, зв’язані з представництвом Республіки». Стаття 52 зазначеної Конституції встановлювала, що «Голова Всенародніх Зборів формує Раду Народніх Міністрів за порозуміння з Радою Старшин Зборів». Визначаючи Україну парламентською республікою, Конституція УНР не передбачала існування посади її президента [14].

Одразу після прийняття згаданої Конституції відбувся переворот, що привів до влади гетьмана П. Скоропадського. Відомий український дослідник цього періоду історії України О. Копиленко розглядає його режим як перший крок на шляху переходу від парламентської до більш ефективної моделі організації влади. Гетьман 29 квітня 1918 року затвердив «Закони про тимчасовий державний устрій України», відповідно до яких виключно гетьманові належала «влада управи» на всій території Української держави. Він уособлював не тільки виконавчу, але й законодавчу владу, адже саме він «стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили» [3, С. 90].

Як і в УНР, в Українській державі під керівництвом Гетьмана П. Скоропадського були відсутні чіткі критерії обрання форми нормативного-правового акта. Часто з питань ситуативного або індивідуального характеру приймалися закони, а питання загальнообов’язкові регулювалися постановами. Найпоширенішими формами нормативно-правових актів були грамоти, накази, статути, постанови, закони, універсали, відручні листи Гетьмана. На законодавчому рівні закріплювались правила, що встановлювали стандартне формулювання затвердження законодавчих актів Гетьманом та посвідчення їх Державним секретарем, а також визначали загальні вимоги до форми опублікування законів [7, с. 12-13].

У період Директорії, що прийшла на зміну гетьманській владі, відбувся перехід до президентсько-парламентської республіки.

Так, слід відзначити непересічне значення для розбудови української державності скликання Конгресу Трудового Народу – єдиного діючого в той період органу установчої влади. Директорія, відповідно до Універсалу та закону «Про форму влади на Україні», прийнятих Конгресом Трудового Народу, отримала право «видавати закони, необхідні для оборони Республіки», а її


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

34

діяльності було надано офіційний статус. Надалі відбулася поступова зміна статусу С. В. Петлюри від одного з п’ятьох членів Директорії до Головного Отамана, Голови Директорії УНР [7, c. 14]. 21 травня 1920 року С. Петлюра, який тоді уособлював Директорію, стає одноособовим керівником Української Держави. Слід відзначити, що в документах іноземних представництв, зокрема, у звіті французької військової місії у Варшаві, C. Петлюра характеризується як «тимчасовий президент, який виконуватиме свої функції до скликання Парламенту». Конституційними законами від 12 листопада 1920 року «Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства УНР», «Про Державну Народну Раду», затвердженими С. Петлюрою тоді, коли українська армія вже фактично залишила територію держави, повноваження Директорії остаточно ототожнювалися з її Головою. «Директорія Української Народньої Республіки в особі Голови Директорії іменем Української Народньої Республіки» затверджувала: ухвалені Державною Народною Радою закони, та угоди з іншими державами, ухвалені Радою Народних Міністрів призначення та звільнення, тощо [3, с. 150-151].

Не можна оминути увагою закріплення статусу президента як глави держави і виконавчої влади в Конституції ЗУНР, розробленої С. Дністрянським [15].

Процес еволюції ідей стосовно інституту глави держави наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувався швидкими темпами та свідчив, що цей інститут сприймався як стабілізуючий фактор у суспільстві, який може бути амортизатором між протидіючими політичними силами суспільства, що перебуває на перехідному етапі свого історичного розвитку [8, с. 49].

Подальший розвиток теоретичних засад про інститут президентства як і української державності в цілому пов’язаний з перебуванням України у складі СРСР з 1922 року. У роки радянської влади в нашій країні було двобічне ставлення до інституту глави держави в цілому і президента зокрема. По-перше, ці питання не були відображені в конституційно-правових актах, про що, наприклад, свідчить аналіз текстів Конституцій УСРР 1919 і 1929 рр. та УРСР 1937 і 1978 рр. У ті часи Україна у складі СРСР була парламентською республікою, а вищими органами державної влади були Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, а згодом Верховної Ради УРСР. У науковій літературі інститут глави держави, президента досить часто трактувався як чисто буржуазний інститут, що служить інтересам придушення буржуазією трудящих. По-друге, при обговоренні Конституції СРСР 1936 р. однією з поправок пропонувалося обирати Голову Президії Верховної Ради СРСР усім населенням країни, а не Верховною Радою СРСР. І. Сталін категорично відкинув цю пропозицію, вказуючи на те, що у нас не повинно бути одноосібного президента. Він зазначив, що Президент в СРСР – колегіальний – це Президія Верховної Ради, включаючи і Голову Президії Верховної Ради, що обирається не всім населенням, а Верховною Радою і відповідальним перед Верховною Радою. Питання про введення в СРСР інституту президента було поставлене і в середині 1960-х рр. М. Хрущовим перед Комісією з підготовки проекту нової Конституції СРСР. Зазначена проблема піднімалася й у середині 1970-х років під час формування оновленої Конституційної комісії на чолі з Л. Брежнєвим, проте в обох випадках не було їх позитивного вирішення [16]. В цілому слід констатувати, що інститут президента був органічно чужий радянській системі. У той час панівною була концепція повновладдя Рад, поєднання в них законодавчої і виконавчої влади. Був несумісний принцип поділу влади, одним з виражень якого є у системі органів влади наявність президента. Найважливіші питання державного життя вирішувалися Політбюро ЦК КПРС, партійним лідером. Таким чином, це дало можливість на практиці поєднати в одних руках великі владні повноваження, ніж міг би дати пост президента країни.

За Конституцією УРСР 1937 року Президія Верховної Ради УРСР була найвищим постійно діючим органом державної влади, що перебував на другому місці після Верховної Ради у ієрархії органів державної влади УРСР.

Як зазначає В. Гончаренко, діяльність Президії Верховної Ради УРСР по здійсненню своїх повноважень знаходила відображення в актах, що нею видавались. Найпоширенішими правовими актами Президії були укази [17, с. 115- 116]. Юридичною базою для видання указів Президії Верховної Ради УРСР служили Конституція УРСР 1937 року, закони Союзу РСР та УРСР укази Президії Верховної Ради СРСР. Залежно від правового змісту укази Президії Верховної Ради УРСР поділялись на 2 групи: (1) укази, які мали нормативний характер; вони містили загальні норми й правила поведінки, розраховані на багаторазове застосування; (2) укази, розраховані на одноразове застосування, які створювали цілком конкретні правовідносини [4, с. 48].

Діяльність Президії Верховної Ради УРСР контролювалась Верховною Радою, зокрема,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

35

через затвердження нею прийнятих у міжсесійний період указів Президії. Верховна Рада УРСР усіх 9-ти скликань, яка функціонувала на засадах Конституції УРСР 1937 р., затвердила велику кількість указів Президії, якими вносилися зміни й доповнення y нормативно-правові акти в міжсесійні періоди. Значна частина їх стосувалась кодексів УРСР. Укази ж Президії Верховної Ради УРСР, прийняті в межах її компетенції, подальшому затвердженню Верховною Радою УРСР не підлягали.

Окрім указів Президія Верховної Ради УРСР приймала такі акти, як постанови, в порядку її контролюючої й організаційної роботи з реалізації норм права. Як зазначав І. Т. Беспалий, постанови Президій Верховних Рад союзних республік не були актами нормативного змісту. Вони становили собою акти контролю, виконання і внутрішньої організації Президії, мали конкретний характер і вирішували окремі питання [17, с. 141]. Постанови Президії були обов’язкові для виконання тими органами, про які йшлося в постановах. Ці постанови Президії Верховної Ради УРСР ставали підставою для прийняття певними державними органами, організаціями, посадовими особами відповідних правових актів [4, с. 50-51].

Новою Конституцією 1978 року компетенція Верховної Ради УРСР була прирівняна до компетенції УРСР, а Верховна Рада отримала право розглядати й вирішувати будь-яке питання, в тому числі й ті, що належали до компетенції Президії Верховної Ради УРСР, що потягло за собою певну зміну статусу останньої [4, с. 52.]. Згідно зі статтею 106 Конституції УРСР Президія Верховної Ради УРСР визначалась як «постійно діючий орган Верховної Ради Української РСР» [18, с. 145].

Досліджуючи зазначене питання, В. Гончаренко вказує, що Президія Верховної Ради СРСР, а слідом за нею і Президії Верховних Рад союзних республік наділялись правом здійснювати повноваження, які Верховними Радами не здійснювались. Це, наприклад, такі повноваження, як контроль за додержанням Конституції, нагородження орденами і медалями, встановлення і присвоєння почесних звань, призначення і відзив дипломатичних представників, ратифікація і денонсація міжнародних договорів, вирішення питань громадянства, помилування засуджених та ін [5, с. 65-66]. Такі повноваження Президії Верховної Ради в юридичній літературі називають типовими для «глави держави» [19, с. 28], колективного глави держави [20, c. 189], колегіального глави держави [21, с. 16], колегіального президента республіки [22, c. 21].

15 березня 1990 року було запроваджено посаду Президента СРСР, яку обійняв М. Горбачов. Це можна вважати головною передумовою запровадження посади Президента УРСР. 5 липня 1991 року Верховною Радою УРСР було прийнято три закони: «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» та «Про вибори Президента Української РСР». 1 грудня 1991 року на всенародних виборах був обраний перший Президент України.

На конституційному рівні (стаття 114-5) було передбачено, що Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України в межах своєї компетенції видає укази та розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Надалі, відповідними змінами до Основного Закону Президенту було надане повноваження ухвалювати укази з питань економічної реформи, не врегульованих законами України, які діють до прийняття відповідних законів.

Стаття 25 Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 року визначала, що Президент України в межах своїх повноважень видає укази і розпорядження, які є обов’язковими для виконання на всій території України, дає їх тлумачення. Президент України видає укази з питань економічної реформи, не врегульованих чинним законодавством України, які діють до прийняття відповідних законів.

За часів Незалежності правовий статус Президента України трансформувався від вищої посадової особи і глави виконавчої влади, глави держави і глави виконавчої влади до глави держави. Президент для реалізації своїх функцій і повноважень здійснює правотворчу діяльність. Частина третя статті 106 Конституції України від 28 червня 1996 року визначає види правових актів Президента України, тобто юридичні форми, в які вкладаються рішення глави держави, прийняті в межах його компетенції. Такими актами є укази і розпорядження, які мають підзаконний характер і обов’язкові для виконання на всій території України [23, с. 520-521].

Конституція України не передбачає чіткої класифікації актів глави держави, проте вона випливає із самого змісту повноважень Президента України. Так, їх можна класифікувати: – за


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

36

формою, тобто, виходячи з їх юридичного оформлення: укази, розпорядження, доручення; – за сферою дії, виходячи з їх змістовного навантаження: акти, видані для врегулювання діяльності у відповідних сферах економіки, національної безпеки, в аграрному секторі і таке інше; – окремим класифікаційним сегментом виступає право вето Президента щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту України.

Пункт 4 Розділу XV «Перехідні положення» Конституції України передбачає, що Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 цієї Конституції. Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.

Підсумовуючи викладене, вважаємо за доцільне зазначити, що вивчення і дослідження питання генези, місця, ролі та характеру актів глави держави в загальній системі побудови нормативно–правової бази, а також визначення конституційно-правового аспекту актів Президента України, з огляду на їх правову природу, на сьогодні є безперечно дискусійною проблемою, яка потребує широкого обговорення та її вирішення має бути на законодавчому рівні.

Список використаних джерел: 1. Мазур Д. В. Акти правотворчості Президента в республіках зі змішаною формою

правління (загальнотеоретичний аспект): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Д.В.Мазур; Харьк. нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2007. – 188 с.

2. Серьогіна С. Г. Компетенція Президента України: теоретико-правові засади: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 / С. Г. Серьогіна. – Х., 1998. – 20 с.

3. Копиленко О. Л. Держава і право України. 1917-1920: Навч. посібник / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. – К. : Либідь, 1997.

4. Гончаренко В. Д. Правовий статус Президії Верховної Ради УРСР за Конституцією УРСР 1937 року / В. Д. Гончаренко // Проблеми законності. – 2009. – № 100. – С. 42-52.

5. Гончаренко В. Д. Правовий статус Президії Верховної Ради УРСР за Конституцією Української РСР 1978 року / В. Д. Гончаренко // Вісник академії правових наук України : зб. наук. пр. / редкол.: В. Я. Тацій та ін. – Х. : Право, 2011. – № 2 (65). – С. 55-66.

6. Шатіло В. А. Інститут президентства в системі державної влади України / В. А. Шатіло. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2004. – 159 с.

7. Іванова А. Ю. Законодавчий процес і законодавча техніка у період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / А. Ю. Іванова. – К., 2005. – 20 с.

8. Шаповал В. Інститут глави держави в українському конституціоналізму кінця ХІХ – початку ХХ ст. / В. Шаповал, В. Головатенко // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 2 (9).

9. Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1993. – Т. 2. – С. 570. 10. Драгоманов М. Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» –

«Вільна спілка» // Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. – К., 1993. 11. Липинський В. Листи до братів-хліборобів / В. Липинський. – Н-Й., 1954. 12. Мала енциклопедія державознавства. – К., 1996. 13. Копиленко О. Президентство вписується в державотворчий процес / О. Копиленко //

Голос України. – 2002. – 15 берез. 14. Конституційні акти України. 1917 – 1920. Невідомі конституції України. – Київ :

Філософська і соціологічна думка, 1992. 15. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст / П. Стецюк. – Львів, 1999. 16. Лазарев Б. М. Президент СССР / Б. М. Лазарев // Советское государство и право. – 1990.

– № 7. 17. Безпалый И. Т. Президиум Верховного Совета союзной республики / И. Т. Беспалый. –

М. : Госюризат, 1959. –152 с. 18. Історія конституційного законодавства України: Зб. док. / Упоряд. В. Д. Гончаренко. –


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

37

X. : Право, 2007.- 256 с. 19. Кузнeцов И. Н. Новое в конституционном регулировании компетенции Верховного

Совета СССР и его Президиума / И. Н. Кузнецов // Всесоюзный научно-исследовательский институт советского законодательства. Проблемы совершенствования советского законодательства. Труды. – Вып. 11. – М. : ВНИИ сов. законодательства, 1978.

20. Лукьянов А. И. Развитие законодательства о советских представительных органах власти (Некоторые вопросы истории, теории и практики) / А. И. Лукьянов. – М. : Юрид. лит., 1978.

21. Онишко Н. В. Президиум Верховного Совета СССР (статус и основные направления деятельности по Конституции СССР 1977 г.): автореф. дис канд. юрид. наук / Н. В. Онишко. – М., 1989.

22. Матчанов Р. Н. Юридическая природа актов Президиума Верховного Совета союзной республики : автореф. дис.... канд. юрид. наук / Р. Н. Матчанов. – Ташкент, 1982.

23. Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. – Харків : Видавництво «Право»; К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 609 с.

* Скомороха Тарас Вікторович – завідувач сектору експертних робіт Інституту

законодавства Верховної Ради України. УДК 342.7.(477) Ольга Тимошек *

УНІВЕРСАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ДОКУМЕНТИ, ЇХ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК КОНСТИТУЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА СВОБОД ІНОЗЕМЦІВ В

УКРАЇНІ Досліджуючи процес правової регламентації захисту конституційних прав та свобод

іноземців в Україні, важливо відзначити універсальні та регіональні документи, які мають прямий вплив на розвиток конституційного механізму захисту прав та свобод іноземців в Україні. У статті проаналізовано та досліджено захист прав та свобод іноземців на універсальному та регіональному рівні.

Ключові слова: документи універсального та регіонального значення, іноземці, захист прав та свобод.

Тымошек О. М. Универсальные и региональные документы, их влияния на развития

конституционного механизму защиты прав и свобод иностранцев в Украине. Исследуя процесс правовой регламентации защиты конституционных прав и свобод

иностранцев в Украине, важно отметить универсальные и региональные документы, которые имеют прямое влияние на развитие конституционного механизма защиты прав и свобод иностранцев в Украине. В статье проанализирована и исследована защита прав и свобод иностранцев на универсальном и региональном уровне.

Ключевые слова: документы универсального и регионального значения, иностранцы, защита прав и свобод.

Tymoshek M. Universal and Regional Instruments, and their Influence on the Development of

the Constitutional Mechanism of Foreigners Rights and Freedoms Protection in Ukraine. Exploring the process of legal regulation of protection of constitutional rights and freedoms of

foreigners in Ukraine, it is important to note the universal and regional instruments that have a direct impact on the development of the constitutional mechanism of the protection of the foreigners rights and freedoms in Ukraine. The protection of the rights and freedoms of foreigners at the universal and regional level has been analyzed and investigated in the article..

Keywords: instruments of universal and regional significance, foreigners, protection of rights and freedoms.

У сучасному світі, коли проблема захисту прав іноземних громадян вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність у створенні більш дієвих норм захисту прав та свобод іноземців, які відображені у документах універсального та регіонального значення. Усі норми


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

38

захисту прав, відображені у ряді багатьох важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особистості та визначили ту межу, нижче якої держава не може опускатися. Це значить, що права і свободи людини які поширюються на іноземців (підданих), перестали бути об’єктом тільки внутрішньої компетенції держави а стали справою всього міжнародного співтовариства. Нині обсяг прав і свобод особи, визначається не тільки конкретними особливостями того чи іншого суспільства, але як зазначає Р. Мюллерсон «розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем і ступенем світу, тим значніший вплив на права і свободи міжнародних факторів» [1, с. 73].

Актуальність дослідження підсилюється виключно важливим значенням для створення ефективного правового механізму захисту прав та свобод іноземців.

Проблема полягає в тому, що правовий захист прав та свобод іноземців в Україні не досліджується в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах законотворчості та правозастосовчої діяльності. Ми повинні намагатися теоретично осмислити правовий захист і його гарантування, за сучасних умов таке питання набуває особливої уваги і значення, що в подальшому можливо дасть змогу покращити процес захисту прав та свобод іноземних громадян в Україні.

Дана тема спеціально не досліджувалася, деякі аспекти цієї проблеми висвітлені в роботах зарубіжних та вітчизняних вчених: Т. Андрусяка, П. Рабіновича, Ю. Тодики, О. Кушніренка, В. Тація, Л. Міхневич, Р. Мюллерсона та ін.

Проблеми національно-правової системи та теоретико-методологічного забезпечення захисту прав та свобод іноземців в Україні, мають стати пріоритетним предметом уваги українських правознавців.

Дослідження даної теми є важливим, оскільки постають завдання щодо вивчення і врахування нових тенденцій та викликів для ефективного вирішення проблем захисту прав та свобод іноземців в Україні.

Отже метою даної статті є співвідношення та взаємодія норм внутрішнього і міжнародного права та аналіз правової регламентації в цілому, щодо захисту конституційних прав та свобод іноземних громадян.

Документи універсального значення мають сферу, що поширюється на значну кількість держав світу.

Серед існуючих документів у сфері міжнародно-правової регламентації захисту конституційних прав та свобод іноземців стала та має сучасне втілення ідеї захисту прав іноземців «Загальна декларація прав людини» [1, с.74-75].

На міжнародному рівні захист прав і свобод іноземців здійснюється в межах діяльності ООН які виступають в ролі міжнародних інституційно-організаційних гарантів прав і свобод особи. Важливе значення в цьому плані має діяльність Ради Безпеки ООН, Економічної і Соціальної ради, комітетів Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародного Суду ООН [2, с.28].

Документи універсального значення покликані забезпечувати перш за все єдиний для всіх учасників мінімальний рівень захисту прав, передбачений у них.

Також слід відмітити і документи регіонального значення. Основний серед яких можна виділити – Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 4 листопада 1950 року та додаткові протоколи до неї. У цих документах було детально визначено права і свободи, які мають забезпечувати країни Європи, а також основні механізми їх захисту.

На регіональному рівні міжнародний захист прав та свобод людини створюється на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На сьогодні у світі існує три дієздатні реґіональні системи захисту прав людини: Міжамериканська, Африканська і Европейська. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи – на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄС – на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці - згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; а в Африці – згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р., у якій закріплені основні права та свободи [3, с. 76-79].

Найбільший інтерес для нас, безсумнівно, уявляє Європейська система захисту прав людини. По-перше, вона найрозгалуженіша і найдієздатніша, а по-друге, вона має до України найбезпосередніше відношення. Система діє в рамках Ради Європи, Європейський правозахисний механізм заснований на низці договорів, основним серед них є Європейська конвенція захисту прав людини й основних свобод 1950 р. Крім неї у рамках Ради Європи


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

39

розроблені Європейська соціальна хартія 18 жовтня 1961 р., Рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська конвенція про здійснення прав дітей, Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводження чи покаранню.

Хартія основних прав Європейського Союзу прийнята 7 грудня 2000 р. в Ніцці. У цій Хартії найбільш у повному вигляді викладена сучасна концепція захисту прав людини в Європейському Союзі [4,с. 94-109].

Таким чином, поява цілого ряду міжнародних правових актів регіонального характеру, які не вступаючи в суперечність з загальними міжнародно-правовими актами і нормами, внесли чимало новел в формування специфічних регіональних механізмів забезпечення захисту прав та свобод людини.

Досліджуючи захист прав та свобод іноземців на регіональному рівні, слід відзначити що особливе місце в розвитку міждержавного співробітництва у сфері захисту прав та свобод іноземців посідає співробітництво в регіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, та встановлено більш високі стандарти захисту прав та свобод іноземців, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами [5].

На другій Міжнародній (всесвітній) конференції з захисту прав людини яка проходила у 1993 році у Відні було прийнято Декларацію і Програму дій, які відобразили загальний підхід держав до питань захисту прав людини [1, с. 73].

У процесі розвитку нормативно-правової системи міжнародного захисту прав і свобод іноземців були розроблені відповідні стандарти. Згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН за № 41/120 від 04.12.1986 p., внутрішньодержавні законодавчі акти з прав людини мають узгоджуватись з існуючим переліком міжнародно-правових норм, бути достатньо чіткими, передбачати реальні та ефективні механізми захисту прав та свобод іноземців, і користуватися широкою міжнародною підтримкою.

Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав та свобод людини 1993 р. Так, у Мінську була підписана Конвенція СНД про права та основні свободи людини [6, с.5-7].

Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав – учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини.

Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист відбувається не лише в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією [2, с.29].

Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та ряд інших важливих міжнародно-правових актів визначили той універсальний набір основних прав і свобод, які в єдності з конституційними правами покликані забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Цей каталог прав виник не на порожньому місці, він формувався на основі тисячолітнього досвіду боротьби за свободу і соціальний прогрес.

Інтеграційні процеси які проходять в Європі є унікальні, в інших регіонах світу вони ще далекі від європейських. Міжамериканська конвенція про права людини яка була прийнята 20 листопада 1969 року на Міжамериканській дипломатичній конференції в Коста-Ріка, в більшості скопіювала Європейську. Лише 12 з 19 латиноамериканських держав, котрі приймали участь в конференції, підписали цей документ [1, с. 75-77].

Тому на нашу думку, в сучасних умовах під захистом основних прав та свобод іноземців, слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових документах по правам людини, зокрема в Міжнародному Біллі про права людини, а також у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод прийнятої 4 листопада 1950 року у Римі членами Ради Європи. На протязі 25 років після її прийняття учасниками стали усі члени Ради Європи, а також Європейської соціальної хартії 1961 р., (Протокол про внесення поправок до Європейської соціальної хартії 1961 р. від 21.10.1991, м. Турин). Якщо, якесь основне право людини, не увійшло в Конституцію держави то воно повинно бути визнане в даній державі незалежно від його конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права у відношенні до внутрішньо державного у сфері захисту прав та свобод іноземців є загальновизнаним принципом міжнародного співробітництва.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

40

Розуміння під фундаментальними правами конституційних прав отримало поширення з середини XIX століття. У спеціальній літературі стало звичним розглядати конституційні права як основні права. Це знайшло відображення у Веймарській Конституції, було сприйнято Основним законом ФРН, а згодом рядом нових європейських конституцій. «Яке б визначення не вибиралося, мова по суті, завжди йде про ті права, які є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини і громадянина, і які таким чином отримують гарантії в основних законах держави» [7, с. 4-10]. Таким чином, враховуючи наведене, можна підвести підсумок щодо ефективності регіональної системи захисту. В міжнародному масштабі ця система безумовно є неперевершеною, але на нашу думку потрібні структурні та організаційні реформи по її вдосконаленню.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод сприйнята більшістю держав як нормативний зразок. З ратифікацією Конвенції Верховною Радою України 17 липня 1997 р. для Української держави відкрився доступ до багатого європейського досвіду у сфері утвердження демократичних принципів, захисту прав та свобод іноземних громадян [8].

Права та свободи іноземців як категорія конституційного права практично стають правами громадянина в конкретній державі тоді, коли вони визнаються та закріпляються внутрішнім законодавством певної країни.

Кожна держава через національне законодавство регулює визнання, закріплення, обсяг та порядок реалізації основних прав. На рівні державного законодавства це – конституція держави.

Важливим є врахування досвіду конституційної регламентації та здійснення захисту прав та свобод іноземців у практиці державотворення традиційно демократичних європейських держав, а також країн «молодої демократії».

Країни СНД, як країни «молодої демократії», при запровадженні власної моделі забезпечення захисту прав та свобод іноземців орієнтувалися як на національній традиції, на свій історичний досвід, так і на міжнародні стандарти захисту прав та свобод іноземців світового товариства і традиційно демократичних європейських держав [7, с.10-16].

Із здобуттям незалежності в Україні розпочалася робота з формування нормативно-правової бази нашої держави. Наша держава стала складовою частиною міжнародної системи щодо захисту прав та свобод іноземців. Ціла низка згаданих міжнародно-правових документів стала базисом для розділу другого Конституції України, яка містить у собі 48 статей.

Україна прагнула відобразити в національному законодавстві норми Загальної Декларації прав людини, Конвенції про захист прав і основних свобод людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадські і політичні права, та інші міжнародно-правові документи щодо прав людини. Після проголошення незалежності це було найперше і найголовніше завдання молодої Української держави [9].

У 1992 році Україна була офіційно визнана як одна з повноправних держав-учасниць НБСЄ (нині ОБСЄ) 9 листопада 1995 року – стала членом Ради Європи. Це суттєво вплинуло на подальший розвиток правової регламентації захисту прав і свобод іноземців в Україні. Україна, ставши членом цієї організації приєдналася до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини, та взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство [10].

Важливим міжнародно-правовим актом про права людини який вплинув на конституційний розвиток України є Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Отже, на основі викладеного можна зробити висновок, що становлення і розвиток правової регламентації світових стандартів захисту прав та свобод іноземців має тривалу історію, супроводжується боротьбою доктрин і традицій характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї захисту прав і свобод іноземців, справжній свій зміст вони набувають на основі принципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності людини.

Також слід відзначити, що в Україні в цілому має місце нормативне закріплення та забезпечення прав і свобод іноземних громадян. На наш погляд, питання захисту прав та свобод іноземних громадян є важливим у наш час, як ніколи є актуальною розробка Хартії прав людини для ХХІ століття. Така пропозиція вже була сказана американським професором Бертраном Гроссом. Хартія прав людини для ХХІ століття повинна об’єднати усі існуючі міжнародні договори ООН в даній області, а також в вести нові норми та принципи, які склалися за останні роки. Прийняття нової Хартії значно підвищить ефективність створення системи, забезпечить кращий захист прав та свобод людини.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

41

Список використаних джерел: 1. Лукашев Е.А. Общая теория прав. Международная защита прав человека / Е. А. Лукашев.

– М., 1996. – Ст. 73 – 75. 2. Антонович М. М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини / М. М. Антонович.

– К.: Видавничий дім «KM Academia», 2000. 3. Буроменський М. Права людини / Буроменський М., Євінтов В., Заблоцька Л.,

Рабинович П.,Семенов В. – К., 1997. – Ст. 76 – 79. 4. Дзюба Г. Права людини та громадянина: проблеми реалізації в Україні / Дзюба Г.,

Солук О. – Львів, 1998. – Ст. 94 – 109. 5. Карпачова Н. Права людини і міжнародне право: Доповідь Уповноваженого Верховної

Ради України з прав людини. – К., 2008. 6. Самощенко И.С. Цели правовых норм – масштаб оценки и эффективности /

Самощенко И.С., Никитский В.И. // Учен. зап. ВНИИСЗ. – Вып. 19. – М., 1969. – С. 46 – 61. 7. Байтин М.И. О принципах и функциях права: новые моменты / М.И. Байтин //

Правоведение. – 2002. – № 3. – Ст. 4 – 16. 8. Про ратифікацію Конвенції про захист та основних свобод людини 1950 р., Першого

протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції : Закон України // Відомості Верховної. Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 263.

9. Всеобщая декларация прав человека (на украинском, русском и английском языках) // Юридический вестник. – 1998 – № 4.

10. Международный пакт о гражданских и политических правах // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1976. – № 17. – Ст. 291.

* Тимошек Ольга Мар’янівна – здобувач кафедри конституційного та міжнародного

права Національного університету внутрішніх справ. УДК 342.723:347.451.031.3(477) Юлія Тищенко * РОЛЬ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

У статті проаналізовані головні напрямки діяльності та повноваження Верховної Ради

України щодо забезпечення прав споживачів, а також обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення роботи парламенту у цій сфері.

Ключові слова: права споживачів, забезпечення прав споживачів, законодавча, контрольна, установча функції парламенту.

Тищенко Ю. В. Роль Верховной Рады Украины относительно обеспечения прав

потребителей. В статье проанализированы главные направления деятельности и полномочия Верховной

Рады Украины относительно прав потребителей, а также аргументированы предложения по усовершенствованию работы парламента в этой сфере.

Ключевые слова: права потребителей, обеспечение прав потребителей, законодательная, контрольная, учредительная функции парламента.

Tyshchenko Y. V. The Role of the Verkhovna Rada of Ukraine in providing the rights of

consumers. The main directions of the Verkhovna Rada of Ukraine activities and powers concerning the rights

of consumers are analized, and suggestions on the improvement of the work of the Parliament in this sphere are given.

Keywords: rights of consumers, providing consumers rights, legislative, control, and constitutive functions of the Parliament.

Як відомо, нормальний та повноцінний розвиток особистості залежить від рівня забезпечення її основних прав і свобод, до яких належать і права споживачів. Належне забезпечення прав споживачів потребує ефективного законодавства та відповідної системи


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

42

державних органів та органів місцевого самоврядування, на які покладається його виконання. Серед гарантій забезпечення прав споживачів особливе місце займає діяльність Верховної

Ради України у цій сфері. У науці конституційного права приділено значну увагу правовому статусу та діяльності

Верховної Ради України. Цьому питанню присвячено ряд дисертацій таких науковців, як Георгіца А.З., Супрунюк Е.В., Майданник О.О., Барабаш Ю.Г., Приходько Х.В., Нечепоренко Г.В., Журавльова Г.С. тощо. Діяльність парламенту також висвітлена у комплексних наукових дослідженнях Погорілка В.Ф., Тодики Ю.М., Фрицького О.Ф., Шемшученка Ю.С. та інших.

Водночас роль Верховної Ради України у забезпеченні прав споживачів практично не досліджувалася. На наш погляд, аналіз даної проблеми має велике практичне і теоретичне значення.

Тому завданням цієї статті є здійснення конституційно-правового аналізу функцій та повноважень Верховної Ради України щодо забезпечення прав споживачів.

Як правило, виділяють три основні функції Верховної Ради України: законодавчу, установчу та контрольну.

Найважливіший напрям діяльності Верховної Ради України – законодавча функція. У системі поділу влади парламент, як слушно зазначалося в науковій літературі, має прерогативу в галузі правотворчості. [1, с. 245]. Так, згідно зі статтею 75 Конституції України, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади.

У сфері забезпечення прав споживачів свою законодавчу функцію парламент України реалізовує шляхом прийняття законів і постанов.

Чільне місце серед цих нормативно-правових актів посідає Конституція України. Слід зазначити, що прийняття Конституції та внесення до неї змін можна віднести до реалізації як законодавчої, так і установчої функції парламенту.

Значення Основного Закону у забезпеченні прав споживачів полягає не тільки в тому, що він є юридичною базою для інших нормативно-правових актів, важливим засобом забезпечення єдності національного права та має вищу юридичну силу. У Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, вперше на конституційному рівні згадуються права споживачів. Зокрема, згідно з її статтею 42 держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Стаття 50 Основного Закону передбачає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Суспільні відносини у сфері забезпечення прав споживачів регулюються й іншими конституційними положеннями, що стосуються безпосередньо прав споживачів або прав та свобод людини і громадянина в цілому (статті 3, 6, 22, 26, 47, 48, 49, 53, 55, 57, 59, 92, 102, 106, 119, 124, 157 Конституції України).

Положення Конституції України є основоположною складовою нормативно-правової бази з питань забезпечення прав споживачів. Водночас, на нашу думку, деякі з них, що безпосередньо стосуються забезпечення прав споживачів, потребують вдосконалення.

Зокрема, це стосується частини четвертої статті 42 Основного Закону України, згідно з якою держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності організацій споживачів.

У наведених положеннях не вживається термін «товари». Водночас, у міжнародному приватному праві продукція, послуги і роботи розуміються як різновиди товару. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне під час подальшого здійснення конституційної реформи внести зміну до частини четвертої статті 42 Основного Закону, передбачивши, що держава здійснює контроль за якістю і безпечністю товарів (продукції, послуг, робіт).

Потребує вдосконалення, на наш погляд, і положення частини другої статті 50 Конституції України, за якою кожному гарантується право вільного доступу до інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення.

По-перше, незрозуміло, чому гарантується право вільного доступу до інформації про якість лише харчових продуктів і предметів побуту. Вважаємо, що Основним Законом кожному має


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

43

гарантуватися право вільного доступу до інформації про якість будь-яких товарів (продукції, послуг, робіт). До речі, саме так ставиться питання у Хартії захисту споживачів, прийнятій на 25 сесії Консультативної Асамблеї Європейського Союзу у 1973 році (резолюція № 543) [2], та Керівних принципах захисту інтересів споживачів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 року (резолюція 248) [3].

По-друге, як гадаємо, Конституція має гарантувати право вільного доступу до інформації не лише про якість, а про товари взагалі, що, безумовно, включає й інформацію про їх якість. Адже, крім інформації про якість, споживач, на наш погляд, повинен мати право отримати інформацію про властивості товарів (продукції, послуг, робіт) взагалі. Такий підхід, як вважаємо, узгоджується з положенням частини першої статті 9 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, згідно з яким всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Крім Конституції України, конституційно-правове регулювання забезпечення прав споживачів здійснюється й іншими законодавчими актами. На нашу думку, до них можна віднести Закон України «Про захист прав споживачів» прийнятий 12 травня 1991 року. Його характеристика як комплексного законодавчого акта [4, 5] породжує питання щодо наявності в ньому норм конституційного права. У даному контексті ми погоджуємося з думкою Т. Кагала, який на основі дослідження положень цього закону робить висновок про міжгалузевий, комплексний характер змісту його норм і вважає, що в законодавстві про захист прав споживачів перетинаються нормативно-правові акти (природно, і норми) конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального та інших галузей законодавства [6, с. 101].

Аналіз лише преамбули зазначеного Закону, згідно з якою, він, зокрема, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, свідчить про його належність до джерел конституційного права.

У цьому Законі вперше в українському законодавстві були закріплені визнані міжнародним співтовариством права споживачів і гарантії їх реалізації. У ньому набуло спеціального юридичного значення поняття «споживач».

З дня прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» його текст неодноразово змінювався та доповнювався. Так, на сьогоднішній день існує 15 законів, якими були внесенні зміни до Закону України «Про захист прав споживачів», двома з яких він був викладений в новій редакції. Наявність такої активної роботи із нормами згаданого Закону свідчить про їх актуальність та наближеність до реалій сьогодення. Але це не позбавляє можливості вдосконалення положень цього нормативно-правового акта.

Вважаємо, помилковим вилучення із чинної редакції Закону статті 11 «Гарантований рівень споживання» (яка містилася в редакції Закону від 15 грудня 1993 року). Згідно з цією статтею гарантований рівень споживання забезпечувався стимулюванням виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг, запровадженням у разі необхідності нормованого розподілу товарів, якщо немає гарантій їх вільного придбання кожним споживачем, запровадженням компенсаційних виплат, різних видів допомоги і пільг громадянам.

Саме такі положення містить Резолюція № 39/248 Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи щодо захисту інтересів споживачів».

Нагадаємо, цей документ ООН покликаний сприяти активній політиці урядів країн світу щодо захисту інтересів споживачів. Україна, як член Організації Об’єднаних Націй, може врахувати такі рекомендації в своєму законодавстві. Тож, на нашу думку, було б доцільним повернути до змісту Закону положення щодо гарантованого (належного, достатнього) рівня споживання, але не у вигляді декларативних норм, а як одне з прав споживачів, доповнивши їх перелік пунктом 8 частини першої статті 4, як це було в редакції Закону від 12 травня 1991 року. Відповідно статтю 1 Закону доцільно доповнити пунктом 28 такого змісту: «гарантований (належний, достатній) рівень споживання – забезпечення державою задовільного рівня виробництва продукції, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров’я і життєдіяльності, запровадження ефективних методів розподілу продукції, у разі необхідності нормованого її розподілу між споживачами, запровадження компенсаційних виплат, різних видів допомоги і пільг громадянам».

З метою забезпечення споживачам можливості вільного вибору продукції та здобуття знань


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

44

і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до потреб споживачів, пропонуємо доповнити частину першу статті 4 Закону пунктами 9 та 10, які б містили право на вибір продукції та право на споживчу освіту.

Хоча частиною другою статті 4 Закону встановлено, що споживачі також мають інші права, встановлені законодавством про захист прав споживачів, вважаємо, що для реалізації та захисту своїх прав споживачу буде зручніше користуватися однією статтею одного закону, в якій буде системно і комплексно визначено перелік його прав.

Звичайно, законодавча функція Верховної Ради України у сфері забезпечення прав споживачів реалізувалася не тільки прийняттям Конституції України та Закону України «Про захист прав споживачів».

За базою даних парламенту України за роки незалежності було прийнято понад 5 тисяч нормативно-правових документів, в яких вживається термін «споживач», у тому числі 275 законів.

Водночас у науковій літературі слушно зазначалося, що джерелами конституційного права є не всі названі вище акти, а лише ті з них, що містять норми конституційного права [7, с. 16]. Серед численних законів, в яких регулюються суспільні відносини, що складаються в сфері забезпечення прав споживачів, варто виділити Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року, Закони України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23 грудня 1997 року; «Про підтвердження відповідності» від 17 травня 2001 року; «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 року; «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» від 1 грудня 2005 року; «Про метрологію та метрологічну діяльність» від 11 лютого 1998 року тощо.

Як слушно зазначає О. Ф. Фрицький, законодавча діяльність у процесі функціонування представницьких органів, хоч і основна, але не єдина [8, с. 292]. Вони здійснюють також установчі та контрольні функції.

Так, згідно з пунктом 33 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить здійснення парламентського контролю у межах, визначених Основним Законом. При цьому, на що звертають увагу деякі науковці, світова практика парламентаризму свідчить, що належне здійснення парламентом представницької, законодавчої, установчої та інших його функцій, тобто всіх парламентських прерогатив можливе за умови забезпечення ефективного парламентського контролю [9, с. 19].

Однією з основних форм парламентського контролю за дотриманням законодавства про права і свободи людини і громадянина, в тому числі і за правами споживачів, є діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року, метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, зокрема, є: захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; сприяння правовій інформованості населення тощо.

Для реалізації своїх повноважень Уповноважений наділений відповідними правами та несе певні обов’язки, визначені Законом. Відповідно до статті 18 цього Закону Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

Питанням захисту прав споживачів була приділена увага у Першій щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні», яку Уповноважений представила 28 листопада 2000 року на пленарному засіданні Верховної Ради України.

У цій Доповіді звертається увага на наявні проблеми у сфері забезпечення прав споживачів. Проголошені права споживачів не завжди знаходять відповідне забезпечення на практиці. Недостатнім є контроль за виробництвом та збутом продукції та безвідповідальність за реалізацію


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

45

неякісного товару без надання споживачеві відповідного документу, що підтверджував придбання. Малоефективною залишається державна політика стимулювання підприємств з метою створення конкурентоспроможної продукції, незадовільними є заходи в сфері демонополізації і запобігання недобросовісній конкуренції на ринках харчової продукції, сировини і матеріалів для легкої промисловості, нафтопродуктів тощо.

Уповноважений констатував, що в державі набувають загрозливих масштабів явища, які порушують права споживачів та негативно впливають на здоров’я людей. Одним із джерел такої загрози є масова реалізація неякісних продовольчих товарів та медикаментів, у тому числі ввезених із-за кордону.

Щодо подань омбудсмена до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб, як приклад, можна навести Подання Уповноваженого Прем’єр-міністрові України від 29 грудня 2006 року «Про порушення конституційних прав громадян на належний рівень життя у зв’язку зі зростанням цін і тарифів на житлово-комунальні послуги».

Здійснення Уповноваженим аналізу додержання в Україні прав споживачів свідчить про те, що вони визнаються ним одними з пріоритетних та таких, що вимагають першочергового забезпечення. На жаль, у наступних доповідях омбудсмена це питання не знайшло свого належного висвітлення. Не вносилися ним і відповідні конституційні подання з питання забезпечення прав споживачів.

Іншою формою парламентського контролю за реалізацією Конституції та законів України є парламентські слухання. Їх проведення унормовано Главою 39 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Відповідно до частини першої статті 233 цього Закону парламентські слухання у Верховній Раді проводяться з метою вивчення питань, що становлять суспільний інтерес та потребують законодавчого врегулювання. Згідно з частиною восьмою статті 236 вказаного Закону за результатами парламентських слухань Верховна Рада на пленарному засіданні приймає постанову Верховної Ради, якою схвалює відповідні рекомендації.

Аналіз матеріалів парламентських слухань, проведених Верховною Радою України, на жаль, засвідчив, що законодавцями питанню забезпечення прав споживачів не було приділено належної уваги. Жодні парламентські слухання не були спеціально присвячені цій проблемі. Лише у Рекомендаціях парламентських слухань «П’ята річниця прийняття Конституції України. Права і свободи громадян України – сподівання і реальність», схвалених Постановою Верховної Ради України від 13 вересня 2001 року № 2692-III, парламенту рекомендується підвищити економічну ефективність та стимулювати юридичними засобами підприємницьку діяльність громадян, яка не заборонена законом, захистивши при цьому права споживачів, а уряду – посилити контроль за якістю харчових продуктів і вчасно надавати інформацію про стан довкілля та загрозу для здоров’я людини; не допускати подальшого необґрунтованого підвищення житлово-комунальних тарифів та забезпечити формування гнучкого механізму надання субсидій на житлово-комунальні послуги.

Варто відмітити, що частину контрольних функцій щодо забезпечення прав споживачів парламент здійснює безпосередньо через затвердження Державного бюджету і програм соціального, економічного, культурного розвитку; схвалення програми діяльності уряду та здійснення контролю за його діяльністю; заслуховування щорічних послань Президента України та доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; діяльність парламентських комітетів тощо.

Щодо установчої функції парламенту України у сфері забезпечення прав споживачів, то слід зазначити, що Верховна Рада України реалізовує її шляхом участі у формуванні інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Так, наприклад, Верховна Рада України призначає вибори Президента України (п. 7 ст. 85 Конституції України), який, в свою чергу, як глава держави і гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина через свої конституційні повноваження, конкретний перелік яких закріплений у статті 106, бере безпосередню участь у формуванні й реалізації державної політики щодо забезпечення прав споживачів.

Крім того, реалізуючи свої конституційні повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні; призначення третини складу Конституційного Суду України; обрання суддів безстроково; надання


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

46

згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України тощо, парламент бере участь у формуванні інституційної системи забезпечення прав споживачів.

Узагальнюючи підсумки конституційно-правового аналізу функцій та повноважень Верховної Ради України щодо забезпечення прав споживачів можна стверджувати про важливу роль парламенту у цій сфері, зокрема, в процесі формування споживчого законодавства, створення відповідної інституційної системи та здійснення парламентського контролю за його реалізацією.

Список використаних джерел: 1. Кравченко В.В. Конституційне право України : навч. посібник / В. В. Кравченко. – К.:

Атіка, 2004. – 512 с. 2. Хартія захисту споживачів, прийнята на 25 сесії Консультативної Асамблеї

Європейського Союзу у 1973 році : (Резолюція № 543) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zonazakona.ru

3. Керівні принципи захисту інтересів споживачів : Резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй № 248 від 9.04.1985 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.consumerinfo.org.ua/must_know/articles_rights/detail.php?ID= 4156.

4. Іваненко Л. М. Наукове обґрунтування необхідності внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» / Л. М. Іваненко // Право України. – 2005. – № 5. – С.74 – 77.

5. Письменна О. П. Правовідносини, що виникають у зв’язку з порушенням прав споживачів внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / О. П. Письменна. – Одеса, 2007. – 22 с.

6. Кагал Т. Законодавство про захист прав споживачів у сфері якості товарів у системі законодавства України / Тарас Кагал // Право України. – 1998. – № 8. – С. 98 – 101.

7. Конституционное право Украины : учеб. пособие / [Сост. : В. Д. Волков, Р. Ф. Гринюк, И. С Щебетун і др.]. – Донецьк: ДонГУ, 2000. – 239 с.

8. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: підручник / О. Ф. Фрицький. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 536 с.

9. Майданник О. О. Парламентський контроль в Україні / Олена Олексіївна Майданник. – К. : Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова, 2004. – 320 с.

* Тищенко Юлія Вікторівна – кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри

господарського права і процесу Національної академії внутрішніх справ. УДК 342.11 (477) Антон Ткачук *

ПИТАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ДОСТУПУ ДО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

У статті досліджуються питання індивідуального доступу фізичних та юридичних осіб до

конституційного правосуддя в Україні. Робиться висновок про наявність в українській моделі конституційної юстиції широких можливостей щодо прямого і опосередкованого індивідуального доступу до захисту на конституційному рівні основоположних прав і свобод людини. При цьому висвітлюються можливості суто допоміжної форми прямого доступу – конституційного звернення. На практиці Франції дається оцінка ефективності опосередкованого доступу до конституційного правосуддя – через суди загальної юрисдикції.

Ключові слова: Конституційне право, суддя, прямі та опосередковані форми індивідуального доступу до конституційного правосуддя, конституційні права і свободи людини і громадянина.

Ткачук А. П. Вопрос индивидуального доступа к конституционному правосудию в

Украине. В статье исследуются вопросы индивидуального доступа физических и юридических лиц к

http://www.zonazakona.ru

http://www.consumerinfo.org.ua/must_know/articles_rights/detail.php?ID


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

47

конституционному правосудию в Украине. Делается вывод о наличии в украинской модели конституционной юстиции широких возможностей относительно прямого и опосредствованного индивидуального доступа к защите на конституционном уровне основополагающих прав и свобод человека. При этом освещаются возможности сугубо вспомогательной формы прямого доступа – конституционного обращения. На практике Франции дается оценка эффективности опосредствованного доступа к конституционному правосудию – через суды общей юрисдикции.

Ключевые слова: Конституционное право, судья, прямые и опосредствованные формы индивидуального доступа, к конституционному правосудию, конституционные права и свободы человека и гражданина.

Tkachuk A. P. Question of individual access to constitutional justice in Ukraine. The article explores issues of access of natural persons and legal entities to the constitutional

justice in Ukraine. The conclusion is being made that Ukrainian model of constitutional justice has wide possibilities for direct and indirect individual access to the protection at the constitutional level of fundamental human rights and freedoms. Meanwhile the possibilities of subsidiary form of direct access like constitutional appeal are covered as well. Proceeding from the France practical experience the author gives an evaluation of efficiency of indirect access to constitutional justice through courts of general jurisdiction.

Keywords: Constitutional law, judge, direct and indirect forms of individual access to the constitutional justice, constitutional rights and freedoms of human and citizen.

Немає сумніву, що нинішній і майбутній світ має бути світом прав людини. Задля цього

сьогодні докладаються величезні зусилля держав, громадянських інститутів, міжнародних організацій, вчених. Вишукуються різні форми утвердження, забезпечення та захисту фундаментальних прав і свобод людини.

Надзвичайно важливим кроком в цьому напрямку було запровадження конституційної юстиції, яка стала квінтесенцією, головною ознакою демократичного розвитку держав. Зараз актуальним є питання підвищення ефективності конституційного правосуддя в тому числі шляхом забезпечення доступу до нього.

В ґрунтовному дослідженні з цих питань, яке було зроблене і ухвалене Венеціанською комісією в грудні 2010 року відображене широке різноманіття видів і форм доступу до конституційного правосуддя, яке склалося в європейських та інших країнах світу [1]. Це є свідченням пошуку ефективних форм забезпечення прав і свобод людини враховуючи національні особливості. Безумовно має місце і запозичення чогось один у одного. Але не завжди те, що є прийнятним для однієї правової системи є таким для іншої.

У конституційному судочинстві, яке має багато відмінностей від адміністративного чи цивільного, прийнято вирізняти пряму і опосередковану форми індивідуального доступу фізичних і юридичних осіб для оскарження конституційності нормативно-правового акта. Вважається, що прямим індивідуальним доступом є можливість особи безпосередньо оскаржувати конституційність акта, а опосередкованим індивідуальним доступом – можливість такого оскарження тільки через певні державні органи чи посадові особи.

Сьогодні все немає сумнівів, що індивідуальний доступ до конституційного правосуддя є саме тим засобом, який дозволяє на конституційному рівні надійно забезпечувати дотримання прав людини. При цьому в залежності від національних правових систем та інших факторів ефективним у справі захисту основоположних прав і свобод людини є як прямий, так і опосередкований доступ.

Як вказується у зазначеному дослідженні Венеціанської комісії, після останньої конституційної реформи Франція вже не відноситься до числа держав де немає індивідуального доступу до конституційного правосуддя і її нинішня конституційна система близька до нормативної конституційної скарги [1]. Такої оцінки вдалося заслужити зовсім не шляхом запровадження у Франції конституційної скарги – загально визнаної форми прямого індивідуального доступу до конституційного правосуддя. Як і раніше французи не мають права самостійно звертатися до Конституційної Ради.

Нова 61-1 стаття Конституції Франції, яка набула чинності 1 березня 2010 року, по-перше, запровадила наступний конституційний контроль, на якому власне базується діяльність майже


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

48

всіх конституційних судів Європи в тому числі України, а по-друге, суб’єктом звернення щодо його здійснення визнала суди загальної юрисдикції всіх рівнів [2]. Це дало можливість фізичним та юридичним особам при розгляді справ у судах ставити питання про внесення через вищі судові інстанції Франції (Касаційний Суд та Державну Раду) подання до Конституційної Ради про перевірку на відповідність Конституції положень закону які порушують їх конституційні права. Таким чином у Франції запроваджена індивідуальна опосередкована форма доступу фізичних і юридичних осіб до конституційного правосуддя.

Якщо ми звернемося до Закону України «Про Конституційний Суд України» то побачимо, що така ж та інші форми доступу до конституційного правосуддя діють в Україні вже 15 років. Відповідно до глави 12 та інших положень цього Закону, у разі виникнення спірних питань щодо конституційності правового акту з питань його відповідності конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини, суди загальної юрисдикції при розгляді справ, органи виконавчої влади при застосуванні такого акту, омбудсмен у процесі своєї діяльності можуть вирішувати питання про звернення до Конституційного Суду України для здійснення ним нормоконтролю. Суб’єктами конституційного подання до Конституційного Суду України у таких випадках на нашу думку можуть бути: Верховний Суд України (за клопотанням любого суду загальної юрисдикції поданим при слуханні справи за власною ініціативою чи за ініціативою сторін), Президент України, 45 народних депутатів, омбудсмен і Верховна Рада Автономної Республіки Крим [3].

Із наведеного можна зробити висновок, що в Україні окрім судів загальної юрисдикції роль посередника у зверненні до Конституційного Суду можуть здійснювати різного рівня органи виконавчої влади та омбудсмен. Щоправда право громадян ініціювати такі звернення повинно бути більш чітко виписано в законі. Це що стосується форм опосередкованого індивідуального доступу для здійснення нормоконтролю.

Особливої уваги заслуговує існуюча тільки в Україні така форма прямого індивідуального доступу фізичних і юридичних осіб до конституційного правосуддя як конституційне звернення.

Його суть в тому, що за наявності неоднозначного застосування положень Конституції чи законів судами або іншими органами державної влади (що є ознакою порушення законом прав інших осіб) кожна фізична чи юридична особа коли є загроза її суб’єктним правам може звертатися безпосередньо до Конституційного Суду України з вимогою тлумачення такої норми.

Виявивши під час тлумачення, що неоднозначно застосована норма закону, суперечить Конституції України, Суд тут же в одному процесі визнає її неконституційною. Таким чином у конституційному зверненні щодо офіційного тлумачення поєднані два способи захисту конституційних прав і свобод людини – шляхом інтерпретації норми права і шляхом контролю за конституційністю закону.

На наш погляд, конституційне звернення є по суті нормативною конституційною скаргою (до речі такої думки додержується і Венеціанська комісія). Адже за результатами розгляду конституційного звернення визнані Судом неконституційними положення закону втрачають юридичну силу, а роз’яснення суті положень Конституції і законів стають обов’язковими для всіх суб’єктів права. Тобто шляхом офіційного тлумачення і абстрактного контролю забезпечується захист об’єктивних прав і свобод людини.

Якщо вести мову про ефективність конституційного звернення, то слід зазначити те, що в результаті офіційного тлумачення і абстрактного контролю як усуваються так і попереджаються порушення прав і свобод і при цьому не стоїть питання про вичерпання суб’єктом звернення всіх доступних форм захисту права в судах загальної юрисдикції, що є умовою подання конституційної скарги. Якщо коротко, то конституційне звернення це сигнал про наявність в праві незрозумілої чи сумнівної норми, якою вже порушено право якоїсь особи. Після чого слідує тлумачення такої норми, чи визнання її неконституційною

Варто також зазначити, що правом звернення до Конституційного Суду України з поданням про тлумачення Конституції і законів України за наявності практичної необхідності без наведення фактів неоднозначності, мають Президент України, Кабінет Міністрів, 45 народних депутатів, омбудсмен, Верховний Суд України, всі суди загальної юрисдикції, Верховна Рада АРК та всі інші органи державної влади й органи місцевого самоврядування [3]. Хоча в Законі не передбачено, та все ж слід допускати, що зазначені суб’єкти права на конституційне подання з приводу тлумачення Конституції і законів України можуть звертатися до Конституційного Суду України з цього приводу не тільки з власної ініціативи а й у зв’язку із зверненням до них, фізичних чи юридичних осіб. Відтак можна стверджувати, що в Україні існують широкі можливості щодо


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

49

отримання офіційного тлумачення Конституції і законів України (а значить захисту об’єктивних прав), як шляхом прямого індивідуального доступу, так і через різні форми індивідуального опосередкованого доступу.

Розглядаючи питання про можливе розширення доступу громадян до конституційного правосуддя треба враховувати ці особливості конституційної юстиції України, а також те, що Конституційний Суд своїм Висновком від 14 березня 2001 року № 1-в/2001 відхилив спробу внести зміни до Конституції України щодо позбавлення його повноважень офіційно тлумачити закони і мотивував це саме тим, що це призведе до скасування права доступу громадян до Конституційного Суду [4]. Відтак конституційне звернення, як форма індивідуального прямого доступу до конституційного правосуддя в Україні міцно закріплена. Якщо її замінити шляхом внесення змін до Конституції, то Конституційному Суду України прийдеться кардинально змінювати свою правову позицію.

Тому, попри наполегливі пропозиції [5], є проблематичним запровадження в Україні ще одної форми індивідуального прямого доступу громадян до конституційного правосуддя, тобто по суті ще однієї конституційної скарги. Наприклад, повної скарги, яка б охоплювала і нормативні і індивідуальні акти. Однак, на нашу думку, в такій ситуації було б краще вдосконалювати інститут конституційного звернення, розширивши в ньому долю нормоконтролю.

Слід виважено відноситися і до пропозицій по запровадженню конституційного контролю переважно за індивідуальними, правозостосовчими актами і рішеннями судів на підставі прямих індивідуальних скарг. Тут є загроза перетворення конституційного суду у найвищу інстанцію судів загальної юрисдикції і втрати ним своїх унікальних якостей Сторожа демократії і конституційного ладу в державі. Незавидною у цьому випадку була б його роль «фільтра» для спорів, що надходять до Європейського суду з прав людини.

Та все ж повернемося до Франції, практики застосування в ній такої індивідуальної опосередкованої форми доступу громадян до конституційного правосуддя як через суди загальної юрисдикції. Протягом року дії статті 61-1 Конституції (на 28.02.2011 р.) судами загальної юрисдикції було подано 527 звернень з приводу неконституційності положень законів, з яких до Конституційної Ради вищими судовими інстанціями було пропущено 124 подання. Дослідники французької опосередкованої моделі індивідуального доступу до органів конституційного контролю об’єктивно відзначають, що вона є значимим кроком вперед і буде грати вагому роль у захисті прав і свобод людини у Франції [6].

Слід визнати, що ця річна практика французьких судів виявилась в десятки разів ефективнішою ніж 15-ти річна практика українських судів. До Конституційного Суду України за весь період його діяльності від Верховного Суду України надійшло лише 26 конституційних подань, серед яких за ініціативою нижчих судів всього декілька.

Отже є очевидним що справа не тільки в формах індивідуального доступу до конституційного правосуддя. Ефективність цих форм у сфері захисту фундаментальних прав і свобод в значній мірі залежить від того наскільки вони узгоджуються з національною системою правозахисту, а окрім того від уміння їх застосовувати, що видно на прикладі Франції.

Список використаних джерел: 1. Европейская комиссия за демократию через право (Венецианская комиссия).

Исследование о прямом доступе к конституционному правосудию. // Принято на 85 пленарном заседании Венецианской комиссии (Венеция, 17-18 декабря 2010 года) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.venice.coe.int

2. Fabbrini F. Kelsen in Paris: France’s Constitutional Reform and the Introduction of A Posteriori Constitutional Review of Lagislation / F. Fabbrini // German Law Journal. – Vol. 09. – № 10. – P. 1297 – 1312.

3. Про Конституційний Суд України: Закон України від 13.10.2010 №422/96-ВР – Глава 12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=422%2F96-%E2%F0&p=1323368052528568

4. Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (статей 84, 85, 89, 92, 93, 94, 106, 147, 150, 151 та пункту 6 розділу XV Конституції України)» вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 84, 85 та інших Конституції України) вiд 14.03.2001 № 1-в/2001 // Офіційний вісник

http://www.venice.coe.int

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

50

України. – 2001. – № 12. – Ст. 494. 5. Проблеми та перспективи запровадження індивідуальної конституційної скарги в Україні:

Монографія / О.В. Петришин, Ю.Г. Барабаш, С.Г. Серьогіна, І.І. Бодрова. – Н., 2010. – С. 37. 6. Антонов А.В. Реформа конституционного Совета Франции / А.В. Антонов // Журнал

конституционного правосудия. – 2011. – № 2(20). – С. 38. * Ткачук Антон Павлович – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради

України.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

51

Адміністративне право і процес. Фінансове право. Інформаційне право

УДК 342.922 (043.3) Ольга Аніна *

АДМІНІСТРАТИВНІ СТЯГНЕННЯ, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ ДО ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ

У статті проаналізовані види адміністративних стягнень, що застосовуються до іноземців

та осіб без громадянства, у порівнянні із адміністративними стягненнями, передбаченими у законодавстві деяких зарубіжних країн; окреслені проблемні питання нормативно-правового врегулювання таких стягнень й запропоновані шляхи їх вирішення.

Ключові слова: іноземець, особа без громадянства, штраф, видворення. Анина О. В. Административные взыскания, применяемые к иностранцам и лицам без

гражданства в Украине В статье проанализированы виды административных взысканий, применяемых к

иностранцам и лицам без гражданства, в сравнительном аспекте с административными взысканиями, предусмотренными в законодательстве некоторых зарубежных стран; очерчены проблемные вопросы нормативно-правового регулирования таких взысканий и предложены пути их решения.

Ключевые слова: иностранец, лицо без гражданства, штраф, выдворение. Anina O. V. Administrative Penalties Applied to the Foreigners and Persons without Citizenship

in Ukraine The types of administrative penalties applied to the foreigners and persons without citizenship are

analysed in the article in a comparative aspect with administrative penalties, foreseen in the legislation of some foreign countries; the problem questions of the normative-legal adjusting of such penalties are outlined and the ways of their decision are offered.

Keywords: foreigner, person without citizenship, fine, turning out. Розбудовуючи правову державу в Україні, владою обрано за зразок європейське

законодавство та міжнародні правозахисні стандарти, взято курс на розвинення національного правового режиму перебування іноземців, згідно якого останні мають, за виключенням окремих обмежень, практично ті самі права, свободи й обов’язки, що і громадяни України. Згідно із звітом Генерального Секретаря ООН, присвяченим моніторингу світового населення, Україна посідає четверте місце за кількістю міжнародних мігрантів (6,8 млн. міжнародних мігрантів, що становить 3,6 % загальної кількості міжнародних мігрантів у світі, за даними 2009 року). Щороку кордони нашої країни офіційно перетинають близько 30 мільйонів іноземців [1]. Водночас, зростання кількості іноземних громадян та осіб без громадянства, що перебувають на території України, призводить до стійкої тенденції зростання правопорушень, що вчиняються вказаними особами або по відношенню до них, у тому числі й в адміністративно-деліктній сфері. Так, наприклад, тільки судових рішень по притягненню до адміністративної відповідальності іноземців і осіб без громадянства за останні два роки прийнято понад 53 тис. лише за однією ст. 203 КУпАП (згідно положень якої іноземець чи особа без громадянства виступає спеціальним суб’єктом правопорушення). В цілому, протягом 2010 року органами внутрішніх справ ставилось на облік 84 789 іноземних громадян, а до адміністративної відповідальності за вказаний період притягнуто 62 782 іноземця. Таким чином 74,2 % від загальної кількості прибулих в Україну іноземних громадян були покарані в адміністративному порядку з ініціативи органів внутрішніх справ. Аналогічна ситуація спостерігалась і в 2009 році.

Особливості притягнення іноземців та осіб без громадянства, застосування до них адміністративних стягнень, питання міграції, забезпечення режиму перебування іноземців на території України неодноразово досліджувались у працях вітчизняних та зарубіжних вчених: В.К. Колпакова, О.В. Кондакова, С.Ф. Константінова, О.В. Куракіна, В.І. Палько, Н.В. Полякової, О.П. Рябченко, І.Д. Соболєва, В.М. Столбового та інших. Водночас, прийняття у 2011 році нових законодавчих актів в міграційній сфері, внесення змін у зв’язку з цим до Кодексу адміністративного судочинства (щодо особливостей провадження у справах про видворення


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

52

іноземців та осіб без громадянства), до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо зміни санкцій до окремих статей, норми яких регулюють відносини з іноземцями та особами без громадянства) висувають перед правовою наукою нові проблемні питання щодо механізмів застосування до цієї категорії осіб заходів адміністративного примусу. Необхідність теоретичного осмислення ефективності адміністративних стягнень, що застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, висвітлення практичних проблем їх реалізації і обумовлює вибір напрямку та актуальність проведеного дослідження, при підготовці якого ставиться за мету: визначити види адміністративних стягнень, що застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, визначити їх особливості, здійснити порівняльний аналіз системи адміністративних стягнень європейських країн, країн СНД на предмет застосування адміністративних стягнень за порушення іноземцями та особами без громадянства режиму перебування на території країни перебування, працевлаштування на її території, транзитного проїзду через її територію.

Адміністративні стягнення, як показує практика, характерні для більшості країн світу, де існує адміністративно-деліктне законодавство. Основним стягненням при цьому являється штраф, який зарубіжним законодавцем досить часто іменується як «грошовий штраф», «адміністративний штраф», що відрізняє правові наслідки проступку від злочину. В Україні, незважаючи на те, що до іноземців можуть застосовуватись всі адміністративні стягнення, визначені ст. 24 КУпАП, найбільш розповсюдженими визнаються також штраф і адміністративне видворення за межі України (як спеціальний вид адміністративних стягнень, що застосовуються лише до іноземців та осіб без громадянства). Варто зазначити, що у більшості західноєвропейських країн за порушення правил перебування в країні потрібно сплатити штраф. Окрім цього, до іноземця чи особи без громадянства обов’язково застосовується видворення за межі країни із зазначенням терміну, протягом якого особа не має права в’їзду до неї. У східноєвропейських країнах відоме таке адміністративне стягнення як попередження (Чехія, Хорватія, Словенія та ін.), але воно не застосовується при вчиненні порушень порядку перебування іноземців та осіб без громадянства в країні. Також характерні кваліфікуючі ознаки такого проступку, а саме повторність, що передбачає досить високі штрафні санкції (Болгарія, Польща) і можливість застосування адміністративного арешту: наприклад, в Швейцарській Конфедерації встановлено штраф до 30 тисяч франків, що дорівнює 25 тисячам євро, але при неможливості сплати призначеної грошової суми, вона може замінюватись на адміністративний арешт: 1 день арешту – за 25 євро [2, с. 33].

Адміністративний штраф як міра адміністративної відповідальності іноземців та осіб без громадянства (в тому числі, й за порушення порядку перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію) являє собою основне, грошове, разове, кумулятивне адміністративне стягнення, що покладається на порушника компетентними органам (посадовими особами) на підставі відповідної постанови. Слід відмітити, що при вчиненні іноземцем чи особою без громадянства адміністративного проступку, де він виступає загальним суб’єктом (несе відповідальність поряд із громадянами країни - перебування) (наприклад, при порушенні правил дорожнього руху) і застосуванні до нього адміністративного стягнення, він не підлягає видворенню за межі країни. Останнє застосовується, як правило, саме при порушенні правил перебування в країні, транзитному переїзді її територією, порушенні правил працевлаштування. Розміри адміністративних штрафів суттєво різняться у зарубіжних країнах: є фіксованими або пропорційними, залежними від тих чи інших економічних одиниць. Ситуація із розмірами адміністративного штрафу в окремих зарубіжних країнах виглядає наступним чином: у ФРН грошова сума коливається від 5 до однієї тисячі євро (у виключних випадках – до 2,5 тис. євро); у Франції розмір стягнення залежить від класу, до якого належить проступок: 1 клас – 38 євро, 2 клас – 150 євро, 3 клас – 450 євро, 4 клас – 750 євро, 5 клас – 1.500 євро; у Нідерландах передбачено шість категорій грошових стягнень (за порушення правил дорожнього руху, наприклад, розмір штрафу залежить від перевищення швидкості на 4, 5, 6, 7 і т.д. км/год.); у Литві – від 34 євро до 3.400 євро; в Естонії – від 12 євро до 1.200 євро; найнижчий максимальний розмір адміністративного штрафу передбачений в Латвії – до 500 лат (400 євро). Всі європейські країни на нормативно-правовому рівні врегульовують порядок перебування іноземців та осіб без громадянства на своїй території, як правило, окремими законодавчими актами, в яких також передбачені підстави відповідальності за порушення встановлених правил.

У країнах СНД також відсутнє єдине бачення щодо розмірів і правил обчислення адміністративних штрафів. Так, законодавством Російської Федерації встановлено, що при порушенні іноземним громадянином або особою без громадянства правил в’їзду чи режиму


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

53

перебування в країні, транзитного переїзду через її територію на винну особу може накладатись адміністративне стягнення у вигляді сплати штрафу розміром від двох до п’яти тисяч рубл. (від 65,5 доларів США до 165 доларів США) з адміністративним видворенням за межі країни або без нього (ч. 1 ст. 18.8 КоАП) [3]. Аналогічне стягнення передбачено і ч. 2 цієї статті.

В Республіці Білорусь можливим порушенням правил перебування в країні присвячено три статті (23.30 – 23.32 КоАП РБ) [4], в яких штраф передбачений від десяти до п’ятдесяти базових одиниць, із депортацією або без неї. При цьому, розмір базової одиниці в Білорусії з 2007 року становить 35 тис. білорус. рубл. (31,5 доларів США), а депортація розглядається як адміністративне видворення за межі країни (ст. 6.11 КоАП РБ).

Порушення іноземцем або особою без громадянства правил перебування в Республіці Казахстан, що виразилося в недотриманні встановленого порядку реєстрації або пересування чи вибору місця проживання тягне за собою попередження або накладення штрафу у розмірі від десяти до двадцяти місячних розрахункових показників (ст. 394 КоАП РК) [5]. При цьому, місячний розрахунковий показник для обчислення допомоги й інших соціальних виплат, а також для застосування штрафних санкцій, податків та інших платежів відповідно до законодавства Республіки Казахстан встановлено Законом Республіки Казахстан «Про бюджет на 2011 р.» у розмірі 1512 тенге, що становить приблизно десять доларів.

Отже, при порівнянні українського адміністративного закону щодо розмірів штрафу за порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в країні, транзитного проїзду через її територію і адміністративного законодавства в цій частині близьких нашій державі країн СНД (по відношенню до курсу долара США), можна констатувати, що в Україні передбачені найнижчі штрафи: від 64 доларів до 106 доларів. На «другому» місці Російська Федерація, де штраф встановлено у схожих межах: від 65,5 доларів до 165 доларів. В Республіці Казахстан найменший розмір штрафу складає 100 доларів, а найбільший – 500 доларів. І найбільші штрафи передбачені в Республіці Білорусь – 1575 доларів (50 базових одиниць), хоча не встановлено найнижчої межі (але навіть 10 базових одиниць, про які згадується у більшості статей, складає 310, 5 доларів). Водночас, у всіх згадуваних країнах видворення іноземця та особи без громадянства розглядається як спеціальний вид адміністративного стягнення.

Питання застосування до іноземців інституту видворення за межі України є одним із найбільш досліджуваних в науці адміністративного права. Воно досліджувалось у працях таких українських і російських вчених як: Катаєва О.В., Колпаков В.К., Кондаков О.В., Константінов С.Ф., Кузьменко О.В., Малиновська О.А., Полякова Н.В., Рябченко О.П., Симонова О.О., Столбовий В.М., Шимко Т.В. та ін. Найбільше спорів цей інститут викликав і при обговоренні проекту нового Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (2011 р.) [6]. До основних проблем, що піднімаються у науковій літературі можна віднести: правову природу адміністративного видворення, оскільки закріплене у ч. 2 ст. 24 КУпАП як адміністративне стягнення воно не застосовується у жодній санкції статей цього кодексу; можливість застосування видворення після відбуття кримінального і адміністративного покарання, оскільки такий порядок суперечить Конституції України та Загальній декларації прав людини; недоцільність застосування видворення за межі України щодо осіб, поведінка яких суперечить інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України, оскільки відповідну превентивну функцію успішно може виконати скорочення терміну перебування у країні [7; 8, с. 15]; суб’єктний склад уповноважених органів (посадових осіб), які мають право приймати рішення про видворення іноземців та осіб без громадянства з України.

У новому викладенні підстав застосування видворення з країни законодавцем вжито термін «примусове» (ст. 30 Закону), що з одного боку визначає характер цього заходу і усуває спори щодо можливості примусового і не примусового його здійснення, а з іншого – викликає питання, в яких же випадках здійснюється не примусове видворення і чи можливий такий його вид, взагалі? З цього приводу, слушною видається пропозиція В.К. Колпакова щодо необхідності визначення правової природи терміну «видворення» шляхом з’ясування співвідношення його із фундаментальною адміністративно-правовою категорією «адміністративний примус» [7]. Автор наголошує, що термін «видворення» має примусове забарвлення, а безпосередні дії щодо видворення може здійснити лише інша особа, тобто неможливо видворити самого себе: словник С.І.Ожегова пояснює його наступним чином: видворити означає примусити залишити певну місцевість; аналогічно трактується зазначений термін у Словнику синонімів української мови [9].


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

54

Так само у Юридичній енциклопедії зазначається, що видворення іноземців та осіб без громадянства — це попереджувальний адміністративно-примусовий захід, спрямований на припинення протиправних дій або запобігання таким з боку іноземців та осіб без громадянства на території України [10 ].

Потрібно зауважити, що адміністративно-правова природа видворення не викликає жодних спорів у російських вчених. Так, Н.В. Полякова, розвиваючи думки Кондакова О.В. [11, с. 9], зазначає, що адміністративне видворення – це міра адміністративного примусу, яка застосовується в однобічному порядку до спеціальних суб’єктів адміністративно-правових відносин – іноземних громадян і осіб без громадянства, що незаконно знаходиться на території країни, в певному процесуальному порядку спеціально уповноваженими державними органами в цілях забезпечення державної безпеки і громадського порядку, захисту прав і законних інтересів громадян та запобігання порушенням законодавства, яке встановлює порядок перебування іноземних громадян і осіб без громадянства на території країни [12, с. 7]. О.В. Кондаков, формулюючи авторське визначення адміністративного видворення, окрім того, підкреслює характер примусової підконтрольності або самостійності виїзду за межі країни іноземців, які підлягають видворенню [11, с. 9]. Схожі тлумачення зустрічаються у працях й інших вчених.

Якщо проаналізувати положення Закону України «Про біженців і осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» [13], який приймався майже одночасно із Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [6], то можна констатувати наявність неоднозначних термінологічних підходів законодавця до однакових понять. Так, у першому Законі вживаються терміни «вислання» і «примусове повернення» у значенні «видворення, екстрадиція, передача, інше примусове переміщення особи за межі України» (п. 5 ст. 1). Окрім того, що вказується на різновиди видворення: добровільне і примусове, законодавець словосполученням «інше примусове переміщення» підкреслює примусовий характер всіх перерахованих дій. Тобто, логічно видворення не може бути добровільним, а законодавство, що регулює відносини в одній і тій же сфері, повинно мати однозначне трактування однакових категорій і термінів.

Видворення може застосовуватися лише у двох випадках: а) якщо іноземці та особи без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про примусове повернення; б) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду. Незважаючи на скорочення підстав застосування цього заходу примусу, позиція законодавця залишилась незмінною щодо відсутності зв’язку видворення з адміністративним правопорушенням. У першому випадку він характеризує діяння, за вчинення якого застосовується адміністративне видворення, – ухилення від виїзду після прийняття рішення про примусове повернення. У другому випадку йдеться про наявність у компетентного органу інформації, що іноземець ухилятиметься від виїзду. Аналіз зазначених підстав показує, що вони не є порушеннями адміністративно-деліктного законодавства і їх наявність не утворює складу адміністративного проступку. Так, ухилення від виїзду після прийняття рішення про примусове повернення є порушенням рішень компетентних органів, яким надано право здійснювати контроль за перебуванням іноземців на території України, але статті, за якою такі дії кваліфікувалися б як адміністративний проступок, КУпАП не містить.

Про примусове видворення йдеться і у прийнятому до Євро – 2012 Законі України «Про особливості провадження у справах про адміністративні правопорушення у період проведення фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу в Україні» [14], де визначено цей захід як міру адміністративного стягнення за вчинені іноземцями та особами без громадянства, які не проживають в Україні, адміністративні правопорушення. Порядок такого примусового видворення передбачений Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Тобто, законодавець в даному випадку визнає адміністративно-правову природу видворення з України.

На наш погляд, враховуючи примусовий характер видворення і те, що підстави застосування примусового повернення не відносяться до адміністративних проступків, а саме примусове повернення не визнається адміністративним стягненням, з метою узгодження вищевказаних нормативно-правових актів потрібно ухилення від виконання рішення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органу Служби безпеки України про примусове повернення іноземця чи особи без громадянства в країну походження або в третю країну – визнати адміністративним правопорушенням із санкцією – адміністративне видворення з країни.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

55

Таким чином, з формально-юридичних позицій необхідно зазначити, що вітчизняне законодавство не містить підстав для юридично коректного застосування до іноземців і осіб без громадянства адміністративного видворення як міри відповідальності (стягнення) за вчинення адміністративних правопорушень, окрім положень тимчасового Закону України «Про особливості провадження у справах про адміністративні правопорушення у період проведення фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу в Україні». Узгодження в цьому питанні потребують законодавчі акти, які регулюють відносини з іноземцями, а також відомчі підзаконні нормативно-правові акти, які у своїй більшості не відповідають положенням нового Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в частині застосування примусового чи добровільного повернення, примусового видворення (Інструкції, Типові положення про взаємодію тощо).

Список використаних джерел: 1. Політика України у сфері контролю над нелегальною міграцією : Міжнародний центр

перспективних досліджень (Київ), Інститут справ публічних (Варшава) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.icps.com.ua/files/articles.

2. Банчук О. А. Адміністративне деліктне законодавство: зарубіжний досвід та пропозиції реформування в Україні / Автор-упоряд. О. А. Банчук. — К. : Книга для бізнесу, 2007. — 912 с.

3. Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях от 30.12.2001 г. № 195-ФЗ (с изм. и доп.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.interlaw.ru/law/docs/12025267/.

4. Кодекс Республики Беларусь об административных правонарушениях от 21 апреля 2003 г. №194-З (с изм. и доп.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :mvd.gov.by/main.

5. Кодекс об административных правонарушениях Республики Казахстан от 30.01.2001 г. № 155 – ІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу :www.pavlodar.com/zakon/index.html.

6. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства : Закон України від 22.09.2011 р. № 3773 – VІ // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2011. — № 23. — Ст. 161 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :www.rada.gov.ua.

7. Колпаков В. Адміністративна деліктоздатність іноземців: проблеми регулювання відповідальності / В. Колпаков // Право України. — 2005. — № 6. — С. 25 – 28.

8. Столбовий В. М. Регулювання зовнішньої міграції адміністративно-примусовими методами : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / В. М. Столбовий. — К. : НАВСУ, 2007. — 23 с.

9. Полюга Л. М. Словник синонімів української мови : 2-е вид. / Л. М. Полюга. — К. : Думка, 2006. — 472 с.

10. Юридична енциклопедія в 6 томах : Том 5 / за заг. ред. Ю.С. Шемшученка. — К. : Ін Юре, 1999. — 654 с.

11. Кондаков А. В. Административная ответственность иностранных граждан, лиц без гражданства и иностранных юридических лиц : автореф. дис. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук : спец. : 12.00.14 «Административное право и процесс, финансовое право, информационное право» / А. В. Кондаков. — М. : МГУ, 2004 . — 26 с.

12. Полякова Н. В. Административное выдворение за пределы Российской Федерации иностранных граждан и лиц без гражданства: содержание, проблемы и основные направления совершенствования правоприменительной деятельности : автореф. дис. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.14 «Административное право и процесс, финансовое право, информационное право» / Н. В. Полякова. — Воронеж, 2008 . — 24 с.

13. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту Закон України вiд 08.07.2011 № 3671-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.rada.gov.ua.

14. Про особливості провадження у справах про адміністративні правопорушення у період проведення фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу в Україні : Закон України від 05.07.2011 р. № 3568 – 17 // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 23. — Ст. 161.

* Аніна Ольга Вікторівна – здобувач Державного науково-дослідного інституту МВС

України.

http://www.icps.com.ua/files/articles

http://www.interlaw.ru/law/docs/12025267/

http://www.pavlodar.com/zakon/index.html

http://www.rada.gov.ua



_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

56

УДК 342.9 Наталія Гудима *

РЕФОРМУВАННЯ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ

ПРАГНЕНЬ УКРАЇНИ У статті розглянуто питання необхідності визначення підходів до оцінки організаційно-

правових засад реформування діяльності органів державного управління в умовах євроінтеграційних прагнень України на сучасному етапі державного розвитку.

Ключові слова: реформування, виконавча влада, діяльність, держава, розвиток, правові норми.

Гудыма Н. В. Реформирование исполнительной власти в условиях евроинтеграционных

стремлений Украины. В статье рассмотрены вопросы необходимости определения подходов к оценке

организационно-правовых основ реформирования деятельности органов государственного управления в условиях евроинтеграционных стремлений Украины на современном этапе государственного развития.

Ключевые слова: реформирование, исполнительная власть, деятельность, государство, развитие, правовые нормы.

Gudyma N. V. Reforming the executive power in view of Euro-Atlantic aspirations of Ukraine. The questions need to identify approaches to the assessment of organizational and legal basis for

the reform of the government in view of the European integration aspirations of Ukraine at the present stage of national development.

Keywords: reforming, executive power, state development, activities, state, rule of law. Стратегічний вибір на користь побудови незалежної та суверенної, правової і демократичної

держави, зроблений народом у 1991 році, об’єктивно обумовив євроінтеграційні прагнення України у її геополітичному пошуку свого місця серед інших країни світової спільноти. Протягом двадцяти років, що минули від набуття країною незалежності, інтеграційний вектор її просування до Європейського співтовариства мав різні темпи прискорення, що обумовлювалося як проблемами перехідного періоду суспільно-економічних перетворень та становлення демократії в самій Україні, так і відповідними проблемами об’єднаної Європи. Тим не менш, впродовж усіх двох десятиліть цей вектор залишався незмінним за своєю спрямованістю, оскільки саме він відповідає баченню переважної більшості українських громадян стосовно перспектив загальнодержавного та свого особистого розвитку.

За цей час українською державою зроблено значні кроки на шляху адаптації основних засад суспільного буття до загальновизнаних принципів функціонування розвинених країн європейської демократії. Діяльність Верховної Ради України ґрунтується на визначальних засадах європейського парламентаризму, свідченням чого є вагома участь її представників у роботі Ради Європи та європейських парламентських структур. Створено вітчизняну систему законодавства, спрямовану на забезпечення прав і свобод громадян та дотримання інтересів держави. Сформовано систему судової гілки державної влади та забезпечено переведення фактично усіх видів взаємовідносин суб’єктів держави у правовий режим. Однак, основні перешкоди інтеграції України до європейської спільноти продовжують залишатися у площині діяльності виконавчої влади держави, до відання якої входять питання розроблення та втілення державної політики, спрямованої на забезпечення виконання законів, і яка безпосередньо управляє сферами суспільного життя. Незважаючи на те, що процес розбудови самостійної і незалежної української держави триває вже два десятиліття, вітчизняна система органів виконавчої влади все ще не забезпечує належним чином дотримання інтересів громадян, відповідної ефективності соціально-економічного розвитку держави, що обумовлює стійку необхідність її реформування.

Актуальність дослідження полягає у необхідності визначення підходів до оцінки організаційно-правових засад реформування діяльності органів державного управління в умовах євроінтеграційних прагнень України на сучасному етапі державного розвитку.

Метою дослідження є науковий аналіз правових засад реформування системи вітчизняних


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

57

органів виконавчої влади щодо адаптації її діяльності до норм Європейського співтовариства. Завданням дослідження є наукове визначення напрямів реформування органів виконавчої

влади щодо їх адаптації до прийнятих у країнах Європейського співтовариства правових норм та підготовка висновків щодо ефективності реалізації відповідних заходів.

Питання реформування системи органів виконавчої влади в умовах євроінтеграційних прагнень України та забезпечення правових засад щодо здійснення відповідних заходів, виходячи з їх актуальності в контексті суспільно-політичного та економічного розвитку держави, знаходять своє відображення у роботах багатьох сучасних наукових дослідників, зокрема таких, як: Буряк П. Ю. , Горбатенко В.П., Друзенко Г.В., Кернз В., Лук’яненко Д.Г., Опришко В.Ф. та інші.

Історично структурна побудова і основні принципи функціонування вітчизняної системи органів виконавчої влади, що дісталася Україні у спадок від минулих часів, ґрунтувалися на засадах забезпечення інтересів і потреб радянської командно-адміністративної системи державного управління. Після набуття країною незалежності та визначення принципово інших правових і демократичних пріоритетів її розбудови система виконавчої влади у державі як на центральному, так і на місцевих рівнях, нагально потребувала свого реформування. Проте, в силу різних суспільно-політичних та економічних причин, у тому числі, зважаючи на необхідність забезпечення безперервності процесу державного управління, разової та кардинальної реформи цієї системи в Україні не було проведено. Удосконалення та пристосування цієї системи до нових умов суспільних відносин та ринкових засад господарської діяльності у державі відбувалося еволюційним шляхом за рахунок покладання нових управлінських функцій на старі адміністративні структури та відповідний персонал, що був змушений, таким чином, застосовувати свої знання та навички, набуті за роки планово-тоталітарного управління, для діяльності з управління державними справами у принципово інших умовах ринкової економіки та демократичного суспільного розвитку.

Водночас, потужним стимулом удосконалення вітчизняної системи центральних та місцевих органів виконавчої влади можна вважати політико-інтеграційні процеси у країнах Європи, формальний початок яких, фактично, співпав з початком незалежної розбудови української держави на обраних народом України принципах демократичного розвитку. У лютому 1992 року в Маастрихті дванадцятьма європейськими країнами (Бельгія, Данія, Німеччина, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія та Велика Британія) було укладено угоду про заснування Європейського Союзу (Договір про Європейський Союз), чим було позначено новий етап процесу творення дедалі ближчого союзу народів Європи, де рішення належить приймати якнайвідкритіше та якнайближче до громадян [1]. Згодом членами Європейського Союзу стали також Чехія, Естонія, Республіка Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Австрія, Польща, Словенія, Словаччина, Фінляндія та Швеція.

Зазначеною угодою передбачено, що Союз ґрунтується на Європейських спільнотах, що їх доповнюють започатковані цим Договором політики та форми співпраці. Завданням Союзу є сформувати узгоджені та солідарні стосунки держав-членів та їхніх народів. При цьому угода не проголошує Європейський Союз як окрему державу. Відповідно до положень статті 2 цієї угоди, він визначається як простір свободи, безпеки та справедливості, де забезпечено вільне пересування осіб і водночас належні заходи щодо контролю на зовнішніх кордонах, притулку, імміграції, запобігання злочинності та боротьби проти неї. Як зазначає С.Гоцці, Євросоюз не є державою... не базується на принципі роз’єднання влад... задумані для виконання специфічних функцій, установи об’єднаної Європи послідовно перейшли через етапи розширення своїх повноважень, без того, однак, щоб їхня структура зазнала при цьому відповідних змін. Вони є не державною, а своєрідною політико-адміністративною системою [2]. Тобто, адміністративний устрій об’єднаної Європи базується не на державно-ієрархічній побудові інституціональних органів, а на загальноприйнятих державами-членами принципах співпраці.

Необхідно зазначити, що вказана Маастрихтська угода, яка започаткувала політичне об’єднання європейських країн, у свою чергу, стала лише певним етапом загального процесу європейської інтеграції, і була підготовлена цілим рядом попередньо укладених угод, зокрема таких, як укладений у 1957 році Римський Договір про заснування Європейської спільноти, яким було встановлено загальні принципи спільної економічної, торгівельної виробничо-технічної, конкурентної політики тощо, а також визначено основні засади інституціонального управління та координації діяльності країн-учасниць у вигляді Європейського парламенту, Ради, Комісії, Суду та Рахункової палати [3]. Крім того, Договір про Європейський Союз від 1992 року грунтується на


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

58

положеннях Європейської Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод, підписаної 4 листопада 1950 року в Римі, Європейської соціальної хартії, підписаної у Турині 18 жовтня 1961 року, Хартії Спільноти про засадничі соціальні права працівників від 1989 року. Пізніше до цього Договору були внесені зміни згідно із Амстердамським договором 1997 року, а окремі його статті були змінені у зв’язку з прийняттям у 2001 році Ніццького договору про внесення змін та доповнень до Договору про Європейський Союз, Договорів про заснування Європейських Співтовариств та деяких пов’язаних з ними актів. Правова основа Європейського Союзу ґрунтується на acquis communautaire (acquis), тобто на правовій системі, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ [4].

Таким чином, можна вважати, що основою євроінтеграційних процесів, що відбувалися впродовж останніх двох десятиліть, було визнання загальноприйнятих принципів демократичного розвитку на базі ринково орієнтованих економічних систем, що у свою чергу, об’єктивно обумовлює відповідний розподіл ринків виробництва та збуту продукції, а також наявність систем владних органів, здатних не тільки здійснювати управління державними справами на однакових взаємозрозумілих і сприйнятних для інших країн-членів засадах, але й можливість взаємодії цих систем, взаємної координації їх діяльності та вироблення спільної політики.

Практика діяльності адміністративних інституцій об’єднаної Європи, участі у відповідних структурах та взаємодії з ними країн-членів Євросоюзу засвідчила провідну роль у процесі вироблення та реалізації загальної політики урядових структур. Як зазначає С. Гоцці, орієнтацію й основні політичні напрямки Євросоюзу визначає в найзагальніших рисах Європейська Рада, складена з голів держав та урядів і з Президента Єврокомісії. Уряди зберігають за собою право законодавчої ініціативи безпосередньо або завдяки контролю над парламентською більшістю. Внаслідок розширення своїх законодавчих повноважень, уряди – виконавча влада – в кінцевому підсумку збільшили власні прерогативи, виконуючи функції, що могли б теоретично кажучи, належати законодавчій владі, за дотримання певних умов, видів і форм контролю [2]. Таким чином, особлива роль національних урядів країн-членів Європейського Союзу у загальному процесі урядування в об’єднаній Європі зумовлює особливі вимоги саме до структур виконавчої влади цих країн в частині керівництва у роботі та дотримання спільних для них принципів і засад як загального функціонування, так і інших специфічних характеристик діяльності, як то структурна побудова, визначення повноважень та меж відповідальності як самих владних органів, так і їх посадових осіб, правила здійснення документообігу тощо. Отже, виконання відповідних вимог щодо адаптації принципів і встановлених правил діяльності органів виконавчої влади задля забезпечення можливості їх злагодженої співпраці з урядовими структурами інших країн та керівними органами Євросоюзу є необхідною умовою забезпечення успішності інтеграційних зусиль країн-претендентів на вступ до ЄС, до яких, зокрема, відноситься і Україна.

Основи інтеграційного процесу України до Європейського Союзу були визначені Угодою про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною, підписаною 16 червня та ратифікованою Верховною Радою України 10 листопада 1994 року з набуттям чинності з 1 березня 1998 року. Відповідно до цієї Угоди між Україною та Євросоюзом було встановлено регулярний політичний діалог, який обидві сторони мають намір розвивати та поглиблювати. Цей діалог супроводжуватиме та зміцнюватиме зближення між Співтовариством та Україною, підтримуватиме політичні та економічні зміни, що відбуваються в цій країні, та сприятиме встановленню нових форм співробітництва. Угодою передбачалося, що політичний діалог:

- зміцнить зв’язки України із Співтовариством і, таким чином, із співтовариством демократичних держав. Економічне зближення, досягнуте через цю Угоду, приведе до більш інтенсивних політичних відносин;

- ще більш зблизить позиції з міжнародних питань, що становлять обопільний інтерес, і тим самим зміцнить безпеку і стабільність;

- передбачатиме, що Сторони намагатимуться співробітничати у питаннях, що стосуються зміцнення стабільності і безпеки в Європі, додержання принципів демократії, поваги і сприяння правам людини, і зокрема правам національних меншин, і у необхідних випадках, проводитимуть консультації з відповідних питань [5].

У рамках зазначеної Угоди у червні 1998 року Президент України своїм Указом затвердив


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

59

Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, якою було визначено основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року, протягом якого мали бути створені передумови, необхідні для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. Згідно із цією Стратегією, до основних напрямів інтеграційного процесу було віднесено: адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини; економічну інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС; інтеграцію України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки; політичну консолідацію та зміцнення демократії; адаптацію соціальної політики України до стандартів ЄС; культурно-освітню і науково-технічну інтеграцію; регіональну інтеграцію України; галузеву співпрацю; співробітництво у галузі охорони довкілля; внутрішнє забезпечення інтеграційного процесу; організаційне, фінансове, правове та інформаційне забезпечення [6].

Визначені вказаною Стратегією напрями здійснення відповідних заходів передбачали виконання, перш за все, центральними органами виконавчої влади нових для них завдань і функцій, що об’єктивно обумовлювало необхідність проведення організаційних та структурних змін цих органів із реформуванням усієї їх системи. Проведення адміністративної реформи в Україні у цей період передбачалося у відповідності до напрямів Концепції Адміністративної реформи в Україні, затвердженої Президентом України у 1998 році. Зазначеною Концепцією визначалося, що виконавча влада, реалізуючи призначення демократичної, соціальної правової держави, має створювати для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, в тому числі управлінських послуг. Держава повинна цілеспрямовано мінімізувати своє втручання в життєзабезпечення громадян і брати на себе лише ті послуги, які в даний період розвитку суспільства може гарантувати, а також ті, які неможливо знайти на ринку послуг. Вона має постійно прагнути дерегулювання, тобто передачі своїх функцій механізмам ринкової саморегуляції і недержавним інституціям [7]. Вказані положення поряд із визначеними Концепцією заходами з реформування системи центральних та місцевих органів виконавчої влади в цілому відповідали принципам організаційного забезпечення діяльності урядових структур, прийнятих у країнах-членах Європейського Союзу, і за умови їх реалізації могли суттєво сприяти просуванню України шляхом європейської інтеграції. Однак, в силу різних внутрішньо політичних причин комплексного вирішення проблеми реформування органів виконавчої влади у зазначений період фактично не відбулось.

Правове врегулювання діяльності місцевих органів виконавчої влади було здійснено шляхом прийняття Закону України «Про місцеві державні адміністрації», який законодавчо визначив поняття та принципи діяльності місцевих державних адміністрацій, їх місце у системі органів виконавчої влади, функціональні обов’язки та повноваження, питання взаємовідносин з центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також інші аспекти діяльності цих органів державної влади, що раніше не були закріплені нормами права, як цього вимагає Конституція України. Законом було встановлено, що місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на територіях відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також реалізують повноваження, делеговані їм відповідними радами [8].

У той же час заходи з реформування центральних органів виконавчої влади у зазначений період обмежилися впорядкуванням їх структури не на законодавчому, а лише на нормативно-правовому рівні. У грудні 1999 року Президент України виходячи з необхідності впорядкування системи центральних органів виконавчої влади та відсутності відповідного законодавчого регулювання, з метою поетапного здійснення адміністративної реформи в Україні своїм Указом визначив систему центральних органів виконавчої влади. Правовим актом Глави держави було встановлено структурну вертикаль центральних органів виконавчої влади, визначено адміністративно-правовий статус цих органів та їх посадових осіб, врегульовано питання призначення та звільнення цих осіб, а також основні організаційно-правові засади їх діяльності. Указом було передбачено, зокрема, що центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України [9]. Таким чином, можна вважати, що вказаним актом Президента України було фактично завершено еволюційну трансформацію органів виконавчої влади від адміністративно-командної системи радянського періоду до управлінської структури, спрямованої на забезпечення потреб незалежної України у відповідності з обраним народом шляхом демократичного розвитку та європейської інтеграції.

Проте, незважаючи на формальне врегулювання нормативних питань, пов’язаних із


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

60

правовим закріпленням структурного устрою, визначенням функціональних обов’язків та повноважень органів виконавчої влади, проблема комплексного реформування системи виконавчої влади в Україні не була вирішена. Внаслідок цього існуюча ця система залишалася в цілому неефективною, вона еклектично поєднувала як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система продовжувала бути внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче на той час державне управління перешкоджало проведенню соціально-економічних і політичних реформ [7] у державі та відповідній реалізації заходів з європейської інтеграції України.

Основний недолік вітчизняної системи виконавчої влади, що прямо перешкоджав процесу інтеграції України до Європейського Союзу, полягав у неспроможності її механізмів забезпечити дотримання Копенгагенських критеріїв, тобто, критеріїв вступу країн Центральної та Східної Європи до ЄС, які були прийняті у червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. З урахуванням зазначеного, Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України у 2005 році було видано наказ «Про затвердження Методики визначення критеріїв євроінтеграційної складової державних цільових програм», яким визначено вимоги щодо впорядкування роботи, спрямованої на здійснення моніторингу виконання та аналізу стану фінансування центральними органами виконавчої влади заходів із забезпечення інтеграції України до Європейського Союзу. Зокрема, однією із складових заходів щодо політичних, економічних та соціальних перетворень і структурних реформ, спрямованих на досягнення Україною Копенгагенських критеріїв в частині наявності дієвої ринкової економіки та здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС, а також макроекономічної стабільності, яка дає змогу суб’єктам господарювання приймати рішення в атмосфері стабільності та передбачуваності (економічні критерії), було передбачено здійснення адміністративної реформи та структурних реформ [10].

Необхідно зазначити, що незважаючи на наявність об’єктивних факторів та задекларованих намірів, у період 2000 – 2010 рр. в силу різних, перш за все, внутрішньополітичних причин зміни у системі органів виконавчої влади в Україні відбувалися суб’єктивно, непослідовно, безсистемно та за відсутності комплексного підходу до загального її реформування. Отже, принципи, визначені у 1998 році Концепцією Адміністративної реформи, однією з цілей якої було поетапне створення такої системи державного управління, що дозволила б Україні стати впливовим чинником у світі та Європі [7], лишилися нереалізованими.

Можна вважати, що однією з основних причин непослідовного та безсистемного підходу до трансформації системи центральних органів виконавчої влади у цей період була відсутність правової основи функціонування цих органів. Оскільки визначальним принципом регуляторної діяльності у європейських країнах визнається принцип верховенства права, що підтверджено державами-засновниками при укладанні Договору про Європейський Союз [1], це передбачає, що національні інструменти впровадження acquis communautaire, якими є відповідні органи виконавчої влади, повинні діяти виключно на підставі правових норм національного законодавства.

Однак, незважаючи на те, що Конституцією України (стаття 6) встановлено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України [11], впродовж перших двадцяти років незалежності держави виконання цими органами своїх функціональних завдань та реалізація наданих повноважень відбувалися не на підставі відповідних актів законодавства, а згідно з актами Президента України та відповідними нормативно-правовими актами Уряду. Таким чином, законодавча неврегульованість зазначеного питання всупереч закріпленій у національному законодавстві нормі Конституції безпосередньо перешкоджала європейській інтеграції України, оскільки унеможливлювала застосування принципу верховенства права відповідно до acquis communautaire у взаємовідносинах України з Європейським Союзом.

Врегулювання проблеми правового забезпечення діяльності системи центральних органів виконавчої влади в Україні у відповідності з конституційними положеннями, що у свою чергу відповідало принципам функціонування Євросоюзу, фактично, розпочалося лише з 2008 року. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Кабінет Міністрів України», яким відповідно до Конституції України визначено організацію, повноваження і порядок діяльності цього вищого органу у системі органів виконавчої влади. Зазначеним актом законодавства було


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

61

конкретизовано конституційні положення щодо місця Кабінету Міністрів України у системі вітчизняних органів виконавчої влади, визначені його основні завдання, встановлено принципи та правові засади діяльності, а також регламентовано інші питання, пов’язані з функціонуванням Уряду та його Секретаріату, здійсненням повноважень відповідними посадовими особами [12]. Необхідно зазначити, що вказаний акт законодавства втратив чинність у зв’язку з прийняттям у 2010 році нового Закону із зазначеного питання.

Новим Законом України «Про Кабінет Міністрів України» відповідно до Конституції України визначено організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України. Ним встановлено, що Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує та координує роботу цих органів. Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Президентом України та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України.

Зазначеним актом законодавства встановлено компетенцію Кабінету Міністрів України, зокрема визначені та конкретизовані основні його повноваження щодо формування та реалізації державної політики у сферах економіки та фінансів, соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зовнішньої політики, національної безпеки та обороноздатності, а також вдосконалення державного управління та державної служби.

Поряд із загальними питаннями, пов’язаними із взаємовідносинами Кабінету Міністрів України з органами виконавчої влади, вказаним Законом визначено повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з Радою міністрів Автономної Республіки Крим і підвідомчими їй органами, у відносинах з місцевими державними адміністраціями, у відносинах з державними господарськими об’єднаннями, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності, у відносинах з Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України, а також консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами, що утворюються Президентом України, Верховною Радою України та її органами.

Крім того, зазначений Закон визначає повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з іншими державними органами, такими, як органи судової влади, Національний банк України тощо, а також органами місцевого самоврядування та об’єднаннями громадян.

Особлива увага приділена у цьому Законі питанням організації роботи Кабінету Міністрів України щодо реалізації наданих йому повноважень. Положення цього акту законодавства визначають, що Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України. Також, відповідними статтями (42, 43, 44 та 45) Закону встановлено повноваження Прем’єр-міністра України, Віце-прем’єр-міністрів України, Міністра України - члена Кабінету Міністрів України та основні норми щодо відповідальності членів Кабінету Міністрів України [13].

Наступним вагомим заходом з реформування системи центральних органів виконавчої влади з урахуванням, у тому числі, Копенгагенських критеріїв, стало її впорядкування згідно з Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» у грудні 2010 року. Вказаним актом Глави держави, прийнятим з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління та відповідно до пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України, було визначено зазначену систему з чітким розмежуванням категорій центральних органів виконавчої влади як міністерств, служб, агентств та інспекцій відповідно до виконуваних функцій, встановлено їх статус і підпорядкованість цих органів, а також затверджено схему їх організації та взаємодії [14].

Слід зазначити, що положення вказаного Указу Президента України пізніше отримали своє законодавче закріплення у прийнятому в 2011 році Законі України «Про центральні органи виконавчої влади». В результаті прийняття цього Закону вперше від набуття державою незалежності було на законодавчому рівні визначено організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України і, таким чином, забезпечено правові основи функціонування цих органів у відповідності до вимог Конституції України, згідно із


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

62

статтею 6 якої органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Зазначеним актом законодавства надане визначення та встановлено систему центральних органів виконавчої влади, яку складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади, що утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції.

Законом визначені принципи діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, правові засади їх діяльності, регламентовано питання їх утворення, реорганізації та ліквідації. Ним чітко встановлено статус і атрибути центральних органів виконавчої влади, зокрема, визначено, що міністерства є центральними органами виконавчої влади, які забезпечують формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Президентом України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. Цей акт законодавства визначає основні завдання міністерств як органів, що забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, регулює питання здійснення керівництва цими органами, регламентує діяльність їх апарату, як організаційно поєднаної сукупності структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань, а також засади та порядок діяльності патронатних служб і територіальних органів.

Також цим Законом регулюються питання, пов’язані з діяльністю інших центральних органів виконавчої влади, визначаються їх завдання, регламентуються відповідні повноваження у взаємовідносинах з міністерствами, до сфери управління яких вони відносяться.

Слід зазначити, що цей акт законодавства конкретизує правовий статус та загальні засади діяльності у системі центральних органів виконавчої влади таких окремих специфічних органів, як Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України та інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Ним регулюються питання утворення таких органів, призначення на посади та звільнення з посад їхніх керівних осіб, представлення питань діяльності цих органів Прем’єр-міністром України, а також окремі інші питання, пов’язані із специфікою цих органів.

Окремо у Законі представлені положення щодо фінансування і матеріально-технічного забезпечення діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, умов оплати праці, матеріального та побутового забезпечення їхніх працівників, а також відповідальності посадових осіб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади при здійсненні ними своїх службових повноважень [15].

Таким чином, можна вважати, що з прийняттям наведених правових актів з питань правового забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади та врегулювання організаційних і структурних проблем функціонування їх системи, фактично, усунено основні перешкоди щодо інтеграції України до Європейського співтовариства в частині цього сегмента системи національного законодавства та забезпечення її безперешкодного застосування у межах європейського acquis communautaire.

Водночас, необхідність проведення в Україні адміністративної реформи, як заходу з політичних, економічних та соціальних перетворень, спрямованого на досягнення Україною Копенгагенських критеріїв вступу країн Центральної та Східної Європи до ЄС, обумовлена потребою не лише впорядкування національного законодавства щодо регулювання діяльності органів виконавчої влади, але й системним удосконаленням та якісною трансформацією цієї діяльності. В науковій літературі під поняттям реформ (від лат Reformare – перетворювати, поліпшувати) розуміється процес кардинальних, часто тривалих за часом перетворень відповідних сторін суспільного життя, державно-правових інститутів, окрім структур, тощо. Реформи, як правило, модернізують і змінюють форму та зміст відповідних суспільних відносин, не порушуючи при цьому їхніх відповідних засад. Успіх реформ значною мірою залежить від їх системності і наукової обґрунтованості [16]. Тобто, виходячи із завдань адміністративної реформи, до яких віднесено досягнення стратегічних результатів щодо: формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління; формування сучасної системи місцевого самоврядування; запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг; організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування; створення сучасної системи підготовки та


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

63

перепідготовки управлінських кадрів; запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою, вона повинна здійснюватися на комплексній програмній основі [7].

Однак, результати аналізу заходів з реформування системи органів виконавчої влади в Україні в останні роки свідчать про фактичну відсутність комплексної та системної основи їх реалізації. До сьогодні такою основою є Концепція Адміністративної реформи в Україні від 1998 року. Указ Президента України про затвердження цієї Концепції продовжує залишатися чинним. У той же час, реформування системи виконавчої влади, як однієї з трьох гілок державної влади, яка відповідно до конституційного принципу поділу державної влади покликана розробляти і втілювати державну політику щодо забезпечення виконання законів та управління сферами суспільного життя, відповідно до законодавства повинно здійснюватися на підставі програми економічного і соціального розвитку України. Згідно із Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» така програма є документом, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери [17]. Закон передбачає, що вказана програма затверджується Верховною Радою України.

Зазначений акт вітчизняного законодавства визначає правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави. Ним встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, а також права та відповідальність учасників державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України.

Таким чином, виходячи з викладеного можна констатувати, що процес реформування системи органів виконавчої влади в Україні відбувається в цілому у відповідності до напрямів, визначених законодавством Європейського Союзу, актами вітчизняного законодавства та рішеннями Президента України. Зокрема, протягом 2010 – 2011 років Україною вирішено основні проблеми із зазначених питань, які були суттєвою правовою перешкодою на шляху її інтеграції до Європейського Союзу. У той же час, вказані заходи до сьогодні здійснюються за відсутності затвердженої Законом цілісної та комплексної програми проведення в Україні адміністративної реформи, що не узгоджується з вимогами вітчизняного законодавства та не сприяє ефективній їх реалізації.

Вирішення зазначеної проблеми, що склалася у сфері правового забезпечення проведення адміністративної реформи в умовах євроінтеграційних прагнень України вбачається можливим через розроблення і прийняття Верховною Радою України спеціального акту законодавства щодо основних напрямів реформування вітчизняної системи органів виконавчої влади та заходів з їх реалізації та урахування його положень у програмі економічного і соціального розвитку України на відповідний період. Прийняття зазначеного Закону сприятиме впорядкуванню національного законодавства із вказаних питань, ефективному проведенню в державі адміністративної реформи, якісному удосконаленню діяльності вітчизняної системи органів виконавчої влади, а також досягненню Україною, в кінцевому результаті, Копенгагенських критеріїв вступу до Європейського Союзу.

Список використаних джерел: 1. Договір про Європейський Cоюз від 07.02.1992 «Конституційні акти Європейського

Союзу» (частина I) // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. – 2003. – № 2. 2. Сандро Гоцці. Урядування в об’єднаній Європі / Пер. з італійської. – К.: КІС. – 2003. –

286 с. 3. Договір про заснування Європейської Спільноти» від 21.03.1957 // Законодавчі і

нормативні акти з банківської діяльності. – 2003. – № 4. – № 10. 4. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства

Європейського Союзу: Закон України від 18.03.2004 № 1629-IV // Відомості Верховної Ради


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

64

України. – 2004. – № 29. – Ст. 367. 5. Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і

Україною від 14.06.1994 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 8. 6. Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу: Указ Президента

України від 11.06.1998 № 615/98 // Офіційний вісник України. –1998. – № 24. – Ст. 870. 7. Концепція Адміністративної реформи в Україні, затверджена Указом Президента України

від 22.07.1998, № 810/98 // Офіційний вісник України. –1999. – № 21. – Ст. 943. 8. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 09.04.1999 № 586-XIV// Відомості

Верховної Ради України. – 1999. – № 20-21. – Ст. 190. 9. Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від

15.12.1999 № 1572/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 50. – Ст. 2434. 10. Про затвердження Методики визначення критеріїв євроінтеграційної складової

державних цільових програм: Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 16.03.2005 № 62 // Офіційний вісник України. – 2005. –№ 17. – Ст. 926.

11. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 12. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 16.05.2008 № 279-VI // Відомості

Верховної Ради України. – 2008. – № 25. – Ст. 241. 13. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 07.10.2010 № 2591-VI // Офіційний

вісник України. – 2010. – № 79. – Ст. 2792. 14. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Указ Президента

України від 09.12.2010 № 1085/2010 // Офіційний вісник Президента України. – 2010. – № 32. – Ст. 1026.

15. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України від 17.03.2011 № 3166-VI // Офіційний вісник України. – 2011. – № 27. – Ст. 1123.

16. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. : «Укр..енцикл.». – 1998. – Т.5 : П-С – 2003. – 736 с. – С. 303.

17. Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України: Закон України від 23.03.2000 № 1602-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 25. – Ст. 195.

* Гудима Наталія Валеріївна – кандидат наук з державного управління, старший

науковий співробітник, головний консультант Інституту законодавства Верховної Ради України.

УДК 342.25 Сергій Квач *

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ДЖЕРЕЛО МУНІЦИПАЛЬНОГО ПРАВА» В КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОПРАВОВИХ ПІДХОДІВ ДО ТЛУМАЧЕННЯ КАТЕГОРІЇ

«ДЖЕРЕЛО ПРАВА» Стаття присвячена дослідженню різних підходів до тлумачення поняття «джерело права».

Результатом дослідження стало авторське визначення поняття «джерело муніципального права» у широкому та вузькому сенсі.

Ключові слова: джерело права, джерело муніципального право, моральні норми, форма права.

Квач С. С. Определение понятия источник муниципального права в контексте

общеправовых подходов к толкованию категории источник права. Статья посвящена исследованию различных подходов к толкованию понятия «источник

права». Результатом исследования является авторское определение понятия «источник муниципального права» в широком и узком смысле.

Ключевые слова: источник права, источник муниципального права, моральные нормы, форма права.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

65

Kwach S. The definition of the notion «the source of the municipal law» in the context of the common law approach to the interpretation of the category of the source of law.

The article investigates the different approaches to the interpretation of the term «the source of the municipal law». The result of this study is the author's definition of «the source of the municipal law» in the broad and narrow sense.

Keywords: source of law, the source of municipal law, moral standards, a form of law. Юридичні категорії, що використовуються в різних галузях права виступають невід’ємними

елементами техніки права, які необхідні для точної ідентифікації юридичних процесів та явищ. Основною вимогою для повноцінного використання будь-якої категорії є її однозначне та загальновизнане тлумачення. Невиконання ж цієї вимоги призводить до виникнення правових колізій або ж до відмови від використання такої категорії на практиці. Одним з таких понять, є термін «джерело права», який безумовно являє собою ключову категорію правознавства, що традиційно є однією з найбільш дискусійних в теорії, та не використовується в законодавчий практиці в силу своєї неоднозначності.

Загальновідомим є той факт, що вперше поняття «джерело права» ввів в науковий зворот давньоримський мислитель Тіт Лівій, який назвав Закони ХІІ таблиць джерелом всього публічного та приватного права (fons omnis publice privatsque juris). Від того часу і до сьогодні, незгасними є дискусії щодо тлумачення цього терміну та наповнення його юридичним змістом, проте в юридичній науці і досі немає єдиного підходу до визначення поняття «джерело права», який було б прийнято як загальновизнане. О.О. Кутафін з цього приводу відзначав: «ще й досі зберігається множинність і суперечність точок зору як про саме поняття джерел права, так і про їх співвідношення і зв’язок» [1, с.11].

Дослідженню поняття «джерело права» вченими було присвячено багато уваги. Розгляд цього питання можна побачити в роботах вітчизняних вчених, зокрема: Л. Й. Петражицького, М. М. Коркунова, М. М. Алексєєва, Е. М. Трубецкого, С. С. Алексєєва, О. О. Кутафіна, А. Ф. Шебанова, С. Л. Зівса, А. Б. Венгерова та багатьох інших. Серед робіт сучасних вчених, можна виділити праці теоретиків права: Ж. Бержеля, П. М. Рабіновича, М. М. Марченка, О. Ф. Скакун, Н. М. архоменко. В рамках науки конституційного права дослідження джерел права можна побачити в роботах: Ж. Й. Овсепян, Є. В. Колеснікова, В. Ф. Мелащенка, Ю. М. Тодики, В. Ф. Погорілка. Проблематику визначення категорії «джерело права» в науці муніципального права досліджено в роботах: Є. С. Аболоніна, В. І. Фадєєва, А. Ю. Олійника.

Як результат, було розроблено безліч визначень цієї важливої категорії, які є різними за своєю суттю, а подекуди і суперечливі. До того ж, для визначення цього явища практично як синоніми застосовуються поняття «джерело», «форма» та «зовнішня форма».

Саме ці фактори спричиняють певне ігнорування законодавцем категорії «джерело права», адже в нормативно-правових актах цей термін зазвичай не вживається, й це при тому, що як зазначила Н.М. Пархоменко: «визначення поняття «джерело права» є важливою складовою теоретичного дослідження джерел права, що має на меті з’ясування його суттєвих ознак та виокремлення видів джерел права»[2, c.35]. Автор розглядає категорію «джерело права» у різних значеннях, як складне й багатогранне поняття. За думкою Н. М. Пархоменко, хоча «джерело права» є основною правовою категорією, тобто тією, якою оперує загальна теорія права, проте до понятійного апарату окремих галузей права входять окремі види джерел [2, с.42]. Це вказує на необхідність уточнення змісту поняття «джерело права» відповідно до форм та змісту права відповідної галузі. Якщо розглядати проблему використання категорії «джерело муніципального права», можемо побачити, що вчені – муніципалісти, як українські так і російські уникають будь-яких дискусій відносно тлумачення цієї важливої категорії, визнаючи джерелами муніципального права нормативно-правові акти, у яких викладаються норми та принципи, що спрямовані на врегулювання та охорону місцевого самоврядування [3].

Мета даної статті полягає в тому, щоб, провівши огляд існуючих в теорії права підходів до розкриття змісту та сутності правової категорії «джерело права» та розглянувши питання юридичної природи права, виявити нові концептуальні підходи до визначення поняття «джерело муніципального права», та сформулювати власне визначення цього поняття.

Досліджуючи різні періоди розвитку юридичної науки, можемо побачити різні підходи до тлумачення терміну «джерело права», який мав свої особливості, напевно в силу домінуючого в той або інший період часу типу праворозуміння.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

66

Найбільш цікавими на наш погляд є наукові труди дореволюційних російських вчених. Саме в цей період, наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя спостерігається сплеск активності дослідження проблеми розуміння поняття «джерело права». У той час М. М. Коркунов відзначав, що існуючі в літературі розбіжності, з питання про те, що саме повинно бути визначене джерелом права, обумовлюється головним чином помилковими переконаннями про значення джерел права. М. М. Коркунов апелює до представників історичної школи, бо вони мовляв вдалися до протилежних крайностей, тому вони і розширювали надмірно поняття джерел права, відносячи до них і науку права, що звичайно служить джерелом пізнання права, але що не може бути ознакою обов’язковості юридичних норм. Джерела права за М. М. Коркуновим представлені як юридичні форми об’єктивування, що слугують ознакою їх загальнообов’язковості[4, с.290-291].

Цікавою, на наш погляд, виглядає критика найвидатнішого, на той час, з теоретиків права Росії Л. Й. Петражицького, який зазначав, що «кішки, собаки та т. і. не є джерелами тварин, не є формами створення тварин, та й взагалі не є чимось відокремленим від тварин, а просто – тварини. І точно також, так звані джерела права – звичаєве право, законне право і т. і. є ні що інше як саме право» [5, с.411]. Тобто, поняття «джерело права» в нього ототожнюється з правом в його об’єктивному розумінні.

М. М. Алексєєв, посилаючись на роботи Л. Й. Петражицького, відзначав, що джерелом права потрібно розуміти все те, що має спроможність встановлювати права та обов’язки [6, с.165]. При цьому, в ролі нормативного факту можуть виступати будь-які норми позитивного права. Автор встановлює ці норми як первинні джерела права. Вони слугують підставою для утворення необмеженої кількості норм, постанов, розпоряджень і т. і., з відповідним до них тлумаченням та поясненням. В останніх, в свою чергу, необхідно відрізняти з одного боку ті умовні встановлення, що, ґрунтуючись на нормативних фактах, отримують здатність встановлювати права та обов’язки – іншими словами вторинні джерела права, з іншого боку те, що встановлюються цими джерелами в якості обґрунтованих праводомагань та правообов’язків [6, с.149].

Ще однієї, відмінної від інших, позиції дотримувався відомий дореволюційний російський правознавець Е. М. Трубецький. Він вважав, що первинним джерелом позитивного права є той або інший суспільний авторитет (законодавець), що встановлює правові норми. Закон, звичай і прецедент, на думку Е. М. Трубецького, заслуговують назви джерел права лише в якості способів прояву суспільного авторитету. Від «джерел права» він чітко відрізняв «джерела правознавства», або «джерела нашого пізнання про право». Ми дізнаємося про існування норм позитивного права із збірників, з історичних пам’ятників або вчених вигадувань. Все це – джерела пізнання про право, але ні в якому разі ні джерела права [7, с.76]. Тобто, якщо розглядати це питання за логікою Е. М. Трубецького, сьогодні, враховуючи, що правова норма встановлюється (або санкціонується) державою можна говорити про те, що держава являє собою джерело права. Ми не поділяємо такої думки, бо, враховуючи демократичні принципи побудови більшості сучасних держав, у тому числі і України, первинним носієм права може бути визнано лише народ, або населення певної території, а державні органи та органи самоорганізації потрібно розглядати як механізм здійснення влади в руках народу. У зв’язку з цим потрібно зазначити, що за радянського часу право окреслювалось як прояв волі домінуючого класу. Суб’єктами ж правотворення визнавалися лише державні органи.

За радянських часів, розуміння основних юридичних понять формувалося в контексті марксистської (матеріалістичної) концепції, що була закладена в працях К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна, згідно з якою право виникає із економічних стосунків з приводу приватної власності, обслуговує ці стосунки та являє собою необхідну форму їх вираження. При переході до соціалізму відмирає ключова роль приватної власності, а як наслідок умови, що породжують право врешті-решт повинні зникнути і воно припинить своє існування. В основі підходу до тлумачення поняття «джерело права» лежав принцип ототожнення права і чинного законодавства [8, с.15-28]. Майже ніхто з радянських вчених не відходив від такої позиції, так Д. А. Керимов категорично та безапеляційно встановлював, що в праві нема матеріального, економічного або фактичного, політичного, класово-вольового, ідейного або інтелектуального та іншого змісту, а мається один, особливий та абсолютно певний зміст: загальна воля державно-організованого пануючого класу конкретно виражена в правовій системі в цілому, яка проявляється в кожному окремому правилі поведінки, що закріплене у правовій нормі [9, с.210].

Такий аспект праворозуміння, коли ствердження про органічний зв’язок держави і права представлені як догма, ми можемо побачити і в роботах багатьох інших вчених, що працювали за


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

67

часів Радянського Союзу. С. С. Алексєєв вказував, що право – це ті, що витікають від держави або такі, що визнаються нею офіційно документальні засоби вираження і закріплення норм права. Джерела права за С.С. Алексєєвим є єдиним «місцем перебування» юридичних норм, резервуаром, в якому юридичні норми лише знаходяться і звідки ми їх «черпаємо» (звідси і назва – джерела) [10, с.76]. Отже за такої позиції, джерелами права визнаються лише нормативні акти у різних формах, і повністю замовчуються питання – звідки ж вони (правові акти) отримують встановлені ними правила поведінки. Ми можемо погодитись із такою постановкою питання лише в тому разі, якщо ввести поняття «другорядні джерела права», або «джерела права другого порядку».

Уникаючи критики таких підходів, та схиляючись до існуючих сьогодні тенденцій розвитку парадигми праворозуміння, більш коректним буде казати, що ні нормативні акти, ні пануючий в суспільстві клас, ні держава або її органи, а саме воля народу є джерелом права. Проте і за таким визначенням цієї категорії виникають деякі запитання, бо далеко не всі нормативно правові акти існують по волі народу (саме тому Конституція України не допускає референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії).

З цього приводу ми погоджуємося із думкою багатьох сучасних вчених, про те, що джерела права треба розглядати не лише в широкому сенсі, але також у вузькому, формально-логічному, розуміючи під джерелом права те, чим керується практика в рішенні юридичних справ або способи закріплення і існування норм права [11, с.94]. Цю думку підтримують також і вчені конституціоналісти. Так В.Ф. Погорілко вказує, що підхід до визначення категорії «джерело конституційного права» як нормативно-правового акта сформувався історично, але джерела права є не просто «оболонкою» для норм права, а, у першу чергу, духовним підґрунтям, що наповнює його конкретним змістом і надає йому певної форми [12, с.41].

Наука муніципального права запозичила такий підхід. Наприклад, В. І. Фадєєв визначає джерела муніципального права як такі, що витікають від держави або офіційно визнані нею, форми вираження і закріплення норм муніципального права, додання їм загальнообов’язкового характеру [13, с.18]. Інший російський вчений Є. С. Аболонін дає більш стисле, конкретне визначення, яке за своєю суттю відповідає вже наведеному: джерела муніципального права – це нормативно-правові акти, що вміщають в себе норми муніципального права [14, с.11].

Подібні понятійні образи складають і українські дослідники цієї проблематики, зокрема А. Ю. Олійник зазначає, що джерела муніципального права – це нормативно-правові акти, у яких викладаються норми та принципи, що спрямовані на врегулювання та охорону місцевого самоврядування [15].

Слід привести справедливе зауваження Ж. Л. Бержеля про те, що терміном «джерела права», зазвичай прийнято позначати одночасно дві різні категорії: змістовні та формальні джерела права. Термін «джерела права» передбачає також, спосіб формування юридичних норм, тобто прийоми та акти, за допомогою яких ці норми викликаються до життя, стають складовою частиною позитивного права та отримують статус норм закону [16, с.97-98].

У разі сприйняття такого підходу до визначення досліджуваної понятійної категорії все стає на свої місця: держава (або інший владний суб’єкт) встановлює або санкціонує правила поведінки у нормативно-правових актах, які можуть бути визнані джерелами права «правокористувачем» – тобто суб’єктом (громадянином або людиною), чия поведінка врегульована відповідною правовою нормою. При цьому, окрім органів державної влади, творцем норм права можуть також виступати й органи місцевого самоврядування, територіальні громади та громадяни держави (загальнодержавний референдум), керівники підприємств та відомств та й інші владні суб’єкти. При цьому, варто зауважити, що правові норми виникають між суб’єктами як в імперативному, так і в консенсусному порядку, тобто шляхом укладення договору, та, незважаючи на природу правових норм їх виконання, гарантуються державою.

Слід звернути увагу ще на один важливий аспект, пов’язаний із необхідністю ознайомлення суб’єкта про встановлення певних правил його поведінки. Тобто, інформація про зміст встановленої норми права не повинна бути обмежена в доступі від суб’єктів на яких поширюється її дія. Тоді, джерела права, у вузькому (формальному) їх розумінні – це формально визначені, встановлені в імперативному порядку або за домовленістю, доступні для ознайомлення документи, що містять в собі правила поведінки, обов’язковість виконання яких гарантується державою. Залишається лише встановити «первинні джерела права», тобто ті «резервуари», виражаючись мовою С. С. Алексєєва, з яких сам законодавець черпає конкретно обумовлені правила поведінки.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

68

Якщо розглянути питання визначення джерел права більш наближено, то можемо побачити, що ні держава ні воля народу або його частки (домінуючого класу) не завжди є первинними джерелами права, бо маємо безліч прикладів, коли приймаються закони, що суперечать волі більшості громадян задля отримання якихось економічних, політичних чи будь яких інших результатів, і навпаки, інколи отримуємо закони що прийняті на догоду більшості населення – популістські закони.

Для більш точного визначення поняття категорії «джерело права» розглянемо питання юридичної природи права. Так, за М. М. Коркуновим, походження права пов’язано зі встановленням в соціумі певного порядку взаємовідношень людей. Кожний індивід при певних умовах та в певних випадках очікує від іншого дотримання конкретної поведінки, а у випадку, якщо його сподівання не виправдовуються, він вимагає компенсаційних дій. Якщо підходити з такої позиції, то треба розрізняти позитивне право та право суб’єктивне: юридичним нормам, що відображені в звичаях, судовій практиці, законодавстві, нормам позитивного права, протиставляється суб’єктивна правосвідомість, що вільно розвивається [4, с.281-288].

З цього приводу можемо казати про можливість виникнення певних колізій, тобто невідповідностей позитивного права із суб’єктивною правосвідомістю кожного окремого індивіду. Як підмітив видатний німецький учений, доктор права Ян Шапп, життя людини відбувається в суспільстві, та в процесі своєї діяльності вона, або дотримує або, навпаки, порушує інтереси інших людей, держави, суспільства. Зв’язок із суспільством являє собою результат історичного процесу, який зв’язує людей у єдиному потоці подій [17, с.87]. Отже, спираючись на позицію Яна Шаппа, можемо говорити про впливове значення життєвих ситуативних подій при визначенні природи юридично встановлених правил поведінки.

Л. Й. Петражицький заклав принцип розмежування права на офіційне та інтуїтивне. Офіційне – санкціоноване та гарантоване державою. Воно має менш динамічні темпи розвитку і не встигає за соціальними, економічними, технічними, духовними та будь якими іншими змінами, що відбуваються у житті, тоді як інтуїтивне право вільно змінюється у відповідності до соціокультурних зрушень [ 5, с.608].

Розглядаючи інтуїтивні норми як самостійні елементи регуляції поведінки індивіда, можемо побачити в них незалежні від позитивного права важелі керування. Їх дія заснована на моральній мотивації людини до вчинення або утримання від вчинення певних дій.

Зазвичай, в філософії права розрізняють такі елементи моральної регуляції, як: ідеал, який відображає уявлення суспільства, класу або соціальної групи про етичну

досконалість; система правил поведінки, дотримання яких є необхідною умовою функціонування

суспільства, досягнення ним своїх моральних цінностей; різні форми контролю зі сторони соціуму, наприклад громадська думка, суспільний осуд та

інші, які направлені на забезпечення реалізації моральних норм. Моральні норми регулюють поведінку, як суспільства в цілому, так і кожної окремої особи

на інтуїтивному рівні. Суть механізму їх дії полягає не тільки в тому, що самі люди контролюють життя одне одного, а і кожний сам моделює свою поведінку, орієнтуючись за своїми особистими моральними цінностями.

Саме суб’єктивна правосвідомість, яка обумовлює наявність та характер сформованих у індивіда інтуїтивних принципів (Ж. Бержель виділяє моральні, релігійні, філософськи, політичні, соціальні та ідеологічні) передбачає зміст норм позитивного права, що можуть бути прийняті в майбутньому. При цьому, будь-яка норма права з’являється не сама по собі, а як логічний результат складання певних факторів: з одного боку за наявності інтуїтивних принципів, а з іншого – обставин, в силу існування яких, з’являється необхідність захисту перших. Такими обставинами можуть виступати: виникнення нових за своїм характером соціальних відносин; поява технічних винаходів; духовні, ідеологічні та інші соціальні зміни. Так, наприклад, заборона перевищення допустимої швидкості при русі на автомобілі є ніщо інше як усталений тисячоліттями в соціумі моральний принцип про недопущення вчинення дій, що можуть бути небезпечними для оточуючих, якій в силу виникнення певних обставин – винахід та поширення швидкісних засобів пересування, отримав юридичне закріплення у вигляді норми права.

Отже, на нашу думку, під первинним джерелом права необхідно розуміти ті, усталені в окремій соціальній групі інтуїтивні принципові правила поведінки суб’єкта, які в результаті виникнення певних життєвих обставин отримують юридичне закріплення у виразі норми права.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

69

Тобто, будь-яке первинне джерело права обов’язково має два невід’ємні елементи: Інтуїтивний принцип, щодо можливості (або обов’язковості) певної поведінки індивіду, що

не є ситуативним, бо склався в суспільстві або в окремій соціальній групі протягом значного періоду часу;

Конкретні життєві ситуації, які обумовлюють необхідність правового гарантування усталеного в суспільній групі принципу. Ці обставини виступають своєрідним каталізатором процесу виникнення норми права. При цьому, за змістом моральні принципи є загальними та ширшими за встановлені ними норми, їх конкретизація відбувається відповідно до життєвих подій, що обумовлюють необхідність їх закріплення у вигляді норми права.

Слід звернути увагу на те, що для кожної галузі права характерною є власна система джерел (форм) права, тому на наш погляд питання тлумачення поняття «джерело права» краще вирішувати, спираючись на ті чи інші особливості галузі. Тоді, ґрунтуючись на визначеному нами понятті «джерело права», можемо сформулювати дефініцію категорії «джерело муніципального права» у формальному його розумінні.

Джерело муніципального права – це встановлений в імперативному порядку або за домовленістю, доступний для ознайомлення та формально визначений документ, що містить в собі правила поведінки суб’єктів муніципально-правових відносин, обов’язковість дотримання яких гарантується державою.

Під «первинними» джерелами муніципального права, необхідно визнавати усталені в окремій соціальній групі (державі або окремих територіальних громадах) інтуїтивні принципові правила поведінки суб’єкта муніципально-правових відносин, які в результаті виникнення певних життєвих обставин отримують юридичне закріплення у виразі норми права.

Підсумовуючи проведене дослідження, можна сформулювати наступні висновки: поняття «джерело права», як основну (загальнотеоретичну) категорію необхідно розуміти у

двох значеннях – первинні джерела (в широкому сенсі) та формальні (в вузькому). Результатом дослідження різних підходів до визначення цієї категорії – є авторське визначення дефініції «джерело права»;

під «первинними» джерелами муніципального права, необхідно визнавати усталені в окремій соціальній групі (державі або окремих територіальних громадах) інтуїтивні принципові правила поведінки суб’єкта муніципально-правових відносин, які в результаті виникнення певних життєвих обставин отримують юридичне закріплення у виразі норми права;

термін «джерело муніципального права» у формальному його розумінні, є ніщо інше, як встановлений в імперативному порядку або за домовленістю, доступний для ознайомлення та формально визначений документ, що містить в собі правила поведінки суб’єктів муніципально-правових відносин, обов’язковість дотримання яких гарантується державою. Саме в такому значенні цей термін є юридичною категорією, та може використовуватися в законодавчій практиці.

Список використаних джерел: 1. Кутафин О.Е. Источники конституционного права Российской Федерации / О.Е. Кутафин.

– М., 2000. – 348 с. 2. Пархоменко Н.М. Джерела права: проблеми теорії та методології: моногр. /

Н. М. Пархоменко. – К.: ТОВ Видавництво «Юридична думка». – 2008. – 336 с. 3. Олійник А.Ю. Правознавство / Олійник А.Ю., Колодій А.М. – К., ЦУЛ, 2008. – С. 792;

Муніципальне право України: Підручник /В.Ф. Погорілко та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С.17.; Аболонин Е. С. Муниципальное право: Конспект лекций / Е.С. Аболонин. – М., 2005. – С. 11.

4. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права / Н.М. Коркунов. – Книга 1. По изданию 1914 года. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.allpravo.ru

5. Петражицкий Л. И. Теория права и государства в святи с теорией нравственности. – серия мир культуры, истории и философии. /Л. И. Петражицкий. – СПб.:Лань, 2000. – 608 с.

6. Алексеев Н.Н. Основы философии права / Н.Н. Алексеев. – СПб.: Лань,1999. – 256 с. 7. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права / Е.Н. Трубецкой. – СПб.: Юрид. ин-т., 1998. – 183 с. 8. Правовая система социализма: Понятие, структура, социальные связи. Кн. 1 /

А.М. Васильев и др. – М.: Юрид. лит.,1986. – 368 c. 9. Керимов Д. А. Философские проблемы права / Керимов Д. А. – М.: Мысль, 1972. – 472с. 10. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного

http://www.allpravo.ru


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

70

исследования /С.С. Алексеев. – М.: Статут, 1999. – 712 с. 11. Общая теория права и государства: Учебник /Под ред. В.В. Лазарева. — 3-е изд., перераб.

и доп. — М.: Юристъ, 2001. – 520с. 12. Конституційне право України: Підручник /За заг. ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова

думка. – Прецедент. – 2007. – 344 с. 13. Кутафин О. Е. Муниципальное право Российской Федерации /О. Е. Кутафин, В. И.

Фадеев. – М.: Проспект, 2006. – 632 с. 14. Аболонин Е. С. Муниципальное право: Конспект лекций ∕ Е. С. Аболонин. – М., 2005. –

128 с. 15. Олійник А.Ю. Правознавство ∕ А.Ю. Олійник, А.М. Колодій. – ЦУЛ. – 792 c. 16. Бержель Жан-Луи. Общая теория права/ Ж. Бержель. – М.: Издательский дом NOTA

BENE, 2000. – 576 с. 17. Шапп Я. О свободе, морали и праве ∕ Я. Шапп // Государство и право. – 2002. – № 5. –

С. 85-92. * Квач Сергій Сергійович – аспірант кафедри конституційного, адміністративного та

міжнародного права Маріупольського державного університету.

УДК 349.4:349.6 (477) Руслана Коцюба *

ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ У НОВОМУ МІСТОБУДІВНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

У статті аналізуються правові положення містобудівного та екологічного законодавства,

прийняття яких спричинило колізії щодо проведення державної екологічної експертизи проектів будівництва. Автором пропонуються шляхи їх усунення.

Ключові слова: екологічна експертиза, експертиза проектів будівництв. Коцюба Р. А. Проблемы экологической экспертизы в новом градостроительном

законодательстве. В статье анализируются правовые положения градостроительного и экологического

законодательство, вследствие принятия которых возникли коллизии относительно вопроса проведения государственной экологической экспертизы проектов строительства. Автором предлагаются пути их разрешения.

Ключевые слова: экологическая экспертиза, экспертиза проектов строительства. Kotsiuba R. О. Environmental Expertize in New Town-planning Legislation. In the article are analyzed legal norms of town-planning and environmental legislation. The

collisions of that make an issue of environmental expertise for construction projects. The author offers ways of their solution.

Keywords: environmental expertize, expertize of construction projects.

Із прийняттям Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» [6] було внесено поряд з іншими зміни до ст. 27, 28 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [5] та до ст. ст. 7, 14 Закону України «Про екологічну експертизу» [4], у відповідності до яких вилучено деякі об’єкти державної екологічної експертизи, у тому числі щодо проектів будівництва. Зокрема, Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» було внесено зміни до частини 2 ст. 28 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно яких вилучено пункт б) частини 2 ст. 28 вказаного закону стосовно завдання державної екологічної експертизи щодо встановлення відповідності передпроектних, передпланових, проектних та інших рішень вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища та інші екологічно значимі положення.

Частиною 5 ст. 31 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» запроваджено положення заборонного характеру, згідно якого встановлення випадків та порядку проведення експертизи проектів будівництва іншими законами не допускається.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

71

Згідно оновлених положень частини 1 ст. 28 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» державна екологічна експертиза проводиться експертними підрозділами чи спеціально створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та його органів на місцях на основі принципів законності, наукової обґрунтованості, комплексності, незалежності, гласності та довгострокового прогнозування. Експертиза ж проектів будівництва проводиться відповідно до ст. 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Аналогічна за змістом норма щодо проведення експертизи проектів будівництва отримала закріплення у частині 1 ст. 13 та частині 2 ст. 37 закону «Про екологічну експертизу».

Поряд з цим ст. 34 Закону «Про екологічну експертизу» визначено умови та підстави проведення державної екологічної експертизи, зокрема передбачено обов’язковість її проведення для видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, а також у разі наявної або можливої потенційної небезпеки об’єктів екологічної експертизи для навколишнього природного середовища. Так, законодавцем було видозмінено зміст окремих статей вказаних екологічних законів, що у підсумку призвело до протиріччя стосовно інших статей зазначених законів у частині встановлення об’єктів державної екологічної експертизи. Разом з тим, між законом «Про регулювання містобудівної діяльності» та законами «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу» виникла колізія щодо встановлення випадків та порядку проведення експертизи проектів будівництва, зокрема обов’язковості державної екологічної експертизи.

Варто зауважити, що запроваджені зміни у певній мірі суперечать виробленим підходам еколого-правової науки (Андрейцев В. І., Балюк Г. І., Краснова М. В., Позняк Е. В., Шемшученко Ю. С. та ін.). Зокрема, нівельовано мету екологічної експертизи, яка полягає в оцінці можливого впливу передбаченої або запланованої діяльності на стан довкілля, її відповідності вимогам екологічного законодавства, функції екологічної експертизи тощо.

З огляду на це прийняття нового містобудівного законодавства, з нашої точки зору, зумовлює актуальність вироблення єдиного підходу до правозастосування містобудівного та екологічного законодавства, а також необхідність усунення створених правових колізій.

У теорії права та практиці у разі наявних розбіжностей між нормами різних актів законодавства використовують загальновизнані принципи правозастосування. З цього приводу Міністерством юстиції України було надано відповідні роз’яснення: у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності (п. 1); при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом (п. 4); у разі ж існування неузгодженості між актами, виданими одним й тим же органом, але які мають різну юридичну силу, застосовується акт вищої юридичної сили (п. 3) [7].

Згідно положень ст.ст. 16, 50 Конституції України забезпечення екологічної безпеки є обов’язком держави, кожному гарантується безпечне для життя і здоров’я довкілля та вільний доступ до інформації про його стан.

Одним з механізмів реалізації наведених конституційних положень є визначений пунктом є) ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» принцип обов’язковості надання висновків державної екологічної експертизи як основного принципу охорони навколишнього природного середовища.

Екологічна експертиза покликана реалізувати передбачені ст. 5 Закону України «Про екологічну експертизу» основні завдання, зокрема, визначення ступеня екологічного ризику й безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності, встановлення відповідності об’єктів експертизи вимогам екологічного законодавства тощо.

Пунктами а) та в) частини 2 ст. 28 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» також передбачено завдання державної екологічної експертизи щодо визначення екологічної безпеки господарської та іншої діяльності, яка може нині або в майбутньому прямо або посередньо негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища, а також оцінки повноти й обґрунтованості передбачуваних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища та здоров’я населення.

Згідно ст. 1 Закону України «Про екологічну експертизу» вбачається, що екологічна експертиза – це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

72

еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Проведення екологічної експертизи є також одним із інструментів забезпечення екологічної безпеки. Ст. 51 закону «Про охорону навколишнього природного середовища» встановлено обов’язок дотримання екологічних вимог до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об’єктів. Частинами 3 та 4 вказаної статті визначено, що проекти господарської та іншої діяльності повинні мати матеріали оцінки її впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я людей.

Отже, висновок державної екологічної експертизи є юридично значущим документом, яки слугує правовою підставою для реалізації відповідних проектів, які можуть чинити вплив або негативно впливати на життя і здоров’я людини та стан навколишнього природного середовища [8].

Наведений підхід підтверджується, зокрема, положеннями частин 2 та 3 ст. 29 закону «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно яких позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування всіх програм і проектів, їх реалізація без позитивного висновку державної екологічної експертизи забороняється.

В умовах наявності правових колізій між нормативно-правовими актами, що мають однакову юридичну силу, доцільно керуватися конституційними положеннями, які мають найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України). Це зумовлює обов’язковість дотримання екологічних вимог та пріоритетність екологічної безпеки у процесі здійснення містобудівної діяльності.

На нашу думку, пріоритетність еколого-правового регулювання також випливає з положень законів «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу» щодо принципу обов’язковості екологічної експертизи, її завдань та ролі у регулюванні суспільних відносин й забезпечення екологічної безпеки, спрямованих на реалізацію конституційно-правових принципів забезпечення екологічної безпеки та гарантування безпечного для життя і здоров’я навколишнього природного середовища. Доцільність застосування зазначених підходів обґрунтовується також науковими здобутками еколого-правової доктрини [1, 2], у тому числі зарубіжного характеру, змістовна суть яких полягає у визначенні екологічної експертизи як механізму забезпечення екологічної безпеки та гарантування права людини на безпечне довкілля.

Ми доходимо висновку, що встановлення порядку проведення експертизи проектів будівництва в екологічних законах не виключає обов’язковості дотримання екологічних вимог забезпечення екологічної безпеки загалом, та у сфері містобудівної діяльності, зокрема. У цьому аспекті екологічні закони доцільно розглядати як спеціальне законодавство стосовно містобудівного законодавства.

Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено частиною 1 ст. 31, що проектна документація на будівництво об’єктів розробляється у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури, з урахуванням вимог містобудівної документації та вихідних даних і дотриманням вимог законодавства, державних будівельних норм, стандартів і правил та затверджується замовником.

Абзацом другим ч. 1 ст. 31 передбачено, що до проектної документації на будівництво об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, а також об’єктів, які підлягають оцінці впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті, додається оцінка існуючого чи передбачуваного впливу на стан навколишнього природного середовища (далі ОВНС). Перелік таких об’єктів визначається Кабінетом Міністрів України.

На думку вчених, з точки зору правового забезпечення здійснення екологічної експертизи та ОВНС в Україні йдеться про два різних напрями діяльності, кожному з яких притаманна окрема законодавчо врегульована процедура [8, с. 134].

Загальні законодавчі засади проведення ОВНС містяться у частинах 3 і 4 ст. 51 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та у статтях 8, 15, 32, 34, 35 Закону України «Про екологічну експертизу». Метою ОВНС є визначення доцільності й


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

73

прийнятності планованої діяльності та обґрунтування заходів щодо гарантування безпеки охорони навколишнього природного середовища [3, с. 70].

На рівні техніко-юридичного регулювання процедура ОВНС передбачена державними будівельними нормами ДБН А.2.2-1-2003 «Склад і зміст матеріалів оцінки впливів на навколишнє середовище при проектуванні і будівництві підприємств, будинків і споруд. Основні положення проектування». Вказані норми встановлюють порядок розроблення матеріалів ОВНС у складі проектної документації та є обов’язковими для органів державного управління, контролю та експертизи.

Замовники державної екологічної експертизи зобов’язані підготувати Заяву про екологічні наслідки діяльності та матеріали, на яких вона ґрунтується, згідно вимог ст. 35 Закону України «Про екологічну експертизу», зокрема щодо відомостей про інформування громадськості про заплановану діяльність, її мету і шляхи її здійснення.

На основі висновків остаточного звіту ОВНС його замовник і виконавець складають текст Заяви про екологічні наслідки планованої діяльності. Остаточний звіт ОВНС (з урахуванням громадських інтересів) у складі проектної документації замовних подає на узгодження і проходження державних експертиз.

Вказані правові норми отримали своє закріплення у законі «Про екологічну експертизу» у зв’язку з ратифікацією Конвенції про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті від 19 березня 1999 року.

З Преамбули Конвенції вбачається необхідність приділення пильної уваги екологічним факторам на ранньому етапі прийняття рішень, застосовуючи оцінку впливу на усіх належних адміністративних рівнях як необхідного інструмента підвищення якості інформації, яка надається директивним органам, з тим щоб вони могли приймати екологічно обґрунтовані рішення.

У відповідності до частин 2, 3, 7 статті 2 Конвенції кожна сторона вживає необхідних законодавчих, адміністративних або інших заходів стосовно запланованих видів діяльності, забезпечує, щоб оцінка впливу проводилась до прийняття рішення про санкціонування або здійснення запланованого виду діяльності, який можуть призводити до значного шкідливого впливу, а також визначає, що оцінки впливу на навколишнє середовище, як мінімальна вимога, проводитимуться на рівні проектів запланованої діяльності.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. З огляду на вказані законодавчі положення та на наведені обґрунтування щодо пріоритету еколого-правових норм є підстави вважати, що проведення державної екологічної експертизи об’єктів ОВНС є обов’язковим.

Стосовно діяльності об’єктів підвищеної небезпеки статтею 12 Закону України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» від 18.01.2001 р. встановлено порядок будівництва і/або реконструкції об’єктів підвищеної небезпеки. Згідно абзацу 2 частини 3 ст. 12 вказаного закону передбачено, що з метою отримання дозволу на будівництво і/або реконструкцію об’єкта підвищеної небезпеки крім документів, визначених законодавством про містобудування та регіональними і місцевими правилами забудови, додаються висновки державних експертиз, передбачених законом

Зокрема, висловлена позиція підтверджується Постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2011 р. № 560 «Про затвердження Порядку затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України», у відповідності до положень якої визначається механізм проведення експертизи проектів будівництва, метою якої згідно пункту 6 передбачено визначення якості проектних рішень шляхом виявлення відхилень від вимог до екології. Експертиза є завершальним етапом розроблення проектів будівництва.

Відповідно до пункту 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року № 548 «Про затвердження Порядку проведення експертизи містобудівної документації» наголошено, що під час проведення експертизи враховуються результати розгляду проектів містобудівної документації відповідною архітектурно-містобудівною радою, зокрема висновки природоохоронного та інших органів, яким відповідно до закону належать повноваження щодо розгляду містобудівної документації

Отже, згідно містобудівного законодавства на етапі отримання дозволу на будівництво і/або реконструкцію об’єкта підвищеної небезпеки слід надати висновок державної екологічної експертизи, передбаченого Законом України ««Про екологічну експертизу».


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

74

З урахуванням проведеного аналізу вважаємо, що конструкція частини 5 ст. 31 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» щодо встановлення випадків та порядку проведення експертизи проектів будівництва іншими законами не допускається є невдалою, оскільки певним чином обмежуються повноваження Верховної Ради України, передбачені пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України, та право законодавчої ініціативи суб’єктів відповідного права, визначені частиною першою статті 93 Конституції України.

Окрім того, значення екологічної експертизи має попереджувальний характер, тобто на етапі проектного будівництва експертиза повинна виявити та попередити негативні наслідки у майбутньому. Запропонований же механізм передбачає заходи відповідного реагування на негативні наслідки, які вже настають. У цьому аспекті слід відзначити про недотриманням принципу верховенства права, складовим якого є забезпечення юридичної визначеності та зрозумілості закону.

Положення частини 5 ст. 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» за умови системного тлумачення у змістовному взаємозв’язку з законами «Про екологічну експертизу», «Про охорону навколишнього природного середовища» та ратифікованими міжнародними договорами може розглядатись як таке, що не виключає обов’язковості надання висновків державної екологічної експертизи об’єктів, які підлягають оцінці впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті. Разом з тим вважаємо, що з метою уникнення помилок у правозастосуванні частина 5 ст. 31 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» потребує виключення.

Доцільним видається розробка проекту закону України про оцінку впливу на навколишнє природне середовище, який би закріпив загальні положення щодо такої діяльності, деталізував та розвинув положення Конвенції про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті та відмежував процедуру ОВНС від екологічної експертизи.

Список використаних джерел: 1. Андрейцев В. І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів /

В. І. Андрейцев. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с. 2. Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки : Навч. та наук.-практ. посіб. /

В. І. Андрейцев.– К.: Знання-Прес. – 2002. – 332 с. 3. Екологічна енциклопедія: У 3 т. / Редколегія: А. В. Толстоухов (головний редактор) та ін.

– К.: ТОВ «Центр екологічної освіти та інформації», 2008. – Т. 3: О-Я. – 472 с. 4. Про екологічну експертизу: Закон України вiд 09.02.1995 № 45/95-ВР [Електронний

ресурс]: Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

5. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України вiд 25.06.1991 № 1264-XII [Електронний ресурс]: Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

6. Про регулювання містобудівної діяльності: Закон України від 17.02.2011 № 3038-VI [Електронний ресурс]: Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

7. Лист Міністерства юстиції України «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії» від 26.12.2008 N 758-0-2-08-19 [Електронний ресурс] : Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

8. Науково-практичний коментар Закону України «Про охорону атмосферного повітря» / Г. І. Балюк, І. С. Грищенко, Т. Г. Ковальчук: за ред. Г. І. Балюк. – К. Юрінком Інтер. – К. 2011. – 328 с.

* Коцюба Руслана Олександрівна – кандидат юридичних наук, старший консультант

Інституту законодавства Верховної Ради України.

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi





_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

75

УДК 342. 25 Дарія Мацегора *

ФОРМИ ЗДІЙСНЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ФУНКЦІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВДОСКОНАЛЕННЯ

У статті розглядається феномен місцевого самоврядування та досліджується його

інформаційна функція. Особлива увага приділяється формам здійснення цієї функції та шляхам їх вдосконалення. Акцент робиться на різниці між функціями місцевого самоврядування та держави.

Ключові слова: місцеве самоврядування, інформаційна функція, публічна інформація. Мацегора Д. С. Формы осуществления информационной функции местного

самоуправления и пути их усовершенствования. В статье рассматривается феномен местного самоуправления и исследуется его

информационная функция. Особо внимание уделяется формам осуществления этой функции и путям их совершенствования. Акцент делается на различии между функциями местного самоуправления и государства.

Ключевые слова: местное самоуправление, информационная функция, публичная информация.

Mazegora D. S. The Forms of the Realization of the Information Function of the Local Self-

Government and the Ways of Their Development. The article is dedicated to the phenomenon of the local self-government and investigates its

information function. The special attention is paid to the forms of the function realization and the ways to improve them. The emphasis is made on the difference between the functions of local self-government and state.

Keywords: local self-government, information function, public information. Проблематика місцевого самоврядування вже тривалий час є особливо актуальною для

юридичної науки, оскільки суспільство розвивається далі і дуже велика увага приділяється питанням, що стосуються підвищення ефективності управління на місцях та демократизації самого управління на місцевому рівні. Це обумовлюється тим, що формування місцевого самоврядування є дуже складним та в деякій мірі суперечливим завданням на шляху будівництва сучасної державності України: місцеве самоврядування як публічна інституція має тривалу й драматичну історію, періоди розвитку та занепаду Такий підвищений інтерес до цих проблем і є причиною необхідності існування інституту місцевого самоврядування [1].

Важливість місцевого самоврядування обумовлює велику кількість функцій, виконання яких покладається на його органи та посадових осіб. Однією з найголовніших серед них є інформаційна функція. На превеликий жаль, увага цій функції майже не приділяється, але це не зменшує її важливість в системі функцій місцевого самоврядування.

Вагомими документами, що визначають основи місцевої демократії та демократії на місцях в країнах, що увійшли до ради Європи, є Європейська хартія місцевого самоврядування, прийнята у 1985 році, а також проект Європейської хартії регіонального самоврядування, прийнятий у червні 1997 року.

Україна взяла на себе обов’язок додержуватися закріплених положень Європейської хартії місцевого самоврядування, підписавши її без будь-яких обмежень [2].

Місцеве самоврядування, відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування – це право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення [3].

Згідно з Конституцією Україні місцеве самоврядування – це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст.140) [4].

Проблема місцевого самоврядування в Україні є об`єктом дослідження таких вчених, як


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

76

М. О. Баймуратов, Ю. Бальций, В.С. Журавський, М.І. Корнієнко, В.В. Кравченко, В.М. Кампо, П.Любченко, М.П. Орзіх, О.В. Батанов, В.І. Борденюк та інші.

Існує декілька точок зору стосовно функцій місцевого самоврядування. Наприклад, на думку М.О. Баймуратова, функції територіальних громад, хоча і в деякому сенсі аналогічні функціям держави, але вони зумовлені цілями і завданнями створення муніципальної демократії та мають спрямованість на вирішення питань місцевого значення, адже самоврядування не є формою здійснення політики держави[5]. Такої ж точки зору додержується І.В. Дробуш [6]. В своїх дослідженнях функцій представницьких органів місцевого самоврядування вона робить висновок, що місцеве самоврядування є суспільною, громадівською інституцією. Згідно з цим і функції його представницьких органів мають громадівський характер,а не державний.

Автор даної статті схиляється до тієї ж точки зору, адже місцеве самоврядування в Україні не покликано вирішувати державні питання та виконувати безпосередньо функції, що відносяться до прерогативи держави. Місцеве самоврядування в Україні є лише властивістю територіальних громад, що виражається в їх спроможності вирішувати питання місцевого значення в межах їх компетенції та в рамках чинного законодавства.

У свою чергу, В.І. Борденюк спростовує цю точку зору, говорячи про те, що «такі підходи до функціонального опису місцевого самоврядування є малопродуктивними не тільки з огляду на потреби вітчизняного державотворення, але й на потреби розвитку місцевого самоврядування, оскільки заперечення функціонального зв`язку між цими явищами перешкоджає утвердженню прагматичної державної політики щодо місцевого та регіонального розвитку»[7].

Для конкретнішого розгляду інформаційної функції в першу чергу необхідно визначити її поняття. І.В. Дробуш вважає, що зміст інформаційної функції органів місцевого самоврядування полягає в наступних повноваженнях: доведення до відома мешканців відповідної території певного кола відомостей; ознайомлення з діяльністю органів місцевого самоврядування; вироблення у жителів певної території певних позицій щодо участі в управлінні місцевими справами; формування громадської думки [11].

У юридичній літературі не існує чіткого визначення інформаційної функції місцевого самоврядування, що ускладнює процес дослідження цього питання.

Інформація органів місцевого самоврядування носить публічний характер. Згідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених законом [17]. Крім того, ч.2 ст. 17 зазначеного Закону покладає саме на депутатів міських рад гарантування забезпечення доступу до публічної інформації. Отже вивчення інформаційної функції місцевого самоврядування потрібно проводити з урахуванням її публічності.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року [8], зокрема, визначає інформацію державних органів та органів місцевого самоврядування одним з основних об’єктів інформаційних відносин у суспільстві та державі (ст.21), а обов’язок цих органів інформувати про свою діяльність і прийняті рішення як гарантію права на інформацію (ст.10). Цим законом закріплені також і способи доведення відомостей до заінтересованих осіб: опублікування їх в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами; опублікування в друкованих засобах масової інформації або публічне оголошення через аудіо та аудіовізуальні засоби масової інформації; оголошення під час публічних виступів посадових осіб, а також безпосереднє доведення інформації до заінтересованих осіб.

Звідси, інформаційна функція місцевого самоврядування має наступні форми вираження: Згідно ст.2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та

органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 року [9] органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю» від 21 вересня 1999 року [10]. Таким чином можна сказати, що засоби масової інформацію відіграють роль свого роду посередника між органами місцевого самоврядування та громадянами, що мешкають на певній території, тобто представниками певної територіальної громади. Звідси витікає, що засоби масової інформації мають дуже велике значення для реалізації


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

77

місцевим самоврядуванням інформаційної функції. І це певним чином відображено в законодавстві. Згідно ст. 26 та ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання місцевих рад відноситься заснування засобів масової інформації, а також призначення і звільнення їх керівників. Разом з тим в ст. 7 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» говориться про те, що органи місцевого самоврядування мають право засновувати або бути співзасновниками друкованих чи аудіовізуальних засобів масової інформації в порядку, встановленому законодавством України і в межах коштів, що виділяються з державного чи місцевих бюджетів на висвітлення їх діяльності, або за рахунок перерозподілу коштів, що виділяються для забезпечення їх функціонування.

Доцільно зазначити, що одним з основних принципів діяльності органів місцевого самоврядування в аспекті здійснення ними інформаційної функції є принцип гласності. За допомогою гласності, як пише І.В. Дробуш, забезпечується демократизм управлінської діяльності, її підконтрольність суспільству, а також можливість громадян впливати на прийняття рішень, що зачіпають їх інтереси, права і свободи [11]. Цей принцип закріплений не тільки законом України «Про інформацію». Але й Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року[12]. Так, ст.. 34 передбачає право одержувати публічно поширювану інформацію, у тому числі органів самоврядування та їх посадових осіб.

Також територіальні громади можуть створювати комунальні телерадіоорганізації. Рішення про їх створення та фінансування приймається відповідними органами місцевого самоврядування, відповідно до ст. 16 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 12 січня 2006 року [13]. Це знаходить своє відображення на практиці, адже державний комітет телебачення і радіомовлення України за сприяння місцевої влади склав проект так званої медіа-карти комунальних друкованих засобів масової інформації, який містить докладну інформацію про 734 видання [14]. Однак це має і свої негативні сторони, адже політичні сили, які приходять до влади на місцевому рівні намагаються отримати повний тотальний контроль над відповідним інформаційним простором та можуть втручатися в діяльність засобів масової інформації будь-якими шляхами: чи то шляхом тиску на журналістів, звільненням керівників засобів масової інформації та ін. В результаті програють всі. Виборець, якого дезорієнтовано необ’єктивною інформацією, обирає не найгідніших осіб для вирішення питань місцевого значення, а влада втрачає зворотній зв’язок з населенням територіальної громади, що призводить до того, що вона допускає дуже серйозні помилки при визначенні пріоритетів. Саме з цього приводу вбачається логічним питання про доцільність створення засобів масової інформації комунальної форми власності. Це викликано ще і тим, що на ці засоби масової інформації не розповсюджуються гарантії, що передбачені на законодавчому рівні

Наступною формою вираження інформаційної функції є можливість громадян бути присутніми на засіданнях місцевих рад, адже сесії проводяться гласно і це закріплено в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні». Також у законі України «Про доступ до публічної інформації» зазначається, що гарантією забезпечення права на доступ до публічної інформації є доступ до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень (стаття 2) [17] Однак, у разі необхідності рада може прийняти рішення про проведення закритого пленарного засідання. Це положення Закону певною мірою дає дуже великий обсяг повноважень місцевим радам, адже їм надане право вирішувати, які саме питання можуть розглядатися на закритих пленарних засіданнях. На думку автора, для того, щоб інформування населення щодо питань місцевого значення носило більш демократичний характер та було більш досконалим, в Законі необхідно чітко визначити ті питання, які мають розглядатися на закритих засіданнях. Вирішення всіх інших питань має носити гласний, відкритий характер.

Ще однією формою здійснення інформаційної функції місцевого самоврядування є громадські слухання, на яких територіальна громада має право заслуховувати посадових осіб місцевого самоврядування, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування [15]. Однак, законом не встановлений порядок проведення цих слухань, адже ч. 4 ст. 13 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вказує на те, що порядок організації громадських слухань визначається статутом територіальної громади. Так, наприклад, в проекті статуту міста Маріуполя зазначається, що громадські слухання проводяться не рідше одного разу на рік, а також чітко визначене коло питань, що можуть бути предметом громадських слухань [18]. Однак, невизначеність даного


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

78

питання в діючому законодавстві суттєво ускладнює процес реалізації цієї форми вираження інформаційної функції місцевого самоврядування, адже не всі територіальні громади мають свої статути. І це є суттєвим недоліком цього Закону. Вбачається доцільним доповнити Закон положенням, що зобов’язало б кожну територіальну громаду прийняти свій статут або доповнити Закон положенням, що встановило б порядок організації громадських слухань, які повинні відбуватися не рідше одного разу на рік.

Також до форми реалізації інформаційної функції місцевого самоврядування можна віднести діяльність органів місцевого самоврядування, пов’язану зі зверненнями громадян. Це питання регулюється Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року [16]. Громадяни, що звернулися до органів місцевого самоврядування чи до їх службових та посадових осіб, мають право одержати своєчасну, достовірну інформацію в повному обсязі, якщо інше не передбачено діючим законодавством України.

З цією формою реалізації інформаційної функції місцевого самоврядування пов’язані деякі проблеми. Адже з кожним роком збільшується кількість звернень громадян до органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Це, в свою чергу, призводить до порушення строків розгляду цих звернень, має місце зниження якості інформації, що має бути надана громадянам.

Наступною формою здійснення інформаційної функції місцевого самоврядування є інформування населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, звітування органів місцевого самоврядування перед територіальними громадами про свою діяльність. Це положення виконується за допомогою засобів масової інформації та безпосередніх зустрічей з виборцями депутатів місцевих рад. Задля удосконалення цієї форми здійснення інформаційної функції є необхідним встановити єдиний порядок звітування та чітко окреслити питання, що мають бути предметом звіту депутатів.

Аналізуючи викладене можна зробити висновок, що шлях вирішення проблем, що стосуються реалізації інформаційної функції місцевого самоврядування вбачається в удосконаленні діючого законодавства, в розробці та прийнятті нових нормативно-правових актів, які б регулювали відносини в цій сфері функціонування органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, підвищення меж відповідальності за неякісне, неповне та несвоєчасне інформування територіальної громади міста, села, селища, району про вирішення питань місцевого значення, тісний зв’язок між органами місцевого самоврядування та засобами масової інформації та унеможливити вплив органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб на висвітлення інформації щодо їх діяльності засобами масової інформації, а також в спрощенні доступу до інформації для територіальної громади.

Саме неухильне забезпечення принципу безперешкодного доступу громадян до інформації, свободи слова, а також унеможливлення будь-якої політичної цензури з боку місцевої влади має бути пріоритетним напрямком інформаційної політики органів місцевого самоврядування.

Список використаних джерел: 1. Конституційне право України: Навчальний посібник / В.В. Кравченко. – Вид. 3-тє,

виправл. та доповн. – К.: Атіка, 2004. – 512 с. 2. Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування: Закон України від

15 липня 1997 р. / Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 38. – Ст. 249. 3. Європейська хартія місцевого самоврядування вiд 15.10.1985р [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: //zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_036. 4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 140. 5. Муніципальне право України: Підручник / В.Ф. Погорілко, О.Ф. Фрицький,

М.О. Баймуратов та ін. / За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.

6. Дробуш І.В. Функції представницьких органів місцевого самоврядування в Україні: автореф. дис. канд.. юрид. наук: 12.00.02 / І.В. Дробуш. – К., 2002. – 16 с.

7. Борденюк В. Концептуальні основи співвідношення функцій місцевого самоврядування та його органів з функціями держави // В. Борденюк // Право України. – 2003. – №11. – С.17 – 23.

8. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст.650.

9. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

79

самоврядування в Україні засобами масової інформації: Закон України від 23. 09. 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 49. – Ст. 299.

10. Про державну таємницю: Закон України від 21.09.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 49. – Ст. 428.

11. Дробуш І.В. Функції органів місцевого самоврядування в Україні: Монографія / І.В. Дробуш. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2003. – 244 с.

12. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1.

13. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 12.01. 2006 р. № 3317-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 18. – Ст. 155.

14. Любченко П. Засоби масової інформації як структурний елемент громадянського суспільства та їх вплив на місцеве самоврядування / П. Любченко // Вісник Академії правових наук України. – 2010. – №1. – С. 73.

15. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

16. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.

17. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13 січня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – №32. – Ст. 314.

18. Статут територіальної громади: проблеми теорії і практики. Статут територіальної громади міста Маріуполя / За загальною редакцією В.Ф. Погорілка. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Маріупольський гуманітарний інститут. – 2004. – С.110 – 112.

* Мацегора Дарія Семенівна – аспірант кафедри конституційного, адміністративного

та міжнародного права Маріупольського державного університету.

УДК 342.25: 340.134 (477) Катерина Петрученко * МІСЦЕ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В

СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

У статті розглядаються зв’язки та значення нормативно-правових актів місцевого самоврядування в системі джерел права.

Ключові слова: нормативно-правові акти місцевого самоврядування, джерело права, система джерел права, правова система.

Петрученко К. И. Место нормативно-правовых актов местного самоуправления в

системе источников права. В статье рассматриваются связи и значение нормативно-правовых актов местного

самоуправления. Ключевые слова: нормативно-правовые акты местного самоуправления, источник права,

система источников права, правовая система. Petruchenko K. I. The Place of the Normative Legal Acts of the Local Self-Government in the

System of the Sources of Law. The article is dedicated to the links and the meaning of the normative legal acts of the local self-

government in the system of the sources of law. Keywords: normative legal acts of the local self-government, sources of law, system of sources of

law, legal system. Термін «система» (від грецьк. – поєднання, утворення) означає сукупність визначених

елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія[1, с.583]. Джерела права також утворюють відповідну систему, яка володіє такими якостями: організованістю, цілісністю, складністю, побудована на підставі принципів структурності, ієрархічності, системності, що забезпечує її функціональність та визначає місце у правовій системі [2, с.200].


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

80

Правова система України існує в рамках континентальної (романо-германської) системи права, в якій основним джерелом права є нормативно-правові акти.

Сьогодні зростає кількість вітчизняних правників, які відносить нормативно-правові акти місцевого самоврядування до джерел права, це, зокрема О.В.Батанов, О.П.Васильченко, В.В.Копєйчіков, О.В.Сав’як, О.Ф.Фрицький, В.І.Цоклан та інші.

Вірним є умовивід Р.Б.Тополевського, що саме сукупність джерел права, кожне з яких робить неоднаковий внесок у регулювання правових відносин, своєю комбінацією визначають вектор, спрямованість правового регулювання в кожному конкретному випадку, створюють неповторність і своєрідність правових систем, що існують у світі [3, с.15]. Тому зважаючи на задекларований в Україні курс по реформуванню та розбудові місцевого самоврядування, роль в національній правовій системі актів місцевого самоврядування можна вважати одним з показників самостійності територіальних громад, ефективності локальної демократії та муніципальної нормотворчості.

Як правильно зауважує О.Ф.Черданцев, динаміка правотворчості і множинність її суб’єктів неминуче вимагають, щоб система права, яка є єдиною системою внутрішньо узгоджених норм, має певним чином бути не лише системою, що регулює суспільні відносини, але й саморегульованою та позбавленою протиріч [4, с.32]. Отже, внаслідок входження до системи джерел права нового елемента, виникають нові зв’язки, які потребують теоретичного вивчення та формування досвіду їх практичного застосування.

Метою статті є проаналізувати та визначити місце нормативно-правових актів місцевого самоврядування в системі джерел права.

Оскільки поняття джерел права має внутрішній та зовнішні аспекти розуміння, зауважимо, що мова йтиме про формальні джерела права, під якими маються на увазі способи формування юридичних норм (прийоми й акти), за допомогою чого ці норми викликаються до життя, стають складовою частиною позитивного права й набувають статусу норм закону [5, с.5]. О. В. Малько до джерел права в формально-юридичному розумінні, крім нормативно-правових актів, відносить правовий звичай, юридичний (судовий) прецедент та нормативний договір [6, с.173-174].

Нормативно-правові акти місцевого самоврядування, в першу чергу статути територіальних громад, регламенти рад, є джерелами конституційного та муніципального права. Крім цього, акти місцевого самоврядування регулюють широке коло суспільних відносин, у зв’язку з чим можуть бути джерелами різних галузей права, зокрема:

1) земельного права – акти про встановлення орендних ставок на землю, про порядок надання в оренду та користування землі (наприклад, рішення Київської міської ради «Про порядок надання земельних ділянок у користування в м. Києві» від 26.06.2003 №512/672, рішення Харківської міської ради «Про затвердження «Порядку продажу земельних ділянок або прав на них на підставі цивільно-правових договорів у м. Харкові» від 24.12.2008 р. № 362/08);

2) господарського права – акти про встановлення порядку взаємодії місцевих дозвільних органів, ставок торгових патентів, правила розміщення реклами тощо (наприклад, рішення Одеської міської ради «Про затвердження Положення про адміністратора дозвільного центру та порядок його взаємодії з місцевими дозвільними та погоджувальними органами, суб’єктами господарювання та територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності» від 07.10.2009 р. №4687-V);

3) трудового права – цільові регіональні програми поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища (наприклад, рішення Херсонської обласної ради «Про регіональну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2008-2012 роки» від 23.04.2008 № 601);

4) житлового права – акти щодо порядку надання житлової площі, встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги (наприклад, рішення Харківської міської ради «Про затвердження Тимчасового положення про облік та розподіл житлової площі, що звільняється в місті Харкові» від 24.06.2009 р. № 174/09);

5) адміністративного права – акти з виконання функцій виконавчої влади (наприклад, рішення Київської міської ради «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва» від 30.09.1999 р. № 49/551 [7, с.52]);

6) транспортного права – акти про встановлення тарифів на проїзд, порядку справляння плати за проїзд, використання автомобільних доріг загального користування для проведення


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

81

народних гулянь та інших масових заходів (наприклад, рішення Київської міської ради «Про встановлення Правил надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі в м. Києві» від 26.12.2002 р. № 228/388);

7) фінансового, бюджетного права – рішення про місцеві бюджети, про встановлення місцевих податків і зборів;

8) виборчого права – рішення про встановлення загального складу депутатів ради. Співвідношення між різними джерелами права визначається існуючими між ними зв’язками.

Аналіз зв’язків слід розглядати як в рамках національної системи джерел права (зовнішні зв’язки), так і в межах системи актів місцевого самоврядування (внутрішні зв’язки).

Основне значення в структурі права мають функціональні зв’язки, які визначають взаємну обумовленість і залежність юридичних норм, правових інститутів, галузей права в процесі їх функціонування. Функціональні зв’язки поділяються на відносини субординації та координації [8, с.38-39].

Ієрархічний характер в першу чергу властивий системі нормативно-правових актів та обумовлюється: ієрархією відповідних державних органів; підпорядкованістю актів вищих органів нижчим та підпорядкованістю всіх актів конституції; неможливістю підміни одне одним актів вищих та нижчих органів; регулюванням найбільш важливих відносини тільки законами; правом відміни актів органом, який їх видав, або вищими органами [9, с.110].

Менший вияв ієрархічний характер має серед таких джерел права як правовий звичай, правовий договір, судовий та адміністративний звичай, та практично відсутній, зокрема, серед правових доктрин [9, с.113].

Ієрархічний зв’язок між законами та нормативно-правовими актами місцевого самоврядування, які є підзаконними, полягає в тому, що останні приймаються відповідно до законів і не можуть їм суперечити. Законом визначаються засади місцевого самоврядування, компетенція суб’єктів місцевого самоврядування та ключові аспекти процесу видання ними власних актів.

Слушну думку про взаємозв’язок закону та підзаконних актів висловлює В. М. Яценко: «І закон, і підзаконний нормативний правовий акт як елементи національної правової системи повинні мати чітко визначену «питому вагу» в цій системі, що не повинно призводити до втрати підзаконного регулювання. Локалізовані у сфері професійної (відомчої), регіональної або іншої специфічної діяльності, підзаконні акти завжди ближче до безпосередньої соціальної практики, краще орієнтовані на її насущні потреби» [10, с.93].

З пропонованих в науковій літературі основних відмінностей між законом та підзаконними нормативно-правовими актами [11, с.14; 12, с.130-131], до особливостей нормативно-правових актів суб’єктів місцевого самоврядування слід віднести такі: є вторинними джерелами права;можуть бути більш оперативно змінені, доповнені або скасовані; конкретизують, розвивають положення законів, містять процедури їх реалізації; приймаються як колективно, так і індивідуально; мають меншу юридичну силу ніж закони; як правило, розраховуються на менш тривалий період чинності, є менш стабільними.

Таким чином, нормативно-правові акти місцевого самоврядування виконують важливу роль, з одного боку, в самостійному регулюванні питань місцевого значення, а з іншого боку, в ефективній та безпосередній реалізації положень законів.

Єдність та узгодженість системи права відображаються у зв’язках координації, яким належить важлива роль в цементуванні правових норм в єдину систему [4, с.34].

Координаційні зв’язки, як правило, встановлюються між нормативно-правовими актами суб’єктів місцевого самоврядування та актами Президента України, підзаконними актами центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування не входять до системи органів виконавчої влади, але, як і останні, діють відповідно до законів. З метою забезпечення реалізації законів центральні та місцеві органи виконавчої влади мають право вносити рекомендації, пропозиції, в тому числі методичного характеру. А відповідно органи місцевого самоврядування можуть враховувати їх при прийнятті своїх рішень. В результаті забезпечується єдність правових нормі держави та узгодженість дій по їх виконанню.

Як зразок, наведемо такий приклад. Законом України «Про рекламу» від 03.07.1996 р. встановлені загальні вимоги щодо розміщення зовнішньої реклами, а постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 р. № 2067 затверджено Типові правила розміщення


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

82

зовнішньої реклами. Так, для виконання норм закону з урахуванням Типових правил рішенням Житомирської міської ради від 11.03.2010 р. №168 затверджено Правила розміщення зовнішньої реклами в м. Житомирі.

Варто згадати про актуальність дискусії щодо принципу співвідношення та розмежування державної виконавчої та самоврядної влад, проблеми делегованих повноважень. Одним з негативних наслідків зазначеного питання є відсутність в практичній діяльності чіткого розуміння змісту зв’язків між актами органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, що в свою чергу ускладнює нормотворчий процес.

При цьому вважаємо, що важливими чинниками повинні залишатися уникнення пріоритету державної політики над місцевими інтересами, повного відтворення норм, виданих виконавчою владою, та її прямого впливу на нормотворчість місцевого самоврядування.

У системі нормативно-правових актів місцевого самоврядування найвищу юридичну силу має статут територіальної громади, що є своєрідною «комунальною конституцією» та важливою нормативною умовою функціонування громади, її органів і виступає як необхідний елемент правової основи муніципальної демократії [13, с.639].

Ієрархія нормативно-правових актів місцевого самоврядування ґрунтується на субординації суб’єктів місцевого самоврядування, які їх видають. Первинним суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна громада, тому в системі актів місцевого самоврядування рішення місцевих референдумів займають найвищу сходинку.

Територіальні громади шляхом місцевих виборів уповноважують відповідні представницькі органи – ради – представляти їх інтереси та приймати рішення з основних питань місцевого життя, виключний перелік яких встановлений Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Безпосередній вплив на прийняття рішень місцевих рад члени територіальних громад здійснюють за допомогою нормотворчих ініціатив та нормотворчих пропозиції, зокрема через форми місцевої демократії (місцевий референдум, місцеві ініціативи, загальні збори громадян за місцем проживання, громадські слухання, громадське обговорення, колективні або індивідуальні звернення жителів міста до органів і посадових осіб місцевого самоврядування).

Виконавчі комітети рад приймають рішення з власних (самоврядних) та делегованих повноважень та є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення підконтрольні також органам виконавчої влади. Рішення виконавчого комітету з питань, віднесених до власної компетенції, можуть бути скасовані відповідною радою. Рішення з питань здійснення делегованих повноважень протягом 10 днів з дня їх прийняття надсилаються до органу, що здійснює контроль, який у разі виявлення невідповідності акта законодавству протягом трьох місяців надсилає органу місцевого самоврядування повідомлення про невідповідність акта [14].

Законодавство передбачає контрольну функцію сільського, селищного, міського голови, який має право своїм розпорядженням зупиняти рішення сільської, селищної, міської ради та їх виконавчих комітетів. Тобто, навіть при ієрархічному характері зв’язків між суб’єктами видання актів передбачено лише право зупинення або скасування відповідних актів. Правильною та логічною є думка про те, що незважаючи на відносини підзвітності та підконтрольності один орган не може вносити зміни до акту іншого, оскільки це суперечить таким ознакам законності як: прийняття рішення компетентним органом, у відповідній формі та у встановленому порядку [15, с.381].

Акти загальних зборів громадян за місцем проживання, громадських слухань, громадських ініціатив, органів самоорганізації населення, а також висновки і рекомендації постійних комісій рад, як правило, підлягають обов’язковому розгляду, але не обов’язково враховуються при прийнятті остаточних рішень органами місцевого самоврядування. Якість зв’язку та взаємодії даних актів безпосередньо пов’язані з рівнем реального впливу громадськості на нормотворчий процес і прийняття рішень, обраними ними представниками.

У правовій системі Україні судовий прецедент офіційно не визнаний джерелом права, але його роль поступово зростає. Крім того, із запровадженням інституту адміністративної юстиції нового забарвлення набули відносини щодо оскарження в суді нормативно-правових актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Взаємозв’язок нормативно-правових актів місцевого самоврядування та рішень судів знаходить свій вияв в наступному: з одного боку – у здійсненні судами контрольної функції, коли суд в порядку процедури оскарження перевіряє нормативно-правовий акт на відповідність Конституції та законам України та може їх зупиняти або


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

83

скасовувати (наприклад, це будь-яке рішення ради, прийняте поза межами власної компетенції); з іншого боку – у здійсненні судами правозастосовної функції, коли суд приймає рішення, керуючись нормами відповідних актів місцевого самоврядування (наприклад, суд скасовує рішення про дострокове припинення повноважень сільського голови, оскільки процедура проведена з порушенням встановленому регламентом ради порядку) .

Нормативно-правовий договір на рівні місцевого самоврядування як джерело права може передбачати взаємне делегування повноважень місцевого самоврядування та органів державної влади, перерозподіл повноважень між органами місцевого самоврядування, договірні основи створення муніципальних утворень та асоціацій [16, с. 45-46]. Нормативно-правові акти місцевого самоврядування в процедурі укладення договорів є невід’ємним елементом. Так, відносини щодо порядку укладення договорів повинні врегулюватися відповідними нормативно-правовими актами органів місцевого самоврядування, а нормативно-правові договори, пов’язані з розподілом повноважень, можуть самі містити певні питання прийняття та реалізації певних актів місцевого самоврядування.

Роль правових звичаїв у муніципальному праві, як відмічає М.С.Бондарь, має більш вагоме значення, ніж в інших галузях. До різновидів правових звичаїв він відносить звичаї процедурно-регламентного характеру, які визначають порядок утворення та діяльності органів територіального самоврядування, порядок проведення сходів громадян [16, с.47].

Між звичаєм та правовими актами існують генетичні зв’язки, під якими розуміються зв’язки, що виражають розвиток системи джерел права, формування її підрозділів[3, с.14]. Безпосередньо на місцевому рівні правові звичаї найчастіше набувають обов’язкового характеру шляхом закріплення їх у відповідних нормативно-правових актах. Часто застосування звичаїв пов’язане з використанням деяких історичних елементів нормотворчого процесу (наприклад, законодавством України не передбачена така форма актів як ухвала, однак Львівською міською радою збережено цю традицію з часів магдебурзького права).

Отже, логічним наслідком становлення місцевого самоврядування стало формування окремої системи нормативно-правових актів місцевого самоврядування та входження її до системи джерел права. Самостійність нормативно-правових актів місцевого самоврядування в системі джерел права обумовлюється: незалежністю суб’єктів місцевого самоврядування від інших суб’єктів правової системи, в першу чергу від органів виконавчої влади; наявністю чітко окресленого та встановленого законом предмету регулювання та повноважень місцевого самоврядування, відповідно до яких приймаються акти; особливими ієрархічними, координаційними, генетичними та контролюючими зв’язками з іншими джерелами права.

Істотне підвищення ролі актів нормотворчості суб’єктів місцевого самоврядування можливе не тільки шляхом усунення існуючих законодавчих колізій, а й через активну нормотворчу та правозастосовну діяльність на місцевому рівні.

Cписок використаних джерел: 1. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 742 с. 2. Пархоменко Н. М.Джерела права: проблеми теорії та методології. Монографія /

Н.М.Пархоменко. – К.: ТОВ Видавництво «Юридична думка», 2008. – 336 с. 3. Тополевський Р. Б. Системні зв’язки юридичних джерел права: автореф. дис.на здобуття

наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Р. Б. Тополевський. – Харків, 2004. – 20 с.

4. Черданцев А.Ф. Толкование права и договора / А.Ф. Черданцев – М.: Юнити-Дана, 2003. –381 с.

5. Васильченко О.П. Джерела конституційного права України (системно-функціональний аналіз): автореф. дис. канд. юрид. наук : 12.00.02 «Конституційне право; муніципальне право» / О.П. Васильченко. – К., 2007. –19 с.

6. Малько А.В. Теория государства и права / А.В.Малько. – М.: Юристъ, 2001. – 304 с. 7. Константий О. В. Джерела адміністративного права України: Монографія /

О. В. Константий. – К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2005. – 120 с. 8. Алексеев С.С. Структура советского права / С.С. Алексеев. – М.: Юрид. лит., 1975. – 264 с. 9. Марченко М.Н. Источники права: Учеб. пособие / М.Н.Марченко. – М.:Проспект, 2008. –

760 с. 10. Яценко В. Закон и подзаконный нормативный правовой акт: соотношение понятий /


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

84

В.Яценко // Журнал российского права. – 2003. – № 2. – С. 89-96. 11. Горбунова Л. М. Підзаконні нормативно-правові акти: організаційно-правові питання

забезпечення законності: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Л. М. Горбунова. – К., 2005. – 19 с.

12. Керимов Д.А. Проблемы общей теории права и государства: В 3 т. /Д.А. Керимов. – М.: Современный гуманитарный университет, 2001. – Т.1.Социология права. – 266 с.

13. Юридична енциклопедія: в 6 т./ голова редкол.: Ю.С.Шемчушенко та ін. – К.: Укр. Енцикл., 1998. – Т.5. – 2003. – 736 с.

14. Про затвердження Порядку контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 09.03.1999 № 339 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 10. – С. 28.

15. Тодика Ю.М. Проблеми функціонування місцевих рад та їх виконавчих органів / Ю.М. Тодика. – Х.: Право, 2009. – 540 с.

16. Бондарь Н.С. Муниципальное право Российской Федерации / Н.С.Бондарь. – М., 2002. – 559 c.

* Петрученко Катерина Іванівна – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради

України.

УДК 342.9 Марина Стефанчук *

ОСОБЛИВОСТІ УЧАСТІ ОРГАНУ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У СПРАВАХ, ЩО РОЗГЛЯДАЮТЬСЯ ЗА СКОРОЧЕНИМ ПРОВАДЖЕННЯМ

У статті розглянуті питання щодо включення до адміністративного судочинства

скороченого провадження, яке було впроваджене з прийняттям Закону України «Про судоустрій та статус суддів». У роботі аналізуються питання особливостей участі у скороченому проваджені органу виконавчої влади.

Ключові слова: орган виконавчої влади; адміністративна юрисдикція; скорочене провадження.

Стефанчук М. Н. Особенности участия органа исполнительной власти в делах,

рассматриваемых по сокращенному производству. В статье рассмотрены вопросы, связанные с включением в административное

судопроизводство сокращенного производства, которое было внедрено в связи с принятием Закона Украины «О судоустройстве и статусе судей». В работе анализируются вопросы особенностей участия в сокращенном производстве органа исполнительной власти.

Ключевые слова: орган исполнительной власти; административная юрисдикция; сокращенное производство.

Stefanchuk M. M. Peculiarities of Participation of Executive Authority in the Abridged

Procedure Hearing Cases. In the article the questions connected with inclusion abridged procedure in administrative legal

proceedings which has been introduced in connection with adoption of law of Ukraine «On judicial system and status of judges» are considered. In the work the peculiarities of the participation in abridged procedure of executive authority are analyzed.

Keywords: executive authority; administrative jurisdiction; abridged procedure. Розвиток національного законодавства має на меті захист прав, свобод та охоронюваних

законом інтересів. Така можливість переважною мірою повинна забезпечуватись існуванням в державі та ефективного функціонування системи судів. Саме тому, формування єдиної судової практики має важливе значення для становлення демократичних засад правосуддя в Україні. Визначальним у формуванні єдиної судової практики є однакове застосування законів України судами всіх ланок.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

85

Органи виконавчої влади – одна із найчисленніших груп органів державної влади, наділених владними (публічними) повноваженнями. Вважається, що саме ці органи є найбільш типовими представниками суб’єктів владних (публічних) повноважень, оскільки на них державою здебільшого й покладається здійснення організаційної, виконавчої та розпорядчої діяльності. Хоча у чинному законодавстві й відсутнє офіційне закріплення поняття «орган виконавчої влади», проте його достатньо змістовне тлумачення можемо знайти у сучасній адміністративно-правовій літературі – «це віднесений Конституцією і законами України до системи органів виконавчої влади і організаційно самостійний елемент державного апарату (механізму держави), який наділено чітко окресленим обсягом повноважень виконавчої влади (компетенцією) відповідно до покладених на нього завдань і функцій, складається зі структурних підрозділів і посад, що обіймають державні службовці» [5, с. 150].

Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України [4] (далі – КАС України), який чітко визначає основні засади та порядок здійснення адміністративного судочинства. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Гарантіями досягнення зазначених завдань, зокрема, є вимоги щодо розгляду адміністративної справи упродовж розумного строку, тобто такого строку, який би забезпечив своєчасний судовий захист порушених прав, свобод та інтересів особи.

Разом з тим, передбачений положеннями Кодексу адміністративного судочинства України порядок розгляду більшості адміністративних справ, у яких оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, вимагає від суду здійснювати підготовче провадження, проводити судові засідання із викликом сторін та інших учасників процесу та вчиняти інші процесуальні дії, навіть у тих випадках, коли суб’єкт владних повноважень не вживає жодних заходів щодо спростування у суді позовних вимог та доводів позивача, чим фактично визнає вимоги позивача. Проте, в даному випадку суд позбавлений жодної можливості скоротити строки розгляду таких справ.

Невиправдана судова тяганина по окремих категоріях справ призводить то ускладнення, а в окремих випадках до унеможливлення захисту прав громадянина від протиправних посягань. Саме через це, КАС України, крім загального порядку розгляду адміністративних справ, передбачено і особливості розгляду окремих категорій справ. Зокрема, законодавцем визначено, що норми глави 6 КАС України мають пріоритет над загальними нормами цього Кодексу, які регулюють відповідні питання, оскільки є спеціальними, що містять лише особливості, що відрізняють їх від загального порядку провадження, проте не врегульовують процедуру вирішення відповідних категорій спорів у повному обсязі. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» у зазначену главу з метою оперативного та ефективного судового захисту порушених прав введено нову статтю 183-2 «Скорочене провадження» [6].

Тому, враховуючи новизну такого інституту адміністративного процесу, вказане питання практично не висвітлювалось на сторінках юридичної літератури. Хоча окремі його положення були предметом розгляду науковців, зокрема, В. М. Бевзенка, Ю. В. Білоусова, С. С. Бичкової, І. Б. Коліушка, В. К. Колпакова, О. В. Музи, Н. Р. Нижник, О. М. Пасенюка, В. С. Стефанюка та інших. В періодичній літературі з’являються вже і окремі публікації практиків з цього питання. Однак комплексного та системного дослідження участі органів виконавчої влади у справах, що розглядаються за скороченою процедурою не проводилось. Саме тому метою цієї статті є розкриття окремих питань такої участі органу виконавчої влади як позивача, а також напрацювання рекомендації щодо вдосконалення цього провадження.

Метою запровадження скороченого провадження в адміністративному судочинстві слугувало прискорення розгляду нескладних справ індивідуального характеру, що забезпечується негайним виконанням таких судових рішень. Відповідно до положень, що регулюють скорочене провадження, дана процедура застосовується в адміністративних справах у разі:

1) зобов’язання суб’єкта владних повноважень вчинити певні дії щодо розгляду звернення, у тому числі інформаційного запиту, фізичної або юридичної особи (але за умови, що такі вимоги не стосуються прав, свобод, інтересів та обов’язків третіх осіб);


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

86

2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;

3) припинення за зверненням суб’єкта владних повноважень юридичних осіб чи фізичних осіб – підприємців у випадках, передбачених законом;

4) стягнення грошових сум, які ґрунтуються на рішеннях суб’єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений КАС України строк оскарження.

Як видно, що органи виконавчої влади можуть брати участь у всіх передбачених вище випадках. Однак, в одних вони будуть брати участь як позивачі (п.п. 3, 4), а в інших, навпаки, відповідачами (п.п. 1, 2).

Аналізуючи вказаний перелік справ, за якими може здійснюватись скорочене провадження, радника ЮК «Правничі технології» О. Паракуда вважає, що законодавцем обрано категорії справ, застосування в яких процедури скороченого провадження, без сумніву, має призвести до розвантаження адміністративних судів країни. Однак не треба забувати, що основним завданням адміністративного судочинства є саме захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Головне, щоб своєчасність розгляду не досягалася завдяки порушенням основних засад та принципів судочинства. Зокрема, він підкреслює, що це може мати негативні наслідки. Наприклад, під час розгляду справ щодо припинення юридичних чи фізичних осіб підприємців за зверненням суб’єкта владних повноважень, де скорочене провадження без можливості касаційного оскарження може призвести до значних негативних наслідків для суб’єктів господарювання, конфліктів з правоохоронними органами.[2]

У цілому позитивно сприймає нововведення і юрист ЮФ «Центр правового консалтингу» А. Балицький, який зауважує, що в умовах постійного збільшення кількості спорів громадян і юридичних осіб з державними органами та органами місцевого самоврядування, що виникають внаслідок порушення прав і свобод особи, питання застосування процесуальних новацій, метою яких є оптимізація системи адміністративного судочинства та, відповідно, оперативний і ефективний судовий захист порушених прав особи, вбачається актуальним. Однією з таких новацій має стати інститут скороченого провадження, передбаченні приписами статті 182-3 КАС України, для застосування при розгляді певних категорій адміністративних справ у суді першої інстанцій.

Позитивно введення такої процедури сприймається і суддівському корпусі. Зокрема, на думку судді Одеського окружного адміністративного суду І. Завальнюка: «... введення зазначеної процесуальної новели значно розвантажило адміністративні суди справами, які хоча і не відрізнялись складністю, однак на їх розгляд витрачалось досить багато часу та матеріальних витрат... Одночасно хочеться відзначити, що із запровадженням скороченого провадження, з урахуванням характеру судових спорів, що визначені до розгляду у даному виді спрощення, жодним чином не погіршилась якість судових рішень за наслідками розгляду даних справ та якість відправлення правосуддя в цілому» [3, с. 60].

Однак переліком цих справ не визначаються усі особливості такого судового розгляду. Основні питання як раз криються саме у процедурі. Так, відповідно до ч. 3 ст. 183-2 КАС України про відкриття скороченого провадження суд виносить ухвалу, копія якої невідкладно надсилається відповідачу разом з копією позовної заяви та доданих до неї документів. В ухвалі в обов’язковому порядку зазначаються строк подання заперечення проти позову, порядок його подання, а також наслідки неподання такого заперечення. Відповідач у десятиденний строк з дня одержання такої ухвали та копій документів може подати заперечення проти позову та необхідні документи або заяву про визнання позову. Якщо справа розглядається судом за місцезнаходженням відповідача, то заперечення проти позову чи заява про визнання позову мають бути подані безпосередньо до канцелярії суду.

Найбільше нарікань все ж таки викликає положення ч. 4 вказаної статті. Відповідно до нього суддя розглядає справу в порядку скороченого провадження одноособово, без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі. За результатами розгляду справи у скороченому провадженні суддя, оцінивши повідомлені позивачем, відповідачем обставини, за наявності достатніх підстав приймає законне та обґрунтоване судове рішення. У разі


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

87

недостатності повідомлених позивачем обставин або якщо за результатами розгляду поданого відповідачем заперечення суд прийде до висновку про неможливість ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, суд розглядає справу за загальними правилами цього Кодексу, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. На думку А. Балицького, тут існує і ціла низка недоліків такої процедури. Так, на відміну від письмового провадження (частина 4 статті 122 КАС України), де розгляд справи проводиться без участі сторін, але в загальному порядку, характерною рисою скороченого провадження є розгляд справи без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі в стислі строки, та негайне виконання постанови суду, прийнятої в порядку скороченого провадження. Висловлюючи свою позицію Головне науково-експертне управління Верховної Ради України ще на стадії розгляду цієї норми як законопроекту зазначало: «Частина 4 нової статті 183-2 КАСУ є неприйнятною за змістом, оскільки її положення фактично скасовують судовий розгляд справи і дають судді можливість без судового засідання, без будь-якого дослідження доказів та обставин справи, за відсутності інформації про позицію відповідача по справі одноосібно і невідкладно вирішити справу по суті на підставі самого лише адміністративного позову. При цьому проектом фактично вимагається, щоб це рішення завжди було рішенням про задоволення позову. На нашу думку, положення частини 4 ст. 183-2 повністю суперечать основним засадам судочинства, і зокрема, загальновизнаному фундаментальному принципу судочинства audiatur et altera pars (слід вислухати й іншу сторону). Ці положення в разі їх прийняття можуть створити додаткові умови для прийняття судами несправедливих рішень і підвищення рівня корупції в судах.» Подібні застереження також висловлювались і практикуючими юристами. Так, на думку О. Паракуди такий стан речей «... може призвести до неповного з’ясування обставин справи і, як наслідок, прийняття неправомірних рішень, без будь-якого дослідження доказів та обставин справи, за відсутності інформації щодо позиції відповідача у справі одноосібно і невідкладно у максимально короткі строки вирішити справу по суті його самого лише на підставі адміністративного позову. Тому, доцільно було б з метою недопущення порушення прав і законних інтересів осіб – сторін у справі чітко врегулювати процедуру повідомлення відповідача і про час і місце розгляду адміністративної справи), оскільки навіть при розгляді адміністративними судами справ у загальному порядку досить часто має місце неповідомлення відповідачів про розгляд справи за їхньою участю. При скороченні строків розгляду спору це питання стає особливо актуальним. Окрім того, надання відповідачем відзиву на позов при розгляді справи за спрощеною процедурою – це фактично єдина можливість викладення своєї правової позиції та врахування її судом при прийнятті рішення. І дуже важливо, щоб відповідач мав достатньо часу для підготовки та надання заперечень на позов. Оскільки у протилежному випадку адміністративний суд не матиме можливості повно та об’єктивно розглянути справу» [2]. Погоджуючись із цим А. Балицький також звертає увагу на те, що стаття 183-2 КАС України не передбачає надіслання навіть позивачеві ухвали про відкриття скороченого провадження та заперечень, поданих відповідачем. Таким чином, особа, яка звернулася до суду із позовом, позбавлена можливості скористатися передбаченими КАС України правами: на примирення сторін, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, зміну підстави або предмета адміністративного позову, що, у свою чергу, суперечить положенням статті 10 КАС України щодо забезпечення рівності прав і обов’язків сторін, а також вказівкам статті 11 КАС України щодо обов’язку доказування учасниками процесу обставин, на яких ґрунтуються їхні вимоги та заперечення. Скорочення кола процесуальних прав учасників процесу та, як наслідок, недотримання основних принципів адміністративного судочинства (змагальності, рівності сторін тощо) є не інакше, як «підводним каменем» прискорення розгляду судових спорів» [2]. Ми у цілому погоджуємось із усіма висловленими застереженнями щодо можливих процесуальних зловживань.

Важливе значення щодо проведення скороченої процедури мають і строки такого проведення. Відповідно до ч. 5 статті 183-2 КАС України справа повинна бути розглянута у порядку скороченого провадження протягом таких строків: 1) не пізніше наступного дня з дня надходження до суду заяви відповідача про визнання позову; 2) не пізніше трьох днів з дня закінчення строку, передбаченого частиною третьою цієї статті, якщо до суду не було подано заперечення відповідача та за умови, що справа розглядається судом за місцезнаходженням відповідача; 3) не пізніше трьох днів – у разі якщо протягом семи днів з дня закінчення строку, передбаченого частиною третьою цієї статті, до суду не надійшло заперечення відповідача та за


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

88

умови, що справа не розглядається судом за місцезнаходженням відповідача; 4) не пізніше п’яти днів з дня подання відповідачем заперечення проти позову.

Постанова, прийнята у скороченому провадженні, має відповідати вимогам п.6 ст. 183-2 КАС України. Відповідно до неї у постанові, прийнятій у скороченому провадженні, зазначаються: 1) дата, час та місце її прийняття; 2) найменування адміністративного суду, прізвище та ініціали судді, який прийняв постанову; 3) ім’я (найменування) сторін; 4) предмет адміністративного позову; 5) положення закону, якими суд керувався і на підставі яких задоволено позов; 6) висновок суду про задоволення позову і по суті вимог; 7) розподіл судових витрат; 8) обов’язок відповідача виконати постанову негайно; 9) строк набрання постановою законної сили та порядок її оскарження.

Проте слід зауважити, що подекуди, судді не звертають уваги на вимоги закону і допускають процесуальні порушення, як-то:

- у порушення положень ч. 1, 3 ст. 183-2 КАС України на стадії відкриття провадження в адміністративній справі не постановляється ухвала про відкриття скороченого провадження;

- за наявності ухвали про відкриття скороченого провадження, у постанові зазначається про її постановлення у відкритому судовому засіданні;

- розглянувши справу у скороченому провадженні у постанові зазначається секретар судового засідання;

- непоодинокі випадки, коли справа розглянута за загальними правилами, але відсутній журнал судового засідання;

- окремі справи, позовні заяви в яких надійшли до суду в грудні 2010 року, розглянуті у письмовому провадженні.

Слід відмітити, що при розгляді справ даної категорії існує різна практика щодо застосування положень ст. ст. 99 та 100 КАС України. Зокрема, неоднаковою є практика як щодо визначення меж часу, за який підлягають задоволенню позовні вимоги громадян. Мають місце випадки, коли позови задовольняються за тривалий період часу (кілька років) за умови безпідставного поновлення строку звернення до суду, або це питання взагалі замовчується.

Необхідність істотного підвищення ефективності виконавчого провадження в Україні та скорочення його термінів назріла давно. Схематично процес провадження проходить так. Суддя, визначивши, що справа підлягає розгляду в скороченому провадженні, надає відповідачеві до 10 днів на подання відзиву Далі суддя без повідомлення сторін і проведення засідання розглядає справу: не пізніше наступного дня. якщо відповідач визнав позов: трьох днів – якщо відзив не надійшов, п’яти днів – якщо подано заперечення. Суддя одразу має скласти рішення у повному обсязі і вже наступного дня надіслати сторонам. Оскаржити таке рішення можна протягом 10 днів з дня отримання копії постанови. Проте слід мати на увазі, що апеляція розглядатиме справу в порядку письмового провадження, і її рішення вже буде є остаточним і оскарженню не підлягає. Тому, на думку О. Паракуди, відсутність переліку підстав для скасування постанови, прийнятої у скороченому провадженні, може мати наслідком зловживання судами апеляційної інстанції під час розгляду справ названої категорії, що з урахуванням норм про відсутність касаційного перегляду таких справ, потенційно матиме негативні наслідки [2]. На нашу думку, незрозумілими є мотиви законодавця, який внаслідок яких він дійшов висновку про необхідність скасування касаційного оскарження постанови суду в справі, яка розглядатиметься у спрощеному провадженні, оскільки можливість касаційного оскарження жодним чином не впливає на швидкість розгляду справи та виконання рішення (як ми вже зазначали вище – основні причини нововведення інституту скороченого провадження), оскільки постанова апеляційної інстанції незалежно від касаційного оскарження набуває чинності з моменту винесення. Крім цього, на думку, О. Паракуди відсутність касаційного оскарження названої категорії справ негативно вплине, в тому числі, на процес узагальнення судової практики у категоріях справ, що розглядатимуться із застосуванням скороченого провадження, та надання методичної допомоги, роз’яснень і рекомендацій судам нижчих рівнів, що також може мати негативні системні наслідки [2]. Саме тому, позитивно оцінюючи введення в адміністративний процес інституту скороченого провадження, все ж таки слід визнати, що в існуючому вигляді він вносить суттєві суперечності у норми КАС України. Це означає, що слід докласти максимум зусиль для того, щоб він відповідав вимогам, що висуваються цим КАС України адміністративного судочинства.

Важливим аспектом тут також повинні стати і норми, які регламентують виконавче провадження щодо цієї категорії справ. Адже, як вірно відзначається в літературі, необхідність


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

89

суттєвого підвищення ефективності виконавчого провадження в Україні та скорочення його термінів давно назріла. Нова редакція закону про виконавче провадження містить досить корисні у цьому відношенні положення, однак питання про способи їх практичного застосування залишаються відкритим [1].

Список використаних джерел: 1. Виконавче провадження за новими правилами [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.pozovna.com.ua/analitika/179-vykonavche-provadzhennya-za-novymy-pravylamy.html 2. Гончар І. Кратко, но справедливо ли?! Об институте сокращенного производства в

административном процессе / І. Гончар // Судебный выпуск. Юридическая практика. – 2010. – № 9 (53).

3. Завальнюк І. Скорочене провадження – дієвий засіб оптимізації системи адміністративного судочинства / І. Завальнюк // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2011. – № 2. – С. 55 – 61.

4. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від 06.07.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 32. – Ст. 1918.

5. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права : навч. посібник / В. Б. Авер’янов, Н. В. Александрова, О. А. Банчук; за заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. – К. : Старий світ, 2006. – 576 с.

6. Щодо розгляду справ по соціальним спорам в порядку скороченого провадження [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vaas.gov.ua/?action=news&id_news=4

* Стефанчук Марина Миколаївна – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради

України.

http://www.pozovna.com.ua/analitika/179-vykonavche-provadzhennya-za-novymy-pravylamy.html

http://www.vaas.gov.ua/?action=news&id_news=4


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

90

Кримінальне право та процес

УДК 343.285 Тетяна Барабаш *

ІНСТИТУТ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВИ УДОСКОНАЛЕННЯ

У статті проаналізовані законодавчі і наукові підходи до визначення інституту

доказування в кримінальному провадженні, окреслені пріоритетні завдання законотворчої діяльності у цій сфері та запропоновані напрямки удосконалення чинного кримінально-процесуального закону.

Ключові слова: інститут доказування, доказ, процес доказування, законотворча діяльність. Барабаш Т. М. Институт доказывания в уголовно-процессуальном законодательстве

Украины: перспективы усовершенствования В статье проанализированы законодательные и научные подходы к определению

института доказывания в уголовном производстве, очерчены приоритетные задачи законотворческой деятельности в этой сфере и предложены направления усовершенствования действующего уголовно-процессуального закона

Ключевые слова: институт доказывания, доказательство, процесс доказывания, законотворческая деятельность.

Barabash T. M. Institute of Proving in the Criminal Procedure Legislation of Ukraine:

Prospects of Improvement. In the article the legislative and scientific approaches of the determination of institute of proving in

criminal production are analyzed, the priority tasks for the law-making in this sphere are outlined and directions of improvement of criminal procedure legislation in force are offered.

Keywords: institute of proving, proof, law-making activity. В умовах розвитку правотворчої діяльності, система існуючих правових норм регулювання

суспільних відносин потребує моніторингу (відслідковування) щодо їх дієвості в нових умовах і узгодження з новими соціальними відносинами, зокрема щодо виявлення проблем в цих відносинах з науковим обґрунтуванням їх вирішення. Це, в першу чергу, потрібно для упередження негативних соціальних наслідків.

Під моніторинг підпадає й інститут доказування в кримінальному процесі України, якому в різні часові періоди приділяється значна увага. Він має давнє коріння, пов’язується із виникненням кримінального процесу, його еволюцією і розглядається як міжгалузевий інститут, оскільки властивий будь-якому юрисдикційному процесу як в українському судочинстві, так і в судочинстві зарубіжних країн. Серед наукових доробок із вказаної проблематики слід виділити праці російських та українських вчених: А.Р. Белкина, Д.І. Бочарова, М.М. Гродзинського, Ю.М. Грошевого, Л.А. Кірмач, Є.Г. Коваленка, М.М. Михеєнка, М.А. Погорецького, П.В. Прилуцького, І.В. Решетнікової, Д.О. Савицького, Р.Ю. Савонюка, С.М. Стахівського, М.С. Строговича, В.М. Тертишника, О.І. Трусова, Л.Д. Удалової, В.П. Шибіка, С.В. Щербакова та інших відомих вчених.

Оскільки всім без виключення видам кримінального процесу (визначеним теоретично): змагальному (судовому), змішаному (континентальному) і навіть, інквізиційному (розшуковому) властивий інститут доказування, дослідження понятійного апарату сучасного доказування: і в гносеологічному (пізнавальному) і в практичному аспекті, залишається актуальним для теоретиків й для практичних працівників, адже процесуальна діяльність спрямована на встановлення істини у справі, що є неможливим без підтвердження тієї чи іншої тези беззаперечними доводами (доказами), які в свою чергу, встановлюються завдяки доказуванню. Актуальності дані питання набувають і у зв’язку з розробкою нового Кримінально-процесуального кодексу України. Тому, метою даного дослідження є окреслення напрямків законотворчої діяльності щодо врегулювання інституту доказування у майбутньому кодифікованому акті, а також пріоритети її здійснення для удосконалення чинного законодавства.

Доказування слід розглядати як процес пізнання – чуттєвого (безпосереднього) і


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

91

раціонального (опосередкованого). З позиції гносеології доказування є специфічною процесуальною методологією пізнання уповноваженими законом суб’єктами відповідного об’єкта дослідження [1]. Крім того, доказування розглядається і як практична діяльність по встановленню обставин справи в залежності від виду судочинства. Тобто доказування завжди виступає певною діяльністю визначених учасників того чи іншого процесу, яка має відповідну мету, як і будь-яка людська діяльність. Доказування, як стверджують відомі процесуалісти, «пронизує червоною лінією весь юридичний процес». У зв’язку з цим, існують і пропозиції щодо кодифікації норм доказового права та створення окремого (можливо, Модельного) кодексу з доказування, адже у сучасній юриспруденції вживаються такі правові категорії як: теорія доказів, доказове право, теорія доказового права, теорія доказування. Результатом діяльності з доказування визнається система доказів, здатна відображати у всіх необхідних аспектах предмет доказування (сукупність обставин, які необхідно встановити у справі). Готових доказів у природі не існує, тому під час провадження у справі докази і їх процесуальні джерела швидше формуються на підставі здійснення пошукових, пізнавальних, посвідчувальних та правозабезпечувальних заходів. Система доказів реконструює дійсність, замінює реальні життєві події певними юридичними фактами.

У правовій науці склалися неоднозначні підходи до визначення поняття кримінально-процесуального доказування, а саме: «встановлення за допомогою доказів всіх фактів, обставин, які мають значення для вирішення кримінальної справи» (М.С. Строгович), «діяльність слідчо-судових та прокурорських органів із збирання, закріплення та оцінки доказів» (М.М. Гродзинський), «процес встановлення фактів» (О.І. Трусов) та ін. [7, с. 9]. Систематизувавши й узагальнивши зміст численних операціональних визначень поняття «доказування», Д. Бочаров відзначає наявність у правовій науці двох підходів до визначення змісту діяльності з доказування – вузького та широкого. У вузькому розумінні доказуванням вважається лише діяльність з одержання (збирання, формування) та дослідження (перевірки) юридичних доказів. За широкого підходу наведений перелік доповнюється операціями оцінки й використання доказів [2, с. 9]. Автор наголошує, що «доказування передовсім виступає правозабезпечувальним чинником, а діяльність із доказування – основним інструментом реалізації правозабезпечувальної функції правозастосовчої діяльності» [2, с. 10].

Норми доказового права, що регулюють правила здійснення доказової діяльності і відображають основні положення теорії доказування, закріплені у процесуальному законодавстві. Чинний КПК України містить окрему главу 5, присвячену доказам і доказуванню, яка налічує 21 статтю, але п’ять із них присвячено правам, обов’язкам і відповідальності свідка, що більше відноситься до правового статусу суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Водночас, останнім часом до окремих статей, що регулюють відносини з доказування, внесено суттєві зміни, що: 1) удосконалюють поняття доказів (ч. 3 ст. 65 КПК): «фактичні дані, одержані на території іноземної держави її компетентними органами при виконанні запиту (доручення) про міжнародну правову допомогу, розслідуванні кримінальної справи, переданої в Україну в порядку перейняття кримінального переслідування, або в ході діяльності міжнародної слідчої групи, використовуються органом дізнання, слідчим і судом як докази, одержані відповідно до вимог цього Кодексу» (зміна від 16.06.2011 р.); 2) врегульовують порядок збирання доказів (ч. 2 ст. 66 КПК): «Докази можуть бути одержані при виконанні запиту (доручення) про міжнародну правову допомогу на території іноземної держави, а також у порядку перейняття кримінального переслідування чи в ході діяльності міжнародної слідчої групи» (зміна від 16.06.2001 р.); 3) передбачають правила оцінки доказів (ч. 2 ст. 67 КПК): «Суд, прокурор, слідчий або особа, яка провадить дізнання, не оцінює порядку збирання та подання доказів компетентним органом іноземної держави при виконанні запиту (доручення) про міжнародну правову допомогу, розслідуванні кримінальної справи, переданої в Україну в порядку перейняття кримінального переслідування, або в ході діяльності міжнародної слідчої групи» (зміна від 16.06.2011 р.); забезпечують права свідка (ст. 69-1 КПК) (зміна від 01.07.2010 р.); удосконалюють порядок зберігання доказів (ч. 4 ст. 79), а також строків зберігання речових доказів (зміна від 16.06.2011 р.). Інші зміни, зокрема, до ст. 83 КПК відбулись у 2008 році. Отже, основні зміни до статей глави 5 КПК пов’язані із правовим регулюванням правовідносин у сфері надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах.

До порядку денного дев’ятої сесії Верховної Ради України VІ скликання включено два законопроекти, що стосуються інституту доказування в кримінальному процесі: щодо зміни статусу зізнання як доказу вини в кримінальних справах (реєстр. № 6059 від 11.02.2010 р.), який


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

92

готується до другого читання та щодо недопустимості доказів (реєстр. № 9251 від 05.10.2011 р.), який вручено для ознайомлення. Перший розроблено з метою «уточнення статусу і ролі такого доказу як визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини і, таким чином, на позбавлення змісту однієї з головних підстав для застосування тортур до вказаних осіб та відновлення довіри до правоохоронних органів в Україні». У зв’язку з цим пропонується внести зміни до ст.ст. 73 та 74 КПК України, що урегульовують питання статусу показань підозрюваного і обвинуваченого. Але, по-перше, не зрозуміло, чому право відкликання визнання своєї вини підозрюваним і обвинуваченим пропонується передбачити саме у ст.ст. 73 і 74, а не віднести до прав вказаних осіб, передбачених ст.ст. 43, 43-1 відповідно; по-друге, викликає сумнів необхідність розширення кола прав підозрюваного і обвинуваченого, адже давати показання і відповідати на питання – це право, а не обов’язок вказаних осіб, тому вони є вільними в прийнятті рішення про те, чи давати їм показання і які саме, можуть змінювати їх, а також визнавати себе винними або заперечувати свою вину. Окрім того, дані під час досудового слідства показання особи про визнання своєї вини у вчиненні злочину, які не були підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Тобто, підозрюваний і обвинувачений вже наділені такою сукупністю прав (враховуючи принцип свободи від самовикриття, принцип презумпції невинуватості, не можливість притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань чи за завідомо неправдиві показання), які надають їм достатньо можливостей для реалізації функції захисту в кримінальному процесі. При цьому, твердження про те, що пропоноване нове положення ст. ст. 73 і 74 КПК про відкликання визнання своєї вини підозрюваним чи обвинуваченим нівелюватиме потребу в застосуванні тортур, які використовуються для отримання зізнання, видається не достатньо аргументованим.

Отже, ч. 2 ст. 73 КПК доцільно, на наш погляд, викласти у такій редакції: «Показання підозрюваного, в тому числі й такі, в яких він визнає себе винним, підлягають перевірці», а ч. 2 ст. 74 КПК в аналогічній редакції щодо обвинуваченого: «Показання обвинуваченого, в тому числі й такі, в яких він визнає себе винним, підлягають перевірці».

Проект Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального Кодексу України (щодо недопустимості доказів)» (реєстр. № 9251 від 05.10.2011 р.) розроблено з метою створення ефективного механізму збирання доказів та недопущення посадовими особами зловживань у даній сфері. У зв’язку з цим, пропонується внести зміни до ст. 22 і ст. 65 КПК України, якими встановити випадки, коли доказ має бути визнано неприпустимим. Проте, необхідно зауважити, що твердження: «відповідність доказів вимогам норм кримінально-процесуального права і є у розумінні даного Кодексу допустимістю доказів» є досить обмеженим, оскільки допустимість доказів означає не лише дотримання процесуальної форми , а й те, що: докази повинні бути отримані уповноваженим на те суб’єктом, з відомого, що перевіряється, і не забороненого законом джерела, у встановленому законом порядку, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян, фактичні дані і сам процес їхнього одержання повинні бути належним чином закріплені і засвідчені, зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи загалом дозволяють здійснити аналіз і перевірку достовірності і законності одержання фактичних даних.

Всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин кримінальної справи, як один із найважливіших галузевих принципів кримінального судочинства передбачає: висунення і перевірку всіх можливих версій загального характеру щодо події злочину, окремих версій щодо особи винного, мотиву і мети злочину, а також однаково ретельне виявлення обставин, що підтверджують вину обвинуваченого або спростовують її, обставин, що пом’якшують або обтяжують його відповідальність; правильне визначення предмета доказування, з’ясування всіх обставин, які підлягають доказуванню, системну оцінку всіх допустимих і належних доказів у сукупності, що є основою прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі; ретельний аналіз всіх обставин кримінальної справи відповідно до встановлених фактів, у зіставленні різних поглядів і припущень, а в психолого-етичному аспекті – прагнення збирання, перевірки і оцінки доказів неупереджено, з однаковим офіційним ставленням до всіх суб’єктів кримінального провадження, з уникненням обвинувального чи виправдувального ухилу. Окрім того, визнання обвинуваченим своєї вини не можу бути покладено в основу обвинувачення без достатнього підтвердження іншими доказами у справі. Тому, пропоноване уточнення ст. 22 КПК України: «в тому числі і у випадках, коли обвинувачений (підозрюваний) добровільно зізнався у вчиненні злочину та визнав свою вину» видається не доцільним.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

93

Стаття 65 чинного КПК України присвячена поняттю доказів та визначенню їх джерел в кримінальному процесі. Питання допустимості доказів є одним із найбільш спірних питань, на яке постійно звертається увага як вітчизняних науковців, так і міжнародних експертів. Так, серед усіх статей, що стосуються інституту доказування, у проектах КПК, в тому, числі й тому, що знаходиться на розгляді Верховної Ради України, єдиний недолік, на який вказується представниками Ради Європи, це – недостатність врегулювання правил допустимості доказів. Водночас, в теорії доказового права правила визначення допустимості, як і належності, достатності й достовірності доказів, віднесено до змісту оцінки доказів. Як наголошується у судовій практиці Європейського суду з прав людини, норми про прийнятність доказів та їх оцінювання національним судом мають бути викладені, насамперед, у національному законодавстві (справа Шенк проти Швейцарії). Для розгляду питання про справедливість провадження загалом мають значення характер прийнятих до розгляду доказів і спосіб їх отримання. Зокрема, у кримінальній справі дотримання прав сторони захисту передбачає, що в принципі всі докази мають представлятись в присутності обвинуваченого під час судового слухання справи із забезпеченням можливості висунення заперечень проти наведених доказів за процедурою змагальності (справа Барбера проти Іспанії, справа Брікмон проти Бельгії). Якщо при винесенні вироку щодо обвинуваченого суд спирається на докази, які не були отримані законним шляхом, то може виникнути питання щодо доведення його вини «згідно з законом». У даному випадку потрібно переконатись, що такі докази були правильно отримані відповідно до національного законодавства.

Таким чином, якщо не окремою нормою потрібно визначити поняття: допустимість, належність, достатність, достовірність доказів (наприклад, ст. 67-1 КПК), то у будь-якому випадку, не ст. 65 КПК України. Правила допустимості доказів слід передбачити ст. 67 КПК України – Оцінка доказів. До речі, у проекті КПК України, розробленому Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, питанням допустимості доказів присвячено декілька статей – 79 – 84.

Пропозиція про закріплення положень: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини підозрюваного, обвинуваченого тлумачаться на їх користь» розкриває юридичний зміст принципу презумпції невинуватості, а не правила допустимості доказів.

Пропоновані випадки визнання доказів недопустимими не у повній мірі узгоджуються з іншими нормами чинного КПК України: наприклад, п 1: «Показання підозрюваного, обвинуваченого, отримані у ході досудового розслідування у кримінальній справі за відсутності захисника, включаючи випадки відмови від захисника, і не підтверджені підозрюваним, обвинуваченим (підсудним) у суді» – вказані особи у будь-який момент кримінального провадження мають право відмовитись від захисника, окрім випадків обов’язкової участі останнього (у випадках прийняття такої відмови згідно закону); в суді – особа має статус підсудного (тому не коректно говорити про підозрюваного і обвинуваченого); п. 4 – вжиття словосполучення «кримінально-процесуальне судочинство» є не коректним; п. 14 – за КПК надається право на проведення до порушення кримінальної справи окрім огляду місця події, ще й накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (ст. 187 КПК); п. 18 – відсутні зміни у чинному законодавстві щодо таємниці сповіді та ін.

У цілому, розгляд і вирішення питання щодо законодавчого закріплення поняття і правил допустимості доказів потребує комплексного підходу і одночасності з прийняттям нового КПК України.

Окрім того, слід відзначити, що положення глави 5 Проекту КПК 2007 року (за реєстр. № 1233) «Докази, доказування і засоби доказування» – залишились незмінними порівняно з попередніми Проектами, незважаючи на пропоновані зміни і доповнення. Проте, цей проект є звичайно більш прогресивним в питанні процесу доказування – тут вже в окремій статті йдеться про предмет доказування; приділено значну увагу елементам процесу доказування: збиранню, перевірці, оцінці доказів; визначено зміст, хоча і не всіх ознак, оцінки доказів; розширено перелік джерел доказів. Загалом доказуванню присвячено дві глави розділу 5 Проекту (20 статей).

Водночас, незважаючи на те, що одним із головних завдань кримінального судочинства є створення чітких правил щодо допустимості доказів, у проекті використовується недостатньо виважена термінологія, що створює можливість довільних тлумачень на практиці. Так, в Проекті визначення «доказів» залишається через призму «фактичних даних» (ст. 146), хоча спори з


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

94

приводу цього поняття ведуться не одне десятиліття; введено окрему статтю «Предмет доказування» (ст. 145), але не дано визначення цього інституту, що породжує неоднозначність його трактування.

Здобутком є введення окремої статті 152, присвяченої допустимості доказів, але чітко не прописано правил їх допустимості, не використано єдиних термінів. Аналіз статей Проекту, які відображають це питання (ст.ст. 8, 14, 164) говорить про п’ять різних визначень недопустимих доказів – докази, отримані «незаконним шляхом», докази, отримані «внаслідок незаконних дій», докази, отримані «з порушенням цього Кодексу», докази, отримані «з порушенням Конституції», докази, отримані «внаслідок застосування насильства». Чи є вони однаковими за значенням поняттями, з Проекту кодексу визначити неможливо.

Проект КПК України Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права (2010 р.) доказам і доказуванню присвячує главу 4. В цілому, запроваджено правило, згідно якого лише суд визнаватиме доказами інформацію, надану сторонами кримінального провадження; а також розширено можливості для захисту обвинуваченого: наприклад, шляхом можливості ознайомлюватись кожній стороні із доказами іншої сторони.

Глава 4 поділяється на п’ять параграфів: поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами (містить 8 статей) і доказування (містить 3 статті); пояснення і показання (5 статей); речі і документи (2 статті); висновок експерта (2 статті). Проте, пропонована структура також викликає деякі заперечення. Так, наприклад, не враховано поділ процесу доказування на окремі елементи: збирання (одержання), перевірка, оцінка, використання доказів; не визначено предмет доказування і суб’єктів доказування; правила допустимості доказів містяться у всіх параграфах цієї глави, що ускладнює використання відповідних норм; перелік джерел доказів дещо зменшено тощо. Отже, викладення положень, що стосуються інституту доказування порівняно із проектом 2007 року і чинним КПК України, є громіздким і не структуризованим.

Ще одним важливим сегментом доказування виступає його предмет. В різні часові періоди в теорії будь-якого процесуального права приділяється значна увага як законодавчому визначенню предмета доказування у справі, так і його змісту та структурним елементам. На сьогоднішній день жоден із процесуальних кодексів не містить окремої статті, яка давала б визначення предмета доказування, хоча теоретично це питання є досить актуальним і більшість пропозицій науковців, які займаються дослідженням проблем доказування, стосуються змін до процесуального закону будь-якої юрисдикції шляхом закріплення поняття і переліку обставин предмета доказування. Чинний Кримінально-процесуальний кодекс (ст.64) дає перелік обставин (який не відповідає потребам сьогоденної практики), що підлягають встановленню в кримінальній справі і назва статті не стосується предмета доказування. Проект КПК (2007 р.) називає статтю 145 «Предмет доказування в кримінальній справі», але знову ж таки без визначення, лише з переліком обставин предмета доказування; Проект КПК (2010 р.) не згадує про предмет доказування, лише перераховує обставини, які підлягають доказуванню за аналогією із чинним кримінально-процесуальним законом (ст. 85). Таким чином, оскільки процесуальні кодекси не містять дефінітивних норм, які б визначали предмет доказування, даний елемент інституту доказування неоднозначно тлумачиться і викликає низку спорів на практиці.

Таким чином, дослідження нормативного матеріалу процесуальних кодексів України дозволяє стверджувати наявність у різних юрисдикціях єдиного підходу до регламентації доказування. Про це свідчить, по-перше, універсальність понятійного апарату доказового права: «фактичні дані», «допустимість» та інші успішно застосовуються у процедурно-процесуальних нормах різної галузевої належності (КПК, ЦПК, ГПК, КАС). По-друге, мета і предмет доказування визначаються в різних юрисдикціях ідентично (хоча останній в «чистому» вигляді закріплено лише в Проекті КПК України 2007 року): метою доказування зазвичай визнається забезпечення правильного і своєчасного вирішення справи (під останньою тут розуміється будь-яка юридично значима ситуація, що потребує офіційної констатації чи владного втручання), а його предметом — обставини, які мають значення для вирішення справи по суті. По-третє, структура доказування однакова для всіх юрисдикцій. Одержання, розгляд та оцінка доказів є обов’язковими елементами процедури доказування у кожній справі. Досягнення його мети можливе лише за їх успішної сукупної реалізації. Незважаючи на галузеву диференціацію та юрисдикційну специфіку процесуальних норм, які регламентують доказування, закріплені в них уявлення про сутність і обов’язкові ознаки доказів принципово не відрізняються. Доказами


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

95

вважаються фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. У різних юрисдикціях використовуються фактично одні й ті самі засоби доказування. Дослідження природи понятійного апарату інституту доказування і доказів дає безспірні підстави констатувати, що всі загальні інститути доказового права пов’язані із процесом пізнання дійсності, а отже мають єдине начало, підкоряються єдиним закономірностям і законам.

Важливим виявляється і той факт, що при підготовці й обговоренні процесуальних законопроектів найменше спірних питань викликають саме розділи, що стосуються доказування. З одного боку, це підтверджує сталість інститутів доказового права, а з іншого – викликає занепокоєння. Адже, нове кримінально-процесуальне законодавство потребує виваженого підходу до закріплення положень інституту доказування, на яких ґрунтується мета кримінального судочинства – встановлення істини завдяки беззаперечним доказам (відомостям про факти). Такі положення пропонується розглядати у двох аспектах: 1) процес доказування, який включає: загальне поняття і мету доказування; предмет, межі і суб’єктів доказування; елементи процесу доказування: одержання, перевірку, оцінку та використання доказів; правила допустимості, належності, достовірності і достатності доказів; 2) докази: поняття та види доказів; вичерпний перелік джерел доказів та їх докладна характеристика; докази, здобуті в результаті міжнародної правової допомоги.

Список використаних джерел: 1. Белкин А. Р. Теория доказывания: Научно-методическое пособие / А.Р. Белкин. – М.:

Издательство НОРМА, 1999. – 429 с. 2. Бочаров Д. О. Доказування у правозастосовчій діяльності: загальнотеоретичні питання:

автореф. дис на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. : 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Д. О. Бочаров. – Х. : Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого, 2007. – 21 с.

3. Коваленко Є. Г. Теорія доказів / Є. Г. Коваленко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 321 с. 4. Кримінально-процесуальний кодекс України : Проект (реєстр. № 1233 від 13.12.2007 р.):

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua. 5. Кримінально-процесуальний кодекс України: проект Національної комісії із зміцнення

демократії та утвердження верховенства права. – К., 2010. – 322 с. 6. Стахівський С. М. Кримінально-процесуальні засоби доказування: автореф. дис на

здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / С. М. Стахівський. – К.: КНУВС, 2005. – 30 с.

7. Щербаков С. В. Теория доказательств и доказывания: содержание и проблемы: Монографія / С. В. Щербаков. – Архангельск: Юпитер, 2007. – 263 с.

* Барабаш Тетяна Миколаївна – кандидат юридичних наук, доцент, головний

консультант Інституту законодавства Верховної Ради України.

УДК 343. 20 Людмила Левицька *

УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ

УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВИ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ

У статті аналізуються окремі підстави удосконалення Загальної частини Кримінального кодексу України, пропонується законодавче закріплення термінологічного апарату кримінального закону України.

Ключові слова: кримінальний кодекс, термінологічний апарат. Левицкая Л. В. Усовершенствование Общей части Уголовного кодекса Украины:

перспективы законотворчества. В статье анализируются основания усовершенствования Общей части Уголовного кодекса

Украины, предлагается законодательное закрепление терминологического аппарата уголовного закона Украины.



_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

96

Ключевые слова: уголовный кодекс, терминологический аппарат. Levitska L. V. Improvement of the General part of the Criminal code of Ukraine: prospects of

law-making. The grounds of the General part of the Criminal code of Ukraine improvement are analysed, the

legislative fixing of terminology vehicle of the criminal law of Ukraine is offered. Keywords: criminal code, terminology vehicle. Ефективність і результативність закону, як нормативно-правового акту найвищої юридичної

сили значною мірою залежить від точності та зрозумілості правових формулювань, їх логічності та послідовності, правильності застосування юридичних понять і термінів. Формою кримінального закону є текст нормативно-правового акта, що впливає на його правильне розуміння, усвідомлення і застосування. З точки зору форми закріплення кримінальний закон повинен бути високо інформативним, однозначним, семантично витриманим, чітким, доступним для розуміння, виключати полісемію, тавтології та колізії.

Питання удосконалення норм Кримінального кодексу України загалом та Загальної частини, зокрема, у своїх працях досліджували : П.П. Андрушко, В.О. Глушков, М.І. Мельник, А.А. Музика, В.О. Навроцький, А.В. Савченко, В.Я. Тацій, В.П. Тихий, З.А. Тростюк, Є.В. Фесенко, П.Л. Фріс, М.І. Хавронюк та інші науковці.

Дотримання вимог наукової обґрунтованості, адекватності, точності та якості законодавчого формування кримінально-правової заборони є гарантією справедливого її застосування в практичній діяльності, індикатором дотримання прав і свобод людини та громадянина та зумовлює доцільність вироблення єдиного підходу щодо необхідності законодавчого закріплення дефініцій в Кримінальному кодексі України.

Аналіз існуючих у вітчизняному кримінальному законі понять дає підстави виділити наступні недоліки законодавчого врегулювання значення кримінально-правових дефініцій: відсутність єдиного критерію необхідності законодавчого роз’яснення тих чи інших понять у КК України; наявність однакових за змістом понять, які мають декілька різноманітних визначень; значна кількість казуїстичниї визначень (поняття під конкретний випадок або перелік); розпорошеність дефініцій кримінально-правових понять в окремих нормах кодексу або їх частинах (диспозиції, примітці). Разом з тим, на сьогодні у законотворчій діяльності України спостерігається практика чіткого визначення термінів у нормативному акті, зокрема кодексі. Так, статті про термінологічні роз’яснення вміщують: Повітряний кодекс України (2011р.), Бюджетний кодекс України (2010 р.), Податковий кодекс України (2010 р.), Кодекс адміністративного судочинства (2005 р.), Митний кодекс України (2002 р.), Водний кодекс України (1995 р.) тощо. Норми-дефініції вміщують більшість законів, прийнятих Верховною Радою України в останні роки, оскільки характеризуються стабільністю і є дієвими в період частих змін законодавства.

Кримінальне законодавство зарубіжних країн також містить термінологічні роз’яснення в окремих нормах або структурних частинах закону. Так, у Загальній частині Кримінального кодексу Молдови є спеціальна глава ХІІІ «Значення деяких термінів або виразів у цьому Кодексі»; Додаткове положення до Загальної частини Кримінального кодексу Болгарії «Роз’яснення деяких термінів» містить ст.93, у якій дано легальне тлумачення термінів: «посадові особи», «орган влади», «громадське майно», «представник громадськості» тощо; у Главі 14 кримінального закону Польщі має назву «Роз’яснення понять, вживаних у законі» дано визначення термінів – «заборонене діяння», «суспільна шкідливість діяння», «подібні злочини», «майнова вигода», «значна шкода», «шкода у великих розмірах», «майно значної цінності», «майно великої цінності», «рухоме майно чи предмети», «особа молодіжного віку», «найбільш близька особа», «протизаконна погроза», «публічна посадова особа», «документ», «водне судно», «стан сп’яніння», «військовослужбовець», «наказ» [1, с. 103].

У Кримінальному кодексі Голландії передбачено спеціальний розділ «Визначення деяких термінів і виразів, використаних у Кодексі» складається з 29 статей, кожна з яких дає визначення одного чи кількох термінів, зокрема, таких як: «суд», «підприємець», «капітан судна», «особи на борту», «публічний службовець», «відмичка», «дискримінація», «психіатрична клініка» тощо.

Глава 1 «Про кримінальні крадіжки і вимагання» кримінального кодексу Бельгії містить окремий підрозділ ІІІ «Про значення деяких термінів, що використовуються у цьому Кодексі» та роз’яснює терміни: «нічна крадіжка», «житловий будинок», «скотний двір», «насильство»,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

97

«крадіжка зі зломом», «підроблені ключі», «перетинання перешкоди», «ядерні матеріали». Значну увагу тлумаченню термінів приділив законодавець Республіки Сан-Марино. У

Загальній частині Кримінального кодексу Сан-Марино міститься окремий розділ 7 «Тлумачення юридичних термінів» де визначено поняття «особиста зброя», «громадський порядок», «засоби масової комунікації», «проституція», «наркотичні засоби», «посадові особи», «публічні документи», «державна печатка» [1, с. 106].

Таким чином, у термінологічних розділах кримінального законодавства окремих зарубіжних країн запропоновано дефініції не лише власне кримінально-правових понять, а й загальновживаних слів чи спеціалізованих термінів, що мають значення для кримінально-правової кваліфікації діянь.

Аналіз положень Загальної частини Кримінального кодексу дозволяє зробити висновок про те, що більшість понять, які в ній використовуються, вже отримали визначення у відповідних статтях та частинах статей цього Кодексу. Так, у розділі ІІІ Загальної частини «Злочин, його види та стадії» у відповідних статтях містяться визначення понять «злочин» (ст. 11); «злочин невеликої тяжкості», «злочин середньої тяжкості», «тяжкий злочин», «особливо тяжкий злочин» (ст. 12); «закінчений злочин», «незакінчений злочин» (ст. 13); «замах на злочин» (ст. 15); «добровільна відмова при незакінченому злочині» (ст. 16). У розділі ІV «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)» визначеними є поняття «суб’єкт злочину» (ст. 18); «осудність», «неосудність» (ст. 19), «обмежена осудність» (ст. 20). У розділі V «Вина та її форми» містяться дефініції понять «вина» (ст. 23), «прямий умисел», «непрямий умисел», «злочинна самовпевненість», «злочинна недбалість» (ст. 25). Те саме стосується і понять, що використовуються у більшості інших розділів Загальної частини КК: розділі VІ «Співучасть у злочині», розділі VІІ «Повторність, сукупність та рецидив злочинів», розділі VІІІ «Обставини, що виключають злочинність діяння», розділі Х «Покарання та його види» [2].

Варто зауважити, що питання удосконалення загальних положень кримінального законодавства України належать до пріоритетних завдань діяльності Верховної Ради України. Так, станом на 10 жовтня 2011 року на розгляд дев’ятої сесії шостого скликання включено низку законопроектів, положення яких передбачають зміни норм Загальної частини Кримінального кодексу України.

Зокрема, це проект Закону України «Про внесення зміни до статті 47 Кримінального кодексу України щодо умов передачі особи на поруки» (реєстр. № 8410 від 19.04. 2011 р.), проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо пом’якшуючих та обтяжуючих обставин при призначенні покарання» (реєстр. № 7113 від 9 вересня 2010 р.); проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо виключення з системи обставин, що виключають злочинність діяння, положень, які не відповідають Конституції України» (реєстр. № 6217 від 10.03.2010 р.); проект Закону України «Про внесення змін до статей 78 і 79 Кримінального кодексу України щодо звільнення від відбування покарання з випробуванням» (реєстр. № 6232 від 29.03.2010р.); проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльност» (реєстр. № 9221 від 27.09.2011 р.); проект Закону України «Про доповнення статті 42 Кримінального кодексу України щодо діяння, пов’язаного із політичним ризиком» (реєстр. № 9261 від 06.10.2011 р.).

Однак, лише один проект містить пропозиції про роз’яснення окремих кримінально-правових термінів – «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» (реєстр. № 9221).

Поданим законопроектом, серед іншого, пропонується внести зміни Кримінального кодексу України, зокрема, критерієм тяжкості злочину (окрім строку позбавлення волі) запропоновано вважати розмір штрафу як основного виду покарання (нова редакція статті 12 КК України); статтю 53 КК України пропонується викласти у новій редакції, відповідно до якої підвищується мінімальна та максимальний розмір штрафу виду кримінального покарання (від тридцяти до п’ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу); крім того, у вказаній статті встановлюється, що за вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, розмір штрафу не може бути меншим за розмір майнової шкоди, завданої злочином, або отриманого внаслідок вчинення злочину доходу. При цьому законопроектом також надається можливість суду замінювати такий


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

98

штраф (понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) позбавленням волі на певний строк.

Також, нова редакція статті 53 КК України) передбачено збільшення максимального розміру покарання у виді штрафу до 50 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, «якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу». Таким чином існуючий максимум штрафу як кримінального покарання в разі прийняття цих положень становитиме 850 000 гривень.

У зв’язку з цим варто зауважити, що визначаючи розміри покарання у вигляді штрафу, законодавець має враховувати загальні цілі кримінального покарання, якими відповідно до статті 50 КК України є, зокрема, виправлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів. Мета покарання у виді штрафу може бути досягнута лише при умові реальності його виконання на практиці (штраф має бути таким, щоб засуджений міг його сплатити). Тому розміри цього покарання мають встановлюватись не лише залежно від небезпечності вчиненого злочину, а й з урахуванням загального добробуту громадян та рівня їх доходів.

У серпні 2011 року середня місячна заробітна плата в Україні за даними державних органів статистики становила близько 2700 гривень. Отже, в разі прийняття положень проекту максимальний розмір штрафу становитиме близько 315 середніх місячних зарплат, або ж середню заробітну плату за 26 років. Тож цілком очевидним є те, що переважна більшість українців (очевидно, близько 99 %) не матимуть змоги сплатити штрафи такого рівня, навіть з урахуванням того, що розміри штрафів за конкретні злочини є нижчими. З огляду на це існує велика вірогідність того, що через масову несплату засудженими накладених на них штрафів суди почнуть замінювати штраф позбавленням волі (як це передбачено у проекті частиною 5 нової редакції статті 53), а відтак кількість осіб, які відбувають позбавлення волі за економічні злочини, та тривалість строків позбавлення волі для таких осіб не тільки не зменшаться, а й зростуть.

Таким чином, внаслідок надмірних розмірів штрафів положення проекту попри задекларовану у доданих до нього документах мету гуманізації покарань за економічні злочини можуть спровокувати збільшення випадків застосування позбавлення волі за економічні злочини. Саме тому, пропозиція про встановлення у Кримінальному кодексі України таких розмірів штрафу, які реально можуть бути сплачені лише невеликою кількістю найбагатших громадян країни є невиправданою.

Отже, запропоновані проектом нова редакція статті 53 КК України та інші пов’язані з нею положення потребують серйозного перегляду і коригування. Зокрема, загальний максимум штрафу необхідно зменшити принаймні у 5 разів з відповідним переглядом усіх передбачених у проекті санкцій для окремих статей Особливої частини КК України.

Не заперечуючи можливості встановлення штрафу як основного покарання за окремі тяжкі чи особливо тяжкі економічні злочини (з тим, щоб по можливості уникати призначення судом за ці злочини позбавлення волі), вважаємо, що санкції відповідних статей КК України повинні бути містити альтернативні види покарання, зокрема такі як позбавлення волі, виправні роботи, обмеження волі тощо.

З новим підходом до класифікації злочинів, пов’язана новела ч.5 ст. 53 КК України, якою передбачається можливість заміни штрафу на позбавлення волі в разі несплати штрафу у розмірі понад 3 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, призначеного як основне покарання (чинний КК можливість такої заміни не передбачає) строком до 12 років. Таким чином, підвищення (у 50 разів) максимального розміру основного покарання у виді штрафу, за умови неможливості його виконати, фактично призведе до збільшення випадків реального застосування позбавлення волі за вчинення злочинів у сфері господарської діяльності, а не до їх зменшення, як це задекларовано у законопроекті.

Має місце пропозиція про застосування штрафу до осіб, винних у вчиненні злочину незважаючи на те, який його розмір передбачений у санкції статті обвинувачення (конкретної норми Особливої частини КК України). При цьому якщо розмір відповідного штрафу у статті Особливої частини КК України буде більшим, ніж передбачений у новій редакції ст. 53 максимум у 50 000 неоподатковуваних мінімумів (а положення проекту це дозволяють), то з урахуванням наведеного вище положення ч.2 ст. 53 розмір можливого штрафу для цих статей не буде нічим обмежений, що недопустимо. Отже, розмір штрафу як кримінального покарання має бути чітко визначений у законі, а суд повинен призначати покарання у виді штрафу виключно у межах, передбачених відповідною статтею Особливої частини КК.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

99

Однією з причин наявності певного дисбалансу у внесенні змін до КК України є хибне уявлення суб’єктів законодавчої ініціативи про критерії та принципи криміналізації діянь і цілі кримінального покарання, а також їх співвідношення із базовими напрямками протидії злочинності. Практично у кожній пояснювальній записці до проектів законів про встановлення злочинності діяння або посилення кримінальної відповідальності зазначається, що такі зміни призведуть до зменшення кількості злочинних посягань, але як неодноразово наголошувалося така позиція є хибною, шкідливою негативно впливає на базові концептуальні засади діючого закону про кримінальну відповідальність, оскільки застосування лише репресивних методів у боротьбі зі злочинність не дають бажаного результату.

Вирішуючи питання про удосконалення термінології Кримінального кодексу України, потребує вирішення питання законодавчого закріплення принципів кримінального права, які мають наскрізний характер та слугують «відправними точками опори» для інститутів кримінального права і, зокрема, для вироблення теоретичних засад встановлення санкцій у кримінальному праві. Принципи є обов’язковими характеристиками теоретичних основ будь-якої науки. У будь-якій науці є вихідні положення, на основі яких здійснюється діяльність. Виявлені і сформульовані відповідно до рівня розвитку науки закономірності стають принципами і відіграють визначаючу роль в здійсненні діяльності, у тому числі впливають на вибір методів впливу.

Кримінально-правові санкції, їх межі, а також практика застосування покарання повинні підпорядковуватися принципам кримінального права та забезпечувати досягнення цілей покарання, його невідворотність, можливість його індивідуалізації, економії каральних засобів . Ці принципи не лише вказують шляхи формування та розвитку кримінального законодавства, але й стримують його в певних рамках, забезпечуючи необхідні стабільність, послідовність, спадковість та єдність правових приписів. Суди та інші правоохоронні органи, орієнтуючись на ці принципи, здійснюють правозастосовчу діяльність не тільки у суворій відповідності до «букви» закону, але й відповідно до «духу» вимог кримінально-правової політики держави. Суворе дотримання цих принципів слугує в даному випадку своєрідною гарантією правильного, безпомилкового застосування тексту кримінально-правових приписів (кримінальних законів), вони мають бути основою кримінально-правового регулювання та об’єднувати у собі всю сукупність положень кримінального права.

Таким чином, доцільно э пропозиція про закріплення у Загальній частині Кримінального кодексу України поняття принципів кримінального права як основних засад, керівних ідей, які визначають зміст і спрямованість кримінального закону й кримінально-правової політики, як безпосередньо так й опосередковано закріплені в кримінально-правових нормах і обов’язкові для законодавця, правозастосовних органів та громадян у сфері боротьби зі злочинністю. До системи принципів кримінального права слід включити загально-правові принципи, галузеві (суто кримінально-правові) та принципи окремих інститутів [3]. Зокрема, такі як: законність, справедливість, гуманізм, рівноправності перед законом, невідворотності відповідальності, особистої відповідальності та винності, індивідуалізації відповідальності, економії репресії.

Варто звернути увагу, що певні, й доволі значні проблеми пов’язані з фактичною відсутністю в Кримінальному законі визначення поняття його основного терміну – «кримінальна відповідальність». Водночас, як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9-рп-99 у справі № 1-15/99, поняття «кримінальна відповідальність» законодавчо не визначено і в теорії кримінального та кримінально-процесуального права трактується по-різному, тобто її потрібно розглядати як особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин. При тому, що на нього йде пряме посилання у нормах Особливої частини, які регламентують певний спеціальний механізм звільнення від кримінальної відповідальності, наприклад, норма ч. 4 ст. 212 КК України (Ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) тощо. Отже, і чітке визначення змісту цього терміну в Кримінальному законі слід визнати необхідним.

Кримінальне право України, на відміну від кримінально-процесуального права, не дає визначення суб’єкта, потерпілого від злочину (ст. 49 Кримінально-процесуального кодексу України визначає потерпілим учасника процесу – фізичну особу, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, і лише після винесення відповідної постанови або ухвали компетентним органом). Однак, при цьому кримінально-процесуальне право передбачає можливість участі в процесі інших юридичних і фізичних осіб, яким злочином заподіяно шкоду, в


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

100

статусі цивільного позивача [4]. З огляду на виявлені недоліки вітчизняного чинного закону про кримінальну

відповідальність, зарубіжний досвід та існуючу законотворчу практику необхідність уніфікації кримінально-правових термінів шляхом доповнення Кримінального кодексу України окремою структурною частиною «Роз’яснення понять» є очевидною.

Разом з тим виникає питання, які саме терміни та словосполучення, що вживаються у КК, треба включати у понятійний апарат КК. Насамперед, ті, які вживаються у декількох статтях одного розділу або кількох статтях, розташованих у різних розділах як Загальної так і Особливої частини КК. Наприклад, словосполучення «службова особа» вживається у більш ніж у 40 статтях Особливої частини КК, «тяжкі наслідки», які згадуються у п. 5 ч. 1 ст. 67 Загальної частини КК і більш, ніж у 60 статтях Особливої частини КК [3].

Існує потреба роз’яснити ті терміни, яким для правильного застосування відповідної норми треба давати обмежувальне чи поширювальне тлумачення. Наприклад, особливо тяжкими наслідками, що дають підстави кваліфікувати дії винного за ч. 4 ст.152 КК, можуть бути, як роз’яснює Пленум Верховного Суду України, смерть або самогубство потерпілої особи, втрата нею будь-якого органу чи втрата органом його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата репродуктивної функції, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

Також, у чинному КК України законодавець використовує різну термінологію для позначення емоційних станів, які впливають на можливість особи здійснювати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями. У більшості випадків використовується термін «стан сильного душевного хвилювання». Про стан сильного душевного хвилювання мова йде у п’яти статтях: двох статтях Особливої частини – умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст. 123) та трьох статтях Загальної частини КК України – п. 7 ст. 66 передбачає, що вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є пом’якшуючою покарання обставиною, крім того, про такий стан згадується в ч. 4 ст. 36 та в ч. 3 ст. 39 КК України [3].

З’ясування психологічного змісту поняття стану сильного душевного хвилювання має важливе значення при формулюванні окремих складів злочинів. Використання такої ознаки перетворює умисне тяжке тілесне ушкодження із тяжкого злочину на злочин невеликої тяжкості, а умисне вбивство із особливо тяжкого злочину на злочин середньої тяжкості. Використання цієї ознаки в Загальній частині КК України розширює межі, за яких виключається кримінальна відповідальність при необхідній обороні та крайній необхідності, а також є підставою для пом’якшення покарання у межах індивідуалізації кримінальної відповідальності.

До термінів (словосполучень), для застосування яких треба давати обмежувальне чи поширювальне тлумачення і які варто включати у понятійний апарат, можна також віднести: близькі до потерпілого особи (ст. 206. КК), захворювання людей (ст.ст. 242, 243 КК), транспортні засоби (ст.ст. 286, 287, 289, 290 КК), матеріальна залежність (ст.ст. 120, 154, ч. 3 ст. 143, частини 2 статей 144, 149, 303 КК), службова залежність (ст. 154 КК), інша залежність (п.6 ч. 1 ст. 66, ст. 120, ч.3 ст.143, ч.2 ст.149, ч.2 ст.303 КК), інші обставини (п.5 ч. 1 ст. 66 КК).

Потребують законодавчо закріплення такі поняття як: систематичність (ст.ст. 116, 120, 1511 КК), ризик, надзвичайні події (ст. 42 КК), насильство (ст. 43, 109, 116, 123, 144 та ін. усього більше, ніж у 40 статтях КК), жорстокість та особлива жорстокість (ст.ст. 115, 120, 299, 300, 431, 434, 438 КК), мучення (ст. 127 КК), мордування (ст. 126 КК), фізичні страждання (ст. 146 КК), знущання, глумління (ст. 406 КК), насильницькі дії (ст.ст. 126, 127, ч. 2 ст. 405 КК), завідомість (ст.ст. 158, 198 КК), вчинення злочину службовою особою (ст.ст. 160, 161, 162, 163, 168, 171, 173, 218, 219, 220, 221, 222, 2232, 232, 2322 КК), особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього (ст.ст. 155,156 КК), надання … іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину (п. 21 ч. 1 ст. 66 КК), представник влади (ст.ст. 109, 110 КК).

До цього переліку можна віднести «аморальні дії потерпілого» (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК). Визнання тих чи інших дій аморальними залежить від виховання особи (слідчого, судді), сприйняття їх такими винним у злочині, передбаченому ст. 116 КК «Вбивство в стані сильного


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

101

душевного хвилювання» тощо. Оскільки завданням законодавця (закону) є й виховання громадян, то роз’яснення змісту такого словосполучення буде нести подвійне навантаження – правильне застосування закону про кримінальну відповідальність і визнання аморальними дії особи, які не відповідають установленим у суспільстві правилам поведінки.

Названі терміни і словосполучення, які пропонується включити у понятійний апарат здебільшого мають оціночний характер, а тому при їх визначенні навряд чи можна буде обійтись переліком абсолютно визначених ознак. До того ж значна кількість з них згадується у багатьох статтях Особливої частини КК. Тому у понятійному апараті варто визначати загальний (основний) зміст того чи іншого терміну (словосполучення), а при застосуванні закону в кожному окремому випадку конкретизувати його стосовно відповідного злочину, тобто обмежити лише тими ознаками, які притаманні конкретному суспільно небезпечному діянні.

Існує декілька варіантів розташування понятійного підрозділу кримінального закону. Так, тлумачення окремих термінів (словосполучень) було б розташувати: у окремому розділі Загальної частини КК; у двох розділах, розміщених у різних частинах КК. При цьому у розділі, який буде знаходитись в Загальній частині КК, дати тлумачення термінів (словосполучень), що вживаються у нормах цієї частини КК, і зробити його XVI, а в другому – термінів (словосполучень), що вживаються у нормах Особливої частини КК, і назвати його XXI; в окремій статті. Наприклад, у ст. 21 Розділу I Загальної частини КК; в кінці Закону про кримінальну відповідальність, наприклад, перед Прикінцевими та перехідними положеннями або після них, у якості третьої його частини з назвою «Понятійний апарат», чи «Роз’яснення термінів» тощо або додатку до КК.

Таким чином, перспективним напрямом удосконалення кримінального закону на сучасному етапі формування кримінально-правової політики України є запровадження термінологічного розділу Загальної частини Кримінального кодексу України, що сприятиме однозначному тлумаченню термінів у вітчизняному та міжнародному законодавстві; мінімізує судові та слідчі помилки при застосуванні законодавства, в якому вживаються терміни з подвійним тлумаченням; сприятиме ефективному застосуванню норм закону про кримінальну відповідальність тощо.

У межах термінологічного підрозділу Загальної частини КК України насамперед, необхідно закріпити поняття складу злочину та його ознак, окремих форм діянь окремих складів злочинів (зокрема, заволодіння, заподіяння, зберігання, знищення, примушування, загибель тощо, поняття службової особи та інших видів спеціальних суб’єктів, визначення критерію обчислення майнової шкоди та розміру штрафу як виду покарання.

Список використаних джерел: 1. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної

Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації [монографія] / М.І. Хавронюк. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.

2. Кримінальний кодекс України : Офіційний текст. – К.: Атіка, 2008. – 240 с. 3. Актуальні проблеми вдосконалення та уніфікації термінології Кримінального кодексу

України. – Харків: Права людини, 2011. – 152 с. 4. Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Атіка, 2009. – 280 с. * Левицька Людмила Василівна – кандидат юридичних наук, доцент, головний

консультант Інституту законодавства Верховної Ради України. УДК 343.985+343.98.067 Юрій Туровець *

ОРГАНІЗАЦІЯ І ТАКТИКА ПРОВЕДЕННЯ ОГЛЯДУ МІСЦЯ ПОДІЇ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ДОВКІЛЛЯ

У статті досліджено особливості організації і тактики проведення огляду місця події на

початковому етапі розслідування злочинів проти довкілля, визначено принципи такого огляду, зосереджено увагу на тактичних прийомах слідчого, що провадить огляд місця події.

Ключові слова: злочини проти довкілля, огляд місця події, фіксація результатів огляду, залучення спеціалістів


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

102

Туровец Ю. Н. Организация и тактика проведения осмотра места происшествия на начальном этапе расследования преступлений против окружающей среды.

В статье исследованы особенности организации и тактики проведения осмотра места происшествия на первоначальном этапе расследования преступлений против окружающей среды, определены принципы такого обзора, сосредоточено внимание на тактических приемах следователя, производящего осмотр места происшествия.

Ключевые слова: преступления против окружающей среды, осмотр места происшествия, фиксация результатов осмотра, привлечение специалистов

Turovets Yu. M. Organization and Tactics of the Inspection of the Place at the Initial Stage of

Investigation of Crimes Against the Environment. This article explores the features of organization and tactics of the inspection of the place at the

initial stage of investigation of crimes against the environment, the principles of this review, focuses on the tactics of the investigator who conducts the scene survey.

Keywords: crimes against the environment, review the scene, fixing the results of reviews, involving specialists.

Боротьба з екологічними злочинами набуває особливої важливості, що обумовлено

реальною загрозою останніх життю і здоров’ю людей, тваринному світу, середовищу проживання. Численні законодавчі акти про охорону навколишнього середовища належать до правового регулювання та користування водних, лісових ресурсів, надр, охорони атмосферного повітря. Кримінальне законодавство України та інших держав містить ряд норм, що передбачають відповідальність за злочини, пов’язані з порушеннями правил використання рослин.

Провадження первинних слідчих дій при розслідуванні названих злочинів пов’язано з порушенням кримінальної справи, підставами для якого є дані, що свідчать про порушення певних нормативів (екологічних стандартів), шкідливі наслідки для здоров’я і життя людей або мешканців навколишнього середовища. Важливе значення має так звана слідова картина, що відображає як порушення екологічних стандартів, так і їх наслідків.

Будь-які злочини завжди залишають певні матеріальні сліди, викликають наслідки, а також фіксуються у вигляді суб’єктивних образів, відбитих свідомістю людей, що були учасниками або очевидцями події. Злочин проти довкілля являє собою взаємодію багатьох елементів від причини забруднення, що може проявлятись як у діях, так і бездіяльності окремих осіб, або ж не пов’язані з ними, до шкідливих наслідків, які можуть бути спричинені злочином у сфері довкілля. Цим і зумовлена особливо велика кількість слідів при таких злочинах. Це можуть бути матеріальні сліди, що залишаються внаслідок взаємодії різних об’єктів, а також ідеальні сліди, які фіксуються у вигляді суб’єктивних образів, відбитих свідомістю людей, що з’явилися в учасників або очевидців пригоди. У справах про злочини проти довкілля огляд місця події виступає однією з основних процесуальних дій. Проведене нами опитування показує, що майже третина опитаних (32,5 %) відносять огляд місця події до найбільш складних слідчих дій для такого виду злочинів.

Зазначена проблема привернула увагу багатьох дослідників. В юридичній літературі різним аспектам, які стосуються особливостей проведення експертиз, а також злочинності у сфері довкілля, приділялась увага у роботах відомих вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі кримінології, кримінального права та криміналістики, зокрема, Ю.П. Аленін, О.М. Бандурка, В.К. Весельський, А.В. Волобуєв, В.І. Гаєнко, В.Г. Гончаренко, О.М. Джужа, В.П.Колмаков, С.О. Книженко, В.А. Колесник, О.Н. Колесниченко, В.П. Корж, В.К. Лисиченко, В.Г. Лукашевич, Г.А. Матусовський, О.Р. Михайленко, Г.С. Поліщук, В.Я. Тацій, Е.О.Разумов, В.Ю. Шепітько, М.Є. Шуміло, М.П. Яблоков та ін.

Метою статті є визначення особливостей Організація і тактика проведення огляду місця події на початковому етапі розслідування злочинів проти довкілля

Від якості та швидкості проведення огляду місця події залежить хід усього розслідування. Тактично правильно проведений огляд дає можливість одержати речові докази, а також висунути найбільш обґрунтовані версії про обставини, при яких вчинений злочин і про осіб, які його вчинили.

Огляд місця події – це слідча дія, яка складається з системи пізнавальних і підтверджуючих операцій слідчого, що виконуються на місці виявлення ознак вчиненого злочину чи злочину, що готується, з метою виявлення і закріплення слідів, предметів та інших об’єктів, що дозволяють


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

103

встановити механізм і обставини події яка сталась та які мають значення для справи [6, с. 365]. В.П. Колмаков зазначає, що під оглядом місця події необхідно розуміти слідчу дію, у якій

слідчий, разом із зазначеними в законі особами, безпосередньо сприймає, досліджує, фіксує і оцінює стан, властивості та ознаки матеріальних об’єктів, що перебувають на ділянках місцевості або в приміщенні, з метою виявлення там слідів та інших речових доказів, з’ясування обстановки і всіх обставин, що мають значення для встановлення істини у справі [4, с. 18].

Огляд місця злочину проти довкілля є невідкладною слідчою дією на початковому етапі розслідування тому, що від результатів даного огляду залежить успішність розкриття і розслідування злочину.

До основних принципів огляду місця злочину проти довкілля належать: законність; своєчасність; повнота; якість; планомірність; об’єктивність; активність.

На нашу думку, доцільним є зупинитись на окремих із вказаних принципів, що мають найсуттєвіші особливі ознаки щодо злочинів проти довкілля. Своєчасність (невідкладність) огляду як принцип огляну місця злочину проти довкілля полягає у тому, що огляд місця події – одна з тих слідчих дій, які проводяться негайно після отримання повідомлення про подію. Тяганина з виїздом на місце події може привести до зміни обстановки, до втрати і знищення слідів злочину, появи на місці події слідів і матеріальних об’єктів, що не мають відношення до події і можуть ввести слідство в оману.

Негайність диктується також тим, що огляд, як правило, дає підстави для висунення версій, вибору подальшого напряму ходу розслідування. Все це є підставою визнати огляд місця події невідкладною слідчою дією. Враховуючи це, законодавець дозволяє у невідкладних випадках огляд місця події проводити до порушення кримінальної справи. Разом із тим, у зв’язку із специфікою порушення кримінальних справ за даними злочинами, здебільшого огляд місця подіє не є негайним. Також досліджувана категорія злочинів характеризується тим, що виникають випадки, коли вплив на навколишнє середовище є настільки загрозливим, що не виявляється можливим провести огляд місця події негайно. В цьому випадку, на нашу думку, доцільним є проведення інших слідчих дій, що дадуть слідчим змогу відобразити картину вчинення злочину.

Об’єктивність і повнота огляду полягає в тому, що слідчий не повинен віддавати перевагу жодній версії. Він зобов’язаний дослідити повно і об’єктивно всю обстановку місця події, відшукати і закріпити різні сліди, а також предмети, які в подальшому можуть бути приєднані до матеріалів справи в якості речових доказів, з’ясувати обставини, що необхідні для перевірки всіх версій. Те, що пропущено при огляді місця події, деколи буває дуже важливим і упущенні докази іноді неможливо встановити при повторному проведенні цієї слідчої дії.

Планомірність огляду полягає у тому, що огляд місця події повинен проводитися по наміченому плану для того, щоб з найменшими затратами сил і часу досягти максимальних результатів. Безсистемність в його проведенні може залишити окремі ділянки без огляду. Слідчий, вибравши певний напрямок, послідовно піддає огляду один об’єкт за іншим. Слід відмітити, що планомірність не виключає внесення корективів до початкового плану огляду місця події.

Говорячи про активність огляду як принцип огляду місця події, необхідно зазначити, що при огляді слідчий не обмежується пасивною фіксацією того, що «кидається» в очі. Його зусилля повинні бути направлені на активний пошук різних слідів і предметів. На місці події нерідко залишаються невидимі або слабовидимі сліди, частини та речовини, по яких при сучасному розвитку експертних досліджень можуть бути встановлені нові обставини. Тому активність огляду припускає також використання криміналістичної техніки.

Виходячи з вищевикладеного, ми можемо визначити загальне завдання огляду місця злочину проти довкілля – це отримання фактичних даних про обставини події яка відбулась, об’єкти і осіб, що мають до неї відношення, а також їх зв’язки та взаємодію.

Стосовно розслідуваних злочинів поняття «місце події» має дещо своєрідний характер, який пояснюється неординарністю тієї слідової картини, яка традиційно складається при розслідуванні інших злочинів. Так, перш за все, місце події при екологічних злочинах має такі ознаки:

- місць події, як правило, буває декілька – це місце події, місце розповсюдження забруднення і місце виявлення наслідків порушень правил охорони навколишнього середовища у вигляді загибелі тварин, захворювання людей тощо;

- місце події складно визначається за протяжністю тій території, де зосереджені сліди події; - огляд місця події у всіх випадках вимагає залучення фахівців, спрямованість кваліфікації


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

104

яких обирається слідчим відповідно до характеру події. Деяку трансформацію набувають і цілі огляду місця події за злочинами цієї категорії. Так,

якщо в звичайних умовах вчинення злочину така мета, як з’ясування обстановки події, досягається шляхом вирішення завдань з аналізу змін обстановки, викликаної подією, досить вільно (крім випадків інсценування), то з злочинів проти довкілля таке з’ясування досягається не відразу, а вимагає відповідних аналізів (води, атмосферного повітря, ґрунту, надр). Що ж до такої мети огляду як виявлення і фіксація слідів, то і вона може бити досягнута тільки у випадках очевидності останніх (руйнування очисних споруд або їх окремих механізмів, очевидне забруднення водного простору, загибель риби, порушення пластів корисних копалин та зруйнування споруд по їх видобутку), в більшості ж випадків такі сліди можуть бути виявлені і зафіксовані тільки після дій представників санітарно-епідеміологічних станцій (відбору та аналізу проб) або фахівців в галузі технічних споруд. З вирішенням цієї мети пов’язане висування слідчих версій. Основна вимога до побудова слідчих версій – це реальне підґрунтя для їх конструювання. Вони ж з’являються тільки після проведення попередніх дій, пов’язаних з аналізом проб, дослідженнях технічних станів, одержуваних у процесі огляду. Разом з тим необхідно відзначити, що проведені експрес-аналізи можуть відразу ж дати підстави для висунення основних версій, тому орієнтація слідчих на проведення експрес-аналізів є найбільш оптимальною, оскільки дозволяє в найкоротші терміни визначитися щодо можливого напрямку розслідування, встановлення обставин, що сприяють з’ясуванню істини.

За результатами дослідження матеріалів слідчої практики, ми дійшли висновку, що при розслідуванні злочинів проти довкілля у слідчих виникають проблеми, пов’язані з визначенням місця події у зв’язку з її протяжністю або ж великою відстанню між місцем вчинення злочину і наслідками (перенесення течією забруднення, віднесення хмар пилу чи забруднення на значні території).

Специфіка розслідування злочинів проти довкілля, як вважає більшість авторів, полягає в тому, що може бути не одне, а декілька місць події. Так, М.П. Яблоков стверджує, що при розслідуванні забруднення атмосферного повітря, водних об’єктів слідчий має проводити огляд місця події, тобто місця, де були виявлені наслідки забруднення, і місця, де знаходиться безпосереднє джерело забруднення. У зв’язку з цим він, на наш погляд, правильно визначає низку основних об’єктів, що підлягають слідчому огляду. Це насамперед: ділянки, що зазнали забруднення (водойми, ріки, їхні береги, прилегла територія); об’єкти, що були приведені в непридатність внаслідок забруднення поверхневих або підземних вод, водоносних горизонтів; очисні споруди, відстійники, водостоки; промислова територія (разом із приміщеннями); технічна документація, інші документи; місця поховання шкідливих речовин; транспортні засоби, призначені для вивозу промислових відходів, тощо [5, с. 659].

На нашу думку, така класифікація об’єктів слідчого огляду характерна для злочинного забруднення об’єктів природи.

У криміналістичній літературі зазначено, що огляд місця події поділяється на підготовчий, робочий та завершальний етапи. Тактика огляду місця події при розслідуванні екологічних злочинів підпорядковується загальним правилам огляду, але має свої особливості, зумовлені видом, способом вчинення злочину [9, с. 167].

Особливість огляду місця події цих злочинів полягає в тому, що слідчий, залежно від виду екологічного злочину, може проводити не один, а кілька оглядів місця події. Так, М.О. Селиванов, К.С. Скоромніков зазначають, що при розслідуванні забруднень водойм слідчий оглядає місце події, місце поширення забруднення, місце виявлення наслідків [7, с. 155].

Основним завданням підготовчого етапу є інформаційно-тактичне і матеріально-технічне забезпечення виїзду на місце події. Слідчому необхідно одержати найбільш повну інформацію про подію і умови, в яких необхідно буде працювати. Так, при злочинних забрудненнях атмосферного повітря та водойм слідчому огляду підлягає велика територія, наслідки забруднення можуть швидко зникати під впливом природних умов або внаслідок умисного знищення зацікавленими особами. Особливість слідчого огляду місця події екологічних злочинів полягає у тому, що він вимагає використання спеціальних знань. Якщо джерело забруднення встановлено, то до участі у проведенні цієї слідчої дії залучаються представники об’єкта, що обслуговується, а також фахівці відповідних профілів залежно від виду забруднення (хіміки – у випадку витоку хімікатів, іхтіологи або працівники рибоохорони – за наявності даних про загибель риби, агрономи – при ушкодженні посівів, дозиметристи – у випадку радіоактивного зараження тощо).


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

105

Особливість підготовки до огляду місця події злочинів проти довкілля полягає у тому, що слідчому доцільно за участю експерта-криміналіста використовувати науково-технічні засоби, фотоапаратуру та відеотехніку, а за участю відповідних спеціалістів – прилади для відібрання проб води, повітря, ґрунту, дозиметри тощо. При проведенні огляду місця події окремих видів злочинів проти довкілля учасникам огляду доцільно використовувати засоби індивідуального захисту, тобто спецодяг, взуття тощо.

Робочий етап огляду місця події складається із загального і детального огляду. Загальний огляд починається з визначення його меж, вирішення питання про спосіб огляду. Слідчому необхідно встановити, які об’єкти знаходяться на місці події, визначити їх взаємне розташування та взаємозв’язок з іншими елементами обстановки. Він повинен ретельно вивчити сліди злочинів проти довкілля та їх наслідки, а потім перейти від загального огляду до детального огляду.

При огляді місця події злочинних забруднень об’єктів природи в юридичній літературі дослідники визначають центральний та периферійний вузли місця забруднення. Центральний вузол – це ділянка території (акваторії), де відбулася основна подія (наприклад, залповий викид) і де можна виявити її характерні наслідки. Тому слідчий залучає фахівців (екологів, іхтіологів, технологів тощо) і за їх участю ретельно оглядає джерела забруднення, а потім – прилягаючу територію. Периферійний вузол може включати певні ділянки забрудненої землі чи водної поверхні. Його огляд дозволить слідчому за допомогою фахівців зробити висновок про розмір збитків і шкоди, яка може бути заподіяна здоров’ю людей, сільському господарству, рибним запасам тощо. Центральний вузол підлягає суцільному огляду, а периферійний – вибірковому. Якщо джерело забруднення виявити не вдається, огляд доцільно почати з дослідження периферійних ділянок.

Заслуговує на увагу пропозиція Н.О. Селіванова щодо специфіки огляду забруднень атмосферного повітря, порушень правил охорони вод. Він пропонує при огляді звертати увагу на наявність або відсутність очисних споруд, установок, ємностей зберігання речовин; водночас з’ясовувати їх вид, методи очистки (хімічний, фізичний, біологічний, змішаний), стан, справність, відповідність проекту, технологічному регламенту (дотримання часу перебування води у відстійнику, проектне навантаження, дозуванню і рівномірність подачі хлору тощо), наявність слідів ремонту, режим експлуатації (звичайний, аварійний), відповідність фактичних показників роботи регламентним (температура газоповітряної суміші, вологість, швидкість руху). Вказує на необхідність в місцях найбільшої концентрації забруднюючих речовин відбирати зразки повітря, води, ґрунту [8, с. 430].

Якщо джерело забруднення виявляється стаціонарним, то місцем злочинних діянь буде конкретне підприємство, підрозділ, ділянка, а якщо пересувним, то таким місцем буде будь-яка інша територія, на якій здійснювалася допоміжна виробнича діяльність (транспортування, зберігання добрив, отрутохімікатів тощо). У ході огляду пересувного джерела забруднення слідчому необхідно встановити і зафіксувати вид пересувного джерела (судно, баржа, автомашина, залізничний вагон, платформа тощо), його номерний знак; обстежити всі зовнішні і внутрішні поверхні пересувного об’єкта [1, с. 23].

При цьому підлягають виявленню, а потім фіксуються у протоколі слідчого огляду наявні нашарування, залишки забруднюючих речовин, а також їх сліди у вигляді бризок, крапель із зазначенням локалізації, структура (тверді монолітні, в’язкі, рідкі і т.д.), забарвлення і запах. При виявленні спеціалістами, слідчим на пересувному об’єкті забруднюючих речовин доцільно відбирати їх зразки [3, с. 145].

Слідчому при огляді місця події необхідно встановити і зафіксувати наслідки забруднення, тобто: наявність загиблої риби, тварин, птиці, знищення або пошкодження лісових насаджень, посівів тощо. Вони можуть бути виявлені відразу або через деякий проміжок часу. У ситуації, коли наслідки забруднення не були виявлені при огляді місця події, слідчому доцільно провести повторний огляд. При цьому треба враховувати, що територія події при повторному огляді може бути значно розширеною у зв’язку з новими ділянками забруднення. При повторному огляді слідчий за участю спеціаліста встановлює ознаки, характерні для забруднення: наліт сторонніх речовин на стеблах, листках, ґрунті, інтенсивність забруднення (суцільне забруднення, густі або рідкі, великі або малі плями), консистенція (рідка, густа, тверда монолітна, порошкоподібна маса), ступінь прозорості води, температура, наявність забруднюючих речовин тощо.

Важливе значення для порушення кримінальної справи і подальшого її розслідування має встановлення слідчим за участю спеціаліста виду об’єктів забруднення, їх особливостей, наявності


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

106

забруднюючих речовин на поверхні ґрунту, води, трави, дні водойму; їх кольору; запаху; розмірних характеристик; прозорості, температури води; виду, розміру, кольору загиблих тварин, риб, птахів; пошкоджень на їх тілі; особливостей їхньої поведінки, а також ознак змін природного забарвлення. Слідчий має підрахувати кількість загиблих особин, взяти їх проби, якщо це можливо, та зафіксувати зазначені ознаки в протоколі огляду місця події.

Результати огляду місця події слідчий фіксує у протоколі огляду місця події, в якому визначає: загальну характеристику місця події; його межі; стан; найменування та вид оглянутих об’єктів; спосіб незаконного видобування; забруднення природних об’єктів тощо, виявлені сліди на місці незаконного видобування корисних копалин, злочинного забруднення об’єктів природи тощо. Слід зауважити, що в протоколі не може мати місце чітке найменування незаконно видобутих корисних копалин, характеристика яких у період огляду не визначена. Наприклад, не можна писати «вугілля», «пісок формувальний» тощо. У таких випадках виявлені незаконно видобуті корисні копалини визначаються в протоколі виразом «гірська порода, зовнішньо схожа на вугілля» тощо. До протоколу додаються фототаблиці та схеми, креслення з позначенням ділянок незаконного видобування корисних копалин, забруднених ділянок, джерел забруднення, очисних споруд, напрямок розповсюдження забруднюючих речовин, місцезнаходження кожного пункту вилучення проб для проведення аналізів, час, глибину (якщо відбираються проби води, ґрунту), метеорологічні умови, при яких відбираються проби [9, с. 170]. Зауважимо, що слідчому доцільно використовувати більш ефективні засоби фіксації місця події й окремих об’єктів, а саме: використання кольорової фотографії, цифрової фотографії, на що неодноразово вказувалося у криміналістичній літературі [2].

У ході огляду забрудненого об’єкта необхідно встановити і зафіксувати наступне: вид об’єкта, що оглядається, і всі його особливості; найменування об’єкта або загальні дані (ділянка суші, озера, річки, сільськогосподарського угіддя; ліс; каналізаційна мережа; смітник тощо). Крім того, потрібно вказати, які об’єкти примикають до зони забруднення (сільськогосподарські або лісові масиви, городи, будови, водойми й ін.); при описі водойм відзначити їхнє призначення: для питних потреб, потреб рибного або сільського господарства, гідроенергетики, водного транспорту, промисловості; якщо забруднено об’єкт зі спеціальним режимом охорони, то вказати вид цього об’єкта (національний парк, заповідник, заказник тощо).

Під час огляду забрудненої водойми слід зазначити ступінь прозорості води (злегка замутнена, напівпрозора, непрозора), її температуру, наявність плівки на воді, яку можуть утворити масло, нафта, паливно-мастильні речовини, наявність забруднюючих речовин на поверхні прибережного ґрунту, у траві, або у придонній ділянці, або на дні водойми, їх колір, запах, структуру, розмір площі, яку вони займають, ознаки зміни природного кольору рослинності.

При вибірковому огляді загиблої риби зазначають її вид, розміри, колір і яскравість зовнішніх покривів, стан зябер, плавників, вигляд покриву (луски), ушкодження на тілі, наявність нашарувань і сторонніх предметів, розшарувань м’язів, запах; при цьому вказують конкретні ділянки водойм, звідки взято рибу, яка оглядається.

Проводячи огляд трупів тварин, що можливо загинули від забруднення навколишнього середовища, необхідно вказати їх вид, кількість кожного різновиду, місце розташування трупів щодо забрудненої водойми або корму, стан рота, очей, наявність блювотних мас.

Під час огляду вражених забрудненням сільськогосподарських культур вказуються їх вид і різновид: зернові – жито, пшениця, ячмінь; олійні – соняшник та ін.; круп’яні – гречка, просо; технічні культури -льон, коноплі, джут тощо. Відзначають також, яку площу займають сільгоспкультури, ступінь полеглості стебел, наявність забруднюючих речовин, інтенсивність їхнього поширення, колір і запах.

При огляді забрудненого ґрунту на площах, які не зайняті сільськогосподарськими культурами, зазначають: вид угіддя (луг, пара, зоране поле), тип ґрунту (чорнозем, суглинок, піщаник, підзол), характер і особливості забруднюючих речовин (тверді, рідкі відходи виробництва, їх запах, колір), інтенсивність і площу забруднення, глибину проникнення забруднюючих речовин у ґрунт.

При огляді місця незаконного видобування корисних копалин слідчому доцільно розпочати огляд місця події з ділянки, на якій проводиться незаконне видобування корисних копалин, техніки та інших знарядь, за допомогою яких здійснювалося видобування. При огляді місця незаконного видобування корисних копалин слідчому доцільно застосовувати фронтальний


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

107

метод, оскільки, як правило, місце події характеризується великою кількістю та розосередженістю слідів і речових доказів. Для огляду місця події можуть бути обрані й інші методи огляду (концентричний, ексцентричний або комбіновані – залежно від ситуації огляду). Так, у ситуації, коли при незаконному видобуванні корисних копалин використовувалася спеціальна техніка та механізми призначені для їх видобування, слідчому слід використовувати концентричний метод огляду місця події, оскільки це дасть можливість виявити та зафіксувати сліди використання вказаної техніки. У ситуації, коли при незаконному видобуванні корисних копалин злочинцями використовувалися такі знаряддя, як кирки, лопати тощо, слідчому доцільно проводити огляд місця події з використанням ексцентричного методу, оскільки основна частина слідів зосереджена у місці безпосереднього видобування корисних копалин. До огляду місця події слідчий повинен залучати фахівців (маркшейдерів, хіміків тощо), які допомагають слідчому відібрати проби незаконно видобутих корисних копалин у необхідній кількості залежно від їх виду, зафіксувати результати огляду.

Спеціалісти, які беруть участь в огляді місця події, за дорученням слідчого повинні взяти проби повітря, ґрунту, води, планктонів, хворих або загиблих тварин або риб, про що відмічається у протоколі про проведення даної слідчої дії. Правила й порядок вилучення цих проб передбачені у відомчих інструкціях органів екологічного контролю й відомі їхнім фахівцям. При цьому важливо знати, що проби хімічних або бактеріологічних речовин варто брати разом зі зразками матеріалів, які ними просочені, і направляти на дослідження упродовж доби з моменту вилучення. При огляді місця події, яка займає значну площу, використовуються можливості аеро-, фото- або відео зйомки.

Установивши джерело забруднення, необхідно його оглянути із залученням відповідних фахівців: проектувальника підприємства, яке оглядається, інженера-технолога, працівників інспекцій з охорони атмосферного повітря або води, працівника санепідемнагляду, ветеринарної, фітосанітарної служби, представника підприємства.

Якщо джерелом забруднення є очисне спорудження, при його огляді в протоколі слід указати: вид спорудження і його призначення – загальнозаводське, цехове; місце розташування водоочисних споруд щодо найближчого населеного пункту – вище, нижче за течією ріки; метод очищення – хімічний, фізичний, біологічний, змішаний; конструктивне оформлення – наявність фільтрів (їх вид), пісколовок, ґрат, відстійників, полів фільтрації, біологічних ставків, мулових площадок, біокоагуляторів, освітлювачів, огороджень, контрольно-вимірювальної апаратури, автоматизованих пристроїв; стан і справність конструкцій на момент огляду; дотримання технологічного регламенту – відповідність часу перебування води у відстійнику тривалості аерації стічних вод, рівномірність подачі води на фільтри, дозування й рівномірність подачі хлору, час його контакту з водами, що очищаються; швидкість руху води, яка очищається, через споруди і їхні окремі ланки; наявність слідів ремонту й дообладнування; колір і ступінь прозорості води до надходження на очисне спорудження і по виходу з нього.

Якщо джерелом забруднення є газоочисна пиловловлююча споруда, при її огляді необхідно вказати: її справність або наявність дефектів, вид і склад використовуваного реактиву, що очищає; відповідність фактичних показників роботи регламентним; присутність і характер сторонніх запахів; кордони санітарно-захисної зони.

У ході огляду зазначених об’єктів вилучають проби води з місць перед очисним спорудженням і після нього або повітря на вході до газоочисної споруди та виході з неї.

У тому випадку, якщо джерелом забруднення є пересувний об’єкт, у протоколі огляду вказують: його вид (автомашина, судно, баржа, залізничний вагон, причіп тощо); ідентифікаційні й реєстраційні номери; наявність на ньому нашарувань або залишків забруднюючих речовин з уточненням місця їх локалізації, структури, кольору та запаху. У ході огляду необхідно вилучити зразки речовини, яку виявлено, для визначення їх виду і складу у подальшому.

Відомості, які отримані при огляді місць забруднення і їх джерел, використовують як вихідні дані для призначення різних експертиз: судово-ветеринарної, хімічної, токсикологічної, будівельно-технічної, агротехнічної тощо. Вид експертиз і питання, які вирішуються експертом, залежать від виду забруднення і характеру збитків, а результат експертиз і доведеність вини відповідних осіб – від повноти представлених зразків, проб і вихідних даних, які отримані у результаті оглядів.

У разі необхідності можливе проведення відтворення обстановки і обставин події з використанням індикаторних матеріалів і речовин, що не завдають шкоди навколишній природі,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

108

людям, рибам, тваринам. Крім того, доцільно використовувати можливості комп’ютерного моделювання ситуації. Огляд місця події може бити проведений і повторно. Підставами для проведення повторного

огляду може бити неповнота першого огляду, викликана недостатньою обізнаністю слідчого про обставини події, її джерелах, рівні поширеності наслідків. До числа причин, що спричиняють повторний огляд можуть бути віднесені й такі, як відсутність фахівців, участь яких в огляді викликана необхідністю, і також необхідність отримання проб води, ґрунту, повітря в місцях, що зазнали забруднення для порівняння з первинними даними, якщо такі проби були зроблені і є результати їх аналізу. Проведенням повторного огляду місця події важливо визначити його конкретні цілі, щоб провести його направлено і з найбільшою результативністю.

На нашу думку, визначені нами наукові та практичні рекомендації щодо огляду місця події злочинів проти довкілля мають певне практичне значення, оскільки вони побудовані за результатами аналізу практики складання протоколів оглядів місця події, використання слідчим цих рекомендацій сприятиме встановленню низки обставин, пов’язаних із розслідуваною подією, а саме: зони, джерела, слідів, наслідків, причин та умов, що сприяли забрудненню тощо. Окрім цього, огляд місця події дозволить одержати криміналістично значущу інформацію, яка може бути використана при висуненні версій, визначенні напрямку розслідування.

Разом із тим, ми можемо відмітити наявність значної кількості особливостей проведення такої слідчої дії щодо злочинів проти довкілля, оскільки такий огляд пов’язаний з правильним визначенням об’єктів огляду і їхніх меж, які визначаються з урахуванням різних факторів (характеру й ступеня забруднення, метеорологічних умов на момент забруднення тощо), складності забруднення та рівня негативних наслідків для навколишнього середовища, що можливе лише із залучення фахівців у різних сферах знань, а також подекуди неможливість проведення негайного огляду місця події у зв’язку із негативним впливом на навколишнє середовище та неможливістю знаходження там людей.

Список використаних джерел: 1. Аршаница М.Н. Методические рекомендации по расследованию преступных загрязнений

водных объектов / М.Н.Аршаница, С.В.Кузьмин. – СПб.: ГосНИОРХ, 1991. – 162 с. 2. Клименко Н.І. Основні напрямки, тенденції і перспективи розвитку криміналістичної

техніки / Н.І. Клименко // Актуальні проблеми криміналістики: Матеріали науково-практичної конференції, Харків, 25 – 26 вересня 2003 р. – Харків, 2003. – С. 199 – 201.

3. Книженко С.О. Криміналістична характеристика та основні положення розслідування екологічних злочинів: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / С.О.Книженко. – Х., 2005. – 227 с.

4. Колмаков В.П. Следственный осмотр / В.П.Колмаков. – М.: Юрид. лит., 1969. – 196 с. 5. Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. Н.П. Яблокова. – М.: Изд-во БЕК, 1995. –

708 с. 6. Руководство по расследованию преступлений: Учеб. пособие / Рук. авт. колл. д.ю.н.

А.В. Гриненко. – М.: Норма, 2002. – 768 с. 7. Селиванов Н.А. Расследование преступных загрязнений природной среды: Учеб. Пособие

/ Н.А.Селиванов, К.С.Скоромников. – М.: Изд-во МНЭПу, 1994. – 103 с. 8. Справочная книга криминалиста / Под. ред. Н.А. Селиванова. – М.: Из-во НОРМА-

ИНФРА, 2000. – 727 с. 9. Экологические преступления: квалификация и методика расследования / Под ред.

В.Е. Коноваловой. – Харьков, 1994. – 226 с. * Туровець Юрій Миколайович – ад’юнкт кафедри криміналістики та судової медицини

Національної академії внутрішніх справ, старший викладач кафедри кримінального права та процесу Хмельницького університету управління та права.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

109

Господарське право

УДК 346.1(477) Микола Федорін *

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАНЬ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦТВА

У статті розглядається комплекс соціально-правових засобів, спрямованих на забезпечення

безпеки приватного підприємництва в Україні. Ключові слова: економічна безпека; конкурентна боротьба; комерційна таємниця;

конфіденційна інформація; детективна діяльність. Федорин Н. П. Правовое регулирование вопросов обеспечения безопасности в сфере

предпринимательства. В статье рассматривается комплекс социально-правовых мер, направленных на

обеспечение и защиту безопасности предпринимательской деятельности в Украине. Ключевые слова: экономическая безопасность; конкурентная борьба; коммерческая тайна;

конфиденциальная информация; детективная деятельность. Fеdоrіn M. P. The Legal Regulation of Safety Aspects in the Sphere of Entrepreneurship. The article deals with the complex of social and economic means aimed at the security of private

enterprises in Ukraine. Keywords: economic safety, competitive struggle, comercial secret, confidential information,

detective activity. В умовах глобалізації світової економіки створення сприятливого клімату для розвитку

підприємницької діяльності стає одним з вирішальних чинників забезпечення процвітання будь-якої держави. Такий розвиток залежить від багатьох факторів, але серед них провідне місце займає вирішеність проблем забезпечення безпеки такої діяльності. Насамперед, це пов’язано із тим, що між безпекою згаданих суб’єктів господарювання та безпекою держави в цілому існує нерозривний зв’язок. Наприклад, надмірне зростання імпорту іноземної продукції, експансія іноземного капіталу, зниження національних ресурсів або природного приросту корінного населення, неконтрольовані еміграційні та імміграційні процеси тощо збільшують зовнішню залежність економіки держави. Водночас згадані виклики національній безпеці створюють сприятливе середовище для виникнення різноманітних загроз та ризиків для приватного підприємництва. Саме тому сприяння забезпеченню безпеки у сфері приватного підприємництва завжди було і є невід’ємною частиною правової політики економічно розвинутих країн.

У ринково розвинутих країнах діяльність підприємницьких структур, спрямована на забезпечення економічної безпеки, користується підтримкою з боку державних органів. Наприклад, у Сполучених Штатах задіяна система обміну економічною інформацією між комерційними структурами та ЦРУ, а також функціонуюча в державі розвідувальна та контррозвідувальна мережа використовується для підтримки та захисту комерційних інтересів на внутрішньому та зовнішньому ринках.

До завдань державної влади названий кран у сфері господарювання належать створення законодавчої бази, що регулює та регламентує підприємницьку діяльність; здійснення моніторингу стану виконання міжнародних економічних договорів; вивчення зовнішньоекономічних ринків сировини, надання послуг та збуту продукції; визначення стратегії й тактики зовнішньоекономічної діяльності та всебічна підтримка суб’єктів підприємницької діяльності, які беруть участь у реалізації національних інтересів; організація судового захисту приватних підприємців, які стали жертвами незаконної конкурентної боротьби, тощо. У США, наприклад, захист американських комерційних інтересів закріплено на рівні закону.

Разом із тим, варто зазначити, що в умовах ринкових відносин держава не несе безпосередньої відповідальності за результати фінансово-господарської діяльності підприємств, які не знаходяться у державній власності. Забезпечення бізнесової безпеки стає однією з найбільш важливих і актуальних проблем, які повинні вирішувати безпосередньо підприємці або їхні менеджери. Саме вони мають організовувати та здійснювати організаційно-правові, режимно-


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

110

охоронні, фінансові та інші заходи, спрямовані на усунення реальних та потенційних загроз, а також створення умов для забезпечення ефективного функціонування об’єктів підприємницької діяльності. Для вирішення такого роду завдань нерідко проводяться заходи розвідувального та контррозвідувального характеру.

Термін економічна (або комерційна) розвідка означає активні дії недержавних організацій чи приватних осіб, спрямована на добування та використання інформації про діяльність своїх конкурентів. Основне призначення названої розвідки полягає у забезпеченні керівництва фірм та корпорацій достовірною, об’єктивною і повною інформацією про наміри партнерів, суміжників, клієнтів і контрагентів, про сильні і слабкі сторони конкурентів тощо. Витрати на організацію та проведення такої діяльності складають у середньому 1,5% торговельного обороту великих концернів. Фактично, економічне шпигунство є єдиною підприємницькою галуззю, яка не страждає в умовах економічних криз. Інфляційні процеси, а також посилення конкурентної боротьби лише її активізуються.

Особливий інтерес для фірм та корпорацій становить економічна інформація закритого характеру. Такого роду інформація дозволяє впливати на позицію опонентів у ході ділових переговорів; організовувати моніторинг та контроль за ходом реалізації укладених договорів і досягнутих раніше домовленостей. З її використанням здійснюються заходи, спрямовані на оволодіння ринками збуту, підробку товарів, дискредитацію або усунення конкурентів, зрив переговорів, пов’язаних з укладанням контрактів, перепродаж фірмових секретів, шантаж визначених осіб тощо. Через розкрадання виробничих секретів тільки американські фірми зазнають збитків понад 20 млрд доларів щорічно.

Головним об’єктом розвідувальної діяльності конкуруючої фірми є інформація, яка складає комерційну таємницю. Йдеться про відомості, яка не належить до числа державних секретів, але їх розголошення може завдати шкоди інтересам фірми. Такого роду інформацію можна розділити на дві групи: ділову та технологічну.

Ділова інформація фірми звичайно містить у собі фінансові звіти і прогнози, банківські рахунки, кредити, умови контрактів і договорів, найближчі і перспективні плани фірми, умови продажів, коди і процедури доступу до інформаційних мереж і т.д.

До технологічних секретів можуть бути віднесені дані про науково-технічний потенціал підприємства, методи організації виробництва, обсяг виробничих потужностей і рівень технології, наявність ноу-хау, норми витрат сировини, інформація про незахищений патентами винаходах, що використовуються у виробництві і т.д.

Існують законні і незаконні способи одержання конфіденційної інформації про діяльність конкурентів. Законні методи полягають у зборі та аналізі інформації з офіційно оприлюднених джерел. Для збору потрібної інформації організовуються відвідування виставок та ярмарків, що влаштовуються конкурентами, здійснюється закупка зразків продукції конкурентів з метою їх вивчення тощо.

У якості незаконних методів активно використовуються такі заходи як вивідування інформації; підкуп поінформованих співробітників; засилання агентів на конкуруючу фірму або в оточення провідних спеціалістів; викрадення документів і зразків виробів; негласний контроль за діловою кореспонденцією; одержання інформації з використанням технічних засобів тощо.

У вирішенні проблем добування закритої економічної інформації деякі фірми та корпорації активно співробітничають з національними розвідувальними службами. Зокрема, під спеціальним наглядом та патронатом силових відомств у США знаходяться такі відомі корпорації як Дженерал електрик, Боінг, Локхід, Рокуел корпорейшн, Дуглас, Вестінгхаус електрик тощо. У режимі спеціального сприяння знаходяться французькі компанії Аероспасьяль, Дассо, Снекма, Матра, Томсон, Панар тощо.

Водночас, поруч з проведенням розвідувальної діяльності корпорації та компанії проводять заходи з метою організації протидії використанню конкурентами протиправних методів конкурентної боротьби з використанням методів контррозвідки.

Деякі крупні корпорації та компанії для забезпечення безпеки та захисту своїх інтересів створюються служби безпеки. Інші, з числа тих, що не мають фінансових можливостей самостійно займатися збором та обробкою даних про своїх конкурентів, звертаються за послугами різного роду детективних фірм та агентств, що спеціалізуються на добуванні оперативної інформації. Число таких організацій, за даними іноземних джерел, постійно зростає.

Останні надають суттєву допомогу суб’єктам підприємництва у вивченні репутації й


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

111

фінансового стану позичальників та інших партнерів, визначенні їх спроможності реально виконувати взяті на себе фінансові зобов’язання, що у значній мірі запобігає укладенню ризикованих угод та ухиленню боржників від сплати заборгованості. Приватні детективи також сприяють виявленню фактів порушень прав інтелектуальної власності, насамперед незаконного використання товарних знаків, тощо.

Досвід країн, у яких приватна детективна діяльність законодавчо врегульована, показує, що функціонування детективних агентств та їх об’єднань значно підвищує відповідальність державної правоохоронної системи за своєчасне й високопрофесійне реагування на потреби суб’єктів підприємницької діяльності.

Варто наголосити, що проблема правового забезпечення організації безпеки приватних підприємців у країнах колишнього СРСР поки що залишається до кінця невирішеною. У Росії, наприклад, правове регулювання у зазначеній сфері. Діє закон «Про приватну детективну й охоронну діяльність у Російській Федерації», який спрямований на забезпечення фізичної безпеки фірм та корпорацій. Він регламентує правові та організаційні основи здійснення згаданої діяльності, визначає повноваження її суб’єктів, а також загальні принципи взаємодії останніх з державними органами охорони правопорядку і боротьби із злочинністю.

За цим законом, приватним охоронним агентствам дозволяється здійснювати легальний збір необхідної для функціонування підприємницьких структур інформації та організовувати зовнішнє спостереження. У той же час їм забороняється розголошувати зібрану інформацію; здійснювати контроль листування, телефонних переговорів та телеграфних повідомлень. Не допускаються дії, пов’язаних з порушенням гарантій недоторканості особи або житла. *

Незважаючи на досить чітку регламентацію повноважень, російські детективи часто порушують окремі положення вищезгаданого закону. Зокрема, вони нехтують заборону застосовувати технічні засоби збору інформації (прилади для знімання інформації з телефонних ліній зв’язку; з вікон за допомогою лазерних випромінювачів; спрямовані мікрофони; спеціальні системи спостереження та передачі відео зображення; прилади нічного бачення; апаратура для виявлення радіоактивного й іншого випромінювання тощо). Ситуація ускладнюється тим, що в Росії практично не передбачена кримінальна відповідальність за порушення таємниці листування, телефонних переговорів, поштових і інших повідомлень.

За законом РФ «Про оперативно-розшукову діяльність» право здійснювати оперативно-розшукові дії надається тільки оперативним підрозділам державних силових структур. Разом з тим, вищеназваний закон «Про приватну детективну й охоронну діяльність у Російській Федерації» дозволяє державним оперативним підрозділам надання комерційним структурам послуг, які передбачають вивчення ринку; виявлення некредитоспроможних або ненадійних ділових партнерів; встановлення обставин розголошення відомостей, що складають комерційну таємницю тощо. Водночас у законодавстві РФ до цих пір немає спеціального закону, зв’язаного з захистом комерційної таємниці недержавних підприємницьких структур.

Проблема забезпечення безпеки приватного підприємництва в Україні також до цих пір належним чином не вирішена. Державою фактично не переймається вирішенням цієї проблеми як на внутрішньому та зовнішніх ринках. Водночас, нею поки що не створено законодавчих передумов для організації самозахисту у сфері підприємництва. Проблема забезпечення безпеки приватного підприємництва також залишається поза увагою вітчизняної правової науки. В Україні немає навіть доктрини або концепції її розв’язання.

Як свідчить аналіз, становленню та розвитку підприємництва в нашій державі перешкоджає, насамперед, слабкість механізмів узгодження інтересів держави, суспільства та підприємців, незалежно від форм власності. Недосконалість правового регулювання економічних відносин в Україні провокує зростання організованої злочинності, корупції та рекету у сфері підприємництва.

Рівень безпеки підприємництва тісно пов’язаний з фінансовими, кредитними, страховими та іншими ризиками, що неминуче супроводжують фінансово-господарську діяльність. Саме кредитні і страхові ризики найчастіше займають центральне місце серед інших видів ризиків, що впливають на економічну безпеку підприємництва. Зловживання у фінансово-кредитній системі вимагають зваженого підходу і скоординованої роботи підприємців, банків і страхових компаній.

Для забезпечення безпеки підприємницької діяльності стрижневою проблемою є організація

* Такого роду закони вже діють у Казахстані, Молдові, Латвії та Польщі.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

112

захисту відомостей, які мають статус інформації з обмеженим доступом. Чинним законодавством визначені три категорії такої інформації. Йдеться про відомості, які складають банківську таємницю; інформацію, що містить комерційну таємницю; а також конфіденційну інформацію.

Банківську таємницю, за законом «Про банки і банківську діяльність», складають, насамперед, відомості про операції, рахунки і вклади клієнтів, а також кореспондентів банків. До складу банківської таємниці може бути віднесена також і комерційна таємниця.

Під комерційною таємницею, за Господарським кодексом України, розуміються відомості, що не є державною таємницею, які пов’язані, зокрема, з фінансовою діяльністю суб’єкта господарювання, розголошення яких може завдати шкоди інтересам підприємству.

Згідно із законом «Про інформацію» (в редакції від 13.01.2011 р.), конфіденційною інформацією є інформація, доступ до якої, зокрема, обмежено фізичною або юридичною особою. Відносини, пов’язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом. Власник такої інформації самостійно визначає зміст, режим доступу та встановлювати належну систему її захисту. Така інформація може поширюватися, зокрема, за бажанням чи згодою згаданої особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов. Водночас вона може бути поширена і без згоди її власника. Для цього потрібно, щоб вона була суспільно значимою.

Аналіз згаданих визначень, свідчить про те, що різниця між конфіденційною інформацією, а також банківською та комерційною таємницями має досить умовний характер, а підстави віднесення їх до того чи іншого виду регламентуються недостатньо чітко. І це за умов, коли чинне законодавство встановлює для кожної з них різний правовий режим використання.

Законодавство з питань інформаційних відносин, що впливають на рівень забезпечення безпеки підприємницької діяльності має ряд й інших недоліків. Так, закон «Про банки і банківську діяльність» фактично не регулює порядок обміну інформацією між банківськими установами. Хоча, такий обмін необхідний для зниження ризику неповернення кредитів, оскільки за кредитом юридичні особи-позичальники звертаються найчастіше всього до такого банку, де їх платоспроможність та імідж можуть бути невідомі.

Господарський кодекс України також не сприяє регулюванню відносин між суб’єктами підприємництва з приводу обміну інформацією про надійність партнерів за фінансово-господарськими угодами. Адже його норми носить абстрактний характер, який дозволяє лише тлумачення тієї чи іншої норми стосовно конкретної ситуації. При такому підході комплексний і ефективний механізм взаємодії та обміну інформацією створений бути не може.

Законодавством передбачена кримінальна відповідальність за незаконний збір та використання чи розповсюдження інформації обмеженого характеру. Так, за Кримінальним кодексом України, за незаконне збирання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою їх використання, а також використання таких відомостей або їх розголошення передбачено кримінальну відповідальність (ст. 231, 232). Проте, виникає проблема, пов’язана з добуванням інформації про згадані правопорушення.

Як відомо, виявлення фактичних даних про протиправні дії окремих осіб та груп спрямованих проти безпеки приватних фірм та компаній передбачає необхідність проведення оперативно-розшукової діяльності. Державні правоохоронні структури питаннями забезпечення безпеки об’єктів підприємницької діяльності фактично не займаються. А проведення приватними організаціями та особами діяльності законодавчо заборонено (ст. 5 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Залишається актуальним питання законодавчого врегулювання ринку фізичної охорони підприємницьких структур. Насамперед, це пов’язано із тим, що охоронна діяльність, зважаючи на її специфіку, у разі недотримання певних норм і правил може завдати шкоду безпеці держави та суспільству. Такого роду діяльність повинна мати належний контроль з боку держави, а права та обов’язки охоронців мають бути законодавчо визначені.

На сьогодні нормативне забезпечення діяльності охоронних структур недостатньо врегульоване, а функціонування внутрішніх служб охорони суб’єктів господарювання взагалі не регламентоване. Діяльність приватних охоронних підприємств регулюється тільки загальним законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та низкою підзаконних актів».

Залишається законодавчо неврегульованою приватна детективна діяльність. Офіційно вона не визнається, хоча фактично таким видом діяльності в Україні займаються не тільки фізичні, а й юридичні особи.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

113

Залишається законодавчо неврегульованою приватна детективна діяльність. Офіційно вона не визнається, хоча фактично таким видом діяльності в Україні займаються не тільки фізичні, а й юридичні особи.

Вже багато років здійснюється розробка закону «Про приватну детективну діяльність», але запропоновані до розгляду парламентом проекти до цих пір не знаходять підтримку з боку Верховної Ради України. Зараз суб’єктом законодавчої ініціативи запропоновано до розгляду Верховною Радою України новий проект, у разі прийняття якого буде легалізовано цей вид підприємницької діяльності, створюються передумови для забезпечення нею належного контролю з боку держави.

Очевидно зазваний закон має бути розглянутий у пакеті з проектом закону «Про обіг зброї невійськового призначення», перший варіант якого було зареєстровано в парламенті під назвою «Про зброю» (реєстр. № 3069 від 22.08.2008 року). 14 квітня 2010 р. цей законопроект було розглянуто Верховною Радою України та ухвалено у першому читанні.

При його розробці враховано положення Директиви Європейського Союзу № 91/477/EWG «Про контроль за придбанням та володінням зброєю» від 18.06.1991 р., проекту законодавчої постанови Європейського парламенту від 2006 р. щодо внесення змін до згаданої Директиви, а також Модельного закону про зброю, прийнятого на десятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД (Постанова N 10-11 від 6.12. 1997 р.).

Норми законопроекту «Про обіг зброї невійськового призначення», зокрема, передбачають надання та регламентацію правил користування юридичними та фізичними особами певних видів зброї, а також регламентують процес їх виготовлення, придбання, зберігання й володіння.

Доцільність прийняття вищеназваного закону пояснюється відсутністю правового забезпечення режиму контролю за використанням вогнепальної зброї, необхідної для забезпечення охорони підприємств, установ і організацій усіх форм власності, сприятиме підвищенню рівня захищеності суб’єктів господарювання та інших юридичних і фізичних осіб, подальшому розвитку підприємницької активності.

За оцінками експертів, прийняття названих законів дозволить суттєво наблизити національне законодавство, що регулює питання безпеки приватного підприємництва до відповідних європейських та світових стандартів.

Наприкінці варто зауважити, що високі темпи глобалізаційних процесів, які відбуваються в умовах застосування іноземними державами спеціальних заходів отримання конкурентних переваг на міжнародних ринках, створення ними штучних перешкод для стримування виходу українських корпорацій на їхні національні ринки вимагають від України залучення до забезпечення безпеки комерційного сектору спеціальних сил та засобів. Зокрема, потребують вдосконалення робота національних розвідувальних та контррозвідувальних відомств з метою придання їм нового напрямку дій в рамках реалізації Концепції партнерства державного та комерційного сектору.

Завдання силових структур, спрямовані на забезпечення економічних інтересів підприємців, як вважається, мають передбачати сприяння та супровід їхнього бізнесу на зовнішніх ринках; забезпечення безпеки національного економічного та корпоративного середовища; конкурентне інформаційне забезпечення в рамках партнерства; запровадження системи упереджувальних дій, зокрема, спрямованих на ліквідацію корпоративних конфліктів; здійснення контролю за підприємницьким середовищем з метою профілактики можливих протиправних дій та гальмування корупції. Процес проведення спеціальних заходів має відбуватись як на мікрорівні, так і в межах територіального кластеру, регіону, на національній території та за її межами.

Безумовно, основні принципи державної підтримки у вирішенні проблем безпеки приватного підприємництва має бути закріплено у чинному законодавстві.

Список використаних джерел: 1. Економічна безпека України // Аналітична доповідь Апарату РНБО України. – К.,

Академпрес. – 2006. – С. 34-64. 1. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25. –

Ст. 131. 2. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України // Відомості Верховної Ради

України. – 1992. – № 22. – Ст. 303. 3. Про інформацію: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. –


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

114

Ст. 650. 4. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. –

Ст. 144. 5. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України // Відомості

Верховної Ради України. – 2000. – № 36. – Ст. 299. * Федорін Микола Павлович – кандидат юридичних наук, заступник завідувача відділу

Інституту законодавства Верховної Ради України.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

115

Цивільне право та процес, міжнародне приватне право

УДК 347.121.2 Тетяна Лобанова *

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА Й ОБОВ’ЯЗКИ ДІТЕЙ ТА БАТЬКІВ: ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

Стаття присвячена дослідженню розвитку правової думки щодо особистих немайнових

прав та обов’язків батьків і дітей в Україні. Ключові слова: особисті немайнові права, особисті немайнові обов’язки, батьки, діти,

батьківська влада, історичний розвиток. Лобанова Т. В. Личные неимущественные права и обязанности детей и родителей:

исторические зарисовки. Статья посвящена изучению развития правовой мысли касательно личных

неимущественных прав и обязанностей родителей и детей в Украине. Ключевые слова: личные неимущественные права, личные неимущественные обязанности,

родители, дети, родительская власть, историческое развитие. Lobanova T. V. Personal Non-Property Rights and Duties of Children and Parents: Historical

Sketches. Article is devoted to the study of the development of the legal thought concerning the personal non-

property rights and duties of parents and children in Ukraine. Keywords: the personal non-property rights, personal non-property duties, parents, children, the

parental power, historical development. Питання взаємовідносин батьків та дітей завжди було й залишається актуальним. Філософи,

письменники, науковці намагались знайти відповідь на питання в чому ж полягає основна проблема конфлікту «батьки-діти», яким чином її розв’язати, які моральні настанови та яка модель поведінки дозволить уникнути конфлікту та дозволить батькам виховати порядну, відповідальну, духовно розвинуту особистість, який обсяг прав необхідний батькам для цього. Еволюція суспільної думки щодо особистих немайнових прав батьків та дітей знайшла своє відображення, перш за все, у нормах права. Тому дослідження розвитку правової думки щодо особистих немайнових прав та обов’язків батьків і дітей є нашою метою й необхідною передумовою для виявлення глобальних процесів та змін, що стались в розумінні цього питання.

Дослідженням еволюційних процесів, що відбувались в сімейних правовідносинах, займались як дореволюційні науковці – К.А. Неволін, О.Ф. Кістяківський, М.Ф. Владимирський-Буданов, так і наші сучасники, зокрема М.В. Антокольська, Н.С. Нижник та ін. Разом з тим, питанням особистих немайнових прав та обов’язків батьків і дітей та їх ролі в історії було приділено недостатньо уваги. Так, питання розвитку національного законодавства про особисті немайнові права та обов’язки членів сім’ї, у тому числі батьків і дітей, досліджував у своїй дисертаційній роботі Б. К. Левківський, але основна увага була приділена періоду після 1918 року [1, с. 23-37]. Російська авторка І. Г. Король вивчала історію особистих немайнових прав дитини [2, с. 8-22], однак, дослідження російської історії не дозволяє скласти повну картину еволюції особистих немайнових прав батьків та дітей в Україні. Отже, на сьогодні, відсутнє комплексне дослідження історичного розвитку особистих немайнових прав дітей та батьків в нашій державі і дана робота направлена на усунення цієї прогалини у вивченні особистих немайнових прав дітей та батьків.

На Русі до прийняття християнства батьки дитини мали досить широкі повноваження щодо неї, наприклад, батьки могли продати свою дитину. Разом з тим, невідомо чи мали батьки право життя та смерті над дітьми. Стародавні пам’ятки літератури свідчать про те, що влада батьків не була дуже суворою, діти мали певну свободу, але визначити точно рамки в яких здійснювали свої права й обов’язки батьки й діти не є можливим. У дохристиянські часи на Русі народження дитини в шлюбі чи поза ним не мало суттєвого впливу на права та обов’язки дітей по відношенню до батьків. На підтвердження сказаного можна навести приклад князя Володимира, який був народжений ключницею княгині Ольги від Святополка і якому факт народження не від законної


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

116

дружини не завадив стати Великим князем Русі [3, с. 306]. Із прийняттям християнства та рецепцією візантійського сімейного законодавства на Русі

поступово впроваджувались норми, побудовані на канонічних уявленнях про шлюб та родину. Християнські уявлення про сімейний лад були закріплені, зокрема, в Кормчій книзі, основу якої становив російський переклад візантійського Номоканону, доповненого постановами руських князів [4, с. 47]. Основною метою сімейного законодавства того часу було викорінення язичницьких уявлень про життя, утвердження святості шлюбу та виховання страху перед судом Божим. Саме тому поділ дітей на тих, що народжені в шлюбі і позашлюбних дітей, а також відповідне регулювання їхніх прав та обов’язків набуло великого значення.

Кормча книга передбачала що дитина може бути визнана закононародженою лише за дотримання двох умов, а саме, наявності законного шлюбу між батьками та зачаття дитини в цьому шлюбі [3, с. 306]. Руська Правда конкретизувала статус позашлюбних дітей. Просторовою редакцією Руської Правди було встановлено, що діти, народжені рабою поза шлюбом не спадкують після свого батька і можуть отримати свободу лише з матір’ю. К. А Неволін вбачає в цій нормі знак того, що раніше позашлюбні діти могли претендувати на спадок батька так само як і діти, народжені в шлюбі [3, с. 307].

Сімейний лад в Київській Русі відрізнявся, і, не дивлячись на спільні риси сімейних відносин, що існували на Русі, у Древньому Римі та Західній Європі, відмінність була. Якщо, у древньому Римі норми права, що регулювали особисті немайнові відносини сім’ї були більш суворі до домочадців, то на Русі таких суворих писаних норм не було. Однак, якщо в Древньому Римі та Західній Європі батько, маючі широкі права, у тому числі право життя й смерті дітей, володів високим рівнем правосвідомості внаслідок чого закони, які надавали такі права майже не застосовувались [4, с. 50], то на Русі, не маючи такого юридично оформленого права, батько фактично розпоряджався життям членів сім’ї в повній мірі. Такий стан речей пояснюється тим, що на Русі не закон, а народна правосвідомість давала можливість батьку здійснювати свою владу необмежено [5, с. 45-46].

Сімейні відносини на Русі будувались на рабських принципах: мати була безправна, у тому числі, і щодо питань виховання дітей. Владу над дітьми і дружиною здійснював батько. При цьому, чим заможніша та благочестивіша була родина тим менше впливу на дитину мала мати і тим суворіше було виховання батька [6].

В XVI сторіччі виховання та покарання були синонімами, що підтверджує текст Домострою, пам’ятки літератури та права того часу. Такі поради Домострой дає батькам: виховуй дітей у заборонах і ти знайдеш у них спокій і благословення; даремно не смійся, граючи з ними; карай сина свого в юності; і не шкодуй, немовляти биючи: якщо жезлом виб’єш його, не помре, але здоровішим буде, бо ти, страчуючи його тіло, душу його рятуєш від смерті.

Історично склалось так, що території, які належать сучасній Україні в різні проміжки часу відходили до тієї чи іншої держави. Так, у XV-XVI сторіччі частина українських земель була під владою Великого Князівства Литовського. Перша редакція основного джерела права того часу, Статуту Великого Князівства Литовського, почала діяти в 1529 р. і містила, в основному, земські привілеї разом із стародавніми руськими звичаями [7, с. 164]. Разом з тим, Статут певною мірою регулював особисті немайнові права дітей та батьків. Так, неабияка увага зверталась на обов’язок дітей поважати своїх батьків. У разі порушення дитиною цього обв’язку батьки мали право позбавити її спадку. Окрема увага приділялась визначенню законності народження дитини, позашлюбною вважалась дитина, що була народжена поза шлюбом, народжена в шлюбі, але яка була визнана позашлюбною в заповіті батька або оголошена батьком такою привселюдно.

Наступні редакції Статуту Великого Князівства Литовського 1566 та 1588 року внесли досить суттєві зміни, які свідчили про справжнє становище дитини в тогочасному суспільстві. Так, Артикул 7 розділу XI редакції Статуту 1588 року визначав що в разі умисного вбивства батьками своєї дитини, вони несуть покарання у вигляді позбавленні волі на строк один рік і шість тижнів, а після виходу на волю приносять церковне покаяння чотири рази на рік [8, с. 27]. Таке «м’яке покарання» свідчить про те якими широкими правами володіли батьки і як мало цінилось право дитини на життя. Зовсім інакше Статут карає незаміжню жінку, що вбила власну дитину – така жінка мала бути засуджена до смертної кари, і в такому стані речей вбачається зовсім не гуманне ставлення законодавця до дитини, а скоріше жорстоке ставлення до жінки [9].

З кожною редакцією Статуту Великого Князівства Литовського становище дітей, що народились поза шлюбом, погіршувалось. Можна стверджувати, що ці діти знаходились у край


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

117

ганебному становищі, вони були безправні, і, нарешті, згідно з останньою редакцією Статуту їх убивство не було злочином. Зовсім інакше до позашлюбних дітей відносилось Магдебурзьке право – батьки дитини, що була народжена у фактичних шлюбних відносинах, без укладення церковного шлюбу, мали право узаконити своїх дітей шляхом наступного укладення церковного шлюбу. Відповідно до Магдебурзького права існувала більш сувора відповідальність батьків за дітовбивство, так, О. Ф. Кістяківський наводить приклад засудження в 1704 році селянки Пелагії за вбивство власної дитини до смертної кари мечем [10, с. 45].

Розвиток суспільства зумовив розвиток особистих немайнових прав та обов’язків батьків і дітей, а також зміну суті взаємовідносин між ними. Один із відомих дослідників історії російського права М. Ф. Володимирський-Буданов, аналізуючи норми Соборного Уложення 1649 року, звертає увагу на те, що із зникненням права батьків на віддання дітей у холопство, з’являється право батьків на віддання дітей «в услужение» і таке право витікає як із батьківських прав, так і з обов’язків, а саме з обов’язку батьків навчати дитину та піклуватись про неї. Така сама за своєю суттю трансформація відбувається із правом батьків на життя дитини, яке із плином часу поступово переходить у право батьків карати дитину з метою її виховання. Таким чином, робить висновок автор, з історичною послідовністю рабські відносини щодо дітей змінюються виконанням обов’язків батьками [11, с. 452].

Законотворчу діяльність Петра І пов’язують із послабленням батьківської влади і визнанням певних особистих прав дітей. Мова йде про ряд Указів Петра І, які встановлювали пряму заборону віддавати дітей у шлюб без їхньої згоди та давати обітницю постригу від імені своїх малолітніх дітей [12, с. 269-272]. В 1715 році Петро І започаткував будівництво, так званих, госпіталів, де батьки могли таємно залишити небажану дитину. І, не дивлячись на те, що його нащадки не підтримали цю ініціативу, і вказані установи почали закриватись одна за одною, це був великий крок вперед щодо захисту прав дітей, позбавлених батьківського піклування [13].

Досить детально особисті немайнові права дітей і батьків регулювали «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), і не дивлячись на те, що вказаний документ так і не був офіційно затверджений, все ж таки за ним вивчали українське право, на нього були окремі посилання в судовій практиці [14, с. 7]. Права ділили дітей на дітей невіддільних та віддільних, під віддільними розумілись діти, які вийшли з-під батьківської влади шляхом добровільного жалування їм частки майна батьком та відмови дитини від подальших зазіхань на спадок батьків. Виділ дітей проводили у присутності свідків і записували його до урядових книг. Віддільні діти жили окремо, за власний кошт, але відповідно до артикулу 12 Глави 13 Прав не позбавлялись обов’язку слухатись батьків у всьому, почитати, утримувати в разі зубожіння батьків [8, с. 562].

«Права, за якими судиться малоросійський народ» передбачали право батьків віддати дитину в найм або заклад. Однак, це право обмежувалось тим, що обставини які вимусили батьків на такі дії мають бути вкрай тяжкими, наприклад, віддання дитини під час великого голодомору чи в разі великої нужди, а також обов’язком батьків віддати дитину лише християнину. Передача дитини невірному була заборонена. Діти у свою чергу були наділені правом виступати в суді стороною, але лише з волі батьків, і ні в якому випадку не проти батьків [8, с. 563].

Існує точка зору, що Устав благочестя 1782 року вперше конкретизував права і обов’язки дітей та батьків [3, с. 321]. Основна ідея вказаного нормативного акту містилась у фразі: «Родители суть властелины над своимим детьми; природная любовь к детям предписывает им долг дать детям пропитание, одежду и воспитание доброе и честное по состоянию». Разом з тим, батьківська влада, по суті, була нічим не обмежена, а батьківський обов’язок, про який йдеться в Уставі благочестя, є обов’язком моральним і можна погодитись з тим твердженням, що з цього обов’язку не витікали жодні гарантовані права для дітей [11, с. 453-454]. Обов’язки ж дітей по відношенню до батьків Уставом благочестя 1782 року були чітко визначені. Діти мали почитати, слухатися, коритися, любити, служити батькам, говорити про батьків із величезною повагою, зносити батьківські поправлення й умовляння терпляче і без нарікання [5, с. 145].

Довгий час виховання і покарання були майже синонімами. Батьки мали право застосовувати домашні методи фізичного і психологічного впливу на дітей, хоча необхідно відмітити, що таке право у XVIII сторіччі було дещо обмежене. Так, було заборонено калічити та ранити дітей, була введена відповідальність за доведення дитини до самогубства. Поряд із домашнім покаранням існувала можливість застосовувати публічне покарання, чому сприяла система так званих «смерительных домов», яка з’явилась у 1775 році. Так, батько, за завзяту непокору батьківські владі, розпусне життя чи інші явні вади мав право помістити дитину в такий


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

118

заклад на строк від 3 до 6 місяців [5, с. 145-147]. Згідно Зібрання Малоросійських прав 1807 року права та обов’язки дітей визначались

відповідно до їх правового статусу. Так батьківська влада над невіддільними дітьми ґрунтувалась на таких принципах: батько має право продати чи закласти свою дитину під час великого голоду; дитина не може подавати до суду на батька; батьку належить все майно, що було набуте сином, за виключенням одягу, коня, майна отриманого з дружиною, вислуженого на війні чи цивільній службі, майна отриманого за рахунок власної майстерності, ремесла, тощо; дитина не може вчинювати позов без батьківської згоди; те майно, за невеликим виключенням, яке діти отримають у спадок, належить також батьку. Необхідно відмітити, що навіть віддільна дитина не могла існувати абсолютно поза батьківською владою, вона мали почитати та слухатись батька. В разі, якщо віддільний син вчинив би будь-які дії проти батьківської волі, батько міг повернути собі батьківську владу над ним в судовому порядку [8, с. 902-903].

На українських землях, які знаходились в складі Австро-Угорської Імперії, діяло Загальне цивільне Уложення Австрійської Імперії 1811 року [15, с. 61]. Згідно вказаного акту дитина, народжена у шлюбі знаходилась під батьківською владою до досягнення нею 24-річного віку. Під батьківською владою розумілись всі правомочності батька по відношенню до дитини. Так, лише батько мав право визначати майбутній вид діяльності для дитини і виховувати її, виходячи з цього. За взаємною згодою батьки мали право керувати діями дітей, розшукувати зниклих дітей, вимагати від третіх осіб повернути дитину, піддавати дитину нешкідливому для здоров’я дитини покаранню. Батьки були зобов’язані виховувати дитину, батько мав забезпечувати дітей матеріально, а мати мала обов’язок піклуватись про здоров’я дітей. Лише дитина народжена в шлюбі визнавалась законною і мала права на прізвище, герб батька. Позашлюбні діти таких прав не мали, але могли вимагати відповідного утримання, а також претендувати на виховання з боку батька [8, с. 1039-1041].

З 1840 року на Лівобережну і Правобережну Україну було поширено дію Зводу законів Російської імперії. Звід ввів визначення правового статусу дитини в залежності від віку, так, дитина до 14 років була позбавлена будь-якої цивільної дієздатності, діти від 14 до 17 років вважались малолітніми і мали незначні права, наприклад, право погоджуватись, чи ні на всиновлення, а діти віком від 17 до 20 років вважались неповнолітніми [2, с. 14]. Батьківська влада трактувалась досить широко. Згідно ч.1. ст. 164 Т X Зводу законів Російської імперії влада в сім’ї належала батьку і поширювалась на дітей будь-якого віку і статі. Припинялась батьківська влада лише смертю батька або позбавленням його прав стану батьків. Батьки мали право виховувати дитину на свій власний розсуд. До непокірних дітей батьки могли застосовувати домашні виправні заходи, а в тому разі, якщо такі заходи, на думку батьків, не допомогли, вони могли клопотати про ув’язнення дитини. Крім того, батьки мали змогу відмовитись від дитини, в разі доведення в судовому порядку того факту, що дитина підняла на них руку або штовхнула.

Разом з тим, батьки мали не лише права щодо дітей, а й обов’язки. Зокрема, батьки були зобов’язані годувати, одягати, виховувати дитину в доброті і чесності, дочок батьки були зобов’язані видати заміж. Діти, у свою чергу, мали такі обов’язки: коритися батьківській владі, виявляти до батьків щиросерду повагу, слухняність, покірливість, любов, служити їм, ставитись до них із повагою та зносити батьківські наставляння та умовляння без ремства [16, с. 321].

Відповідно до нормативних положень Зводу законів Російської імперії дітям належали і певні права, зокрема, дитина мала право на життя. Передбачалось, що батьки не мають право на життя дітей, за їхнє вбивство батьків судять і карають згідно кримінальних законів. Дитина мала право на батьківське виховання, на спільне проживання з батьками, на виховання в православній вірі. Разом з тим, необхідно відмітити і певну незрілість Зводу законів щодо вирішення питання прав і обов’язків батьків у разі розлучення чи роздільного проживання батьків. Закон не містив вказівок на те з ким мала залишатись дитина після розлучення та хто з батьків мав право на її виховання. Духовні православні суди ухилялись від винесення рішень з цього приводу, вважаючи що це питання світської влади, а світська влада не мала жодного нормативного акту, яким могла б керуватись в цьому випадку [17, с. 641-643].

Звід законів Російської імперії, як і всі попередні нормативні документи того часу, чітко розрізняв дітей, народжених у шлюбі та позашлюбних дітей, і відповідно регулював їх права та обов’язки, як майнові, так і особисті немайнові. Разом з тим, Звід в різні часи по різному визначав правила, пов’язані з визнанням законними позашлюбних дітей. Наприклад, за царя Олександра І визнавались закононародженими діти, народженні неодруженою жінкою в разі її подальшого


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

119

вступу в шлюб, за винятком дітей народжених від перелюбства, а при царі Миколаї І такі діти не визнавались законно народженими. Такий стан речей змінився лише з прийняттям у 1902 році Закону «Об утверждении правил об улучшении положения незаконнорожденных детей» [2, с. 15].

З метою кодифікації цивільного законодавства Російської імперії у 1905 році було розроблено проект Цивільного уложення, який, на жаль, так і не був прийнятий. Вказаний проект приділяв багато уваги правам та обов’язкам батьків і дітей. Діти мали право на батьківське ім’я, титул, герб, на матеріальне утримання, на відповідне релігійне, моральне виховання. Батьківська влада належала обом батькам, але в разі спору щодо виховання дитини, батьківська думка мала вирішальне значення. Батьки мали право вимагати повернення дитини, яка самовільно покинула домівку, виховувати дитину на власний розсуд, застосовувати домашні міри покарання, просити вищу опікунську установу помістити дитину у виправну установу в разі безуспішності мір домашнього покарання, тощо. Діти повинні були поважати та почитати батьків, по досягненні повноліття утримувати батьків в разі необхідності, тощо. Припинялась батьківська влада з досягненням дитиною повноліття, але якщо дитина проживала з батьками або існувала за їх рахунок, вона не позбавлялась обов’язку коритись батьківській владі навіть після досягнення нею повноліття [18, с. 493].

Після розпаду Російської імперії, на території сучасної української держави було створено послідовно Українську Центральну Раду, Українську Державу (Гетьманську державу), Директорії УНР, Західноукраїнську народну республіку, але жодне із цих нових державних утворень не створило власного законодавства яке б регулювало особисті немайнові права та обов’язки батьків та дітей, отже, на більшій території України застосовувалось законодавство колишньої Російської імперії, а на західних землях – Австрійське законодавство [1, с. 27].

Така ситуація панувала до 1919 року, коли в Україні почали діяти нормативні акти нової влади: декрети РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. «Про організацію відділів записів актів громадянського стану», «Про цивільний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану». Декретом «Про цивільний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану» було скасовано обов’язковість церковного шлюбу, визнавався цивільний шлюб, проголошувався принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу. На відміну від аналогічного Декрету ВЦВК і РНК РСФРР «Про цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану», який було прийнято в 1917 році в Росії, Декрет «Про цивільний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану» не містив вказівки про зрівняння в правах дітей, народжених у законному шлюбі, з позашлюбними дітьми [19, с. 36]. Разом з тим, Г. К. Матвеєв вважав, що фактично практика, як судова, так і адміністративна, виходила з визнання рівності прав та обов’язків позашлюбних дітей та тих, що були народжені в шлюбі, і лише кровне споріднення батьків, і дітей вважалось визначальним чинником відносин між ними [20, с. 11].

У липні 1919 року було створено Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім’ю та опіку УСРРУ і не дивлячись на те, що громадянська війна не дозволила ввести Кодекс у дію, він може вважатись першою спробою радянської влади здійснити кодифікацію сімейного законодавства в Україні. Друга книга Кодексу містила, зокрема, положення що регулювали особисті немайнові права дітей та батьків, при цьому різниця в статусі шлюбних та позашлюбних дітей була скасована. Кодекс передбачав рівні права матері й батька дитини щодо вибору її прізвища, громадянства, в процесі вирішення всіх спорів між батьками щодо дітей [19, с. 38-40].

У 1926 році вступив в силу Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР від 31 травня 1926 р., який закріпив право дитини на прізвище і громадянство, встановив обов’язок батьків піклуватися про неповнолітніх дітей, у тому числі про їх здоров’я, фізичний розвиток, виховання, передбачив право батьків вимагати у позовному порядку дітей від осіб, які незаконно утримували їх, передбачав обов’язок батьків захищати особисті та майнові інтереси неповнолітніх дітей [19, с. 42]. Кодекс 1926 року також урівнював права шлюбних та позашлюбних дітей, передбачивши детальний порядок встановлення батьківства щодо дітей народжених поза шлюбом та вперше ввів в українське радянське законодавство інститут усиновлення [21, с. 23].

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства і заснування ордена «Материнська слава» і «Медаль материнства», враховуючи реалії війни, відмінив норми, які урівнювали в правах позашлюбних дітей та дітей, що були народжені в шлюбі та заборонив одинокій матері звертатись до суду для встановлення батьківства і стягнення


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

120

аліментів на позашлюбну дитину. Натомість Указ встановив державне аліментування позашлюбних дітей, забезпечивши дитині матеріальний бік виховання і повністю позбавивши її особистих немайнових прав по відношенню до батька [21, с. 25-28].

20 червня 1969 року було затверджено Кодекс про шлюб та сім’ю України, одним з основних завдань якого було виховання дітей сім’єю з обов’язковим піклуванням батьків про їхнє здоров’я, фізичний, духовний, моральний розвиток, навчання і підготовку для праці [22, с. 30]. Кодексом було закріплено один із найважливіших принципів сімейного законодавства – принцип рівності прав і обов’язків позашлюбних, і народжених у зареєстрованому шлюбі дітей [19, с. 56].

Кодекс 1969 року досить широко регулював особисті немайнові права дітей і батьків. Так, батьки мали рівні права на спілкування і виховання дітей, право вимагати повернення дітей від будь-якої особи, яка їх утримує. Батьки мали право і одночасно були зобов’язані виховувати своїх дітей. Право на виховання було невіддільне від персони батьків, але в разі зловживання цим правом або неналежного виконання обв’язку щодо виховання дитини, батьки могли бути позбавлені батьківських прав, або дитина могла бути відібрана від батьків без позбавлення батьківських прав.

Дітям Кодекс 1969 року надавав право на ім’я, прізвище і по-батькові, право на спілкування з тим із батьків, хто проживає окремо, право бути вислуханими при вирішенні спору щодо визначення місця проживання з одним із батьків, при цьому, таке право дитина набувала з 10 років. На батьків і дітей покладався обов’язок надавати один одному взаємну моральну підтримку [23].

Отже, історичний аналіз правових норм, які регулювали особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей, дозволяє зробити висновок, що право йшло від надзвичайно вузького розуміння правового статусу дитини і її рабського положення у взаємовідносинах з батьками до поступового розширення прав дітей і відповідного обмеження прав батьків по відношенню до дітей. Сучасне сімейне законодавство України увібрало в себе весь досвід правового регулювання особистих немайнових прав та обов’язків батьків та дітей, і містить прогресивні норми, направлені на захист прав дитини та збереження сім’ї.

Список використаних джерел: 1. Левківський Б. К. Особисті немайнові права та обов’язки членів сім’ї: дис. … канд. юрид.

наук : 12.00.03 / Левківський Богдан Казимирович. – К., 2003. – 198 с. 2. Король И.Г. Личные неимущественные права ребёнка по семейному праву Российской

Федерации: научно-практическое пособие / И.Г. Король. – М. : Проспект, 2010. – 160 с. 3. Неволин К.А. Полное собрание сочинений К.А. Неволина. / Неволин К.А. – Санкт-

Петербург : Типография Эдуарда Праца, 1857. – Т. 3: История Российских гражданских законов. – 1857. – 444 с.

4. Антокольская М.В. Семейное право: Учебник – Изд. 2-е, перераб. и доп. / Антокольская М. В. – М. : Юристъ, 2002. – 336 с.

5. Нижник Н. С. Правовое регулирование семейно-брачных отношений в русской истории / Нижник Н. С. – СПб. : Издательство Асканова «Юридический центр пресс», 2006. – 272 с.

6. Костомаров Н. И. Домашняя жизнь и нравы великорусского народа в XVI и XVII столетиях (Очерк) [Електронний ресурс] Н. И. Костомаров. – Режим доступу: http://www.fidel-kastro.ru/history/rossia/kostomarov/nravy.htm.

7. Антологія української юридичної думки: [ у 6 т.]. – К. : Видавничий дім «Юридична книга», 2002 (голов. редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) [та ін.] ). – Т. 2: Історія держави і права України: Руська правда. – 2002 . – 592 с.

8. Кодифікація цивільного законодавства на українських землях: [у 2 т.] [уклад.: Ю. В. Білоусов, І. Р. Калаур, С. Д. Гринько та ін.; ред. Р. О. Стефанчук та М. О. Стефанчук]. – К.: Правова Єдність, 2009. – Т. 2. – 1168 с.

9. Меркулова В.О. Правові та психологічні проблеми відповідальності жінок-злочинниць: Посібник / В.О. Меркулова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.naiau.kiev.ua/biblio/books/metod/arxiv/merkulova.htm.

10. Антологія української юридичної думки: [ у 6 т.]. – К. : Видавничий дім «Юридична книга», 2002 – . – (голов. редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) [та ін.] ). – Т. 3: Історія держави і права України: козацько-гетьманська доба. – 2003. – 584 с.

11. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права./ Владимирский-Буданов

http://www.fidel

http://www.naiau.kiev.ua/biblio/books/metod/arxiv/merkulova.htm


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

121

М.Ф. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1995. – 639 с. 12. Загоровский А.И. Курс семейнаго права. 2-е изд. / Загоровский А.И. – Одесса, 1909. –

574 с. 13. История социальной работы [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.portal-

student.ru/isr1-21.php 14. Права за якими судиться малоросійський народ / [під редакцією Ю. С. Шемшученка]. –

К., 1997. – 547 с. 15. Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття,

зміст, система, особливості здійснення та захисту): Монографія / Стефанчук Р. О. – Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2007. – 626 с.

16. Правова система України: історія, стан та перспективи: [у 5 т.]. – Х. : Право, 2008. – Т. 1: Методологічні та історико-теоритичні проблеми формування і розвитку правової системи України. – 2008. – 728 с.

17. Победоносцев К. П. Курс гражданского права в 3 ч. / Победоносцев К. П. – СПб.: Синодальная типография, 1883-1889. – . – Ч. 2: Права семейственные, наследственные и завещательные – 1896. – 712 с.

18. Кодифікація цивільного законодавства на українських землях: [у 2 т.] [уклад.: Ю.В. Білоусов, І. Р. Калаур, С. Д. Гринько та ін.; ред. Р.О. Стефанчук та М.О. Стефанчук]. – К.: Правова Єдність, 2009. – Т. 2. – 1240 с.

19. Сімейне право України: Підручн. / За ред. Ю. С. Червоного. – К. : Істина, 2004. – 400 с. 20. Матвеев Г. К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР /

Матвеев Г. К. – К., 1960. – 240 с. 21. Сімейне право України: Підручн. / За ред. Гопанчука В.С. – К. : Істина, 2002. – 304 с. 22. Сімейне право: [навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів] /

С.П. Індиченко, В.С. Гопанчук, О.В. Дзера, Л.А. Савченко. – К.: Вентурі, 1997. – 272 с. 23. Кодекс про шлюб та сім’ю України від 20.06.1969 № 2006-VII // Відомості Верховної

Ради УРСР. – 1969. – № 26. – Ст. 204. * Лобанова Тетяна Вячеславівна – молодший науковий співробітник НДІ приватного

права і підприємництва НАПрН України. УДК 347 Андрій Місяць *

КАТЕГОРІЯ ВІДЧУЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ: ВСТУП ДО

ПРОБЛЕМАТИКИ

У статті на основі аналізу історичних, теоретичних та нормативних джерел досліджується категорія «відчуження». Формулюються проблеми застосування цього терміну у сучасному цивільному праві.

Ключові слова: відчуження, перехід власності, передача власності, спосіб припинення права. Мисяц А. П. Категория отчуждения по гражданскому праву: введение в проблематику. В статье на основании анализа исторических, теоретических и нормативных источников

исследуется категория «отчуждение». Формулируются проблемы применения термина в современном гражданском праве.

Ключевые слова: отчуждение, переход собственности, передача собственности, способ прекращения прав.

Misyats A.P. Alienation Category in Civil Law: Introduction to the Topic. The article provides the study of the alienation category on the basis of the historical, theoretical

and normative sources analysis. The problems of the term usage in modern civil law are pointed out. Keywords: alienation, transfer of ownership, assignment of property, grounds for termination of

rights.

Категорія «відчуження» майна досить широко відома не тільки у вітчизняному цивільному

http://www.portal


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

122

законодавстві, але й у законодавствах зарубіжних країн. За загальним правилом вона пов’язана із передачею майна за волею управомоченої особи. Слід відмітити, що у чинному цивільному законодавстві України використовуються різні поняття, які опосередковують перехід майна від однієї особи до іншої: перехід майна, передача майна, набуття тощо. Разом з тим, термін «відчуження майна» зустрічається у законодавстві найбільш часто. Так, його знаходимо у Цивільному кодексі України (ст. 47, 346, 348, 350, 351 та ін.) [1], Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 р. [2], Законі України «Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України» від 22.02.2007 р. [3], постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку відчуження об’єктів державної власності» від 6.06.2007 р. [4] та інших актах. Це лише окремі приклади нормативного використання означеного поняття, яких, тим не менш, достатньо для того, щоб скласти загальне уявлення про сферу використання цього терміну. Разом з тим, однозначного розуміння про юридичний зміст цієї категорії у сучасній літературі немає. Потрібно сказати, що інтерес до механізму відчуження з боку науковців не можна назвати високим. Окремі аспекти цього поняття аналізуються в роботах, присвячених припиненню і набуттю права власності [5; 6; 7; 8 та ін.], однак комплексного дослідження цієї конструкції, її нормативної мети та сфери застосування у чинному цивільному законодавстві поки що немає.

Тому метою цієї статті є виявлення основних засад застосування у чинному законодавстві конструкції «відчуження майна» з метою розробки на цій основі рекомендацій стосовно подальшого вивчення цієї проблематики та пропозицій по вдосконаленню чинного законодавства.

Перш за все спробуємо визначитись із сутністю терміну «відчуження». У відомій філософській праці «Філософія права» Г.В.Ф. Гегель так пише про відчуження: «я можу відчужувати мою власність, так як вона моя лише настільки, наскільки я вкладаю в неї мою волю, так, що я взагалі відмежовую від себе річ як безгосподарську…» [9, с. 120]. Далі автор зазначає, що істинне відчуження це волевиявлення, за яким я не бажаю більше розглядати річ як свою [9, с. 121]. Цим і пояснюється зміст самого терміну «відчуження», відторгнення, дистанціювання від чогось. За визначенням тлумачного словника В. Даля, «відчужувати» означає «робити чужим; віддаляти, відсторонювати, передавати іншому» [10, с. 634]. Таким чином, лексичне та філософське розуміння терміну «відчуження» свідчить про те, що останній стосується процесу з відсторонення певного об’єкту, який, за визначенням, повинен мати матеріальну субстанцію, яка власне і є відчужуваною. Навряд чи можна говорити про фізичне відчуження ідеального, абстрактного об’єкта. З цього приводу Гегель пише, «відчуження це вступ у володіння» [9, с. 120], яке, як відомо, полягає у фактичному пануванні над річчю – об’єктом матеріального світу.

На відміну від запропонованого розуміння терміну «відчуження» у юриспруденції він має різний зміст. В римському праві «відчуженням» називався «будь-який акт, за допомогою якого переносилося право власності. Як стверджував Помпоній, − зазначається у роботі Д. В. Дождєва, − при відчужені ми переносимо на іншого власність разом з режимом, в якому знаходилася б ця річ, якби вона залишилась у нас, і це так в усьому цивільному праві» [11, с. 419-420]. Ю. С. Гамбаров з цього приводу писав, що «відчуження у вузькому значенні є припинення права лише шляхом перенесення його на іншу особу, і, відповідно, воно (є – А.М.) лише суб’єктивно припиненням права, тобто припинення його для даної особи, тоді як об’єктивно відчужене право продовжує жити в іншій особі з тим самим змістом і тими самими особливостями, які вирізняли його й до акту відчуження» [12, с. 662]. Такого висновку Ю. С. Гамбаров дійшов, аналізуючи способи встановлення суб’єктивних прав у цивільному праві. І хоча сказане цілком відображає і ситуацію з відчуженням майна, все таки формулювання «об’єктивно відчужене право» і «суб’єктивне припинення права» є, на наш погляд, дещо умовними.

Потрібно відзначити, що Ю. С. Гамбаров не єдиний представник дореволюційної цивілістики, який звернув увагу на сутність відчуження. Глибокого осмислення це питання зазнало у фундаментальній роботі К. П. Победоносцева, де автор аналізує різні способи припинення і втрати права власності [13, с. 381]. При цьому, дослідник зазначає, що відчуження можна розглядати у широкому та вузькому сенсі. У широкому – це втрата права власності. У вузькому ж – це добровільне перенесення права на майно з однієї особи на іншу. Таким чином, відповідно до вузького (безпосереднього) розуміння «відчуження» останнє є добровільним юридичним актом, наслідком якого має стати перенесення прав на іншу особу в силу чого попередній власник втрачає це право. Вказівка на добровільний характер відчуження не випадкова


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

123

у К. П. Победоносцева, оскільки він чітко розумів, що за своєю природою цей акт засновується на вільному волевиявленні володільця прав. На це вказує застереження, яке робить автор кількома стрічками нижче, коли використовує термін «відчуження» для позначення примусової передачі прав на підставі конфіскації та експропріації [13, с. 381]. Такі випадки він називає «примусовим відчуженням», яке вчиняється незалежно від волі власника. Потрібно сказати, що використання зазначеного терміну в контексті припинення права власності поза волею власника було поширеним в дореволюційній літературі. Подібний підхід знаходимо у Є. В. Васьковського [14], Д. І. Мейєра [15], В. І. Синайського [16]. Така позиція була зумовлена і положеннями чинного на той час законодавства. За проектом Цивільного уложення «примусове відчуження допускається, коли це потрібно для певно державної чи суспільної користі» [14, с. 355]. Разом з тим, були й автори, які пов’язували відчуження суто з договірними відносинами, заснованими на вільному волевиявленні [17; 18]. Це вказує на те, що як у дореволюційній доктрині, так і у законодавстві не було єдиного бачення змісту терміну «відчуження».

Такий стан доктрини зберігся і до сьогоднішнього дня. Більше того, невизначеність наукових положень сприяла тому, що у законодавстві «відчуження» використовується і як родова категорія на позначення випадків переходу (втрати) права власності, і як один зі способів припинення права власності. Аналізуючи зміст ЦК України на предмет застосування терміну «відчуження», бачимо, що, перш за все, він використовується як одна з підстав припинення права власності (ст. 346 ЦК України). Буквальне формулювання названої підстави – «відчуження власником свого майна», дозволяє стверджувати, що таке терміновживання позначає випадки, коли власник за своєю волею і на свій розсуд здійснює належні йому повноваження власника та передає річ у власність іншої особи. Подібний зміст знаходимо і у окремих статтях Земельного кодексу України [19], де «відчуження» також є одним з видів припинення права власності на земельні ділянки (п. «в» ст. 140 ЗК України – «відчуження земельної ділянки за рішенням власника»). Разом з тим, у цій же статті знаходимо й іншу підставу припинення права власності, яка також оперує терміном «відчуження» - «відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб» (п. «ґ» ст. 140 ЗК України). Порівнюючи названі підстави, слід відмітити, що, якщо перша передбачає волевиявлення власника, то інша − навпаки, виключає таке волевиявлення. Аналогічне терміновживання зустрічаємо й у інших статтях ЗК України. Слід відмітити, що ЦК України також не досить послідовно оперує терміном «відчуження». Так, у ст. 350 «Викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності» формулювання «примусове відчуження» не узгоджується зі змістом «відчуження», яке закладене у ст. 346 цього ж кодексу. Стаття 321 ЦК України оперує терміном «примусове відчуження» тощо.

В іншому акті – Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 р. [2] під відчуженням земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності розуміється перехід права власності на земельні ділянки, інші об’єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, за плату в державну чи комунальну власність шляхом їх викупу чи примусового відчуження для потреб держави, територіальної громади, суспільства в цілому. Як бачимо запропоноване визначення «відчуження» передбачає, що при такому переході прав волевиявлення власника відсутнє, оскільки таке відчуження вчиняється шляхом викупу чи примусового відчуження.

Разом з тим, мають місце і акти у яких відчуження кваліфікується як механізм заснований на добровільній передачі. Такою є Постанова Кабінету Міністрів України від 6.06.2007 року «Про затвердження порядку відчуження об’єктів державної власності» [4], де передбачено, що відчуження майна здійснюється шляхом його продажу, об’єднання вкладів учасників (простого товариства) за договором про спільну діяльність (якщо за договором простого товариства виникає право спільної власності на таке майно). Аналогічний зміст категорії відчуження знаходимо у Постанові правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 30.11.2010 р. № 49 «Про порядок списання майна Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України» [20], де відчуження кваліфіковане як передача майна у власність іншим юридичним чи


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

124

фізичним особам шляхом його продажу або безоплатної передачі. Таким чином, діюче законодавство не має єдиного бачення щодо нормативного змісту

терміну «відчуження». Не сприяють стабільності та ефективності правозастосовної діяльності і положення Податкового кодексу України [21] за ст. 14.1.31. якого під відчуженням майна розуміються будь-які дії платника податків, унаслідок вчинення яких такий платник податків у порядку, передбаченому законом, втрачає право власності на майно, що належить такому платникові податків, або право користування, зокрема, природними ресурсами, що у визначеному законодавством порядку надані йому в користування.

Поряд з цим у цивілістичній літературі «відчуження» визначається як один зі способів здійснення власником правомочності розпорядження належним йому майном шляхом передачі останнього у власність іншої особи [22, с. 92]. Автори науково-практичного коментаря до ЦК України пишуть, що при відчуженні майна власник шляхом волевиявлення реалізує своє право щодо розпорядження належною йому річчю, визначаючи її юридичну та фактичну долю [23, c. 348].

Невизначеність ситуації зумовлює ще і той факт, що «категорія відчуження» застосовується як щодо об’єктів цивільного обороту – речей, майна (ч. 1 ст. 178 ЦК України), так і щодо прав (ст. 411, ч. 3 ст. 583). При цьому на противагу механізму відчуження використовуються такі терміни як перехід прав (ч. 1 ст. 178 ЦК України), передача прав (ст. 1 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності») тощо.

Таким чином, на основі сказаного, можна констатувати неузгодженість застосування терміну «відчуження» не тільки в рамках доктрини, але й чинного законодавства, що вносить дисбаланс у регулювання цивільних відносин та не сприяє сталій правозастосовній практиці.

Вбачається, що комплекс окреслених проблем повинен стати предметом скрупульозного вивчення з боку науковців та формулювання на цій основі змін до чинного законодавства.

Разом з тим, проведене дослідження стану терміновживання категорії «відчуження» у теорії і практиці, дозволяє зробити такі загальні висновки:

1. Термін «відчуження» застосовується як видова категорія, а саме як одна із підстав припинення права власності і у такому розумінні його слід визначити як спосіб за яким власник речі (майна) шляхом здійснення волевиявлення вчиняє передачу речі (майнових прав) до іншої особи.

2. Термін «відчуження» також застосовується як родова категорія на позначення усієї сукупності механізмів переходу (передачі) речей (прав) від одних осіб до інших як за волею власника, так і поза нею.

3. Поряд із застосуванням терміна «відчуження» у чинному законодавстві використовуються також «перехід», «передача», «викуп», «вилучення» та інші терміни, зміст яких в більшості випадків неузгоджений із базовими цивілістичними конструкціями.

На наш погляд, вдосконалення чинного цивільного законодавства в частині застосування терміну «відчуження» повинно здійснюватися в напрямі уніфікації терміновживання. Перш за все, варто відійти від практики різновекторного застосування «відчуження» як видової та як родової категорії. Крім цього, потрібно чітко розмежувати суміжні поняття «перехід», «викуп» та інші, а також чітко зафіксувати сферу дії поняття «відчуження». Усе сказане має стати предметом подальших наукових розвідок.

Список використаних джерел: 1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. –

Ст. 461. 2. Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них

розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності: Закон України від 17.11.2009 р. // Офіційний вісник України. – 2009. – № 97. – Ст. 3326.

3. Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України: Закон України від 22.02.2007 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – № 19. – Ст. 755.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

125

4. Про затвердження порядку відчуження об’єктів державної власності: постанова Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – № 43. – Ст. 1714.

5. Харченко О.С. Підстави припинення права власності: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / О. С. Харченко; Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва. – Київ, 2007. – 19 с.

6. Баранюк А.З. Позбавлення права приватної власності: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / А. З. Баранюк; Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2007. – 16 с.

7. Єлісєєва О. В. Припинення права приватної власності на земельну ділянку за законодавством України: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.06 / О. В. Єлісєєва; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2006. – 17 с.

8. Пейчев К.П. Правове регулювання відчуження земельних ділянок: 12.00.06 / К. П. Пейчев; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2005. – 18 с.

9. Гегель Г. В. Философия права / Г. В. Гегель. − М. : Мысль, 1990. – 526 с. 10. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка. В 4 томах. / Владимир

Иванович Даль. – И – О. –М.: Олма-Пресс, 2001. – Т. 2. – 672 с. 11. Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под редакцией члена-корр.

РАН, профессора В. С. Нерсесянца. − М.: Издательская группа ИНФРА, 1996. – 704 с. 12. Гражданское право. Общая часть / Гамбаров Ю.С.; Под ред.: Томсинов В.А. − М.:

Зерцало, 2003. − 816 c. 13. Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Первая часть: Вотчинные права /

К. П. .Победоносцев. − М.: Статут, 2002. − 800 с. 14. Васьковский E. В. Учебник гражданского права / Е. В. Васьковский. – М. : Статут, 2003.

– 382 с. 15. Мейер Д. И. Русское гражданское право. В 2 ч. Ч. 2. По исправленному и дополненному

8-му изд., 1902 г. – М.: Статут, 1997. – 619 с. 16. Синайский В. И. Русское гражданское право / В. И. Синайский. – М.: Статут, 2002. –

754 с. 17. Пахман С. В. Обычное гражданское право в России: Семейные права, наследство и опека.

Юридические очерки. Т. 2 / Пахман С.В. − С.-Пб.: Тип. 2. Отд. собств. е. и. в. канцелярии, 1879. − 410 c.

18. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права / Покровский И.А.; Редкол.: Ем В.С., Козлова Н.В., Корнеев С.М., Кулагина Е.В., Панкратов П.А., Суханов Е.А.; Вступ. ст.: Маковский А.Л.; Библиогр.: Шилохвост О.Ю. − М.: Статут, 1998. − 353 c.

19. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 46. – Ст. 2038.

20. Про порядок списання майна Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України: Постанова правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 30.11.2010 р. № 49.

21. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. // Офіційний вісник України. – 2010. – № 92. – Ст. 3248.

22. Юридичний словник−довідник / За ред. Ю.С. Шемшученка. − Київ : Феміна, 1996. − 696 с.

23. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар / За заг. ред. Є. О. Харионова. – Х. : Одіссей, 2006. – 1200 с.

* Місяць Андрій Петрович – аспірант Хмельницького університету управління та

права.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

126

УДК 347.451.02 Андрій Олефіренко *

ЦІНА ЯК ІСТОТНА УМОВА ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ПІДПРИЄМСТВА

У статті розкрито особливості досягнення згоди між контрагентами щодо ціни як істотної умови договору купівлі-продажу. Зазначено, що свобода волі і волевиявлення контрагентів щодо визначення ціни підприємства при його купівлі-продажу є обмеженою, з огляду на законодавчу вимогу обов’язкового визначення оціночної вартості такого об’єкта уповноваженим на це органом відповідно до закону. Розкрито методологічні підходи щодо визначення ціни підприємства як єдиного майнового комплексу. Наголошено на необхідності визначення на законодавчому рівні ціни як істотної умови договору купівлі-продажу підприємства.

Ключові слова: ціна підприємства, істотні умови договору купівлі-продажу підприємства, оцінка вартості підприємства, оцінка майна підприємства.

Олефиренко А. Н. Цена как существенное условие договора купли-продажи

предприятия. В статье раскрыты особенности достижения согласия между контрагентами о цене как

существенного условия договора купли-продажи. Указано, что свобода воли и волеизъявления контрагентов по определению цены предприятия при его купле-продаже является несколько ограниченной, исходя из законодательного требования обязательного определения оценочной стоимости такого объекта уполномоченным на это органом в соответствии с законом. Раскрыты методологические подходы по определению цены предприятия как единого имущественного комплекса. Отмечена необходимость определения на законодательном уровне цены как существенного условия договора купли-продажи предприятия.

Ключевые слова: цена предприятия, существенные условия договора купли-продажи предприятия, оценка стоимости предприятия, оценка имущества предприятия.

Olefirenko A. M. Price as a substantial condition of the sale contract of the enterprise. In the article were defined the features of reaching agreement between the contractors on price of

the enterprise as a substantial condition of the sale contract of enterprise. It was noted that contractors’ freedom of will and declaration of will on determination the price of the enterprise in its sale are limited. This is explained by the presence of the legislative requirement to determine the appraisement cost of enterprise by authorities in accordance with the law. The methodological approaches to the appraisement cost of the enterprise as an indivisible complex of property were revealed. It was stressed on the need of the price determination by law as a substantial condition of the sale contract of the enterprise.

Keywords: price of the enterprise, the substantial conditions of the sale contract of the enterprise, the valuation cost of the enterprise, the valuation of the enterprise’s property.

Сучасний етап розвитку приватноправових відносин характеризується задоволенням

майнових інтересів конкретних суб’єктів у першу чергу за допомогою укладення різноманітних договорів, спрямованих на перехід права власності на певну річ. Основна частина таких правочинів вчиняється за допомогою укладення договорів купівлі-продажу, правовому регулюванню яких присвячена глава 54 ЦК України [1]. Однак, ЦК України не містить спеціального нормативно-правового регулювання правовідносин, які виникають в процесі укладення і виконання договору купівлі-продажу підприємства як єдиного майнового комплексу. Такий стан речей викликає на практиці безліч проблем та неузгодженостей, викликаних тим, що даний вид правочинів неможливо врегулювати лише на підставі загальних положень про договір купівлі-продажу з огляду на специфіку його предмету. Так, окремої уваги вимагає питання визначення ціни підприємства як єдиного майнового комплексу, оскільки свобода волі і волевиявлення сторін у цьому випадку є дещо обмеженою, виходячи з вимог чинного законодавства, зокрема, податкового.

Вказана проблема вимагає детального дослідження та вирішення як на законодавчому так і на теоретичному рівні, оскільки ґрунтовні наукові розробки вітчизняних дослідників у цій сфері практично відсутні. Звісно, деякі науковці в своїх працях торкались окремих аспектів визначення


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

127

ціни підприємства як єдиного майнового комплексу. Серед них можна назвати: Брагінского М. І. [2], Вітлінського В. В. [3], Галіахметова І. А. [4], Демченко Н. С. [5], Євтуха О. О. [6] та інших.

Однак, питання свободи волі і волевиявлення контрагентів при визначенні ціни договору купівлі-продажу підприємства і на сьогодні залишається відкритим.

Завданням статті є спроба визначення особливостей досягнення згоди між контрагентами щодо ціни підприємства як істотної умови договору купівлі-продажу.

Договір купівлі-продажу підприємства як єдиного майнового комплексу не має спеціального регулювання в ЦК України, а тому до нього застосовують загальні положення про договір. У зв’язку з цим, можна стверджувати, що сторони договору купівлі-продажу підприємства ,відповідно до ст. 627 ЦК України, є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Однак, при цьому об’єктивно постає питання міри свободи майбутніх сторін договору купівлі-продажу підприємства.

ЦК України за загальним правилом передбачає, що сторонам договору купівлі-продажу достатньо досягнути згоди щодо предмета. Зокрема, у разі виконання договору без погодження ціни суд, при розгляді спору, може взяти за основу ринкову ціну товару, яка існувала на момент укладення договору. Однак, такий підхід не можна застосовувати до договору купівлі-продажу підприємства як єдиного майнового комплексу. Це пояснюється тим, що підприємство відповідно до ст. 191 ЦК України є нерухомістю, дохід від продажу якої підлягає оподаткуванню (п. 172.2 Податкового кодексу України). В свою чергу, відповідно до п. 172.3. Податкового кодексу України дохід від продажу об’єкта нерухомості визначається виходячи з ціни, зазначеної в договорі купівлі-продажу, але не нижче оціночної вартості такого об’єкта, розрахованої органом, уповноваженим здійснювати таку оцінку відповідно до закону [7]. З цього випливає, що підприємство як єдиний майновий комплекс підлягає обов’язковій оцінці згідно з вимогами ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність» від 12.07.2001 р. № 2658-III [8].

Потрібно відмітити, що на відміну від купівлі-продажу підприємств, які перебувають у приватній власності, питання укладення відповідних договорів у ході приватизації підприємств державної і комунальної форм власності мають своє законодавче врегулювання у спеціальному законодавстві. Виходячи з цього, у першому випадку при визначенні ціни підприємства як єдиного майнового комплексу в цілому, а також при оцінці окремого майна доцільно, крім загальних норм ЦК України, застосовувати правила нормативно-правових актів, що стосуються купівлі-продажу підприємства в порядку приватизації.

Цілком логічним є те, що сторони повинні досягти згоди щодо питання про ціну ще на стадії погодження істотних умов договору купівлі-продажу підприємства. Нижня межа вартості об’єкта нерухомості може бути встановлена в порядку, встановленому законодавством і не може бути змінена за згодою сторін. Так, відповідно до норм Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» встановлюються такі обмеження щодо нижньої межі ціни:

1) продаж об’єкта за конкурсом не може здійснюватися за ціною, нижчою 50 відсотків його початкової вартості (ч. 6 ст. 18);

2) якщо продаж здійснюється на аукціоні, то у випадку коли протягом трьох хвилин після оголошення початкової вартості продажу покупці не висловлюють бажання придбати об’єкт за оголошеною початковою вартістю, ліцитатор має право знизити ціну об’єкта, але не більш як на 10 відсотків (ч. 5 ст. 17);

3) у разі повторного проведення аукціону, конкурсу можлива зміна умов продажу, включаючи початкову вартість. В цьому разі початкову вартість може бути зменшено до початку торгів не більш як на 30 відсотків (ч. 2 ст. 21) [9].

Як уже зазначалося, ЦК України не вимагає щоб ціна в договорі купівлі-продажу була еквівалентна вартості товару. Аналізуючи закордонний досвід в даній сфері можна також помітити, що відповідне законодавство не містить вимоги про відповідність ціни договору дійсній вартості товару або речі. Така невідповідність зобов’язання щодо зустрічного задоволення не впливає на дійсність договору.

Римські юристи до ціни договору купівлі-продажу висували три умови: вона мала бути


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

128

визначена, істинна та справедлива. Визначеність ціни передбачала її вираження в конкретних одиницях обрахунку. Під істинністю ціни розумілось те, що еквівалент предмету договору має дійсно існувати і бути переданим продавцю. Справедливість ціни полягала в тому, що цінність еквівалента була співвідносною з цінністю предмета договору. В сучасних умовах ринкової економіки ціна нерухомості, зокрема, підприємства визначається на основі економічних законів попиту та пропозиції.

Сторони договору можуть самостійно визначити ціну підприємства, однак більш виправданою є практика звернення до професіоналів. Крім того, в окремих випадках законодавство прямо передбачає обов’язок сторін здійснити оцінку майна. В таких випадках умови про ціну є поіменованими істотними умовами договору купівлі-продажу підприємства. Так, відповідно до ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні» [8] проведення оцінки майна є обов’язковим у разі приватизації та іншого відчуження у випадках, встановлених законом, державного майна та майна що перебуває у комунальній власності. Проведення незалежної оцінки майна є обов’язковим у випадках відчуження державного та комунального майна способами, що не передбачають конкуренцію покупців у процесі продажу, або у разі продажу одному покупцю. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [9] ціна продажу об’єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, визначається шляхом проведення незалежної оцінки. Згідно зі ст. 9 цього ж Закону при визначенні ціни продажу об’єкта малої приватизації за рішенням органів приватизації проводиться інвентаризація майна об’єкта малої приватизації із залученням, у разі необхідності, аудитора (аудиторської фірми) та здійснюється його оцінка в порядку, встановленому законодавством про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Акт інвентаризації затверджується керівником та головним бухгалтером підприємства, а акт оцінки вартості об’єкта приватизації – керівником органу приватизації. Ціна продажу об’єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, та початкова вартість продажу об’єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом визначаються відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Обов’язок здійснити оцінку майна міститься також в ст. 29 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [10], де зазначено, що майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється арбітражним керуючим у порядку, встановленому законодавством про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. У разі продажу майна на аукціоні вартість майна, що визначається шляхом його оцінки, є початковою вартістю. Для здійснення оцінки майна арбітражний керуючий має право залучати на підставі договору суб’єктів оціночної діяльності – суб’єктів господарювання з оплатою їх послуг за рахунок коштів, одержаних від виробничої діяльності боржника, визнаного банкрутом, або реалізації його майна, якщо інше не встановлено комітетом кредиторів.

Організаційне та методичне забезпечення проведення оцінки вартості підприємств здійснюють особи, що займаються професійною оціночною діяльністю – оцінювачі та суб’єкти оціночної діяльності. Нормативно-правовою базою їх діяльності є Закон України «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні» [8], Постанова КМ України «Про затвердження Методики оцінки майна» [11], положення (національні стандарти) експертної оцінки, нормативні акти Фонду державного майна України та інші нормативні документи.

Варто відзначити, що у разі продажу підприємства як єдиного майнового комплексу метою такої оцінки є визначення реальної ціни майна, яке продається. Разом з тим, у зв’язку з рядом особливостей, метою оцінки підприємства в ході приватизації державних підприємств є визначення початкової ціни продажу об’єкта приватизації.

Звертаючись до положень постанови КМ України «Про затвердження Методики оцінки майна» № 1891 від 10.12.2003 року [11], потрібно відзначити, що в ній передбачено декілька можливих баз оцінки та безпосередньо методичних підходів щодо оцінки майна, застосування яких залежить від певних умов договору купівлі-продажу підприємства. Так, основною базою оцінки, що застосовується, є ринкова вартість. Однак, якщо процедури продажу передбачають наявність додаткових умов (додаткового інвестування або виконання інших вимог, що потребують додаткових матеріальних витрат, зокрема збереження існуючого напряму діяльності об’єкта оцінки, якщо такий напрям не відповідає принципу найбільш ефективного використання), може визначатися інвестиційна вартість. Крім того, якщо умовами продажу цілісного майнового комплексу буде визначена його ліквідація, видом вартості як базою оцінки може бути вартість


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

129

ліквідації. Що стосується методичних підходів оцінки майна, то вказана постанова передбачає майновий та дохідний підходи і вказує, що особливості їх застосування визначаються у національних стандартах.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного стандарту № 3 «Оцінка цілісних майнових комплексів» № 1655 від 29.11.06 р. [12] крім двох вищевказаних передбачає також порівняльний методичний підхід. Розглядаючи це питання більш детально потрібно зауважити, що майновий підхід застосовується для визначення ринкової вартості цілісного майнового комплексу у разі, коли саме зазначений підхід відбиває типову логіку потенційних покупців, яка ґрунтується на усталеній практиці, зокрема під час оцінки цілісного майнового комплексу, ринкова вартість якого визначається поточною вартістю ймовірного результату ліквідації зазначеного майнового комплексу.

Дохідний підхід до проведення оцінки цілісного майнового комплексу ґрунтується на застосуванні оціночних процедур переведення очікуваних доходів (чистих грошових потоків або дивідендів) у вартість цілісного майнового комплексу. Оцінка цілісного майнового комплексу проводиться з урахуванням поточного фінансового стану підприємства, цілісний майновий комплекс якого оцінюється, та прогнозних показників діяльності такого майнового комплексу.

Основними методами порівняльного підходу до оцінки цілісних майнових комплексів є метод ринку капіталу та метод ринкових угод. Загальним для них є етап формування переліку подібних цілісних майнових комплексів, що використовуватимуться як об’єкти порівняння, та збирання інформації про них. Перелік подібних цілісних майнових комплексів формується з урахуванням таких критеріїв, як належність цілісного майнового комплексу (підприємства) певній галузі, його розмір, одно- або багатопродуктовість бізнесу, ринки збуту продукції (товарів, робіт, послуг), структура активів та інвестованого капіталу, місцезнаходження та інших суттєвих критеріїв.

Національний стандарт №3 «Оцінка цілісних майнових комплексів» [12] також передбачає, що з метою проведення оцінки цілісного майнового комплексу необхідно здійснити:

- аналіз організаційно-правової форми підприємства, цілісний майновий комплекс якого оцінюється;

- ознайомлення та аналіз ринку продукції (товарів, робіт, послуг) цілісного майнового комплексу в обсязі, достатньому для формування уявлення про обсяг та сегментацію такого ринку, поточної частки ринку продукції (товарів, робіт, послуг) цілісного майнового комплексу, перспектив діяльності підприємства, цілісний майновий комплекс якого оцінюється, на відповідному ринку для оцінки коректності припущень, зроблених під час підготовки прогнозу діяльності оцінюваного цілісного майнового комплексу;

- ознайомлення та аналіз ринку сировини і основних матеріалів, що використовуються у діяльності підприємства, цілісний майновий комплекс якого оцінюється, у разі коли припущення щодо перспектив розвитку ринку сировини і основних матеріалів є складовою прогнозу діяльності такого майнового комплексу;

- аналіз правових засад провадження господарської діяльності підприємства, цілісний майновий комплекс якого оцінюється, зокрема ліцензування, квотування, застосування механізмів ціноутворення на ринку відповідної продукції (товарів, робіт, послуг), наявність державної підтримки або обмежень, антимонопольні та екологічні вимоги, система оподаткування;

- аналіз його фінансово-господарської діяльності, майнового та фінансового стану на дату оцінки та за період, що передує цій даті;

- підготовку обґрунтованих прогнозу діяльності підприємства, цілісний майновий комплекс якого оцінюється, за основними показниками виробництва та реалізації продукції, фінансового і майнового стану та прогнозу потреби такого підприємства в інвестиціях з визначенням джерел фінансування.

Отримані висновки за результатами проведених аналізів покладаються в основу припущень, що використовуються під час проведення оцінки.

Як ми бачимо, оцінка вартості підприємства як цілісного майнового комплексу належить до найскладніших етапів договірного процесу. Хоча вартість підприємства іноді може дорівнювати ринковій вартості його активів, слід зауважити, що ці поняття є різними за змістом. У першому випадку йдеться, насамперед, про вартість, яка може бути створена в результаті функціонування бізнесу. Однак, як правило, оцінка підприємства здійснюється на базі ринкової вартості, тобто ймовірної, реально можливої суми грошей, яку може запропонувати покупець за відчуження


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

130

об’єкта оцінки на ринку. У науковій літературі, присвяченій питанням оцінки вартості підприємств, розглядається

досить велика кількість методів і способів такої діяльності. Звертаючись до зарубіжної та вітчизняної практики оцінки вартості майна найбільшого поширення дістали три основні методичні підходи до оцінки вартості підприємства як єдиного майнового комплексу: заснований на оцінці потенційних доходів підприємства; майновий (витратний); ринковий.

Відповідно до першого методичного підходу оцінка вартості підприємства ґрунтується на визначенні теперішньої вартості очікуваних вигод (доходів) від володіння корпоративними правами підприємства. В основі такого підходу лежить теза, що метою вкладання капіталу інвестором у купівлю підприємства передусім є отримання стабільних доходів.

Відповідно до другого майнового (витратного) методичного підходу вартість підприємства розраховується як сума вартостей усіх активів, зокрема, основних засобів, запасів, вимог, нематеріальних активів тощо, які складають єдиний майновий комплекс, без врахування зобов’язань. Так, відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [10] при продажу майна боржника недержавної власності як цілісного майнового комплексу в процедурі його санації, грошові зобов’язання та зобов’язання щодо сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, невикористаних та своєчасно не повернутих коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) підприємства-боржника на дату прийняття господарським судом заяви про порушення справи про банкрутство не включаються до складу майнових активів підприємства-боржника.

Основним джерелом інформації за майнового (витратного) підходу є баланс підприємства. Оцінка вартості підприємства на базі активів заснована на так званому принципі субституції, відповідно до якого вартість активу не повинна перевищувати ціни заміщення всіх його складових.

Вартість підприємства визначається на основі повної інвентаризації підприємства, яка спрямована на перевірку фактичної наявності його матеріальних і нематеріальних активів, що числяться на відповідному балансі. Інвентаризації підлягає все майно, що входить до складу єдиного майнового комплексу підприємства, незалежно від його місцезнаходження. Це дозволяє визначити фактично наявне у власності продавця майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу.

До акту інвентаризації додається висновок незалежного аудитора про склад і фінансовий стан підприємства. Необхідність аудиторської перевірки обумовлюється тим, що підприємство є досить складним об’єктом і оцінити його непрофесіоналу вкрай важко. Крім того, кваліфікована перевірка є основою для визначення реальної ціни об’єкта – предмета договору купівлі-продажу. Аудитом відповідно до ст. 3 Закону України «Про аудиторську діяльність» [13] є перевірка даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб’єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб’єктів господарювання) згідно із вимогами користувачів.

Приймаючи рішення про купівлю підприємства та його пристосування для ведення тієї чи іншої діяльності, покупцю потрібно оцінити майбутні доходи від функціонування об’єкта і порівняти його зі своїми вкладеннями [3, с. 114]. Для цього потрібно встановити ринкову вартість підприємства як єдиного майнового комплексу, під якою розуміється найбільш вірогідна ціна, за яку підприємство може бути відчужено на відкритому ринку в умовах конкуренції, коли сторони правочину діють розумно, маючи в своєму розпорядженні всю необхідну інформацію, а на цю ціну не впливають надзвичайні обставини. В цьому разі доцільно використовувати ринковий методичний підхід, який передбачає розрахунок вартості підприємства на основі результатів його співставлення з іншими аналогічними об’єктами. Головним при цьому є наявність прийнятної бази для порівняння та підприємств-аналогів, діяльність яких має вестися в тій же галузі, що і об’єкт оцінки, або в галузі, яка є чутливою до тих самих економічних чинників. Для з’ясування цього питання проводиться порівняльний аналіз кількісних та якісних подібностей та відмінностей між аналогічними підприємствами та об’єктом оцінки.

На завершення потрібно відмітити, що ціна підприємства як єдиного майнового комплексу за договором його купівлі-продажу може бути як не поіменованою істотною умовою, щодо якої за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди; так і поіменованою, зокрема, під час


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

131

купівлі-продажу підприємства в процесі приватизації, санації боржника, продажу майна банкрута. В таких випадках купівля-продаж відбувається на аукціоні або конкурсі, на яких однією з ключових умов є досягнення згоди щодо ціни об’єкта. В цьому контексті потрібно відзначити, що свобода договору щодо визначення ціни підприємства як єдиного майнового комплексу при його купівлі-продажу є дещо обмеженою. Обумовлено це законодавчо закріпленою необхідністю визначити оціночну вартість підприємства органом, уповноваженим здійснювати таку оцінку відповідно до закону, оскільки, дохід, отриманий продавцем від продажу підприємства як єдиного майнового комплексу визначається виходячи з ціни, зазначеної в договорі купівлі-продажу, але не нижче оціночної вартості такого об’єкта.

Враховуючи вищесказане, вважаємо, що на законодавчому рівні потрібно закріпити особливості врегулювання відносин щодо купівлі-продажу підприємства як єдиного майнового комплексу. При цьому потрібно врахувати необхідність віднесення ціни відповідного договору до його поіменованих істотних умов.

Як бачимо, у сфері визначення ціни підприємства як єдиного майнового комплексу під час укладення договору його купівлі-продажу є досить багато різноманітних думок, що зумовлено відсутністю спеціального нормативно-правового регулювання відповідних правовідносин. Такий стан речей вимагає подальшого здійснення комплексу теоретично-правових досліджень спрямованих на розробку обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства, яке регулює купівлю-продаж підприємства як єдиного майнового комплексу.

Список використаних джерел: 1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. (зі змінами і доповненнями) // Офіційний

вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461. 2. Брагинский, М. И. Договорное право. Книга вторая: Договоры о передаче имущества /

М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. – М. : Статут, 2000. – 800 с. 3. Вітлінський, В. В. Моделювання економіки: Навч. посібник / В. В. Вітлінський. – К.:

КНЕУ, 2003. – 408 с. 4. Галіахметов, І. А. Підприємство як об’єкт купівлі-продажу/ І. А. Галіахметов //

Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 9. – С. 78 – 81. 5. Демченко, Н. С. Договір купівлі продажу об’єктів приватизації/ Н. С. Демченко. – К.:

Оріяни. 2000 – 178 с. 6. Євтух, О. О. Оцінка нерухомості в Україні / О. О. Євнух // Фінанси України. – 2006. –

№ 6. – С. 15 – 20. 7. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. (зі змінами і доповненнями) // Офіційний

вісник України, 2010. – № 92 (частина 1). – Ст. 3248. 8. Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні: Закон

України № 2658-III від 12.07.2001 (зі змінами і доповненнями) // Офіційний вісник України. – 2001. – № 34. – Ст. 1577.

9. Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію): Закон України № 2171-XII від 06.03.1992 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 24. – Ст. 350.

10. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України № 2343-XII від 14.05.1992 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 31. – Ст. 440.

11. Про затвердження Методики оцінки майна: постанова КМ України № 1891 від 10.12.2003 року (зі змінами і доповненнями) // Офіційний вісник України. – 2003. – № 51 (частина 1). – Ст. 2669.

12. Про затвердження Національного стандарту № 3 «Оцінка цілісних майнових комплексів»: постанова КМ України № 1655 від 29.11.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 48. – Ст. 3197.

13. Про аудиторську діяльність: Закон України № 3125-XII від 22.04.1993 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 23. – Ст. 243.

* Олефіренко Андрій Миколайович – здобувач кафедри цивільного права та процесу

Хмельницького університету управління та права.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

132

УДК 347. 998. 85 Ніна Яценко *

СУД ЯК СУБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ВІДНОСИН

Стаття присвячена визначенню суду як суб’єкту цивільних процесуальних відносин. Ключові слова: суд, цивільне судочинство, суб’єкт цивільних процесуальних відносин. Яценко Н. Г. Суд как субъект гражданских процессуальных отношений. Статья посвящена определению суда как субъекта гражданских процессуальных

отношений. Ключевые слова: суд, гражданское судопроизводство, субъект гражданских

процессуальных отношений. Yatsenko N. G. Court as a subject of civil procedural relations. Article is devoted to indentifying the court as a subject of civil procedural relations. Keywords: court, civil procedure, civil procedural relations. Актуальність. В умовах здобуття Україною незалежності, стрімкого розвитку економічних

відносин підвищується роль суду у забезпеченні законних прав та інтересів громадян при їх зверненні до суду. Разом із тим аналіз правозастосовної практики свідчить, що останнім часом збільшилася практика притягнення суду у якості відповідача як органу, що здійснює правосуддя, а не як установи.

Аналіз дослідження. Місце суду як суб’єкта цивільних процесуальних відносин було предметом розгляду таких правників як А. Г. Давтян, В. В. Яркова, І. В. Решетнікова, М. С. Шакарян, О. В. Колісник, С. Я. Фурса. О. Толочко, Д. Віткаускаса розглядали суд через призму ст. 6 Європейської конвенції з прав людини. Питання про суд як суб’єкт цивільних процесуальних відносин водночас є недостатньо дослідженим.

Метою даної статті є визначення суду як суб’єкту цивільних процесуальних відносин. Виклад основного матеріалу. Так, Київським Окружним Адміністративним Судом

розглядалася справа, в якій позивач вбачав порушення своїх прав у незаконному складі суду, що було безумовною підставою, на його думку, для скасування прийнятого таким складом суду рішення.

Ще одним прикладом є розгляд Верховним Судом України касаційної скарги, в якій позивачка подала позов до голови Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим та ГУ Державного казначейства в АРК. Фабула справи полягає у тому, що у березні 2009 року позивачка звернулася до суду з указаним позовом, зазначаючи, що в травні 2008 року головою Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим, відповідачем (головою Білогірського районного суду) відносно неї було незаконно порушено кримінальну справу за скоєння злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, яка в грудні 2008 року була закрита іншим суддею на підставі п. 2 ст. 6 КПК, унаслідок чого їй було завдано моральної шкоди. При зверненні до суду з указаним позовом позивачка зазначала, що моральна шкода їй завдана внаслідок незаконних дій голови Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим. У касаційній скарзі позивачка посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й просить скасувати судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відмовляючи в задоволенні позову позивачки до голови Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим та ГУ Державного казначейства в АРК про відшкодування моральної шкоди у зв’язку з її недоведеністю, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що вказана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до ст. 15 ЦПК, а передбачені законом підстави для відшкодування позивачці моральної шкоди відсутні. Верховний Суд України розглянувши всі матеріали по даній справі встановив, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню і ось чому.

Конституцією встановлено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється і що однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

133

установлених законом (ст.ст. 126, 129). Згідно із зазначеним положеннями Конституції судові рішення і відповідно дії або бездіяльність судів (суддів) з питань здійснення правосуддя (пов’язаних із підготовкою й розглядом справ у судових інстанціях) можуть оскаржуватися у визначеному порядку до суду вищої інстанції, а не в інший суд першої інстанції. Останнє порушувало б і принцип незалежності суддів і заборону втручання у вирішення справи незалежним судом. Суд є органом, який розглядає скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб, а його рішення (дії, бездіяльність) оскаржуються лише в порядку, визначеному у ст. 129 Конституції і законодавством про судочинство. Здійснення правосуддя в Україні врегульовано конституційними органами окремо від діяльності інших органів влади. Відповідно до ст. 62 Конституції матеріальна й моральна шкода, завдана безпідставним засудженням, відшкодовується державою лише у разі скасування вироку як неправосудного. Проте й у цьому разі за заподіяну особі шкоду відповідає не суд або суддя, а держава. Таким чином, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі. Винятками є лише випадки, коли суд (суддя) виступає не як орган (особа), що здійснює правосуддя, а як будь-яка інша установа (особа). Заяви, скарги, спрямовані на дії судді при здійсненні правосуддя, не підлягають розглядові в суді першої інстанції, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійснення правосуддя. У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду від 13.06.2007 №8 «Про незалежність судової влади» роз’яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченими процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом [1].

Таким чином, враховуючи вищезазначене Верховним Судом України було винесено ухвалу від 23 березня 2011 року в якій касаційну скаргу позивачки було задоволено частково. Рішення Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим від 21.10.2009 та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 15.12.2009 в частині позову позивачки до голови Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим, відповідача, про відшкодування моральної шкоди скасувати. Провадження у справі в частині позову позивачки до голови Білогірського районного суду Автономної Республіки Крим, відповідача, про відшкодування моральної шкоди закрити. У решті судові рішенні залишити без змін [2].

Зважаючи, що визначення суду є важливим не тільки для уникнення подальшого притягнення суду як відповідача у якості органу, що здійснює правосуддя, а й для ефективної реалізації права кожної особи на розгляд його справи неупередженим, законним складом суду в розумний строк надзвичайно важливою є ст. 6 Європейської конвенції з прав людини.

Під «судом» слід розуміти орган, повноважний розглядати на основі правових норм у ході встановленої законом процедури будь-які питання, що належать до його компетенції, і виносити рішення, що мають обов’язкову силу. Тому орган, який має право давати тільки консультативні висновки, судом не є, навіть якщо й існує практика примусового виконання таких висновків.

Не обов’язково, щоб суд був складовою частиною існуючої в даній країні судової системи, але необхідна наявність у нього деяких основоположних меж:

незалежність від виконавчої влади і від сторін; незмінність повноважень упродовж достатнього строку; судової процедури, яка забезпечувала б достатню гарантію справедливого рішення в

кожному окремому випадку [3]. Так, по справі Голдер проти Сполученого Королівства Європейським судом з прав людини

було встановлено, що було порушення в доступі до суду [4]. Доступ особи до суду є складовою частиною права особи на суд. Дане право містить наступні елементи:

має бути «суд», який встановлений законом і відповідає вимогам незалежності і безсторонності;

суд повинен мати широку юрисдикцію, достатню для вирішення спору або обвинувачень, до яких застосовується стаття 6.

відповідна особа повинна мати доступ до суду. Щодо місця суду в загальній класифікації суб’єктів цивільних процесуальних відносин, то на

сьогодні Цивільний процесуальний кодекс поділяє суб’єктів цивільних процесуальних відносин на дві групи:


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

134

Особи, які беруть участь у справі. Згідно зі ст.26 ЦПК: 1) У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб; 2) У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники; 3) У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Інші учасники цивільного процесу. Відповідно до ст. 47 ЦПК: 1. Учасниками цивільного процесу, крім осіб, які беруть участь у справі, є секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу [4].

Відповідно до вищезазначеного ЦПК не відносить суд як суб’єкт цивільних процесуальних відносин до жодної з цих двох груп.

Серед вчених процесуалістів існують наступні підходи до визначення місця суду у загальній класифікації суб’єктів цивільних процесуальних відносин.

Так, І.В. Решетнікова, В.В. Ярков класифікують суб’єктів цивільних процесуальних відносин в залежності від ролі, яку вони виконують на три групи:

Суди; Особи, що приймають участь у справі; Особи, що сприяють правосуддю. Ознаки суду як суб’єкта цивільних процесуальних відносин: необхідний учасник цивільних процесуальних, без якого неможливий розгляд справи; взаємозв’язок прав і обов’язку суду (обов’язок слідкувати за порядком в залі, якому

кореспондує право накладення штрафу на порушника, видалення із залу судового засідання та ін.); суд не має матеріально-правової зацікавленості, так як не є суб’єктом спірного

правовідношення; суд має процесуальну зацікавленість у вирішенні справи (швидкий і правильний розгляд

справи), тобто процесуальний інтерес суду не знаходиться на якійсь стороні [5]. В.В. Ярков пропонує, зважаючи на процесуальну роль, можливість впливати на хід

цивільного процесу, характер зацікавленості у вирішенні справи поділити всі суб’єкти на три великі групи:

Перша група – суди, тобто органи, які здійснюють правосуддя в його різноманітних формах; Друга група – особи, що приймають участь у справі; Третя група – особи, які залучаються до участі у справі для сприяння в здійсненні

правосуддя. Це зумовлено тим, що правове положення суду в цивільному процесі характеризується

поєднанням в його особі двох якостей: з однієї сторони, суд – учасник процесуальних відносин, а з іншої – суд виступає в якості органу, який наділений правомочностями вирішувати всі питання, які можуть виникнути з розглядом конкретної справи. Суд для участі в цивільному процесі наділяється різними владними повноваженнями, що утворюють в сукупності його компетенцію. Компетенція як основа участі суду в цивільному процесі відображає владний початок суддівської діяльності та його правовий статус [6].

Схожої думки стосовно класифікації суб’єктів цивільних процесуальних відносин підтримується і М.С. Шакарян, яка розподіляє суб’єктів на дві групи:

суди: а) колегіальні; б) суддя одноосібний. Учасники процесу: а) особи, що приймають участь у справі; б) особи, що сприяють

правосуддю [7]. С.Я. Фурса пропонує наступну класифікацію: Особи, які здійснюють правосуддя та сприяють його здійсненню (допоміжний персонал

суду, а саме ст. 48 ЦПК – секретар судового засідання, ст. 49 ЦПК – судовий розпорядник); Особи, які беруть участь у справі (параграф 1 глави 4 ЦПК); Особи, які не беруть участь у справі, або, як вони іменуються в параграфі 2 глави 4 ЦПК –

«Інші учасники процесу» (крім секретаря судового засідання та судового розпорядника) [8]. Отже, для успішної ситуації подальшої подачі позовів потрібно закріпити суд як суб’єкт

цивільних процесуальних відносин та виділити його в окрему групу суб’єктів цивільних процесуальних відносин разом з особами, що сприяють здійсненню правосуддю. Звичайно, що дана позиція не є остаточною та потребує подальшого дослідження та обговорення.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

135

Список використаних джерел: 1. Неприйнятний позов // Закон і бізнес. – 2011. – № 39. – С. 24. 2. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування,

український контекст / За ред. О. Л. Жуковської. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004. 3. European court of human rights [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

Cmiskp.echr.coe.int/tkp.197/search.asp 4. Цивільний процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов.

станом на 15 лист. 2010 р.: (Офіц. текст). – К.: Паливода А. В., 2010. – С. 14, 23. 5. Решетникова И.В. Гражданский процесс / Решетникова И.В., Ярков В.В. – М.: НОРМА,

2000. – С.28. 6. Гражданский процесс : учеб. для студентов вузов, обучающихся по направлению 521400

«Юриспруденция» и по специальности 021100 «Юриспруденция» / [Абушенко Д.Б. и др.]; отв. ред. – В.В. Ярков. – 7-е изд., перераб. и доп. – М.: Волтерс Кливер, 2009. – С. 60-61.

7. Гражданское процессуальное право России: Учебник для вузов / Под ред. М.С. Шакарян. – М.: Юристъ, 2002. – С. 102.

8. Цивільний процес України : академічний курс : [підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.]; [за ред. С.Я. Фурси]. – К.: Видавець Фурса С.Я. : КНТ, 2009. – С. 156-157.

* Яценко Ніна Григорівна – аспірант кафедри правосуддя Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

136

Міжнародне право

УДК 341.171 Юлія Мовчан *

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ДЖЕРЕЛ ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У статті проаналізовано правову природу джерел права ЄС, встановлено їх відмінність від

класичних джерел міжнародного права та визначено особливості їх ієрархії. Ключові слова: джерела права ЄС, право ЄС, європейське право, міжнародне право,

джерела міжнародного права. Мовчан Ю. В. Феноменология источников права Европейского Союза. В статье проанализированы правовая природа источников права ЕС, установлено их

отличие от классических источников международного права и определены особенности их иерархии.

Ключевые слова: источники права ЕС, право ЕС, европейское право, международное право, источники международного права.

Movchan Yu. V. The European Union Law Sources Phenomenology. The article analyzes the legal nature of the EU law sources and defines their peculiarities and

distinctions from the classical international law sources as well as their hierarchy. Keywords: Sources of the EU law, EU law, European law, international law, international law

sources.

Виникнення у Європі такого унікального об’єднання, як Європейський Союз, десятиліттями викликає наукові дискусії щодо його правової природи, правових основ його функціонування та, передусім, його джерел права. З еволюцією міжнародних відносин та поглибленням процесу європейської інтеграції ці дискусії дедалі активізуються. Зокрема, основними питаннями, що турбують дослідників, залишаються правопорядок ЄС, особливості права ЄС та його джерел, а також відмінності останніх від міжнародного права та його джерел.

Еволюція різних підходів та концепцій простежується також і в практиці Суду ЄС. Так, в одній з перших визначних справ 1963 року Van Gend en Loos Суд зазначив, що «Співтовариство становить новий правовий порядок міжнародного права, на користь якого держави обмежили свої суверенні права, хоча і в окремих сферах, та до кола суб’єктів якого належать не лише держави-члени, але також і їхні громадяни» [12], відповідно, тим самим розглядаючи право ЄС, як регіональний правопорядок, що є частиною міжнародного правопорядку.

У 2008 році ми спостерігаємо оновлену концепцію, зокрема у справі Kadi [21], Суд першої інстанції, розглядаючи Резолюції Ради Безпеки ООН, зазначив, що обов’язковий характер цих резолюцій, що випливають із зобов’язання згідно з міжнародним правом, не зобов’язує Співтовариства. Останні, як такі, безпосередньо не зв’язані Статутом Організації Об’єднаних Націй, оскільки не є членами Організації Об’єднаних Націй та не є адресатом резолюцій Ради Безпеки, або наступником прав і зобов’язань держав-членів для цілей міжнародного публічного права». Така позиція Суду ЄС також знайшла відображення у Думці Генерального адвоката П. Мадуро [13], який зазначив, що Договір створив «новий правовий порядок», який зв’язаний з існуючим правопорядком міжнародного публічного права, але відрізняється від нього. Іншими словами, Договір створив самоврядний правовий порядок транснаціонального виміру…».

У цьому контексті дослідження переосмислення феноменології джерел права ЄС є актуальним та важливим для вирішення питання про кореляцію права ЄС з міжнародним правом, а також визначення ролі та місця його джерел у регулюванні міжнародних відносин.

У правовій доктрині джерела права ЄС за їх правовою природою поділяються на первинне та вторинне право. Як пише відомий теоретик і практик інтеграції П. Пескатор [14, с. 94], класифікація джерел сягає корінням в ідею, що міжвладні відносини, які існують між Співтовариствами і державами-членами, повинні функціонувати таким чином, щоб мати корисний ефект (effet utile), а не призводити до нескінченних конфліктів або криз системи. Саме виходячи з


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

137

такої концепції і побудована система джерел права ЄС, архітектоніка якої включає у себе первинне і вторинне право.

Первинне право ЄС або право установчих договорів має класичне міжнародно-правове походження. До нього належать установчі договори, протоколи, додані до цих договорів, договори про приєднання нових держав-членів до Європейських Співтовариств та Європейського Союзу. З прийняттям та вступом в дію у 2009 р. Лісабонського договору [19] попередні договори були інтегровані у нові Договори, які отримали назву Договір про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу і були консолідовані у єдиний документ [3]. При цьому Договір про ЄС (далі – ДЄС) та Договір про функціонування ЄС (далі – ДфЄС) мають рівну юридичну силу.

Ще одним документом, що прирівнюється за своєю юридичною силою до Договорів, є Хартія основоположних прав Союзу [2]. Як зазначено у ст. 6 ДЄС, «Союз визнає права, свободи і принципи, викладені в Хартії основоположних прав Союзу від 7 грудня 2000 року, адаптованій 12 грудня 2007 року, що має таку саму юридичну силу, що і Договори».

Слід зазначити, що правова природа установчих договорів Союзу дещо відрізняється від класичного міжнародного договору. Зокрема, внесення змін до таких актів ЄС відбувається за складнішою процедурою, ніж в це має місце в класичному міжнародному праві. Так, згідно з нормами міжнародного права, договірні держави можуть змінювати договір на будь-якій стадії шляхом укладення нового договору. При цьому вони не зобов’язані дотримуватися такої самої процедури, що і при укладанні попереднього договору. До того ж вони не мають дотримуватися такої самої процедури перегляду, що стосувалася першого договору, якщо вони погодилися дотримуватися іншої процедури [20]. Натомість у праві ЄС держави-члени не мають цієї свободи форм, оскільки вони зв’язані положеннями статті 48 ДЄС, що регламентує перегляд Договорів, які мають пряму дію. Це було також сформульовано у практиці Суду ЄС у справі Defrenne [10], зокрема щодо горизонтальної дії положень Договорів, а також у справі Van Gend en Loos [12], у якій було визнано як горизонтальну, так і вертикальну дію положень права ЄС. Згодом це знайшло відображення у практиці держав-членів, що підвереджує обов’язковий характер процедур перегляду договорів.

Такий підхід цілком відповідає положенням Віденської конвенції про право міжнародних договорів [22], оскільки, якщо процедура внесення змін взаємопогоджена між державами-членами, вона має залишатися чинною до одностайного погодження про її зміну.

Разом з тим установчі договори закріплюють правові основи формування вторинного права Союзу. Саме нормативна сила вторинного права, закладена в установчих документах, розглядалася засновниками як умова руху шляхом інтеграції, оскільки воно є більш динамічною категорією.

Джерела вторинного права, які якнайяскравіше відображають результати правотворчості в ЄС, можуть умовно бути поділені на три категорії. До першої належать односторонні, самостійні акти інституцій ЄС, які включають правові акти Союзу, встановлені у статті 288 ДфЄС:

Регламент (Regulation) – нормативний акт, що має загальну дію, є обов’язковим у повному обсязі та прямо застосовується в усіх державах-членах; при цьому він виступає інструментом уніфікації національного права держав-членів та фактично «законом» в праві ЄС.

Директива (Directive) – нормативний акт, що є обов’язковим щодо результату, якого необхідно досягти, та щодо окремої держави-члена, якій він адресований, але лишає національним органам влади свободу вибору форм та методів її імплементації; вона слугує інструментом гармонізації національного законодавства держав-членів та в праві ЄС виступає «основами законодавства», які потребують спеціальної трансформації у національне законодавство.

Рішення (Decision) – нормативний акт, що є обов’язковим у повному обсязі для того, кому він адресований; цей інструмент не слугує гармонізації або уніфікації національного права.

Рекомендації та висновки (Recommendations and Opinions) – не мають обов’язкової сили. Окрему групу також складають акти, що ухвалювалися раніше у рамках другого (Спільна

зовнішня й безпекова політика) та третього (Поліційна і судова співпраця у кримінальних справах) стовпів – спільні позиції, спільні дії, рамкові рішення та рішення.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

138

У статті 1 Протоколу (№ 1) «Про роль національних парламентів» [3, c. 203], доданого до Договорів, також передбачено акти, що не перелічені у статті 288, такі як: білі та зелені книги, повідомлення (green and white papers, communications), які мають інформаційно-рекомендаційний характер та покликані забезпечити ефективний процес консультацій між Комісією та національними парламентами.

У зв’язку з появою серед джерел європейського права джерел, що мають «необов’язковий» або «незобов’язувальний» характер, більшість європейських дослідників (наприклад, Л. Сенден [16], Л. Барані [1], Дж. Файрхуст [6, с. 65] та інші), поряд із первинним та вторинним правом, виділяють також м’яке право (soft law) Співтовариства. При цьому вони виходять з того, що м’яке право охоплює правові інструменти, які не потребують юридичного виконання, але які можуть допомогти у тлумаченні та/або застосуванні права Співтовариства.

Другу категорію вторинного законодавства формують міжнародні угоди, підписані Співтовариством чи Союзом з третіми країнами, угоди між державами-членами та міжінституційні угоди.

До вступу в дію Лісабонського договору, з яким Союз набув правосуб’єктності, міжнародні угоди ЄС з третіми країнами та міжнародними організаціями укладалися, виходячи зі сфери компетенції. Договори мали такі варіанти сторін: «Європейське Співтовариство(-ва) – третя країна», «Європейські Співтовариства – держави-члени – третя країна», «Європейський Союз – третя країна». Крім того, ще одним різновидом міжнародних договорів Європейського Союзу є угоди, укладені з третіми країнами органами Союзу, що мають статус юридичної особи: Європолом, Євроюстом, Європейським інвестиційним банком.

Крім того, раніше щодо низки питань, стосовно яких інституції Союзу не були уповноважені видавати нормативні акти, держави-члени іноді укладали між собою спеціальні додаткові конвенції. Зокрема, таким чином у 1995 році були укладені Конвенція про Європол та Конвенція про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств, а також Шенгенські угоди, які спочатку не входили до системи джерел права Європейського Союзу.

Сьогодні практика укладання додаткових конвенцій між державами-членами переважно зійшла нанівець, а підписані раніше конвенції (як вступили, так і не набрали чинності) поступово замінюються нормативними актами Європейського Союзу.

Водночас з деяких питань, спеціально передбачених установчими договорами, держави-члени продовжують укладати домовленості, що оформляються у вигляді їх колективних рішень [24, с. 53].

Угоди, підписані між інституціями ЄС, – це акти, укладені інституціями Союзу з метою уточнення і доповнення окремих положень установчих договорів, як правило, процедурних норм. Міжінституційні угоди найчастіше мають характер триумвірату: Європейський Парламент, Рада та Комісія. Стаття 295 ДфЄС передбачає, що Європейський Парламент, Рада та Комісія з метою взаємних консультацій можуть укладати міжінституційні угоди, які можуть мати зобов’язуючий характер. Для набрання чинності угодами цього типу достатньо їх схвалення інституціями ЄС.

У Договорі про функціонування Європейського Союзу передбачені положення, які стосуються правових актів, що є спеціальними, та які відрізняються між собою з точки зору об’єкта регулювання та ступеня впливу на нього. Так, стаття 217 ДфЄС передбачає можливість укладення угод між Союзом та однією (або більше) третьою державою чи міжнародною організацією, що запроваджують асоціацію, включаючи взаємні права та обов’язки, спільні дії та спеціальні процедури.

Також окремого розгляду потребує третя категорія джерел, яка охоплює судову практику Суду Європейських Співтовариств та принципи права ЄС. Слід зазначити, що рішення Суду ЄС можна віднести до джерел вторинного права ЄС умовно, оскільки формально згідно з Договорами Суд ЄС не є правотворчим органом, його завданням є лише «забезпечення дотримання права при тлумаченні та застосуванні Договорів» (ст. 19 ДЄС). Проте на практиці Суд не обмежується лише цією функцією. Даючи тлумачення норм права ЄС у своїх преюдиційних рішеннях, Суд створив та розвинув масштабну систему правових норм ЄС, що є «прецедентним правом» Союзу, яка розвиває та доповнює його як первинне, так і вторинне право.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

139

При цьому слід зазначити, що рішення Суду ЄС за своєю природою не є прецедентами, оскільки, як зазначив сам Суд, він не є зв’язаним своїми попередніми рішеннями. Так, досліджуючи судову практику у рамках ЄС, Н. МакКормік та Р. Самерс вказують на те, що «судді Суду Європейських Співтовариств ніколи не звертаються до попередніх рішень як до «прецедентів», але вони використовують справи як обґрунтування встановлених норм та принципів» [11, с. 416-417]. Це обумовлено тим, що хоча судова практика в ЄС і побудована за принципом stare decisis, однак з юридичної точки зору судове рішення формально зобов’язує лише сторони, що беруть участь у спорі за принципом res judicata. Таким чином, Суд при тлумаченні положень права ЄС використовує абстрактні формули, які можуть бути застосовані до подальших подібних справ при тлумаченні аналогічних положень. Такий підхід залишає йому простір для правотворчості та можливість перетлумачити свої попередні рішення (наприклад, об’єднана справа «Кек та Мітуар»[4]).

Що стосується принципів побудови правової системи ЄС, то вони не знайшли відображення в Установчих договорах. Основні правові принципи, без яких сьогодні неможливо уявити собі правопорядок Європейського Союзу, були розроблені саме в практиці Суду ЄС. Це, насамперед, принцип автономії права ЄС, його верховенства по відношенню до внутрішнього права держав-членів, а також принцип прямої дії права ЄС. Тому у контексті правотворчої діяльності принципи права мають розглядатися невід’ємно від судової практики Європейського Союзу як частина джерел права ЄС. Саме судова практика дала вихід ряду принципів, які зараз стали невід’ємною частиною права ЄС.

З огляду на те, що в праві Європейського Союзу існують власні, притаманні йому принципи, які, тим не менш, схожі з принципами інших правових систем, їх можна поділити на певні групи, виходячи з їх значення та сфери дії:

Принципи дії права ЄС – принципи, що визначають співвідношення права ЄС з правовими системами держав-членів. До цих принципів належать принцип верховенства права ЄС [7], який виходить з презумпції того, що норми цієї правової системи мають вищу юридичну силу ніж норми держав-членів, та принцип прямої дії права ЄС (пряма дія положень Договору [12], пряма дія положень міжнародних договорів, підписаних Співтовариством [15], пряма дія регламентів [18], пряма дія директив [8]), який означає, що право ЄС наділяє суб’єктивними правами та обов’язками не лише держав-членів, але і фізичних та юридичних осіб.

Загальні принципи права ЄС – принципи, що діють у всіх сферах діяльності Союзу, якими ЄС має послуговуватися у своїй правотворчій та правозастосовній діяльності. Загальні принципи права Співтовариства були сформульовані у рішеннях Суду ЄС, який виходив з принципів, що були вироблені в правових системах держав-членів (починаючи з римського права), а також у міжнародному публічному праві [25, с. 42]. До цих принципів належать принципи захисту прав та свобод людини [5] (таким шляхом на практиці Суд заповнив прогалину, що існувала у Договорах стосовно прав людини); принцип правової визначеності (відповідно до якого законодавство ЄС повинно бути зрозумілим та передбачуваним, не дозволяється, зокрема, давати зворотну дію заходам, що можуть погіршити становище осіб, по відношенню до чинного правового регулювання; він складається з двох елементів: неможливості зворотної дії [17] та захисту законних очікувань [9]), а також принцип захисту процесуальних прав [23, с. 57].

До цієї категорії також належать принципи, закріплені у ст. 21 ДЄС: принцип свободи, демократії, поваги до прав людини і основоположних свобод та принцип верховенства права.

Спеціальні принципи права ЄС – принципи, що діють в окремих сферах та галузях правового регулювання в ЄС. Переважно ці принципи закріплені в Установчих договорах, а також в окремих актах вторинного права. До них зокрема, належать: принцип свободи переміщення товарів, послуг, осіб та капіталу (ст. 26 ДфЄС), принципи «забруднювач платить» та принцип запобігання (ст. 191 ДфЄС) тощо.

Функціональні принципи права ЄС – принципи діяльності ЄС, які визначають порядок реалізації Союзом його компетенції. Найважливіші з цих принципів закріплені у ст. 5 ДЄС: принцип уповноважування (principle of conferral) передбачає, що діяльність Союзу має здійснюватися в рамках повноважень та цілей, закріплених у Договорі); принцип субсидіарності


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

140

(principle of subsidiarity) вимагає втручання Союзу лише щодо тих питань, які держави-члени не можуть вирішувати самостійно та принцип пропорційності (principle of proportionality), відповідно до якого Союзу не належить виходити за межі того, чого потребує досягнення завдань Договорів.

Розподіл правових актів ЄС на первинне і вторинне право законодавство – це не лише класифікація, а й підстава для ієрархії їхніх взаємин та основа архітектоніки джерел права ЄС. За такою ієрархією первинне право має примат над вторинним правом. Подібний підхід сформувався в доктрині права ЄС та підтверджується практикою Суду ЄС, а ієрархія відносин найчастіше визначається в самих актах первинного права.

Список використаних джерел: 1. Barani L. Hard and Soft Law in the European Union: The Case of Social Policy and the Open

Method of Coordination [Електронний ресурс] / L. Barani // Constitutionalism Web-Papers. – 2006. – № 2. – Режим доступу: www.bath.ac.uk/esml/conweb

2. Charter of Fundamental Rights of the European Union // Official Journal. – C 83. – 30.3.2010. – Р.389.

3. Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union // Official Journal C 83 of 30.3.2010. – Р.1.

4. Criminal proceedings against Bernard Keck and Daniel Mithouard: Judgment of 24 November 1993. – Joined cases C-267/91 and C-268/91 // Reports of Cases before the Court. – 1993. – P. 6097.

5. Erich Stauder v City of Ulm – Sozialamt: Judgment of the Court of 12 November 1969. – Case 29-69 // European Court reports. – 1969. – P. 419.

6. Fairhurst J. Law of the European Union / J. Fairhurst. – Pearson Education, 2007. – 771 p. 7. Flaminio Costa v E.N.E.L.: Judgment of the Court of 15 July 1964. – Case 6/64 // European

Court reports. German edition. – 1964. – P. 1253. 8. Franz Grad v Finanzamt Traunstein: Judgment of the Court of 6 October 1970. – Case 9-70 //

European Court reports. – 1970. – P. 825. 9. Fratelli Pardini SpA v Ministero del Commercio con l’Estero and Banca Toscana: Judgment of

the Court (Fifth Chamber) of 21 April 1988. – Case 338/85 // European Court reports. – 1988. – P. 2041. 10. Judgment of the Court of 8 April 1976. Gabrielle Defrenne v Sociйtй anonyme belge de

navigation aйrienne Sabena. – Case 43-75// European Court reports. – 1976. – P. 00455. 11. MacCormick N. Interpreting Precedents: A Comparative Study / N. MacCormick, R. S.

Summers. – Dartmouth, 1997. – 585 p. 12. NV Algemene Transport- en Expeditie Onderneming van Gend & Loos v Netherlands Inland

Revenue Administration: Judgment of the Court of 5 February 1963. – Case 26/62 // English special edition. – P. 1.

13. Opinion of Advocate General Poiares Maduro delivered on 6 January 2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://blogeuropa.eu/wp-content/2008/02/cnc_c_402_05_kadi_def.pdf

14. Pescatore P. L’ordre juridique des Communautes europeennes / P. Pescatore // Etudes des sources du droit communautaire. – Liege, 1975. – P. 164.

15. S. Z. Sevince v Staatssecretaris van Justitie: Judgment of the Court of 20 September 1990. – Case C-192/89 // European Court reports. – 1990. – P. I-03461.

16. Senden L. Soft Law in European Community Law / L. Senden. – Hart Publishing, 2004. – 533 p.

17. Sociйtй pour l’exportation des sucres SA v Commission of the European Communities: Judgment of the Court of 31 March 1977. – Case 88-76 // European Court reports. – 1977. – P. 709.

18. SpA Eridania-Zuccherifici nazionali and SpA Societа Italiana per l’Industria degli Zuccheri v Minister of Agriculture and Forestry, Minister for Industry, Trade and Craft Trades, and SpA Zuccherifici Meridionali: Judgment of the Court of 27 September 1979. – Case 230/78 // European Court reports. – 1979. – P. 2749.

19. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007 // Official Journal. – C 306. – 2007. – 230 p.

20. Wolfram Karl, Vertrag und spдtere Praxis im Vцlkerrecht. Zum Einflusz der Praxis auf Inhalt und Bestand vцlkerrechtliche Vertrдge, Springer Verlag, Berlin 1983, XX + 438 pp.

21. Yassin Abdullah Kadi and Al Barakaat International Foundation v Council of the European Union and Commission of the European Communities: Judgment of the Court (Grand Chamber) of 3

http://www.bath.ac.uk/esml/conweb

http://blogeuropa.eu/wp-content/2008/02/cnc_c_402_05_kadi_def.pdf


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

141

September 2008. – Joined cases C-402/05 P and C-415/05 P. // European Court reports. – 2008. – P. I-06351.

22. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1986. – N 17. – Ст.343.

23. Вступ до права Європейського Союзу / Під ред. Р. А. Петрова. – Донецьк, 2001. – С. 57. 24. Кашкин С.Ю., Четвериков А.О., Калиниченко П.А. и др. Право Европейского Союза:

учебное пособие (отв. ред. С.Ю. Кашкин). – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Проспект, 2011. – 274 с. 25. Право Европейского Союза: учеб. Пособие / С.Ю. Кашкин [и др.]; отв. ред.

С. Ю. Кашкин. – М.: Проспект, 2009. – 304 с. * Мовчан Юлія Віталіївна – кандидат юридичних наук, старший науковий

співробітник, головний консультант Інституту законодавства Верховної Ради України.

УДК 341.64 Сергій Петрашко *

ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

У статті проаналізовано міжнародні антикорупційні інструменти, в яких Україна бере

участь, та що стали підґрунтям для прийняття нового антикорупційного законодавства України. Автором виділено основні недоліки та невідповідності нових антикорупційних законів України міжнародним зобов’язанням України у цій сфері.

Ключові слова: корупція, протидія корупції, міжнародні антикорупційні інструменти, міжнародний нормативний механізм протидії корупції.

Петрашко С. Я. Особенности международного сотрудничества Украины в сфере

противодействия коррупции. В статье проанализировано международные антикорупционные инструменты, в которых

Украина принимает участие, и которые стали основой для принятия нового антикорупционного законодательства Украины. Автором выделены основные недостатки и несоответствия новых антикоррупционных законов Украины международным обязательствам Украины в этой сфере.

Ключевые слова: коррупция, противодействие коррупции, международные антикоррупционные инструменты, международный нормативный механизм противодействия коррупции.

Petrashko S.Yа. Peculiarities of the International Cooperation of Ukraine in Fight against

Corruption. International anticorruption instruments to which Ukraine is a party and on the basis of which new

Ukrainian anticorruption legislation was adopted in the present article were analyzed. The author highlights major flaws and inconsistencies of the new anticorruption law to international obligations of Ukraine in this sphere.

Keywords: corruption, fight against corruption, international anticorruption instruments, international normative mechanism of fight against corruption.

Актуальність теми. Загальновизнаним є той факт, що корупція є однією із перешкод на

шляху розвитку країни та серйозною загрозою ефективності проведення національної політики. У 2011 році Україна з показником в 2,3 бали посіла 152-е місце за рівнем корупції серед 182 країн світу. Корупція, будучи спрямованою на підрив економічних правових і соціальних основ суспільства, несе реальну загрозу не лише окремим демократичним інститутам, але й конституційному ладу держави в цілому. У цьому контексті важливим допоміжним механізмом для національних механізмів протидії корупції є міжнародний нормативний механізм протидії


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

142

цьому явищу. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питанню протидії корупції в Україні присвячені

роботи таких українських науковців як: І. В. Гур’євої, М. І. Мельника, Є. В. Невмержицького, В. В. Побережного та інших. У зарубіжній літературі питання про сутність явища корупції, а також шляхи його подолання стало предметом багатьох досліджень, зокрема воно висвітлено у працях М. А. Нільсона, Дж. Бачіо-Терачіно, Х. Олая, Д. Сера та інших.

Мета та завдання. Метою цієї статті є встановити роль міжнародних антикорупційних інструментів та інституційних механізмів у подоланні проблеми корупції на національному рівні в Україні. Відповідно до поставленої мети окреслено такі завдання:

- дослідити нормативно-правові джерела, які закладають основи міжнародного механізму боротьби з корупцією;

- здійснити аналіз національних та міжнародних нормативно-правових актів, які формують національний механізм протидії корупції;

- сформулювати висновки і пропозиції, спрямовані на вдосконалення механізмів протидії корупції на національному рівні з урахуванням положень міжнародних антикорупційних договорів, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою України.

Виклад основного матеріалу. За оцінками Світового Банку, на глобальному рівні кожного року виплачується понад 1 трильйонів доларів хабарів – значна цифра, особливо враховуючи, що обсяг світової економіки у 2001-2002 роках становив 30 трильйонів доларів. На кожен долар офіційної фінансової допомоги, що отримують країни, які розвиваються, на цілі розвитку, припадає 10 доларів втрат через корупцію та інші злочини. Корумповані країни частіше порушують права незахищених груп населення [1]. Саме тому в останні роки міжнародні організації такі, як ООН, Світовий Банк, ОЕСР та Рада Європи значну увагу приділяють питанням попередження та подолання корупції [2, c.2].

Україна є учасницею міжнародного співтовариства, вона зазнає тих самих негативних наслідків від корупції, що й інші країни. Усвідомлення того, наскільки деструктивно корупція впливає на розвиток суспільства, спонукає нашу державу до активної боротьби з корупцією та тісніше міжнародне співробітництво у цій сфері. Зовнішнім стимулом подолання корупції є необхідність підвищення іміджу України на міжнародній арені. Водночас внутрішнім стимулом є прагнення забезпечити стабільний розвиток національної економіки. Очевидним є той факт, що обсяги залучення іноземних інвестицій є обернено пропорційними до рівня корумпованості держав. Так, оцінки міжнародних експертів мають значний плив на привабливість національної економіки держави для іноземних інвесторів.

У сфері боротьби з корупцією Україна співпрацює з рядом міжнародних організацій, насамперед з Радою Європи та структурами Організації Об’єднаних Націй, зокрема Управлінням ООН з наркотиків та злочинності, на яке сьогодні покладені функції Секретаріату Конвенції ООН проти корупції.

Україна приєдналась до Конвенції ООН проти корупції 12 грудня 2003 року. Цей міжнародний інструмент заклав основи для розвитку міжнародних стандартів протидії і запобіганню корупції. Конвенція посилює політичні зобов’язання країн, що приєдналися до неї, і визначає спільні шляхи протидії корупції.

Конвенцію ООН проти корупції справедливо можна назвати антикорупційним документом глобального значення. Транснаціональний характер корупції обумовлює необхідність налагодження ефективної взаємодії як національних правоохоронних органів різних держав, так і створення спеціалізованих міжнародних установ із боротьби з корупцією. У системі ООН протягом останніх десяти років відбувалося активне створення глобальної мережі правового співробітництва з питань запобігання корупції [3, c.9].

Чинним законодавством України передбачено положення відповідно до якого правоохоронні і контролюючі органи повинні налагоджувати контакти з подібними органами іноземних держав і докладати зусиль, спрямованих на підвищення ефективності взаємодії з такими органами щодо вирішення проблем пов’язаних із явищем корупції. На сьогодні наша країна є учасницею понад 150 міжнародних угод та договорів щодо боротьби з організованою злочинністю і корупцією.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

143

Безпосередньо Генеральною прокуратурою укладено понад 30 відповідних угод про співробітництво з прокуратурами іноземних держав [4].

Механізм взаємного огляду державами-учасницями стану виконання зобов’язань за Конвенцією ООН проти корупції почав діяти у 2010 році. Україну було обрано одним із перших об’єктів такого огляду. Шляхом жеребкування було визначено, що зазначений огляд в нашій країні будуть проводити експерти з Польщі та Словенії. З української сторони у процесі огляду стану виконання конвенції брали участь експерти з ряду державних установ, зокрема Міністерства юстиції, Служби безпеки, Генеральної прокуратури та інших. Крім того, українські експерти дали свою оцінку стану виконання положень Конвенції разом із супровідними матеріалами та поясненнями.

Участь у першій хвилі механізму огляду стану виконання Конвенції ООН дала можливість Україні на практиці здійснити ревізію національного антикорупційного законодавства, отримати інформацію про досвід інших країн, учасниць Конвенції, у їх кроках з подолання корупції, а також визначити потреби, які має наша країна у технічній допомозі з метою подальшої імплементації положень Конвенції.

Необхідно зазначити також те, що Україна буде залучатися до здійснення оцінки виконання Конвенції іншими країнами, зокрема відповідно до рішення, ухваленого міжурядовою робочою групою, Україна в ході жеребкування була обрана для оцінювання виконання Конвенції Російською Федерацією та Сербією [4].

Іншим міжнародним механізмом, діяльність якого inter alia спрямована на подолання проблеми корупції, є Організація економічного співробітництва та розвитку. В рамках цієї міжнародної організації було створено Антикорупційну мережу для Східної Європи та Центральної Азії. Країни, що увійшли до цієї ініціативи, схвалили Стамбульський план дій по боротьбі з корупцією [5], основними принципами якого є посилення боротьби з хабарництвом, забезпечення чесності в бізнесі, підтримка активної участі громадськості в цьому процесі. План дій розроблено на основі трьох стовпів, а саме: Стовп 1 – Розвиток ефективних і прозорих систем для державної служби; Стовп 2 – Посилення боротьби з хабарництвом і забезпечення чесності в ділових операціях; Стовп 3 – Підтримка активної участі громадськості в реформах. Україна та інші держави, які беруть участь у реалізації плану, висловили свою згоду здійснювати його положення задля сприяння розвитку, економічному зростанню та соціальній стабільності.

Варто також відзначити діяльність у сфері протидії та запобіганню корупції на рівні регіональних організацій. В першу чергу це стосується Ради Європи. Підхід цієї організації до боротьби з корупцією має три взаємопов’язаних аспекти: вироблення загальноєвропейських норм та стандартів, контроль за їх дотриманням, а також надання технічної допомоги державам та регіонам [6].

Рада Європи розробила кілька міжнародно-правових документів у цій сфері: Кримінальну Конвенцію Ради Європи про боротьбу з корупцією 1999 р. [7], Цивільну Конвенцію Ради Європи про боротьбу з корупцією 1999 р. [8], Двадцять принципів боротьби з корупцією 1997 р., Модельний кодекс поведінки для державних службовців 2000 р. [9], Єдині правила протидії корупції при фінансуванні політичних партій та виборчих кампаній 2003 р. [10]. Контроль за реалізацією зазначених документів покладено на Групу держав Ради Європи проти корупції (ГРЕКО).

Приєднання до Цивільної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією зробило Україну сороковим членом Групи держав Ради Європи проти корупції. Приєднавшись до цього міжнародного інструменту, Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у процесах взаємного оцінювання щодо виконання антикорупційних рекомендацій цієї міжнародної організації. Раунди оцінювання, що вже були проведені, стосувалися діяльності спеціальних органів із боротьби з корупцією, імунітету посадових осіб щодо кримінального переслідування, попередженню корупції в системі державного управління.

Питання про боротьбу з корупцією також є ключовим у політиці Європейського Союзу. Зокрема, протидія корупції регулюється в ЄС як на рівні «твердого», так і «м’якого» права. При цьому базовими документами виступають: Конвенція, розроблена на основі Статті К.3 Договору


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

144

про Європейський Союз, про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств від 26 липня 1995 р. [11], Конвенція про боротьбу проти корупції за участю посадових осіб Європейських Співтовариств або держав – членів Європейського Союзу від 26 травня 1997 р. [12], Регламент Європейського Парламенту та Ради (ЄС) № 1073/1999 про розслідування, що проводяться Європейським бюро боротьби з шахрайством (OLAF) від 25 травня 1999 р., Рішення Комісії про заснування Європейського бюро боротьби з шахрайством (OLAF) 1999/352/ЄС від 28 квітня 1999 р. [13]. На рівні м’якого права в ЄС розроблено ряд рекомендаційних інструментів, таких як: Рамкове Рішення Ради 2003/568/ЮВС про боротьбу з корупцією у приватному секторі [14] від 22 липня 2003 р., Повідомлення Комісії Європейському парламенту, Раді та Європейському економічному та соціальному комітетам про боротьбу з корупцією в ЄС від 6 червня 2011 р. [15], Повідомлення Європейської комісії щодо комплексної політики Європейського Союзу з протидії корупції від 28 травня 2003 р. [16], Рамкове рішення Ради Європейського Союзу № 568 Про боротьбу з корупцією в приватному секторі від 22 липня 2003 р. [17] тощо.

Ці документи, безумовно, є важливими інструментами покращення антикорупційного законодавства в державах членах, водночас вони також мають певний вплив на розвиток антикорупційного законодавства третіх країн. Так, Україна бере участь у зовнішньополітичній ініціативі держав-членів ЄС «Східне партнерство», яку було започатковано у 2009 році задля зміцнення стосунків зі східними сусідами ЄС і є продовженням східного напрямку існуючої Європейської політики сусідства.

Таким чином, законодавство України розвивається із урахуванням міжнародних зобов’язань, а також найкращих практик міжнародних регіональних та універсальних організацій. З врахуванням положень зазначених інструментів відбувається поступова імплементація до нашого правового поля різних міжнародних документів. Так, за ініціативи Президента України було прийнято Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» [18]. Цей Закон визначає основні засади запобігання і протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Метою Закону є визначення загальнодержавного механізму запобігання та протидії корупції, відповідно до міжнародних стандартів, загальносвітової практики.

Питання, що стосуються міжнародного співробітництва у сфері боротьби з корупцією врегульовані положеннями Розділу VII «Міжнародне співробітництво». Відповідно до положення статті 30 «Міжнародне співробітництво у сфері запобігання і протидії корупції» Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів здійснює співробітництво у сфері запобігання і протидії корупції з іноземними державами, міжнародними організаціями, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції. Крім того, Законом визначено примат міжнародних договорів над українським законодавством у сфері протидії корупції.

Із урахуванням положень нового Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» [19]. Так, зміни були внесені до Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України.

Однак, не зважаючи на деякі удосконалення, такі як віднесення до суб’єктів закордонних службових осіб та службових осіб міжнародних організацій і криміналізації зловживання впливом, Закон № 3207 VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» не зміг досягти своєї мети. Внесені зміни є неповними і у деяких аспектах вони додали заплутаності до термінології, яка застосовується у законодавчих положеннях щодо протидії корупції. Щоб уникнути будь яких неточностей, подвійних тлумачень та прогалин у чинному законодавстві та при його застосуванні, необхідно більш всебічно та ретельно переглянути законодавство [20].

В цілому, вказане антикорупційне законодавство дало можливість правоохоронцям отримати сучасні правові інструменти протидії корупції на рівні загальновизнаних світових стандартів. На


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

145

прокуратуру покладено обов’язок координувати діяльність правоохоронних органів в боротьбі із злочинністю і корупцією. Крім того, органи прокуратури є спеціально уповноваженим суб’єктом у сфері протидії корупції та здійснює нагляд за законністю у цій сфері, з використанням функцій, визначених Конституцією і законами України.

На виконання прийнятих законів Указом Президента України було ухвалено Національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки [21]. Національну антикорупційну стратегію було розроблено на основі аналізу ситуації, пов’язаної з різними проявами корупції в державі, з використанням світового досвіду та рекомендацій міжнародних організацій за результатами моніторингу й оцінки стану запобігання і протидії корупції в Україні. Крім того, Кабінет Міністрів України 28 листопада 2011 року ухвалив Державну програму щодо запобігання і протидії корупції на 2011 – 2015 роки [22]. У програмі вказується, що саме відсутність єдиної загальнодержавної антикорупційної політики в Україні є однією з причин неефективного реагування держави та суспільства на загрозу корупції, рівень якої зростав протягом останніх років.

Висновки. Новітнє законодавство України у сфері протидії корупції лише частково враховує положення міжнародних антикорупційних договорів стороною яких є Україна. Ряд питань залишаються лише частково врегульованими або взагалі неврегульованими, зокрема надання нематеріальних благ як хабара, не повною мірою вирішено питання про надання чи пропозицію вигоди третій стороні або за допомогою посередників, що передбачено цілим рядом міжнародних договорі. Таким чином сьогодні українське антикорупційне законодавство ще має бути переглянуте у світлі базових положень міжнародних документів, що удосконалить як чинне законодавство. Водночас, виконання будь-яких міжнародних зобов’язань, в цілому, та зокрема у сфері протидії корупції, перш за все залежить від рівня правосвідомості в державі.

Список використаних джерел: 1. Illicit Financial Flows from Developing Countries Over the Decade Ending 2009 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.gfintegrity.org/storage/gfip/documents/reports/IFFDec2011/illicit_financial_flows_from_ developing_countries_over_the_decade_ending_2009.pdf

2. Goel R. K. Causes of corruption: History, geography and government / R. K. Goel, M. A. Nelson // BOFIT Discussion Papers № 6. – 2008. – 31 p.

3. Нуруллаєв І. С. О. Міжнародно-правове співробітництво в системі Ради Європи у боротьбі з корупцією / І.С.О. Нуруллаєв: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.11 „Міжнародне право” / І.С.О. Нуруллаєв; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – 20 c.

4. Здійснення Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції — оцінка громадянського суспільства: стенограма засідання круглого столу у Комітеті Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією від 07.12.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/control/uk/publish/ article?art_id=48405&cat_id=46352&showHidden=1

5. Anti-Corruption Action Plan for Armenia, Azerbaijan, Georgia, the Russian Federation, Tajikistan and Ukraine [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oecd.org/dataoecd/60/59/12593443.pdf

6. Участь України в міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії корупції: Лист Міністерства юстиції України від 22.06.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=n0042323-11&new=1

7. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією від 27.01.1999 р. № ETS173 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_101

8. Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією від 27.01.1999 р. № ETS173 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_101

9. Recommendation No. R (2000)10 of the Committee of Ministers to Member states on codes of conduct for public officials [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.gfintegrity.org/storage/gfip/documents/reports/IFFDec2011/illicit_financial_flows_from_

http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/control/uk/publish/

http://www.oecd.org/dataoecd/60/59/12593443.pdf

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=n0042323-11&new=1

http://zakon.rada.gov.ua/cgi

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_101


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

146

http://www.coe.int/t/dghl/monitoring/greco/documents/Rec(2000)10_EN.pdf 10. Recommendation Rec(2003)4 of the Committee of Ministers to member states on common

rules against corruption in the funding of political parties and electoral campaigns (Adopted by the Committee of Ministers on 8 April 2003 at the 835th meeting of the Ministers’ Deputies) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=2183

11. Convention drawn up on the basis of Article K.3 of the Treaty on European Union, on the protection of the European Communities’ financial interests [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:2008:263E:0152:0153:EN:PDF

12. Convention on the fight against corruption involving officials of the European Communities or officials of Member States of the European Union [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:41997A0625(01):EN:HTML

13. 1999/352/EC, ECSC, Euratom: Commission Decision of 28 April 1999 establishing the European Anti-fraud Office (OLAF) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:1999:136:0020:0022:EN:PDF

14. Council Framework Decision 2003/568/JHA of 22 July 2003 on combating corruption in the private sector [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:2003:192:0054:0056:EN:PDF

15. Communication from the Commission to the European Parliament, the Council and the European Economic and Social Committee Fighting Corruption in the EU (COM(2011) 308 final) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2011:0308:FIN:EN:PDF

16. Communication from the Commission to the Council, the European Parliament and the European Economic and Social Committee On a Comprehensive EU Policy against Corruption [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2003:0317:FIN:EN:PDF

17. Council Framework Decision 2003/568/JHA of 22 July 2003 on combating corruption in the private sector [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eurocrim.jura.uni-tuebingen.de/cms/en/doc/188.pdf

18. Про засади запобігання і протидії корупції: Закон України від 7 квітня 2011 року N 3206-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3206-17/conv

19. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення: Закон України вiд 07.04.2011 № 3207-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3207-17

20. Оціночний звіт по Україні Інкримінації Третій раунд оцінювання (ETS 173 і 191, GPC 2) (Тема I) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://komitet.in/wp-content/uploads/2011/11/Greco-Eval-III-Rep-_2011_-1E-Theme-I-_Ukr_.pdf

21. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки: Указ Президента України від 21.10.2011 № 1001/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1001/2011

22. Про затвердження Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011-2015 роки: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 28.11.2011 р. № 1240 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1240-2011-%EF

* Петрашко Сергій Ярославович – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради

України.

http://www.coe.int/t/dghl/monitoring/greco/documents/Rec(2000)10_EN.pdf

https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=2183

http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:C:2008:263E:0152:0153:EN:PDF

http://eurocrim.jura.uni

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3206-17/conv

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3207-17

http://komitet.in/wp

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1001/2011

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1240-2011-%EF


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

147

УДК 341.231.14 Тетяна Сироїд *

ПРАВА ДІТЕЙ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ І ПРАКТИКА ДОТРИМАННЯ

У статті проведено аналіз міжнародно-правових актів у сфері регламентації прав дітей;

узагальнено наявні підходи до забезпечення прав даної категорії осіб; окреслено шляхи подальшого удосконалення співпраці світової спільноти та держав-членів у цій сфері.

Ключові слова: діти, жертви зловживань, міжнародні стандарти, мінімальний вік, насилля, неповнолітні особи, правовий статус, тілесні покарання.

Сыроед Т. Л. Права детей: международно-правовое регулирование и практика

соблюдения. В статье проведен анализ международно-правовых актов в сфере регламентации прав

детей; обобщены существующие подходы к обеспечению прав данной категории лиц; очерчены пути дальнейшего усовершенствования сотрудничества мирового сообщества и государств-участников в этой сфере.

Ключевые слова: дети, жертвы злоупотреблений, международные стандарты, насилие, несовершеннолетние лица, правовой статус, телесные наказания.

Syroed T. L. Children’s Rights: an International Legal Regulation and Compliance Practice. The article analyzes the international legal instruments of the regulation of children’s rights;

summarizes existing approaches to ensuring the rights of this category of persons, outlines ways to further improve the cooperation of the international community and the Member States in this field.

Keywords: children, victims of abuse, international standards, violence, minors, legal status, physical punishment.

На сучасному етапі розвитку міжнародного права загальновизнано необхідність особливого

захисту дітей внаслідок їх підвищеної вразливості. Захист прав дітей постійно викликав турботу міжнародного співтовариства протягом минулого XX століття і дотепер залишається в центрі його уваги. Необхідно зазначити, що перш ніж ця проблема стала центром уваги міжнародної спільноти, вона була піднята на національному рівні, яке створило підґрунтя для розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері. Так, у 1919 р. у Лондоні була створена перша організація щодо захисту прав дітей «Врятуйте дітей». Перед організацією було поставлене питання створення міцного міжнародного альянсу щодо захисту прав дітей, який мав би свої представництва в усіх куточках світу. У цьому ж році організація щодо захисту прав дітей «Рада Барнен» була створена у Швеції. В 1920 р. у Швейцарії було засновано «Міжнародний союз спасіння дітей», у рамках якого була розроблена Декларація щодо захисту дітей (1924 р.), яка у подальшому була затверджена Лігою Націй.

Основу Декларації щодо захисту дітей 1924 р. складали п’ять принципів, спрямованих, зокрема, на надання дитині засобів і створення умов для її нормального розвитку, як фізичного так і духовного; подолання голоду; надання медичних послуг; заборону дитячої праці і рабства і всіх форм експлуатації. Асамблея Ліги Націй закликала своїх членів керуватися положеннями декларації з метою захисту дітей і поліпшення їх добробуту [1].

На сьогодні світовою спільнотою створено значну правову базу для співробітництва в галузі захисту прав дітей. Значне місце серед міжнародних угод даної категорії займають документи, прийняті в рамках Організації Об’єднаних Націй (надалі – ООН). Так, у 1959 р. ООН прийняла Декларацію про права дитини [2], яка надала особливий захист дітям незалежно від їхньої раси й національності. До її змісту були включені питання соціального забезпечення й захисту, а також пункти, що стосуються права на виховання в дусі загального братерства.

Необхідність особливої турботи про дитину визнана також у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ч. 2 ст. 25), Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966 р. (ст. ст. 23 і 24) і в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. (ст. 10).

У 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про права дитини, яка стала суттєвим досягненням у розумінні принципів щодо положення дітей у сучасному суспільстві,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

148

правовою основою для забезпечення виживання й добробуту дітей [3]. Згідно з Конвенцією було створено Комітет з прав дитини, який проводить регулярні засідання з метою здійснення контролю за виконанням державами-учасницями взятих зобов’язань. На сьогодні Конвенція – це найбільш універсальний міжнародний договір за всю історію розвитку відносин між державами у цій сфері. Держави, що ратифікували Конвенцію, взяли на себе зобов’язання втілювати в життя її норми шляхом прийняття нових законів, приведення у відповідність із її положеннями свого законодавства, судової й адміністративної практики, а також іншими позитивними діями, створенням системи державних органів для захисту прав дитини, розвитком співробітництва з недержавними організаціями.

Конвенція містить повний перелік прав дитини, її положення знайшли своє відображення в багатьох міжнародних документах, що стосуються захисту прав дітей і підлітків. Кожна з означених сфер у Конвенції має важливе значення і потребує прийняття відповідних заходів на національному рівні. Крім того, самі положення Конвенції зазнають доповнень і уточнень у разі актуалізації тих чи інших питань. Так, у прийнятому в 2000 р. Факультативному протоколі до Конвенції про права дитини, стосовно участі дітей у збройних конфліктах, були уточнені норми, спрямовані проти використання дітей у збройних конфліктах; при цьому мінімальний вік для участі у бойових діях був підвищений до 18 років [4]. З метою забезпечення гарантій захисту дітей від практики торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії було прийнято Факультативний протокол до Конвенції, стосовно торгівлі людьми, дитячої проституції і дитячої порнографії 2000 р. [5].

Необхідно зазначити, що з прийняттям універсального договору – Конвенції про права дитини – процес розробки і прийняття норм у сфері захисту прав дитини не завершився, а перебуває у постійній динаміці. Крім того, ця тематика перебуває в центрі уваги міжнародних міждержавних і недержавних організацій, міжнародних форумів тощо. Зокрема, у 1990 р. у Нью-Йорку відбулася Всесвітня зустріч на вищому рівні в інтересах дітей, що прийняла Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захисту й розвитку дітей [6] і Програму дій щодо реалізації положень, закріплених у Загальній декларації [7]. Держави взяли на себе зобов’язання забезпечити відповідно до нового розуміння належне становище дітей у суспільстві, у зв’язку з численними погрозами, що існують у світі, а також сприяти виживанню й розвитку цієї найбільш уразливої частини людства. Було погоджено 27 цілей, що стосуються здоров’я й добробуту дітей і жінок, ролі сім’ї, положення дітей-сиріт, дітей-біженців, безпритульних дітей, захисту дітей під час збройних конфліктів, дітей, які потрапити до сфери кримінального судочинства тощо, яких повинні досягти уряди держав.

Всесвітня декларація і Програма Всесвітньої зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей відносяться до числа таких міжнародних зобов’язань 90-х років XX століття, які здійснюються і контролюються найбільш неухильним чином. На національному рівні щороку проводяться огляди, Генеральній Асамблеї ООН надаються доповіді про хід роботи.

У 2002 р. міжнародним співтовариством були прийняті Декларація і План «Світ, придатний для життя дітей», у яких було підведено підсумок виконання взятих у 1990 р. зобов’язань із констатацією позитивних змін, які відбулися за цей період часу. При цьому підкреслено, що: «…збережено мільйони молодих життів, більше дітей стали відвідувати школи, більше дітей приймають активну участь у прийняті рішень, які стосуються їх життя, укладено низку важливих угод у сфері захисту дітей. Однак ці досягнення і успіхи неоднакові, і, як і раніше, приходиться долати чисельні перепони, особливо в державах, які знаходяться на етапі розвитку. Мета забезпечення світлого майбутнього для всіх дітей так і не реалізована, а загальні досягнення не відповідають національним і міжнародним зобов’язанням». Цими актами окреслено принципи і цілі, яких повинні прагнути і яким повинні слідувати всі члени співтовариства, зокрема: приділяти першочергову увагу найкращому забезпеченню прав дитини; викорінити жебракування; інвестувати в дітей; покінчити дискримінацією стосовно дітей в усіх формах; піклуватися про кожну дитину; дати кожній дитині освіту; захистити дітей від експлуатації; захистити дітей від війни; боротися з ВІЛ / СНІДом; поважати право дітей висловлювати свою думку і приймати участь у вирішенні всіх питань, які зачіпають їх інтереси, з урахуванням їх віку і зрілості; зберегти природне середовище для теперішнього і майбутнього покоління [8].

Суттєву роль у захисті прав дітей відіграють акти, прийняті в окремих сферах міжнародного співробітництва, зокрема щодо захисту прав даної категорії осіб під час збройних конфліктів. Суттєвого прогресу, наприклад, було досягнуто в питаннях протидії вербуванню і використанню


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

149

дітей у збройних конфліктах, про що свідчить прийняття у 2000 р. Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини, стосовно участі дітей у збройних конфліктах. Іншими прикладами прогресу можуть слугувати Конвенція № 182 Міжнародної організації праці про заборону та негайні дії щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці, якою використання дітей-солдат кваліфікується як одна з найгірших форм дитячої праці.

Крім того, Радою Безпеки ООН визначено шість основних видів грубих порушень, які скоюються проти дітей під час збройних конфліктів, враховуючи їх суспільну небезпечність та серйозний негативний вплив на благополуччя дітей, як-то: убивство або завдання каліцтва; вербування або використання дітей-солдатів; зґвалтування або інші форми сексуального насильства; викрадення; напади на школи і лікарні; відмова у наданні гуманітарного доступу. Складовою грубих порушень вважається: серйозне порушення Женевських конвенцій і законів ведення війни; порушення звичаєвих норм міжнародного права; порушення Конвенції про права дитини та інших міжнародних і регіональних договорів про права людини; військовий злочин і злочин проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду [9].

Зважаючи на особливість такої категорії учасників кримінальних правовідносин, як діти, міжнародна спільнота, починаючи з 1947 р. приділяла увагу розробці спеціальних норм (стандартів), що безпосередньо торкаються попередження злочинності та кримінального правосуддя за участю неповнолітніх. Ці стандарти охоплюють більшість галузей реформування системи кримінального правосуддя і поводження з правопорушниками та забезпечують, у першу чергу, основну частину рекомендацій для держав-членів, що реформують свої системи кримінального правосуддя. У рамках системи кримінального правосуддя відповідні стандарти і норми включають Мінімальні стандартні правила відправлення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила), Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх (прийняті в Ер-Ріяді), Правила ООН, стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі, та Керівні принципи стосовно дій в інтересах дітей в системі кримінального правосуддя (с. 49-116) [10].

Особливе місце займають питання, що стосуються шлюбно-сімейних відносин, які безпосередньо торкаються інтересів дітей. Норми, що регулюють сімейні відносини, настільки тісно пов’язані з пануючими у державі мораллю, релігією, основними принципами життя, що їх реалізація (застосування) найчастіше залежить від існуючого в країні поняття публічного порядку. Уніфікація норм у цій сфері міжнародного права найбільш важко здійсненна. Незважаючи на цю обставину міжнародною спільнотою було прийнято низку угод, зокрема: Конвенція 1956 р. про стягнення аліментів за кордоном, Конвенція про визнання й виконання рішень у справах про аліментні зобов’язання відносно дітей 1958 р., Конвенція про компетенцію і застосовне право відносно захисту неповнолітніх 1961 р., Конвенція про юрисдикцію, застосовне право й визнання рішень про усиновлення 1965 р., Європейська Конвенція про усиновлення дітей 2008 р., Європейська конвенція про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом 1975 р., Конвенція про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р. тощо [11, с. 4-5].

Правове регулювання усиновлення виходить із принципу, що усиновлення повинне відповідати слідувати природі. Таким чином, у законодавстві звичайно встановлюється мінімальний вік усиновителя і мінімальна різниця у віці між усиновителем і особою, яка усиновлюється. У чинних міжнародних угодах у галузі усиновлення простежується принцип, відповідно до якого мета усиновлення полягає в забезпеченні постійної сім’ї для дитини, що піклується про її інтереси й добробут, у випадках, коли батьки не можуть піклуватися про неї.

З питаннями усиновлення, опіки й піклування тісно пов’язані й питання набуття громадянства неповнолітніми особами. Ці положення знайшли своє закріплення в Європейській конвенції про громадянство 1997 р., що встановлює принципи і правила щодо громадянства фізичних осіб, а також правила, які регулюють військовий обов’язок у випадках подвійного громадянства. Конвенція визначає порядок набуття громадянства дітьми, батьки яких є громадянами держави-учасниці, дітей, знайдених на її території, батьки яких не відомі, дітей, усиновлених одним із громадян держави, а також регулює процедуру втрати і поновлення в громадянстві. Багато в чому подібні положення містяться й у Конвенції, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство 1930 р.

Значна увага в міжнародно-правових актах приділяється й питанням зайнятості неповнолітніх. Правова думка в цій сфері спрямована, передусім, на боротьбу з експлуатацією дитячої праці. Найбільш радикальною тут є загальна норма, що забороняє рабство і работоргівлю,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

150

закріплена в низці авторитетних міжнародних договорів, у тому числі й у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966 р. У цьому зв’язку слід зазначити положення конвенцій, прийнятих у рамках Міжнародної організації праці, спрямованих як на обмеження віку прийняття дітей на роботу, так і обмеження нічної праці підлітків, а також Конвенції про обов’язковий медичний огляд дітей і підлітків із метою з’ясування їхньої придатності в тій чи іншій сфері виробництва [11, с. 5-6].

Положення, що стосуються праці дітей і їх захисту, знайшли своє закріплення й у Європейській соціальній хартії (1961 р.), стаття 7 якої містить десять пунктів, що передбачають конкретні гарантії захисту дітей і молоді, особливо в тому, що стосується роботи за наймом. Встановлені цією статтею вимоги мають жорсткий характер, про що свідчить той факт, що лише деякі Договірні Сторони взяли на себе зобов’язання щодо певної кількості пунктів цієї статті, а дотримання узятих зобов’язань залишає бажати кращого [12].

Враховуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що незважаючи на ту обставину, що Конвенцію про права дитини 1989 р. ратифікували майже 190 держав світу, на наявність конвенційного контрольного механізму – Комітету з прав дитини та низку міжнародно-правових актів, як універсального, так і регіонального характеру, проблема захисту прав дітей існує в усіх сферах правовідносин за участю дітей. На підтвердження даної тези наведемо лише деякі факти та статистичні дані у деяких сферах.

Так, дослідження, проведені в рамках ООН, свідчать, що незважаючи на заборону, передбачену Конвенцією про права дитини 1989 р, деякі держави застосовують смертну кару за злочини, скоєні неповнолітніми у віці до 18 років. У теперішній час 31 держава дозволяє тілесні покарання дітей за скоєння злочинів, що в деяких державах може включати побиття палицею, побиття батогом, побиття камінцями і відсічення частин тіла.

Незважаючи на обов’язок, передбачений ст. 37 Конвенції про права дитини, забезпечувати, щоб позбавлення волі застосовувалося в якості крайньої міри покарання і впродовж короткого періоду часу, за експертними оцінками, у 1999 р. один мільйон дітей були позбавлені волі. Більшість із них були обвинувачені у скоєнні дрібних або незначних злочинів і вперше порушили закон. Більшість були позбавлені волі у зв’язку із тим, що вони займались жебракуванням і не мали постійного місця проживання. У деяких державах більшості дітей, які знаходилися в місцях позбавлення волі, не було пред’явлено обвинувачення, і вони знаходяться під вартою в очікуванні суду [13, с. 19-20].

Діти у місцях позбавлення волі часто піддаються насильству з боку персоналу таких закладів, у тому числі у якості однієї з форм контролю і покарання, зокрема за незначні проступки. У 77 державах тілесні пошкодження та інші насильницькі покарання в пенітенціарних закладах застосовуються в якості законних дисциплінарних заходів. Діти піддаються побиттю, насильницьким формам обмеження свободи і принижуючим гідність видам покарання, таким як побиття в оголеному вигляді в присутності інших затриманих осіб. Дівчатка в місцях позбавлення волі особливо піддаються ризику фізичного і статевого насильства, головним чином у тих випадках, коли функції щодо контролю виконують чоловіки [14].

Відповідно до Конвенції про права дитини, національним законодавством більшості держав передбачено, що для дітей, які вступили в конфлікт із законом, повинні бути створені спеціальні заклади з метою уникнення випадків жорсткого поводження і експлуатації з боку дорослих. Разом із тим, у багатьох державах діти часто утримуються разом із дорослими. Діти у місцях позбавлення волі також у більшості випадків піддаються небезпеці завдання шкоди самим собі або небезпеці самогубства, особливо у випадках довгострокового або безстрокового позбавлення волі, ізоляції або утримання в місцях позбавлення волі для дорослих.

Ще одна важлива проблема, яка потребує негайного вирішення і прийняття необхідних норм, – забезпечення прав неповнолітніх, які скоїли злочини під час збройних конфліктів. На превеликий жаль, практика свідчить, що внаслідок збройних конфліктів діти, як невід’ємна частина цивільного населення, не тільки стають безпосередніми жертвами, але й самі скоюють тяжкі кримінальні злочини. Вражаючі факти такого роду наводяться у доповіді експерта ООН Граси Машел (1996 р.). Експерт зазначає, що протягом останніх 30 років урядами і повстанськими арміями у різних регіонах світу були завербовані десятки тисяч дітей, які брали безпосередню участь у вбивствах, спричиненні шкоди різним об’єктам; вони використовувалися для доставки і носіння на собі вибухонебезпечних речовин, здебільшого без їх відома. Переважно це підлітки, хоча вік багатьох дітей-солдат не перевищує десяти років (п. 34-35 доповіді). Деякі командири


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

151

висловлюють бажання використовувати дітей-солдат, оскільки вони «більш слухняні, не ставлять під сумнів накази і ними легше маніпулювати, ніж дорослими солдатами». Наприклад, у низці спеціальних досліджень повідомляється, що коли починається обстріл, діти перезбуджуються і забувають про укриття. Командири свідомо використовують відсутність у дітей страху, та ще й накачують їх алкоголем і наркотиками. Поступове втягнення дітей у скоєння актів жорстокого насильства робить їх нечутливими до страждань інших (п. 47-48) [15].

У цьому зв’язку проблематика полягає в розмежуванні дій, які кваліфікуються як злочинні, що скоюються неповнолітніми і дії, які скоєні під примусом з боку дорослих осіб та вирішення питання щодо притягнення до кримінальної відповідальності чи звільнення із застосуванням альтернативних заходів покарання. Крім того, нагальним є питання чіткого визначення мінімального віку кримінальної відповідальності неповнолітніх та факторів, які повинні бути обов’язково враховані при встановленні віку. Слід зазначити, що Конвенція ООН про права дитини 1989 р. покладає зобов’язання на держави-учасниці щодо встановлення мінімального віку кримінальної відповідальності неповнолітніх на такому рівні, «…нижче якого діти вважаються нездатними порушити кримінальне законодавство» (ст. 40 (3)). Пекінські правила містять додатковий принцип: «нижня межа такого віку не повинна встановлюватися на дуже низькому віковому рівні, враховуючи аспекти емоційної, духовної, інтелектуальної зрілості» (п. 4.1). Комітет з прав дитини акцентує на необхідності встановлення мінімального віку кримінальної відповідальності не нижче 12-річної межі та подальшому підвищенні цього віку, «аби не допустити поводження з 16 і 17-літніми дітьми в системі кримінального правосуддя як з дорослими злочинцями і забезпечити гарантії справедливого судового розгляду…» (п.6) [16].

Невідкладним завданням сучасного суспільства є захист дітей від сексуального насильства під час збройних конфліктів. Сексуальне насильство використовується у якості засобу досягнення військових, політичних і соціальних цілей, наприклад, при скоєнні нападів на окремі етнічні групи або тероризування населення з метою його вигнання. Результати спеціальних досліджень свідчать, що діти бувають особливо піддані небезпеці сексуального насильства навколо таборів біженців або переміщених осіб, а також у випадках, коли вони безпосередньо попадають до лав збройних сил і воєнізованих угрупувань.

Серйозною проблемою, яка породила кризу довіри до міжнародної спільноти, стали випадки сексуальної наруги і сексуальної експлуатації з боку персоналу миротворчих операцій і співробітників гуманітарних організацій.

Крім того, ця проблематика є актуальною і в економічній сфері. У різних регіонах світу насильство фізичне, статеве, психологічне зачіпає багато мільйонів дітей, які працюють на законних підставах. Насильство може використовуватися для того, щоб примушувати дітей працювати, карати їх або здійснювати контроль на робочих місцях. Деякі категорії незаконної праці вважаються «найгіршими формами дитячого рабства» і таким чином являють собою насильство стосовно дітей. Відповідно інформаційно-статистичних даних ООН про акти насильства стосовно дітей на роботі, у більшості випадків воно скоюється «роботодавцем», однак також може скоюватися і колегами, клієнтами, поліцейськими, злочинними угрупуваннями, а в разі сексуальної експлуатації – сутенерами.

Негативним фактором також є соціальна прийнятність насильства: як діти, так і особи, котрі посягають на їх права, можуть вважати фізичне, статеве і психологічне насильство невинятковим і цілком нормальним явищем. Забезпечення дисципліни шляхом застосування фізичних і принижуючих гідність покарань, утиски або сексуальне домагання часто вважаються звичайним явищем, особливо коли це не викликає «видимих» або тривалих тілесних ушкоджень. Це пов’язано з відсутністю прямо передбаченої законом заборони тілесних покарань. За даними «Глобальної ініціативи за викорінення усіх видів тілесних покарань стосовно дітей», у 106 державах не забороняється застосування тілесних покарань у школах, у 147 державах це не забороняється в альтернативних закладах по догляду за дітьми і лише в 16 державах такі покарання забороняються в сім’ях [13, с. 10].

Зазначене свідчить, що міжнародне співтовариство приділяє суттєву увагу захисту прав неповнолітніх, про що свідчить низка прийнятих міжнародно-правових актів. Основні положення універсальних міжнародних актів у цій сфері встановлюють так звані стандарти, яких повинні дотримуватися держави на національному рівні. Разом із тим, деякі положення вищеозначених актів потребують внесення відповідних змін і доповнень; подальшого удосконалення потребує інституційно-правовий механізм реалізації положень, закладених нормативно-правовою базою;


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

152

підготовка відповідних фахівців у сфері поводження з неповнолітніми та надання необхідних послуг.

Список використаних джерел: 1. Декларация прав ребенка 1924 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/childdec.shtml 2. Декларация прав ребенка 1959 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/childdec.shtml. 3. Конвенция о правах ребенка 1989 г. (резолюция ГА ООН 44/25) [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/childcon.shtml. 4. Факультативный протокол к Конвенции о правах ребенка, касающийся участия детей в

вооруженных конфликтах [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/rightschild_protocol1.shtml

5. Факультативный протокол к Конвенции о правах ребенка, касающийся торговли детьми, детской проституции и детской порнографии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/rightschild_protocol2.shtml

6. Всемирная декларация об обеспечении выживания, защиты и развития детей [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/decl_child90.shtml.

7. План действий по осуществлению Всемирной декларации об обеспечении выживания, защиты и развития детей [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/russian/documen/gadocs/27spec/plan.htm.

8. Декларация и План действий «Мир, пригодный для жизни детей» защиты и развития детей [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/worldchild.shtml.

9. Шесть видов грубых нарушений, совершаемых против детей в условиях вооруженных конфликтов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/children/conflict/sixgraveviolations.

10. Сборник стандартов и норм ООН в области предупреждения преступности и уголовного правосудия. – ООН: Нью-Йорк, 2007. – 396 с.

11. Права детей и молодежи. Сборник международных стандартов /Состав. В.С. Семенов, Т.Л. Сыроед. – Харьков: Ксилон, 2001. – 204 с.

12. Европейская социальная хартия 1961г. [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://www.memo.ru/prawo/euro/eusoc.htm.

13. Поощрение и защита прав человека A/61- 299 [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N06/491/07/PDF/N0649107.pdf

14. Доклад Специального представителя по вопросу о насилии в отношении женщин по результатам поездки в Соединенные Штаты Америки для изучения вопроса о насилии в отношении женщин, содержащихся в тюрьмах штатов и федеральных тюрьмах (E/CN.4/1999/68/Add/2) п. 55,58. [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://www.unhchr.ch/Huridocda/Huridoca.nsf/0/7560a6237c67bb118025674c004406e9

15. «Поощрение и защита прав ребенка. Последствия вооруженных конфликтов для детей» A/51/306 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N96/ 219/57/PDF/ N9621957.pdf?OpenElement.

16. Двенадцатый Конгресс Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и уголовному правосудию (Сальвадор, Бразилия 12-19 апреля 2010г.) A/CONF.213/4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unodc.org/documents/crime-congress/12th-Crime-Congress/Documents/A_CONF.213_4/V1051037r.pdf.

* Сироїд Тетяна Леонідівна – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри

державно-правових дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ.

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/childdec.shtml

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/childdec.shtml

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/childcon.shtml

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/rightschild_protocol1.shtml

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/rightschild_protocol2.shtml

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/decl_child90.shtml

http://www.un.org/russian/documen/gadocs/27spec/plan.htm

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/worldchild.shtml

http://www.un.org/ru/children/conflict/sixgraveviolations

http://www.memo.ru/prawo/euro/eusoc.htm

http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N06/491/07/PDF/N0649107.pdf

http://www.unhchr.ch/Huridocda/Huridoca.nsf/0/7560a6237c67bb118025674c004406e9

http://www.unodc.org/documents/crime-congress/12th


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

153

УДК 341. 171 Вадим Фесенко *

СПЕЦІАЛІЗОВАНІ ТРИБУНАЛИ У СУДОВІЙ СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Стаття присвячена дослідженню питання функціонування спеціалізованих трибуналів у

рамках Європейського Союзу. Розглядаються особливості юрисдикції Трибуналу цивільної служби Європейського Союзу.

Ключові слова: Трибунал цивільної служби Європейського Союзу, судова практика, Суд ЄС, Європейський Союз.

Фесенко В. И. Специализированные трибуналы в судебной системе Европейского Союза. Статья посвящена исследованию вопроса функционирования специализированных

трибуналов в судебной системе Европейского Союза. Рассматриваются особенности юрисдикции Трибунала гражданской службы Европейского Союза.

Ключевые слова: Трибунал гражданской службы Европейского Союза, судебная практика, Суд ЕС, Европейский Союз.

Fesenko V. I. Specialized courts in the Judicial System of the European Union. The article is dedicated to the application of general principles of law at the ECJ practice and

their place in the hierarchy of European law sources. The article deals with the operation of the specialized courts within the judicial system of the

European Union. The features of the jurisdiction of the Civil Service Tribunal of the European Union have been researched.

Keywords: Civil Service Tribunal of the European Union, case law, European Court of Justice, European Union.

У 2001 році Ніццький договір [1] передбачив створення спеціалізованих судів – судової

панелі для розгляду певних справ в особливих сферах. Ці положення були згодом змінені Лісабонським Договором та кодифіковані у статті 257 («спеціалізовані суди») Договору про функціонування Європейського Союзу [2]. Стаття 257 ДфЄС передбачає, що Європейський Парламент та Рада, діючи згідно зі звичайною законодавчою процедурою може створювати спеціалізовані суди, можуть створити спеціалізовані суди при Суді загальної юрисдикції для розгляду та винесення у першій інстанції рішення у певних категоріях позовів або проваджень, що порушуються у певних сферах.

Договір передбачає, що Європейський Парламент та Рада діють за допомогою регламентів або за пропозицією Комісії та після проведення консультацій з Судом або на запит Суду після проведення консультацій з Комісією. Регламент, яким створено спеціалізований суд, встановлює правила організації суду та обсяги юрисдикції, надані йому.

Рішення, винесені спеціалізованими судами, можуть бути предметом права оскарження лише з питань права або, якщо це передбачено в регламенті, що створює спеціалізований суд, – права оскарження по суті, у Суді загальної юрисдикції, а також у виняткових випадках можуть бути переглянуті Європейським Судом.

Члени спеціалізованих судів добираються з осіб, чия незалежність є поза сумнівом і які володіють кваліфікацією, необхідною для призначення на судові посади. Їх призначає Рада, діючи одностайно.

Спеціалізовані суди встановлюють свої Регламенти за погодженням із Судом. Такі Регламенти потребують схвалення Радою.

Якщо регламент, що створює спеціалізований суд, не передбачає інше, до спеціалізованих судів застосовуються положення Договорів стосовно Суду Європейського Союзу та положення Статуту Суду Європейського Союзу. Розділ І Статуту та його стаття 64 застосовуються до спеціалізованих судів у будь-якому випадку. Додаток до Статуту Суду Європейського Союзу в перспективі буде складатися з декількох розділів (Додаток I, Додаток II і т.д.), присвячених кожен одному із спеціалізованих трибуналів Європейського Союзу. На момент підписання Лісабонського договору у 2007 році функціонував тільки один спеціалізований трибунал, тому додаток до Статуту Суду Європейського Союзу включає єдиний розділ (Додаток I).


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

154

Першим і єдиним на сьогодні спеціалізованим трибуналом, створення якого стало можливим завдяки спеціальним положення установчих договорів, став Трибунал цивільної служби Європейського Союзу або його ще називають Трибуналом публічної служби (Civil Service Tribunal), який є спеціальною палатою Суду Європейського Союзу для вирішення спорів між органами Євросоюзу і його співробітниками. Рішення про створення трибуналу прийнято 2 листопада 2004 Радою Європейського Союзу [3], його заснування відбулося 2 грудня 2005 року [4]. На обговоренні в Раді Європейського Союзу у 2008 р. також перебував проект створення спеціалізованого патентного трибуналу Європейського Союзу.

Необхідність створення окремої судової ланки була обумовлена двома чинниками. По-перше, метою створення такого суду було скорочення навантаження на суд першої інстанції, а по-друге, застосуванням нового підходу призначення суддів – європейська судова структура відходить від традиційного підходу номінації державою-членом на користь прямої заявки і її розгляду Відбірковим комітетом.

До складу Трибуналу Трибунал цивільної служби Європейського Союзу входять сім суддів, що призначаються Радою строком на шість років, який може бути поновлено після проведення конкурсу і врахування думки панелі з семи осіб з числа колишніх членів Суду та Загального суду, а також юристів з визнаним авторитетом. При призначенні суддів, Рада забезпечує збалансований склад трибуналу на якомога більш широкій географічній основі з числа громадян держав-членів і з урахуванням представлених національних правових систем. Судді Трибуналу обирають Голову з числа своїх членів строком на три роки з можливістю його продовження.

Трибунал засідає палатою з трьох суддів, тим не менш, у разі виникнення труднощів або у разі важливість порушених питань права, справа може бути передана до суду в повному складі. Крім того, у випадках, визначених у регламенті трибуналу, він може засідати палатою у складі п’яти суддів або суддею одноособово. Судді також призначають Секретаря строком на шість років. Трибунал має свій власний реєстр, але використовує служби Суду для своїх інших адміністративних і мовних потреб.

Процесуальна основа розгляду справ у Трибуналі регулюється положеннями Статуту Суду Європейського Союзу, зокрема тими, що містяться у Додатку І до нього, а також регламентом Трибуналу цивільної служби Європейського Союзу, який діє згідно з регламентом, затвердженим 25 липня 2007 р. та набрав чинності 1 листопада 2007 р. [5].

Як правило, провадження у трибуналі має дві стадії: усну та письмову. При цьому будь-яка особа, яка може довести свій інтерес у розгляді справи у трибуналі, а також держава-член та інституції Європейського Союзу можуть вступати у провадження.

На всіх етапах процедури, у тому числі після подання позову, суд може спробувати вдатися до мирового врегулювання спору.

Крім того, процедури у трибуналі не підлягають сплати судових зборів. З іншого боку, витрати на уповноваженого представника-юриста, який представляє позивача у суді держави-члена, не покриваються трибуналом. Однак сторона, яка не може покрити витрати у справі має право на звернення за правовою допомогою.

Подання позову до Трибуналу не спричиняє автоматичного припинення дії оскаржуваного акта. Однак, Трибунал може, видати наказ про призупинення дії акта або ввести інші забезпечувальні заходи.

Голова Трибуналу або, за деяких обставин, інший суддя виносить рішення про застосування забезпечувальних заходів у вигляді мотивованої постанови.

Забезпечувальні заходи вживаються тільки за наявності трьох умов: 1. Дії в основному провадженні мають бути однозначними та чітко обґрунтованими; 2. Заявник повинен встановити нагальність заходів за відсутності яких він може зазнати

серйозної і непоправної шкоди; 3. Забезпечувальні заходи повинні враховувати баланс інтересів сторін і суспільних

інтересів. Процедура також передбачає оскарження постанови про забезпечувальні заходи у

Загальному суді. Щодо найважливішого питання – питання юрисдикції, то у рамках судової інституції

Європейського Союзу Трибунал цивільної служби має особливу юрисдикцію, яка раніше здійснювалася Судом, а згодом – Судом першої інстанції, після його створення в 1989 році. Трибунал цивільної служби має повноваження розглядати і вирішувати у першій інстанції спори


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

155

Європейським союзом і його службовцями відповідно до статті 270 ДфЄС. За даними офіційного сайту Суду [6], це близько 120 справ на рік, у яких бере участь

приблизно 35 000 членів персоналу установ Європейського Союзу. Ці спори стосуються не тільки трудових відносин (оплата праці, кар’єрний ріст, найму, дисциплінарні заходи тощо), але і системи соціального забезпечення (хвороба, старість, інвалідність, нещасні випадки на роботі, допомога сім’ям тощо).

Він також володіє юрисдикцією у спорах між усіма органами або агентствами Союзу та їх співробітниками, щодо яких юрисдикцією наділений Суд Європейського Союзу (наприклад, спори між Європолом, Управлінням із гармонізації внутрішнього ринку або Європейським інвестиційним банком та їх співробітниками). З іншого боку, Трибунал не може розглядати і вирішувати спори між національними органами державного управляння та їх співробітниками.

Рішення, що виносяться Трибуналом, може бути оскаржене до Загального суду протягом двох місяців, однак така апеляція обмежується лише питаннями права.

Таким чином, як доводить функціонування Трибуналу цивільної служби Європейського Союзу, спеціалізовані трибунали ЄС у перспективі мають зайняти окрему «нішу» у судовій системі ЄС, знімаючи основне навантаження на Суд ЄС щодо спорів у специфічних сферах суспільних відносин в рамках ЄС.

Список використаних джерел: 1. Treaty of Nice // Official Journal. – C 80 – 10 March 2001. 2. Consolidated version of the Treaty on the Functioning of the European Union // Official

Journal.– L 115. – 2008. – P. 0160 – 0160. 3. Council Decision of 2 November 2004 establishing the European Union Civil Service Tribunal

(2004/752/EC, Euratom) // Official Journal. – L 333. – 2004. – P. 0007 – 0011. 4. Decision of the President of the Court of Justice recording that the European Union Civil Service

Tribunal has been constituted in accordance with law // Official Journal of the European Union. – L 325. – 2005. – Р.1.

5. Rules of Procedure of the European Union Civil Service Tribunal of 25 July 2007 // Official Journal. – L 225.– 2007. – P. 1.

6. Tribunal de la fonction publique – Présentation [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://curia.europa.eu/jcms/jcms/T5_5230/#comp%C3%A9tence

* Фесенко Вадим Іванович – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради

України. УДК 341 Михайло Юрлов * ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА ЯК ФАКТОР ПОСИЛЕННЯ РОЛІ ООН У

СУЧАСНОМУ СВІТІ

Стаття присвячена дослідженню глобальних проблем людства як фактору, що посилює необхідність посилення ролі ООН як міжнародного політичного інституту у сучасному світі через її всеохоплюючу модернізацію та інституційне реформування головних органів та інших елементів системи ООН.

Ключові слова: глобальні проблеми, еволюція ООН, міжнародний політичний інститут, Статут ООН, реформа ООН.

Юрлов М. Н. Глобальные проблемы человечества как фактор усиления роли ООН в

современном мире. Статья посвящена исследованию глобальных проблем человечества как фактора, который

усиливает необходимость усиления роли ООН как международного политического института в современном мире путём её всеобъемлющей модернизации и институционного реформирования главных органов и других элементов системы ООН.

Ключевые слова: глобальные проблемы, эволюция ООН, международный политический институт, Устав ООН, реформа ООН.

http://curia.europa.eu/jcms/jcms/T5_5230/#comp%C3%A9tence


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

156

Yurlov M. M. Global problems of humanity as a factor of strengthening the UN role in the

modern world. The article deals with global problems of mankind as a factor which reinforces the need to

strengthen the UN’s role as an international political institution in the modern world through its comprehensive modernization and institutional reform of the main organs and other parts of the UN system.

Keywords: global problems, the evolution of the UN, the international political institution, the UN Charter, the UN reform.

Актуальність дослідження. Політологічний аналіз глобальних проблем людства як фактору

необхідності посилення ролі ООН у сучасному світі має значну актуальність, адже сучасний етап функціонування ООН як міжнародного політичного інституту позначений суттєвими змінами у світовій політиці та структурі і якості міжнародних відносин, які набувають принципово нової архітектоніки, пов’язаної з процесами економічної, політичної, культурної та правової глобалізації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Слід відзначити, що проблематика процесів глобалізації досить ретельно розглядається як у вітчизняній, так й у західній політологічній та міжнародно-правовій літературі. Так, щодо вказаних питань висловлювалися такі українські і російські науковці, як М.В. Буроменський, М.О. Баймуратов, Ю.О. Волошин, І.С. Крилова, А.Я. Капустін, А.К. Цикунов, В.В. Копійка, І.О. Кресіна, А.С. Панаріна, В.Б. Култигіна. Крім того, можна назвати західних вчених, зокрема, Г. Кельзена, П. Кеннеді, С. Доуса, Я. Воутерса, М. Беттаті, Ю. Хабермаса, Ж.-Ф. Рішара, М. Кастельса та інших.

Аналізуючи джерельно-монографічну базу, можна зробити загальний висновок про досить високий рівень наукової розробки політологічних питань глобальних проблем людства та способів їх вирішення. В той же час, жодне з наявних досліджень не вирішує питання аналізу глобальних проблем людства саме як чиннику посилення ролі ООН у сучасному світі в цілому як необхідної домінанти комплексного вирішення загальносвітових найгостріших проблем, а тому така постановка проблеми є новою для сучасної вітчизняної політологічної науки, що характеризує важливе методологічне та загальнонаукове значення даного дослідження. Таким чином, дослідження вказаних питань є важливим науковим та практичним завданням, що потребує вирішення на сучасному етапі розвитку політологічної науки в частині реформування міжнародних політичних інститутів на універсальному рівні.

Мета статті всебічно дослідити політологічні аспекти глобальних проблем людства на сучасному етапі та визначити їх роль як посилюючого чинника у процесі інституційного реформування ООН як міжнародного політичного інституту.

Виклад основного матеріалу. Варто відзначити, що кількість держав з моменту заснування ООН зросла майже в чотири рази [1], тому політичний світ роздроблений як ніколи в сучасній історії, але в той же час представляє собою одне ціле саме виходячи з глобалізаційного концепту сучасного світового розвитку.

Вказаний концепт походить від комплексного розуміння глобальних трансформаційних процесів, обумовлених глобалізацією та універсалізацією усіх сфер економіки, політики, культури, права, причому термін «глобалізація» В.П. Култигін розкриває як «тенденцію, процеси, основною рисою яких є пов’язування різних країн у певне єдине світове ціле у соціальній, політичній, економічній, культурній областях» [2]. Подібним є визначення А.С. Панаріна, відповідно до якого глобалізація – це «процес становлення єдиного взаємопов’язаного світу, у якому народи не відокремлені один від одного звичними протекціоністськими перешкодами та кордонами, що одночасно перешкоджають їх спілкуванню та оберігають їх від невпорядкованих зовнішніх впливів» [3]. З.Т. Голенкова розглядає глобалізацію як «вплив різних світових проблем на соціально-економічні та соціально-культурні процеси конкретного співтовариства» [4]. В.Б. Кувалдін вважає, що глобалізація є новим суспільним устроєм, процесом формування глобального людського співтовариства [5].

З іншого боку, деякі дослідники надають перевагу економічній складовій визначення поняття «глобалізація». Так, М. Г. Делягін розуміє вказаний термін як вищу стадію інтеграції та характеризує її як процес потужного та швидкого формування єдиного загальносвітового фінансово-економічного простору наразі нових, переважно комп’ютерних, технологій [6]. Ще


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

157

більш вузько економічне поняття дає Д. Сорос, ототожнюючи глобалізацію з вільним пересуванням капіталу та наступним зростаючим домінуванням глобальних фінансових ринків та багатонаціональних корпорацій над національними економіками [7]. Подібною є точка зору М.М. Лебедєвої, відповідно до якої глобалізацією є процес, внаслідок якого все більш прозорими стають кордони національних держав у різних галузях – економіці, соціальній взаємодії і т.п. [8].

Таким чином, економічна домінанта є однією з найважливіших складових, що обумовлюють зміст та структуру процесу глобалізації у сучасному світі на універсальному рівні, що, у свою чергу, породжує відповідні глобальні проблеми людства, на подолання або пом’якшення яких має бути спрямована діяльність ООН як міжнародного політичного інституту, а тому економічний вимір глобалізаційних процесів заслуговує на окремий політологічний аналіз.

Водночас слід зазначити, що економічна глобалізація за своїм змістом та структурою є настільки складним та неоднозначним процесом, що навіть серед фахівців, які займаються цією проблемою вже багато років, спостерігаються значні розбіжності в позиціях щодо сутності, етапів розвитку, основних чинників, проявів та шляхів розв’язання суперечностей означеного процесу.

Зокрема, М. Кастельс говорить про економіку, яка може функціонувати як єдина система в режимі реального часу в масштабі всієї планети [9], а М. В. Ільїн – про утворення єдиного, взаємопов’язаного світу, цілісного за своїми загальними контурами та внутрішнім зв’язком елементів, та формування структур глобальної керованості [10].

Найбільш радикальну позицію тут займають дослідники, які взагалі говорять про «кінець національної держави» (наприклад, К.Омаe [11]). Вони презентують течію так званого «гіперглобалізму», яка стверджує, що ми вже живемо у світі без кордонів. Для «національного» в ньому на залишилося місця, національні держави більше не є важливими акторами; їх місце нібито займають глобальні корпорації, які не належать жодній державі та постачають стандартизовані в глобальному масштабі продукти.

З другого боку, окремі дослідники виступають проти гіперболізації глобалізаційних тенденцій. На їхню думку, хоча глобалізація й стала визначальною рисою міжнародної економіки, її розмах та значення надто перебільшуються. Насправді, основними детермінантами економічних процесів все ще виступають національні політики та національні економіки [12].

Як вбачається, при визначенні сутності процесу глобалізації потрібно уникати вищенаведених поляризованих підходів і бачити насамперед тривалий процес розвитку, в рамках якого відбувається становлення нової системи світової економіки та фінансів. Така система органічно доповнює національний рівень організації економічного життя всесвітнім (глобальним). Причому є підстави вважати, що глобалізація зовсім не означає відчуження національної держави від управління економічними процесами. Вона, на наш погляд, веде до трансформації економічних функцій держави, в рамках якої остання делегує на глобальний рівень певні функції. Водночас процес глобалізації розширює географічну сферу свого впливу за межі національних кордонів тією мірою, якою вона бере участь у формуванні нових, глобальних правил економічної діяльності.

Можна в цілому погодитися з твердженням [13], що глобалізація є комплексним процесом, який охоплює паралельно три основні процеси:

зменшення перешкод для економічної, політичної та культурної взаємодії країн та народів; тенденцію до утворення більш гомогенного економічного, політичного та культурного

просторів; утворення структур глобальної керованості. Водночас, слід зауважити, що глобалізація найтіснішим чином пов’язана зі становленням

постіндустріального суспільства. У такому суспільстві вирішальну роль відіграє розвиток не просто сектору послуг, а передусім секторів, пов’язаних із всеосяжною інформатизацією суспільства та продукуванням знань (економіки, що ґрунтується на знаннях). Саме цей тип економічної організації, не пов’язаний із жорсткою географічною локалізацією факторів виробництва, за своїм змістом є таким, що не визнає вузьких національних рамок і об’єктивно потребує глобального економічного простору. Не випадково саме найбільш розвинені країни, які в структурному відношенні увійшли до сфери постіндустріальної економіки, стали на сьогодні основними суб’єктами та рушіями цього процесу.

Як і будь-який складний за своєю структурою процес, глобалізація розвивається під впливом цілої низки чинників, як економічних, так неекономічних: (гео)політичних, ідеологічних, культурологічних, цивілізаційних. Це зумовлює надзвичайну багатоманітність конкретних її


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

158

проявів і навіть визначає певну роздвоєність цього процесу. З одного боку, він виглядає як об’єктивний процес – результат розвитку продуктивних сил та відповідних їм економічних відносин, а з другого – як суб’єктивний процес, тобто результат певної політики, яка проводиться найбільш потужними країнами – глобальними акторами на світовій арені. У цій роздвоєності приховується фундаментальна внутрішня суперечність глобалізації. За своїм основним економічним змістом тенденція до посилення взаємодії країн та народів світу позитивна і має вести до підвищення загальної (глобальної) ефективності світової економіки, до більш раціонального розподілу ресурсів в глобальному масштабі. Але насправді вона реалізується в конкретній історичній соціально-економічній формі, що слугує інтересам насамперед провідних країн – так званого «золотого мільярда».

Не випадково в багатьох публікаціях [14] розмежовуються об’єктивний процес глобалізації і політика неоліберального глобалізму провідних держав світу та їх глобальних монополістичних корпорацій.

Неекономічні чинники, які пов’язані з сучасними процесами геополітичного домінування та культурної експансії Заходу [15], і ведуть, врешті-решт, до територіального розширення сфери оперування західного капіталу, відіграють велику роль у об’єднавчих процесах. Та вирішальне значення, як здається, мають чинники, породжені суто економіко-технологічними процесами й нерівномірністю (асиметричністю, асинхронністю) їх протікання в різних частинах світу.

У цьому контексті слід насамперед наголосити на тому, що процес глобалізації розвивається під вирішальним впливом сучасної революції в сфері продуктивних сил: інформатизації та засобів комунікації. Вона технологічно уможливила виникнення і розповсюдження глобальних виробничо-фінансових структур. Ці технологічні інновації зробили можливим використання ряду фундаментальних конкурентних переваг потужними транснаціональними економічними структурами.

Важливим чинником розвитку глобалізації стали два процеси, що значно модифікують структуру світових економічних відносин. По-перше, це процес накопичення капіталу та зростаючі масштаби його експорту, який випереджає зростання торговельного обміну товарами і послугами. Цей процес призвів до того, що 500 найбільших ТНК світу (407 з яких базуються в країнах провідної «сімки») забезпечують понад 3/4 загальносвітового виробництва товарів і послуг, їх частка у світовому експорті сягає 1/3, а в торгівлі технологіями та управлінськими послугами – 4/5 [16].

По-друге, це масштабний процес лібералізації торгівлі та інвестиційної діяльності у світі, який був стимульований «неоліберальною революцією», що відбулася в останній чверті ХХ століття. В цьому зв’язку автори – прибічники неолібералізму – звертають увагу на ефекти, пов’язані з небувалим розширенням свободи вибору як для підприємців, так і для споживачів, їх попит і пропозиція також дедалі більше глобалізуються.

Водночас, крім позитивних сторін лібералізації світових ринків, економічна глобалізація породжує низку глобальних соціально-економічних проблем принципово нового характеру, які об’єднує практична неможливість їх вирішення зусиллями окремих держав чи груп держав на регіональному рівні.

Аналізуючи економічні та соціальні загрози світового масштабу, слід погодитися з думкою М. Тахера про те, що «невійськові джерела нестабільності в економічній, соціальній, гуманітарній та екологічній галузях перетворилися у загрозу миру та безпеці» [17]. М.О. Баймуратов відзначає наступні класифікаційні ознаки, характерні риси та специфічні особливості явищ, що розуміються як глобальні: по-перше, ці проблеми викликаються діями людини (неусвідомлюваними або цілеспрямованими); по-друге, вони мають довгострокові негативні наслідки; по-третє, вони характеризуються не тільки економічними, а і соціальними наслідками; по-четверте, масштаб негативних наслідків виходить за межі конкретного регіону і має загальнонаціональний характер; по-п’яте, їх вирішення потребує колосальних витрат, що є непомірними для окремої держави [18]. Ж.-Ф. Рішар відносить до соціальних і економічних глобальних проблем та напрямів боротьби з ними, зокрема, такі: масований наступ у боротьбі з бідністю; миротворчість; попередження конфліктів, боротьба з тероризмом; загальнодоступна освіта; глобальні інфекційні захворювання; цифровий розрив (розрив у інформаційних та комунікаційних технологіях); попередження і пом’якшення наслідків стихійних лих [19]. У контексті перелічених проблемних питань глобального (всесвітнього) характеру, що фактично впливають на стан міжнародних відносин, важливо відзначити, що у доповіді Групи високого рівня з загроз, викликів та змін у складі


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

159

відомих політичних діячів з різних регіонів світу «Безпечніший світ: наша загальна відповідальність» (далі: доповідь Групи високого рівня) [20] інфекційне захворювання ВІЛ / СНІД прямо кваліфікується як загроза міжнародному миру та безпеці, причому рекомендації щодо вирішення проблеми виносяться саме Раді Безпеки ООН як органу спеціальної компетенції у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки (п. 67).

Отже, по аналогії із вказаним положенням можна відзначити факт початку процесу формування на рівні самої ООН принципово нового підходу до визначення стану міжнародного миру та безпеки. Як випливає із запропонованого концептуального бачення, глобальні соціальні і економічні проблеми становлять безпосередню загрозу міжнародному миру та безпеці, а тому реагування на такі виникнення таких загроз входить до статутної компетенції ООН щодо підтримання міжнародного миру та безпеки (з особливою роллю та відповідальністю Ради Безпеки ООН як спеціального головного органу ООН у вказаній сфері).

Більше того, вказані проблеми породжують інші загрози міжнародному миру та безпеці, однією з яких на сучасному етапі є тероризм. Так, Р. Каплан, звертаючи увагу на економічний спад на тлі різкого зростання економічних проблем у більшості держав арабського світу та Африки, зазначає, що «іслам буде привабливий для пригнічених в силу своєї войовничості. Ця релігія, кількість прихильників якої у світі зростає найбільш швидкими темпами, є єдиною, що готова до боротьби» [21]. У цьому контексті слушною є і точка зору В.Ф. Антипенко, згідно з якою соціально-економічні чинники детермінували якісний стан сучасного тероризму, оскільки конкретним змістом наповнився його основний суб’єкт, що складається з двох сторін міжнародної соціальної взаємодії: з одного боку, економічно розвинених держав Півночі, вимушених консолідуватися у прагненні зберегти свій добробут на межі т. з. «суспільства споживання» за рахунок ураження, в першу чергу, ресурсних можливостей та інтересів слаборозвинених регіонів, а з іншого – бідних держав Півдня та екстремістських груп, що символічно і можливо, фактично (але не юридично) представляють їх інтереси та досягають мети соціально-економічного виживання у злочинний спосіб (шляхом здійснення терористичних актів) [22]. Подібний причинно-наслідковий зв’язок відзначається і у доповіді Групи високого рівня (відповідно до п. 145, «тероризм процвітає в умовах відчаю, приниження, злиднів, політичного пригнічення, екстремізму і порушень прав людини; він також процвітає в умовах регіональних конфліктів та іноземної окупації; він виграє від слабкої здатності держави до підтримання правопорядку»).

У свою чергу, резолюцією РБ ООН 1566 від 8 жовтня 2004 р. [23] «тероризм у всіх його формах та проявах» був визнаний «однією з найбільш серйозних загроз миру та безпеці» (п. 1), гострота і масштаб якої потребують реагування у відповідності до глави VII Статуту. При цьому варто відзначити асиметричний характер терористичної загрози, що в цілому є відносно новим явищем у міжнародній дійсності. Так, зокрема, якщо у резолюції РБ 1566 об’єкт терористичних актів визначений не досить чітко («злочини, у тому числі проти цивільних осіб»), то у спеціальному розділі щодо тероризму доповіді Групи високого рівня йдеться про діяння з метою «викликати загибель мирних жителів або некомбатантів або завдати їм тяжкі тілесні ушкодження» (п. 164 d), що є близьким до формулювання, висловленого у Міжнародній конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму [24], що містить положення про акти насильства проти «цивільних або будь-яких осіб, що не беруть активної участі у збройному конфлікті», з чого випливає акцентування спрямування тероризму як сучасного фактичного політико-правового явища саме проти цивільного населення, включаючи всіх некомбатантів. В частині цілей терористичного насильства резолюція 1566 називає «провокування паніки з боку суспільства в цілому або окремих осіб, залякування населення або примушування уряду або міжнародної організації до здійснення або відмови від здійснення якої-небудь дії». В той же час, як справедливо зазначає К.А. Степанова, «дії щодо залякування населення можуть бути не стільки самоціллю терористів, скільки засобом досягнення їх реальних прикінцевих цілей. Відсутнє (у тексті резолюції та доповіді Групи високого рівня – М. Ю.) згадування про те, що прикінцеві цілі тероризму, що відрізняють його від суто економічної злочинності, мають політичний характер (хоча можуть формулюватися і в ідеологічних, і у релігійних категоріях)» [25].

Таким чином, глобалізація зовсім не означає відчуження національної держави від управління економічними процесами, а веде до трансформації економічних функцій держави, в рамках якої остання делегує на глобальний рівень певні функції. Водночас процес глобалізації розширює географічну сферу свого впливу за межі національних кордонів тією мірою, якою вона бере участь у формуванні нових, глобальних правил економічної діяльності. З іншого боку,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

160

глобальні соціальні і економічні проблеми становлять безпосередню загрозу міжнародному миру та безпеці, а тому реагування на такі виникнення таких загроз входить до статутної компетенції ООН щодо підтримання міжнародного миру та безпеки (з особливою роллю та відповідальністю Ради Безпеки ООН як спеціального головного органу ООН у вказаній сфері), і саме у такому контексті необхідно розглядати подальші шляхи модернізації та інституційного реформування ООН з метою протидії сучасним реальним викликам та загрозам, які постають перед людством в універсальному вимірі його існування та життєдіяльності.

У цілому, висновки, отримані як результат політологічного дослідження впливу глобальних проблем людства на процес реформування ООН, мають стати належним підґрунтям для продовження наукових та практичних пошуків оптимальних концептів модернізації ООН на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин та світової політики.

Список використаних джерел: 1. Барабанов О.Н. Глобальное управление / Барабанов О.Н., Голицын В.А., Терещенко В.В.

– М.: Университет, 2006. – С. 40. 2. Култыгин В.П. Незападные концепции глобализации / В.П. Култыгин // Личность.

Культура. Общество. – 2002. – Том IV. – Вып. 1-2 (11-12) – С. 81. 3. Панарин А.С. Глобализация / А.С. Панарин // Глобалистика: Энциклопедия. – М.:

Радуга.– 2003. – С. 183. 4. Див.: Поиск. – 2001. – № 49 (655). – С. 13. 5. Кувалдин В.Б. Глобальность: новое измерение человеческого бытия / В.Б. Кувалдин / В

кн. Горбачёв М.С. и др. Грани цивилизации: Трудные вопросы современного развития. – М.: Альпина Паблишер. – 2003. – С. 35.

6. Делягин М.Г. Глобализация / М.Г. Делягин // Глобалистика: Энциклопедия. – М.: Радуга, 2003. – С. 183.

7. Сорос Дж. Про глобалізацію / Дж. Сорос. – К.: Основи, 2002. – С. 7. 8. Лебедева М.М. Мировая политика / М.М. Лебедева. – М.: Аспект-пресс, 2003. – С. 336. 9. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. под

науч. ред. О.И.Шкаратана / М. Кастельс. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – C. 105. 10. Ильин М.В. Стабилизация развития / М.В. Ильин // Мегатренды мирового развития /

Отв. ред. М.В. Ильин, В.Л. Иноземцев; Центр исследований постиндустриального общества. – М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2001. – С. 183–191.

11. Omae K. (ed.). The end of the nation state: the rise of regional economies / K. Omae. – New York: Free Press. – 1995.

12. Gilpin R. Global political economy: Understanding the international economic order / R. Gilpin. – Princeton and Oxford: Princeton University Press. – 2001. – P. 3.

13. Сіденко В. Зовнішні аспекти макроструктурних зрушень / В. Сіденко // Макроструктурна політика та ринкова трансформація: досвід Польщі та України / За ред. Я. Кліха, І.Крючкової та В.Сіденка. – К.: Заповіт, 2004. – С. 44.

14. Коллонтай В. Западные концепции экономической глобализации / В. Коллонтай // Горбачёв М.С. и др. Грани цивилизации: Трудные вопросы современного развития. – М.: Альпина Паблишер. – 2003. – С. 147–192.

15. Kennedy P. Global trends and global governance / P. Kennedy, D. Messner, F. Nuscheler. – London: Pluto Press, 2002.

16. Белорус О.Г. Экономическая система глобализма: Монография / О.Г. Белорус. – К.: КНЕУ, 2003. – С.22–24.

17. Тахер М. Международно-правовые аспекты обеспечения всеобщей безопасности: автореф. дисс…канд. юрид. наук: 12.00.11 / Мохаммад Тахер. – К., 1997. – С. 3.

18. Организация Объединённых Наций в условиях глобализации: вопросы модернизации и повышения эффективности деятельности / Под ред. засл. деятеля науки и техники Украины, д.ю.н., проф. М.А. Баймуратова: Монография. – М.: ТрансЛит, 2008. – С. 114.

19. Там само. – С. 116. 20. Более безопасный мир: наша общая ответственность: Доклад Группы высокого уровня

по угрозам, вызовам и переменам // Документ ООН А/59/565 от 1.12.2004 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/russian/secure world/a59-565.pdf

21. Kaplan R.D. The coming anarchy: shattering the derams of the post cold war / R.D. Kaplan. –

http://www.un.org/russian/secure


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

161

N. Y.: Random house, 2000. – XIX. – P. 54. 22. Антипенко В.Ф. Теории мирового развития и антитеррористическое право. Логика

сопрягаемости / В.Ф. Антипенко. – К.. – 2007. – С. 67. 23. Резолюция СБ ООН 1566 (2004) от 8 октября 2004 г. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.un.org/russian/documen/scresol/res2004/res1566.htm 24. Международная конвенция о борьбе с финансированием терроризма: Резолюция ГА

ООН 54 / 109 от 9 декабря 1999 г. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/russian/documen/convents/terfin.htm

25. Степанова Е.А. Россия, ООН и противодействие терроризму: правовые и практические аспекты / Е.А. Степанова // Ежегодник СИПРИ 2005: Вооружения, разоружение и международная безопасность. – С. 837.

* Юрлов Михайло Миколайович – здобувач Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України.

http://www.un.org/russian/documen/scresol/res2004/res1566.htm

http://www.un.org/russian/documen/convents/terfin.htm


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

162

Правова інформатика

УДК 340 Ольга Цимбалюк *

УНІФІКОВАНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ – ПОЧАТОК ШЛЯХУ КОНСОЛІДАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА

(на основі застосування методології, методик та методів правової інформатики у

моніторингу та прикладному системному аналізі понятійного апарату законодавства України)

Розкриваються окремі аспекти щодо консолідації визначення змісту інформації як об’єкта

права з перспективою його закріплення у Кодексі України про інформацію. Це розглядається як етап на шляху до систематизації інформаційного законодавства та гармонізації його в загальній системі законодавства країни.

Ключові слова: право, інформація, консолідація, законодавство, інформаційна сфера суспільства.

Цымбалюк О. В. Унифицированное определение информации – начало пути

консолидации законодательства. Раскрываются отдельные аспекты, связанные с консолидацией определения содержания

информации как объекта права с перспективой его закрепления в Кодексе Украины об информации. Это рассматривается как этап на пути к систематизации информационного законодательства, а также гармонизации его в общей системе законодательства страны.

Ключевые слова: право, информация, консолидация, законодательство, информационная сфера общества.

Tsymbalyuk O. V. А unified definition of information – the beginning of the consolidation of the

legislation. Certain aspects of the consolidation of determination of the information content as an object of law

with a view to its recognition in the Code of Ukraine on information. This is seen as a step towards the systematization of information legislation, as well as the harmonization of the general legislation of the country.

Keywords: law, information, consolidation, legislation, information sphere of society. Розв’язання проблеми консолідації законодавства через визначення інтегрованого змісту

понять є необхідністю не тільки для теорії, але і для практики суспільних відносин. Про велику роль у правовідносин щодо однозначного формулювання термінів, категорій свідчить і те, що у багатьох законах України є окремі статті, де подано визначення змісту вживаних у них спеціальних понять. Окремі поняття у законодавчих актах розкриваються також як складові правовідносин у статтях, що мають у назві, наприклад, слова «об’єкти правовідносин…» тощо. Поняття, категорії розкриваються також у змісті статей де визначаються окремі диспозиції правовідносин, наприклад, у цивільному та кримінальному законодавстві. Все це сприяє формуванню системи законодавства не як сукупності (купи), а як множині складових (елементів), що у єдності утворюють нову якість непритаманну сукупності їх.

Необхідність юридичного визначення уніфікованого поняття інформації, як аспект проблема юридичної науки випливає із Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки [1]. Так, серед основних стратегічних цілей розвитку інформаційного суспільства в Україні звернуто увагу на необхідність вдосконалення законодавства щодо регулювання інформаційних відносин. Там же, серед засад національної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні зазначено, що вона ґрунтується на формуванні необхідних для цього законодавчих умов. У підрозділі «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства» – серед іншого є положення, що з метою підвищення ефективності розвитку інформаційного суспільства необхідно створити цілісну систему законодавства, здійснити гармонізацію інформаційного законодавства та всієї системи вітчизняного законодавства.

Від юридичного визначення змісту інформації як об’єкта правовідносин у значній мірі


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

163

залежить і цілісність всієї системи законодавства, адже інформація є формою прояву, відображення всіх правовідносин. У зв’язку з цим в інформаційному праві як комплексній галузі юридичної науки визначилася теоретично-практична інституційна проблема: пошук стандартизованого за змістом поняття інформації, що може застосовуватися як юридична матриця для дефініцій пов’язаних з її сутністю, змістом. Спеціальна увага до визначення інформації з боку правової інформатики та інформаційного права полягає у тому, що інформації є основою розуміння сутності їх предмета як сфери правовідносин, як юридичної науки та як навчальної дисципліни. На рівні всієї системи законодавства України однозначне розуміння інформації дозволить уникати щодо неї непорозуміння, казусів, вирішувати колізії, а також запобігати деліктам де інформація є предметом посягання чи вчинення них, у тому числі при судочинстві. Уніфікована юридично дефініція інформації має відповідним чином вкладатися у основу змісту похідних від неї категорій, зокрема у тих де видові її ознаки мають конструкції із зазначенням родового, видового, групового тощо поняття за моделлю: «…інформація…– це … інформація…».

В інформаційному праві як науці дослідження сутності, змісту, ознак інформації приділяється багато уваги. Майже кожен дослідник на монографічному рівні вважає атрибутивним розгляд змісту, сутності, ознак інформації як юридичного поняття. Дослідження довідкових, наукових і навчальних джерел [2-7] свідчить, що для вирішення проблеми, окремими дослідниками пропонувалися різні, нерідко, неоднозначні формулювання інформації як об’єкта правовідносин. Наукове різноманіття, багатозначність, багатоаспектність, багатофункціональність сутності, змісту інформації відповідно знайшло відображення і у нормативно-правових актах.

Проведена наукова інкорпорація, за допомогою засобів пошуку та методів прикладного системного аналізу із застосуванням здобутків правової інформатики – комп’ютерної системи інформаційно-аналітичного забезпечення – КСІАЗ «Законодавство» Верховної Ради України [8], дозволила виявити різни формулювання інформації у законодавстві. Окремі результати такого дослідження частково були вже висвітлені у публікаціях [9, 10].

Мета цієї статті – висвітлення результатів дослідження щодо моніторингу визначення інформації як об’єкта права у законодавстві України.

За основу першої стадії прикладного системного аналізу наукових розвідок було визначено доктринальну інкорпорацію законодавства у хронологічному порядку прийняття законодавчих актів, де інформація має загальне (абстрактне) або галузеве (конкретне) визначення. Такий підхід дозволив прослідкувати ґенезу розуміння інформації як поняття у праві, а також прослідкувати зміни доктрини її не тільки змісту, але і сутності у дефініції.

Інформації за змістом на рівні законодавства вперше була визначена у Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» [11]. У стаття 1 Закону було зазначено загальне формулювання інформації, без прив’язки його як засобу прояву недобросовісної (несумлінної) конкуренції в підприємницькій діяльності:

«Інформація – це відомості в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відеофільми, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості».

У визначенні спостерігається консолідація слів змісту за критеріями розширеного змісту тлумачення інформації. При цьому спостерігається застосування термінів, що відображують її матеріалізацію у технологіях прояву (об’єктивізації). Такий метод консолідації змісту є досить складним, а отже може викликати неоднозначну правову рефлексію у різних суб’єктів суспільних відносин. Застосовуючи метод інформатики (виключення вторинних критеріїв для спрощення ознак змісту), у такому формулюванні інформація зводиться до сутності відомостей, будь-яких публічно оголошених чи документованих в будь-якій формі та вигляді на будь-яких носіях.

У Законі України «Про державну статистику» [12] спочатку галузевий зміст інформації (статистичної інформації) визначався за сутністю даних, а з прийняттям Закону України «Про інформацію» було подано галузеву сутність статистичної інформації через застосування у визначенні терміну – інформація (в редакції Закону від 13. 07. 2000 р. № 1922-III). Подібна сутність була зазначена і у редакції статті 1 Законом від 13. 01. 2011 р. №2938-VI: статистична інформація - документована інформація, що дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

164

суспільства. У Законі України «Про інформацію» [13], у статті 1, інформація була прямо визначена як

об’єкт правовідносин, з підтвердженням цієї її сутності у статті 8 та ряду наступних статей. Загальний зміст інформації було визначено більш коротше, компактніше за обсягом слів у порівнянні із Законом України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». У цьому формулюванні законодавець не застосовує для ілюстрації технології об’єктивізації інформації, а її сутність розглядається лише одномірно у часі: тільки відомості, що відбуваються.

У Законі України «Про авторське право і суміжні права» [14] було подано досить об’ємне визначення такого різновиду інформації як інформація про управління правами:

«Інформація про управління правами – інформація, в тому числі в електронній (цифровій) формі, що ідентифікує об’єкт авторського права і (або) суміжних прав і автора чи іншу особу, яка має на цей об’єкт авторське право і (або) суміжні права, або інформація про умови використання об’єкта авторського права і (або) суміжних прав, або будь-які цифри чи коди, у яких представлена така інформація, коли будь-який із цих елементів інформації прикладений до примірника об’єкта авторського права і (або) суміжних прав або вміщений у нього чи з’являється у зв’язку з його повідомленням до загального відома».

Роблячи галузеве визначення різновиду інформації його розробники ототожнили його сутність у конструкції контексту «інформація – це відомі дані». У такому формулюванні спостерігається суттєву відмінність дефініції інформації від тої, що була зроблена у Законі України «Про інформацію». Також спостерігається «тонка гра» словами близькими за семантичним значенням, що у компіляції утворюють новий системний, сутнісний зміст. Цей зміст, з точки зору юридичної когнітології та семантики викликає відповідну типову (однозначну) суспільну рефлексію, адекватність розуміння, що зумовлена застосуванням широкого вжитку тезаурусом природної мови. Тобто, відомості, повідомлення, коди, сигнали є даними. Але вони набувають статусу інформації за певними ознаками, що визначаються суб’єктивно (суб’єктом) у суспільних відносинах. З цього випливає, у контексті діалектичної логіки, міркування, що не всі дані, хоча вони існують об’єктивно, є інформацією для певного суб’єкта чи групи суб’єктів.

У зв’язку з цим стають зрозумілими у соціальних системах положення теорії інформації для технічних систем: коли дані поділяються на інформацію і шум. При цьому у комунікації (спілкуванні) шум може суб’єктивно сприйматися за зворотністю зв’язку по різному, у різній інтерпретації. З точки зору класичної теорії інформації шум розглядатися як перешкода для сприйняття даних як інформації. Проте у діалектичній єдності дані у змісті шуму та інформації пов’язані між собою невизначеністю сприйняття певними особами.

У Законі України «Про захист інформації в автоматизованих системах» [15], у статті 1 було зазначено такий вид інформації як інформація в автоматизованих системах. Трансформуючи це визначення до загального змісту інформації, з точки зору сучасного розуміння теорії соціальних систем, його пропонується викласти у інтерпретації, що інформація – це множина даних, що застосовуються незалежно від методу, засобу, способу їх фізичного та логічного представлення у соціальних системах.

У Законі України «Про захист економічної конкуренції» [16] інформація подається знову розширено у сутності відомостей із поверненням до визначення подібного до того, що було у Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», але з певною інтерпретацією. Пропонується звернути увагу, що визначення почалося зі слова «відомостей» і закінчилося одно корінним словом «відомості». Новелою було включення до визначення терміну «збережені» після «вигляді».

«Інформація – відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості».

У Цивільному Кодексі України [17] (ЦКУ), у статті 200 інформація була визначена як відомості. Відтворюючи в основі формулювання зміст інформації, що був зроблений у Законі України «Про інформацію» (1992 р.) законодавець розширив часові межі її правової, об’єктивізації: минулий і теперішній час, але залишив поза правовою сферою майбутній час. У цьому випадку така логіка двомірного мислення розробників законопроекту зрозуміла: не може


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

165

бути відомим те, що ще не відбулося. Але у формальну логіку не вкладається тримірне розуміння інформації, зокрема того, що відбувалося, відбувається та може відбутися (настати) у майбутньому. Тим самим порушується зв’язок прогностичної, передбачувальної сутності інформації.

У Законі України «Про телекомунікації» [18] інформація визначається стиснено за змістом також як відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб. Семантичний аналіз змісту цього формулювання свідчить, що у ньому не враховані не тільки зазначені вище положення Закону України «Про інформацію», але і те, що сигнали, знака, звуки, рухомі або нерухомі зображення чи інше є тільки способами об’єктивізації відомостей. У цьому Законі, подібно до законодавчих актів, що розглядалися, інформація ототожнюється з відомостями, а сигнали, знаки, звуки, рухомі або нерухомі зображення чи інші способи об’єктивізації є їх технологічним чи технічним виглядом (проявом). У статті 1 Закону є також визначення даних – як інформації у формі, придатній для автоматизованої обробки її засобами обчислювальної техніки. З цього випливає можливе розуміння, що не є даними інформація у формі не придатній для обробки її технічними та технологічними засобами. Виникає питання: чи можуть бути даними інформація, що обробляється людиною у її мозку, без застосування технічних засобів?

У новій редакції Закону України «Про інформацію» [19] зроблено нове формулювання інформації як об’єкта права, що відповідно, було прямо консолідовано законодавцем з пунктом 1 статті 200 ЦКУ. Розуміння інформації було подано у конструкції як будь-яких відомостей та/або даних, що можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Звертає увагу те, що у сутність інформації поряд з відомостями було введено термін «дані». Виникає питання: а чи не є відомості даними? Також виникає питання: а чи не є електронний вигляд даних матеріальним носієм?

У Законі України «Про доступ до публічної інформації» [21], у статті 1 визначено зміст як предмету правовідносин його регулювання – публічну інформацію за моделлю «інформація – інформація». При цьому у дефініцію включені загальні ознаки інформації - відображення та задокументування будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація:

«Публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом».

У новій редакція Повітряного кодексі України [21] було подано визначення такого галузевого виду інформації як інформація про безпеку польотів через конструкцію «інформація – це інформація». У формулюванні звертає увагу те, що до інформації належить лише те, що міститься у системі збору та обробки даних. При цьому такі системи створюються виключно з певною метою. Виникає питання: а чи можна вважати інформацією те, що не міститься у системі збору та обробки даних? Також виникає питання: чому у зазначеному формулюванні не включено системи передавання (передачі) даних та як співвідносяться між собою системи збору та обробки даних із системами зберігання даних?

При аналізі юридичної техніки консолідації законодавства ентропію (невизначеність) викликають такі категорія на зразок як: «інші закони», «інше законодавство», «цивільне законодавство», «кримінальне законодавство», «трудове законодавство», «регулюється законом (без вказівки на конкретний закон» і т.п. Такі категорії не можуть бути проіндексовані у комп’ютерних системах баз даних правової інформації для автоматизованого пошуку. Стосовно цього можна сказати, що більш ефективним має бути формулювання з посиланням на конкретні за назвою закони. Для прикладу, замість застосування категорії «цивільне законодавство» більш визначеною є категорія «Цивільний кодекс». При автоматизованому посиланні на цей Кодекс є визначення сутності і категорії «цивільне законодавство».

Розвиненою технікою консолідації законодавства можна вважати посилання в окремих статтях конкретних законів на конкретні статті в іншому законі. В той же час перевантаженням законодавчого акту можна вважати юридичну техніку, коли у статті «визначення термінів» робиться формулювання одного і того ж терміну, але відмінно від формулювання у раніше прийнятому законодавчому акті. Застосовуючи здобутки правової інформатики при розробці законопроектів пропонується їх розробникам звертатися до термінологічного словника у КСІАЗ


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

166

«Законодавство», що дозволить більш зважено підходити до формулювань категорій у законопроектах. Суттєвою ознакою консолідації законодавства можна вважати відмову розробників законопроектів від створення нових спеціальних проектів законів. Для прикладу, Закони України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» та «Про доступ до публічної інформації» [20] можуть бути інтегровані в Закон України «Про інформацію». Тим самим будуть створюватися умови для апробації правових положень на практиці, а також формуватися умови для трансформації Закону України «Про інформацію» у Кодекс України про інформацію.

Для прикладу, у контексті реалізації положень пункту 12 статті 92 Конституції України щодо інформатики пропонується розглянути пропозицію щодо визначення на законодавчому рівні у Законі України «Про інформацію» статусу КСІАЗ Верховної Ради України, зокрема комп’ютерної інформаційно-пошукової бази правової інформатики як еталонної, нарівні із Відомостями Верховної Ради та газетою «Голос України». Фактично КСІАЗ, через Інтернет активно застосовується широким загалом користувачів, у тому числі в органах державної виконавчої та судової влади проте юридично статус її на законодавчому рівні є невизначеним.

Висновки, що сформувалися у ході дослідження теми можна зробити такі: 1. У юридичних визначеннях інформації нерідко застосовується порушення законів як

формальної логіки, так і правил української мови, зокрема тавтологія: інформація – це відомості, відомості – це інформація; дані – це інформація, інформація – це дані; відомості – це дані, дані – це відомості і т.п. Такий підхід не тільки не сприяє підвищенню правової культури практики, у тому числі культурі правотворення, але і створює загальні умови правового хаосу, що можна розглядати як загрози безпеці суспільного життя. У цьому сенсі можна пригадати як аналогію Біблійну притчу, коли Бог у Вавилоні покарав людей тим, що у будівельників башти до небес відібрав однозначну мову для спільної комунікації. Після цього вони перестали розуміти один одного і будівництво башти припинилося.

2. Визначення уніфікованого поняття інформації та близьких йому за сутністю інших понять (дані, відомості, повідомлення, сигнали, коди тощо) можна розглядати як етап інституціоналізації у інформаційному праві понятійного апарату на шляху до системної консолідація законодавства щодо інформаційної сфери правовідносин та становлення гармонійної системи всього вітчизняного законодавства.

Як пропозиція загального змісту пропонується, що вирішення проблеми визначення універсального змісту інформації як об’єкта права на науковому рівні слід активізувати широкому загалу дослідників на основі наукових положень не тільки теорії права, але і на положеннях філософії права, правової інформатики, філології, семантики та інших суміжних наук у комплексі. Це дозволить уніфікувати її розуміння на практиці з урахуванням специфіки за галузями, сферами, сегментами тощо у правовідносинах. Ця проблема законодавчо повинна знайти вирішення при розробці проекту Кодексу України про інформацію.

Важлива роль у формуванні понятійного апарату законотворчого процесу, виявленню недоліків, прогалин, невизначеностей у ньому належить широкому застосуванню здобутків правової інформатики. Комплексне застосування досягнень правової інформатики дозволяє на якісно вищому рівні забезпечувати як законотворчість, так і правозастосування, а також правову освіту, що у єдності формують сучасний рівень інформаційно-правової культури особистості, спільноти, суспільства в державі.

Список використаних джерел: 1. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки:

Закон України від 09. 01. 2007 р. № 537-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 102.

2. Інформаційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп’ютерних технологій: / За заг.ред. Р. А. Калюжного. – Запоріжжя: Просвіта, 2001. – 252 с.

3. Інформаційне суспільство. Дефініції…/ Під. ред. М. Я. Швеца і Р. А. Калюжного. – К.: Інтеграл, 2002. – 220 с.

4. Інформатизація, право, управління (організаційно-правові питання). / За ред. М. Я. Швеця, О. Д. Крупчана. – К.: НДЦПІ, 2002. – 191 с.

5. Вступ до інформаційної культури та інформаційного права. / За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного. – Ужгород: ІВА, 2003. – 240 с.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

167

6. Основи інформаційного права України. / За ред. М. Я.Швеця, Р. А. Калюжного, П. В. Мельника. – К.: Знання, 2009. – 414 с.

7. Нормативно-правові та методологічні засади упорядкування інформаційних відносин: науково-методологічний посібник. / За ред. В. Тація, В. Тихого, М. Швеця. – К.: ТОВ «Пан-Тот», 2009. – 324 с.

8. Комп’ютерна системи інформаційно-аналітичного забезпечення «Законодавство» Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/zakon.

9. Цимбалюк О. В. Інформація як об’єкт права в інформаційному суспільстві./О. В. Цимбалюк // Інформаційні технології в глобальному управління: матеріали міжнародної конференції (29. 10. 2011 р.). – К.: ФОП Ліпкан О.С., 2011.– С. 43-46.

10. Цимбалюк О. В. Інформація як об’єкт у правовому регулюванні при формуванні та функціонуванні інформаційного суспільства в Україні. / О. В. Цимбалюк // Інформація та безпека : спеціальний випуск за матеріалами «круглого столу» на тему «Інформаційне суспільство: право – інновації – бізнес» (25. 02. 2011 р). – К.:Академпрес, 2011. – № 1-2 (5-6). – С. 37-39.

11. Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності: Закон України від 18. 02. 1992 р. №2132-XII (втратив чинність) [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.rada.gov.ua/zakon.

12. Про державну статистику:Закон України від 17.09.1992 р. № 2614-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №43. – Ст. 608.

13. Про інформацію: Закон України від 02. 10. 1992 р. № 2657-XII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/zakon.

14. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23. 12. 1993 р. № 3792-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/zakon.

15. Про захист інформації в автоматизованих системах: Закон України від 5.07.1994р. № 80/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 31. – Ст. 286 (нова ред. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України № 2594-IV від 31. 05. 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 26. – Ст. 347).

16. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11. 01. 2001 р. № 2210-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/zakon.

17. Цивільний кодекс України (від 16.01.2003р.) –К.: Право, 2003. – 384 с. 18. Про телекомунікації: Закон України від 18.11.2003р. № 1280-IV [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/zakon. 19. Про інформацію: Закон України від 13. 01. 2011 р. № 2938-VI [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: //www:rada.gov.ua. 20. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-VI //

Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 314. 21. Повітряний кодекс України від 19. 05. 2011 р. № 3393-VI [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: //www: rada.gov.ua. * Цимбалюк Ольга Віталіївна – юрист-аналітик, стажер Комітету з питань

правосуддя Верховної Ради України.

http://www.rada.gov.ua/zakon







_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

168

ЕКОНОМІКА

УДК 330.155: 331: 332 Юлія Богоявленська * Анна Мельник *

РОЛЬ МОЛОДІЖНИХ ЦЕНТРІВ ПРАЦІ В КОНТЕКСТІ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ

МОЛОДІЖНОГО БЕЗРОБІТТЯ

Досліджено проблему функціонування молодіжного сегменту ринку праці за посткризових умов розвитку економіки. Розкрито роль молодіжних центрів праці в процесі регулювання окресленого сегменту, зокрема, проаналізовано діяльність ОМЦП. Визначено основні завдання та запропоновано заходи щодо регулювання молодіжної політики в сучасних умовах молодіжними центрами праці на прикладі Житомирської області.

Ключові слова: молодіжний сегмент ринку праці, молодіжні центри праці, інтелектуальний й інноваційний потенціал молоді.

Богоявленская Ю. В., Мельник А. С. Роль молодёжных центров труда в контексте

решения проблем молодёжной безработицы. Исследовано проблему функционирования молодёжного сегмента рынка труда в

посткризисных условиях развития экономики. Раскрыта роль молодёжных центров труда в процессе регулирования данного сегмента, в частности, проанализировано деятельность ОМЦТ. Определены основные задания и предложены мероприятия по регулированию молодежной политики в современных условиях молодежными центрами труда на примере Житомирской области.

Ключевые слова: молодёжный сегмент рынка труда, молодёжные центры труда, интеллектуальный и инновационный потенциал молодежи.

Bogoyavlenska Yu. V., Melnik A. S. The role of the Youth Labour Centres in the context of

solving the youth unemployment problems. The problem of the youth segment of labour market functioning in the post-crisis conditions of

economy development has been researched. The role of the Youth Labour Centres in the proces of regulation of this segment has been shown, in particular, by reviewing the activities of RYLC. The main tasks have been formulated and priority activities of regulation of youth policy by means of Youth Labour Centres in modern conditions have beed propopsed on the Zhytomyr Regional Youth Labour Center example.

Keywords: youth segment of the labor market, youth centers working, intelligent and innovative potential of young people.

За посткризових умов актуалізуються питання виходу економіки на якісно новий рівень

функціонування. Така трансформація може відбутися шляхом реалізації інноваційного потенціалу саме за участі молоді, як найбільш дієвої соціально-вікової групи населення. Проте, згідно статистичних даних, дана частина населення не завжди є економічно активною, що пов’язано з рядом негативних факторів впливу та безпосередньо психофізіологічних особливостей молодих осіб. Трудова нестабільність становища молоді на ринку праці повинна бути максимально скорегована у позитивний бік у першу чергу державними інституціями з метою недопущення значних відхилень та диспропорцій у структурі зайнятості, для реалізації трудового, інтелектуального потенціалу та розвитку людського капіталу як на особистісному, так і на загальнодержавному рівнях. Інвестування у розвиток людського капіталу молоді є досить довготривалим процесом, ефективність якого визначається загальними показниками розвитку суспільства. Тому питання регулювання саме молодіжного сегменту ринку праці, що є одним з основних складових молодіжної політики на рівні держави, потребує координації дій усіх суб’єктів соціально-трудових відносин. Однією з головних інституцій у системі координації дій щодо регулювання і є молодіжні центри праці.

Питанням молодіжного безробіття, удосконалення державної політики зайнятості приділено достатню увагу науковців, плеяду яких сформували: Богиня Д.П., Богуцький О.А., Васильченко В.С., Герасимчук В.І., Данюк В.М., Долішній М.І., Дорогунцов С.І., Колот А.М.,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

169

Лібанова Е.М., Макарова О.В., Федоренко В.Г., Яременко О.О. та інші. Окремі здобутки присвячено визначенню дієвих механізмів управління зайнятістю молоді. Так, зокрема, дослідження Хмелярчук М.І. присвячено соціальному захисту молоді, Кравченко В.Л. було проведено групування регіональних молодіжних сегментів залежно від специфіки сфери прикладання праці молоді. На особливу увагу заслуговують дослідження ефективності діяльності органів державного управління з питань молодіжної політики Бородіна Є.І.

Незважаючи на велику кількість публікацій і досліджень проблем регулювання молодіжного сегменту ринку праці, лише окремі з них присвячено аналізу діяльності структурних одиниць органів управління та реалізації державної молодіжної політики.

Саме тому метою даного дослідження є визначення основних завдань, пріоритетних заходів регулювання молодіжної політики в сучасних умовах молодіжними центрами праці (зокрема, в Житомирській області).

Існують такі функції, які ринок не може виконувати самостійно, тому їх потрібно покласти в основу державної молодіжної політики і реалізовувати відповідними органами управління. До зазначених функцій належать: матеріальна та соціальна підтримка молоді, організація її професійної підготовки та перепідготовки, забезпечення сприятливих (пільгових) умов для розвитку соціальної інфраструктури, малого підприємництва, здійснення регіональних заходів розвитку тощо.

Причини ускладнення трудових відносин пов’язані не лише із особливостями товару «робоча сила», але й із суперечливістю інтересів найманих працівників і роботодавців. Наявність таких проблем вказує на необхідність регулювання процесів на ринку праці. Цього можна досягти цілеспрямованим впливом на ринковий механізм через сукупність взаємопов’язаних заходів економічного, правового, організаційного характеру, що спричинять позитивні зміни на молодіжному сегменті ринку праці.

Умовно регулювання молодіжного сегменту ринку праці варто поділити на такі види: 1) державне регулювання, основною метою якого є досягнення оптимального поєднання

високоефективної праці і соціальних гарантій на випадок безробіття; 2) саморегулювання через ринковий механізм, згідно якого на молодіжному сегменті ринку

праці встановлюється рівноважна ціна (заробітна плата) під впливом попиту і пропозиції; 3) регулювання через механізм соціального партнерства – передбачає активну участь

профспілок у даному процесі. Здійснення державної молодіжної політики на регіональному рівні потребує

скоординованих дій органів державного управління, що відповідають за її реалізацію, та мережі спеціалізованих молодіжних структур і громадських організацій, що відстоюють права й інтереси молодих громадян.

У Житомирській області з метою регулювання молодіжного сегменту ринку праці функціонує Житомирський обласний молодіжний центр праці (далі – ОМЦП), створений розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації від 20.07.05 р. № 210, і є державною організацією, що знаходиться в підпорядкуванні управління у справах сім’ї, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації [1].

Метою діяльності ОМЦП є надання молоді області ефективної допомоги з питань тимчасового чи повного працевлаштування, правового та економічного захисту і створення нових робочих місць, сприяння розвитку молодіжного підприємництва.

Головними завданнями ОМЦП є: – надання молоді щоденної допомоги з питань тимчасового та постійного

працевлаштування; – надання правового та економічного захисту; – підтримка підприємницьких та громадських ініціатив; – створення нових робочих місць; – координація та розвиток молодіжного туризму; – психологічна допомога; – підвищення кваліфікації та організація виробничого стажування молоді. Також ОМЦП надаються послуги для покращення самовизначення молоді, сприяння її

працевлаштуванню, а саме: – інформаційно-консультаційні послуги з питань працевлаштування; – допомога в складанні резюме;


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

170

– ознайомлення з методами самостійного пошуку роботи; – індивідуальна підготовка до співбесіди з роботодавцем; – консультації юриста та психолога; – професійні та особистісні тренінги; – допомога в організації власної справи. Маємо зазначити, що у 2005 році функціонування Житомирського ОМЦП було припинено

майже одразу після започаткування діяльності даної організації у зв’язку з відсутністю державного фінансування. Лише наприкінці 2008 року діяльність центру було відновлено. Саме тому у 2008 році було надано лише 40 інформаційно-консультативних послуг та працевлаштовано 8 молодих осіб. У 2010 році порівняно з 2009 роком через нестабільну економічну ситуацію та загальне зменшення кількості робочих місць в області було працевлаштовано 132 молодих людей, що на 42 особи менше. Водночас, було активізовано роботу з молоддю в частині консультування щодо працевлаштування, ведення власної справи так, зокрема, було проведено конкурси серед молоді, профорієнтаційні заходи, організовано 18 молодіжних трудових загонів, що були створені для надання молоді можливості отримати певні практичні навички роботи.

У таблиці 1 наведено основні показники діяльності ОМЦП, що характеризують сприяння первинній та вторинній зайнятості молоді Житомирщини протягом 2008-2010 років.

Таблиця 1 – Заходи Житомирського обласного молодіжного центру праці у 2008-2010 роках № з/п

Показник 2008 р. 2009 р. 2010 р. Відхилення 2010 р. до 2009 р., +/–

1. Всього працевлаштовано: 8 174 132 – 42 1.1 – на постійну роботу 2 2 8 6 1.2 – на тимчасову роботу 6 172 124 – 48 2. Надано інформаційно-

консультативні послуги 390 2006 2830 824

2.1 – індивідуальні 30 181 433 252 2.2 – групові (до 20 осіб) 200 339 597 258 2.3 – колективні (понад 20

осіб) 160 1486 1800 314

3. Кількість молодіжних трудових загонів, створених за звітній період

4 15 18 3

4. Кількість осіб в молодіжних трудових загонах:

у т. ч.:

167 624 627 3

4.1 – студенти 97 591 612 21 4.2 – незайнята молодь 70 33 15 –18

Результати діяльності Житомирського ОМПЦ в цілому корелюють з офіційними даними щодо економічної активності, зайнятості і безробіття молоді. Так, зокрема, позитивною тенденцією у 2010 році було зростання на 0,6 п.с. (28,9%) частки зайнятої молоді у загальній структурі зайнятих порівняно з 2009 роком. Водночас хочемо зазначити, що частка молоді лише на 10,6 п.с. була більшою від зайнятих пенсіонерів – 18,3% до загальної чисельності працюючих (що пов’язане з недостатністю соціальних гарантій для пенсіонерів). Відзначаємо, що проведення масово роз’яснювальної роботи Центром серед молоді недостатньо вплинуло на покращення працевлаштування молоді після закінчення навчальних закладів, адже у 2010 році було зареєстровано як безробітні після закінчення навчання на 1,4 тис. молодих осіб більше порівняно з 2009 роком.

Протягом аналізованого періоду ОМЦП проводились семінари та тренінги «Моя власна справа» у районах області з метою інформування старшокласників і студентів про особливості ведення власного бізнесу. Важливим також було щорічне проведення конкурсу бізнес-планів для молоді. Проте чинником, що негативно вплинув на ефективність проведення даного конкурсу, виступила відсутність належного фінансування для реалізації таких проектів. Переможцям конкурсів надавалися лише певні цінні подарунки, щоправда, за умови наявності спонсорів таких проектів. У 2010 році вперше Житомирським обласним молодіжним центром праці було оголошено початок конкурсу соціальних проектів. Метою даного конкурсу стало виявлення


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

171

творчих здібностей, самовизначення молоді Житомирщини, її інтелектуального, інноваційного потенціалу. Його цільовою аудиторією були не лише випускники учбових закладів, але й навіть учні молодших класів, а це, зокрема, сприяло досить ранній профорієнтації молоді [2].

Проблематичним на сьогодні залишається питання фінансування діяльності центру. Більшість соціальних проектів, заходів інформаційно-консультативного характеру потребують значних витрат, які ОМЦП покривати не в змозі. Існує потреба залучення коштів юридичних та фізичних осіб як благодійної допомоги. Проте такі випадки досить поодинокі, що пояснюється нестабільністю функціонування та, відносно часто, збитковістю суб’єктів господарювання області.

Саме тому нині необхідно створити мотиваційний механізм залучення коштів на підтримку проведення ОМЦП різного роду соціальних проектів. Такий механізм можливий, зокрема, у випадку проведення реклами спонсорів, що в результаті дасть змогу підвищити рівень довіри населення до таких підприємств.

Актуальною залишається проблем збереження за державними органами влади величезного спектру функцій, у тому числі і щодо здійснення практичної молодіжної роботи. І хоча законодавчі новації з цього питання пропонуються та навіть схвалюються, реальної децентралізації у сфері молодіжної політики, як це має місце в сучасній Європі, не спостерігається. Таким чином, перед органами державного управління у справах молоді в Україні постає завдання організації міжагентних партнерств та міждисциплінарного співробітництва в молодіжній сфері, її фінансування через молодіжні, громадські організації (на загальнодержавному рівні) та грантові схеми (на місцевому). Адже застосування на потреби молодіжної політики переважно бюджетних ресурсів та жорстка регламентація функціонування суб’єктів регулювання ринку праці сьогодні безпосередньо гальмують розвиток молодіжного сегменту ринку праці [3].

Першочерговий етап процесу покращення взаємодії між ОМЦП та іншими суб’єктами регулювання варто провести шляхом укладання договорів про співпрацю між учбовими закладами області, підприємствами та Житомирським обласним центром праці. Така співпраця матиме на меті періодичне проведення роз’яснювальної роботи серед молоді фахівцями обласних центрів, а також інших заходів недержавного регулювання молодіжного сегменту ринку праці. Це сприятиме направленості занять на практичну орієнтацію та набуттю учнями і студентами практичних навичок, зокрема, на ринку праці.

Також важливим напрямком удосконалення функціонування ОМЦП є проведення консультування молоді щодо перспектив відкриття власної справи. Так як у Житомирській області спостерігається тенденція скорочення загальної кількості робочих місць, тому й актуалізується питання забезпечення необхідних стартових можливостей (у тому числі, інформаційного характеру) для підприємницької діяльності молоді.

Відтак визначаємо, що до основних завдань регулювання молодіжної політики в сучасних умовах молодіжними центрами праці належать: зменшення чисельності незайнятої молоді, інформування молодих людей про тенденції та перспективи ринку праці, роз’яснення та формування у молоді стереотипу партнерських соціально-трудових відносин.

До пріоритетних заходів регулювання молодіжної політики в сучасних умовах молодіжними центрами праці належать: проведення масово консультативної роботи для підвищення рівня активності молодих осіб на ринку праці, досягнення ефективної співпраці з усіма суб’єктами молодіжної політики, формування молодіжних трудових загонів та організація проектної діяльності.

Реалізація зазначених завдань і заходів сприятиме розвитку інтелектуального потенціалу молоді, сприятиме посиленню інноваційної діяльності.

Регулювання молодіжної зайнятості та подолання нестабільності на молодіжному сегменті ринку праці сьогодні є досить складним процесом, так як навіть прогнозування та планування динаміки на даному ринку за умов невизначеності посткризової економіки України провести досить складно. Для досягнення збалансованого стану на молодіжному сегменті ринку праці необхідним є узгодження дій усіх суб’єктів регулювання: державних органів влади, профспілок, роботодавців та громадських організацій. Важливе місце у цій взаємодії повинні посідати державні центри молодіжного працевлаштування на місцевому рівні; типовим центром у Житомирській області є обласний молодіжний центр праці.

Недостатньо дослідженим залишається питання прогнозування тенденцій молодіжного


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

172

сегменту ринку праці шляхом побудови багатофакторної моделі, що і планується розглянути в подальших дослідженнях.

Список використаних джерел: 1. Офіційний сайт Державної служби зайнятості України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.dcz.gov.ua 2. Офіційний сайт Житомирського обласного молодіжного центру праці [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zt-omcp.at.ua/ 3. Про затвердження Типового положення про молодіжний центр праці: [постанова Кабінету

Міністрів України: офіц. текст: за станом на 20 квітня 2005 року]. – К.: Парламентське вид-во, 2005. – 253 с.

* Богоявленська Юлія В’ячеславівна – кандидат економічних наук, доцент, заступник

завідувача кафедри управління персоналом і економіки праці Житомирського державного технологічного університету.

* Мельник Анна Сергіївна – студентка Житомирського державного технологічного університету.

УДК 346.12 Орест Кампі *

ОПТИМІЗАЦІЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І

РИНКОВОГО САМОРЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ СПІЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ Аналізується проблема співвідношення ринкового саморегулювання й державного регулювання

сфери спільного інвестування. Ключові слова: спільне інвестування, ринкове саморегулювання, державне регулювання. Кампи О. Ю. Оптимизация соотношения государственного регулирования и рыночного

саморегулирования в сфере совместного инвестирования. Анализируется проблема соотношения рыночного саморегулирования и государственного

регулирования сферы совместного инвестирования. Ключевые слова: совместное инвестирование, рыночное саморегулирование, государственное

регулирование. Kampi O. Yu. Optimization of correlation of state regulation and market self-regulation in the sphere

of joint investment. The problem of correlation of market self-regulation and state regulation of joint investment sphere is

analyzed. Keywords: joint investment, market self-regulation, state regulation. На межі останніх двох століть навряд чи яка інша стратегічно важлива соціально-економічна

проблема є настільки актуальною й неоднозначно сприйнятою в розвиненому світі, як співвідношення ринкової самоорганізації та державного регулювання. Ще більш актуальною й дискусійною вона є для постсоціалістичних країн, які визначають модель свого суспільного розвитку. Істотні зміни, які відбуваються в сучасній сфері спільного інвестування, є наслідком загальних закономірностей розвитку суспільства та характеризуються процесом ускладнення економіки, розумінням її як нелінійної, змішаної. Із цього виходить, що вирішення проблем розвитку сфери спільного інвестування пов’язане з раціональним її устроєм і багато в чому обумовлене органічним поєднанням самоорганізації та державного регулювання у рамках правового господарського порядку. Однак у процесі ринкових перетворень в Україні було виявлено недооцінку регулювання економіки, і сфери спільного інвестування зокрема, і, як наслідок, неадекватне потенційним можливостям використання державою системи регулювання. Це обумовило формування, з одного боку, статусу зазначеної проблеми в науковій свідомості, а з іншого боку – основ концепції самоорганізації (ринкового саморегулювання) й державного регулювання як умов поступального розвитку економіки змішаного типу.

http://www.dcz.gov.ua

http://zt-omcp.at.ua/


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

173

Аналіз розвитку спільного інвестування в світі та Україні свідчить, що тільки ринкове саморегулювання господарських відносин у сфері спільного інвестування, чи тільки державне регулювання цього сектору економіки не в змозі забезпечити поступовий розвиток ні сфери спільного інвестування, ні економіки загалом. Тому законодавцем визначена необхідність їх оптимального поєднання. У зв’язку з цим, ст. 5 ГК України встановлено загальну вимогу фундаментального, стратегічного характеру до формування правового господарського порядку, якою повинні керуватися органи влади при прийнятті управлінських рішень стосовно суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин. Такою загальною вимогою є оптимальне поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання з державним регулюванням макроекономічних процесів. Це означає, що в правовому регулюванні у сфері господарювання, і в сфері спільного інвестування у т. ч., не повинно бути крайнощів, тобто, з одного боку, усунення держави від впливу на формування та здійснення господарських відносин, а з іншого — невиправданого втручання органів держави у ці відносини. Вплив на сферу спільного інвестування держава має здійснювати, головним чином, заходами регулювання макроекономічних процесів, а не дріб’язковою регламентацією діяльності суб’єктів господарської діяльності із спільного інвестування, втручанням у їх оперативні господарські відносини.

Проблема оптимізації співвідношення державного регулювання і ринкового саморегулювання у сфері спільного інвестування є відносно новим об’єктом аналізу. Аналіз наявних наукових праць дозволяє зробити висновок про те, що більшість із них пов’язують проблему з функціями й роллю держави у сфері господарювання, або навіть в економіці загалом. У цілому в багатьох наукових дослідженнях, як справедливо зауважує академік А. Чухно, «хоча йдеться про економічну роль держави в ринковій економіці, однак нерідко це робиться дещо штучно, окремо про ринок, а потім окремо про роль держави. Насправді ринкове та державне регулювання тісно взаємопов’язані» [1, с.16]. Актуальним є дослідження О. М. Головіновим проблеми співвідношення (дихотомії) ринкового саморегулювання та державного регулювання за умов змішаної економіки [2, с.31-37]. Особливу увагу привертають роботи В. Мамутова [3, с. 59-65; 4, с.4-12] і М. Чумаченко [5, с. 79-81], у яких основна увага приділена полеміці з радикальними послідовниками ринку щодо спроб змінити зміст «Господарського кодексу України», і перш за все стрижневих положень щодо поєднання державного регулювання й ринкового саморегулювання як економіко-правових понять та одного із принципів законодавчого забезпечення економічної політики.

Основою розробки сучасної сутнісної конструкції співвідношення державного регулювання та ринкового саморегулювання у сфері спільного інвестування є системні характеристики змішаної економіки. Її унікальною властивістю, обумовленою дією різноманітних перехресних сил і тенденцій, є більша стійкість до впливу зовнішнього середовища, здатність підтримувати з ним певну рівновагу. Будучи адекватною формою сучасного розвиненого суспільства, змішана економіка характеризується подвійністю господарського процесу: стихійного, спонтанного й регульованого на загальнодержавному рівні.

Підприємницький характер й приватна ініціатива господарської діяльності із спільного інвестування як атрибути ринкової самоорганізації не означають ліквідацію державного регулювання в сфері спільного інвестування. Вони його істотно змінюють, що передбачає більш гнучку та відповідну ринку форму впорядкування системи. Регулювання здійснюється додаванням управлінських впливів до виконавчих механізмів, які безпосередньо визначають хід процесу [6, с.1005]. Варто наголосити, що регулювання й управлінські впливи – суміжні явища, які переходять одне в одне, але мають і самостійну основу. Проте, у поєднанні вони є впорядковуючими, координуючими процесами. Вплив може мати різні цілі: свідомо підтримувати пропорційність, створювати нові структури, погоджувати, зацікавлювати, контролювати їх дії, а може здійснюватися через установлення порядку у зв’язках, елементах структури. Дії можуть перетинатися, доповнювати одна одну, але при цьому цілі дій будуть різними. Адже управління здійснюється з метою досягнення організації, а регулювання – з метою досягнення стабілізації ринку спільного інвестування.

Чи сумісні зовнішнє втручання в господарську діяльність із спільного інвестування із її принциповою свободою, незалежністю й широкою саморегуляцією? Насамперед треба мати на увазі, що будь-яка свобода, у тому числі економічна, практично ніколи не буває абсолютною, нічим не обмеженою. Усяка незалежна, самостійна діяльність має потребу в управлінні, узгодженні. Крім усього іншого, впорядкування сфери спільного інвестування припускає не обмеження економічної свободи суб’єктів господарської діяльності із спільного інвестування, а її спрямування в суспільно корисне русло.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

174

У сфері спільного інвестування шляхом незліченних горизонтальних відносин між суб’єктами господарської діяльності із спільного інвестування, інвесторами, органами господарського керівництва та іншими суб’єктами вибудовується певна системність, що є результатом саморегулювання. На відміну від цього державно-організована системність характеризується свідомим підходом. Державне регулювання як поза ринкова централізована форма свідомого впливу держави на господарські відносини надає їм системності, ієрархічної властивості. Така системність організує сферу спільного інвестування за ієрархічним принципом, надбудовуючи й поєднуючи підсистеми економічних відносин одну з іншою. У результаті організована державою у сфері спільного інвестування системність характеризується відносинами як координації, так і субординації, що обумовлює міцну, надійну системність. У цілому регулювання сфери спільного інвестування в умовах змішаної економіки являє собою процес одночасного регулювання та саморегулювання економіки, коли зв’язки й відносини між її суб’єктами є результатом як спонтанного формування норм, що певним чином структурують поведінку суб’єктів господарської діяльності із спільного інвестування та інших учасників ринку спільного інвестування, так і результатом організуючої діяльності держави.

У поєднанні ринкове саморегулювання й державне регулювання варто розглядати не як дві вимушено об’єднані альтернативи, а як два засоби виконання одних і тих же загальних завдань у межах єдиного правового господарського порядку [7, с.83-94]. Хоча вони позбавлені функціональної єдності, проте наявна єдність цілей. Будучи соціально різноспрямованими (саморегулювання орієнтоване на збереження економічно сильних суб’єктів, державне регулювання – на підтримку слабких), їх реальна або потенційна взаємодія обумовлена обопільною спрямованістю на вирішення загального завдання: сприяння соціально-економічному й цивілізаційному розвитку держави.

Хоча державне регулювання синонімічне поза ринковому впливу, спрямованому на стиснення ринкового простору, однак завдання держави – враховувати інформацію про правильність пропорцій у економіці, надану ринком, коригувати, коли це необхідно, ситуацію на ринку. Саморегулювання обмежене в тій мірі, у якій діяльність економічних агентів обмежена формами та методами державного регулювання. Чим більше зв’язків налагоджується за допомогою цього регулювання, тим вужчою є сфера функціонування самоорганізуючих регуляторів.

Згідно ст. 5 Господарського кодексу України правовий господарський порядок, в рамках якого існує і розвивається сфера спільного інвестування, формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів. При цьому у літературі наголошується на тому, що термін «оптимальний» в даному випадку є занадто невизначеним [8, с.7]. В якості контраргументів такій позиції у літературі зазначається, що навряд чи було б правильним чітко визначати в законі співвідношення державного і приватного інтересу при встановленні категорії порядку. Адже при цьому категорія порядку перестала б бути динамічною, залежною від державної економічної політики, міжнародної економічної ситуації та інших об’єктивних факторів. Прив’язка співвідношення ринкового саморегулювання і державного регулювання до чітких параметрів зробила б непродуктивною реакцію держави на мінливі умови економічної ситуації, що є неприпустимим [9, c.45 – 49].

За своїм характером проблема оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання належить, як слушно зауважує М. Чумаченко, до економіко-правових, оскільки досягнення і підтримання розумного поєднання і взаємодії «двох засад» вимагають формування й дотримання певного правового господарського порядку, закріплення основоположних принципів і правил господарювання в законодавстві. При цьому законодавство повинно бути настільки компактним і стабільним, щоб всі економічні агенти, всі суб’єкти господарської діяльності могли адаптуватися до цих правил і керуватися ними досить тривалий час [5, с.79-81].

Дослідження проблеми оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання передбачає розгляд: по-перше, характеру оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання; по-друге, напрямків і способів оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання; по-третє, значення оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання для ефективного розвитку сфери спільного інвестування [2, с. 31-37].

Характер оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання (самоорганізації) можна визначити як діалектичну сукупність основних, найбільш стійких якостей взаємозв’язку. Цей взаємозв’язок є не механічним, а органічним: усі його прояви перебувають не в хаотичній, а у функціональній залежності, тобто зміни одних проявів спричиняють зміни інших, а


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

175

отже він становить собою єдину систему. Аналіз напрямків і способів оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового

саморегулювання у сфері спільного інвестування припускає необхідність їх класифікації щодо: а) процесів ринкових відносин; б) об’єктів ринкових відносин; в) суб’єктів ринкових відносин.

Перший із напрямків зазначеної оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання містить у собі переважно такі процеси, як рух попиту та пропозиції, розвиток конкуренції, стабілізацію національної валюти та її конвертованість. Впливаючи на рух попиту й пропозиції, ринок і держава оперують взаємозалежно в основному через механізм цін, наприклад, через визначення вартості чистих активів інститутів спільного інвестування [10], домагаючись рівноваги попиту й пропозиції. Ціновий механізм передає всю необхідну економічну інформацію, є стимулом для найбільш ефективного використання ресурсів, визначає розподіл доходів.

Другий із напрямів оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання – щодо лінії об’єктів ринкових відносин – містить у собі вплив ринку й держави на рух активів та інвестиційних ресурсів, зокрема: в якій кількості залучені у процесі спільного інвестування кошти мають бути інвестовані в різні активи; яким чином варто розподілити наявні ресурси серед реципієнтів інвестицій; як розподілити отриманий від господарської діяльності із спільного інвестування дохід між учасниками інститутів спільного інвестування (далі – ІСІ). Головне завдання тут полягає в тому, щоб за рахунок залучених ІСІ коштів збільшити пропозицію товарів з обов’язковим зростанням доходів, збільшенням виробництва. Якщо приріст виробництва товарів перекривається пов’язаним із ним приростом доходів, то ніяке розширення виробництва не ліквідує дефіцит товарів, що виник перед цим.

Якщо виробництво й обіг товарів, в які інвестуються кошти, залучені ІСІ, є в основному пріоритетною сферою відносин ринкового саморегулювання, то рухом грошей і грошовим обігом займається державне регулювання. Держава справедливо є монополістом у галузі емісії грошей, хоча це твердження досить умовне з огляду на те, що кількість грошей у обігу, як відомо, визначається з урахуванням цін товарів, які наявні на ринку.

Третій напрямок розглянутої оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання – щодо лінії суб’єктів ринкових відносин – передбачає вплив ринку й держави на суб’єктів господарської діяльності із спільного інвестування та інвесторів, посилення й розвиток їх взаємин. Мова йде про відновлення та формування нових прямих господарських зв’язків між учасниками ринку спільного інвестування, розвиток фінансових інструментів, які використовуються у процесі господарської діяльності із спільного інвестування, більш ефективне використання принципів маркетингу в управлінні ринковими відносинами та принципів менеджменту, що забезпечують ефективне управління інвестиційними ресурсами. Все це підвищує вплив інвесторів на суб’єктів господарської діяльності із спільного інвестування, збалансовує попит та пропозицію, поліпшує обіг товарів і грошей, сприяє розвитку конкуренції. Тим самим забезпечується розвиток процесу демократизації ринку.

Важливим аспектом проблеми оптимізації співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання є взаємний вплив держави й сфери спільного інвестування. У цілому він реалізується таким чином: держава регулює та стимулює сферу спільного інвестування і сприяє розвитку суспільства; сфера спільного інвестування визначає економічні, зокрема інвестиційні, можливості й могутність держави та формує економічні інтереси суспільства.

Вплив держави на сферу спільного інвестування проявляється за трьома основними напрямками: безпосереднього регулювання через законодавчі, адміністративні й перерозподільні види діяльності; управління державною власністю та державним сектором; вплив на суспільство й надалі на ринок спільного інвестування через прямий, опосередкований і непрямий вплив суспільства на неї.

Значення й роль державного регулювання й ринкового саморегулювання у сфері спільного інвестування несиметричні. Особлива місія стосовно будь-якої конфігурації країни належить державі, покликаній виконувати функції й обов’язки стосовно не тільки економіки, але й суспільства в цілому, які вона не може перекласти на інших учасників. Це пов’язане зі специфічною роллю держави як суб’єкта узаконеного делегування прав громадян. У такій своїй якості держава є своєрідною стабільною опорною конструкцією. Вона, як правило, не пов’язана ні з якою конкретною групою фізичних осіб, функціонує протягом життя багатьох поколінь і забезпечує спадкоємність і безперервність розвитку конкретної країни. Тому на державу істотно більшою мірою покладається завдання виявлення та реалізації інтересів громадян.

Стан сфери спільного інвестування багато в чому визначається не тільки фактором наявності


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

176

двох основ (ринкового саморегулювання та державного регулювання), але й оптимальним їх співвідношенням. Кожна із цих підсистем має внутрішні властивості власного розвитку. Саморегулюванню іманентно властиві всілякі відхилення, включаючи кризи, які є основою в генезі регулювання та органічно включені в процес саморегулювання. Державне регулювання порівняно з ринковим саморегулюванням – більш залежна від людського фактора сфера громадського життя, яка більше зазнає впливу змін, що привносить цей фактор, адже тут у остаточному підсумку керує людина, а не товар. Сфера спільного інвестування – це історичний інститут, спроможний удосконалюватися через посилення його конкурентних і антимонопольних можливостей. Основним фактором саморегулюючого руху сфери спільного інвестування є спосіб креативної, а не вичікувальної діяльності господарюючих суб’єктів. Державне регулювання є засобом реалізації регулятивної підтримки процесу, що самоорганізується. При цьому механізми саморегулювання повинні забезпечувати достатній ступінь незалежності економічного відтворення від негараздів бюрократичного регулювання, від сваволі політиків, що мають владу.

Оптимальне співвідношення ринкового саморегулювання як економічної самоорганізації та державного регулювання у сфері спільного інвестування припускає їх гармонійну єдність і заперечує функціонування однієї підсистеми, яке здатне зашкодити іншій.

Розвиток сфери спільного інвестування може бути успішним тільки тоді, коли між державним регулюванням та ринковою саморегуляцією спостерігається певний баланс. Якщо одна з підсистем явно домінує над іншою, утворюється деформований і неефективний тип ринку спільного інвестування. Варто мати на увазі, що межі сфер, які належать одночасно двом різним процесам – ринковому саморегулюванню й державному регулюванню, досить розмиті, їх визначення має значною мірою умовний характер.

Значення та співвідношення державного регулювання й ринкового саморегулювання у сфері спільного інвестування визначаються етапами життєвого циклу економічної системи, які відрізняються за формою та ступенем участі зазначених явищ і їх дій у впорядкуванні економіки. Сучасна економіка – це змішана економіка. Її становлення розглядається як процес виникнення і формування базисних якісних характеристик, насамперед, різноманіття правових форм власності та господарювання, що визначають специфіку економіки. Виникнення являє собою креативний процес появи нових якостей і їх взаємозв’язків – процес самоорганізації. Фіксація даних якостей забезпечується їх відбором і закріпленням у структурах, що утворюються. Такий процес формування, в якому поряд із самоорганізацією, яка триває, відбувається процес розвитку, тобто вдосконалення якостей, що розвинулися, і втрата тих, що не закріпилися. Саме на етапі розвитку за процесів самоорганізації, які тривають локально, починає (повинен) переважати процес державного регулювання як свідомого формування структур, що забезпечують збереження системи.

Отже, сфера спільного інвестування в умовах змішаної економіки органічно поєднує ринкові відносини та форми, ринковий механізм саморегулювання й державного регулювання. Для її ефективного функціонування проблема їх співвідношення є визначальною. Хоча конкретні форми та методи взаємодії стихійних і регульованих основ сфери спільного інвестування постійно змінюються, залишається незмінним напрямок економічної тенденції, що зумовлює забезпечення ефективного інвестування й стійкого економічного розвитку. Оптимальне поєднання державного регулювання та ринкового саморегулювання обумовлює появу синергетичного ефекту, яким можуть бути: соціально-економічна ефективність економіки України в цілому, темп зростання національного доходу на одну особу населення, темп збільшення розміру акумульованих у сфері спільного інвестування коштів, ступінь довіри населення до інституційних інвесторів та фінансових інструментів, темп збільшення обсягів довгострокового інвестування, покращення інвестиційного іміджу України та ін.

Досвід економічних реформ, у тому числі й в Україні, довів наукову та практичну даремність протиставлення ринкового саморегулювання й економічної ролі держави. Як підкреслює А. Чухно, недооцінка внутрішнього взаємозв’язку та взаємодії ринкового механізму й державного регулювання економіки стала однією з причин зменшення державного втручання в економіку та навіть виведення держави зі сфери економіки. Це було великою помилкою, яка в умовах, коли ринковий механізм не був відпрацьований, призводила до того, що держава необґрунтовано усувалася з економіки, не виконувала економічних функцій, через що виникала некерованість економіки [1, с.16].

Сьогодні збільшується розуміння того, що в умовах трансформаційної економіки України необхідне поєднання обох процесів, державне регулювання має зрушуватися з рівня виключно державного регулювання господарських відносин у сфері спільного інвестування до делегування повноважень щодо регулювання саморегулівним організаціям.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

177

Підсумовуючи викладене вище, можна зробити певні висновки. Регулювання сфери спільного інвестування являє собою процес одночасного ринкового саморегулювання й державного регулювання. При цьому зв’язки та відносини між суб’єктами господарської діяльності із спільного інвестування та іншими учасниками господарських відносин є результатом: з одного боку, спонтанного формування норм, які певним чином структурують поведінку суб’єктів, а з іншого боку – організуючої діяльності держави. Ринкове саморегулювання забезпечує автономність і самореалізацію сфери спільного інвестування, а державне регулювання – її адаптацію до динаміки матеріальних і соціальних основ сучасного суспільства. Сумарна результативність дії саморегулювання й державного регулювання у випадку креативного способу діяльності людей більше їх окремої результативності.

Співвідношення між державним регулюванням і ринком – це суто практичне питання побудови правового порядку у сфері господарювання та методу регулювання, а ринковий механізм – лише один із його інструментів. Тому в Україні проблема співвідношення ринкового саморегулювання та державного регулювання має вирішуватися не через послаблення ролі першого, а через оптимальний синтез їх інструментарію з урахуванням принципу, що затверджується все більше: ринок – де можливо, державне регулююче втручання – де необхідно.

Список використаних джерел: 1. Чухно А. Актуальные проблемы развития экономической теории на современном этапе / А.

Чухно // Экономика Украины. – 2009. – № 4. – С. 14-28. 2. Головінов О. М. До питання про дихотомію ринкового саморегулювання й державного

регулювання / О. М. Головінов // Вісник ДонНУЕТ. Серія «Економічні науки» . – 2010. – № 3 (47). – С. 31-37.

3. Мамутов В. О сочетании госрегулирования и рыночной саморегуляции / В. Мамутов // Экономика Украины: Полит.-эконом. журн. М-ва экономики и по вопр. европ. интеграции Украины, М-ва финансов Украины и Нац. Акад. Наук Украины . – 2006. – №1. – C. 59-65.

4. Мамутов В. Загальні проблеми науки господарського права на стику ХХ та ХХІ століть / В. Мамутов // Право України. − 2010. − № 8. − С. 4-12.

5. Чумаченко Н. К проблеме сочетания государственного регулирования и рыночной саморегуляции / Н. Чумаченко // Экономика Украины. – 2006. – № 8. – C. 79-81.

6. Большой энциклопедический словарь. – 2-е изд. перераб. и доп. – М.; СПб.: Норинт, 2004. – С. 1005.

7. Мамутов В.К. Посилення публічних засад у правовому регулюванні господарської діяльності / В.К. Мамутов // Право України. – 2009. − №9. − С. 83-94.

8. Юлдашев О. М. Методологічні засади регуляторної політики у сфері господарської діяльності: автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.04 / О.Х. Юлдашев; НАН України. Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2008. – С. 7.

9. Подцерковный О. Правовой хозяйственный порядок как ориентир регуляторной политики государства / О. Подцерковный // Юридичний вісник. – 2009. – № 1. – С. 45 – 49.

10. Положення про порядок визначення вартості чистих активів інститутів спільного інвестування (пайових та корпоративних інвестиційних фондів), затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 02.07.2002 р. №201.

* Кампі Орест Юрійович – здобувач кафедри конституційного права та порівняльного

правознавства Ужгородського національного університету.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

178

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ

УДК 351/354 Олексій Дніпров *

СИСТЕМА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ГУМАНІТАРНОЮ СФЕРОЮ УКРАЇНИ

У статті висвітлюється процес реформування системи органів державного управління

гуманітарною сферою України. Розглянуто окремі підсистеми органів державного управління гуманітарною сферою України.

Ключові слова: державне управління, гуманітарна сфера, органи виконавчої влади, Президент України, Кабінет Міністрів України.

Днипров А. С. Система органов государственного управления гуманитарной сферой

Украины. В статье освещается процесс реформирования системы органов государственного

управления гуманитарной сферы Украины. Рассмотрены отдельные подсистемы органов государственного управления гуманитарной сферой Украины.

Ключевые слова: государственное управление, гуманитарная сфера, органы исполнительной власти, Президент Украины, Кабинет Министров Украины.

Dniprov A. S. The system of the state humanitarian sphere administration in Ukraine. The article highlights the process of reforming the state humanitarian sphere administration

system in Ukraine. Subsystems of the state authorities in humanitarian sphere of Ukraine have been considered..

Keywords: state administration, humanitarian sphere, the executive authorities, the President of Ukraine, the Cabinet of Ministers of Ukraine.

Із проголошенням незалежності Україна успадкувала систему органів державного

управління гуманітарною сферою Української РСР. Проте в СРСР гуманітарна сфера фактично була підпорядкована панівній ідеології та спрямовувалася переважно на обґрунтування соціалістичної системи й переваг радянського способу життя. У руслі цієї політики й діяли всі органи державного управління. У свою чергу, Україна вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. [1] проголосила бажання стати на шлях демократичного розвитку й побудови правової та соціальної держави, забезпечити права і свободи людини. Відповідні норми згодом були закріплені в Конституції України від 28 червня 1996 р. Зокрема, згідно з частиною першою статті 3 Основного Закону «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Тому головним завданням державних органів у гуманітарній сфері було визначено забезпечення прав людини і громадянина на усесторонній розвиток. Таке завдання відповідало прийнятим у демократичних державах стандартам, згідно з якими на першому місці стоять не інтереси держави, а права і свободи особистості.

Упродовж 20-и років незалежності України система органів державного управління гуманітарною сферою зазнавала певних змін. Конституція України чітко визначила повноваження Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, у тому числі й щодо формування системи органів державного управління гуманітарною сферою. Так, згідно зі статтею 85 Основного Закону Верховна Рада України надає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України; призначає чи обирає на посади, звільняє з посад, надає згоду на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених Конституцією (наприклад, призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, надає згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України та ін.).

Визначальний вплив на формування системи органів державного управління гуманітарною сферою має Президент України, який, згідно зі статтею 106 Конституції України, призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем’єр-


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

179

міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Виконання державної політики в гуманітарній сфері покладено на систему органів виконавчої влади, вищим з яких є Кабінет Міністрів України. Саме уряд є тією інституцією, де виробляються рішення про необхідність або доцільність утворення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів (відповідне подання згідно зі статтею 114 Конституції України Прем’єр-міністр України вносить на розгляд Президенту України). У свою чергу, відповідно до статті 118 Основного Закону виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, а згідно зі статтею 136 Конституції України виконавчу владу в Автономній Республіці Крим очолює її уряд – Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

Президент України за поданням Кабінету Міністрів України призначає на посаду і звільняє з посади голів місцевих державних адміністрацій, які безпосередньо формують склад місцевих державних адміністрацій. Проте Кабінет Міністрів України згідно з пунктом 6 частини другої статті 23 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [2]. також впливає на формування й діяльність системи органів державного управління гуманітарною сферою на місцях шляхом затвердження типового регламенту місцевих державних адміністрацій, рекомендаційного переліку управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій і типових положень про них, визначення граничної чисельності та фонду оплати праці працівників місцевих державних адміністрацій, у тому числі їх апаратів, і витрат на їх утримання.

Упродовж всього періоду розвитку нашої держави в умовах незалежності політики та експерти, зокрема й зарубіжні, неодноразово доводили необхідність проведення адміністративної реформи в Україні. Окремі заходи щодо реформування органів влади також здійснювалися, однак комплексного їх реформування до недавнього часу так і вдалося здійснити. Помітні зрушення в цьому питанні сталися лише із проголошенням курсу реформ та виданням 9 грудня 2010 року указу Президента України В.Ф. Януковича №1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади». Здійснення реформи системи органів державного управління, започатковане главою держави, позначилося й на системі органів управління гуманітарною сферою. Так, зокрема, зазначеним Указом було створено:

Міністерство інфраструктури України, поклавши на нього функції з реалізації державної політики у сфері туризму;

Міністерство культури України та Державне агентство України з питань кіно, реорганізувавши Міністерство культури і туризму України, а також поклавши на Міністерство, що утворюється, функції з реалізації державної політики у сферах міжнаціональних відносин, захисту прав національних меншин України, релігії;

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Державну службу інтелектуальної власності України, Державну службу молоді та спорту України, реорганізувавши Міністерство освіти і науки України, Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту;

Державну архівну службу України, реорганізувавши Державний комітет архівів України, а також поклавши на цю Службу функції з реалізації державної політики у сфері створення та забезпечення функціонування системи страхового фонду документації;

Державну міграційну службу України, поклавши на цю Службу функції з реалізації державної політики з питань громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, а також у справах міграції в межах, визначених законодавством про біженців;

Державну службу України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками, реорганізувавши Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров’я України та Державний комітет України з питань контролю за наркотиками;

Державну службу України з питань захисту персональних даних; Державну службу України з питань протидії ВІЛ-інфекції / СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань;

Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації України, реорганізувавши Державний комітет України з питань науки, інновацій та інформатизації;


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

180

Також було ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій. Цим самим Указом Президента України було затверджено «Схему організації та взаємодії

центральних органів виконавчої влади», відповідно до якої державне управління гуманітарною сферою в Україні покладено на Міністерство закордонних справ України, Міністерство інфраструктури України, Міністерство культури України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерство охорони здоров`я України та Державний комітет телебачення і радіомовлення України (як Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом) згідно з їхніми функціями та завданнями. Крім того, центральні органи виконавчої влади було закріплено за окремими членами Кабінету Міністрів України, які спрямовують і координують діяльність цих органів. Так, наприклад, міністр культури України став куратором Державного агентства України з питань кіно; міністр освіти і науки, молоді та спорту України – Державної служби інтелектуальної власності України, Державної служби молоді та спорту України, Державного агентства з питань науки, інновацій та інформації України, Державної інспекції навчальних закладів України; міністр охорони здоров’я України – Державної санітарно-епідеміологічної служби України, Державної служби України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками, Державної служби України з питань протидії ВІЛ-інфекції / СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань; міністр юстиції України – Державної архівної служби України та ін.

У процесі подальшого реформування системи органів державної влади було утворено Державну службу України з лікарських засобів, Державну службу України з контролю за наркотиками, реорганізувавши Державну службу України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками; Державне агентство України з туризму та курортів, поклавши на це Агентство функції з реалізації державної політики у сфері туризму та курортів, та Державну інспекцію навчальних закладів України, поклавши на цю Інспекцію функції з реалізації державної політики з питань державного контролю за діяльністю навчальних закладів. Також було ліквідовано Державну службу зв’язку України, поклавши її функції на Адміністрацію Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України [3]. Таким чином, система центральних органів державної влади, на які покладено функції державного управління у сфері гуманітарної політики, набула сучасного вигляду.

Згідно з частиною першою статті 114 Конституції України до складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр та три віце-прем’єр-міністри. Останні, як правило, виступають кураторами ключових блоків виконавчої влади та можуть одночасно очолювати профільні міністерства. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» не закріплює віце-прем’єр-міністрів за конкретними блоками чи міністерствами. Таке закріплення здійснюється окремою урядовою постановою, яка визначає функціональні повноваження Прем’єр-міністра України, першого віце-прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністрів України. На сьогодні в уряді немає віце-прем’єр-міністра, який був би куратором гуманітарного блоку (така посада була у попередніх урядах, проте згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 березня 2010 р. № 456-р питання, що належали до компетенції віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань, було розподілено між першим віце-прем’єр-міністром та віце-прем’єр-міністрами). Крім того, Управління гуманітарної політики, яке входило до структури Секретаріату Кабінету Міністрів України згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 7 червня 2010 р. № 398, було ліквідоване після затвердження нової структури Секретаріату Кабінету Міністрів України постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2010 р. № 1151 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2011 року № 381). Проте це не свідчить, що Кабінет Міністрів України та органи влади в цілому стали менше уваги приділяти гуманітарній сфері. На пріоритеті гуманітарного розвитку та створенні умов для усестороннього розвитку людини неодноразово наголошував і глава держави В.Ф. Янукович, а одним із практичних кроків щодо поліпшення управління гуманітарною сферою стало створення Громадської гуманітарної ради як консультативно-дорадчого органу при Президентові України.

Загалом система державного управління гуманітарною сферою України є досить складним і громіздким механізмом, який складається з ряду окремих підсистем: управління освітою і наукою, охороною здоров’я, культурою і міжконфесійними відносинами, інформаційною сферою, фізичною культурою, спортом і туризмом та ін. За словами С. Вдовенка, «під системами гуманітарної сфери розуміються цілісні структури, що формуються з підсистем, кожна з яких забезпечує досягнення конкретної мети – навчання, виховання, лікування, соціального захисту


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

181

населення» [4]. У свою чергу, аналізуючи систему державного управління в гуманітарній сфері регіону, С. Кіндзерський наголошує, що така система «складна, охоплює діючі галузі, підгалузі та інститути і має забезпечувати розвиток людини та соціальних об’єднань» [5]. Він також доводить, що кожна з підсистем державного управління гуманітарною сферою відчуває на собі вплив підсистем приватної та змішаної форми власності, наводячи для прикладу систему охорони здоров’я, яка складається з підсистеми державної системи охорони здоров’я, муніципальної та приватної, що спільно впливають на розвиток гуманітарної сфери в цілому [6, c. 52]. З такою точкою зору можна цілком погодитись. Тому, характеризуючи систему органів управління гуманітарною сферою, ми вважаємо за доцільне розглянути її окремі підсистеми, які, за умови вдалого адміністрування й координації діяльності складових елементів, творять цілісну систему державного управління гуманітарною сферою.

Управління гуманітарною сферою, як правило, є одним із визначальних чинників внутрішньої політики держави. Разом із тим до реалізації державної гуманітарної політики причетні не лише органи влади всередині держави, а й дипломатичні установи за кордоном. Так, до здійснення державної гуманітарної політики за кордоном та координації співпраці нашої держави з міжнародними й регіональними інституціями у відповідній сфері активно залучаються Міністерство закордонних справ та українські дипломати. Зокрема, згідно із затвердженою структурою Міністерства закордонних справ у його складі діє профільний Департамент зв’язків із закордонним українством та культурно-гуманітарного співробітництва. Крім того, окремими питаннями гуманітарного співробітництва згідно зі своїми функціями займаються територіальні департаменти МЗС, Департамент євроатлантичного співробітництва та нових викликів, Департамент ООН та інших міжнародних організацій, Департамент Європейського Союзу, Департамент інформаційної політики, дипломатичні установи України за кордоном (при них, зокрема, діють культурні, інформаційні та інші центри).

Важливою складовою в системі гуманітарного розвитку України є освіта та наука. Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 року № 110/2011, Міністерство входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді, фізичної культури та спорту.

Підсистема освіти в Україні вже традиційно ще з радянського періоду вважається досить потужною і загалом відповідає рівню передових держав світу. У свою чергу, вона складається з дошкільної освіти, загальної середньої освіти, професійно-технічної освіти та вищої освіти. Згідно з даними Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, станом на кінець 2011 р., лише в системі вищої освіти України функціонує 854 вищих навчальних заклади, у тому числі 197 університетів, 62 академії, 109 інститутів, 234 коледжі, 130 технікумів, 121 училище та 1 консерваторія; з них 446 вищих навчальних закладів державної форми власності, 220 – комунальної та 188 – приватної. Водночас діє понад 15 тисяч дошкільних навчальних закладів різних типів та форм власності. Так само досить розгалуженою є мережа середніх і професійно-технічних навчальних закладів. Відповідно, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України шляхом координації діяльності підвідомчих навчальних закладів та галузевих навчальних установ, які підпорядковані профільним міністерствам і відомствам, а також Міністерства освіти і науки, молоді і спорту Ради міністрів АРК, управлінь і відділів у державних адміністраціях міст Києва та Севастополя, областей та районів забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері освіти і науки. Крім того, в Україні наукова діяльність провадиться Національною академією наук України, яка має власну розгалужену систему (всього в Україні 368 установ НАН України [7] наукових установ та центрів, рад, комітетів і комісій в усіх регіонах України. Разом із науковими частинами навчальних закладів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України ці інститути, центри й лабораторії забезпечують здійснення фундаментальних і прикладних досліджень та їх цільове впровадження.

Крім того, як уже наголошувалося, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України спрямовує й координує діяльність Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України, Державної служби молоді та спорту України, Державної служби інтелектуальної власності України та Державної інспекції навчальних закладів України [8], які також входять до системи органів управління гуманітарною сферою України.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

182

Досить розгалуженою є інфраструктура закладів фізичної культури і спорту, які є в усіх куточках нашої держави. Так, лише закладів фізичної культури і спорту, яким надано статус бази олімпійської та паралімпійської підготовки в Україні налічується понад 70 [9]. Також до сфери управління Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України належить ряд державних підприємств: Державне підприємство «Інфоресурс», Державне спеціалізоване видавництво «Освіта», Державне інформаційно-виробниче підприємство видавництво «Педагогічна преса», Державна акціонерна компанія «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання» та ін. [10]. Отже, навіть підсистеми освіти й науки, фізичної культури і спорту є досить складними та мають доволі розгалужену мережу профільних установ.

Відповідно до проведеної адміністративної реформи Державне агентство України з туризму та курортів, яке спрямовує діяльність системи органів управління туристичною та курортною галуззю, увійшло до складу Міністерства інфраструктури України. Структурними підрозділами Агентства є Управління розвитку туризму і курортів, окремі відділи та сектори, які в межах своєї компетенції та з метою виконання покладених на них завдань взаємодіють в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, профспілками та організаціями роботодавців, а також підприємствами, установами, організаціями тощо. Безпосередньо на місцях складовими системи органів управління у галузі туризму та курортів є Міністерство курортів і туризму АРК, профільні управління облдержадміністрацій, державних адміністрацій міст Києва та Севастополя, а також відділи райдержадміністрацій. Так, скажімо, у структурі Київської обласної державної адміністрації є управління культури і туризму, яке координує діяльність відповідних районних відділів, а ті, у свою чергу, співпрацюють з об’єктами туристичної та курортної інфраструктури.

Керівництво державними установами у сфері культурі здійснюється Міністерством культури України, управління, департаменти і відділи якого закріплені за окремими складовими культурної сфери. Так, наприклад, до складу Управління мистецтв входять відділ музичного мистецтва, відділ театрального мистецтва, відділ монументального, образотворчого та народного мистецтва та сектор циркового мистецтва [11]. Завдяки такій детальній структурній організації відбувається належна координація та управління підвідомчими закладами. На місцях державне управління у сфері культури забезпечують Міністерство культури та Комітет з охорони культурної спадщини АРК, управління культури та облдержадміністрацій, міст Києва і Севастополя, а в районах – відділи культури райдержадміністрацій. Організацією діяльності у сфері культури на місцях займаються обласні центри народної творчості, обласні організаційно-методичні центри культури, навчально-методичні центри культури, організаційно-методичні центри культури та мистецтва тощо. В Україні налічується 13 історико-культурних, історико-археологічних, історико-етнографічних та історико-меморіальних заповідників, які мають статус національних. Ряд науково-дослідних центрів та лабораторій, навчальних студій і спеціалізованих шкіл та інших навчальних закладів культурницького спрямування, Окреме місце в системі закладів культури посідають бібліотеки, музеї, державні та недержавні кіностудії, заклади кінопрокату та кінотеатри (координацію державної політики у сфері радіо і телебачення безпосередньо здійснює Державний комітет телебачення і радіомовлення України, у складі якого діють, зокрема, департаменти телебачення і радіомовлення, видавничої справи і преси, інформаційної політики та ін.), цирки, театри та концертні установи, численні мистецькі колективи та ін.

До системи органів Міністерства культури України належать також Культурний центр України в Москві, Український культурно-інформаційний центр у м. Севастополі та Український культурно-просвітницький центр «Дружба». Крім того, як уже зазначалося, культурно-інформаційні центри діють у складі закордонних дипломатичних установ України в багатьох державах.

Досить розгалужена система органів управління у сфері охорони здоров’я. Так, профільному міністерству підпорядковані регіональні органи, зокрема Міністерство охорони здоров’я АРК, Головне управління охорони здоров’я та медичного забезпечення Київської міської державної адміністрації, Управління охорони здоров’я Севастопольської міської державної адміністрації, а також управління охорони здоров’я при обласних державних адміністраціях усіх областей України (у районних державних адміністраціях є, як правило, профільні відділи). Безпосередньо до системи органів охорони здоров’я входять лікарні та спеціалізовані лікувальні заклади,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

183

поліклінічні заклади, дитячі лікарні, санаторно-курортні заклади, санітарно-епідеміологічні установи, будинки дитини. Окреме місце в системі органів охорони здоров’я посідають галузеві науково-дослідні установи (Національний Інститут Раку МОЗ України, Координаційний центр трансплантацiї органів, тканин i клітин, Український науково-дослідний інститут дитячої курортології та фiзiотерапiї та ін.), а також вищі медичні навчальні заклади (на сьогодні їх налічується 19). Крім того, є ще й інші заклади охорони здоров’я, до яких, наприклад, належать Державне підприємство «Укрвакцина», Державне Українське об’єднання «Політехмед», Державна акціонерна компанія «Укрмедпром», Комітет з контролю за наркотиками при МОЗ України та ін. [12]. Започаткована реформа системи охорони здоров’я в Україні також передбачає в 2011 – 2014 рр. створення на базі існуючої в пілотних регіонах (Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві) [13] мережі закладів охорони здоров’я структурованої за видами медичної допомоги системи медичного обслуговування шляхом відокремлення (або об’єднання) закладів охорони здоров’я, які задовольняють потреби населення у первинній, вторинній, третинній та екстреній медичній допомозі.

Окреме місце в системі органів гуманітарної сфери посідають архіви. Керівництво архівними установами, які займаються збереженням і використанням документів національного архівного фонду України, забезпечує Державна архівна служба України. У її підпорядкуванні перебувають Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, 9 центральних державних архівів, Державна наукова архівна бібліотека, Державний центр збереження документів національного архівного фонду, 14 галузевих державних архівів, державні архіви областей, АРК, міст Києва та Севастополя. Крім того, до системи управління Державної архівної служби входять архіви установ НАН України, архіви окремих міністерств і відомств.

Водночас слід відзначити, що ефективне управління в гуманітарній сфері неможливе без якнайширшої участі населення, зокрема громадських організацій, об’єднань громадян тощо. Так, державні органи влади з метою розвитку гуманітарної сфери, забезпечення прав людини на всебічний розвиток співпрацюють з населенням шляхом залучення активних громадян до участі в дорадчих органах, які мають можливість вносити свої ініціативи на розгляд державних органів і таким чином впливати на здійснення державної політики у відповідній сфері. Подібні форми співпраці з громадянами налагоджені як на центральному рівні (прикладам чого є Громадська гуманітарна ради при Президентові України та ради при окремих міністерства й інших центральних органах виконавчої влади), так і на місцях. Так, наприклад, при Київській обласній державній адміністрації діють Громадська гуманітарна рада, Громадська рада, Обласна громадська комісія з питань захисту суспільної моралі при Київській обласній державній адміністрації, Обласна міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, Обласна рада Українського козацтва, Політико-консультативна рада, Центр законодавчих ініціатив та інші дорадчі органи [14], які забезпечують участь населення у здійсненні державної політики. Інші обласні та районні державні адміністрації, Рада міністрів АРК, міністерства та республіканські комітети АРК, а також райдержадміністрації автономії також співпрацюють з населенням з метою удосконалення державної гуманітарної політики.

Таким чином, система органів управління гуманітарною сферою України значною мірою була реформована упродовж двох останніх років в процесі проведення адміністративної реформи, започаткованої Президентом України В.Ф. Януковичем. На сьогодні її складають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України (міністерства й інші центральні органи виконавчої влади), Рада міністрів АРК (міністерства та республіканські комітети), а також профільні управління та відділи Київської й Севастопольської міських, обласних, районних і районних у містах державних адміністрацій. Разом з тим система органів управління гуманітарною сферою не є цілісним організмом, а складається з окремих підсистем – освіти і науки, охорони здоров’я, культури і міжконфесійних відносин, інформаційної сфери, сфер фізичної культури, спорту і туризму та ін.

Список використаних джерел: 1. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990.

– № 31. – Ст. 429. 2. Про Кабінет Міністрів України: Закон України вiд 07.10.2010 р. № 2591-VI у редакції від

07.07.2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 9. – Ст. 58. 3. Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади: Указ Президента


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

184

України від 6 квітня 2011 року № 370/2011 (із змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 409/2011 від 08.04.2011 р. та № 580/2011 від 12.05.2011 р.

4. Соціально-економічні та управлінські основи реформування гуманітарної сфери регіону в умовах перехідної економіки: автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.04 [Електронний ресурс] / С.М. Вдовенко; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. – К., 1999. – 18 с.

5. Державне управління в гуманітарній сфері регіону України: стан та тенденції розвитку: автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 [Електронний ресурс] / С. А. Кіндзерський; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – К., 2006. – 20 с.

6. Кіндзерський С. А. Державне управління в гуманітарній сфері регіону України: стан та тенденції розвитку: дис. канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / Сергій Анатолійович Кіндзерський. – К., 2006.

7. Cтруктура НАН України // Офіційний веб-сайт НАН України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nas.gov.ua/OrgStructure/Pages/OrganizationTree.aspx

8. ЦОВВ, діяльність яких спрямовується і координується КМУ через Міністра // Офіційний веб-сайт Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/index.php/ua/pro-ministerstvo/tsovv-diyalnist-yakikh-spryamovuetsya

9. Про затвердження Порядку надання закладу фізичної культури і спорту статусу бази олімпійської та паралімпійської підготовки і переліку закладів, яким надано такий статус: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2006 р. № 30 у редакції від 29.12.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1228-2010-%EF

10. Перелік державних підприємств, що належать до сфери управління Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України // Офіційний веб-сайт Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/index.php/ua/pro-ministerstvo/derzhavni-pidpriemstva-shcho-pidporyadkovani-ministerstvu

11. Структура центрального апарату Міністерства культури України // Офіційний веб-сайт Міністерства культури України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://195.78.68.75/mincult/uk/publish/article/254743

12. Профільна структура // Офіційний веб-сайт Міністерства охорони здоров’я України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/ms_profile/

13. Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві: Закон України вiд 07.07.2011 р. № 3612-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

14. Дорадчі органи // Офіційний веб-сайт Київської обласної державної адміністрації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kyiv-obl.gov.ua/doradchi_organi

* Дніпров Олексій Сергійович – здобувач Інституту законодавства Верховної Ради

України.

УДК 351.82 Микола Паладій *

ПРИНЦИПИ ВІДБОРУ МЕТОДІВ ДЛЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СФЕРОЮ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

У статті визначено та розкрито зміст принципів відбору методів для системи

державного управління сферою інтелектуальної власності. Зроблено спробу обґрунтувати сукупність принципів, використання яких забезпечить вибір належних методів управління.

Ключові слова: державне управління, сфера інтелектуальної власності, принципи. Паладий Н. В. Принципы отбора методов для системы государственного управления

сферой интеллектуальной собственности. В статье определенно и раскрыто содержание принципов отбора методов для системы

государственного управления сферой интеллектуальной собственности. Сделана попытка обосновать совокупность принципов, использование которых обеспечит выбор надлежащих методов управления.

http://www.nas.gov.ua/OrgStructure/Pages/OrganizationTree.aspx

http://www.mon.gov.ua/index.php/ua/pro-ministerstvo/tsovv-diyalnist-yakikh-spryamovuetsya

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1228

http://www.mon.gov.ua/index.php/ua/pro

http://195.78.68.75/mincult/uk/publish/article/254743

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/ms_profile/


http://www.kyiv-obl.gov.ua/doradchi_organi


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

185

Ключевые слова: государственное управление, сфера интеллектуальной собственности, принципы.

Paladiy M. V. The principles of selection of methods for the system of public administration in

the sphere of intellectual property. The principles of the selection of methods for the system of public administration in the sphere of

intellectual property have been determined. An attempt has been made to single out a group of principles the use of which will guarantee the choice of the proper methods of management.

Keywords: public administration, sphere of intellectual property, principles. Успішне функціонування системи державного управління сферою інтелектуальної

власності (ІВ) обумовлюється конфігурацією існуючих методів, застосування яких керівниками й управлінцями дозволяє реалізовувати організуючі й координуючі впливи на всі складові сфери ІВ шляхом вироблення і виконання кращих управлінських рішень. Для визначення конфігурації методів управління сферою ІВ треба обрати, у першу чергу, принципи, на підставі яких має відбуватися такий відбір.

Метою цієї статті є визначення принципів відбору методів для розвитку системи державного управління сферою інтелектуальної власності.

На важливості наукового пошуку підходів щодо визначення принципової бази для відбору методів державного управління взагалі і методів державного управління сферою ІВ зокрема наголошують дослідники цієї проблематики: В.Б. Авер’янов, Г.В. Атаманчук, В.Д. Бакуменко, М.В. Вачевський, О.І. Волков, Б. Гурне, І.І. Дахно, К. О’Дейл, М.П. Денисенко, А.Г. Жарінова, К. Ідріс, В.М. Князєв, Б.П. Курашвілі, Н.Р. Нижник, Г. Райт, О.В. Пархоменко, О.В. Рублюк, П.М. Цибульов, В.П. Чеботарьов, В.Е. Чиркін, Ф. Шамхалов, О.С. Шаптала, І.М. Шестак та ін.

Разом з тим, вивчення автором наявної джерельної бази дозволяє зробити висновки про те, що питання вибору як методів державного управління взагалі, так і методів державного управління сферою ІВ зокрема, залишаються проблематичними в наслідок того, що більша увага фахівцями й дослідниками зазначеної тематики приділяється питанням умов застосування методів управління [1-10], класифікації методів управління [11-16] і методам підготовки та ухвалення управлінських рішень [5-8, 17-21].

У зв’язку з цим, обґрунтуємо сукупність принципів, використання яких забезпечить створення умов для вибору потрібної сукупності методів управління. Одним із основних принципів відбору методів для системи державного управління сферою ІВ слід вважати принцип «потреби методу», суть якого полягає в тому, що методи мають обиратися виходячи з тих завдань, які вимагають управлінського рішення, а не з можливостей керівників чи управлінців. Наявність, або відсутність, наприклад, у керівників середньої ланки (заступник директора департаменту, начальник управління, начальник відділу центрального органу виконавчої влади (ЦОВВ)) досвіду використання управлінського інструментарію не повинне розглядатися керівництвом вищого рівня як визначальний критерій вибору кращих серед доступних методичних інструментів чи відмови від них [13, 16, 22-26]. Якщо ці керівники недостатньо підготовлені, необхідно передбачити спеціальні програми їх підготовки чи підвищення кваліфікації.

Разом з тим, відбір методів вимагає забезпечення повноти їхнього набору для вирішення існуючих (поставлених) завдань. Пам’ятаючи про існування принципу «зовнішнього доповнення», повнота має відносний характер і залежить від результатів різноманітних досліджень, що відбуваються як у цьому напрямі, так і державного управління в цілому, тривалості практичного досвіду й ефективності використання управлінських методів та досягнень науково-технічного прогресу. У цьому випадку має сенс наголосити на формуванні достатньо повного набору методів управління.

Наявність сформованого набору методів управління є підставою для подальшого відбору з них і використання при вирішенні існуючих (поставлених) завдань на відповідних етапах управлінського процесу. При цьому, необхідність отримання найбільш ефективного рішення вимагає відбору і конкретизації методичного інструментарію, який краще за все підходить для вирішення конкретного завдання чи розв’язання проблеми.

Результати аналізу автором літературних джерел із питань державного управління, менеджменту, а також результати особистих досліджень дозволяють в основу вибору методів управління покласти ще декілька принципів. Одним з таких принципів є принцип «практичної


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

186

застосовності методу». Він вимагає, щоб методи, які використовуються для формування управлінських рішень у сфері ІВ, можуть бути ефективними за наявністю відповідних умов, і можливість їх застосування може бути звужена різноманітними обмеженнями. Так, наприклад, при кореляційному аналізі об’єм вибірки має бути не менше тридцяти [27]. Якщо використовується лінійне програмування, то функції мають бути лінійними [28]. Для того, щоб ефективно застосовувати моделювання, модель, за допомогою якої здійснюється вивчення чи дослідження реального процесу (явища), має достовірно й найбільш повно описувати цю реальність [29].

У ситуації, коли попередній розгляд завдання (проблеми) показує, що умови, необхідні для ефективного застосування деяких методів управління сферою ІВ, не виконуються, ці методи мають бути виключені з розгляду. Крім того, можуть бути виявлені обмеження, що впливають на можливість застосування методів. Це може бути обмеження за часом, який витрачається на підготовку й прийняття рішення. За умов, коли час отримання рішення не задовольняє з позиції тривалості самого процесу отримання рішення внаслідок часових витрат органів державного управління на застосування методів, то такі методи мають також виключатися з розгляду.

Наступним істотним обмеженням може виявитися недостатній рівень кваліфікації фахівців органів державного управління. Система державного управління сферою ІВ, як і загальна система державного управління України, незалежно від прийнятих у системі методів управління повинна укомплектовуватися кадрами, що мають уміння й навики, потрібні для вирішення завдань (проблем) із використанням обраних методів. Як показує дійсність, «дефіцит» таких навиків може мати місце внаслідок не тільки недосконалої кадрової політики, але і виникати з часом. Деякі методи управління досить складні, і, якщо не вистачає фахівців відповідної кваліфікації, то глибина аналізу виявиться тимчасово обмеженою ступенем підготовки існуючого персоналу. Розрізненість фахівців за рівнем підготовки чи за ступенем володіння відповідними методами вимагає від керівництва вищого рівня визначення не тільки того, які методи слід застосовувати, але і визначення фахівців, що володіють необхідними знаннями і навиками для вирішення поставленого завдання (виниклої проблеми).

Як показує досвід управлінської діяльності в сфері ІВ, може виникнути і тимчасове обмеження, суть якого полягає в тому, що перед системою державного управління сферою ІВ може з’явитися досить велика кількість завдань (проблем), як це має місце на теперішній час [30, 31], що вимагають оперативного вирішення (розв’язання). Така ситуація може примусити керівництво вищого рівня звернутися до застосування таких методів, які вимагають мало часу в зв’язку з дефіцитом наявного часу.

Другим принципом відбору методу державного управління сферою ІВ має бути принцип «вартості застосування методу». Вартість витрат на пошук рішення завдання чи розв’язання проблеми має завжди бути меншою за вартість результату (виходу), що з’являється внаслідок застосування того або іншого методу чи низки методів управління [32, 33]. Дійсно, щоб отримати таку порівняльну оцінку необхідно мати чітке уявлення як про вартість використання методу (методів), так і про його (їхню) ефективність. Не зважаючи на те, що, імовірно, досить точну оцінку дати інколи складно, розумні межі її можливих значень встановити можна.

Під час підрахунків повної вартості використання будь-яких засобів аналізу необхідно брати до уваги такі показники, як час, витрати на утримання фахівців і на обладнання (звичайно при застосуванні будь-яких методів витрачається машинний час). Почасову оплату фахівців і вартість машинного часу встановити не так уже важко. Щодо загального часу вирішення завдання чи розв’язання проблеми, то він може сильно змінюватися в залежності від таких факторів, як доступність необхідних даних і число змінних. Вартість збору даних є однією із самих істотних статей витрат при вирішенні завдання (чи розв’язання проблеми) не тільки у сфері ІВ, але й у сфері державного управління в цілому.

Використання таких методів, як моделювання (імітація) функціонування системи управління сферою ІВ може вимагати декілька років роботи і зайняти забагато часу у керівників (управлінців). Використання таких методів, безсумнівно, коштує набагато більше, ніж інтуїтивне рішення керівника (вибір рішення на підставі досвіду керівника чи вирішення аналогічних завдань, його «думки» чи «розуміння ситуації» – мистецтво управління), яке не вимагає від нього багато часу. Але, при цьому може мати місце ситуація, коли знайдене завдяки мистецтву рішення може призвести до збитків у сфері ІВ та в інших сферах, що з нею пов’язані [30, 31]. Так, управлінські рішення, пов’язані із законодавчим регулюванням сфери ІВ, призвели до втрати


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

187

управління з боку держави процесом реалізації життєвого циклу об’єктів ІВ, у наслідок чого має місце «пробуксовування» інноваційного процесу в Україні.

Третім принципом слід вважати принцип «ефективності отриманого рішення при застосуванні методу». Якщо в наслідок вибору визначеної сукупності методів державного управління кінцевий результат дає більш краще рішення завдання чи розв’язання проблеми в сфері ІВ, то цю сукупність методів можна вважати такою, що задовольняє. Дійсно, застосування деяких методів може надати більш краще рішення, ніж те, що знайдено як задовільне. Можливо також і те, що знайдуться методи, застосування яких призведе до отримання оптимального рішення. У тих випадках, коли, наприклад, розв’язання проблеми в сфері ІВ може призвести до знаходження найбільш ефективного рішення, може стати необхідним використання більш затратних, але й більш точних методів аналізу й збирання більшої кількості даних.

Якщо вирішення завдання чи розв’язання проблеми буде вимагати від органів державного управління сферою ІВ значних витрат, то навіть невелике збільшення точності результатів може дати значний позитивний ефект.

У загальному випадку, як показує досвід, доводиться задовольнятися раціональними рішеннями, оскільки при зростанні точності рішення вартість потрібного для цього метода управління може зростати швидше, ніж будь-які вигоди, які можна очікувати чи передбачати. Якщо для досягнення невеликого зростання рівня ефективності рішення вимагаються значні зусилля, то сумарний ефект застосування такого метода управління (за виключенням рідких випадків) буде досить незначним. Зрозуміло, що в таких умовах не варто ризикувати більшими витратами тільки задля незначних покращень.

Четвертим принципом, який обов’язково слід враховувати при виборі методів управління, є принцип «достовірності методу». Рівень достовірності того або іншого методу вимагає відповіді на питання про те, які помилки є допустимими при вирішенні завдання чи розв’язанні проблеми. При застосуванні метода слід аналізувати не тільки очікуваний ефект, а також і те, наскільки достовірна ця оцінка та якими можуть бути передбачувані межі її погрішності.

Деякі методи дають досить високу достовірність результатів, і фахівець, що вирішує завдання, може бути впевнений, що отримані значення оцінок і фактичні значення будуть практично співпадати.

Загальним прикладом метода, що забезпечує високу достовірність, може вважатися статистична модель [33], якщо вона дозволяє по заданих змінах, наприклад, зовнішнього середовища сфери ІВ із великою точністю спрогнозувати ступінь впливу на такі залежні змінні цієї сфери, як рівень професійних умінь фахівців, рівень безпеки об’єктів ІВ, якість освіти в сфері ІВ, поява нових об’єктів ІВ світового рівня тощо.

При застосуванні інтуїтивних методів у межах мистецтва державного управління [34] достовірність рідко може бути встановлена до отримання фактичних результатів, оскільки дуже складно застосовувати тести до управлінських рішень, які отримані неформальним чи сумнівним шляхом. Хоча первісне рішення може на перший погляд здаватися досить приємним, його фактичні результати можуть істотно відрізнятися від очікуваних.

Тому, фахівець, який намагається використовувати інтуїтивний метод, не може бути впевненим у тому, що передбачуваний ним результат у сфері ІВ дійсно буде знаходитися в раніше зазначеному ним діапазоні значень. Взагалі, коли фахівець органів державного управління має справу з оцінкою потенційно значних здобутків чи втрат у сфері ІВ, кращим підходом буде той, що пов’язаний із вибором такого набору методів, який забезпечить саму високу достовірність оцінки очікуваних здобутків.

П’ятий принцип – принцип «стабільності отриманого рішення при застосуванні методу». Стабільність рішення при застосуванні того або іншого методу управління, як правило, характеризується тривалістю використання цього рішення. Якщо вважається, що управлінське рішення буде використовуватися досить часто в сфері ІВ і протягом відносно тривалого часу, то необхідна його строга стандартизація. Прикладом таких рішень у сфері ІВ є державні стандарти України: ДСТУ 3574-97 «Патентний формуляр. Основні положення. Порядок складання та оформлення» і ДСТУ 3575-97 «Патентні дослідження. Основні положення та порядок проведення».

При виборі стабільності рішення необхідно обов’язково враховувати зміни структури взаємозв’язків між чинниками зовнішнього середовища, що може вимагати модифікації рішень: приєднання України до низки міжнародних угод у сфері ІВ вимагає гармонізації її законодавчих


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

188

актів. У таких випадках, на нашу думку, ретельне відпрацьовування управлінського рішення може виявитися зайвим, тому що за той час, коли буде прийнято рішення, ситуація, на яку воно було розраховане, може змінитися, а управлінське рішення, на розробку якого були витрачені значні людські й матеріальні ресурсі, не буде мати сенсу. Тому, за наявністю динамічної ситуації задовільними можуть вважатися і грубі апроксимації.

Для України останнім часом на формування управлінських рішень у сфері ІВ не стільки впливає динаміка змін чинників зовнішнього середовища, як динаміка зміни чинників внутрішнього середовища [30, 31].

Немаловажним принципом, який вимагає врахування при виборі методів управління сферою ІВ, є принцип «збалансованості методу з іншими методами». Застосування цього принципу примушує використовувати для різних етапів формування управлінського рішення взаємно сумісні методі державного управління. Процес формування управлінського рішення має завжди розглядатися в цілому, що пов’язано, у першу чергу, з тим, наскільки ефективно може бути застосований той або інший метод управління на відповідному етапі цього процесу. Наприклад, якщо на етапі виявлення проблемної ситуації в сфері ІВ користуватися примітивними методами збору даних про зміни чинників зовнішнього чи внутрішнього середовищ, то не має сенсу на послідуючих етапах використовувати складний регресійний чи кореляційний аналіз.

Для покращення процесу відбору методів державного управління сферою ІВ доцільно, як показує досвід, класифікувати завдання (проблеми). При цьому, наприклад, характерною ознакою одного класу проблем може стати те, що вони будуть мати множину можливих станів і вимагати багатокрокового процесу розв’язання. При розв’язанні таких проблем звичайно стає корисним застосування динамічного програмування [33]. Варто також фахівцям органів державного управління фіксувати, для розв’язання яких проблем чи вирішення яких завдань у сфері ІВ які методи вже використовувалися. Це дозволить на підставі отриманих даних оцінити якість застосування методів і зробити висновок про те, наскільки застосовані методи були ефективні при вирішенні аналогічних завдань чи розв’язанні аналогічних проблем у сфері ІВ.

Висновок. Підводячи підсумок, треба наголосити на тому, що запропоновану сукупність принципів: принцип «потреби методу»; принцип «практичної застосовності методу»; принцип «вартості застосування методу»; принцип «ефективності отриманого рішення при застосуванні методу»; принцип «достовірності методу»; принцип «стабільності отриманого рішення при застосуванні методу»; принцип «збалансованості цього методу з іншими методами», можна вважати, на нашу думку, достатньою і обґрунтованою для здійснення вибору методів державного управління сферою ІВ.

Список використаних джерел: 1. О’Дейл К. Американский менеджмент на пороге ХХI века / К. О’Дейл, Дж. мл. Грейсон;

пер. с англ. И.С. Олейник, С.П. Семенов. – М.: Экономика, 1991 г. – 319 с. 2. Государственное управление в СССР в условиях научно-технической революции /

[И.А. Азовкин, В.Г. Вишняков, Н.Ф. Воробьев и др.]; отв. ред. М.Н. Пискотин. – М.: Наука, 1978. – 407 с.

3. Вачевський М.В. Соціально-економічні аспекти використання інтелектуальної власності в сучасних умовах. Теорія і практика: [навчальний посібник] / М.В. Вачевський. – К.: ЦНЛ, 2004. – 376 с.

4. Державне управління: Теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Аверьянова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432с.

5. Цвєтков В.В. Державне управління як основний різновид соціального управління / Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Колектив авторів. Наук. керів. Цвєтков В.В. – К.: Оріяни, 1998. – С.17-37.

6. Гурне Б. Державне управління / Б. Гурне; перекл. з франц. В. Шовкуна. – К.: Основи, 1993. – 165 с.

7. Райт Г. Державне управління / Г. Райт; перекл. з англ. – К.: Основи, 1994. – 432с. 8. Чиркин В.Е. Государственное управление. Элементарный курс / В.Е. Чиркин. – М.:

Юристъ, 2002. – 320 с. 9. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Колектив

авторів. Наук. керів. Цвєтков В.В. − К.: Оріяни, 1998. − 364 с. 10. История менеджмента: [учеб. пособие] / под ред. Д.В. Валового. – М.: ИНФРА-М, 1997.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

189

– 256 с. 11. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: [курс лекций] / Г.В. Атаманчук. –

М.: Юрид. лит., 1997. – 400с. 12. Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления / Б.П. Курашвили. – М.:

Наука, 1987. – 294 с. 13. Шамхалов Ф. Теория государственного управления: [монографія] / Ф. Шамхалов. – М.:

Экономика, 2002. – 638 с. 14. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Кол. авт.;

відповід. ред. проф. Н.Р. Нижник. − К.: УАДУ при Прези-дентові України, 1997. − 448 с. 15. Державне управління: [навч. посібник] / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна,

Л.Ю. Гордієнко; за ред. А.Ф. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с. – (Вища освіта XXI століття).

16. Публічна влада та управління: принципи і механізми реалізації: [монографія] / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – Чернівці: Технодрук, 2008. – С. 77-87.

17. Управління інтелектуальною власністю: [монографія] / [П.М. Цибульов, В.П. Чеботарьов, В.Г. Зінов, Ю. Суіні]; за ред. П.М. Цибульова. – К.: «К.І.С.», 2005. – 448 с.

18. Захаров С. Є. Розвиток механізмів державного управління інтелектуальною промисловою власністю у контексті інноваційного розвитку регіону: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02 / С. Є. Захаров. – Запоріжжя, 2007. – 20 с.

19. Шестак І.М. Державне управління сферою промислової власності України в умовах її членства у Світовій організації торгівлі: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук. з держ. управління: спец. 25.00.02 «Механізми державного управління». – К., 2009. – 20 с.

20. Мокрышев В.В. Управление исключительными правами (интеллектуальной собственностью, нематериальными активами) в конкурентной борьбе / В.В. Мокрышев, В.М. Алдошин. – М.: ИНИЦ Роспатента, 2002. – 212 с.

21. Шестак І.М. Державне управління сферою промислової власності України в умовах її членства у Світовій організації торгівлі: дис…кандидата наук з держ. управління: 25.00.02 / Шестак Іван Михайлович. – К., 2009. – 209 с.

22. Основы управления войсками / П.К. Алтухов, И.А. Афонский, И.В. Рыболовский, А.Е. Татарченко; под ред. П.К. Алтухова. – М.: Воениздат, 1984. – 221 с.

23. Котлер Ф. Основы маркетинга / Ф. Котлер; пер. с англ. В.Б. Боброва. – М.: Прогресс, 1991. – 736 с.

24. Колпаков В.М. Методы управления: [учебное пособие] / В.М. Колпаков. – К.: МАУП, 2003. – 368 с.

25. Щедровицкий Г.П. Оргуправленческое мышление: идеология, методология, технология: [курс лекций] / Г.П. Щедровицкий. Т.2. – М., 2000. – 384 с.

26. Кнорринг В.И. Теория, практика и искусство управления: [учебник] / В.И. Кнорринг. – М.: НОРМА-ИНФРА, 2001. – 528 с.

27. Ферстер Э. Методы корреляционного и регрессионного анализа: руководство для экономистов / Э. Ферстер, Б. Ренц; пер нем. В.М. Ивановой. – М.: «Финансы и статистика», 1983. – 302 с.

28. Тернер Д. Вероятность, статистика и исследование операций / Д. Тернер; пер. с англ. Е.З. Демиденко, В.С. Занадворова; под ред. А.А. Рывкина. – М.: «Статистика», 1976. – 431 с.

29. Максимей И.В. Имитационное моделирование на ЭВМ / И.В. Максимей. – М.: Радио и связь, 1988. – 232 с.

30. Біла книга. Інтелектуальна власність в інноваційній економіці України / [Г.О. Андрощук, О.В. Дем’яненко, І.Б. Жиляєв, Л.В. Сахаров, В.І. Полохало, С.В. Таран]. – К.: Парламент. вид-во, 2008. – 448 с.

31. Біла книга-2. Інтелектуальна власність в інноваційній економіці України / [О.В. Дем’яненко, А.В. Доровських, С.А. Кулаков, А. Лі]. – К.: Парламент. вид-во, 2008. – 246 с.

32. Квейд Э. Анализ сложных систем / Э. Квейд; пер. с англ. И.М. Верщагин, А.Г. Лебедев, Н.А. Малярщикова, Г.М. Смахтина; под ред. И.И. Ануреева, И.М. Верещагина. – М.: Сов. Радио, 1969. – 520 с.

33. Лифшиц А.Л. Статистическое моделирование систем массового обслуживания / А.Л. Лифшиц, Э.А. Мальц. – М.: Сов. радио, 1978. – 248 с.

34. Нижник Н. Співвідношення знань і мистецтва в розробленні та ухваленні управлінських


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

190

рішень / Н. Нижник, С. Мосов, О. Шаптала // Вісник ДДАУ «Менеджер». – 2003. – №2(24). – С.137-140.

* Паладій Микола Васильович – кандидат економічних наук, доцент, Голова Державної

служби інтелектуальної власності України.

УДК 351 Тетяна Сидорчук *

ДО ПИТАНЬ МЕТОДУ ТА МЕТОДОЛОГІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У статті розглянуті різні підходи щодо визначення термінів методу та методології

державного управління. Проаналізовано спільні та відмінні риси даних понять та їх об’єднуючий характер.

Ключові слова: метод, методологія, державне управління, філософія, наукове дослідження. Сидорчук Т. В. К вопросу о методе и методологии государственного управления. В статье рассмотрены разные подходы к определению значения метода и методологии

государственного управления. Проанализированы общие и отличительные черты этих понятий и их объединяемый характер.

Ключевые слова: метод, методология, государственное управление, философия, научное исследование.

Sydorchuk T. V. To the question of method and methodology of public administration. Different approaches of definition of the method and methodology of the public administration are

considered in this article. Similar and opposite features of these definitions and their general character are analysed.

Keywords: method, methodology, public administration, philosophy, scientific research. Актуальність теми. Ефективність державного управління залежить безпосередньо від

правильного використання відповідних методів. Без чіткого уявлення важливості чіткого формулювання способів, прийомів та засобів використання всіх складових державного управління нереально ефективно працювати в даному напрямку. Теж саме можна сказати про методологію державного управління, яка сьогодні теж потребує вдосконалення та адаптацію до нових умов розвитку. Проблема методу та методології нині надзвичайно актуальна. Багато в чому це пов’язано з активними спробами прискорити перехід до цивілізованих відносин ринкового типу й тими змінами, які у зв’язку із цим відбуваються в механізмі державного управління.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Загальні аспекти окресленої теми, визначення понять, розкриття змісту окремих методів та проблеми сутності та змісту методології державного управління досить інтенсивно осмислюються в роботах зарубіжних учених Г.Атаманчука, Б.Гурне, Г.Райта, Е.Тоффлера, Л.Файербаха, П.Шредера та ін., а також у дослідженнях українських учених В.Авер’янова, В.Бакуменка, В.Лугового, П.Надолішнього, В.Цвєткова, В.Шаповала, Л.Шкляра та ін.

Метою статті порівняти сутність поняття методу та методології, проаналізувати їх об’єднуючий характер та віднайти відмінності.

Виклад основного матеріалу. Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки (особливо з Нового часу) і обговорювалася в рамках різних учень. Нині питання методу й методології широко ставляться й вирішуються в науці про державне управління.

Відтак, згідно філософської науки метод (грец. methodos – спосіб пізнання) – сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем.

З управлінської точки зору, термін «метод» у загальноприйнятому розумінні означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь, засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього, методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

191

держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти. Особливості методів державно управління в тому, що вони реалізуються в процесі державного управління;

виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом

конкретний об’єкт індивідуальний чи колективний); в методах державного управління завжди міститься воля держави, виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади; використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції; мають свою форму і зовнішнє вираження методи державного управління численні та різноманітні. Пояснюється це багатоманітністю функцій усієї системи суб’єктів державного управління, призначенням і змістом діяльності державно-управлінських, а також підлеглих їм структур.

Проте хоч якими б різноманітними в конкретних виявах вони не були, існують особливості, характерні як для всієї системи методів державного управління, так і для окремих їх видів.

Особливості методів державного управління в цілому полягають у такому: По-перше, вони реалізуються в процесі державного управління. По-друге, вони виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на

об’єкти управління. Становлять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт (індивідуальний чи колективний).

По-третє, в методах державного управління завжди міститься керівна воля держави. Вони і є державно-владні приписи органів управління. В них виражаються повноваження юридичне владного характеру, що належать цим органам.

По-четверте, вони використовуються суб’єктами державного управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила методів завжди знаходиться в межах повноважень того органу, який їх використовує.

По-п’яте, методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Для методів державного управління засобом зовнішнього вираження є форми державного управління.

У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі суб’єктів управління, різноманітність конкретно використовуваних у державному управлінні методів реалізації завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх класифікації. Отже, за головними характеристиками метод управління є засобом цілеспрямованого керуючого впливу.

В. М. Князєв і В. Д. Бакуменко визначають метод державного управління як спосіб владного впливу державних органів на процеси суспільного і державного розвитку, на діяльність державних структур і конкретних посадових осіб і пов’язують його із забезпеченням реалізації цілей і функцій державного управління, реалізації компетенцій суб’єктів державного управління відповідно до їх владноуправлінських повноважень[1].

Як зазначає В. Малиновський, під методом державного управління розуміється сукупність прийомів досягнення мети, поставленої наукою, чи вирішення конкретного дослідницького завдання[3].

За часів СРСР метод управління ототожнювався з методом діяльності органу управління і пов’язувався тільки з діяльністю держави. Крім цієї точки зору, існувала думка щодо методу управління як способу здійснення функції. Таке визначення, на думку Г.Х. Попова, правильне тому, що акцентується увага на способі управління О.П. Рябченко вважає таке визначення обмеженим: метод управління пов’язується лише з функціями, звідси – закономірний висновок про те, що можуть бути не методи управління, а методи реалізації функцій управління. Подальші теоретичні дослідження поняття «метод управління» показали, що конкретно метод управління можливо визначити як сукупність прийомів, операцій і процедур підготовки та прийняття, організації і контролю виконання управлінських рішень, які приймаються учасниками управлінського процесу.

У контексті з’ясування внутрішньої сутності явища методу, цінною є концепція представлена Ц. Ямпольська, яка вважає, що метод дає можливість: 1) об’єднати дані різних наук, що мають стосунок д до питань управління; 2) віднайти закони зв’язку, що містяться в самому управлінні; 3) обґрунтувати ці закони та використати в управлінській практиці ті висновки наук, що допоможуть знайти оптимальні варіанти структури, форм і засобів управління. Метод дає можливість перевірити практикою цінність нової науки [5, с. 51-62].

Без сумніву, коли ми говоримо про метод невід’ємним елементом в ланцюзі науки є і методологія. Так як в загальному змісті цього поняття методології – це вчення про систему


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

192

методів, що використовується в певній науці. Тобто дані поняття тісно пов’язані один з одним і водночас мають свої конкретні відмінності.

Методологію наука розуміє досить неоднозначно. Можна виділити наступні варіанти структурного розуміння методології в сучасній науці:

Методологія (від грецьк. methodos – шлях дослідження чи пізнання; logos – вчення) – це, по-перше – систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети.

Методологія – це деяка сукупність філософських методів пізнання. Вона включає індуктивний метод Ф. Бекона, раціоналістичний метод Р. Декарта, діалектичний метод Сократа, Г. Гегеля, К. Маркса, феноменологічний метод Е. Гуссерля, системний метод Л. Берталанфі, У. Ешбі, Т. Парсонса тощо. Методологія в цьому випадку зводиться до філософської методології, з неї виключається величезний пласт конкретних методів і прийомів[2].

Не можна погодитися з В. Шейком і Н. Кушнаренком, які у підручнику, призначеному для аспірантів, допускають неточності. Вони пишуть: «...методологія – це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, що забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси і явища» [10, с. 56]. У даному випадку методологія зводиться до концептуального викладу, де враховані далеко не всі складові методології. Також автори розглядають методологію як систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності, ототожнюючи її значною мірою з дослідницькою діяльністю.

Відомий вчений Бакуменко В. визначає методологію державного управління як систему способів організації та здійснення пізнавальної й практичної діяльності у сфері державного управління, що включає підсистему способів дослідження (понять, принципів, підходів, методів, методик, процедур, технологій тощо) державно-управлінської діяльності

Невиправдане також ототожнення фундаментальної і філософської методологій. Методологія розуміється як загальна теорія методів пізнання. Вона частково збігається з теорією пізнання і одночасно виявляється ширшою за гносеологію тому, що її цікавлять не тільки методи пізнання, а і методи інших форм людської діяльності. Цієї позиції дотримуються, наприклад, В.Кохановський, який пише: «Методологія як загальна теорія методу формувалася в зв’язку з необхідністю узагальнення і розробки тих методів і прийомів, що були відкриті у філософії, науці й інших формах діяльності людей» [4, с. 170].

Наведені вище підходи до розуміння методології не суперечать один одному. Вони являють собою, по суті, чорнові розробки різного ступеня наближеності до концепції методології як інтегральної регулятивно – діяльнісної системи. Методологія як система інтегрує в собі категорії, принципи, норми, цінності, парадигми, теорії і методи в деяку цілісну систему, що має диференціацію за основними видами діяльності і поєднує їх у цілісність. Вона є поліфункціональним утворенням, виступає як спосіб діяльності, спрямований на її організацію і реалізацію.

Водночас при обговоренні методологічних проблем науки державне управління терміни «метод», «методологія» не завжди розрізняються як за змістом, так і в плані методологічних сенсів.

Слід відзначити, що й увагу науковців звернено головним чином на проблеми методу. Для виконання поставлених завдань важливо звернутися тільки до питання співвідношення методу й методології у дослідженні науки державного управління.

При зверненні до проблеми доцільно нагадати наші основні установки, що визначають межі її подальшого розгляду.

Перше – методологічні проблеми науки державне управління у сучасний період не можуть вирішуватися шляхом простого перенесення дослідницьких засобів з філософії метатеорій та інших наук. Як це не дивно, але досить категорично така установка зафіксована й у методологічній літературі авторами, які, здавалося б, зацікавлені в експансії відповідних розробок. «Як показує історія науки, – пишуть І. В. Блауберг і Е. Г. Юдін, – пізнання звичайно залишається дивовижно індиферентним до нав’язуваної йому ззовні методологічної допомоги, особливо 8 тоді, коли ця остання пропонується у вигляді деталізованого, скрупульозно розробленого регламенту. Тому й новий концептуальний каркас може виникнути і справді виникає не як результат методологічної реформи, яку хтось проводить згори, а як продукт внутрішніх процесів, що відбуваються у самій науці. Що ж стосується методологічних досліджень


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

193

у спеціальному сенсі цього слова, то вони позитивно можуть виступати каталізаторами цих процесів, інтенсифікуючи самосвідомість науки, але в жодному разі не підміняючи її» [10, с. 45].

Друге – оскільки сучасна наука характеризується високою інтегрованістю, а міжнаукові трансляції результатів і методів дослідження є одним з механізмів її розвитку, то залучення дослідницьких засобів інших наук – необхідна умова прогресу будь-якої науки, в тому числі і в науці державне управління. За цього актуалізація тих чи інших дослідницьких засобів інших наук визначається, передусім, філософськими ідеями, соціальними і культурними цінностями, цілями і завданнями конкретних досліджень і розробок, актуалізованих у межах науки державне управління.

Із врахуванням цих установок можна окреслити певні аспекти співвідношення методу і методології у науці державне управління, спробувати позначити контури механізму освоєння даною наукою дослідницьких засобів інших наук. Причому для цілей цієї праці виправдано обмежитися розглядом методу науки державного управління лише в інструментальному плані як системи засобів пізнавальної діяльності, що забезпечує наукове пізнання управлінської дійсності.

Для визначеності подальших розмірковувань важливо ще раз підкреслити, що при виявленні методологічних проблем науки державне управління принципово розрізняти як мінімум два плани дослідження: змістово-теоретичний, спрямований на отримання позитивного знання про дійсність науки державне управління, і власне методологічний, пов’язаний з дослідженням самого процесу отримання наукового знання.

Згідно змістово-теоретичного плану дослідження метод державного управління виступає як спосіб, прийом, яким користується наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет. Методи державного управління визначають механізми встановлення взаємовідносин між суб’єктом та об’єктом державного управління, реалізації компетенції суб’єктів державного управління відповідно до їх владно-управлінських повноважень. Вони безпосередньо пов’язані з практичною реалізацією державної влади її керівним впливом на об’єкти державного управління відповідно до інтересів і волі держави, із забезпеченням реалізації цілей і функцій державного управління.

Ці підходи вимагають вирішення багатьох проблем, частина з яких пов’язана з розширенням методологічного інструментарію державного управління, а саме ширшого залучення до управлінської практики позитивних соціально-психологічних методів. Даний процес може відбуватися як за рахунок запозичення та адаптації до українських умов зарубіжного досвіду, так і шляхом модернізації кращого вітчизняного. Зокрема, на сучасному етапі становлення демократії в Україні постають питання переосмислення підходів щодо використання у сфері державно-управлінських комунікацій методологічних інструментів, які свого часу вважалися неприйнятними через їх заангажованість у тоталітарну добу та які досі тлумачаться в Україні як переважно негативні наприклад формування державної ідеології, пропаганда тощо [6, с. 370].

Втручання з боку держави може мати скоріш негативні результати, якщо не передбачатиме виваженого використання системи відповідних методів державного управління (регулювання), які являють собою «сукупність універсальних та специфічних способів і прийомів, які застосовуються персоналом органів державного управління при виконанні його функцій або в процесі розробки, прийняття та реалізації рішень, спрямованих на досягнення визначених цілей щодо розвитку керованих об’єктів» [3, с. 12].

У контексті аналізу поняття методології державного управління за змістово-теоретичним планом дослідження – це система способів організації та здійснення пізнавальної й практичної діяльності у сфері державного управління, що включає підсистему способів дослідження (понять, принципів, підходів, методів, методик, процедур, технологій тощо) державно-управлінської діяльності. Методологію державного управління ми розглядаємо як транскрипцію методології як такої до специфічної сфери діяльності – державного управління. Її не можна зводити тільки до методів управління, під якими маються на увазі способи і прийоми аналізу й оцінки управлінських ситуацій, використання правових і організаційних форм, впливу на свідомість і поведінку людей у керованих суспільних процесах, відносинах і зв’язках. Методи державного управління відіграють, безсумнівно, ключову роль у методології державного управління, але не зводяться тільки до неї. Методологія державного управління являє собою складну систему категорій, принципів, норм, цінностей, парадигм, теорій і самих методів, що забезпечує пізнавальну і практичну діяльність. Кожна складова в структурі методології державного управління виконує своє специфічне призначення. методи виступають як механізми діяльності,


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

194

способи її здійснення. Що стосується методологічного дослідження, то можна сказати, що методи державного

управління містять у собі методи пізнавальної діяльності. Таким чином, метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод дисциплінує пошук істини, дає змогу зекономити сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини. Кожний метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність та сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка «співіснує з методом». Своєю чергою, метод розгортається в систему й використовується для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації в практиці. У науковому пізнанні, як зазначав К. Маркс, істинним повинен бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), а й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод, який сприяє дослідженню й підтверджує специфіку об’єкта. Тому не можна відокремлювати предмет від методу. Будь-який метод виникає з реального процесу життя і знову входить у нього. Метод не нав’язується предмету пізнання, а змінюється відповідно до його специфіки. Отже, сутність методу зумовлена насамперед змістом об’єкта, предмета дослідження. Метод не є щось безсуб’єктне, яке існує окремо й поза суб’єктом. Останній завжди включає метод і невідривний від нього. Інакше кажучи, як вважав Файербах «людина – центр всієї методології». Будь-який метод є засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів[7].

У свою чергу, методологія ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів – від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об’єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування. Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання.

Таким чином, бачимо, що методологія в двох напрямках дослідження являє собою більш ґрунтоване та загальне поняття, ніж метод. Останній виступає похідною та вирішальною ланкою в процесі пізнавальної та наукової діяльності. Це нам дало змогу дійти до наступних тверджень:

1. Кожен з видів та типології методів застосовують не ізольовано, а в комплексі, що дає змогу отримати більш повні та всебічні результати наукових досліджень. Використовуючи систему основних понять і методи теоретичних досліджень, управлінська наука виробляє власну методологію для більш повного та об’єктивного практичного вирішення своїх основних завдань.

2. Існує безпосередній зв’язок між вибором конкретного методу та подальшого розвитку методології. Недостатньо прорахований підхід до застосування того чи іншого методу автоматично приводить до хибного застосування методології.

3. Жодна з існуючих методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними методами. Намагання надати тій чи іншій ме-тодології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії.

Висновки. Можна стверджувати, що роль методології зводиться до того, що вона забезпечує здійснення діяльності, її рух до кінцевого результату.

Методологія державного управління повинна враховувати способи і прийоми аналізу й оцінки управлінських ситуацій, використовувати правові та організаційні форми впливу на свідомість і поведінку людей у керованих суспільних процесах, відносинах і зв’язках. У свою чергу, метод як складова структури методології відіграє системоутворюючу роль. Для того, щоб одержати новi знання, потрібно свiдомо застосовувати науково обгрунтованi методи. Це важлива умова розвитку всiх наук, зокрема і для науки державне управління.

Список використаних джерел: 1. Державне управління: Словник-довідник. / Укл. : В. Д. Бакуменко, Д. О. Безносенко,

І. М. Варзар та ін. Заг. ред. В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

195

2. Бакуменко В. Методологія державного управління: проблеми становлення та подальшого розвитку / В. Бакуменко, В. Князєв, Ю. Сурмін // Вісн. УАДУ. – 2003. – № 2. – с. 11 – 27.

3. Малиновський В. Я. Державне управління: Навчальний посібник. – 3-тє вид.,переробл. та допов / В. Я. Малиновський. – К.: Атіка, 2009. – 608 с.

4. Кохановский В.П. Философия и методология науки: Учебник для высших учебных заведений / В.П. Кохановский. – Ростов на Дону: Феникс, 1999. – 576 с.

5. Научные основы государственного управления в СССР. – М., 1968. – 440 с. 6. Філософія права: Навч.-метод. посібн. / О.О.Бандура, В.М. Вовк, В.М. Костицький та ін.,

за заг. редакцією М. В. Костицького. – К.: КНУВС, 2007. – 336 с. 7. Фейербах Л. Основные положения философии будущего; о спиритуализме и

материализме, особенности в их отношении к свободе воли / Пеp. с нем. / Соч.: в 2 т. – М.: Наука, 1995. – Т. 1. – 426 с.

8. Философский энциклопедический словарь / Гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов. – М.: Сов. энцикл., 1983. – 840 c.

9. Юдин Э. Г. Системный подход и принцип деятельности: Методолог. проблемы соврем. науки / Э. Г. Юдин. – М.: Наука, 1978. – 392 c.

10. Шейко В. М. Організація та методики науково – дослідницької діяльності: Підруч. – 2 – е вид, перероб. і доп. / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – К.: Знання – Прес, 2002. – 295 с.

* Сидорчук Тетяна Вікторівна – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради

України.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

196

ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ УДК 322(091) Іван Мищак *

СВІТОВІ ТРАДИЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: ВПРОВАДЖЕННЯ НАУКОВИХ

ЗДОБУТКІВ У ПРАКТИКУ

Двадцятилітній період розбудови Української держави, труднощі та проблеми, які при цьому виникають, доводять необхідність модернізації системи державного управління. Однак відповідний процес є досить складним та має ряд векторів, які однаково необхідні. Чи не найважливішим із них є належне кадрове забезпечення органів державної влади. Адже сучасний фахівець-управлінець повинен поєднувати в собі та успішно застосовувати на практиці як теоретичні знання, так і кращі світові практичні здобутки та вітчизняний досвід державного будівництва. Зважаючи на це, існує нагальна потреба в акумуляції знань, які можуть стати своєрідним путівником і незамінним посібником у повсякденній діяльності державних службовців, чия робота безпосередньо пов’язана із виробленням управлінських рішень та підготовкою практичних рекомендацій у сфері державного управління.

У цьому контексті заслуговує на увагу потужна організаційна та наукова робота, що здійснюється експертами Всеукраїнської громадської організації «Чесне слово». Крім проведення науково-практичних конференцій, семінарів і експертних слухань, на яких активно обговорюються ключові проблеми державного будівництва, ними започатковано видання серії навчально-методичних підручників і посібників «Світові традиції державного управління». Перший посібник цієї серії – «Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав»* – нещодавно побачив світ і викликав жвавий інтерес вже під час перших презентацій як серед науковців, так і управлінців-практиків. Такий успіх значною мірою завдячується авторським підходом, адже автори – голова ВГО «Чесне слово» В. В. Омельчук та заступник міністра культури України В. М. Ліснича – синтезували вагомий багаж наукової і викладацької роботи та практичний досвід роботи на високих державних посадах.

Висвітлення в першому посібнику серії релігійної політики стародавніх і середньовічних держав не є випадковим, адже саме в стародавніх державах релігія була тим наріжним каменем, на якому тримався весь фундамент влади. Не стали винятком і середньовічні європейські держави – там католицька церква взагалі стояла над монархічною владою. Тому упродовж усього розглядуваного періоду релігія й авторитет правителя були взаємозалежними, а релігійна політика була важливою складовою державної політики та займала пріоритетне місце при виробленні нормативних актів і побудові вертикалі державного управління.

Загалом варто відзначити, що автори взялися за досить складну тему, оскільки історія Стародавнього Світу та Раннього Середньовіччя досі залишається малодослідженою, у порівнянні з більш пізніми періодами, значною мірою через брак джерельної бази. Однак активний науковий пошук, залучення якомога ширшого кола джерел, зокрема тих, які досі не використовувалися вітчизняними дослідниками, дозволив значною мірою вирішити цю проблему. Цікавим є і авторський підхід щодо вироблення концепції посібника. Хоча він написаний за всіма притаманними даному типу видань канонами – містить тематичний план навчальної дисципліни, п’ять модулів, об’єднаних за важливими змістовними проблемами, включає аналіз наукової літератури та джерельної бази дослідження, термінологічний словник, список рекомендованої літератури, питання для самоконтролю й теми для написання рефератів – проте фактично поєднує в собі риси навчального посібника і монографії завдяки широкому опрацюванню наукових джерел, вагомим авторським узагальненням, висновкам і рекомендаціям.

Праця В. В. Омельчука та В. М. Лісничої багата на фактичний та ілюстративний матеріал, якого часто бракує в багатьох академічних підручниках. Завдяки цьому студенти зможуть наочно осягнути й краще усвідомити особливості взаємовідносин держави і релігійних організацій. Цінність даного посібника полягає і в тому, що автори охопили переважну більшість державних утворень Стародавнього Сходу та періоду Раннього Середньовіччя, зокрема Елам, Мідію, Хетську

* Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав / Омельчук В. В., Ліснича В. М.:

Навчальний посібник. – К.: Персонал, 2011. – 608 с. – (Серія: Світові традиції державного управління. – Вип. І).


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

197

та Перську держави, Ассирію, Єгипет, Китай та Індію, Стародавню Грецію та Рим, держави Ацтеків, Інків, Майя, Сельджукідів, арабо-берберські держави Африки та ін. Це дозволяє усунути певні прогалини, які мають місце в наявних навчальних і методичних працях з досліджуваної проблеми, сприятиме у вивченні засад і характеру державного управління та державної політики, допоможе студентам краще опанувати окремі аспекти державно-релігійних відносин тощо. Крім того, посібник хоча і написаний науковим стилем, проте простою й доступною мовою, не переобтяжений специфічними термінами і поняттями, що також є немаловажним для подібних видань.

Разом із тим видання становить інтерес не лише для студентів, а й управлінців-практиків. Слушними, зокрема, є судження й узагальнення авторів щодо доцільності вивчення й аналізу історичних традицій державного управління при виробленні ключових засад державної політики України у гуманітарній сфері, а особливо – релігійного життя, формуванні виважених підходів для міжконфесійного порозуміння в суспільстві, забезпеченні прав і свобод людини та громадянина, розробленні нових й удосконаленні чинних нормативно-правових актів у даній сфері.

Висновки, подані науковцями, є логічними, досить ґрунтовними та загалом відповідають поставленим завданням. Тому навчальний посібник, який підготовлений на високому фаховому рівні, може бути рекомендований для використання у вищих навчальних закладах України при підготовці фахівців за спеціальностями: всесвітня історія, правознавство, державне управління, філософія, релігієзнавство, політологія, соціологія та ін., а також буде корисним для державних службовців та всіх, хто цікавиться історією державного управління, релігійного та політичного життя зарубіжних країн.

* Мищак Іван Миколайович – доктор історичних наук, старший науковий співробітник,

завідувач інформаційно-аналітичного сектору Інституту законодавства Верховної Ради України.


_____________________________________________________________________________________________ 6(9)/2011

198

ХРОНІКА НАУКОВОГО ЖИТТЯ

- 13 грудня 2011 р. за підтримки Голови Верховної Ради України Володимира Михайловича Литвина в Інституті законодавства Верховної Ради України відбувся круглий стіл на тему: «Удосконалення системи мотивації суб’єктів управління територіальними громадами: правовий та управлінський аспекти»;

- 25 листопада 2011 р. у рамках започаткованих в Інституті законодавства Верховної Ради України заходів, спрямованих на подальший розвиток законодавчого забезпечення реформування економіки, відбувся круглий стіл на тему: «Визначення пріоритетних напрямків економічного розвитку України і оцінка відповідності тематики досліджень чинним державним пріоритетам»;

- 24 листопада 2011 р. в Інституті законодавства Верховної Ради України відбувся круглий стіл: «Концептуальні засади кодифікації ядерного законодавства України»;

- 19 жовтня 2011 р. у рамках заходів, спрямованих на подальший розвиток законодавчого забезпечення реформування економіки, Інститутом законодавства Верховної Ради України, спільно із Всеукраїнською спілкою вчених-економістів, проведено круглий стіл на тему: «Напрями стратегічного управління національним економічним розвитком»;

- 17 – 18 жовтня 2011 р. в Інституті законодавства Верховної Ради України відбувся навчально-методичний семінар «Правові аспекти належного регулювання: європейський та український підходи», організований спільно з Інститутом міжнародного приватного та публічного права, міжнародного комерційного арбітражу та європейського права ім. Т. Ассера (м. Гаага).

Наукові записки

Інституту законодавства Верховної Ради України

№ 6(9)/2011

Підписано до друку 28.12.2011. Формат 60х80/8. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman.

Ум. друк. арк. 24,8. Обл.-вид. арк. 20,52. Тираж 300 прим.

Оригінал-макет підготовлено в Інституті законодавства Верховної Ради України

04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Наукові записки - Інститут законодавства

Documents

Transcript of Наукові записки - Інститут законодавства