Феномен Європи в контексті західного розуміння історії

Тарас РАДЬ, Україна

У статті розглядається питання феномену Європи як історіософської категорії,

яка виступає своєрідним збірним образом, що сформувався в результаті

глобальної експансії західноєвропейської цивілізації та панування європейського

універсалізму. Це шлях першості та прогресу європейської цивілізації, яка

породила уявлення про світову історію, зробивши її заручницею власних уявлень.

На прикладі цивілізаційних підходів новітнього часу показано процес становлення

світової історії шляхом виходу за межі європейської культури та поступового

занепаду Європи.

Ключові слова: феномен Європи, Захід, західноєвропейська цивілізація,

європейський універсалізм, занепад Європи, історіософія, цивілізаційні підходи

Keys world: Phenomenon of Europe, West, Western Civilization, European

Universalism, Decline of the West, historiosophy, a Theory of Civilization

До різних аспектів питання Європи в різний час зверталося багато мислителів,

особливо у новітню добу, тоді як комплексний розгляд культурних, політичних,

релігійних, економічних тощо факторів дозволяє говорити про певний її «образ». Із

звичного топонімічного найменування це слово переросло у складний культурно-

цивілізаційний феномен. Сформована в процесі цього європейська людина стала

творцем такого типу мислення, що вперше сформував ідею світової історії. Проте

такий пізнавальний характер залишався до того часу до поки ідейно-теоретичні

філософські системи не виступили світоглядною основою політичної експансії

європейської культури, спочатку географічної, а пізніше культурної. З часу

античного міфологічного образу викрадення Європи західноєвропейська

цивілізація стала творцем сучасного глобального світу.

Історіософські погляди можна простежити протягом усієї філософської думки,

перші спроби концептуалізації яких можна віднести до Нового часу, що остаточно

сформувалися в німецькій класичній філософії та кардинально змінилися в новітню

добу, заклавши основи сучасного розуміння феномену Європи. Найкраще класичну

концепцію історії філософії обґрунтував Г.В.Ф.Гегель. До нього історію філософії

розглядали як перелік випадкових думок. Ставлення наступних філософських

систем до попередніх було переважно заперечувальним. Їхній новочасний характер

проголошував, що попередні системи ні для чого не придатні і що тільки тепер

знайдено істинне вчення. «Система наук» - це та вершина європейського мислення,

яка послужила основним об’єктом її критики – європейський універсалізм. Гегель

вперше використав принцип історицизму стосовно історії філософії. Відношення

між філософією та історією філософії він розглядає як необхідний зв’язок ступеня

розвитку. Для нього одна, так і друга – це системи, що розвиваються.

Для актуалізованої німецькою класичною філософією, класична традиція історії

філософії свідчить, що філософські вчення, які видаються відмінними, становлять

собою лише одну філософію на різних ступенях її розвитку. Хоча вона, згідно

твердженням самих авторів, була свідченням завершення філософії, проте з її

засудження черпає свої коріння некласична парадигма. Саме новітня доба

намагається порвати з ідеєю безособового порядку і безконечного причинного

ланцюга класичної традиції. Починаючи від О.Шпенглера і закінчуючи

Ф.Фукуямою та С.Гантінгтоном, історіософське мислення намагається подолати

синкретизм між європейською культурою, з однієї сторони, і ідеєю всесвітньої

історії та єдиної загальної культури, з іншої. Їхня головна ідея – історія як зміна

окремих замкнутих культур, яка виключає єдиний історичний прогрес.

* * *

Розвиток Європи в межах бінарної позиції «Захід - Схід»

Відповісти на питання, що таке феномен Європи означає дати інтерпретацію

європейській культурі, її місце в історії та взаємозв’язок з іншими культурами. Сам

факт його існування засвідчує акт самопізнання і співвідношення себе із світом. Як

і у випадку з будь-якою частиною світу, унікальність Європи полягає в її

динамічному, еволюційному, прогресивному та мінливому характері. Хоча

історично вона була далеко не першою цивілізацією, проте розвиваючись на ранніх

стадіях автономно, Європа обрала шлях, який об’єктивно підміняє собою або

навіть становить факт розуміння світової історії. Це одна із тих обставин, що

виступає предметом гострої критики та засудження усієї західноєвропейської

цивілізації. При порівняльному аналізі чи елементарному співставленні культур

очевидним видається факт економічного, наукового, інтелектуального, політичного

тощо домінування західного світу над іншими. Проте насправді це лише наслідки,

а не причини такої об’єктивної реальності. На думку науковці, найкращим

поясненням цьому слід шукати в самих історіософських «правилах гри», де спосіб

мислення, метод пізнання, саме розуміння історії, розвитку, понятійний апарат є

продуктом європейської культури. Мова йде не так про об’єктивну заданість

певних здобутків цивілізації, як про їхній відносний та практичний характер. Таким

чином основний успіх Європи полягає не в констатації її досягнень, а в тому, що в

цьому вона була першою.

Геологічний відлік Європи розпочинається приблизно дванадцять тисяч років

назад, проте історію західноєвропейської цивілізації, на думку С.Гантінгтона,

А.Тойнбі, К.Ясперса, М.Вебера та інших, слід відраховувати з кінця другого

тисячоліття до нашої ери, коли зародилася еллінська культура. Її революційним

досягненням стало формування основ філософії, релігії та науки, як основних форм

людського світогляду. Передісторичні світоглядні системи так і не зуміли стати

загальновизнаними. Уся академічна світову історію згідно християнській

європейській традиції умовно поділяється на три періоди: «Стародавній світ -

Середні віки - Новий час» [14]. На думку О.Шпенглера, це європоцентрична схема

історії, яка становить сукупність, а не цілосукупність восьми окремих культур, які

він виділяє. Спробою позацивілізаційного визначення історії є ідея «осьового часу»

К.Ясперса, як періоду духовного формування людини. В його поділі історії на

передісторію, історію і всесвітню історію, найбільш переламним моментом стала

середина I тис. до н.е. (між 800 і 200 рр. до н.е.), коли виникли духовні осередки

сучасних цивілізацій в Китаю (конфуціанство), Індії (буддизм), Близькому Сході

(юдаїзм і зороастризм) та Європи (Стародавня Греція). [15]

Динамічна та неоднозначна історія вплинула на зміст поняття Європи та

європейської цивілізації. До великого переліку різноманітних підходів долучилися

категоріально-понятійні складнощі пов’язані із експансією європейської культури.

Особливо це стосується розуміння поняття «Європи». Для його позначення свого

часу використовували поняття «великої республіки» (Вольтер), асоціації з

європейською людиною і громадянином (Ж.-Ж.Руссо, Е.Берк), всесвітнім духом

(В.Ф.Г.Гегель), «країни святих чудес» (А.Хомяков), так і тези Ж.Моне про те, що

«Європи ніколи не було, її ще треба створити» та заклику О.Шпенглер викинути це

слово із словників, оскільки це порожній звук. Однак було б хибно припускати,

ніби термін «Європа» не мав політичного змісту. Навпаки, цю назву часто вживали

як синонім гармонії та єдності, яких бракувало. Вона була недосяжним ідеалом,

метою, до якої мали прагнути всі добрі європейці, а згодом і все людство. Таким

вона залишається і сьогодні. Географічна Європа завжди мала сперечалася з

уявленнями про Європу як культурну спільноту, а до моменту виникнення єдиних

політичних структур (ЄСВС, ЄЕС і Єврат) європейську, а сьогодні

західноєвропейську цивілізацію (НАТО), можна було визначити лише за

допомогою культурних критеріїв. Причина таких труднощів закладена в основі

історії європейської культури, яка фактично інституалізувала лінії поділу Європи

на «Захід» і «Схід». Зокрема, Норман Девіз узагальнив найбільш значимі межі:

1) Географічна: основні суперечки науковців точаться довкола визначення східного

кордону. Більшу частину обрисів Європи визначає її довге морське узбережжя.

Однак визначення її суходільних кордонів тривало не одне сторіччя. За античних

часів межу між Європою і Азією проводили від Геллеспонту до річки Дон, і ця

межа зберігалася й протягом Середньовіччя. Сучасне географічне означення

Європи «від Атлантичного океану до Уральських гір» стало можливим в 1730 р.,

коли шведський офіцер на російській службі Штраленберг запропонував відсунути

кордон від Дону до річки Урал. Причиною цього стало культурне піднесення

Російської імперії та «вікно у Європу», яке прорубав Петро I. На думку

Г.Макіндера та А.Тойнбі цей кордон є малообгрунтованим, а Дж.Рейнольд взагалі

пише, що «Росія – географічна антитеза Європи». Разом з тим, О.Шпенглер

стверджує, що все, що називається європейською культурою, виникло між Віслою,

Адріатикою і Гвадалквівіром, що заперечує як географічний центр Європи в

передмісті Варшави, так і Європейського Співтовариства – в Сен-Клемані.

2) Християнська: лінія поділу, яка розділяє західну (латинську) та східну (грецьку)

християнську традицію. Історично вона протиставляє католицьку доктрину,

спочатку візантійському, а пізніше, російському, православ’ю. Таким чином ідея

західного християнської світу певною мірою відкидає протестантизм та ігнорує

православ’я як форми католицької єресі. Християнську лінію поділу добре видно

на прикладі класифікації цивілізацій: «православно-візантійська» та «православна

російська» в Тойнбі, «слов’яно-православна» в Гантінгтона і «візантійсько-

арабська» («магічна») в Шпенглера.

3) Римська імперія: розмежування здобутків культури після поділу на Західну і

Східну Римські імперії. Ця межа тісно пов’язана із християнською лінією поділу,

протиставляючи культурну спадщину латинського світу Візантійській імперії,

Арабському халіфату та Російській імперії.

4) Османська імперія: на початках її існування, тоді ще єдина католицька Церква з

підозрою дивиться на східних варварів та орієнталізм, забувши про своє

близькосхідні коріння. Проте якщо до цього часу її протистояла культурно ближча

візантійська традиція, то починаючи з XIV ст. її місце зайняла інша, мусульманська

(арабська) цивілізація.

5) Індустріальна: поділяє промислово розвинутий Захід та аграрний відсталий Схід.

Причиною цього стала науково-технічна революція та індустріалізація XIX ст., яка

в економічному відношенні залишила далеко позаду весь інший світ. З іншої

сторони, економічне піднесення Заходу було тісно пов’язане із процесами

трансформації європейської людини, для якої протестантська етика виступила

духовним стрижнем капіталізму.

6) «Залізна завіса»: ідеологічна поляризація капіталістичного Заходу та

соціалістичного Сходу в період «холодної війни». Це найменш тривалий в історії

штучний поділ, який розділив світ умовно на три блоки: НАТО, як уособлення

«дикого капіталізму» та споживацького суспільства, країни соціалістичного табору,

як утопічна спроба егалітарного суспільства та треті країни, що опинилися в

межовій ситуації. Це була перша, справді глобальної спроба ходи світового духу,

амбіцій європейського універсалізму та західного неолібералізму. Проте згідно

висновків С.Гантінгтона, суспільства, що об’єднані культурно та розділені

ідеологічно схильні до об’єднання, в той час як ідеологічно спільні, проте

культурно різні спільноти приречені на загибель. [12]

З меншою мірою впевненості суспільствознавці визначили поділи, засновані на

критеріях їхніх дисциплін. Наприклад, історичні антропологи визначили лінію

Ленінград – Трієст, яка нібито відокремлює зони нуклеарних родин від зони

розширених родин. Історики права простежують кордон, який відокремлює країни,

що перейняли римське право, від тих, які цього не зробили. Історики державного

устрою наголошують на лінії, яка відокремлює країни з ліберальними,

демократичними традиціями від решти країн. Політологи знайшли лінію, яка

розмежовує «західну» і «незахідну» форми націоналізму. [3]

Сьогодні для позначення різних аспектів феномену Європи використовують

поняття Заходу, Старий і Новий Світ, Західна Європа, західноєвропейська

цивілізація, західна і напівзахідна цивілізація, західний християнський світ, «біла» і

«чорна» Європа, Європейський Союз. Беззаперечною материнською

(ландшафтною) землею залишається Західна Європа. Це та єдність могутніх

національних держав, що в наш час об’єднанні ідеєю Європейського

Співтовариства (перш ніж воно почало розширення) з географічним центром у

Сент-Клемані (департамент Альє). Свого часу провідне становище Великобританії,

Франції, Німеччини та Італії дозволяло їм ігнорувати будь-які обставини, окрім

хіба що інтересів один одного. Перш за все воно проявлялося у ставленні до

територій, що знаходились на схід від їхніх кордонів. На противагу західній

цивілізації і «білій Європі» ними ж протиставлялися напівзахідна цивілізація та

«чорна Європа». Об’єктивною підставою такого розмежування стали відмінності

релігійної традиції, що утвердилася в результаті поділу на Західну і Східну

Римську імперію. Католицька церква як «спадкоємець» спадку Римської імперії

прагнула не лише відновити світську могутність, але поглибила релігійне

протистояння з так званим орієнталізмом, що представлений, з однієї сторони,

православною візантійською та російською традицією, а з іншої, мусульманським

світом. Результатом такої політики став внутрішній розкол, в результаті якого

появилася національна протестантська віра. Реформація завдала значного удару

папській курії та інквізиції і розділила Європу умовно на північну протестантську

(Скандинавія, Великобританія, Німеччина) та південну католицьку (Італія,

Франція, Іспанія). До сьогоднішнього дня географічна Європа перебуває в

перманентному латентному (а подекуди відкритому) протистоянні католицької,

протестантської та православної традиції і поряд з багатьма іншими чинниками

виступає фактор європейської нестабільності, хоча як показує сучасна практика, не

дезінтеграції. Хоча вона пережила чергове, в даному випадку релігійне, потрясіння,

проте як завжди залишилася вірною своїй високій «месіанській» культурі, для

означення якої почали використовувати поняття західний християнський світ.

Проте у «кривавому XX столітті» боротьба за домінування в Європі переросла у

глобальну поляризацію світу. Ідея загальної історії, як ніколи до цього, стала

реальністю, тоді як теза «кінця історії» могла набути буквального значення.

Протистояння Заходу і Сходу вийшло далеко за рамки європейської культури. В

результаті ПСВ з’явився такий термін як «Східно-Центральна Європа» (Фінляндія,

Польща, Югославія), що по відношенню до Західної Європи відповідала німецькій

концепції «Центральної Європи» (Mitteleuropa). Слідуючи пруській традиції

«залізного канцлера» О. фон Бісмарка, А.Гітлер розгорнув власну ідею «життєвого

простору» (Lebensraum – Г.Брім, Г.Замден, К.Хаусхофер, П.Шмітхенер, Г.Обст)

Третього Рейху, що виступало втіленням найвищої європейської культури. На

зміну боротьби національних держав, ДСВ принесла зіткнення ідеологій

планетарного масштабу – європейському духу протистояв «привид комунізму».

Старе культурне напруження між католицьким та православним світом переросло у

геополітичну глобальну конфронтацію ліберального капіталістичного Заходу

(НАТО і ЄС) і соціалістичного Сходу (Варшавський договір). «Залізна завіса» на

півстоліття штучно поділила світ на два табори, створивши блок проміжних країн –

«Рух неприєднання».

Проте основним наслідком тотальної експансії для Старого світу стало розширення

сфери європейської культури за рахунок країн Нового світу. Поняття європейської

культури поступово трансформувалося і ототожнюється із західними цінностями.

Остаточно оформлена західноєвропейська цивілізація пустила європейські коріння,

разом із поселенцями, у США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії. Геополітична

необхідність «холодної війни» долучила сюди Японію, Південну Корею, Філіпіни,

Ізраїль, ПАР та ін. Проте це та обставина, яка виходить далеко за межі культурного

чи цивілізаційного поділу.

Уявлення про «Захід» таке ж давнє, як і античні елліни, що вважали вільну Елладу

за антитезу спартанській тімократії та перському деспотизмові на Сході. За нових

часів це уявлення перейняли велика низка тих, хто, маючи певні політичні

інтереси, намірявся виділити свою ідентичність і відмежуватись від сусідів. Відтак

«західна цивілізація» набувала все нових і нових значень та підтекстів,

нагромаджуваних протягом століть. Таким чином Н.Дейвіс виділяє дванадцять

основних інтерпретацій:

1) Римська імперія, яка простягалася далеко за межі європейського півострова, а

проте залишила глибокий слід у розвитку Європи. В цьому контексті «Захід»

почали асоціювати з такими частинами Європи, які можуть претендувати на частку

римської спадщини, - на відміну від тих, що не можуть.

2) Християнська цивілізація, головний осередок якої розмістився в Європі,

визначалася, починаючи з VII ст., релігійним кордоном з ісламом. Християнський

світ був Заходом, а ісламський – Сходом.

3) Католицький світ, що утворився внаслідок розбіжностей між традиціями

римської та грецької церков, надто після розколу 1054 р., і використання латини як

універсальної мови. В такому варіанті Захід прирівнюється до католицького світу,

де поширений поділ на церковну і світську владу згодом посприяв розвиткові

нонконформістських рухів, зокрема Ренесансу, Реформації, наукової революції і

просвітництва.

4) Протестантство дало західній цивілізації новий фокус у гроні країн Північної

Європи, які в XVI ст. визволились з-під католицького контролю.

5) Французький варіант західної цивілізації став визначальним у XVII – XVIII

столітті. Він вилився у світській філософії Просвітництва та в ідеалах революції

1789 р. Французьку мову перейняла освічена еліта Німеччини і Східної Європи, що

зробило французьку ще універсальнішою мовою, ніж доти була латина.

6) Імперський варіант спирався на необмежену самовпевненість провідних

імперських держав протягом тривалого миру в Європі перед 1914 р. Його живила

віра в дароване Богом право «імперських рас» правити іншими, а також віра в їхній

начебто вищий культурний, економічний і державний розвиток. Багатий

імперський клуб Заходу – Німеччина, Англія, Франція – характеризувався

передовими промисловими економіками і складними системами врядування, а Схід

– селянськими суспільствами, недержавними народами і примітивною автократією.

7) Марксистський варіант був дзеркальним відображенням імперського. К.Макрс і

Ф.Енгельс погодилися, що імперіалістичні країни Західної Європи досягли

найвищого щабля розвитку, проте, на їхню думку, ранній розвиток Заходу мав

скінчитися раннім занепадом і революціями.

8) Перший німецький варіант був заохочений початком ПСВ. Він спирався на

німецький контроль над Центральною Європою, надто Австрією, на сподівання

завдати військової поразки Франції та Росії і на майбутню велич, яку планувалося

розділити з англосаксонськими державами. Політичне формування такої схеми

найтісніше пов’язують з Ф.Науманом і була болісно пережита О.Шпенглером.

9) Варіант білих англосакських-протестантів виник через збіг інтересів США і

Британської імперії, що виник під час ПСВ. Він спирався за англофільські

вподобання тодішньої американської еліти, на спільні традиції протестантства,

парламентського врядування і загального права, на противагу німецькій гегемонії в

Європі, на перспективу особливого стратегічного партнерства і на провідне

становище англійської мови, яка почала перетворюватися на головний засіб

міжнародного спілкування. Попри зневагу американців до традиційних форм

імперіалізму, вважалося, що США стоїть нарівні з великими імперськими

державами Європи. Варіант був приречений на забуття після розпаду Британської

імперії і зростання американських інтересів у Тихому океані, однак у Британії й

надалі залишалися «особливі взаємини» із США, які зміцнювали НАТО і

стримували об’єднання Європи.

10) Другий німецький варіант, як його уявляли собі нацисти, реанімував багато

елементів першого, але додав дещо нове. До первісних військових і стратегічних

міркувань додалися «арійський» расизм, великонімецький націоналізм, поганська

міфологія і антибільшовизм.

11) Американський варіант сформувався після ДСВ довкола країн, що погодилися з

лідерством США і плекали американські ідеї демократії та капіталізму. Він виріс з

англосаксонського варіанту, але переріс своє європейське коріння. Варіант вже не

залежав від вищості білих англосакських-протестантів в американському

суспільстві чи від провідної ролі Британії як американського посередника в Європі.

Центр його тяжіння невдовзі перемістився з Центральної Атлантики до

«Тихоокеанського кільця».

12) Європейський варіант західної цивілізації виник наприкінці 1940-х рр. на тлі

намагань створити нове (Західно-)Європейське Співтовариство. Він спирався на

існування «залізної завіси», на франко-німецьке примирення, на відмову від

заморських імперій, на матеріальне процвітання ЄЕС і на прагнення обмежити

вплив англосаксонів. Він озирався в минуле Карла Великого і дивився вперед на

федеративну Європу, об’єднану під керівництвом її членів-засновників. Проте

приєднання Великобританії, падіння «залізної завіси», плани тіснішого

політичного та валютного союзу, а також перспективи розширення ЄС на схід – усе

це разом спричинилося до глибокої кризи ідентичності. [3]

Для Арнольда Тойнбі таке перебування Європи у «ворожому оточені» та

напруженні становить викликом для західноєвропейської цивілізації. Він виділяє

шість форпостів Західного світу проти континентальних європейських варварів,

Московської держави, Оттаманської імперії, далекозахідного (саксонського)

християнства, Скандинавії та сирійського світу на Іберійському півострові. [8]

Проте беззаперечними спільностями Європи є заселеність переважно народами

індоєвропейської культури, всі регіони є нащадками християнського світу, які

пов’язані між собою всіма типами політичних, економічних та культурних зв’язків.

На підтвердження цього С.Гантінгтон виділяє ядро західної цивілізації: 1) значний

та різноманітний класичний спадок західній цивілізації особливо: грецька

філософія та раціоналізм, римське право, латинська мова та християнство; 2)

західне християнство: спочатку католицизм, а потім протестантизм; 3) європейські

мови: Захід у ролі однієї мови успадкував латину, однак з часом сформувалася ціла

низка націй і, відповідно, появилося багато національних мов, які умовно

поділяються на романські та германські; 4) поділ духовної та світської влади:

впродовж усієї західної історії Церква, а відтак низка Церков існували незалежно

від держави. Бог і Цезар, Церква та держава, духовна і світська влади, на

протиставленнях яких постав дуалізм західної культури; 5) панування закону:

розуміння провідної ролі права у цивілізованому існуванні Захід успадкували від

римлян, ідею природного права розробили мислителі Середньовіччя, а традиція

звичаєвого права склалася в Англії; 6) соціальний плюралізм та громадянське

суспільство; 7) представницькі органи: завдяки плюралізму в Європі дуже рано

виникли органи, що представляли різні верстви населення, які в процесі

модернізації перетворилися в інститути сучасної демократії; 8) індивідуалізм та

зародження традиції особистих прав та свобод. [12]

Європа була не завжди, проте постійне прагнення до прогресу – самобутня ознака

європейської культури. Європейський, а пізніше світовий дух стали втіленням

європейського універсалізму, що поширив свій вплив далеко на Захід та

наштовхувався на постійний спротив на Сході. На думку Ясперса, така бінарність

позицій протягом усієї історії Європи є закономірним процесом розвитку, що

притаманна кожній культурі по відношенню до інших спільнот, що в даному

випадку проявилася в поляризації між Заходом і Сходом.

* * *

Розгляд західноєвропейської цивілізації в основних підходах новітньої доби

Базове поняття «цивілізованого» було розвинуте у XVII ст. французькими

філософами в рамках бінарної позиції «цивілізація - варварство». Воно виступило

онтологічною основою експансії європейської цивілізації і практики розподілу

світу без врахування інтересів інших неєвропейських культур. Остаточний відхід

від бінарної формули відбувся після ДСВ. На межі тисячоліть поняття цивілізації

зазнало чергових змін. В рамках тези, запропонованої П.Щедровицьким та

Е.Островським в кінці 1990-х років, передбачається відхід від географічної

складової, і остаточний перехід від формули «землі і крові» до принципу «мови і

культури». Таким чином межі одиниць структурування цивілізацій проходять по

ареолу поширення мов і певний спосіб життя, включаючи «сукупність культурних

характеристик та феноменів» Ф.Броделя. [2] Основними історіософськими

концепціями новітньої доби стали ідея «занепаду Європи» О.Шпенглера, «осьового

часу» К.Ясперса, «світосистеми» та «світоекономіки» І.Валлерстайн і Ф.Броделя,

«кінця історії» Ф.Фукуями, «зіткнення цивілізацій» С.Гантінгтона і

З.Бжезинського. Велике зацікавлення цією проблемою стало своєрідною реакцією

на кризові явища XX ст., спричиненні неконтрольованим розвитком європейського

універсалізму. Хоча сьогодні відбулася переорієнтація на принцип «діалогу

культур», проте європоцентризм продовжує залишатися незмінною ознакою

досліджень. Відправними точками сучасних історіософських пошуків залишається

факт, що цивілізаційний образ «умовного Заходу» у світі на сьогодні сформований,

а історія завершена в її класичному форматі (Ф.Фукуяма), і визнання факту

існування великої кількості цивілізацій, які доведеться підтягувати до вимог

цивілізаційного (західного) образу (С.Гантінгтон).

Можна сперечатися про сутність історії Європи, проте як предмет комплексних

наукових пошуків феномен Європи став продуктом новітньої доби. Це переломний

для європейської культури період, об’єктивну діалектичну сутність якого

спробували показати М.Горкхаймер і Т.Адорно.[13] Віра в тотальний розум та

прогрес Просвітництва і метафізика класичної німецької філософії ознаменували

як «завершення» філософії, так і стали причиною чергового морально-духовного

декадансу. Наслідуючи погляди Ніцше, на початку XX ст. О.Шпенглер констатує

«занепад Європи» не стільки як мобілізацію духа європейської культури, скільки

його загибель. Проте наприкінці XX ст. спробою своєрідної «реабілітації» Європи

стала парадигма «кінця історії», що доводить факт світової перемоги ліберальної

демократії. Ф.Фукуями пише: «Мабуть ми стаємо свідками кінця історії: це означає

кінцеву точку ідеологічної еволюції людства та універсалізацію ліберальної

західної демократії як кінцевої форми правління людини». [11] Показовою

видається та обставина, що обидва автори відштовхуються від філософії Гегеля.

Прагнення Європи створити єдину загальну культуру породило біполярну

інтерпретацію дійсності – «світу як природи» і «світу як історії». Всесвітня історія,

на думку О.Шпенглера, стала суто західноєвропейським праобразом картини світу,

проте аж ніяк не людства. В результаті цього прогресивна європейська культура,

стала помилково ототожнювати цивілізованість із розвиненістю. В нього кожна

культура як «організм» з необхідністю проходить стадії народження, дитинства,

змужніння, зрілості, старості і смерті. За Шпенглером, вона належить до живої

природи Гете, а не мертвій природі Ньютона. Хоча він запозичує аполонівське

начало, проте, на відмінно від Ніцше, протиставляє йому фаустівську душу. Для

нього «фаустівська душа» Гете, на відміну від «діонісійської» та «аполлонічної»,

має відчуття безкінечного простору, історизму й неминучості кінця. Аполлонічна

душа - механічна статика, чуттєві культи олімпійських богів, політична ізоляція грецького

поліса, доля Едіпа, символ фалоса. Фаустова душа - динаміка Галілея, католицько-

протестантська догматика, велика династія барокко, ідеал Мадонни, доля, розсудок,

самопізнання. Символ західної фаустівської душі - нескінченність, усесвітній Бог,

пізнання і перетворення світу, що визнає лише деяких першовідкривачів. Будь-якій

культурі відміряний певний період часу, приблизно 1000 - 1200 років, протягом

якого вона проходить три фази розвитку - міфологічну, метафізично-релігійну і

пізню. Кожна з них має власну цивілізацію, адже цивілізація – це неминуча доля

культури, а з іншого – вона завжди є приналежністю щодо культури. Цивілізація –

це панування маси, «кінець, радикальне ніщо». Через це новітній «людині-масі»

залишилася політика і техніка. У цивілізований час, політична обдарованість

людської спільноти є ніщо інше як довіра електорату до керівництва, з його

постійними референдумами та імпічментами. [5] Саме тому помилковою є теза про

кращі чи гірші культури, оскільки кожна з них є унікальною, а не універсальною.

Натомість О.Шпенглер говорить про високу і низьку культуру, які виступають

різними фазами її розвитку. [14]

Вісь світової історії, якщо вона взагалі існує, можна вивести лише емпірично, як

факт, значимий для усього людства. В цей час були розроблені основні категорії,

якими ми мислимо до сьогоднішнього дня, виникли основні світові релігії. У всіх

сферах відбувся перехід до універсальності. Перші роздуми з цього приводу

К.Ясперс відносить до праць Е.Лазо і В.Штрауса. Поява культури територіально

охоплює лише вузьку смугу території від Атлантичного до Тихоокеанського

узбережжя, від Європи через Північну Африку, Близький Схід до Індії та Китаю. В

Китаю в цей час жили Конфуцій, Лао-цзи, Мо-цзи, Чжуан-цзи, Ле-цзи і виникли усі

напрямки китайської філософії. В Індії появилися Упанішади і жив Будда, в Ірані –

Заратустра, в Палестині – пророки, в Греції – це час Гомера, філософів Парменіда,

Геракліта, Платона, трагіків, Фукідіда і Архімеда. Осьовий час знаменує зникнення

великих культур давнини. Все те, що існувало до цього часу, на зразок

вавілонської, єгипетської, індійської чи китайської культури, сприймається як щось

приспане, що не зуміло розгорнутись в повній мірі. Осьовий час виступає

відправною точкою, що визначає межі та відношення до попереднього та

наступного розвитку. Доісторичні спільноти залишаються доісторичними до того

часу поки вони не розчиняються в історичному розвитку, адже в іншому випадку

вони відмирають. Осьовий час асимілює все довкола себе. Якщо відштовхуватися

від нього, світова історія набуває структури і єдності, яка зберігається до

сьогоднішнього дня. На відміну від Заходу, історії Китаю та Індії не характерне

розсіяння, протиріччя чи однозначність духовної боротьби, в чому

протиставляються один одному різноманітні сили і погляди. Західний світ

переживає полярність між Сходом і Заходом не лише як власну відмінність від

будь-кого іншого, що знаходиться поза ним, але несе її в самому собі. Протягом

багатьох тисячоліть він не боявся невдач і помилок, рішуче торував свій шлях і

привніс у світ радикалізм.

Для західної свідомості вісь історії – Христос. Свого часу Фіхте, Гегель і Шеллінг

виходили з ідеї християнського осьового часу. З юдаїзму сюди запозичили

релігійні імпульси та передумови, в греків – філософську глибину і силу думки, в

римлян – організаційну мудрість у сфері реального. Незважаючи на серйозні

катаклізми, занепадницькі періоди та кризові явища Заходові завжди вдавалося

зберігати спадковість та нерозривність культурного розвитку. Гуманізм став

формою свідомості та освіченості, що пройшла крізь усю історію

західноєвропейської цивілізації. Якщо в минулому європейська свідомість

відкидала як чужу всю історію людства, що передувала грекам та юдеям, проте в

умовах сучасного світу не можна не помітити подібність між окремими сферами

культури включно до 1500 року. За Ясперсом, факторами самобутності Заходу

виступає географічна специфіка, політична свобода, раціональність, усвідомлена

внутрішня глибина особистості, нероздільна доказовість існування світу,

універсальність, претензія на винятковість, рішучість і неперевершені особистості

(генії). Той факт, що лише європейський тип розвитку прийшов до доби техніки,

що надає сьогодні решті світу європейських ознак, загальне поширення

раціоналізму виступає лишнім підтвердженням цього домінування. Західний світ з

часу еллінської культури конституювався в рамках полярності Заходу і Сходу.

Мова не йде про звичайну відмінність між греками і варварами, адже така ж

суперечливість притаманна єгипетській, китайській та індійській культурі по

відношенню до інших народів. «Греки і перси, поділ Римської імперії на Західну і

Східну, західне і східне християнство, Західний світ та іслам, Європа і Азія – такі

почергово змінювані образи цього протистояння, в рамках якого культури і народи

зближаються і відштовхуються один з одним. Саме в таких реаліях завжди

конституювалась Європа, тоді як Схід спочатку запозичив цю суперечливість у

Європи і, в свою чергу, сприйняв її на європейський лад». [15]

У третьому томі своєї фундаментальної праці «Матеріальна цивілізація, економіка і

капіталізм XV – XVIII століття» Фернан Бродель здійснив спробу поєднати

капіталізм, його розвиток і засоби, із світовою історією в цілому. Поділ світової

цивілізації на передові багаті і слаборозвинуті бідні країни, що притаманне

новітній добі, він відслідковує починаючи з XV ст. З цього часу основні закони

історичного процесу незмінно продовжують структурно розділяти світ на

привілейовану і непривілейовану частини. Бродель розмежовує поняття світової

економіки та світо-економіки. Під світовою економікою розуміється «ринок усього

світу», в той час як під світо-економікою (Weltwirtschaft) розглядається економічна

система певної частини світу в тій мірі, в якій вона становить єдине ціле.

Підставою їх виокремлення виступає наявність трьох ознак: 1) наявність певного

географічного простору, кордони якого періодично змінюються; 2) полюс, який

виступає політичним центром (раніше місто-держава, а сьогодні столиця,

фінансові центри); 3) концентричні зони, які передбачають наявність серединної

зони (центр), проміжної зони і периферії. Усі світо-економіки циклічно

змінюються, виступаючи матрицями європейського, а згодом світового

капіталізму.

У випадку з Європою, виникнення першого єдиного центру відбулося в кінці XIV

ст., яким стала Венеція. В результаті кардинальних змін в 1500 р. він перемістився

до Антверпена, в 1550-1560 – до Генуї, в 1590-1610 – до Амстердаму, який

утримував свою позицію протягом наступних двох століть. Лише в період між 1780

і 1815 роками цей центр перемістився до Лондона. Починаючи з 1929 р. світовим

економічним центром став Нью-Йорк, яким він залишається до сьогоднішнього

дня. Важливим спостереженням в контексті нашої роботи є євроцентрична

спрямованість економічної історії, яка в новітній час перемістилася на Захід. «Саме

Західна Європа - на думку Броделя - заново відродила та експортувала античне

рабство в Новий Світ, саме її економічні запити спричинили повторне закріпачення

селян в Східній Європі». [2] Прогнозуючи майбутній вектор світової економіки, він

зазначає, що «якщо Сполучені Штати збережуть свою позицію, вони зможуть

вийти із цього випробування значно могутнішими». [2] Підтвердженням цього

виступає «вестренізація», як результат глобалізації сучасного міжнародного

процесу, що виступає черговою формою універсалізації історії

західноєвропейською цивілізацією. Як зазначає Норман Дейвіс: «Лише у США ще

досі не пересохли справжні джерела «західної цивілізації». Після краху радянської

імперії США залишилися єдиним спадкоємцем європейського імперіалізму і

багатьох його поглядів. Сполучені Штати, може, й не будуть імперією старого

типу, але їм залишився «тягар білої людини». Як і імперська Європа до них, США

намагаються здійснювати у світі поліцейські функції, водночас змагаючись із

етнічними й расовими конфліктами у себе вдома. Подібно до сьогоднішньої

Європи, їм вкрай потрібна об’єднавча таїна, що мала б більшу привабливість, ніж

дедалі слабші переваги самої демократії та споживацтва». [3]

Теорії «кінця історії» та «зіткнення цивілізацій» виступають своєрідною спробою

відродження Заходу. Складно говорити про їхню об’єктивність, проте з певністю

можна констатувати факт тренду західноєвропейської цивілізації в сторону

домінування США та американської культури. Будучи продуктом місця і часу,

вони стали умовиводом неоконсервативної політики в неоліберальній дійсності, де

«вестернізація» виступає новою черговою ідеєю загальносвітової історії. Сила

теорії «зіткнення цивілізацій» полягає в тому ж, у чому й слабкість: породити

страх, зводячи все до релігії. Для Гантінгтона етнічні, економічні, географічні цілі

нічого не варті. Важливе значення має лише спільнота, група, ідентичність -

«велике Ми», що протиставляється, як він пише, «усім іншим, їм». Так у XIX ст.

війни велися в ім’я націй, у XX ст. – на захист ідеологій, проте у XXI столітті –

головним джерелом конфліктів стане цивілізація. Їхньою причиною мають стати

культурні розбіжності.

На відміну від Шпенглера, який виділяв вісім самобутніх, відносно автономних,

цивілізацій, Гантінгтон вже намагається поділити світ на вісім суперницьких

цивілізації, що формують мозаїчну картину світу. Звична для західноєвропейської

цивілізації поляризація Заходу і Сходу стає заданістю і невід’ємною ознакою

сучасної історії. Окрім споконвічного розлому на межі кордону з арабським світом

він також особливу увагу приділяє Китаю. Проте якщо у випадку з ісламом

причиною конфронтації незмінно залишаються культурні розбіжності, то ситуація

із КНР лежить в геополітичній площині і набуває загальноісторичного значення

лише в межах зовнішньополітичної доктрини США. За результатами свого

дослідження С.Гантінгтон робить наступні висновки: 1) поширення західних

цінностей не призвело до появи світової цивілізації чи впливу вестернізації на

незахідні цивілізації, яка відокремлена від модернізації; 2) баланс впливу

поступово зміщується від Заходу в сторону економічно, військово і політично

потужних азійських та ісламської цивілізації; 3) культурна спорідненість

суспільств штовхає до блокування країни довкола передових і стрижневих країн

своїх цивілізацій; 4) універсалістські стремління Заходу все частіше призводить до

конфлікту з іншими цивілізаціями; 5) питання виживання західної цивілізації

залежить від того чи зуміють об’єднатися партикулярні інтереси країн, а особливо

поєднання Європи і США, виступаючи не як універсальне, а як унікальне

утворення. [12]

Історіософські концепції новітньої доби продовжують залишатися продуктом

західноєвропейського мислення, що сьогодні більшою мірою стало західним, аніж

європейським. Проте це закономірний результат будь-якого пізнання, а саме певна

його спрямованість, що не може бути інструментом об’єктивного універсалізму.

Проте на відміну від класичної традиції новітні підходи намагаються порвати з

ідеями світової історії та єдиної культури. Окрім цього значний вплив на їх

формування справили подій XX століття, що стали результатом чергової, проте

вже глобальної кризи, принципів західного світу. Переосмисливши поняття

«культури» і «цивілізації» та їхнє співвідношення, некласична традиція розглядає

світовий історичний процес як мозаїку автономних культур, яким притаманний

самобутній шлях розвитку.

* * *

Під феноменом Європи слід розуміти сукупність історичних, географічних,

економічних, культурних, релігійних, політичних, соціальних тощо факторів

минулого та сучасного, що дозволяють європейській культурі інтерпретувати світ і

розпізнавати себе у світі в конкретний період історії. Це те визначення, яке лежить

в основі цивілізаційних та геополітичних підходів. Проте «образ Європи» не може

бути просто науковою концепцією чи якоюсь їхньою сумою. Це результат

постійного історичного процесу, в результаті якого випрацьовуються стійкі зв’язки

між повторюваними та незмінними явищами. Зрозумілим видається велика

кількість визначень «Європи», що зумовлено міждисциплінарним характером

феномену, проте розходження трактувань є результатом його суперечливого

розвитку. У випадку з Європою, і ширше Заходом, існує видима особливість. Сама

ідея цілісної історії є продуктом європейської думки, яка розвинулась до тієї міри,

коли подальший поступ самопізнання європейської людини був можливий лише в

спосіб розширення власного «життєвого простору» за допомогою Іншого. Така

фізична та культурна (часто «некультурна») експансія стала поштовхом для

великих географічних відкриттів, науково-технічної революції та формування

нових імперій на основі національних держав, що ознаменували чергове

піднесення західної цивілізації в напрямку подальшого затяжного занепаду. Це,

якщо можливе, таке порівняння тогочасної Європи із сучасним визначенням Землі,

як єдиної планети, яку населяють розумні форми життя, що штовхає людину до

освоєння космосу, як в розумінні античних мислителів, так і сучасному

технократичному. Історіософія як продукт європейської культури виступив

своєрідним інструментом, з однієї сторони, монополізації, а з іншої, легітимації,

європейського універсалізму.

Література:

1. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму – К.: Основи, 1994. – 261 с.

2. Бродель, Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. У 3

томах / Пер. з фр. Г.Філіпчук. – К.: Основи, 1995

3. Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. П.Терещенко, О.Каваленко. - К.: Основи,

2001 – 1463 с.

4. Историко-культурные основания европейской цивилизации . – М. ИНИОН РАН,

1992

5. Континент Європа: Наук. збірник, присвячений 80-річчю виходу у світ праці

свальда Шпенглера «Занепад Європи» / ЛНУ ім. І.Франка; філософський ф-т. –

Львів, 2000. – 175 с.

6. Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. - М., 1990

7. Рассел Б. Історія західної філософії / Пер. з англ. Ю.Лісняка, П.Таращука. – К.:

Основи, 1995. – 759 с.

8. Тойнби А.Дж. Постижение истории: Пер. с. англ / Сост. Огурцов А.П. – М.:

Прогресс, 1991. – 736 с.

9. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. У 2 томах. – К.: Основи, 1995

10. Макрохристиянский мир в епоху глобализации / под. ред. Ю.Н.Пахомова,

Б.В.Павленко. – К.: Наукова думка, 2007

11. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. – М.: ООО «Издательство

АСТ: ЗАО НПП «Ермак», 2004. - 588 с.

12. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т.Велимеева,

Ю.Новикова. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 603 с.

13. Хоркхаймер М., Адорно Т. Диалектика просвещения. Философские фрагменты /

Пер. с нем. М.Кузнецова. - М., СПб.: Медиум, Ювента, 1997. – 312 с.

14. Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. В 2 томах /

Пер. с нем. К.А.Свасьян. – Москва: Мысль, 1998

15. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с. нем. – М.: Политиздат, 1991. –

527 с.