Modernization of the National Information Infrastructure as a Factor of the Provision of the...

Автор

№ 2 (27), 2013 р.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

СтратегічніСтратегічні пріоритетипріоритети

Priopitety_0_nachalo.indd 1Priopitety_0_nachalo.indd 1 16.07.2013 11:31:5916.07.2013 11:31:59

УДК 32:33 (05) «540.3»

Фахове видання з економічних, філософських, політичних наук

та державного управління.Затверджено

постановами Президії ВАК України від 26 січня 2011 р. № 1–05/1 –

економічні науки; від 23 лютого 2011 р. № 1–05/2 –

державне управління; від 30 березня 2011 р. № 1–05/3 –політичні та філософські науки.

«Cтратегічні пріоритети» – науково-аналі-тичний що квартальний збірник Національного інституту стра те гіч них досліджень. У збірнику публікуються результати наукових досліджень проблемних питань суспільно-політичного, соціа-льно-економічного, гуманітарного роз витку Ук-раїни, зовнішньої політики України, регіональних проблем суспільного розвитку та національної безпеки і оборони України.

Видання розраховане на широке коло вітчиз-няних і зарубіжних фахівців, які досліджують проблеми розвитку українського суспільства.

Засновник та видавець

Національний інститут стратегічних досліджень

Зареєстрований Міністерством юстиції України 26.06.2006 р.

Свідоцтво № 11337–210Р

Адреса редакції:01030, м.Київ, вул. Пирогова, 7-А

тел. 249–44–06

Головний редактор Єрмолаєв А. В. –директор Національного інститутустратегічних досліджень;

Заступник головного редактора Жаліло Я. А. –перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник;

Заступник головного редактора –відповідальний секретар Рубанець М. Л.,кандидат філософських наук

Члени редколегії:

Бегма В. М. – доктор економічних наук;Белінська Я. В. – доктор економічних наук, професор;Біла С. О. – доктор наук з державного управління, професор;Воротін В. Є. – доктор наук з державного управління, професор;Гальчинський А. С. – доктор економічних наук, професор;Горбулін В. П. – академік НАН України,доктор технічних наук, професор; Корнієвський О. А. – доктор політичних наук, доцент; Литвиненко О. В. – доктор політичних наук, професор; Малиновська О. А. – доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник; Ожеван М. А. – доктор філософських наук, професор;Парахонський Б. О. – доктор філософських наук, професор; Пирожков С. І. – академік НАН України,доктор економічних наук, професор; Розумний М. М. – доктор політичних наук,старший науковий співробітник;Скалецький Ю. М. – доктор медичних наук, професор; Степико М. Т. – доктор філософських наук, професор;Cуходоля О. М. – доктор наук з державного управління, доцент;Сухоруков А. І. – доктор економічних наук, професор;Тацій В. Я. – академік НАН України,доктор юридичних наук, професор; Фісун О. А. – доктор політичних наук, професор; Шевцов А. І. – доктор технічних наук, професор.

© НІСД, Київ, 2013

Рекомендовано до друку Вченою радою НІСД Протокол № 5 від 29.05.2013 р.

Усі права захищено. При використан-ні матеріа лів «Стратегічних пріоритетів» посилання на ви дання обов'язкове.

Рукописи не повертаються. Редакція залишає за со бою право редагувати та ско-рочувати текс ти. Редакція не завжди поді-ляє позицію ав торів. Від повідальність за

зміст несуть автори матеріа лів.

Матеріали подавати за адресою:Україна, м. Київ,

Чоколівський бульв., 13, к. 416Національний інститут стратегічних

дослідженьБєлашку Сергію Олександровичу

Тел. для довідок: 245-88-45e-mail: [email protected]

Редагування: Рубанець М. Л.,

Надіон Л. К.

Оригінал-макет: Чернявський О. Л.

Коректура: Надіон Л. К.,

Рубанець М. Л.

Підп. до друку 15.07.2013. Формат 60х84/8. Папір офс. № 1. Обл.-вид. арк. 28,22.

Ум.-друк. арк. 24,18. Наклад 300 прим.

ВіддрукованоТОВ «Книжково-журнальна друкарня «СОФІЯ»

08000, смт. Макарів, Макарівський район,Київська обл., вул. Першотравнева, буд.65,

тел./факс + 38 044 456-20-69Реєстраційне свідоцтво А01 № 229953

від 26.11.2008 р.


3Стратегічні пріоритети, №2 (27), 2013 р.

Розумний М. М. «Громадянське суспільство» vs «політична нація» .................................................... 5

Ожеван М. А. Націєтворення як «модернізація навздогін»:суперечності між модерном, домодерном і постмодерном .................................... 12

Резнікова О. О. Стійкість України до глобальних ризиківі проблеми державного управління ............................................................................... 22

Васильчук Є. О. Радикальні та екстремістські рухи в Україні: субкультурний контекст .......... 27

Покришка Д. С., Технологічні можливості економіки в системі індикаторівТищук Т. А. економічної безпеки держави .......................................................................................... 34

Шевченко А. В. Пріоритети державної політики підтримкирозвитку інноваційних кластерів у промисловості України ................................ 45

Бурлака В. Г. Ефективність і шляхи оптимізації структури витрату нафтопереробній промисловості ................................................................................. 51

Ковязіна К. О. Вдосконалення державної політики щодо профілактикивиробничого травматизму та професійних захворювань в Україні ................... 59

Валюшко І. В. Соціальні чинники протидії корупції в Україні........................................................ 69

Cуходоля О. М., Енергетичний сектор України: Сменковський А. Ю. перспектива реформування чи стагнації? ................................................................... 74

Бєгун С. В. Пріоритети розвитку ядерної енергетики в Україні ................................................ 81

Дубов Д. В. Модернізація інформаційної інфраструктурияк чинник забезпечення національних інтересів України .................................... 90

Конах В. К. Національний інформаційний простір України:проблеми формування та регулювання ....................................................................... 97

Ісакова Т. О. Протестні рухи в інформаційному суспільстві:соціально-психологічні аспекти....................................................................................104

ЗМІСТ

Політична система і громадянське суспільство

Економічний і соціальний розвиток

Паливно-енергетичний комплекс

Розбудова інформаційного суспільства


Концептуальні питання національної безпеки

4 Стратегічні пріоритети, №2 (27), 2013 р.

Зміст

Качинський А. Б. Безпека життєдіяльності особи, суспільства та держави:порогові умови ....................................................................................................................111

Єзеров А. А. Конституційна безпека як складник національної безпеки України ..............120

Шевцов А. І., Актуальні проблеми реструктуризаціїБоднарчук Р. В. оборонно-промислового сектору економіки України ...........................................127

Бірюков Д. С. Техногенні та екологічні проблеми урбанізації.......................................................135

Більовський О. А. Неефективність соціального діалогуяк виклик національній безпеці України ..................................................................142

Єжеєв М. Ф. Розробка стратегії східноазійської політики України:методологічні засади .........................................................................................................147

Орлик В. В. Проблеми російсько-американських відносинипісля «перезавантаження» ..............................................................................................154

Антошкін В. К., Трансформація концепції нейтралітету та позаблоковостіЦвірова В. В. європейських країн в умовах глобалізації ................................................................161

Александров О. С. Оборонна промисловість Європейського Союзу:сучасний досвід трансформації .....................................................................................168

Привалова О. М., Сучасний стан і перспективи розвиткуПривалова І. М. ринку страхування життя в Україні ...........................................................................178

Стратегічні пріоритети безпечного розвитку України на засадах «зеленої» економіки .................181

Екологічна та природно-техногенна безпека України: регіональний вимір загроз і ризиків ...........182

Військово-технічна та оборонно-промислова політика України в сучасних умовах .........................185

Трансформація Європейського Союзу під впливом кризи єврозони.Висновки для України ..............................................................................................................................................186

Хроніка діяльності Національного інститутустратегічних досліджень у березні-червні 2013 р. ..........................................................................187Аннотации/Summary ..................................................................................................................................199Відомості про авторів .................................................................................................................................206Вимоги до статей .................................................................................................................................. 208

Нові видання НІСД

Національна безпека

Міжнародні відносини та процеси глобального розвитку

Наукові повідомлення


Стратегічні пріоритети, №2 (27), 2013 р. 5

УДК 323.21:316.422:321.7.009.12(477)

«ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО» VS «ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ»

Розумний Максим Миколайович,Розумний Максим Миколайович,доктор політичних наук, старший науковий співробітникдоктор політичних наук, старший науковий співробітник

Розглянуто практику використання концептів розбудови держави, побудови гро-мадянського суспільства та формування політичної нації як орієнтирів політичних перетворень у пострадянській Україні. Основну увагу приділено відмінностям соці-альних і політичних стратегій, що реалізуються у разі визначення пріоритетом сус-пільного розвитку побудову громадянського суспільства чи політичної нації. У цьому контексті розглянуто зміст ідей громадянського суспільства та громадянства у євро-пейській інтелектуальній традиції.

Ключові слова: громадянське суспільство, громадянство, політична нація, суспіль-на ідея.

Провокативна постановка проблеми, що її містить назва статті, потребує методологічного уточнення або ж пояснення, чому широко вживані політичні концепти тут представлені як цитати – в лапках. Річ у тім, що предметом розгляду в даній статті є не соціальна реаль-ність, яку розуміють під поняттями громадян-ського суспільства та політичної нації носії відповідного комплексу уявлень і цінностей у сучасній Україні, а самі ці уявлення, більш чи менш цілісно й несуперечливо концептуалізо-вані в різних дискурсивних формах соціальної комунікації. Проблема, як ми її розуміємо, полягає саме у використанні слів, які мають для кожного з комунікаторів відмінні значен-ня, або ж у наявності різних аспектів їхніх значень, що актуалізуються у різних ситуаціях.

Чому однакове розуміння змісту понять є, на нашу думку, проблемою практичної полі-тики? Тому що семантична пластичність основоположних категорій колективного ці-лепокладання, якими сьогодні для багатьох в

Україні є саме винесені у заголовок статті по-няття, може як слугувати досягненню тимча-сової згоди представників прямо протилеж-них ціннісних і стратегічних орієнтацій, так і породжувати незгоду в таборі потенційних однодумців та перешкоджати їхній спільній суспільно-перетворювальній активності. І перша, і друга ситуації можуть ускладнюва-тися свідомим чи стихійним застосуванням маніпулятивних прийомів, якими в конкрет-них ситуаціях люди користуються з метою а) введення в оману противника; б) психоло-гічного виграшу внаслідок приниження опо-нента; в) уникнення конфлікту у спосіб ілю-зорної згоди та ін.

Отже, з одного боку, справді йдеться про використання термінів «громадянського сус-пільства» та «політичної нації» в тих значен-нях, яких їм надають різні актори політики, а з іншого – про фіктивні смисли, які під при-криттям цих слів продукуються у різноманіт-них «симулятивних» (Бодрійяр) контекстах.

Політична система і громадянське суспільство

Prioritety_1.indd 5Prioritety_1.indd 5 16.07.2013 11:35:1816.07.2013 11:35:18

Стратегічні пріоритети, №2 (27), 2013 р.6

«Громадянське суспільство» vs «політична нація»

Смислові орієнтири суспільства транзиту

Протягом усього періоду соціального ре-формування в Україні, починаючи від момен-ту остаточної відмови від марксистсько-ленін-ських догм, суспільна свідомість була орієнто-вана на кілька «завдань», що мали у різний час відмінну міру актуальності й популярності, але присутні у публічних дискурсах і сьогодні. Найпоширенішими стали концепти «розбудо-ви держави», «побудови громадянського сус-пільства» і «формування політичної нації». І хоча між ними не існує прямої суперечності в теоретичному вимірі – у тому сенсі, що при бажанні ці підходи можна було б поєднати у цілісному алгоритмі суспільних перетворень, однак за своїми ціннісними і стратегічними пріоритетами дані підходи найчастіше стають конкуруючими.

Наголос на «розбудові держави» однознач-но ставить національну ідею державного суве-ренітету вище за соціальну ідею демократич-ного самоврядування. Національна, держав-ницька ідея зазвичай має консервативне ціннісне підґрунтя, але оскільки в Україні від початку незалежності вона не мала опертя на жодну традицію (в сенсі інституцій і суспіль-них практик), то досить швидко вона втратила свою мотивуючу силу.

Розбудовою держави в Україні займалася колишня радянська номенклатура, при цьо-му парадоксальним чином дистанціюючись від світоглядних і культурних атрибутів української національної ідентичності. Це був єдино можливий «державницький під-хід» у країні, що фактично зберігала соціаль-ну структуру й політичну культуру радян-ського зразка. Але у середовищі ліберальної та національно заангажованої інтелігенції проект відтворення колишньої УРСР, навіть під вивіскою незалежної України та з ідеоло-гічними і стилістичними вкрапленнями на-ціонального колориту, не отримав значної підтримки.

Концепт «розбудови держави» асоціюєть-ся, головним чином, із нетривалим періодом правління Президента Л. Кравчука та пере-хідним періодом між першим і другим термі-нами Президента Л. Кучми. Однак кожного разу ці періоди швидко завершувалися вну-трішньополітичними кризами та сплесками протестних настроїв, що їх супроводжували. Відтак нині цей суспільний проект майже втратив своїх прихильників і може бути реані-мований лише у двох радикалізованих варіан-тах – як проект більш послідовного націона-лістичного режиму або як проект радикальної

пострадянської реставрації (зокрема білорусь-кого чи російського зразка).

Натомість проект «розбудови громадян-ського суспільства» не може поки що бути прямо пов’язаний із жодним періодом історії української незалежності, оскільки він був присутнім у публічній сфері радше як уто-пічний бекграунд, що живився не так зв’язком із дійсністю, як своєю граничною віддаленістю від неї. Із цього статусу далеко-го і поки що нездійсненного ідеалу виплива-ли як переваги концепту «громадянського суспільства» для свідомості українців, так і його недоліки.

Ніхто не бажав заперечувати бажаність і навіть необхідність «розбудови громадянсько-го суспільства», але при цьому ніхто й не пов’язував із цим поняттям реальної про-грами суспільних перетворень. Концепт гро-мадянського суспільства, таким чином, вико-нував роль риторичної конклюзії до більшості суспільних дискусій і прикривав стратегічну невизначеність та смислову незавершеність проекту українського суспільного реформу-вання як такого.

Як правило, про «громадянське суспіль-ство» завжди згадували як про необхідну, але за даних конкретних умов недосяжну умову суспільного поступу, яка давала надію на майбутнє, але дозволяла певною мірою аб-страгуватися від суперечливості й депресив-ності сьогодення. В одному ряду із цим по-няттям також зазвичай присутні апеляції до «формування середнього класу», нової якості «національної еліти» й надій на «нове поко-ління».

Проект «формування політичної нації» з’явився в українському інтелектуальному просторі дещо пізніше, коли проекти «розбу-дови держави» та «побудови громадянського суспільства» почали виконувати скоріше роль ритуальних атрибутів суспільної комунікації, ніж продуктів рефлексії над тим, куди реально рухається наше суспільство.

Незважаючи на своє дещо академічне зву-чання, концепція політичної нації набула в Україні власного смислового й ціннісного за-барвлення, що визначалося специфікою культурно-історичного та політичного кон-тексту, в якому вона була висунута.

Уявлення про «політичну націю» як сус-пільний проект давало змогу оформити а) від-мову від етноцентристського підходу до на-ціо нально-державного проекту; б) пов’язати інтерес патріотичної громадськості з функціо-нуванням політичної системи держави; в) окреслити нову модель ідентичності, що могла б стати об’єктом сучасних соціальних



Розумний М. М.

технологій та державної політики; г) оновити стилістику і риторику культурних, громад-ських і політичних дискусій, спонукати до появи нових ідей та ініціатив.

Отже, нині концепти «громадянського суспільства» та «політичної нації» однаковою мірою присутні у суспільній свідомості як орієнтири національного розвитку та суспіль-но-політичних трансформацій і нерідко вжи-ваються як доповнюючі один одного елементи єдиної стратегії.

Тим часом, залежно від змісту, яким визна-чається поняття «громадянського суспіль-ства», під його розбудовою можна розуміти певну спрямовану діяльність, що формує за-сади політичної нації, а можна й таку діяль-ність, що має на увазі альтернативну стратегію суспільних перетворень.

У першому випадку під громадянським суспільством розуміють суспільство грома-дян, які поділяють певні ціннісні та світо-глядні уявлення й підходи, виявляють солі-дарну волю, приймають спільні рішення та взаємодіють на основі політичних інститутів. У цьому сенсі побудова громадянського сус-пільства й формування політичної нації є одним і тим самим процесом, а два поняття відрізняються лише фокусом розгляду про-блеми спільнотної самоорганізації. Поняття громадянського суспільства ставить у центрі уваги соціальні якості кожного громадянина, панівні норми та способи взаємодії соціаль-них акторів, а поняття політичної нації апе-лює передовсім до факторів соціальної інте-грації – ідентичності, колективної самосвідо-мості, політичної участі.

В іншому випадку, коли ми говоримо про громадянське суспільство як про сукупність автономних індивідів та їхніх груп, що відо-кремлюють, а в чомусь і протиставляють себе державі, стратегії формування політич-ної нації та розбудови громадянського сус-пільства відображають діалектичну єдність інтеграційних і дезінтеграційних процесів, що завжди присутні у суспільстві, але на етапі націостановлення можуть увійти у пряму суперечність. Зокрема, стратегія авто-номізації громадянського суспільства на практиці є додатковим чинником делегітимі-зації політичних інститутів, сформованих для підтримання єдності політичної нації: ідентичності, інституту громадянських прав та обов’язків, парламентаризму, партій, ідео-логій, бюрократії.

Сповідувані у межах цього підходу прин-ципи переважання індивідуального над колек-тивним, приватного над публічним, підвищена турбота про соціальний комфорт меншин,

тео рія і практика мультикультуралізму, паци-фізм та ескапізм створюють загалом неспри-ятливі умови для поширення мобілізаційних ідей і фактично унеможливлюють досягнення консенсусних рішень із ключових питань на-ціонального розвитку.

Загалом, основні стратегії проектування української нації, представлені концептами розбудови держави, формування громадян-ського суспільства та формування політичної нації, можуть бути співставлені з основними політико-ідеологічними трендами сучасності: етатизму (у широкому розумінні цього термі-на, як його використовує, наприклад, Мануель Кастельс [3, с. 36]), капіталізму (як однієї з версій лібералізму, що, за Кастельсом, сьогод-ні домінує у глобалізаційному тренді) та рес-публіканізму.

Ідеал громадянства та ідея громадянського суспільства

Проблема розрізнення двох основних під-ходів до поняття громадянського суспільства є однією із традиційних тем європейської по-літичної філософії Нового часу. Однією з підсумкових рефлексій довкола різних тлума-чень поняття громадянського суспільства та пов’язаних із ним політичних концепцій рес-публіканізму й демократії стало теоретичне оформлення дихотомії громадянства і грома-дянського суспільства, яке знаходимо, зокре-ма, у праці Л. Зідентопа «Демократія в Євро-пі», що є своєрідним продовженням дискусії про демократію, започаткованої класичною працею Алексіса де Токвіля «Демократія в Америці».

Коментатори наголошують на тому, що Зідентоп не просто розрізняє підходи, пред-ставлені поняттями громадянства і громадян-ського суспільства, але й прямо їх протистав-ляє [2, с. XII].

Ідея громадянства передбачає самопосвяту людини високим суспільним цілям, безумовне переважання громадянського обов’язку над приватним інтересом, культ служіння громаді й батьківщині. Ця ідея породила культ героя, що є одним із центральних як в античній культурі її класичного періоду, так і в модер-них концепціях національного генія, націо-нального героя та надлюдини.

Базовою для європейської демократії сус-пільною цінністю Зідентоп вважає ідею рівно-сті, що була невідома суспільствам громадян античного полісу та республіканського Риму, але стає мотивуючим чинником європейської політичної практики й теорії в модерну добу. Якщо у межах ідеї громадянства йшлося про



рівність «чинних» громадян, себто тих членів суспільства, які названі вище ідеали й норми суспільної поведінки сповідують і дотриму-ються їх на практиці, то нова ідея всезагальної рівності закономірно привела до появи аль-тернативного підходу, що був оформлений у вигляді концепції прав людини.

Дана концепція є основою сучасного ро-зуміння демократії та ціннісним і норматив-ним базисом проекту побудови громадян-ського суспільства на ліберально-капіталіс-тичних засадах. Згідно із цим підходом основною формою суспільного життя є за-безпечення людиною своїх приватних інте-ресів шляхом підприємництва, надання по-слуг і виробництва товарів, а також коопера-ції з іншими людьми на основі спільності інтересів. Сформована таким чином сфера приватності й корпоративності перебуває поза впливом держави і, значною мірою, поза політикою.

Державно-публічна сфера розглядається як окремий суспільний інститут, основною функцією якого є забезпечення правопорядку та здійснення адміністративних процедур (надання адміністративних послуг). Крім того, у цій політичній сфері відбувається та-кож узгодження основних груп інтересів, а також визначаються загальнонаціональні по-треби й інтереси, що потребують відповідних ресурсів та виконавського апарату. Ключови-ми механізмами їх забезпечення є субсидіар-ність і делегування повноважень.

Таким чином, громадянське суспільство, у цьому розумінні, функціонує поза дією імпе-ративу громадянської самопожертви, віддає перевагу приватному й корпоративному ін-тересу перед будь-якими формами загально-національних цілей і цінностей, санкціонує автономізацію та корпоративізацію соціаль-них індивідів та їхніх груп за усіма можливи-ми критеріями (професійними, конфесійни-ми, етнокультурними, гендерними, територі-альними та ін.) [2, с. 73].

Описуючи відмінності між принципом громадянства та концепцією громадянського суспільства, Л. Зідентоп послуговується та-кож висновками англійського філософа XVIII ст. Бернара де Мандевіля, який вважав, що найповніша реалізація цих підходів на прак-тиці означала б, у першому випадку, створен-ня «знедоленого» соціуму, позбавленого тих благ, які приносить поділ праці та ринкова саморегуляція, а в другому – до втрати колек-тивних суспільних сенсів та громадянських чеснот [2, с. 76].

Внутрішня суперечливість ідеалу грома-дянського суспільства пов’язана саме з його

«подвійною концептуалізацією», вважає су-часний дослідник А. С. Ку, який пропонує розглянути основну проблему сучасного лібе-рального суспільства через призму «парадок-су громадянського суспільства без громадян-ства» [4, с. 15].

Дослідник розрізняє ліберально-опозицій-ний і конструктивний підходи до розв’язання цієї суперечності. Оскільки концепція грома-дянства не підтримується панівною в умовах демократії моделлю державності (основою конституювання якої, зокрема, є доктрина пріоритету прав людини), то вона знаходить своїх прибічників переважно у сфері «авто-номних громадянських практик», адепти яких налаштовані опозиційно щодо ліберальної держави та її інститутів.

Натомість помірковані ліберали бачать у політичних інститутах засіб ефективного об-меження зазіхань держави на приватні інте-реси, а в ліберальній державі – насамперед механізм забезпечення права [4, с. 14].

У ціннісному аспекті цю суперечність про-екту громадянського суспільства рефлексує на початку 1980-х років французький полі-тичний публіцист Марсель Ґоше, який нази-ває свій програмний твір «Права людини – не політика». Звільнення від імперативів громадянства на користь принципів соціаль-ного автономізму вже на етапі розквіту лібе-ральної демократії, на думку цього дослідника, призводить до протилежного ефекту обме-ження свободи.

Цей феномен Ґоше описує за допомогою марксистського поняття відчуження: «Еман-сипація індивіда-людини та прав, які його (цей феномен – М. Р.) уможливлюють, невід-дільні від колективного відчуження, що по-стійно ними живиться» [1, с. 45]. Серед симптомів «тотального домінування», що па-радоксальним чином настає у результаті пе-реможних змагань за різноманітні права і свободи індивідів, Ґоше вказує на посилення ролі держави, поглиблення соціальної ано-німності, та, головним чином, на «поглиблен-ня незацікавленості спільною справою та вражаючу баналізацію поведінки» [1, с. 45].

Такими є наслідки заміни громадянського принципу принципом громадянського сус-пільства в умовах розвинутої демократії. Ця заміна призводить до «небувалої кризи», що розігрується всередині демократії та стосуєть-ся внутрішньої артикуляції її різних вимірів, амбіцій та складників» [1, с. 312].

Для того, щоб зрозуміти, як громадянський принцип «опинився» в опозиції до лібераль-ної держави, варто звернутися до того розріз-нення ліберального та республіканського





підходів, яке пропонує у своїй теорії політики Ю. Габермас. Ліберальний підхід, що корес-пондується з поняттями й цінностями, пред-ставленими поняттям «громадянського сус-пільства», тлумачить політику як інституцій-ну надбудову над системою приватних, передовсім ринково-господарських, відносин. У політичній сфері, відповідно до цього під-ходу, на основі компромісу приватних інте-ресів формується колективна воля та програ-мується діяльність державного апарату з ме-тою її реалізації.

Натомість республіканський підхід, що базується на ідеалах громадянства, розглядає політичну сферу як первинну сферу соціаліза-ції, а спільна воля, що реалізовується в інсти-туалізованих формах, має своїм джерелом громадянську позицію та свідомий політич-ний вибір кожного члена суспільства. Таким чином, на думку Габермаса, «від громадянина республіканської держави вимагається біль-ше, аніж постійна орієнтація на власний інте-рес» [5, с. 385].

У цьому сенсі концепт «формування ук-раїнської політичної нації» є нічим іншим, як спробою актуалізації імперативів грома-дянства у межах республіканського проекту України. А програма «розбудови громадян-ського суспільства» може бути представле-на як ліберально-корпоративна альтернати-ва відповідному проекту і властивим йому цінностям. Тому для того, щоб процес сус-пільного реформування був результатив-ним, необхідна визначеність у пріорите-тах – ціннісних, стратегічних і концепту-альних.

Вважаємо, що саме формування політич-ної нації є визначальним чинником соціаль-них, політичних і певною мірою навіть куль-турних процесів у сучасній Україні. Ключову роль у цьому формуванні відіграє становлен-ня спільної ідентичності та інститутів полі-тичної влади загальнонаціонального рівня. Визначеність стосовно цих феноменів формує свідомість сьогоднішнього громадянина України. Його участь в органах місцевої само-організації, локальних ініціативах, корпора-тивних рухах, набуття ним регіональної, кла-сової чи корпоративної ідентичності не замі-нює собою процес національно-громадянської ідентифікації.

Формування громадянського консенсусу на національному рівні є передумовою відпо-відальної громадської позиції на локальному рівні, а не навпаки. Так, спільна релігія умож-ливлювала гармонійні стосунки на рівні сіль-ської громади, але не сільські приходи твори-ли автоматично церковну єдність.

Політична нація як проект

Реалізація громадянського принципу в контексті республіканського проекту України, означеного в актуальному політичному дис-курсі передовсім концептом «політичної на-ції», спирається на низку світоглядних детер-мінант і стратегічних рішень, що мають стати предметом колективного самоусвідомлення.

Національне будівництво в Україні перма-нентно стикається з необхідністю прояснення базових понять нашого колективного самоус-відомлення. Йдеться, зокрема, про визначе-ність із двох основних питань: 1) чи є (мають бути) українці нацією? і 2) якого зразка (типу) націю можуть (мусять) збудувати українці?

Відповідаючи на ці питання, ми маємо на-повнити власним, зрозумілим нам змістом поняття нації й не боятися того, що воно вия-виться відмінним від того, що розуміють під цим поняттям інші спільноти. Це буде можли-вим, якщо під абстрактним поняттям нації для нас існуватиме цілком конкретний емпірич-ний зміст: нація – це ми.

Цей базис є достатньо надійним для того, щоб зняти перше питання з порядку денного раз і назавжди. В Україні вже ніхто не може поставити під сумнів існування «нас», навіть у тому випадку, коли чийсь суб’єктивний концепт нації не вповні відповідає його емпі-ричному референту. Отже, якщо є «ми», то й існування нації не повинно ставитися під сумнів. Такою, коротко, може бути відповідь на перше питання.

Щодо другого, то відповідь на нього вже також близька до очевидної. Утруднення ви-никають лише з належним термінологічним оформленням того типу національного зв’язку, який фактично утверджується в Україні. Найчастіше для його ідентифікації використовують поняття «політичної нації», що, на нашу думку, може бути прийняте як робочий термін за умови уточнення змісту, який ми в нього вкладаємо.

Далі пропонуємо кілька тез щодо такого узгодженого розуміння феномену української політичної нації.

Термін «політична нація» є сумою двох найважливіших предикатів, які супроводжу-ють наше розуміння спільноти в актуальному для нас соціокультурному контексті. Йдеться про «національність» і «політичність», що невіддільні у сприйнятті людської спільноти в чинному для нас цивілізаційному контек-сті. Новизна і проблемність цього поняття (політичної нації) своєю чергою сигналізує нам про початковий (або ж перехідний) етап



у становленні комплексу суспільних ідей, що даному контексту відповідають.

Принципово важливою вважаємо тезу про те, що політична нація в Україні – це не да-ність, а проект. Цим поняттям ми означуємо якісну зміну в житті українського суспільства, що наближає його до певних характеристик, які у сукупності формують нову форму сус-пільного самоусвідомлення та суспільної са-моорганізації.

Поняттям політичної нації, у нашому розу-мінні, позначається певний рівень інтегрова-ності спільноти, для якого характерні: а) на-явність національної державності; б) повно-функціональна політична система, що має власні механізми самовідтворення та загаль-новизнані правила для суб’єктів політичного життя; в) суспільний консенсус стосовно ключових питань національної ідентичності, основних цінностей і стратегічних орієнтирів національного розвитку; г) утвердження принципу громадянства й неухильне дотри-мання рівності громадян.

Далі важливо зазначити той спосіб, у який відбувається формування/становлення по-літичної нації. На нашу думку, політична нація народжується у процесі політичної ко-мунікації. Ця комунікація можлива лише на основі тих питань, які є гострими й достатньо абстрактними, щоб відповідь на них не була раціональною й надміру очевидною. Відпо-відь на такі питання знаходиться у площині апріорних соціальних уявлень і ціннісних мотивацій. Вони мають не лише констатую-чий, а й проективний (програмуючий) склад-ник – ними є певні суспільні ідеї. Отже, по-літична нація складається у результаті бо-ротьби ідей.

Суспільними ідеями задається і характер самої спільноти, і механізми її формування, і виміри ідентичності, що в даній спільноті вважаються провідними.

Політична нація, такими чином, виникає внаслідок сукупності суспільних інновацій, здійснених у процесі реалізації певних ідей. Частина із цих інновацій утворює універсаль-ний (загальноцивілізаційний) алгоритм сус-пільної самоорганізації даного типу спільноти, а частина належить до специфічного досвіду даної спільноти та відображає особливості подолання нею тих перешкод, з якими дане національно-політичне утворення зіткнулося у процесі свого становлення.

Кожна із цих інновацій, відтак, містить у собі імперативний та креативний складники, із яких перший належить до цивілізаційних універсалій, а другий є продуктом колектив-ного інтелекту даної спільноти. Сукупність

даних інновацій конституює єдність суспіль-ної свідомості й суспільного буття, що базу-ється на законах соціальної комунікації та оформлюється у вигляді основних суспіль-них інституцій – ідентичності, громадської думки, панівних ідеологій і стратегій сус-пільного розвитку, елементів політичної системи.

Незважаючи на розчарування останніх ро-ків, є підстави стверджувати, що в Україні формується справді нова інституційна основа суспільних відносин, пов’язана передовсім із функціонуванням механізмів конкурентної політики. Значна частина спостерігачів визна-чила події кінця 2004 р. як такі, що знамену-ють собою кінець існування посткомуністич-ного суспільства в Україні. Про це свідчить і різке коливання основних показників соціаль-но-політичних настроїв населення. У 2005 р. соціологічні опитування зафіксували безпре-цедентне в історії пострадянської України зростання рівня довіри громадян до політич-них інститутів. Нетривалість даного ефекту сигналізує нам про ті перешкоди, які існують для реалізації даного проекту.

Тим не менше, вважаємо за можливе ствер-джувати: в Україні розпочато перехід до тієї моделі суспільної організації, що відома під назвою демократії участі та є важливим інно-ваційним набутком сучасного людства чи принаймні значної його частини, у світогляд-ній та психологічній єдності з якою перебуває український народ.

Узагальнюючи, можемо сказати, що під політичною нацією в Україні слід розуміти проект побудови нової спільноти українців із властивими їй індивідуальними рисами та власним алгоритмом самореалізації. Цей алго-ритм повинен включати як механізм інститу-ційної розбудови, так і світоглядний базис національної свідомості.

Цей алгоритм можна умовно назвати на-ціональною ідеєю, але він, скоріш за все, не матиме смислового вираження доти, поки не реалізується у процесі творення нової сус-пільної дійсності. Специфіка інноваційного суспільного самопроектування саме в тому, що логіка його формується у процесі змін, а не є заданою цим змінам наперед, а тим біль-ше – ззовні.

На певному етапі дана специфіка націо-нального алгоритму може бути відрефлекто-вана і сформульована в абстрактно-понятій-ній чи образній формі. Але досвід більшості емансипованих національних спільнот свід-чить, що потреба в такій формалізації вну-трішнього досвіду зникає одразу після вирі-шення ключових питань самоідентифікації.





Смислове наповнення даного алгоритму становить сукупність понять, символів, ціннос-тей, що вступають у взаємодію та утворюють

певні когнітивні цикли й емоційні комплекси, які відтворюються у різних ситуаціях і визна-чають механізм самозбереження спільноти.

Список використаних джерел

1. Ґоше М. Демократія проти самої себе : пер. з фр. / Марсель Ґоше. – К. : Український Центр духовної культури, 2006. – 376 с.

2. Зидентоп Л. Демократия в Европе : пер. с англ. / Ларри Зидентоп ; под ред. В. Л. Иноземцева. – М. : Логос, 2004. – 360 с.

3. Кастельс М. Информационная эпоха : экономика, общество и культура : пер. с англ. – М. : ГУ ВШЭ, 2000. – 606 с.

4. Ку А. С. Парадокс – гражданское общество без гражданства / А. С. Ку // Социологические иссле-дования. – 2003. – № 12. – С. 11–20.

5. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории / Юрген Хабермас. – СПб., 2001. – 419 с.



Націєтворення як «модернізація навздогін»: суперечності між модерном, домодерном і постмодерном

УДК 17.023.32

НАЦІЄТВОРЕННЯЯК «МОДЕРНІЗАЦІЯ НАВЗДОГІН»: СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ МОДЕРНОМ, ДОМОДЕРНОМ І ПОСТМОДЕРНОМ

ОжеванОжеван Микола Андрійович,Микола Андрійович,доктор філософських наук, професордоктор філософських наук, професор

Проаналізована криза сучасного націєтворення та національної ідентичності, яка у різноманітних формах і виявах притаманна всім без винятку країнам – як розвине-ним, так і тим, що розвиваються. Відповідно, обґрунтована теза стосовно кризового стану політичного «осучаснення навздогін», яке традиційно асоціюється з постколо-ніальним розвитком.

Ключові слова: нація, держава, модерн, домодерн, постмодерн, модернізація, «модернізація навздогін».

Смислоутворюючі концепти «нація-держа-ва» й «політична нація», які остаточно утвер-дилися в епоху Модерну, означають, що гро-мадяни не є пасивними підданцями певної держави, а активно її конституюють і констру-юють, а також те, що держава має бути «спра-вою нації» й лише в такій якості може легі-тимно існувати і претендувати на визнання міжнародним співтовариством у складі інших подібних «націй-держав». Принаймні, саме таким є республікансько-демократичний іде-ал модерної державності та громадянський ідеал модерної нації [1–2]. Звідси й джерела ототожнення «нації» з державою, хоча, строго кажучи, це якісно різні утворення. «Нація» – це спільнота людей, лояльних щодо певної держави, тоді як держава – це політичний ін-ститут. У деяких країнах нація формувалася під впливом держави, а в деяких, навпаки, держава виникала з ініціативи нації. Типовим прикладом етнонаціоцентричності вважається Німеччина, тоді як прикладом країни держа-воцентричної з нацією громадянсько-політич-ного типу – Франція.

Проте у сучасному світі співіснує три типи держав: донаціональні, національні й безна-ціональні, або ж домодерні, модерні й постмо-дерні. Відповідно, утворення і руйнування таких держав супроводжується трьохвимірни-ми процесами домодернізації, модернізації та постмодернізації. При цьому для більшості постколоніальних держав, які «зависають»

між домодерном, модерном і постмодерном, а також між донаціональним, національним та безнаціональним типами державності, харак-терним є існування політичних націй у вельми нестабільному «квантованому» стані, оскіль-ки вони є переважно етнічними, а не грома-дянськими.

Ще один із парадоксів сучасного політич-ного розвитку пов’язаний із глибокою кризою національно-державного будівництва у краї-нах «на шляху розвитку» і «транзитивних» (developing&transitive countries), які всупереч запропонованій їм світовими центрами сили політиці «модернізації навздогін» (moderni za-tion catch up) втрачають навіть ті риси модер-ності, які їм були властиві у складі колишніх «імперій» (демодернізуються). Водночас роз-виток у цих двох групах країн стрімко вихо-дить на рівень глобалізації й у цьому сенсі вони «постмодернізуються» й денаціоналізу-ються відповідно до неоліберальної моделі розвитку, подібно до країн розвинених. Але водночас як реакція на постмодерні версії де-націоналізованого космополітичного розви-тку відроджується «неонаціоналізм», ідеологи якого пропонують відкинути в ім’я традицій-них цінностей небезпечні неоліберальні ідеї мультикультуралізму, фемінізму, зрівняння у правах традиційних релігій із «сектантами», а представників нетрадиційних сексуально-сі-мейних орієнтацій з «нормальною більшістю» тощо. Такий культурний і політичний націо-



Ожеван М. А.

налізм проповідує зазвичай концепт триєд-ності «одна держава – одна культура – одна нація» (one state – one culture – one nation).

Теоріям «націєтворення через модерніза-цію» опонує теорія «залежного розвитку» (dependency theory), одну з версій якої пропо-нує неомарксистська «світ-системна» теорія (world systems theory). Відповідно до неї країни «світової периферії» змушені практикувати типи державності, неподібні до тих, які є ха-рактерними для країн «світового ядра» [25]. У випадку з «модернізацією навздогін» йдеть-ся про неоколоніалізм і «міжнародно-спонсо-роване державотворення» (internationally-sponsored statebuilding), тобто націє-державо-творення під міжнародним протекторатом. Так або інакше, всі три моделі національно-державного розвитку – домодерна, модерна та постмодерна – нині успішно співіснують, хоча «найпрогресивнішою» серед них вважається модерна.

Класична «національна ідея» так або інак-ше пов’язана з ідеєю географічної локалізації, яка своєю чергою має на увазі існування «на-ції» у національно та інтернаціонально визна-них кордонах, спроможної захистити «націо-нальні інтереси» від різноманітних загроз, своєчасно зреагувати на різноманітні виклики та мудро керувати різноманітними ризиками.

У тріаді суб’єктів, які репрезентують сучас-ну націю («держава – суспільство – особа»), провідну роль на певному етапі відіграє дер-жава. Незалежно від форми правління (тео-кратія, монархія, республіка) й організації державного устрою (тоталітаризм, автокра-тизм, демократизм) держава виправдовує своє існування саме турботою про «національні інтереси» та «національну безпеку», оскільки в суспільстві існує консенсус, відповідно до якого за «мудрої» (тобто арбітральної й патер-налістської) політики держава спроможна за-хистити національного виробника, національ-ну мову й культуру, забезпечити у національ-них кордонах справедливі зарплати й пенсії, пристойні стандарти життя «соціальним аут-сайдерам» і перспективи зростання «соціаль-ним авангардистам».

«Національна ідея» – це не тільки теорія влади, а й теорія мети та перспектив «держав-ної політики», оскільки згідно з відповідним концептом лише «національно-ідейна» влада може дати відповідь громадянам власної краї-ни на запитання, для чого і для кого вона, ця влада, збирається скористатися владою. Сво-єю чергою лише «національно-ідейні» грома-дяни можуть знайти адекватну відповідь на запитання, яких «політичних людей» вони хочуть із себе зробити.

Існує два альтернативних методологічних підходи до пояснення феномену «нації» та шляхів її виникнення й конструювання (на-цієтворення, побудови нації тощо), які можна позначити як натуралістичний або натуралі-зований і соціоінженерний або «денатуралізо-ваний». Натуралістичний підхід заснований на принципах аксіологічного натуралізму (реалізму) у підходах до творення «націй» та інших соціальних інститутів і ґрунтується на самоочевидному намаганні надати соціальним і політичним конструктам вимірів суто при-родних, природничих, а іноді й природознав-чих. Такий методологічний підхід є цілковито доречним (принаймні прийнятним) у разі, якщо у межах національної держави опиня-ється конфесійно й мовно-мовленнєво одно-рідний етнос, представники однієї раси-пле-мені, яких можна ототожнити з «політичною нацією». Хоча у сучасному світі, який тяжіє до гомогенності, уніфікації, такий феномен ко-лективної унікальної ідентичності суто при-родного походження є радше винятком, аніж правилом.

«Натуралізм» як прагнення до об’єктивації соціально-політичних інститутів та процесів через їхнє укорінення у різноманітній «при-родності» є тотожним «примордіалізму» або «перенніалізму» (лат. primordial – первинний, висхідний; perennial – вічний). Його представ-ники зазвичай тлумачать «націю» як «при-родне утворення», хоча й не обов’язково в матеріалістичному сенсі «природності». Це може бути й певний платонівський «ейдос» або ж аристотелівська «форма» – певна іде-альна вічна й незнищенна матриця. Впродовж історії відповідно до такого «сакро-санктуар-ного» підходу до розуміння «нації» міняються лише конкретні формоутворення національ-ного начала, тоді як сутність його залишається незмінною. Одним із таких формоутворень (але не єдиним) є держава як матеріально-природний інструмент і як результат вольової інкарнації «нації».

Один із виразників «перенніалізму» Ер-нест Ренан, заперечуючи зведення феномену «нації» до «державності», зауважував: «На-ція – це дух, це духовний принцип… Нація – це велика солідарність, заснована на постійно відтворюваних почуттях самозречення… Це означає існування (даруйте за метафору!) що-денного плебісциту: це рівнозначно щоденним запитам індивідуальності щодо вічності жит-тя» [19].

За натуралістичного підходу вельми гіпер-болізується (а іноді доводиться навіть до меж абсурду) роль природно-історичних і геогра-фічних (геополітичних) чинників, «історичної




пам’яті», «генетичного коду». Як відомо з гіт-лерівського трактату «Моя боротьба», усе це розумування часто-густо обертається невтіш-ними й навіть злочинними наслідками на рівні расової або класової «національної по-літики». Нацистський червоно-чорний прапор якраз і символізував натуралістичний прин-цип «крові й землі» (Blut-und-Boden-Ideologie): червоний колір виражав генезис («кров»), а чорний – Батьківщину як спільну територію («землю»). На позиціях «натуралізму» («при-родно-історичного підходу») перебували в «національному питанні» марксисти-ленінці й серед них Йосип Сталін, який у роботі «Марксизм і національне питання» (1913 р.) визначав, що нація – це «стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється в спільності культури» [21].

Аналогічно, хоча з більш виразним наголо-сом на політичній психології, визначає «на-цію» сучасний автор (1997 р.) Лоуелл Бар-рінгтон. Він вважає, що це «територіально окреслена й захищена державою політична спільнота, об’єднана спільними культурними рисами (міфами, цінностями й т. п.) і впевне-на, що вона має право на самовизначення в певних кордонах» [1, с. 713].

Складнощі практичної реалізації натура-лістичного підходу до націєтворення виявля-ються відразу ж, коли в межах певної держави опиняється декілька народів або племен, дуже різних за своїм походженням, навіть якщо вони мають подібні природні корені цивіліза-ційного існування. У такому разі на передній край виходять «конструктивісти», які полі-тичні нації розуміють як штучні утворення, міняючи місцями складники у бінарній опо-зиції «нація-держава». Вони вважають, що не нація створює державу, а навпаки – держа-ва творить відповідну державну або політичну націю.

Конструктивізм тісно пов’язує націєтво-рення з конкретним історичним періодом у європейській історії – Модерном (Новим ча-сом або «Сучасністю») і пропонує різноманіт-ні програми «модернізації». «Конструкти-візм» щодо питань державо-націєтворення і сам є типовим продуктом модернізму й модер-нізації.

Справді, епоха Модерну (Нового часу) увінчалася т. зв. вестфальським проектом, коли спочатку європейською, а згодом і світо-вою нормою було визнано державу-націю й водночас «ненормальними» у цій системі ко-ординат нового світоустрою були визнані «імперії».

Щодо національно-державних кордонів, то вони визначені у цій системі координат як межі внутрішнього й зовнішнього сувереніте-ту держав, грубі порушення якого офіційно засуджувалися й неодноразово призводили до воєнних зіткнень. Отже, класичного типу на-ціоналізм невід’ємний від образів зовнішнього і внутрішнього ворогів (якби їх навіть не було, то їх слід було б вигадати). Відповідно, нації сучасного типу часто формувалися під впли-вом не стільки внутрішніх мотиваторів, скіль-ки мотиваторів зовнішніх внаслідок консолі-дації перед загрозами й викликами, які вихо-дили чи виходять від зовнішніх ворогів та їхніх «п’ятих колон». Прикладом може бути німецька нація, формування якої розпочалося згори з ініціативи «залізного канцлера» Отто фон Бісмарка під час німецько-французької війни 1871 року і яке згодом було пов’язане з низкою воєн, включно із двома світовими.

Іншим прикладом може бути сучасна аме-риканська нація. Симптоматично, зокрема, що після терористичних нападів на США 2001 р. критична дата – 11 вересня – відзначається в Америці як «День патріота».

У світовому масштабі можна виокремити чотири хвилі націєтворення, пов’язані з вели-кими (світовими) війнами та революціями:

(1) 1790–1848 рр. (результат Великої французької революції та наполеонівських війн);

(2); 1918–1920 рр. (після закінчення Пер-шої світової війни);

(3) після 1945 р., тобто після завершення Другої світової війни;

(4) після 1990 р., тобто закінчення «холод-ної війни».

Остання хвиля породила щонайменше 22 нові національні держави з Україною включно.

Епоха пізнього капіталізму (постмодерну) породила глобалізацію, яка усереднила, ніве-лювала підходи до державного будівництва й націєтворення та звела їх до елементарно про-стих політичних технологій, а своєю глибин-ною сутністю заперечує право національних держав на самостійне (суверенне) існування.

Патріотизм засуджується, а його антипод – космополітизм – заохочується. Наслідком стала поява антипатріотично налаштованої «еліти нації», яка скуповує нерухомість і три-має активи у «вигідних» країнах, а свої «рідні країни» перетворила на території тимчасового перебування та заробляння активів для осо-бистого збагачення. Саме у 1990-х роках, коли було напрацьовано систему правил «політко-ректної» внутрішньої та зовнішньої поведінки сучасних держав, націоналізм було визнано




шкідницьким або напівшкідницьким, хоча саме під його «прапором» досі утверджували-ся «права націй на самовизначення» та здій-снювалося національно-державне будівни-цтво. Водночас гласно й негласно заохочують-ся як регіональний або міжрегіональний інтегратизм, так і сепаратизм.

Принцип «національного самовизначення» у новітній час був запропонований як наріж-ний принцип деколонізації російським рево-люціонером Володимиром Леніним (вперше він звернувся до питання про «право націй на самовизначення» в 1902 р., включивши відпо-відний принцип до проекту програми РСДРП) й американським президентом Ву-дро Вільсоном (The Wilsonian principle of national self-determination) [18]. Проте цей принцип, як і багато інших, застосовується у сучасному світі вельми вибірково, позначаю-чи задеклароване великими державами (пере-дусім США) зобов’язання сприяти «понево-леним народам» у державотворенні, звільнен-ні новоутворених держав від залежності від колишніх метрополій заради встановлення «нового світового порядку».

Якби принцип Вудро Вільсона щодо права «націй» (тобто більш-менш однорідних етно-конфесійних утворень) на утворення своїх держав реалізовувався б повною мірою, то держав у сучасному світі було би не 195 (за критерієм членства в ООН, станом на кінець 2012 р.), а щонайменше 5 000. Бо в одній лише Африці, якби держави будувалися на моно-етнічному принципі, їх мало би бути близько 2 000. Щоправда, Африка – це етнічно най-різноманітніший регіон планети (25 % світо-вого різноманіття).

Іронічно коментуючи цю постмодерну си-туацію із «самовизначенням», де число пре-тендентів тяжіє до нескінченості, Олександр Зинов’єв в антиутопії «Глобальний людський мурашник» (в оригіналі – «Глобальный чело-вейник») малює таку картину національно-державного влаштування людства уже в не-далекому майбутньому: «Глобальне суспіль-ство (ГС) має незвичну складну, багатовимір-ну й динамічну структуру. Нині до нього входять 10 тисяч країн, які мають свої буцімто суверенні уряди й статус рівноправних членів ГС. Вони об’єднуються в численні блоки у найрізноманітніших вимірах і комбінаціях. Ці блоки створюються, розпадаються й виника-ють на певний час знову. Вони, своєю чергою, об’єднуються у союзи. Нині в ГС усього 10 тисяч різноманітних об’єднань країн, груп і блоків країн, союзів. На цю надскладну й рухливу мережу накладається ще більш складна мережа політичних, культурних, ін-

формаційних та економічних підприємств, закладів та організацій Число їх досягає 100 тисяч. А скільки цього всього всередині країн-членів ГС!!» [26, с. 6].

Тенденції до самовизначення доповнюють-ся у сучасному світі тенденціями до сепара-тизму, тобто утворення нових політичних на-цій шляхом розпаду «старих». Зокрема, близько третини від 54 нині існуючих афри-канських держав (останньою наразі є Півден-ний Судан) постійно мають справу із загрозою фрагментації та громадянськими війнами, оскільки сучасна Африка – це 191 етнічна група, поділена кордонами різних держав. По-дібну політику «поділених націй» неважко витлумачити як практичну реалізацію силь-ними державами принципу «поділяй і волода-рюй!». У будь-якому разі різноманітна «допо-мога» у національно-державній побудові або відбудові – один із найдієвіших важелів впливу сильних держав на розвиток внутріш-ніх ситуацій у державах слабких, недієздат-них, «недонаціоналізованих» або денаціоналі-зованих (англ. – failed states), який застосову-ється не менш активно, ніж збройні інтервенції та миротворчі операції.

Водночас, якби принцип національно-дер-жавного самовизначення реалізовувався дій-сно «послідовно», то на практиці це неодмінно обернулося б намаганнями «титульних» на-цій-етносів асимілювати всі інші етноси або репресувати їх, дискримінувати тощо заради позірного націєтворення. Зрозуміло, що поді-бна «титульна нація» отримала би у відповідь звертання репресованих і дискримінованих за підтримкою до «світового співтовариства», яке, можливо, санкціонувало б їхнє право на самовизначення. А це, з точки зору «титульної нації», було б рівнозначним заохоченню «се-паратизму».

Таким чином, світ сучасного національного державотворення характеризується перма-нентним протиборством між «державними народами» (нім. – Staatsvolkes) і «загроженими меншинами» (англ. – Threatened Minority; нім. – Bedrohte Minderheit). Вихід із цього про-тиріччя ентузіасти «пост-національного дер-жавотворення» вбачають у переході до єдиної політичної «глобо-нації». Песимісти ж, нато-мість, наполягають на неуникності сепарації нинішніх країн на окремішні нації-держави.

Можливо, саме тому типовими для сучас-ного світу стали етнонаціональні війни (збройні сутички), після завершення яких не утворюються нові держави, а продовжують існувати старі, але з перманентно конфлікту-ючими етносами, яких у період «постконфлік-тної реконструкції» у рамках єдиної держави




утримують лише зовнішні зусилля «миро-творців» та «примушувачів до миру» і які де-факто позбавлені внутрішнього й зовнішнього суверенітету й належать до кола failed states.

Подібна недієздатність або неповна дієз-датність більшості нових держав є прикмет-ною особливістю нинішньої самосуперечливої доби. Бо лише з першого погляду у випадку з політичною «модернізацію» усе «елементар-но». Мовляв, існує базова модель держави-на-ції європейського походження і є засноване на ній визначення «модернізації» як зведення «нації» реально існуючої до омріяного стану «модерну», що передбачає докладання певних зусиль на шляху європейської або євроатлан-тичної інтеграції. До цих процесів, які перед-бачають кінцевий результат – вступ країни до ЄС, залучена й сучасна Україна.

З модерними рецептами утворення політич-ної нації не все зрозуміло ще й тому, що модер-ному (буржуазному, капіталістичному) сус-пільству властивий перманентний конфлікт між бюрократизованою державою та громадян-ським суспільством. Відповідно, політична модерна нація не мислиться жодним чином у категоріях омріяної статики, а як мінливе гі-бридне утворення, яке дозволяє біль-менш конструктивно, тобто правовим чином, розв’язувати різні політичні конфлікти [1].

До того ж, непросто визначити й сам «мо-дерн». Саме довкола подібних визначень роз-гортаються найбільш заполітизовані дискусії щодо «модернізації», оскільки тут завжди присутня аксіологічна компонента: «правиль-ним» моделям модернізації протиставляються «неправильні». Зокрема, моделі «модернізації навздогін» – моделі «випереджаючої модерні-зації» тощо.

Так, у сучасних країнах СНД (Україні, Росії тощо) пропонується чимало альтерна-тивних проектів «модернізації», які проти-ставляються вестернізації й модерній моделі «суспільства масового споживання». У цьому ж напрямі точаться дискусії довкола активно обговорюваних на просторі СНД ідей «євра-зійської цивілізації».

Принципово нових ідей щодо «модерну» та «модернізації» не додали й класики «постмо-дернізму». Зокрема, у роботі Ф. Ліотара «Стан постмодерну» успішно систематизовані ха-рактеристики модерну та постмодерну стосов-но художньої творчості, її сприйняття та ін-терпретації [14], але в ній не міститься жодної конкретики щодо політичної творчості.

Отже, якщо визначити певний стан як «модерний» означає можливість зіставлення суспільних реалій з певною ідеальною модел-лю, то в умовах переходу до «постмодерну»

така модель зникає й виникають парадоксаль-ні ситуації. Їх парадоксальність у тому, що розвинені країни проголошують себе носіями ідеальної моделі національної державності й водночас засуджують націоналістичні ідеоло-гії у країнах, що розвиваються, спрямовані на будівництво національної ідентичності і кла-сичних держав національного типу, які від-хиляються від довільно запропонованої ними «моделі».

Конструктивісти не лише вважають «на-цію» штучним утворенням, продуктом соці-ального винахідництва й інженерії («гастро-номії»), але також штучними або напівштуч-ними конструктами вважають «державну мову», національну культуру «традиційного типу» й національну історію. Останні, з їх-нього погляду, зобов’язані своїм виникнен-ням та утвердженням не «простому люду», а державотворцям і «національним героям». Адже вони потребують цих штучних соціаль-но-політичних винаходів, оскільки «нація» з метою самоутвердження змушена апелювати до своєї «древності», тоді як насправді може бути зовсім недавнім політичним винахо-дом [7–8].

Посилення позицій конструктивізму до певної міри пояснюється тим, що за умов глобалізації та формування різноскерованих «глобальних спільнот» включно із глобаль-ним інформаційним суспільством логічний фокус у відносинах «держава-суспільство» дедалі більше зміщується від тріади «нація-еліта-держава» вбік іншої тріади – «маса-елі-та-держава». Відповідно, виникають і дедалі більше посилюються феномени зденаціоналі-зованого громадянства і зденаціоналізованої державності (denationalized citizen ship&state-hood) [22–23], що спонукає до перегляду традиційних модерних уявлень про державу та громадянство, нерозривно по в’я заних з ідеалом «нації-держави».

Цей тренд значною мірою підсилюють ТНК, які по суті перетворилися на самостій-них політичних гравців на міжнародній арені й мають до своїх послуг навіть приватні вій-ськові компанії (ПВК), функціональні ролі яких підсилюються мірою того, як знижується боєздатність національних армій.

Характерно, що денаціоналізовані грома-дяни, не вважаючи національну державу необ-хідною передумовою власної участі в політич-ному житті та визначення власної політичної ідентичності, одначе постійно пред’являть їй іноді обґрунтовані, але – набагато частіше – необґрунтовані претензії.

Те, що більшість авторів, які описують кризу ідей нації й національної ідентичності,




за висхідну точку відліку беруть 80-ті роки, не є випадковістю. Адже саме в ці роки наби-рають обертів інформаційна революція та по-роджені нею процеси глобалізації, інтеграль-ним підсумком яких згодом стало глобальне інформаційне суспільство.

Конструктивізм («розбудова держави») пострадянського типу зводиться до того, що домодерні за своєю політичною сутністю «на-ціональні еліти» зазвичай протиставляють себе політично «малосвідомим масам». Разом вони утворюють політичний конструкт, що нагадує піщаний годинник (клепсидру з вузьким пере-шийком). А заповнює його та особлива соці-альна верства, яка в Україні традиційно імену-ється «інтелігенцією» і яка причетна до «еліт» і до «мас» водночас. Націєтворча інтелігенція, представлена групами політиків-державців, економічних діячів, провідних митців, науков-ців тощо, створює атрактивні зони «національ-но-ідейних ініціацій», які мають, «оволодівши масами», спричинити появу й формування на-цій як великих соціальних груп та об’ємних соціальних інституцій. Відтак вважається, що націєтворчі атрактивні зони зорганізовують довкола себе дедалі більші маси людей і вно-сять у «маси» відповідну національну свідо-мість, внаслідок чого вони перетворюються на політичну націю.

На практиці це означає: (а) розподіл за за-конами національно-державної доцільності (керованості) соціальних статусів та ролей; (б) формулювання національно-нормативно-го бачення статусно-рольових очікувань (екс-пектацій) та можливих заохочувальних і ка-ральних санкцій щодо девіантів («ухилян-тів»), поведінка яких контрастує із регламентованими згори правилами-експек-таціями щодо практичної реалізації «націо-нальної ідеї».

Домодерний концепт «нації» пов’язаний із розумінням її як соціальної інституції, яка за-вдячує своїм виникненням лінійним власти-востям в організації соціуму та лінійним зв’язкам між людьми, зростанню в соціумі кількості осіб з лінійними зв’язками і стилем мислення, що надає потужного поштовху зростанню «національної самосвідомості». Отже, згідно із цим поглядом «еліта» формує націю, а нація згодом формує власну еліту, спроможну виступати на захист і від імені «на-ціонального інтересу», ініціювати побудову власної держави «бездержавними» націями, а в слушні моменти – започатковувати необхідні реформи з використанням державних механіз-мів примусу, впливу та регулювання.

Своєю чергою домодерний концепт нації надто вираженими рисами лінійної верти-

кально-інтегрованої конструкції приписує певним верствам національної еліти ознаки гідних наслідування «героїв». Звідси й ідеоло-гія «неповторності нації» з її позірними уні-кальними чеснотами.

Підсумовуючи, слід зазначити такі особли-вості українського націєтворення, які засвід-чують «зависання» між модерном, домодер-ном і постмодерном.

1. Квазіімперськість. Збереження регіо-нальних ідентичностей за векторами колиш-ніх імперій або державних утворень, які воло-діли колись українськими землями, на тлі на-магань політиків не консолідувати націю на якісно новій основі, а відтворювати розділові лінії минулого з метою збереження «свого» електорату.

2. Квазіетатизм і квазіпатерналізм. Дер-жава як центральний актор модернізації не посилює, а послаблює роль громадянського суспільства й політичної нації; не заохочує механізми громадянського самозахисту, а про-довжує в імітаційному режимі діяти як патер-налістська сила, хоча не володіє належними ресурсами для ефективного здійснення опі-кунських функцій.

3. Пошук зовнішніх інтеграційних ідентич-ностей (москвофільство, європеїзм, америка-нізм, західництво тощо) замість активного конструювання внутрішньої національної ідентичності, що призводить до появи та по-силення у відповідь на глобалізаційні тенден-ції різноманітних версій екстремального на-ціоналізму та його субститутів у вигляді «руського міра» або «європеїзму».

4. Заохочення певними прошарками «оф-шорної еліти» тенденцій до зовнішнього управ-ління, внутрішньої й зовнішньої десуверенізації.

До зазначеного додаються пов’язані з пост модерном і постмодернізацією тенденції, детерміновані впливами глобального інфор-маційного суспільства, які радикально міня-ють вектори трансформації національно-со-ціальних структур:

– підміна управлінськими мережами верти-кальних ієрархій, а національного транснаціо-нальним;

– детериторіалізація й віртуалізація «на-ціональної ідеї», коли відбувається стирання принципової відмінності між реальним та віртуальним націєтворенням: медіатизація «національної ідеї» як бренду замість побудо-ви реальної нації;

– утворення глобальних віртуальних «на-цій» як спільнот людей, особисто незнайомих між собою, але які «зафрендили» один одного й обмінюються «лайками» (не від укр. «лай-ка», а від англ. like);




– криза національного громадянства і па-тріотизму на тлі невпинної пропаганди кос-мополітизму як ідеології «масового спожи-вання».

Україна належить до кола держав, які ви-никли на уламках квазіімперських утворень (СРСР, СФРЮ, ЧСФР) після завершення холодної війни й подібні до дволиких Яну-сів [7]. Одним їхнім лицем є добровільне об-меження суверенітету і ставка на певну між-народну нормативність (європейську або євро-атлантичну ідентичність тощо), відповідність певним усталеним нормам і стандартам дер-жавності, на сторожі яких знаходяться різно-манітні «ревізори». Взамін ці «ревізори» (США, ЄС, які діють за посередництвом низки міжнародних контролюючих інстанцій типу РЄ, ЄС, ОБСЄ, НАТО тощо) гарантують те-риторіальну цілісність і непорушність кордо-нів новоутворених національних держав.

Іншим лицем «дволикого Януса», який доповнює й багато в чому заперечує образ «нормативної держави», є реальна емпірична держава, яка успадкувала чимало конфлікто-генних «родимих плям» від колишніх квазі-імперских утворень і сама тяжіє до квазіім-перського статусу. А в «імперіях», як відомо, немає націй у їх сучасному громадянському розумінні, а є лише «національні еліти» як певні суспільні прошарки (етноконфесійні угрупування, верстви, класи тощо), об’єднані спільними політичними цілями й цінностями, нормами й нормативами, спрямованими на побудову власної держави, її внутрішню та зовнішню легітимацію, стабілізацію, встанов-лення атмосфери довіри між особою, суспіль-ством і державою.

Нація й національний інтерес у їх сучасно-му модерному ліберальному розумінні вини-кають у трикутнику взаємної довіри, взаємозобов’язань і взаємозахисту «особа – суспільство – держава». Це, до речі, відобра-жено в українському законодавстві з питань національної безпеки та оборони, яке тлума-чить «національну безпеку» як триєдність у системі «національна безпека особи – націо-нальна безпека суспільства – національна безпека держави».

Однак ця триєдність упродовж остан-ніх років перебуває у стані загроженості. Пе-редусім йдеться про невідокремленість націо-нально-державного інтересу від інтересу крупних корпорацій та відрив корпоративіза-ції виробництва від національно-державного коріння (аутсорсинг – інсорсинг), що при-зводить до зникнення економічного (товарно-го) націоналізму й має своїми наслідками проблеми з робочими місцями, вивезенням

капіталів в офшори й фінансовим «голодуван-ням» (недоінвестуванням). Ідеться про само-звільнення власників від соціальних зобов’язань, що призводить також до їх само-звільнення від зобов’язань національних.

Якщо в класичній теорії лібералізму йдеть-ся про формування політичної нації сучасного типу через загальносуспільний консенсус, суспільний договір тощо, то саме такого кон-сенсусу, договору критично не вистачає в Україні. Відтак виникла криза довіри у від-носинах «суспільство – політична еліта – держава», що є безпосередньою загрозою на-ціональній безпеці.

Денаціоналізоване корпоративне грома-дянство до певної міри спричинене інтенсив-ними міграційними процесами. Вони поро-джують «нові діаспори», що є глобалізовани-ми етносами, представники яких хотіли би брати дистанційну участь у політичному житті країн походження. Для цього їм потріб-но надати громадянський статус. Зрозуміло, що при наданні такого громадянства йтиметь-ся лише про етнічних українців, росіян чи ві-рмен і виникне спокуса етнонаціоналізму, коли під певним благим приводом країна проголошуватиметься «країною всіх україн-ців», «країною всіх росіян», «країною всіх ві-рмен» тощо. У такому разі грубо порушувати-муться громадянські права національних меншин всередині подібної країни. Це, зокре-ма, велика проблема для сучасної Вірменії, яка у 2007 р. ухвалила закон про подвійне громадянство, але в якої етнодіаспора вдвічі перевищує населення країни [6].

У будь-якому разі феномен денаціоналізо-ваного громадянства спонукає до перегляду традиційних уявлень про громадянство, не-розривно пов’язаних із національною держа-вою, оскільки денаціоналізовані громадяни не вважають національну державу необхідною передумовою участі в економічному, культур-ному й політичному житті. Крім того, визна-чення власної політичної ідентичності вони виводять поза межі будь-якої зовнішньої спонукальності (примусовості), співвідносячи цей процес зі сферою «прав людини», у чому їм охоче сприяють різноманітні міжнародні правозахисні організації.

Оскільки зачароване коло націоналізму та глобалізації замикається, на зміну лінійним процесам модернізації за векторами, спрямо-ваними від «прогресивного» Заходу» до «ре-гресивного Сходу», нині приходять нелінійні нерівноважні процеси, конкретними маніфес-таціями яких є:

– вихід процесів демократизації за межі національно-державних кордонів та поява




феномену «усередненої», дусуверенізованої космополітичної демократії (democracy beyond borders; cosmopolitan democracy);

– послаблення контролю за діяльністю держави з боку політичної нації й громадян-ського суспільства на тлі посилення зовніш-нього контролю з боку різноманітних наддер-жавних, міждержавних і недержавних утво-рень;

– поява й утвердження феномену денаціо-налізованого (космополітичного) громадян-ства й денаціоналізованої державності;

– поява й утвердження феномену глобаль-ного зовнішнього правління (global governance), глобального громадянського сус-пільства та глобальних (глобалізованих) на-цій;

– екстенсивне розширення кола незалеж-них держав, більшість з яких належать до числа неспроможних, недієздатних (failed states) або є кандидатами на отримання по-дібного статусу;

– занепад національних мов і культур, втрата пам’яті про історичне минуле («ман-куртизм»);

– заперечення національних символів на тлі «брендового» космополітичного консью-меризму;

– втрата у представників молодшого по-коління почуттів патріотизму, віри в націо-нальну ідею (ідеал), історичну місію націо-нальної держави тощо;

– дедалі зростаючий розрив між належним і дійсним, реальним та віртуальним патріотиз-мом;

– знецінення традиційних суспільних цін-ностей та спільнот і поступове утвердження цінностей нетрадиційних.

Звичайно, осереддям денаціоналізованого космополітизму, як у випадку з розвиненими країнами, так і у випадку з країнами постколо-ніальними або посттоталітарними, є головно мегаполіси з їх підвищеною міжнародною ак-тивністю.

Подібні внутрішні та зовнішні колізії між правами людини й правами націй уже встигли спричинити появу міжнародної політики по-двійних стандартів, коли розвинені країни офіційно пропагують концепцію «постнаціо-нального світу» (рost-national world) [15–17]. При цьому вони засуджують «анахронічні» націоналістичні ідеології у країнах, що розви-ваються, навіть якщо ці ідеології не набувають радикального фашистського ґатунку, а спря-мовані виключно на будівництво національної ідентичності в дусі класичних держав націо-нального типу. Але водночас у «потрібному місці, в потрібний час» розвинені країни-ліде-

ри заохочують націоналізм, підтримуючи відповідно сепаратистські рухи й тенденції, піднімаючи «на щит» проблему «нерепрезен-тованих націй», впроваджуючи у політичну свідомість концепт «націй у стані очікування» (nation-in-waiting) тощо.

Зокрема, у 1991 р. в Гаазі було проголо-шено створення Співтовариства «нерепрезен-тованих націй та національних організацій» (Unrepresented Nations and Peoples Orga ni-zation), у якому станом на початок 2013 р. нараховувалося 42 члени. Склад організації є досить строкатим. Тут репрезентовані як ті країни та національні меншини, які реально існують на політичній мапі світу, але з різних причин не представлені в ООН (Тайвань, Абхазія тощо), так і ті меншини, які свого часу були правлячою силою у своїх країнах, але згодом таку роль втратили (африканери в ПАР).

Дуже велику роль у комунікаціях і консо-лідації таких нерепрезентованих на рівні по-вноцінної державності «націй у стані очіку-вання» відіграє Інтернет (кіберпростір), який породжує феномен віртуального націоналізму в наступних шести версіях:

– визвольний, який зазвичай передує здо-буттю незалежності (курди, уйгури тощо);

– «сурогатний» щодо націй, які з різних причин або втратили свою державність (тібет-ці), або ж втратили міжнародно визнану дер-жавність (китайці з Тайваню);

– «сурогатний» щодо націй, які посідали раніше панівне становище в державі, а нині прагнуть для громадянського самозахисту певної національної автономії (африканери в ПАР; серби в Косово);

– мультикультуральний європейського типу, який підтримується відповідними інтер-нет-ресурсами (Maroc.nl; Islam.no);

– віртуальний державно-спонсорований, скерований на зміцнення зв’язків держави походження із представниками приналежної до неї діаспори та трудової міграції;

– віртуальний, опозиційний щодо держави походження, із числа представників діаспори та трудової міграції;

– віртуально-гральний, скерований на створення віртуальних мережевих квазінацій із наданням відповідного «громадянства» тощо.

Прикладом віртуального державно-спон-сорованого «глобального націоналізму» є за-початкований у 2011 р. і підтримуваний МЗС Литви проект «Глобальна Литва» (Global Lithuania), покликаний охопити політико-ко-мунікативними зв’язками 1,3 млн представни-ків глобальної литовської діаспори, із яких




чверть (близько 300 тис.) мають литовське громадянство.

Одним із потужних джерел транскордон-ного і транскультурного денаціоналізованого громадянства є Світова Мережа Інтернет, яка породила зокрема чисельні мережеві структу-ри й усереднену космополітичну версію ан-глійської мови (English as a lingua franca (ELF) на відміну від English as a Native Language (ENL).

Отже, парадокси глобалізованого світу спричинюються до того, що у цьому світі «інерційно» реалізується право націй на само-визначення та створення власної держави, але водночас реалізація цього права призводить до деградації як «старих» національно-дер-жавних утворень, так і «старих» політичних націй (необов’язково на користь нових, більш «досконалих».

Шлях України до модерної політичної на-ції вочевидь не може лежати осторонь шляхів відновлення загальносуспільного консенсусу. Тут не зайвими будуть пропагандистські ме-ханізми виховання «нового патріотизму» на тлі прийняття й реалізації «патріотичних» за своєю сутністю нормативно-правових заходів.

Зокрема, доцільною є державна політика «націоналізації еліт», тобто заходів, спрямова-них на подолання бажання представників «еліт» заробляти праведними й неправедними способами в Україні, водночас скуповуючи нерухомість, навчаючи дітей, лікуючись та відкриваючи рахунки за кордоном. Цій полі-тиці стихійного формування компрадорського космополітичного класу слід протиставити політику формування «політичного класу», зорієнтованого на реалізацію не приватних (не виключно приватних), а національно-дер-жавницьких інтересів, яку Україна започатку-вала у 80–90-х роках минулого століття біля витоків незалежності.

Не зовсім успішна пострадянська «модер-нізація навздогін» встигла спричинитись до розшарування соціуму на модерні, домодерні й постмодерні верстви. Якщо перші живуть у вимірах напівфеодальної патерналістської культури, другі – культури модерного еконо-мізму, то третім властива культура постмодер-ну західного взірця. Саме до цієї третьої кате-горії належать переважно представники висо-коелітної інтелігенції, яка проводить час

не стільки вдома, скільки у закордонних від-рядженнях, а якщо і вдома, то у стані «елек-тронної еміграції».

Можливо, саме це розшарування українсь-кого соціуму мав на увазі один з відомих дер-жавних мужів, який проголосив наприкінці 90-х років, що «національна ідея себе вичерпа-ла». Відтак ідея нації була проголошена псев-доідеєю, що хвилює виключно «нероб», які не хочуть «справу робити». Нетривале повер-нення до «національної риторики» у період після помаранчевої революції, на жаль, не дало жодних позитивних наслідків у плані побудови політичної нації. Характерно, що ті помірковані партії, які ставили перед собою націонал-патріотичні будівничі цілі, поступо-во зійшли з політичної арени «на маргінеси».

Для України теперішній трансформацій-ний час є внутрішньо самосуперечливим, оскільки йдеться про означену боротьбу різ-носпрямованих культурницьких стратегій, наслідки якої визначать українське майбутнє. Важливо, однак, щоб цей історичний вибір робився самими ж українцями (у політичному сенсі цього поняття) для таких же українців, а не заради влади «відчужених начал».

Якщо в СРСР «національне питання» за-звичай підмінювали політикою і геополітикою світового панування й «боротьбою за мир», то т. зв. прагматики його підмінили примітивною економікою й геоекономікою особистого зба-гачення. На зміну вчорашній всезагальній політизації прийшла всезагальна економіза-ція. Внаслідок цього формується вельми не-безпечний для майбутнього української нації «консенсус», згідно з яким культурні цінності мають обов’язково зводитися до економічних, а культура нічого не варта, якщо на ній (чи за її підмогою) не можна заробляти. Діячам же культури такий «консенсус» гласно або не-гласно велить якомога жвавіше «вписуватись» у ринкове середовище.

Проте нація поза вимірами духовної куль-тури не може відбутися. Адже смислом націо-нальної самоідентифікації є усвідомлення людиною того, що, набувши національного статусу, вона істотно обмежила свою свободу бути «громадянином світу», а натомість набу-ла переваг, яких їй надала національна прина-лежність у плані духовному, у плані особистіс-ної самореалізації та самоактуалізації.


1. Barrington Lowel D. «Nation» and «Nationalism». The Misuse of Key Concepts in Political Science, // Political Science and Politics. – 1997. – Vol. 30, No. 4 – Dec. – Р. 712–716.




2. Beer Samuel H. The Idea Of The Nation // The New Republic. July 19, 1982 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.newrepublic.com/article/politics/the-idea-the-nation#

3. Breully John. Nationalism and State. Manchester : Manchester University Press, 1982. – P. 335–344.4. Brubaker Rogers. Language, religion and the politics of difference // Nations and Nationalism 19 (1),

2013. – Р. 1–20.5. Drakulic Slobodan. Nationalism in a contested time : The age of nationalism hypothesis revisited.

University of Toronto (Canada), ProQuest, UMI Dissertations Publishing, 2005. – 344 p.6. Harutyunyan Arus. Dual Citizenship Debates in Armenia : In Pursuit of National Identity since

Independence // Demokratizatsiya 14. 2 (Spring 2006) : pp. 283–302.7. Hobsbawm Eric. Nations and Nationalism since 1780. Programme, Myth, Reality. Cambridge : Cambridge

University Press, 1990, p.10.8. Hobsbawm Eric. The Invention of Tradition Cambridge / Eric Hobsbawm, Terence Ranger eds. :

Cambridge University Press, 2003, p.1–13.9. Holton Robert J. Globalization and the Nation State. 2nd edn. Basingstoke : Palgrave Macmillan, 2011. –

267 p.10. Hutchison Jon. The Dynamics of Cultural Nationalism. London : Allen and Unwin, 1987, pp. 12–19;

30–34.11. «Global Lithuania» : from challenge to opportunity [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.

mfa.gov.lv12. Ivane Cristian Daniel. National ideology and the making of a nation : Simion Barnutiu and the Romanian

Revolution of 1848–1849 in Transylvania. A dissertation. Memphis : The University of Memphis, 2010.13. Catic Maja. In Pursuit of the State : Majority Nationalism, State Legitimization and Internationally-

Sponsored Statebuilding in Bosnia after Dayton. A dissertation presented to the Faculty of the Graduate School of Arts and Sciences of Brandeis University Waltham, Massachusetts. Brandeis University, 2009.

14. Лиотар Жан-Франсуа. Состояние постмодерна. – М. : Институт экспериментальной социологии, 1998. – 160 с.

15. Migdal Joel S. State building and the non-nation-state // Journal of International Affairs; Fall 2004; 58, 1; pg. 27. – P. 17–44.

16. Nahtigal Lea. Cosmopolitism as the end of patriotism among Slovenian youth / Lea Nahtigal, Vladimir Prebilic // Journal of Comparative Politics. 4. 2 (Jul 2011) : pp. 27–48.

17. Norris Pipa. Cosmopolitan Communications : Cultural Diversity in a Globalized World / Pipa Norris, Ronald Inglehart. – New York : Cambridge University Press, 2009. – 430 p.

18. President Woodrow Wilson’s 14 Points (1918) [Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://www.ourdocuments.gov

19. Renan Ernest. Qu’est – ce qu’une nation? // Discours et Conferences. Paris : Calman – Levi, 1882. – Р. 277–284.

20. Rohlen Thomas P. Cosmopolitan Cities and Nation States : Open Economics, Urban Dynamics, and Government in East Asia // Shorenstein APARC, February 2002. – 60 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://aparc.stanford.edu/publications/cosmopolitan_cities_and_nation_states_open_economies_urban_dynamics_and_government_in_east_asia

21. Сталін Й. В. Марксизм і національне питання. – К. : Держполітвидав України, 1952.22. Sassen Saskia. Towards post-national and denationalized citizenship // Handbook of Citizenship

Studies / Engin F. Isin, Bryan S. Turner. – Editors. London : SAGE Publ. Ltd, 2002. – Chapter 17. – Р. 277–292.23. Sassen Saskia. The Participation of States and Citizens in Global Governance // Indiana Journal of

Global Legal Studies ; Winter 2003 ; Vol. 10 : 5. – Р. 5–28.24. Smith Anthony D. Gastronomy or geology? The Role of Nationalism in The Reconstruction of Nations //

Nations and Nationalism. 1 (1994) : pp. 3–23, 19.25. Wallerstein I. The Politics of the World-Economy : The States, the Movements and the Civilizations. –

Cambridge, 1984.26. Зиновьев А. А. Глобальный человейник. – М. : Эксмо, 2006. – 446 с.27. Zürn Michael. The State in the Post-National Constellation – Societal Denationalization and Multi-

Level Governance // ARENA Working Papers. WP 99/35. Oslo, 1999 [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.sv.uio.no/arena/english/research/publications/arena-publications/workingpapers/working-papers1999/wp99_35.htm



Стійкість України до глобальних ризиків і проблеми державного управління

УДК 339.9+327.57+354

СТІЙКІСТЬ УКРАЇНИДО ГЛОБАЛЬНИХ РИЗИКІВ

І ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Резнікова Ольга Олександрівна,Резнікова Ольга Олександрівна,кандидат економічних науккандидат економічних наук

Досліджено стійкість державного управління України як складника національної стійкості до глобальних ризиків на основі новітньої методології, запропонованої Всесвітнім економічним форумом. Виявлено основні проблеми у відповідній сфері, подолання яких сприятиме підвищенню ефективності заходів держави з упередження та мінімізації дії глобальних ризиків. З’ясовано причини можливих ускладнень при реалізації національних інтересів в умовах прискорення глобалізаційних процесів.

Ключові слова: глобальні ризики, національна стійкість, державне управління, світова економічна криза.

Система державного управління відіграє значну роль у забезпеченні національної стій-кості до глобальних ризиків. Від того, як вона організована, за якими принципами діє, зна-чною мірою залежить ефективність протидії держави відповідним впливам. Саме цей складник здатен посилювати чи послаблюва-ти внесок інших національних підсистем у забезпечення стійкості країни до глобальних ризиків.

Складною проблемою нині є те, що інте-реси певної держави можуть не співпадати з потребами глобального розвитку або інтереса-ми інших країн, особливо в економічній сфері. З огляду на це постає питання, чи можливо узгодити протиріччя між державною політи-кою та глобальним управлінням і якою ціною?

Метою даної статті є дослідження системи державного управління України в контексті забезпечення національної стійкості до гло-бальних ризиків, а також виявлення можли-вих ускладнень для реалізації національних інтересів в умовах прискорення глобалізацій-них процесів. Стаття є продовженням дослі-дження проблем стійкості України до гло-бальних ризиків, яке розпочато у попередній статті «Проблеми стійкості України до гло-бальних ризиків: економічний аспект» [1].

Проблеми державного управління широко досліджуються в Україні, створені й набули значного розвитку профільні наукові й на-вчальні установи, зокрема Національна акаде-мія державного управління при Президентові

України з її регіональними інститутами та ін. Серед вітчизняних фахівців з питань держав-ного управління слід відзначити праці В. М. Бабаєва, М. М. Білинської, Ю. В. Ковба-сюка, В. М. Князєва, О. І. Крюкової, О. М. Ру-денко, Г. П. Ситника, В. Ю. Стрєльцова та ін. Водночас питанням про роль і значення дер-жавного управління як складника системи протидії глобальним ризикам приділяється недостатньо уваги. Для дослідження зазначе-ного питання у цій статті застосовано новітню методологію, запропоновану авторами допо-віді «Глобальні ризики у 2013 році» Всесвіт-нього економічного форуму [3].

Відповідно до цієї методики підсистема державного управління охоплює такі основні складники, як інститути, система управління, лідерство, державна політика, верховенство законів. З метою оцінки спроможності держа-ви виконувати свої функції у разі негативних впливів, що порушують цілісність системи національної стійкості, проаналізуємо відпо-відну підсистему за основними компонентами: надійність, надлишковість, адаптивність, реа-гування, відновлення.

Підсистемі державного управління Украї-ни притаманні характеристики надійності. Створено основу її функціонування, яка за-безпечує здатність долати збої у роботі систе-ми, що виникають внаслідок дії кризи. Зокре-ма, існує система органів державної влади, яка охоплює всі сфери життєдіяльності країни, відповідає світовій практиці та потребам краї-



Резнікова О. О.

ни. Діяльність органів державної влади, уряду і Президента регулюється Конституцією України та відповідними законодавчими акта-ми. Локалізація проблем відбувається шляхом утворення антикризових штабів та розробки відповідних планів заходів.

Ускладнює процес виконання державою необхідних функцій нечітке розмежування повноважень між окремими органами влади у певних сферах. Зокрема, це стосується повно-важень МВС, СБУ, Міністерства доходів (у т. ч. податкової та митної служб), Генеральної прокуратури у сфері протидії економічним злочинам та «відмиванню» грошей.

Крім того, не до кінця продумані та мало-ефективні реформи в галузі державної служ-би призводять до відтоку висококваліфікова-них кадрів, втрати напрацьованих міжвідом-чих зв’язків та значного уповільнення або припинення на певний час виконання повно-важень державними установами, що рефор-муються. Як приклади можна навести одно-часне прийняття рішень про оптимізацію системи центральних органів влади та про реалізацію Програми економічних реформ на 2010–2014 роки, яка передбачала здійснення реформ за 17 основними напрямами. Масш-табне переформатування органів державної влади (навіть якщо це стосувалося лише змі-ни назви або статусу установи), яке супрово-джувалося значним відтоком досвідчених кадрів, суттєво затримало виконання завдань, визначених Програмою реформ, і знизило якість отриманих результатів. Також слід за-значити, що станом на березень 2013 р. до Указу Президента України від 09.12.2010 р., яким було визначено нову систему централь-них органів влади, вже внесено 15 змін, серед яких, зокрема, відновлення діяльності лікві-дованого раніше Міністерства промислової політики України, розмежування функцій у сфері управління наукою і освітою, а також у справах молоді і спорту шляхом утворення двох окремих міністерств, замість єдиного, як це було передбачено попередньою редакцією, та ін.

Також слід зазначити, що надійність під-системи державного управління в контексті протидії глобальним ризикам знижують такі чинники, як недосконалість законодавства, що у певних випадках дає можливість для не-однозначного його застосування, низька пра-вова культура населення та високий рівень недовіри до судової системи України.

Надлишковість підсистеми державного управління, яка характеризує наявність до-даткових ресурсів, і передусім альтернативних стратегій розвитку, що можуть бути задіяні

внаслідок неможливості використання осно-вних, слід оцінити як невисоку.

Одним з основних ресурсів підсистеми державного управління є висококваліфіковані кадри. Хоча чинне законодавство передбачає необхідність створення кадрового резерву та наявності високого рівня освіти у претенден-тів, слід зазначити, що процес адекватного за-міщення кадрів відбувається не одномомент-но, а потребує певного періоду адаптації пре-тендента, набуття ним необхідних практичних навичок і досвіду. Отже, про надлишковість трудових ресурсів у підсистемі державного управління можна говорити лише умовно.

Інший важливий компонент – наявність альтернативних стратегій державного розви-тку – практично не розвинений в Україні. Якість економічних прогнозів, які розробляє Міністерство економічного розвитку, зокрема для потреб бюджетного планування, залиша-ється низькою. Наприклад, незважаючи на прогресуючі рецесивні тенденції у світовій економіці протягом 2011 р., були визначені занадто оптимістичні прогнозні показники економічного розвитку України на 2012 р. Так, було заплановано зростання ВВП на 6,5 %, індекс інфляції – 7,9 %, індекс цін ви-робників – 109,7 %. А фактично за підсумками 2012 р. отримано зростання ВВП – 0,2 %, ін-декс інфляції – –0,2 % (дефляція), індекс цін виробників – 0,3 %.

У сфері державного управління України склалася практика, коли стратегічні і про-грамні документи оновлюються за необхідніс-тю (у разі зміни ситуації, часткового невико-нання тощо), проте альтернативні варіанти у цих документах представлені зрідка.

Іншим проблемним питанням стратегічного планування є нечітке визначення державних пріоритетів, яких не має бути надто багато, і довгострокових цілей розвитку. Політика си-туативного розвитку, яка базується на вчасно-му реагуванні на зміни зовнішнього та вну-трішнього середовища, себе не виправдовує. Відсутність системних реформ, насамперед в економіці, стає суттєвою загрозою національ-ній безпеці країни, про що, зокрема, зазначає директор Національної розвідки США Джеймс Клаппер у доповіді «Оцінка загроз по всьому світові» [4]. Чинником негативного впливу у цій сфері стали також часті зміни урядів в Україні, що не сприяло реалізації довгостроко-вих планів. Так, за 21 рік незалежності прем’єр-міністр України змінювався 20 разів.

Знижує надлишковість підсистеми дер-жавного управління і той факт, що керівники органів державного управління нині є пред-ставниками єдиної правлячої сили й тому




не мають значної варіативності дій. У цьому контексті позитивну роль мали б відігравати опозиційні сили, виносячи на розгляд Верхо-вної Ради України та громадськості альтерна-тивні проекти і стратегії розвитку держави. Проте наразі їхня активність є невисокою. Більш активно беруть участь у цих процесах недержавні та наукові організації, розробляю-чи власні проекти і пропозиції.

Адаптивність підсистеми державного управління України, яка передбачає здатність пристосовуватися до кризових умов із можли-вою трансформацією негативних результатів у позитивні, також є невисокою. Це обумовле-но передусім низькою ефективністю імпле-ментації реформ, що здійснюються в Україні, наявністю корупційного складника, низьким рівнем довіри населення та бізнесу до влади, неефективністю низки державних послуг тощо.

Іншою проблемою є низький ступінь само-організації суспільства та незначна кількість саморегульованих організацій, здатних вико-нувати окремі функції державного управління у кризових ситуаціях у разі дезорганізації або виходу з ладу певних елементів підсистеми державного управління. Наразі саморегульо-вані організації представлені переважно на фінансовому ринку: це об’єднання професій-них учасників фондового ринку, асоціації банків, страхових організацій тощо. Водночас роль професійних спілок у процесах регулю-вання ринку праці та забезпечення соціально-го захисту є недостатньою.

Реагування підсистеми державного управ-ління України, що передбачає здатність до швидкої мобілізації зусиль в умовах кризи, є досить проблематичним. Це обумовлено пере-дусім інертністю бюрократичного апарату, потребою додаткового часу для розгортання антикризової діяльності, особливо у випадках, порядок дій щодо яких не був визначений за-вчасно (із-за відсутності відповідної стратегії або недалекоглядності уповноважених органів та осіб). Слід зауважити, що швидкість мобі-лізації ресурсів силових структур для вирі-шення кризових, зокрема надзвичайних ситу-ацій, є вищою, ніж, наприклад, акумуляція зусиль в економічній сфері. Це обумовлено насамперед більш високим ступенем регла-ментації діяльності силових структур через специфічний характер їх діяльності.

Також існує низка проблем, пов’язаних зі збором та обміном інформацією між органами державної влади, аналіз якої є необхідним для прийняття рішень у кризових ситуаціях.

Підсистемі державного управління Украї-ни у цілому притаманна здатність до віднов-

лення та пристосовування до нових обставин, що виникли під впливом кризи. Так, під впливом змін, що відбулися у зовнішньому та внутрішньому безпековому середовищі, у 2012 р. були оновлені Стратегія національної безпеки України та Воєнна доктрина України. Проте імплементація цих важливих докумен-тів відбувається вкрай повільно. Зокрема, потребують вдосконалення або прийняття у новій редакції закони України «Про основи національної безпеки», «Про оборонне плану-вання», «Про оборону України», «Про де мо-кра тичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами державами», «Про державне оборонне замов-лення», «Про військово-технічне співро біт-ницт во з іноземними державами»; внесення змін до законодавства щодо механізмів бю-джетного планування з урахуванням страте-гічних цілей розвитку складників сектору безпеки та оборони; вдосконалення законо-давчих актів, що регламентують участь Украї-ни у міжнародних заходах з підтримання миру та безпеки, у т. ч. у складі багатонаціональних військових формувань високої готовності, включаючи Сили реагування НАТО.

З наведеного видно, що стійкість підсисте-ми державного управління до глобальних ри-зиків є низькою. Це підтверджується відповід-ним рейтингом Всесвітнього економічного форуму – 119 місце (із 139) з оцінкою 2,65 (1 – неефективне управління більшістю глобальних ризиків, 7 – ефективне управлін-ня більшістю глобальних ризиків) [3]. Отри-мана Україною оцінка є значно нижчою за середній рівень (діапазон коливань складає від 6,08 – Сінгапур до 1,68 – Венесуела).

Якщо вибір державної політики раніше залишався виключно національною прерога-тивою, то в умовах зростання рівня глобаліза-ції перед національними урядами постає дво-єдине завдання: захищати національні інте-реси і сприяти вирішенню глобальних про-блем. Якщо державні програми розвитку будуються лише на національних інтересах, без урахування потреб глобального розвитку, це може викликати невдоволення з боку ін-ших країн та міжнародних організацій. Про-тистояти такому тискові здатні лише сильні держави. Зокрема, незважаючи на те, що в умовах світової фінансової кризи більшість країн наполягала на необхідності підвищення курсу юаня до основних резервних валют (див. зокрема рішення Канського саміту ліде-рів країн «великої двадцятки» 3–4 листопада 2011 р.), Китай продовжував відстоювати на-ціональні інтереси, які передбачали продо-вження експортної експансії.



Резнікова О. О.

Значний вплив на формування державної політики можуть здійснювати також і пред-ставники транснаціонального капіталу, що має бізнес-інтереси в країні. Такі компанії мають, як правило, у своєму розпорядженні всі необхідні елементи політичного та еконо-мічного тиску на країну. Насамперед це чис-ленні лобісти, іміджмейкери, зацікавлені по-літики, а головне – значні фінансові ресурси (бюджети таких компаній можуть перевищу-вати бюджет невеликої країни).

Ускладнює ситуацію те, що ефективні ме-ханізми та модель глобального управління наразі не визначені. Розвинені країни-лідери, долаючи важкі наслідки світової фінансово-економічної кризи, намагаються нині віднови-ти свої позиції у світі, нерідко використовую-чи при цьому механізми глобального управ-ління у власних цілях. Слід лише згадати безрезультатні спроби реформування МВФ чи РБ ООН в інтересах нових центрів зрос-тання, зокрема Китаю, Бразилії, Індії.

Боротьба між старими і новими світовими лідерами посилюється, наслідком чого стало зростання напруженості на міжнародній арені та загострення конфліктних ситуацій, переду-сім довкола Північної Кореї, Ірану, низки країн Північної Африки та Близького Сходу.

Усе більш поширеним стає нав’язування країнам-реципієнтам різних політичних ви-мог в обмін на економічну допомогу.

Як зазначають С. Амін і Ф. Утар, хоча у численних документах ООН встановлюється право вибору політичних, економічних, соці-альних і культурних систем без впливу іншої держави, цей принцип вступає у конфлікт з необхідністю взаємозалежності в умовах гло-балізації [2, с. 199].

Україна відчуває суттєвий зовнішній тиск при формуванні державної політики. Слід згадати вимоги МВФ щодо збалансування державних фінансів та підвищення ціни газу для населення як обов’язкові умови надання Україні кредиту. Значним тиском для Украї-ни є маніпулювання ВАТ «Газпром» і керів-ництвом Російської Федерації ціною на природний газ і наданням дозволу на його транзит з інших країн територією РФ задля досягнення власних політичних цілей, у т.ч. отримання згоди України на вступ до Митно-го союзу. Чимало вимог було висунуто і з боку Євросоюзу у процесі реалізації Украї-ною євроінтеграційних прагнень. Більшість з них була врахована Україною при формуван-ні державної політики. Зокрема, це стосуєть-ся адаптації українського законодавства до вимог ЄС, проведення низки економічних реформ тощо.

Висновки

1. Державне управління є важливою під-системою національної стійкості, здатною посилювати чи послаблювати ефективність інших підсистем у протистоянні країни нега-тивним впливам глобальних ризиків.

2. У цілому стійкість підсистеми держав-ного управління України до глобальних ри-зиків є низькою, що обумовлено низькими оцінками більшості компонентів, за якими здійснено аналіз (надійність, надлишковість, адаптивність, реагування, здатність до від-новлення).

Наявність основ функціонування дер-жавного управління у вигляді системи орга-нів державної влади та відповідного законо-давства, що регулює їх діяльність, а також практики міжвідомчої взаємодії у кризових ситуаціях є важливими, хоча й недостатні-ми елементами надійності відповідної під-системи.

Відсутність достатнього числа альтерна-тивних стратегій розвитку країни, які урахо-вували б негативні впливи глобальних ризи-ків, та наявні проблеми із кадровим забезпе-ченням державної служби зумовлюють невисокий рівень надлишковості відповідної підсистеми.

Низька ефективність імплементації ре-форм, що здійснюються в Україні, наявність корупційного складника, низький рівень дові-ри населення та бізнесу до влади, неефектив-ність низки державних послуг, низький рівень самоорганізації суспільства дають підстави вважати низькою адаптивність підсистеми державного управління України.

Можливість реагування цієї підсистеми шляхом швидкої мобілізації зусиль в умовах кризи є недостатньою, що зумовлено інертніс-тю бюрократичного апарату, потребою додат-кового часу на розгортання антикризової ді-яльності, існуванням проблем щодо збору та обміну інформацією між органами державної влади.

Водночас, як показує практика, підсистемі державного управління України у цілому при-таманна здатність до відновлення та присто-совування до нових обставин, що виникли під впливом кризи.

3. В умовах посилення глобалізації може виникати протиріччя між цілями державної політики і потребами глобального розвитку. Слабкі країни відчувають усе більший тиск з боку країн-лідерів, який може здійснюватися через міжнародні організації, транснаціональ-ні корпорації або напряму у двосторонніх відносинах. Ускладнює ситуацію відсутність




ефективних механізмів та установленої моде-лі глобального управління.

4. З метою підвищення здатності проти-стояти зовнішнім впливам і глобальним ризи-

кам Україна потребує чіткого визначення та дотримання довгострокових цілей розвитку та здійснення системних реформ, спрямованих на посилення державності.


1. Резнікова О. О. Проблеми стійкості України до глобальних ризиків : економічний аспект // Стратегічні пріоритети. – 2013. – № 1. – С. 61–65.

2. Глобализация сопротивления : борьба в мире / отв. ред. С. Амин, Ф. Утар ; пер. с англ. – 2-е. изд. – М. : Книжный дом «Либроком», 2009. – 304 с.

3. Global Risks 2013. Eighth Edition. World Economic Forum, 2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.weforum.org/

4. Clapper James R. Worldwide threat assessment. Statement for the record, US Intelligence Community, March 12, 2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://intelligence.senate.gov/130312/clapper.pdf



Васильчук Є. О.

УДК 329.63

РАДИКАЛЬНІ ТА ЕКСТРЕМІСТСЬКІ РУХИ В УКРАЇНІ: СУБКУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ

Васильчук Євген Олегович,Васильчук Євген Олегович,кандидат політичних науккандидат політичних наук

Проаналізовано особливості формування та маніфестації субкультурних стилів радикальних та екстремістських рухів в Україні, визначено специфічні властивості, причини та фактори, що вплинули на їхню появу.

Ключові слова: радикальні та екстремістські рухи, субкультурний стиль, символі-ка, сленг, ритуал.

Радикалізм як соціально-політичний фе-номен є специфічним типом мислення та комплексом рішучих безкомпромісних дій, орієнтованих на оновлення суспільних відно-син шляхом революційної трансформації ба-зових засад суспільства.

У процесі побудови демократичної право-вої держави постає необхідність досягнення балансу інтересів різноманітних суспільних сил і консенсусу різних вірувань, традицій, звичаїв, ідейно-політичних переконань тощо. Відповідно, тиражування радикальних наста-нов і поглядів, що демонстративно ігнорують та відкидають альтернативні думки та бачення щодо визначення магістральних шляхів сус-пільного розвитку, а також застосування екс-тремістської практики окремими суб’єктами суспільно-політичного життя при вирішенні накопичених у соціумі проблем сприяють зростанню рівня опозиційних і протестних настроїв серед населення, що суттєво усклад-нює розробку та реалізацію реформ у державі.

Цей протест має не лише соціальне підґрун-тя, зумовлене депривацією та маргіналізацією певних соціальних верств, а й проявляється на ціннісно-символічному рівні, ставлячи під сумнів обґрунтованість та відповідність базо-вих засад існуючого суспільства соціальним запитам та очікуванням. Найбільш активно й динамічно ці протестні настанови та орієнтації розвиваються у молодіжному середовищі, представники якого внаслідок браку життєвого і професійного досвіду, юнацького максималіз-му, що вимагає змін «тут і зараз», намагаються не лише структурувати саме суспільство відпо-відно до своїх переконань, а й змінити знаково-символічні структури та культурні коди акту-ального соціосеміотичного простору.

Демонстративне протиставлення молодих політичних радикалів суспільству, намагання ствердитись у ньому за допомогою епатажно-шокуючих методів і засобів сприяє розбалан-суванню суспільних відносин, ескалації сус-пільно-політичної напруги зі складно про-гнозованими наслідками. Зважаючи на це, перед компетентними органами держави, на які покладено обов’язки захисту конституцій-ного ладу, постає необхідність забезпечення дієвого реального контролю за діяльністю та-ких утворень, відпрацювання механізмів зни-ження їхнього конфліктогенного й дестабілі-заційного потенціалу. Своєю чергою це вима-гає вивчення причин становлення та факторів розвитку радикальних та екстремістських ру-хів в Україні, дослідження особливостей їх-нього політико-ідеологічного базису та ідей-но-культурної структурації.

Дослідження радикальних та екстреміст-ських рухів у субкультурному вимірі нині не набуло значного поширення. Застосування субкультурного, знаково-семантичного, семіо-тичного підходів дає змогу встановити першо-причини появи політичного радикалізму й екстремізму та розкрити їх як специфічний ідеологічний продукт розвитку сучасних по-літичних процесів.

Специфіка пропонованої статті вимагає уточнення понятійно-категоріального апара-ту, що стосується порушеної проблематики. Політична культура є феноменом, що пере-буває у стані постійної фрагментації. У її структурі наявні різноманітні утворення, що можуть доповнювати, розширювати та збага-чувати домінуючу у суспільстві політико-культурну систему (субкультурні явища), за-перечувати та вступати в конфронтацію



Радикальні та екстремістські рухи в Україні: субкультурний контекст

з цінностями офіційної політичної культури, намагаючись замінити їх власними (контр-культурні явища), або відкидати норми, пра-вила, критерії існуючої у суспільстві політич-ної культури, не пропонуючи при цьому жод-них альтернатив (антикультурні явища). Відповідно, стильові особливості позиціону-вання радикальних та екстремістських рухів розглядатимуться нами як форми їхнього іс-нування, що поєднують специфічні елементи комунікації, поведінки, мислення, символіки тощо. Напрацьовані радикальними та екстре-містськими рухами стилі сприяють ідентифі-кації та розпізнаванню представників цих угруповань, підкреслюють їхню ідейно-куль-турну неповторність. Також треба відзначити, що стильові особливості радикальних та екс-тремістських рухів мають певне ідеологічне навантаження, що проявляється насамперед у символіці, сленгових конструкціях, системах ініціацій, ритуалів, посвят, специфічних ві-тань тощо.

Безумовно, субкультурність радикальних та екстремістських рухів є лише одним із критеріїв дослідження особливостей їх ста-новлення і розвитку, що поєднується з ідейно-політичним базисом і специфічними сценарі-ями політичної практики цих угруповань. Серед науковців, які досліджують ідейно-по-літичну специфіку різноманітних соціальних рухів, доцільно відзначити праці Е. Андрю-щенка [2], В. Іщенка [11], О. Корнієвсько-го [12], М. Розумного [16], фахівців Правоза-хисного Фонду ім. Р. І. Марочкіної [1] та ін.

Тим не менш, відсоток досліджень, при-свячених аналізу субкультурних і контркуль-турних ознак і характеристик конкретних суб’єктів політичного радикалізму та екстре-мізму, є відносно незначним, що й визначає актуальність пропонованої статті.

Мета даної статті – дослідження особли-востей формування та маніфестації субкуль-турних стилів радикальних та екстремістських рухів в Україні, визначення їхніх специфічних властивостей, причин і факторів, що вплину-ли на їхню появу.

Засвоєння радикалістських ідеологем є можливим не крізь призму їхнього раціональ-но-прагматичного осмислення, а насамперед завдячуючи емоційно-чуттєвому сприйняттю максималістськи налаштованих представни-ків молодіжного середовища, що сприяє пере-творенню радикальних політико-ідеологіч-них доктрин у своєрідні ерзац-релігійні комплекси. Відповідно екстремістська прак-тика, що випливає з них, набуває ознак певної ритуальності з усвідомленням обраності, схильності до духовного та фізичного само-

зречення представників радикальних та екс-тремістських рухів задля досягнення ефемер-них та ілюзорних цілей, визначених їхніми ідеологами.

Ефективним підсилювачем впливу на ін-дивідуальну та колективну свідомість радика-лістських настанов є набір символів, знаків, міфів, ініціаційних практик, ритуальних і це-ремоніальних дій, що сприяють поширенню згуртованості радикального й екстремістсько-го середовища, його відокремленню та проти-ставленню суспільству. За їхньою допомогою здійснюється своєрідне «програмування» представників радикальних та екстреміст-ських угруповань на певні поведінкові прак-тики, що суттєво відрізняються від норматив-но визначених державними органами, підви-щуючи тим самим рівень конфліктогенності взаємин між різними соціальними спільнота-ми. На базі таких знаково-символічних струк-тур виникають ціннісно-нормативні системи, що регламентують етику поведінки та взаємин як усередині радикальних та екстремістських угруповань, так і з оточуючим світом. Ці сис-теми можуть входити в конфронтацію з цін-ностями, нормами та нормативами базової культури, що сприяє субкультуризації цих співтовариств із набуттям певних контркуль-турних ознак.

Деякі науковці, здійснюючи спроби класи-фікації молодіжних субкультур, зараховують до них і різні радикальні та екстремістські рухи. На наше переконання, це відбувається внаслідок того, що такі рухи є відносно закри-тими структурами, всередині яких сформува-лися певні ритуали або ініціації щодо приєд-нання до їхніх лав, визначилися семантичні та знаково-символічні особливості, що співвід-носяться у масовій свідомості саме з ними або з ідейно та стилістично спорідненими рухами. Орієнтації на ерзац-революціонаризм, нігіліс-тично забарвлену протестність, маргіналізова-ну соціальну базу дає змогу фіксувати у практиці діяльності радикальних та екстре-містських рухів наявність певних субкультур-них стилів маніфестації.

Таким чином, можна стверджувати, що за-мкненість та відокремленість від суспільства, намагання підкреслити свою неповторність шляхом відтворення системи норм і ціннос-тей, альтернативних схваленим і санкціонова-ним суспільством, сприяє виробленню специ-фічних субкультурних стилів маніфестації радикальних та екстремістських рухів. Ціка-вим є той факт, що в окремих випадках пред-ставники цих угруповань усвідомлюють цю тенденцію. Наприклад, представники Україн-ської національної асамблеї – Української




народної самооборони (УНА-УНСО) свого часу епатажно заявляли: «УНА – не опозиція, УНА – не політична партія, УНА – це куль-турне явище» [8, с. 8]. Тим самим, зважаючи на проголошену УНА-УНСО та споріднени-ми об’єднаннями опозиційність офіційному курсу держави, підкреслюється принципова орієнтація на протистояння не суто у політич-ній площині, а й на ціннісно-символічному рівні шляхом створення й тиражування влас-ної системи норм і цінностей.

З урахуванням викладеного, ми зараховує-мо до компонентів субкультурних стилів ма-ніфестації радикальних та екстремістських рухів такі складники:

– внутрішньоорганізаційні міфи та своє-рідний «пантеон героїв»;

– зовнішній стиль і символіка; – сленг і вербальний фольклор; – комплекс культурних цінностей; – система ініціацій, ритуалів, посвят і спе-

цифічних вітань.Розглянемо приклади практичного втілен-

ня цих компонентів субкультурних стилів радикальних та екстремістських рухів.

Міфологія, наявна у середовищі радикаль-них та екстремістських рухів, формується, як правило, довкола подій, у яких брали участь представники цих угруповань, що стає пред-метом їхньої гордості. Міфологізований опис цих подій має суттєве символіко-ідеологічне навантаження, що визначає специфіку емо-ційно-чуттєвого сприйняття реальності по-тенційними та реальними прихильниками таких об’єднань. Враховуючи їхню деструк-тивну спрямованість, серед таких подій вио-кремлюються участь у військових конфліктах, акціях масової громадянської непокори, сим-волічних «захопленнях» адміністративних будівель із політичними вимогами або участь у т. зв. атаках моральних цілей.

Участь у цих акціях є своєрідною перевір-кою для прихильників та членів цих об’єднань на вірність і відданість декларованим ними ідеалам. Відповідно, навколо учасників цих подій формується певний ерзац-героїчний ореол, вони стають певними символами або зразками для наслідування з боку рядового складу радикальних та екстремістських рухів. У праворадикальних організаціях особливої романтизації набуває участь у військових конфліктах, зокрема у Придністров’ї, Абхазії, Чечні. Наприклад, у «Марші УНСО» прямо зазначається: «І ось я вперше молюся Богу // Як хрест стискаю АКС!» [14, с. 1], або «Моє кохання давно є одна війна» [14, с. 1]. Військо-вий етос є своєрідним культом у таких органі-заціях, а люди, які брали участь у воєнних

діях, наділяються найкращими людськими чеснотами: «Бо хто воює – той не вмирає // Повік залишиться бійцем!» [14, с. 1]. Тому своїм політичним опонентам представники цієї організації насамперед закидають духовну слабкість і неспроможність відстояти держав-ність і незалежність України: «Бо краще згину-ти вовком, ніж жити псом» [14, с. 1], або «В бою загину, не на базарі» [14, с. 1].

Політична боротьба із застосуванням ради-кальних методів формує у середовищі правих радикалів певне відчуття приреченості та не-зворотності, що, цілком очевидно, має подо-лати внутрішні сумніви у представників ради-кальних та екстремістських рухів щодо об-ґрунтованості їхніх вчинків: «У рай не пустять, проте у пеклі // Я твердо знаю – є УНСО!» [14, с. 1]. До інших подій із подібним символічним навантаженням можна зарахува-ти масові акції громадянської непокори, що супроводжувались арештами членів правора-дикальних організацій.

Серед російських праворадикальних орга-нізацій, які мають свої відділення в Україні, варто відзначити Російську національну єд-ність (РНЄ). «Гимн Русского национального единства» також орієнтує прихильників та членів цього руху на силові принципи розв’язання політичних суперечностей: «Сво-их врагов мы раньше побеждали // И победим, каким бы ни был бой // Так встанем все, как пращуры вставали // Плечом к плечу в один единый строй» [20, с. 18]. Серед подій, у яких брали участь представники РНЄ, особливою пошаною користується участь в обороні Біло-го дому у жовтні 1993 р., що подається в офі-ційних програмно-ідеологічних документах руху як «поле честі», «справжня перевірка на міцність», «моральна перемога в нерівному бою» [20, с. 30–31] тощо. Тому ця організація також надає перевагу радикальним та екстре-містським методам політичної участі, оспіву-ючи культ сили, збройної боротьби, визнача-ючи спосіб приходу до влади як «національну революцію», яка розуміється як збройний пе-реворот.

Відповідно, зразками для наслідування є окремі історичні постаті, які присвятили своє життя боротьбі за незалежність країни або зробили визначний внесок у її розвиток. У середовищі українських правих радикалів такими визнаються організатори та ідеологи збройної боротьби за незалежність України у 1920–1950-х рр. (Є. Коновалець, С. Бандера, Р. Шухевич, Я. Стецько, В. Кук, Д. Клячків-ський тощо). Російські праворадикальні ор-ганізації орієнтуються на історичні фігури О. Невського, К. Мініна, Д. Пожарського,




П. Столипіна тощо. Наявні в Україні лівора-дикальні та анархічні групи своїми історич-ними орієнтирами визначають насамперед ідеологів революційних ліворадикальних та анархічних рухів – В. Леніна, Л. Троцького, Й. Сталіна, Н. Махна, П. Кропоткіна, М. Ба-куніна. Представники Націонал-більшовиць-кої партії та Всеукраїнської політичної партії «Братство» внаслідок виняткової еклектич-ності своїх ідеологічних доктрин і схильності своїх керівників Е. Лимонова та Д. Корчин-ського до естетського сприйняття і тракту-вання окремих історичних реалій орієнту-ються на постаті відомих революціонерів, керівників екстремістських груп (РАФ, «Червоні бригади» тощо), діячів національ-но-визвольної боротьби у різних країнах.

До іншої категорії знакових і символічних осіб у середовищі радикальних та екстреміст-ських рухів зараховують політв’язнів, які від-бували покарання у радянських концтаборах, та осіб, засуджених за участь у масових акціях громадянської непокори або за екстремістську діяльність. Наприклад, голова НБП Е. Лимо-нов, відзначаючи принципову, на його думку, відмінність свого дітища від офіційних опо-зиційних сил, зазначав, що «Наша фракція не в парламенті, вона – у в’язницях та на етапах» [13, с. 425]. Подібне протиставлення міститься і в документах УНА-УНСО: «Не плач, кохана, вже сурми грають // Тебе згадаю в застінку перед кінцем», або «Кому – на лав-рах, кому – на нарах» [14, с. 1]. Також до осіб, що формують ерзац-героїчний ореол ради-кальних та екстремістських рухів, можна від-нести учасників військових конфліктів.

Окремою категорією символічних осіб є керівники радикальних та екстремістських рухів, що визнаються «провідниками» або «вождями», тобто харизматичними ідеологіч-ними лідерами. Як правило, внутрішньоорга-нізаційна побудова радикальних та екстре-містських рухів має тоталітарну або автори-тарну основу, де вся повнота влади зосереджується в руках однієї людини, яка, відповідно, наділяється винятковими, екстра-ординарними якостями. Наприклад, у партій-ній пресі голова РНЄ О. Баркашов та голова НБП Е. Лимонов визначаються як «вожді». Один із керівників Всеукраїнської організації «Тризуб» імені С. Бандери В. Іванишин вва-жається «провідником» поряд з Є. Коноваль-цем, С. Бандерою та Р. Шухевичем. Керівники УНА-УНСО та «Братства» Ю. Шухевич та Д. Корчинський в офіційних виданнях цих організацій також подаються як «провідники» тощо. Серед ліворадикальних та анархічних груп така практика не є поширеною.

Вагомим показником субкультурності ра-дикальних та екстремістських рухів є зовніш-ній стиль і символіка з ідеологічним шокую-че-епатажним навантаженням. Розглядаючи різноманітні варіанти емблем, керівники пра-ворадикальних об’єднань, як правило, прагну-ли підібрати символи, які насамперед були б противагою радянській світоглядно-ідеологіч-ній ортодоксії та засобом привернення сус-пільної уваги шляхом шокуючого впливу на масову свідомість. Тому інколи різні варіанти символіки праворадикальних рухів співвідно-сились та асоціювались у масовій свідомості з «фашистською». Для того, щоб нейтралізува-ти відповідні ідеологічні закиди з боку своїх опонентів, представники праворадикальних об’єднань, як правило, позиціонують свої емблеми як автохтонні прадавні національні символи.

Разом з тим така символіка має сприяти виокремленню праворадикальних рухів, не даючи їм злитися з іншими суб’єктами суспільно-політичного життя. Наприклад, УНА-УНСО має дві емблеми: герб Україн-ської національної асамблеї як політичної партії, яким є хрест, перев’язаний білим руш-ником, та більш відомий «єрусалимський хрест» Української народної самооборони як парамілітарної організації з тризубом та абре-віатурою «УНСО». Партійними кольорами визначались білий, чорний і червоний. В офі-ційних документах наголошувалося, що «ко-льори та символи на прапорах УНА-УНСО є знаменням, які провіщають Україні велике майбутнє» [19, с. 76].

Емблемою ВО «Тризуб» імені С. Бандери є хрестомеч, призначення якого визначається девізом організації «На диявола – хрест, на ворога – меч» [7].

Всеукраїнське політичне об’єднання «Дер-жавна самостійність України» (ДСУ), за твердженням українського дослідника Е. Ан-дрющенка, у якості емблеми мало вписаний у фігуру сокола тризуб на малиновому тлі [2, с. 44].

Соціал-національна партія України (СНПУ), Всеукраїнська громадська організа-ція «Патріот України» та політична організа-ція «Соціал-національна асамблея» (СНА) у якості своєї символіки використовують емб-лему «Ідея Нації», що є монограмою з латин-ських літер I та N чорного кольору на жовтому тлі. Монограма СНПУ була блакитного ко-льору на жовтому тлі [2, с. 44; 5; 10].

Всеукраїнське об’єднання «Свобода», яке є правонаступником СНПУ за результатами IX з’їзду, що відбувся 14 лютого 2004 р., змі-нило партійну символіку з монограми «Ідея




Нації» на спрощене зображення жесту «Три-зуб-Воля» у формі кисті з трьома випростани-ми догори пальцями [5].

Символіка маргінальної «Української на-ціонал-трудової партії» (УНТП) представле-на перехрещеними чорними літерами N і Т, які, на переконання ідеологів цього об’єд-нання, «позначають націю і труд» [17]. Аль-тернативна символіка: перехрещені меч і мо-лот символізують боротьбу і труд. Офіційни-ми кольорами є червоний, чорний і білий [17]. Різноманітні скінхед-угруповання використо-вують різні варіанти стилізованої свастичної символіки або кельтського хреста [1].

Символіка «Братства» – це образ Ісуса Христа, вписаний у біле коло на червоному тлі, що має на меті підкреслити демонстратив-ну орієнтацію цього об’єднання на вірність християнським традиціям.

Ліворадикальні групи та об’єднання за-лежно від своєї ідейної спрямованості вико-ристовують різні варіанти стилізації серпа і молота, портрет Е. Че Гевари або Мао Цзеду-на, стиснутий кулак тощо [21]. Символікою анархічних угруповань, як правило, є вписана в коло літера «А» на чорному тлі [9].

Символіка російських політичних радика-лів, які мають свої представництва в Україні, виглядає так. Одна з найбільш екстремаль-них – символіка РНЄ, яка є лівосторонньою свастикою, вписаною у восьмипроменеву зір-ку. О. Баркашовим ця емблема свідомо сакра-лізується та подається як «метафізичний символ Російської Нації» [3, с. 4].

Націонал-більшовицька партія використо-вує як емблему серп і молот, вписаний у біле коло на червоному тлі. Голова НБП Е. Лимо-нов обґрунтовував символіку партії так: «Він (тобто прапор НБП – Є. В.) яскраво червоний від крові страждань наших товаришів, чорний від нашої ненависті і білосніжний нашими ідеалами» [22, с. 4].

Символікою Народної національної партії, відділення якої існувало протягом 2003–2005 рр. у м. Харкові, є чорний хрест із рунами на білому тлі [18].

Представники Націонал-соціалістичного товариства (НСТ), відділення якого існувало у м. Полтаві у 2004 р., використовували сим-воліку з білим хрестом і абревіатурою «НСО» у білому колі на червоному тлі [15].

Зазначені емблеми є вагомим елементом атрибутики радикальних та екстремістських рухів, використовуються як складник декору на нашивках, нарукавних пов’язках, шевро-нах, значках тощо та виконують роль своєрід-ного фетишу. Інколи елементи символіки ви-користовувались як основа сюжету для нане-

сення татуювань. Особливо актуальним використання символіки є для праворади-кальних організацій, які мають у своєму складі парамілітарні структури або є парамілі-тарними за своєю організаційною та ідеологіч-ною структурою.

Сленг і вербальний фольклор, які також є ознакою субкультурності, використовуються як своєрідні засоби комунікації представників радикальних та екстремістських рухів. Напри-клад, один із керівників УНА-УНСО В. Бо-брович згадує: «Народжувалася якась суб-культура УНСО, з’являвся свій фольклор, свій професійний сленг» [4, c. 126]. Радикаль-ний протест, що проявляється і на знаково-символічному рівні, знаходить своє виражен-ня і у мовному контексті, що має підвищений вміст агресивної лексики. Окремі сленгові конструкції використовуються для позначен-ня ворогів або політичних опонентів ради-кальних та екстремістських рухів. Ліворади-кальний дискурс внаслідок своєї ідейно-по-літичної специфіки, як правило, використовує специфічні штампи для позначення своїх по-літичних опонентів, такі як «фашик», «на-цик», «фашня», «капіталюга» тощо.

Традиційними для українського та росій-ського праворадикального дискурсу є такі фразеологічні конструкції, як «антиукраїнські сили», «прислужники режиму», «вороги нації», «антинаціональні сили» або емоційно-експре-сивні вирази, якими позначається приналеж-ність до певних націй. Поряд із цим зустріча-ються прояви мовної делінквентності, яка, очевидно, сформувалася внаслідок тиску пра-воохоронних органів, проникнення у середови-ще радикальних та екстремістських рухів еле-ментів кримінальної субкультури або демон-стративного вживання ненормативних мовних практик, що є додатковим засобом епатажу та підтвердження свого радикального статусу. Такі мовні практики характерні насамперед для УНА-УНСО, НБП та «Братства».

Додатковими засобами агітації, пропаган-ди та рекрутування активістів для радикаль-них та екстремістських рухів є сформований ними комплекс культурних цінностей. На офіційних сайтах цих об’єднань, як правило, є розділи, що містять перелік музичних компо-зицій або літературних творів своїх активістів.

Виробленню субкультурних стилів ради-кальних та екстремістських рухів сприяє сис-тема ініціацій, ритуалів, посвят, що створюють конспірологічні та міфологізовані засади іс-нування угруповання, сприяючи створенню стійких зв’язків між членами угруповання. Для залучення й утримання активістів у лавах цих об’єднань їхні керівники та ідеологи




розробляють системи ритуальних дій, посвяти або заприсяження, що має на меті створити у неофіта ілюзію обраності та виключності своєї долі. Окремі об’єднання, наприклад ВО «Тризуб» імені С. Бандери, наголошують на тому, що вони є організаціями «орденського» типу [6]. При прийомі до лав радикальних та екстремістських рухів інколи вимагається складання нормативів з фізичної підготовки, іспитів з національної історії тощо. В окремих об’єднаннях, наприклад у РНЄ, існує чіткий ієрархічний поділ. Переміщення сходами цієї ієрархії можливе за умови здійснення значно-го особистого внеску у розбудову організації, безумовного виконання завдань і доручень керівництва організації тощо [20, с. 19].

Висновки

Отже, серед вагомих причин субкультури-зації радикальних та екстремістських рухів треба відзначити наслідки взаємодії із моло-діжними субкультурами та неформальними об’єднаннями молоді, намагання відокреми-тись від зовнішнього світу шляхом створення власної системи норм і цінностей, що супере-чать існуючим у суспільстві. Специфічна символіка та вітання є своєрідним засобом екзальтації ерзац-революційної енергії акти-вістів радикальних та екстремістських рухів. Крім того, використання елементів шокуюче-епатажної символіки, системи ритуалів і по-свят дає змогу рекрутувати нових і утримува-ти у своїх лавах уже наявних активістів, мані-

пулювати їхньою поведінкою при реалізації заходів екстремістського спрямування.

Контркультурна стратегія, обрана як най-більш прийнятна політичними радикалами, що передбачає необхідність демонстративно-го протистояння домінантним цінностям ба-зової культури, призводить до маргіналізації та здрібніння радикальних об’єднань, пере-творення на невеликі гуртки за інтересами (фактично – субкультури). Останні об’єд-нують як окремих андеграундних інтелекту-алів, так й екстремістськи налаштованих осіб, для яких участь у політичних процесах зво-диться до задоволення особистих інтелекту-альних запитів та інтересів, можливостей реалізувати власну протестну енергію всупе-реч сформованим і схваленим суспільством нормативам.

Як бачимо, ідейно-стильове позиціонуван-ня радикальних та екстремістських рухів ви-будовується довкола субкультурних і контр-культурних стратегій, тобто, з одного боку, відбувається оновлення існуючої у суспільстві політичної культури цінностями та практика-ми суб’єктів політичного радикалізму, а з ін-шого – робляться спроби замінити її ціннісно-нормативну систему альтернативними ідей-но-культурними продуктами, що частково й пояснює ерзац-революційні та радикалістські настанови цих угруповань.

Перспективними напрямами подальших досліджень автор вважає розкриття питань, пов’язаних із вивченням ідейно-культурних джерел радикальних та екстремістських рухів.


1. «Невільні націоналісти» : аналіз нової нацистської субкультури в Україні // Офіційний сайт Правозахисного Фонду ім. Р. І. Марочкіної [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://marochkina.wordpress.com/2010/07/24/avtonom-nazi/

2. Андрющенко Е. С. Парамілітарні структури українського націоналістичного руху 90-х рр. ХХ ст. / Е. С. Андрющенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету : збірник / голов. ред. Ф. Г. Турченко. – Запоріжжя, 2011. – Вип. XXХ. – С. 42–51.

3. Баркашов А. П. О символе грядущей России / А. П. Баркашов // Русский порядок. – 1992. – № 1. – С. 4.

4. Бобрович В. Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима / В. Бобрович. – К. : Зелений пес, 2009. – 224 с.

5. ВО «Свобода» – 20 років боротьби за Nаціональну Ідею // Офіційний сайт громадської організації «Воля XXІ» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://volya.ck.ua/culture.html?start=260

6. Два типи політичного об’єднання : орден і партія // «Бандерівець» – офіційний сайт Всеукраїнської організації «Тризуб» імені С. Бандери [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://banderivets.org.ua/dva-typy-politychnogo-ob-yednannya-orden-i-partiya.html

7. Декларація наших принципів // «Бандерівець» – офіційний сайт Всеукраїнської організації «Тризуб» імені С. Бандери [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://banderivets.org.ua/deklaratsiya-nashyh-pryntsypiv.html.

8. Звернення до підприємців і бариг // Голос Нації. Тижневик УНА-Захід. – 1996. – Ч. 5(132). – С. 8.9. История Союза анархистов // Официальный сайт политической партии «Союз анархистов

Украины» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.s-a-u.org/history/odessa.html.




10. Ідея Nації : символіка і традиція // Офіційний сайт політичної організації «Соціал-національна асамблея» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://sna.in.ua/archives/319.

11. Іщенко В. О. Нові ліві як суспільний рух у суспільстві, що трансформується, на прикладі України : автореф. дис. … канд. соц. наук : спец. 22.00.03 «Соціальні структури та соціальні відносини» / В. О. Іщенко. – К., 2011. – 19 с.

12. Корнієвський О. А. Громадські об’єднання у системі національної безпеки України : автореф. дис. … д. політ. наук : 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / О. А. Корнієвський. – К., 2011. – 38 с.

13. Лимонов Э. В. Как мы строили будущее России / Э. В. Лимонов. – М. : Изд-во Яуза, Пресском, 2004. – 512 с.

14. Марш УНСО // Черкаська зона. – 1995. – Ч. 3. – С. 1.15. Национал-социалистическое Общество // Живой Журнал Национал-социалистического

Общества [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nso-korpus-info.livejournal.com/.16. Розумний М. М. Суспільні ідеї як чинник формування політичної нації : автореф. дис. … д. політ.

наук 23.00.03 «Політична культура та ідеологія» / М. М. Розумний. – К., 2007. – 38 с.17. Символіка // Офіційний сайт Української націонал-трудової партії [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://untp.org.ua/page.php?psevdo=symb.18. Символы русизма // Официальный сайт Народной национальной партии [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://nnpr.su/simwol.html.19. УНА-УНСО : «Хай ненавидять, аби любили». Програмова збірка. – К. : Видавництво «ЕВРАЗІЯ»,

1996. – 78 c.20. Что такое РНЕ. – М., 1995. – 34 с.21. Що таке Автономна спілка трудящих? // Офіційний сайт Автономної спілки трудя-

щих [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://avtonomia.net/?page_id=10522. Эдуарду Лимонову // Генеральная линия. – 2003. – № 228. – С. 4.



УДК 330.341.4

ТЕХНОЛОГІЧНІ МОЖЛИВОСТІ ЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ ІНДИКАТОРІВ

ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

Покришка Дмитро Степанович;Покришка Дмитро Степанович;Тищук Тетяна Анатоліївна,Тищук Тетяна Анатоліївна,

кандидат економічних наук, доценткандидат економічних наук, доцент

Запропоновано методологію та економіко-математичну модель оцінки технологіч-них можливостей національної економіки на основі концепції простору товарів. Побудовано індикатор технологічних можливостей економіки, який відображає по-тенціал освоєння країною виробництва середньо- та високотехнологічної продукції та дозволяє оцінювати стан економічної безпеки держави. На основі співставлень на-ціональних економік визначено порогове значення цього індикатора та проаналізова-но його динаміку.

Ключові слова: технологічні можливості економіки, простір товарів, конкуренто-спроможність, індикатор економічної безпеки.

Адекватна й узгоджена система індикато-рів економічної безпеки держави дає змогу визначати її рівень при певній конфігурації внутрішніх і зовнішніх умов розвитку націо-нальної економіки. Індикатори в комбінації з їх пороговими значеннями кількісно відобра-жають вплив загроз на відтворювальні про-цеси в державі та сигналізують про момент втрати відповідним економічним процесом його функцій [1, с. 93]. Завдяки таким власти-востям індикатори економічної безпеки ста-ють потужним інструментом діагностики економічного стану та формування економіч-ної політики держави.

Об’єктивне оцінювання рівня економічної безпеки держави потребує врахування в сис-темі її індикаторів усіх складників змісту ка-тегорії економічної безпеки. Багатьма дослід-

никами наводяться системні визначення еко-номічної безпеки держави, ключовим елемен-том яких є здатність забезпечувати конкурентоспроможність національної еконо-міки чи спроможність реалізовувати націо-нальні конкурентні переваги у міжнародному поділі праці [2, с. 3; 3, с. 87; 4, с. 37; 5; 6, с. 66]. У зв’язку з цим система індикаторів економіч-ної безпеки повинна містити показники, які відображають спроможність економіки осво-ювати виробництво конкурентоспроможної технологічної та наукоємної продукції. Оскільки не всі сектори економіки однаково сприятливі для її технологічної модернізації, структура випуску продукції має велике зна-чення для забезпечення науково-технологіч-ної, інноваційної та зовнішньоторговельної безпеки держави. У зв’язку з цим визначення

Економічний і соціальний розвиток



Покришка Д. С., Тищук Т. А.

критерію економічної безпеки держави, який дає змогу оцінити потенціал технологічної модернізації національної економіки, є акту-альним науковим і практичним завданням.

Технологічні можливості країни, які охо-плюють знання й навички, необхідні для отримання, використання, пристосовування і створення технологій, відіграють важливу роль у забезпеченні економічної безпеки дер-жави. Рівень їх розвитку визначає спромож-ність національної економіки створювати та запроваджувати нові технології з невисокими, порівняно з іншими країнами, витратами. Країни з подібними показниками забезпече-ності факторами виробництва та відкритістю для потоків технологій можуть мати різні види порівняльних переваг і різні моделі їх еволюції залежно від їх технологічних можливостей і накопиченого досвіду оволодіння та викорис-тання технологій. Низький рівень технологіч-них можливостей країни обмежує конкуренто-спроможність національної економіки, а отже, є загрозою її економічній безпеці. Як показав С. Лалл [7–8], країнам із низьким рівнем ви-користовуваних технологій, кваліфікації та навчання все важче здійснити технологічну модернізацію своїх економік без узгодженої зміни великої кількості взаємодіючих ринків та інститутів. Тому технологічні можливості країни повинні враховуватись у системі інди-каторів економічної безпеки держави.

В існуючих системах індикаторів еконо-мічної безпеки жоден із показників не відо-бражає технологічні можливості національної економіки, що не дає змоги оцінити її здат-ність бути конкурентоспроможною у світовій системі господарювання. Індикатори науково-технологічної та інноваційної безпеки, які традиційно використовуються в економічно-му аналізі, базуються на показниках витрат на науку чи НДДКР, частки видатків державного бюджету на науку, кількості спеціалістів, які виконують науково-технічну роботу, частки інноваційно активних підприємств, частки інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції та інших показниках інноваційної активності підприємств; індика-тори зовнішньоекономічної безпеки в частині її технологічного аспекту враховують лише показник частки високотехнологічної про-дукції у товарному експорті [1; 9; 10; 11]. Такі індикатори певною мірою відображають окремі аспекти потенціалу технологічної мо-дернізації економіки, проте вони або не врахо-вують технологічну структуру випуску в еко-номіці, або враховують її лише частково, що значно обмежує діагностичні можливості цих індикаторів.

Мета цієї статті – розробити методологію оцінки технологічних можливостей націо-нальної економіки та визначити пороговий рівень цього показника. Модель оцінки техно-логічних можливостей економіки базується на концепції простору товарів та будується на основі аналізу технологічної спроможності країн щодо створення та запровадження ви-робництва середньо- та високотехнологічних товарів.

Технологічні можливості економіки як передумова забезпечення її конкурентоспроможності

Протягом багатьох років поняття конку-рентоспроможності країн використовується при аналізі результатів зовнішньоторговель-ної діяльності. Найбільш розповсюджене й донедавна домінуюче поняття конкуренто-спроможності пов’язувало її зміст із динамі-кою зовнішньої торгівлі економіки порівняно з її торговельними партнерами. Традиційні підходи, що характеризують конкурентоспро-можність, вважають показниками зростання експорту або змін умов торгівлі збільшення частки експорту країни на світовому ринку або на обраних зовнішніх ринках, позитивного балансу рахунку поточних операцій.

Більшість аналітиків використовують ширше визначення конкурентоспроможності, ніж просто цінова конкурентоспроможність, і зосереджують увагу на структурних та інсти-туційних факторах, що впливають на серед-ньо- і довгострокові показники результатив-ності: продуктивність, інновації, навички і т. д. Крім того, ізольовано від структурних показ-ників частка зовнішньої торгівлі у ВВП не ха-рактеризує місце і статус країни в міжнарод-ному поділі праці. Тому в останніх теоретич-них розробках проблеми конкурентоспромож-ності економіки, які пояснюють її з точки зору участі в міжнародній торгівлі, критеріальні ознаки, що використовуються для оцінки зміни конкурентоспроможності економіки, охопили, окрім абсолютних показників при-сутності на світовому ринку, також оцінки якісного й технологічного вмісту зовнішньо-торговельної діяльності, змін структури екс-порту в напрямі зростання частки товарів з вищою доданою вартістю або високотехноло-гічних товарів.

Зокрема, ЮНКТАД визначає, що «конку-рентоспроможність також включає диверси-фікацію структури експорту, підтримку висо-ких темпів зростання експорту, модернізацію технологічного і якісного вмісту експортної діяльності та розширення можливостей



Технологічні можливості економіки в системі індикаторів економічної безпеки держави

національних підприємств, спроможних конкурувати в міжнародному масштабі, для того, щоб конкурентоспроможність стала стабільною і супроводжувалася зростаючими доходами» [12, с. ХХ]. На думку Г. Вігнара-джа, більш конкурентоспроможна економіка характеризується швидким зростанням промислового експорту разом із стійкою технологічною модернізацією та диверси-фікацією його структури [13]. Аналогічної думки дотримуються Д. Доллар і Е. Волф, які вважають конкурентоспроможною економіку країни, яка поєднує успіх в міжнародній тор-гівлі товарами на основі високих технологій та якості з високими доходами і заробітною платою [14, с. 3]. Тобто оптимізація стратегії розвитку міжнародної торгівлі пов’язана не стільки з «механічною максимізацією ви-везення продукції, скільки з наданням йому якостей інтелектуальної місткості та інфор-маційної насиченості» [15, с. 7].

Таким чином, для підвищення конкуренто-спроможності країни повинні переходити від експорту сировинних і низькотехнологічних товарів до товарів з більшим високотехноло-гічним складником, що формує більший по-тенціал для розвитку технологічних можли-востей країни. Адже існує значна відмінність між видами діяльності, які конкурують на основі статичної забезпеченості факторами виробництва і для яких існує загроза втрати конкурентних позицій внаслідок зміни ціно-вих умов, і наукоємною діяльністю, яка має довгострокові перспективи зростання внаслі-док створення нового попиту, високої норми прибутковості тощо [7].

Питання рушіїв і потенціалу структурної й технологічної трансформації економіки краї-ни привертало увагу багатьох дослідників. Дослідження були спрямовані на пошук взаємозв’язку між структурою виробництва, характеристиками експортної спеціалізації країни та динамікою її економічного зростан-ня. Високу динаміку та стійкість економічного зростання забезпечують структурні перетво-рення – переміщення факторів виробництва від низькопродуктивних видів діяльності з низькою заробітною платою до високопродук-тивних видів діяльності з високою заробітною платою. Як наслідок у структурі виробництва низькопродуктивні види діяльності заміщу-ються високопродуктивними, забезпечується виробництво зростаючої кількості технічно більш складних товарів – товарів зі складною структурою (наприклад таких, які складають-ся з безлічі різних компонентів) або складною технологією виробництва, що вимагає осо-бливого підходу до виробництва. Тобто акти-

візація зростання економіки країн забезпечу-ється за рахунок модернізації продукції, яку вони виробляють і експортують, освоєнням виробництва нових товарів.

Досвід засвідчує, що технологічні види економічної діяльності сприяють швидшому зростанню з таких причин [16, с. 32; 17, с. 17; 18, с. 339–340; 19]:

– у довгостроковій перспективі торгівля наукоємними товарами, як правило, зростає швидше, ніж торгівля технологічно простими товарами, а в загальному обсязі торгівлі про-мисловими товарами вони займають велику частку. По-перше, зростання обсягів спожи-вання таких товарів менш обмежене порівня-но із зростанням споживання традиційних товарів; по-друге, торгівля такими товарами зростає швидше внаслідок того, що вони мо-жуть бути замінниками для інших готових виробів чи проміжної продукції і стимулюють попит на інші технологічні товари, тим самим прискорюючи динаміку зростання виробни-цтва, зайнятості й експорту; по-третє, часто їх виробництво супроводжується створенням нового попиту;

– наукоємні галузі менш уразливі до ви-ходу на ринок конкурентів порівняно з низь-котехнологічними видами діяльності, в яких вимоги щодо масштабу, навичок трудових ресурсів і технологій є більш низькими і, отже, отримують більш високий і стійкий прибуток. Ресурсоємні й низькотехнологічні види ді-яльності більш відкриті до конкурентного тиску, оскільки знання, технології та навички, які підприємству необхідно створити чи отри-мати для здійснення економічної діяльності в цій галузі, є відносно низькими, що полегшує зростання кількості конкурентів на ринку. Конкурентні переваги в цих галузях найчасті-ше пов’язані з ціною, а не якістю товарів. На противагу, технологічно інтенсивні види ді-яльності вимагають складніших знань, техно-логій та навичок і процесів, які формують ви-сокі бар’єри для входу на ринок;

– наукоємні види діяльності мають вищий потенціал для зростання продуктивності та формування нових знань і навичок, більше можливостей для безперервного впроваджен-ня інновацій;

– наукоємні види діяльності часто є джере-лом важливих технологічних інновацій, еко-номічний ефект яких може поширюватися на інші види діяльності і в межах галузей, і на міжгалузевому рівні. Таким чином, такі види діяльності формують системні переваги для економіки з точки зору конкурентоспромож-ного розвитку, оскільки вони надають більше можливостей для застосування нових науко-




вих знань, більшого поширення знань, техно-логій та навичок, швидкого зростання їх об-сягів та якості;

– знання, технології та навички в наукоєм-них видах діяльності розвиваються динамічні-ше відповідно до змін технологічних умов та зміни ринкової ситуації, і таким чином є більш гнучкими та краще реагують на мінливі умови конкуренції;

– спеціалізація на виробництві наукоєм-них товарів створює більші можливості для розширення експорту, оскільки асортимент таких товарів є більш диверсифікованим;

– структура пропозиції таких товарів у різних продавців часто доповнює одна одну, а не є постійно конкурентною при обмеженій кількості продавців, як у випадку сировинних і низькотехнологічних товарів.

С. Лалл, аналізуючи конкурентоспромож-ність економіки «з точки зору технологічних можливостей» (technological capabilities) [7; 8], вважає технологічну політику важливим ін-струментом розвитку економіки. Він наголо-шував, що процес використання нових техно-логій не є автоматичним або простим. Дослід-ник звертав увагу на те, що технологія має значний неявний складник, тобто містить зна-ння, які повністю або частково не формалізова-ні, а відтак не можуть бути легко передані ін-шим. Неявні знання часто включають навички (уміння) й культуру, які властиві людям, але не усвідомлювані ними. Неявні знання можуть бути передані тільки у спосіб навчання або отримані завдяки особистому досвіду. Тому впровадження і застосування імпортованих технологій має супроводжуватись інвестиція-ми з боку користувачів у нові навички, проце-дури, технічну та організаційну інформацію.

Як зазначив С. Лалл, промисловий розви-ток країн залежить від того, як підприємства керують процесом освоєння, адаптації та під-вищення якості існуючих технологій [20, с. 11].Для підвищення продуктивності й кон-курентоспроможності в довгостроковому пе-ріоді країнам потрібно впроваджувати склад-ніші технології й досягати виконання складні-ших функцій у межах даних технологій. На кожному етапі навчання потребує нових знань, навичок, інститутів і політики. Відпо-відно, держава повинна цілеспрямовано фор-мувати «технологічні можливості», що перед-бачає створення середовища та інститутів, які дадуть змогу фірмам поєднати інформацію, навички, сформувати взаємодію з іншими фірмами та інститутами з метою задіяння не-явного складника технологій.

Відповідно конкурентні переваги країни значно залежать від здатності суб’єктів госпо-

дарювання сприймати й використовувати тех-нології та зумовлюються «технологічним по-глибленням» (збільшення навичок, технологіч-них прийомів, якими володіє кожен окремий працівник, оволодіння ним сучасними техно-логіями виробництва та опрацювання інфор-мації тощо), що виникає за рахунок покращен-ня якості товарів і вдосконалення технологій в межах існуючої діяльності й переміщення від технологічно простої до складної діяльності. Своєю чергою підприємства, що використову-ють наукоємні процеси, забезпечують кращі перспективи для зростання, оскільки торгівля їхніми товарами зростає швидше і забезпечує більший масштаб для «можливостей навчан-ня» (learning capa bi lities). У цьому контексті зміна структури експорту, технологічна модер-нізація економіки й «технологічне поглиблен-ня» визначаються як результат дії «довгостро-кових і кумулятивних процесів навчання, на-громадження знань, побудови інституційних структур і бізнес-культури» [18, с. 340].

Основні положення концепціїпростору товарів

Останні розробки, в яких досліджується «простір товарів», передбачають, що початко-ва товарна експортна спеціалізація є підґрун-тям для розуміння потенціалу структурних перетворень економіки [21]. Оскільки країни можуть розвиватися, відштовхуючись від по-точного виробничого потенціалу, успішний процес структурних перетворень вимагає ефективної спроможності використовувати існуючі виробничі знання та зв’язки між про-дуктами. Адже створення нових товарів суттє-во залежить від знань, технологій та навичок, які вже наявні в економіці.

Р. Хаусман і Б. Клінгер [22; 23] показали, що зміни у виявлених порівняльних перевагах країн регулюються системою зв’язаності това-рів на глобальному рівні. Існує багато можли-вих чинників, які зумовлюють зв’язаність між товарами: інтенсивність використання праці, землі, капіталу; рівень технологічної склад-ності; сировина й компоненти, які задіяні, у термінології М. Портера, у ланцюзі створення вартості, тобто послідовності операцій зі ство-рення товару: дослідження й розробки, дизайн товару, виробництво, маркетинг, збут, обслу-говування після продажу; кваліфікація та на-вички робочої сили, задіяної у виробництві певного товару; необхідні інститути, які фор-мують середовище для здійснення певного виду діяльності.

Той факт, що у багатьох країнах певний то-вар одночасно експортується з іншим товаром,




вважається оцінкою зв’язаності. Вони вводять результуючий показник зв’язаності між парами товарів з використанням даних щодо експорту між країнами. Такий показник на-звано близькістю, яка пов’язана з вірогідністю того, що країни експортують одночасно ці два товари. Формально, близькість між двома товарами є мінімумом парних умовних імо-вірностей того, що країна експортує певний товар, враховуючи, що вона експортує інший товар.

Головна теза цієї роботи полягає в тому, що всі товари мають різний рівень зв’язаності (й отже різні позиції у «просторі товарів») і, як наслідок, мають різний потенціал, зокрема як основи для розвитку нових видів економічної діяльності. Це ґрунтується на тому, що одно-часний експорт певних товарів відображає аналогічні потреби до видів діяльності, які забезпечують їх виробництво, з точки зору інститутів, інфраструктури, ресурсів, техноло-гій або їх певної комбінації. Якщо існує більша ймовірність експорту товару j при наявному експорті товару i, але товар j країною не екс-портується або експортується в незначному обсязі, то можна припустити, що товар j є по-тенційним напрямом експорту. Тому, якщо країна має достатній потенціал для ефектив-ного виробництва одного товару, вона може пристосувати наявні фактори виробництва для виробництва близького товару.

Автори дослідили «простір товарів», вия-вивши, що більш складні товари розташовані в його щільно зв’язаному ядрі, тоді як менш складні займають менш зв’язану периферію такого «простору товарів». Вони вважають, що динаміка трансформації виробничої струк-тури та модернізації експорту країни залежить від наявності ланцюгів близьких товарів, які мають вищу вартість. У цій моделі вони ствер-джують, що активи і знання, технології та на-вички, необхідні для виробництва одного то-вару, є недосконалими замінниками для тих, які необхідні для виробництва іншого товару, але така ступінь специфічності активів зміню-ється й визначає взаємозв’язки. Наприклад, діяльність щодо виробництва та експорту комп’ютерів потребує знань, технологій, фак-торів виробництва, подібних до тих, які заді-яні для виробництва телевізорів. Таким чи-ном, більшість країн повинна експортувати і комп’ютери, і телевізори, що свідчить про ви-сокий рівень близькості між цими двома това-рами. Крім того, оскільки чинники, необхідні для здійснення виробництва та експорту та-ких товарів, як зернові культури або добрива, ймовірно, будуть значно відрізнятися від тих, які необхідні для здійснення виробництва й

експорту комп’ютерів, значення близькості між цими двома товарами й комп’ютерами повинні бути досить низькими.

Країни змінюють структуру виробництва шляхом накопичення для виробництва нових товарів нових знань, технологій та навичок і їх використання в поєднанні з іншими. С. Ідаль-го і Р. Хаусман [24] показали, що сукупність товарів, які виробляє країна, поступово збіль-шуватиметься за рахунок додавання знань, технологій та навичок, і таким чином зміню-ватиметься мережа «простору товарів». Вони доводять, що зміни структури виробництва країни пов’язані з поєднанням двох процесів: по-перше, пошук нових комбінацій наявних у країні знань, технологій та навичок для ство-рення нових товарів, по-друге, накопичення країнами нових знань, технологій та навичок і їх поєднання з іншими знаннями, технологія-ми та навичками, які вже є в країні, для ство-рення більшої кількості товарів.

З цієї точки зору завдання економічної по-літики держави полягає у вирішенні проблеми координації між накопиченням додаткових знань, технологій та навичок і попитом на них, тобто створенням умов, що сприятимуть фор-муванню додаткових знань, технологій та на-вичок, які будуть потрібні для створення но-вого виду діяльності. Разом з тим можливість країни освоїти виробництво нового товару залежить не тільки від того, наскільки даний товар близький до тих, які країна вже виро-бляє, а й від того, як багато інших знань, тех-нологій та навичок є в країні й використову-ються в інших, потенційно більш далеких, то-варах. При цьому країни, у яких сконцентро-ваний значний обсяг знань, технологій та навичок, зможуть виробляти багато нових товарів шляхом поєднання будь-якої нової одиниці знань, технологій та навичок з різною підмножиною потенційних можливостей, якими вони вже володіють. Країни з кількома одиницями знань, технологій та навичок змо-жуть виробляти кілька товарів й отримають обмежені вигоди від накопичення будь-яких окремих додаткових потенційних можливос-тей. Це відбувається внаслідок того, що ймо-вірність того, що нові знання, технології та навички зможуть забезпечити взаємодію з іс-нуючими знаннями, технологіями та нави-чками і стати корисними для виробництва нового товару, є низька за відсутності інших необхідних знань, технологій та навичок.

Таким чином, можливості країни диверси-фікувати структуру виробництва та експорту внаслідок накопичення нових знань, техно-логій і навичок зростають експоненційно до кількості знань, технологій та навичок, яки-




ми країна вже володіє. Крім того, країни з великою кількістю знань, технологій та нави-чок (країни, структура виробництва та екс-порту яких мають високий рівень диверсифі-кації) більш імовірно доповнюватимуть свій експортний кошик товарами, виробництво яких потребує багато знань, технологій та навичок.

Важливим висновком досліджень Р. Хаус-мана та Б. Клінгера [23], С. Ідальго та ін. [21] є те, що країни навіть з таким же рівнем ви-робництва та складності експорту стикаються з різними перспективами структурних пере-творень залежно від близькості більш склад-них товарів до їх відповідних поточних ви-робничих потужностей. Таким чином, концеп-ція «простору товарів» доводить, що певні товари забезпечують більші можливості для зростання внаслідок більшого потенціалу для вертикальної модернізації в межах галузей промисловості й отримання вигод від міжга-лузевих зовнішніх ефектів внаслідок переті-кання знань (наприклад, внаслідок розширен-ня доступу до технологій вищої якості й можливостей досягнення вищих показників продуктивності) для перерозподілу ресурсів у напрямі складніших виробництв.

Методологічні засади оцінки технологічних можливостей країни

Відповідно до наведених положень кон-цепції простору товарів рівень технологічних можливостей економіки доцільно визначати на основі показників зв’язаності та щільності товарів відповідно до співвідношення:

, (1)

де – щільність товарів довкола товару і у країні с; – частка товару і на світовому рин-ку високо- та середньотехнологічної продук-ції; – функція приналежності товару i до множини високотехнологічних товарів Htech;

– функція приналежності нечіткої множини , яка відображає технологічну спроможність виробництва товару і у країні с.

Щільність товарів довкола товару і визна-чається відповідно до концепції простору то-варів наступним чином на основі їх виявлених конкурентних переваг (RCA).

Позначимо X=[xic] та M=[mic] матриці екс-порту та імпорту, елементи яких xic та mic відо-бражають експорт та імпорт товару і країною с протягом певного періоду часу. Множина товарів , потужність якої відповідає кількості товарів n, розподіляється на групи Gl={li}, які відповідають технологіч-

ним рівням l товарів, які до неї належать, . Групи товарів, які на-

лежать до високо- та середньотехнологічних рівнів, об’єднуються у множину Htech.

З метою врахування структури експортно-го та імпортного кошика країни при оцінці RCA пропонується використовувати наступну формулу, відповідно до якої цей показник ін-терпретується як його внесок зовнішньотор-говельного обороту за товаром у і до торго-вельного балансу країни с [25]:

. (2)

Для зручності розрахунків показники ви-явлених конкурентних переваг, розраховані за формулою (2), доцільно представляти у ма-тричній формі RCA=[ψic]. Оскільки розраху-нок RCA здійснюється на основі показників структури зовнішньої торгівлі, значення RCA можуть виявитися заниженими для країн зі значною часткою експорту сировинної про-дукції, обсяг якої залежить не стільки від технологічних, скільки від природних факто-рів. Тому з метою нівелювання зазначеної особливості з простору товарів було виключе-но сировинні товари.

Зазначені показники дають змогу розраху-вати матрицю зв’язаності товарів Proxy=[ψij], де показник зв’язаності для кожної пари това-рів i та j є мінімумом парних умовних ймовір-ностей того, що країна, експортуючи товар i, експортує товар j:

, (3)

де P (ψic|ψjc) – середня умовна ймовірність того, що товар i експортується країнами світу за умови, що експортується також товар j, а P (ψjc|ψic) – середня умовна ймовірність того, що товар j експортується країнами світу за умови, що також експортується товар i.

При розрахунку ступенів зв’язаності за формулою (3) для того, щоб виключити вплив несуттєвих значень експорту товарів на ре-зультуючі показники, припускається, що країна є експортером товару і у разі, якщо вона має виявлені порівняльні переваги за цим товаром. Коли виявлені порівняльні пе-реваги оцінюються на основі внеску зовніш-нього товарообороту певного товару до торго-вельного балансу відповідно до формули (2), множину товарів, які експортує країна с, до-цільно встановлювати як:

χic={c|ψic>0} . (4)




Тоді величина P (ψic|ψjc) визначається як відношення потужності множини χic до за-гальної кількості країн.

На основі матриці зв’язаності товарів Proxy елементи матриці щільності товарів Dens=[ρic], оцінюються як:

, (5)

де

Елементи вектора Weight=[ωi], які необхід-ні у розрахунках за формулою (1), відобража-ють частки товару і на світовому ринку висо-ко- та середньотехнологічної продукції. Вони розраховуються за даними щодо обсягів світо-вого експорту xi товару і та загального обсягу світового експорту X відповідно до формули:

, (6)

де xi=∑с xic, X=∑i xi.Функції приналежності τi множині висо-

котехнологічних товарів Htech визначається як:

(7)

Технологічну спроможність освоєння ви-робництва товару і доцільно представляти у вигляді нечіткої множини

, яка схематично зображена на рис. 1. Функція приналежності харак-теризує рівень технологічної спроможності виробництва товару і у країні с та оцінюється на основі співвідношення щільності товарів довкола товару і у країні с та середньозваженої

щільності країн-лідерів на світовому ринку товару і:

. (8)

Країнами-лідерами визнаються країни з найбільшими обсягами експорту цього товару, які формують 80 % пропозиції на світовому ринку. Припускається, що технологічна структура виробництва країн-лідерів є раціо-нальною, оскільки вона дає змогу цим країнам домінувати на ринку товару і. Виходячи із цього, якщо щільність довкола товару і в пев-ній країні перевищує , технологічні можли-вості країни щодо виробництва цього товару дають змогу країні с займати домінуючі пози-ції на ринку. Чим рівень технологічної спро-можності виробництва товару і у країні с ближчий до одиниці, тим більш наближена технологічна структура випуску країни до країн-лідерів з виробництва товару i.

Порогове значеннядля показника технологічних можливостей економіки

Індикатор технологічних можливостей економіки за своєю сутністю є стимулятором, тому його порогове значення відображає міні-мальний прийнятний рівень технологічних можливостей економіки. Ситуація, коли фак-тичний рівень цього показника для певної країни є нижчим за його порогове значення, свідчить, що існуюча технологічна структура випуску продукції обмежує можливості краї-ни щодо забезпечення конкурентоспромож-ності виробників на світовому ринку серед-ньо- та високотехнологічної продукції. Відпо-відно до цього, якщо індикатор технологічних можливостей країни є нижчим за його порого-ве значення, запровадження виробництва продукції середнього та високого технологіч-ного рівня потребуватиме додаткових інвести-цій у набуття трудовими ресурсами необхід-них знань і навичок, формування інфраструк-тури, логістичних ланцюжків тощо.

Таким чином, порогове значення зазначе-ного індикатора має відображати певний рі-вень технологічних можливостей, який забез-печує країні стабільну присутність на ринку середньо- та високотехнологічної продукції. Виходячи з цього, пороговий рівень техноло-гічних можливостей економіки пропонується розраховувати як його середньозважене зна-чення для країн:

. (9)

0,0

1,0

i ic*

( ic)~

Рис. 1. Нечітка величина ~Pi, яка характеризує технологічну спроможність країн з виробництва товару i

.




Оптимальне значення індикатора техноло-гічних можливостей економіки характеризу-ється таким їх рівнем, який забезпечує країні лідерство на цьому ринку. Відповідно до цього оптимальне значення індикатора технологіч-них можливостей доцільно визначати як його середньозважене значення для країн з макси-мальними обсягами експорту продукції серед-нього та високого технологічного рівня, які формують 90 % пропозиції на світовому ринку такої продукції:

, (10)

де νc=1, якщо країна належить до групи країн-лідерів на ринку середньо- та високотехноло-гічної продукції, νc = 0 – інакше.

Слід зазначити, що за підсумками 2010 р. серед 175 країн, щодо яких наявні дані про зовнішнью торгівлю товарами, 90 % пропози-ції на світовому ринку середньо- та високотех-нологічних товарів формують лише 25 країн.

Порядок розрахунківта основні результати

Розрахунки відповідно до запропонованої методології здійснено за 175 країнами у роз-різі 1031 товару за Міжнародною стандартною торговельною класифікацією SITC Rev. 3 за період з 1996 по 2011 рр. Для цього викорис-тано дані щодо зовнішньої торгівлі товарами, джерелом яких є база даних WITS [26]. Роз-рахунки здійснено в середовищі R відповідно до моделі, побудованої на основі співвідно-шень (1) – (10).

Для формування технологічних груп това-рів, які експортуються, використано класифі-кацію товарів, розроблену С. Лаллом [18] і

використовувану ЮНІДО. Система класифі-кації С. Лалла, забезпечуючи високий рівень дезагрегації даних і в такий спосіб належний розподіл товарів за категоріями технологіч-ності, дає змогу аналізувати різні рівні втіле-них у товарах технологій. С. Лалл виділяє такі групи товарів: високотехнологічні, середньо-технологічні, низькотехнологічні, ресурсоємні і сировинні.

На рис. 2 показано динаміку індикатора технологічних можливостей України, а також порогові та оптимальні значення цього по-казника. Розрахунки свідчать, що порогові та оптимальні значення індикатора технологіч-них можливостей економік є достатньо ста-більними, проте спостерігається їх незначне збільшення протягом останніх 10 років. Це підтверджує, що спостерігається поступове зростання складності продуктів, що потребує певного зростання рівня технологічних мож-ливостей країн з метою забезпечення конку-рентоспроможності на ринках середньо- та високотехнологічних товарів. Також слід за-значити, що порогові та оптимальні значення індикаторів є достатньо близькими. Це пов’язано з тим, що динаміка світового ринку середньо- та високотехнологічних товарів ви-значається відносно невеликою кількістю країн.

Індикатор технологічних можливостей України є значно нижчим і порогового, і оптимального значення цього показника. Це свідчить про низький потенціал структурної й технологічної модернізації вітчизняної економіки, вказує на те, що існуюча техноло-гічна структура національної економіки за-лишається стримуючим чинником для забез-печення конкурентоспроможності економіки країни та формує значні загрози для її еконо-мічної безпеки. При цьому, хоча динаміка

0,00

0,05

0,10

0,15

0,20

0,25

0,30

0,35

0,40

0,45

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010

Порогове значення Оптимальне значення Україна

Рис. 2. Динаміка індикатора технологічних можливостей України




індикатора для України має дещо більшу, ніж для порогового показника, волатиль-ність, тенденції, які закріплюються, свідчать про поступове збільшення відставання тех-нологічної спроможності економіки України

від порогового та оптимального значення цього індикатора.

У таблиці наведено динаміку індикатора технологічних можливостей окремих еконо-мік. Рівень розвитку технологічних можли-

Таблиця

Динаміка індикатора технологічних можливостей окремих економік

Країна 2000 Країна 2005 Країна 2010

США 0,560 США 0,613 США 0,614

Німеччина 0,535 Італія 0,532 Китай 0,573

Велика Британія 0,493 Велика Британія 0,510 Італія 0,563

Італія 0,479 Китай 0,500 Німеччина 0,498

Чехія 0,465 Німеччина 0,479 Велика Британія 0,459

Японія 0,445 Індія 0,434 Іспанія 0,441

Китай 0,408 Японія 0,416 Індія 0,432

Індія 0,398 Іспанія 0,408 Австрія 0,430

Оптимальне значення 0,373 Франція 0,392 Японія 0,399

Польща 0,372 Бельгія 0,390 Оптимальне значення 0,394

Словенія 0,364 Оптимальне значення 0,378 Франція 0,390

Мексика 0,354 Австрія 0,376 Чехія 0,367

Бразилія 0,354 Мексика 0,358 Туреччина 0,361

Порогове значення 0,349 Індонезія 0,356 Порогове значення 0,356

Індонезія 0,345 Порогове значення 0,351 Бельгія 0,350

Туреччина 0,342 Туреччина 0,347 Польща 0,336

Бельгія 0,339 Польща 0,334 Мексика 0,304

Іспанія 0,322 Бразилія 0,308 Данія 0,282

Болгарія 0,321 Чехія 0,302 Індонезія 0,264

Австрія 0,316 Угорщина 0,297 Швеція 0,259

Данія 0,309 Данія 0,294 Греція 0,257

Угорщина 0,299 Малайзія 0,266 Португалія 0,257

Франція 0,272 Словаччина 0,265 Болгарія 0,253

Словаччина 0,270 Словенія 0,262 Словаччина 0,253

Румунія 0,225 Болгарія 0,242 Малайзія 0,237

Малайзія 0,223 Португалія 0,224 Угорщина 0,223

Португалія 0,204 Греція 0,215 Бразилія 0,216

Швеція 0,200 Канада 0,196 Словенія 0,206

Греція 0,187 Швеція 0,185 Канада 0,184

Аргентина 0,180 Фінляндія 0,182 Румунія 0,174

Норвегія 0,178 Норвегія 0,170 Фінляндія 0,148

Україна 0,174 Румунія 0,159 Україна 0,135

Канада 0,173 Україна 0,144 Аргентина 0,124

Пакистан 0,110 Аргентина 0,142 Норвегія 0,123

Фінляндія 0,097 Пакистан 0,128 Пакистан 0,104




востей України щодо освоєння виробництва середньо- та високотехнологічної продукції суттєво поступається розвиненим країнам світу, а також країнам Східної Європи і дина-мічно зростаючим країнам. Так, у 2010 р. за цим показником Україна поступалася Німеч-чині у 3,7 разу, Австрії – у 3,2 разу, Франції – у 2,9 разу, Китаю – у 4,2 разу, Індії – у 3,2 разу, Мексиці – у 2,3 разу, Бразилії – у 1,6 разу, Малайзії – у 1,8 разу, Чехії – у 2,7 разу, Туреч-чині – у 2,7 разу, Польщі – у 2,5 разу, Словач-чині – 1,9 разу.

Висновки

Таким чином, індикатор технологічних можливостей національної економіки оціню-ється на основі аналізу її простору товарів. Якщо простір товарів у країні характеризу-ється високою щільністю навколо товарів середнього та високого технологічних рівнів, припускається, що технологічні можливості країни сприятливі для створення та запро-вадження в ній таких виробництв. Зазначе-

ний індикатор доцільно використовувати при аналізі економічної безпеки держави з метою визначення загроз для її конкуренто-спроможності у світовій системі господарю-вання. Низький рівень технологічних мож-ливостей свідчить про наявність загроз для економічної безпеки держави, оскільки він обумовлює недостатній потенціал забезпе-чення технологічної конкурентоспроможнос-ті країни на світових ринках, формує загрози для стійкості економіки та перспектив її присутності на динамічно зростаючих ринках товарів.

Модель, яка запропонована у дослідженні, є універсальною та будується на загальнодос-тупних даних, що дає змогу використовувати її для аналізу технологічних можливостей усіх країн і для співставлень національних еконо-мік. Логіка побудови моделі є прозорою, що дозволяє використовувати її для аналізу при-чинно-наслідкових зв’язків та здійснення сценарних розрахунків з метою пошуку шля-хів та визначення пріоритетів підвищення технологічних можливостей країни.


1. Жаліло Я. А. Теорія та практика формування ефективної економічної стратегії держави : моногра-фія / Я. А. Жаліло. – К. : НІСД, 2009. – 336 с.

2. Глазьев С. Ю. Основы обеспечения экономической безопасности страны – альтернативный реформационный курс / С. Ю. Глазьев // Российский экономический журнал. – 1997. – № 1. – С. 3–16.

3. Жаліло Я. А. Економічна стратегія держави : теорія, методологія, практика : монографія / Я. А. Жаліло. – К. : НІСД, 2003. – 368 с.

4. Система економічної безпеки держави / під заг. ред. А. І. Сухорукова ; Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБО України. – К. : ВД «Стилос», 2009. – 685 с.

5. Мунтіян В. І. Конкурентоспроможність національної економіки як головний критерій економічної безпеки / В. І. Мунтіян // Механізм регулювання економіки. – 2009. – № 2. – С. 158–174.

6. Yong J. Economic Security : Redressing Imbalance / J. Yong. // China Security. – 2007. – Vol. 3. – № 2. – P. 66–85.

7. Lall S. Competitiveness, Technology and Skills / S. Lall. – Cheltenham Aldershot, UK : Edward Elgar, 2001. – 509 p.

8. Lall S. Investment and technology policies for competitiveness : Review of successful country experiences / S. Lall. – New York : UNCTAD, 2003. – 71 p.

9. Методика розрахунку рівня економічної безпеки України : затверджена наказом Міністерства економіки України від 02.03.2007 р. № 60 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.me.gov.ua/control/publish/article?art_id=97980.

10. Сухоруков А. І. Методичні рекомендації щодо оцінки рівня економічної безпеки України / А. І. Сухоруков ; за ред. С. І. Пирожкова. – К. : НІПМБ, 2003. – 42 с.

11. Экономическая безопасность России : Общий курс : учебник / под ред. В. К. Сенчагова. – 2- е изд. – М. : Дело, 2005. – 896 с.

12. World Investment Report 2002 : Transnational Corporations and Export Competitiveness. – Geneva : UNCTAD, 2002. – 350 p.

13. Wignaraja G. Competitiveness in a Rapidly Globalizing Economy : Lessons of Experience / G. Wignaraja / Working Paper PMD 2. – Geneva : ILO, 2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ilo.org/public/english/employment/ent/papers/pmd-2.htm

14. Dollar D. Competitiveness, Convergence, and International Specialisation / D. Dollar, E. N. Wolff. – Cambridge : The MIT Press, 1993. – 238 p.

15. Новицький В. Регулятивні стратегії відкритих економічних систем і глобальна конкуренція за ресурси / В. Новицький // Економіка України. – 2007. – № 7. – С. 4–15.




16. Viet Nam’s Industrial Competitiveness Report. – Vienna : UNIDO, 2011. – 86 p.17. Lall S. Failing to Compete : Technology Development and Technology Systems in Africa / S. Lall,

C. Pietrobelli. – Cheltenham : Edward Elgar, 2002. – 202 p.18. Lall S. The Technological Structure and Performance of Developing Country Manufactured Exports,

1985–1998 / S. Lall // Oxford Development Studies. – 2000. – Vol. 28. – № 3. – P. 337–369.19. Guerrieri P. High-technology industries and international competition / P. Guerrieri, C. Milana //

Trade, growth and technical change / Edited by D. Archibugi, J. Michie. – Cambridge : Cambridge Univ. Press, 1998. – P. 188–207.

20. Lall S. Reinventing Industrial Strategy : The Role of Government Policy in Building Industrial Competitiveness / S. Lall / G-24 Discussion Paper № 28. – Geneva : UNCTAD, 2004. – 34 p.

21. Hidalgo C. The Product Space Conditions the Development of Nations / C. Hidalgo, B. Klinger, A. Barabasi, R. Hausmann // Science. – 2007. – Vol. 317. – P. 482–487.

22. Hausmann R. Structural Transformation and Patterns of Comparative Advantage in the Product Space / R. Hausmann, B. Klinger / Working Paper № 128. – Center for International Development, Harvard University, 2006. – 35 p.

23. Hausmann R. The Structure of the Product Space and the Evolution of Comparative Advantage / R. Hausmann, B. Klinger / Working Paper № 146. – Center for International Development, Harvard University, 2007. – 37 p.

24. Hidalgo C. A. The building blocks of economic complexity / C. A. Hidalgo, R. Hausmann // Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America. – 2009. – Vol. 106. – № 26. – P. 10570–10575.

25. Curran L. The Evolution of EU and its Member States’ Competitiveness in International Trade / L. Curran, S. Zignago / CEPII–CIREM ATLASS consortium [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://trade.ec.europa.eu/doclib/docs/2009/march/tradoc_142475.pdf

26. World Integrated Trade Solution (WITS) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://wits.worldbank.org/wits/



Шевченко А. В.

УДК 330.341.1:332.021:338.45(477)

ПРІОРИТЕТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ПІДТРИМКИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ КЛАСТЕРІВ У ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Шевченко Анастасія ВалеріївнаШевченко Анастасія Валеріївна

Визначено проблеми та перспективи становлення інноваційних кластерів у про-мисловості, обґрунтовано рекомендації щодо державної політики підтримки розвитку кластерів, у т.ч. інноваційних, у промисловості на основі передового світового досвіду.

Ключові слова: інноваційний кластер, кластерна політика, інноваційна активність, інноваційна інфраструктура.

Збереження існуючої моделі розвитку про-мислового сектору України з орієнтацією на низькотехнологічні виробництва та переваж-но сировинний експорт може призвести до подальшого нарощування технологічного відставання від розвинутих країн і зниження конкурентних позицій національної економі-ки. Тому пріоритетним завданням державної політики на сучасному етапі є здійснення комплексу заходів щодо збалансованого роз-витку усіх підсистем національної інновацій-ної системи, підтримки інноваційної актив-ності вітчизняних суб’єктів господарювання на всіх стадіях інноваційного процесу, стиму-лювання попиту на результати наукових до-сліджень і розробок, кваліфікований персо-нал, створення сприятливих умов для вироб-ництва інноваційної продукції з високим рів-нем доданої вартості [1].

Актуальність статті зумовлена тим, що зростання інноваційної активності підпри-ємств можливе лише за умови застосування нових організаційних важелів, здатних стиму-лювати підвищення продуктивності праці у промисловості, створення продукції з висо-кою доданою вартістю, розвиток високотехно-логічних і наукоємних виробництв, створення замкнених ланцюгів виробництва. Одним із найбільш ефективних засобів підвищення ін-новаційної активності у промисловості є за-стосування кластерного підходу організації промислового виробництва, який дає змогу об’єднати у межах кластерів ресурси та компе-тенції, недоступні для окремих підприємств.

Фундамент для розвитку теорії кластерів був закладений ще у ХІХ ст. І. фон Тюненом [2] та пізніше у роботах А. Маршалла [3], які опи-

сали переваги територіальної концентрації ви-робників всередині певної галузі. Поняття ін-новаційного кластеру вперше було запрова-джено Й. Шумпетером [4], який встановив за-лежність інноваційного розвитку від групування компаній у територіальні кластери. Подальшого розвитку теорія кластерів набула у працях М. Портера [5; 6], П. Кругмана [7] та А. Скотта [8], які, незважаючи на суттєві від-мінності у підходах, у 80–90-х рр. ХХ ст. до-слідили вплив географічної концентрації ком-паній на внутрішню та міжнародну торгівлю країни та зростання економіки. Успішний до-свід та значне поширення кластерних ініціатив у розвинених і перехідних економіках світу на початку ХХІ ст. спричинили посилення інтер-есу до кластерних досліджень на пострадян-ському просторі – дослідженням проблеми кластерів присвячені роботи російських учених Г. Клейнера [9], А. Юданова [10], Г. Яшевої [11] та ін. Значний внесок у розвиток теорії класте-рів в Україні зробили українські вчені О. Амо-ша [12], П. Бубенко [13], З. Варналій [14], В. Геєць [15], С. Соколенко [16].

Проте питання формування кластерної політики в Україні та розвитку інноваційних кластерів залишаються недостатньо вивчени-ми. Застосування в Україні передового досві-ду зарубіжних країн за умови його адаптації до українських реалій значним чином сприя-тиме переходу української економіки до інно-ваційної моделі розвитку, що зумовлює необ-хідність здійснення більш ґрунтовних дослі-джень у цій сфері.

Метою даної статті є дослідження пер-спектив становлення інноваційних кластерів в Україні, обґрунтування державної політики



Пріоритети державної політики підтримки розвитку інноваційних кластерів у промисловості України

підтримки розвитку кластерів з урахуванням передового світового досвіду.

Інноваційний кластер є цілісною системою підприємств та організацій з виробництва го-тового інноваційного продукту, що включає весь інноваційний ланцюг – від розвитку фундаментальної наукової ідеї до виробництва та дистрибуції готової продукції [17, с. 10].

Механізми кластерної політики для підви-щення інноваційного потенціалу промисло-вості активно використовуються багатьма розвиненими країнами світу. Так, кластерна політика є важливим складником національ-них стратегій розвитку Німеччини, Данії, Норвегії та Фінляндії, які є лідерами іннова-ційного розвитку у Європі [18]. Згідно з до-слідженнями датських експертів компанії, які стають учасниками кластерів, мають вчетверо більше можливостей підвищити інноваційну активність, ніж ті, що розвиваються поза рам-ками мережевих об’єднань [19], відіграючи таким чином роль точок інноваційного зрос-тання в економіці країни.

Світовий досвід свідчить, що основними перевагами реалізації кластерної політики у промисловості є:

– структурна перебудова промислового сектору завдяки зростанню частки наукоєм-них і високотехнологічних виробництв, що потребує збільшення ролі держави у забезпе-ченні послідовності та ефективності реалізації всіх стадій інноваційного процесу – від НДДКР до комерціалізації та виводу на ринок нової продукції з високою доданою вартістю;

– зростання інноваційної активності про-мислових підприємств завдяки розвитку коо-перації між науково-дослідним і виробничим секторами, розвитку державно-приватного партнерства в інноваційній сфері, залученню висококваліфікованих кадрів через розширен-ня зовнішніх зв’язків підприємств, розвитку аутсорсингу та зростанню інвестиційної при-вабливості підприємств-членів мережевих структур;

– усунення диспропорцій у соціально-еконо-мічному розвитку регіонів та розвиток міжре-гіональних зв’язків через забезпечення держав-ної підтримки створення й розвитку регіональ-них та міжрегіональних кластерів у галузях, які мають найвищий потенціал виробництва про-дукції, конкурентоспроможної на внутрішньо-му та зовнішніх ринках, що передбачає здій-снення поглибленого SWOT-аналізу промисло-вого сектору та вивчення перспектив створення інноваційних мереж у регіонах.

Державна політика підтримки розвитку інноваційних кластерів полягає у використан-ні наступних важелів впливу на процеси

формування нових і забезпечення функціону-вання уже діючих кластерів:

– розроблення та затвердження законодав-чої та нормативно-правової бази;

– сприяння розвитку інноваційної інфра-структури, створення або призначення органі-зацій, відповідальних за реалізацію кластерної політики держави;

– розроблення ефективних механізмів вза-ємодії промислових підприємств, науково-до-слідних, освітніх організацій та органів дер-жавної влади, у т.ч. через систему електронно-го урядування та створення онлайн-послуг;

– здійснення кластерних досліджень і роз-робку на їхній основі кластерних програм і системи оцінювання результатів функціону-вання кластерів.

Нині в Україні розроблена центральними органами державної влади нормативно-право-ва база формування засад державної кластер-ної політики залишається незатвердженою. Вона включає проекти «Концепції створення кластерів в Україні» (2008 р.), «Концепції за-гальнодержавної цільової програми розвитку промисловості України до 2017 р.» (2008 р., передбачалося розроблення та впровадження моделі кластерної організації промисловості), «Національної стратегії формування та розви-тку транскордонних кластерів» (2009 р.).

Натомість протягом останніх років розви-ток кластерів стає одним із пріоритетів еконо-мічної політики у регіонах України – створен-ня та розвиток кластерів визнано одним із найважливіших напрямів у стратегіях розви-тку багатьох областей України1, у яких уже розпочато реалізацію кластерних ініціатив спільними зусиллями облдержадміністрацій, бізнесу та неурядових організацій.

Однією з найважливіших передумов роз-витку інноваційних кластерів є державна під-тримка створення інноваційної інфраструк-тури: сервіс-центрів, бізнес-інкубаторів, цен-трів трансферу технологій, венчурних фондів, технопарків тощо. Важливу роль у запрова-дженні кластерної моделі розвитку відіграють також спеціальні організації, які відповідають за розробку та реалізацію кластерної політики держави.

1 Серед них: «Стратегія підвищення економіч-ної конкурентоспроможності Дніпропетровської області: кластери будівництва та сільського госпо-дарства», «Стратегія соціально-економічного роз-витку Харківської області на період до 2015 року», «Нова Сумщина-2015», «Стратегія економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим на 2011–2020 роки», «Стратегія економіч-ного та соціального розвитку Кіровоградської об-ласті на 2013–2020 роки».




Так, у Німеччині федеральним міністер-ством економіки й технологій у 2012 р. було створено агентство Kompetenznetze Deutsch-land, яке об’єднує найбільш інноваційні техно-логічні кластери з метою отримання синерге-тичного ефекту; у Данії у 2010 р. міністерством науки, технологій та інновацій було створено агентство NetMatch, яке стало платформою для налагодження діалогу між бізнесом, нау-ковими організаціями та державою, підтриму-ючи інноваційні напрями у промисловості.

В Україні діють лише окремі елементи ін-новаційної інфраструктури, що перешкоджає створенню національної інноваційної системи України, яка відповідала б сучасним ринко-вим вимогам і давала можливість налагодити завершений цикл інноваційної діяльності у промисловості – від створення інновацій до впровадження їх у виробництво. В Україні функціонують 12 технопарків, 20 інновацій-них центрів, 24 інноваційних бізнес-інкубато-рів, 11 центрів комерціалізації інтелектуальної власності, 15 центрів науково-технічної та економічної інформації [20].

У 2008 р. Кабінетом Міністрів України було затверджено Державну цільову економічну програму «Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009–2013 рр., реалізація якої має створити підґрунтя для активізації ін-новаційної діяльності, створення інноваційної та науково-виробничої інфраструктури. На 2011–2012 рр. Програмою було передбачено видатки державного бюджету на загальну суму 60550 тис. грн, проте фактичне фінансування за кошти державного бюджету не здійснювалось2.

Аналіз показників інноваційної діяльності в Україні у 2007–2011 рр. свідчить про по-вільну динаміку за більшістю напрямів (табл.), що ставить під загрозу можливість досягнення запланованих у Програмі резуль-татів і дає підстави стверджувати про низьку ефективність її реалізації.

Так, інноваційна діяльність в Україні ха-рактеризується повільними темпами зростан-ня кількості інноваційно активних підпри-ємств у промисловості, чисельність яких у 2011 р. зросла лише на 14,1 % порівняно з до-кризовим 2007 р., а також незначними обсяга-ми реалізованої інноваційної продукції – її частка у загальному обсязі реалізованої про-мислової продукції знизилась із 6,7 % у 2007 р. до 3,8 % у 2011 р.

2 Згідно з інформацією щодо видатків державно-го бюджету на 2013 р. за Державною цільовою еко-номічною програмою «Створення в Україні іннова-ційної інфраструктури» на 2009–2013 рр., наданою Міністерством економічного розвитку і торгівлі.

Ефективність розбудови інноваційної ін-фраструктури та створення інноваційних кластерів значним чином залежать від налаго-дження ефективних механізмів взаємодії про-мислових підприємств, науково-дослідних, освітніх організацій та органів державної влади. Наразі в Україні зберігається великий розрив між виробництвом, наукою та освітою й низька ефективність технологічного обміну. Основними партнерами інноваційних підпри-ємств є постачальники обладнання, матеріа-лів, компонентів або програмного забезпечен-ня, тісні зв’язки з якими підтримують 17,1 % підприємств, а також клієнти або споживачі (9,9 %), тоді як співробітництво з державними науково-дослідними інститутами та освітніми установами залишається нерозвиненим – тіс-ні зв’язки з ними підтримують лише 4,7 % та 3,4 % підприємств відповідно [21]. Це свідчить про те, що партнерські відносини інновацій-них підприємств мають переважно приклад-ний характер і не спрямовані на створення принципово нової продукції.

Важливою передумовою розвитку співро-бітництва підприємств із державою є запрова-дження інноваційного менеджменту на рівні центральних і регіональних органів державної влади. Світовий досвід свідчить про те, що од-ним із вирішальних чинників успіху державної політики формування інноваційних структур є впровадження інновацій в органах державного управління. Так, дані аналітичної доповіді агентства Європейської Комісії PRO INNO EUROPE «Innobaro me ter-2010», присвяченої інноваціям у державному секторі, свідчать, що у 2008–2010 рр. 88,5 % органів державного управління ЄС-27 запровадили нові або поліп-шені послуги, у т.ч. в Іспанії – 90 % органів дер-жавного управління, у Нідерландах – 89 %, у Великій Британії – 76 % [22]. Механізми елек-тронного урядування та онлайн-послуги здатні значно зміцнити коопераційні зв’язки бізнесу, науки та влади, спрощуючи взаємодію та зни-щуючи бюрократичні перепони на шляху роз-витку підприємництва та мережевих структур.

Кластерні ініціативи підприємств та ор-ганізацій у розвинених країнах реалізуються також за допомогою механізмів електронного урядування. Більшість країн при створенні кластерів застосовують конкурсний підхід (т. зв. calls approach) – підприємства, наукові організації, університети у визначені терміни надсилають свої проекти в електронному вигляді урядовим організаціям, що відповіда-ють за формування та реалізацію кластерної політики, після чого відбувається відбір най-більш перспективних проектів та учасників майбутніх кластерів у пріоритетних для




держави напрямах, які отримують фінансову та організаційну підтримку держави.

Пріоритетні сектори та потенціал розвитку інноваційних кластерів мають визначатися на основі детального аналізу наявних виробни-чих, фінансових, науково-дослідних, іннова-ційних та організаційних ресурсів економіки, що вимагає здійснення кластерних досліджень і побудови державної кластерної програми, яка має бути складником національної стратегії інноваційного розвитку промисловості. Типо-ва європейська державна кластерна програма надає фінансову та організаційну підтримку 12–20 кластерам, членами яких є від 600 до 5000 підприємств та організацій, має щоріч-ний бюджет близько 5–10 млн євро та розра-хована на період від 3 до 10 років [19].

Основними принципами побудови держав-ної кластерної програми є наступні:

– створення кластерних ініціатив у пріо-ритетних для держави напрямах, які мають найбільший інноваційний та виробничий потенціал;

– державна підтримка має надаватись об-меженій кількості інноваційних кластерів, які демонструють найкращі результати;

– фокус на залученні до кластерів малих і середніх інноваційних підприємств, які в усьому світі є найважливішими генераторами інновацій у промисловості;

– забезпечення високої гнучкості кластер-ної програми та можливість її адаптації до мінливих соціально-економічних умов, здат-ність швидко реагувати на зміни у технологіч-ному середовищі, відкритість до запроваджен-ня нових механізмів менеджменту;

– забезпечення науково-дослідною базою для досліджень у рамках кластерів та впрова-

дження інновацій, участь держави у здійснен-ні досліджень щодо економічної доцільності розробки того чи іншого інноваційного про-дукту та перспектив його комерціалізації;

– інтернаціоналізація національних інно-ваційних кластерів та їх включення до гло-бальних інноваційних мереж через залучення прямих іноземних інвестицій, трансфер тех-нологій та розвиток співробітництва з іно-земними інноваційними кластерами;

– визначення чітких критеріїв вимірювання поточних та кінцевих результатів діяльності кластерів, встановлення індикаторів виконан-ня запланованих показників як на рівні окре-мих кластерів, так і на рівні програми в цілому.

Державна підтримка інноваційних класте-рів має базуватися на вивченні результатів їхньої діяльності. Світовий досвід свідчить, що ключовими критеріями оцінки діяльності інноваційних кластерів є наступні:

– оцінка інноваційної діяльності: кількість компаній кластера, які розробили та впрова-дили нові продукти/послуги; кількість компа-ній, які отримали нові знання, що можуть бути використані для створення інновацій;

– оцінка співробітництва з науково-дослід-ними організаціями: кількість компаній клас-тера, які взяли участь у спільних проектах із науково-дослідними організаціями; кількість наукових установ, які є членами кластера;

– оцінка міжнародного співробітництва: обсяги залучених іноземних інвестицій; кіль-кість іноземних компаній або мереж, які є партнерами кластера; кількість організованих у рамках кластера комунікативних заходів за участі іноземних експертів та партнерів;

– оцінка темпів нарощування членської бази: кількість компаній, які є членами клас-

Таблиця

Динаміка показників інноваційної діяльності в Україні

Показник 2007 2008 2009 2010 2011

Загальний обсяг фінансування інноваційної діяльності в Україні, млрд грн

10,8 12,0 7,9 8,0 14,3

Кількість інноваційно активних підприємств / % до загальної кіль-кості промислових підприємств

1472 / 14,2 1397 / 13,0 1411 / 12,8 1462 / 13,8 1679 / 16,2

Освоєння виробництва інновацій-них видів продукції на промисло-вих підприємствах, найменувань

2526 2446 2685 2408 3238

Обсяги реалізованої інноваційної продукції, млрд грн / % до загаль-ного обсягу реалізованої промисло-вої продукції

40,2 / 6,7 45,8 / 5,9 31,4 / 4,8 33,7 / 3,8 42,4 / 3,8

Джерело: збірники Держстату «Наукова та інноваційна діяльність в Україні» за 2009–2011 рр.




тера; частка малих і середніх підприємств, які є членами кластера; кількість компаній, які виявляють зацікавленість в участі у кластері;

– оцінка набуття нових знань компанія-ми – членами кластера: кількість компаній, які взяли участь у конференціях, семінарах та інших комунікативних заходах, організованих мережею.

На основі оцінювання ефективності діяль-ності окремих кластерів приймається рішення щодо доцільності їхньої фінансової підтримки з боку держави. У більшості європейських ін-новаційних кластерів значна частка держав-них інвестицій спрямовується на надання консультативних, експертних послуг, прове-дення спільних комунікативних заходів (кон-ференцій, семінарів, тематичних зустрічей), навчання компаній-учасниць кластерів, а та-кож надання грантів науково-дослідним ін-ститутам, які розробляють інноваційні про-дукти у межах кластерів, та неприбутковим організаціям, які координують їх діяльність. Це дає змогу контролювати ефективність ви-користання бюджетних коштів та виключає їх нецільове використання чи привласнення окремими підприємствами.

В Україні державна політика підтримки розвитку кластерів, у т.ч. інноваційних, має бути спрямована на створення сприятливого макроекономічного, інформаційного та норма-тивно-правового середовища для розвитку бізнес-мереж кластерного типу. Світовий до-свід свідчить про необхідність побудови на-дійної інформаційної платформи для розвитку кластерів, а також про важливість об’єднання зусиль держави, приватного сектору та гро-мадських організацій для успіху кластеризації.

Нині особливістю розвитку кластерів в Україні є орієнтація більшості перспективних кластерів на традиційні галузі промисловос-ті – легку промисловість, будівництво, АПК, металургію, тоді як пріоритетом європей-ських країн є розвиток насамперед високотех-нологічних інноваційних кластерів у галузях машинобудування, біофармацевтики, елек-троніки.

В Україні є всі передумови для розвитку інноваційних кластерів у високотехнологіч-них секторах на основі існуючих технопарків та індустріальних парків – біотехнологій, систем спеціального та подвійного призна-чення на базі наукового парку «Київська по-літехніка»; ядерних технологій на базі техно-полісу «П’ятихатки» у м. Харкові; електронної промисловості на базі індустріального парку у с. Розівка (Закарпаття), автомобілебудування на базі індустріального парку «Соломоново» (Закарпаття) тощо. Розвиток інноваційних

кластерів на базі технополісів вимагає збіль-шення прямого державного фінансування технопарків, індустріальних парків та бізнес-інкубаторів за прикладом європейських країн. Зокрема, частка бюджетних асигнувань у фі-нансуванні технопарків у Великій Британії складає 62 %, у Франції – 74 %, у Німеччині – 78 %, у Нідерландах – 70 %, у Бельгії – майже 100 %, тоді як в Україні вони перебувають на самофінансуванні [23].

Таким чином, сучасний стан розвитку в Україні інноваційних кластерів є незадовіль-ним, що зумовлено відсутністю комплексної державної політики підтримки процесів клас-теризації, нерозвиненістю інноваційної ін-фраструктури та національної інноваційної системи в цілому. З метою забезпечення дер-жавної підтримки становлення та розвитку інноваційних кластерів необхідно здійснити наступні заходи.

1. Доопрацювати та затвердити «Концеп-цію створення кластерів в Україні», розробити на її основі «Програму створення інновацій-них кластерів в Україні».

2. Доопрацювати та затвердити «Націо-нальну стратегію формування та розвитку транскордонних кластерів».

3. Забезпечити контроль за виконанням заходів, передбачених у Державній цільовій економічній програмі «Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009–2013 рр. та досягнення запланованих у ній показників інноваційного розвитку.

4. Стимулювати розвиток в Україні елек-тронного урядування, розроблення та впрова-дження інноваційних послуг, механізмів ін-терактивного зв’язку між владою, підприєм-ствами та організаціями на рівні центральних і регіональних органів державного управління.

5. Створити міжвідомчу робочу групу з питань розроблення кластерної політики в Україні із залученням провідних українських та іноземних експертів з метою вивчення пер-спектив створення інноваційних мереж у ре-гіо нах України, здійснення кластерних дослі-джень і визначення найбільш перспективних існуючих і потенційних інноваційних класте-рів, яким буде забезпечено фінансову та орга-нізаційну підтримку з боку держави, шляхом організації конкурсу та відбору найкращих проектів створення інноваційних мереж.

6. Забезпечити формування комплексної бази даних щодо розроблених українськими науково-дослідними організаціями проектів виробництва інноваційної продукції, які по-требують інвестицій, що дозволить залучити найбільш перспективні українські науково-до-слідні організації до інноваційних кластерів.




7. Сприяти популяризації кластерної моде-лі розвитку у промисловості шляхом прове-дення просвітницьких заходів для підпри-ємств та організацій, інформування іноземних

партнерів про перспективи співробітництва з українськими інноваційними мережами, а та-кож висвітлення діяльності національних кластерів у ЗМІ.


1. Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи : розпорядження КМУ від 17.06.2009 р. № 680-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/680–2009-р

2. Тюнен И. Изолированное государство в его отношении к сельскому хозяйству и национальной экономике / И. Тюнен. – М. : Экономическая жизнь, 1926. – 213 с.

3. Маршалл А. Принципы экономической науки : в 3 т. / А. Маршалл. – М. : Изд-во «Прогресс», 1993.4. Schumpeter J. A. Business Cycles : A Theoretical, Historical, and Statistical Analysis of the Capitalist

Process / Joseph A. Schumpeter. – 2 vols. – New York and London : McGraw-Hill, 1939.5. Портер М. Международная конкуренция : Конкурентные преимущества стран / М. Портер. – М. :

Международные отношения, 1993. – 896 с.6. Портер М. Конкуренция / М. Портер. – К. : Вильямс, 2003. – 496 с.7. Fujita М. The Spatial Economy : Cities, Regions and International Trade / М. Fujita, P. Krugman,

Т. Venables. – Cambridge, MA : MIT Press, 1999.8. Scott A. J. New Industrial Spaces : Flexible Production Organization and Regional Development in North

America and Western Europe / A. J. Scott. – London : Pion, 1988.9. Клейнер Г. Б. Формирование стратегии функционирования инновационно-промышленных класте-

ров / Г. Б. Клейнер, Р. М. Качалов, Н. Б. Нагрудная. – М. : ЦЭМИ РАН, 2007. – 61 с.10. Юданов А. Ю. Конкуренция. Теория и практика / А. Ю. Юданов. – М. : Гном и Д, 2001. – 304 с.11. Яшева Г. А. Кластерная политика в повышении конкурентоспособности национальной экономики :

методика формирования / Г. А. Яшева // Государственное управление. Электронный вестник. – 2007. – № 11. – Режим доступу : http://e-journal.spa.msu.ru/images/File/2007/11/Jasheva.pdf

12. Амоша О. І. Перспективи формування транскордонних єврорегіональних інноваційних систем і нанотехнологічних кластерів / О. І. Амоша, В. І. Ляшенко // Соц.-екон. пробл. сучас. періоду України. – 2008. – Вип. 3. – С. 159–176.

13. Бубенко П. Т. Інноваційний розвиток регіонів : монографія / П. Т. Бубенко, О. Б. Снісаренко. – Х. : Вид-во «Форт», 2009. – 160 с.

14. Державна регіональна політика України : особливості та стратегічні пріоритети : монографія / за ред. З. С. Варналія. – К. : НІСД, 2007. – 820 с.

15. Геєць В. Кластери і мережеві структури в економіці – тема досить цікава, але на сьогодні ще до кінця не вивчена… // Економіст. – 2008. – № 10. – С. 10–11.

16. Соколенко С. І. Кластери в глобальній економіці / С. І. Соколенко. – К. : Логос, 2004. – 848 с.17. Шовкалюк В. С. Кластери та інноваційний розвиток України. Створення та функціонування інно-

ваційних кластерів / В. С. Шовкалюк // Інформаційно-аналітичні матеріали Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dknii.gov.ua/images/stories/Stvor_ta_funk_klasteriv.pdf

18. Innovation Union Scoreboard – 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/ius-2011_en.pdf

19. Christensen T. Alslev. Cluster and Network Policy Programmes in Europe / T. Alslev Christensen, G. zu Kocker, T. Lammer-Gamp, M. Thomsen, K. Olesen [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://files.conferencemanager.dk/medialibrary/f13db635-416d-4cbc-a465-78f2ff8796c6/images/Cluster_policy_programmes_in_Northern_Europe_Article__2_.pdf

20. Інформаційно-аналітичні матеріали Державного агентства з питань науки, інновацій та інформа-тизації України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dknii.gov.ua/2010–09–09–12-22-00/2010–09–09–12-25-43/235–2010–12–07-11-34–29

21. Обстеження інноваційної діяльності в економіці України за період 2008–2010 рр. (за міжнарод-ною методологією) : доповідь Держстату [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua

22. Innobarometer – 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.proinno-europe.eu/page/innobarometer

23. Мазур О. А. Технологічні парки. Світовий та український досвід / О. А. Мазур, В. С. Шовкалюк. – К. : Вид-во «Прок-бизнес», 2009. – 70 с.



Бурлака В. Г.

УДК 65.6:336.58

ЕФЕКТИВНІСТЬ І ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ СТРУКТУРИ ВИТРАТ

У НАФТОПЕРЕРОБНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ

Бурлака Володимир Григорович,Бурлака Володимир Григорович,кандидат економічних науккандидат економічних наук

Розглянуто теоретичні засади та практичні рекомендації щодо побудови противи-тратного механізму та ефективність його впровадження у нафтопереробній промис-ловості України з метою підвищення її прибутковості.

Ключові слова: нафтопереробна промисловість, противитратний механізм, вироб-ничі потужності, глибина переробки нафти, технологічний рівень, індекс Нельсона.

На сучасному етапі розвитку економіки у структурі споживання первинних енергоносі-їв нафта посідає перше місце, тоді як Україна за цим показником значно поступається світо-вому рівню, а також іншим постсоціалістич-ним країнам. Причини цього вбачають у зна-чному збільшенні ціни на нафту та недоскона-лості технологічних процесів, які визначають збитковість переробки нафти на підприєм-ствах галузі.

Через ці причини протягом кількох років не працює Херсонський НПЗ, у 2012 р. були зупинені Одеський, Дрогобицький і Надвір-нянський НПЗ, а потужність флагманів на-фтопереробки України – Кременчуцького та Лисичанського НПЗ була використана тільки на 29,4 і 10,1 % відповідно. Це призвело до по-ступового зменшення обсягів переробки нафти на вітчизняних заводах до 4,6 млн т у 2012 р., тоді як Енергетичною стратегією України на період до 2030 р. за базовим сценарієм перед-бачено зростання цього показника до 19,3 млн т у 2010 р. і до 20,9 млн т у 2015 р. [17].

Падіння власного виробництва нафтопро-дуктів значною мірою було компенсоване в Україні зростанням частки їх імпорту. Зокре-ма, у загальному споживанні автомобільного бензину – від 46,2 % у 2010 р. до 48,5 % у 2012 р. і дизельного палива – від 45,3 до 78,7 % відповідно. За період, що аналізується, ціна імпортованої нафти підвищилась із 536,0 до 799,0 дол./т, або на 49,0 %, тоді як глибина її переробки залишилася на рівні до 72 %. За таких умов, що склалися в нафтопереробній промисловості, українські НПЗ є збитковими та мають від’ємну маржу 2,5 дол./бар.

Водночас білоруські НПЗ з обсягом пере-робки нафти до 20 млн т/рік за умов отриман-ня від Митного союзу субсидій до ціни на ім-портовану нафту у розмірі до 170 дол./т є прибутковими, а показник маржі становить 16 дол./бар. Таке становище позбавляє НПЗ України, на відміну від білоруських, важливо-го джерела інвестицій для модернізації своїх підприємств. За даними концерну «Белнафто-хім», при реалізації інвестиційних проектів з розвитку Мозирського та Новополоцького НПЗ на 2013–2016 рр. передбачене широке використання зарубіжних інвестицій, що збільшить глибину переробки нафти до 89 і 92 % відповідно, а для підвищення рентабель-ності буде реалізовано проекти інтеграції НПЗ з нафтохімічним виробництвом. Завдя-ки високій якості білоруських нафтопродуктів більша їх частка – до 80 % експортується в інші країни, у тому числі в Україну.

В умовах світової фінансово-економічної кризи, що характеризується уповільненням інвестиційної діяльності, нафтопереробка зі-ткнулася із жорсткою конкуренцією, підви-щенням вимог до екологічних стандартів, необ-хідністю оптимізації витрат і поглиблення пе-реробки нафти. Для розвитку нафтопереробної промисловості за цих умов в Україні передусім потрібні підтримка на державному рівні та широке використання інтенсивних факторів господарювання, у тому числі за рахунок впро-вадження противитратного механізму.

Однією з нових поширених у ряді європей-ських країн форм консолідації ресурсів і сил для вирішення загальнодержавних, стратегіч-них завдань є такий механізм, як технологічні



Ефективність і шляхи оптимізації структури витрат у нафтопереробній промисловості

платформи. Для забезпечення переходу від сировинної економіки до інноваційного розви-тку нафтопереробної промисловості в Україні корисним є досвід і Росії, де група компаній та наукових установ створила і запропонувала Мінекономрозвитку Технологічну платформу «Глибока переробка вуглеводневих ресурсів». На відміну від традиційного господарського механізму, ця нова його форма побудована на інноваційному підході до вирішення еконо-мічних питань.

Здійснити перехід до глибокої переробки нафти в Україні також можна за рахунок створення технологічної платформи. Її впро-вадження забезпечить перехід нафтоперероб-ної промисловості на більш високий техноло-гічний рівень, що відповідає національним інтересам у середньо- і довгостроковій пер-спективі. Тому пропонуємо розробити проект реалізації Технологічної платформи «Глибока переробка нафтової сировини в Україні», по-будованої за принципом скорочення виробни-чих витрат (сировина та основні матеріали, амортизаційні відрахування, теплоенергови-трати тощо). Як це було і в інших країнах, для розробки такого проекту необхідно залучити відповідні наукові установи.

Вагомий внесок у дослідження теоретичних і прикладних питань розвитку нафтоперероб-ної промисловості України внесли такі вчені, як М. Братичак, В. Бугров, А. Єрохіна, І. Карп, М. Ковалко, В. Кухар, Г. Поп, Р. Шерстюк та А. Шидловський [2; 5; 6; 7; 8; 10; 14; 15; 16].

Метою даної статті є розробка теоретич-них засад і практичних рекомендацій щодо впровадження в нафтопереробній промисло-вості України сучасного господарського меха-нізму, який з урахуванням передового світо-вого досвіду забезпечить оптимізацію струк-тури витрат.

Новітній етап науково-технологічного роз-витку нафтового сектору був започаткований світовою енергетичною кризою 70-х років ХХ ст. Різке подорожчання нафти, яке відбу-валося у періоди 1970–1979 та 2000–2010 рр., докорінно змінило уяву про оптимальну тех-нологічну структуру НПЗ, коли підприємства із простою схемою переробки (з конверсією до 50–55 %) нафти стали збитковими та почали поступатися своїм місцем на ринку НПЗ із класичною та глибокою схемами переробки (з конверсією 85 % і 92–95 % відповідно) [18]. Як показав світовий досвід, будівництво НПЗ із глибокими конверсійними схемами порівняно із простими потребувало значно більших ін-вестицій. Аналіз тенденцій розвитку свідчить, що ускладнення технологічної схеми НПЗ призводить до зростання питомих капіталь-

них вкладень, більша частка яких спрямована на збіль шення активного складника виробни-чого капіталу [3].

Разом з тим порівняння витрат на пере-робку нафти на підприємствах ЄС (табл. 1) свідчить, що більшу частку постійних витрат становлять амортизаційні та витрати на об-слуговування техніки. За своїм обсягом їм дещо поступаються витрати на заробітну плату та утримання адміністративного персо-налу. Водночас на перемінні припадає до 10,4 % від загальних виробничих витрат, біль-шу частку яких становлять покупні каталіза-тори нафтопереробки та присадки.

Водночас на сучасних НПЗ існують різні за своїм призначенням установки, рівень ви-користання потужностей яких відповідає ринковому попиту на окремі нафтопродукти і залежить також від використання різної за своїми властивостями сировини. Так, дослі-дження показали, що за умов ефективного використання стратегії диверсифікації пере-робка якіснішої нафти на НПЗ України може супроводжуватися збільшенням виходу світ-лих нафтопродуктів без додаткових інвести-ційних вкладень у виробництво, що рівноцін-но зниженню перемінних витрат, збільшенню прибутку та покращенню екологічної ситуації. Крім того, значне підвищення ефективності технологічних процесів на НПЗ може бути досягнуто у випадку заміни каталізаторів на-фтопереробки на більш ефективні, техноло-гічного обладнання – на більш продуктивне, а також використання гнучких виробничих систем та оптимального підбору більш ефек-тивних присадок для покращення якості мо-торних палив і мастильних матеріалів. З ура-хуванням низького рівня використання сучас-них технологічних процесів найбільш капіта-лоємних установок із причини відсутності в достатній кількості вихідної сировини треба вирішити питання її імпортного постачання. Як правило, на НПЗ країн ЄС, зважаючи на їх високу капіталоємність, потужність таких установок використовують до максимально можливого рівня – до 100 %.

Таким чином, використання складників противитратного механізму на нафтоперероб-ному підприємстві дає змогу підвищити ефективність виробничих ресурсів та забез-печити зростання прибутку при мінімальних капітальних вкладеннях.

Водночас залежність ресурсоємності пере-робки нафти від її глибини робить доцільним та ефективним розробку і впровадження на НПЗ України противитратного механізму, який передусім передбачає оптимальне за-вантаження і збалансованість виробничих




потужностей за умови раціонального вико-ристання капіталозбереження праці.

З урахуванням тенденції до ускладнення технологічних схем виробництва нафтопро-дуктів на українських НПЗ важливого зна-чення набувають питання удосконалення ме-тодики визначення показника глибини пере-робки нафти з точки зору впровадження у практику сучасного аналізу ефективності мо-дернізації НПЗ порівняно з кращими зарубіж-ними підприємствами. У світовій практиці технологічний рівень НПЗ віддзеркалює по-казник індексу складності Нельсона, який визначає глибину переробки нафти [12; 15].

В. Нельсон запропонував поняття коефіці-єнта складності для кількісного вираження відносної вартості компонентів, з яких склада-ється НПЗ. Він присвоїв фактору складності для установки атмосферної дистиляції зна-чення 1 і виразив вартість інших установок відносно неї.

Фактор складності установки процесу (Ui) продуктивністю (Qi) визначається рівнян-ням [13]:

(1)

де (Ui) – індекс складності даної установки процесу; C – ціна установки процесу, дол.; Q – продуктивність установки процесу, бар./добу; Ui – тип установки процесу; U0 – уста-новка атмосферної дистиляції.

Складність НПЗ показує, наскільки він відрізняється від заводу, на якому виконують тільки перегонку нафти. Індекс складності даного НПЗ (R) визначається складністю кожної окремої установки, визначеної за її відсотковим внеском у продуктивність з пере-гонки нафти [13]:

, (2)

де (R) – індекс складності всього НПЗ.Простим зазвичай вважається НПЗ, на

якому (R) < 5; складним – 5(R)15 і дуже складним – (R) > 15. Складність НПЗ – це галузевий статистичний показник, який часто цитується і є корисним інструментом порів-няльного аналізу, а також його часто викорис-товують як кореляційну або описувану пере-мінну при маркетингових та оцінювальних дослідженнях [13].

У табл. 2 показано результати розра-хунку індексу складності НПЗ в Україні, а

Таблиця 1

Питомі витрати на переробку нафтина середньоєвропейському НПЗ, дол./т [5]

Стаття витрат

НПЗ

з простоюпереробкою,5 млн т/рік

з класичноюпереробкою,8 млн т/рік

з глибокоюпереробкою,8 млн т/рік

Каталізатори нафтопереробки і присадки 2,0 3,0 4,0

Короткострокові кредити 1,5 1,5 1,5

Перемінні витрати (без теплоенерговитрат), всього 3,5 4,5 5,5

Зарплата 3,5 4,8 7,0

Технічне обслуговування 3,3 5,1 8,5

Адміністративно-управлінські та інші 2,7 4,2 6,9

Амортизаційні відрахування 4,3 6,8 24,9

Постійні витрати, всього 13,8 20,9 47,3

Виробничі витрати, всього 17,3 25,4 52,8

Теплоенерговитрати, всього 2,8 4,2 7,0

Довідково:

Інвестиції в новий НПЗ, млн дол. 580 1475 2455

у т. ч.:

загальнозаводське господарство 350 740 1020

установки складного крекінгу (DSV, FCC) - 375 375

установки складного крекінгу, глибока конверсія - - 700

установки первинної переробки нафти і риформінгу 230 360 360




на рисунку – порівняння глибини переробки російських і зарубіжних НПЗ з використанням індексу Нельсона. Аналіз цих даних показав, що за значеннями цей показник в Україні та РФ значно нижчий порівняно з показ-никами країн Західної Європи і тим більше США, де, напри-клад, НПЗ у м. Батон-Руж компанії Exxon-Mobil має індекс складності 13,39 (табл. 3).

Порівняння показників глибини НПЗ в Україні та інших країнах світу за допомогою індексу Нельсона дає змогу зробити висновок, що Кременчуцький НПЗ і подібний до нього Лисичанський НПЗ відносяться до підпри-ємств з простою схемою переробки і при сучас-ній світовій ціні на нафту мають від’ємну мар-жу, тоді як російські НПЗ при гіршому за Україну індексу Нельсона працюють з пози-

тивною маржою, переробляючи місцеву нафту за значно меншою порівняно зі світовою ціною.

За результатами проведеного дослідження було розроблено заходи щодо впровадження противитратного механізму на НПЗ України. Аналіз наведених у табл. 4 даних показав, що модернізація та підвищення ефективності ви-користання виробничих потужностей слід вважати найбільш ефективним складником усієї господарської діяльності НПЗ.

За умов зниження потреби у мазуті про-тягом 1980–2000 рр. в Україні вивільнялися потужності установок первинної переробки нафти, надмірність яких негативно впливала на ряд техніко-економічних показників роботи НПЗ і передусім призводила до пере-витрат енергоресурсів, засобів на утримання і

Таблиця 2

Результати розрахунку індексу складності Кременчуцького НПЗ(розраховано автором)

Процес Продуктивність,тис. т

Відношеннядо атмосферної

перегонки, %

Факторскладності

Індексскладності

Кременчуцький НПЗ

Атмосферна дистиляція 15 400 100,0 1 1

Вакуумна дистиляція 4000 26,0 2 0,52

Каталітичний крекінг 1480 9,6 6 0,58

Каталітичний риформінг 2220 14,4 5 0,72

Каталітична гідроочистка 4110 26,7 1,7 0,45

Мастильні матеріали 362,5 2,4 60 1,44

Бітуми 343 2,2 1,5 0,03

Оксигенати 60 0,4 10 0,04

Індекс складності НПЗ 4,78

0 2 4 6 8 10

2,7

5,1

3,3

5,3

5,1

6,9

5,2

4,7

4,6

3,7

4,4

6,8

9

Киришиоргсинтез

Омський НПЗ

НОРСИ

Рязанський НПЗ

ЯНОС

Перм НОС

Волгоград НП

Московський НПЗ

Ангарська НХК

Нижньокамський НПЗ

Середнє по Росії

Середнє по Північно-Західній Європі

Середнє по США

Рис. Порівняння глибини переробки вітчизняних і зарубіжних НПЗз використанням індексу Нельсона [1]




ремонт установок, а також до неефективного використання амортизаційних відрахувань. Крім того, впровадження вимог екологічного

законодавства, що посилює обмеження вмісту сірки в дизельному паливі й ароматичних вуглеводнів у складі автомобільних бензинів,

Таблиця 3

Індекс складності НПЗ у м. Батон-Руж компанії Exxon-Mobil [13]

Процес Продуктивність,тис. бар./добу

Відношеннядо атмосферної

перегонки, %

Факторскладності

Індексскладності

Атмосферна дистиляція 501,0 100,0 1 1Вакуумна дистиляція 227,0 45,3 2 0,91Коксування 112,5 22,5 5,5 1,24Каталітичний крекінг 229,0 45,7 6 2,74Каталітичний риформінг 75,5 15,1 5 0,76Каталітичний гідрокрекінг 24,0 4,8 6 0,29Каталітична гідроочистка 333,5 66,6 1,7 1,13Алкілювання 140,0 27,9 11 3,07Полімеризація 9,5 1,9 9 0,17Мастильні матеріали 16,0 3,2 60 1,92Оксигенати 7,0 1,4 10 0,14Водень, млрд куб. фут./добу 12,0 2,4 1 0,02Індекс складності НПЗ 13,39

Таблиця 4

Ефективність впровадження противитратного механізмуна НПЗ України (розроблено автором)

Цілі Напрями реалізації Заходи зі впровадження цілей

Довгострокові Поглиблення пере-робки нафти

Модернізація діючих та уведення нових процесів гли-бокої переробки нафти: каталі тич ного крекінгу, кок-сування і вісбрекінгу

Повна автоматизація НПЗ

Удосконалення методичних положень із розрахунку виробничих потужностей переробки нафти та визна-чення потреби у нафтопродуктах на перспективу

Середньострокові Підвищення якості нафтопродуктів

Уведення нових установок ізомеризації, алкілювання, модернізація каталітичного риформінгу та гідроочи-щення

Організація вироб-ництв наукоємної про-дукції (присадки, ката-лізатори, продукти нафтохімії)

Вибір більш ефективних каталізаторів нафтоперероб-ки, присадок до палив і мастильних матеріалів, ви-користання якіснішої нафти, удосконалення техноло-гії виробництва базових масел передусім за рахунок впровадження технології синтетичних масел

Короткострокові Збільшення маржі НПЗ, диверсифікація постачальників нафти, приведення потужнос-тей з первинної пере-робки нафти у відпо-відність із поглиблюю-чими процесами

Розробка і впровадження противитратного механізму, інтеграція нафтопереробки з виробництвом продукції нафтохімічної промисловості, зменшення частки без-поворотних втрат, більш повна загрузка вихідною сировиною установок каталітичного крекінгу за раху-нок її імпорту, використання прискореної амортизації основного капіталу з метою більш ефективного інвес-тування в модернізацію НПЗ

Вивід з експлуатації надлишкових потужностей пер-винної переробки, автоматизація і впровадження ін-формаційних технологій




є могутнім стимулом для оптимізації струк-тури виробничих потужностей, особливо на підприємствах із простою схемою переробки.

Історичний екскурс у минуле показав, що ще в 1996 р. експерти Міжнародного енерге-тичного агентства вказували на наявність в Україні зайвих потужностей з первинної пере-робки нафти, які згодом необхідно закрити. Крім того, вони в цілому охарактеризували нафтовий сектор як недостатньо гнучкий та ефективний з погляду своєчасного реагування на зміну ринкових умов у країні. Серед на-фтопереробних заводів лише Лисичанський НПЗ прислухався до рекомендацій МЕА і вивів у 1997 р. з експлуатації одну із двох установок із первинної переробки нафти по-тужністю 7485 тис. т, тобто зменшив їхню за-гальну потужність з 23 461 до 15 976 тис. т/рік [9]. Водночас Кременчуцький НПЗ напри-кінці 2012 р. підготував пропозиції щодо спи-сання установок із первинної переробки на-фти відповідно 1,5 і 6 млн т/рік.

Аналіз даних табл. 5 показав, що для по-внішого й ефективного використання потуж-ностей з первинної переробки нафти на НПЗ варто активізувати впровадження нових про-цесів вторинної переробки, що, крім усього іншого, дає змогу перейти на випуск якісні-ших нафтопродуктів за євростандартами.

Доцільність реалізації цієї пропозиції під-тверджується результатами зіставлення тех-нологічної структури НПЗ України та Фран-ції, де якість автомобільного бензину і дизель-ного палива відповідає більш вимогливим

директивам ЄС: 98/70/EC, 2003/17/ЕС і 2009/30/ЕС [19; 20; 21].

Економічно більш обґрунтованим, на думку автора, виглядає модернізація існуючих НПЗ в Україні за зразком еталонного НПЗ Франції з урахуванням вибуття зайвих потужностей первинної переробки нафти до рівня 24,6 млн т/рік. За цим варіантом потужності з каталітич-ного крекінгу складуть 5,1 млн т (при-ріст 1,4 млн т/рік), вісбрекінгу – до 2,3 млн т (2,3 млн т/рік), гідрокрекінгу – 0,25 млн т (0,25 млн т/рік), гідроочищення – 8,4 млн т (0,7 млн т/рік), алкілювання, ізомеризації, ЕТБЕ (етіл-трет-бутіл-ефір) – 1,2 млн т (1 млн т/рік). Таким чином, модернізація НПЗ Украї-ни за цим варіантом потребує додаткового вве-дення 5,65 млн т/рік потужностей і капітальних вкладень в обсязі 0,99 млрд дол. [4]. У нашому випадку при реалізації сценаріїв цього варіанта вирішується завдання щодо переведення укра-їнських НПЗ із простої схеми переробки в класичну з глибиною переробки до 80 % і вище, що передбачено Енергетичною стратегією України на період до 2030 р. [17]. Крім того, одночасно вирішується завдання підвищення якості нафтопродуктів при мінімальних капі-тальних вкладеннях, що досягається за рахунок оптимізації виробничих потужностей НПЗ.

Найактуальнішою у країнах СНД є про-блема стимулювання виробництва високоя-кісних нафтопродуктів. Так, у Росії ціна на дизельне паливо із вмістом сірки 0,05 % така сама, як і ціна на паливо із вмістом сірки 0,2 %, а також не стимулюється виробництво авто-

Таблиця 5

Стан виробництва нафтопродуктів на НПЗ України відповідно до держстандартівта екологічних класів ЄС (за розрахунками автора)

Підприємство Продукція відповідає стандартам Екологічний клас Статус

Шебелинський ГПЗ Бензин – ДСТУ 4063–2001 Євро-2 Працює

Дизельне паливо – ДСТУ 3868–99 Євро-2

Кременчуцький НПЗ Бензин – ДСТУ 4063–2001 Євро-2 Працює

Бензин – ДСТУ 4839–2007 Євро-4


Одеський НПЗ Бензин – ДСТУ 4839–2007 Євро-4 Не працює


Лисичанський НПЗ Бензин – ДСТУ 4839–2007 Євро-4 Не працює


Надвірнянський НПЗ Бензин – ДСТУ 4063–2001 Євро-2 Не працює


Дрогобицький НПЗ Бензин – ДСТУ 4063–2001 Євро-2 Не працює





мобільних бензинів з пониженим вмістом ароматичних вуглеводнів та з іншими покра-щеними показниками. Водночас високоякісне паливо для авіації РТ фактично має таку саму ціну, як і паливо ТС-1, що значно поступаєть-ся йому за низкою важливих показників [11].

Серед витрат на переробку нафти найбіль-шою вважається частка енергоресурсів, з яких більше половини становлять витрати на по-купку електричної енергії. Така ситуація склалася останніми роками у результаті ви-переджаючого зростання тарифів на закупів-лю енергоресурсів (тепло, електроенергія). З такої причини НПЗ, які володіють власним виробництвом енергоресурсів, мають суттєво менші витрати на енергоресурси (приблизно у 2 рази і більше). Саме тому створення власних генеруючих енергетичних потужностей – ра-дикальний шлях до вирішення цієї проблеми. Серед власних джерел енергопостачання най-ефективнішими вважаються теплоелектро-станції з використанням газових турбін і, в окремих випадках, дизельні електростанції.

За сукупністю всіх показників для НПЗ, які мають значні витрати на закупівлю тепло-енергії, дизельні електростанції суттєво по-ступаються тепловим електростанціям з ви-користанням газових турбін. За даними техні-ко-економічних досліджень і розрахунків відносно реальних проектів, при запроваджен-ні такої станції в експлуатацію з урахуванням усіх прогнозованих економічних факторів (зростання цін на природний газ, тарифів на електричну й теплову енергію, цін на нафто-продукти і паливо) витрати НПЗ на енергоре-сурси скорочуються більш ніж у 2 рази. Тер-мін окупності капітальних вкладень становить 2,4 року. Крім того, комплексні програми енергозбереження повинні передбачати й інші ефективні заходи: реконструкцію діючих і будівництво нових трубчатих печей, що підви-щує коефіцієнт корисної дії цих агрегатів з 55–60 % до 80–90 % з відповідною економією палива; інтенсифікацію роботи котлів-утилі-заторів; використання оптимальних схем те-плообміну на технологічних установках і вторинних енергетичних ресурсів [11].

Висновки та пропозиції

Сьогодні у світі спостерігається надлишок нафтопереробних потужностей у розмірі 6 млн бар./добу, що зумовлено будівництвом нових високопотужних і більш ефективних НПЗ у країнах Азії, Латинської Америки й на Близькому Сході. Разом з тим удосконалю-ється структура споживання нафтопродуктів за рахунок збільшення попиту на дизельне

паливо, скраплений газ і авіагас, підвищують-ся вимоги до екологічних стандартів та збіль-шення глибини переробки нафти, для забез-печення яких потрібні мільярдні інвестиції.

З урахуванням зазначених тенденцій у найближчому майбутньому слід очікувати закриття ряду надлишкових потужностей НПЗ, як правило, у країнах, де розвиток цієї галузі не підтримується на державному рівні і є збитковим. Останні події на ринку нафто-продуктів свідчать про занепад нафтоперероб-ної галузі в Україні.

Для зміни ситуації, що склалася, та збере-ження вітчизняної нафтопереробки необхідно посилити вплив держави на розбудову нафто-переробної промисловості за наступними на-прямами:

– в умовах світової фінансово-економічної кризи завдання глобального розвитку нафто-переробної промисловості відповідно до Енер-гетичної стратегії України на період до 2030 р. необхідно зменшити до модернізації стратегіч-но найважливіших Кременчуцького та Лиси-чанського НПЗ. У зв’язку з цим доцільно роз-робити генеральну схему розвитку нафтопере-робної та нафтохімічної промисловості на пері-од до 2030 р. з використанням основних положень противитратного механізму;

– найефективнішими для відродження ві-тчизняної нафтопереробки на сучасному етапі слід вважати пожвавлення інституційної ді-яльності держави у цій сфері, а саме встанов-лення тимчасових квот на імпорт моторних палив в Україну, а також збільшення у рамках договору із СОТ пов’язаних ставок по авто-мобільних бензинах з 5 до 15 % і дизельних паливах – з 2 до 10 %, забезпечити стабільність давальницьких операцій на НПЗ;

– для підвищення якості нафтопродуктів в Україні вже найближчим часом необхідно за-безпечити перехід НПЗ на випуск моторних палив відповідно до Євро-4 та відмінити старі стандарти, а також ввести податкові пільги для обладнання, що постачається в Україну з метою модернізації НПЗ. Крім того, держава повинна забезпечити фінансування контролю якості нафтопродуктів, збільшити штрафи та законо-давчу відповідальність за випуск і торгівлю контрафактною продукцією, посилити проти-дію контрабанді нафтопродуктів в Україну;

– з метою збільшення ресурсів інвестування у модернізацію НПЗ на державному рівні необ-хідно вирішити питання відміни ПДВ у галузі протягом усього виробничого ланцюга на на-фту й нафтопродукти, надати українським НПЗ державні гарантії по кредитах на фінансу-вання будівництва нових і модернізацію діючих заводів галузі; підтримати українські компанії,




які беруть участь у модернізації та будівництві нових комплексів глибокої переробки нафти й нафтохімії; взяти під контроль уряду будівни-цтво стратегічно важливих комплексів глибокої переробки нафти; у зв’язку зі скороченням об-сягів інвестицій головну увагу уряду доцільно зосередити на виконанні проектних робіт по

НПЗ з використанням прогресивнішої норма-тивно-методичної бази противитратного меха-нізму та збільшення інвестування в галузеву та академічну науку з метою створення україн-ської інжинірингової компанії з нафтоперероб-ки та нафтохімії на зразок Французького інсти-туту нафти.


1. Асташов Ю. Золотой век российской нефтепереработки : итоги и перспективы [Текст] / Ю. Асташов // Вопросы экономики. – 2012. – № 2. – С. 124–131.

2. Братичак М. М. Технологія нафти і газу [Текст] / М. М. Братичак, О. Б. Гринишин. – Львів : Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2002. – 180 с.

3. Бурлака В. Г. Інвестиційні проблеми нафтопереробки України [Текст] : монографія / В. Г. Бурлака ; за ред. М. С. Герасимчука. – К. : Ін-т біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України, 1999. – 175 с.

4. Бурлака В. Г. Механізм підвищення конкурентоспроможності нафтопереробки в Україні / В. Г. Бурлака // Економіка України. – 2006. – № 8. – С. 30–34.

5. Бурлака В. Г. Трансформация рынков нефти и газа [Текст] : монография / В. Г. Бурлака, Р. В. Шерстюк ; за ред. Г. Г. Бурлаки. – К. : НАУ, 2005. – 320 с.

6. Бурлака Г. Г. Глобализация рынков нефти в условиях рецессии [Текст] : монографія / Г. Г. Бурлака, А. С. Ерохина ; за ред. С. А. Ерохина. – К. : НАУ, 2010. – 164 с.

7. Бурлака Г. Г. Нефть и газ в современной экономике [Текст] : монография / Г. Г. Бурлака, Г. С. Поп ; под ред. Н. С. Герасимчука. – К. : Ин-т биоорганической химии и нефтехимии НАН Украины, 2004. – 296 с.

8. Енергетична безпека України : чинники впливу, тенденції розвитку [Текст] / [під заг. ред. М. П. Ковалка, А. К. Шидловського, В. П. Кухаря]. – К. : Укр. енцикл. знання, 1998. – 160 с.

9. Енергетична політика України : Огляд 1996 р. [Текст]. – К. : Міжнародне енергетичне агентство, 1996. – 149 с.

10. Енергетичні ресурси та потоки [Текст] / [під заг. ред. А. К. Шидловського] – К. : Укр. енцикл. знання, 2003. – 472 с.

11. Злотников Л. Е. Основные направления повышения эффективности действующих мощностей НПЗ России в настоящее время и до 2010 г. / Л. Е. Злотников // Нефтепереработка и нефтехимия. – 2004. – № 1. – С. 5–10.

12. Методические указания к разработке государственных планов экономического и социального развития СССР [Текст]. – М. : Экономика, 1980. – 776 с.

13. Кайзер М. Расчет капитальных затрат в нефтепереработке [Текст] / М. Кайзер, Д. Гэри // Oil and Gas J. Russia. – 2007. – № 6. – С. 72–80.

14. Карп И. Н. Нефтегазовый сектор Украины и его роль в Черноморско-Каспийском межрегиональ-ном сотрудничестве / И. Н. Карп // Экотехнологии и ресурсосбережение. – 2003. – № 11. – С. 3–10.

15. Научно-технический прогресс и повышение эффективности переработки нефти [Текст] // В. А. Бугров, Г. Г. Бурлака, З. И. Смык, Р. В. Сучкова. – К. : УкрНИИНТ, 1988. – 55 с.

16. Паливно-енергетичний комплекс України на порозі третього тисячоліття [Текст] / [під заг. ред. А. К. Шидловського, М. П. Ковалка]. – К. : Укр. енцикл. знання, 2001. – 400 с.

17. Про схвалення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року : постанова Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 р. №145 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua.

18. BP Statistical Review of World Energy 2012. – London, 2012. – 45 p. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.bp.com.

19. Directive 98/70/EC of the European Parliament and of the Council of 13 October 1998 relating to the quality of petrol and diesel fuels and amending Council Directive 93/12/EEC [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur – lex.europa.eu.

20. Directive 2003/17/EC of the European Parliament and of the Council of 3 March 2003 amending Directive 98/70/EC relating to the quality of petrol and diesel fuels [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur – lex.europa.eu.

21. Directive 2009/30/ЕС of the European Parliament and of the Council of 23 April 2009 amending Directive 98/70/EC as regards the specification of petrol, diesel and gas-oil and introducing a mechanism to monitor and reduce greenhouse gas emissions and amending Council Directive 1999/32/EC as regards the specification of fuel used by inland waterway vessels and repealing Directive 93/12/EEC [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://eur – lex.europa.eu.



Ковязіна К. О.

УДК 614.8.027

ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ПРОФІЛАКТИКИ ВИРОБНИЧОГО

ТРАВМАТИЗМУ ТА ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ В УКРАЇНІ

Ковязіна Кароліна ОлександрівнаКовязіна Кароліна Олександрівна

Проаналізовано стан профілактики виробничого травматизму та професійних за-хворювань як складник діяльності Фонду загальнообов’язкового державного соціаль-ного страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Внесено пропозиції щодо вдосконалення державної політики у цій сфері з метою зниження стабільно високого рівня травматизму на виробництві та підвищення ефективності профілактичних заходів, що вживаються.

Ключові слова: виробничий травматизм, нещасні випадки, професійні захворюван-ня, профілактична діяльність, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Безпека працівників на виробництві є од-ним із головних складників створення гідних умов праці на робочому місці, які є конститу-ційним правом кожного громадянина. Це є індикатором того, наскільки роботодавець усвідомлює вагомість та економність поперед-ження настання нещасних випадків та його турботи про найманих працівників. Важли-вість профілактичних заходів важко переоці-нити: від їх ефективності залежить рівень травмування на виробництві.

Питання стану безпеки та гігієни праці об-говорювалися на парламентських слуханнях з теми «Про стан промислової безпеки та охо-рони праці» від 17 листопада 2010 р. [1]. Було відзначено, що рівень виробничого травматиз-му та професійних захворювань є одним з основних показників стану охорони праці. Крім того, він також є індикатором якості та ефективності діяльності, спрямованої на про-філактику нещасних випадків на виробництві.

Сучасний стан умов праці на вітчизняних підприємствах було проаналізовано в Націо-нальній профспілковій доповіді [2]. Актуальні питання створення безпечних умов праці та проблеми виробничого травматизму і профе-сійних захворювань на підприємствах Украї-ни досліджувались у працях науковців [на-приклад 3; 4]. Зокрема у сфері аграрного під-приємства цю проблематику досліджували

О. В. Войналович, В. О. Шеремет, М. О. Же-лезняк [5]. Увагу проблемі створення гідних та безпечних умов праці, в т.ч. і в аспекті ви-робничого травматизму, приділяється у до-слідженнях О. В. Жадана [6], Т. А. Коляди [7], Г. І. Мачули, О. Ю. Сердюка [8], Л. М. Хижня-ка [9], Г. М. Білої [10] та ін. Важливість про-філактичних методів у запобіганні виробни-чого травматизму та професійних захворю-вань була висвітлена М. В. Репіном [11], Е. Н. Абільтаровою, Ш. Ю. Абітовою [12] та ін. Однак недостатньо висвітленим залиша-ється питання впливу діяльності Фонду загальнообов’язкового державного соціально-го страхування від нещасних випадків на ви-робництві та професійних захворювань Украї-ни на стан виробничого травматизму та про-фесійних захворювань на підприємствах Ук-раїни.

Метою даної статті є дослідження рівня виробничого травматизму та професійних за-хворювань на виробництві, аналіз стану про-філактичної роботи Фонду загальнообов’яз-ко вого державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, а також розробка пропозицій щодо вдосконалення державної політики у цій сфері.

Ефективна система страхування від нещас-ного випадку на виробництві та професійних



Вдосконалення державної політики щодо профілактики виробничого травматизму...

захворювань забезпечує реалізацію консти-туційних прав громадян із соціального за-хисту, охорони життя та здоров’я протягом їх трудової діяльності. З цією метою 2001 р. був створений Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та профе-сійних захворювань України (далі – Фонд). Діючи на солідарній основі, Фонд за рахунок страхових внесків усіх підприємств України покриває видатки значно меншої кількості підприємств найбільш травмонебезпечних видів економічної діяльності.

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне стра-хування від нещасного випадку на виробни-цтві та професійного захворювання, які спри-чинили втрату працездатності» [13] Фонд має три напрями діяльності для виконання мети, заради якої він був створений:

1) здійснення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небез-печних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, профе-сійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров’ю застрахованих, викликаним умовами праці;

2) відновлення здоров’я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних ви-падків або професійних захворювань;

3) відшкодування шкоди, пов’язаної зі втратою застрахованими особами заробітної плати або відповідної її частини під час вико-нання трудових обов’язків, надання їм соці-альних послуг у зв’язку з ушкодженням здоров’я, а також, у разі їх смерті, здійснення страхових виплат непрацездатним членам їх сімей.

Перший напрям передує нещасному ви-падку, тоді як останні два відносяться до етапу після настання нещасного випадку. Здійснен-ня профілактичних заходів є засобом до запо-бігання травматизму на виробництві, а від-новлення здоров’я та відшкодування шкоди потерпілим є засобами, спрямованими на реа-білітацію травмованих осіб та їх сімей.

Профілактика травматизму згідно із зага-даним Законом визначається як пріоритетна діяльність Фонду. У ст. 22 цього Закону вка-зано, що Фонд здійснює заходи, спрямовані на запобігання нещасних випадків, усунення за-грози здоров’ю працівників, викликаної умо-вами праці, у тому числі: 1) надає страхуваль-никам необхідні консультації, сприяє у ство-ренні та реалізації ними ефективної системи управління охороною праці; 2) бере участь: у розробленні центральними органами вико-навчої влади державних цільових і галузевих програм поліпшення стану безпеки, умов

праці та виробничого середовища та їх реалі-зації; у навчанні, підвищенні рівня знань пра-цівників, які вирішують питання охорони праці; в організації розроблення та виробни-цтва засобів індивідуального захисту праців-ників; у здійсненні наукових досліджень у сфері охорони та медицини праці; 3) перевіряє стан профілактичної роботи та охорони праці на підприємствах, бере участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві, а також професійних захворювань; 4) веде пропаганду безпечних і нешкідливих умов праці, організо-вує створення тематичних кінофільмів, радіо- і телепередач, видає та розповсюджує норма-тивні акти, підручники, журнали, іншу спеці-альну літературу, плакати, пам’ятки тощо з питань соціального страхування від нещасно-го випадку та охорони праці; 5) бере участь у розробленні законодавчих та інших норматив-них актів про охорону праці; 6) вивчає та по-ширює позитивний досвід створення безпеч-них і нешкідливих умов виробництва.

Виробничий травматизм, за офіційними даними Державної статистичної служби України з 2008-го по 2012 рр. (ці роки обрані, щоб продемонструвати періоди до економіч-ної кризи у 2009 р. та після неї), начебто має тенденцію до зменшення (рис. 1). На перший погляд може здатися, що за п’ять років (з 2008-го по 2012 рр.) показник виробничого травматизму зменшився з 16672 до 10822, або на 35 %. Проте найбільший спад зафіксовано тільки у 2009 р. – на 23,8 % порівняно з 2008 р., а вже наступного року, у 2010-му, відбулося збільшення виробничого травматизму на 3,2 %. Показник смертельного травматизму на виробництві також має криволінійний харак-тер: у 2009 р. відбулося найбільше зниження показника – на 35,4 % порівняно з 2008 р., у наступні ж роки, з 2010-го по 2011 рр., відбу-валося збільшення смертельного травматиз-му – на 18 % більше, ніж у 2009 р. Може здати-ся, що цей показник порівняно із 2008 р. вка-зує на зменшення виробничого травматизму за 5 років на 24,2 %. Проте питома вага смер-тельного травматизму у загальній кількості травмувань на виробництві залишається без змін, а починаючи з 2009 р. навіть збільшуєть-ся (у 2008 р. цей показник склав 5,1 %, у 2009 р. – 4,1 %, у 2010 р. – 4,9 %, у 2011 р. – 5,6 %, у 2012 р. – 2,9 %).

Хоча показник кількості професійних за-хворювань на виробництві за 5 років (рис. 2) загалом зменшився на 20,1 %, проте 2 остан-ні роки спостерігається його збільшення. Цей показник має тенденцію до коливання. Так, із 2008-го до 2010 рр. спостерігається поступове зниження професійних захворювань на ви-




робництві: з 6794 до 4965 випадків, що на 26,9 % менше від показника у 2008 р. Проте з 2011-го по 2012 рр. цей показник зріс на 9,3 % (відповідно до 2010 р.).

Якщо говорити про кількість смертельних випадків, пов’язаних із професійними захво-рюваннями, то при поверховому аналізі мож-на зробити висновок, що за 5 років спостеріга-ється їх стабільне зменшення: з 445 до 264 ви-падків, що складає 59,3 %. А співвіднесення кількості висновків із встановлення причин-но-наслідкового зв’язку смерті з професійним захворюванням з кількістю всіх професійних захворювань вказує, що найбільший показник був у 2010 р. (він складає 7,2 %), а наймен-ший – у 2012 р. (складає 4,7 %). Проте питома вага смертельних випадків, пов’язаних із про-фесійними захворюваннями протягом п’яти років (у 2008 р. цей показник склав 6,5 %,

у 2009 р. – 6,3 %, у 2010 р. – 7,2 %, у 2011 р. – 6,6 %, у 2012 р. – 4,7 %), вказує, що ситуація залишалася без змін із значним збільшенням у 2010 р. Проте варто зазначити, що у 2012 р. цей показник значно зменшився, однак чи за-лишиться такий спад тенденцією в наступ-ні роки, чи є лише поодиноким випадком, по-каже час.

Дані Державної служби статистики Украї-ни при поверховому розгляді свідчать, що відбувається загальна тенденція до зниження показників виробничого травматизму та про-фесійних захворювань, у т.ч. смертельних. Однак, як зазначають експерти, реальний стан справ значно відрізняється від статис-тичних даних. Зменшується не виробничий травматизм, а кількість зареєстрованих ви-падків, які й визначають статистику. Крім того, варто відзначити, що з кожним роком

0

5000

10000

15000

20000

2008 2009 2010 2011 2012

16672

12705

1310911640

10822

855 552 645 651 648

Всього травмовано осіб в т.ч. смертельно

Рис. 1. Динаміка виробничого травматизму за 5 років [14; 15; 16; 17; 18]

0

1000

2000

3000

4000

5000

6000

7000

8000

2008 2009 2010 2011 2012

6046

358

4965

53965612

445

6794

379 358 264

Кількість професійних захворюваньКількість заключень про встановлення причинно-наслідкового зв’язку смерті з професійним захворюванням

Рис. 2. Динаміка професійних захворювань за 5 років [14; 15; 16; 17; 18]




відбувається зменшення зайнятого населен-ня у промисловій сфері. За даними Фонду, найбільше страхових нещасних випадків трапляється у промисловості, на будівни-цтві, у галузях транспорту та зв’язку та сільському господарстві [18]. За даними Держ стату України, у цих сферах відбува-ється скорочення працюючого населення (рис. 3) [20]. Найбільше травматизм на ви-робництві фіксується у Донецькій, Дніпро-петровській та Луганській областях у про-мисловій сфері [18]. Саме ці три області є лідерами отримання страхових виплат від Фонду. У цих найбільш травмонебезпечних областях також відбувається зниження за-йнятих працівників (рис. 4) [20].

Таким чином, у контексті приховування нещасних випадків та врахування рівня зай-нятості населення у промисловій сфері та об-ластях із найбільшим рівнем травматизму на виробництві можна говорити про те, що зни-ження виробничих травм і профзахворювань є умовним і в кращому випадку залишається без змін, а в найгіршому – збільшується. Тоб-то профілактична робота, яка ведеться з боку держави, в тому числі і Фондом, не приносить позитивних результатів. Виконання зазначе-них завдань реалізується Фондом неефектив-но. Досягнення найвищої мети – зниження рівня травматизму та професійних захворю-вань на виробництві – не відбувається. При-чини цього – у надмірній завантаженості

0

500

1000

1500

2000

2500

3000

3500

4000

3579

,6

3184

,6

3031

,1

2960

,5

1078

,5

1039

,7

1009

,7

986,

6

1000

,8

905,

9

805,

9

728,

8

2008 2009 2010 2011

Промисловість Діяльність транспортута зв’язку

Сільське господарство,мисливство,

лісове господарство,рибальство, рибництво

Будівництво

745,6570 496,6 424,5

Рис. 3. Динаміка кількості найманих працівників підприємств, установ, організацій за найбільш травмонебезпечними видами економічної діяльності за роками (тис. осіб)

0

100

200

300

400

500

600

700

800

610,9

544,3 525,1 503,5443,4

392,2378,8 372,4

2008 2009 2010 2011

Донецька область Дніпропетровська область

278,5 252,3 243,5 242

Луганська область

Рис. 4. Кількість найманих працівників у промисловості за найбільш травмонебезпечними регіонами за роками (тис. осіб)




страхових експертів та неоптимальному пла-нуванні бюджету Фонду.

Завантаженість страхових експертів. Ви-конувати статутні функції та обов’язки Фон-ду, в тому числі займатися профілактичною діяльністю, мають страхові експерти з охоро-ни праці. Проте у 2012 р. у середньому по Україні на одного страхового експерта при-падало понад 3000 зареєстрованих підпри-ємств [21]. Це означає, що в областях із вели-кою кількістю підприємств навантаження на одного страхового експерта збільшується. Робота страхових експертів головним чином спрямована на участь у розслідуванні нещас-них випадків, перевірках підприємств тощо, що забирає левову частку робочого часу. Осо-бливо це актуально в контексті вказаної кіль-кості підприємств, що припадає на одного страхового експерта. Така завантаженість значно впливає на виконання профілактичної функції та здійснення заходів з метою запобі-гання виробничого травматизму. Тобто про-філактика нещасних випадків здійснюється за залишковим принципом, що не може не впли-вати на її якість.

Збільшення кількості страхових експертів означатиме зменшення навантаження на кож-ного з них. Це вивільнить робочі години, які можна використати для профілактичної ді-яльності, та підвищить вірогідність не тільки кількісного, але і якісного складників вико-нання заходів щодо профілактики виробничо-го травматизму та професійних захворювань. Проте таке вирішення проблеми призведе до значного збільшення видатків з бюджету Фонду на утримання більшої кількості кадро-вого складу. Це своєю чергою призведе до зменшення виділення коштів з бюджету на

фінансування та вжиття профілактичних за-ходів. Таким чином користь, яку може прине-сти збільшення кількості страхових експертів для здійснення ними заходів щодо профілак-тики травматизму на виробництві, не виправ-довує себе та потребує значних фінансових затрат.

Неоптимальне планування бюджету Фон-ду. Неузгодженість і прогалини у формуванні та використанні коштів бюджету Фонду можна чітко прослідкувати саме на прикладі статті «профілактика нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань» (рис. 5). За чотири роки видатки на профілак-тику травматизму недовиконані. Найкращою ситуація виглядала у 2008, 2010 та 2012 рр., коли спостерігалося майже повне виконання плану (використано 90 %, 85 % та 94,4 % ко-штів від запланованих, відповідно), а найгір-шою – у 2009 р., коли від запланованих коштів на витрати з профілактики виробничого травматизму використано лише 0,4 %. У 2011 р. видатки з бюджету Фонду на про-філактику знову зменшились і склали 48 % від запланованих.

Такий стрибкоподібний розподіл вказує на те, що Фонд неспроможний адекватно й ефек-тивно планувати використання коштів у цій галузі діяльності. Крім того, у 2011 р. питома вага витрат на профілактичну діяльність до загальної кількості надходжень від підпри-ємств (5515954,3 тис. грн) складала 0,5 %, тоді як на медичну, професійну та соціальну реабі-літацію потерпілих на виробництві витраче-но 5,5 %, на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або у разі його смерті, – 69 %, а на ор-ганізацію роботи Фонду було витрачено 8,3 %.

0

50000

100000

150000

200000

2008 2009 2010 2011 2012

132000

195720,5

9435,1

57434,1 52516,8

118418,9

716,3 8021,127333,7

49622,6

Затвердженно бюджетом Фонду (тис. грн) Витрачено коштів (тис. грн)

Рис. 5. Формування видаткової частини бюджету Фонду для профілактики нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань за роками [22; 23; 24; 25; 26]




Відтак на профілактику нещасних випадків на виробництві та професійні захворювання ви-трачається найменше коштів, що є індикато-ром його меншої значущості порівняно із дво-ма іншими основними функціями Фонду, за-ради виконання яких він був створений.

Діяльність Фонду щодо профілактики травматизму на виробництві та професійних захворювань викликає сумніви щодо її ефек-тивності ще й із такої точки зору. Значні суми з бюджетних коштів Фонду витрачаються на потреби, не пов’язані з його основними функ-ціями, особливо на адміністративні потреби. Кошти на утримання та забезпечення організа-ції роботи Фонду збільшуються (у 2012 р. вони склали 7,8 % внесків роботодавців), а на профілактичну діяльність вони, навпаки, ма-ють тенденцію до зниження (у 2008 р. питома вага витрат на профілактику виробничого травматизму у загальній кількості надходжень від роботодавців склала 3 %, а в 2012 р. – 0,8 %). Відтак можна зробити декілька висновків: 1) від бувається невідповідний і нераціональ-ний перерозподіл коштів Фонду згідно з його прямими обов’язками (одним із яких є профі-лактика травматизму та професійних захворю-вань) та 2) таке збільшення витрат (у чому ми згодні з Рахунковою палатою [27]), є на-слідком відсутності у законодавстві обмежень щодо використання коштів на матеріально-технічну організацію діяльності Фонду. Зага-лом, на нашу думку, варто встановити поста-тейні ліміти витрат: нижній для пріоритетних функцій Фонду (за винятком страхових ви-плат) та верхній – для всіх інших функцій.

Одним із напрямів профілактики травма-тизму на виробництві є участь Фонду у роз-робці нормативно-правових актів з охорони праці (НПАОП) та фінансування національ-ної та галузевої програм щодо поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого се-редовища. За висновком Рахункової палати України, за 2002–2010 рр. близько 30 % коштів Фонду, спрямованих на профілактичну ді-яльність, були використані неефективно у результаті нездійснення на виробництві за-ходів з охорони праці та незавершення запла-нованих робіт [28]. У 2010 р. згідно з інформа-цією виконавчої дирекції Фонду у межах та-ких програм залишилося 37 незавершених договорів із залишком фінансування на 1614,4 тис. грн. Важливим є те, що у 24 із них закінчився термін дії, тобто 24 програми були недоінвестовані, невиконані, а отже, профі-лактична функція Фонду реалізована частко-во. 13 договорів з розробки НПАОП, укладе-ними на 1052 тис. грн, що мали бути виконані протягом 2010 р., також не були здійснені

вчасно: були виконані та профінансовані ро-боти тільки на суму 750,3 тис. грн. Термін дії цих договорів був продовжений до грудня 2011 р., проте строки знову не були дотримані. Крім того, виконавча дирекція Фонду на кі-нець 2011 р. заявила, що в них є чинними лише 9 договорів замість 13, які були включе-ні до реалізації профілактичних заходів на 2010–2012 рр. [27]. Відтак можна зробити на-ступні висновки:

– реалізація національних і галузевих про-грам, а також розробка НПАОП є неефектив-ними;

– планування та використання коштів Фонду на профілактичну діяльність є частко-вими та незбалансованими;

– строки виконання програм щодо профі-лактики травматизму здебільшого не викону-ються вчасно й постійно переносяться.

Як результат на підприємства України не потрапляють нові нормативні документи у вигляді НПАОП та здійснюються не в повно-му обсязі профілактичні заходи відповідно до державних і галузевих програм.

Виходячи із цього, можна зробити висно-вок, що Фонд виконує профілактичну діяль-ність за залишковим принципом. Такої ж думки дотримуються й самі працівники Фонду [29]. Один із виходів із ситуації, що склалася, вбачається у звільненні Фонду від фінансування частини профілактичних захо-дів (таблиця). Таке рішення вивільнить час-тину коштів з бюджету Фонду, яка може бути спрямована на збільшення кількості страхо-вих експертів, покращення якості медико-со-ціальних послуг, зменшення заборгованості зі страхових виплат потерпілим.

Проте позбавити Фонд повністю профі-лактичної діяльності є нераціональним, оскільки доцільно використати існуючий до-свід страхових експертів з профілактики травматизму та професійних захворювань на підприємствах, яка, втім, не потребуватиме значних видатків з бюджету Фонду (див. та-блицю). Такі заходи сприятимуть підтримці страхувальників у їх профілактичній діяль-ності на виробництві, зокрема щодо консуль-тування та допомоги у створенні гідних та безпечних умов праці для працівників, осо-бливо впровадження служб управління з охорони праці на кожному виробництві.

Виконання функцій, які пропонується за-брати від Фонду, частково слід згідно із чин-ним законодавством залишити за Державною службою гірничого нагляду та промислової безпеки України, а також за органами держав-ної виконавчої влади та місцевого самовряду-вання, оскільки певною мірою вони повторю-




ються. Так, у п. 4 Положення про Державну службу гірничого нагляду та промислової без-пеки України [30] зазначається, що Держгір-промнагляд реалізує у межах своїх повнова-жень у визначеному порядку видавничу діяль-ність та організовує проведення виставок. Це почасти дублює функції Фонду та вказує на наявність можливостей для виконання функ-цій Фонду щодо створення кіно-, радіо- і теле-продукції, видавництва нормативної, наукової та іншої спеціальної літератури, плакатів та пам’яток щодо соціального страхування від нещасного випадку та охорони праці. Також Держгірпромнагляд є одним з учасників вико-нання національних і галузевих програм із по-кращення умов праці та виробничого середови-ща, що також є дублюванням функцій Фонду.

Із завданнями Фонду частково перетина-ються і повноваження органів державної ви-

конавчої влади та місцевого самоврядування, які відповідно до ст. 34 та 35 Закону України «Про охорону праці» [31] беруть участь у ре-алізації цільових регіональних програм по-ліпшення стану безпеки, умов праці та ви-робничого середовища та мають створювати структурні підрозділи з охорони праці, які цим займаються.

Щодо реалізації та фінансування про-філактики виробничого травматизму та професійних захворювань, то відповідальним виконавцем за це має стати сам роботодавець. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про охорону праці» фінансування охорони праці здійснюється роботодавцем. Покладення відповідальності на роботодавця ще й щодо профілактики травматизму на виробництві зменшить навантаження на бюджет Фон-ду, не потребуватиме додаткових коштів з

Таблиця

Пропозиція щодо проведення оптимізації профілактики травматизмута професійних захворювань на виробництві Фондом

Заходи, спрямовані на запобігання нещасним випадкам,усунення загрози здоров’ю працівників, викликаної умовами праці,

що здійснює Фонд

Заходи,які вартозалишитиза Фондом

Заходи,від виконання

яких вартопозбавити

Фонд

1) надання страхувальникам необхідних консультацій; + –

2) сприяння у створенні та реалізації страхувальниками ефективної системи управління охороною праці;

+ –

3) участь у розробленні центральними органами виконавчої влади державних цільових і галузевих програм поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища та їх реалізації;

– +

4) участь у навчанні, підвищенні рівня знань працівників, які ви-рішують питання охорони праці;

+ –

5) участь в організації розроблення та виробництва засобів індивіду-ального захисту працівників;

– +

6) участь у здійсненні наукових досліджень у сфері охорони та ме-дицини праці;

– +

7) перевірка стану профілактичної роботи та охорони праці на під-приємствах;

+ –

8) участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві, а та-кож професійних захворювань;

+ –

9) ведення пропаганди безпечних і нешкідливих умов праці; + –

10) організація створення тематичних кінофільмів, радіо- і теле-передач;

– +

11) видавництво та розповсюдження нормативних актів, підручників, журналів, іншої спеціальної літератури, плакатів, пам’яток тощо з пи-тань соціального страхування від нещасного випадку та охорони праці;

– +

12) участь у розробленні законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці;

+ –

13) вивчення та поширення позитивного досвіду створення безпеч-них і нешкідливих умов виробництва.

+ –




державного бюджету України та підвищить усвідомлення ним важливості та економності заходів з профілактики травматизму перед збитками, яких зазнає підприємство у разі настання нещасних випадків, у тому числі зі смертельним наслідком.

Одним із можливих наслідків покладення на роботодавця обов’язку щодо профілактич-ної діяльності стане підвищення рівня обі-знаності з питань охорони праці, особливо серед підприємців середнього та малого біз-несу. Саме тут, як свідчать експерти, рівень знань з охорони праці є найнижчим [32; 33; 34; 35], що збільшує вірогідність виробничо-го травмування. Проте і в промисловості у керівників виробничими процесами, як і у керівників служб охорони праці, є прогалини у знаннях з питань охорони праці, що є не-припустимим [35].

Крім того, покладення відповідальності за профілактичну діяльність виробничого трав-матизму на роботодавця також актуалізує в нього контролюючу функцію за виробничою дисципліною та належною діяльністю служби охорони праці. Одним із завдань останньої відповідно до Типового положення про служ-бу охорони праці якраз є організація здійснен-ня профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробни-чих факторів, запобігання нещасним випад-кам на виробництві, професійним захворю-ванням та іншим випадкам загрози життю або здоров’ю працівників [37]. Саме служби управління охороною праці, на думку експер-тів [38; 39; 40], потребують найбільшої уваги з боку роботодавця, оскільки нині воно здій-снюється неефективно, а на багатьох підпри-ємствах така служба зовсім відсутня, про що також свідчать високі показники травматизму на виробництві та професійних захворювань.

Окрім функціонування служби охорони праці, профілактика виробничого травматиз-му багато в чому залежить від виробничих ризиків. У законодавстві існують критерії, за якими визначається ступінь ризику діяльнос-ті суб’єкта господарювання [41], проте най-краще про виробничі ризики мають знати ро-ботодавець і працівник, який із цими ризика-ми стикається щодня. Відповідальність робо-тодавця не позбавляє працівника особистої відповідальності за безпеку власної праці. Проте, спираючись на поточний стан вироб-ничого травматизму та професійних захворю-вань, можна відзначити, що або працівники мають низький рівень знань з питань охорони праці, або ігнорують їх виконання. Тому пере-дача профілактичної функції роботодавцю має сприяти підвищенню знань з питань охо-

рони праці кожного працівника та усвідом-лення значущості ними гігієни праці й вироб-ничого середовища, що підвищить їх культуру охорони праці.

Висновки

Отже, підбиваючи підсумки, можна зазна-чити, що рівень травматизму та професійних захворювань на виробництві в Україні зали-шається досить високим і майже незмінним упродовж 5 років. Головними причинами цього є приховування нещасних випадків та ситуація у сфері зайнятості. Одним із пріори-тетних завдань Фонду соціального страхуван-ня від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, що визна-чений законодавчо, є здійснення профілак-тичних заходів з метою зменшення виробни-чого травматизму і професійних захворювань. Проте з огляду на стан травматизму та про-фесійних захворювань в Україні можна стверджувати, що така діяльність Фонду є неефективною. Причини цього – кількісний кадровий склад і нераціональне формування бюджету Фонду.

Для оптимізації профілактичної діяльності Фонду пропонується змінити заходи, спрямо-вані на зменшення травматизму на виробни-цтві. Це передусім стосується тих заходів, які потребують окремих статей видатків з бюдже-ту Фонду, тобто фінансування їх за рахунок Фонду. Натомість пропонується залишити за Фондом більшою мірою консультативний напрям діяльності з питань з охорони праці. Така зміна хоча і призведе до звуження про-філактичної функції Фонду, проте дасть можливість спрямувати вивільнені ресурси (грошові, часові) на виконання інших статут-них завдань Фонду.

Частково ті функції Фонду, яких він по-збавляється, пропонується залишити за дер-жавними органами влади (Держгірпромна-гляд України, органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування), а відпо-відальність за здійснення профілактичних заходів щодо нещасних випадків та професій-них захворювань на виробництві покласти на роботодавця. Це підвищить загальний рівень знань з питань охорони праці роботодавців та усіх працівників, усвідомлення ними важли-вості охорони праці на виробництві, переваги профілактики виробничого травматизму над бажанням зекономити кошти на охороні пра-ці, що призводить до ще більших витрат із настанням нещасного випадку на виробни-цтві. Для цього слід передусім установити контроль за здійсненням профілактичних за-




ходів з виробничого травматизму роботодав-цем, а також за виконанням третього абзацу ст. 19 Закону України «Про охорону праці» щодо витрат на охорону праці у розмірі не менше ніж 0,5 % фонду оплати праці за по-

передній рік. Крім того, важливим є створення мотивації для здійснення цих заходів, а також впровадження та фінансування служб охоро-ни праці на виробництві, в організації яких допоможе Фонд.


1. Парламентські слухання на тему : «Про стан промислової безпеки та охорони праці» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=243823382&cat_id=244828973

2. Праця в Україні : необхідність якісних змін для суспільної ефективності та гідного життя : Національна профспілкова доповідь Президенту України В. Ф. Януковичу, березень 2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ntser.gov.ua/assets/files/Plenar/nationdop.pdf

3. Мельник П. В. Випадковий травматизм на виробництві в контексті боротьби з професійними ризи-ками / П. В. Мельник // Науковий вісник НАВС. – 2011. – № 1. – С. 114–123 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nvknuvs/2011_1/melnik.htm

4. Коробко О. В. Основні причини приховування нещасних випадків у сучасних умовах господарю-вання / О. В. Коробко, Ю. В. Якімцов // Тиждень науки : тези доповідей науково-практичної конферен-ції, м. Запоріжжя, 13–19 квітня 2012 р. / редкол. : Ю. М. Внуков (відпов. ред.) та ін. – Запоріжжя : ЗНТУ, 2012. – 408 с. – С. 52–53 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zntu.edu.ua/uploads/conference/2012_TN_Tom_1.pdf#page=52

5. Войналович О. В. Концепція розроблення системи відстеження потенційних небезпек в АПК / О. В. Войналович, В. О. Шеремет, М. О. Железняк // Науковий вісник Національного університету біо-ресурсів і природокористування України. – К., 2010. – Вип. 144. – С. 100–106 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/nvnau/2010_144_2/ 10vov.pdf

6. Жадан О. В. Розвиток соціально-трудових відносин у галузі стимулювання роботодавців до ство-рення гідних умов праці / О. В. Жадан // Державне регулювання соціального підприємництва та соці-ально відповідального бізнесу : матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф., 25 листопада 2010 р. / за заг. ред. д. е. н., проф. О. Ю. Амосова. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2010. – С. 50–53.

7. Коляда Т. А. Концепція гідної праці у трудовому праві України / Т. А. Коляда // Форум права. – 2010. – № 3. – С. 201–205 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010–3/10ktatpu.pdf

8. Сердюк О. Ю. Охорона праці у виробничій сфері як аспект формування гідної праці в Україні / О. Ю. Сердюк, Г. І. Мачула // Вісник ДонНУЕТ. – 2010. – № 3. – С. 131–136 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vdnuet/econ/2010_3/Serdyuk.pdf

9. Хижняк Л. М. Соціальна безпека у сфері праці як потенціал усталеного розвитку підприємства (регіону, країни) : [монографія] / Л. М. Хижняк, Г. М. Біла // Механізми забезпечення соціальної без-пеки на рівні регіону : практика реалізації ; за ред. В. Г. Бульби, А. В. Мелякова. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2010. – С. 58–73.

10. Біла Г. М. Роль органів влади в забезпеченні соціально-економічних прав працівників / Г. М. Біла // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр». – 2011. – № 1(39). – 436 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Apdu/2011_1/ doc/4/06.pdf

11. Репін М. В. Удосконалення методів планування профілактичних заходів щодо промислової без-пеки та охорони праці / М. В. Репін // Проблеми охорони праці в Україні : збірник наукових праць. – К. : ДУ «ННДІПБОП». – 2012. – № 24. – 166 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pop/2012_24/PDF/8_24.pdf

12. Абильтарова Э. Н. Профилактика несчастных случаев на производстве и профессиональных за-болеваний – путь к уменьшению производственного травматизма / Э. Н. Абильтарова, Ш. Ю. Абитова // Ученые записки Крымского инженерно-педагогического университета. – Выпуск 36. Технические нау-ки. – Симферополь : НИЦ КИПУ, 2012. – 130 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zapiski.kipu.crimea.ua/downloads/zapiski/2012/uz-36-vol-04.pdf#page=4

13. Стаття 1 Розділу 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездат-ності» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1105–14

14. Стан виробничого травматизму та підсумки роботи робочих органів виконавчої дирекції Фонду щодо профілактики нещасних випадків на виробництві за 2008 рік [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.social.org.ua/view/927

15. Стан виробничого травматизму та підсумки роботи робочих органів виконавчої дирекції Фонду щодо профілактики нещасних випадків на виробництві за 2009 рік [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.social.org.ua/view/1374




16. Аналіз стану виробничого травматизму та професійної захворюваності на підприємствах України за 2010 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.social.org.ua/view/1954

17. Аналіз страхових нещасних випадків на виробництві та профзахворювань за 2011 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.social.org.ua/view/2470

18. Аналіз страхових нещасних випадків на виробництві та профзахворювань за 2012 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.social.org.ua/view/3015

19. Зеленський І. Приховування нещасних випадків як засіб поліпшення статистики / І. Зеленський // Охорона праці. – 2011. – № 6. – С. 34–35.

20. Статистична збірка «Праця України» за період 2008–2011 рр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua

21. Акопян В. Доповідь на V Міжнародній науково-технічній конференції «Промислова безпека і охорона праці – 2012» / В. Акопян [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.social.org.ua/view/2829

22. Звіт про страхову діяльність Фонду у 2008 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.licasoft.com.ua/index.php/component/lica/?href=0&view=text&base=1&id=465149&menu=599298

23. Звіт про страхову діяльність Фонду у 2009 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uapravo.net/akty/right-osnovni/akt8ttye8s.htm

24. Звіт про страхову діяльність Фонду у 2010 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.43449.0

25. Звіт про страхову діяльність Фонду у 2011 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.licasoft.com.ua/index.php/component/lica/?href=0&view=text&base=1&id=1213778&menu=1

26. Звіт про страхову діяльність Фонду у 2012 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.social.org.ua/laws/resolutions-of-fond

27. Быть или не быть? По материалам заседания Комитета по вопросам социальной политики и труда Верховной Рады Украины [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ohoronapraci.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=787 %3Abyt-ili-ne-byt&catid=25 %3Anews&lang=ua

28. Кому гроші більш потрібні – постраждалим на виробництві чи виробництвам? [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16737369

29. Присуха Г. Защищают все, а должен защищать закон / Г. Присуха // Охрана труда. – 2008. – № 12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ohoronapraci.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=683 %3Azaschischajut-vse-a-dolzhen-zaschischat-zakon&catid=58 %3Azhurnal-ohrana-truda--122008&lang=ua

30. Про Положення про Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки України : указ Президента України від 06.12.2012 № 685/2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/408/2011

31. Про охорону праці : закон України від 18.11.2012 № 2694–12 [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2694–12/page1

32. Моісеєнко О. Ще раз про приховування нещасних випадків [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.ohoronapraci.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=855 %3Aesche-raz-o-sokrytii-neschastnyh-sluchaev&catid=66 %3Aanonsu&lang=ua

33. Савельева Н. «Дорожная карта» охраны труда Черниговщины / Н. Савельева // Охрана труда. – 2011. – № 1. – С. 10.

34. Колесник С. Большие проблемы малых предприятий / С. Колесник // Охрана труда. – 2012. – № 6. – С. 33.

35. Сопільняк В. Чи варто покладатися на свідомість роботодавця? / В. Сопільняк // Охорона праці. – 2010. – № 7. – С. 34.

36. Маціяко В. З третьої спроби / В. Маціяко // Охорона праці. – 2010. – № 7. – С. 25.37. Типове положення про службу охорони праці, 2 підпункт 2 абзацу [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1526–0438. Ткачов В. На сільськогосподарському фронті ситуація погіршилася / В. Ткачов // Охорона пра-

ці. – 2011. – № 11. – С. 33.39. Колесник С. Большие проблемы малых предприятий / С. Колесник // Охрана труда. – 2012. –

№ 6. – С. 33.40. Присуха Г. Размышления на актуальную тему / Г. Присуха // Охрана труда. – 2012. – № 6. – С. 53.41. Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження господарської

діяльності суб’єктами господарювання у частині додержання вимог законодавства про працю та визна-чається періодичність здійснення планових заходів державного нагляду (контролю) : постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2010 р. № 1059 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1059–2010-%D0 %BF/paran8#n8



Валюшко І. В.

УДК 304/316.4+343.3(477)

СОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

Валюшко Іван ВасильовичВалюшко Іван Васильович

Надано загальну характеристику корупції та визначено оcновні напрями вдоскона-лення державної політики, спрямованої на боротьбу із цим явищем. Досліджено со-ціальні умови поширення корупції в Україні та запропоновано заходи для зменшення її негативного впливу.

Ключові слова: корупція, соціальні умови корупції, державна політика запобігання корупції.

Феномен корупції має досить глибоке іс-торичне коріння та зумовлений різноманітни-ми соціальними, економічними й політични-ми чинниками. Масштаби корупції в Україні не зменшуються протягом тривалого часу всупереч усім вжитим організаційно-право-вим заходам з метою протидії їй. Основна увага у сучасних дослідженнях приділяється боротьбі з проявами корупції. Натомість до-тепер залишаються не повністю з’ясованими соціальні умови поширення корупції в Украї-ні, а відтак і не налагоджена цілеспрямована діяльність з метою розробки та реалізації від-повідної державної політики.

Згідно з відомим визначенням корупція існує там, де існує влада, тим більше, якщо цій владі притаманний публічний характер [1, с. 62]. Не маючи абсолютного імунітету від впливу корупції, різні країни уражені нею в різних масштабах, так само різними є її обся-ги, прояви та можливості, що визначаються ставленням до неї з боку держави та суспіль-ства. Значне поширення корупції в Україні та її руйнівний вплив на всі сфери суспільного життя дають підстави зробити висновок про те, що корупцію нині слід розглядати не лише як сукупність правопорушень і злочинів у сферах службової діяльності, але і як систем-ну загрозу національній безпеці. Адже коруп-ція є багатоаспектним соціальним явищем, що відображає недосконале функціонування державних і суспільних інститутів і водночас вона є реакцією суспільства на політичні, економічні, ідеологічні й управлінські вади суспільного розвитку.

Через складність розуміння явища коруп-ції сфера його наукового пізнання значною мірою обмежена юридичними та економічни-

ми аспектами й підходами. Водночас окремі елементи знання про це явище розпорошені у багатьох науках, у тому числі у політології, соціології, філософії та інших, але вони по-требують систематизації та більш комплек-сного вивчення. Безпосередньому осмислен-ню корупції як явища присвячені роботи бага-тьох вітчизняних і зарубіжних учених (Є. Не-вмержицького, М. Мельника, В. Андріанова, Дж. Ная та ін.). Не менша дослідницька увага приділяється проблемі визначення основних причин корупції та способів і шляхів боротьби з нею (М. Шакір’янов, А. Нурутдінов та ін.). Проте питання визначення соціальних умов корупції залишається малодослідженим.

Отже, метою даної статті є визначення основних соціальних умов поширення коруп-ції в Україні та пошуку оптимальних шляхів боротьби із цим явищем.

Згідно з Індексом сприйняття корупції (щорічний рейтинг країн світу, що здійсню-ється міжнародною організацією Transparency International) Україна у 2012 р. посіла 144 міс-це зі 176 держав (поряд із Таджикистаном) [2]. Ситуацію важко оцінити інакше, як стабільно незадовільну, адже позиція України у рейтин-гу держав, уражених корупцією, не особливо змінюється протягом тривалого часу і не може вважатися прийнятною: у 2011 р. – 152 зі 183 держав, у 2010 р. – 134 зі 178, у 2009 р. – 146 зі 180, у 2008 р. – 134 зі 180, у 2007 р. – 118 зі 179, у 2006 р. – 99 зі 163, у 2005 р. – 107 зі 158.

За даними дослідження «Глобальний ко-рупційний барометр 2010–2011» (Global Corruption Barometer), Україна потрапила до групи держав, де найбільш ураженим корупці-єю політичним інститутом визнається система



Соціальні чинники протидії корупції в Україні

правосуддя – 4,4 бала (значення показника 5 вказує на найвищий рівень корумпованості), правоохоронні органи – 4,3, парламент і дер-жавні службовці – 4,1 [3]. Найкорумповані-шими у 2009 р. були чиновники, юстиція та парламент – 4,5 бала, політичні партії – 4,4, приватний сектор – 4,3 [4].

Разом з тим за кількістю респондентів, які давали хабарі протягом 2011 р., Україна вхо-дить до другої групи держав із показником від 30 % до 49,9 % (у першій групі таких більше 50 %, у п’ятій – менше 6 %). Це свідчить про сприйняття корупції населенням як дієвого способу вирішення своїх проблем. Дії влади з метою протидії корупції визнають неефектив-ними 59 % українців. Відповідаючи на запи-тання «Як змінився рівень корупції за останні 3 роки в Україні», лише 7 % українців бачать зниження рівня корупції, тоді як 30 % вважа-ють його зростаючим, а 63 % – незмінним.

Так само невтішними є дані опитувань, що проводяться вітчизняними профільними цен-трами. За даними Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України, найпоширенішим із корупційних злочинів у нашій державі залишається хабар-ництво. Таких злочинів задокументовано у 2011 р. майже на 60 % більше, ніж у 2010 р. [5].

Про зростання хабарництва свідчать і ре-зультати дослідження «Стан корупції в Украї-ні. Порівняльний аналіз загальнонаціональ-них досліджень 2007–2009 та 2011 рр.», яке провів Київський міжнародний інститут со-ціології у співпраці з Європейською дослід-ницькою асоціацією [6]. Вимагання хабарів у 2011 р. зросло і повернулося до рівня 2007 р. (25,8 % у 2011 р. та 25,6 % у 2007 р.), попри те, що 2009 р. воно скоротилося до 22,1 %.

Значний рівень такого прояву корупційних діянь, як хабарництво, є ще одним доказом на користь того, що соціальні умови поширення корупції в Україні мають важливе значення. Саме в хабарництві найяскравіше проявля-ється стійкий корупційний зв’язок між грома-дянами та органами державної влади, право-охоронними структурами та іншими політич-ними інститутами.

Відповідно до Національної антикорупцій-ної стратегії на 2011–2015 роки, затвердженої Указом Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001/2011, пріоритетним напрям-ком антикорупційної політики держави по-вин но бути виявлення та усунення умов, що сприяють або можуть сприяти виникненню корупції [7].

Національна антикорупційна стратегія ви-діляє наступні причини виникнення та по-ширення корупції в Україні:

– недостатній рівень доброчесності окре-мих осіб, уповноважених виконувати функції держави або місцевого самоврядування;

– недосконалість адміністративних проце-дур (їх відсутність або нечіткість);

– наявність у органів державної влади та осіб, уповноважених виконувати функції держави або місцевого самоврядування, ши-рокого спектра дискреційних повноважень;

– невідповідність рівня оплати праці осіб, уповноважених виконувати функції держави або місцевого самоврядування, обсягу їх по-вноважень;

– несприятливий режим підприємницької діяльності й наявність економічних пільг для певних категорій підприємців;

– низька ефективність заходів, що вжива-ються правоохоронними органами, органами прокуратури та судами, щодо притягнення винних у вчиненні корупційних правопору-шень до відповідальності;

– толерантність та відсутність критичного ставлення суспільства до проявів корупції;

– сприйняття населенням корупції як одно-го із засобів досягнення бажаного результату.

Розуміння корупції як продукту соціаль-них процесів і суспільних відносин уможлив-лює виділення соціальних умов корупції, по-ряд із безпосередніми причинами корупцій-них діянь.

Соціальні умови корупції – це соціальні, економічні, політичні, правові та інші процеси і явища, які існують на загальносуспільному рівні та сприяють поширенню корупції [8]. Загалом, актуальними соціальними умовами корупції в Україні варто визнати наступні.

1. Незавершеність оновлення політичної та економічної стратегії суспільного розви-тку внаслідок переходу до демократії.

Розпад Радянського Союзу спричинив системні деформації в колишніх його респу-бліках і супроводжувався зростанням злочин-ності [9, с. 74]. В умовах «демократичного транзиту» корупція стає системним чинником у політичних, господарських і соціальних про-цесах. В Україні це проявляється у межах не-потизму («кумівства») чи інших формах па-тронажно-клієнтальних відносин, неконтро-льованих процесах приватизації державного майна, у зволіканні щодо проведення нагаль-них реформ, у потенційній корупціогенності вітчизняного законодавства через його недо-сконалість тощо.

2. Недоліки у системі державного управ-ління.

Найчастіше населення стикається з коруп-цією при зверненні до посадових осіб держави у різних сферах, тобто мають місце прояви




адміністративної корупції, зокрема: вчинення дії, надання послуги чи пришвидшення певної процедури «згідно з правилами» та виконання певних дій «в обхід правил». Обидві ситуації є порушенням закону, але найнебезпечнішим видається саме перший випадок, адже посадо-ва особа вимагає компенсацію за роботу, ви-конання якої передбачене її функціональними обов’язками.

Внаслідок неефективного адміністрування гальмується розвиток підприємництва, зрос-тають масштаби тіньової економіки, а країна втрачає свій потенціал. У таких умовах коруп-ція проявляється в різноманітних схемах ухиляння від сплати податків. За даними міжнародної мережі аудиторських компаній PricewaterhouseCoopers, Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації (IFC), у 2011 р. у рейтингу легкості ведення бізнесу Україна посіла 181 місце зі 183 країн за легкіс-тю сплати податків, 183 – за кількістю подат-кових платежів, 174 – за часом на адміністру-вання податків [10].

Іншими проявами проблеми є: – наявність залишків старої командно-ад-

міністративної системи у вигляді великого державного управлінського апарату, що су-проводжується надмірно забюрократизова-ним і неконтрольованим порядком задоволен-ня нагальних потреб населення;

– недостатній контроль держави за робо-тою управлінського апарату, що породжує його відірваність від потреб суспільства та «замкненість» на реалізацію власних інтере-сів;

– моральна деформація керівництва, яка виявляється як у вчиненні ним злочинів, так і поблажливому ставленні до корупційних ді-янь з боку підлеглих (кругова порука);

– суто формальний характер принципу декларування доходів державних службовців та суддів;

– складність адміністративних процедур щодо надання дозволів фізичним чи юридич-ним особам (невичерпність переліку докумен-тів, обтяжливість обсягу необхідної інформа-ції, невизначеність процедури ухвалення рі-шень).

3. Формування «корупційної ментальнос-ті» населення.

Йдеться, зокрема, про: – зорієнтованість значної частини населен-

ня на протиправне вирішення життєвих пи-тань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії перетворюється на правило поведінки;

– впевненість громадян у корумпованості влади, неефективності корупційних діянь та пріоритетності жорсткого покарання винних

за їх скоєння, а не усунення причин, що це уможливлюють;

– низька психологічна готовність, а тому і слабка активність населення та недержавних структур у сфері протидії корупції, відсутність дієвої співпраці між ними та державними ор-ганами.

Стратегічним напрямом протидії корупції має бути попередження корупційних проявів. Необхідність здійснення профілактичних за-ходів зумовлюється глибиною соціальних умов корупції. Одним із основних завдань у цьому руслі є підвищення ризикованості ко-рупційних діянь, що сприятиме зниженню їх вигідності; необхідно створити такі умови, щоб програш від корупції суттєво перевищу-вав матеріальний чи нематеріальний виграш від неї. Технічно подібного результату можна досягти виключно репресивними методами. З історичної точки зору жорсткі тоталітарні режими не допускали масштабного розвитку корупції за рахунок засобів тотального конт-ролю та загальносуспільного клімату «ідеоло-гічного спостереження» [11].

Водночас мінімізація корупційних проявів у державі передбачає комплексне застосуван-ня як профілактичних, так і репресивних за-ходів. Правовий і соціальний статус держав-ного службовця чи посадової особи повинен стимулювати їх до законослухняної поведін-ки. Натомість масштаби поширення та харак-тер корупції в Україні свідчать про присут-ність корупційних мотивів у діяльності чи-новницького апарату – намагання використа-ти надані повноваження в особистих інтересах чи інтересах третіх осіб. В основі правомірної поведінки державного службовця має бути свідоме розуміння наслідків вчиненого коруп-ційного діяння не лише для нього самого, а й для всього суспільства. Безумовно, забезпе-чення такого статусу державного службовця вимагає більш ефективної антикорупційної політики.

Зменшення рівня корупції в Україні мож-ливе шляхом усунення передумов її виник-нення через упровадження превентивних за-ходів, зміцнення режиму законності, а також формування у суспільстві нетерпимого, нега-тивного ставлення до корупції як суспільно небезпечного явища за допомогою спільних зусиль державних і громадських структур [7].

Загалом, можна виокремити два загальних шляхи в напрямку усунення соціальних пере-думов корупції: здійснення антикорупційної політики відповідно до концепції «належного урядування» та створення умов для форму-вання у громадськості своєрідного «нульового рівня толерантності» щодо проявів корупції.



Соціальні чинники протидії корупції в Україні

Основними принципами домінуючої в Єв-ропі концепції «належного врядування» (good governance) є забезпечення відкритості, участі, відповідальності, ефективності та послідов-ності у прийнятті рішень [12, с. 3]. В україн-ських реаліях зусилля щодо запобігання ко-рупції в рамках зазначеної концепції спрямо-вуються на усунення причин та умов, що призводять до вчинення корупційних діянь і злочинів суто у сфері діяльності державних службовців. Інакше кажучи, проблема запо-бігання корупційним правопорушенням пов’язується із реформою державної служби та спрямовується на встановлення бар’єрів проти можливого переслідування чиновника-ми власних інтересів.

Необхідним профілактичним заходом та-кож залишається формування «нульового рівня толерантності». Нині в Україні корупція сприймається громадянами як інструмент вирішення нагальних проблем (дає змогу зеко номити час, уникнути зайвих клопотів, гарантувати отримання очікуваного результа-ту), який має свою ціну, як і будь-який інший ринковий сервіс.

В умовах неусвідомлення суспільством дов-гострокових наслідків корупційних діянь важ-лива роль належить ЗМІ та інститутам грома-дянського суспільства. У 2009 р. 68 % населення України вважали ЗМІ ефективними інстру-ментами боротьби з корупцією [13]. Разом з тим усього 2,8 % українців вважають організації громадянського суспільства відповідальними за боротьбу з корупцією. Натомість ефектив-ним засобом протидії корупції називають під-вищення рівня правової грамотності населення та громадського контролю [14].

Важливим елементом мінімізації впливу соціальних умов корупції та її відторгнення суспільством є свобода слова та наявність не-залежних засобів масової інформації. Свобода вираження поглядів та, зокрема, свобода пре-си гарантуються Загальною декларацією прав людини та Міжнародним пактом про грома-дянські і політичні права. При здійсненні Програми «Медіа і Демократія» для Цен-тральної і Східної Європи та Кавказу міжна-родні незалежні організації ARTICLE 19 та International Media Support (IMS) заявили, що з кінця лютого 2010 р. ситуація зі свободою слова в Україні значно погіршилася [15]. Для поліпшення ситуації в даній сфері необхідно здійснити законодавчі реформи щодо забез-печення прозорості медіа, свободи інформації та суспільного мовлення.

Вітчизняним ЗМІ та громадським органі-заціям не вистачає незалежності, матеріаль-них ресурсів, доступу до урядової інформації,

належного досвіду; вони не мають інституцій-ної можливості впливати на зміст державної антикорупційної політики, брати участь у її розробці та реалізації.

Висновки та перспективиподальших досліджень

Отже, політична нестабільність, відсут-ність ефективних економічних реформ і рин-кових перетворень зумовлюють зростання масштабів корупції в Україні. Корупція відо-бражає низький рівень правової та політичної культури серед громадян і водночас є найсут-тєвішою причиною падіння рівня суспільної довіри до всіх інституцій державної влади. Така кореляція дає підстави для парадоксаль-ного висновку: покладаючи великі надії у протистоянні корупції на владу, населення доволі часто вдається до вирішення своїх актуальних проблем через хабарництво та інші корупційні методи. Успішна протидія корупції ускладнюється високим рівнем тер-пимості до її проявів з боку громадян. Як на-слідок, толерантне ставлення населення до корупції зростає разом із масштабами її по-ширення.

У зв’язку із цими обставинами найважли-вішим пріоритетом державної політики має стати захист національних інтересів через по-долання соціальних умов виникнення та по-ширення корупції в Україні. Першочерговими заходами у цій сфері мають бути:

1) здійснення просвітницьких заходів з метою підвищення правової освіти та правової культури населення, розробка та впроваджен-ня навчальних планів антикорупційної тема-тики, поширення інформації про прояви ко-рупції, викриття корупціонерів, популяриза-ція антикорупційних заходів на всіх рівнях;

2) забезпечення прозорості процесів при-ватизації, здійснення державних закупівель, проведення тендерів та аукціонів, розвиток електронного урядування, спрощення проце-дур податкової звітності та сплати податкових і неподаткових платежів;

3) реформування системи державного управління та регламентування адміністра-тивних процедур у напрямі розмежування повноважень органів державної влади з на-дання адміністративних послуг і виконання контрольно-наглядових чи інспекційних функцій;

4) продовження позитивної практики ан-тикорупційної експертизи нормативно-пра-вових актів, залучення до цієї діяльності представників інститутів громадянського суспільства.




Подальші наукові розвідки з питань протидії корупції в Україні мають бути присвячені пи-танням розроблення та здійснення державної

політики щодо протидії корупції, а також дослі-дженню ролі державних інститутів та інститутів громадянського суспільства у цих процесах.


1. Бакунин М. А. Коррупция. О Макиавелли. Развитие государственности // Вопросы философии. – 1990. – № 12. – С. 53–66.

2. Corruption Perceptions Index 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cpi.transparency.org/cpi2012/results/

3. Global Corruption Barometer 2010–2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gcb.transparency.org/gcb201011/results/

4. Global Corruption Barometer 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transparency.org/content/download/43788/701097/

5. В Україні рівень корупції зріс майже на 60 % [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.acrc.org.ua/ua/news-and-events/news/all/v-ukrayini-riven-korupcziyi-zris-majzhe-na-60.html

6. Хабарництво в Україні зросло [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://project.ukrinform.ua/news/32031/

7. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011–2015 роки : указ Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/14092.html

8. Фактори корупції в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmv.gov.ua/divinfo.asp?Id=209703

9. Нурутдинов А. З. Феномен коррупции (к вопросу о методологии исследования) // Современные проблемы государства и права : сборник научных трудов / под ред. В. М. Баранова, В. А. Толстика, А. В. Никитина. – Н. Новгород, 2003. – Вып. 3. – С. 73–80.

10. Панченко Ю. А бизнес и ныне там [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kommersant.ua/doc/1798888

11. Панов Н. И. «Социальная мимикрия» коррупции : политико-правовой дискурс / Н. И. Панов, Л. Н. Герасина [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://library.by/portalus/modules/internationallaw/readme.php?subaction=showfull&id=1095955475&archive=&start_from=&ucat=10&

12. Участь громадськості у законодавчому процесі : проблеми та шляхи підвищення ефективності : доповідь Лабораторії законодавчих ініціатив. – К., 2009. – 23 с.

13. Корупція : Україна vs Грузія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://sumynews.tv/publications/item/696-korupcziya-ukrayina-vs-gruziya.html

14. Що підгодовує вітчизняну корупцію? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.acrc.org.ua/index.php?page=article&id=35&start=&sort=

15. Media situation in Ukraine worsens [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.i-m-s.dk/article/situation-media-ukraine-worsening



УДК 351/354+338.24.021.8

ЕНЕРГЕТИЧНИЙ СЕКТОР УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВА РЕФОРМУВАННЯ

ЧИ СТАГНАЦІЇ?

Cуходоля Олександр Михайлович,Cуходоля Олександр Михайлович,доктор наук з державного управління, доцентдоктор наук з державного управління, доцент;;

Сменковський Андрій ЮрійовичСменковський Андрій Юрійович

Досліджено проблеми реформування енергетичного сектору України. З’ясовано причини нереформованості вітчизняної енергетики. Визначено умови виникнення запиту на реформи та створення необхідної інституційної основи функціонування енергетики у ринкових умовах.

Ключові слова: реформи енергетики, інтереси та мотивації, інституційна основа.

Енергетичний сектор України відіграє ключову роль у розвитку держави. Стратегіч-не значення галузі та відносин, які існують на енергетичних ринках, пов’язане не тільки з обсягом залучених ресурсів, а й із її впливом на економічну та політичну системи країни. За період існування незалежної України було зроблено кілька спроб реформувати енерге-тичний комплекс відповідно до вимог часу та політичних пріоритетів. Однак пропоновані рішення не дали відчутних результатів, а енергетичний сектор, як і раніше, потребує реформування, про що свідчать завдання, ви-значені Президентом України В. Януковичем у Програмі економічних реформ [1].

Пояснення відсутності реальних змін у секторі протягом тривалого періоду, незважа-ючи на зміну урядових команд, потребує все-бічного аналізу. Недостатньо розглядати процес реформування лише з технологічної чи економічної сторін функціонування енер-гетичного сектору, необхідно також урахову-вати організаційно-управлінські, соціально-політичні й навіть культурні аспекти. Відсут-ність істотного прогресу у реформуванні

не тільки стримує розвиток енергетичного сектору, а й свідчить про існування середови-ща, яке «підтримує» існування саме такої мо-делі організації життєдіяльності суспільства та управління енергетичним сектором країни.

Проблематику організації життєдіяльності та виникнення ситуації тривалого збереження країни у нереформованому стані розглянуто у роботах нобелівського лауреата Дугласа Нор-та та його колег через призму інституційної теорії економіки. Стверджується, що такий стан є своєрідним «нормальним» станом в іс-торії людства, при якому «коаліція владних груп» (Д. Норт використовує термін «домі-нантна коаліція»), зайнявши управлінські позиції, прагне отримати ренту, обмежуючи право доступу до економічної та політичної діяльності інших частин суспільства [2; 3]. При цьому саме «коаліція владних груп» че-рез інституційне середовище визначає модель організації життєдіяльності, а також можли-вість її «реформування».

Роботи видатних представників «неоінсти-туціалізму» дають змогу поглянути на проце-си, що відбуваються в енергетичному комп-

Паливно-енергетичний комплекс



Cуходоля О. М., Сменковський А. Ю.

лексі України, з точки зору визначення при-чинно-наслідкових зв’язків прийняття рішень у даній сфері та причин «неспроможності» реформувати енергетичний сектор. Досягнен-ня економічної теорії інститутів дає можли-вість дослідити потенційну можливість ви-никнення запиту на реформи та умови, за яких можливі перешкоди можуть бути подо-лані. Водночас потребує подальшого дослі-дження проблема мотивації та цілепокладання «суб’єктів» реформ, що забезпечить прогнозо-ваність та оцінку результативності управлін-ських рішень при їх здійсненні.

Передумови формування існуючого стану енергетичного сектору

Економічна теорія інститутів пояснює не тільки їх вплив на організацію життєдіяль-ності суспільства, а й розкриває причини по-трапляння економічної системи чи іншої сфе-ри життєдіяльності суспільства у «пастку» неможливості реалізації реформ. У пострадян-ських країнах подібні «пастки» стали можли-вими у результаті лібералізації економіки та усвідомлених дій окремих економічних аген-тів, «які отримали можливість привласнювати дохід в умовах украй слабкого й неефективно-го контролю з боку держави» [4, c. 86]. При цьому сама логіка ліберальних реформ і при-внесення нового інституційного середовища спричинили ситуацію, коли не враховувались неформальні норми та правила, т. зв. феномен залежності від моделі попереднього розвитку.

Подібним чином сформувалися передумо-ви для виникнення ситуації «пастки» й у процесі реформування енергетичного сектору України. Основою «пастки» стали норми та правила попереднього етапу життєдіяльності суспільства, які не були взяті до уваги держа-вою при започаткуванні реформ, а саме прак-тика централізації державного управління та патерналізм.

З набуттям статусу незалежної держави Україна отримала не тільки потужний енерге-тичний сектор, який будувався централізова-но, а й практику управлінської діяльності, ба-зовану на державному контролі за галуззю. Варто зазначити, що суспільство не запере-чувало проти такого підходу через психологіч-ний спадок СРСР, а саме у зв’язку з патерна-лістським1 очікуванням населення щодо ви-рішення виникаючих проблем суспільства урядом нової країни.

1 Патерналізм – переконання в тому, що держава, уряд зобов’язані забезпечувати потреби громадян за рахунок держави, брати на себе всі турботи про них.

Як наслідок, перша хвиля реформ середини 90-х років минулого століття, спрямованих на лібералізацію енергетичного сектору, не при-несла принципової зміни ситуації. Невдовзі, із появою «владних груп» нової якості, вікно можливостей для реформ зачинилось узагалі, а енергетичний комплекс почав використову-ватись як донор популістської соціальної по-літики, зокрема з метою гарантування електо-ральної підтримки. Патерналістські очікуван-ня суспільства сприяли «вилученню» можливих доходів енергетичного сектору на соціальні потреби та субсидування окремих галузей економіки через заниження цін на енергію, а інколи і через прямий примус по-стачати енергоресурси без оплати.

Нині виснажений стан української енерге-тики, погіршення енергетичної інфраструкту-ри та незадовільний фінансовий стан біль-шості енергетичних компаній, передусім тих, які все ще перебувають у державній власності, є незаперечним та очевидним наслідком такої політики. При цьому всі уряди, незважаючи на їх почергову зміну та відмінні політичні уподобання, наполегливо та незмінно здій-снювали політику закріплення та розширен-ня механізмів контролю за такою «енергетич-ною рентою».

Патерналізм як причина погіршення стану енергетичної галузі

Наукові дослідження переконують, що потрапивши в «інституційну пастку», еконо-мічна система не може самостійно вибратися з неї, тому необхідне державне втручання [4]. Відтак важливо дослідити причини того, чому енергетичний сектор України залиша-ється у нереформованому стані, незважаючи на попереднє державне втручання, і чи зможе «нове» державне втручання вирішити цю проблему.

Виходячи зі впливу моделі попереднього розвитку, вихідною позицією процесу ре-форм було тверде переконання суспільства у тому, що держава зобов’язана забезпечити порівняно дешеве постачання «енергетичних послуг». Таке розуміння соціальної «спра-ведливості» підтримувалось усіма, без ви-нятку, урядовими командами періоду неза-лежності України. Водночас слід також від-значити непослідовність і неефективність дій держави. У ситуації ресурсних обмежень для задоволення енергетичних потреб та бажань суспільства держава не спромоглася на необ-хідні зміни, а вибрала двозначну позицію, залишивши незмінними принципи відносин на енергетичних ринках.



Енергетичний сектор України: перспектива реформування чи стагнації?

Україна фактично відкинула всі теоретич-но можливі та логічно несуперечливі варіанти для реформування енергетичного сектору країни, якими є:

– лібералізація ринку з переходом до рин-кового ціноутворення для всіх категорій спо-живачів на внутрішньому ринку;

– відкриття ринків та залучення фінансових ресурсів від інвесторів, проте із збереженням сильних державних енергетичних компаній;

– збереження централізованої системи управління та енергетичних активів під дер-жавним контролем.

Була обрана модель часткової приватиза-ції енергетичних активів при збереженні мо-делі регульованого державою ринку енергії. Це давало низку переваг для «коаліції влад-них груп», оскільки обіцянки субсидійованих низьких цін на енергоносії, з урахуванням патерналістських очікувань населення, стали інструментом отримання електоральної під-тримки. Для гарантування цього було запро-ваджено специфічне управлінське рішення у трикутнику «держава» – «виробник енер-гії» – «споживач енергії», модель реалізації якого узагальнено може бути описана такими етапами:

– держава встановлює субсидовані ціни для населення та розробляє модель компенса-ції різниці в цінах у формі відшкодування збитків для постачальників енергії [5] (це важливий принциповий момент: держава за-проваджує не модель підтримки споживачів, а компенсацію фактичних витрат енергетичних компаній [виробників]) 2;

– у рамках даної моделі держава змушена запровадити механізми «контролю» витрат виробників енергії. Роблячи це, держава: а) обмежує здатність енергетичних компаній (особливо комунальних) інвестувати у розви-ток нової енергетичної інфраструктури, а та-кож реконструювати та модернізувати існую-чу, б) створює необхідність введення видатків на адміністрування зазначених вище механіз-мів контролю (адміністративні витрати), б) накладає навантаження на свій бюджет шляхом введення непередбачених витрат че-рез проблеми державних компаній [5; 6];

– намагання контролювати діяльність ви-робників логічно призводить до запроваджен-ня «витратної» методології (фактичні втрати

2 Схема надання безготівкових субсидій за-тверджена постановою уряду від 4 лютого 1995 р. № 89. Надалі ця схема неодноразово «удосконалю-валась», але основоположні принципи та механізм її реалізації щодо виділення бюджетних коштів та їх «транзиту» до виробника (постачальника) і досі залишаються незмінними.

плюс допустимий рівень рентабельності) у тарифо- та ціноутворенні. Результатом цього стає: а) «погодження» включення у тарифи (ціни для споживачів) усіх фактичних витрат, що знімає будь-яку заінтересованість вироб-ників у підвищенні ефективності діяльності; б) створення умов для зловживань через включення завищених фактичних витрат (у тому числі закупівлі обладнання за завищени-ми цінами) у тарифи (ціни для споживачів) або затвердження бюджетних видатків для підтримки виробників енергії.

Фактично держава взяла на себе зобов’язання «балансувати» фінансовий стан державних енергетичних компаній, застосову-ючи будь-які інструменти, у тому числі безпо-середні бюджетні видатки, на користь енерго-компаній. Нинішня модель субсидування ло-гічно зумовлює постачальників енергії до підвищення технічних та інших збитків (це збільшить обсяги компенсації від держави), що і зумовлює відсутність суттєвих змін щодо ефективності енергопостачання3 і загалом енергоефективності економіки [7].

Ситуацію ускладнює адміністративне втручання у принципи функціонування рин-ків, а багаторівневі ціни, встановлені для різ-них категорій споживачів і виробників енер-гії, дають недобросовісним постачальникам додаткову можливість маніпулювати обсяга-ми енергопостачання, особливо за відсутності обліку4.

Хибність застосування такого принципу гарантування соціальної справедливості є очевидною, проте змін у напрямку встанов-лення безпосередніх, прямих, грошових роз-рахунків між виробником і споживачем енер-

3 Питомі витрати умовного палива для вироб-ництва електроенергії на ТЕС і ТЕЦ залишають-ся високими і сягають 379,4 кг у. п./тис. кВт*г (у розвинутих країнах – 310–320 кг у. п./тис. кВт*г). Витрати на виробництво теплоенергії складають 179 кг у. п./Гкал (середньосвітовий показник 140–150 кг у. п.). Втрати теплової енергії у трубопрово-дах магістральних мереж перевищують 14 % (при 10 % у країнах Європи), а сумарні втрати з ураху-ванням розподільних мереж – 30 %. Втрати води підприємствами житлово-комунального господар-ства складають понад 30 %.

4 За відсутності приладного обліку обсяги спо-живання газу населенням розраховуються відпо-відно до нормативів, встановлених урядом. Норми споживання газу населенням (неперевіреного спо-живання) зросли майже удвічі з 1991 р. 24 березня 1995 р. постановою № 219 Кабінет Міністрів Украї-ни збільшив норму споживання газу на одну люди-ну до 6,8 куб. м. (при 5,5 куб. м. у радянський час), а 8 червня 1996 р. постановою № 619 норму спожи-вання на одну людину було збільшено до 9,8 куб. м.




горесурсів не спостерігається5. Понад те, заяви політиків та зміст пропонованих народними депутатами законопроектів свідчать про іс-нування пріоритету збереження «низьких цін», тобто поточної ситуації, над проектуван-ням майбутнього енергетичного сектору.

Дослідники «інституційних пасток» роз-кривають об’єктивність такої ситуації через існування «вигод» для окремих економічних агентів. Якщо агент ризикує програти, діючи на користь змін правил гри, то ситуація є ста-лою в неоптимальному режимі, що й назива-ється «інституційною пасткою», а фірми, яким вигідно дотримуватися неефективних норм і правил, стають лобістами таких пасток [4].

Парадоксально, однак діюча модель субси-дування в енергетиці, яка стала причиною збереження «нереформованості» цього секто-ру економіки, має свої короткострокові пере-ваги для всіх основних економічних агентів суспільства:

– більшість українських громадян не хо-чуть змін, тому що це вимагатиме зміни зви-чок, поведінки, відмови від патерналістських очікувань, а також відповідальності за свої дії (або бездіяльність) та захисту своїх прав пе-ред постачальниками енергетичних послуг;

– більшість енергетичних підприємств (особливо державної форми власності) не від-чувають необхідності зміни культури ведення бізнесу, оскільки за існуючих умов завжди буде можливість просити державної підтрим-ки (видатки з державного бюджету для НАК «Нафтогаз України», комунальних госпо-дарств чи вугільної галузі) чи пільгового опо-даткування фактичних видатків «інвестицій-них програм» тощо;

– «коаліція владних груп» зацікавлена у збереженні контролю за фінансовими потока-ми та ресурсами енергетичного сектору у спосіб використання інструментів державного контролю. Окрім того, існуюча модель субси-дування населення дає змогу громадянам із високим рівнем доходів отримувати безпосе-редні вигоди у вигляді заниженої вартості послуг з енергопостачання;

– органи влади зацікавлені зберігати право на втручання у функціонування енергетичних

5 Слід зазначити, що Росія (2005 р.), Казахстан (1998 р.), Молдова (2003 р.) та країни Закавказзя реформували свою систему пільг і перейшли до монетарних форм соціального захисту. Водночас уряд України відповідно до плану дій на 2013 р. щодо впровадження Програми економічних ре-форм на 2010–2014 рр. має продовжувати удоско-налювати механізми компенсації цін, встановле-них нижче економічного рівня.

ринків та діяльність підприємств енергетичної галузі, що дозволяє отримувати «ренту» від «погодження (затвердження)» діяльності суб’єктів господарювання.

Таким чином, політика соціального патер-налізму та існуюча модель субсидування на-селення через підтримку виробників (поста-чальників) енергії утворили класичну «інсти-туційну пастку», що не дає змоги вирішити назрілі проблеми та негативно впливає на інші сфери життєдіяльності суспільства.

Поряд із безпосереднім впливом на стан енергетичного сектору існуюча модель взає-мовідносин формує низку побічних наслідків, які ще більше посилюють інституційне сере-до вище, несприятливе не тільки для реформ енергетичного сектору, а й навіть для проголо-шених пріоритетів зростання ролі місцевого самоврядування.

Модель субсидування фактично обмежує свободу підприємництва, виходячи далеко за межі принципів антимонопольних обмежень, та стримує ініціативу суб’єктів господарюван-ня. Погодження інвестиційних програм ви-робників (постачальників) енергії здійсню-ється державними органами влади (регулято-рами) не стільки з огляду на техніко-еконо-мічні умови, скільки з урахуванням принципу «недопущення» зростання цін на ринку [8]6. Модель також обмежує місцеві органи влади, оскільки необхідність щомісячного узгоджен-ня «центром» обсягів видатків з державного бюджету (субвенцій та дотацій), руху коштів місцевих бюджетів, їх видатків навряд чи сприяє підвищенню самостійності й ініціатив-ності органів місцевої влади щодо реалізації інвестиційних проектів в енергетиці загалом і комунальними підприємствами зокрема.

Іншим важливим побічним наслідком є безперервне погіршення стану енергетичної інфраструктури. Увівши у схему розрахунків третю сторону (держава в особі органу влади), яка не несе відповідальності за якість надання послуг, держава фактично ліквідовує зацікав-леність виробника у підвищенні ефективності діяльності, водночас не беручи таких зо бов’я-зань на себе.

Це призводить до того, що проблеми в галузі лише накопичуються. Так, нині всі 97 задіяних

6 Витяг із Звіту НКРЕ за 2012 р. «Усвідомлюю-чи важливість для економіки і суспільства значен-ня стабільності роздрібних цін на електроенергію, НКРЕ протягом 2012 року впроваджувала заходи щодо недопущення необґрунтованого зростання роздрібних тарифів шляхом жорсткого контролю за формуванням їх складових та, в першу чергу, оптової ринкової ціни, що зумовлює обмеження ін-вестицій у розвиток».




енергоблоків ТЕС України відпрацювали свій розрахунковий ресурс роботи (100 тис. годин), 86 із них відпрацювали межу граничного ре-сурсу роботи енергоблоків (170 тис. годин), 83 з них перевищили термін фізичного зносу обладнання (200 тис. годин) [8]. Зношеність магістральних і розподільчих теплових мереж сягає 70 % їх загальної протяжності, а на кожні 100 кілометрів мереж щороку реєструється понад 70 випадків їх пошкоджень [7]. В ава-рійному стані перебуває більше третини водопровідно-каналізаційних мереж. Щороку необхідно замінювати 2,2 тис. км мереж, а фактично замінюється у чотири рази менше, що призводить до зростання кількості аварій (у середньому їх відбувається 260 на 100 км мереж) [9].

У цій ситуації важливо проаналізувати тео-ретичну можливість виходу із зазначеної «ін-ституційної пастки». Теоретичні дослідження пояснюють складність виходу з неї дуже висо-кими витратами на трансформацію інститу-ційного середовища, що, власне, і стримує будь-які суттєві перетворення, забезпечуючи тим самим тривале існування неефективної моделі. У рамках теорії виділяються два мож-ливих виходи з «інституційної пастки» [4]:

– еволюційний підхід, що формується економічною системою, наприклад за умов прискорення економічного зростання, систем-ної кризи тощо. Умовою початку процесу можливих змін є ситуація, коли трансакційні витрати функціонування неефективної норми перевищать трансформаційні витрати скасу-вання старої норми і/або введення нової;

– революційний підхід, при якому зміна неефективної норми відбувається у результаті реформ. Якщо подібні зміни пов’язані з пере-розподілом власності й зачіпають інтереси великих соціальних груп, реформи відбува-ються повільно, стикаючись зі спротивом окремих груп.

Причому стверджується, що «головну роль у цьому процесі має відігравати держава, тому що в умовах інституційної нерівноваги жоден інший агент не здатен приймати ефективні довгострокові рішення» [4, с. 90]. Фактично це повертає нас до вихідної ситуації, коли «дер-жава або від її імені окремі групи інтересів» ініціюють і здійснюють реформи, що, однак, не убезпечує від потрапляння в нову «пастку».

Таким чином, з метою уникнення нової «пастки» ми змушені припустити існування «суб’єкта», зацікавленого у зміні практики управління та принципів функціонування енергетичних ринків, що потребує детальнішо-го аналізу можливості появи такого «суб’єкта» реформ, його мотивації та цілепокладання.

Соціально-культурні аспекти реформування енергетичних ринків

Після оголошення Президентом Украї-ни В. Януковичем у 2010 р. нової хвилі ре-форм активізувалися приватизаційні процеси в енергетичній галузі, що породило надію на появу «суб’єкта», зацікавленого у реалізації цих реформ. Та чи буде новий суб’єкт (при-ватний власник енергетичних активів) заці-кавлений і спроможний реалізовувати нову енергетичну політику?

На жаль, аналіз тенденцій на енергетичному ринку та пропонованих управлінських рішень упродовж останніх років свідчить про подаль-ше закріплення політики, базованої на принци-пі патерналізму та існуючої моделі субсидуван-ня7. Існуюча практика централізації контролю за діяльністю та фінансовими потоками по-ширюється на всі енергетичні ринки (електро-енергії, газу, вугілля, комунальних послуг) за допомогою різних «удосконалених» схем (зо-крема запровадження спеціалізованих ра хун-ків)8 [6; 10]. При цьому урядом прийнято рі-шення відтермінувати завершення приватиза-ції державних шахт і теплоелектростанцій. Парламент підтримав у першому читанні за-конопроект щодо формування нової моделі ринку електроенергії, який, однак, зберігає іс-нуючу модель субсидування. Незважаючи на різноманітність обґрунтувань прийнятих рі-шень, всі вони мають спільну рису.

Фактично зазначені процеси відображають існування інституційного середовища, спря-мованого на збереження «нереформованості» та обмеження конкурентних відносин на енергетичних ринках. Україна опинилась не просто в «інституційні пастці», а в ситуації, коли кожне наступне управлінське рішення (удосконалення захисту населення від ринко-вих цін) призводить до подальшого погіршен-ня фінансової, інституційної та адміністратив-

7 Постановою уряду від 14 липня 2010 р. № 621 «Про посилення соціального захисту на-селення під час оплати житлово-комунальних послуг» новий розмір витрат на оплату житлово-комунальних послуг понижувався з 20 % до 15 % середньомісячного сукупного доходу.

8 Поточні рахунки зі спеціальним режимом використання для зарахування коштів, які над-ходять як плата за отримані енергоресурси (елек-троенергію, газ, теплоенергію), поступово були поширені на ринок електроенергії, ринок газу, а тепер поширюються на ринок теплової енергії. Фактичний контроль за коштами на таких ра-хунках має окремий орган державної влади, який розподіляє кошти для здійснення розрахунків за спожитий природний газ та електричну енергію із постачальниками.




ної спроможності здійснювати реформи в енергетичному секторі.

Певне теоретичне пояснення такої ситуації дають дослідження Д. Норта та його колег щодо розвитку та реформування інституцій-ного середовища. Вони констатують природ-ність використання «коаліцією владних груп» державних інститутів для регулювання до-ступу інших до «ренти», що, власне, і є умовою існування такої моделі організації суспільства. Логіка існування суспільства з обмеженим доступом (limited access order – за Д. Нортом) полягає у «викривленні будь-яких інституцій-них форм і механізмів з метою створення ренти для підтримання існування «коаліції владних груп» [3, с. 29].

Не сприяє реформам й українське суспіль-ство, яке має протистояти такій поведінці еліти та вимагати змін існуючого стану. До-слідження «Український характер», проведе-не у 2011 р., вказує на низку соціально-психо-логічних особливостей наших громадян, які обмежують готовність суспільства створювати тиск знизу, зокрема схильність до ізоляціоніз-му, недовіру до своїх співвітчизників, низьку готовність до солідарних дій тощо. Наші співвітчизники можуть активно обстоювати свій особистий інтерес, а інколи – йти на ра-дикальні заходи, але лише до моменту вирі-шення особистої проблеми. Для масової свідо-мості українських громадян найхарактерніші конформізм і толерантність до порушення прав. При цьому 57,1 % опитаних вважають, що держава повинна підтримувати соціальну справедливість у суспільстві, забезпечуючи матеріальний добробут громадян і лише 39,3 % – що соціальну справедливість держава має забезпечувати, створюючи рівні умови для діяльності громадян, гарантуючи при цьому дотримання законів [11].

Яскравим прикладом такої поведінки є стан створення нової інституційної основи господарювання у ринкових умовах, зокрема утворення об’єднань співвласників багато-квартирного будинку (ОСББ) у житлово-ко-мунальній сфері саме як інституту, спромож-ного взяти на себе відповідальність за стан задоволення енергетичних потреб людей у трикутнику «держава – виробник енергії – споживач енергії».

Відповідно до Загальнодержавної програ-ми реформування і розвитку житлово-кому-нального господарства до кінця 2014 р. більше 70 % житлових будинків повинні мати «влас-ників» у формі ОСББ. Станом на 2013 р. лише близько 13 % усіх житлових будинків мають такого «власника», який працює безпосеред-ньо з постачальниками енергії та інших кому-

нальних послуг. При цьому багато з організо-ваних ОСББ невдовзі припиняють свою робо-ту, зіткнувшись з існуючою схемою взаємо-відносин у зазначеному трикутнику та проблемами, породженими існуючою модел-лю субсидування.

Незважаючи на подальше погіршення енергетичної інфраструктури та ілюзорність переваг існуючої моделі енергозабезпечення9, населення нині не готове взяти на себе частку відповідальності за енергопостачання, органі-зацію своєї життєдіяльності.

Таким чином, можливість проведення ре-форм енергетичного сектору об’єктивно об-межена існуючою незацікавленістю «коаліції владних груп» і нерозумінням широким зага-лом суспільства необхідності таких змін, у тому числі через подальше акцентування його уваги на політиці соціального патерналізму.

Та чи свідчить це про принципову відсут-ність виходу з «інституційної пастки»? Не-зважаючи на неоптимістичні висновки гума-нітарних наук і низьку вірогідність швидкої зміни звичних практик поведінки, існує практично-технологічний аспект, що невід-воротно наближає створення «критичної маси» зацікавленості у здійсненні реформ.

Погіршення фізичного стану енергетичної інфраструктури в Україні до межі колапсу та/або економічної неспроможності (для україн-ських домогосподарств це те саме) змусить суспільство змінюватися незалежно від його бажань. Унаслідок цього відбудеться своєрідне примусове «обнуління» як зобов’язань, узятих на себе державою на початку утворення неза-лежної країни, так і патерналістських очікувань суспільства. Фактично ці зобов’я зання зафік-совані у двох основних складниках: морального зобов’язання лідерів країни гарантувати енер-гетичну політику соціального захисту та сус-пільної пам’яті про енергетичну інфраструкту-ру, побудовану зусиллями всієї країни. Оче-видно, Україна вже пройшла більше половини шляху до «обнуління» таких зобов’язань.

При цьому не йдеться про одномоментний колапс усієї енергетичної інфраструктури. Сама загроза фізичного краху інфраструктури буде спусковою подією для започаткування змін, чим утвориться нове поле діяльності, яке будуватиметься вже на нових підходах (пану-ючих традиціях того часу). Інакше кажучи, вичерпання можливостей для подальшого підживлювання патерналістських очікувань

9 «Недостатність необхідної» державної під-тримки створює енергетичним компаніям логічне виправдання надання енергетичних послуг поганої якості чи взагалі припинення енергопостачання.




суспільства через загрозу фізичного функціо-нування енергетичної інфраструктури ство-рить «примусовий запит» і шанс на форму-вання нової енергетичної політики.

Висновки

Діюча модель субсидування в енергетиці, яка призвела до виникнення «інституційної пастки» нереформованості енергетичного сектору України, поступово перетворюється на загрозу економічній та національній безпе-ці. Не проблема підвищення цін для населення (негативний вплив чого може бути нівельова-ний іншими механізмами компенсації, зокрема адресними монетарними виплатами населен-ню), а існуюча система субсидування утриман-ня низьких цін і наслідки її застосування в енергетичній сфері є головною проблемою для розвитку українського енергетичного сектору.

Політика соціального патерналізму та іс-нуюча модель субсидування утворили норму,

яка сама себе підтримує і при якій відсутній «суб’єкт», зацікавлений у здійсненні реальних змін функціонування енергетичного сектору. Таким чином, у середньостроковій перспекти-ві немає об’єктивних підстав очікувати зміни існуючої практики управління та традицій господарювання і, відповідно, завершення реформ енергетичної галузі.

Тільки загроза фізичного колапсу енерге-тичної інфраструктури та завершення, у дов-гостроковій перспективі, консолідації енерге-тичних активів новими власниками створять потенційний запит на зміни принципів взає-мовідносин у трикутнику «виробник – спо-живач – держава». Така перспектива зумов-лює суттєві виклики для українського сус-пільства, що потребує подальших досліджень як у частині створення механізмів захисту споживачів від диктату виробників, так і фор-мування інституційного середовища, орієнто-ваного на підтримку нової моделі взаємовід-носин в енергетичному секторі.


1. Програма економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефектив-на держава» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/docs/Programa_reform_FINAL_1.pdf

2. North D. C. (2009). Violence and Social Orders : A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History / D. C. North, J. J. Wallis & B. R. Weingast. – New York : Cambridge University Press.

3. North D. C. (2007). Limited Access Orders in the Developing World : A New Approach to the Problems of Development / D. C. North, J. J. Wallis & B. R. Weingast. WB // Policy Research Working Paper # 4359.

4. Пищуліна О. М. Застосування теорії «інституційної пастки» для аналізу макроекономічної політи-ки // Стратегічні пріоритети. – 2012. – № 2(23). – С. 85–91.

5. Про надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних по-слуг, придбання скрапленого газу та твердого палива : постанова Кабінету Міністрів України від 4 люто-го 1995 р. № 89 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/89–95-п

6. Питання удосконалення схем розрахунків за використану електроенергію та природний газ : по-станова Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2008 р. № 1082 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1082–2008-п

7. Підвищення енергоефективності як стратегічний пріоритет державної політики економічної без-пеки : аналітична доповідь [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1049/

8. Про затвердження Звіту про результати діяльності Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, у 2012 році : постанова НКРЕ від 22.03.2013 № 282 [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.nerc.gov.ua/index.php?news=3170

9. Єременко А. Комунальні тарифи. Що далі?.. // Дзеркало тижня. – 2013. – № 2 [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://gazeta.zn.ua/energy_market/kommunalnye-tarify-chto-dalshe-razgovor-s-chinovnikom-kotoryy-znaet-vse-o-tarifoobrazovanii.html

10. Про Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» : указ Президента України від 12 березня 2013 № 128/2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/15521.html

11. Єрмолаєв А. «Вишневий сад» українського традиціоналізму / А. Єрмолаєв, О. Левцун [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/vishneviy_sad_ukrayinskogo_traditsionalizmu.html



Бєгун С. В.

УДК 620.9:338.2

ПРІОРИТЕТИ РОЗВИТКУ ЯДЕРНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ В УКРАЇНІ

Бєгун Сергій Васильович,Бєгун Сергій Васильович,кандидат фізико-математичних науккандидат фізико-математичних наук

Проаналізовано поточний стан ядерної енергетики та її внесок у забезпечення еконо-мічної та енергетичної безпеки України. Обґрунтовано напрями вирішення основних проблем. Розроблено рекомендації щодо стратегії розвитку ядерної енергетики України.

Ключові слова: енергетика, енергетична безпека, ядерна енергетика, стратегія розвитку.

Відповідно до існуючих українських [1; 2] (включаючи текст проекту оновлення Енерге-тичної стратегії України на період до 2030 р.), європейських [3; 4] та світових [5; 6] фактич-них даних і прогнозів споживання електро-енергії зростає й не зменшуватиметься.

За даними Державної служби статистики України, частка атомних електростанцій (АЕС) у виробництві електроенергії в Україні складає 45–50 %. При цьому конкурентоспро-можність української економіки значною мі-рою зобов’язана низькій ціні на електроенер-гію, вироблену українськими АЕС [2].

Розвиток ядерної енергетики у світі стри-мується можливістю подвійного використан-ня ядерних матеріалів (для вироблення енергії та зброї масового ураження). Суттєво впливає на розвиток ядерної енергетики у світі можли-вість безаварійної експлуатації АЕС, особливо з урахуванням імовірності та наслідків тяж-ких аварій – таких як аварії на Чорнобиль-ській АЕС (1986 р., Україна), на АЕС Фукусі-ма Даїчі (2011 р., Японія).

З точки зору стратегії розвитку енергетики України ядерній енергетиці відведено провід-ну роль. Такий статус ядерної енергетики зу-мовлений наступними чинниками:

– наявність і достатність необхідної міне-рально-сировинної бази на території України;

– наявність значного досвіду з експлуатації АЕС в Україні;

– ядерна енергетика є низьковуглецевою технологією виробництва енергії.

Продовження ресурсу діючих АЕС України на понадпроектний термін

Недостатнє фінансування продовження експлуатації українських АЕС призведе до

необхідності їх зупинки після закінчення про-ектного терміну експлуатації та до необхід-ності побудови потужностей, що їх замі-нять [7; 8]. Крім того, при недостатньому фі-нансуванні робіт з метою продовження експлуатації та підвищення безпеки україн-ських АЕС у результаті погіршення експлуа-таційних показників виникне загроза стабіль-ному функціонуванню Об’єд на ної енергетич-ної системи (ОЕС) України, оскільки при аварійній зупинці одного енергоблоку АЕС в ОЕС України необхідним буде запуск резерв-них компенсуючих потужностей в обсязі від 440 МВт (ел) до 1000 МВт (ел). Якщо ж зупи-няються декілька блоків АЕС, то ситуація буде пропорційно гіршою і може спричинити навіть енергетичну аварію регіонального рів-ня в ОЕС України через обмежену кількість наявних компенсуючих резервних потужнос-тей, тому що відповідно до постанови НКРЕ України від 09.08.2012 №1031 нині передбача-ється тільки 1140 МВт (ел) оперативного ре-зерву в ОЕС України.

Продовження ресурсу діючих АЕС Украї-ни на понадпроектний термін є технічно можливим завдяки надмірному консерватиз-му при обрахунках технічних параметрів да-них ядерних установок на час їх створення (1970–1990 рр.). За період, що минув, були уточнені розрахункові параметри та розробле-ні технології відновлення властивостей радіа-ційно ушкодженого металу шляхом випалю-вання дефектів.

Але при продовженні терміну експлуатації параметри енергоблоків мають бути приведені до сучасних вимог. Наприклад, з урахуванням нової інформації, що з’явилася за цей час, не-обхідною є перекваліфікація обладнання Південно-Української АЕС, виходячи з нових



Пріоритети розвитку ядерної енергетики в Україні

даних щодо сейсмічної ситуації в районі її роз-ташування.

Атомна промисловість. Розвиток ядерно-паливного циклу

Програма «Ядерне паливо України». Дер-жавна цільова економічна програма «Ядерне паливо України», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2009 р. № 1004 (далі – Програма), розрахована лише на 5 років і в умовах тотального багато-річного недофінансування всіх ланок ядерно-го паливного циклу України в принципі не може вирішити всі накопичені за роки не-залежності проблеми.

Критика реальності виконання Програми багатьма експертами виходить із загальної для багатьох подібних державних документів про-блеми: у них декларуються нереальні для ви-конання завдання, на які планується завідомо недостатній рівень фінансування; завдання програм не виконуються, а невиконання про-грам пояснюється недостатнім рівнем фінан-сування й нереальністю виконання у вказані терміни поставлених завдань. Таким чином, утворюється «замкнене коло». Проблема плинності кадрів, характерна для центральних органів влади України, додатково погіршує ситуацію.

Така ситуація пов’язана передусім з від-сутністю відповідальності за невиконання програм.

З економічної точки зору у Програмі, на перший погляд, закладені цілком досяжні щодо видобутку урану результати, які узго-джуються із задекларованими у міжнародній доповіді [9] ціновими параметрами щодо ви-добутку розвіданих в Україні покладів урану. Водночас систематичне недофінансування Програми через обмеженість коштів Держав-ного бюджету та економічно необґрунтовані тарифи, встановлені для підприємств атомно-промислового комплексу, призводять до не-виконання поставлених завдань.

Забезпеченість ядерним паливом. За інфор-мацією Ядерного енергетичного агентства ОЕСР (NEA OECD) [10] і за результатами досліджень [11], наявних ресурсів урану у світі вистачить при нинішньому рівні спожи-вання на 700 років при використанні відкри-того ядерного паливного циклу та реакторів на теплових нейтронах; на 21000 років при використанні замкненого ядерного паливного циклу (напрацювання та використання плуто-нію) з реакторами на швидких нейтронах. Якщо врахувати наявні світові ресурси торію, то вказані цифри можуть бути збільшені у

рази. При цьому 97 % наявних світових ресур-сів урану сконцентровані у 14 країнах світу. До цього списку входить й Україна. Саме тому провідні країни світу розвивають ядерну енер-гетику як стратегічно важливу галузь.

Для задоволення потреб економіки Украї-ни тільки за рахунок власних ресурсів (при збереженні поточного рівня потреб) наявних власних ресурсів урану вистачить на понад 100 років при використанні реакторів тільки на теплових нейтронах [9]. Базуючись на на-веденій цифрі, можна впевнено стверджувати, що з точки зору стратегічного планування Україна не має достатньої кількості урану для того, щоб вести зовнішню торгівлю цим ресур-сом, тому що термін експлуатації нових реак-торів на теплових нейтронах, що будуються нині у світі та плануються в Україні, складає не менше 60 років і весь цей час реактор по-требує періодичного завантаження свіжого ядерного палива. Крім того, основна кількість покладів урану знаходиться в ціновому діа-пазоні більше 80 дол. США за кілограм урану і Україна навряд чи зможе в цьому конкурува-ти з Канадою, Південною Африкою, Бразилі-єю, Китаєм і Казахстаном.

За умови переходу на використання в перспективі ядерних реакторів на швидких нейтронах, без яких ядерна енергетика не має майбутнього, наявних власних ресур-сів урану вистачить на 3000 років. Якщо врахувати наявні в Україні значні ресурси торію (якого в Україні майже стільки, скіль-ки й урану), то, відповідно, власних ресурсів для ядерної енергетики України вистачить на майже пропорційно більший термін у разі переходу на урано-торієвий ядерно-палив-ний цикл.

При розгляді розвитку урановидобування в Україні слід зауважити, що використання технологій свердловинного та блочного ви-луговування є оптимальним і можливим не для всіх типів покладів урану, тому обме-ження цими технологіями не є доцільним. Крім того, технології свердловинного та блочного вилуговування при видобуванні урану мають низку обмежень з екологічної точки зору і потребують наявності високого рівня культури безпеки на видобувних під-приємствах [12; 13]. Тому поспішати з масо-вим впровадженням цих технологій в Україні не варто. Економічна перевага технології свердловинного вилуговування по відношен-ню до традиційної – відносне зменшення ка-пітальних витрат у приблизно десять ра-зів [14]. Але при застосуванні технології свердловинного вилуговування значно зрос-тають поточні витрати, передусім на закупів-



Бєгун С. В.

лю хімічних реагентів, у результаті чого ціна на уран, видобутий традиційними методами, та ціна на уран, видобутий методом свердло-винного вилуговування, – величини одного порядку.

Крім того, порівнювати різні методи видо-бутку урану тільки за ціновими параметрами не зовсім коректно, оскільки застосування конкретного методу видобутку визначається передусім геологічними умовами залягання покладів урану та його вмістом у породах, а вже потім економічними параметрами [15]. Тобто кожний метод видобутку має своє при-значення. Відповідно до Програми на впрова-дження технології свердловинного вилугову-вання заплановано 12,8 % загальної суми ви-трат на збільшення видобутку урану, що відповідає за пропорцією необхідному нині рівню витрат на цьому напрямі. Відповідно до Програми внесок від урану, видобутого за технологією свердловинного вилуговування, у загальне збільшення видобутку урану скла-де в кінці виконання Програми ≈19 %, що є значною частиною, зважаючи на поточний стан робіт на цьому напрямі.

Україні потрібний власний газофторидний комплекс із переробки закису-окису урану (U3O8) у гексафторид урану (UF6) та оберненої конверсії гексафториду урану у двоокис ура-ну. Особливого значення такий комплекс на-буває у зв’язку з: 1) можливістю повернення збідненого на 235U гексафториду урану, який містить 0,2÷0,3 % 235U та ≈99 % 238U; 2) принци-повою обмеженістю ресурсів урану в Україні; 3) можливістю використовувати збіднений уран та 238U в ядерному паливному циклі з реакторами на швидких нейтронах.

У випадку створення власного газофторид-ного комплексу та налагодження власної пе-реробки так званого жовтого кеку*1 до закису-окису урану заслуговує на увагу варіант можливості закупівлі жовтого кеку за межами України для його переробки до гексафториду урану на вітчизняному підприємстві.

За умови закупівлі послуг із збагачення тільки в РФ заслуговує на увагу та вивчення варіант закупівлі жовтого кеку у Казахстані, зважаючи на цінові параметри [9]. Казахстан

* Жовтий кек – це суміш хімічних сполук урану (конкретний склад залежить від методу) з пустою породою (тип пустої породи залежить від складу гірничої породи родовища). Ця суміш утворюється у підземних горизонтах і подається на поверхню при видобуванні урану методом підземного вилуговуван-ня (Технология урана : учебное пособие / [А. А. Мас-лов, Г. В. Каляцкая, Г. Н. Амелина, А. Ю. Водянкин, Н. Б. Егоров] – Томск : Издательство Томского по-литехнического университета, 2007. – 97 с.)

володіє значними ресурсами урану в ціновій категорії до 40 дол. США за його кілограм, а відповідні ресурси Російської Федерації та Узбекистану визначаються покладами в ціно-вій категорії до 80 дол. США за кілограм ура-ну [9]. Оцінені ресурси урану у Таджикистані за кількістю не перевищують 2,5 % оцінених таких ресурсів в Україні [16]. Для порівняння, оцінені ресурси урану в Казахстані переви-щують українські у 2,9 разу. Щоправда, у дея-ких джерелах існують заяви про наявність значних ресурсів урану у Таджикистані, але вказується на важкодоступність цих ресурсів та складність їх видобутку, а на наявних у Таджикистані шахтах видобуток урану давно припинено. Крім того, у міжнародних базах даних відсутня інформація про наявність у Таджикистані покладів урану у ціновій кате-горії до 40 дол. США за його кілограм.

У випадку закупівлі послуг із збагачення не тільки в РФ заслуговує на увагу варіант закупівлі жовтого кеку в Казахстані та Узбе-кистані, зважаючи на цінові параметри.

У будь-якому разі закупівля жовтого кеку має бути в межах потреб українських атомних електростанцій до виходу видобутку україн-ської урановидобувної промисловості на рі-вень потреб українських атомних електро-станцій. Це зумовлено тим, що Україна не володіє власною реакторною технологією та власною технологією збагачення урану й не продає реакторні установки власного ви-робництва іншим країнам світу, а саме ці чинники є визначальними при пошуку по-тенціальних покупців гексафториду урану.

Оскільки країни – постачальники реактор-них технологій та постачальники послуг із збагачення урану мають власні установки з переробки жовтого кеку до гексафториду урану, нарощують їх кількість відповідно до збільшення замовлення й зацікавлені у роботі своїх потужностей при постачанні реакторної установки чи при постачанні послуг із збага-чення урану, перевищення виробництва гек-сафториду урану над потребами українських атомних електростанцій може бути тільки у випадку довгострокової домовленості та спів-робітництва передусім з постачальниками реакторних технологій та постачальниками послуг із збагачення урану, а потім – із влас-никами ядерних реакторів.

Виробництво цирконію для ядерних реак-торів в Україні. Розглядаючи варіанти перехо-ду на виготовлення виробів із цирконію на під-приємствах України, необхідно враховувати, що від хімічного складу та від металургійної технології виготовлення цих виробів залежать їх механічні властивості, стійкість до корозії




та до впливу іонізуючого випромінювання [17; 18]. Обов’язковою умовою має бути відповід-ність виготовлених виробів вимогам кінцевого споживача та вимогам розробника установки, комплектуючі до якої поставляються. У випад-ку тепловиділяючих збірок для українських атомних електростанцій такими організаціями є: розробник реакторної установки ОКБ «Гід-ропрес» (Росія), розробник ядерного палива ВАТ «ТВЕЛ» (Росія), Державна інспекція ядерного регулювання України, ДП НАЕК «Енергоатом» (Україна).

Розроблена в Україні технологія виготов-лення кальцієтермічного цирконію не гаран-тує ідентичність властивостей і переваги українського сплаву над штатним російським сплавом Е-110 у всіх режимах експлуатації, включаючи аварійні. Цей факт визнаний усіма провідними фахівцями України [19–23].

Запропонований у Програмі перехід на магнієтермічну технологію – це вимога часу, оскільки сучасні магнієтермічні технології економічно більш вигідні, менш енергоємні, відносно швидкі, дозволяють досягти кращих технологічних параметрів [23]. Неуніверсаль-ність української кальцієтермічної технології щодо виготовлення сплавів цирконію задано-го хімічного складу значно обмежує можли-вості та ринок збуту виготовлених за цією технологією виробів, концентруючи його на реакторах російського виробництва, що лише посилює залежність від Росії [23].

Відповідно до інформації Державної служби геології та надр України наша держа-ва володіє всіма необхідними для виготов-лення виробів із цирконію мінеральними ресурсами, в тому числі і для виготовлення допоміжних хімічних реагентів [24]. Але, по-при наявність корисних копалин, виробни-цтво відповідних речовин відсутнє. Цю ситу-ацію можна пояснити тим, що Україна трива-лий час була частиною цілісного комплексу народного господарства СРСР, але після його розпаду не було створено відповідних підприємств на її території. Наявні ж підпри-ємства (наприклад глиноземні та алюмінієві) руйнуються та консервуються. Але ж саме алюміній потрібен для виготовлення мета-левого кальцію за найбільш економічно ви-гідною та досконалою технологією [25], а для переходу на магнієтермічну технологію ви-готовлення цирконію буде потрібний магній, єдиний виробник якого в Україні оголоше-ний банкрутом. Нині магній виготовляється в нашій державі методом переплаву в осно-вному російського магнієвого металобрухту. Єдиний в Україні виробник цирконію ДНВП «Цирконій» – банкрут.

Більшість експертів справедливо наголо-шують, що за п’ять років неможливо вийти на промислові обсяги з виготовлення цирконіє-вої губки, трубної заготовки та прокату. На-приклад, у Росії від заяв щодо магнієтермічної технології до реалізації у вигляді обладнання минуло вже більше шести років, але вони ще не вийшли на промисловий випуск цирконіє-вої губки та прокату за цією технологією.

Швидше за все, магнієтермічну технологію виготовлення реакторного цирконію в Україні можна впровадити на Запорізькому металур-гійному дослідному заводі ДП «Державний науково-дослідний та проектний інститут ти-тану» завдяки схожості технологій виготов-лення цирконію та титану [25]. Але навіть про цей завод у пресі вже з’являється інформація про можливе банкрутство.

Щодо обсягів виробництва цирконієвого прокату маємо ту саму проблему, що й у ви-падку можливості виробництва гексафториду урану. Як тільки обсяг виробництва цирконі-євого прокату перевищить потреби україн-ських атомних електростанцій, одразу виник-не проблема із ринком збуту виробленої про-дукції. Оскільки всі світові виробники ядерного палива мають власні установки з виробництва цирконію та цирконієвого про-кату і збільшують їх кількість у міру розши-рення ринку збуту, виробництво в обсязі по-над потреби українських атомних електро-станцій має бути узгоджене з відповідними постачальниками реакторних технологій. У випадку кальцієтермічної технології такий постачальник буде тільки один – ОКБ «Гідро-прес» (Росія). У випадку магнієтермічної технології такі постачальники – всі існуючі постачальники реакторних технологій.

Забезпечення диверсифікації джерел постачання ядерного паливана АЕС України

Ринок ядерного палива. На ринку ядерного палива Україна нині на 100 % залежить від Російської Федерації, оскільки ядерні техно-логії розробляються в режимі секретності та відсутності обміну інформацією, особливо щодо головних компонентів АЕС, якими є ядерне паливо, конструкція тепловиділяючої збірки (ТВЗ), матеріали для ТВЗ і конструк-цій ядерного реактора та першого контуру, особливо технології виготовлення цих матері-алів. За рахунок цього технології виготовлен-ня ядерного острова реакторної установки (реактор і перший контур) мають свої осо-бливості або значно відрізняються у різних виробників.



Бєгун С. В.

Практика, яку застосовує при впроваджен-ні ядерного палива фірма Westinghouse, не є загальновизнаною і загальноприйнятою у світі, оскільки здійснюється компанією, яка не є розробником даного проекту АЕС і не є володарем ліцензії на виробництво ядерного палива для АЕС даної конкретної конструкції. Крім того, впровадження відбувається не на етапі проектування та будівництва АЕС, а на етапі, близькому до закінчення терміну екс-плуатації АЕС. Тому такий підхід навряд чи є прийнятним для України, яка не є розробни-ком реакторних технологій, оскільки саме тут сталася аварія на Чорнобильській АЕС як ре-зультат промислового експерименту.

Найкращий спосіб диверсифікувати ринок ядерного палива в Україні на даному етапі – це будівництво власного заводу з виготовлен-ня ядерного палива за російською технологією з обов’язковою купівлею ліцензії (повна (без збагачення) технологія виготовлення ТВЗ).

За умови будівництва заводу з виготовлен-ня ядерного палива за російською технологією в Україні диверсифікацію послуг із збагачен-ня ядерного палива можна забезпечити – рів-номірно між РФ і Францією. При цьому слід пам’ятати, що збіднений уран, який є відхода-ми процесу збагачення, є стратегічним ресур-сом при майбутньому використанні реакторів на швидких нейтронах.

У перспективі найкращим способом дивер-сифікації є будівництво АЕС не за російською технологією. Оптимальним варіантом з ураху-ванням євроінтеграційної стратегії України та найкращих світових стандартів є будівництво ядерних реакторів EPR-1650 виробництва компанії AREVA. Другим варіантом є найсу-часніша реакторна установка ATMEA-1100 (спільне виробництво AREVA та Mitsubishi), проектування якої завершується. Ці реакторні установки базуються на вже апробованій тех-нології, яка дозволяє будувати високоманев-рені блоки АЕС, здатні приймати повноцінну участь у регулюванні потужності енергосисте-ми України. Тільки за умови будівництва ви-сокоманеврених потужностей АЕС в Україні існує можливість збільшення частки АЕС понад 50 %, як, наприклад, у Франції.

Для майбутнього розвитку ядерної енерге-тики України як основного споживача ядер-ного палива важливою була б її участь у роз-робці реакторів на швидких нейтронах, що працюватимуть на суміші уранового та плуто-нієвого палива. У цьому напрямі важливою є участь українських спеціалістів у міжнарод-них проектах (передусім з Європейським Со-юзом) з розробки типових енергоблоків реак-торів на швидких нейтронах, які працювати-

муть з використанням напрацьованого плутонію (наприклад з Францією (головний ініціатор), Японією, Чеською Республікою, Угорщиною, Словацькою Республікою).

Завод з виготовлення ядерного палива за російською технологією в Україні

Такий завод потрібний у найближчій пер-спективі, але при виконанні певних умов, про які йтиметься далі. У подальшому, коли по-треба у ядерному паливі російського дизайну зменшиться, його можна буде частково адап-тувати для виготовлення ядерного палива від інших виробників за умови укладання домов-леності щодо обсягів та купівлі ліцензії.

Малоймовірною нині є потреба на зовніш-ніх ринках у ядерному паливі, виготовленому на даному заводі, тому обсяги понад потреби українських АЕС мають включатися до ТЕО тільки після укладання конкретних договорів з конкретними споживачами (підприємство чи країна).

Будівництво такого заводу має бути поєд-нане з приведенням наявних на сьогодні тех-ніко-економічних показників до рівня потреб тільки українських АЕС з повним циклом (крім збагачення) виготовлення ядерного па-лива, тобто до конструкції, яка зараз викорис-товується на нині діючих українських АЕС. Останнє є однією з головних умов, тому що саме таке ядерне паливо буде потрібне для наявних блоків українських АЕС у найближчі 20–30 років. Враховуючи, що термін окупнос-ті подібних проектів сягає 15–20 років, зволі-кання з будівництвом більше 5–10 років є не-припустимим. Питання окупності у вказаних варіантах мають бути з’ясовані.

Якщо такий завод у вказаному варіанті неможливо побудувати у перспективі 5–10 ро-ків, необхідно відмовитися від цього на по-точному етапі та припинити фінансування даного напряму через неможливість поверну-ти інвестиції до закінчення терміну експлуа-тації та поступове скорочення частки АЕС російського виробництва в Україні.

Для того, щоб зрозуміти причини зволікан-ня з будівництвом заводу з виробництва ядерного палива, необхідно врахувати, що РФ в особі Державної корпорації «РОСАТОМ», підрозділом якої є ВАТ «Чепецький механіч-ний завод» (виробництво цирконієвого спла-ву та цирконієвого прокату), швидше за все, не зацікавлена у створенні собі конкурента і буде зацікавлена у завантаженні та розширен-ні власного підприємства, яке і без того має певні фінансові проблеми. Тому питання бу-дівництва даного заводу є проблемою України та має вирішуватися її урядом при виконанні згаданих вище умов.




Розвиток ядерної енергетики.Питання будівництва нових енергоблоків атомних станцій

З точки зору поточних проблем виробни-цтва електроенергії на АЕС України в контек-сті реалізації Енергетичної стратегії в ядерній енергетиці найбільшою є проблема неможли-вості вже протягом семи років повністю ви-давати до електромережі наявну потужність Рівненської та Хмельницької АЕС (23 % від проектного терміну експлуатації), не кажучи вже про плани добудови двох нових блоків на Хмельницькій АЕС.

Будівництво ліній електропередач було активізоване після прийняття 9 липня 2010 р. Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетич-них об’єктів» і врегулювання питання вико-навців робіт з будівництва лінії електропере-дач від Рівненської АЕС та заходу лінії елек-тропередач від Хмельницької АЕС до під-станції «Київська» з орієнтовним терміном закінчення будівництва у 2014 р.

При цьому необхідно зауважити, що будів-ництво зазначених ліній електропередач ви-рішує лише проблему видачі в електромережу потужності тільки від існуючих блоків Рів-ненської та Хмельницької АЕС, тоді як про-блема видачі в електромережу потужностей від блоків № 3 та №4 Хмельницької АЕС, бу-дівництво яких заплановане, залишається відкритою і має бути вирішена до закінчення їх будівництва.

Щодо нових блоків на Хмельницькій АЕС, то зростання валового зовнішнього боргу України, за даними Національного банку, до рівня більше 75 % ВВП держави за наявності надлишку (профіциту) енергоге-неруючих потужностей у регіоні, де плану-ється будівництво АЕС, ставить під сумнів можливість реалізації капіталоємних проек-тів з будівництва нових енергогенеруючих потужностей із залученням кредитних запо-зичень у середньостроковій перспективі. Тому відкритим питанням залишається економічний складник проекту: джерела фі-нансування, етапність фінансування, умови фінансування.

Крім того, є проблема з будівельними конструкціями на майданчиках Хмельниць-кої АЕС [26]. Намагання ДП НАЕК «Енерго-атом» ігнорувати вимоги Державної інспекції ядерного регулювання України (зокрема по-станови колегії Державного комітету ядерно-го регулювання України від 12 листопада 2009 р. № 24 «Про результати державної експертизи з ядерної та радіаційної безпеки

звітних документів з обстеження технічного стану будівельних конструкцій блоку № 3 Хмельницької АЕС») може призвести до зна-чних проблем у майбутньому, зважаючи на те, що експлуатація зазначених будівельних конструкцій з урахуванням запланованих строків експлуатації має бути понад 60–90 ро-ків [27], 20 з яких ці конструкції вже знаходи-лись у неналежних умовах. При цьому вар-тість уже збудованих конструкцій, за наявною інформацією, не може перевищувати 11 % повної вартості будівництва цих двох блоків «від нуля» [27; 28]. Строк демонтажу цих конструкцій менше одного року [29; 30] при вартості робіт з демонтажу менше 3 % повної вартості будівництва цих двох блоків «від нуля». У випадку ігнорування цих проблем виникає ризик дострокового припинення екс-плуатації цих блоків (особливо блоку № 3 Хмельницької АЕС) з недоотриманням ко-штів у сумі, яка може значно перевищити 14 % від повної вартості будівництва цих двох блоків «від нуля».

Відновлення будівництва АЕС має прой-ти певні етапи, перший з яких – це техніко-економічне обґрунтування (ТЕО), завершен-ням якого є затвердження Національним ядерним регулятором проекту ТЕО [31]. Тільки після цього розпочинається процеду-ра консультацій із громадськістю та інші етапи реалізації проекту. Нині ж маємо кон-статувати відсутність повністю узгодженого (узгоджено із зауваженнями) затвердженого Державною інспекцією ядерного регулюван-ня України ТЕО будівництва енергоблоків № 3 та № 4 Хмельницької АЕС. Документ, який ДП НАЕК «Енергоатом» представив під час проведення громадських слухань [27], не містив обґрунтування довговічності буді-вельних конструкцій, не містив економічного обґрунтування проекту, деякі положення цього документа викликають сумніви і не є обґрунтованими, зокрема задекларований строк окупності.

Враховуючи наведені вище аргументи, слід наголосити на важливості вирішення вказаних проблем при реалізації проектів будівництва енергоблоків № 3 та № 4 Хмельницької АЕС.

Стан реалізації проектубудівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива реакторів типу ВВЕР вітчизняних атомних станцій

9 лютого ц. р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про пово-дження з відпрацьованим ядерним паливом



Бєгун С. В.

щодо розміщення, проектування та будівни-цтва централізованого сховища відпрацьова-ного ядерного палива реакторів типу ВВЕР вітчизняних атомних електростанцій», згідно з яким Централізоване сховище розміщується на майданчику, розташованому між селами Стара Красниця, Буряківка, Чистогалівка та Стечанка Київської області в зоні відчуження території, що зазнала радіоактивного забруд-нення внаслідок Чорнобильської катастрофи. У цьому ж законі встановлено вимоги до про-екту будівництва. Нині він відсутній, є затвер-джене ТЕО проекту.

Тарифна політика у ядерній енергетиці. Принципи формування економічно обґрунтованих цін і тарифів на електричну енергіюза категоріями виробників

Аналіз співвідношення цін на електрое-нергію на оптовому ринку електроенер-гії [32] свідчить про дискримінаційне став-лення до вітчизняної ядерної енергетики. У всьому світі ціни на електроенергію, ви-роблену на АЕС і ТЕС, є величинами одного порядку з різницею у межах 10–30 % [33], чого не можна сказати про співвідношення цін в Україні. Особливо це стосується по-рівняння із ТЕС, які працюють на вугіллі. В даному випадку слід констатувати не зави-щені ціни на електроенергію, вироблену на ТЕС (вони з урахуванням співвідношення цін на паливо в Україні відповідають серед-нім по Європі [33]), а занижені ціни на електроенергію, вироблену на українських АЕС.

Абсолютним мінімумом тарифу для ук-раїнських АЕС, нижче якого почнеться руй-нування галузі, є 211 грн/(МВт.год) [7]. Згідно із приблизним розрахунком [7] існу-ючий рівень тарифу станом на кінець берез-ня 2013 р. (217,87 грн/(МВт.год) [32] є нижньою границею для успішного проведен-ня робіт із продовження експлуатації україн-ських АЕС.

В існуючих умовах фінансування на ниж-ній межі потреб галузі важливим є забезпе-чення цільового використання накопичених коштів у фондах, призначених для поводжен-ня з радіоактивними відходами, зняття з екс-плуатації АЕС. Не менш важливим є забезпе-чення вчасного розрахунку з ДП НАЕК «Енергоатом» за вироблену електроенергію. Будь-які додаткові витрати, які планується перекласти на ДП НАЕК «Енергоатом», ма-ють бути враховані шляхом додаткового під-вищення тарифу.

Відсутність у відкритому доступі доклад-ної інформації щодо тарифоутворення для українських АЕС не сприяє вирішенню існу-ючих проблем.

Зміцнення кадрового потенціалув галузі

Рівень заробітної плати для рядових праців-ників ДП НАЕК «Енергоатом», Державної ін-спекції ядерного регулювання України (ДІЯРУ) та особливо Державного науково-тех-нічного центру з ядерної та радіаційної безпеки (ДНТЦ ЯРБ ДІЯРУ) не забезпечує зацікавле-ності кращих молодих спеціалістів – випускни-ків вищих навчальних закладів у цій роботі. Натомість саме привабливість для молодих спеціалістів є основою стабільності галузі, а вказані організації є визначальними для успіш-ного розвитку ядерної енергетики України.

Низький рівень заробітної плати, особливо для працівників регулюючого органу (ДІЯРУ та ДНТЦ ЯРБ ДІЯРУ) спричиняє пошук до-даткового заробітку, який здебільшого дає експлуатуюча організація (ДП НАЕК «Енер-гоатом»), що призводить до фінансової за-лежності працівників регулюючого органу від експлуатуючої організації та до конфлікту ін-тересів, а відтак може негативно вплинути на стан ядерної та радіаційної безпеки на об’єктах галузі.

Слід також зазначити, що додатковий за-робіток працівники галузі знаходять у потен-ційних постачальників ядерних технологій в Україну, яка не є розробником ядерних техно-логій, що стає причиною їх залежності від цих потенційних постачальників і просування не-якісних або застарілих проектів блоків АЕС, прикладами чого є прецеденти відносно CANDU та добудови блоків № 3 та № 4 Хмель-ницької АЕС.

Якість підготовки спеціалістів галузі забез-печується викладачами відповідних вищих на-вчальних закладів, заробітна плата яких не за-охочує кращих молодих науковців та спеціаліс-тів ядерної енергетики України до викладацької роботи. У результаті середній вік викладачів на профільних кафедрах складає 50–60 років, що загрожує втратою знань у майбутньому.

Виходячи з особливостей та підвищеної відповідальності роботи в ядерній енергетиці та атомній промисловості України, умови праці на підприємствах та в організаціях галу-зі мають мінімізувати плинність кадрів та за-безпечувати сприятливі умови для збережен-ня висококваліфікованих фахівців, залучення до роботи в галузі кращих молодих спеціаліс-тів, уникнення конфліктів інтересів.




Висновки

Стратегічними проблемами, що потребу-ють вирішення для успішного розвитку ядер-ної енергетики в Україні, є такі.

1. Будівництво сховища відпрацьованого ядерного палива на території України.

2. Продовження строку експлуатації украї-нських АЕС у понадпроектний термін.

3. Будівництво нових високоманеврених блоків АЕС. Синхронізація будівництва ліній

електропередач із будівництвом нових потуж-ностей АЕС.

4. Для забезпечення повноцінної диверси-фікації на ринку ядерних технологій в Україні необхідно використовувати загальноприйня-тий найбільш безпечний варіант побудови но-вих енергоблоків АЕС від різних виробників.

5. Врегулювання фінансового складника розвитку галузі через тарифи та забезпечення достатнього незалежного фінансування ядер-ного регулятора.


1. Енергетична стратегія України на період до 2030 року : схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 року № 145-р. – 129 с.

2. Звіт про результати діяльності Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, у 2012 році : затверджений постановою НКРЕ України від 22.03.2013 № 282 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nerc.gov.ua/web/get_zip.php?fid=6326&lang=UA

3. Energy Roadmap 2050. Communication from the Commission to The European Parliament, The Council, The European Economic and Social Committee and The Committee of the Regions. COM (2011) 885/2. – Brussels : European Commission, 2011. – 20 p.

4. Ciarreta A. Economic growth-electricity consumption causality in 12 European countries : A dynamic panel data approach / A. Ciarreta, A. Zarraga // Energy Policy. – 2010. – Vol. 38. – Р. 3790–3796.

5. World Energy Outlook 2012. – OECD / IEA : International Energy Agency, 2012. – 672 p.6. Key World Energy Statistics. – OECD / IEA : International Energy Agency, 2012. – 80 p.7. Бєгун С. В. Оцінка величини тарифу на електроенергію, вироблену українськими АЕС /

С. В. Бєгун // Економічна безпека держави і науково-технологічні аспекти її реалізації : праці IV міжна-род ного науково-практичного семінару 23–26 жовтня 2012 року, м. Дніпропетровськ / відпов. ред. Є. М. Письменний, В. М. Шаповал. – Дніпропетровськ : Національний гірничий університет, 2012. – 205 с.

8. Пріоритетні напрями державної політики у сфері забезпечення енергетичної безпеки : аналітична доповідь. – К. : Національний інститут стратегічних досліджень, 2012. – 23 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/public/File/2012_table/1225_dop.pdf

9. Uranium 2009 : Resources, Production and Demand. A Joint Report by the OECD Nuclear Energy Agency and the International Atomic Energy Agency. NEA No.6891. – OECD : Nuclear Energy Agency OECD, 2010. – 452 p.

10. Technology Roadmap. Nuclear Energy. – OECD/IEA, OECD/NEA : International Energy Agency OECD, Nuclear Energy Agency OECD, 2010. – 52 p.

11. Marques J. G. Evolution of nuclear fission reactors : Third generation and beyond / J. G. Marques // Energy Conservation and Management. – 2010. – Vol. 51. – Р. 1774–1780.

12. Methods of Minimizing Ground-Water Contamination From In Situ Leach Uranium Mining. Final Report. NUREG/CR 3709 PNL 5319. – Washington : U. S. Nuclear Regulatory Commission, March 1985. – 167 p.

13. Макаренко Н. Н. Охрана окружающей природной среды при разведке и эксплуатации способом ПВ урановых месторождений «песчаникового» типа в Украине / Н. Н. Макаренко // Збірник наукових праць Інституту геохімії навколишнього середовища. – 2007. – Вип. 15. – С. 175 – 179.

14. In situ leaching of uranium : technical, environmental and economic aspects. IAEA-TECDOC-492. – Vienna : International Atomic Energy Agency, 1989. – 168 p.

15. Methods of exploitation of different types of uranium deposits. IAEA-TECDOC-1174. – Vienna : International Atomic Energy Agency, September 2000. – 84 p.

16. Integrated Nuclear Fuel Cycle Information Systems (iNFCIS). International Atomic Energy Agency [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www-nfcis.iaea.org/

17. Waterside corrosion of zirconium alloys in nuclear power plants. IAEA-TECDOC-996. – IAEA : International Atomic Energy Agency, January 1998. – 312 p.

18. Kritskij V. G. Modelling of zirconium alloys corrosion in LWRs / V. G. Kritskij, I G. Berezina, A. V. Kritskij, P. S. Stjagkin // Proceedings of a Technical Committee meeting «Waterside chemistry and corrosion control of cladding and primary circuit components» held in Hluboka nad Vitavou, Czech Republic, 28 September – 2 October 1998. IAEA-TECDOC-1128. – IAEA : International Atomic Energy Agency, December 1999. – Р. 235–241.



Бєгун С. В.

19. Вакуумно-дуговой способ получения трубной заготовки из сплава Zr1 %Nb / В. М. Ажажа, А. Ф. Болков, Б. В. Борц та ін. // Вопросы атомной науки и техники. Серия : Физика радиационных по-вреждений и радиационное материаловедение. – 2005. – № 5. – С. 110–114.

20. Пилипенко Н. Н. Исследования и разработки по получению ядерно-чистого циркония и сплава на его основе / Н. Н. Пилипенко // Вопросы атомной науки и техники. Серия : Вакуум, чистые материалы, сверхпроводники. – 2009. – № 6. – С. 12–18.

21. Петельгаузов И. А. Исследование свойств труб из Э110 и Zr1Nb после окисления в парах воды в области температур 300…800 0С. / И. А. Петельгаузов, Н. И. Ищенко, Е. А. Слабоспицкая // Вопросы атомной науки и техники. Серия : Физика радиационных повреждений и радиационное материаловеде-ние. – 2010. – № 1. – С. 85–92.

22. Маркелов В. А. Совершенствование состава и структуры сплавов циркония для обеспечения рабо-тоспособности твэлов, ТВС и труб давления активных зон водоохлаждаемых реакторов с увеличенным ресурсом и выгоранием топлива : автореф. дис. … д-ра техн. наук / Маркелов Владимир Андреевич. – М. 2010. – 51 с.

23. Пилипенко Н. Н. Получение циркония ядерной чистоты / Н. Н. Пилипенко // Вопросы атомной науки и техники. Серия : Физика радиационных повреждений и радиационное материаловедение. – 2008. – № 2. – С. 66–72.

24. Мінеральні ресурси України та світу на 01.01.2008 р. / [Ю. І. Третьяков, А. Г. Субботін, Г. В. Полуніна, Н. В. Корпан та ін.]. – К. : Державне науково-виробниче підприємство «Геоінформ України», 2009. – 602 с.

25. Reference Document on Best Available Techniques in the Non Ferrous Metals Industries. – European Commission : Integrated Pollution Prevention and Control, December 2001. – 807 p.

26. Матарыкин В. Стройка в тумане / В. Матарыкин // Энергобизнес. – 2010. – № 30/665. – 27 июля. – С. 26–27.

27. Інформаційно-аналітичний огляд матеріалів «Хмельницька АЕС. Техніко-економічне обґрунту-вання спорудження енергоблоків № 3, 4». – К. : Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, 2011. – 91 с.

28. Синев Н. М. Экономика ядерной энергетики : Основы технологии и экономики производства ядерного топлива. Экономика АЭС : учеб. пособие для вузов. / Н. М. Синев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Энергоатомиздат, 1987. – 480 с.

29. Неаронов Е. Н. Методические подходы и критерии выбора типа энергоблока, использованные при выполнении ТЭА для ХАЭС-3 / Е. Н. Неаронов // Ядерная и радиационная безопасность. – 2005. – № 2. – С. 37–50.

30. Неаронов Е. Н. Методические подходы и критерии выбора типа энергоблока, использованные при выполнении ТЭА для ХАЭС-3 (окончание статьи) / Е. Н. Неаронов // Ядерная и радиационная безопас-ность. – 2005. – № 3. – С. 59–68.

31. Restarting delayed nuclear power plant projects. IAEA Nuclear Energy Series. No. NP–T–3.4. – IAEA : International Atomic Energy Agency, February 2008. – 152 p.

32. ДП «Енергоринок». Аналіз цін в ОРЕ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://er.energy.gov.ua/doc.php?c=5

33. Projected Costs of Generating Electricity. 2010 Edition (with errata). – OECD/IEA : International Energy Agency, 2010. – 216 p.



УДК 323:351

МОДЕРНІЗАЦІЯІНФОРМАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

ЯК ЧИННИК ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ

Дубов Дмитро Володимирович,Дубов Дмитро Володимирович,кандидат політичних наук,кандидат політичних наук,

старший науковий співробітникстарший науковий співробітник

Розглянуто сучасні тенденції в політиці інформаційно розвинених держав щодо розбудови інформаційної інфраструктури широкосмугового доступу до мережі Інтернет. Проаналізовано стан і перспективи розвитку широкосмугового доступу в Україні в контексті подолання внутрішнього та зовнішнього цифрового розриву, за-пропоновано рекомендації щодо можливих шляхів удосконалення державної політики у відповідних напрямах.

Ключові слова: інформаційна інфраструктура, цифровий розрив, широкосмуговий доступ, державна політика, пріоритети розвитку.

На нинішньому етапі розвитку інформа-ційно-комунікативних технологій (ІКТ) тео-ретичні міркування щодо принципових змін у соціальній структурі, моделях державного управління та механізмах функціонування економіки, трансформації безпекових пріо-ритетів в інформаційному суспільстві та глибоких змін у щоденному житті громадян втілюються у практику, і ці зміни перетворю-ються на звичну буденність. Економічно й технологічно більш розвинуті країни наразі вже вийшли на цю «буденність». Ті ж країни, що перебувають на стадії трансформацій (у тому числі й Україна), лише розпочинають сходження до нової реальності, однак, швид-ше за все, не зможуть принципово вплинути на цей процес у світовому масштабі. Єдиний раціональний формат реагування на подібні

зміни – більш ефективно підготуватися до них, не допустивши і в цьому питанні збере-ження режиму виключно «наздоганяючої модернізації».

Маємо розуміти, що черговий «психоло-гічний» рубіж 2020 р. світ, швидше за все, зустріне в оновленому вигляді, коли ті про-цеси, які сьогодні вважаються просто пер-спективними трендами1, будуть впроваджені у життя. Передусім йдеться про концепції «Великих даних», «Інтернет речей», «хмарні обчислення» («персональні хмари»), нові концепції організації роботи корпорацій (у тому числі з подальшим застосуванням BYOD), пристрої доповненої реальності (на

1 Йдеться про прогнозні дослідження компаній Forrester, Gartner, Juniper Research.

Розбудова інформаційного суспільства



Дубов Д. В.

кшталт Google Glass чи Baidu Eye), мобільні пристрої, які стануть центром комунікацій, та інше. Наприклад, нещодавно компанія Cisco анонсувала проект Internet of Everything [1], на який готова витратити 14,4 млрд дол. США і який за своєю суттю є частиною реалізації ідеї «Інтернету речей».

Крім того, відбуваються зміни в самій структурі ринку ІКТ і передусім стосовно комп’ютерних пристроїв (ринок традиційних ПК, мобільних терміналів, смартфонів, план-шетних комп’ютерів). Згідно з даними компа-нії Gartner за 2012 р. [2], ринок традиційних ПК продовжує зменшуватися (причому для розвинутих країн ця тенденція більш помітна). Істотно на цю тенденцію впливали і впливати-муть планшети та смартфони. Це не дивно, оскільки вже зараз мобільні пристрої за своїми показниками значно переважають ті комп’ю те-ри, які з’явились у 80-х роках ХХ ст., а вартість сучасних мобільних пристроїв є такою, що вони стають доступними дедалі більшій кіль-кості людей. За оцінками Міжнародного со-юзу електрозв’язку (МСЕ), у 2020 р. кількість приєднаних до мережі пристроїв у 6 разів перевищуватиме кількість підключених до мережі людей (25 млрд пристроїв проти близько 4,5 млрд «підключених» людей) [3]. Це створить реальну інфраструктуру «Інтер-нету речей» і значно збільшить M2M-трафік («трафік від машини до машини», тобто фак-тично поза людською участю). Проблема M2M-трафіку настільки актуалізувалася, що змушує операторів формувати окремі тарифні плани саме для категорії «Машини» [4].

Вже сьогодні маємо тенденції зменшення уваги потужних ІТ компаній до ринку не лише класичних ПК, а й ноутбуків на користь план-шетних комп’ютерів, основними перевагами яких є мобільність та можливість працювати з Мережею у будь-якому місці. Наприклад, компанія Samsung уже заявила, що основний фокус її уваги зміщуватиметься саме на ко-ристь мобільних пристроїв. Деякі компанії навіть обережно декларують бажання змен-шити свою присутність на ринку чіпів для класичних ПК, зосередившись на нових пер-спективних ринках. Аналогічно дедалі попу-лярнішим є обговорення можливості чи не повністю відмовитись від жорстких нако-пичувачів на користь потенційно безмірних «тонких» (хмарних).

Швидше за все, ці тенденції в подальшому посилюватимуться, що вже у 2020 р. принци-пово змінить формат життя у розвинутих країнах.

Водночас варто розуміти, що більшість нових технологій (як принципово нових, так

і тих, що є результатом конвергенції існую-чих) чи не повністю залежить від доступнос-ті ресурсів мережі Інтернет (і всіх пов’язаних із ним сервісів) та постійності підключення до неї на дедалі зростаючих швидкостях. Від стабільності таких під’єднань, їх пропускних можливостей і потенціалу зростання (фак-тично – стратегічної можливості постійної модернізації) залежатиме конкурентоспро-можність держави в новому світі.

Йдеться передусім про реальний2 широ-космуговий доступ (ШСД)3, який можна розглядати як один з основних складників сучасної інформаційної інфраструктури, а за певних умов і як частину критичної інформа-ційної інфраструктури. Саме тому більшість інформаційно розвинутих держав світу приді-ляє значну увагу всеосяжним національним інформаційним інфраструктурним проектам, що пов’язанні із забезпеченням громадян до-ступним, якісним і швидким Інтернетом, і передусім – через широкосмуговий доступ.

Аналізу наявних проблем формування ві-тчизняного інформаційного простору та регу-лювання інформаційних відносин присвячено роботи низки українських авторів, зокрема І. Бенько, В. Парфенюк, А. Шинкарук, О. Гар-бера, А. Баранова та ін.

Мета цієї статті – визначити проблеми розвитку сучасної вітчизняної інформаційної інфраструктури в контексті подолання вну-трішнього й зовнішнього цифрового розриву та забезпечення інтересів національно-дер-жавного розвитку, а також надати рекоменда-ції з удосконалення державної політики із за-значеного питання.

Впровадження ШСД або «бродбенду», тобто якісного та швидкісного Інтернету, за сучасними критеріями прирівнюється до од-ного з головних показників розвиненості або нерозвиненості країни, її приналежності до «першого» чи «третього» світу. Отже, розви-ток ШСД є завданням не суто технічним, яке стосується швидкісної передачі даних, а за-вданням стратегічного, соціально-економічно-го, конкурентного значення.

2 Багато в чому проблема ШСД полягає у пев-ній правовій невизначеності його статусу, осо-бливо – щодо швидкості. В деяких європейських документах пропонується вважати ШСД все, що має швидкість більше, ніж комутований зв’язок, в інших випадках – це швидкість більша, ніж 10 мбіт/с. Окрему позицію із цього приводу має і Міжнародний союз електрозв’язку. Дана невизна-ченість характерна і для України.

3 Іноді для ШСД на граничних швидкостях вико-ристовують термін «Мережі доступу наступного по-коління» – Next Generation Access Network (NGAN).



Модернізація інформаційної інфраструктури як чинник забезпечення національних інтересів України

Якісний і повноцінний ШСД – це переду-сім бренд країни у глобалізованому світі. Го-ловний аргумент на користь ШСД зводиться не лише до асоціацій з новою якістю життя, а й до отримання країною істотних конкурентних переваг за рахунок впровадження сучасної ін-формаційної інфраструктури для інноваційної діяльності. Без забезпечення ШСД неможливе і виконання міжнародних зобов’язань, зокрема при реалізації «міленіумних» планів ООН, Міжнародного союзу електрозв’язку, Світо-вого банку тощо. Крім того, за даними Феде-ральної комісії з телекомунікацій США, існує чітка кореляція між густотою заселеності певних територій, освіченістю людей та їхнім віковим складом, з одного боку, і проникнен-ням та швидкісними характеристиками широ-кої смуги – з іншого [5].

На думку фахівців Комісії з широкосмуго-вого доступу ООН, «широкосмуговий доступ стає засобом відновлення економіки після недавнього спаду, оскільки стимулює техно-логічні зміни в різних секторах економіки – від сільського господарства до фінансів, від будівництва до охорони здоров’я та широкого діапазону інших сучасних послуг. Нехтуючи розвитком широкосмугового доступу та від-повідних послуг, можна піддати серйозному ризику перспективи довгострокового еконо-мічного зростання країни та завадити конку-ренції в інформаційному столітті. Надання в майбутньому послуг у сфері охорони здо-ров’я, освіти, бізнесу, торгівлі та урядових послуг повністю залежатиме від платформ широкосмугового доступу, тому країни ма-ють планувати на майбутнє розвиток мереж широкосмугового зв’язку» [6].

Суто з практичної точки зору масштабне впровадження ШСД спрямоване на виконан-ня таких завдань.

1. Створення додаткових робочих місць (за оцінками, від 60 до 80 % загальної вартості розгортання ШСД пов’язане із роботою кана-лу, що є доволі трудомістким завданням). Згідно із дослідженням Фонду інформаційних технологій та інновацій 10-мільярдні інвести-ції у ШСД дають змогу створити до 500 тис. робочих місць, і передусім у сфері малого біз-несу [7].

2. Суттєве підвищення ефективності праці (багатофакторної продуктивності).

3. Стимулювання розвитку нових продук-тів, послуг, створення нових ринків.

4. Отримання громадянами переваг з точки зору споживчого надлишку, які, хоч безпосе-редньо і не пов’язані з ВВП, однак створюють умови поліпшення доступу до інформації, розваг і комунальних послуг.

Крім зазначеного, згідно з дослідження-ми [8] 10 % зростання рівня проникнення широкосмугового доступу збільшує ВВП на 1 %. Майже аналогічні дані наводять автори дослідження щодо ШСД у Туреччині: «ШСД може сприяти економічному зростанню Ту-реччини на 0,8–1,7 % щорічно, що, своєю чер-гою, дасть змогу щорічно створювати 180–380 тис. нових робочих місць» [9]. Хоча варто зазначити, що є менш оптимістичні дослі-дження із цього питання. Зокрема, П. Коу-тромпіс [10] доводить, що зростання на кожні 10 % проникнення ШСД забезпечує зростання тільки 0,24 % ВВП4.

Нині всі країни «Великої сімки» (крім Ка-нади) мають національні плани із реалізації бродбенду [11]. Просування у цьому напрямі розвинених країн координує ОЕСР [12], а країн, що розвиваються, – Світовий банк [13]. Водночас варто зазначити, що до останнього часу так і не створено єдиної методики оцінки ефективності просування країни на шляху впровадження бродбенду, оскільки навіть ви-значення показника чисельності абонентів ШСД ускладнюється варіативністю техноло-гій, різним розумінням самого поняття ШСД та іншими чинниками.

Разом з тим більшість світових лідерів (чи інформаційно розвинутих країн) так чи інак-ше задекларувала свої пріоритети у розвитку ШСД і розпочала реалізацію масштабних програм у цьому напрямі.

Так, Європейський Союз у межах здій-снення проекту «Європейського цифрового порядку денного» (практична частина «Ініці-ативи Європа 2020») поставив перед своїми країнами-членами амбітну перспективу забез-печити ШСД усім мешканцям уже до кінця 2013 р. Причому уже станом на 2020 р. швид-кість завантаження має досягти середнього показника у 50 мбіт/с, а половина мешканців ЄС матиме доступ до Інтернету зі швидкістю 100 мбіт/с [14]. В опублікованих усередині грудня 2012 р. основних цифрових пріорите-тах на 2013–2014 рр. саме ШСД знаходиться на першому місці і передусім як проблема розробки адекватного нормативно-правового регулювання та правового середовища для його розвитку [15].

На пан’європейські програми, що мають на меті надати громадянам та бізнесу ЄС доступ до високошвидкісного ШСД до Інтернету та

4 Водночас важливе уточнення полягає в тому, що чим більша частка проникнення ШСД, тим більша її частка у зростанні ВВП. Відповідно при рівні проникнення більше 30 % частка ШСД у ВВП складає вже близько 0,39 %.



Дубов Д. В.

пов’язаних із ним сервісів, до 2020 р. плану-ється витратити близько 9 млрд євро [16].

Не залишаються осторонь від цих процесів і Сполучені Штати. Одним із головних доку-ментів США щодо розбудови сучасної інфор-маційної інфраструктури, й передусім ШСД, є «Національний план широкосмугового до-ступу» [17], який розпочали розробляти під егідою Федеральної комісії США з комуніка-цій (FCC) ще у 2009 р., а закінчили у 2010 р.5. Створення цього більш ніж 300-сторінкового документа стало масштабним проектом: під час підготовки остаточної редакції було про-ведено близько 36 семінарів, 9 публічних слухань і напрацьовано загалом більше 70 тис. сторінок тексту. Внаслідок реалізації завдань цього проекту:

– щонайменше 100 млн домогосподарств мають отримати недорогий доступ до фактич-ної швидкості у 100 мбіт/с у 2020 р. та 50 мбіт/с уже у 2015 р.;

– кожен американець має отримати недо-рогий доступ до широкосмугових послуг, а також засоби та навички, щоб скористатися цим доступом, якщо він того забажає;

– кожна американська громада (community) має отримати недорогий доступ до ШСД по-слуг на швидкості щонайменше 1 гбіт/с у та-ких важливих установах як школа, лікарня та органи влади;

– для забезпечення безпеки американсько-го народу кожний, хто надає першу допомогу, отримає доступ до загальнонаціональної без-дротової, безпечної мережі.

Загалом на реалізацію цієї програми плану-ється витратити від 15 до 20 млрд дол. Важли-во зазначити, що масштабну участь у реалізації цих програм візьме приватний сектор, і осо-бливо – з питань подальшого здешевлення доступності ШСД для всіх верств населення, цифрової освіти цих груп та, за можливості, вдосконалення механізмів їх зайнятості. У 2012 р. розпочала роботу національна неко-мерційна організація Connect2Compete, яка об’єднує лідерів громад, компанії приватного сектору та провідні фонди, діяльність яких зосереджена передусім на ШСД для малоза-безпечених сімей. Основний пріоритет проек-ту – використання технологій доступу до освітнього контенту, який є необхідним для забезпечення майбутніх поколінь можливістю конкурувати у глобальній економіці та для підготовки робочої сили на рівні вимог ХХІ ст.

9 липня 2012 р. постановою Державної Ради КНР у межах 12-ї п’ятирічки визначено

5 Мандат на його створення було отримано від конгресу США.

25 «національних проектів», мета яких – «за-класти основу для розвитку», зокрема «з ме-тою підвищення конкурентоспроможності в критичний момент» розвитку держави [19]. Одним із цих планів (3-м за порядковим но-мером) був проект «Нове покоління індустрії інформаційних технологій», який передбачає створення національної інформаційної інфра-структури, координацію широкосмугового доступу та розбудови нового покоління мо-більного зв’язку. Відповідно до плану до 2015 р. міські та сільські домогосподарства мають бути забезпечені ШСД на швидкості 20 мбіт/с та 4 мбіт/с відповідно, для урбанізо-ваних місцевостей – 100 мбіт/с. Має бути здійснено перехід на цифрове мовлення, опановано основні інтелектуальні інформа-ційні технології та досягнуто якісного про-гресу у сфері індустріалізації. Вже зараз у деяких місцевостях, де проект реалізується, швидкість у користувачів, яким підведено FTTH, досягає 10 мбіт/с за ціною близько 10 дол. за місяць [20]. Передбачається, що у 2013 р. кількість домогосподарств, які будуть підключені до цієї інфраструктури, сягне 35 млн. Згідно з планом розгортання ШСД у 2015 р. за технологіями фіксованого ШСД має бути підключено до 270 млн громадян, а за технологіями 3G – 450 млн громадян. За-галом у 2015 р. технології ШСД охоплять 95 % адміністративних одиниць. Орієнтовне фінансування цієї програми – 370 млрд юанів (близько 60 млрд дол.).

Щодо розвитку ШСД в Україні, то ситуа-ція є неоднозначною. Станом на початок ІІ пів річчя 2012 р. загальна кількість абонен-тів широкосмугового доступу до Інтернету (корпоративних і приватних) в Україні пере-вищила 6,5 млн, з яких 5,75 млн – домашні користувачі. З початку ІІ півріччя 2010 р. до кінця 2012 р. проникнення широкосмугового доступу в домогосподарства України зросло з 18 % до 34 %. За даними Державної служби статистики України, проникнення фіксовано-го доступу рівня ШСД до Інтернету в Україні становить 3,558 млн абонентів та складає 7,8 % від загальної кількості населення.

Відповідні показники проникнення стали однією з причин зниження місця України у рейтингу МСЕ «Вимірювання інформаційного суспільства 2012», у якому країна втратила 2 пункти, змістившись із 65 (2011 р.) на 67 місце.

Водночас встановити реальний стан про-никнення ШСД в Україну доволі складно передусім через брак систематизованих даних щодо цієї проблеми. Наприклад, на фоні у цілому посередніх темпів розвитку




ШСД складно ігнорувати оцінки, наведені керівниками НКРЗІ, які зазначали, що станом на початок 2012 р. «в Україні є більше 28 тис. населених пунктів, але оптоволоконні мережі підведені лише до 1,2 тис.», що становить лише 4 % загальної кількості міст [21]. Можна припустити, що протягом 2012 р. ця цифра якщо і зросла, то не суттєво, оскільки значна кількість таких міст не є пріоритетом для приватних компаній, що діють на ринку теле-комунікаційних послуг.

Фахівці НКРЗІ таким чином визначають основні проблеми розвитку ШСД в Украї-ні [22; 23]:

– недостатній рівень розвитку телекомуні-каційної інфраструктури в сільських і депре-сивних регіонах України;

– затримка з конкурсом на частоти мобіль-ного зв’язку мереж 3G;

– наявність правових та організаційних бар’єрів, великих фінансових витрат під час побудови інфраструктури доступу до мережі Інтернет;

– наявність правових бар’єрів під час до-ступу операторів до житлового фонду всіх форм власності у разі виконання будівельних і монтажних робіт зі створення інфраструкту-ри доступу до мережі Інтернет;

– відсутність механізму спільного вико-ристання інфраструктури доступу до мережі Інтернет;

– низький рівень забезпечення населення, підприємств, установ і організацій широко-смуговими телекомунікаційними послугами;

– неефективне використання операторами телекомунікацій побудованих волоконно-оптичних ліній зв’язку та стільникових мереж мобільного зв’язку;

– низький рівень координації органами виконавчої влади діяльності з розвитку теле-комунікаційних мереж загального користу-вання;

– невизначеність зі створенням фонду роз-витку загальнодоступних телекомунікаційних послуг;

– недосконалість нормативної бази з пи-тань інвестиційної діяльності;

Незважаючи на зазначене, Україна задля того, щоб не залишитись осторонь стрімкого розвитку в умовах інформаційного суспіль-ства й подолати у стислий термін внутрішній та зовнішній цифровий розрив, має побудува-ти власну стратегію розвитку ШСД, яка пе-редбачатиме серед іншого і реалізацію масш-табних інфраструктурних проектів.

Це дасть змогу створити: – загальнонаціональну інфраструктуру як

основу зростання цифрової економіки;

– нові робочі місця у віддалених і депре-сивних районах як на етапі будівництва ін-фраструктури, так і в подальшому завдяки її використанню (в тому числі – через механіз-ми віддаленої зайнятості населення);

– дійсно стратегічну інфраструктуру роз-витку (орієнтовне зношування технологічних рішень – від 25 до 50 рр.);

– основу для інших масштабних проектів інформатизації як у промисловості, так і в гу-манітарній сфері;

– можливість впровадити нові механізми вирішення Цілей тисячоліття ООН;

– передумови забезпечення нової якості життя громадян, поліпшення їх доступу до інформації, розваг і нових індустрій (у т. ч. – цифрового мовлення).

Водночас маємо констатувати, що значною мірою проблеми розвитку в Україні ШСД зумовлені відсутністю узгодженого, спільно скоординованого плану дій у цій сфері. Йдеть-ся про документ, який МСЕ у своїх рекомен-даціях називає своєрідним «суспільним дого-вором у якості плану дій із розвитку даної сфери» [24] – «Національний план широко-смугового доступу», що має бути погодженим варіантом розвитку діяльності у сфері ШСД не лише для державних органів, а й структур бізнесу та громадськості. Зрештою це приведе до досягнення бажаного соціального та еконо-мічного консенсусу заради майбутнього.

Саме такий документ має визначити цілі та завдання розвитку ШСД в Україні, реальні ін-ституційні форми регулювання, механізми нормативно-правового забезпечення та можли-ві ініціативи в даній сфері, заходи підтримки (в тому числі інвестиційного характеру) розвитку інформаційної інфраструктури та низку інших параметрів. Маємо бути свідомими того, що цей процес навряд чи буде простим і швидким, оскільки вже на цьому етапі постає значна про-блема пошуку такого переговорного майданчи-ка, який зміг би виконати реальну функцію медіатора у своєрідному трикутнику зацікавле-них сторін: приватні компанії, державні органи (і держава в цілому) та суспільство (в тому числі – експерти-науковці). Видається мало-ймовірним, що такий майданчик може одно-осібно пропонувати якась одна із зацікавлених сторін (компанії приватного сектору чи НКРЗІ як основний регулятор у даній сфері тощо), враховуючи, що медіатору має бути надана можливість доносити свою власну позицію та позицію інших зацікавлених сторін до керівни-цтва держави у незалежний спосіб.

Складним питанням є також формат реалі-зації подібних проектів, оскільки маємо визна-ти, що держава не в змозі здійснити такі про-



Дубов Д. В.

екти виключно за державний кошт. Відповідно, має бути віднайдено дійсно адекватний формат співробітництва держави та приватного секто-ру, за якого подібні проекти будуть задоволь-няти всі сторони. Нині найбільш придатним для цього (у випадку необхідності розбудови саме нових елементів інфраструктури) вбача-ється формат «національного проекту», оскіль-ки він відкриває широкі можливості залучення приватних інвестицій. Водночас це певною мі-рою може суперечити частково реалізованому нині проекту «Відкритий світ», оскільки про-екти загальнонаціонального поширення ШСД будуть багато в чому перекривати «Відкритий світ» та інші подібні часткові проекти за масш-табністю. Існують також інші формати реаліза-ції, наприклад у межах узгоджених процедур стимулювання приватних компаній та розроб-ки механізмів їх залучення до соціально-відпо-відальних дій у сфері інформатизації.

Висновки

Стає дедалі очевиднішим, що Україні, аби не залишитись на узбіччі сучасних процесів глобального та європейського розвитку, по-трібно докладати більш активних зусиль для створення тієї основи, на якій, власне, і буду-ється інформаційне суспільство – сучасної інформаційної інфраструктури. Пріоритетом такої розбудови є забезпечення реального за-гальнонаціонального широкосмугового до-ступу до мережі Інтернет в інтересах соціаль-но-економічного зростання. Україна потребує вироблення цілісної політики в даній сфері, в тому числі у спосіб її погодження всіма осно-вними зацікавленими сторонами з виходом на «Національний план розбудови широкосму-гового доступу» за зразком тих, які вже ство-рені та реалізуються у більшості інформацій-но розвинених держав світу.


1. Cisco намерена подключить к Интернету все важные системы [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.securitylab.ru/news/438652.php

2. На рынке ПК происходят значительные структурные сдвиги [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://apitu.org.ua/node/6415

3. ITU predicts 25 billion networked devices by 2020 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.v3.co.uk/v3-uk/news/2207590/itu-predicts-25-billion-networked-devices-by-2020

4. Мобильные операторы выводят тарифы для неживых абонентов [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://today.mts.com.ua/posts/mobilnye-operatory-vyvodyat-tarify-dlya-nezhivyx-abonentov

5. The National Broadband Map [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.broadbandmap.gov/demographics

6. Императив лидерства в 2010 году : Будущее, основанное на широкополосной связи. Отчет Комиссии по широкополосной связи [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.broadbandcommission.org/Reports/Report_1_Russian.docx

7. The Digital Road to Recovery : A Stimulus Plan to Create Jobs, Boost Productivity and Revitalize America [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.itif.org/files/roadtorecovery.pdf

8. Czernich N. (2011), Broadband Infrastructure and Economic Growth / N. Czernich, O. Falck, T. Kretsch-mer and L. Woessmann // The Economic Journal, 121 : 505–532. doi : 10.1111/j.1468–0297.2011.02420.x

9. Broadband in Turkey : Compare To What? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.infodev.org/en/Document.1132.pdf

10. The economic impact of broadband on growth : A simultaneous approach [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0308596109000767

11. National Broadband Plan Reflects the Experiences of Leading Countries, but Implementation Will Be Challenging // U. S. GAO-10–825, Sep 14, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gao.gov/products/GAO-10–825

12. OECD Broadband Portal [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.oecd.org/sti/broadband/oecdbroadbandportal.htm

13. ICT Sector Unit of World bank [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://web.worldbank.org/WBSITE/EXTERNAL/TOPICS/EXTINFORMATIONANDCOMMUNICATIONANDTECHNOLOGIES

14. Digital Agenda for Europe / European Commission [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu

15. Digital «to-do» list : new digital priorities for 2013–2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://europa.eu/rapid/press-release_IP-12-1389_en.htm

16. Pillar 4 : Fast and ultra-fast Internet access [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/digital-agenda/pillar-4-fast-and-ultra-fast-internet-access

17. Connecting America : National Broadband Plan [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://download.broadband.gov/plan/national-broadband-plan.pdf




18. Connect2Compete. About Us [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.connect2compete.org/about/index.php

19. Guo Fa [2012] No.28 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gov.cn/zwgk/2012–07/20/content_2187770.htm

20. China Boosts National Broadband Project [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://english.cri.cn/7146/2012/05/29/2702s702667.htm

21. НКРЗІ підключить села України до Інтернету [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://watcher.com.ua/2012/01/20/nkrz-pidklyuchyt-sela-ukrayiny-do-internetu/

22. Звіт про роботу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та ін-форматизації за 2012 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nkrz.gov.ua/img/zstored/File/2013_03/nkrzi-ua.pdf

23. Концепції створення національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nkrz.gov.ua/uk/activities_nkrzi/ruling2012/1348231899/

24. What should be in a national broadband plan? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.itu.int/net/itunews/issues/2011/07/17.aspx



Конах В. К.

УДК 323:351

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙПРОСТІР УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ

ФОРМУВАННЯ ТА РЕГУЛЮВАННЯ

Конах Вікторія Костянтинівна,Конах Вікторія Костянтинівна,кандидат політичних науккандидат політичних наук

Розглянуто актуальні проблеми в національному інформаційному просторі України та чинники, що їх спричиняють, а також запропоновано заходи з їх вирішення на концептуальному, інституціональному та нормативно-правовому напрямах.

Ключові слова: національний інформаційний простір, інформаційний контент, про-блеми регулювання національним інформаційним простором.

Сучасний національний інформаційний простір1 як сфера інформаційних обмінів має складатися з розгалуженої системи структур, що забезпечують створення нової інформації, зберігання та захист наявної, а також організа-цію її використання за допомогою мережі за-собів комунікації усередині країни та за кор-доном з метою забезпечення інформаційних інтересів та потреб громадян і зрештою – ін-формаційної безпеки держави. Саме тому розвинуті держави розглядають побудову відповідного інформаційного простору як основу свого соціально-економічного, полі-тичного й культурного розвитку та здійсню-ють цілеспрямовану державну інформаційну політику з урахуванням стрімких змін і тен-денцій розвитку у глобальному інформацій-ному просторі.

Аналізу сучасних проблем формування ві-тчизняного інформаційного простору та регу-лювання інформаційних відносин присвячено роботи низки українських авторів, зокрема Г. Почепцова, А. Баранова, Ю. Гундертайло, А. Карпенко, Б. Кормича, В. Толубка, С. Чу-кут, О. Литвиненка, Ю. Бурило та ін.

1 З огляду на відсутність усталеного визначен-ня, автором тут і далі під поняттям «національний інформаційний простір» розуміється «середовище на території держави, де на основі наявної інфор-маційної інфраструктури здійснюються форму-вання, збір, зберігання та поширення інформації (як національного, так і закордонного походжен-ня), а також інформаційна взаємодія організацій та громадян і задоволення їхніх інформаційних потреб відповідно до чинного національного за-конодавства».

Мета цієї статті – визначити актуальні про-блеми національного інформаційного просто-ру України, чинники, що їх спричиняють, а також запропонувати заходи для вирішення цих проблем на концептуальному, інституціо-нальному та нормативно-правовому напрямах.

Аналіз національного інформаційного про-стру України свідчить, що з часу здобуття неза-лежності актуальною проблемою залишається його змістовне наповнення (контент). Означе-на проблема пов’язана з тим, що, з одного боку, він перебуває під тиском низки чинників іно-земного походження, а з іншого – характеризу-ється невідповідністю вітчизняного інформа-ційного продукту світовим критеріям.

Проникнення іноземних мас-медіа в на-ціональний інформаційний простір держав є стійкою тенденцією і, вочевидь, незворотнім наслідком інформаційної глобалізації. З огля-ду на геополітичне розташування України вона є об’єктом інтересів, а відтак й інфор-маційного впливу багатьох держав. З одного боку, розмаїття присутності іноземних ЗМІ в інформаційному просторі України сприяє диверсифікації джерел інформації, розвитку внутрішнього ринку інформації і, відповідно, утвердженню принципів свободи слова в на-шій державі. З іншого боку, таке проникнення робить Україну уразливою до негативних (у тому числі інформаційно-психологічних) впливів з боку іноземних структур і держав. Уже зараз при здійсненні таких впливів ви-користовується потужний інструментарій: цілеспрямовані інформаційні кампанії (довгострокові та ситуативні) із залученням українських, власних та інших зарубіжних



Національний інформаційний простір України: проблеми формування та регулювання

друкованих та електронних ЗМІ й Інтер-нет-порталів; акції та публічна діяльність неурядових організацій; тематичні публічні висловлювання представників політичної, біз-несової та культурної еліти (своїх держав та України); тенденційна інтерпретація заяв лі-дерів третіх країн та публікації на замовлення у ЗМІ цих держав; маніпулювання об’єктивно існуючими та штучно створеними новими інформаційними приводами для просування заангажованих тез у рамках інформаційних кампаній [1].

При цьому інтенсивність іноземного ін-формаційно-психологічного впливу не зале-жить значною мірою від політичних сил, що перебувають при владі в Україні, а зумовлена насамперед прагненням керівництва інозем-них держав впливати на зовнішню та внутріш-ню політику нашої держави, а також має під собою політичне та економічне підґрунтя, продиктоване прагматичними підходами до забезпечення власних національних інтересів.

Водночас національні ЗМІ почасти демон-струють соціальну безвідповідальність, об-слуговуючи не стільки суспільні та загально-державні, скільки вузькогрупові корпоратив-ні інтереси. Передусім така ситуація пов’язана з особливостями поведінки власників ЗМІ, які часто вдаються до формування змістовно-го наповнення на власний розсуд. При цьому журналістські колективи, передусім через непрозорість трудових відносин із власника-ми, а також слабку самоорганізацію, фактич-но не мають можливостей для здійснення незалежної редакційної політики [2]. Разом з тим практика ЗМІ останніх років, зокрема під час виборчих перегонів, актуалізує проблему професійної компетентності та моральної від-повідальності журналістів перед суспіль-ством2.

Іншим негативним чинником є те, що украї нські державні ЗМІ, які передусім мають

2 Показовим у цьому сенсі став виборчий пе-ріод до ВР України у серпні-жовтні 2012 р. Як від-значали експерти, передвиборча кампанія спрово-кувала засилля «джинси» (замовних матеріалів), розміщення напівправди, замовчування інформа-ції, а також незбалансованість подачі різних то-чок зору фактично в усіх видах і типах ЗМІ – від центральних до регіональних. Причому до їх ви-користання долучалися не лише ЗМІ із сумнів-ною репутацією, а й достатньо відомі та популярні телеканали (зокрема Перший національний ка-нал, ICTV, ТРК «Україна», СТБ, «Новий канал»), друковані ЗМІ (зокрема «Комсомольская правда в Украине», «Факты», «Сегодня», «Корреспон-дент», «Коментарі» та «Український тиждень»), а також інтернет-видання (зокрема «УНІАН», «Обозреватель») тощо.

відстоювати державницьку позицію та забез-печувати право громадян на отримання по-вної, достовірної та оперативної інформації, почасти не в змозі виробити якісний конку-рентоспроможний інформаційний продукт, якому громадяни України віддали б перевагу перед комерційним та іноземним. Серед голо-вних причин такого стану – хронічне недофі-нансування інформаційної галузі. Зокрема, фінансування трансляції програм державного телерадіомовлення в чотири рази менше від потреби [3]. Це призводить не тільки до зни-ження якості творчо-виробничого процесу, а й до скорочення обсягів державного мовлен-ня чи навіть його відключення (як у випадку з На ціональною радіокомпанією України, коли 5 лютого 2013 р. припинили мовлення УКХ-пе редавачі всіх її трьох каналів).

Як наслідок, в інформаційному просторі України спостерігається засилля тенденцій-ного як іноземного, так і вітчизняного інфор-маційного продукту, яке помножується на відсутність власного продержавницького конкурентоспроможного інформаційного продукту, що створює об’єктивні загрози як інформаційним правам та інтересам громадян, так й інформаційній безпеці України загалом.

Окреслена ситуація спричинена насампе-ред наявністю в Україні низки внутрішніх проблем загальносистемного характеру.

Передусім – це відсутність концептуаль-них підходів до формування та імплементації державної інформаційної політики, спрямо-ваної на обстоювання національних інтересів у вітчизняному та світовому інформаційному просторі.

Зазвичай засадничими документами на цьому напрямі є концепції інформаційної по-літики держави. В Україні послідовні (хоч і не результативні) спроби розробити та при-йняти подібний документ робилися щонай-менше впродовж десяти років.

Так, 13 грудня 2002 р. у ВР України було зареєстровано Проект закону «Про Концеп-цію національної інформаційної політики», № 2526 (ініціатор проекту: Янукович В. Ф., Кабінет Міністрів України), який після 2-го читання 18 травня 2004 р. було відхилено ВР України.

12 червня 2009 р. у ВР України було зареє-стровано Проект закону «Про Концепцію державної інформаційної політики», № 4664 (ініціатор проекту: Тимошенко Ю. В., Кабінет Міністрів України), який було від-кликано 11 березня 2010 р.

Останньою спробою стала реєстрація 13 жовтня 2010 р. у ВР України Проекту за-кону «Про Концепцію державної інформацій-



Конах В. К.

ної політики» № 7251 [4], (ініціатор проекту: Азаров М. Я., Кабінет Міністрів України). 11 січня 2011 р. Проект зазначеного закону було прийнято ВР України за основу у першо-му читанні, проте у другому читанні 5 липня 2011 р. його було відхилено3.

Єдиним вагомим зрушенням на концепту-альному напрямі стало затвердження Доктри-ни інформаційної безпеки України (далі – Доктрина) [5], яка була підготовлена на ви-конання Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року «Про невід-кладні заходи щодо забезпечення інформацій-ної безпеки України» від 24.04.2008 р. № 377.

Доктрина заклала основу правового регу-лювання інформаційної сфери, зокрема щодо забезпечення інформаційно-психологічної безпеки, формування та реалізації державної інформаційної політики4. У розвиток Доктри-ни мали бути підготовлені та затверджені до-кументи наступного рівня: концепції, страте-гії, програми тощо. Проте, з огляду на відхи-лення вищезазначених концепцій державної інформаційної політики, на сьогодні в Україні відсутній чинний документ, який на загально-державному рівні визначав би основні напря-ми, засади і принципи державної інформацій-ної політики.

Друга проблема – невідповідність системи державного управління інформаційною сфе-рою сучасним викликам і загрозам.

Низька ефективність державного управ-ління інформаційною сферою зумовлена тим, що в Україні на зазначеному напрямі функці-онує, окрім 5 основних органів державної влади, понад 20 допоміжних, компетенції та повноваження яких почасти розпорошені та не корелюються відповідним чином.

3 Відповідно до проекту Концепції державна інформаційна політика мала базуватися на прин-ципах захисту національних інтересів, зокрема у сфері інформаційної безпеки. У пріоритетних за-вданнях та основних напрямах реалізації держав-ної інформаційної політики, серед іншого, було визначено «захист від негативного інформаційно-психологічного впливу та протидія йому». (Про-ект був розроблений Державним комітетом теле-бачення та радіомовлення України).

4 У Доктрині серед основних напрямів дер-жавної інформаційної політики на інформаційно-психологічному напрямі визначаються, зокрема, «гарантування своєчасного виявлення зовнішніх загроз національному інформаційному суверені-тету та їх нейтралізація», а також «поліпшення взаємодії органів державної влади з громадськими організаціями у сфері боротьби з проявами об-меження конституційних прав і свобод людини і громадянина та маніпулювання масовою свідоміс-тю» [5, ст. 4].

Так, управління інформаційною сферою здійснюють такі регуляторні органи як Націо-нальна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі – Національна рада) та Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (далі – НКРЗІ). У системі виконавчої влади до управління інформаційною сферою долучено передусім Державний комітет з телебачення та радіомовлення України (далі – Держкомте-лерадіо України), Державне агентство з пи-тань науки, інновацій та інформатизації України (далі – Держінформнауки України) та Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України (далі – Держспецзв’язку України).

Окрім того, причетними до виконання тих чи інших завдань і програм в інформаційній сфері є такі органи державної влади як Служ-ба безпеки України, Генеральне управління розвідки Міністерства оборони України, Служба зовнішньої розвідки України, Мініс-терство зовнішніх справ України, Міністер-ство юстиції України, а також Комітет Верхо-вної Ради України з питань свободи слова та інформатизації, Комітет Верховної Ради України з питань інформатизації та інформа-ційних технологій тощо.

Національна рада здійснює наглядові та регуляторні повноваження щодо дотримання телерадіоорганізаціями та провайдерами про-грамної послуги вимог законодавства у галузі телерадіомовлення, ліцензійних умов та умов ліцензій, стандартів і норм технічної якості телерадіопрограм, вимог законодавства Украї-ни щодо частки вітчизняного продукту в їхніх програмах тощо [6]. До компетенції НКРЗІ віднесено державне регулювання та нагляд у сфері телекомунікації, інформатизації, корис-тування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв’язку [7].

На перший погляд, сфери компетенції та повноважень НКРЗІ та Національної ради до-волі чітко розмежовані. Однак таке твердження може бути справедливим лише за умови функ-ціонування відокремлених інфраструктур для різних типів комунікацій – телерадіомовлення, поштового зв’язку, Інтернету тощо. Проте сучасний етап розвитку цифрових інформацій-них і мережевих технологій характеризується подальшою інтеграцією інфраструктури різно-го призначення у багатофункціональні інфор-маційно-комунікаційні мережі, які можуть одночасно забезпечувати швидкісну передачу голосових, текстових, відеоданих, а відтак мо-жуть одночасно використовуватися як для по-слуг телефонного, факсимільного зв’язку, так і для теле- та радіопередач (наприклад мобільне




телебачення, IPTV, VOD, які розповсюджують-ся через телекомунікаційні мережі, призначені для надання звичайних послуг телефонного зв’язку) [8].

Як наслідок, нині у вітчизняному інформа-ційному просторі є напрями регулювання, які ні за ким не закріплені, зокрема – це діяль-ність Інтернет-ЗМІ, мобільне телебачення тощо. Таким чином, інтеграція інформаційної інфраструктури та створення на цій основі єдиного цифрового інформаційного середови-ща суттєво ускладнюють роздільне регулю-вання у сфері інформаційних комунікацій та телерадіомовлення різними органами й акту-алізують питання про формування єдиного конвергентного органу регулювання в інфор-маційній сфері держави – Національної ради України з питань комунікацій.

Щодо повноважень органів виконавчої влади в нашій державі, то до компетенції Держкомтелерадіо України віднесено зокрема такі: розробка заходів щодо запобігання вну-трішньому і зовнішньому інформаційному впливу, який загрожує інформаційній безпеці держави, суспільства, особи; участь у форму-ванні єдиного інформаційного простору, сприяння розвитку інформаційного суспіль-ства; реалізація разом з іншими державними органами завдання щодо забезпечення інфор-маційної безпеки; підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи державного управлін-ня у сфері телебачення і радіомовлення, ін-формаційній та видавничій сферах, полігра-фії; визначення порядку функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади та надан-ня пропозицій щодо інформаційного наповне-ння Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади тощо [9].

До завдань Держінформнауки України се-ред інших віднесені такі: координація діяль-ності органів виконавчої влади щодо виконан-ня загальнодержавних програм і проектів ін-форматизації; забезпечення інтеграції їх інформаційних систем і ресурсів у Єдиний веб-портал; координація адміністрування адресного простору національного сегмента мережі Інтернет [10].

Держспецзв’язку України є державним ор-ганом, який призначений для забезпечення функціонування і розвитку державної систе-ми урядового зв’язку, Національної системи конфіденційного зв’язку, захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних, те-лекомунікаційних та інформаційно-телекому-нікаційних системах, криптографічного й технічного захисту інформації [11].

Окрім зазначеного, аналіз нинішнього стану регулювання органами державної влади

інформаційною сферою дає змогу виділити й певні невідповідності на цьому напрямі. Зо-крема, перетинаються повноваження з питань управління телерадіомовленням між Держ-комтелерадіо України та Національною ра-дою. Наприклад, виникають питання щодо легітимності норми, закріпленої в п. 24 ст. 4 Положення про Держкомтелерадіо України, згідно з якою цей орган державної влади «ко-ординує діяльність державних телерадіоорга-нізацій, інформаційних агентств, видавництв, поліграфічних підприємств і підприємств книгорозповсюдження, установ та організа-цій, що належать до сфери управління Держ-комтелерадіо України» [12], а відповідно до ст. 7 Закону України «Про телебачення і раді-омовлення» єдиним органом державного регу-лювання діяльності у сфері телебачення і ра-діомовлення незалежно від способу розпо-всюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада [13]. Отже, зазначена норма Положення про Держкомтелерадіо України суперечить згаданому вище закону.

Інша невідповідність стосується широкого кола повноважень Держкомтелерадіо Украї-ни, які охоплюють значно ширшу за телеба-чення та радіомовлення сферу. Це суперечить Рішенню Конституційного Суду України з приводу того, що назва органів державної влади повинна відповідати їх цільовому при-значенню [14] та у разі їх невідповідності на-зва має бути змінена.

Окрім того, однією із суттєвих проблем на зазначеному напрямі є відомча автономність установ, які відповідають за окремі аспекти інформаційно-психологічної безпеки держа-ви, що обумовлюється відсутністю у структурі виконавчої влади спеціально уповноваженого державного органу, який займався би коорди-нацією їх діяльності. Нині захистом інформа-ційного простору, у межах своєї компетенції, займається низка органів державної влади (Служба безпеки України, Генеральне управ-ління розвідки Міністерства оборони Украї-ни, Служба зовнішньої розвідки України, Міністерство зовнішніх справ України, Дер-жавний комітет телебачення і радіомовлення України тощо), діяльність яких почасти ду-блюється та/чи не корелюється між собою. Такий стан справ унеможливлює ефективний захист нашої держави від негативних інфор-маційно-психологічних впливів.

Отже, на практиці органи державної влади України у сфері регулювання відносин в ін-формаційній сфері почасти виконують дублю-ючі функції, і водночас є напрями регулюван-ня, які ні за ким не закріплені – діяльність Інтернет-ЗМІ, мобільного телебачення тощо.



Конах В. К.

Наступною проблемою регулювання на-ціонального інформаційного простору є не-досконалість та фрагментарність вітчизняно-го законодавства на означеному напрямі.

З одного боку, інформаційна сфера є безу-мовним лідером щодо кількості законів, які її регулюють, – їх понад 20, а з іншого – аналіз чинного вітчизняного законодавства засвідчує низку прогалин при її регулюванні. Зокрема, недостатньо контрольованими державою за-лишаються відносини власності на основні вітчизняні ЗМІ, відсутні нормативно-правові акти, які сприяли би становленню економічно незалежних ЗМІ, що створює передумови для монополізації медіа-ринків.

Крім того, дається взнаки відсутність в Україні узгодженого Кодексу журналістської етики та механізмів контролю за його вико-нанням. В Україні за роки незалежності було розроблено кілька кодексів етичної поведінки журналістів, зокрема кілька їх редакцій було прийнято Національною спілкою журналістів України (у 1992, 1997, 2002 рр.). Однак 11 бе-резня 2010 р. Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі затвердила Етичний кодекс журналістів у своїй редакції, який був розроблений її апаратом. Водночас варто зауважити, що жоден із них не має обов’язкового характеру для виконання (у кращому випадку порушення норм піддають-ся громадському осуду, розглядаються на зборах редакційних колективів та комісіями з журналістської етики) та не передбачає меха-нізмів контролю за його додержанням5.

Як наслідок, відсутність обов’язкових пра-вових вимог щодо дотримання професійних етичних стандартів чи дієвого інституту само-регуляції (установи з контролю за дотриман-ням етичних стандартів) спонукає журналіс-тів та редакції порушувати їх (найчастіше в частині дифамації, образи честі, гідності й ді-лової репутації), спричиняє зловживання гаслами щодо захисту свободи слова задля маніпулювання свідомістю, з метою форму-вання суспільної підтримки певних політич-них сил чи ініціатив, а також призводить до

5 Аналіз інституції контролю та регулювання роботи ЗМК у західних країнах дає змогу виокре-мити дві основні моделі: інститути омбудсменів чи комісій (рад) із преси та інститути прес-карт. У випадку наявності відповідної установи щодо забезпечення соціальної відповідальності мас-медiа, така установа у своїй діяльності спирається на кодекси професійної етики журналістів, дер-жавне законодавство, що регулює діяльність ЗМІ, та на міжнародні документи. Таке саморегулю-вання в одних країнах здійснюється за підтримки державної влади, а в інших – самостійно на основі професійних об’єднань і спілок.

нездорової комерціалізації журналістики. Навряд чи може суттєво вплинути на додер-жання етичних стандартів й уведення т. зв. єдиної журналістської прес-картки, про яку точаться розмови в журналістському середо-вищі.

Фактично відсутнє правове регулювання функціонування в Україні міжнародних ін-формаційних обмінів та інформаційних сис-тем, найяскравішим прикладом яких є Інтер-нет. Відсутність у чинному законодавстві України визначення поняття засобу масової інформації в мережі Інтернет фактично уне-можливлює встановлення контролю за інфор-мацією, яка там поширюється, та створює пе-редумови для використання Інтернет-ЗМІ у деструктивних цілях.

Окрім того, в інформаційному законодав-стві використовується низка термінів, що не-достатньо коректні та/або не мають чіткого визначення свого змісту. Такими, зокрема, є «інформаційно-психологічна безпека», «ін-формаційно-психологічні впливи» тощо, що дає змогу часто використовувати їх довільно. Відсутнє в нормативно-правовому полі Украї-ни і визначення поняття «державної інформа-ційної політики». Так, відповідно до ст. 6 За-кону України «Про інформацію» (у редакції від 02.10.92 р. № 2658-XII), який є базовим щодо нормативного регулювання в інформа-ційній сфері держави, зазначалося, що «дер-жавна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності дер-жави по одержанню, використанню, поширен-ню та зберіганню інформації» (ст. 6) [15]. Проте в чинній редакції Закону України «Про інформацію» [16] (у редакції від 13.01.2011 р. № 2938-VI) згадане визначення вилучене.

Висновки та рекомендації

Враховуючи викладене, необхідно конста-тувати, що для формування сучасного, відпо-відного наявним загрозам і викликам націо-нального інформаційного простору України необхідно вжити низку системних заходів на концептуальному, інституціональному та нормативно-правовому напрямах.

Вбачається доцільним вирішення таких актуальних питань.

1. Розробити засадничий документ із ре-гулювання інформаційного простору – Кон-цепцію інформаційної політики України, в якій передбачити засади, методи та засоби форму-вання та провадження державної інформацій-ної політики (зокрема щодо реалізації системи державної пропаганди, спрямованої як на внутрішнє, так і на зовнішнє інформаційне




середовище; забезпечення достатнього рівня присутності якісного національного інформа-ційного продукту в українському та міжна-родному інформаційному просторі тощо).

2. Оптимізувати державне управління ін-формаційною сферою у спосіб:

– утворення Національної ради України з питань комунікацій – конвергентного неза-лежного органу з регуляторними й наглядови-ми повноваженнями в інформаційній сфері (на базі Національної ради та НКРЗІ), до компетенції якої віднести регулювання діяль-ності у сфері телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом, телерадіомовлення, а також іншої діяльності, пов’язаної з вико-ристанням телекомунікаційної інфраструкту-ри, зокрема в мережі Інтернет тощо;

– утворення Міністерства з комунікацій, інформації та інформатизації України – цен-трального органу виконавчої влади з прова-дження комплексної загальнодержавної ін-формаційної політики та політики в інформа-ційній сфері (на базі Держкомтелерадіо України та у спосіб передачі відповідних по-вноважень від Держінформнауки України), передбачивши серед його повноважень, зо-крема, формулювання та трансляції в україн-ському суспільстві й назовні державних ін-

формаційних пріоритетів, найважливіших повідомлень з базових аспектів життя держа-ви, а також координацію діяльності органів виконавчої влади щодо виконання загально-державних програм і проектів інформатизації тощо.

3. Унормувати діяльність в інформаційній сфері відповідно до міжнародних правових норм і сучасних викликів, зокрема у спосіб:

– доопрацювання розробленого Міністер-ством юстиції України Проекту закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності щодо засобів масової інформації», спрямовано-го на недопущення монополізації ЗМІ (в тому числі Інтернет-ЗМІ) та їх використання у маніпулятивних цілях;

– розроблення обов’язкового для виконан-ня Кодексу етичної поведінки журналістів, найважливішим у якому має бути розділ «Від-повідальність», що міститиме вказівку: хто, за що і як відповідає, порушуючи ту чи іншу етичну норму;

– визначення у нормативно-правовому полі України таких понять, як «державна ін-формаційна політика», «інформаційно-психо-логічна безпека», «інформаційно-психологіч-ні впливи» тощо.


1. Конах В. К. Негативні зовнішні інформаційно-психологічні впливи в Україні як загроза національ-ній безпеці держави. – Гілея : науковий вісник. – 2012. – Випуск 57(№ 2). – С. 518.

2. Українські реалії інформаційного простору : стан та перспективи. – НСЖУ. – 20.12.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nsju.org/article/view/224

3. Голова НСЖУ закликав Держкомтелерадіо до спільної роботи // НСЖУ. – 26.12.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nsju.org/index.php/article/view/276

4. Про Концепцію державної інформаційної політики : проект закону України від 13.10.2010 № 7251 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1? pf3511=38772

5. Про Доктрину інформаційної безпеки України : указ Президента України від 08.07.2009 р. № 514/2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/514/2009

6. Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення : закон України від 23.09.1997 № 538/97-вр, ст. 13–14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/538/97-вр

7. Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інфор-матизації : указ Президента України від 23.11.2011 № 1067/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1067/2011

8. Бурило Ю. П. Організаційно-правові питання державного управління в інформаційній сфері : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07–2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://adminpravo.com.ua/index.php/2010–04–13–14-05-13/145–2010–09–28–13–27–30/1942–22---------.html

9. Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України : указ Президента України від 07.05.2011 р. № 559/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://comin.kmu.gov.ua/control/publish/article/main?art_id=82160&cat_id=32820

10. Положення про Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України : указ Президента України від 08.04.2011 № 437 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/13416.html

11. Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України : закон України від 23.02.2006 № 3475-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3475–15



Конах В. К.

12. Про Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України : указ Президента України від 07.05.2011 р. № 559/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://comin.kmu.gov.ua/control/publish/article/main?art_id=82160&cat_id=32820

13. Про телебачення і радіомовлення : закон України від 21.12.1993 р. № 3760-XII [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3759–12

14. Про офіційне тлумачення положень пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України : рішення Конституційного Суду України від 28.01.2003 р. у справі № 1–1/2003 за конституційним по-данням Президента України (справа про повноваження Президента України реорганізовувати централь-ні органи виконавчої влади) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v002p710–03

15. Про інформацію : закон України від 02.10.1992 № 48 // ВВР. – 1992. – № 48. – Ст. 650.16. Про інформацію : закон України в редакції від 13.01.2011 № 2938-VI (2938-17) // ВВР. – 2011. –

№ 32. – Ст. 313.



Протестні рухи в інформаційному суспільстві: соціально-психологічні аспекти

УДК 007:304:659.3

ПРОТЕСТНІ РУХИВ ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ:

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Ісакова Тамара ОлегівнаІсакова Тамара Олегівна

Досліджено атрактивні чинники мережі Інтернет у контексті формування протест-ної діяльності, виявлено загальні психологічні причини зародження такої активності. Продемонстровано взаємозв’язок між віртуальною мережевою та реальною протест-ною активністю. Проаналізовано мотиваційний компонент розвитку протестного руху та особливості емоційного стану його учасників. Розглянуто соціально-психологічний портрет мітингувальника.

Ключові слова: протестний рух, інформаційне суспільство, Інтернет, соціальні медіа, емоційний стан.

Науково-технічний прогрес, викликаючи зміни у способах виробництва та впливаючи на суспільні відносини, сприяє активізації різно-манітних форм соціально-політичного само-вираження. З появою сучасної комп’ютерної техніки, за визначенням, даним зокрема К. Яс-персом, змінилося все: вона різко посилила соціальну динаміку і стала принципово новим чинником світової історії, викликавши зру-шення, які неможливо порівняти ні з чим, що відомо людям з останніх п’яти тисяч років [1].

Істотним чинником зародження та поши-рення організованої суспільно-політичної ак-тивності у ХХІ ст. стає інтенсифікація соціаль-них зв’язків громадян, що мають на меті осо-бисто впливати на внутрішньополітичне середовище своєї країни. Так, вагомою мобілі-зуючою ознакою індивідів, як зазначає дослід-ник А. Бікбов, стає «досвід управління влас-ним життям: пошук місця на ринку праці, фріланс або підприємництво, заняття дослі-дженнями та викладанням, часті поїздки за кордон і країною, участь в організації різно-манітних спільнот. Особи дедалі активніше долучаються до участі у благодійній діяльнос-ті та волонтерських проектах, локальних ініці-атив з облаштування навколишнього середо-вища, стають спостерігачами на виборах, тим самим ініціативно проявляючи турботу – один із видів влади над собою та іншими. Така про-екція управління власним життям від профе-сійної зайнятості й тематичних локальних ініціатив до масових мітингів та вуличних та-борів, що перетворюються на нові простори

міської комунікації та кооперації, стає відо-браженням актуальної недовіри до інституцій-ної політики в цілому та очевидної претензії мітингувальників на самопредставництво» [2].

Усе це особливо стосується сучасної моло-ді, що вирізняється підвищеною мобільністю, вільним використанням у повсякденному житті широкого спектра засобів комунікації та високих технологій для навчання, спілкуван-ня та роботи, знанням кількох мов. Представ-ники молодого покоління активніше за стар-ших виявляють критичне ставлення до влади, усвідомлюють цінність демократії і громадян-ських свобод, а також демонструють високу готовність покладатися на свої сили, а не на допомогу держави [3].

Водночас при зміні ритму життя і збіль-шенні кількості соціальних контактів просте-жується зниження їхньої емоційної глибини та забарвленості. Переважна частина соціаль-них контактів утилітарна, їх виникнення і зміст функціональні, а на емоційні уподобан-ня часто не залишається часу. Людина дедалі частіше відчуває самотність і збідніння емо-ційності життя [4]. Відтак механізмом ком-пенсації таких негативних психологічних станів стає безпосередня участь у різного роду соціальних рухах.

Питанню виникнення та розвитку різно-манітних соціальних рухів з точки зору соці-альної психології присвячені дослідження Д. Ольшанського, Я. Щепаньского, М. Горш-кова, Н. Тихонова, А. Амерханова, Г. Конова-лова, В. Нестерова. Окрім того, у статті вико-



Ісакова Т. О.

ристані дані соціологічних досліджень Аналі-тичного центру Ю. Левади, Всеросійського центру вивчення громадської думки, Центру стратегічних розробок Комітету громадян-ських ініціатив, компанії BaisliskLab та ін.

Мета даної статті – проаналізувати вплив інформаційно-комунікативних технологій на динаміку протестної активності, дати загаль-ний опис соціально-психологічних характе-ристик користувача соціальних мереж, вияви-ти базові психологічні причини поширення та функції протестних акцій, розглянути соці-ально-психологічний портрет учасника сучас-ної протестної діяльності.

Соціально-психологічні фактори атрактивності мережі Інтернет

Характерною особливістю процесу форму-вання та розгортання протестного руху на су-часному етапі стає інтенсивне використання Інтернету. Наприклад, мітинги у Росії, що розпочалися у грудні 2011 р. у зв’язку з неза-доволенням масовими фальсифікаціями під час виборів до Державної думи РФ, були ор-ганізовані з використанням соціальних мереж. Інформаційними майданчиками для мобіліза-ції громадян стали соціальні мережі Facebook і ВКонтакте, а також Twitter і Живий Журнал. Саме у Facebook виникли основні протестні спільноти – «Ми були на Болотній площі і прийдемо ще», «Мільйони громадян за чесні вибори», «Білі вулиці. Всеросійська акція» і «Ліга виборців».

З огляду на роботи дослідників соціальних мереж, таких як М. Грановеттер, М. Гладуел, Н. Крістакіс, варто зазначити, що «соціальні мережі здатні надзвичайно швидко передава-ти настрої та інформацію, яка поширюється на кшталт лихоманки, істерики, вірусу» [5]. Окрім того, соціальні мережі, що наразі є од-ним з основних джерел формування та органі-зації протестних акцій, являють собою явище, що задовольняє одну з головних соціально-психологічних потреб будь-якої людини, а саме потребу у спілкуванні. Поняття спілку-вання є процесом взаємозв’язку і взаємодії суспільних суб’єктів (особистостей, груп), що характеризується обміном діяльністю, інфор-мацією, досвідом, здібностями, вміннями та навичками, а також результатами діяльності; є однією з необхідних умов формування і роз-витку суспільства та особистості [6].

Протестна акція є діяльністю, що сприяє емоційному зближенню людей, інтенсифікації соціально-психологічних зв’язків та спілку-вання між ними. Учасник такої акції на пев-ний час долає свою ізоляцію, відчуження від

інших, незнайомих людей і водночас зростає його почуття соціальної гідності: людина від-чуває себе частиною колективної сили. Із цим пов’язаний той підвищений емоційний тонус, який зазвичай характеризує масові акції.

Завдяки спілкуванню в соціальних мере-жах задовольняються різні соціально-психоло-гічні потреби особи [7].

1. Якщо спілкування ініціює активність суб’єктів, їх прагнення до дій, піднімає загаль-ний тонус діяльності, надихає людину до тих чи інших дій, то в даному випадку задовольня-ється потреба у стимуляції. Особа отримує різноманітні стимули з навколишнього світу, а найбільш значущими є стимули від інших людей. Особливо важлива і значуща соціальна стимуляція з боку незнайомих людей, які ви-являють цікавість до вашої персональної веб-сторінки або пропонують перейти до віртуаль-них «дружніх» відносин, що саме по собі сут-тєво підвищує самооцінку користувача [8].

2. Поряд із потребою у стимуляції при спілкуванні може задовольнятися потреба в подіях. Індивідам недостатньо мати лише добрі та стійкі відносини один з одним, їм необхід-ний соціальний інтерес, певна динаміка життя, що дає нові враження. Тому надто статичні, незмінні відносини між людьми, що позбавле-ні динаміки й не супроводжуються тими чи іншими подіями, з часом вичерпуються.

3. Потреба у пізнанні задовольняється кожного разу, коли людина зустрічає знайо-мих людей. При впізнаванні відбувається со-ціальне підтвердження особистості з боку ін-ших людей, яке своєю чергою підтримує її са-моідентифікацію. Спілкування у соціальних мережах набуває компенсаторного характеру, наприклад у випадку зміни місця проживання людиною, яка вдається до багатогодинного спілкування з колишніми співвітчизниками у соціальних ресурсах.

4. Найважливішими потребами, які мають бути реалізовані у процесі спілкування, є по-треби в досягненнях і визнанні. Обидві ці по-треби пов’язані з почуттям особистої гідності людини, повагою та самоповагою і відносять-ся до т. зв. вищих потреб. Саме ці потреби ко-ристувачі соціальних ресурсів успішно актуа-лізують, розміщуючи на персональних сторін-ках фото- та відеоматеріали, присвячені професійним успіхам чи особистим досягнен-ням (сім’я, діти, вдалий відпочинок).

5. Задоволення потреби у структуруванні часу є зазвичай побічним ефектом життєдіяль-ності та спілкування людини. Звичайній люди-ні необхідні різні способи проведення часу – спілкування, пов’язане із загальноприйнятими нормами (наприклад, у соціальних мережах




існують нагадування про дні народження та інші важливі події у житті віртуальних «дру-зів»), спілкування у процесі спільної діяльнос-ті, яке супроводжує порядок дій (комунікація у режимі обміну повідомленнями через спеці-альну форму, коментарі до сторінки користува-ча, оцінка фотографій і відеоматеріалів або ж перехід до більш безпосередніх форм спілку-вання в режимі реального часу – телефон, ICQ, Skype), спілкування задля розваги (обговорен-ня тем, пов’язаних з відпочинком, хобі).

Аналізуючи загальний психологічний стан учасника соціальної мережі, дослідники опису-ють його як такий, що сприяє розслабленню, завдяки чому інтернет-користувачі почувають себе вільніше, висловлюються більш відверто. Це – т. зв. ефект розгальмування (розкріпачен-ня). З одного боку, особи повідомляють про себе дуже особисті дані, проявляють приховані емоції, страхи, бажання, а деколи демонструють акти несподіваної доброти і великодушності. Це є сприятливим розгальмуванням. З іншого боку, ефект розгальмування може провокувати грубість, злість, ненависть, погрози, насильство, що є прикладом токсичного розгальмування.

Соціально-психологічні особливості формування протестних рухів

Теорія соціальної психології суспільних рухів дає змогу простежити широке розмаїття індивідуальних і групових психологічних умов, за яких зароджуються різного роду со-ціальні акції. Так, аналізуючи розвиток сучас-них протестних дій, можна виокремити базові психологічні умови їх виникнення.

– Першою умовою є поява проблемної си-туації. При цьому об’єктивна проблемна си-туація повинна знайти таке відображення у психіці людей, яке спонукало б їх до її розв’язання, тобто люди повинні сприймати ситуацію як таку, що може потенційно знайти своє розв’язання.

– Другою умовою є почуття соціального оптимізму, емоційна впевненість у тому, що дані особи можуть вирішити дану проблему.

– Третя умова – готовність до особистої участі, що є наслідком емоційного пережи-вання проблемної ситуації – бажання самому брати участь у її розв’язанні [9].

Описуючи загальні соціально-психологічні умови виникнення протестних акцій, варто звернутися до напрацювань польського соціо-лога Я. Щепаньского, який, дослідивши меха-нізм виникнення соціальних рухів, дійшов та-кого висновку: «…Якщо в якому-небудь сус-пільстві якась частина людей не може задо-вольнити свої економічні, культурні, політичні

чи інші потреби – байдуже, за яких причин і чим зумовлений такий стан речей (це можуть бути зміни, обумовлені технічним або еконо-мічним розвитком або культурною дифузі-єю), – тоді незадоволені потреби викликають невдоволення, фрустрацію, перемикання пси-хічної енергії, мобілізованої для досягнення засобів задоволення потреб, на боротьбу проти дійсних чи уявних перешкод, інакше кажучи, виникає стан емоційного напруження, психіч-ного занепокоєння, яке завдяки контактам, порозумінню, усвідомленню більшістю людей спільності свого становища перетворюється на стан соціального неспокою» [10]. У результаті таке соціальне занепокоєння підштовхує до пошуку контактів, дискусій і розмов у нефор-мальних колах, до пошуку шляхів розв’язання ситуації, визнаної нестерпною.

Беручи за основу дослідження Я. Щепань-ского, вважаємо за необхідне виокремити такі соціально-психологічні функції протестних акцій [10]:

– пізнавальна функція – беручи участь в акції, особи отримують нову для себе соціаль-но-політичну картину світу й відповідну їй інформацію;

– інструментальна функція – учасники такого утворення опановують нові для себе способи активного впливу на соціально-полі-тичне життя, нові поведінкові навички;

– ідеологічна функція – замість колишніх, старих і вже втрачених ілюзій, активісти зазви-чай знаходять нові вірування й переконання.

Крім названих, існують також інші функ-ції, що мають переважно індивідуально-психо-логічний характер. Серед них на особливу увагу заслуговує потреба у регуляції власних емоційних станів – участь в акції дає можли-вість як для нагнітання емоцій, так і для їх послаблення через переживання їх з іншими людьми. Слід зазначити також притаманну людині потребу в ідентифікації себе з великою спільнотою, в пошуку сенсу соціального бут-тя, у самореалізації тощо.

Аналізуючи процес формування протест-ної акції, слід наголосити, що кожного учасни-ка акції приваблює щось своє, специфічне. Відомі чотири основних групи психологічних мотивів, які залучають людей до такого роду діяльності [8].

1. Емоційно-афективна мотивація. В дано-му випадку мета людей – емоційна співучасть у акціях і діях, оскільки їх приваблюють яскраві гасла, відомі лідери, масовість. Вони готові емоційно поділяти проблеми активіс-тів, переживати основну проблемну ситуацію. Втомившись від збідненої в емоційному плані буденності життя, такі люди прагнуть компен-




сувати емоційний дефіцит. Зазвичай саме вони є більшістю у будь-якому русі, перетво-рюють його на дійсно масовий. Для таких людей сенс участі – задоволення потреби у регулюванні власних емоційних проблем.

Так, під час мітингів 2011–2012 рр. у РФ учасниками протестних акцій зазначалося па-нування атмосфери ввічливості та взаємодопо-моги, доброзичливості та відкритості: «Якщо говорити про враження від мітингу, то воно було чимось на зразок захоплення від добре організованого спектаклю, взяти участь у яко-му прийшли і люди, які керувалися власними переконаннями» [11]. Оригінальні плакати, яскраві костюми, жартівливі інсценування та пародії, що продемонстрували почуття гумору і креативність учасників заходів, були своєрід-ним способом комунікації, самовираження і прояву емоційності: «…Порадували гасла – ба-гато саморобних і їх рівень явно зростає…, дея-кі люди приходять у (карнавальних) костюмах. Ще трохи і, здається, ми побачимо нову полі-тичну риторику, якої вже ніхто не чекав… Емоційний підйом пов’язаний з усвідомленням особистої відповідальності». Така структура фізичного простору й комунікації дозволяє створити єдине поле для спілкування, в якому з’являється можливість для виникнення колек-тивної емоції, схожої на відчуття приємної втоми від важливості зробленої праці та з розу-мінням корисності спільної суспільної роботи.

2. Ціннісно-раціональна мотивація. Вона передбачає не стільки емоційний, скільки усвідомлений, раціональний вибір саме тих цінностей і ідеалів, досягненням яких зайнята конкретна спільнота. У таких випадках сама мета даного руху визнається бажаною, спра-ведливою, необхідною. Як правило, люди, які керуються такою мотивацією, утворюють меншість, але це і є «правляча меншість», основний кістяк даного руху. Серед ціннісно-раціональних мотивів виділяють політичні, етичні, релігійні та ін.

Як приклад ціннісно-раціональної мотива-ції можна навести опис соціально-психологіч-ного стану населення РФ напередодні виборів до Державної думи у грудні 2011 р. [12]. На той час у російському суспільстві простежува-лось наростання негативно забарвлених соці-альних почуттів – несправедливості, сорому за стан країни, неможливості вплинути на події, продовжувати жити як і раніше, відчут-тя власної безпорадності. У контексті локалі-зації цих почуттів вони майже однаково роз-поділилися за всіма групами і верствами сус-пільства. Це свідчить про те, що дедалі більшу роль у їх поширенні зіграли фактори макро-рівня (неприйнятність існуючих «правил

гри», інституційні обмеження тощо). Тобто погіршення соціально-психологічного стану населення країни, тривалий суспільний стрес зовсім невипадково згенерували хвилю масо-вих вуличних протестів 2011–2012 рр., що була природною реакцією людської психіки на неможливість змінити неприйнятні умови життя.

На підвищений ризик розвитку подій за зазначеним сценарієм вказувало й те, як, з точки зору росіян, змінилися останніми рока-ми самі жителі РФ: 79 % росіян вказали на зростання в людях агресивності, більше 70 % – звернули увагу на недоброзичливість, зрос-тання нещирості, ерозію альтруїстичної моти-вації, 67 % – на зникнення такої психологічно важливої для російської культури якості, як душевність, 68 % – на зростання цинізму.

3. Традиційні цілі. Досить часто люди бе-руть участь у масових акціях тому, наприклад, що їхні батьки, родичі, друзі та знайомі теж беруть у них участь або брали колись. Це зо-всім особливий, традиційний різновид маси, існуючої немовби за законами соціально-пси-хологічної інерції. Наприклад, 69 % учасників опозиційного мітингу на Болотній площі (4 лютого 2012 р.) прийшли на нього із друзя-ми та знайомими, тоді як 23 % – брали участь в акції поодинці [13].

4. Раціонально-навмисна мотивація. Зазви-чай зводиться до тих суто конкретних особис-тих зисків, які може отримати людина, долу-чившись до певного руху. Ця мотивація дуже рідко відверто визнається з боку захоплених нею людей – зазвичай вона або глибоко при-хована, або навіть раціоналізована під цінніс-но-раціональну мотивацію, причому іноді не-усвідомлено для самих учасників акцій.

Таким чином, перераховані характеристи-ки є більшою-меншою мірою системоутворю-ючими елементами складного мотиваційного комплексу, що впливає на участь людини у спільній протестній діяльності.

Оцінюючи мотиваційні параметри форму-вання протестних дій, варто також зосередити увагу на загальному емоційному стані, що па-нує серед більшості населення мітингової краї-ни-майданчика. Як приклад наведемо дані со-ціологічного дослідження Центру стратегічних розробок Комітету громадянських ініціатив (вересень-жовтень 2012 р.), що базується, серед іншого, і на психологічних методах вивчення соціально-політичних установок [14]. Метод семантичного диференціалу дав змогу виявити, як нинішня російська влада сприймається на емоційному рівні. Превалюють украй негатив-ні характеристики: байдужа, нечесна, неспра-ведлива, безвідповідальна й небезпечна.




Остання характеристика посилюється тим, що влада при цьому у прожективних методиках (малюнкових тестах) асоціюється головним чином із хижаками (у 88 % респондентів) або з іншими агресивними істотами чи об’єктами (такими як кабан, чорний козел, танк – загалом 96 % агресивних образів). Інший варіант сприй-няття, що становить явну меншість (4 %), по-лягає у порівнянні влади з такими «несерйоз-ними» об’єктами, як мильна бульбашка чи ка-жан, що символізують несерйозність влади.

Згідно з даними тих же психологічних тес-тів можна стверджувати, що народ, як правило, почувається жертвою – «влада вовк – народ вівці», «влада орел – народ горобець», яку влада (байдужа, безвідповідальна, несправедлива, нечесна, але водночас активна, розумна, вольо-ва і зла) в будь-який момент може знищити.

Звертає на себе увагу й те, що на всіх ма-люнках відсутній будь-який зв’язок між наро-дом і владою. У результаті тестування були представлені малюнки у вигляді окремих підписаних зображень, розташованих на про-тилежних кінцях аркуша, між якими немає жодного зв’язку (не дотикаються, не перети-наються, відсутні елементи зв’язку типу ліній чи стрілок).

Методика колірної класифікації М. Люше-ра також підтверджує отриману в малюнкових тестах дихотомію «вовки – вівці». Влада, як правило, намальована чорним або червоним і в просторі аркуша розташована вище народу. Народ частіше зображується синім або зеле-ним кольором (68 %), рідше червоним (32 %). Зображення влади чорним кольором означає ставлення до влади як до авторитету, але авто-ритету загрозливого, що викликає негативізм (колірне поєднання «чорний – червоний»), прагнення полишити ситуацію (колірне по-єднання «чорний – синій») або здатність тер-піти обмеження, погоджуватися з умовами (колірне сполучення «чорний – зелений»). Зображення влади червоним кольором вира-жає її прагнення до досягнень, домінування, а також агресію.

Водночас у процесі дослідження психоло-гічних фокус-груп респонденти явно виявля-ли зневіру у владу і в майбутнє країни. Тобто у фокус-групах був виявлений стан вираженої соціальної депресії, з якої народ не знаходить конструктивного виходу.

Таким чином, дане дослідження продемон-струвало, що більшість респондентів сприй-має владу як серйозну й небезпечну, яка дис-танціюється від народу, тоді як народ почува-ється вівцями або цапами-відбувайлами та іншими слабкими істотами, що підкреслює його підлегле становище.

Соціально-психологічний портрет учасника протестної акції

Описуючи соціально-психологічний пор-трет мітингувальника, на нашу думку, варто розглянути як конкретний приклад результа-ти опитування учасників т. зв. Маршу мільйо-нів (12.06.2012 р., Москва), проведеного Все-російським центром вивчення громадської думки [15]. Були виявлені наступні основні соціально-психологічні характеристики про-тестувальників:

– більшість учасників – чоловіки (64–71 %) і респонденти з вищою та незакінченою вищою освітою (56–70 %), у віці до 34 років (65 %);

– протестний рух дедалі виразніше постає рухом трьох соціально-професійних груп: «креативного класу», офісних службовців та молоді, що навчається, які склали половину від усіх учасників; найменше – представників «від виробництва» (робітники, інженерно-технічні працівники), пенсіонерів, державних і муніципальних службовців;

– рівень самооцінки матеріального стано-вища серед учасників акції є вищим, ніж серед росіян загалом: тільки 13 % протестантів ви-значили своє матеріальне становище як пога-не (загалом по країні – 18 %). Серед учасників акції висока частка респондентів з підвище-ним рівнем трудової мобільності: тих, хто має доходи від додаткових заробітків, приватного підприємництва, було 50 %;

– три чинники визначають соціально-пси-хологічний портрет учасників акції протесту: яскраво виражена потреба в самореалізації, високий ступінь невдоволення зміною ситуації в країні і в своєму житті. Для 78 % самореаліза-ція є першочерговою цінністю, заради якої вони готові знехтувати стабільністю свого ста-новища (матеріальна самооцінка не є чинни-ком, що визначає життєві пріоритети цієї гру-пи). 49 % учасників заявили про невдоволення своїм життям (ступінь невдоволення підви-щується паралельно з погіршенням матеріаль-ного становища учасників акції (з 28 % серед високозабезпечених до 83 % серед малозабезпе-чених)). Найменший рівень вдоволення – се-ред пенсіонерів (19 %), максимальний – у рес-пондентів у віці 25–34 років (61 %). Третій чинник, що визначає со ціально-пси хологічний профіль учасників акції протесту, – оцінка зміни ситуації в країні в цілому: 64 % опитаних учасників акції впевнені, що вона погіршуєть-ся. Їм опонують тільки 10 %. Найбільша кіль-кість невдоволених – серед літніх і малозабез-печених учасників акції (87 та 83 % відповідно);

– структура протестного руху. Участь в акціях протесту стає дедалі цілеспрямовані-




шою. Лише 16 % протестувальників «Маршу мільйонів» не брали участь у схожих акціях раніше. 69 % опитаних заявили, що прийняли рішення про участь відразу після того, як ді-зналися про запланований захід. Майже 90 % заявили про готовність брати участь в акціях протесту й надалі. Посилюється сприйняття акції як колективної дії однодумців: 73 % заяви-ли, що беруть участь в акції разом зі своїми знайомими, друзями. 65 % опитаних мали який-небудь символ учасника акції протесту (біла стрічка, плакат тощо);

– про високий ступінь мобілізованості учасників свідчать і декларовані ними мотиви участі. Домінуючою стала тема невдоволення політичною системою, політичним розвитком (42 %). При цьому майже для кожного п’ятого (18 %) участь в акції – вираз громадянської позиції. Це чинник стійкості мотивації;

– оцінка даних дає змогу виокремити три категорії учасників протесту: «ядро» – брали участь як мінімум у 3-х акціях протесту, зби-раються брати участь у подібних акціях і нада-лі, прийняли рішення про участь в акції як тільки про неї дізналися (54 %); «периферія» – періодично беруть участь в акціях, поведінка часто ситуативна, хоча інтерес до протестних дій виражений (30 %); «попутники» – вперше беруть участь в акції протесту (16 %);

– серед «ядра» більш виражена критич-ність оцінок ситуації в країні та вимога зміни керівництва країни, проведення нових виборів президента і Державної думи: 69 % представ-ників «ядра» заявили про погіршення справ у країні; 79 % вважають, що вищу владу в країні необхідно змінити. Серед «попутників» біль-ше тих, хто хотів би коректувати політику влади, але не наполягає на її негайній зміні (16 % проти 2 % у ядрі);

– серед можливих заходів, які готові втіли-ти учасники акції, абсолютним лідером у всіх групах стала готовність брати участь у санк-ціонованих заходах (більше 90 % усіх опита-них). Кожен десятий (10–12 %) заявив, що припускає особисту участь у силових акціях. Дану форму протесту обирали насамперед респонденти у віці 18–24 років (42 %). Пред-ставники «ядра» частіше заявляють про го-товність брати участь у всіх формах протест-них дій: так, половина з них готова взяти участь у несанкціонованих акціях.

Багато в чому схожі та цікаві дані щодо учасників «Маршу мільйонів» представила компанія BaisliskLab в «Аналізі профілів 20000 учасників мітингу» [16]. На основі актив-них профілів з тематичних груп ВКонтакте та Fa cebook (всього 19664 і 2500 осіб відповідно – учасники «Маршу мільйонів»), відкритих да-

них, зазначених користувачами у своїх профі-лях, були зроблені такі висновки:

– більшість учасників чоловіки (80 %) ві-ком від 18 до 28 років (55 % мітингувальників віком 21–25 років);

– більшість протестувальників мають вищу освіту й мешкають у Москві (77 %) та Санкт-Петербурзі (3 %);

– політичні уподобання – ліберальні; – дві третини мітингувальників не є релі-

гійними, вагаються з самоідентифікацією як представника тієї чи іншої конфесії;

– спільних задекларованих інтересів у про-тестувальників немає; музичні уподобання – переважно рок, метал; улюблені фільми – бо-йовики, трилери, фантастика, жахи, психоло-гічні про немов би «альтернативну» реальність; улюблені книги – переважно у жанрі фантас-тики;

– головне, що вони поціновують у людях – доброта і чесність (43 %), розум і креативність (22 %), гумор і життєлюбство (15 %), сміливість і наполегливість (13 %), а найменш важливе – влада та багатство (5 %), краса і здоров’я (3 %);

– головним у житті вважають саморозви-ток (35 %), удосконалення світу (21 %), сім’ю та дітей (18 %), менш значущими – красу і мистецтво (7 %), владу і вплив (6 %), науку і дослідження (4,5 %), кар’єру та гроші (4 %), розваги й відпочинок (3,7 %);

– сімейний стан – одружені лише 24 % ак-тивістів.

Отже, загальний соціально-психологічний портрет мітингувальника виглядає таким чи-ном. Це переважно неодружений чоловік 25 років, з вищою або незакінченою вищою освітою, який мешкає у великому місті. Швидше всього – нерелігійний. Проблеми, що його турбують найбільше, – власний розви-ток, загальна політична ситуація у країні. Тривалий час перебуває у мережі Інтернет, зокрема завантажуючи книги у жанрі фантас-тики та переглядаючи бойовики.

Таким чином, оцінюючи еволюцію соціаль-ного протесту, можна констатувати, що наразі одним із превалюючих джерел виникнення та формування різного роду протестних акцій є не лише об’єктивна конкретна суспільно-по-літична ситуація чи подія, а й специфічні соці-ально-психологічні чинники, а також стрімке поширення інформаційно-комунікативних технологій. Так, динамічне залучення дедалі більшої кількості громадян до мережевої ді-яльності, активне обговорення в соціальних мережах гострих соціально-політичних тем, швидке поширення «гарячої» інформації через Інтернет сприяють перетворенню ста-тусу значної частини населення «пасивний




спостерігач» у тривожній на їх думку ситуації на статус «активного виразника власної по-зиції» та згуртування однодумців у реальному просторі. Поступово, за умови збільшення кількості учасників до певної умовної кри-тичної межі в країні, місті або регіоні, виникає принципово нова психологічна атмосфера, яка є самостійним чинником політичних рішень.

Протестні акції стають втіленням як кон-кретних потреб та інтересів громадян, так і відо-браженням глибинних соціально-інтегратив-них потреб, притаманних людині, а саме від-чуття єднання з більшою спільнотою людей, здатною діяти разом, активно втручатись у пе-ребіг подій. Учасники сформованих таким чи-ном соціальних сил наділені спільними відчут-тями упевненості у своїй правоті та оптимізму, поділяють більш-менш близькі погляди на ха-рактер і шляхи розв’язання проблеми, що пере-творюється на стимулюючий чинник розвитку даної активності. Варто зазначити, що така спільна психологічна настановленість охоплює різні прошарки населення незалежно від віку, соціального статусу, освіти, рівня статків та ін.

Водночас слід ураховувати, що психологіч-ні чинники зародження цієї діяльності, базую-чись на принципі емоційного зараження, пе-редбачають почуття на всій довжині емоційної шкали – як позитивні (захоплення, щирість, довіра), так і негативні (зневіра, депресія). Варто наголосити, що такі настрої можуть виникнути як внаслідок окремої події, так і тривалий час накопичуватись аж до фази «емоційного вибуху».

Отже, спільна мережева, а згодом і реальна, активність дає змогу схильним до протесту особам задовольняти різні соціально-психо-логічні потреби на фоні слабкої емоційної на-сиченості життя, сприяє послабленню психо-логічних бар’єрів, що блокують вихід прихо-ваних почуттів і потреб, а також інтенсифікації соціально-психологічних зв’язків. Таку спільну діяльність можна розглядати як по-зитивний консолідуючий фактор суспільства, що реалізує свої демократичні права, а також, що не менш важливо, як необхідну умову для передачі соціального досвіду й культурної спадщини від покоління до покоління.

Список використаних джерел1. Ясперс К. Современная техника. Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986. – С.119–147.2. Бикбов А. Методология исследования «внезапного» уличного активизма (российские митинги и уличные

лагеря, декабрь 2011 – июнь 2012) // Laboratorium. – 2012. – № 2. – С. 130–163 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://niimitingov.wordpress.com/2013/02/11/methodology_ru/

3. Поколение Next – гигантский ресурс развития для Украины, – президент Института Горшенина [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://institute.gorshenin.ua/news/1001_pokolenie_next-gigantskiy_resurs.html

4. Нестеров В. Ю. К вопросу об эмоциональной насыщенности межличностных коммуникаций в Интернете [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cyberpsy.ru/2011/05/vadim-nesterov-k-voprosu-ob-ehmocionalnojj-nasyshhennosti-mezhlichnostnykh-kommunikacijj-v-internete/

5. Волков Д. Протестное движение в России в конце 2011–2012 гг. : истоки, динамика, результаты. Аналитический Центр Юрия Левады. Москва, сентябрь 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.levada.ru/books/protestnoe-dvizhenie-v-rossii-v-kontse-2011–2012-gg

6. Буева Л. П. Человек : деятельность и общение. – М. : Мысль, 1978.7. Андриенко Е. В. Социальная психология / Под ред. В. А. Сластенина. – М. : Издательский центр

«Академия», 2000. – 264 с.8. Реуцкий М. Социальные сети : парадокс зависимости и квазиобщения [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://psyfactor.org/lib/web-4.htm9. Ольшанский Д. Психология масс. – СПб. : Питер, 2002. – 368 с. – (Серия «Мастера психологии»).10. Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии. – М., 1969.11. Амерханов А. Психогеография митингов или как пространство создает эмоции. Логика протеста /

А. Амерханов, А. Ваньке, Г. Коновалов, А. Фудин [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.russ.ru/pole/Psihogeografiya-mitingov

12. Горшков М. К. Социокультурные факторы консолидации российского общества / М. К. Горшков, Н. Е. Тихонова. – М. : Институт социологии РАН, 2013. – 54 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.isras.ru/inab_2013_01.html.

13. ВЦИОМ составил коллективный портрет участника митинга оппозиции [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://top.rbc.ru/society/15/02/2012/637900.shtml

14. Изменения политических настроений россиян после президентских выборов. Доклад экспертов Центра стратегических разработок Комитета гражданских инициатив. Москва 23 октября 2012 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу : spkurdyumov.narod.ru/doklad10.pdf

15. Социальный портрет протестного движения в Москве. Пресс-выпуск ВЦИОМ № 2056. 27.06.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://wciom.ru/index.php?id=459&uid=112859

16. Болотная и Сахарова : портрет протеста. Анализ профилей 20000 участников митинга [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://basilisklab.com/boloto-analis-posetitelei.html



УДК 32.1:303.4:711.122

БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ОСОБИ, СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ:

ПОРОГОВІ УМОВИ

Качинський Анатолій Броніславович,Качинський Анатолій Броніславович,доктор технічних наук, професордоктор технічних наук, професор

Викладено концептуальне бачення порогових умов безпеки життєдіяльності особи, суспільства та держави – першого рівня граничних значень національної безпеки. Обґрунтовано їх природу, значення й ієрархічну структуру основних підсистем гло-бальної системи безпеки життєдіяльності.

Ключові слова: національна безпека, безпека життєдіяльності особи, суспільства та держави, порогові умови, ієрархічна структура систем, система індикаторів і гра-ничних значень національної безпеки.

Сучасна система забезпечення національ-ної безпеки повинна керуватися системним баченням проблем, бути озброєною знаннями синергетики та нелінійної динаміки [25]. Тому розробка критеріїв безпеки має базува-тися на граничних значеннях, засади яких складають уявлення про збереження струк-турних зв’язків як між окремими особами, суспільством, так і державою.

Слід виділити три рівні граничних значень: – перший – порогові умови безпеки життє-

діяльності людини, суспільства та держави; – другий – система індикаторів і гранич-

них значень національної безпеки; – третій – галузеві граничні значення.

У даній статті розглядаються порогові умови для узагальненої ієрархічної моделі різних систем, що наведені у роботах [9; 19]. Серед них – держава, етнос, корпорації, ко-лективи, людина.

Порогові умови – це такий критерій без-пеки, недотримання якого заважає нормаль-

ному розвитку особи, суспільства та держави і призводить до утворення негативних і руй-нівних тенденцій.

Порогові умови безпеки ми розглядаємо як якісні показники граничних значень, їх пер-ший рівень. Наступний рівень – кількісні граничні значення будуть розглянуті у на-ступних публікаціях.

Держава: адміністративно-правові режими

Поняття «режим» (від франц. regime – управління) означає сукупність правил, захо-дів, норм для досягнення будь-якої мети. Під правовим режимом розуміють встановлені законодавством порядок використання об’єкта, припустимі межі та способи розпоря-дження ним. Правовий режим забезпечується відповідними заходами впливу (заохочення й відповідальності) з боку органів державної влади та місцевого самоврядування.

Національна безпека



Безпека життєдіяльності особи, суспільства та держави: порогові умови

Адміністративно-правовий режим – це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що виявляється в цен-тралізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб’єктів правовідносин [2; 3].

До числа основних елементів адміністра-тивно-правового режиму належать такі.

За глибиною змін у конституційному ста-тусі громадян та організацій розрізняють звичайні, особливий, воєнний і надзвичайні режими. Перші не змінюють конституційного статусу громадян і організацій; другі суттєво обмежують їх права й свободи, вводять осо-бливий порядок здійснення окремих видів конституційних прав і свобод.

За часом дії виділяють постійні або корот-кочасні, ситуаційні (надзвичайний стан) ре-жими.

За територією дії розрізняють режими, що діють на всій території України або в окремих її регіонах чи місцях (режим прикордонної зони).

За окремими об’єктами виділяють режими заповідників, вогнепальної зброї, отруйних речовин тощо.

За видами діяльності розрізняють режими оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності тощо.

Засади правових режимів встановлюють Конституція та закони України. За юридич-ною природою серед правових актів, що регу-люють правові режими, виділяють правовста-новлюючі, які містять первинні «режимні» норми, та правозастосовні акти. Так, на під-ставі ст. 106 Конституції [16] та Закону Украї-ни «Про правовий режим надзвичайного ста-ну» Президент України приймає рішення про введення режиму надзвичайного стану, в якому встановлює певні правила, а місцевий орган виконавчої влади (обласна державна адміністрація), керуючись цим актом, вста-новлює комендантську годину [13].

Усі спеціальні адміністративно-правові режими мають дві взаємопов’язані сторони: змістовну й формальну. Змістовну сторону складають причини та мета введення режиму, його організаційні, економічні елементи, пов’язані з ними дії. Формальна (юридична) сторона містить такі елементи: хто, на який строк, на якій території встановлює режим; процедура його введення, здійснення, скасу-вання; система «режимних» обов’язків і прав. Більшість спеціальних режимів, як правило, обмежують права громадян. Проте такі обме-ження не повинні бути надмірними й мають встановлюватися тільки законами.

Таким чином, правовий режим – це право-ва форма відносин у певній сфері суспільного

життя, що має комплекс правових засобів, якими забезпечується відповідний порядок динаміки цих відносин у часі й просторі та визначаються напрями правового регулюван-ня. Відповідно, адміністративно-правовий ре-жим – це правова форма динаміки адміністра-тивно-правових відносин у часі й просторі, що має визначену мету регулювання та забезпече-на комплексом правових засобів [2; 3].

З погляду національної безпеки передусім серед них необхідно розглянути: особливий період, воєнний стан як особливий правовий режим, правовий режим надзвичайного стану і правовий режим зони надзвичайної екологіч-ної ситуації.

Поріг: особливий періодЦе – період, що настає з моменту оголо-

шення рішення про мобілізацію (крім цільо-вої) або доведення його до виконавців стосов-но прихованої мобілізації чи з моменту вве-дення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, во-єнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій [12].

Поріг: воєнний станСт. 1 Закону України «Про оборону Украї-

ни» [12] визначає воєнний стан як особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній неза-лежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повно-важень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і грома-дянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Підпоріг – бойова та мобілізаційна го-товність

Насамперед ця порогова умова стосується управління військами. Його мета полягає у забезпеченні визначеного рівня бойової та мобілізаційної готовності військ, їх всебічної підготовки до застосування та ефективної ре-алізації оперативних (бойових) можливостей військ під час ведення військових операцій (бойових дій) [27; 29].

У збройних силах деяких держав прийнято розглядати такі рівні бойової готовності [5]: 1) «постійна»; 2) «підвищена»; 3) «воєнна за-гроза»; 4) «повна».

Історичні факти підтверджують важли-вість цієї підпорогової умови для воєнної та національної безпеки. Так, згідно з «планом Барбаросса», розробленим у грудні 1940 р.,



Качинський А. Б.

Гітлер почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. Достовірна і незаперечна інфор-мація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів надходила до Сталіна. Але замість відповідних заходів з приведення збройних сил у бойову готовність радянське керівни-цтво засуджувало чутки про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непо-рушності радянсько-німецького договору. Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення краї-ни, що призвело до трагічних наслідків.

Ось як це описує у спогадах відомий ра-дянський воєначальник С. М. Штеменко: «Нарешті треба сказати, що фашистській Ні-меччині вдалося використати елемент рапто-вості. Агресор напав на СРСР, побивши всі рекорди віроломності. Ситуацію ще більше ускладнювало те, що своєчасно не були від-дані єдині для Збройних Сил розпорядження про повну бойову готовність. Тому війська (крім флоту і з’єднань Одеського військового округу) не встигли зайняти передбачені пла-ном оборонні позиції, змінити аеродроми, підняти в повітря літаки, здійснити інші необ-хідні заходи» [35, с. 27].

Бойова готовність «Постійна»Це – повсякденний стан військ, укомплек-

тованість яких особовим складом, озброєнням і військовою технікою, забезпеченість матері-ально-технічними засобами дозволяють пере-вести їх у встановлені терміни у більш високі ступені бойової готовності («підвищену», «во-єнної загрози» і «повну»). Провадиться підго-товка військ за планом бойової підготовки.

Бойова готовність «Підвищена»Це – стан військ, при якому вони в міні-

мальні стислі терміни можуть бути приведені в бойову готовність «воєнної загрози» або «повну» без виконання бойових завдань. При бойовій готовності «підвищена» здійснюється такий комплекс заходів: офіцерський склад і прапорщики переводяться, за необхідності, на казармене становище, скасовуються всі види зборів, відпустки, усі підрозділи повертаються до місць постійної дислокації, техніка поточ-ного забезпечення звільняється з коротко-часного зберігання, учбово-бойова техніка завантажується боєприпасами, посилюється добовий наряд, встановлюється цілодобове чергування офіцерів штабів, перевіряється система оповіщення та сигналізації, припиня-ється звільнення в запас, архіви готуються до здачі, зброя і боєприпаси видаються офіцерам і прапорщикам тощо.

Бойова готовність «Воєнної загрози»Це – стан військ, за якого вони готові до

виконання бойових завдань. Терміни приве-

дення підрозділів у бойову готовність «воєн-ної загрози» залежать від багатьох чинників (клімату, сезону тощо). Особовий склад отримує зброю і протигази, НЗ. Уся техніка виводяться в запасний район. Частини скоро-ченого складу і кадри, що комплектуються за мобілізаційним планом офіцерами, прапор-щиками, сержантами і солдатами, здійснюють прийом організаційного ядра, підготовку ви-ведення техніки, озброєння і матеріальних засобів у запасний район, розгортання пунктів прийому приписного складу.

Бойова готовність «Повна»Це – стан найвищого ступеня бойової го-

товності військ, коли вони здатні до негайного виконання бойових завдань. Згідно із ст. 10 Закону України «Про оборону України» [12] Міністерство оборони України як централь-ний орган виконавчої влади забезпечує реалі-зацію державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну го-товність, боєздатність і підготовку Збройних сил України (ЗСУ) до здійснення покладених на них функцій і завдань.

Перевірку бойової та мобілізаційної готов-ності згідно з Указом Президента України від 27 вересня 2010 р. № 917/2010 «Про Поло-ження про зд ійснення контролю Президента України за діяльністю Збройних сил України та інших військових формувань» [31] здій-снює інспекція відповідно до покладених на неї завдань. Вона вивчає: стан бойової та мобі-л ізаційної готовності ЗСУ, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, Дер-жавної прикордонної служби України до ви-конання завдань за призначенням.

Поріг: надзвичайний станСт. 1. Закону України «Про правовий ре-

жим надзвичайного стану» [13] визначає надзвичайний стан як особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при ви-никненні надзвичайних ситуацій техногенно-го або природного характеру не нижче загаль-нодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю грома-дян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України з використанням насильства і передбачає на-дання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місце-вого самоврядування згідно із цим Законом повноважень, необхідних для відвернення за-грози та забезпечення безпеки і здоров’я гро-мадян, нормального функціонування націо-нальної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту




конституційного ладу, а також допускає тим-часове, зумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод лю-дини і громадянина та прав і законних інте-ресів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Надзвичайний стан в Україні може бути введено на період не більше як 30 діб і не біль-ше як 60 діб в окремих її місцевостях. У разі необхідності період надзвичайного стану може бути продовжений Президентом Украї-ни, але не більш як на 30 діб. Указ Президента України про продовження дії надзвичайного стану набирає чинності після його затвер-дження Верховною радою.

Згідно з постановою Каб інету Міністрів Ук раїни від 24 березня 2004 р. № 368 «Про за-твердження Поряд ку класифікації надзвичай-них ситуацій техногенного та природного ха-рактеру за їх рівнями» залежно від обсягів за-п одіяних наслідків, технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для їх ліквідації, надзви-чайна ситуація класифікується як державного, регіонального, місцевого або об’єктового рівнів.

Підпоріг – державний рі веньВизнається надзвичайна ситуація:1) яка поширилась або мож е поширитися

на територію інших держав;2) яка поширилась на тери торію двох чи

більше регіонів України (Автономної Респу-бліки Крим, областей, мм. Києва та Севасто-поля), а для її ліквідації необхідні матеріальні й технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих регіонів, але не менш як 1 % від обсягу видатків відповідних місцевих бю-джетів (надзвичайна ситуація державного рівня за територіальним поширенням);

3) яка призвела до загибелі понад 10 осіб або внаслідок якої постраждало понад 300 осіб (постраждалі – особи, яким внаслідок дії уражальних чинників джерела надзвичайної ситуації завдано тілесне ушкодження або які захворіли, що призвело до втрати працездат-ності, засвідченої в установленому порядку) чи було порушено нормальні умови життєді-яльності понад 50 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби);

4) внаслідок якої загинуло понад 5 осіб або постраждало понад 100 осіб, чи було поруше-но нормальні умови життєдіяльності понад 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки (оцінені в установленому законодавством порядку), спричинені над-звичайною ситуацією, перевищили 25 тис. мінімальних розмірів (на час виникнення надзвичайної ситуації) заробітної плати;

5) збитки від якої переви щили 150 тис. мі-німальних розмірів заробітної плати;

6) яка в інших випадках, передбачених ак-тами законодавства, за своїми ознаками ви-знається як надзвичайна ситуація державного рівня.

Підпоріг – регіональний рівеньВизнається надзвичайна ситуація: 1) яка

поширилась на територію двох чи більше райо нів (міст обласного значення) Автоном-ної Республіки Крим, областей, а для її лікві-дації необхідні матеріальні й технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих районів, але не менш як 1 % обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація регіонального рівня за територіаль-ним поширенням); 2) яка призвела до загибелі від 3 до 5 осіб або внаслідок якої постраждало від 50 до 100 осіб, чи було порушено нормаль-ні умови життєдіяльності від 1 тис. до 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 5 тис. мінімальних роз-мірів заробітної плати; 3) збитки від якої пере-вищи ли 15 тис. мінімальних розмірів заробіт-ної плати.

Підпоріг – місцевий рівен ьВизнається надзвичайна ситуація: 1) яка

вийшла за межі терито рій потенційно небез-печного об’єкта, загрожує довкіллю, сусіднім населеним пунктам, інженерним спорудам, а для її ліквідації необхідні матеріальні й тех-нічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості потенційно небезпечного об’єкта; 2) внаслідок якої загинуло 1–2 особи або постраждало від 20 до 50 осіб, чи було по-рушено нормальні умови життєдіяльності від 100 до 1000 осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 0,5 тис. міні-мальних розмірів заробітної плати; 3) збитки від якої перевищили 2 тис. мінімальних роз-мірів заробітної плати.

Підпоріг – oб’єктовий рівень .Визнається надзвичайна ситуація, яка

не підпадає під названі вище визначення.Поріг: зона надзвичайної екологічної си-

туаціїЗгідно зі ст. 1 Закону України «Про зону

надзвичайної екологічної ситуації» [11] зона надзвичайної екологічної ситуації – це окрема місцевість України, на якій виникла надзви-чайна екологічна ситуація; надзвичайна еколо-гічна ситуація – це надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середо-вищі, що потребують застосування надзвичай-них заходів з боку держави; негативні зміни в навколишньому природному середовищі – це втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього при-




родного середовища, руйнівного впливу сти-хійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах.

Підстави та порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, зміна меж території зазначеної зони передбачені законом. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого Закону підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної еколо-гічної ситуації є:

– значне перевищення гранично допусти-мих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законо-давством;

– виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей або заподі-яння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природ-ному середовищу внаслідок надмірного за-бруднення навколишнього природного серед-овища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших чинників;

– негативні зміни, що сталися в навколиш-ньому природному середовищі на значній те-риторії і які неможливо усунути без застосу-вання надзвичайних заходів з боку держави;

– негативні зміни, що сталися в навколиш-ньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість про-живання населення і провадження господар-ської діяльності на відповідній території;

– значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у на-вколишньому природному середовищі.

Законом визначено також порядок оголо-шення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації (ст. 6). Так, окрема місце-вість України оголошується зоною надзвичай-ної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною над-звичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України впродовж двох днів з дня звернення Президента України.

Іншим цікавим напрямом дослідження по-рогових умов безпечного існування держави є т. зв. теорія розміру. Так, американський уче-ний Леопольд Кор, аналізуючи проблеми розвитку та розпаду держав, дійшов висновку, що головною причиною їх занепаду є зростан-ня розмірів території вище допустимого рівня. З погляду економіки максимальна кількість населення країни не повинна перевищувати 10–12 млн осіб.

Свою теорію він назвав теорією розміру. Основні положення цієї теорії можна зрозумі-ти з такої цитати: «Проблеми фізичного та со-ціального існування – це всього лишень вели-чини. З’єднавши чітко не зв’язані між собою факти у цілісну теорію розміру, я хотів проде-монструвати тільки дві ключові речі: по-перше, те, що можна застосувати всюди, можна за-стосувати і до соціальної сфери, по-друге, якщо моральні, фізичні або політичні негараз-ди всього лишень функції розміру, якщо єдина проблема – проблема величини, то єдиним рі-шенням має стати відрізання речовини й орга-нізмів як таких, що переросли свої природні границі. Суть проблеми полягає не в тому, щоби рости, а в тому, щоби припинити ріст. Вирішення проблеми – не об’єднання, а роз’єднання… Вирішення проблем варто шука-ти в ліквідації тих організмів, які переросли свій розмір і називаються великими держава-ми, а також у відновленні здорової системи невеликих і легкокерованих держав, існування яких було властиве минулим століттям» [17, с. 19]. Наприклад, він пропонував розділити США на 11 невеликих держав, а СРСР – на 12.

Згідно з теорією Л. Кора у міру збільшення території держави в останньої починають на-копичуватися проблеми, які з часом, досяг-нувши певної величини, стають неподоланни-ми. Зростає кількість соціальних конфліктів, поглиблюється економічна криза, рівень життя громадян невпинно знижується, а ко-лишній політичний тріумф перетворюється на справжній колапс. Тому, за Л. Кором, важ-ливою пороговою умовою існування держави є розмір її території, вихід за межі якого при-зводить до незворотніх політичних, економіч-них і соціальних наслідків.

Якщо за життя Л. Кора його теорія пере-важно нищівно критикувалася [32], то нині в академічному середовищі кількість її при-хильників невпинно зростає. Нещодавно у видавництві Массачусетського університету побачила світ книга авторів Альберто Алесіна та Енріко Сколаре «Розмір нації». Окрім того, щось подібне трапилося з Радянським Союзом у 1991 р. Нині таке можна спостерігати у Ве-ликій Британії, Іспанії тощо.

Етнос: цивілізаційні пороги

За багатьма ознаками нашу епоху можна назвати переломною історичною епохою, коли особливо гостро постають питання пошуку джерел та нових суспільних форм соціально-політичного й економічного розвитку, його гармонізації із соціальними відносинами та навколишнім природним середовищем.




Особливості економічного та соціального розвитку наприкінці XX ст. – початку XXI ст. полягають у цивілізаційному характері про-блем, що постають перед людством, у всеохоп-люючих, планетарного масштабу завданнях, які зумовлюють необхідність об’єднання, коо-перації зусиль світового співтовариства для забезпеченого врівноваженого, збалансовано-го господарського поступу, здатного вирішу-вати глобальні проблеми людства. Водночас залишаються суттєвими відмінності окремих країн і регіонів стосовно їх реальних можли-востей щодо забезпечення сталого, самопід-тримуючого економічного та культурного зростання.

Концепція А. ТойнбіНа основі величезного історичного матері-

алу англійський історик А. Тойнбі показав, що цивілізація приходить до людей не внаслідок якогось біологічного дару чи впливу сприят-ливого географічного середовища, а внаслідок відгуків на виклик за надзвичайно тяжких обставин життя, які змушують спільноти до-класти безпрецедентних зусиль для свого ви-живання [30].

Наприклад, формування найдавніших ци-вілізацій людства було зумовлене викликом дикої природи – посухою Сахари та пересе-ленням стародавніх єгиптян у долину Нілу, викликом природи межиріччя Тигру та Єфра-ту – шумерами, річища Інду – цивілізації Ха-раппи, Великої Китайської рівнини – старо-давнім китайцям, виклику тропічних джунглів Мексики – майя, неродючого гірського плато Анд – інкам, виклику Середземного моря – мінойцям та еллінам.

Унаслідок напруження життєвих сил спільнота вимушена або деградувати і зникну-ти, або ж створити нову соціальну організацію. А. Тойнбі показав, що в основі існування людської спільноти лежить «життєвий по-рив». Останній – свого роду могутній потік творчого формування, «потреба творчості» й у міру його ослаблення життя розпадається. Саме людина реалізує життєвий порив через свою творчість.

Якщо зважити на ідеї А. Тойнбі, в основі етногенезу лежить поріг – виведення з рівно-ваги тієї чи іншої спільноти, а граничним значенням є деяка кількість людей певної ре-лігійної належності. Поєднання цих порого-вих умов можна розглядати як критерій без-пеки.

Концепція Л. ГумільоваРосійський учений Л. Гумільов переосмис-

лив концепцію А. Тойнбі. Його концепція «життєвий порив» як продукт історичних (у тому числі і природних) обставин перетвори-

ла на пасіонарність – надмір біохімічної енергії живої речовини біосфери, який стає чинником етногенезу. Останній виводить про-цес з-під влади соціально-економічних чинни-ків і тлумачить його як суто географічний.

Носіями пасіонарності, яка є надміром біо-хімічної енергії живої речовини, протилежної до вектора інстинкту, і визначає здатність до наднапруження, виступають окремі особи – пасіонарії. Останні мають відмінну рису пове-дінки, орієнтовану в бік, протилежний інстинк-ту самозбереження. Пасіонарії, на відміну від «гармонійних осіб», замість того, щоб задо-вольняти такі як в усіх потреби – розмноження у межах сім’ї, підкоряння усталеним порядкам, пасивне слідування історичним подіям, праг-нуть вийти за межі буденності, виявляють ви-ключну незадоволеність станом речей і намага-ються подолати усталену інерцію [8].

Фактично Л. Гумільов розглядає етногенез як енергетичний процес: для того, щоб здій-снити історичний вчинок, необхідне зусилля. Це зусилля, як акт творення нового, має спря-мовуватися на подолання інерції обставин оточуючого середовища. А це значить, що не-обхідно здійснити роботу більшу, ніж просто самозбереження та виживання. І для цієї ро-боти необхідна енергія.

Таким чином, у концепції Л. Гумільова під пороговою умовою можна розуміти фазу під-йому, яка настає у разі, коли граничне зна-чення – кількість пасіонаріїв, які сповідують нові ідеї, досягає деякого критичного значен-ня, а саме достатнього, щоб зробити своїми союзниками основну масу людей, коли вся діяльність народу спрямовується на виконан-ня спільних інтересів, на перемогу. Це й є критерієм безпеки.

Корпорації: форми організації суспільства

Наступним вагомим кроком у подальшому дослідженні порогів може стати фундамен-тальна праця Дугласа Норта, написана у спів-авторстві з Джоном Уоллісом і Баррі Вайнгас-том «Насильство та соціальні порядки» [22]. За визнанням Норта, головна мета їхньої ро-боти – інтегрувати та пов’язати в єдину мето-дологію дослідження переконань, насильства та інституційної структури для того, щоб зрозуміти, як організоване суспільство і як воно змінюється.

Авторами роботи впроваджено оригіналь-ну типологізацію основних соціально-полі-тичних порядків, які беруть початок в істо-ричному минулому та широко представлені у сучасному світі. Відповідно до їхньої концеп-




ції впродовж усієї своєї історії людство корис-тувалося лишень трьома типами суспільного устрою, тобто всього трьома шляхами органі-зації суспільства, які є самодостатніми та внутрішньо гармонійними.

Перший шлях – це примітивний суспільний устрій, тобто суспільство мисливців-збирачів. У контексті даної роботи цей устрій розгляда-ється побіжно.

Наступний тип суспільного устрою – це система обмеженого доступу. Така система створює перепони доступу до політичних та економічних важелів впливу і тим самим за-хищає схеми отримання надприбутків. Над-прибутки створюються як за допомогою об-меженого доступу до ресурсів і таких важелів впливу, як контроль над релігією, торгівлею, освітою та силовими структурами, так і за до-помогою перепон для створення різних сус-пільних організаційних форм, які могли б ко-ристуватися популярністю у суспільстві. Впливові гравці використовують пільгові схеми для отримання надприбутків, а оскіль-ки силове протистояння зменшує їхні над-звичайні доходи, вони зацікавлені співпрацю-вати з правлячою коаліцією, а не ворогувати з нею. У системах обмеженого доступу через політичні механізми здійснюється маніпуля-ція економікою з метою створення надпри-буткових схем, а можливість отримання над-звичайних доходів для певних груп дозволяє уникнути силового протистояння.

Третій тип суспільного устрою – система відкритого доступу – базується на відкритій конкуренції, свободі створення різноманітних організаційних форм і верховенстві права. Такі суспільства використовують конкуренцію та державні інституції для дотримання конститу-ційних прав, включаючи загальний політич-ний контроль за всіма організаційними форма-ми з можливим застосуванням примусу, але тільки за згоди більшості суспільства.

Отже, ця концепція дає розуміння того, що собою являють система обмеженого доступу та система відкритого доступу. Їх принципові відмінності полягають у двох різних способах доступу до основних економічних і політич-них ресурсів.

На основі історичного досвіду Європи та Північної Америки автори виокремили три порогові умови (ПУ), що можуть виникнути в умовах обмеженого доступу й надалі стиму-лювати до формалізації відносин між елітами, а саме: дотримання верховенства права для еліт; формалізація управлінської спадкоєм-ності в організаціях еліт; централізований і консолідований контроль над силовими структурами.

ПУ № 1. Верховенство права для еліт. Постійно діючі організації (завдяки формалі-зації управлінської спадкоємності) продовжу-ють діяльність навіть без участі тих, хто їх за-снував, дозволяючи організаціям ще більше зміцнюватись.

ПУ № 2. Постійно існуючі організації в громадській і приватній сферах. Такі органі-зації потребують постійно існуючої держави, оскільки загибель, тимчасовість держави (на-приклад смерть короля) не може гарантувати постійних і стабільних для них умов існуван-ня.

ПУ № 3. Консолідований контроль за силовими структурами. Цей контроль пе-редбачає, що лише спеціалізовані організації (воєнні та поліція) є спеціалістами із застосу-вання силових методів. Окрім того, передба-чається, що ці організації контролюються державою та дотримуються конституційних норм щодо застосування силових методів до громадян.

Всі три порогові умови історично виникли у межах системи обмеженого доступу. У спо-сіб вдосконалення законодавства та судової системи панівна коаліція намагається упо-рядкувати взаємовідносини між елітами. По-стійно існуючі організації є засобом обмежен-ня рент і систематичного створення рент. Консолідація воєнної сили під контролем по-літичної системи утворює монополію на на-силля, яка знижує частоту насилля у державі. Разом усі три порогові умови утворюють можливість для безособистісних взаємовідно-син усередині еліти.

Колективи: критичний розмірсоціальної групи

Напружена реакція на життя у великих групах пов’язана із закономірністю, яку від-крив еволюційний психолог Робін Данбар [4]. Він з’ясував, що середній розмір групи серед людиноподібних і мавп пов’язаний із розмі-ром їхнього мозку: що більший мозок, то більший розмір групи. На його думку, це пов’язано з тим, що збільшення кількості ней-ронних зв’язків у більшому мозку дає змогу індивідові підтримувати більшу кількість со-ціальних зв’язків. Екстраполювавши отрима-ну лінію на мозок такого розміру, як у людини, Р. Данбар з’ясував, що для нас передбачува-ний розмір групи має становити близько 150 осіб. Люди ідеально пристосовані до життя у групах такого розміру не тому, що це максимальна кількість змістовних соціальних зв’язків, які індивід може підтримувати. Ви-являється, 150 – це число напрочуд близьке




до розміру всіляких природних груп, до яких належать люди: військові підрозділи, сільські громади, середній розмір мисливсько-зби-ральних ватаг тощо.

Життя у групах понад 150 осіб створює певний психологічний тягар [4]. У таких гру-пах уже неможливо ставитися до інших членів групи так само, як у групах меншого розміру. Ми починаємо дегуманізувати одне одного, а наша поведінка стає неприродною, що при-зводить не тільки до психологічного неспокою, а й до конфліктів. Нині надмірне фонове со-ціальне подразнення є однією з причин зрос-тання рівня психічних розладів у більшості суспільств. Експерти ВООЗ очікують, що станом на 2020 р. психічні розлади займуть другу сходинку у рейтингу головних причин непрацездатності та смертності у світі.

Людина: концепціяприйнятного ризику

Концепція прийнятного ризику є основою раціонального планування заходів щодо за-безпечення безпеки нинішнього покоління людей з урахуванням політичних, економіч-них і соціальних чинників.

Рівні прийнятного ризику в державі можна розглядати як порогові умови її безпечного існування, що законодавчо закріплюються. Наприклад, для нормування впливу підпри-ємств ядерного паливного циклу рекоменду-ються наступні значення ризику у розрахунку на людину на рік: персонал підприємств – 1 10–5; населення у санітарній зоні – 1 10–6; решта населення регіону – 1 10–7; населення за межами даного регіону з урахуванням транс-кордонних і глобальних ефектів – 1 10–8.

Проте у межах концепції прийнятного ри-зику зростання рівня життя всіх членів сус-пільства може бути суттєво обмеженим, оскільки у разі її реалізації не враховується суспільна користь при використанні новітніх технологій, які спочатку можуть бути тісно пов’язаними з підвищенням ризику для тих, хто їх реалізує. Це може спричинити громад-ське незадоволення, тому що ризикують одні,

а користь від цього отримують інші. Тому як порогове значення безпеки людини краще використовувати прийнятний ризик, що сус-пільство виправдовує [6; 14].

У такому разі члени суспільства, які без-посередньо ризикують і безпеку яких на да-ному етапі розвитку науки і техніки не можна забезпечити на прийнятному рівні, отриму-ють соціально-економічні компенсації від суспільства.

Висновки

В ієрархічних системах відношення всере-дині кожної підсистеми сильніші, ніж відно-шення між підсистемами, що забезпечує їм загальну стійкість. І ця стійкість має свої гра-ниці – порогові умови.

Для кожної з розглянутих підсистем по-рогові умови мають різну природу. Одні ви-значаються значеннями фундаментальних фізичних констант, інші – алометричним співвідношенням ее або законами держави тощо. Спільним для них є те, що у межах по-рогових значень на кожному ієрархічному рівні гарантований поступальний розвиток системи та її підсистем разом.

Нині на практиці намагаються використо-вувати значну кількість критеріїв безпеки, які характеризували би ступінь захищеності основних об’єктів національної безпеки. Оче-видний на перший погляд зв’язок між ретель-ним урахуванням усіх негативних чинників на людину, на кожен із елементів соціальних систем, держави, довкілля призводить у ціло-му до надзвичайно складних висновків щодо безпеки на основі цих критеріїв. Тому доціль-но розглядати три рівні граничних значень: порогові умови безпеки життєдіяльності лю-дини, суспільства та держави; систему індика-торів і граничних значень національної без-пеки та галузеві граничні значення.

При цьому необхідно користуватися неве-ликою кількістю індикаторів і граничних значень безпеки й отриманих за їхньою допо-могою інтегральних оцінок стану національ-ної безпеки.


1. Антропний принцип // Астрономічний енциклопедичний словник / за загальною редакцією І. А. Климишина та А. О. Корсунь. – Львів : ЛНУ – ГАО НАНУ, 2003. – С. 23.

2. Белевцева В. В. Административно-правовые режимы обеспечения стабильности государства / В. В. Белевцева // Ученые записки Таврического национального университета имени В. И. Вернадского. – Серия : Юридические науки. – 2012. – Т. 25(64). – № 2. – С. 244–251.

3. Адміністративне право України : підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дяченко ; за ред. Ю. П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

4. Велз Сп. Посіви Пандори : Непередбачувана ціна цивілізації. – К. : Ніка-Центр, 2011. – 240 с.




5. Война и мир в терминах и определениях / под общей ред. Д. О. Рогозина. – М. : Изд. дом «ПоРог», 2004. – 624 с.

6. Горбулін В. П. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. – К. : ДП НВЦ «Євроатлантикінформ», 2007. – 592 с.

7. Горшков В. Физические и биологические основы устойчивости жизни. – М. : ВИНИТИ, 1995. – 233 с.

8. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л. : Гидрометеоиздат, 1990. – 528 с.9. Жилин Д. М. Теория систем. Опыт построения курса. – М. : УРСС, 2004. – 184 с.10. Жирмунский А. В. Критические уровни в развитии природных систем / А. В. Жирмунский,

В. И. Кузьмин. – Л. : Наука, 1990. – 223 с.11. Про зону надзвичайної екологічної ситуації : закон України // ВВР України. – 2000. – № 42 – Ст. 348.12. Про оборону України : закон України // ВВР України. – 1992. – № 9. – Ст. 106.13. Про правовий режим надзвичайного стану : закон України // ВВР України. – 2000. – № 23. –

Ст. 176.14. Израэль Ю. Экология и контроль природной среды. – Л. : Гидрометеоиздат, 1984. – 555 с.15. Казютинский В. В. Антропный принцип / В. В. Казютинский, Ю. В. Балашов // Природа. – 1989. –

№ 1. – С. 23–32.16. Конституція України // ВВР України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.17. Кор Л. Распад государств. – М. : Товарищество научных зданий КМК, 2007. – 262 с.18. Кукал З. Природные катастрофы. – М. : Изд-во «Знание», 1985. – 240 с.19. Майнцер К. Сложносистемное мышление : Материя, разум, человечество. Новый синтез. – М. :

УРСС, 2009. – 464 с.20. Медоуз Д. Азбука системного мышления. – М. : БИНОМ, Лаборатория знаний, 2011. – 342 с.21. Монин А. С. История Земли. – Л. : Наука, 1977. – 228 с.22. Норт Д. Насилие и социальные порядки / Д. Норт, Д. Уоллис, Б. Вайнгаст. – М. : Изд-во Института

Гайдара, 2011. – 480 с.23. Одум Г. Энергетический базис человека и природы / Г. Одум, Э. Одум. – М. : Прогресс, 1978. –

239 с.24. Одум Ю. Экология : в 2-х т. – М. : Мир, 1986. – Т. 1. – 328 с. ; Т. 2. – 376 с.25. Петров В. К. Устойчивость государства / В. К. Петров, С. Г. Селиванов. – М. : Экономика, 2005. –

491 с.26. Реймерс Н. Экология. Теория, законы, правила, принципы и гипотезы. – М. : Россия молодая,

1994. – 367 с.27. Рендулич Л. Управление войсками. – М. : Воениздат, 1974. – 269 с.28. Рикфлекс Р. Основы общей экологии. – М. : Мир, 1979. – 424 с.29. Рипенко Ю. Б. Управление войсками. Серия : Коммандос. – М. : Харвест, АСТ, 2006. – 502 c.30. Тойнби А. Дж. Постижение истории. – М. : Прогресс. Культура, 1991. – 736 с.31. Про Положення про здійснення контролю Президента України за діяльністю Збройних Сил

України та інших військових формувань : указ Президента України від 27 вересня 2010 року № 917/2010 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 27. – Ст. 892.

32. Фурсов А. И. Антикор (Маргиналии к книге «Распад государств») // Распад государств / Л. Кор. – С. 252–262.

33. Хаин В. Е. Общая геотектоника. – М. : Недра, 1964. – 476 с.34. Хокинг С. Высший замысел / С. Хокинг, Л. Млодинов. – СПб. : Амфора. ТИД Амфора, 2012. –

208 с.35. Штеменко С. М. Генеральний штаб у роки війни. – К. : Вид-во політ. літ-ри України, 1987. – 908 с.



Конституційна безпека як складник національної безпеки України

УДК 342:316.48

КОНСТИТУЦІЙНА БЕЗПЕКА ЯК СКЛАДНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Єзеров Альберт Анатолійович,Єзеров Альберт Анатолійович,кандидат юридичних наук, доценткандидат юридичних наук, доцент

Розглянуто нетрадиційне для науки конституційного права поняття конституційної безпеки. Перевага його застосування, попри граничну широту змісту цього поняття, полягає у можливості цілісного відображення загальної панорами конституційно-пра-вового простору.

Ключові слова: національна безпека, конституційна безпека, конституційний кон-флікт, інтереси та базові цінності.

Здатність суб’єктів конституційно-право-вих відносин – і серед них насамперед люди-ни, суспільства і держави – протистояти де-структивним проявам конституційних кон-фліктів, а також іншим внутрішнім і зовніш-нім загрозам характеризує відносно нове для теорії конституційного права поняття – по-няття конституційної безпеки. Вперше запро-поноване в 1997 р. російським науковцем Т. Шуберт [1], воно розвивалося як структур-ний елемент теорії національної безпеки. Це виправдовувало себе, оскільки події, зокрема у Росії (1993 р.) і в Україні (1995, 2004 рр.) наочно продемонстрували як соціальну цін-ність самої Конституції, так і необхідність стабілізації конституційно-правових відносин за допомогою зниження інтенсивності кон-ституційної конфліктності.

Не менш актуальною залишається необхід-ність захисту Конституції на рівні національ-ної безпеки і для сучасного конституціоналіз-му. Підтвердженням тому є реалізовані і не-реалізовані спроби нелегітимної модернізації Конституції, факти підміни конституційних норм політичною доцільністю, принизливий для особистості стан дотримання та захисту її прав і свобод, які мають місце у країнах сучас-ного світу. Природно, даний список не є ви-черпним.

Ще в 1998 р. Президент України у своєму щорічному Посланні виділив як сферу осо-бливої уваги суспільства і держави «якісно новий бік національної безпеки – конститу-ційної» при констатації, що Основний Закон потребує захисту і здійснювати його необхід-но «суто юридичними засобами» за обов’язкової умови – підвищення «дієвості

конституційних норм, насамперед щодо основ конституційного ладу і прав людини» [2].

М. Орзіх, називаючи таке виділення «плід-ним», мотивує це таким чином: по-перше, ак-туалізується захист Конституції на рівні на-ціональної безпеки; по-друге, звернуто увагу на якісну новизну підходу до захисту Консти-туції «в умовах нестабільності нашого життя і спроб неправомірних зовнішніх впливів». М. Орзіх вказує, що в цьому відношенні Кон-ституція – незамінний засіб стабілізації сус-пільного життя, хоча в різних сферах вона проявляється по-різному. Тому не можна ні-велювати, зрівнювати стабілізуючу роль Конституції, не можна її перебільшувати, «провокуючи» необґрунтовані соціальні очі-кування, пов’язані з її дією; по-третє, фіксу-ється граничність використовуваних способів і дій щодо захисту Конституції – юридичні засоби. Цей набір засобів та їх застосування обмежені створенням конституційно встанов-леного правового порядку (ст. 19 Конститу-ції) [3, с. 69–70].

Розробка універсального визначення кон-ституційної безпеки, що включає в себе всі аспекти даного явища та підходи до його тлу-мачення, можлива при зверненні до норматив-них і наукових визначень національної без-пеки як вихідної категорії, корелюючи остан-ню відповідним чином із конс титу ційно-правовими відносинами. Можна виділити дві тенденції визначення даного поняття – по суті і по формі, які, на наш погляд, доповнюють один одного. Тлумачення цього терміна «по суті» передбачає визначення національної безпеки через поняття «стан захищеності». Даючи визначення національної безпеки «по



Єзеров А. А.

формі», слід звернутися до системи норматив-них, організаційних, інституційних гарантій (заходів), що забезпечують стабільний розви-ток держави і суспільства.

Українське законодавство визначає націо-нальну безпеку як захищеність життєво важ-ливих інтересів людини і громадянина, сус-пільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне вияв-лення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтере-сам [4]. Такого ж сутнісного підходу до визна-чення національної безпеки (проте акцентую-чи увагу на різних аспектах) дотримуються і деякі науковці. Так, А. Возженіков, розширю-ючи дане визначення, говорить про національ-ну безпеку як про стан «захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави в усіх сферах їх життєдіяльності від внутрішніх і зовнішніх небезпек і загроз, що характеризується таким станом країни, при якому забезпечується її цілісність і внутрішня стабільність, суверенний і прогресивний роз-виток, можливість виступати самостійним і повноправним суб’єктом міжнародних право-відносин» [5, с. 48]. Н. Матрусов розглядає національну безпеку як «достатню за рівнем і характером захищеність національних ресур-сів і цінностей, а також державних, громад-ських і особистих інтересів від внутрішніх і зовнішніх загроз» [6, с. 46]. С. Степашин ви-значає безпеку держави як «захищеність якісного стану суспільних відносин, що забез-печують прогресивний розвиток людини і суспільства в конкретних історичних і при-родних умовах від небезпек, джерелом яких є внутрішні і зовнішні суперечності» [7, с. 6].

Згідно з рекомендаціями Фонду національ-ної та міжнародної безпеки при ЮНЕСКО національна безпека визначається як «система державних і громадських гарантій, що забез-печують стабільний розвиток нації, захист базових цінностей та інтересів, джерел духо-вного і матеріального добробуту від внутріш-ніх і зовнішніх загроз» [8]. Таке визначення є відмінним підходом від попередніх варіантів визначень цього поняття. Аналогічного трак-тування змісту поняття національної безпеки «по формі» дотримується і ряд інших авторів. Серед них М. Александров, який представляє її як «сукупність факторів, що забезпечують життєдіяльність держави в системі міжнарод-них відносин, її здатність відображати вини-каючі зовнішні загрози і діяти відповідно до своїх національних інтересів» [9, с. 28–29]. Е. Лисицин вважає, що національна безпека характеризує «стан політичних інститутів, що забезпечують ефективну діяльність по під-

тримці оптимальних умов існування і розви-тку особистості і суспільства» [10, с. 27].

Не загострюючи уваги на деяких недоліках окремих визначень, відзначимо, що одна їх частина представляє національну безпеку як стан захищеності відносин, інтересів тощо, а друга – як систему заходів щодо досягнення такої захищеності. Спробою скомбінувати обидва названих підходи є визначення націо-нальної безпеки, дане В. Українчуком. Він розуміє під нею «такий специфічний вид суспільних відносин, які складаються між людьми і їх колективами у процесі цілеспря-мованої діяльності, результатом якої є досяг-нення стану оптимального функціонування і розвитку громадянського суспільства, право-вої держави та їх структурних компонен-тів» [11, с. 14]. У цьому визначенні термін «стан оптимального функціонування» тотож-ний терміну «стан захищеності», використо-вуваному в наведених вище визначеннях, а термін «цілеспрямована діяльність» рівно-значний «системі гарантій, факторів і захо-дів». Це визначення вдале не тільки тому, що об’єднує сутнісний і формальний підходи. Широко використовуваний термін «стан за-хищеності» не повною мірою розкриває сут-ність явища національної безпеки, оскільки «захищеність» – поняття відносне, мінливе й умовне. Водночас сама безпека також віднос-на – абсолютна лише небезпека. Тому ство-рення гарантій щодо забезпечення стану за-хищеності виправдовує підхід, при якому система таких гарантій стає центральним елементом визначення.

І все ж гарантії, фактори, заходи тощо – це механізми забезпечення стану захищеності або стану оптимального функціонування певних інститутів. А тому вони є вторинними по відношенню до забезпечуваних ними ста-нів. Саме стан суспільних відносин, який обумовлює оптимальне функціонування дер-жавних і громадських інститутів, реалізацію та захист прав і свобод особистості, характе-ризується здатністю відобразити внутрішні та зовнішні загрози, що найбільшою мірою відо-бражає суть явища національної безпеки. Всі ці фактори враховані у визначенні, даному українським ученим В. Селівановим, який вважав, що національна безпека насамперед відображає оцінку якісного стану суспільних відносин. На його думку, це «такий стан сус-пільних відносин, який за своїми якісними і кількісними параметрами характеризується здатністю протистояти можливим внутрішнім і зовнішнім загрозам і їх джерелам, що склада-ють небезпеку для життєво важливих націо-нальних інтересів» [12, с. 9].




Правове регулювання національної безпе-ки здійснюється Конституцією України та іншими актами конституційного законодав-ства. Отже, вона є повноцінним інститутом конституційного права і підлягає вивченню в рамках предмета конституційно-правової на-уки. Загальні підходи до вивчення національ-ної безпеки можуть і мають бути застосовні при характеристиці сутності категорії консти-туційної безпеки.

Категоріальне значення поняття «консти-туційна безпека» полягає в тому, що саме воно має ключове значення у визначенні стану за-хищеності конституційного ладу. Воно вико-нує інструментальну функцію, будучи одним із засобів (разом з іншими категоріями кон-ституціоналізму), за допомогою яких дослі-джується правова реальність. Ця категорія дає додаткові аналітичні можливості для ком-плексного аналізу конституційно-правової сфери. Перевага використання даної категорії, попри її граничну широту, полягає в можли-вості цілісного відображення загальної пано-рами конституційно-правового простору, в якому «обертаються» суб’єкти конституцій-но-правових відносин.

Співставляючи поняття «конституційна безпека» і більш традиційне для наукового обігу поняття «правова охорона Конститу-ції», слід зазначити, що правова охорона на-цілена лише на захист юридичної Конституції (тексту), а конституційна безпека націлена на захист закріплених у цій Конституції базових цінностей, конституційних інститутів, самого конституційного ладу. У цьому сенсі правова охорона Конституції виступає одним із засо-бів забезпечення конституційної безпеки.

Виділяючи конституційну безпеку як одну із сутнісних сторін національної безпеки, слід передусім звернути увагу на правовий харак-тер цієї категорії. Конституційна безпека включається в поняття правової безпеки, яка своєю чергою, поряд з економічною, інформа-ційною та іншими видами безпеки, входить до складу національної безпеки. Правова безпека розглядається в науковій літературі в широко-му та вузькому сенсі слова. «У широкому змісті вона означає захищеність правової сис-теми, системи права, законодавства в цілому від правових (формально правових – через закріплення в нормах позитивного права) не-безпек і загроз, правові засоби забезпечення всіх видів безпеки (національної, державної, економічної, екологічної тощо), у вузькому сенсі – це усунення правових небезпек і загроз як у процесі створення закону, правової норми, так і в процесі правозастосування – забезпе-чення правової безпеки особи, суспільства і

держави» [13, с. 303–304]. Правова безпека передбачає високу ефективність діяльності правової системи, її здатність успішно захища-ти цінності цивілізованого співіснування [14, с. 109–110]. Оскільки базовою метою право-вого впливу є «сприяння найбільш оптималь-ному, безперешкодному і справедливому задо-воленню інтересів суб’єктів права» [15, с. 95], питання якості правового регулювання, ефек-тивності правозастосування стають критерія-ми для визначення здатності правової системи країни в конкретний історичний період забез-печувати захищеність інтересів суб’єктів пра-ва – особистості, суспільних інститутів, держа-ви. Тому А. Фомін називає право, правотвор-чість і правозастосування ключовими ланками в механізмі забезпечення національної безпе-ки [16, с. 53].

Єдиного тлумачення змісту «конституцій-ної безпеки» на сучасному етапі не існує. Вперше це поняття було визначене як «систе-ма заходів, що вживаються державними орга-нами, органами місцевого самоврядування, а також – у рамках їх прав та можливостей, – громадськими об’єднаннями, господарюючи-ми суб’єктами та іншими юридичними особа-ми та громадянами з метою зміцнення та за-хисту конституційного ладу…, дії конститу-ційного законодавства, зміцнення політичного режиму, заснованого на високому авторитеті державних інститутів, розвитку демократії, забезпечення прав і свобод громадян» [1]. У даному визначенні явно проглядається суто функціональна сторона цього поняття, без урахування сутнісної характеристики. Пізні-ше Т. Шуберт визначила конституційну без-пеку як «стан захищеності основ конституцій-ного ладу від внутрішніх і зовнішніх загроз, що включають у себе норми Конституції, які визначають вихідні засади системи права, найважливіші принципи статусу і діяльності суб’єктів конституційно-правових відносин, що дозволяють визначати і розвивати інститу-ти та напрямки конституційного законодав-ства» [17]. Однак у даному випадку, навпаки, відображена тільки формальна сторона змісту поняття, без урахування його функціонально-го складника. Крім того, визначення переван-тажене розкриттям властивостей норм Кон-ституції, замість розкриття змісту поняття, що визначається.

Ще один російський учений О. Фомін ви-діляє поняття федеральної конституційної безпеки, визначаючи його як «комплекс захо-дів федеральних органів державної влади, ор-ганів державної влади суб’єктів РФ, а також органів місцевого самоврядування щодо ви-явлення, попередження і протидії всьому




тому, що загрожує основам конституційного ладу країни» [18, с. 71]. Дане визначення включає тільки «комплекс заходів», упускаю-чи «стан захищеності», що робить його непов-ним. До того ж перелік суб’єктів забезпечення конституційної безпеки зводиться лише до органів публічної влади, що не цілком вірно.

В. Мамонов відзначає відмінність між на-ціональною та конституційною безпекою: якщо конституційна безпека забезпечує охо-рону юридичної конституції, то національна безпека – фактичної конституції країни [19, с. 11]. З таким твердженням важко погодити-ся, оскільки настільки вузьке розуміння кон-ституційної безпеки зводить її до поняття правової охорони Конституції. В. Мамонов обґрунтовує свою позицію не цілком корек-тним прикладом. «Конституційна безпека пе-редбачає, наприклад, захист основ конститу-ційного ладу – людини, її прав і свобод як найвищої цінності» [19, с. 17]. І це цілком правильно. Продовжуючи приклад, він пише: «З точки зору національної безпеки це питан-ня розглядається глибше, зачіпає такі аспекти, як зростання смертності, падіння народжува-ності, погіршення морального та фізичного здоров’я нації» [19, с. 18]. Дане твердження також є вірним. Однак воно не підтверджує його вислів, що конституційна безпека забез-печує лише охорону юридичної конституції. Остання дійсно є засобом забезпечення кон-ституційної безпеки, але лише правовою охо-роною конституції зміст цього поняття не ви-черпується. Він включає стан захищеності конституційного ладу в цілому, а не тільки його основ, закріплених у юридичній консти-туції, а також весь масив засобів забезпечення такої захищеності.

І. Гончаров під конституційною безпекою розуміє внутрішню безпеку держави, яка пе-редбачає стан захищеності основ конституцій-ного ладу країни від загроз, що мають пере-важно внутрішній характер, і при цьому забез-печує стабільний, поступальний розвиток особистості, суспільства і держави [20, с. 108].

Таким чином, при визначенні конститу-ційної безпеки, як і при визначенні націо-нальної безпеки, виділяються два підходи: «по суті» – через поняття «стан захищеності» і «по формі» – як до системи нормативних, організаційних, інституціональних гарантій (заходів), що забезпечують стабільний розви-ток конституціоналізму, захист конституцій-ного ладу. Поєднуючи ці два підходи, можна визначити конституційну безпеку в найза-гальнішому вигляді як стан захищеності конституційного ладу і систему нормативних, організаційних, інституціональних гарантій

(заходів), що забезпечують його захист. Вра-ховуючи ж усі наведені визначення націо-нальної, правової та конституційної безпеки, недоліки і переваги цих визначень, можна дати розгорнуте тлумачення змісту цього по-няття: конституційна безпека – це стан кон-ституційних правовідносин, що складаються у процесі цілеспрямованої діяльності, резуль-татом якої є досягнення такого стану функці-онування громадянського суспільства, право-вої держави та їх структурних компонентів, який характеризується здатністю протистоя-ти загрозам, що становлять небезпеку для конституційного ладу.

Будь-яке суспільство володіє певним по-тенціалом конституційної конфліктності й водночас має запас конституційної безпеки. Ці параметри конституційної дійсності зво-ротно залежні. Як немає суспільства і держа-ви, в яких немає конфліктів, так і немає сус-пільства і держави, які не володіють певним рівнем безпеки. Чим нижче рівень конститу-ційної конфліктності, тим вище рівень кон-ституційної безпеки, тим активніше й адек-ватніше система може протистояти всіляким загрозам. Тобто потенціал безпеки детерміно-ваний конфліктним потенціалом [21]. Забез-печення конституційної безпеки вимагає ви-роблення механізмів обмеження негативних проявів конституційних конфліктів і створен-ня системи процесуальних гарантій для їх вирішення правовими методами, а також по-силення ролі права у здійсненні соціальної інженерії, що полягає в гармонізації інтересів в умовах конституційного конфлікту.

Тому конституційна безпека – це не стан суспільних відносин, позбавлений конфліктів, це система, яка попереджає і вирішує кон-флікти з найменшими втратами для суспіль-ства і держави, трансформує їх «енергію» в позитивне русло. Застосування конфліктоло-гічної теорії при аналізі конституційної без-пеки закладає основи дослідницької парадиг-ми, що допускає: 1) розгляд сутності консти-туційної безпеки як багаторівневого феноме-ну, в основі якого лежать інтереси і потреби суб’єктів конституційних правовідносин, спрямовані на базові конституційні цінності; 2) розуміння конституційного конфлікту як явища, що послабляє захисні механізми і знижує рівень конституційної безпеки; 3) ви-рішення конфліктів з урахуванням їх довго-строкових наслідків з тим, щоб виключити джерело виникнення конфліктів як генерато-ра небезпеки в майбутньому.

Відповідно до запропонованого методо-логічного підходу сутність конституційної безпеки визначається гнучкістю механізму




узгодження різних інтересів і потреб суб’єктів конституційно-правових зв’язків, що дає змогу попереджати і вирішувати конфлікти, виявляти їх позитивний потенціал. Однак забезпечення конституційної безпеки – про-цес перманентний, оскільки конституційна конфліктність – явище історично мінливе, але постійно існуюче. Це вимагає постійного моніторингу ситуації, безперервного на-укового осмислення механізмів забезпечення конституційної безпеки у політико-правових умовах, що постійно змінюються.

Таким чином, в основі проблеми конститу-ційної безпеки знаходиться конституційний конфлікт. О. Фомін вбачає практичний сенс такого підходу до юридичної безпеки в тому, щоб «встановити, чи можуть норми права впливати на зародження, розвиток і вирішен-ня конфлікту, і якщо можуть, то як викорис-товувати правовий інструмент для пом’як-шення, припинення конфлікту або поперед-ження його з метою забезпечення юридичної безпеки суб’єктів права» [22, с. 103].

А. Селіванов та А. Стрижак вказують на те, що для того, «щоб правильно розуміти кон-ституційну безпеку, важливо обумовити її об’єкти, якими є національні інтереси як інте-гральна основа балансу між вищими інтереса-ми особи, держави та суспільства. Це означає у своєму змісті такі конституційні ознаки: а) інтереси особистості – здатність реалізову-вати конституційні права та свободи; б) інте-реси суспільства – здатність формувати та контролювати демократичний лад держави, використовувати можливості соціальної пра-вової держави; в) інтереси держави – встанов-лювати та зберігати конституційний право-порядок, конституційний лад, забезпечувати цілісність територіального народонаселення, законність у всіх сферах діяльності» [23, с. 94].

В цілому проблема національної безпеки та її забезпечення виникає у зв’язку з існуван-ням загроз національним інтересам. Вся сис-тема національної безпеки існує для недопу-щення можливої загрози національним інте-ресам, а в разі її виникнення – для нейтраліза-ції чи мінімізації впливу таких загроз. У всіх наведених визначеннях національної безпеки так чи інакше присутні поняття «національні (життєво важливі) інтереси», «базові ціннос-ті» та «загрози» їм. Саме через ці поняття ви-являється об’єкт національної безпеки та чинники, які можуть здійснювати на неї не-гативний вплив.

Національний інтерес є абстрактною кате-горією, а її зміст визначається існуючою в да-ному суспільстві ціннісною системою – вель-ми суб’єктивною. Будучи реальним базисом

правової політики держави, національні інте-реси «виступають тим орієнтиром, який здат-ний надати йому вищий ціннісний зміст і «вибудувати» відчутні, фактично досяжні по-точні та перспективні цілі. І право на цьому шляху – один з головних інструментів, який покликаний оберігати національні інтере-си…» [24, с. 87]. Вищі інтереси закріплені в нормах акта вищої юридичної сили – Консти-туції України. Її І, ІІІ і ХІІІ розділи містять норми, що складають конституційно-правовий інститут основ конституційного ладу України. Саме ці норми користуються найвищою пра-вовою охороною, володіють найвищим ступе-нем стабільності, оскільки закріплюють базові цінності для розвитку особистості, функціону-вання суспільних і державних інститутів. В даному випадку відбувається перетин змісту понять інтересу й цінності. Вважається, що «інтереси, при всій своїй вагомості, безпосе-редньо визначають лише цілераціональні вчинки. Цінності ж служать фундаментом мотивації усіх видів дій» [25, с. 22]. Цінність – позитивна чи негативна значимість об’єктів і явищ навколишнього світу для людини, вона зумовлена їх залученістю у сферу людської життєдіяльності. Критерії і способи оцінки цієї значимості отримують вираження в нор-мативних уявленнях, ідеалах, установках, ці-лях [27, с. 1740]. Тому в контексті забезпечен-ня захищеності конституційного ладу більш коректним уявляється вживання терміна «ба-зова цінність», ніж «національний інтерес».

Закріплені в нормах інституту основ кон-ституційного ладу України базові цінності є спільним баченням громадянами своєї держа-ви, її місця і ролі в забезпеченні прав і свобод особистості, свого місця і своєї ролі у станов-ленні громадянського суспільства та побудові правової державності. Аналіз тексту Консти-туції України дає змогу виділити такі базові цінності конституційного ладу, як: основи державності і міжнародний статус держави (ст. 1, 9, 17, 18), цілісність і недоторканність території, унітаризм (ст. 2), права і свободи людини і громадянина (ст. 3), народовладдя (ст. 5, 69–74), механізм поділу влади (ст. 6), місцеве самоврядування (ст. 7), верховенство права, дія і верховенство Конституції (ст. 8, 19, 154–159), застосування державної мови та мов національних меншин (ст. 10), толерантні міжнаціональні відносини й національна по-літика (ст. 11, 12), власність і природні ресур-си (ст. 13, 14), ідеологічне розмаїття (ст. 15), екологічна рівновага (ст. 16), державна симво-ліка (ст. 20). Саме система цих цінностей і складає зміст конституційного ладу і є об’єк-том конституційної безпеки.




Стабільне існування і розвиток цих ціннос-тей, вільне користування ними і визначає стан захищеності конституційного ладу як відсут-ність чи мінімізацію загроз для нього. З огля-ду на слабку розробленість у науковій літера-турі поняття загроз конституційної безпеки для їх характеристики також слід вдаватися до відповідних понять, розроблених у сфері національної безпеки.

В. Селіванов пропонував «під загрозами національній безпеці… розуміти такі реальні і потенційно небезпечні дії (природні та соці-альні чинники) на особистість, народ, держа-ву, які здатні завдати шкоди національним цінностям або унеможливити реалізацію життєво важливих національних інтересів». Такий підхід певною мірою був сприйнятий і законодавцем. Профільний закон під загроза-ми національній безпеці розуміє «явні та по-тенційно можливі явища і чинники, які ста-новлять небезпеку для життєво важливих на-ціональних інтересів України» [4].

Оскільки конституційна безпека характе-ризує внутрішньополітичний складник на-ціональної безпеки будь-якої держави, то саму національну безпеку слід розглядати як по-няття більш широке по відношенню до безпе-ки конституційної. Виходячи зі сказаного, її зміст становлять переважно загрози націо-нальній безпеці у внутрішньополітичній сфе-рі. До таких Закон України «Про основи на-ціональної безпеки», зокрема, відносить: по-рушення з боку органів державної влади та місцевого самоврядування Конституції і за-конів України, прав і свобод людини і грома-дянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатню ефективність контролю над дотриманням вимог Конституції і вико-нанням законів України; можливість виник-нення конфліктів у сфері міжетнічних і між-конфесійних відносин, радикалізація та про-яви екстремізму в діяльності деяких об’єднань національних меншин і релігійних громад; загрозу проявів сепаратизму в окремих регіо-нах України; структурну і функціональну не-збалансованість політичної системи суспіль-

ства, нездатність окремих її елементів до опе-ративного реагування на загрози національній безпеці [4].

О. Фомін за основу концепції юридичної безпеки бере поняття негативних юридичних впливів, а суть юридичної безпеки зводить до захисту громадян, окремих груп і соціальних верств, масових об’єднань людей і населення в цілому від цих негативних наслідків, тобто – до мінімізації юридичних факторів ризику (таких станів, явищ або процесів, які за певних умов можуть стати небезпечними). Таким чином, цей автор називає чинниками ризику у сфері правової безпеки те, що у сфері націо-нальної безпеки визначається загрозами на-ціональним інтересам. До них він відносить: недосконалість чинного законодавства (су-перечливість і неефективність правових норм, їх економічна незабезпеченість); відсутність необхідних законодавчих актів; невідповід-ність закону праву; нестабільність законодав-ства; порушення єдності правового простору країни; нігілістичне ставлення до права в сус-пільстві тощо. Всі наведені О. Фоміним фак-тори ризику безпосередньо пов’язані з право-творчістю або правозастосуванням, що ви-правдано в рамках розгляду проблем саме правової безпеки.

Таким чином, конституційна безпека як правова категорія, що відображає стан захи-щеності конституційного ладу і систему за-ходів щодо його захисту, до свого змісту включає наступні негативні фактори впливу на базові конституційні цінності: колізії, про-галини та інші дефекти в законодавстві; невід-повідності між природним правом і позитив-ними нормами; правовий нігілізм суб’єктів конституційно-правових відносин, низький рівень їх правової культури; зловживання правом. Ці фактори ризику можуть виявляти-ся в різних діях, що загрожують конституцій-ному ладові: порушення конституційного статусу української держави, цілісності та не-доторканності її території; порушення верхо-венства Конституції як Основного Закону; протистояння влад тощо.


1. Шуберт Т. Э. Конституционная безопасность : понятие и угрозы // Право. – 1997. – № 4.2. Строительство новой Украины – великое общее дело. Обращение Президента

Украины Л. Д. Кучмы с ежегодным Посланием к народу, Верховной Раде Украины // Одесские извес-тия. – 1998. – 23 мая.

3. Орзих М. Ф. Конституционная реформа в Украине : учебное пособие. – Одесса : Юридическая литература, 2003.

4. Про основи національної безпеки : закон України від 15 грудня 2005 року № 3200-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 29. – Ст. 1433.




5. Возжеников А. В. Парадигма национальной безопасности реформирующейся России. – М., 2000.6. Матрусов Н. Д. О необходимости создания целостной системы национальной безопасности

России : основные принципы, подходы, элементы // Безопасность. – 1996. – № 3–4.7. Степашин С. В. Безопасность человека и общества (политико-правовые вопросы). – СПб., 1994.8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:www.niisp.gov.ua.9. Александров М. В. О концепции национальной безопасности нашей страны // Международная

безопасность. Национальные и глобальные аспекты. Дайджест 1. – М., 1990.10. Горбулін В. П. Актуальні питання організації стратегічного планування державної політики на-

ціональної безпеки України / В. П. Горбулін, О. Ф. Бєлов, Е. М. Лисицин // Стратегічна панорама. – 1999. – № 3.

11. Українчук В. М. Забезпечення національної безпеки в умовах формування в Україні громадянсько-го суспільства. – Харків : Ун-т внутр. справ. – 1996.

12. Селіванов В. Національна безпека України та її забезпечення (концептуальний підхід) // Право України. – 1992. – № 7.

13. Галузин А. Ф. Правовая безопасность и ее принципы. – СПб. : Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008.

14. Бачинин В. А. Энциклопедия философии и социологии права. – СПб. : Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006.

15. Малько А. В. Цели и средства в праве и правовой политике / А. В. Малько, К. В. Шундиков. – Саратов, 2003.

16. Фомин А. А. Юридическая безопасность субъектов российского права. – Саратов : Изд-во ГОУ ВПО «Саратовская государственная академия права», 2005.

17. Шуберт Т. Э. Национальная безопасность России : конституционно-правовые аспекты. Сравнительно-правовое исследование // Право и закон, 2001.

18. Фомин А. А. Юридическая безопасность государства как особого субъекта российского права // Право и политика. – 2005. – № 3.

19. Мамонов В. В. Конституционные основы национальной безопасности : автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Саратов, 2004.

20. Гончаров И. В. К вопросу о понятии конституционной безопасности государства // Государство и право. – 2003. – № 12.

21. Социальный конфликт : современные исследования / под ред. Н. М. Поляковой. – М., 1991.22. Фомин А. А. Юридическая безопасность и правовая защищенность : соотношение и взаимосвязь //

Журнал российского права. – 2005. – № 11.23. Селиванов А. А. Вопросы теории конституционного правосудия в Украине : актуал. вопр. соврем.

развития конституц. правосудия / А. А. Селиванов, А. А. Стрижак. – К. : Логос, 2010.24. Баранов В. М. Деструктивное воздействие права и национальные интересы // Журнал российско-

го права. – 2005. – № 12.25. Лапин Н. И. Социальные ценности и реформы в кризисной России // СОЦИС. – 1993. – № 9.26. Большой Российский энциклопедический словарь. – М. : Большая Российская энциклопедия,

2008.



Шевцов А. І., Боднарчук Р. В.

УДК 061.5/6:355/359

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОГО СЕКТОРУ

ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Шевцов Анатолій Іванович,Шевцов Анатолій Іванович,доктор технічних наук, професордоктор технічних наук, професор;;

Боднарчук Роман Васильович,Боднарчук Роман Васильович,кандидат технічних наук, старший науковий співробітниккандидат технічних наук, старший науковий співробітник

Проаналізовано сучасний стан оборонно-промислового сектору економіки України, визначено актуальні проблеми, основні завдання, стратегічні напрями та цілі державної політики його реструктуризації, а також запропоновано систему заходів, спрямованих на забезпечення ефективного функціонування новостворених корпора-тивних структур.

Ключові слова: реструктуризація, приватизація, корпоратизація, державне обо-ронне замовлення, структурні перетворення.

Для більшості розвинених країн Заходу формування та вдосконалення промислово-технологічної бази оборонно-промислового сектору економіки (ОПСЕ) є стратегічним завданням. В ОПСЕ, як правило, концентру-ються значні інтелектуальні, виробничо-тех-нологічні та кваліфіковані людські ресурси, формується високий експортний потенціал, який може стати джерелом надходження зна-чних коштів до державного бюджету. Так, за підсумками 2012 р. виручка державної компа-нії Укрспецекспорт і її дочірніх підприємств від експортно-імпортних операцій становила 1,024 млрд дол. США. Згідно з раніше озвуче-ними держкомпанією даними портфель за-мовлень ДК Укрспецекспорт та її дочірніх підприємств на найближчі 3–5 років переви-щить 5 млрд дол. США [1].

Як сектор економіки ОПСЕ фактично є фундаментом воєнної безпеки та оборони країни. Підтримка високого рівня його розви-тку для багатьох країн є одним із пріоритетних воєнно-економічних завдань національної політики. Скорочуючи фінансові витрати на оборону, вони продовжують переоснащувати свої збройні сили якісно новими зразками озброєння і військової техніки (ОВТ), здій-снюють модернізацію обороно-промислової бази, забезпечуючи її відповідність сучасним стратегічним та економічним вимогам, а та-кож реалізують послідовні заходи, пов’язані із

забезпеченням консолідації науково-техніч-ного і виробничого потенціалу ОПСЕ та створенням надпотужних виробничих струк-тур із перегрупуванням провідних виробників ОВТ.

Вони намагаються закріпитися на ринках зброї та військової техніки інших країн та за-безпечити концентрацію основних зусиль і ресурсів на пріоритетних напрямах їх спеціа-лізації, отримати доступ до новітніх техноло-гій, «ноу-хау», сучасних конструкторських рішень. Свою основну мету вони вбачають у збереженні ефективно функціонуючого ОПСЕ, спроможного вирішувати поставлені завдання в інтересах національної безпеки та оборони країни.

В Україні потенціал ОПСЕ використову-ється неефективно і фактично не впливає на науково-технічний та інноваційний розвиток національної економіки, яка базується зде-більшого на науково-технічних напрацюван-нях радянської доби. Порівняно з 1990 р. її щорічні обсяги виробництва ОВТ зменшили-ся до 5–6 %. Значна частина оборонних під-приємств і організацій призупинила свою ви-робничу й наукову діяльність.

Через відсутність технологій, сировини та виробництв окремих комплектуючих і матеріалів нині ОПСЕ України неспромож-ний організувати вітчизняне виробництво значної частини основних видів ОВТ, які при



Актуальні проблеми реструктуризації оборонно-промислового сектору економіки України

застосуванні сучасних форм збройної бороть-би вирішальною мірою впливатимуть на успіх проведення бойових операцій. Більшість ві-тчизняних ОВТ за своїми тактико-технічними характеристиками поступаються світовим аналогам. Серед них слід виділити бойові літаки і вертольоти, кораблі та катери ВМС, зенітно-ракетні та ракетні комплекси різного цільового призначення тощо.

Нинішній економічний стан ОПСЕ Украї-ни характеризується незбалансованістю структури виробничих потужностей, різким зниженням їх завантаженості, високим рівнем зношеності основних фондів (70 %), низькою рентабельністю підприємств (у середньому на рівні 5–6 %), низькими темпами оновлення виробничих потужностей, малими обсягами фінансування державного оборонного замов-лення (ДОЗ), які на порядок менші від міні-мально потрібних. ОПСЕ фактично орієнто-ваний на виконання окремих експортних контрактів без системного узгодження їх із завданнями технологічного оновлення та пе-реозброєння ЗСУ і спроможний забезпечити лише 10–12 % потреб ЗСУ в ОВТ [2; 3].

Вітчизняні підприємства та організації ОПСЕ продовжують втрачати виробничо-технологічний та інтелектуальний потенціал. Після розпаду СРСР Україна успадкувала 700 оборонних підприємств, із них 205 вироб-ничих і 139 науково-виробничих об’єднань, на яких працювали близько 1,5 млн осіб, а річне виробництво тільки ОВТ сягало 8– 10 млрд дол. США. Сьогодні в Україні налічу-ється 162 підприємства ОПК, з них 47 підпри-ємств, за підсумками 9 місяців 2012 р., вияви-лися збитковими, їх загальна сума збитків перекриває прибуток усіх інших підприємств ОПСЕ [4].

Існуючі організаційно-структурні форми ОПСЕ не пристосовані до впровадження ринкових механізмів управління та не спро-можні функціонувати на основі принципів ринкової економіки. Нині більшість оборон-них підприємств і організацій виявила свою неспроможність працювати в умовах ринкової економіки і знаходиться на грані банкрутства.

Нинішня ситуація в ОПСЕ України харак-теризується значним скороченням або при-пиненням виробництва важливих для націо-нальної безпеки та оборони країни зразків ОВТ, старінням матеріально-технічної бази науково-виробничих структур, значним роз-ривом відносин між наукою і виробництвом, важким фінансово-економічним становищем галузевих науково-дослідних інститутів. Зна-чною мірою вона ускладнюється утратою низки базових технологій, різким скорочен-

ням номенклатури виробів, особливо елект-рон ної техніки, низькою якістю вітчизняних комплектуючих і матеріалів, невиправданим зростанням їх вартості, значною залежністю від імпортних поставок комплектуючих ви-робів, вузлів, агрегатів, матеріалів і сировини (для деяких ОВТ ці поставки сягають 80 % і більше).

У багатьох випадках створення інновацій-ної продукції закінчується на початкових стадіях інноваційного циклу й не доводиться до серійного виробництва. Продаючи таку продукцію іноземним фірмам, її власники за-знають значних «потенційних» втрат.

З причин відсутності ефективно діючої ін-новаційної системи в ОПСЕ стримується розвиток інноваційного підприємництва, осо-бливо малих і середніх підприємств; залучен-ня ресурсів приватного бізнесу у сферу фун-даментальних досліджень і розробок; розви-ток венчурного підприємництва; концентрація зусиль крупних корпорацій і дрібних підпри-ємницьких структур для виробництва висо-котехнологічної наукоємної продукції.

Держава фактично відсторонилася від під-тримки технологічної модернізації підпри-ємств і стимулювання розвитку критичних технологій.

Вітчизняний ОПСЕ потребує глибокої модернізації. Її основний зміст – це поетапний процес переходу оборонних підприємств і організацій на загальноприйняті в ринковій економіці принципи функціонування.

Необхідність і невідкладність реструкту-ризації ОПСЕ України зумовлена змінами політичної ситуації у країні та світі, проведе-ною економічною реформою, вимогами націо-нальної безпеки та Воєнної доктрини, які пе-редбачають підтримку і розвиток науково-ви-робничої бази ОПСЕ з метою розробки і ви-робництва сучасних систем ОВТ. Ці вимоги зумовлені пріоритетами розвитку України як незалежної держави. Стара організаційно-структурна форма ОПСЕ з його механізмами управління є суттєвою перешкодою на шляху інтеграції вітчизняної оборонної промисло-вості в міжнародні структури і значною мірою зумовлює незавантаженість оборонних під-приємств і організацій, неможливість ство-рення замкнутих технологічних циклів ви-робництва ОВТ, їх низьку прибутковість, ви-сокий рівень заборгованості тощо.

Існує об’єктивна необхідність проведення реформування ОПСЕ цілеспрямовано, за єдиною комплексною програмою. Рішення щодо цієї проблеми не можуть прийматися поза контролем Ради національної безпеки і оборони України.




Для переходу ОПСЕ України на новий формат діяльності була розроблена низка нормативно-правових документів, у тому числі програм, загальна ідея яких полягала в тому, щоб шляхом об’єднання оборонних під-приємств і організацій в інтегровані структури зберегти і забезпечити в нових економічних умовах подальший розвиток виробничої і технологічної бази для реалізації перспектив-них державних оборонних замовлень. При цьому передбачається використати три осно-вні інструменти, а саме: реструктуризацію, корпоратизацію і приватизацію. Реструктури-зація є лише складником загальної програми реформування оборонних підприємств і орга-нізацій. Її можна розглядати як один із ключо-вих інструментів реформування ОПСЕ, спрямованих на забезпечення стабільного й ефективного виконання державного оборон-ного замовлення та експортних поставок.

Актуальною стає проблема структурної перебудови ОПСЕ, основна мета якої – забез-печення його стабільно беззбиткового й кон-курентоспроможного стану шляхом активіза-ції його внутрішніх резервів, структурних пе-ретворень і впровадження сучасних інформа-ційних та управлінських технологій.

В умовах інтеграційних процесів України до світової економічної системи актуальним стає не тільки збільшення фінансових потоків в ОПСЕ, а й зростання його капіталізації. Держава повинна відмовитися від монополії на власність ОПСЕ, зберігаючи при цьому свою політичну й фінансову підтримку та спроможність приймати політичні й еконо-мічні рішення в оборонно-промисловій сфері, а реформи в ОПСЕ мають узгоджуватись із програмою реформування ЗСУ та їх потреба-ми в нових ОВТ, вимоги до яких повинні ви-значатися Генеральним штабом Міністерства оборони з урахуванням нових геополітичних реалій.

Згідно з прийнятою Концепцією структур-ної перебудови оборонно-промислового комплексу України в результаті реформуван-ня ОПСЕ має бути сформована організаційно та функціонально збалансована виробнича структура і створена науково-промислова база для оснащення ЗСУ сучасними ОВТ та роз-ширення їх експорту [5].

Для досягнення поставленої мети потрібно сформувати «ядро» підприємств і організацій ОПСЕ як основу національної оборонної про-мисловості, перепрофілювати надлишкові оборонні потужності для виробництва товарів цивільного призначення, перебудувати струк-туру власності та організаційно-правові фор-ми підприємств і організацій ОПСЕ для за-

безпечення їх ефективного функціонування в умовах ринкового середовища, удосконалити механізми управління ОПСЕ та систему пла-нування, формування й реалізації оборонно-промислової політики та ін.

«Ядро» підприємств і організацій ОПСЕ має формуватися на основі науково-технічної і технологічної бази, яка забезпечить виробни-цтво конкурентоспроможної продукції, що має попит як на внутрішньому, так і на зо-внішньому ринках.

Вибір виробничих структур для формуван-ня «ядра» ОПСЕ має здійснюватися з ураху-ванням їх стратегічної значимості у забезпе-ченні потреб національної безпеки та оборони країни; наявності науково-технічного і вироб-ничого потенціалів для організації технологіч-но замкнутих виробництв; наявності критич-них технологій, технологій подвійного при-значення, сучасних технологій, «ноу-хау», фундаментальних напрацювань і можливос-тей їх реалізації; наявності ринків збуту про-дукції, що виробляється або планується до виробництва; можливості інтеграції та комер-ціалізації виробництв; наявності інвестицій та можливостей їх отримання тощо.

Зарубіжні дослідження доводять, що при проведенні реструктуризації в окремих галу-зях господарювання досягається підвищення продуктивності праці на одного працюючого на 12–20 %, скорочується інвестиційний цикл реалізації проекту на 13–15 %, а весь цикл його реалізації – на 7–9 % [6; 7].

Реструктуризація підприємств і організа-цій ОПСЕ шляхом корпоратизації дозволить: провести концентрацію його капіталу; лікві-дувати дублювання виробничих потужностей; підвищити конкурентоспроможність оборон-них виробництв; підвищити ступінь і якість державного контролю за кожним господар-ським суб’єктом, сприяючи тим самим зміц-ненню національної безпеки держави, оскіль-ки при зменшенні їх загальної кількості спрощуються процеси прийняття і реалізації стратегічних рішень; консолідувати підтрим-ку з боку владних структур.

Крім того, проведення реструктуризації ОПСЕ уможливлює оптимізацію його струк-тури виробництва відповідно до ДОЗ і попиту на цивільну й військову продукцію на вну-трішньому і зовнішньому ринках ОВТ.

Найбільшою мірою виробничі структури ОПСЕ залишаються незбалансованими за наявним виробничим потенціалом та ємністю ринку в галузі виробництва боєприпасів і то-варів спеціальної хімії, промислові потужнос-ті яких значною мірою не завантажені, а їх можливості перевищують як наявну, так і




перспективну потребу ЗСУ та інших військо-вих формувань [8].

Реструктуризація ОПСЕ здійснюється в напрямах консолідації, диверсифікації та конверсії оборонних виробництв, поглибленої інтеграції оборонного і цивільного секторів економіки і спрямовується на підтримку ви-робництва конкурентоспроможної продукції, забезпечення інвестиційної привабливості виробництв, створення ефективних механіз-мів управління ОПСЕ, захист прав акціонерів, чітке розмежування прав власників та управ-ляючих акціонерними структурами тощо [9]. При цьому вона має бути орієнтована на до-сягнення прийнятих фінансово-економічних показників його оборонних підприємств і ор-ганізацій та спроможності виконувати свої зобов’язання перед кредиторами.

Реструктуризація ОПСЕ передбачає фор-мування вертикально інтегрованих структур, які забезпечують виробництво продукції за замкнутим технологічним циклом; поліфунк-ціональних інтегрованих структур, що спеціа-лізуються на виробництві комплектуючих виробів, складових систем і агрегатів до ОВТ і продукції цивільного призначення; горизон-тально інтегрованих структур на базі науко-вих і науково-дослідних організацій ОПК, вищих навчальних закладів, банків та інших фінансових структур, які забезпечують роз-робку і впровадження у виробництво високих технологій, комерціалізацію науково-техніч-них розробок, виконання регіональних і дер-жавних програм реформування оборонних підприємств і організацій тощо [8].

Вертикально інтегровані структури ство-рюються в таких галузях, як ракетно-космічна техніка, авіабудування, суднобудування, сис-теми протиповітряної оборони, бронетанкова техніка та артилерія, системи зв’язку та ін. Поліфункціональні структури формуються у сферах виробництва радіолокаційних систем і систем розвідки, засобів радіоелектронної боротьби, засобів ураження та високоточної зброї, авіаційного двигунобудування, кора-бельного газотурбобудування та ін. Горизон-тально інтегровані структури створюються за напрямами, що визначаються відповідними центральними та регіональними органами виконавчої влади [10].

Вибір організаційної форми виробничої структури та її механізмів управління має відбуватися за критерієм економічної доціль-ності. Економічно безперспективні підпри-ємства повинні бути перепрофільовані або ліквідовані.

Реструктуризація ОПСЕ має бути ув’язана з державними потребами в ОВТ, узгодженими

з економічними та фінансовими можливостя-ми країни.

Для вдосконалення структури виробни-цтва ОПСЕ, розвитку виробничих потужнос-тей та розширеного відтворення виробництва ОВТ потрібно здійснити відповідне реформу-вання, виробничо-технологічну модернізацію та диверсифікацію підприємств і організацій оборонної промисловості; технічне переосна-щення виробничої, технологічної та експери-ментальної бази ОПСЕ; перепрофілювати або ліквідувати безперспективні підприємства та організації; сформувати нові та більш гнучкі малотоннажні виробництва (хімія і боєпри-пасна галузь); створити механізми стимулю-вання процесів прискореного оновлення основних фондів. Крім того, мають бути впроваджені нові технології з поліпшеними тактико-технічними характеристиками, змен-шеною енерго- і ресурсоємністю, комплек-сною автоматизацією та інформатизацією ви-робничих процесів та істотним підвищенням продуктивності праці, а також систем управ-ління якістю, екологією та безпекою відповід-но до міжнародних стандартів ISO-9000, ISO-1400.

Слід зауважити, що в Україні реструктури-зація оборонних підприємств і організацій починалася й завершувалася лише на макро-економічному рівні й фактично зводилася до зміни організаційної структури оборонних підприємств і організацій та перерозподілу їх власності. Досі немає ясності щодо перспек-тив розвитку ОПСЕ, відсутні офіційні доку-менти, які дозволяли б прогнозувати розвиток ОВТ та оборонної промисловості на найближ-чі 10 і більше років, що значною мірою затруд-няє розробку Державної програми розвитку та реформування ОПСЕ.

Своєю чергою Президент України В. Ф. Яну-ко вич на засіданні РНБОУ, яке відбулося в Києві 29.03.2013 р., заявив, що «основне за-вдання на поверхні – вітчизняний оборонно-промисловий комплекс повинен випускати військову техніку та озброєння сучасного рівня, які своїми характеристиками не мають поступатися світовим аналогам». При цьому він наголосив на необхідності модернізації українського оборонно-промислового комп-лексу відповідно до світових стандартів. За його словами, для цього необхідне створення власної основи технічного переоснащення ЗСУ. Він також зазначив, що до 31 травня поточного року уряд повинен затвердити Державну програму реформування ОПК до 2017 р. [11].

На кінець 2005 р. в Україні були реструкту-ризовані майже всі суднобудівні заводи з виді-




ленням непрофільних підприємств і перетво-ренням їх на само стійні об’єкти господарської діяльності, що суттєво покращило їх виробни-чі показники. Форму власності змінили у се-редньому 15 % загальної кількості підприємств ОПСЕ, в тому числі: 17 % підприємств авіабу-дування, 25 % підприємств оборонної галузі, 58 % підприємств суднобудування та 79 % під-приємств радіоелектронної галузі.

В ОПСЕ було розпочато формування науково-вироб ничих структур із розробки і виробництва авіаційної техніки, були створені крупні об’єднання авіаремонтних підприємств (корпорація «Укравіаремонт»), об’єднання авіа агрегатних підприємств («Корпорація ФЕД»), українсько-російський консорціум «Се редній транс портний літак», українсько-російська асоціація «Союз авіаційного двигу-нобудування», ко рпорація «Антонов» за участю АНТК ім. О. К. Антонова, Київського державного авіа ційного заводу «АВІАНТ», Харківського державного авіаційного вироб-ничого підпри ємства, ВАТ «НДІ авіаційних технологій», корпорація «Бронетанкобуду-вання», об’єднання підприємств боєприпас-них виробництв «Таско» та ін.

Однак слід зауважити, що в цілому через відсутність необхідного фінансового забезпе-чення, недосконалість існуючої нормативно-правової бази та вимог чинного антимоно-польного законодавства процеси реструктури-зації та інтеграції вітчизняних оборонних підприємств і організацій відбуваються досить повільно, часто формуються збиткові вироб-ничі структури [12]. У зв’язку із цим потрібно спростити процедуру формування інтегрова-них структур і вдосконалити законодавчу базу у цій сфері діяльності, яка унеможливлювала б розпад високотехнологічних виробництв, розрив технологічно замкнутих циклів ви-робництва конкурентоспроможної продукції, перетворення оборонних підприємств на об’єкти спекуляції тощо.

Важливим складником структурних пере-творень в ОПСЕ є Державна програма його реформування та розвитку, в якій відобража-ються конкретні шляхи і засоби реалізації організаційних та економічних рішень, що спрямовуються, з одного боку, на забезпечен-ня потреб держави в ОВТ та експортних по-ставках, а з другого – на стимулювання онов-лення науково-технічної й технологічної бази ОПСЕ, підвищення ефективності виробни-цтва, інноваційної активності й конкуренто-спроможності оборонної та конверсованої продукції.

Фактично цією програмою визначаються масштаби державних перетворень у сфері ре-

структуризації ОПСЕ, і вона спрямовується на створення сприятливих умов для виробни-цтва ОВТ, мобілізацію бюджетних і позабю-джетних коштів для фінансування структур-них перетворень в ОПСЕ, підтримку військо-во-технічного співробітництва з іноземними фірмами і компаніями, особливо якщо воно пов’язане з передачею технологій та капіталу. Вона повинна бути достатньо обґрунтованою і реальною при виконанні. Економічні, фінан-сові, організаційні рішення, які закладаються у програмі, мають базуватися, з одного боку, на принципах ринкової економіки, а з друго-го – передбачати можливість ефективного державного контролю за процесами реструк-туризації ОПСЕ.

Державна програма розвитку озброєнь на період до 2009 р. та Державна програма ре-формування та розвитку ОПК на період до 2010 р. не задовольняли цим вимогам. При їх реалізації ситуація в ОПСЕ продовжувала погіршуватися.

Одним із основних недоліків Державної програми реформування та розвитку ОПК на період до 2010 р. була її структурна незавер-шеність. З одного боку, був розроблений де-тальний перелік заходів з реформування і розвитку ОПСЕ до 2010 р., а з другого – не пе-редбачалося фінансування кожного з них. Реалізація цієї програми розпочалася тільки у другому півріччі 2005 р., після затвердження Кабінетом Міністрів України Плану заходів щодо її виконання у 2005 р. Прийняте рішен-ня про розгляд і затвердження обсягів фінан-сування Кабінетом Міністрів України на ко-жен рік не витримало перевірки часом. Дер-жавна програма реформування та розвитку ОПК на період до 2010 р. залишилася неви-конаною.

Однак була розроблена нова Державна ці-льова програма реформування і розвитку ОПК на період до 2013 р. Але, на думку фахів-ців, її заходи здебільшого не конкретизовані, не охоплюють весь ОПК, вони мають деклара-тивний характер і не забезпечені потрібним бюджетним асигнуванням [13].

Аналіз результатів реалізації програмних заходів реструктуризації та розвитку ОПСЕ свідчить, що значна частина завдань, визначе-них Концепцією структурної перебудови обо-ронно-промислового комплексу України і спрямованих на створення умов для функціо-нування і сталого розвитку оборонно-промис-лової сфери, не була виконана [5]. Зокрема, не були визначені для стратегічно важливих напрямів розвитку виробництва ОВТ мета та основні завдання створення основних інтегро-ваних виробничих структур, їх орієнтовний




склад, принципи і методи їх формування та механізми управління; не визначеними також залишилися корпоративні відносини і права власності суб’єктів інтегрованих структур; пріоритети розвитку критичних і базових обо-ронних технологій і технологій подвійного ви-користання. Обсяги фінансування фундамен-тальних і пошукових робіт для створення пер-спективних ОВТ були вибрані майже у 40 разів менші від обсягів фінансування розробок но-вих і модернізації існуючих зразків ОВТ [14].

Україні потрібні нові воєнно-технічна по-літика (ВТП) та воєнно-промислова політика (ВПП), які відповідають існуючому геополі-тичному балансу сил, реальним можливостям науково-технічного й технологічного потенці-алу та воєнної економіки країни й необхіднос-ті забезпечення їх цілісності.

Нині уряд не має дійових механізмів для реалізації заходів щодо реформування обо-ронної промисловості, не розроблені прива-бливі інвестиційні проекти реформування оборонних підприємств і організацій із залу-ченням вітчизняних та іноземних інвесторів.

Реструктуризація підприємств і організа-цій ОПСЕ триває, однак без урахування реаль-ного технічного рівня та потенційних можли-востей оборонних підприємств і організацій, без узгодження з основними завданнями й ці-лями ВТП і ВПП, без достатнього фінансово-економічного обґрунтування. Часто створю-ються неприбуткові виробничі структури.

До цього слід додати, що реформування ОПСЕ та ЗСУ відбувається при дуже високих бюджетних дефіцитах. У таких умовах рефор-мування значна частина оборонних підпри-ємств і організацій стали великими державни-ми боржниками. Частина цих фактично фік-тивних боргів була створена державою шля-хом впровадження примарно високих ставок оподаткування, внаслідок чого формувався надмірний податковий прес, дія якого нега-тивно впливала на мотивацію директорів оборонних підприємств і організацій.

Важливим моментом реструктуризації оборонних підприємств і організацій залиша-ється всебічне дослідження умов і можливос-тей діяльності структури як нової організацій-ної форми виробництва, що потребує прове-дення повної «діагностики» виробничих і фі-нансових підрозділів, які увійдуть до складу інтегрованої структури, та обов’язкового тех-ніко-економічного обґрунтування майбутньої компанії та її окремих підрозділів (дочірніх підприємств).

Мають бути також визначені підрозділи, яким буде надано право самостійного господа-рювання; конкретизовані завдання й цілі до-

чірніх підприємств; чітко визначені права та обов’язки керівництва компанії тощо, а ре-структуризація оборонних виробництв повин-на спиратися на чітке виробничо-економічне обґрунтування та інвестиційні плани, які пройшли незалежну експертизу.

В існуючих економічних умовах форму-вання інтегрованих компаній саме по собі не може реально змінити ситуацію. Потрібні активні дії держави, спрямовані на створення сприятливих умов для консолідації компаній та їх постійної підтримки у сферах фінансів, кредитів, оподаткування, приватизації, залу-чення інвестицій, інновацій, підприємництва та ін. Важливо при цьому організувати спри-ятливе середовище та забезпечити селективну підтримку формування інтегрованих компа-ній згідно з пріоритетними напрямами про-мислової та соціальної політики. Допомога держави повинна бути цілеспрямованою та багатовекторною й передбачати пільги бан-кам, які використовують власні кошти для фінансування інтегрованих компаній, а також делегувати їм повноваження з фінансового оздоровлення та санації неплатоспроможних підприємств, що входять до складу компаній.

Підприємствам і організаціям ОПСЕ по-винні першочергово надаватися державні за-мовлення, різні пільги, стимули і т. п. Особли-во це стосується науково-дослідних інститутів і дослідно-конструкторських організацій. Без державного протекціонізму більшість з них не зможе адаптуватись і діяти в умовах ринко-вої економіки. Їм потрібна державна фінансова підтримка, інвестиції для збереження та роз-витку науково-технічного потенціалу, держав-на допомога при освоєнні внутрішнього і зо-внішнього ринків ОВТ та сприяння науково-технічній співпраці з іноземними країнами.

Важливими елементами структурної пере-будови ОПСЕ є здійснення технічного пере-оснащення його виробництв із переходом на сучасне високопродуктивне обладнання й технології та забезпечення суттєвої підтримки відновлення процесів розширеного відтворен-ня продукції, що дасть змогу підприємствам і організаціям самостійно та своєчасно при-стосовуватися до ринкових потреб.

Передумовою успішної реалізації політики реструктуризації ОПСЕ є її формування в межах державної оборонно-промислової по-літики, яка пов’язана із загальною державною політикою економічних реформ і перетворень і за своєю суттю відображає довгострокову позицію держави та оборонних підприємств у сфері промислового забезпечення національ-ної безпеки та оборони країни й ефективного використання науково-технічного й техноло-




гічного потенціалу оборонної промисловості. Вона визначає стратегію і тактику розвитку ОПСЕ, його структурну трансформацію і спрямована на формування ефективних і конкурентоспроможних виробництв в інтере-сах національної безпеки та оборони країни.

Реалізація державної політики реструкту-ризації оборонних підприємств і організацій вимагає створення цілісної системи взає-мопов’язаних заходів політичного, економіч-ного, правового й організаційного характеру, а саме:

– потрібне фінансове забезпечення, яке повинно реалізовуватися через бюджетне фі-нансування, позабюджетні кошти, а також через податкову й цінову політику з урахуван-ням специфіки ОПСЕ та монопольного права замовника;

– мають бути чітко розподілені функції, права та обов’язки між різними органами державного управління;

– потрібні механізми, що забезпечують формування та реалізацію воєнно-економіч-них і воєнно-технічних рішень з відповідних питань. Крім того, потрібна нормативно-пра-вова база, яка забезпечує формування і реалі-зацію політики реструктуризації ОПСЕ.

Висновки

Сучасна структура оборонно-промислово-го сектору України не відповідає вимогам часу, не забезпечує ефективного використан-ня його науково-технічного й виробничого потенціалу, підвищення якості й конкуренто-спроможності продукції, що виробляється, не сприяє розвитку міжнародного військово-технічного співробітництва, є неефективною та не збалансованою за цілями, має низьку соціальну спрямованість.

У більшості оборонних підприємств і орга-нізацій, які змінили свою організаційно-пра-вову основу, не досягнуто ринкової орієнтації. Реально такі підприємства не стали суб’єктами ринкових відносин, для них приватна влас-ність не стала основою господарювання.

ОПСЕ потребує радикального реформу-вання, пов’язаного зі зміною форми власності підприємств і організацій, організаційно-структурними перетвореннями, удосконален-ням його механізмів управління, розробкою відповідної нормативно-правової бази. По суті потрібне створення нового обрису ОПСЕ шляхом його реформування відповідно до за-вдань воєнного будівництва та забезпечення його сталого беззбиткового і конкурентоспро-можного стану за рахунок активізації вну-трішніх резервів, структурних перетворень і впровадження сучасних управлінських та ін-формаційних технологій.

Відсутність таких реформ уже в найближ-чій перспективі може призвести до втрати багатьох виробництв складної наукоємної продукції, що залишилися на даний час і, як наслідок, до деградації ОПСЕ як високотехно-логічної галузі економіки.

Для реалізації державної політики ре-структуризації оборонних підприємств і орга-нізацій потрібно створити цілісну систему взаємопов’язаних заходів і засобів політично-го, економічного, соціального, правового й організаційного характеру, зокрема: систему механізмів, що забезпечують з єдиних позицій формування та реалізацію воєнно-технічних і воєнно-економічних рішень з питань реструк-туризації оборонної промисловості; систему фінансового забезпечення, яка реалізується через бюджетні асигнування, позабюджетні кошти, а також через податкову й цінову по-літику; механізми, які чітко визначають функ-ції та обов’язки між різними органами держав-ного управління при проведенні реструктури-зації оборонних підприємств і організацій; відповідну нормативно-правову базу для за-безпечення організації та реалізації політики реструктуризації оборонних підприємств і організацій.

Передумовою успішної реалізації політики реструктуризації ОПСЕ є її формування в межах державної оборонно-промислової по-літики, ув’язаної із загальною державною по-літикою економічних реформ і перетворень.


1. Інформаційно-аналітичний огляд військових новин // Центр воєнної політики та політики безпе-ки. – 2013. – Випуск № 10/13 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.defpol.org.ua/site/index.php/uk/arhiv/arhiviao/14267–1013.

2. Проблемні питання формування ефективної системи управління оборонно-промисловим комплек-сом України / В. П. Горбулін, В. В. Зубарєв, П. П. Скурський, О. П. Кутовий // Національна безпека : український вимір. – 2009. – № 4(23). – С. 11–20.

3. Скурський П. П. Міжнародне військово-технічне співробітництво України. Проблеми та шляхи їх вирішення / П. П. Скурський, А. І. Шевцов, Р. В. Боднарчук // Стратегічна панорама. – 2004. – № 3. – С. 133–140.




4. Інформаційно-аналітичний огляд військових новин // Центр воєнної політики та політики безпе-ки. – 2012. – Випуск № 43/12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://defpol.org.ua/site/index.php/uk/arhiv/arhiviao/12747–4312.

5. Концепція структурної перебудови оборонно-промислового комплексу України : затверджена Указом Президента України від 5 березня 2002 р. № 219 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/219/2002.

6. Одинцов М. В. Корпоратизация и реструктуризация как две стороны реформирования предприя-тия / М. В. Одинцов, Л. В. Ежкин // Менеджмент в России и за рубежом. – 2000. – № 6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cfin.ru/monagement/2000–6/04.shtml

7. Мазур Н. Н. Реструктуризация предприятий и компаний. Справочное пособие для специалистов и предпринимателей / Н. Н. Мазур, В. Д. Шапиро. – М. : Высшая школа, 2000. – 587 с.

8. Державна програма реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1053.417.2&nobreak=1.

9. Інтеграція оборонного і цивільного сектору економіки в контексті структурної перебудови ОПК : концептуальні підходи, принципи, стратегія : аналітична записка. – 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.db.niss.gov. ua/docs /opk/74 htm.

10. Формування оборонно-промислової політики України в умовах позаблоковості : зб. мат-лів «круг-лого столу» / В. С. Шеховцов, Р. В. Боднарчук [та ін.] ; за заг. ред. А. І. Шевцова. – Дніпропетровськ : НІСД, 2011. – С. 21.

11. Янукович хоче, щоб в Україні випускали сучасну військову техніку // Українська правда. – 2013. – 29 березня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2013/03/29/6986737

12. Боднарчук Р. В. Пріоритети інвестиційної політики в оборонно-промисловому комплексі України / Р. В. Боднарчук // Стратегічні пріоритети. – 2011. – № 3. – С. 102–110.

13. Горбулін В. П. Україна потребує нової воєнно-технічної політики / В. П. Горбулін [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://republic.com.ua/article/15565-old.html.

14. Військово-технічна та військово-промислова політика України : проблеми формування і реаліза-ції / В. П. Горбулін, В. В. Зубарєв, П. П. Скурський, С. М. Химченко // Національна безпека : український вимір. – 2009. – № 3(22). – С. 5–11.



Бірюков Д. С.

УДК 32.1

ТЕХНОГЕННІ ТА ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ УРБАНІЗАЦІЇ

Бірюков Дмитро Сергійович,Бірюков Дмитро Сергійович,кандидат технічних науккандидат технічних наук

Досліджено питання взаємозв’язку між процесами урбанізації та впливом техно-генних, природних і соціально-політичних чинників на забезпечення національної безпеки України. Відзначено, що безпечне функціонування критичних інфраструктур великих міст є необхідною умовою їх сталого розвитку, тоді як останнє є необхідним для забезпечення національної безпеки.

Ключові слова: національна безпека, критична інфраструктура, урбанізація, враз-ливість суспільства, надзвичайні ситуації.

Великі міста є двигуном світової економі-ки, культурними, історичними, духовними, політичними та інноваційними центрами, де ставляться та вирішуються часто у режимі експерименту найгостріші глобальні пробле-ми сьогодення. Разом з тим великі міста від-чувають значний тиск таких чинників як мі-грація, соціальна нерівність, забруднення навколишнього середовища та зміна клімату. У Європі частка міського населення вже пе-ревищує 70 %, у середньому у світі цей по-казник складає приблизно 50 % і, за оцінками експертів ООН, зросте до 60 % протягом на-ступних двадцяти років [1]. У великих містах споживається приблизно 75 % усієї електро-енергії, що виробляється у світі, та утворю-ється 80 % загальних викидів парникових га-зів [2].

Виклики, що спричиняє урбанізація, акту-альні і для України. Якщо у 1897 p. частка міського населення на її теренах сягала близь-ко 13 %, то вже у середині 60-х рр. ХХ ст. цей показник здолав символічний 50 % «урбаніс-тичний екватор» [3]. Процесам урбанізації сприяла соціально-економічна політика ра-дянської влади: інтенсивна індустріалізація у 20–30-х рр. ХХ ст. (міське населення УРCР зросло більше ніж удвічі), післявоєнна відбу-дова народного господарства (головний ак-цент було зроблено на важку промисловість, відновлення і створення нових промислових центрів), укрупнення сільських населених пунктів у 60-х рр. (збільшення міського насе-лення відбувалося за рахунок міграції – 48 %, природного приросту – 38 %, адміністративно-го перетворення сільських населених пунктів

на міські – 14 %). Помітний вплив на урбаніза-ційні процеси мало будівництво комплексу гідроелектростанцій Дніпровського каскаду, що спричинило примусове переселення сіль-ського населення з територій, які були зато-плені.

За період радянської влади сформувався підхід, при якому економічні та оборонні цілі були домінантою при реалізації демографічної політики і, зокрема, при вирішенні питань розвитку міст. Населення міст і селищ місько-го типу розглядалося як трудовий ресурс, па-раметри якого повинні узгоджуватись із структурою промислового, воєнного і тран-спортного комплексу [4; 5]. За інерцією такий підхід зостається і в незалежній Україні, тому можна погодитися, що він призвів до «дегума-нізації міського середовища, зниження його інформаційного й культурного потенціалу, варварського ставлення до історичної спад-щини» [3, c. 426] та поганих екологічних умов життєдіяльності у великих містах України [6].

Мета цієї статті – на основі аналізу науко-вих досліджень, даних про характеристики й тенденції розвитку загроз техногенного, при-родного та соціально-політичного характеру у великих містах України показати, що подаль-ше поглиблення диспропорцій їх розвитку збільшує загрози національній безпеці.

За даними перепису населення, у 2001 р. в Україні налічувалося 5 міст, у яких мешкали понад 1 млн жителів. Проте, незважаючи на міграцію населення до найбільших міст і спро-би уряду покращити демографічну ситуацію, станом на 2012 р. міст-мільйонників залиши-лося лише три. За чисельністю мешканців



Техногенні та екологічні проблеми урбанізації

м. Київ (2,8 млн жителів) зі значним відривом (приблизно вдвічі) випереджає інші міста – Харків (1,4 млн) та Одесу (понад 1 млн). У двох містах, у яких за це десятиліття стало менше мільйона жителів, мешкає: у Дніпропе-тровську – 999 тис. і в Донецьку – 955 тис. чол. Ще у трьох українських містах (Запо-ріжжі, Львові та Кривому Розі) чисельність населення перевищує 500 тис. жителів. На рис. 1 представлено порівняння чисельності населення в найбільших містах України у 2001 та у 2012 рр. Серед найчисельніших за населенням міст України за останнє десяти-ліття тільки столиця збільшувала своє насе-лення. Можна відзначити, що в Західній та Центральній Європі міста також розвивають-ся в демографічному плані різноспрямовано, що зумовлюється численними соціально-еко-номічними чинниками [7].1

1 Примітка: на рис.1, 2 та 4 пропорції площі кіл відповідають співвідношенням значень відпо від-них показників.

Нині передусім у столиці та меншою мірою в обласних центрах зосереджені: економічні, фінансові, культурні, історичні, політичні, наукові, духовні цінності та ресурси. Якщо порівняти розміри бюджетів найбільших міст України (рис. 2), як доходів так і видатків, то помітним є значний відрив столиці (її показ-ники майже дорівнюють сумі показників ін-ших 7-ми найбільших міст).

За середнім рівнем заробітної плати (дані Асоціації міст України [10]) Київ поступаєть-ся лише містам, більшість населення яких працює на високотехнологічних підприєм-ствах, наприклад на атомних електростанціях. Переваги та можливості, що надають великі міста, притягують до них трудових мігрантів. Тому часто молодь, приїжджаючи до столиці або регіонального центру на навчання, знахо-дить роботу й залишається там на постійне проживання. Так, за даними Державного ін-ституту сімейної та молодіжної політики [11], кожен третій український студент починає трудову діяльність з першого курсу, до того ж,

Харків (1,441)

Одеса (1,008)

Дніпропетровськ (0,999)

Донецьк (0,995)

Запоріжжя (0,773)

Львів (0,729)

Кривий Ріг (0,660)



Одеса (1,029)Донецьк (1,016)

Запоріжжя (0,818)

Львів (0,733)

Кривий Ріг (0,709)

Київ (2,814) Київ (2,611)

Рис. 1. Чисельність населення найбільших міст України (зліва – 2012 р. [8], справа – 2001 р. [9]), млн осіб1

Дніпропетровськ (2,869)Донецьк (2,764)Одеса (2,548)

Запоріжжя (2,135)Кривий Ріг (1,912)Львів (1,827)

Київ (17,193)


Київ (18,113)

Донецьк (3,896)

Харків (3,358)Дніпропетровськ (2,953)Одеса (2,499)

Запоріжжя (2,139)Кривий Ріг (1,895)Львів (1,832)

Рис. 2. Бюджет найбільших міст України у 2010 р. (зліва – доходи, справа – видатки), млрд грн [10]




як свідчать дані інформаційного порталу зі працевлаштування Rabota.ua, 30 % студентів постійно суміщають роботу з навчанням, 24 % – час від часу, а 18 % – зрідка.

Навіть порівнюючи показники соціально-економічного розвитку м. Києва із регіонами України, можна помітити значний відрив столиці. На рис. 3 показані значення частки (у %) від сумарного значення по Україні для регіонів за 6-ма показниками соціально-еко-номічного розвитку (зверху над рядом даних вказані індекси регіонів, знизу – частка).2

Водночас порівняно з європейськими сто-лицями ВРП м. Києва (наприклад, у 2010 р. становив 196,639 млрд грн) залишається до-сить скромним, поступаючись утричі Варшаві, у 5 разів Мадриду та Берліну, у 6 разів – Риму, а Лондону аж у 22 рази.

Київ був і є центром суспільно-політичних подій. Саме столиця стала ареною, на якій

2 Примітка: показані тільки ті регіони, що ма-ють частку більше 5 % хоча б по одному з показ-ників.

розгорталися, наприклад, основні події «по-маранчевої революції». Проте, незважаючи на величезне (навіть домінуюче) значення Киє-ва, за всі роки існування посади мера столиці її обіймали особи, які не відігравали (можливо свідомо) помітної ролі у публічному політич-ному житті країни. Спроби ж кандидатів у мери В. Кличка (у 2006 та 2008 рр.) та О. Тур-чинова (у 2008 р.), від яких можна було б очі-кувати більш активної політичної позиції, не були успішними. Зважаючи на фінансове та економічне домінування столиці, посаду її мера можна охарактеризувати як «політичний плацдарм» для подальшого балотування на посаду президента України. Потрібно відзна-чити, що 8 найбільших міст України мають немалий електоральний ресурс: 46 одноман-датних місць із 225 (тобто 20,4 %), понад 7,5 млн виборців (20,7 % виборців України). Розподіл виборців по цих містах представлено на рис. 4.

На думку фахівців Королівського інститу-ту технологій м. Мельбурн (Royal Melbourne Institute of Technology), при визначенні

6

5,0

9 2

7,07,4

8,2

1

9,7

5,05,8

9,6 11,8 20,2

5,86,25,0

911

4

6,2 7,67,0

11

3

10,2

1

12,6

14,7 18,3 20,8

11

5,0 6,0

5,0

4 і 6 3

6,0

5,9

10 5

5,0

8

8,08

7

4

10,7

4

3

11,9

12,0

3

4

1

18,2

1 3

1

1

25,0

Валовий регіональний продукт за 2010 р.

Капітальні інвестиції за січень-вересень 2012 р.

Обсяги експорту товарів за січень-листопад 2012 р.

Обсяги обороту роздрібної торгівлі за 2012 р.

Прийняття (введення) в експлуатацію житла

за січень-вересень 2012 р.

Кількість зайнятих працівників на підприємствах – суб’єктах

господарювання за 2011 р.

1 – м. Київ2 – АРК3 – Донецька обл.4 – Дніпропетровська обл.

5 – Запорізька обл.6 – Київська обл.7 – Луганська обл.8 – Львівська обл.

9 – Одеська обл.10 – Полтавська обл.11 – Харківська обл.

у кожного іншого регіону менше 5 %

Рис. 3. Регіони-лідери за показниками соціально-економічного розвитку(у % до загального по Україні)2




основних джерел нестабільності для великих міст необхідно особливий акцент зробити на таких дослідженнях [13]: аналіз ризиків, загроз і вразливості об’єктів інфраструк-тури; аналіз соціального розвитку міста; аналіз культурно-політичних умов стійкості та можливостей адап тації міста до сучасних викликів і загроз. Це враховується у планах розвитку таких мегаполісів, як Нью-Йорк (чисельність населення – 8,4 млн жителів, площа – 789,4 кв. км) [14].

Необхідно також відзначити одну безпеко-ву специфіку урбанізованого середовища, яка полягає у т. зв. соціальній вразливості, коли економічна, фінансова та соціальна активність суспільства значною мірою залежать від по-слуг, що надають енергетичні, транспортні, ко мунікаційні, фінансові та інші критичні ін-фраструктури. Функціонування таких систем необхідне для надання державних та адміні-стративних послуг, екстреної допомоги насе-ленню, забезпечення правопорядку тощо [15].

Саме в найбільших містах сконцентровані системи, мережі та об’єкти, припинення функ-ціонування яких викличе найсуттєвіші на-слідки для економіки, благополуччя та здоров’я населення, політичної стабільнос-ті [16]. Тому одним із напрямів дослідження безпеки великих міст має бути визначення залежності міста від основних життєзабезпе-чуючих інфраструктур (критичних інфра-структур), встановлення балансу між витрата-ми на їх функціонування та рівнем безпе-ки [17; 18]. Через велику кількість інфра-структурних об’єктів важливим є визначення пріоритетів для розподілу ресурсів на най-більш суттєві (ключові) точки. Саме для ви-рішення цього завдання доцільно використо-вувати концепцію критичної інфраструктури, що почала розвиватись у 1990-х рр. для секто-

ру безпеки й нині в новому аспекті порушує питання про розвиток інфраструктурних систем [19].

На особливу роль критичної інфраструк-тури також звертають увагу експерти Світо-вого банку. Вони наголошують, що хоча необ-хідно якісно проектувати та будувати будь-яку інфраструктуру, але виокремлення кате-горії критичних об’єктів інфраструктури дає змогу урядам приділяти їм особливу увагу і тим самим зменшити наслідки, спричинені природними лихами й техногенними аварія-ми [20].

Для інфраструктурних систем, які розра-ховані на тривалий період функціонування, важливо враховувати такі фактори, як вплив глобальних змін клімату. Наприклад, зважаю-чи на тенденцію періодичного виникнення аномально високих температур, цікавими є дослідження впливу цього кліматичного чин-ника на функціонування критичної інфра-структури. Дослідження, проведені у м. Мель-бурні, доводять, що вплив аномально високих температур є порівняно незначним для функ-ціонування мережі водопостачання, телекому-нікації та аеропортів, помірним для залізнич-ного та автомобільного транспорту, тоді як найуразливішою виявилася електроенергети-ка [21].

Суттєвою частиною аналізу та оцінки за-гроз є вивчення взаємозв’язку між елементами критичної інфраструктури. Саме необхідність урахування численних каскадних ефектів спричиняє неможливість точної оцінки на-слідків відмови критичної інфраструктури у великих містах. Дослідження, проведені у м. Осло, довели, що загальні втрати для сус-пільства внаслідок аварії на електроенерге-тичній мережі значно вищі, ніж втрати компа-нії-електропостачальника [22]. Водночас че-рез поширення інформаційних технологій, величезну кількість вразливих місць у про-грамному забезпеченні та часте порушення правил і процедур інформаційної безпеки значно зросли загрози кібератак на об’єкти енергетичної інфраструктури [23].

Залишається складною ситуація довкола модернізації мереж життєзабезпечення, які є критично важливими для великих міст України. Аномально високі температури влітку та мо-рози взимку спричиняють аварії на мережах житлового господарства. Втрата теплової енергії в мережах теплопостачання в Україні є досить високою (8–10 % – котельня, 10–13 % – теплотраса, 20–40 % – будинок). Навіть ви-трачаючи порівняно з європейцями меншу частку від своїх доходів на оплату послуг ЖКГ, українці боляче відчувають зростання цін.



Донецьк (791,9) Одеса (716,6)

Львів (696,1) Запоріжжя (625,0) Кривий Ріг (513,2)

Київ (2160,9)

Рис. 4. Порівняння сумарної орієнтовної кількості виборців в одномандатних виборчих округах найбільших міст України на парламентських виборах 2012 р., тис. осіб [12]




Модернізація інфраструктурних об’єктів є високовартісною справою. Наприклад, модер-нізація Бортницької станції (м. Київ), за різ-ними оцінками, коштуватиме 5–9 млрд грн, що складає 27 %–48 % бюджету столиці на 2013 р. (18,5 млрд грн). Відзначимо також, що за даними Київводоканалу з понад 4 тис. км водопровідних мереж, які обслуговуються, 859,5 км (20,8 %) повністю амортизовані та перебувають в аварійному стані [24].

Тут доречно згадати, що нещодавно (у лю-тому 2013 р.) у Болгарії відбулися масові ву-личні протести, спровоковані високими ціна-ми на житлово-комунальні послуги, зокрема на електроенергію (підвищення цін за газ і тепло майже вдвічі за рік). Саме через ці про-тестні акції пішов у відставку уряд Болга-рії [25]. Цей приклад також актуалізує питан-ня про доцільність приватизації підприємств у сфері життєзабезпечення міст (електропос-тачальники на болгарському ринку – це при-ватні чеські та австрійські компанії), функціо-нування природних монополій на ринку житлово-комунальних послуг.

Значною проблемою для великих міст Ук-раїни залишається якість дорожнього покрит-тя. Наприклад, у Києві на балансі Київавтодо-ру перебуває 1617 км доріг загальною площею покриття проїжджої частини 26,2 млн кв. м. За 2012 р. було відремонтовано лише 8,9 % (124,7 тис. кв. м) необхідного обсягу дорож-нього покриття, капітальний ремонт доріг було виконано на 2,3 % (35,1 тис. кв. м), а по-точний – на 6,6 % (89,6 тис. кв. м) [26].

Небезпечні геологічні процеси значною мірою впливають на стан техногенної безпеки великих міст України. Підвищення рівня ґрунтових вод (підтоплення) істотно погіршує інженерні умови в містах, призводячи до зміни властивостей ґрунтів, погіршення стану фун-даментів, підземних комунікацій, а також і до деформацій надземної частини будівель [27; 28; 29]. Суттєві загрози створюють зсуви та інші схилові процеси [30]. Наприклад, на тери-торії м. Києва налічується понад сто зсувів, а на найскладнішій ділянці розвитку зсувних процесів (крутосхили правого борту долини Дніпра) розташовані споруди, що становлять величезну культурну й духовну цінність [31]. Інший відомий приклад – зсув ґрунту у ж/м То-поля у м. Дніпропетровську (червень 1997 р.), у результаті якого було зруйновано 4 будинки та загинула одна людина.

Складні метеорологічні умови, які відчули мешканці Києва у березні 2013 р. (тоді понад 40 млн т снігу випало на столицю [32]), ще раз підтвердили необхідність ретельного плану-вання та підвищення ефективності реагування

на надзвичайні ситуації у великих містах України.

Окрім чинників природного й техногенно-го характеру, загрози становлять небезпечні соціально-політичні чинники (екстремізм, організована злочинність, тероризм) [33]. У містах є багато місць масового скупчення людей (стадіони, гіпермаркети, виставкові зали тощо), які можуть стати мішенню теро-ристичної атаки [34].

Що стосується України, то можна нагадати про серію вибухів, скоєних у м. Дніпропетров-ську (квітень 2012 р.), які були класифіковані за ст. 258 Кримінального кодексу України – «Терористичний акт» (постраждало 27 осіб, зокрема 9 дітей). Протягом 2011 р. так само було класифіковано сім злочинів (вчинення або підготовка підриву саморобного вибухо-вого пристрою).

На жаль, через нестачу фінансових ресур-сів в Україні часто доводиться заощаджувати на безпеці громадян. Наприклад, стара Свято-шинсько-Броварська лінія Київського метро-політену облаштована автономними джерела-ми живлення та системами очищення повітря, на відміну від нових станцій, які запускаються в експлуатацію в урізаному стані й не можуть повною мірою виконувати функції об’єкта цивільної оборони [35].

На думку соціолога І. Бекешкіної, яка спирається на результати моніторингових досліджень Інституту соціології, протестні настрої серед українців стабільно високі, але вони не обов’язково перетворюються на ре-альні дії, оскільки відсутні такі три фактори: опозицію має очолювати лідер (лідери), якому (яким) довірятиме більшість; народ повинен уявляти очікувані результати масо-вих протестних акцій; має відбутися подія, яка сколихне суспільство [36]. Саме незадо-вільний стан екологічної й техногенної без-пеки, зокрема знищення лісо-паркових та інших рекреаційних зон, вже не раз ставали у великих містах України ініціюючою подією протестних акцій, щоправда, локального масштабу.

Висновки

1. Великі міста України відіграють провід-ну роль в економічному, культурному та по-літичному житті країни. З одного боку, їх економічний розвиток має визначальний вплив на економічне зростання країни, а з ін-шого – висока концентрація тут фінансових та економічних ресурсів, науково-дослідних і навчальних установ, культурних і духовних цінностей може розглядатись як утворення




надмірних вразливостей для національної безпеки держави.

За роки незалежності збільшився відрив м. Києва за соціально-економічними показника-ми від інших великих міст України. Переважно в столиці накопичуються фінансові ресурси, відбуваються політичні події, розташовані місця культурного й духовного значення. Вка-зана диспропорція, з урахуванням тенденції до її збільшення, на тлі еколого-техногенних загроз життєдіяльності мешканців столиці може розглядатися ніяк інакше як приклад украй нераціонального управління регіональ-ним розвитком.

Якщо подивитися на ситуацію, що склалася внаслідок урбанізації в Україні, з точки зору необхідності диверсифікації ризиків національ-ній безпеці, то очевидним є висновок про до-цільність перенесення частини ресурсів зі столиці в інші найбільші міста України.

2. Значна кількість інфраструктурних об’єктів, які сконцентровані у великих містах, їх тісний взаємозв’язок та густоту населення утворюють безпрецедентну небезпеку, яка повинна розглядатись як безпековий виклик сталому розвитку країни (загроза національ-ній безпеці).

Питання безпеки життєдіяльності у вели-ких містах України пов’язане з комплексом загроз, що мають техногенний, природний і соціально-політичний характер. Тому все більше уваги при проектуванні та плануванні

розвитку великих міст України потрібно при-діляти питанням стійкості до надзвичайних ситуацій, забезпечення техногенної безпеки, захищеності громадян.

Для інфраструктурних систем потрібно досліджувати разом (комплексно) як безпеку, так і захищеність об’єктів інфраструктури, розробляти плани реагування на можливі теракти, що неможливо без тісної міжвідомчої взаємодії, попереднього аналізу вразливих місць, раціонального розміщення та оснащен-ня аварійно-рятувальних служб, планування евакуації населення та відновлення функцій інфраструктурних мереж.

3. Питання модернізації інфраструктурних мереж життєзабезпечення великих міст, по-при всі фінансові та економічні труднощі, по-требує нагальних та обґрунтованих рішень. Водночас незадовільний, а подекуди кризовий, стан ЖКГ у містах використовується як аргу-мент політичної боротьби на місцевих виборах.

Зважаючи на обмеженість ресурсів, необ-хідних для забезпечення безпеки інфраструк-турних об’єктів, потрібно визначити найваж-ливішу, т. зв. критичну, інфраструктуру. За-побігання виникненню аварій та відмов об’єктів та мереж критичної інфраструктури у великих містах – важлива передумова забез-печення безпеки життєдіяльності та здоров’я їх населення й національної безпеки загалом, невід’ємний складник забезпечення економіч-ного і соціального розвитку України.


1. World urbanization prospects, the 2011 Revision. – UN, Dep. of economic and social affairs, 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://esa.un.org/unup

2. Hodson M. ‘Urban ecological security’ : a new urban paradigm? / M. Hodson, S. Marvin // Int. J. Urban and Regional Research. – 2009. – 33(1). – P. 193–215.

3. Економічна історія України. Історико-економічне дослідження : в 2 т. Т. 2. – К. : Вид-во «Ніка-Центр», 2011. – 536 с.

4. Салій І. М. Урбанізація в Україні : соціальний та управлінський аспекти. – К. : Наук. думка, 2005. – 302 с.

5. Вечерський В. В. Спадщина містобудування України. Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць. – К. : НДІТІАМ, 2003. – 522 с.

6. Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945–1991 рр. – Донецьк : ТОВ «Східний ви-давничий дім», 2012. – 552 с.

7. Kabisch N. Urban population development in Europe, 1991–2008 : The examples of Poland and the UK / N. Kabisch, D. Haase, A. Haase // Int. J. Urban and Regional Research. – 2012. – 36(6). – P. 1326–1348.

8. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2012 року // Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukrstat.org/uk/druk/katalog/kat_u/2012/ 07_2012/zb_chnas_2011.rar

9. Всеукраїнський перепис населення 2001 р. // Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/total population1/structure_population/

10. Основні соціально-економічні показники міст за 2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.auc.org.ua/

11. Державний інститут сімейної та молодіжної політики [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dipsm.org.ua/releases




12. За даними Центральної виборчої комісії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2012/wp030? PT001F01=900

13. Global cities. Annual review 2010. – Melbourne : RMIT, 2010. – 222 p.14. Sustainable New York City – New York City Office of Environmental Coordination, 2006 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://www.nyc.gov/15. Når sikkerheten er viktigst : beskyttelse av landets kritiske infrastrukturer og kritiske

samfunnsfunksjoner. – Коли безпека є найважливішою : захист критичної інфраструктури та соціальних функцій (норвезькою мовою) // Звіт NOU 2006 :6 представлений Комісією із захисту критичної інфра-структури, утвореної рішенням уряду Норвегії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.regjeringen.no/

16. Branscomb L. M. Sustainable cities : Safety and security // Technology in Society. – 2006. – 28(1–2). – P. 225–234.

17. Hodson M. Urban ecological security’ : a new urban paradigm? / M. Hodson, S. Marvin // Int. J. Urban and Regional Research. – 2009. – 33(1). – P. 193–215.

18. Establishing public policy to protect critical infrastructure : Finding a balance between exposure and cost in Los Angeles County / J. Yates, R. Batta, M. Karwan, I. Casas// Transport Policy. – 2012. – Vol. 24. – P. 109–117.

19. O’Rourke T. D. Critical infrastructure, interdependencies, and resilience // The Bridge. National Academy of Engineering. – 2007. – 37(1). – P. 22–29 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nae.edu/File.aspx?id=7405

20. Стихийные бедствия и техногенные катастрофы : Превентивные меры / Всемирный банк и Организация Объединенных Наций ; пер. с англ. – М. : Альпина Паблишер, 2012. – 312 с.

21. McEvoy D. The impact of the 2009 heat wave on Melbourne’s critical infrastructure / D. McEvoy I. Ahmed, J. Mullett // Int. J. of Justice and Sustainability. – 2012. – 17(8). – P. 783–796.

22. Kjølle G. H. Risk analysis of critical infrastructures emphasizing electricity supply and interdependencies / G. H. Kjølle, I. B. Utne, O. Gjerde // Reliab. Eng-ng & Sys. Safety. – 2012. – 105. – P. 80–89.

23. Nan C. Analyzing vulnerabilities between SCADA system and SUC due to interdependencies / C. Nan, I. Eusgeld, W. Kröger // Reliab. Eng-ng & Sys. Safety. – 2013. – 113. – P. 76–93.

24. Прем’єр-міністр Микола Азаров запевнив, що поступово усі об’єкти водопостачання та водовід-ведення в Україні буде модернізовано [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://vodokanal.vds.colocall.com/

25. I’m off says Borisov – Bulgarian govt resigns [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://euronews.com/2013/02/20/i-m-off-says-borisov-bulgarian-govt-resigns/

26. У Києві тривають роботи з відновлення дорожнього покриття у найпроблемніших місцях – ДАІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://economics.unian.net/ukr/news/158403-u-kievi-trivayut-roboti-z-vidnovlennya-dorojnogo-pokrittya-u-nayproblemnishih-mistsyah-dai.html

27. Сучасна динаміка рельєфу України / В. П. Палієнко та ін. – К. : Наук. думка, 2005. – 267 с.28. Глебчук Г. С. Аспекти комплексного впливу підтоплення земель та сейсмопроцесів на регіональну

активізацію зсувоутворення / Г. С. Глебчук, Є. О. Яковлєв // Будівельні конструкції : міжвід. наук.-техн. збірник наук. праць. – Вип. 76. – К. : ДП НДІБК, 2012 – С. 300–306.

29. Телима С. В. Модельні дослідження процесів підтоплення ґрунтовими водами міських територій в сучасних умовах / С. В. Телима, Н. Ю. Ревякіна // Екологічна безпека та природокористування. – 2011. – Вип. 7. – С. 45–63.

30. Рудько Г. І. Техногенно-екологічна безпека геологічного середовища. – Львів, 2001. – 220 с.31. Cамойленко Л. В. Визначення стану стійкості правобережного схилу долини Дніпра в районі Києва

(на підставі розрахунку коефіцієнта стабільності) // Геологічний журнал. – 2004. – № 1. – С. 101–107.32. Голова ДСНС України доповів уряду про стан ліквідації наслідків складних погодних умов в

окремих областях України та готовність рятувальних підрозділів до весняного водопілля [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mns.gov.ua/news/24410.html

33. Coaffee J. Terrorism, Risk and the Global City – towards urban resilience. – Ashgate, 2009. – 376 p.34. Apostolakis G. E. Screening methodology for the identification and ranking of infrastructure

vulnerabilities due to terrorism / G. E. Apostolakis, D. A. Lemon // Risk Analysis. – 2005. – 25(2). – Р. 361–376.35. Бірюков Д. С. Захист критичної інфраструктури : проблеми та перспективи впровадження в

Україні / Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов. – К. : НІСД, 2012. – 92 с.36. Несмотря на высокий уровень протестных настроений, к реальным протестам украинцы

не готовы – социолог – ОстроВ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ostro.org/conferences/conference-405661/



Неефективність соціального діалогу як виклик національній безпеці України

УДК 351.862.4:35.088.8

НЕЕФЕКТИВНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ ЯК ВИКЛИК НАЦІОНАЛЬНІЙ

БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ

Більовський Олег АнатолійовичБільовський Олег Анатолійович

Розглянуто місце та роль соціального діалогу у процесі забезпечення національної безпеки. Окрему увагу приділено аналізу структурно-функціональних особливостей національної моделі соціального діалогу та напрямам його подальшого розвитку.

Ключові слова: національна безпека, соціальний діалог, соціальне партнерство, загрози, соціальні ризики, профспілки, роботодавці, держава.

Соціальний діалог є ключовим елементом системи соціального партнерства. Його най-більш загальною характеристикою є «вста-новлення форуму для представлення і веден-ня переговорів відносно інтересів між окре-мими його учасниками» [1], а базовою сферою реалізації – соціальні й соціально-трудові відносини. Законодавство України визначає соціальний діалог як «процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних до-мовленостей та прийняття узгоджених рі-шень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, робото-давців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з питань форму-вання та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин» [2]. Со-ціальний діалог здійснюється на національ-ному, галузевому, територіальному та локаль-ному (підприємство, установа, організація) рівнях на тристоронній або двосторонній основі. Його суб’єктами є профспілки, робо-тодавці та держава.

Українськими дослідниками феномен со-ціального діалогу розглядається в різних ас-пектах, зокрема як суспільне явище (Н. В. Ба-лабанова), як інструмент впровадження дер-жавної соціальної політики (Н. А. Громад-ська), як феномен взаємодії громадянського суспільства і держави (В. В. Давиденко). Ор-ганізаційно-правові форми соціального діа-логу у сфері праці розглядає О. А. Трюхан, розвиток механізму державного управління соціальним діалогом – О. Д. Шемяков, євро-пейський досвід реалізації соціального діало-гу – Н. Крещенко.

Значну увагу вітчизняні науковці приділя-ють дослідженню феномену соціального парт-нерства, яке розглядається як чинник транс-формації та оптимізації відносин у сфері праці (А. М. Колот), як регулятор соціально-трудо-вих відносин в умовах трансформації українсь-кого суспільства (І. М. Дубровський), як чин-ник становлення найманої праці в трансформа-ційній економіці (О. І. Петровський), як фак-тор політичної та соціальної стабільності в Україні (Т. М. Ляшенко). Необхідність удо-сконалення системи соціального партнерства в Україні розглядається як актуальне завдання, що стоїть як перед органами державної влади, так і перед суспільством в цілому (О. В. Мі-рошниченко). Досліджено теоретико-методо-логічні засади розробки та функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства (Н. Г. Діденко), орга-нізаційно-правові питання соціального парт-нерства органів державної влади та громад-ських об’єднань в Україні (В. В. Новак).

Слід констатувати, що нині науковою спільнотою та органами державної влади до-статньою мірою усвідомлюється важливе значення соціального діалогу як базового ін-ституту сучасного демократичного суспіль-ства, як системного інструменту забезпечення його функціонування та розвитку. Відповідно вітчизняними і зарубіжними авторами, які досліджують проблематику національної без-пеки, зокрема її соціальний складник (А. Л. Баланда [3], О. О. Давидюк [4]) та роль соціального партнерства у процесі подолання можливих загроз (В. Є. Шедяков [5]), розви-ток соціального партнерства (соціального діа-логу) розглядається як важливий напрям за-



Більовський О. А.

безпечення національної безпеки України. На нашу думку, існує необхідність подальшого теоретичного дослідження проблеми викорис-тання соціального діалогу як інструменту за-безпечення національної безпеки. Відтак ме-тою даної статті є визначення ролі соціально-го діалогу у процесах нейтралізації внутрішніх загроз національній безпеці, які породжують-ся ризиками соціального характеру, встанов-лення причин неефективності соціального діалогу та шляхів його вдосконалення.

В Україні протягом періоду незалежності було створено необхідні інституційні – зако-нодавчі та організаційні – механізми функціо-нування системи соціального партнерства, зокрема, у грудні 2010 р. прийнято базовий Закон «Про соціальний діалог в Україні», створено спільні органи соціального діалогу, такі як Національна служба посередництва та примирення (1998 р.) і Національна тристо-роння соціально-економічна рада (2011 р.), сформовано спільні представницькі органи (СПО) соціальних партнерів (профспілок та організацій роботодавців).

Проте незважаючи на законодавчу та орга-нізаційну інституціалізацію, соціальний діа-лог в Україні має формальний, імітативний характер. Його ефективність є вкрай низькою. Цей факт визнається як вітчизняними науков-цями, так і вітчизняним політикумом.

Неефективність соціального діалогу є сут-тєвим викликом національній безпеці. Вису-ваючи таку тезу, ми враховуємо ту обставину, що зв’язок між соціальним діалогом і націо-нальною безпекою має опосередкований ха-рактер. На нашу думку, соціальний діалог пе-редусім слід розглядати як органічний еле-мент системи забезпечення національної без-пеки, яку не слід ототожнювати із системою національної безпеки. Перша – організаційна система органів, сил, засобів, різних організа-цій, на які покладено обов’язки із забезпечен-ня національної безпеки, друга – функціо-нальна система, що відображає процеси взає-модії інтересів і загроз [6, с. 25].

Місце соціального діалогу в системі забез-печення національної безпеки визначається, на нашу думку, тим, що він є інструментом нейтралізації деяких внутрішніх загроз націо-нальній безпеці. Слід констатувати, що на сьогодні масштаби впливу внутрішніх загроз на національну безпеку є недооціненими. Тому дуже актуальною є думка А. Л. Баланди, який вказує на те, що досить тривалий час національна безпека «визначалася лише як захист держави від зовнішніх загроз та дослі-джувалася здебільшого у військовому чи по-літичному аспектах. Однак реалії сьогодення

засвідчують необхідність розробки нових підходів у методології дослідження проблем безпеки. В їх основу необхідно покласти ана-ліз досить складних соціально-економічних процесів, що відбуваються в українському суспільстві – саме деструктивні явища вну-трішнього характеру становлять реальну за-грозу захищеності національних інтересів України» [3, с. 1]. Для України, яка лише не-щодавно отримала державну незалежність і в умовах нестабільності світової економіки продовжує перебувати у складному процесі транзиту від планової до ринкової моделі економіки, саме внутрішні загрози є найбільш актуальними й небезпечними для її націо-нальної безпеки.

На жаль, чинне законодавство не дає під-став для однозначної відповіді на питання щодо характеру внутрішніх загроз національ-ній безпеці. Так, у Законі України про «Про основи національної безпеки України» загро-зи національній безпеці визначено як «наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим на-ціональним інтересам України» [7]. Вказаний Закон містить перелік пріоритетів національ-них інтересів, по відношенню до яких можуть виникати загрози. Деякі з них, а саме загрози таким пріоритетам національних інтересів, як забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення та зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспіль-стві, можуть бути нейтралізовані за допомо-гою такого інструменту, як соціальний діалог. Відповідно, в контексті проблематики націо-нальної безпеки соціальний діалог має роз-глядатися як інструмент підвищення рівня життя і добробуту населення, а також як ін-струмент зміцнення соціальної і політичної стабільності в суспільстві.

Механізм виникнення загроз вказаним національним інтересам є, на нашу думку, таким: внаслідок неефективності державної соціально-економічної політики, у тому числі й неефективності соціального діалогу, в Ук-раїні високим є рівень соціальних ризиків. Останні продукують високий рівень соціаль-ного напруження, яке може проявляти себе у формах структурно-функціональної дегра-дації суспільства та/або у формі протестних настроїв та дій. Високий рівень соціального невдоволення населення підвищує ризики виникнення гострих соціальних конфліктів, які можуть зруйнувати соціальну і політичну стабільність в суспільстві. Слід зазначити, що особливо небезпечним соціальне невдоволен-ня населення є в умовах наявності конфлікту між політичними елітними групами.




Проте згаданий Закон України «Про осно-ви національної безпеки України» містить і дещо інший підхід до визначення переліку загроз національній безпеці. Він класифікує загрози за критерієм сфер їхньої реалізації і, відповідно, визначає, що загрозами національ-ній безпеці у соціальній та гуманітарній сфе-рах зокрема є: невідповідність програм рефор-мування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріорите-там; неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подо-лання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення; криза системи охорони здоров’я та соціального за-хисту. Тобто загрозами є не зовнішні явища або події, які створюють небезпеку, а неефек-тивні механізми та інструменти державної соціально-економічної політики, які не дають можливості державі адекватно реагувати на загрози національній безпеці. Такого роду за-грози мають інституційний характер. Відпо-відно, неефективність соціального діалогу є інституційною загрозою національній безпеці.

На нашу думку, існує декілька основних причин, які призводять до того, що соціальний діалог в Україні є неефективним. Глибин-ною – культурно-історичною – причиною неефективності є домінування в свідомості населення України патерналістських настро-їв. Соціологічні опитування доводять, що 57 % українців вважають, що саме держава повинна забезпечувати матеріальне благополуччя гро-мадян, підтримувати соціальну справедли-вість у суспільстві [8]. У поєднанні з іншими рисами українського характеру – конформіз-мом і низьким рівнем суспільної солідарнос-ті – патерналізм призводить до домінування в соціально-трудовій сфері клієнтельного типу відносин між керівниками (власниками) та працівниками. Такий тип відносин, базуючись на лояльності працівників по відношенню до керівництва в обмін на врахування останніми їхніх інтересів, виключає як рівноправне спів-робітництво сторін, так і їхню відкриту конф-ронтацію. Він є безпосередньою причиною, яка унеможливлює практику ефективного соціального діалогу.

Проте слід звернути увагу на існування в сучасному пострадянському суспільстві і певної позитивної тенденції. Опитування, проведені російськими соціологами, вказують на те, що понад 40 % працівників дотримують-ся плюралістичних поглядів на соціально-трудові відносини (вважають, що «кожен шукає свою вигоду, але частково інтереси співпадають: співробітництво з конкретних питань є можливим») [9]. Такі погляди, на

нашу думку, можуть стати основою форму-вання ефективної практики повноцінного соціального діалогу.

Слабкість культурної традиції соціального партнерства в Україні посилюється структур-но-функціональною недосконалістю механіз-му соціального діалогу. Слід констатувати концептуальну недосконалість Закону Украї-ни «Про соціальний діалог». Він не передба-чає послідовної реалізації принципу обов’язковості прийняття сторонами соціаль-ного діалогу спільних рішень на основі вза-ємної згоди. Між окремими його статтями іс-нує суттєва розбіжність. Так, ст. 12 відносить вироблення консолідованої позиції сторін со-ціального діалогу, а також підготовку та на-дання узгоджених рекомендацій і пропозицій органам державної влади відповідного рівня до основних завдань органів соціального діа-логу. Проте ст. 8 передбачає можливість недо-сягнення згоди між сторонами соціального діалогу – містить норму, згідно з якою «недо-сягнення компромісу між сторонами за ре-зультатами узгоджувальних процедур не може бути підставою для перешкоджання роботі органів соціального діалогу». Нині навіть пленарні засідання Національної тристорон-ньої соціально-економічної ради (НТСЕР), яка за визначенням є спільним органом, мо-жуть відбуватися без участі однієї із сторін соціального діалогу [10].

Важливою умовою ефективності соціаль-ного діалогу є наявність сильних сторін, які беруть у ньому участь. Сторони мають бути достатньо потужними для того, щоб у процесі соціального діалогу відстоювати свої інтереси та приймати узгоджені рішення на основі компромісу або консенсусу. Якщо хоча б одна із сторін не відповідає цій умові – є слабкою, то соціальний діалог може перетворитися на монолог. У вітчизняній практиці соціального діалогу «слабкою ланкою» є профспілкова сторона. Її слабкість є тим ключовим факто-ром, який не дозволяє соціальному діалогу бути інструментом вироблення ефективної соціальної політики.

Хоча в Україні поступово відбувається трансформація профспілкового руху, його адаптація до ринкових соціально-економічних реалій, переважна частина українських проф-спілок (представлених в основному Федера-цією профспілок України) продовжує функ-ціонувати на старих, радянських засадах. Україн ські профспілки залишаються здебіль-шого пострадянськими за своєю суттю. Вони за інерцією та за звичкою продовжують роз-глядати себе як частину державного апарату, є підрозділами адміністрацій підприємств із



Більовський О. А.

соціальної роботи з персоналом, виконують невластиві їм функції соцстраху. У результаті незавершеності процесу трансформації ук раї-нські профспілки так і не стали організаціями, здатними ефективно відстоювати права та ін-тереси найманих працівників.

Нездатність профспілок ефективно від-стоювати інтереси найманих працівників у процесі соціального діалогу, зокрема у про-цесі колективних переговорів на національно-му, галузевому та локальному рівнях, є вигід-ною іншим сторонам діалогу – роботодавцям і державі. Для останніх слабкі профспілки є зручним «партнером». Їхня слабкість дозво-ляє закріплювати на національному рівні низькі соціальні стандарти та зменшувати власні витрати. Проте, виграючи в цій ситуації тактично, держава програє в ній стратегічно, оскільки саме вона врешті-решт несе відпові-дальність за рівень життя громадян і стан со-ціальної сфери. Вона змушена збільшувати свої витрати у формі соціальної допомоги бідним та безробітним, а також приймати на себе виклики, які породжуються соціально-політичною нестабільністю в країні, що трива-лий час живе в режимі перманентної соціаль-ної катастрофи. На нашу думку, незважаючи на певні незручності, держава має бути заці-кавлена в посиленні профспілок як сторони соціального діалогу.

Зворотною стороною слабкості вітчизня-них профспілок є тотальне домінування у відносинах праці та капіталу сторони робото-давців. Наявні матеріальні й кадрові ресурси дозволяють стороні роботодавців всупереч задекларованій у ст. 3 Закону України «Про соціальний діалог в Україні» рівноправності суб’єктів соціального діалогу використовува-ти передбачені українським законодавством механізми та інститути соціального партнер-ства на свою користь. У процесі соціального діалогу організації роботодавців зосереджені насамперед на відстоюванні власних корпора-тивних економічних інтересів.

Така позиція сторони роботодавців є мож-ливою, зокрема, внаслідок низького рівня со-ціальної відповідальності українського бізне-

су, яка розглядається ним не як невід’ємний елемент системи соціального партнерства, обов’язок перед працівниками та суспіль-ством, а лише як вияв власної доброї волі, благодійність (або як необхідність відповідати світовим критеріям ведення бізнесу при ви-ході на IPO). Така ситуація створює небезпеку підміни чітко структурованої системи соці-ального партнерства розмитою та необо в’яз-ковою соціальною відповідальністю бізнесу. Наявна ситуація ускладнюється відсутністю в Україні базового закону, який би врегулював питання соціальної відповідальності бізнесу.

Чинником, що посилює неефективність соціального діалогу в Україні, є позиція, яку займає в ньому держава. Остання не робить спроб «вирівняти» соціальний діалог у бік захисту інтересів найманих працівників як більш слабкої сторони. Невтручання держави у відносини найманих працівників та робото-давців значною мірою обумовлене не тільки відсутністю відповідної політичної волі, а й використанням в Україні трипартистської моделі соціального партнерства, яка змушує державу грати досить складну для неї роль «рівноправної сторони» соціального діалогу і тим самим сприяє перетворенню її із захисни-ка загальнонаціональних інтересів на захис-ника власних корпоративних інтересів, не дає їй можливості виконувати функції загально-національного арбітра соціального діалогу.

Таким чином, в Україні існують суттєві причини, які породжують неефективність со-ціального діалогу, деякі з яких (наприклад структурно-функціональна недосконалість механізму соціального діалогу, слабкість профспілок, низька соціальна відповідаль-ність бізнесу) можуть бути усунуті в досить короткий термін прийняттям відповідних за-конодавчих змін. Становлення ефективної системи соціального діалогу слід розглядати не тільки як побажання, яке випливає з євро-пейського вибору України, але як гостру практичну необхідність, що зумовлена кон-кретно-історичними умовами розвитку краї-ни, потребою забезпечення її національної безпеки.


1. Соціальний діалог – огляд концепцій та досвіду Заходу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ntser.gov.ua/ua/dialog/experience.html?MainList37_start=10

2. Про соціальний діалог в Україні : закон України від 23 грудня 2010 № 2862-VI [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2862–17




3. Баланда А. Л. Соціальні детермінанти національної безпеки України : теорія, методологія, практи-ка : автореф. дис. … доктора економічних наук : 08.00.07 – демографія, економіка праці, соціальна еконо-міка і політика // Анатолій Людвігович Баланда ; Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України. – К., 2008. – 36 с.

4. Давидюк О. О. Соціальна безпека : проблеми теоретичного аналізу та побудови системних показни-ків / О. О. Давидюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cpsr.org.ua.

5. Шедяков В. Є. Розвиток соціального партнерства в трудовій сфері як напрям подолання можливих загроз національній безпеці : аналітична записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/957/

6. Горбулін В. П. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. – К. : ДП «НВЦ «Євроатлантикінформ», 2007. – 592 с.

7. Про основи національної безпеки України : закон України від 19 червня 2003 р. № 964-ІV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T030964.html

8. Украинский характер (характерные социально-психологические особенности населения Украины) : аналитический доклад. – К. : Центр социальных исследований «София», 2011. – С. 22 [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://dialogs.org.ua/__files/20110616.pdf

9. Виноградова Е. В. Отношения сотрудничества и конфликта в представлении российских работни-ков / Е. В. Виноградова, И. М. Козина // Социс. – 2011. – № 9. – С. 30–40.

10. Інформація про діяльність Національної тристоронньої соціально-економічної ради у ІІІ кварталі 2011 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ntser.gov.ua/ua/activity/128.html.



УДК 327.001.8:35.077.6

РОЗРОБКА СТРАТЕГІЇ СХІДНОАЗІЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ:

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Єжеєв Микола Федорович,Єжеєв Микола Федорович,кандидат військових наук, доценткандидат військових наук, доцент

Розглянуто методологічні засади розробки одного з важливих складників зовніш-ньополітичної стратегії України – стратегії її східноазійської політики. Запропоновано її можливу структуру, показано зміст її складників.

Ключові слова: зовнішня політика України, зовнішньополітичні пріоритети, схід-ний (азійський) напрям, стратегічне планування, зовнішньополітична стратегія.

За понад 20 років існування незалежної України в цілому визначені основні зовніш-ньополітичні напрями, котрі отримали розу-міння й підтримку більшості громадян. На цих напрямах Україна досягла певних резуль-татів і має добрі перспективи. Водночас необ-хідно констатувати, що зміна партійної прина-лежності керівників держави має значний вплив на визначення пріоритетності цих на-прямів. Наприклад, проголошення політики позаблоковості суттєво змінило стратегію зо-внішньої політики, зокрема було знято з по-рядку денного питання про вступ України до НАТО.

Головним результатом зовнішньополітич-ної діяльності Президента України за 2010–2012 рр. є досягнення збалансованості політи-ки на міжнародній арені. Продовження актив-ного євроінтеграційного курсу супроводжува-лося відновленням взаємовідносин України на сході, передусім із Росією, а також із про-відними країнами Азії.

Метою даної статті є розгляд методологіч-них засад розробки одного з важливих склад-

ників зовнішньополітичної стратегії Украї-ни – стратегії її східноазійської політики.

Загалом європейський напрямок зовніш-ньої політики України має не лише перспек-тиви, а й вагомі реальні результати, як-то ви-хід на завершальний етап переговорного про-цесу щодо зони вільної торгівлі та активний переговорний процес щодо безвізового режи-му із країнами ЄС, а також активну співпрацю в рамках «Східного партнерства». 19 грудня 2011 р. на Саміті Україна – ЄС оголошено про завершення переговорів щодо Угоди про асо-ціацію між Україною та ЄС, а в 2013 р. плану-ється її підписання [1].

Східний, а точніше азійський, включаючи простір СНД, напрям також має великі пер-спективи. Так, у 2011–2012 рр. зроблено бага-то кроків щодо просування та реалізації на-ціональних інтересів України. Відновлено прагматично-діловий тон взаємовідносин із Росією (за винятком енергетичної сфери), налагоджені взаємовигідні стосунки з Китаєм, Індією, В’єтнамом. Китай для України став третім стратегічним партнером після США та

Міжнародні відносини та процеси глобального розвитку



Розробка стратегії східноазійської політики України: методологічні засади

Росії [2, 3]. Офіційний Київ розглядає Індію як одного з пріоритетних партнерів як у полі-тичній, так і в торгово-економічній сферах. Індія стає одним із центрів нової системи міжнародних відносин, і розвиток партнер-ських відносин з Нью-Делі відноситься до стратегічних пріоритетів української зовніш-ньої політики. Під час робочого візиту в Ін-дію В. Янукович заявив, що відносини між державами переведені в нову, більш ефектив-ну і прагматичну площину – площину «все-осяжного партнерства» [4]. Під час державно-го візиту до В’єтнаму В. Януковичем було за-явлено, що «Україна проводить послідовну політику із розбудови взаємовигідних парт-нерських відносин з країнами Південного Сходу і Тихоокеанського басейну» [5].

На нашу думку, значний потенціал для досягнення стратегічних цілей України, який у 2005–2012 рр. не був реалізований, знахо-диться саме на азійському напрямі. Це пояс-нюється історичними зв’язками, що існували ще за часів СРСР, а також високим науковим, промислово-технологічним та агропромисло-вим потенціалом України. Але, на жаль, досі Україна не має чіткого і зрозумілого докумен-та щодо зовнішньополітичних кроків на цьому напрямку.

Водночас варто відзначити, що про певні кроки у цьому важливому напрямі йшлося у щорічних посланнях Президента України минулих років, а також в аналітичних роз-робках і статтях експертів Національного ін-ституту стратегічних досліджень. Однак їхні пропозиції реалізовувалися надто повільно і, найголовніше, не спиралися на документ стратегічного (концептуального) характе-ру [6–11].

Формування нової зовнішньої політики України передбачає поєднання євроінтегра-ційного вектора як головного стратегічного з послідовною реалізацією власних національ-них інтересів в інших регіонах світу, в тому числі на азійському напрямі, активне вико-ристання форматів СНД в цілому, а також активізацію двосторонніх відносин із провід-ними державами Азії. Вирішення такого складного завдання можливе лише за умов розробки та реалізації нової стратегії зовніш-ньої політики, в тому числі й на азійському напрямі. Вона повинна спиратися на принци-пи реалізації національних інтересів країни, визначені законами України та міжнародними угодами, а також використовувати нові прин-ципи, виходячи із можливостей держави та реалій сьогодення.

Стратегічною метою азійської політики України мають бути реалізація нею націо-

нальних інтересів у цьому регіоні та сприяння досягненню рівня економічного розвитку розвинених країн світу. Реалізуючи ефектив-ну азійську політику, для України вельми важливо водночас бути рівноправним партне-ром Європейського Союзу щодо просування Східноєвропейської політики.

Серед українських фахівців, які займа-ються питаннями зовнішньої політики, слід відзначити А. І. Веселовського, О. О. Чалого, В. О. Чалого, О. В. Сушка, Л. Д. Чекаленка. Зазначені фахівці у щорічнику [12] комплек-сно проаналізували тенденції двосторонніх відносин з окремими провідними країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону, розроби-ли прогнозні сценарії їх розвитку, а також окреслили пріоритетні напрями реалізації зовнішньополітичного курсу України у цьо-му регіоні. Серед науковців-експертів з пи-тань зовнішньої політики на цьому напрямі слід відзначити дослідження О. В. Литвинен-ка, А. З. Гончарука, О. К. Микал, А. М. Коб-заренка, які підготували аналітичну доповідь «Пріоритети України щодо країн Азії» [13]. В ній, зокрема, розглянуто особливості роз-витку Азії, стан відносин України з азіат-ськими державами, потенційні можливості та пріоритети політики України у стосунках із державами Азії та регіональними об’єд нан-нями. Проблемами зовнішньої політики та-кож займаються Б. О. Парахонський та Г. М. Яворська, котрі в аналітичної доповіді «Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії» [14] проаналізували три найбільш вірогідні варіанти зовнішньополітичної стра-тегії України (євразійська, євроінтеграційна та ізоляціоністська). Але зазначені фахівці торкалися переважно питань визначення зо-внішньополітичних пріоритетів, механізмів реалізації національних інтересів та перспек-тив розвитку взаємовідносин з окремими країнами певного регіону. Таким чином, створено науково-практичну базу розробки окремих складових Стратегії зовнішньої по-літики України.

Сьогодні Україна має певний досвід роз-робки документів стратегічного характеру у сфері національної безпеки. Чинним законо-давством [15; 16], починаючи з 2003 р., перед-бачена обов’язкова розробка концепцій, док-трин і стратегій у певних сферах національної безпеки як керівних документів забезпечення національної безпеки, включаючи зовніш-ньополітичну сферу, тобто Стратегію зо-внішньої політики. Відповідно до словни-ка [17] Стратегію зовнішньої політики України необхідно розглядати як систему офіційних поглядів держави на зміст, прин-



Єжеєв М. Ф.

ципи, завдання, засоби, способи, строки, основні напрями і організаційно-правові, ін-ституційні й інші механізми зовнішньополі-тичної діяльності держави. Таким чином, розробка Стратегії зовнішньої політики є важливим і обов’язковим етапом (стратегіч-ного планування) складного процесу забез-печення національної безпеки держави.

Як правило, на Заході проблеми забезпе-чення національної безпеки (НБ) і стратегіч-ного планування вивчаються в контексті стратегічних досліджень. Вважається також, що розробка керівних документів у цій сфері передбачає певну організацію процесу страте-гічних досліджень (стратегічного мислення), заснованих на комплексному використанні таких понять як «ціль», «засіб», «спосіб». При цьому на стратегічному рівні державного управління виділяють національну стратегію держави, під якою розуміють загальну діяль-ність держави у сфері внутрішньої і зовніш-ньої політики з використанням усіх джерел впливу (політичного, економічного, воєнного та інших), а також Стратегію національної безпеки.

Більшість підходів до забезпечення націо-нальної безпеки базується на усвідомленні та реалізації на державному й міжнародному рівнях концепції національних інтересів.

Серед російських фахівців, які вивчають питання національної безпеки, в тому числі стратегічного планування, слід відзначити А. Кокошина, І. Арсентьєва, А. Сергуніна, О. Волобуєва [18–21]. Серед іноземних екс-пертів з питань стратегічного управління найбільш відомий І. Ансофф [22]. В україн-ському науковому середовищі питаннями стратегічного управління займаються В. Гор-булін, А. Качинський, Г. Ситник, А. Семенчен-ко, В. Бакуменко, Я. Жаліло та ін. [23–29].

У працях закордонних і вітчизняних нау-ковців, як правило, розглядаються питання стратегічного управління у сфері національної безпеки в цілому чи стратегічного управління в окремих сферах безпеки, наприклад в еконо-мічній [29], водночас окремої уваги питанням методології розробки Стратегії зовнішньої політики не приділялося. Це зумовлює необ-хідність у науковому обґрунтуванні теорети-ко-методологічних засад розробки Стратегії азійської політики як одного із складників Стратегії зовнішньої політики України.

Тому вважаємо, що розгляд питання про розробку Стратегії азійської (східної) політи-ки має певну наукову новизну і сприятиме підвищенню ефективності зовнішньої політи-ки України не лише на східному напрямі, а й загалом.

Законом «Про основи національної безпе-ки України» фактично визначається ієрархіч-ність документів стратегічного значення у сфері національної безпеки – це Стратегія національної безпеки та Воєнна доктрина, які є обов’язковими для виконання документами й основою для розробки конкретних програм за складниками державної політики націо-нальної безпеки.

Понад двадцятирічний термін сучасної іс-торії України як незалежної європейської держави показує, що відсутність системності у зовнішній політиці є однією з основних при-чин її недостатньої ефективності. На нашу думку, важливою умовою підвищення ефек-тивності зовнішньої політики є розробка су-часної Стратегії зовнішньої політики Украї-ни. Вважаємо, що такий документ повинен розроблятись і бути складником документів стратегічного значення Президента України, зокрема таких як Стратегія національної без-пеки та Воєнна доктрина.

Стратегія зовнішньої політики повинна включати концептуальні погляди та шляхи вирішення головної мети зовнішньої полі-тики, визначеної Президентом України, механізми вирішення завдань на основних стратегічних напрямах (у визначеному гео-політичному просторі) та у співпраці з основними стратегічними партнерами й міжнародними структурами, а також крите-рії (показники) ефективності досягнення мети (результатів).

Вважаємо, що важливим складником Стра-тегії зовнішньої політики повинна бути, зо-крема, Стратегія азійської (східної) політики України.

Розглянемо далі концептуальні підходи до розробки Стратегії азійської (східної) полі-тики України. Цей документ повинен виходи-ти із загальної стратегічної мети зовнішньої політики України, котра формується на осно-ві національних інтересів та відображається у Стратегії національної безпеки (законах «Про основи національної безпеки України», «Про засади внутрішньої і зовнішньої політи-ки») [15; 16; 30], а також в Указі Президента України від 8 червня 2012 р. про нову редак-цію Стратегії національної безпеки [18]. Важливим складником або передумовою роз-робки Стратегії азійської (східної) політики України повинен бути всебічний аналіз мож-ливих стратегічних досягнень, переваг і на-слідків для України. За своїм змістом і струк-турою вона, на нашу думку, повинна включати декілька розділів (у загальному вигляді Стратегія азійської політики України пред-ставлена на рисунку).




Зміст Стратегії азійської (східної) політи-ки України визначає послідовність її розроб-ки.

1. На першому етапі відповідно до страте-гічної мети зовнішньої політики України, як ми вважаємо, необхідно визначити цілі азій-ської політики України, виходячи із загаль-них цілей Стратегії зовнішньої політики (Стратегії національної безпеки), напри-клад [10; 11; 13]:

– подальший розвиток економічної спів-праці з провідними країнами регіону, зокрема удосконалення структури та обсягу експорту, а також залучення інвестицій. (Найбільшими торговельними партнерами України в Азії традиційно є Китай, Індія, Південна Корея, Японія та Індонезія. КНР (Тайвань), Півден-на Корея, Сінгапур, Японія, меншою мірою Індія володіють новітніми технологіями, яких потребує Україна для модернізації держави. Українська економіка може очікувати на пе-редачу новітніх технологій в контексті залу-чення інвестицій з азіатських країн. Тобто азійський вектор зовнішньої політики пови-нен створювати умови для успішного вирі-шення стратегічної цілі – досягнення рівня 20 найрозвиненіших країн світу – G-20;

– співробітництво із регіональними об’єднаннями. Україна зацікавлена у пошуку альтернативних моделей розвитку відносин та співпраці з регіональними структурами – ор-ганізаціями та форумами, незважаючи на те, що більшість регіональних структур не має реальних механізмів співпраці з країнами, які не є їх членами. Так, участь у форумі АSЕМ (Зустрічі Європа-Азія (Asia-Europe Meeting))

може дати нашій державі значні можливості з розвитку відносин з азіатськими державами в усіх сферах, створити можливості для підтри-мання постійного діалогу з провідними парт-нерами з їх числа, опосередковано сприятиме євроінтеграційним прагненням України. Роз-виток відносин між Україною та Шанхай-ською організацією співробітництва (ШОС) може підвищити рівень довіри до нашої краї-ни як до економічного партнера з боку дер-жав-членів та спостерігачів і партнерів по діа-логу ШОС. Інтереси України у розвитку співробітництва з АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії (Association of SouthEast Asian Nations) (ASEAN) полягають переважно у торговельно-економічній площині. Кінцева мета – отримання статусу учасника АSЕМ і партнера по діалогу із ШОС;

– підтримання високого рівня політичного діалогу з провідними партнерами, а саме: роз-виток контактів на високому та найвищому рівні з головними партнерами України у ре-гіоні; підтримання активного діалогу на най-вищому рівні з крупними торгово-економіч-ними партнерами; початок процесу забезпе-чення доступу до багатосторонніх форматів розвитку відносин з азіатськими державами;

– активізація участі українських підпри-ємств, передусім державних, у конкурсах на спорудження окремих об’єктів інфраструкту-ри й тендерах із державних закупівель в азіат-ських державах;

– зміцнення договірно-правової бази еко-номічної співпраці з провідними партнерами та державами, відносини з якими мають най-більші перспективи, тощо.

Стратегічна мета зовнішньої політики України на азійському напрямі

Цілі азійської політики України

Шляхи досягнення цілей азійської політики України

Механізми реалізації азійської політики України

Забезпечення реалізації азійської політики України

Рис. Стратегія азійської (східної) політики України



Єжеєв М. Ф.

2. Логічним продовженням розробки стра-тегії, на наш погляд, є визначення шляхів до-сягнення цілей азійської політики України, які розкривали би зміст і напрями реалізації євразійської політики України, наприклад:

– політика «далекої руки (плеча)»; – політика «короткої руки (плеча)».

У даному випадку за основу визначення політики «далекої руки (плеча)» або «корот-кої руки (плеча)» ми беремо не географічні, а геополітичні показники, виходячи з яких формується зовнішня політика України в Азії (на Сході).

Наприклад: а) політика «далекої руки (плеча)» – це зовнішня політика України з геополітичним «ваговиками» – Росією, Кита-єм, Японією, Індією та регіональними лідера-ми (Туреччиною як однією із країн-лідерів Чорноморського регіону); б) зовнішня політи-ка з партнерами іншої геополітичної «ваги» в Північній, Південно-Східній та Південній Азії, а також з Іраном, Афганістаном, Пакис-таном.

Відповідно політика «короткої руки (пле-ча)» передбачає зовнішню політику України у Центральній Азії (Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан) і на Південному Кавказі (Азербайджан, Вірменія, Грузія), тобто відносини з новими незалежними дер-жавами – республіками колишнього СРСР.

Цікавим фактом для розуміння важливості такого підходу при розробці стратегії є те, що прагматичний і заснований на позитивному визначенні цілей зовнішньополітичний курс Російської Федерації має відповідне концеп-туальне оформлення. У виступі колишнього президента Д. Медведєва перед російськими послами наприкінці 2010 р. були офіційно сформульовані завдання російської зовніш-ньої політики в контексті модернізації краї-ни [31]. З неофіційних матеріалів з даної теми найбільший резонанс мала опублікована журналом Russian Newsweek «Програма ефек-тивного використання на системній основі зовнішньополітичних факторів з метою довго-строкового розвитку Російської Федера-ції» [32]. Вона мала чітку деталізацію шляхів досягнення цілей зовнішньої політики Росії на окремих визначених напрямках.

3. Аналіз аналогічних стратегій (концеп-цій) провідних світових країн показує, що важливим їх складником є механізми їх реа-лізації. Тому наступним кроком, як ми вважа-ємо, повинна бути розробка механізмів реалі-зації азійської політики України, до яких можна віднести, наприклад:

– двостороннє співробітництво; – участь у багатосторонніх проектах;

– участь у роботі регіональних інституцій; – пошук точок дотику (взаємних інтересів)

з ЄС, НАТО, РФ, США, Китаєм, Японією, Індією (тобто основних геополітичних парт-нерів) у визначених регіонах.

4. Успішна реалізація визначених цілей стратегії можлива лише, як показує світовий досвід, тільки при всебічному і всеосяжному забезпеченні цього складного процесу. Тому вважаємо, що стратегія повинна включати окремий розділ, у якому має розкриватися система (або порядок) забезпечення реалізації азійської політики України. Як варіант можна розглядати таку систему (або порядок) забез-печення реалізації азійської політики України:

– організаційне забезпечення; – кадрове забезпечення; – законодавче забезпечення; – інформаційно-аналітичне забезпечення; – фінансове забезпечення; – матеріально-технічне забезпечення тощо.

5. Реалізація стратегії визначається за певними показниками, тому наступним ета-пом повинна бути розробка критеріїв (показ-ників) ефективності реалізації азійської по-літики України, наприклад:

– економічний розвиток за основними со-ціально-економічними показниками (на рівні 20 найрозвиненіших країн світу – G-20) або по окремих галузях народного господарства;

– гарантований рівень (не нижче рівня, визначеного законами України) безпеки краї-ни тощо.

Такий підхід дасть змогу розробити зрозу-мілий і чіткий документ, котрий своєю чергою буде складником Стратегії зовнішньої політи-ки України.

Висновки

1. Східна (азійська) політика є об’єктивним і важливим складником зовнішньої політики України. Вона, по-перше, забезпечує і забез-печуватиме збільшення геоекономічного та геополітичного значення країни; по-друге, доповнює (посилює) західний напрям зовніш-ньої політики; а отже потребує постійного науково-аналітичного забезпечення.

2. Стратегія зовнішньої політики має роз-роблятися та бути одним із головних доку-ментів стратегічного значення Президента України на рівні Стратегії національної без-пеки та Воєнної доктрини.

3. До Стратегії зовнішньої політики повин-ні бути включені концептуальні погляди та шляхи вирішення головної мети зовнішньої політики, визначеної Президентом України та відповідними законами України, а також




механізми вирішення завдань на основних стратегічних напрямах (у визначених геополі-тичних регіонах) і при співпраці з основними стратегічними партнерами та міжнародними структурами. Для цього необхідна копітка науково-аналітична робота щодо підготовки окремих розділів і стратегії в цілому.

4. Ініціювати розробку Стратегії зовніш-ньої політики України повинна Адміністрація Президента України, а головними виконавця-ми можуть бути Національний інститут стра-

тегічних досліджень та інші профільні наукові установи Міністерства закордонних справ і НАН України.

Перспективними напрямками подальших досліджень, на нашу думку, можуть бути роз-робка механізмів реалізації азійської політи-ки, дослідження критеріїв їх ефективності, аналіз шляхів удосконалення та підвищення ефективності системи зовнішньополітичної безпеки як складника системи забезпечення національної безпеки України.


1. Україна планує підписати Угоду про асоціацію з ЄС у листопаді цього року – Президент [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/26679.html

2. Китай для України став третім після США і Росії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ura-inform.com/uk/politics/2012/07/17/kitaj-dlja-ukrainy-stal-strategicheskim-partnerom-mid

3. Президент : Розвиток стратегічних відносин з Китаєм є одним із пріоритетів зовнішньої політики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/25265.html

4. У Нью-Делі відбулася офіційна церемонія зустрічі Президента України з Президентом та Прем’єр-міністром Індії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/25265.html

5. Президент : Україна проводить послідовну політику із розбудови взаємовигідних партнерських відносин із країнами Південного Сходу і Тихоокеанського басейну [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.president.gov.ua/news/19651.html

6. Модернізація України – наш стратегічний вибір : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2011. – 432 с.

7. Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2012. – 256 с.

8. Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році. Звернення Президента України до Верховної Ради України VII скликання. – К. : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2012. – 74 с.

9. Гончарук А. З. Азіатський вектор зовнішньої політики України : новий прагматизм / А. З. Гончарук, Б. О. Парахонський // Стратегічні пріоритети. – 2011. – № 2(19). – С. 168–176.

10. Кобзаренко А. М. Проблеми та перспективи українсько-індійських відносин // Стратегічні пріо-ритети. – 2011. – № 4(21). – С. 156–160.

11. Кобзаренко А. М. Взаємодія з міжнародними організаціями держав Азії як механізм реалізації інтересів України у регіоні // Стратегічні пріоритети. – 2012. – № 4(21). – С. 205–209.

12. Зовнішня політика України – 2010 : стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети / за ред. Г. М. Перепелиці. – К. : ВД «Стилос», 2011. – 352 с.

13. Пріоритети політики України щодо країн Азії : аналіт. доп. / А. З. Гончарук, А. М. Кобзаренко, О. К. Микал ; за заг. ред О. В. Литвиненка. – К. : НІСД, 2011. – 64 с.

14. Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії України : аналіт. доп. / Б. О. Парахонський, Г. М. Яворська ; за заг. ред О. В. Литвиненка, К. А. Кононенка. – К. : НІСД, 2011. – 30 с.

15. Про основи національної безпеки : закон України від 19 червня 2003 року № 964-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T030964.html

16. Про Стратегію національної безпеки України : указ Президента України від 12.02.2007 року № 105/2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/5728.html

17. Государственное управление в сфере национальной безопасности : словарь-справочник / состав. : Г. П. Ситник, В. И. Абрамов, В. Ф. Смолянюк и др. ; под общ. редакцией Г. П. Ситника. – К. : Вид-во НАДУ, 2012. – 496 с.

18. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про нову редакцію Стратегії націо-нальної безпеки України» : указ Президента України від 8 червня 2012 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/14823.html

19. Арсентьева И. И. Россия между Востоком и Западом : стратегия национальной безопасности : монография / И. И. Арсентьева. – М. : Восток-Запад, 2008. – 195 с.

20. Кокошин А. А. Стратегическое управление : теория, исторический опыт, сравнительный анализ, за-дачи для России. – М. : МГИМО (Университет), «Российская политическая энциклопедия», 2003. – 528 с.

21. Сергунин А. А. Российская внешнеполитическая мысль : проблемы национальной и международ-ной безопасности : монография. – Нижний Новгород : Нижегородский государственный лингвистичес-кий университет имени Н. А. Добролюбова, 2003. – 94 с.



Єжеєв М. Ф.

22. Волобуев О. В. Россия : государственные приоритеты, национальные интересы. – М. : Изд-во «Российская политическая энциклопедия», 2000. – 399 с.

23. Ансофф И. Стратегическое управление : сокр. пер. с англ. – М. : Экономика, 2000. – 519 с.24. Горбулін В. П. Стратегічне планування : вирішення проблем національної безпеки : монографія /

В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. – К. : НІСД, 2010. – 288 с.25. Горбулін В. П. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України : моногра-

фія / В. П. Горбулін, акад. НАН України, д. т. н., проф. ; А. Б. Качинський, д. т. н., проф. – К. : ДП «НВЦ «Євроатлантикінформ», 2007. – 592 с.

26. Ситник Г. П. Державне управління національною безпекою України : теорія і практика : моно-графія. – К. : Вид-во НАДУ, 2004. – 408 c.

27. Семенченко А. І. Методологія стратегічного планування у сфері державного управління забезпе-ченням національної безпеки України : монографія. – К. : Вид-во НАДУ, 2008. – 428 с.

28. Бакуменко В. Д. Формування державно-управлінських рішень : проблеми теорії, методології, практики : монографія. – К. : Вид-во НАДУ, 2000. – 320 с.

29. Жаліло Я. А. Теорія та практика формування ефективної економічної стратегії держави : моно-графія. – К. : НІСД, 2009. – 336 с., іл.

30. Про засади внутрішньої та зовнішньої політики : закон України від 1.07.2010 № 2411-ІV [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/12069.html

31. Выступление Президента России Д. Медведева на совещании с российскими послами и постоянными представителями в международных организациях 12.07.2010 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kremlin.ru/transcripts/8325

32. Программа эффективного использования на системной основе внешнеполитических факторов в целях долгосрочного развития Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://blogs.pravda.com.ua/authors/kuzyo/4bec22fe3e992/view_print/



Проблеми російсько-американських відносин після «перезавантаження»

УДК 327(470+571)(73)

ПРОБЛЕМИ РОСІЙСЬКО-АМЕРИКАНСЬКИХ ВІДНОСИН ПІСЛЯ «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»

Орлик Вікторія Володимирівна,Орлик Вікторія Володимирівна,кандидат історичних науккандидат історичних наук

Розглянуто сучасний стан російсько-американських відносин, здійснено стислий огляд результатів періоду «перезавантаження». Проаналізовано передумови та пер-спективи подальшого розвитку взаємин двох провідних ядерних держав в умовах формування багатополярного світу.

Ключові слова: Російська Федерація, Сполучені Штати Америки, політика «пере-завантаження», багатополярність.

Розвиток міжнародних процесів в умовах глобалізації змушує провідні держави світу шукати нові форми взаємодії, оскільки тради-ційні формати демонструють низьку ефектив-ність. Для країн-лідерів настав складний пе-ріод переходу до багатополярності, що вима-гає створення нових механізмів та інструмен-тів балансу сил у різних регіонах світу.

Прийняття США «акта Магнітського», фактичне видворення з РФ американських фондів, що спонсорували діяльність деяких російських некомерційних організацій (НКО), заборона для американських грома-дян всиновлювати російських сиріт, припи-нення дії угод щодо співробітництва у право-охоронній діяльності та сфері контролю за обігом наркотиків, відмова продовжувати програму Нанна-Лугара, початок нових торго-вих війн, – усе це дало підстави для багатьох заяв про провал політики «перезавантажен-ня» та небезпечне охолодження відносин між РФ і США, що може негативно вплинути на глобальний світовий контекст.

Відносини Росії та Сполучених Штатів переживають етап трансформації зовнішньо-політичних пріоритетів обох держав, пов’язаної з ускладненням світової політики, зміною статусу низки держав світу, появою нових центрів впливу. Росія прагне вибудову-вати відносини із країнами світу, виходячи з власних пріоритетів держави-лідера, а США намагаються втримати й посилити свій вплив у найважливіших регіонах.

Експертна дискусія щодо сучасного стану та майбутнього російсько-американських від-носин вельми велика та багатогранна. Аналіз зовнішньої політики США, російсько-амери-

канські взаємини у різних сферах є предмета-ми професійних досліджень фахівців росій-ського Інституту США та Канади РАН, Інсти-туту світової економіки та міжнародних від-носин РАН, Московського державного інституту міжнародних відносин, експертних товариств – дискусійного клубу «Валдай», Російської ради з міжнародних справ, відомих учених А. Арбатова, А. Богатурова, C. Карага-нова, С. Кортунова, В. Кременюка, Ф. Лук’я-но ва, Т. Шаклеіної, І. Іванова.

Тематику російсько-американських взає-мин досліджують провідні американські по-літологи А. Ослунд, 3. Бжезинський, Т. Грема, Ч. Купчан, Е. Качінса, А. Коен, колишні та нині діючі дипломати й урядовці М. Макфол, С. Телботт, С. Пайфер.

У вітчизняній американістиці значна увага цим проблемам приділялась у працях україн-ських науковців та експертів Є. Камінського, О. Потєхіна, Ю. Щербака. Окремим аспектам російсько-американських відносин присвяче-но дослідження Б. Гуменюка, Ю. Пахомова, Ю. Павленка, Г. Перепелиці.

Метою даної статті є аналіз основних здо-бутків політики періоду «перезавантаження» відносин між РФ та США у 2009–2011 рр., їх вплив на перспективу російсько-американ-ських взаємин і визначення кола проблемних питань, що можуть дати поштовх для співро-бітництва або ж конкуренції у майбутньому.

Вичерпаність «перезавантаження»

Аналізуючи досвід політики «перезаванта-ження» 2009–2011 рр., можна стверджувати, що вона стала тимчасовим форматом взаємо-



Орлик В. В.

дії російської та американської сторін для по-кращення загальної тональності та вирішення тактичних завдань, важливих насамперед для США. Адміністрація Обами потребувала сприяння в кількох дуже важливих питаннях, від успішного вирішення яких значною мірою залежав політичний успіх Демократичної партії всередині США: постачання військ в Афганістані, схвалення жорстких санкцій щодо Ірану, підписання СНО-3.

Домовленість про «афганський транзит» стала важливим досягненням переговорного процесу. Дозволивши США та союзникам використання «північного транспортного ко-ридору» територією Росії аж до створення транспортно-логістичного центру НАТО у м. Ульяновську, Москва фактично визнала стабілізуючу роль американської присутності для всього регіону Центральної Азії [1, с. 27].

Зближенню позицій РФ та США відносно ядерної проблеми Ірану передували достат-ньо складні переговори. За свідченням дже-рел, російська сторона виступала категорично проти санкцій та дій, які призвели б до зміни режиму в Ірані або ж спровокували фінансову кризу. Неприйнятними для РФ були названі санкції, які б напряму зачіпали економічні інтереси Росії, насамперед пов’язані з об’єк-тами у Бушері [2].

І хоча на офіційному рівні співпадіння по-зицій РФ і США щодо схвалення РБ ООН нового пакету санкцій проти Ірану (червень 2010 р.) називають одним із досягнень полі-тики «перезавантаження», не можна відкида-ти і чинник матеріальної зацікавленості ро-сійської сторони. Оскільки ціна на нафту є основним складником зростання економіки РФ, т. зв. надбавка за нестабільність до ціни за нафту уже традиційно закладена у світові ціни з огляду на напружену ситуацію довкола Ірану. А це значною мірою компенсує росій-ській стороні збитки в інших сферах, що під-пали під дію санкцій [3]. До того ж, як засвід-чив подальший розвиток подій, застосовані санкції не вплинули на зусилля Ірану щодо подальшої розробки технологій збагачення урану та просування на шляху до створення ядерної зброї.

Неоднозначною є оцінка підписаного ново-го договору про скорочення стратегічних на-ступальних озброєнь (СНО-З). Виходячи з офіційних позицій сторін, його підписання є здобутком російсько-американського збли-ження, а скорочення ядерних арсеналів двох світових держав відповідає завданням під-тримки стратегічної стабільності та міжнарод-ної безпеки. Проте російські експерти наголо-шують, що комплекс питань, пов’язаних із

скороченням стратегічних наступальних озброєнь, необхідно розглядати виключно у взаємозв’язку із планами США щодо розгор-тання ПРО, особливо її європейського склад-ника. При цьому наголошується, що при зна-чному скороченні СНО ефективність системи ПРО підвищується, а видатки на її створення зменшуються [4].

Щодо економічного виміру відносин, то політика «перезавантаження» не зумовила відчутного зростання російсько-американської торгівлі та збільшення американських інвести-цій, хоча не можна не визнати позитивної ролі США у процесі вступу Росії до СОТ. І все ж, порівняно з Китаєм, країнами ЄС та СНД, американські позиції на російських ринках залишаються більш ніж скромними1.

Аналізуючи підсумки цього періоду, до-слідники сходяться в думці, що «перезаванта-ження» було продовженням основних прин-ципів політики США щодо РФ, сформульова-них ще за часів президентства Клінтона: утримання та розширення зони впливу на Європейському субконтиненті безпосередньо до кордонів Росії (від розширення НАТО до просування ЄвроПРО); застосування «вибір-кового співробітництва», що передбачає одно-сторонні поступки з боку Москви без відпо-відних дій з боку Вашингтона; вплив на вну-трішню політику РФ із застосуванням гасел просування демократії [5].

Політичний реалізм зовнішньополітич-ного курсу адміністрації Б. Обами зумовив появу «перезавантаження» як практичної платформи для торгу, компромісів та ви-біркової взаємодії з питань, що становили обопільний інтерес РФ і США. Було тимча-сово знято подразники, які раніше заважали досягненню згоди з питань глобального рівня. Так, низка проблемних питань, що становили невід’ємну частину російсько-американсько-го діалогу, а саме особливі інтереси Росії на

1 Зовнішньоторговельний обіг РФ у 2012 р. склав $837,2 млрд, основними торговими партнерами РФ стали КНР – $87,5 млрд (+5,1 %), Нідерлан-ди – $82,7 млрд (+20,6 %), Німеччина – $73,9 млрд (+2,8 %), Італія – $45,8 млрд (–0,5 %), Туреччина – $34,2 млрд (–7,9 %), Японія – $32,2 млрд (–5,3 %), США – $28,3 млрд (–8,8 %), Польща – $27,4 млрд (–2,4 %), Республіка Корея $24,9 млрд (–0,2 %), Франція – $24,3 млрд (–13,6 %). (За матеріалами Федеральної митної служби РФ [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.vestifinance.ru/articles/23172. За даними Офісу торгового представника США, у 2011 р. РФ посіла лише 31 місце у рейтингу провідних ринків американ-ського експорту і 14-те місце за імпортом до США [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ustr.gov/sites/default/files/Russia_0.pdf




пострадянському просторі, зокрема у Східній Європі та Центральній Азії, розширення НАТО (особливо щодо членства України та Грузії), розміщення елементів ПРО на тери-торії країн Східної Європи, зокрема Польщі та Чехії, фактично зникли з переговорного кон-тексту на користь зближення позицій щодо ситуації на Близькому Сході, в Афганістані, ядерної програми КНДР тощо.

Досягнення зазначених домовленостей вичерпало порядок денний політики «переза-вантаження». Подальший розвиток відносин потребує якісних змін, принципово нових підходів обох сторін до розбудови взаємовід-носин РФ і США. Нинішнє охолодження у взаєминах зумовлене відсутністю ініціатив, здатних стати основою якісної трансформації російсько-американських відносин, неясністю їх стратегічних перспектив.

Водночас завдяки сприятливій кон’юнк-ту рі на світових сировинних, передусім енергетичних, ринках Росія остаточно по-вернулася на міжнародну арену з амбіціями глобального гравця та прагненням стати од-ним із впливових центрів багатополярного світу. Безумовним пріоритетом було визна-чено зміцнення позицій РФ у світі у спосіб нової інтеграції євразійського простору. Де-далі очевиднішим стало неприйняття кри-тичних зауважень Заходу щодо демократич-ності російської влади, набувають подальшо-го розвитку ідеї «суверенної демократії» [6], що знайшло відображення у зовнішньополі-тичному курсі РФ за нового президентства В. Путіна.

Важливим моментом нового етапу двосто-ронніх відносин між РФ і США можна на-звати остаточну втрату ілюзій щодо можли-востей стратегічного партнерства між обома сторонами. Зведення ж двосторонніх відносин до суто прагматичних питань економічного співробітництва ускладнене невисокими по-казниками торгових відносин.

Існуюча невизначеність щодо двосторонніх відносин РФ і США зумовлена відсутністю концептуального бачення, принципово нової основи їх розвитку у довгостроковій перспек-тиві.

Разом з тим, незважаючи на гостру ритори-ку, наявність розбіжностей і протиріч у пози-ціях щодо низки основних міжнародних про-блем, потенціалу для кризового сценарію розвитку російсько-американських відносин немає. Варто зауважити, що ні влада РФ, ні адміністрація США не розглядають інтенси-фікацію та виведення двосторонніх відносин на якісно новий рівень пріоритетом зовніш-ньополітичної діяльності.

Виходячи з положень оновленої Концеп-ції зовнішньої політики РФ (лютий, 2013 р.), у відносинах із США офіційна Москва праг-не зробити акцент на економічному складни-ку – торгово-інвестиційному та науково-технічному співробітництві на основі праг-матизму, дотримання балансу інтересів, принципів рівноправ’я та невтручання у внутрішні справи. Окремо зазначено наміри активно протидіяти введенню односторонніх екстериторіальних санкцій з боку США щодо російських юридичних та фізичних осіб; висловлено наміри конструктивно спів-робітничати із США у сфері контролю над озброєннями та добиватися надання право-вих гарантій ненаправленості майбутньої ПРО проти російських сил ядерного стриму-вання [7].

Вихідні позиції американської сторони щодо розвитку відносин із РФ у найближчій перспективі виглядають більш прагматично, виходячи з принципу вибіркового, тактичного партнерства з питань, що становлять інтерес для США та не можуть бути вирішені без урахування позицій Росії. На представленні в комітеті Сенату з міжнародних справ ново-призначений державний секретар США Дж. Керрі заявив, що має намір продовжувати тактику своєї попередниці Х. Клінтон. Від-носно Росії було заявлено про необхідність налагодження відносин, понад те, декларува-лася важливість врахування позицій Росії та потреба її допомоги при вирішенні масиву проблемних питань, а саме: Сирія, санкції проти Ірану, КНДР, роззброєння тощо. Окре-му увагу приділено намірам активізувати діа-лог із питань скорочення тактичних ядерних озброєнь [8].

Проблемні питання

Попри деяку схожість поглядів на харак-тер і головні моменти майбутнього росій-сько-американських відносин, існує низка проблемних питань, що є полем для конку-рентної боротьби, яка багато в чому визна-чатиме подальший розвиток двосторонньої взаємодії та матиме безпосередній вплив на геополітичне оточення.

У центрі уваги залишається подальша доля ПРО, позиції щодо якої нині далекі від узгодження. У 2012 р. виповнилося 10 років, як адміністрація Дж. Буша-молодшого ого-лосила про вихід з Договору по ПРО, який з 1972 р. був основою та наріжним каменем стратегічної стабільності на глобальному рівні. За минуле десятиліття проблема набу-ла вкрай гострого характеру – аж до безпре-



Орлик В. В.

цедентних заяв російських військових про можливе завдання запобіжного удару по протиракетній системі НАТО [9, с. 6] та ви-знання президентом РФ В. Путіним прориву з питання ПРО основою для «вибудови якісно нової, наближеної до союзницької моделі співробітництва і в багатьох інших чутливих сферах» [10].

Можна констатувати відсутність прогресу та неможливість досягнення компромісу на нинішньому етапі переговорів щодо будівни-цтва системи американської ПРО – як на рівні дипломатичних, так і військових ві-домств РФ і США. Москва продовжує вима-гати надання юридичних гарантій ненаправ-леності американської ПРО проти Росії.

Своєю чергою американська сторона напо-лягає, що лише реалізація запланованих кро-ків дасть змогу вирішити проблеми захисту власне США, територій союзників та їхніх контингентів за кордоном від можливих ра-кетних нападів. Вже зараз очевидно, що вій-ськово-політичне суперництво майбутнього розгортатиметься не довкола наступальних озброєнь, а при введенні ефективних систем захисту. Тому лінія на створення ПРО є осно-вною метою у процесі забезпечення стратегіч-ної невразливості євроатлантичного співтова-риства. Конгрес та адміністрація США навряд чи допустять включення Росії у систему євро-атлантичної ПРО, на чому свого часу напо-лягав Д. Медведєв, і тим більше не відмов-ляться від її розбудови.

Труднощі російсько-американського діа-логу з питання ЄвроПРО відображаються і на подальшому просуванні угод у сфері контро-лю над озброєннями, зокрема щодо обмежен-ня тактичних ядерних озброєнь. Подібною «жертвою» цих процесів можна вважати про-граму Нанна-Лугара щодо утилізації застарі-лого російського озброєння коштом США, термін домовленостей за якою збіг у травні 2013 р. В офіційній позиції МЗС РФ було за-значено, що пропозиції Сполучених Штатів щодо продовження програми не відповідають уявленням Москви про співробітництво в да-ній сфері і що для подібної взаємодії необхідні більш сучасні правові рамки [11].

Конкурентним полем залишатиметься євразійський простір, особливо в контексті інтеграційних проектів Кремля. Підтвердже-ний новою Концепцією зовнішньої політики РФ пріоритет формування Євразійського економічного союзу як визначальної моделі майбутнього об’єднання країн СНД і спо-лучної ланки між Європою та АТР неодмінно враховуватиметься у стратегічних планах Вашингтона.

Підвищена увага американської адміні-страції до регіону Центральної Азії з початку 2000-х рр. була пов’язана з необхідністю за-безпечення військової операції в Афганістані. Нині акцент робиться на необхідності проти-дії викликам і загрозам глобальній безпеці, що виходять із регіону, у тому числі і в кон-тексті запланованого завершення військової присутності в Афганістані у 2014 р., а саме: зростанню нестабільності в Пакистані; поси-ленню ймовірності індо-пакистанського кон-флікту (ситуація ускладнюється наявністю ядерних арсеналів), що може поставити під загрозу американські бази в Пакистані; на-пруженістю у відносинах Індії та Китаю; ак-тивністю ісламістських рухів; поширенням наркотрафіку тощо.

Визнаючи достатній потенціал впливу РФ у регіоні, США навряд чи посилюватимуть конфронтаційні настрої, схиляючись до реко-мендацій сприяти розвиткові таких структур безпеки в Центральній Азії та Каспійському регіоні, що сприйматимуться Росією як такі, що відповідають її інтересам [12].

Зараз зусилля американської дипломатії зосереджуються на активізації двосторон-нього співробітництва із центральноазіат-ськими країнами. Сполученими Штатами у регіоні створюється додаткова інфраструк-тура (можна навести приклади будівництва масштабного військового тренувального центру «Каратаг» у Таджикистані, куди планується переведення частини американ-ського контингенту з Афганістану; перегово-ри щодо продовження роботи Центру тран-зитних перевезень «Манас» у Киргизстані після 2014 р.; неофіційні переговори із пре-зидентом Таджикистану Е. Рахмоном щодо відкриття бази, аналогічної «Манасу»).

США загалом зацікавлені у підтримці стабільності нинішніх режимів у державах ЦА, а додаткова присутність Росії у регіоні, спрямована на створення стабільного про-стору, для США на даний момент привабли-віша, ніж імовірний розпад Таджикистану чи Узбекистану (після завершення правлін-ня нинішніх лідерів внаслідок відсутності демократичних механізмів зміни владних режимів, боротьби кланів, наявності вза-ємних територіальних претензій) та ви-никнення фактично некерованої ситуації у регіоні. На думку американських експертів, адміністрації США не слід робити завчас-них висновків щодо інтеграційних планів РФ до моменту їх конкретизації, особливо зважаючи на співвідношення економічних і політичних цілей, а також ступінь свободи, яку Москва надасть своїм сусідам щодо




прийняття рішення про членство у Євразій-ському союзі [13].

Певним прихованим мотивом задекла-рованих інтеграційних устремлінь РФ на пострадянському просторі можна вважати прагнення Росії обмежити дедалі зростаючий вплив Китаю у регіоні Центральної Азії (вже зараз КНР має більший обсяг зовнішньої торгівлі з Казахстаном, Киргизією і Таджи-кистаном, ніж Росія [14], а ШОС став реаль-ною платформою для регіональної інтеграції під проводом КНР). Це також відповідає інтересам США, де знову активізувалося обговорення щодо необхідності обмеження доступу Китаю до ресурсів Центральної Азії та Сибіру, передусім шляхом зближення Росії із західним співтовариством (таку тезу обсто-юють З. Бжезінський та Е. Люттвак), та недо-пущення формування російсько-китайського політичного альянсу, для якого створено потужне економічне підґрунтя2.

Разом з тим за наявності спільних геополі-тичних цілей КНР і РФ, серед яких затвер-дження багатополярного світового устрою, політична стабільність у Центральній Азії та на Корейському півострові, розвиток органі-зацій ШОС і БРІК з можливою активізацією їх політичного складника, Москва і Пекін можуть доволі ефективно стримувати зусилля США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, який нині стає центром зміщення стратегічної присутності та балансу сил провідних держав світу.

Очевидно, що здійснення подібної багато-планової політики вимагатиме чималих зу-силь, насамперед із російської сторони, як для збереження власного впливу, так і для під-тримки балансу інтересів у трикутнику РФ-КНР-США у Центральній Азії та АТР.

Зміни, що прогнозують на світових енер-гетичних ринках у зв’язку з очікуваним по-чатком масштабного експорту енергоносіїв зі Сполучених Штатів (сланцевого газу та на-фти), напряму загрожують російським енер-гетичним інтересам. При цьому йдеться не лише про втрату позицій на світових рин-ках, а й через внутрішньоекономічні особли-вості РФ, про наповненість російського бю-джету та відповідно соціальну стабільність держави. Нагальна потреба залучення амери-канських інвестицій і технологій для розвід-ки й дослідження нових родовищ робить

2 За обсягами торгівлі у 2012 р. Китай посів перше місце серед партнерів РФ із товарообігом у $87,5 млрд (+5,1 %). За даними торгового пред-ставництва РФ у КНР [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.russchinatrade.ru/ru/ru-cn-co operation/investment

Росію більш поступливою з питань, що мають стратегічну вагу і для американських партне-рів. Прикладом може бути підписання угоди між «Роснефтью» та американською ExxonMobil щодо освоєння арктичного шель-фу РФ. Зважаючи на дедалі зростаючу ак-тивність провідних держав світу довкола освоєння Арктики, можна говорити про по-яву ще одного потенційного поля співробіт-ництва між РФ і США.

Узагальнюючи викладене, можна конста-тувати, що нині є всі підстави для чергового потепління у відносинах РФ і США, а саме: позитивне для РФ завершення президент-ської кампанії у США; наявність ряду міжна-родних проблем, вирішення яких неможливе без узгодження позицій РФ і США; відсут-ність реального підґрунтя для конфронтації передусім через зміщення зовнішньополітич-них інтересів США в АТР, де позиції Росії не становлять значної конкуренції.

Разом з тим існує очевидне розходження між офіційною стриманою позицією росій-ського керівництва, яке визнає наявність ряду проблем у двосторонніх відносинах РФ і США та налаштоване на діалог і вибудову симетричної системи взаємин, і радикальної, фактично антиамериканської позиції пред-ставників російського парламенту з низки питань. Очевидно, що таке розходження має свою мету і спрямоване передусім на вирі-шення внутрішньополітичних питань, насам-перед для стримування опозиційних настроїв усередині Росії. Проте з урахуванням завер-шення президентської кампанії та доволі сильної підтримки президента РФ можна передбачити, що подібні прояви показового «антиамериканізму» рідшатимуть, втрачаючи свою актуальність як метод внутрішньополі-тичної боротьби.

Нові акценти політики США щодо України

Політика США щодо України не зазнає істотних змін, незалежно від стану та подаль-шого характеру розвитку російсько-американ-ських відносин. Проте можуть змінитися дея-кі акценти політичних підходів Вашингтона до Києва. Можна очікувати посилення тиску на Україну з метою недопущення її інтеграції у російські геополітичні проекти. Інструмен-тами можуть бути санкції за прикладом «списку Магнітського», особливо у ситуаціях, що стосуються захисту прав і свобод людини; торгові обмеження, зокрема у зв’язку з невре-гульованою ситуацією з «піратством» і захис-том авторських прав в Україні. Зважаючи на



Орлик В. В.

американські можливості, наслідками поді-бних кроків неодмінно стануть репутаційні втрати української сторони.

В контексті розвитку сланцевих техноло-гій та перспективності українських родовищ можна очікувати посилення лобіювання ін-тересів американського енергетичного бізне-су в Україні. Також не можна виключати підвищення конкуренції з боку представни-ків Росії щодо залучення американських фі-нансових і технологічних інвестицій у даний сектор.

Висновки

Політика «перезавантаження» стала од-ним із варіантів пошуку стратегії у відноси-нах РФ і США, дозволивши зняти найбільш нагальні проблемні питання. Нині можна констатувати відсутність комплексного, сис-темного бачення розвитку двостороннього формату російсько-американських відносин у довгостроковій перспективі. Ні влада РФ, ні адміністрація США не розглядають інтен-сифікацію та виведення двосторонніх відно-син на якісно новий рівень пріоритетом зо-внішньополітичної діяльності. Водночас, не-зважаючи на наявність низки проблемних питань, потенціал для кризового сценарію розвитку російсько-американських відносин відсутній.

У коротко- та середньостроковій перспек-тиві російсько-американська взаємодія від-буватиметься довкола вирішення конкретних питань: ядерне нерозповсюдження, ситуації

довкола проблемних регіонів (Іран, Афганіс-тан, Сирія, Північна Корея), розвиток ПРО, кризові явища у світовій економіці тощо. Іс-нуючі формальні механізми співробітництва будуть збережені й діятимуть, хай і в обмеже-ному режимі, до того ж не можна відкидати налагоджену роками систему неформальних контактів і взаємодії.

Традиційно потужним залишається вплив російсько-американської тематики на вну-трішньополітичний контекст в обох державах. І хоча із завершенням виборчих кампаній цей чинник дещо пом’якшився, не можна відкида-ти його вагу як достатньо дієвого інструменту, передусім у внутрішньополітичній конкурен-ції як у Росії, так і в Сполучених Штатах.

На двосторонній формат відносин РФ-США дедалі сильніше тиснутимуть зо-внішні чинники, які у зв’язку з відмінними позиціями держав ускладнюватимуть досяг-нення компромісів. У політичних та експерт-них колах обох держав існує розуміння того, що майбутні загрози як Росії, так і США не знаходяться у площині двосторонніх від-носин, а пов’язані із зовнішніми чинниками глобального та регіонального характеру. Та-кож очевидним є скорочення зовнішньополі-тичних можливостей і США, і РФ внаслідок глобального перерозподілу сил на користь нових центрів зростання, насамперед КНР. Співробітництво в Азіатсько-Тихоокеансько-му регіоні може стати основою для розвитку якісно нового етапу російсько-американських відносин із далекосяжними геополітичними наслідками.

Список використаних джерел1. Иванов И. «Перезагрузка» в российско-американских отношениях : тактический шаг или стратеги-

ческий выбор? / И. Иванов // Международная жизнь. – 2012. – № 9. – С. 22–33.2. Russia supports Iran sanctions, but with limits // By Michael D. Shear and Glenn Kessler // Washington

Post. April 9, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2010/04/08/AR2010040803866.html

3. Mills R. Kremlin holds the winning hand in Iran sanctions game / Robin Mills // The National. – August 23, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.thenational.ae/thenationalconversation/industry-insights/energy/kremlin-holds-the-winning-hand-in-iran-sanctions-game

4. Лата В. Договор СНВ-3 и система ПРО США : перспективы стратегической стабильности и на-циональной безопасности России / В. Лата // Российский совет по международным делам. 22.09.2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://russiancouncil.ru/inner/?id_4=40

5. Cohen S. F. America’s New Cold War With Russia / Stephen F. Cohen // The Nation. February 4, 2013[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.thenation.com/article/172256/americas-new-cold-war-russia

6. Путин В. Демократия и качество государства / В. Путин // Коммерсантъ. – 2012. – № 20. – 6 февраля. 7. Концепция внешней политики Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://news.kremlin.ru/media/events/files/41d447a0ce9f5a96bdc3.pdf8. Statement of Senator John F. Kerry, Nominee for Secretary of State / Statement Before the Senate

Committee on Foreign Relations. Washington, DC. January 24, 2013 [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.state.gov/secretary/remarks/2013/01/203455.htm




9. Десять лет без договора по ПРО. Проблема противоракетной обороны в российско-американских отношениях : науч. докл. / [Рогов С. М. и др.]. – М. : Спецкнига, 2012. – 80 с.

10. Путин В. Россия и меняющийся мир / В. Путин // Московский комсомолец. – 2012. – 27 февраля.11. Комментарий Департамента информации и печати МИД России по вопросу о сроке действия

«Программы Нанна-Лугара». Пресс-служба МИД России, 10.10.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mid.ru/brp_4.nsf/newsline/3B025187C9313ECE44257A9300604256

12. Central Asia’s Security : Issues and Implications for U. S. Interests. CRS Report for Congres. Congressional Research Service. March, 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https ://opencrs.com/document/RL30294/

13. Mankoff J. What a Eurasian Union Means for Washington // The National Interests. – 2012. –April 19 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nationalinterest.org/commentary/what-eurasian-union-means-washington-6821? page=show

14. Торгово-экономическое присутствие России и Китая [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.easttime.ru/analitic/3/8/489.html



Антошкін В. К., Цвірова В. В.

УДК 355.02

ТРАНСФОРМАЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ НЕЙТРАЛІТЕТУ ТА ПОЗАБЛОКОВОСТІ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Антошкін Вадим Костянтинович;Антошкін Вадим Костянтинович;Цвірова Вікторія ВікторівнаЦвірова Вікторія Вікторівна

Висвітлено актуальні проблеми трансформації концепції нейтралітету та поза-блоковості європейських країн в умовах глобалізації. З’ясовано причини набуття ними статусу нейтралітету та позаблоковості. Проаналізовано чинники, що вплива-ють на сучасні зміни в політиці нейтральних і позаблокових держав. Розглянуто можливості України щодо реалізації політики позаблоковості порівняно з європейсь-кими країнами.

Ключові слова: нейтралітет і політика позаблоковості, глобалізація, чинники транс-формації нейтралітету та позаблоковості, можливості для України.

Розвиток воєнно-політичної обстановки у світі привів до ряду змін у ситуації на глобаль-ному та регіональному рівнях. Основою цих змін є глобалізація та пов’язаний з нею пере-гляд усієї системи міжнародних відносин. З’являються нові ризики та загрози як між-народній, так і регіональній безпеці та стабіль-ності. На зміну домінуючій глобальній загрозі світу прийшла велика кількість потенційних загроз меншого масштабу, але при цьому вельми значних за своїми наслідками для стабільності.

У цьому контексті доцільно зазначити, що сучасна політика нейтралітету й позаблоко-вості зіткнулася з необхідністю осмислення умов, що змінюються, у сфері забезпечення міжнародної безпеки. Домінуючою тенден-цією сучасного розвитку є процес глобаліза-ції. Під її впливом трансформуються всі сфери життя сучасного суспільства, в тому числі й система міжнародних відносин. У цих умовах вельми актуальним стало питання про механізми забезпечення національної безпеки [1]. Нейтральні та позаблокові дер-жави вже не в змозі вирішувати проблеми безпеки поодинці, оскільки глобалізаційні процеси та характер новітніх загроз – ло-кальні та регіональні конфлікти, міжнарод-ний тероризм і активізація радикальних та екстремістських течій, розповсюдження

зброї масового ураження та ін. – підвищують ступінь взаємозалежності країн.

Актуальність даної проблеми зумовлена й низкою інших обставин. З припиненням іс-нування біполярної системи європейської безпеки, з поширенням процесів євроінтегра-ції на військову та зовнішньополітичну сфери особливо гостро постало питання розробки нових підходів до концепції політики нейтра-літету чи відмови від нього.

Причини переходу до політики нейтраліте-ту та позаблоковості в європейських країнах на різних історичних етапах були різними, але нині, в умовах глобалізації, ця політика вже не відповідає новим загрозам у сфері безпеки.

Розвиток інтеграційних процесів у світі фактично не дає змоги жодній країні залиша-тися поза рамками певних об’єднань. Тому у нейтральних і позаблокових європейських країнах виникає питання про необхідність трансформації концептуальних основ їх без-пекової політики в умовах глобалізації [2].

Причини набуття нейтралітету та політики позаблоковості

Аналізуючи причини вибору деякими єв-ропейськими країнами статусу нейтралітету та позаблоковості, можна зробити висновок, що цей вибір був продиктований передусім



Трансформація концепції нейтралітету та позаблоковості європейських країн в умовах глобалізації

зовнішньополітичними чинниками. Напри-клад:

– позаблоковість Ірландії (з 1938 р.) обу-мовлена намаганням дистанціюватися від Великої Британії;

– позаблоковість Фінляндії (з 1955 р.) обумовлена її геополітичним розташуванням та великою довжиною кордонів із Росією, до складу якої вона входила до 1918 р.;

– нейтралітет Швейцарії (з 1815 р.) обу-мовлений намаганням зберегти єдність дер-жави;

– нейтралітет Австрії (з 1955 р.) обумовле-ний бажанням стати суверенною державою та позбавитися іноземних військових баз;

– позаблоковість Швеції (з 1814 р.) обу-мовлена формулою «позаблоковість у мир-ний час, нейтралітет під час війни», яку не-змінно підтверджує щоразу, коли розгорта-ються війни [3].

У рамках загальноприйнятої сьогодні у політичній науці та міжнародному праві кла-сифікації нейтральні країни характеризують-ся наступним чином: Швейцарія і Австрія – нейтральні, Фінляндія, Ірландія та Швеція – позаблокові.

Кожна з них пройшла особливий шлях до набуття та збереження свого статусу. Ухвалю-ючи свого часу рішення про набуття і збере-ження, а згодом – про повну чи часткову від-мову від політики нейтралітету чи позаблоко-вості, уряди цих країн завжди керувались ін-тересами національної безпеки, міжнародними зобов’язаннями та прагнули максимально враховувати громадську думку. Головним сенсом було намагання уникнути участі у во-єнних союзах і, відповідно, у війнах між воро-гуючими супердержавами, що було непростим завданням урядів цих країн.

П’ять європейських країн – Австрія, Ірлан-дія, Фінляндія, Швейцарія і Швеція – стали позитивними прикладами успішної політики нейтралітету та позаблоковості.

Найбільш тривалі класичні традиції й уні-кальне розуміння суверенітету й нейтралітету має Швейцарія. 8 листопада 1815 р. у Парижі представники Австрії, Великої Британії, Росії, Португалії, Пруссії і Франції підписали Де-кларацію про визнання та гарантії постійного нейтралітету Швейцарії. Так вона отримала міжнародне визнання свого нейтрального статусу та гарантії недоторканності території. Нейтральний статус дав їй змогу залишатись осторонь двох світових війн, що особливо важливо для країни, розташованої між періо-дично ворогуючими регіональними лідерами. Цікавим є ставлення Швейцарії до процесів європейської інтеграції – надзвичайно обе-

режне та виважене з міркувань збереження незалежності та захисту національних інтере-сів. Фактично Швейцарія залишилась єдиною державою Західної Європи, що не є членом ні ЄС, ні НАТО. Це пов’язано з тим, що членство в ЄС може нести загрозу незалежності Швей-царії як одного із світових банківських і бізне-сових центрів.

Австрія пройшла складний і тривалий шлях до нейтралітету. Після закінчення Дру-гої світової війни країна залишалася поділе-ною на зони окупації ворогуючих колишніх союзників: СРСР, США, Великої Британії і Франції. Проголошенням нейтралітету 26 жовт ня 1955 р. парламент Австрії забезпе-чив досягнення життєво важливої умови для виведення окупаційних військ і здобуття не-залежності країни.

Австрійський нейтралітет зафіксований у відповідному Конституційному Законі, згідно з яким держава зобов’язалася «ніколи не всту-пати до будь-якого воєнного альянсу чи дава-ти дозвіл на розміщення військових баз зару-біжних країн на своїй території».

Однак австрійський нейтралітет від самого початку був менш «жорстким», ніж швейцар-ський. Так, майже відразу після ухвалення зазначеного рішення держава приєдналася до ООН і згодом значно активніше, ніж Швейца-рія, долучалася до європейських і глобальних інтеграційних проектів та міжнародних ініці-атив. На початку 1960-х років Австрія відря-дила перших миротворців до місії ООН. Ві-день завдяки геополітичному розташуванню став штаб-квартирою для багатьох міжнарод-них організацій і представництв (ООН, МАГАТЕ, ОБСЄ) та місцем діалогу ворогую-чих таборів.

Історія набуття позаблокового статусу Фінляндією після Другої світової війни має певні подібні ознаки з Австрією як за часом, так і за обставинами. У 1948 р., уклавши До-говір про дружбу, співробітництво і взаємодо-помогу з Радянським Союзом, Фінляндія взяла зобов’язання не вступати в будь-які во-рожі союзи та коаліції (ст. 4) та зобов’язання стосовно «унеможливлення нападу на СРСР з території Фінляндії» (ст. 2).

Обидві сторони домовилися про спільні консультації у разі загрози агресії та про мож-ливість надання допомоги. У преамбулі до договору був зазначений намір Фінляндії «залишатись осторонь протиріч між інтереса-ми великих держав».

Подальша політика фінської влади отри-мала стійке міжнародне визначення «гнучка», неконфронтаційна політика малої країни у відносинах із великим сусідом, що потребує




певних поступок і компромісів заради захисту основних національних інтересів і збереження суверенітету. Цінність такої політики поляга-ла насамперед у дотриманні урядом країни балансу у відносинах між Сходом і Заходом, що створювало, крім іншого, потужну буфер-ну зону довжиною 1 300 км на північних кор-донах, оскільки позаблокова Швеція (у разі потенційного конфлікту з НАТО) могла стати швидше союзником Організації Північноат-лантичного договору, ніж Варшавського до-говору.

Позаблоковий статус Швеції не закріпле-ний жодним міжнародним документом, але на відданості політиці позаблоковості традицій-но наголошується в зовнішньополітичній де-кларації уряду (Statement of Government Policy in the Parliamentary Debate on Foreign Affairs), що і вважається офіційним підтвердженням позаблокового статусу. Послідовно підтвер-джуючи політику неучасті у військових сою-зах, уряд певний час категорично вилучав питання оборони території та будь-яких зобов’язань з колективної безпеки в партнер-стві з будь-якими організаціями і країнами, але згодом визнав необхідність активнішої участі у зміцненні Спільної політики безпеки і оборони ЄС (СПБО) та ініціював широке обговорення й підготовку пропозицій до по-літики безпеки.

Особливості досвіду Ірландії з набуття та відстоювання позаблокового статусу поляга-ють насамперед у географічному розташуван-ні. Намагання триматись осторонь чужих проблем є характерною рисою для острівних країн, а необхідність протистояння тиску єдиного сухопутного сусіда (Великої Брита-нії) не залишала уряду Ірландії великого ви-бору. Ірландія проголосила політику поза-блоковості у 1938 р., яка не закріплена ні міжнародною угодою, ні внутрішнім законо-давством, але це не завадило дотримуватися такої політики під час Другої світової ві-йни [4].

Чинники трансформації нейтралітету та позаблоковості в умовах глобалізації

Нейтралітет – це особливий міжнародно-правовий статус держави, головним складни-ком якого є неучасть у військових блоках і заборона на відрядження військового контин-генту у складі миротворчих сил міжнародних організацій. Нейтральний статус держави по-требує міжнародного визнання та правового закріплення на рівні міжнародного договору чи національного законодавства (Австрія, Швейцарія).

Довідково. Міжнародне право нейтраліте-ту містить три обмеження на дії нейтральної країни на час війни між іншими державами:

1) не брати участі власними збройними силами у бойових діях, що ведуть між собою інші країни, і не постачати для цих цілей власні збройні сили;

2) не надавати власну територію воюючим для створення ними воєнних баз і для пере-везення військ і зброї, у тому числі повітря-ним простором;

3) не надавати переваг воюючим сторонам у спосіб поставки зброї, військової техніки й товарів військового призначення, а також доступу до власних інформаційних мереж.

Позаблоковість – це особливий міжнарод-но-правовий статус держави, що передбачає неучасть держави у військових блоках, але залишає право укладати двосторонні чи бага-тосторонні оборонні союзи, створювати ре-гіональні системи безпеки без відчуження частини державного суверенітету. Позаблоко-вий статус держави не потребує міжнародно-правового закріплення і може бути змінений в односторонньому порядку (Фінляндія, Шве-ція, Ірландія) [5].

Політика нейтралітету та позаблоковості європейських країн нині зазнає найбільш ра-дикальної трансформації за всю її історію. Всі п’ять країн є членами провідних міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, Ради Європи, СОТ), партнерами Програми НАТО «Парт-нерство заради миру» (ПЗМ), Ради євроат-лантичного партнерства (РЄАП). Чотири з п’яти країн вступили до ЄС [4].

Отже, новітні виклики та загрози змусили європейців по-новому поглянути на пробле-матику своєї безпеки, а також переоцінити роль традиційних безпекових інституцій. Так, за досить тривалу історію європейських інте-граційних процесів саме на початку 90-х рр. минулого століття економічні та безпекові чинники почали відігравати роль, мабуть, най-потужнішого стимулу та орієнтиру їх подаль-шої еволюції. При цьому особливої уваги за-слуговують такі.

1. Втрата військово-політичної рівноваги. Із зникненням блокового суперництва та роз-падом біполярної системи нівелювався також основний міжнародний стабілізуючий чин-ник, що ефективно діяв упродовж усього пе-ріоду «холодної війни» – баланс сил між по-люсами системи. Наявність жорсткої військо-во-політичної рівноваги між США та СРСР майже півстоліття забезпечувала відносну стабільність тогочасної системи міжнародних відносин.




На зміну біполярній системі після 1990 р. прийшла більш складна структура міжнарод-ної системи, що підтверджується наступним: по-перше, посилилася взаємозалежність країн світу; по-друге, відбулося зміцнення позицій нових геополітичних акторів; по-третє, відбу-лася зміна існуючих регіональних систем і створилися нові на основі процесів інтеграції та глобалізації (СНД; ООН; ОБСЄ; ОДКБ; ШОС; БРІК; ЄС; НАТО) [6].

Довідково. Четверте розширення ЄС характеризується найбільшою органічністю, адже у 1995 р. до ЄС вступили Австрія, Фін-ляндія та Швеція – держави, які перебували на такому ж рівні економічного, соціального й політичного розвитку, що й ті, які станови-ли «інтеграційне ядро». В 1995 р. виробни-цтво ВВП на душу населення в Австрії стано-вило 110,3 % рівня ЄС, у Фінляндії – 97,0 %, у Швеції – 102,6 %. Ці країни могли б увійти в ЄС і раніше, але цьому перешкоджала ситуа-ція «холодної війни». Збереження статусу нейтральних держав було важливою умовою геополітичної рівноваги.

2. Новітній спектр загроз європейській безпеці. Дуже низька вірогідність широко-масштабної збройної агресії або втягування у війну між іншими державами, поява нових або загострення існуючих ризиків і загроз невоєн-ного характеру, від яких неможливо захисти-тися традиційними засобами, спричинили радикальний перегляд підходів до забезпечен-ня національної безпеки та оборони в нових умовах. Підтримка й активна участь у діяль-ності міжнародних організацій, насамперед ООН, ЄС, ОБСЄ у сфері нерозповсюдження, контролю за озброєннями, ініціатив із зміц-нення міжнародного права, демократії, миру, безпеки, боротьби з бідністю, за права людини, глобальну справедливість, попередження конфліктів, роззброєння стали невід’ємними елементами зовнішньої та внутрішньої полі-тики нейтральних і позаблокових держав [7].

3. Російський фактор має традиційно важливий вплив на зовнішню та безпекову політику, насамперед Швеції та Фінляндії. Зокрема, саме близькість Росії є однією з при-чин періодичного публічного обговорення в цих країнах питання можливої військової ін-теграції.

Довідково. На початку 2011 р. стало відо-мо, що міністерство оборони Фінляндії під-готувало своє бачення оборонної політики країни на наступні кілька років у вигляді ра-порту, представленого для обговорення уряду

й парламенту. Фінляндія планує зменшити чисельність військ у воєнний час з 450 тис. до 350 тис. осіб, продовжувати участь у зарубіж-них місіях під егідою НАТО та інших органі-зацій, а також збільшувати витрати на оборо-ну на два відсотки щорічно. У фінському оборонному відомстві вважають, що «Фін-ляндія як незалежна країна не може поклада-тися на політичні переговори і повинна, за необхідності, мати реальний потенціал для відбиття нападу агресора».

По-іншому, порівняно з минулими деся-тиліттями, оцінюються військово-політичні ризики, джерелом яких є Росія. На ці зміни вплинув збройний конфлікт між РФ і Гру-зією у 2008 р. Дії Росії ясно продемонструва-ли готовність Москви використовувати для захисту своїх інтересів військову силу поза межами російської території. У цьому вбача-ється потенційна загроза для безпеки сусідніх з РФ держав, у т. ч. й Фінляндії та Швеції [8].

4. Посилення співпраці країн світу з між-народними організаціями (насамперед з ООН, ЄС, ОБСЄ, НАТО), що є головним у зовнішній політиці та політиці безпеки євро-пейських нейтральних і позаблокових країн. Наразі всі зазначені країни є членами ООН, ОБСЄ, а також повноправними членами ЄС (крім Швейцарії). Всі п’ять держав беруть активну участь у Програмі НАТО ПЗМ, Раді Євроатлантичного партнерства. З огляду на стратегічний характер партнерства ЄС-НАТО, тісні формальні та неформальні зв’язки між двома організаціями обидва на-прями розглядаються урядами як складники цілісного підходу до вирішення проблем безпеки. Країни-члени ЄС продовжують ак-тивно розвивати військові та цивільні спро-можності з урегулювання криз у рамках Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС, нарощують військово-технічне співробітництво у форматі Європейського оборонного агентства.

5. Необхідність участі у міжнародних за-ходах зі зміцнення довіри та безпеки, врегу-лювання криз, надання гуманітарної допомоги розглядаються як внесок у зміцнення миру і стабільності, зниження рівня загроз націо-нальній безпеці, а також як інструмент транс-формації сектору безпеки, можливість набуття передового досвіду, досягнення взаємосуміс-ності. Участь у міжнародних операціях, у т. ч. під проводом НАТО, стала основним факто-ром оборонної реформи в Австрії та Швеції. Вони поступово відмовляються від політики тотальної оборони на користь створення су-місних із партнерами, мобільних, гнучких сил,




здатних до виконання завдань оборони та участі в міжнародних операціях. Інші країни (Швейцарія, Фінляндія) більш консервативно ставляться до визначення пріоритетів оборон-ної політики і вважають, що участь у міжна-родних миротворчих операціях не повинна обмежувати готовність збройних сил до вико-нання завдань із територіальної оборони.

6. Спільні кордони й тісна економічна співпраця з країнами-членами НАТО змушу-ють нейтральні та позаблокові країни осо-бливу увагу приділяти співпраці з Північно-атлантичним альянсом. Ці країни декларують і, головне, демонструють на практиці важли-вість і щиру зацікавленість у партнерстві з НАТО, що ґрунтується на принципах добро-вільності, індивідуального підходу, відсутнос-ті юридичних зобов’язань, і таким чином до-зволяє уникати конфлікту з принципами нейтралітету країн-партнерів. Одним із голо-вних пріоритетів партнерства є оборонна ре-форма, а саме розвиток національних ЗС за стандартами НАТО та досягнення сумісності, що сприяє участі в міжнародних операціях [4].

Довідково. Австрійський військовий контингент у Косово (KFOR) – найбільший за чисельністю серед держав-партнерів – близь-ко 500 осіб. У 2008–2009 рр., коли Австрія перейняла на себе командування однією з Бойових груп KFOR, чисельність австрійсько-го контингенту сягнула близько 700 осіб. Складником участі Австрії у KFOR було та-кож надання фінансової підтримки (200 тис. євро) проекту НАТО з адаптації демобілізо-ваних бійців Корпусу захисту Косово (Kosovo Protection Corps). За оцінками експертів, ни-нішній рівень співробітництва з НАТО окре-мих партнерів, наприклад Фінляндії, може розглядатись як «виконання політичних зобов’язань де-факто членства в Північноат-лантичному договорі». Фінляндія розвиває власні збройні сили за стандартами НАТО, бере активну участь, а іноді й відіграє керівну роль у спільних навчаннях та операціях, надає логістичну підтримку Силам реагування НАТО. Фінські авіабази та порти сертифіко-вані для спільного використання з НАТО.

Закон дозволяє участь підрозділів лише в миротворчих операціях під егідою ООН та ОБСЄ і забороняє участь в операціях з при-мушення до миру. Водночас Швейцарія нада-вала НАТО повітряні та наземні транспортні коридори під час миротворчої місії в Боснії і Герцеговині в 1995 р. – ще до того, як приєд-налася до ПЗМ (1996 р.) та РЄАП (1997 р.).

Під час Чиказького саміту НАТО у травні 2012 р. була проведена окрема зустріч

керівників урядів і держав-членів НАТО з 13 партнерами, які «зробили особливі полі-тичні, оперативні, фінансові внески в опера-ції НАТО, внесок у роботу Альянсу». Серед них були представники чотирьох з п’яти єв-ропейських нейтральних країн, що є підтвер-дженням високого рівня їх партнерства з НАТО [4].

Отже, аналізуючи причини набуття та чинники, що впливають на трансформацію політики безпеки нейтральних і позаблокових європейських країн, можна зробити висновок стосовно суттєвої зміни основ їх безпекової політики, а саме те, що вони беруть дедалі ак-тивнішу участь у регіональних і глобальних процесах.

Висновки

Здійснене дослідження проблем трансфор-мації концептуальних основ нейтралітету та позаблоковості деяких європейських країн в умовах глобалізації дало підстави зробити такі висновки.

1. Стан безпеки в Європі та світі значно змінився, і для країн Європейського Союзу не є актуальною загроза безпосереднього во-єнного нападу, який загрожував би їх терито-ріальній цілісності, тим більше, що більшість країн-членів ЄС є одночасно членами НАТО. Тому поняття нейтралітету, пов’язане з не-участю у війнах, поступово втрачає практич-ний сенс, а нейтральний статус певною мірою залишається даниною підтримці історичних традицій.

2. Запорукою успіху п’яти європейських нейтральних країн, на наш погляд, є наявність дійсно стратегічних національних інтересів (здобуття суверенітету, економічне процві-тання, виведення іноземних баз, отримання додаткових гарантій безпеки тощо), реаліза-ція яких стала мотивом ухвалення рішення про політику нейтралітету чи позаблоковості. Нейтралітет відіграє роль своєрідного філь-тра, який захищає країну від негативних впливів наслідків боротьби зовнішніх сил, а також дає їй можливість зосередитись на ефективному вирішенні нагальних внутріш-ніх проблем, даючи змогу при цьому погли-блювати міжнародне співробітництво в кон-тексті власних національних інтересів.

У близькому майбутньому нейтралітет і позаблоковість не вичерпають себе, оскільки залишаються успішним засобом політики в умовах, коли формується нова архітектура європейської безпеки. Водночас нейтральний і позаблоковий статус низки країн створює




нові виклики та проблеми як юридичного, так і етичного плану.

Якщо йдеться про нейтралітет чи позабло-ковість згаданих країн, то варто відзначити, що всі вони перебувають у єдиному західно-європейському геополітичному, економічно-му й культурно-цивілізаційному просторі, відмінною особливістю якого є верховенство права та реальна повага до прав людини.

3. Геополітичні зрушення, що сталися на-прикінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст., поглиблення процесу глобалізації поряд зі зростаючою привабливістю ідеї економічного, соціального, політичного об’єднання Європи спричинили суттєву трансформацію політики нейтралітету чи позаблоковості. Протягом останніх двох десятиліть ці держави дедалі більше втягуються у справи світового співто-вариства. Розширення співробітництва з між-народними організаціями, насамперед з ООН, а також із Європейським Союзом і вступ до нього чотирьох країн (Австрія, Швеція, Фін-ляндія, Ірландія) означає перегляд попере-днього змісту нейтральної політики.

Сьогодні ознакою зовнішньої політики цих країн є більш вільне розуміння статусу ней-тралітету й позаблоковості. Наприклад, Ав-стрія задіяна у миротворчих операціях НАТО, Швеція і Фінляндія беруть участь не тільки в політичних, а й у воєнних акціях ООН. Най-більш консервативною в трактуванні нейтра-літету залишається Швейцарія.

4. Специфікою більшості названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС.

Зіставлення можливостей України щодо її політики позаблоковості і європейських поза-блокових країн показує, що:

– геополітичне становище України (наяв-ність загрози висунення територіальних пре-тензій; сусідство з двома потужними у вій-ськовому сенсі країнами – Росією і Туреччи-ною (причому Росія є ядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєн-них конфліктів і нестабільності (Північний та Південний Кавказ, Придністров’я) зумовлює брак реалістичної перспективи для України самостійно забезпечити свою безпеку;

– позаблоковість України при збереженні російської військової присутності позбавлена сенсу, оскільки, з одного боку, не дає змоги використовувати механізми позаблоковості, з іншого – не дозволяє Україні проголосити

нейтралітет у разі військового конфлікту або війни (він не буде визнаний);

– попри те, що європейські держави (за винятком Фінляндії) знаходяться в оточенні країн з високим індексом демократії, видатки на оборону в них не менші, а навіть більші, ніж у відповідних за площею та кількістю населен-ня країнах-членах НАТО. Ці країни витрача-ють на оборону від 1,5 до 3 % ВВП. (Для по-рівняння: на забезпечення оборони у 2012 р. в Україні було виділено 0,98 % ВВП.) Хоча Ук-раїна і намагається досягти таких цифр, але порівняно з нейтральними країнами ВВП в України значно менший, а структура військо-вих видатків принципово відрізняється – ней-тральні країни використовують кошти на озброєння, військову техніку і бойову підго-товку, а в нас майже всі кошти йдуть на грошо-ве утримання військовослужбовців, пенсії та продукти харчування, що робить неможливим для України самостійно підтримувати власну безпеку на рівні зазначених вище країн;

– нинішній рівень співробітництва ней-тральних чи позаблокових країн з НАТО може розглядатися як виконання політичних зобов’язань де-факто членства в Північноат-лантичному договорі. Всі держави розвивають власні збройні сили за стандартами НАТО, беруть активну участь, а іноді й відіграють керівну роль, у спільних навчаннях та опера-ціях, надають логістичну підтримку Силам реагування НАТО. Фінські авіабази та порти сертифіковані для спільного використання з НАТО.

Перехід на стандарти НАТО відкриє нові можливості для оборонно-промислового комплексу – вихід на нові ринки збуту озбро-єнь країн-членів НАТО та ЄС, доступ до но-вітніх технологій при спільному виробництві, додаткові можливості модернізувати власні озброєння та диверсифікувати свій військо-вий арсенал тощо.

Отже, міжнародний досвід країн-членів ЄС свідчить про стійку тенденцію до змен-шення ролі нейтралітету та позаблокового статусу як інструменту зовнішньої політики держави. Слід зважити, що безпека всіх країн-членів ЄС гарантується діяльністю Північно-атлантичного альянсу.

У підсумку слід констатувати, що ней-тральний і позаблоковий статус поступово втрачає свою вагу як ефективний інструмент підтримки національної безпеки на Європей-ському субконтиненті.





1. Полторацький О. С. ЄС у сучасній системі міжнародної безпеки в контексті нових викликів і за-гроз [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Nvdau/2012_18/27.pdf

2. Артамонов С. О. Трансформація концепції нейтралітету в умовах глобалізації [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://intkonf.org/artamonov-so-transformatsiya-kontseptsiyi-neytralitetu-v-umovah-globalizatsiyi/

3. Анатолій П. Геополітичні альтернативи України після другого розширення НАТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ji.lviv.ua/n39texts/pavlenko.htm

4. Мельник О. Нейтралітет у євроатлантичному вимірі : історія і сучасність / О. Мельник, В. Клименко [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uceps.org/ukr/files/category_journal/NSD_131-132_ukr.pdf

5. Вдовенко В. М. Політика нейтралітету і позаблоковості в сучасній архітектурі європейської безпеки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://librar.org.ua/sections_load.php?s=policy&id=353&start=6

6. Семенюк О. New Architecture of European Security : Trends, Challenges, and Future Directions [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cs.cirs.kiev.ua/en/news/commentary/102.html

7. Мельник О. Нейтралітет по-європейськи : історія і сучасність [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://www.vu.mil.gov.ua/index.php? part=article&id=1421

8. Александров О. Аналіз підходів до оборонного будівництва позаблокових країн (за досвідом Швеції, Австрії та Фінляндії) : аналітична записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/458/



Оборонна промисловість Європейського Союзу: сучасний досвід трансформації

УДК 355.02:327

ОБОРОННА ПРОМИСЛОВІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ:

СУЧАСНИЙ ДОСВІД ТРАНСФОРМАЦІЇ

Александров Олег СвятославовичАлександров Олег Святославович

Проаналізовано сучасний стан і перспективи розвитку оборонної промисловості Європейського Союзу. Розглянуто фактори розвитку Спільної політики безпеки та оборони ЄС. Здійснено огляд головних проектів об’єднання зусиль та розподілу від-повідальності країн-членів у забезпеченні оборонних можливостей Євросоюзу. Наведено приклади формування «мережевої» чи «кластерної» безпекової системи ЄС. Обґрунтовано доцільність використання досвіду Євросоюзу зі створення про-текціоністських механізмів у оборонній промисловості при реформуванні українсь-кого ОПК.

Ключові слова: Європейський Союз, Спільна політика безпеки та оборони ЄС, Ґентська ініціатива, об’єднання зусиль і розподіл відповідальності, «кластерна» без-пекова система, світова фінансово-економічна криза, оборонна промисловість, обо-ронно-промисловий комплекс (ОПК) України, військово-технічне співробітництво (ВТС).

Спільна політика безпеки та оборони ЄС останнім часом є однією із провідних тем у політичних дебатах довкола його спромож-ності стати у майбутньому важливим гравцем у сфері забезпечення міжнародної безпеки. Занепокоєність керівних органів Євросоюзу станом і перспективами розвитку оборонних спроможностей спонукає їх до пошуку нових підходів до вирішення цієї проблеми, у тому числі за рахунок залучення до співробітни-цтва країн-партнерів.

Такий підхід створює сприятливі умови для подальшого розвитку конструктивного партнерства між Україною та ЄС, передусім у сфері ВТС, як це визначено відповідними нормативно-правовими актами держави (За-коном України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» [1], Указом Президента України № 127/2013 «Про рішення Ради на-ціональної безпеки і оборони України від 12 березня 2013 року «Про невідкладні заходи щодо європейської інтеграції України» [2] тощо.

Проблематиці ВТС між Україною та ЄС приділяли увагу вітчизняні аналітики Л. По-ляков, В. Бадрак, С. Джердж, О. Мельник, М. Сунгуровський, М. Бугрій. Зазначена стаття є спробою подальшого розвитку цієї тематики, у тому числі щодо аналізу можли-

востей розвитку згаданого потенціалу в умо-вах реалізації ініціативи об’єднання зусиль та розподілу відповідальності країн-членів ЄС з метою забезпечення його оборонних можли-востей.

Керівні органи та експертні кола ЄС ви-словлюють значне занепокоєння станом і перспективою розвитку оборонної промисло-вості ЄС. Так, у 2012 р. Європейська оборон-на агенція (ЄОА) оприлюднила доповідь, згідно з висновками якої військова авіабудів-на промисловість «залишається на плаву» лише завдяки зробленим раніше інвестиці-ям [3]. Доповідь дослідницької групи ЄОА FAS4Europe ґрунтується на підсумках діяль-ності найбільших європейських оборонних компаній, включаючи BAE Systems, Dassault, EADS, Hellenic Aerospace Industry, Saab і Thales. Документ прогнозує, що виробництво військових літаків, вертольотів і безпілотних літальних апаратів в Європі може опинитися під загрозою вже до 2020 р. через нестачу фінансування.

На противагу політиці Євросоюзу в галузі оборонної промисловості FAS4Europe наво-дить Китай, США, Росію, Бразилію, Індію, Південну Корею і Туреччину. Згідно з допо-віддю Міжнародного інституту стратегічних досліджень (МІСД) у 2012 р. витрати азіат-



Александров О. С.

ських країн на оборонний сектор вперше пере-вищать аналогічні витрати європейських кра-їн. Частково це пов’язано з тим, що низка країн ЄС у 2008–2011 рр. суттєво урізала витрати на цю галузь у зв’язку з фінансовою кризою.

Виходячи з ситуації, що склалася, за версією FAS4Europe, європейські країни можуть уник-нути кризи військової промисловості лише за рахунок своєчасних інвестицій у галузь.

Скрутною ситуацією, в якій опинилася європейська військова промисловість, зане-покоєні й вищі посадовці ЄС. Так, 14 грудня 2012 р. глава Європейської Ради Херман ван Ромпей, коментуючи підсумки дискусії щодо спільної політики безпеки і оборони на саміті Євросоюзу, заявив, що ЄС має намір зробити акцент на зміцненні своєї оборонної промис-ловості [4]. На його думку, сильний ОПК сприятиме розвитку інновацій і конкуренто-спроможності, а також економічному зрос-танню і створенню робочих місць на всій те-риторії ЄС. Х. ван Ромпей нагадав, що ця проблема не обговорювалася на вищому рівні ЄС з 2008 р., а повернення до неї зумовлене «дефіцитом безпеки, який відчуває Європей-ський Союз».

Глава Євроради відзначив, що останні конфлікти, зокрема криза у Лівії, продемон-стрували існування прогалин у системі обо-рони та безпеки, а «фінансовий і економічний контекст робить ще більш актуальним ефек-тивний і рентабельний розвиток оборонних можливостей».

Х. ван Ромпей нагадав про прийняте рі-шення присвятити обговоренню цих питань засідання Європейської Ради у грудні 2013 р. На його думку, незважаючи на те, що ще за-надто рано передбачати результати намічених дебатів, важливо започаткувати «процес, спрямований на підвищення ефективності європейської політики безпеки та оборони», передусім «більш систематичне співробітни-цтво між країнами ЄС з питань оборони».

Єврочиновник також повідомив, що саміт доручив Верховному представникові ЄС із закордонних справ і політики безпеки та обо-рони Кетрін Ештон і Єврокомісії підготувати необхідні пропозиції до вересня 2013 р. Сам же він має намір також підготувати влас-ні рекомендації з цієї проблеми.

Занепокоєність керівництва ЄС пробле-матикою оборонної промисловості Євросою-зу та внесення її до порядку денного засідан-ня Європейської Ради у грудні 2013 р. по-ставило її у центр уваги впливових європей-ських експертних кіл.

При цьому головним пунктом порядку денного цього засідання має стати питання

розвитку системного оборонного співробіт-ництва між країнами ЄС на довгострокову перспективу, в т. ч. на основі ініціативи щодо об’єд нання зусиль і розподілу відповідаль-ності, що передбачає насамперед тісну коор-динацію національних процесів оборонного планування.

Рішення про необхідність активізувати в Євросоюзі співробітництво щодо зміцнення військового потенціалу, особливо у сферах концентрації військових ресурсів та їх спіль-ного використання, було прийняте на засідан-ні міністрів оборони країн ЄС у м. Ґент (Бельгія) у 2010 р. Воно було зумовлене різ-ким скороченням оборонних бюджетів країн-членів, викликаним економічною кризою. У зв’язку із цим передбачалася систематична оцінка військового потенціалу кожної з дер-жав, визначення військових сфер, у яких може розвиватися співробітництво з іншими країнами-членами. Особливо підкреслюва-лась роль Європейського оборонного агент-ства у визначенні сфер військового співробіт-ництва та створенні відповідних експертних груп. По суті, саме Ґентська ініціатива за-клала основу нового інтеграційного проекту, що отримав назву Pooling & Sharing (P&S)1, спрямованого на раціональне використання військових потенціалів країн ЄС на основі рольової спеціалізації.

На думку європейського експертного се-редовища, підготовка такого засідання свід-чить про стурбованість керівництва ЄС досить повільними темпами реалізації та розвитку СПБО і процесу поглиблення внутрішньої оборонної інтеграції. Очікується, що глави держав та урядів країн-членів ЄС у грудні ц. р. мають на вищому рівні підтвердити рішучість країн-членів зміцнювати спільний військовий потенціал, визначивши пріоритети і часові рамки розвитку європейських оборонних спроможностей.

Основою курсу на європейську інтеграцію у сфері безпеки і оборони є бажання Євросо-юзу набути роль самостійного і впливового гравця на міжнародній арені, і, отже, форму-вання політики безпеки, що спирається на власні сили і засоби, включаючи військово-цивільний оперативний потенціал. Ця тен-денція підтверджується резолюцією Європар-ламенту 22 листопада 2012 р. Головна думка цього документа – необхідність гарантування активної ролі ЄС у забезпеченні своєї безпеки.

1 Дослівно – «об’єднуючи і розподіляючи». Іні-ціатива передбачає об’єднання зусиль і розподіл відповідальності країн-членів ЄС у процесі забез-печення спільних оборонних можливостей.




Зокрема, резолюція відображає стурбованість можливим «стратегічним занепадом Європи» із-за скорочення оборонних витрат європей-ських країн та «маргіналізацію» спільної зо-внішньої та безпекової політики.

Крім того, ЄС повинен також розробити ц. р. Білу книгу, яка міститиме положення нової як спільної безпекової стратегії, так і країн-членів спільноти. Цей документ, зокре-ма, повинен розкрити зміст нових понять «відповідальності захищати», «людської без-пеки» та «ефективного мультилатералізму».

Згадана мотивація визначає загальний на-прямок СПБО, однак сьогодні вона істотно посилилась і розширилася за рахунок декіль-кох важливих чинників.

По-перше, необхідність врахування уроків Арабської весни. Каталізатором розвитку P&S, безсумнівно, стали у тому числі й під-сумки лівійської військової кампанії. В цілому ситуація довкола Лівії продемонструвала, що ЄС, сильною стороною якого було саме врегу-лювання кризових ситуацій, виявився не го-товим використовувати свій потенціал, перед-бачений СПБО. Крім того, лівійська операція ще раз підтвердила обмеженість військових можливостей європейських країн НАТО.

Євросоюз продемонстрував явну слабкість, а СПБО виявилася значною мірою девальво-ваною. ЄС не зміг виконати ту місію, до якої так довго готувався, – взяти на себе відпові-дальність у врегулюванні криз, що становлять загрозу європейській безпеці, і передусім йому самому.

З одного боку, європейський потенціал, як і в 1990-х роках у колишній Югославії, виявив-ся явно невідповідним оперативним завдан-ням, і Європі довелося чергового разу зверта-тися до США і залучати НАТО. Не були також активовані механізми пакетної угоди Берлін-плюс2 між ЄС і НАТО, що дозволяє Євросою-зу використовувати в рамках своїх операцій ресурси Альянсу саме в таких ситуаціях.

З іншого боку, на практиці, як підтверди-ла лівійська криза, у Євросоюзі виявилася відсутність достатньої політичної волі та єд-

2 Домовленості «Берлін-плюс» (декларація ЄС – НАТО про Європейську політику безпеки і оборони, ухвалена у 1999 р.) ґрунтуються на тому, що країни, які входять до складу обох організацій, мають тільки одні збройні сили та обмежені обо-ронні ресурси, на які вони можуть покластися. За таких умов та з метою уникнення дублювання ре-сурсів було погоджено, що ЄС під час проведення своїх операцій може користуватися ресурсами і засобами НАТО. Фактично ці домовленості дають НАТО змогу підтримувати операції, що здійсню-ються під проводом ЄС, у яких Альянс у цілому не бере участі.

ності для того, щоб використовувати спіль-ний, нехай відносно обмежений, оперативний потенціал. Країни Євросоюзу не змогли на-віть домовитися про проведення операції СПБО на підтримку гуманітарних місій в Лівії після завершення військової кампанії НАТО, мотивуючи це, зокрема, занадто висо-кими ризиками.

Ці очевидні недоліки СПБО, що чітко про-явилися під час лівійського конфлікту, цілком природно, посилили євроскептицизм. Однак водночас це стало вагомим аргументом на ко-ристь стратегічної лінії на зміцнення спільної оборонної політики та потенціалу.

По-друге, загальна криза, пережита ЄС, підсилила мотивацію пошуку практичної мо-делі його нової стратегії. Рух у бік федераліза-ції, зміцнення загальноєвропейських інститу-тів раніше не знаходили достатньої підтримки всередині ЄС, тепер більшість країн-учасниць визнають як єдино можливий шлях подолан-ня внутрішньої кризи і збереження Євросою-зу. Нова філософія розвитку й інституційні зміни формують нову систему координат, у тому числі і для вектора єврооборони, суттєво посилюючи його.

Прихильники будівництва спільної систе-ми європейської оборони все наполегливіше закликають використовувати лісабонські можливості для розвитку СПБО, включаючи механізми просунутого співробітництва в рамках груп країн-учасниць. Так, у доповіді групи з питань майбутнього ЄС зазначається, що мета його становлення як глобального гравця вимагає перегляду процесу прийняття рішень у сфері СПБО, розширення правила голосування більшістю голосів і практики конструктивної стриманості – принаймні для того, щоб одна з країн-учасниць не могла блокувати інтеграційні ініціативи [5].

По-третє, світова та внутрішньоєвропей-ська кризи зробили актуальною проблему ре-сурсного забезпечення політики. Військові витрати майже всіх країн Євросоюзу скорочу-ються, причому потенційно до критичного рівня як для збройних сил, так і для військової промисловості, яка втрачає оборонні замов-лення. З 2009 до 2012 рр. військові бюджети 26-ти країн-учасниць Європейського оборон-ного агентства скоротилися на 30 млрд євро [6]. Тому найважливішими мотивами проекту єврооборони стають оптимізація ре-сурсів за принципом «більше за менше» і зміцнення європейського військово-техноло-гічного та промислового ринку. В умовах, коли деградація національної оборонної про-мисловості становить внутрішню загрозу для національної системи безпеки європейських




держав і підриває їх економічну й технологіч-ну базу, на перший план виходять завдання створення загальноєвропейського ринку та забезпечення прийняття загальноєвропей-ських рішень.

Таким чином, проект єврооборони пере-стає бути переважно політичним, він отримує вельми суттєву фінансово-економічну моти-вацію. Експерти вбачають єдиний вихід у ситуації, що склалася, – керівники країн-чле-нів ЄС мають мислити масштабніше й нава-житися на «оборонний федералізм». Тільки прийнявши цей радикальний план, вони змо-жуть оптимізувати і передусім модернізувати свої збройні сили відповідно до викликів ни-нішньої реальності.

Сьогодні очевидно, що Європейська Рада ставиться до проблеми забезпечення оборони ЄС дуже серйозно, інакше вона не внесла б це питання до порядку денного окремого засі-дання. На погляд аналітиків, реальним від-чутним результатом його розгляду може бути запуск одного або декількох великих проектів у цій сфері. До часу проведення засідання ви-повниться два роки з моменту рішення Ради ЄС із зовнішніх справ надати у грудні 2011 р. пріоритет 11 конкретним проектам у руслі ініціативи P&S.

Найсуттєвішими із цих проектів є такі:– заправка літаків у повітрі;– «розумне» озброєння;– підготовка екіпажів літаків та гелікоптерів;– навчання та логістика на флоті;– створення європейських транспортних

сполучних центрів – «хабів»;– розвідка, спостереження, оперативна

розвідка, включно з Космічним ситуаційним аналізом;

– медичне забезпечення;– військові комунікації з використанням

космічних технологій.Нині суттєвого прогресу досягла реаліза-

ція тільки двох із них – розпочалося виконан-ня Програми підготовки екіпажів вертольотів та було створено орган забезпечення Євро-пейського супутникового зв’язку. Крім того, було підписано договори про наміри між 15-ма країнами щодо польових шпиталів та між 10-ма – щодо дозаправки літаків у повітрі.

На думку експертів, більшість проектів потребують розширення та поглиблення – більше країн-членів мають приєднатися до подальшого співробітництва у цій сфері. Це особливо важливо для таких ініціатив, як за-безпечення дозаправки літаків у повітрі – на часі створення повноцінного європейського флоту заправників, що суттєво знизить за-лежність ЄС від потенціалу США.

Разом з тим, за інформацією Європейсько-го оборонного агентства, сьогодні існують проблеми при реалізації таких проектів як «розумне» озброєння, розвиток військового супутникового зв’язку, а також розвідка і спо-стереження. Ці напрями потребують подаль-шої активізації з боку країн-членів. Крім того, європейське співробітництво необхідне і в ін-ших важливих сферах поза тими, що були визначені Радою ЄС пріоритетними, насампе-ред щодо розробки та виробництва безпілот-них літальних апаратів.

У цьому контексті вважається, що грудневе засідання Європейської Ради має стати важ-ливим чинником переконання країн-членів активніше приєднуватися до спільних обо-ронних проектів. Незважаючи на те, що голо-вне рішення у цьому процесі залежатиме від європейських столиць, інститути ЄС мають стимулювати й направляти дискусію з цього приводу, що триває.

Одним із найбільш амбіційних прикладів такої співпраці може бути угода про співпра-цю в оборонній сфері між Британією та Францією – країнами, що виділяють най-більше з членів ЄС сил і засобів для здій-снення операцій і найбільше відчувають не-стачу ресурсів. Згадана угода передбачає спільне використання авіаносців, випробу-вання ядерних боєголовок, створення експе-диційного корпусу, використання транспорт-ного літака А400М тощо. Маючи достатньо ресурсів для започаткування проектів, ці країни не в змозі реалізувати їх у повному обсязі, що потребує підключення інших чле-нів Євросоюзу, які врешті-решт також отри-мають із цього зиск.

Динаміка розвитку європейських оборон-них можливостей може отримати додатковий поштовх завдяки стимулюванню співробітни-цтва на груповому рівні за умови його спряму-вання на досягнення загальноєвропейських цілей. Під впливом суттєвого урізання обо-ронних бюджетів у деяких таких групах країн-членів помітна добра динаміка щодо погли-блення такої співпраці. Проекти безпекової співпраці між країнами-членами ЄС можуть свідчити про формування «мережевої» чи «кластерної» безпекової системи, а також про появу країн – «центрів тяжіння», які не обо-в’яз ково є країнами однакового рівня розви-тку (як Франція та Велика Британія), але й таких як Польща [7].

Найбільш помітними з них є такі об’єд-нання (кластери) – країни Балтії; Скандина-вії; Вишеградської групи; Нідерланди та ФРН; Бінелюкс, Франція та Німеччина; Велика Британія та Франція.




Вони роблять конкретні кроки з метою під-тримувати на належному рівні відповідні обо-ронні можливості шляхом об’єднання зусиль і розподілу відповідальності (P&S). Зрозуміло, об’єднання наявних ресурсів не приводить до появи додаткової якості, однак запуск нових оборонних проектів, особливо щодо створен-ня стратегічних складників оборони, додає можливостей будь-якому учаснику таких угруповань.

Експерти очікують, що найуспішніші клас-тери будуть підтримані інститутами ЄС з пи-тань прискорення та поглиблення оборонного співробітництва, а засідання Європейської Ради буде використано як платформа для по-пуляризації їх успіхів та намірів, а також для проголошення про їх внески у деякі масштаб-ні колективні проекти. Це може спонукати до більш рішучих дій у цій сфері ті групи, які досі приділяли менше уваги реалізації ініціативи P&S, а також ті країни-члени, що досі залиша-ються певним чином збоку від процесу фор-мування «груп за інтересами» щодо об’єд-нання та спільного використання оборонних можливостей.

Як приклад наводиться оборонне співро-бітництво між Нідерландами та Бельгією щодо об’єднання ВМС. За оцінками експертів, це відкриває добру можливість об’єднати за аналогічною схемою військово-повітряні сили цих держав – залишаючи під національним контролем літаки та екіпажі і створюючи спільні командні структури, системи логісти-ки, обслуговування та підготовки. Такий же підхід можна було б використати й щодо об’єднання аеромобільних сил (підключивши до цього проекту й Німеччину).

Поштовх реалізації ініціативи об’єднання зусиль та розподілу відповідальності, якого очікують на засіданні Європейської Ради у грудні ц. р., може бути корисним і для країн-партнерів ЄС, у тому числі й для України. Адже в перспективі вони могли б також при-єднуватися до неї. У всякому разі впевненість у цьому висловив міністр оборони Польщі Томаш Сємоняк. «Ця ініціатива P&S повинна бути елементом політики відкритих дверей у Європейському Союзі. Вона повинна заохочу-вати до зближення з ЄС тих партнерів, які цього хочуть, котрі є сусідами Євросоюзу. Було б добре, якби вони приєднувалися до таких ініціатив. Я вважаю, що це дуже пер-спективно, якщо до цієї ініціативи зможуть приєднатися держави, які кандидують у ЄС, або ж не кандидують, але хочуть тісно спів-працювати з Євросоюзом», – заявив він [8].

Водночас треба враховувати, що оскільки Євросоюз у відносинах із третіми країнами

уникає необхідності брати на себе зобов’язання юридичного характеру, Брюс-сель до останнього часу вважав недоцільним створення спільного механізму щодо ВТС з Україною. Ситуація в галузі ВТС може по-кращитися, якщо пов’язані з цим питання буде врегульовано після підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС. Тому участь нашої держави в ініціативі P&S може буде реалізо-вана через започаткування співробітництва з Європейською оборонною агенцією в рамках виконання згаданої Угоди. Перспектива учас-ті в такій ініціативі надає Україні виключну можливість стати важливим гравцем у сфері формування та реалізації загальноєвропей-ської оборонної політики.

Слід зазначити, що експерти розглядають не тільки шляхи модернізації та підвищення ефективності діяльності оборонної промис-ловості ЄС, а й виклики та небезпеки, які можуть внаслідок цього виникнути. Насам-перед це стосується виникнення можливостей непрямого впливу на оборонно-промисловий сектор ЄС з боку третіх країн, які роблять у нього значні інвестиції.

Зокрема, вказується, що потреби реструк-туризації роздробленого європейського обо-ронного сектору та необхідність упорядкуван-ня бюджетів країн ЄС, викликані фінансовою кризою у єврозоні, змушують деякі країни-члени Євросоюзу робити кроки щодо прива-тизації та продажу своїх промислових активів, у тому числі й тих, що виконують оборонні замовлення. Прямі зарубіжні інвестиції (ПЗІ) – через участь в акціонерному капіталі, поглинання одних компаній іншими та при-дбання компаній, зроблені або безпосередньо, або за участю третіх країн, що не належать до ЄС, на думку експертів, становлять безпосе-редній виклик європейській оборонній про-мисловій базі. На їх думку, важливим завдан-ням вищих посадових осіб ЄС є дотримання балансу між потребою реструктуризації обо-ронної промисловості ЄС та забезпеченням високого рівня європейської безпеки.

Глобалізація мереж постачання воєнної продукції, а також зміни в безпековій системі світу після завершення «холодної війни» при-звели до зниження попиту на європейську та американську оборонну продукцію, результа-том чого стало підвищення та нестійкість її вартості. Роздробленість оборонних ринків ЄС та відсутність координації зусиль щодо їх оптимізації призводять до перевантаження цього сектору, дублювання капіталовкладень у НДДКР, появи конкуруючих проектів, скорочення кількості серійних екземплярів тощо. Все це змушує країни-члени запрова-




джувати низку заходів у відповідь, головним із яких є скорочення витрат на оборону. За винятком кількох провідних держав, середня частка ВНП на оборону в ЄС впала за період з 2001 по 2010 рр. з 1,7 % до 1,4 % [8]. Очевид-но, що цей показник значно поступається мі-німальній вимозі у 2 %, яка висувається до країн-членів НАТО.

Європейська Комісія (ЄК), намагаючись створити сприятливі умови для економії ви-датків на оборону, ухвалила т. зв. оборонний пакет, до якого увійшли дві директиви, спря-мовані на спрощення процесу купівлі-про-дажу військової техніки та озброєння всере-дині ЄС, а також процедур придбання та по-стачання таких товарів. ЄК сподівалася, що політика Євросоюзу в галузі оборонної про-мисловості мала б, разом з іншими заходами, стимулювати розвиток конкуренції, лібералі-зацію та інноваційні процеси. Виконавчий орган ЄС прагнув дефрагментувати націо-нальні оборонно-промислові галузі шляхом об’єднання окремих секторів внутрішніх ринків країн-членів задля запобігання над-мірній зарегульованості та дублюванню обо-ронної промисловості, підвищити загальний рівень конкурентоспроможності ЄС. Комісія прагнула використати зниження витрат на оборону та високу вартість НДДКР для сти-мулювання оборонної промисловості країн ЄС до тіснішої інтеграції. Однак відповіддю на ці зусилля з боку багатьох країн-членів, особливо тих, що найбільше переобтяжені боргами, стала приватизація та виставлення на продаж військово-промислової інфра-структури. Це загострило проблеми в обо-ронній індустрії ЄС, торкнувшись навіть тих країн-членів, які не володіють об’єктами

промисловості, необхідними для створення оборонних можливостей.

Продаж такої інфраструктури компаніям із країн-членів ЄС не може бути оскаржений через їх здійснення на внутрішньоєвропей-ському ринку. Крім того, такі дії, до певної міри, сприяють подальшій консолідації обо-ронного ринку ЄС (приклад – перспектива злиття корпорацій BAE та EADS 3). Дійсно, купівля-продаж оборонних компаній всереди-ні ЄС становить більшість таких операцій. Це підтверджують дані, наведені у таблиці. Жод-на з країн, що належать до нових ринків (Бразилія, Індія, Росія та Китай), не представ-лена серед значних угод щодо європейської інфраструктури, а США (головний конкурент ЄС у сфері оборонної промисловості) посіли у рейтингу тільки друге місце (5,336 млн дол.).

Однак, на погляд аналітиків, майбутні угоди щодо продажу оборонних підприємств неєвропейським компаніям заслуговують окремої уваги та занепокоєння. Сьогодні планується низка гучних приватизацій в обо-ронній сфері. Зокрема, найближчим часом буде приватизовано та, як очікується, продано покупцям із-за меж ЄС грецьку компанію

3 BAE Systems — британське транснаціональне підприємство, що спеціалізується в оборонній та аерокосмічній галузях, а також в інформаційній безпеці. Корпорація була створена у 1999 р. в ре-зультаті злиття двох британських підприємств: Mar coni Electronic Systems (виробництво військо-вої електроніки та кораблебудування) та British Aero space — виробника літаків, боєприпасів, та військово-морських систем.

EADS (European Aeronautic Defence and Space Com pa ny) – Європейське аерокосмічне агентство — найбільша європейська корпорація аерокосмічної промисловості (джерело – Вікіпедія).

ТаблицяПридбання компаній з виробництва ОВТ,

розташованих у країнах ЄС (2007–2009 рр.) [10]

Місцезнаходженнякомпаній-покупців Загальна кількість Приблизна вартість

(млн дол.)

ЄС (загалом) 36 10,647

Велика Британія 21 6,598

США 12 5,336

Франція 5 3,809

ФРН 4 128

Іспанія 2 50

Канада 1 33,5

Італія 1 30

Швеція 2 25,6




з виробництва оборонної продукції Hellenic Defence Systems (HDS) і португальський суд-нобудівний завод Viana do Castelo (ENVC). Не-зважаючи на те, що рентабельність останнього ставиться експертами під сумнів і за весь час на ньому було спущено на воду лише два вій-ськові фрегати, будь-який іноземний покупець може скористатися високотехнологічними «ноу-хау», накопиченими на цій верфі. Однак значно більше занепокоєння викликає у євро-пейців перспектива продажу HDS, компанії, яка не тільки займається випуском широкого спектра озброєнь – від патронів до гладко-ствольної зброї і до ракетних снарядів ППО великого калібру, а й є сертифікованим НАТО підприємством з виробництва та демонтажу ракет. Це створює загрозу доступу іноземних суб’єктів до важливої закритої інформації, а також ризик для безпеки поставок оборонної продукції, що виробляється згаданими підпри-ємствами.

Те саме стосується фінської суднобудівної компанії Deltamarin, проданої у жовтні 2012 р. за 51 млн дол. китайській державній корпорації Aviation Industry Corporation of China (AVIC).

Отже, можливість витоку оборонних «ноу-хау» через неєвропейських ПЗІ викликає за-непокоєння керівних органів Євросоюзу, особливо у випадках, коли такі інвестиції здійснюються державними зарубіжними компаніями. Цілком зрозуміло, що країни з перехідною економікою використовують кризу єврозони для проникнення на нові для них європейські ринки, для розширення се-рійного виробництва та підвищення рівня людського капіталу та високотехнологічних «ноу-хау». У той час, як на приватні компанії на кшталт Huawei Technologies та Lenovo Group припадає більшість (80 %) угод щодо при-дбання європейських оборонних активів, об-сяг ПЗІ в підприємства оборонного сектору ЄС, здійснених компаніями з державною формою власності (наприклад китайською China Ocean Shipping Group Company), суттєво переважає перші за показником загальної вартості. Крім згаданих загроз, ПЗІ створю-ють суттєвий ризик для галузі безпеки. Так, у 2011 р. основу інвестицій Китаю в економіку ЄС склали 253 млн дол. – в авіаційну, обо-ронну та космічну галузі та 1,357 млн дол. – у сферу зв’язку [10].

Нині існує явний дефіцит координації між країнами-членами ЄС щодо приватизаційних процесів в оборонній сфері. Зокрема, відсутня будь-яка мережа на рівні Євросоюзу для моні-торингу ПЗІ, а на національному рівні такий моніторинг є фрагментарним і неефективним. Тільки десять країн-членів мають обмеження

щодо таких інвестицій в підприємства оборон-ної, транспортної та телекомунікаційної галу-зей, і тільки одна Литва на законодавчому рівні не дозволяє ПЗІ в оборонну та безпекову сферу з боку країн, що не є членами ЄС або НАТО.

З метою виправлення ситуації, що склала-ся, Європейська Комісія декілька разів ви-ступала із закликами до країн-членів щодо внесення необхідних коректив у національні законодавства щодо захисту власних ринків оборонної продукції та критичних технологій.

Одночасно комісари ЄС з питань промисло-вості та підприємництва А. Таджані та з питань внутрішнього ринку М. Барньє розіслали краї-нам-членам неофіційний лист із пропозицією розглянути можливість створення комітету високого рівня з повноваженнями забороняти ті ПЗІ в оборонну промисловість, які створю-ють загрозу безпеці Євросоюзу. Комісари ви-знали, що провідні виробники оборонної про-дукції та продукції подвійного призначення (США, Росія, Китай, Японія, Канада та Ав-стралія) мають у своєму законодавстві схожі контрольні механізми щодо перевірки та бло-кування іноземних інвестицій у власні еконо-міки, які могли б загрожувати національній безпеці цих країн. Тому Єврокомісія вважає за доцільне вивчити можливі шляхи недопущен-ня на європейські ринки ПЗІ, які можуть створювати проблеми безпеці ЄС.

У ЄК вважають, що захист оборонної тех-нологічної та промислової бази може бути реалізовано за такими чотирма схемами [9].

1. Заходи щодо стимулювання попиту. Держава може купувати озброєння та військо-ву техніку тільки власного виробництва, об-межуючи недержавні поставки такої продукції.

2. Ринкові заходи. Держава може фінансу-вати національні оборонні компанії та інвес-тувати у НДДКР у цій сфері.

3. Заходи пріоритету пропозицій. Держава може виступати контролюючим органом щодо іноземної власності на оборонні компанії на своїй території.

4. Заходи щодо власності. Держава може повністю викупити національні приватні обо-ронні компанії або володіти ними через «зо-лоті акції».

Враховуючи політику відкритості ринків, що пропагується керівними органами ЄС, екс-перти вважають, що Єврокомісія віддасть пе-ревагу заходам у сфері пропозицій, тобто контролю за іноземної власністю (п. 3). За-провадження такого контролю вимагатиме створення спеціального органу, відповідаль-ного за блокування небажаних ПЗІ в оборон-ну промисловість ЄС. Як структуру, що може бути взята за зразок, комісари ЄС розгляда-




ють Комітет із зарубіжних інвестицій Мініс-терства фінансів США. Головна мета цього органу – не допустити потенційних угод із придбання оборонних підприємств іноземця-ми через:

– «загрози гарантії поставок» – захист від неамериканських покупців, які могли б у майбутньому обмежити поставки оборонної продукції ЗС США;

– «загрози передачі технологій» – захист від неамериканських покупців, які можуть вико-ристати отримані «ноу-хау» й технології для завдання шкоди безпековим інтересам США;

– «загрози SIS4» – захист від неамерикан-ських покупців, які можуть використовувати придбані оборонні компанії для ведення під-ривної діяльності проти США.

Захист від таких загроз у Євросоюзі, за оцінками експертів, може бути побудовано за такими моделями.

1. «Забороняюча модель» – застосовується у Литві, Словенії та Фінляндії. Передбачає заборону будь-яких інвестицій з країн, що не є членами ЄС чи НАТО, в оборонну, безпекову та аерокосмічну галузі.

2. «Дозвільна модель» – застосовується в Австрії, Данії, Польщі, Іспанії та Швеції. Пе-редбачає отримання дозволу на рівні уряду та профільного міністерства будь-яким інозем-ним інвестором із-за меж ЄС щодо укладання угоди про придбання оборонних компаній.

3. «Спостережна модель» – застосовується у Великій Британії, Франції та ФРН. Перед-бачає спостереження компетентними мініс-терствами за діяльністю оборонних компаній, у які було вкладено неєвропейські ПЗІ.

4. «Наглядова модель» – застосовується у США. У випадку Євросоюзу передбачає іс-нування т. зв. уповноважених рад, що склада-тимуться з представників країн-членів, які контролюватимуть компанії з іноземними власниками.

Кожна з моделей має свої переваги й недо-ліки, і директивні органи ЄС мають уважно вивчити їх для збереження необхідного балан-су між відкритістю ринків та захистом інте-ресів у безпековій сфері. Застосування «забо-роняючої моделі» може викликати звинува-чення Євросоюзу у протекціоністській полі-тиці та спонукати треті країни до дій у відповідь. «Дозвільна» та «спостережна» мо-делі можуть бути визнані надто суворими та відохотити іноземних інвесторів від вкладан-ня грошей в економіку ЄС, а також призвести до введення симетричних заходів іншими

4 Surveillance, Infiltration and/or Sabotage (англ.) – спостереження, просочування та/або саботаж.

державами. Наслідком запровадження «на-глядової моделі», за досвідом США, може стати неспроможність іноземних фірм із-за меж ЄС потрапити на європейський ринок і виникнення перешкод для злиття компаній. Отже, Євросоюз має запровадити власні на-дійні політичні інструменти, які, з одного боку, не дозволять ПЗІ ставити під ризик його власну безпеку, а з іншого – будуть відкрити-ми, всеохоплюючими, стійкими й не створю-ватимуть перешкод для роботи механізмів забезпечення умов торгівлі та конкуренції.

На погляд експертів, найприйнятнішою для ЄС може стати удосконалена «спостереж-на модель», при цьому бажаним було б ухва-лення спільних загальноєвропейських законо-давчих рамок з метою створення певної норма-тивної бази для тих країн-членів, які не мають власного законодавства із цього питання.

Виходячи з того, що процес купівлі-про-дажу критичної європейської оборонної ін-фраструктури інвесторами із-за меж ЄС пере-стає бути питанням виключно національної уваги, у європейському експертному середо-вищі існують очікування, що Європейська Комісія підготує відповідну директиву, яку буде розглянуто на засіданні Ради ЄС, при-свяченій оборонним проблемам, у грудні 2013 р. При цьому за основу, скоріш за все, буде взято модернізовану «спостережну мо-дель», а процес заборони небажаних угод здійснюватиметься не тільки на національно-му, а й на загальноєвропейському рівні із за-лученням Єврокомісії та інших регулятивних органів Євросоюзу.

Враховуючи, що введення нових обмежу-вальних заходів, напевно, стане непопулярним кроком для захисників вільного ринку, виро-бленню згаданої директиви має передувати неформальний обмін думками щодо досвіду застосування відповідної практики на націо-нальному рівні між міністрами оборони та економіки країн-членів ЄС. Результатом такої дискусії може стати погодження прийнятного загальноєвропейського механізму.

Висновки

1. Стан і перспективи розвитку оборонної промисловості ЄС останнім часом стали об’єк-том значного занепокоєння керівних органів та експертних кіл Європейського Союзу із-за стрімкого зменшення інвестицій у їх розвиток і НДДКР, що пов’язано із загальною тенденцію скорочення витрат країн-членів на оборону внаслідок кризи, що охопила Єврозону.

2. Головним пунктом порядку денного засідання Європейської ради з оборонних




питань у грудні 2013 р. має стати питання розвитку системного оборонного співробіт-ництва між країнами ЄС на довгострокову перспективу, в т. ч. на основі ініціативи щодо об’єднання зусиль та розподілу відповідаль-ності, що передбачає насамперед тісну коор-динацію національних процесів оборонного планування.

3. Підготовка окремого засідання Європей-ської ради з оборонних питань свідчить про стурбованість керівництва ЄС досить повіль-ними темпами реалізації і розвитку СПБО та процесу поглиблення оборонної інтеграції в рамках Євросоюзу. Головна мета цього захо-ду – на вищому рівні підтвердити рішучість країн-членів зміцнювати військовий потенці-ал ЄС, а також визначити пріоритети і часові рамки розвитку європейських оборонних спроможностей.

4. Розвиток СПБО на сучасному етапі ви-значається низкою факторів, головними з яких є необхідність урахування уроків Араб-ської весни; підсилення мотивації пошуку практичної моделі нової стратегії ЄС, у тому числі й в оборонній сфері; а також актуаліза-ція внаслідок економічної кризи проблеми ресурсного забезпечення оборонної політики.

5. Розвиток проектів безпекової співпраці між країнами-членами ЄС свідчить про фор-мування «мережевої» чи «кластерної» безпе-кової системи з країнами – «центрами тяжін-ня». Підтримка Європейською Радою най-успішніших кластерів з питань прискорення та поглиблення оборонного співробітництва має спонукати до більш рішучих дій у цій сфері ті групи та країни, які досі приділяли менше уваги реалізації ініціативи P&S.

6 Активізація реалізації ініціативи об’єднання зусиль та розподілу відповідаль-

ності за підсумком засідання Європейської Ради у грудні ц. р. може бути корисним для України у зв’язку з існуванням можливості приєднуватися до неї у майбутньому для країн-партнерів ЄС. Це може бути зроблено через започаткування співробітництва з Євро-пейською оборонною агенцією в рамках ви-конання Угоди про асоціацію Україна-ЄС.

7. Європейські експерти розглядають не тільки шляхи модернізації та підвищення ефективності діяльності оборонної промисло-вості ЄС, а й пов’язані із загальною кризою виклики та небезпеки, зокрема виникнення можливостей непрямого впливу на оборонно-промисловий сектор ЄС з боку третіх країн, які роблять у нього значні інвестиції.

8. Дефіцит координації між країнами-чле-нами ЄС щодо приватизаційних процесів, а також відсутність органів на рівні Євросоюзу для моніторингу ПЗІ та фрагментарність і неефективність такого моніторингу на націо-нальному рівні спонукають Європейську Ко-місію вживати заходів щодо внесення необхід-них корегувань у національні законодавства країн-членів для захисту власних ринків обо-ронної продукції та критичних технологій.

9. Враховуючи те, що Україна стикається з аналогічними проблемами щодо необхід-ності реструктуризації та акціонування під-приємств ОПК та інтересу до них з боку за-рубіжних інвесторів (насамперед росій-ських), а також беручи до уваги політику гармонізації українського законодавства із загальноєвропейським, доцільно уважно від-стежувати процеси щодо створення кон-трольних механізмів у цій сфері, які запо-чатковуються в Євросоюзі, для використання європейського досвіду при реформуванні українського ОПК.


1. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики : закон України від 01.07.2010 № 2411-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2010. – № 40. – Ст. 527.

2. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 березня 2013 року «Про невід-кладні заходи щодо європейської інтеграції України» : указ Президента України від 12.03.2013 № 127/2013» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://president.gov.ua/documents/15520.html

3. European defence industry nearing crisis, report warns // Flightglobal, 27.03.2012 [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.flightglobal.com/news/articles/european-defence-industry-nearing-crisis-report-warns-369946//

4. Создание эффективной оборонной промышленности в Европе станет импульсом для экономического роста / агентство «Интерфакс», 14.12.12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.interfax.by/news/world/122056.

5. Final Report of the Future of Europe Group of the Foreign Ministers. – Р. 7.6. Europe Diplomacy and Defence, № 555, 25 October 2012. – Р. 1.7. Sven Biscop. Pool it, Share it, Use it : The European Council on Defence. Egmont – Royal Institute for

International Relations [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.egmontinstitute.be/papers/13/sec-gov/SPB44.pdf




8. Чи спроможний ЄС на спільну оборонну політику / Радіо «Свобода», 23.09.2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.radiosvoboda.org/content/article/24338310.html

9. Заключна доповідь Європейської Комісії щодо конкурентоспроможності Європейського оборонно-го сектору за 2010 р. ECORYS et al. 2010. «FWC sector competitiveness studies : study on the impact of emerging defence markets and competitors on the competitiveness of the European defence sector». Final Report for the European Commission : pp. 38–40.

10. Daniel Fiott. Safeguarding the EDTIB : the Case for Supervising non-EU FDI in the Defence Sector. Egmont – Royal Institute for International Relations [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.egmontinstitute.be/papers/12/sec-gov/SPB41.pdf

11. China Invests in Europe / Thilo Hanemann and Daniel H. Rosen; Rhodium Group. – 2012. – Червень. – С. 41, 45–46 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://rhgroup.net/wp-content/uploads/2012/06/RHG_ChinaInvestsInEurope_June2012.pdf



СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ СТРАХУВАННЯ

ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

Привалова Олена Миколаївна;Привалова Олена Миколаївна;Привалова Інна МиколаївнаПривалова Інна Миколаївна

Ринок страхування життя є потужним джерелом інвестиційних ресурсів в економіку в багатьох країнах світу. Для економіки Ук-раїни важливим є аналіз закономірностей його розвитку в умовах глобалізації фінансо-вих ринків з метою розробки ефективної стратегії і тактики державної політики, спря-мованої на зростання конкуренції.

У дослідження теоретико-методологічних за сад страхування, у тому числі страхування життя, вагомий внесок зробили вітчизняні вчені В. Д. Базилевич, В. Д. Бігдаш, Н. М. Вну-кова, Л. В. Временко, О. О. Гаманкова, О. М. За лє тов, О. Д. Заруба, М. С. Клапків, М. В. Мних, С. С. Осадець, Т. А. Ротова, О. Ф. Фі лонюк, Я. П. Шумелда та інші.

Однак основна увага вітчизняних науков-ців і практиків приділялася дослідженню тео-ретичних основ загального страхування, тоді як низка питань у галузі страхування життя, а саме у сфері розвитку конкуренції на цьому ринку та державного регулювання, нині ви-світлена недостатньо і потребує поглибленого дослідження. Так само, як і всебічне дослі-дження напрямів розвитку страхових ринків у контексті застосування сучасних технологій ведення бізнесу.

Метою наукового повідомлення є визна-чення основних показників розвитку ринку страхування життя України на сучасному етапі та окреслення основних напрямів роз-витку страхування у світі в контексті фінан-сової глобалізації та модернізації економік.

Рівень розвитку страхового ринку України за 22 роки існування незалежної держави за-лишається неприпустимо низьким. Загальний обсяг ринку страхування життя України за

надходженням страхових платежів становить 1 346,6 млн грн, або 168,3 млн дол. США. При обся гах світового ринку страхування життя у 2 626,94 млрд дол. США, європейського – 937 168 млн дол. США частка України займає відповідно 0,006 % та 0,018 %. Очевидно, що частка вітчизняного ринку є ста тис тично не-вловимою, особливо врахову ючи географічне розташування нашої країни, чисельність населен ня та економічний потенціал [1, с. 14]. Премії за всіма видами стра ху ван ня життя на душу населення становлять лише 4 дол. США, що у 1000 разів менше, ніж у середньому у країнах G7 і у 24–25 разів менше, ніж у серед-ньому у країнах Центральної та Східної Євро-пи та країнах-членах ASEAN. У такому ж найнижчому діапазоні серед країн Європей-ського субконтиненту знаходиться тільки Росія (8 дол. США на душу населення).

Незважаючи на мізерні показники, ринок страхування життя останнім часом демон-струє зростання. Як видно із складеної нами табл. 1, з 2003 по 2012 рр. кількість компаній, що мають ліцензію на здійснення страхування життя, збільшилась у 2,1 разу, а саме з 30 до 62 компаній.

З табл. 1 також випливає, якщо на компанії зі страхування життя у 2003 р. припадало 8,4 % загальної кількості страховиків, то у 2012 р. – 14,5 %, при цьому лише 26 компаній, або 40,6 % від зареєстрованих компаній зі страхування життя здійснювали цей вид страхування та надавали свою звітність для оприлюднення в засобах масової інформації.

Станом на кінець 2012 р. у Державному реєстрі фінансових установ України кількість компаній з ризикових видів страхування

Наукові повідомлення

Prioritety_Povidomlennia.indd 178Prioritety_Povidomlennia.indd 178 17.07.2013 12:14:2017.07.2013 12:14:20


Привалова О. М., Привалова І. М.

зменшилася на 26 одиниць, до 352, зі страху-вання життя – на 2 компанії, до 62. Близько 200 страхових компаній (1 %) знаходяться у неробочому стані й не впливають на рівень конкуренції.

Незважаючи на значну кількість компаній, концентрація на ринку страхування життя, наведена відповідно до розрахунків у табл. 2, свідчить про те, що тут переважають два де-сятки великих страхових компаній, які кон-центрують весь ринок (97 %), натомість решта компаній обслуговує інтереси своїх акціоне-рів, майже не розвиваючись. Таким чином на ринку страхування життя України наявна олігополістична конкуренція.

На сучасному етапі розвитку ринку страху-вання, зокрема страхування життя, створю-ється глобальне конкурентне середовище. Цей процес обумовлений фінансовою інтеграцією, що спричиняє взаємний вплив як національ-них, так і світових ринків.

Конкуренція на ринку страхування життя спонукає страхові компанії розробляти і вво-дити в обіг нові види продуктів, постійно їх удосконалювати, розширювати асортимент послуг, орієнтованих на інтереси різних соці-ально-економічних верств населення та під-приємств різних форм власності.

Факторами, що створюватимуть страховий ринок у майбутньому, є не тільки ситуація на фі нансових ринках. На нього впливатимуть де-

мографічні зміни, постійно зростаюча влада клі-єнтів, технологічна революція тощо. Дослідники компанії PwC запропонували взяти до уваги п’ять глобальних чинників, спроможних змінити страховий ринок у перспективі до 2020 р. До них належать наступні вектори розвитку:

1) соціальний (влада переходить клієнтові);2) технологічний (прогрес технологій до-

зволить управляти великими масивами ін-формації та перетворювати ці бази даних на інструмент для бізнесу);

3) екологічний (глобальні катастрофи по-силять ризикові моделі та зроблять їх більш складними та ефективними);

4) економічний (зростання впливу ринків, що розвиваються, та посилення їх ролі в гло-бальній експансії на розвинені ринки);

5) політичний (гармонізація, стандартиза-ція і глобалізація страхових ринків).

Характеристика зазначених векторів пред-ставлена у табл. 3.

Враховуючи зазначені вектори впливу на розвиток страхового ринку, вважаємо, що до 2020 р. слід очікувати наступні процеси в інших, ніж страхування життя, секторах страхування:

– появу віртуальних бізнес-співтовариств власників малого бізнесу. Передумовою є со-ціальні медіа, які об’єднають власників малого бізнесу з метою створення пулів для кращої прогнозованості ризиків;

– автоматичний андерайтинг;

Таблиця 1Кількість страхових компаній зі страхування життя

та ризикових видів страхування в Україні

Показник 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012

Всього 357 387 398 411 446 458 450 456 442 414Страхування життя 30 45 50 55 65 69 72 67 64 62Ризикове страхування 327 342 348 356 381 389 378 389 378 352

Складено за даними [2].

Таблиця 2Коефіцієнти ринкової концентрації (CR)

та індекси ринкової концентрації Герфіндаля-Гіршмана (HHI)на ринку страхування життя в Україні за 2007–2011 рр.

ПеріодПоказники ринкової концентрації

CR-3 CR-5 CR-10 CR-15 CR-20 ННІ

2007 0,52 0,66 0,81 0,86 0,89 1181,45

2008 0,51 0,66 0,78 0,85 0,90 1126,11

2009 0,54 0,64 0,81 0,90 0,95 1134,84

2010 0,52 0,71 0,86 0,94 0,99 1214,55

2011 0,51 0,69 0,87 0,94 0,97 1206,90

Розрахунки авторів



Сучасний стан і перспективи розвитку ринку страхування життя в Україні

– трансформації бізнес-моделей до ство-рення стандартизованих продуктів з додатко-вими складовими та сервісами.

У процесі розвитку страхування життя до 2020 р., на наш погляд, з’являться нові продукти для пенсіонерів. Причиною є екологічні факто-ри, урбанізація, зміна поведінки та державної політики, що змінять ставлення населення до індивідуального страхування. Чисельність лю-дей за 60 років зросте втричі і до 2050 р. складе 2 млрд осіб, що спричинить велику необхідність у додаткових пенсійних рішеннях. Слід очіку-вати посилення конкуренції у цьому сегменті серед банків і недержавних пенсійних фондів.

Ще одним трендом розвитку ринку стане співпраця страхових компаній і державних

органів. Держави всього світу постануть пе-ред проблемою соціального забезпечення, саме тому вони очікують від страховиків до-даткових програм соціального захисту насе-лення. Доступність медичних та особистих даних дасть змогу автоматизувати страхуван-ня та покращити управління ризиками. Важ-ливим напрямом розвитку ринку стане нако-пичення масштабних баз даних, у тому числі медичних, що буде важливим для здійснення андерайтингу та зменшення ризиків. Страхо-вики вважають, що саме максимальне вико-ристання великих обсягів даних стане голов-ною конкурентною перевагою та збільшення частки ринку для компаній зі страхування життя.


1. Залетов О. М. Убезпечення життя : монографія. – К. : Міжнародна агенція «БІЗОН», 2006. – 688 с.2. Підсумки діяльності страхових компаній України у 2003–2011 рр. / Офіційний сайт Національної

комісії з регулювання ринків фінансових послуг [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dfp.gov.ua/734.html

3. Life insurance 2020 : Competing for a future / Офіційний сайт PwC International [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.pwc.com/gx/en/insurance/publications/assets/pwc-life-insurance-2020-competing-for-a-future.pdf

Таблиця 3

Вектор розвитку Характеристика

Соціальний Клієнти мігрують у соціальні мережіЗміна очікувань клієнтів (простота, прозорість, швидка купівля послуг)Краще знання ризиків, які їм загрожуютьЗдоров’я (зростання загроз від вірусів, стійких до медичних препаратів)

Технологічний Зростаюча роль інформації та можливостей її аналізуЗростання чисельності девайсів з доступом до ІнтернетуРозвиток програмного забезпеченняПрогрес у медичній галузі (телемедицина, моніторинг)

Екологічний Кліматичні зміни та катастрофиЗабруднення та негативний вплив на здоров’я

Економічний Можливості нового зростанняЗростання фіскального впливуІнфляція/дефляціяРизик-менеджментСоціальна захищеність та вигодиПартнерство бізнесу та державиЗбільшення кількості населення у містахOn-line дистрибуція

Політичний Регуляторні реформи та глобалізаціяГеополітичні ризикиТероризмОподаткуванняРозвиток ісламського страхування такафул

Складено за даними [3]



Потапенко В. Г. Стратегічні пріоритети безпечного розви-тку України на засадах «зеленої» економіки : монографія / В. Г. Потапенко ; [за наук. ред. д. е. н., проф. Є. В. Хлобистова]. – К. : НІСД, 2012. – 360 с.

Монографія «Стратегічні пріоритети безпечного розвитку України на засадах «зеленої» економіки» присвячена актуальному питанню за-безпечення економічної безпеки в умовах екологічної трансформації господарства, виникнення нових галузей «зеленої» економіки.

Перший розділ присвячено дослідженню теоретичних засад забез-печення економічної безпеки України в умовах екологічної трансфор-мації господарства. З цією метою проаналізовано теоретичні досліджен-ня трансформації ресурсної бази економічного розвитку суспільства із застосуванням матеріалів значної кількості вчених різних часів та країн. Окрему главу присвячено дослідженню саме економічної безпеки в умовах глобальних трансформацій, детально проаналізовано сучасні підходи та наукові школи. На основі досліджень іноземної та вітчизня-ної літератури з’ясовано роль чинників безпеки у «зелених» трансфор-маціях економічного розвитку суспільства, розглянуто концепції еколо-гічної, «зеленої» та «синьої» економіки.

Методологічні основи формування економічної безпеки в умовах екологічної трансформації національного господарства досліджено у другому розділі. Детально проаналізовано сучасні вітчизняні та зару-біжні методологічні підходи до економічної безпеки, особливу увагу приділено екологічним загрозам і «зеленим» трансформаціям господар-ства. Окремо розглянуто методологічні питання системного моделю-вання екологічних обмежень економічного зростання.

Грунтовно проаналізовано макроекономічні та екологічні індикато-ри, які застосовують ООН, Світовий банк, МВФ та інші структури для оцінювання привабливості країн з інвестиційної точки зору. Автором здійснено порівняльний аналіз стану України та інших держав за ма-кроіндексами економічного та екологічного розвитку. Проаналізовано екологічні витрати національного бюджету та методологію його наповнення.

У третьому розділі монографії розглянуто чинники формування державної політики економічної безпеки на засадах «зеленої» економі-ки. Зокрема проаналізовано загрози від екологічних чинників негатив-ного впливу на економічну безпеку і як за допомогою «зеленої» еконо-міки можна мінімізувати збитки, а в деяких випадках і підвищити рівень економічної безпеки. Досліджено радіаційне забруднення з аварійного четвертого блоку Чорнобильської АЕС як чинник негативного еколо-гічного впливу. Технології та заходи реабілітації радіаційно забрудне-них сільськогосподарських земель дозволяють одержувати екологічно безпечну аграрну продукцію. У роботі детально розглянуто мінімізацію негативних екологічних впливів магістральних нафто- та газопроводів на економічну безпеку держави. Окрему увагу приділено аналізу впливу промислових забруднень на сільськогосподарське виробництво та


Priopitety_Novi_vydannia.indd 181Priopitety_Novi_vydannia.indd 181 16.07.2013 11:33:0816.07.2013 11:33:08



рекреаційну діяльність за окремими адміністративними районами. Зроблено кластерний аналіз території для обґрунтування прийняття управлінських рішень у сфері економічної безпеки.

Вплив еколого-техногенних і медико-демографічних чинників на соціально-економічну безпеку України детально проаналізовано на основі інформації в динаміці за двадцять років. Стратегічні заходи адаптації господарства і населення України до наслідків глобальних кліматичних змін вивчено на основі зарубіжного досвіду із використан-ням даних вітчизняних кліматологів та результатів діяльності Державного агентства екологічних інвестицій України.

Відносно новим методом дослідження економічної структури госпо-дарства України є секторальний аналіз. У даному дослідженні цей метод застосований до вивчення екологічних трансформацій господарства та описаний у четвертому розділі монографії.

«Зелені» трансформації первинного сектору економіки, тобто ресур-сокористування, на практиці стосуються найбільшою мірою розвитку нового напряму – органічного сільського господарства. Добувна про-мисловість, лісне та рибне господарство чекають на свою екологічну модернізацію. Вторинний сектор – обробка, промисловість та енергети-ка – в умовах екологічної трансформації економіки виявляється на-самперед у розвитку відновлювальної енергетики. Суттєві за обсягом європейські інвестиції надходять у розвиток сонячної, вітрової, малої гідроенергетики. В Україні законодавчо впроваджений «зелений» та-риф на електроенергію, отриману із цих джерел.

Розвиток третинного сектору – сфери послуг, банківської справи, науки, мистецтва – позитивно впливає на екологічний стан завдяки деіндустріалізації країни. Яскравими прикладами екологізації третин-ного сектору є «зелений» туризм, «зелений» транспорт, розробка «зеле-них» технологій, державні «зелені» закупівлі тощо.

П’ятий розділ роботи присвячений визначенню стратегічних пріори-тетів економічної безпеки в умовах екологічних трансформацій. Детально розглянуто обґрунтування управлінських рішень у сфері економічної безпеки на засадах «зеленої» економіки, зокрема запропо-новані підходи на основі кластерного аналізу та ГІС-моделювання ре-гіональних чинників безпеки. У монографії описано стратегічні пріори-тети державної соціально-економічної політики в умовах екологічних трансформацій та правове й інституційне забезпечення реалізації стратегічних пріоритетів економічної безпеки в умовах екологічних трансформацій. Розроблено механізм інституційного забезпечення ре-алізації державної політики сталого розвитку для підвищення рівня економічної безпеки держави.

Монографія розрахована на фахівців – економістів та екологів, управлінців та всіх, хто цікавиться питаннями екологічно безпечного життя.

Екологічна та природно-техногенна безпека України: регіо-нальний вимір загроз і ризиків : монографія / С. П. Іванюта, А. Б. Качинський. – К. : НІСД, 2012. – 308 с.

Монографія є системним узагальненням багаторічної праці співро-бітників Національного інституту стратегічних досліджень і колиш-нього Інституту проблем національної безпеки у сфері екологічної та природно-техногенної безпеки. Вона стала результатом досліджень, присвячених вирішенню актуальних проблем забезпечення екологіч-ної безпеки держави у контексті регіонального розвитку. Автори ста-вили за мету якнайповніше розкрити особливості формування й ха-рактер змін основних джерел загроз екологічній безпеці регіонів




України, визначити рівень безпеки їх основних об’єктів захисту, оці-нити загрози та ризики екологічній і природно-техногенній безпеці регіонів.

Актуальність даного дослідження визначається проблемами розро-блення наукового обґрунтування для ефективної регіональної екологіч-ної політики у сфері захисту особи, господарських об’єктів і довкілля від загроз природного й техногенного походження в умовах України. Проголошений нашою державою курс на європейську інтеграцію перед-бачає адаптацію вітчизняного природоохоронного законодавства та за-провадження сучасних підходів до забезпечення екологічної безпеки відповідно до принципів Європейського Союзу.

Нагальні завдання сучасного порядку денного у сфері регіональної екологічної політики вимагають наукового обґрунтування комплексно-го аналізу природних і техногенних загроз, дослідження проблем без-пеки регіонів для належного захисту особи, господарських об’єктів і навколишнього середовища. Необхідно оцінити економічний ризик природних і техногенних катастроф на регіональному рівні для розро-блення ефективних запобіжних заходів, що сприятимуть забезпеченню гарантованого рівня екологічної безпеки людини, суспільства й держави та їх збалансованого розвитку. Дослідженню цих та інших аспектів екологічної та природно-техногенної безпеки регіонів України присвя-чена дана монографія.

Попри те, що питанням забезпечення екологічної безпеки регіонів України присвячено чимало досліджень, наукові праці здебільшого зо-середжуються або на окремих аспектах системи забезпечення екологіч-ної безпеки, або акцентують увагу на суто теоретичних чи практичних проблемах регіонального характеру. Натомість у монографії досліджено проблеми забезпечення екологічної безпеки регіонів як системне явище, здійснено комплексний аналіз її найважливіших складників – природ-но-техногенних загроз і ризиків їх реалізації для формування обґрунто-ваних та ефективних засобів попередження й мінімізації негативних наслідків природних і техногенних катастроф і лих в Україні.

Авторами дослідження розроблено наукове обґрунтування системи забезпечення екологічної безпеки регіонів нашої держави на основі комплексного аналізу її складників. Об’єктом дослідження є екологічна безпека регіонів, а предметом дослідження – методологія оцінки при-родно-техногенних загроз і ризиків їх реалізації у системі екологічної безпеки. Як основні методи дослідження використані методологічні засоби математичного аналізу, системний підхід, методи моделювання, статистичні методи.

При підготовці монографії використовувалися матеріали Міністерства надзвичайних ситуацій України, Міністерства екології та природних ресурсів України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-кому-нального господарства України, Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністерства інфраструктури України, Державної служби статистики України, Державного агентства водних ресурсів України, Програми розвитку ООН в Україні, Представництва Європейського Союзу в Україні.

Монографія «Екологічна та природно-техногенна безпека України: регіональний вимір загроз і ризиків» складається з 5 розділів.

У першому розділі проаналізовано основні джерела загроз екологіч-ній і природно-техногенній безпеці держави у природному, техногенно-му та соціальному середовищах. Оцінюються сучасні тенденції викорис-тання та забруднення атмосферного повітря, водних і земельних ресурсів, а також охарактеризовано стихійні лиха, що найчастіше тра-пляються на території України. Крім того, детально досліджено джерела загроз промисловій безпеці, динаміка накопичення відходів, а також




тенденції використання природних ресурсів для потреб економіки. Також проаналізовано характер змін стану здоров’я та смертності на-селення, пов’язані з погіршенням стану довкілля України.

У другому розділі розглянуто методологічний підхід до оцінки рівня безпеки основних об’єктів захисту регіонів України. При цьому як складники системи безпеки досліджено особу, господарські об’єкти й довкілля. Для визначення рівнів безпеки регіонів застосовано теорію надійності, відповідно до якої надзвичайні ситуації різного походження розглядаються як відмови елементів системи, що призводять до пору-шення їхньої стійкості. При цьому безпека регіону аналізується для складників системи з використанням функції, що визначається пуасо-нівським потоком відмов. Згідно з розглянутим методологічним підхо-дом у розділі досліджено й визначено функції безпеки всіх регіонів на-шої держави для основних об’єктів захисту.

У третьому розділі оцінено вплив актуальних природно-техногенних загроз на безпеку експлуатації об’єктів критичної транспортної інфра-структури (ОКТІ), зокрема магістральних електромереж і газопроводів, залізниць, міжнародних транспортних коридорів та мостів. Враховуючи масштаби регіональної активізації небезпечних екзогенних геологічних процесів (підтоплення, просадкові, зсувні та карстові процеси) протя-гом останніх років на території України, у розділі проаналізовано їх вплив на безпеку функціонування ОКТІ з використанням технологій геоінформаційних систем. На цій основі дана кількісна оцінка загроз підтоплення, карсту, зсувів для безпеки вказаних ОКТІ, за результатами якої проведено ранжирування адміністративних областей України.

У четвертому розділі проаналізовано основні тенденції та характер змін природних і техногенних надзвичайних ситуацій в Україні протя-гом останніх 11 років. На цій основі дана оцінка актуальних природних і техногенних загроз регіональній безпеці адміністративних областей України. Також розглянуто динаміку змінювання обсягів недоотриман-ня валового регіонального продукту внаслідок втрат від надзвичайних ситуацій природного й техногенного походження.

Методологію оцінки економічного ризику природних і техногенних катастроф на регіональному рівні розглянуто у п’ятому розділі моно-графії. Дана методологія базується на визначенні ймовірності економіч-них збитків від природних і техногенних надзвичайних ситуацій (НС) за статистичним методом, що передбачає наявність даних про реаліза-цію природних і техногенних НС протягом певного періоду часу. Також досліджено динаміку змінювання економічного ризику природних і техногенних НС в адміністративних областях України протягом 2000–2010 рр. Дано оцінку ризику життю і здоров’ю людини, а також ризику матеріальних збитків від НС різного походження, досліджено динаміку їх змінювання для регіонів України.

Запропонована в монографії методологія аналізу природно-техно-генних загроз регіональній безпеці забезпечує можливість здійснювати порівняльну оцінку стану екологічної безпеки адміністративних об-ластей України, науково обґрунтовувати прийнятний рівень ризику для кожної з них, більш ефективно розподіляти наявні кошти для поперед-ження негативних наслідків реалізації загроз між регіонами.

Вжиття перерахованих заходів дозволить більш обґрунтовано визна-чати довгострокові та поточні пріоритети збалансованого розвитку на загальнодержавному й регіональному рівнях, а також ураховувати їх під час розроблення відповідних проектів регіональних програм екологіч-ного, економічного та соціального розвитку.

Отримані в даній роботі результати також можуть використовувати-ся для розроблення нормативно-правових актів, що приймаються задля зниження ризиків надзвичайних ситуацій різного походження, можли-вих на території України.




Військово-технічна та оборонно-промислова політика України в сучасних умовах : аналіт. доп. / В. М. Бегма, О. О. Свергунов ; упо-ряд. В. В. Маркелов ; [за заг. ред. В. М. Бегми]. – К. : НІСД, 2013. – 112 с.

В аналітичній доповіді оцінено поточний стан військово-технічної політики (ВТП) та оборонно-промислової політики (ОПП) України в сучасних умовах, сформульовано підходи до удосконалення методології та механізмів їх формування і реалізації.

У додатку надруковано матеріали засідання «круглого столу» з теми «Військово-технічна та оборонно-промислова політика України в су-часних умовах», що відбувся 29 листопада 2012 р. у Національному ін-ституті стратегічних досліджень.

В аналітичній доповіді акцентовано увагу на таких головних питаннях.

Оцінка ефективності формування та реалізації ВТП та ОПП України у сучасних умовах. Зокрема відзначено, що основним крите-рієм ефективності ВТП може бути технічне оснащення Збройних сил України (ЗСУ) та інших військових формувань. Оцінку ефективності формування та реалізації ОПП розглянуто з точки зору основного критерію, а саме: повнота виконання завдань із розробок і виробництва озброєння та військової техніки (ОВТ) оборонно-промисловим комп-лексом (ОПК) для технічного оснащення ЗСУ та інших військових формувань.

Законодавча та інша нормативно-правова база з формування і ре-алізації ВТП та ОПП України. Досліджено зміни законодавчої та іншої нормативно-правової бази з формування і реалізації ВТП та ОПП України у 2001–2009 та 2010–2012 рр. Визначено напрями удоскона-лення та уточнення законодавчої бази з цих питань. Зокрема наголо-шено, що в Україні необхідно удосконалювати законодавчу та іншу нормативно-правову базу у сферах власного, ліцензійного або спільного (в кооперації з іноземними компаніями) виробництва ОВТ, а також використання механізмів лізингу та офсету при взаємодії з іншими країнами.

Проблемні питання реформування та розвитку ОПК України. Проаналізовані особливості ОПК України та ефективність державного управління ним. Головними недоліками державного управління є не-узгодженість державних програм, недостатні обсяги та недосконала ці-льова спрямованість державного оборонного замовлення. Акцентовано увагу на загрозах національним інтересам і національній безпеці України через технологічне відставання підприємств ОПК, зношеність основних фондів тощо.

Концептуальні підходи до вдосконалення методології та механізмів формування і реалізації ВТП та ОПП України. Відзначено, що до най-важливіших напрямів удосконалення методології формування і реалі-зації ВТП та ОПП можна віднести: розвиток системи стратегічного планування з формування та реалізації ВТП та ОПП України; узго-дження цієї системи стратегічного планування з бюджетним плануван-ням; удосконалення ВТС з іншими державами як складника ВТП; роз-ширення ринку продукції підприємств ОПК для цивільного сектору економіки; реструктуризацію та корпоратизацію оборонної промисло-вості; розвиток оборонної промисловості на інноваційній основі; розви-ток оборонної промисловості та забезпечення ефективності промисло-вої галузі загалом; урахування економічних аспектів при формуванні і реалізації ВТП та ОПП; удосконалення законодавчої та іншої норма-тивно-правової бази із формування і реалізації ВТП та ОПП України.

У матеріалах засідання «круглого столу» надруковано виступи та пропозиції його учасників з таких проблем: стан і перспективи системи




формування і реалізації ВТП та ОПП України; пріоритети переозбро-єння ЗСУ; проблемні питання та шляхи удосконалення системи форму-вання і виконання державного оборонного замовлення; спроможності національного ОПК задовольнити потреби ЗСУ з ОВТ; проблемні пи-тання та пріоритети реформування і розвитку національного ОПК; го-ловні проблеми на шляху створення інтегрованих структур в оборонно-промисловому секторі; перспективи приватних і зарубіжних інвестувань в українську оборонну промисловість та формування державно-при-ватного співробітництва; вдосконалення діяльності державних органів у сфері військової та авіакосмічної промисловості і військово-технічно-го співробітництва; удосконалення ВТП й управлінської моделі в ОПК; питання фінансування НДДКР у рамках державного оборонного за-мовлення; питання вдосконалення ВТП України завдяки використанню теорії управління ризиками у сфері ВТС; особливості інформаційного супроводження експорту та імпорту ОВТ в умовах глобалізації; способи удосконалення існуючої моделі управління ОПК України та військово-технічним співробітництвом; державна політика щодо комунікаційної підтримки експорту ОВТ.

Видання розраховане на фахівців у сфері національної безпеки та оборони.

Трансформація Європейського Союзу під впливом кризи єврозо-ни. Висновки для України : аналіт. доп. / О. В. Снігир, С. А. Гуцал ; [за заг. ред. А. З. Гончарука]. – К. : НІСД, 2012. – 64 с.

Аналітичну доповідь присвячено аналізу головних тенденцій інсти-туційної трансформації Європейського Союзу під впливом сучасної кризи єврозони. При цьому розглянуто особливості прийняття політич-них рішень у процесі економічної інтеграції ЄС і визначено головні виклики його соціально-економічній моделі під час пошуку виходу із кризи. Наголошено, що бажаною умовою при цьому є збереження інте-граційної цілісності Євросоюзу.

Стисло проаналізовано ймовірний вплив кризи єврозони на відноси-ни між Україною та ЄС. Авторами також надано рекомендації щодо використання нових можливостей для зовнішньої політики України в умовах трансформаційних процесів у Євросоюзі.

У додатку надруковано матеріали засідання «круглого столу», що відбувся 17 жовтня 2012 р. у Національному інституті стратегічних досліджень.

Видання розраховане на фахівців у сфері міжнародних відносин, зовнішньої політики України, історії та політики Європейського Союзу.



Хроніка діяльності Національного інституту стратегічних дослідженьу березні-червні 2013 р.

1 березня 2013 р. у Національному інституті стратегічних досліджень (далі – Інститут) відбулося засідання «круглого столу» з теми «Адаптація України до технічного регулювання Митного союзу: проблеми та перспективи», під час якого були розглянуті питання впливу на експорт України запровадження нових технічних регламентів Митного союзу (МС) Російської Феде-рації, Республіки Білорусь та Республіки Казахстан. У дискусії взяли участь представники органів державної влади України, Євразійської економічної комісії, комерційних підприємств, провідні науковці-економісти, експерти аналітичних установ і представники ЗМІ.Відкрив засідання «круглого столу» перший заступник директора Інституту Я. А. Жаліло, який привітав присутніх від імені директора Інституту А. В. Єрмолаєва та зазначив, що про-блематиці, запропонованій для обговорення на цьому «круглому столі», організованому Інсти-тутом разом з «Асоціацією постачальників до Митного союзу», хоча і притаманний технічний характер, проте вона матиме для України більш глибокі наслідки. Я. А. Жаліло наголосив на тому, що співробітництво України з МС потребує постійного переговорного процесу. Своєю чергою такий процес потребує аналітико-експертного забезпечення, яке може надаватися спеціалізованою комісією або радою при Кабінеті Міністрів України. Відповідна інституція може бути створена на основі державно-приватного партнерства. На завершення він наголосив на необхідності побудови в Україні ефективної системи технічного регулювання, яка полягає в досягненні організаційної дієздатності й належного рівня технічного оснащення вітчизняних органів технічного регулювання.Член Колегії (міністр) із питань технічного регулювання Колегії Євразійської економічної комісії В. М. Корешков надав інформацію про розвиток процесу технічного регулювання у МС і розповів про базові документи у цій сфері. Він акцентував увагу присутніх на окремих аспектах роботи регуляторних органів МС. Зокрема було зазначено, що нині встановлено 66 об’єктів технічного регулювання. В. М. Корешков прокоментував положення основних технічних регламентів, вказавши, що більшість із них засновані на директивах ЄС. На завер-шення презентації він поінформував присутніх, що Євразійська економічна комісія дає відпо-віді на актуальні питання у сфері технічного регулювання та інформує про діяльність на своєму офіційному сайті www.eecommission.org.Активну участь у дискусії взяли Урядовий уповноважений з питань співробітництва з Росій-ською Федерацією, державами – учасницями СНД, Євразійським економічним співтовари-ством та іншими регіональними об’єднаннями В. І. Мунтіян, голова правління «Асоціації постачальників Митного союзу» О. В. Ногинський, директор Інституту економіки та про-гнозування НАН України, віце-президент НАН України В. М. Геєць, народний депутат України, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики К. М. Ляпіна, старший радник Посольства Російської Федерації в Україні І. Б. Севастьянов, генеральний директор Федерації роботодавців України Р. В. Ілічов та ін.

6 березня 2013 р. Регіональний філіал Інституту у м. Ужгороді та Генеральне консульство Угор-щини у м. Ужгороді провели презентацію наукового видання, підготовленого за матеріалами міжнародної конференції «Майбутнє України після парламентських виборів 2012», яка від-булася в Угорщині (м. Будапешт) наприкінці минулого року і була організована Угорським інститутом міжнародних відносин, Регіональним філіалом Інституту у м. Ужгороді, Централь-ноєвропейським університетом (Центр досліджень розширення ЄС) і Фондом Манфреда Вернера. У презентації нового видання взяли участь і виступили Генеральний консул Угор-щини в Ужгороді Йожеф Бачкаі, заступник голови Закарпатської облдержадміністрації Володимир Приходько, головний консультант сектору Європи відділу зовнішньої політики Інституту Андрій Соболєв, директор Регіонального філіалу Інституту у м. Ужгороді Світлана

Priopitety_Hronika.indd 187Priopitety_Hronika.indd 187 16.07.2013 11:32:5116.07.2013 11:32:51

Хроніка діяльності НІСД


Мітряєва. На презентацію також були запрошені автори видання, експерти, науковці та вчені вузів Закарпаття, які займаються питаннями міжнародних відносин і європейської інтеграції, та представники мас-медіа.У науковому виданні представлені основні доповіді учасників конференції з таких тем: 1) май-бутнє України між Сходом і Заходом; 2) подальший розвиток відносин України з ЄС у контек-сті підписання Угоди про Асоціацію та здійснення внутрішніх реформ в Україні; 3) проблеми українсько-угорських відносин після парламентських виборів 2012 (у т. ч. питання прав на-ціональних меншин); 4) позитивний приклад Угорщини в лібералізації візового режиму між Україною та ЄС.Відзначалося, що презентоване видання – перша спільна наукова праця Угорського інституту міжнародних відносин і Регіонального філіалу Інституту у м. Ужгороді, присвячена актуаль-ним питанням порядку денного сучасних українсько-угорських взаємин. Наразі відбувається процес формування нової Центральної Європи і трансформаційних процесів у самому ЄС. Відповідно відбувається і переформатування відносин у площині ЄС – держави Центральної Європи (у т. ч. Угорщина – Україна). Українська держава є невід’ємною частиною цього регіо-ну, поділяє культурно-історичну спадщину центральноєвропейських країн, має спільне з ними бачення регіональних проблем і шляхів їх вирішення та зацікавленість у поглибленні регіо-нальної кооперації.Інституційні межі партнерства України із країнами Центральної та Східної Європи створюють передумови для вирішення багатьох питань регіонального співробітництва, зокрема на плат-формі Центральноєвропейської ініціативи, яку Україна розглядає як важливий механізм інте-грації до європейського економічного та політичного простору, а також як чинник зміцнення регіональної стабільності та партнерства.Водночас порядок денний відносин України з її центральноєвропейськими партнерами, від-значали учасники презентації, потребує обговорення (у т. ч. на рівні громадського діалогу) низки проблемних питань, що стосуються: а) здобуття освіти мовою етнічних меншин, розви-тку національної культури та етнічних структур громадянського суспільства; б) статусу «за-кордонного громадянина» та подвійного громадянства; в) трудової та нелегальної міграції через західний кордон України. Тому постає питання про необхідність створення експертного май-данчика для регулярних зустрічей експертів, політиків, депутатів різного рівня України та Угорщини, де обговорювалися б нагальні питання порядку денного українсько-угорських відносин. Ініціюють цей проект Національний інститут стратегічних досліджень та Угорський інститут міжнародних відносин.

6 березня 2013 р. у конференц-залі Інституту відбулося перше засідання Робочої групи з розробки Проекту закону України «Про регулювання лобістської діяльності та громадського представ-ництва (адвокасі) в Україні» (далі – Законопроект), створеної Інститутом та Інститутом про-фесійного лобіювання та адвокасі. До складу Робочої групи увійшли представники органів державної влади України, інститутів громадянського суспільства, суб’єктів господарювання, а також програм міжнародної технічної допомоги. Обговорювались історія розробки урядового Законопроекту «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів («Про лобіювання»), досвід конституційно-правового регулювання лобіювання та інших форм впли-ву громадськості у період 2010–2013 рр., а також європейські підходи до регулювання лобіювання.Під час засідання виступили перший заступник директора Інституту Я. А. Жаліло, директор Інституту професійного лобіювання та адвокасі Д. С. Базілевич, заступник начальника На-вчально-наукового інституту заочного та дистанційного навчання, декан юридичного фа-культету В. Л. Федоренко, доцент кафедри конституційного та адміністративного права Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка В. Ф. Не-стерович, старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень В. П. Бігдай та ін. Учасники засідання визначили план заходів Робочої групи та організаційні питання, пов’язані з її подальшою роботою над Законопроектом.

20 березня 2013 р. в Інституті відбувся «круглий стіл» з теми «Національні проекти у стратегії економічної модернізації України». У заході взяли участь посадові особи органів державної влади, експерти, представники наукових установ, неурядових організацій та засобів масової інформації.Відкрив засідання перший заступник директора Інституту Ярослав Жаліло. Він зазначив, що обговорювана тема безпосередньо стосується Інституту як установи, яка має




сприяти ефективному запровадженню стратегічного програмування і стратегічного управління в Україні. Я. Жаліло наголосив, що практику національних проектів було започатковано саме як один із механізмів стратегування у процесі модернізації, проголошеної у 2010 р. Нині стало очевидним, що національні проекти – це новаторський і незвичний для вітчизняної управлін-ської практики механізм, однак досягнення його ефективності потребує значного часу. Разом з тим у процесі адаптації цього механізму до вітчизняної управлінської практики відбувається природний процес спроб і помилок, які потребують осмислення та врахування для подальшого розвитку системи управління. Тому, наголосив Я. Жаліло, на сучасному етапі важливо зробити певні висновки та сформулювати низку суттєвих пропозицій і рекомендацій щодо того, як налагодити систему розробки та реалізації національних проектів у подальшому.Зі вступним словом виступив голова Державного агентства з інвестицій та управління наці-ональними проектами України Владислав Каськів. Він відзначив, що Інститут стояв у витоків формування самої ідеї національних проектів поряд з ініціативами Комітету економічних ре-форм ще понад два роки тому. В. Каськів розповів про основні етапи розвитку ідеї національних проектів, зазначивши, що в операційній площині національні проекти реалізуються не більше одного року. Далі він проаналізував алгоритм вибору та схвалення національних проектів – від внесення пропозицій, їх затвердження, складання техніко-економічних обґрунтувань, форму-вання проектної групи до пошуку приватних інвесторів і залучення відповідного бюджетного інвестування. В. Каськів запропонував учасникам «круглого столу» звітні матеріали за резуль-татами роботи Держінвестпроекту протягом усього часу його функціонування та адміністру-вання національних проектів. Він акцентував увагу на тому, що майже кожен національний проект спрямований на створення тієї чи іншої нової індустрії (галузі) в Україні. Як показовий приклад навів роботу над національним проектом будівництва індустріальних парків та мережі сміттєпереробних заводів. Також доповідач коротко охарактеризував кожний національний проект.Я. Жаліло презентував основні положення аналітичної доповіді «Національні проекти у стра-тегії економічної модернізації України», підготовленої до засідання «круглого столу». В. Кась-ків. погодився із слушністю викладених у доповіді висновків, включаючи критичні. На допо-внення зазначив, що національні проекти – це гнучкий «живий» механізм, що постійно корелюється, модернізується і повністю відкритий до нових ідей і побажань. Водночас, за його словами, протягом двох років функціонування національних проектів на них не було витрачено жодних бюджетних коштів, оскільки всі сьогоднішні результати роботи агентства є наслідками співпраці із приватними партнерами (крім фінансування «іміджевих» заходів). Окремий на-голос В. Каськів зробив на використанні механізму державно-приватного партнерства з огляду на профільний закон, який мав відіграти роль своєрідного «драйвера» для національних про-ектів. Доповідач констатував його недієвість на сьогодні через відсутність низки підзаконних актів щодо його імплементації. Директор департаменту національних проектів Держінвест-проекту Юрій Гусєв доповів про загальні результати і проблеми, що виникають при реалізації національних проектів в Україні, а також поділився власним баченням трансформації націо-нального проектування з метою підвищення його ефективності в Україні.Активну участь у дискусії взяли головний науковий співробітник Інституту Захарій Варналій, директор департаменту інвестиційної політики та регіонального розвитку Держінвестпроек-ту Василь Федюк, завідувач відділу координації бюджетно-податкової та грошово-кредитної політики Академії фінансового управління Міністерства фінансів України Олександр Любіч, заступник директора Інституту економіки та прогнозування НАН України Анатолій Дани-ленко, провідний науковий співробітник ДУ «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України» Віталій Пилипів, завідувач відділу зовнішньоекономічної політики Інституту Ірина Клименко та ін.Завершуючи засідання «круглого столу», Я. Жаліло зауважив, що експерти Інституту намага-лися агрегатувати й узагальнити досвід реалізації національних проектів в Україні. Важливим у цьому контексті є здійснення певного методологічного зрушення у розумінні національних проектів. Він зазначив, що варто говорити про обмежену кількість «парасолькових» проектів, що дасть змогу забезпечити ефективність витрачання коштів. І в рамках таких проектів інвес-тори мають відчувати не стільки опіку і співучасть держави, скільки прогнозованість пріори-тетів її розвитку.

26 березня 2013 р. в Інституті відбувся «круглий стіл» з теми «Який закон про зовнішню трудову міграцію потрібен Україні». У ньому взяли участь народні депутати України, представники центральних органів виконавчої влади, міжнародних організацій, об’єднань працівників-мі-грантів за кордоном, науковці.




Відкрив засідання перший заступник директора Інституту Ярослав Жаліло. Він зазначив, що «круглий стіл» присвячено проблемі законодавчого врегулювання процесів зовнішньої трудової міграції, що має політичне, економічне, соціальне значення й потребує обговорення в експерт-ному середовищі. В Інституті існують традиції відповідних досліджень. Це зумовлено значними обсягами трудової міграції громадян України за кордон, загальносвітовими тенденціями. Я. Жа-ліло наголосив, що міграція – це реалія ХХІ ст., яка відіграє і тривалий час відіграватиме значну роль у всіх сферах життєдіяльності суспільства й тому вимагає посиленої уваги з боку держави. Зокрема, йдеться про законопроект про зовнішню трудову міграцію, дискусія довкола якого сприятиме подальшому його опрацюванню. Завдання «круглого столу» – з’ясувати, чого не ви-стачає запропонованому законопроекту, що треба зробити для його вдосконалення.Із вступним словом виступила головний науковий співробітник Інституту Олена Малинов-ська. Вона зазначила, що ідея «круглого столу» полягає в тому, щоб створити можливість об-міну думками для різних сторін підготовки законопроекту про зовнішню трудову міграцію. Тому до обговорення запрошено народних депутатів України, представників органів виконав-чої влади, які розробляли й узгоджували законопроект, міжнародних організацій, зокрема Міжнародної організації праці, експертів. Особливо важливо, що в засіданні беруть участь представники організацій працівників-мігрантів із-за кордону, які нині є не лише об’єктами законодавчого регулювання, а й активними суб’єктами законотворчого процесу, зокрема вони підготували свої пропозиції до законопроекту.У дискусії активну участь узяли головний спеціаліст Департаменту ринку праці та занятості Тарас Сімак, голова комісії УГКЦ у справах мігрантів і одночасно заступник голови Ради з питань трудової міграції при Кабінеті Міністрів України Григорій Селещук, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань підприємництва, регуляторної та антимонопольної політики Олександра Кужель, народний депутат України, голова підкомі-тету Верховної Ради України з питань міграційної політики, громадянства, статусу іноземців та осіб без громадянства, біженців та у зв’язках з українцями, які проживають за кордоном, Богдан Бенюк, голова Християнського товариства українців Італії Олесь Городецький, голо-ва Асоціації українців у Португалії «Собор» Олег Гуцько, голова Спілки українців у Порту-галії Павло Садоха, голова Об’єднання українців Німеччини Роман Рокинський, представник Української громадської правозахисної організації громадян України в Італії «Оберіг» Юрій Журавель, заступник директора Департаменту консульської служби МЗС України Кирило Калита, національний координатор програми МОП «Ефективне управління трудовою мігра-цією» Тетяна Міненко, експерт з міграційного права Валентина Суботенко та ін.Завершуючи засідання «круглого столу», Я. Жаліло запевнив учасників, що всі ідеї та рекомен-дації, висловлені ними, будуть враховані при підготовці відповідної інформації на адресу Ад-міністрації Президента України. Зокрема, за результатами «круглого столу» будуть надіслані пропозиції щодо утворення міжвідомчої робочої групи для розробки законопроекту у сфері трудової міграції за кордон.

27 березня 2013 року рішенням Вченої ради Національного інституту стратегічних досліджень Поповичу Мирославу Володимировичу, академіку НАН України, директору Інституту фі-лософії НАН України присвоєно звання Почесного доктора Національного інституту страте-гічних досліджень. З нагоди вручення пам’ятної медалі й диплома М. В. Попович виступив із публічним повідомленням «Україна в системі європейських цінностей». Пропонуємо увазі читачів «Стратегічних пріоритетів» коротку інформацію про сфери наукових інтересів та біо-графічні дані Почесного доктора Інституту.

ПОПОВИЧМирослав Володимирович

заслужений діяч науки і техніки (2000),лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (2001)

Народився 12 квітня 1930 року у Житомирі.У 1953 році закінчив філософський факультет Київського державного уні-верситету ім. Т. Г. Шевченка.1969 – завідувач відділу логіки наукового пізнання Інституту філософії АН України;1984 – завідувач відділу логіки наукового пізнання та філософських основ природознавства Інституту філософії;1986 – завідувач відділу філософії, логіки та методології науки Інституту філософії АН України;




1996 – завідувач відділу логіки та методології науки Інституту філософії АН України;2001 – в. о. директора Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України;2002 – директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України.1967 – доктор філософських наук;1974 – професор;1992 – член-кореспондент НАН України;2003 – академік НАН України.Головний редактор наукового журналу «Філософська думка»;член редколегій часописів «Вища школа», «Людина і політика» та ін.;президент Філософського товариства України;член Комітету з державних премій України в галузі науки і техніки.Сфера наукових інтересів: дослідження історії української філософії та національної культури; проблеми логіки наукового пізнання, методології та філософії науки; проблеми свободи і прав людини, становлення відкритого суспільства, формування ідеології та ідейно-політичних засад державотворення, особливості української нації та національної ментальності, шляхи гармоні-зації міжнаціональних та міжетнічних відносин, місце України в європейській спільноті; роз-робка соціальних, культурних та інтелектуальних стратегій гуманітарного розвитку україн-ського суспільства, відродження національної культури, примноження та раціональне використання інтелектуального і духовного потенціалу нації.

28 березня 2013 р. в Інституті відбулося десяте засідання Міжвідомчої експертної робочої групи (МЕРГ) з питань протидії загрозам розповсюдження зброї та матеріалів масового ураження, а також пов’язаних з ними терористичних загроз і захисту критично важливої для забезпечення життєдіяльності держави інфраструктури. Обговорювалася тема «Інформаційна безпека та кібербезпека, їх роль у захисті критичної інфраструктури держави та забезпеченні націо-нальної безпеки». У засіданні групи взяли участь 39 учасників, які представляли державні органи, у т. ч. Апарат РНБОУ, Апарат Верховної Ради України, Міністерство оборони, Мініс-терство внутрішніх справ, Міністерство закордонних справ, Службу безпеки України, Держав-ну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України, Державну службу України з надзвичайних ситуацій, Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, а також профільні вищі навчальні заклади, Національну енергогене-руючу компанію «Енергоатом» та ін.У вступному слові головуюча на засіданні т. в. о. заступника директора Інституту, заступник керівника МЕРГ О. Д. Маркєєва відзначила, що нині інформаційні технології, без перебіль-шення, відіграють визначальну роль у розвитку світової та національних економік, створюють величезні можливості для вдосконалення систем управління будь-якого рівня, без цих техно-логій неможливо уявити функціонування сучасного виробництва, інформаційного та культур-ного середовищ. Водночас інформаційні технології дедалі більше впливають на соціально-по-літичні процеси, створивши сприятливі умови для поширення екстремістських і терористичних ідей шляхом використання комп’ютерних соціальних мереж. Процес стрімкого розвитку ін-формаційних технологій також характеризується різким зростанням кількості спроб несанкціо-нованих, у тому числі зловмисних, втручань у роботу інформаційних систем і мереж, зокрема на рівні корпорацій, державних органів і міжнародних організацій. Безпекова ситуація у світі змінюється настільки швидко, що нормативно-правове й термінологічне забезпечення діяль-ності компетентних органів багатьох країн фактично значно запізнюється, що змушує їх діяти часом в умовах часткового правового вакууму.Питанням розвитку національної нормативно-правової бази, підготовки та запровадження концептуальних документів, взаємодії та співробітництва державних органів та інших установ у сфері інформаційної безпеки була присвячена доповідь завідувача відділу досліджень ін-формаційного суспільства та інформаційних стратегій Інституту Д. В. Дубова. Існування кожної держави залежить від об’єктів, систем і ресурсів, втрата, вихід з ладу або пошкодження яких є неприпустимими з огляду на забезпечення безпеки населення і самої держави (т. зв. критичної інфраструктури). З даного питання зробив доповідь старший консультант відділу екологічної та техногенної безпеки Інституту Д. С. Бірюков. Доповідь з питань використання технологій інтелектуальної обробки текстової інформації, які можуть бути ефективним інстру-ментом у діяльності правоохоронних органів та спецслужб у протидії тероризму, екстремізму та кіберзлочинності, зробив асистент кафедри математичної інформатики факультету кібер-нетики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка В. Ю. Тарануха.Активну участь у дискусії взяли провідний науковий співробітник відділу проблем інформа-ційної безпеки та суспільної актуалізації воєнної політики Центру воєнно-стратегічних




досліджень Національного університету оборони України П. М. Сніцаренко, завідувач спеціальної кафедри № 5 Інститут спеціального зв’язку та захисту інформації НТУУ «КПІ», професор В. В. Мохор, начальник Управління по боротьбі з кіберзлочинністю МВС Украї-ни М. Ю. Літвінов, головний консультант Комітету Верховної Ради України з питань націо-нальної безпеки і оборони І. М. Грабовенко, державний експерт з питань безпеки в інфор-маційній сфері Апарату РНБОУ В. В. Домарєв та ін. Наприкінці засідання члени групи обмінялися думками щодо проекту рекомендацій та ухвалили відповідне рішення.

10 квітня 2013 р. Інститут і його Регіональний філіал у м. Ужгороді спільно з Дослідницьким цен-тром Словацької асоціації зовнішньої політики, Українським незалежним центром політичних досліджень і Закарпатською ОДА за підтримки Словацького агентства міжнародного розвитку (Slovak Aid) та Міжнародного Вишеградського фонду (International Visegrad Fund) провели у м. Ужгороді друге сесійне засідання Робочої групи з теми «Культурний і соціальний виміри євроінтеграційної стратегії України» Національного Конвенту України щодо ЄС. Обговорю-валися питання інноваційного підходу до стратегії регіонального розвитку, розбудови креатив-ної економіки та формування кластеру креативних індустрій у ЄС та Україні. До участі в за-сіданні Робочої групи були запрошені українські та закордонні експерти з питань європейської інтеграції та регіонального розвитку, представники дипломатичних місій, акредитованих на території Закарпатської області, навчальних, наукових та відомчих структур краю, осередків Спілок композиторів, художників, письменників, архітекторів та ЗМІ.З вітальними промовами на конференції виступили директор Регіонального філіалу Інституту у м. Ужгороді Світлана Мітряєва, заступник голови Закарпатської облдержадміністрації Володимир Приходько, генеральний консул Словацької Республіки у м. Ужгороді Янка Буріанова, консул України у м. Пряшів Світлана Свищева, секретар Ужгородської міської ради Світлана Король і перший заступник директора Інституту Ярослав Жаліло. Він, зо-крема, зазначив, що в Україні поступово розвивається сектор творчої економіки. Підтримка і розвиток таких ініціатив є одним із пріоритетів державної політики у більшості розвинених країн, які включають творчі індустрії до національного плану розвитку.З основними доповідями з тематики «Креативна економіка та формування кластеру креатив-них індустрій в ЄС» виступили співголова цієї робочої групи, заступник директора з наукової роботи Інституту культурології Національної академії мистецтв України Віктор Щербина, радник при дирекції Інституту Володимир Лупацій, експерт проекту «Кошице – культурна столиця Європи» Мішал Гладки, директор департаменту культури, туризму та спорту муні-ципалітету м. Будапешт Мелінда Нагине Варга. З доповідями з питання «Перспективи роз-витку креативних індустрій в Україні» виступили заступник голови Закарпатської ОДА Володимир Приходько, завідувач кафедри менеджменту шоу-бізнесу Київського національ-ного університету культури і мистецтв Кирило Стеценко, начальник відділу інвестицій, ін-новацій та розвитку виконавчого комітету Ужгородської міської ради Ольга Травіна, куль-туролог, редактор часопису «Ї» Тарас Возняк, радник директора Інституту Оксана Мельничук. Активну участь у дискусії взяли директор Українського незалежного центру політичних досліджень Юлія Тищенко, начальник управління культури Закарпатської ОДА Юрій Глеба, голова Закарпатського осередку Спілки художників України Борис Кузьма та ін. За результатами засідання підготовлені відповідні рекомендації для органів державної влади та місцевого самоврядування.

12 квітня 2013 р. у залі засідань Івано-Франківської облдержадміністрації відбулося друге сесійне засідання робочої групи «Регіональний розвиток та політика згуртування» з теми «Карпат-ський Єврорегіон: регіональна платформа інтеграції Україна – ЄС». Засідання відбулось у рамках проекту «Національний Конвент України щодо ЄС» за участі Івано-Фран ківської ОДА та Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Обговорювалися такі пи-тання: 1) оцінка прорахунків та здобутків співробітництва Україна – ЄС (Карпатський Євро-регіон); 2) «Карпатський форум» – українська платформа діалогу щодо перспектив розвитку Карпатського Єврорегіону; 3) сценарії регіонального співробітництва: «Карпатський горизонт» чи суміжні міждержавні програми транскордонної співпраці Україна – ЄС; 4) від Альпійського до Карпатського простору: шлях від ідеї до її реалізації; 5) потенціал університетів як центрів створення професійно орієнтованої соціальної мережі для фахівців-практиків з питань регіо-нального розвитку. У засіданні взяли участь посадовці міністерств і відомств України, іно-земних дипломатичних представництв, вітчизняні та зарубіжні експерти, представники місце-вих органів влади та органів місцевого самоврядування, неурядових організацій.




Відкриваючи засідання робочої групи, радник при дирекції Інституту Володимир Лупацій зауважив, що захід присвячений двом основним питанням – вивченню ролі Івано-Франківської області в активізації роботи щодо розвитку Карпатського Єврорегіону та визначенню спільних для Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської, Чернівецької областей завдань щодо реа-лізації міжрегіонального співробітництва у межах Карпатського Єврорегіону. Заступник голо-ви Івано-Франківської ОДА Ігор Зварич акцентував увагу на провідній ролі Івано-Франків-ської області у розбудові співробітництва у межах Карпатського Єврорегіону та окреслив коло пріоритетних напрямів у сфері як міждержавної міжрегіональної співпраці, так і міжрегіональ-ного співробітництва західних областей України, серед яких пріоритетного значення набува-ють: охорона довкілля, збереження лісового фонду Карпат, створення туристичного кластеру на території Українських Карпат, розвиток молодіжного громадського і культурного руху тощо. Характеризуючи основні соціально-економічні проблеми Карпатського Єврорегіону, І. Зварич наголосив на актуальності розробки та затвердження цільової державної програми «Сталий розвиток Карпат».Активну участь у дискусії взяли головний консультант-інспектор Головного управління з питань регіональної та кадрової політики Адміністрації Президента України Віктор Ткачен-ко, перший заступник директора Інституту Ярослав Жаліло, перший заступник директора Департаменту забезпечення взаємодії з Верховною Радою України та регіонами – начальник відділу територіальної організації влади Секретаріату Кабінету Міністрів України В’ячеслав Негода, начальник управління з упровадження економічних реформ, євроінтеграції та інвес-тицій Івано-Франківської ОДА Марія Ткачук, директор Інституту транскордонного співро-бітництва Сергій Устич (м. Ужгород), ректор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ігор Цепенда, генеральний консул Словацької Республіки у м. Ужгороді Янка Буріанова, завідувач відділу регіонального розвитку Інституту Світлана Біла та ін. За результатами виступів учасників та дискусії було підготовлено рекомендації.

18 квітня 2013 р. Інститут у рамках роботи Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства при Президентові України провів засідання «круглого столу» з теми: «Про стан розвитку громадянського суспільства в Україні. Громадянська активність як фактор і ресурс модернізації України». Під час засідання відбулася презентація однойменної щорічної аналі-тичної доповіді, підготовленої Інститутом на виконання Указу Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» від 24 березня 2012 р. № 212/2012. Це вже друга допо-відь з даної тематики. Перша була підготовлена й оприлюднена у 2012 р.До обговорення були запропоновані питання, винесені в назви розділів доповіді: 1) зміни по-літико-правового середовища та їх вплив на розвиток громадянського суспільства в Україні; 2) фактори формування суспільної активності та сучасні практики громадської самоорганізації; 3) взаємодія органів державної влади та інститутів громадянського суспільства: основні тен-денції, потенціал реалізації; 4) участь інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації місцевої політики: сучасні можливості та напрями реформування.У заході взяли участь радник Президента України – керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації Президента України, голова Координацій-ної ради з питань розвитку громадянського суспільства М. І. Ставнійчук, члени авторського колективу – співробітники Інституту, державні та громадські експерти. До участі у дискусії були запрошені науковці та представники органів державної влади, громадських об’єднань, експерти недержавних аналітичних і дослідних центрів.Директор Інституту А. В. Єрмолаєв під час презентації доповіді відзначив, що вона продовжує започатковану минулого року дослідницьку традицію, водночас більш рельєфно відображає низку нових тенденцій розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні. Отже, автор-ський колектив доповіді сфокусував увагу як на позитивних змінах, так і на перепонах, інер-ційних явищах, що уповільнюють розвиток громадянського суспільства. Структурно доповідь побудована таким чином, щоб максимально відобразити особливості змін політико-правового середовища та їх впливу на розвиток громадянського суспільства, впровадження сучасних практик громадської самоорганізації, нинішній стан взаємодії органів влади та громадських об’єднань, їх участі у формуванні та реалізації місцевої політики. У доповіді доводиться, що одним із найсуттєвіших каталізаторів змін є інституалізація державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. Тому А. В. Єрмолаєв особливо відзначив утворення у минулому році Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства, затвер-дження Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства та Плану першочергових заходів щодо її реалізації. Директор Інституту також коротко охарактеризував




стратегічні пріоритети розвитку громадянського суспільства, висвітлені у кожному з розділів доповіді, та наголосив на тому, що зроблені в ній висновки мають практичний характер, містять конкретні рекомендації, спрямовані на вирішення існуючих проблем.В обговоренні доповіді активну участь узяли завідувач відділу стратегій розвитку громадян-ського суспільства Інституту О. А. Корнієвський, директор громадської організації «Одесь-кий суспільний інститут соціальних технологій» А. С. Крупник, керівник департаменту аналітики та соціологічних досліджень Українського Фонду Демократії «Спочатку люди» Л. Є. Смола, директор Аналітичного центру вивчення суспільства, доктор соціологічних наук С. П. Барматова, заступник керівника Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації Президента України В. О. Кулик та ін.Завідувач відділу стратегій розвитку громадянського суспільства Інституту О. А. Кор-нієвський у заключному слові підбив підсумки «круглого столу», зазначивши, що всі конструк-тивні ідеї та цікаві пропозиції його учасників будуть ураховані при подальшій роботі над на-ступними доповідями, подякував їм за активну роботу й закликав до подальшого співробітництва.

18 квітня 2013 р. у приміщенні Запорізької торговельно-промислової палати відбулося друге сесійне засідання Робочої групи Україна-ЄС: на шляху до політичної асоціації з теми: «Угода про політичну асоціацію та ЗВТ між Україною та ЄС: виклики та можливості для України та Запорізької області». Засідання було організоване Національним інститутом стратегічних досліджень спільно з Управлінням зовнішніх зносин і зовнішньоекономічної діяльності Запо-різької облдержадміністрації та Запорізькою торговельно-промисловою палатою, Дослідниць-ким центром Словацької асоціації зовнішньої політики та Українським незалежним центром політичних досліджень за підтримки Словацького агентства міжнародного розвитку (Slovak Aid). Засідання відбулось у рамках проекту «Національний Конвент України щодо ЄС».Обговорювалися такі питання: 1) угода про політичну асоціацію та ЗВТ між Україною та ЄС: виклики та можливості для України та Запорізької області; 2) регіональний вимір євроінтегра-ційної стратегії України: перспективи співробітництва Запорізької області з регіонами ЄС. У засіданні взяли участь представники місцевих органів влади та органів місцевого самовря-дування, промислових підприємств, громадських організацій, науковці та експерти.Заступник голови Запорізької обласної ради Микола Ярмощук, відкриваючи засідання, на-голосив на важливості розвитку співпраці з Європейським Союзом як для Запорізької області, так і для країни в цілому. Він зазначив, що потенціал регіону дозволяє поглибити кооперацію у промисловості, культурі та туризмі. Вітаючи учасників засідання Робочої групи, президент Запорізької торговельно-промислової палати Володимир Шамілов зазначив, що одним із найважливіших напрямів її діяльності є сприяння зовнішньоекономічній діяльності регіональ-ного бізнесу. Низка угод про співпрацю з торговельно-промисловими палатами країн Європи, у рамках яких здійснюється підтримка міжнародних ініціатив підприємців, створює умови для реалізації євроінтеграційної стратегії держави на регіональному рівні. В. Шамілов наголосив, що такі заходи, як форуми, коопераційні зустрічі, бізнес-місії, що ініціюються Запорізькою торговельно-промисловою палатою, націлені на розвиток економіки регіону через поглиблення зовнішньоекономічних відносин із країнами-партнерами України.Координатор проекту «Національний Конвент України – ЄС» Володимир Лупацій розповів про можливості розвитку взаємин із ЄС в контексті реалізації Угоди про політичну асоціацію з ЄС та Зону вільної торгівлі між Україною та ЄС. Зокрема, він акцентував увагу на необхід-ності встановлення горизонтальних зв’язків між українськими та європейськими регіонами, а також на перспективності міжрегіональної взаємодії українських областей з метою реалізації великих проектів.Активну участь у дискусії взяли завідувач відділу зовнішньоекономічної політики Інституту Ірина Клименко, співробітник Карпатського інституту розвитку у м. Кошице (Словаччина) Андрій Штайнер, представники підприємства «Мотор Січ» Костянтин Лоза та Олексій Зи-кін, учені, експерти та ін. За результатами виступів учасників та дискусії було підготовлено рекомендації.

25 квітня 2013 р. у конференц-залі Інституту відбувся «круглий стіл» з теми «Захист прав і свобод людини як пріоритет у діяльності органів внутрішніх справ у контексті реформування право-охоронної системи України». У ньому взяли участь учені, представники неурядових органі-зацій та правоохоронних органів, незалежні експерти. Для обговорення було запропоновано такі основні питання: 1) реформування органів внутрішніх справ у контексті реформування




правоохоронної системи України та реалізації Стратегії національної безпеки; 2) взаємодія з населенням як необхідна умова запровадження сучасної моделі поліцейської діяльності; 3) можливості використання позитивного вітчизняного досвіду для удосконалення діяльності органів внутрішніх справ у сучасних умовах; 4) антикриміногенний потенціал ЗМІ та можли-вості його посилення.Відкрив засідання заступник директора Інституту Василь Яблонський. Він зазначив, що най-головнішою із запропонованих до розгляду питань є проблема реформування органів внутріш-ніх справ у контексті реалізації оновленої Стратегії національної безпеки України.Завідувач відділу державної правової політики Інституту Олександра Руднєва наголосила, що головним завданням органів внутрішніх справ (ОВС) є забезпечення та захист прав і свобод людини. Водночас їх діяльність часто пов’язана саме з обмеженням прав громадян. Це зумов-лює суспільну чутливість до питань функціонування та реформування міліції. Серед усіх правоохоронних органів, зазначила О. М. Руднєва, ОВС найбільш тісно взаємодіють із грома-дянами, і будь-які пов’язані з ними події та зміни, як позитивні, так і негативні, відразу резону-ють у суспільстві. Тому важливою є експертна думка щодо головних проблем у діяльності ОВС, які вимагають невідкладного вирішення. Йдеться про поетапне перетворення МВС на сучасне відомство охорони правопорядку та, відповідно, й функціональне оновлення ОВС, їх підрозділів і кореспондуючих повноважень, оптимізація структури й чисельності ОВС за умови посилення оперативно-розшукових підрозділів.Нині не можна провести результативну реформу, не відповівши на основні питання: що є об’єктом, суб’єктом змін та за які фінанси відбуватиметься реформування правоохоронного відомства, адже зараз МВС фінансується лише на 40 % загальних потреб. Якщо не відповісти на зазначені питання, наголосила О. Руднєва, реформування відомства буде необґрунтованим і неефективним, резуль-тату досягнуто не буде. Бажану відповідь може забезпечити тільки науковий дискурс, який забез-печить системну пов’язаність реформування ОВС із перетворенням усієї правоохоронної системи, відповідно узгодивши весь процес транзиту з іншими реформами, що тривають, передусім із конституційною, реформою публічного управління та судовою реформою.Активну участь у дискусії взяли член-кореспондент Національної академії правових наук України Олександр Ярмиш, т. в. о. заступника директора, завідувач відділу стратегій рефор-мування сектору безпеки Інституту Оксана Маркєєва, голова Консультативно-експертної ради при МВС України з питань формування та реалізації державної політики у сфері бо-ротьби зі злочинністю, охорони правопорядку, захисту прав і свобод людини та громадянина Михайло Корнієнко, голова Професійної спілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України Анатолій Онищук, начальник Державного науково-дослідного інституту МВС України Михайло Вербенський, президент Всеукраїнської громадської організації «Украї-нська федерація професіоналів безпеки» Сергій Шабовта та ін.У заключному слові О. Руднєва підбила підсумки засідання «круглого столу», підтримавши пропозиції учасників щодо більш регулярного діалогу експертів щодо порушених під час дис-кусії питань. Зокрема, вирішено найближчим часом провести спеціальне засідання, присвячене обговоренню результатів роботи міліції за новим КПК, залучивши до дискусії представників інших правоохоронних органів.

28 травня 2013 р. Інститут і його Регіональний філіал у м. Ужгороді за сприяння Закарпатської ОДА провели у м. Ужгороді науково-практичний семінар з теми «Соціально-економічний розвиток держави та її регіонів: контекст економічної безпеки». Участь у його роботі взяли науковці, експерти, представники облдержадміністрації, правоохоронних структур регіону та ЗМІ. При-сутнім були представлені результати досліджень Інституту щодо особливостей забезпечення економічної безпеки на рівні держави та її регіонів, моделювання та прогнозування соціально-економічного розвитку регіонів, проблеми визначення ефективності й інноваційності соціаль-но-економічного розвитку з урахуванням впливу тіньової економіки та науково-технічного прогресу, виявлення найбільш актуальних проблем і визначення на цій основі головних на-прямів розвитку регіональної економіки на прикладі Закарпаття.Від імені Закарпатської облдержадміністрації учасників науково-практичного-семінару при-вітав заступник голови М. М. Попович, який зауважив, що проблематика забезпечення еконо-мічної безпеки в області на такому високому експертному рівні розглядається вперше та по-дякував науковцям Інституту і його Регіональної філії у м. Ужгороді за багаторічну фахову діяльність та актуальні розробки щодо забезпечення різних аспектів безпеки держави, у т. ч. на регіональному рівні. Виступаючи з вітальним словом, до учасників заходу звернулася директор Регіонального філіалу С. І. Мітряєва, яка зауважила, що забезпечення економічної безпеки на різних рівнях та діагностика стану соціально-економічного розвитку у розрізі її ефективності




й інноваційності є одними із ключових завдань сучасної державної політики. Вона наголосила, що значна увага має приділятися стану економічної безпеки в нашій країні та покращенню бізнес-клімату в контексті очікування підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС.Основні доповіді представили провідні економісти України. Головний науковий співробітник Інституту, заслужений економіст України, д. е. н. А. І. Сухоруков присвятив свій виступ осо-бливостям забезпечення економічної безпеки на регіональному рівні. Головний науковий спів-робітник Інституту, д. е. н. Ю. М. Харазішвілі виступив з доповіддю, присвяченою проблемам визначення ефективності соціально-економічного розвитку регіону на прикладі Закарпатської області. Доповідачі відзначили, що економічні системи мезорівня є недостатньо захищеними від впливу ризиків різного походження, хоча саме за місцем проживання населення вирішуються завдання соціально-економічного розвитку, а недооцінка проблем економічної безпеки регіонів призводить до надмірної диференціації розвитку останніх, руйнування корпоративно-коопера-ційного каркасу національної економіки, порушення принципів сталого розвитку.Науковці Інституту також представили модель загальної економічної рівноваги «Альфа» та інтегральний індекс, який враховує якість соціально-економічного розвитку регіону, дає змогу оцінити кінцевий результат розвитку регіональної економіки та визначити її вузькі місця і диспропорції. Вони мають бути враховані у процесі розробки стратегій регіонального розвитку. Особлива увага була приділена шляхам детінізації регіональної економіки на прикладі Закарпаття.Учасникам семінару також були представлені аналітичні доповіді Інституту з таких тем: «Еко-номіка України у 2011 році: прогноз динаміки, виклики та ризики», «Тіньова економіка в Україні: масштаби та напрями подолання», «Шляхи протидії прихованому відпливу капіталу з України».

29 травня 2013 р. Регіональний філіал Інституту у м. Ужгороді, Генеральне консульство Угор щини у м. Ужгороді, Генеральне консульство Словацької Республіки у м. Ужгороді за сприяння За-карпатської облдержадміністрації у рамках відзначення в Україні Дня Європи провели спільну прес-конференцію з теми «Європа стає ближчою», присвячену роз’ясненню порядку оформ-лення віз за спрощеною системою.У заході взяли участь директор Регіонального філіалу Інституту у м. Ужгороді Світлана Мітряєва, Генеральний консул Словацької Республіки у м. Ужгороді Янка Буріанова, Гене-ральний консул Угорщини у м. Ужгороді Йожеф Бачкаі та ін.Зокрема, присутнім було роз’яснено положення Угоди, відповідно до якої розширюються ка-тегорії українців, які мають право на спрощене оформлення безкоштовних та багаторазових віз. Крім того, вдосконалюється порядок оформлення віз для представників ЗМІ, визначаються чіткі терміни дії багаторазових віз, встановлюється можливість термінового оформлення віз протягом 3 діб особам, які проживають на значній відстані від місця подання візового клопо-тання, вводиться безвізовий режим для поїздок українців, які користуються біометричними службовими паспортами. Наголошувалося, що позитивна динаміка у «візовому потеплінні» стала можливою, у тому числі завдяки активній громадський позиції, яка суттєво доповнює зусилля дипломатів, експертів та представників органів влади.

30 травня 2013 р. у залі засідань Донецької торгово-промислової палати відбулося третє сесійне засідання робочої групи «Регіональний розвиток і політика згуртування» з теми «Стратегічні пріоритети регіонального співробітництва Сходу України з країнами ЄС». Засідання відбу-лось у рамках проекту «Національний конвент України щодо ЄС» за участі Регіонального філіалу Інституту у м. Донецьку, Донецької ОДА та обласної ради. Проект втілюється Інсти-тутом, Українським незалежним центром політичних досліджень у партнерстві з Дослідниць-ким центром Словацької асоціації зовнішньої політики та за підтримки Міжнародного Више-градського фонду та Slovak AID. Проект виконується під патронатом Адміністрації Президента України, Міністерства закордонних справ України та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.Обговорювалися такі питання: 1) ризики та перспективи зростання конкурентоспроможності регіонів Сходу України за умов підписання Угоди про політичну асоціацію та ЗВТ з ЄС; 2) сце-нарії регіонального співробітництва Донбасу та ЄС: перспективи модернізації старопромисло-вих, сільських, периферійних і прикордонних територій; 3) інфраструктура регіонів Сходу України: реальний стан і перспективи наближення до стандартів ЄС; 4) виклики євроінтеграції як передумова диверсифікації регіональних економічних комплексів Сходу України; 5) член-ство єврорегіону «Донбас» в Асоціації європейських прикордонних регіонів (АЄПР):




можливості участі України у проектах і програмах ЄС; 6) інвестиційна привабливість терито-рій Сходу України: чи сприятиме цьому відродження СЕЗ і ТПР.У засіданні взяли участь посадовці міністерств і відомств України, іноземних дипломатичних представництв в Україні, провідні вітчизняні експерти, представники органів місцевого само-врядування і неурядових організацій.Відкриваючи засідання, перший заступник голови Луганської обласної ради Євген Харін наголосив на важливості обговорення окремих практичних питань, які стали особливо акту-альними в контексті вступу Донецької та Луганської областей до єврорегіону «Донбас». Зо-крема, це питання упорядкування законодавчої бази України і Російської Федерації, необхід-ність ухвалення додаткових законів щодо функціонування єврорегіонів; проблема узгодження всіх процедур щодо перетину кордону та функціонування прикордонних переходів тощо.Перший заступник директора Інституту Ярослав Жаліло передав учасникам вітання від ди-ректора Інституту Андрія Єрмолаєва з побажаннями плідної роботи. За його словами, Конвент є специфічним інструментом для створення інформаційного майданчика між державною вла-дою та підприємцями. Крім того, саме на регіональному рівні найбільше відчувається прагма-тизація економічних процесів, а також виникають практичні питання щодо реалізації потенці-алу євроінтеграції. На думку доповідача, європейський досвід сублокальних моделей доцільно застосувати для розвитку малого бізнесу у регіоні, а форми субконтрактних схем сприятимуть залученню малого і середнього бізнесу до економічних ланцюгів крупних підприємств. Специ-фіка участі у цьому процесі Східного регіону України, за словами Я. Жаліла, полягає у переході від ідеології до конкретних проектів. Донецька область як член єврорегіону «Донбас» просуває процес євроінтеграції на Схід і тим самим сприяє вирішенню актуальних проблем: диверсифі-кації економіки старопромислових регіонів, реалізації завдань структурної перебудови регіо-нальних економічних комплексів, посилення процесів локальних інтеграцій (як приклад – «Північний Донбас»), вирішення позаекономічних питань (культурно-освітніх, розвитку туристичної сфери тощо).Активну участь у дискусії взяли радник при дирекції Інституту Володимир Лупацій, експерт-аналітик Інституту громадянського суспільства Ігор Абрам’юк, директор Регіонального фі-ліалу Інституту у м. Донецьку Юрій Макогон, директор департаменту інвестиційно-іннова-ційного розвитку і зовнішніх зв’язків Донецької ОДА Ганна Бардакова, завідувач відділу регіонального розвитку Інституту Світлана Біла, експерт Інституту структурної політики Еміль Махалек (Чехія) та ін. За результатами виступів учасників та дискусії було підготовлено рекомендації.

11 червня 2013 р. в Інституті відбувся «круглий стіл» з теми «Широкосмуговий доступ (ШСД) до мережі Інтернет як важлива передумова інноваційного розвитку України». Його відкрив заступник директора Інституту В. Яблонський. Він зазначив, що питання модернізації інфор-маційної інфраструктури є одними з вирішальних для розбудови конкурентного інформацій-ного суспільства, адже їх успішне вирішення дозволяє зберегти загальний високий рівень економічного зростання, створити нові робочі місця, нові сфери економіки, підвищити функ-ціональність праці.Завідувач відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Д. Ду-бов представив основні тези доповіді з теми «круглого столу», підготовленої фахівцями Інсти-туту. У дискусії взяли участь представники органів влади (Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України, Комітету Верховної Ради України з питань інформатизації та інформаційних техно-логій), приватних компаній (ПрАО «МТС Украина», ВАТ «Укртелеком», ПрАТ «Київстар»), громадськості (Інтернет Асоціації України) та наукових установ (Інституту телекомунікацій та глобального інформаційного простору НАН України, Науково-дослідного інституту інфор-матики і права Національної академії правових наук України).У виступах учасників наголошувалося, що за загальними показниками інформатизації та ціно-вої доступності ШСД в Україні наша держава має доволі гарні показники (В. Ждан, НКРЗІ). Крім того, як зазначив В. Окнов (Держінформнауки), показники розвитку ШСД в Україні цілком відповідають загальноекономічним показникам розвитку держави. А нещодавно прий-нята концепція Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні також передбачає акцент на подальшому розвитку ШСД. Голова правління Інтернет Асоціації України Т. По-пова відзначила, що Україна потребує розробки Національного плану широкосмугового до-ступу. Зробивши акцент на тематиці Фонду універсальних послуг, вона зазначила, що в ниніш-ньому вигляді ця пропозиція видається малоздійсненною і дійсно потребує доопрацювання.




Д. Гуляєв (Інститут телекомунікацій та глобального інформаційного простору НАН Украї-ни) акцентував увагу на необхідності поширення мережі Інтернет у сільські райони, де про-живає значна кількість потенційних користувачів. Відповідно, потрібні широкі інформаційно-роз’яснювальні кампанії, спрямовані на вирішення цієї проблеми. А. Костюченко (Державний комітет телебачення і радіомовлення України), серед іншого, звернув увагу і на можливість певних технічних складнощів у процесі впровадження бездротових технологій ШСД. Зокрема, існує проблема електромагнітної сумісності засобів LTE та телевізійних приймачів (можливе створення перешкод поширенню телевізійного сигналу).Представники «МТС» (А. Геращенко) та «Київстар» (Л. Цейтліна) звернули увагу на осо-бливе очікування вітчизняних компаній, які працюють на ринку телекомунікацій, на щонай-швидше вирішення проблеми із використанням в Україні 3G/4G стандартів. В. Каток (ВАТ «Укртелеком») зробив ґрунтовний огляд сучасних підходів Міжнародного союзу електрозв’язку до проблем поширення ШСД, його стандартизації, а також тих проблем, які виникають в Україні за цими напрямами.Підсумовуючи результати заходу, модератор «круглого столу» Д. Дубов подякував усім учас-никам за ґрунтовну роботу й висловив сподівання, що обговорювані під час засідання про-блемні питання розвитку ШСД в Україні будуть вирішені вже найближчим часом.


Аннотации/Summary


Розумный Максим Николаевич«Гражданское общество» vs «политическая нация»Рассмотрена практика использования концептов государственного строительства, формиро-

вания гражданского общества и политической нации в качестве ориентиров политических пре-образований в постсоветской Украине. Основное внимание уделено отличиям общественных и политических стратегий, обусловленных выбором в качестве приоритета гражданского общества либо политической нации. В этом контексте проанализировано содержание идей гражданского общества и гражданства в европейской интеллектуальной традиции.

Ключевые слова: гражданское общество, гражданство, политическая нация, общественная идея.Rozumnyi Maksym«Civil Society» vs «Political Nation»The practice of using the concepts of state-building, formation of civil society and political nation

as benchmarks of political transformations in post-Soviet Ukraine is considered. Author focused on the differences in social and political strategies, resulting in the selection of priority in civil society or politi-cal nation. The meaning of ideas of civil society and citizenship in the European intellectual tradition is analyzed in this context.

Key words: civil society, citizenship, political nation, public idea.

Ожеван Николай АндреевичНациональное строительство как «догоняющая модернизация»: противоречия между модер-

ном, домодерном и постмодерномПроанализирован кризис формирования современных наций и национальной идентичности,

который в различных формах и проявлениях присущ всем без исключения странам – как развитым, так и развивающимся. Обоснован тезис о кризисе политической «догоняющей модернизации», которая традиционно ассоциируется с постколониальным развитием.

Ключевые слова: нация, государство, национальное строительство, модерн, домодерн, постмо-дерн, модернизация, догоняющая модернизация.

Ozhevan MykolaThe Nation-Building as a «Catch-Up Modernization»: the Contradictions between Modernity,

Premodernity and PostmodernityThe crisis of the formation of modern nations and national identity, which in various forms and mani-

festations is common to all countries without exception – developed and developing – are analyzed. The thesis about the crisis of the political «catch-up modernization», traditionally associated with the post-colonial development, is justified.

Key words: nation, state, nation-building, modernity, premodernity, postmodernity, modernization, «catch-up modernization».

Резникова Ольга АлександровнаУстойчивость Украины к глобальным рискам и проблемы государственного управленияНа основе новейшей методологии, предложенной Всемирным экономическим форумом, ис-

следована устойчивость государственного управления Украины как составляющей национальной устойчивости к глобальным рискам. Выявлены ключевые проблемы, решение которых будет способствовать повышению эффективности мер государства по предотвращению и минимизации воздействия глобальных рисков. Определены причины возможных осложнений при реализации национальных интересов в условиях ускорения глобализационных процессов.

Ключевые слова: глобальные риски, национальная устойчивость, государственное управление, мировой экономический кризис.

Reznikova OlgaUkraine’s Sustainability to Global Risks and Problems of the GovernanceBased on the new methodology, proposed by the World Economic Forum, the sustainability of the

Ukrainian governance as a component of the national sustainability to global risks is investigated. The key problems, which solutions will enhance the effectiveness of the state measures to prevent and mini-mize the impact of global risks, are identified. The reasons of possible complications in the realization of the national interests in terms of the acceleration of the globalization processes are defined.

Key words: global risks, national sustainability, governance, global economic crisis.

АННОТАЦИИ / SUMMARY

Priopitety_Annotation.indd 199Priopitety_Annotation.indd 199 17.07.2013 12:08:2017.07.2013 12:08:20



Васильчук Евгений ОлеговичРадикальные и экстремистские движения в Украине: субкультурный контекстПроанализированы особенности формирования и манифестации субкультурных стилей ради-

кальных и экстремистских движений в Украине. Определены специфические свойства этих стилей и факторы, обусловившие их возникновение.

Ключевые слова: радикальные и экстремистские движения, субкультурный стиль, символика, сленг, ритуал.

Vasylchuk YevgenThe Radical and Extremist Movements in Ukraine: Subcultural ContextThe features of formation and manifestation of subcultural styles of the radical and extremist move-

ments in Ukraine are analyzed. Specific properties of these styles and factors, that conditioned their emergence, are defined.

Key words: radical and extremist movements, subcultural style, symbolics, slang, ritual.

Покрышка Дмитрий Степанович, Тыщук Татьяна АнатольевнаТехнологические возможности экономики в системе индикаторов экономической безопас-

ности государстваПредложены методология и экономико-математическая модель оценки технологических воз-

можностей национальной экономики на основе концепции пространства товаров. Построен ин-дикатор технологических возможностей экономики, отображающий потенциал освоения страной производства средне- и высокотехнологичной продукции и позволяющий оценивать состояние экономической безопасности государства. На основе сопоставлений национальных экономик опре-делено пороговое значение этого индикатора и проанализирована его динамика.

Ключевые слова: технологические возможности экономики, пространство товаров, конкуренто-способность, индикатор экономической безопасности.

Pokryshka Dmytro, Tyshchuk TetyanaTechnological Capabilities of the Economy in the System of Indicators of the State Economic SecurityMethodology and economic and mathematical model for estimating the technological capabilities of

the national economy on the basis of the concept of product space are proposed. The indicator of the technological capabilities of the economy, displaying the country's potential to develop production of medium- and high-technology goods and enabling to assess economic security of the state, is constructed. Based on the comparisons of the national economies, the threshold value of this indicator is determined, and its dynamics are analyzed.

Key words: technological capabilities of the economy, product space, competitiveness, indicator of the economic security.

Шевченко Анастасия ВалерьевнаПриоритеты государственной политики поддержки развития инновационных кластеров в

промышленности УкраиныОпределены перспективы становления инновационных кластеров в промышленности Украины.

На основе передового мирового опыта обоснованы рекомендации относительно государственной политики развития кластеров, в частности инновационных.

Ключевые слова: инновационный кластер, кластерная политика, инновационная активность, инновационная инфраструктура.

Shevchenko AnastasiyaPriorities of the State Policy to Support the Development of Innovative Clusters in Ukraine’s IndustryТhe prospects of the formation of innovative clusters in Ukraine’s industry are defined. The recom-

mendations regarding the state policy of the development of clusters, particularly innovative, are pro-vided, considering the best international practices.

Key words: innovative cluster, cluster policy, innovative activity, innovative infrastructure.

Бурлака Владимир ГригорьевичЭффективность и пути оптимизации структуры затрат в нефтеперерабатывающей

промышленностиРассмотрены теоретические основы, практические рекомендации по построению и эффектив-

ность внедрения противозатратного механизма в нефтеперерабатывающей промышленности Украины с целью повышения её прибыльности.

Ключевые слова: нефтеперерабатывающая промышленность, противозатратный механизм, про-изводственные мощности, глубина переработки нефти, технологический уровень, индекс Нельсона.




Burlaka VolodymyrEfficiency and the Ways to Optimize the Cost Structure in the Oil Refining IndustryThe theoretical bases, practical recomendations for constructing and efficiency of the implementation

of the cost-reducing mechanism in Ukraine’s oil refining industry, aimed to increase its profitability, are considered.

Key words: oil refining industry, cost-reducing mechanism, production capacities, oil refining depth, technological level, Nelson index.

Ковязина Каролина АлександровнаСовершенствование государственной политики профилактики производственного травматиз-

ма и профессиональных заболеваний в УкраинеПроанализировано состояние профилактики производственного травматизма и профессио-

нальных заболеваний в контексте деятельности Фонда общеобязательного государственного со-циального страхования от несчастных случаев на производстве и профессиональных заболеваний Украины. Внесены предложения по совершенствованию государственной политики в этой сфере с целью снижения стабильно высокого уровня травматизма на производстве и повышения эффек-тивности профилактических мер.

Ключевые слова: производственный травматизм, несчастные случаи, профессиональные заболе-вания, профилактическая деятельность, Фонд общеобязательного государственного социального страхования от несчастных случаев на производстве и профессиональных заболеваний Украины.

Kovyazina KarolinaImproving the State Policy of the Prevention of Occupational Injuries and Diseases in UkraineThe current state of the prevention of occupational injuries and diseases is analyzed in the context of

the activities of the Fund of obligatory state social insurance against industrial accidents and occupational diseases in Ukraine. Proposals are made to improve the state policy in this field, reduce the consistently high level of occupational injuries and increase the effectiveness of preventive measures.

Key words: occupational injuries, accidents, occupational diseases, prevention activities, the Fund of obligatory state social insurance against industrial accidents and occupational diseases in Ukraine.

Валюшко Иван ВасильевичСоциальные факторы противодействия коррупции в УкраинеДана общая характеристика феномена коррупции в Украине. Определены главные угрозы нацио-

наль ной безопасности, обусловленные коррупцией, и основные направления усовершенствования госу-дарственной политики противодействия этому явлению. Исследованы основные социальные условия распространения коррупции в Украине. Предложены меры по уменьшению её негативного влияния.

Ключевые слова: коррупция, социальные условия коррупции, государственная политика предот-вращения коррупции.

Valiushko IvanSocial Factors Counteracting Corruption in UkraineThe general characteristics of the phenomenon of corruption in Ukraine are descripted. The key

threats to the national security, caused by the corruption, and the main directions to improve the state policy of counteracting this phenomenon are identified. The basic social conditions of the spread of cor-ruption in Ukraine are analyzed. The measures to reduce its negative impact are proposed.

Key words: corruption, social conditions of corruption, state policy to prevent corruption.

Суходоля Александр Михайлович, Сменковский Андрей ЮрьевичЭнергетический сектор Украины: перспектива реформирования или стагнации?Рассмотрены проблемы реформирования энергетического сектора Украины. Причины нере-

формированности украинской энергетики проанализированы через интересы и мотивации разных социальных групп. Определены условия возникновения запроса на реформы и создания необходи-мой институциональной основы функционирования энергетики на рыночных принципах.

Ключевые слова: реформы энергетики, интересы и мотивации, институциональная основа.Sukhodolia Oleksandr, Smenkovskiy AndriyEnergy Sector of Ukraine: Prospects for Reform or Stagnation?The problems of Ukraine’s energy sector reforms are studied. The reasons for the lack of reforms in

Ukrainian energy sector are analyzed through the interests and motivations of different social groups. The conditions that could create a request for reforms and the necessary institutional framework for the functioning of the energy sector on the market principles are defined.

Key words: energy sector reforms, interests and motivations, institutional framework.




Бегун Сергей ВасильевичПриоритеты развития ядерной энергетики в УкраинеПроанализированы текущее состояние ядерной энергетики Украины и её вклад в обеспечение

экономической и энергетической безопасности государства. Обоснованы направления решения основных проблем в этой сфере. Разработаны рекомендации по стратегии развития ядерной энер-гетики Украины.

Ключевые слова: энергетика, энергетическая безопасность, ядерная энергетика, стратегия развития.

Begun SergiiPriorities for the Development of Nuclear Energy in UkraineThe current state of Ukraine’s nuclear energy and its contribution to the provision of economic and

energy security of the nation are analyzed. The ways to solve major problems in this field are grounded. Recommendations on the development strategy of Ukraine’s nuclear energy are elaborated.

Key words: energetics, energy security, nuclear energy, development strategy.

Дубов Дмитрий ВладимировичМодернизация информационной инфраструктуры как фактор обеспечения национальных

интересов УкраиныРассмотрены современные тенденции в политике информационно развитых стран относитель-

но развития инфраструктуры широкополосного доступа к сети Интернет. Состояние и перспек-тивы развития широкополосного доступа в Украине проанализированы в контексте преодоления внутреннего и внешнего цифрового разрыва. Предложены рекомендации по усовершенствованию государственной политики в соответствующих направлениях.

Ключевые слова: информационная инфраструктура, цифровой разрыв, широкополосный доступ, государственная политика, приоритеты развития.

Dubov DmytroModernization of the National Information Infrastructure as a Factor of the Provision of the

National Interests of UkraineThe current trends in the policy of the informationaly developed countries concerning the develop-

ment of modern information infrastructure for broadband access to the Internet are considered. The state and prospects of the development of broadband access in Ukraine are analyzed in the context of overcom-ing the internal and external digital break. Recommendations for the improvement of the state policy in respective areas are proposed.

Key words: information infrastructure, digital break, broadband access, state policy, development priorities.

Конах Виктория КонстантиновнаНациональное информационное пространство Украины: проблемы формирования и

регулированияРассмотрены актуальные проблемы функционирования национального информационного про-

странства Украины и их факторы. Предложены меры по их решению на концептуальном, институ-циональном и нормативно-правовом уровнях.

Ключевые слова: национальное информационное пространство, информационный контент, про-блемы регулирования национального информационного пространства.

Konakh ViktoriaThe National Information Space of Ukraine: the Problems of Formation and RegulationThe current problems of the functioning of the national information space of Ukraine and their factors

are considered. Measures for their solving at the conceptual, institutional and regulatory levels are proposed.Key words: national information space, information content, problems of the national information

space regulation.

Исакова Тамара ОлеговнаПротестные движения в информационном обществе: социально-психологические аспектыИсследованы атрактивные факторы сети Интернет в контексте формирования протестной

деятельности. Выявлены общие психологические причины зарождения такой активности. Продемонстрирована взаимосвязь между виртуальной (сетевой) и реальной протестной активно-стью. Проанализированы мотивационный компонент развития движения и особенности эмоциональ-ного состояния его участников. Рассмотрен социально-психологический портрет протестующего.

Ключевые слова: протестное движение, информационное общество, Интернет, социальные ме-диа, эмоциональное состояние.




Isakova TamaraProtest Movements in the Information Society: Social and Psychological AspectsFactors of the attractiveness of the Internet in the context of protests formation are studied. Сommon

psychological causes of the origin of such activities are revealed. The correlation between the virtual (network) and the real protest activity is demonstrated. The motivation component of the movement development and particularities of the participants’ emotional state are analyzed. The social and psycho-logical portrait of the protester is considered.

Key words: protest movement, information society, Internet, social media, emotional state.

Качинский Анатолий БрониславовичБезопасность жизнедеятельности человека, общества и государства: пороговые условияИзложено концептуальное видение пороговых условий безопасности жизнедеятельности

человека, общества и государства – первого уровня граничных значений национальной безопас-ности. Обоснованы их природа, а также значение и иерархическая структура основных подсистем глобальной системы безопасности жизнедеятельности.

Ключевые слова: национальная безопасность, безопасность жизнедеятельности, пороговые усло-вия, иерархическая структура систем, система индикаторов и пороговых значений национальной безопасности.

Kachinskiy AnatoliiSecurity of the Vital Activity of Man, Society and State: the Threshold ConditionsThe conceptual vision for the threshold conditions of security of the vital activity of man, society and

state – the first level of the boundary values of national security – is set out. Their nature, as well as the meaning and the hierarchical structure of the main subsystems of the global system of security of the vital activity are justified.

Key words: national security, security of the vital activity, threshold conditions, hierarchical structure of the systems, system of indicators and threshold values of the national security.

Езеров Альберт АнатольевичКонституционная безопасность как составляющая национальной безопасностиНетрадиционное для конституционного права понятие конституционной безопасности рассмо-

трено в рамках конституционного конфликта. Обосновано, что преимущество использования этого понятия, несмотря на предельную широту его содержания, заключается в возможности целостного отражения общей панорамы конституционно-правового пространства.

Ключевые слова: национальная безопасность, конституционная безопасность, конституционный конфликт, интересы, базовые ценности.

Yezerov AlbertThe Constitutional Security as a Component of the National SecurityThe non-traditional for the constitutional law concept of the constitutional security is considered

through the framework of the constitutional conflict. It is grounded, that the advantage of using this concept, despite the marginal breadth of its content, is the possibility of a holistic reflection of the general panorama of the constitutional and legal space.

Key words: constitutional system, national security, constitutional security, constitutional conflict, interests, basic values.

Шевцов Анатолий Иванович, Боднарчук Роман ВасильевичАктуальные проблемы реструктуризации оборонно-промышленного сектора экономики

УкраиныПроанализировано современное состояние оборонно-промышленного сектора экономики

Украины. Определены актуальные проблемы, основные задачи, стратегическое направление и цели его реструктуризации. Предложена система мер по обеспечению эффективного функционирования новообразованных корпоративных структур.

Ключевые слова: реструктуризация, приватизация, корпоратизация, государственный оборон-ный заказ, структурные преобразования.

Shevtsov Anatolii, Bodnarchuk RomanActual Problems of Restructuring the Defense-Industrial Sector of Ukrainian EconomyThe current state of the defense-industrial sector of Ukrainian economy is analyzed. The actual

problems, main tasks, strategic direction and objectives of its restructuring are defined. The system of measures to ensure the effective functioning of the newly created corporate structures is proposed.

Key words: restructuring, privatization, corporatization, state defense order, structural transformation.




Бирюков Дмитрий СергеевичТехногенные и экологические проблемы урбанизацииИсследованы взаимосвязи между процессами урбанизации и техногенными, природными, со-

циально-политическими факторами национальной безопасности Украины. Отмечено, что безопас-ное функционирование критической инфраструктуры крупных городов является необходимым условием их устойчивого развития и обеспечения национальной безопасности.

Ключевые слова: национальная безопасность, критическая инфраструктура, урбанизация, уязви-мость общества, чрезвычайные ситуации.

Biryukov DmytroTechnological and Environmental Problems of UrbanizationThe interrelations between urbanization, and the impact of man-made, natural, socio-political factors of

the national security of Ukraine are studied. Noted, that the secure functioning of critical infrastructures in the large cities is essential for their sustainable development and provision of the national security.

Key words: national security, critical infrastructure, urbanization, vulnerability of society, emergencies.

Белёвский Олег АнатольевичНеэффективность социального диалога как вызов национальной безопасности УкраиныРассмотрены место и роль социального диалога в системе обеспечения национальной безопас-

ности Украины. Особое внимание уделено анализу структурно-функциональных особенностей национальной модели социального диалога и направлениям его дальнейшего развития.

Ключевые слова: национальная безопасность, социальный диалог, социальное партнёрство, угро-зы, социальные риски, профсоюзы, работодатели, государство.

Bilovskiy OlegThe Inefficiency of the Social Dialogue as a Challenge to the National Security of UkraineThe place and role of social dialogue in the system of national security ensuring are considered. Special

attention is paid to the analysis of the structural and functional features of the national model of social dialogue and directions of its further development.

Key words: national security, social dialogue, social partnership, threats, social risks, trade unions, employers, state.

Ежеев Николай ФедоровичРазработка стратегии восточноазиатской политики Украины: методологические основыРассмотрены методологические основы разработки одной из важнейших составляющих внеш-

неполитической стратегии Украины – стратегии её восточноазиатской политики. Предложена возможная структура такой стратегии, показано содержание её составляющих.

Ключевые слова: внешняя политика Украины, внешнеполитические приоритеты, восточное (азиатское) направление, стратегическое планирование, внешнеполитическая стратегия.

Yezheyev MykolaThe Development of Strategy for Ukraine’s East Asian Policy: the Methodological FrameworkThe methodological framework for the developing of the one of the most important component of

Ukraine’s foreign policy strategy – the strategy for its East Asian policy – is considered. The possible structure of such strategy is proposed, the content of its components is displayed.

Key words: Ukraine’s foreign policy, foreign policy priorities, Eastern (Asian) direction, strategic plan-ning, foreign policy strategy.

Орлик Виктория ВладимировнаПроблемы российско-американских отношений после «перезагрузки»Рассмотрено современное состояние российско-американских отношений. Сделан краткий об-

зор результатов политики «перезагрузки». Проанализированы предпосылки и перспективы даль-нейшего развития взаимоотношений двух ведущих ядерных государств в условиях формирования многополярного мира.

Ключевые слова: Российская Федерация, Соединенные Штаты Америки, политика «перезагруз-ки», многополярность.

Orlyk ViktoriaProblems of Russian-U. S. Relations After the «Reset»The current situation in Russian-American relations is examined. The brief review of the «reset»

policy results is made. The preconditions and prospects of further development of the relations between two leading nuclear states in the forming multipolar world are analyzed.

Key words: the Russian Federation, the United States of America, «reset» policy, multipolarity.




Антошкин Вадим Константинович, Цвирова Виктория ВикторовнаТрансформация концепции нейтралитета и внеблоковости европейских стран в условиях

глобализацииИсследованы актуальные проблемы трансформации концепции нейтралитета и внеблоковости

европейских стран в условиях глобализации. Определены причины выбора ими нейтрального и внеблокового статуса. Проанализированы факторы современных изменений в политике нейтраль-ных и внеблоковых государств. Рассмотрены возможности Украины по реализации политики внеблоковости в сравнении с другими европейскими государствами.

Ключевые слова: нейтралитет, политика внеблоковости, глобализация, факторы трансформации нейтралитета и внеблоковости, возможности для Украины.

Antoshkin Vadim, Tsvirova ViktoriaThe Transformation of the Concept of Neutrality and Non-Alignment of the European States in

Terms of GlobalizationThe actual problems of the transformation of the concept of neutrality and non-alignment of European

states are studied in the context of globalization. Their reasons to choose the neutral and non-aligned status are defined. The factors of current changes in the policy of neutral and non-aligned states are ana-lyzed. Ukraine’s opportunities to implement the non-alignment policy are considered in comparison with other European states.

Key words: neutrality, non-alignment policy, globalization, factors of the transformation of neutrality and non-alignment, opportunities for Ukraine.

Александров Олег СвятославовичОборонная промышленность Европейского Союза: современный опыт трансформацииПроанализированы современное состояние и перспективы развития оборонной промышлен-

ности Европейского Союза. Рассмотрены факторы развития Общей политики безопасности и обороны ЕС. Осуществлён обзор основных проектов по объединению усилий и распределению ответственности стран-членов в процессе обеспечения оборонных возможностей Евросоюза. Формирование «сетевой» или «кластерной» системы безопасности ЕС подтверждено примерами. Обоснована целесообразность использования опыта Евросоюза по созданию протекционистских механизмов в оборонной промышленности при реформировании украинского ОПК.

Ключевые слова: Европейский Союз, Общая политика безопасности и обороны ЕС, Гентская инициатива, объединение усилий и распределение ответственности, «кластерная» система безопас-ности, мировой финансово-экономический кризис, оборонно-промышленный комплекс (ОПК), военно-техническое сотрудничество (ВТС).

Aleksandrov OlegDefence Industry of the European Union: Current Experience of TransformationThe current state and prospects of the defense industry of the European Union are analyzed. The fac-

tors affecting the development of the Common Security and Defense Policy of the EU are examined. The implementation of the major projects of the «Pooling and Sharing» initiative is considered. The formation of the EU «network» or «cluster» security system is exemplified. The necessity to use the EU experience of creating the protective mechanisms in the defense industry during the reforming of Ukraine’s defense-industrial complex is grounded.

Key words: European Union, Common Security and Defense Policy of the EU, Ghent initiative, «Pooling and Sharing», «cluster» security system, global financial and economic crisis, defense-industrial complex (DIC), military-technical cooperation (MTC).



Александров Олег Святославович

головний консультант відділу оборонних стратегійта військово-технічної політики Інституту

Антошкін Вадим Костянтинович

консультант відділу оборонних стратегій та військово-технічної політики Інституту

Бєгун Сергій Васильович

кандидат фізико-математичних наук, старший консультант відділу енергетичної та ядерної безпеки Інституту

Більовський Олег Анатолійович

старший консультант відділу соціальної політики Інституту

Бірюков Дмитро Сергійович

кандидат технічних наук, старший консультант відділу екологічної та техногенної безпеки Інституту

БоднарчукРоман Васильович

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу Регіонального філіалу Інституту у м. Дніпропетровську

Бурлака Володимир Григорович

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник відділу економіки та організації високих технологій ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

Валюшко Іван Васильович

старший консультант відділу регіонального розвитку Інституту

Васильчук Євген Олегович

кандидат політичних наук, докторант Інституту

Дубов Дмитро Володимирович

кандидат політичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу досліджень інформаційного суспільствата інформаційних стратегій Інституту

Єжеєв Микола Федорович

кандидат військових наук, доцент, завідувач сектору відділу зовнішньої політики Інституту

Єзеров Альберт Анатолійович

кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія»

Ісакова Тамара Олегівна

головний спеціаліст відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Інституту

Качинський Анатолій Броніславович

доктор технічних наук, професор, головний науковий співробітник відділу стратегій реформування сектору безпеки Інституту

Ковязіна Кароліна Олександрівна

головний спеціаліст відділу соціальної політики Інституту

Конах Вікторія Костянтинівна

кандидат політичних наук, головний консультант відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Інституту

Ожеван Микола Андрійович

доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, головний науковий співробітник відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Інституту

ОрликВікторія Володимирівна

кандидат історичних наук, головний консультант відділу зовнішньої політики Інституту

Покришка Дмитро Степанович

завідувач відділу економічної стратегії Інституту

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Priopitety_Vymogi.indd 206Priopitety_Vymogi.indd 206 16.07.2013 11:33:2416.07.2013 11:33:24

Відомості про авторів


Привалова Олена Миколаївна

аспірантка Київського національного торговельно-економічного університету

Привалова Інна Миколаївна

аспірантка Київського національного торговельно-економічного університету

Резнікова Ольга Олександрівна

кандидат економічних наук, заслужений економіст України, заступник завідувача відділу глобалістики та безпекових стратегій Інституту

Розумний Максим Миколайович

доктор політичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу політичних стратегій Інституту, заслужений діяч науки і техніки України

Сменковський Андрій Юрійович

заслужений економіст України, завідувач відділу енергетичної та ядерної безпеки Інституту

Cуходоля Олександр Михайлович

доктор наук з державного управління, доцент, заступник завідувача відділу енергетичної та ядерної безпеки Інституту

Тищук Тетяна Анатоліївна

кандидат економічних наук, доцент, завідувач відділу макроекономічного прогнозування та досліджень тіньової економіки Інституту

Цвірова Вікторія Вікторівна

здобувачка Військово-дипломатичної академії ЗСУ

Шевцов Анатолій Іванович

доктор технічних наук, професор, директор Регіонального філіалу Інституту у м. Дніпропетровську, заслужений діяч науки і техніки України

Шевченко Анастасія Валеріївна

старший консультант відділу секторальної економіки Інституту



ВИМОГИ ДО СТАТЕЙПри підготовці матеріалів для публікації у щоквартальному науково-аналітичному збірнику НІСД «Страте-

гічні пріоритети» редакційна колегія збірника та видавці просять дотримуватися таких вимог:

• стаття має бути присвячена стратегічним орієнтирам розвитку України, пріоритетам державної політики України у тій чи іншій сфері, ключовим тенденціям світового розвитку;• стаття має бути написана українською мовою й оформлена відповідним чином:– індекс УДК (на початку ліворуч);

– дані про автора (на початку праворуч від тексту): прізвище, ім’я та по батькові (у називному відмінку); науковий ступінь, учене звання, посада, місце роботи (без скорочень); контактний телефон (разом із кодом міста); е-mail; іноземні автори вказують також назву країни;– назва статті (по центру);– анотація українською мовою (рекомендовано від трьох до п’яти рядків);– ключові слова (від трьох до п’яти);

– анотації російською та англійською мовами у такому порядку і вигляді: прізвище, ініціали автора (виділити жирним курсивом); назва статті (виділити жирним прямим); (з абзацу) текст анотації; (з абзацу) ключові слова;– текст статті; – список використаних джерел, оформлений відповідно до чинних стандартів: ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання»; ДСТУ ГОСТ 7.80:2007 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Заголовок. Загальні вимоги та правила складання»; ДСТУ 3582–97 «Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила»; ГОСТ 7.12–93 «Система стандартов по информации, библиотечному и издательскому делу. Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила»; ISO 4:1997 «Information and documentation. Rules for the abbreviation of title words and titles of publications».Зразки бібліографічних описів містяться у «Переліках та формах документів, які використовуються при атестації наукових та науково-педагогічних працівників», затверджених Наказом ВАК України від 29.05.07 № 342, – форма 23: «Приклади оформлення бібліографічного опису у списку джерел, який наводять у дисе р тації, і списку опублікованих робіт, який наводять в авторефераті»; • у структурі статті повинні бути відображені обов’язкові елементи згідно з вимогами ВАК України до наукових статей (Постанова Президії ВАК України від 15.01.2003 р. № 7–05/1), а саме:– постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями;– аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор;– виділення невирішених раніше аспектів загальної проблеми, яким присвячується стаття;– формулювання мети або цілей статті (постановка завдання);– виклад основного матеріалу дослідження з повним обгрунтуванням отриманих наукових результатів;– висновки з даного дослідження;– перспективи подальших розвідок у даному напрямі;• обсяг статті, у тому числі зі списком використаних джерел, таблицями, схемами, анотаціями тощо, не повинен перевищувати 15 сторінок (А4) – 0,5 др. арк. (20 тис. знаків та пробілів); сторінки мають бути пронумеровані (зверху, по центру, без номера на першій сторінці);• текст має бути набраний шрифтом Times New Roman, 13 кеглем через 2 інтервали; верхнє, нижнє і ліве поле – 2 см, праве – 1,5 см;• зноски і примітки мають відповідати таким вимогам: зноски на джерела оформлюються за правилами бібліографічного опису літератури (у квадратних дужках номер джерела з посиланням на сторінку, наприклад, [7, с. 11]; примітки робляться посторінково, автоматично;• ілюстративний матеріал має відповідати таким вимогам: графіки та діаграми мають бути зроблені у Miсrosoft Graph або Miсrosoft Excel; написи та підписи подано українською мовою; формули мають бути належним чином оформлені та зроблені у Miсrosoft Equation 3.0 і наступних версіях; якщо ілюстрації скановано, то вони мають бути записані у форматі .tiff з роздільною здатністю 300 dpi або у форматах .jpg, .eps; написи на ілюстраціях та підписи до них мають бути подані українською мовою. Малюнки з інтернету до друку не приймаються; схеми, зроблені у псевдографіці, мають бути згруповані; усі скановані малюнки мають бути у моделі Grayscale; • стаття (ім’я файла включає прізвище автора англійською) має бути набрана на комп’ютері (редактор MS Word 2003/2007 for MS Windows 2000/XP) і записана на електронному носієві;• стаття має бути прорецензована і рекомендована до друку та подаватися з рецензією фахівця з проблеми, що досліджується; рецензією наукового керівника, наукового консультанта (для аспірантів та докторантів), а також з рекомендацією відділу (кафедри), оформленою як витяг з протоколу засідання відділу (кафедри);• текст статті, завізований автором власноручним підписом, подається у двох примірниках разом з електронним носієм, рецензіями та реко мендацією відділу (кафедри), файл статті також може бути надісланий електронною поштою;• редакційна колегія залишає за собою право редагувати та скорочувати тексти;• відповідальність за зміст несе автор;• після опрацювання матеріали автору не повертаються.


Modernization of the National Information Infrastructure as a Factor of the Provision of the...

Documents

Transcript of Modernization of the National Information Infrastructure as a Factor of the Provision of the...