Володимир Собчук ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА І НАРОДНА ОСВІТА

Свято-Успенська Почаївська лавра, яка є одним із найбільших релігійних

центрів України, відіграла певну роль у розвитку освіти, причому не тільки

опосередковано, через літературу (у тому числі й навчальну), що виходила з-

під верстата монастирської друкарні, а й шляхом створення навчальних за-

кладів. Хоча цей аспект діяльності обителі за своїми масштабами не йде ні в

яке порівняння з її роллю в релігійному житті, усе-таки він заслуговує на те,

щоб його висвітлити – хоча б навіть тому, що досі він практично залишався

поза увагою дослідників історії монастиря.

Запропонована читачам стаття охоплює освітню діяльність монастиря з

перших років його існування, але детальніше ми зупинимося на навчальних

закладах, які діяли при лаврі або до існування яких вона була причетна в ХІХ

та першій чверті ХХ ст.

Православний Почаївський Успенський монастир і його школа

Найдавнішу писемну згадку про поселення під назвою Почаїв, історія яко-

го, судячи з його назви, має дуже глибоке коріння1, містить привілей вели-

кого князя литовського Казимира Ягайловича, датований 14 січня 1442 р.:

цим актом воно було надане війтові міста Кременця2. 15 січня 1451 р. село

отримав слуга Васько Стрілець3. Пізніше Почаїв потрапив до шляхетського

1 За граматичною формою топонім Почаїв – присвійний прикметник, похідний від до-

християнського імені Почай (Худаш М. Л., Демчук М. О. Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення). – К., 1991. – С. 182–183). Це дає підстави думати, що поселення виникло не пізніше першої половини ХІІІ ст., коли такі імена домінували в повсякденному вжитку.

2 ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ, від. рукописів, ф. 91 (Колекція Радзимінських), спр. 410.I.4, арк. 10–11; Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. – Kraków, 1915. – S. 34; Radzimiński Z. L. Słowo o namiestnikach rusko-litewskich i marszałkach wołyńskiej ziemi, wywołane pracą p. Józefa Wolffa „Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Ks. Litewskiego”, poprzedzone i zakończone uwagami i uzupełnieniami do niej. – Kraków, 1885. – S. 17–18, przyp. 2.

3 Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L. Anuzyte ir A. Baliulis. – P. 42. Привілей відомий із короткої нотатки в Литовській Метриці, де він датований у Троках 15 січня 14 індикту, якому тут відповідає 1451 р.

118

роду Бережецьких, який на початку XVI ст. відступив цей маєток заможному

шляхтичу з Луцького повіту Василеві Богдановичу Гостському. Після смерті

Василевого сина Ярофія († 1580) залишені ним володіння успадкувала його

вдова Ганна, дочка шляхтича Тихна Козинського. 1602 р. остання записала

маєтки, що залишилися їй після чоловіка в Кременецькому повіті, синам сво-

єї племінниці Барбари з Козинських Янові та Андрію Фірлеям з Домбровиці,

правда, реально останні вступили у володіння ними тільки після її смерті

(† 1619)4. 1663 р. Почаїв перейшов від Фірлеїв до Тарновських

5, власністю

яких залишався формально аж до 50-х рр. ХІХ ст.

Наприкінці XVI ст. в маєтку Почаїв була старовинна Успенська церква,

яка залишилась, імовірно, від якогось монастиря, що загубився десь у мороці

віків, і одиноко стояла на околиці села на високій скелястій горі. 14 листо-

пада 1597 р. Ганна Гостська спорядила лист про заснування при цьому храмі

чоловічого монастиря, де писала, зокрема, що, маючи в маєтку при селі По-

чаїв кам’яну церкву Успіня Божої Матері й дбаючи про те, „иж бы уставич-

ная хвала Божия была”, надумала тут „монастырь збудовати” на вісім ченців і

два дяки православної віри, для „для выживеня” яких надає 10 волок (бл.

200 га) поля й шість сімей підданих6. Започатковане виділеними монастиреві

підданими село згодом було відоме під назвами Монастирська Юридика, Фу-

ндушева Юридика, Почаївська Юридика та просто Юридика (нині в складі

міста Почаїв).

З перших років існування обитель перетворилася в помітний осередок ре-

лігійного й культурного життя Волині. Саме тут, „в монастыру Почаевском в

маетности его милости пана Андрея Фирлея”, 1618 р. письменник і видавець

Кирило-Транквіліон Ставровецький опублікував свою працю „Зерцало бого-

словіи”7. Багатолітній ігумен монастиря Іоанн Желізо, нині один із найбільше

шанованих на Волині святих (Іов Почаївський), теж займався літературною

справою8. Відомо, що в монастирі навчали також грамоти. Під час однієї з

Прізвище роду, утворене від топоніма Гоща, тривалий час мало форму „Гостський”. Фо-

рма „Гойський”, яка домінує зараз у літературі, з’явилася аж на початку XVII ст., до того ж уживалася лише паралельно з попередньою.

4 Собчук В. Д. Волинський шляхетський рід Гостських // Соціум: Альманах соціальної істо-рії. – К., 2005. – Вип. 5. – С. 148, 155, 157, 160.

5 1663 р. правнучка згаданого в статті Яна Фірлея, нащадки якого по чоловічій лінії невдо-взі повимирали, Зофія-Барбара вийшла заміж за Яна-Станіслава Тарновського (Dworzaczek W. Genealogia: Tablice. – Warszawa, 1959. – Tabl. 96: Tarnowscy h. Leliwa).

6 Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, высочайше уч-режденной при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе. – К., 1859. – Т. 4, отд. 1. – С. 38–55; Левицкий В. К вопросу о времени основания Почаевской лавры и о пер-вой устроительнице ея Анне Гойской // Волынские епархиальные ведомости (далі – ВЕВ). – 1913. – С. 96–100, 126–128, 138–142, 165–167.

7 Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Л., 2002. – С. 198. 8 Пчела Почаевская: Изборник назидательных поучений и статей, составленных и списан-

ных прп. Иовом, игуменом лавры Почаевской (1581–1651 гг.) / Изд. в пер. со славян. на рус. язык по собственноручной рукописи преподобного под ред. проф. Киевской духовной акаде-мии Н. И. Петрова. – [Почаев], 2000. Іоанн Желізо очолював монастир десь від 20-х років XVII ст. до 1649 р.

119

безконечних суперечок братії з Фірлеями, датованої груднем 1647 р., шлях-

тич Остафій Козинський, який фігурує в ній як свідок, заявляв, що добре обі-

знаний із предметом сварки, бо свого часу „навчався в грека бакаляра в мо-

настирі Почаївському”, жив у селі у свого стрия і „пішки ходив до монастиря

по науку”9.

Освітня діяльність Почаївського монастиря під час перебування його в унії 1712 р. монастир визнав унію православної церкви з католицькою

10 і став

складовою василіанського ордену. Монахи-василіани розгорнули тут широку

видавничу діяльність11

. Складений сучасними дослідниками каталог старо-

друків містить 403 позиції їх продукції кириличними й латинськими шриф-

тами, яка з’явилася протягом 1733–1800 рр.12

У монастирі відкрили також новіціат – навчальний заклад для підготовки

молодих людей – новіціушів, тобто новачків – до чернецтва. Уже в описі, да-

тованому 17 вересня 1736 р., натрапляємо на приміщення, „де спочатку зна-

ходився новіціат”13

. З 1792 р. по чотири здібні випускники цього закладу на-

правляли для продовження філософської та богословської освіти у Віленську

академію, звідки вони поверталися назад уже з ученими ступенями14

. Учите-

лями новіціату були самі законники. В одному з каталогів василіанських мо-

настирів другої половини XVIII ст. серед ченців у Почаєві значиться magister

novitiorum Ферапонт Плешкевич15

. У табелі монастиря, складеному 2 січня

1798 р., згадуються „magister nowiciuszjów” о. Еміліан Скажовський віком 46

років, „professor zakonników” о. Гієронім Гурин віком 43 роки, диякони-про-

фесори Гієротеуш Княжинський віком 30 років та Сильвестр Сухоставський

9 Материалы по истории Почаевской лавры / Изд. В. Левицкий. – Почаев, 1912. – Т. 1. – С. 170. 10 Там же... – С. VI. Автор обґрунтував свою позицію в спеціальній статті, але публікацію

її, на жаль, не вдалося завершити (Левицкий В. Игумен Иосиф Саевич и переход Почаевской лавры в унию // ВЕВ. – 1916. – № 47; Православная Волынь. – 1917. – № 3). Див. також: Анто-ний, архиепископ. Архив Почаевской лавры // ВЕВ. – 1910. – № 15. – С. 286.

11 Ісаєвич Я. Українське книговидання... – С. 278–285. 12 Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на

Україні. – Л., 1984. – Кн. 2, ч. 1: 1701–1764; ч. 2: 1765–1800. Серед продукції друкарні заслуго-вує на увагу програма так званої видзялової школи в Кременці, яка прийшла на зміну єзуїтсь-кому колегіуму: Popis szkoł wydziałowych krzemienieckich z roznych nauk, na klassy podzielonych. – Poczajów: Drukarnia uprzywilejowana J.K.Mci i Rzeczypospolitej ww. oo. bazylianów, 1784. – [39 s.].

13 Теодорович Н. Инвентарь Почаевского монастыря – с описанием его имущества движи-мого и недвижимого – от 17 сентября 1736 года, а также две ведомости о нем – одна от 2 янва-ря 1798 г. и другая от 1 декабря 1822 года, и краткая история судебных процессов монастыря с Фирлеями и графами Амор-Тарнавскими (К истории Почаевской лавры) // ВЕВ. – 1905. – Ч. неофиц. – С. 91.

14 Амвросий, архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской лавре. – [Почаев, 1872]. – С. 132–134.

15 Ваврик М. М. Нарис розвитку і стану василіянського чина XVII–XIX ст.: Топографічно-статистична розвідка. – Рим, 1979. – С. 111.

120

віком 35 років, клірик-професор Граціан Микулинський віком 33 роки, два

клірики – Феліциан Шумборський і Гіларіон Снятинський, які закінчили на-

уки, та семеро кліриків-учнів вимови – Юзеф Бекешовський, Януарій Оберсь-

кий, Арсеній Борисович, Домеціан Пасинковський, Теодул Світлянсьський,

Салюстій Любчинський і Ювеналій Дичковський16

. У відомості, спорядженій

на вимогу 2-го департаменту римо-католицької духовної колегії 1 грудня

1822 р., читаємо, що новіціат знаходиться в триповерховому мурованому бу-

динку, спорудженому 1804 р., а складається зі школи нижчої риторики та

школи морального богослов’я17

.

1795 р. в результаті третього поділу Речі Посполитої Почаїв опинився в

Російській імперії, у складі якої перебував аж до її розвалу. На грані XVIII й

XIX ст. у громадських колах Росії поширюються думки про необхідність пе-

ретворень у всіх сферах суспільного життя. За цих обставин імператор Олек-

сандр І (1801–1825) узявся за проведення реформ, які торкнулися й освіти.

1803 р. імперію поділили на навчальні округи на чолі з університетами, до ко-

жного з яких входило по кілька губерній з гімназіями в губернських містах.

Нижче йшли повітові училища, а початковою ланкою мали бути парафіяльні

школи по селах і містах. Між навчальними закладами встановлювалася чітка

субординація: ректор університету керував усіма навчальними закладами

округу, директор гімназії – школами всієї губернії, а доглядач повітового

училища – усіма освітніми осередками в межах повіту18

. Волинь разом із Ки-

ївщиною і Поділлям відійшли до Віленського навчального округу. Школи

українських губерній, віддалених від Вільна, були підпорядковані окремому

інспектору, наділеному широкими повноваженнями. Цю посаду зайняв відо-

мий учений і громадський діяч Тадеуш Чацький. Найголовнішим здобутком

енергійної діяльності останнього стало відкриття 1805 р. в Кременці Волин-

ської гімназії, реорганізованої потім у Волинський ліцей. Майже в кожному

повіті появилися повітові училища19

.

Започатковані в імперії перетворення в галузі освіти торкнулися й мона-

хів-василіан. У листі генерала Руської провінції василіанського ордену прото-

архімандрита Юста Гуссаковського Чацькому, датованому в Почаєві 3 листо-

пада 1803 р., ідеться про те, що монастирська друкарня готова взяти на себе

друк для Віленського університету певної частини книжок, а також що невдо-

взі тут розпочнуться метеорологічні спостереження20

. З навчальних публіка-

цій друкарні першої третини ХІХ ст. відомі російська граматика Михайла

16 Теодорович Н. Инвентарь Почаевского монастыря... – С. 557–559. 17 Там же. – С. 560. 18 Рождественский С. В. Исторический обзор деятельности Министерства народного про-

свещения: 1802–1902. – СПб., 1902.– С. 82–83; Шандра В. Мережа освітніх інституцій та мо-дернізація функцій освіти в Правобережній Україні в 30-х рр. ХІХ ст. // Волинські Афіни. 1805–1833: Зб. наук. пр. / Під ред. С. Маковського і В. Собчука. – Тернопіль, 2006. – С. 64–65.

19 Danowska E. Tadeusz Czacki (1765–1813). Na pograniczu epok i ziem. – Kraków, 2006. – S. 229–325.

20 [Малевич А.] Древняя Жидичинская архимандрия на Волыни. – Почаев, 1905. – С. 293–294.

121

Бутовського, яка побачила світ 1809 р.21

, та підручник „Топографічні рисун-

ки”, виданий 1818 р. вчителем Волинської гімназії Анджеєм Шемегою22

.

З листа Гуссаковського Чацькому, написаного 3 вересня 1803 р., довідує-

мося, що в Почаївському монастирі діє парафіяльна шкілка23

. Один з істори-

ків лаври відзначав потім, що цей заклад знаходився у великому дерев’яному

будинку, де розміщувалися також монастирські півчі та музиканти24

.

27 липня 1807 р. Олександр І видав указ, за яким василіанський орден був

перетворений у межах імперії з аскетичного в освітній. Відтепер могли функ-

ціонувати тільки ті його монастирі, які мали школи. Крім того, Почаїв визна-

чили резиденцією начальства і центром підготовки новіціату для всієї Волин-

ської губернії. Вищі науки чернеча молодь, яка проживала в монастирі, могла

опановувати в університеті у Вільні та в гімназії в Кременці, після закінчення

яких ставала вчителями. Передбачалося також, починаючи з 1815 р., посади

вчителів надавати виключно тим ченцям ордену, які закінчили один з указа-

них вище навчальних закладів і здали відповідний екзамен. Установлювався

строк обов’язкової вчительської служби тривалістю 15 років. Настоятелі,

провінціал, опати, біскупи мали тепер бути тільки з вислужених учителів і

повинні були намагатися здобути ступінь доктора, необхідний для заняття

посади. Після 15-ти років вислуги василіанський учитель міг стати професо-

ром університету чи повітової школи, а також мав отримувати пенсію. Про-

вінціал ордену наділявся щодо василіанських шкіл тими самими повноважен-

нями, які мав директор гімназії. Монастирі забезпечували школи вчителями,

книжками та інструментами. Якщо серед ченців не було осіб, придатних для

вчителювання, то монастир мав власним коштом наймати вчителя зі сто-

рони25

.

Відкриті в Почаєві навчальні заклади допомогли василіанам на деякий час

продовжити своє перебування тут: коли 1823 р. православний волинський

архієрей, резиденція якого в Острозі була в надзвичайно кепському стані,

звернувся до синоду з проханням повернути православній церкві Почаївський

Успенський монастир, Олександр І заборонив це робити, пославшись на те,

що там є чимало ченців василіанського ордену і що вони утримують школи26

.

1 грудня 1822 р. на вимогу 2-го департаменту римо-католицької духовної

колегії було складено відомість про Почаївський василіанський монастир, де

відзначено, що в обителі є новіціат для підготовки ченців, який знаходиться в

окремому триповерховому мурованому будинку, збудованому 1804 р., і скла-

дається зі школи нижчої риторики та школи морального богослов’я, і школа

для світської молоді різного стану, яка має 5 учителів, що викладають історію

21 Beauvois D. Szkolnictwo polskie na ziemiach ruskich 1803–1832. – Rzym; Lublin, 1991. –

T. 2: Szkoły podstawowe i średnie. – S. 263. 22 Вуйцик З. Технічні школи при Волинській гімназії та Волинському ліцеї в Кременці

// Волинські Афіни... – С. 217. 23 [Малевич А.] Древняя Жидичинская архимандрия на Волыни... – С. 282. 24 Амвросий, архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской лавре... – С. 160. 25 [Малевич А.] Древняя Жидичинская архимандрия на Волыни... – С. 323–325. 26 Амвросий, архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской лавре... – С. 141.

122

Флері, моральну науку, географію, арифметику, основи натуральної історії,

геометрію, чистописання, малювання та польську, російську, латинську і ні-

мецьку мови27

.

Повітову школу василіани відкрили аж 1826 р.28

Крім Почаєва, орден

утримував аналогічні навчальні заклади у Володимирі та Овручі. Кваліфіка-

ція педагогів була низька: із шести вчителів, які працювали в Почаєві 1826 р.,

тільки один мав університетський ступінь кандидата29

. Щодо заробітної пла-

ти, то Федір Куницький, наприклад, який із 1 липня 1828 р. до 1 липня

1831 р. викладав тут німецьку мову, отримував на рік 120 рублів сріблом30

.

У василіан могли навчатися вихідці з міщан і селян, але після завершення

освіти вони, звичайно, не знаходили підходящого застосування своїм знан-

ням. 3 травня 1834 р., уже після передачі монастиря православній церкві і

проголошення його лаврою, мешканець містечка Петро Охрімовський, при-

значений до робіт у саду обителі, звернувся до лаврського начальства з про-

ханням видати йому свідоцтво, з яким міг би поступити в якусь канцелярію

на службу, бо з малих літ батьки віддали його „в училища почаївські, в яких

навчався п’ять років і приспособився читати, писати російською, польською,

латинською, німецькою і французькою мовами”, а після закриття шкіл зали-

шився дома при матері; убогість же „вимагає бути десь на посаді, з якої міг

би отримувати яку-небудь платню і з неї утримав би себе, матері дав підмогу

і сплачував би податки”. Розглянувши прохання, духовний собор виніс резо-

люцію: „Указати лаврській економії, щоб напоумили прохача, що він вимагає

неможливого. Будучи селянського стану, він ніде в канцеляріях не може мати

штатного місця; якщо ж буде вести себе чесно і благопослушно, то й при ла-

врі з часом може бути використаний для переписування паперів з призначен-

ням належної винагороди за його працю; зараз же, до з’ясування його здібно-

стей і поведінки, перебувати йому при письмових справах внутрішньої еко-

номії і задовольнятися протягом цього часу одними тільки лаврськими хар-

чами”31

.

Наміри перевести в Почаїв Волинську духовну семінарію

Польське повстання 1830–1831 рр. спонукало царський уряд до активної

русифікації земель, захоплених у результаті поділів Речі Посполитої. Імпера-

тор Микола І (1825–1855) звелів передати Успенський монастир у Почаєві

православній церкві. Комісія, яку сформував правлячий архієрей Волинської

єпархії єпископ Амвросій, та представники синоду і генерал-губернатора

приймали обитель з 9 жовтня до 25 листопада 1831 р.32

14 жовтня 1833 р. цар

27 Теодорович Н. Инвентарь Почаевского монастыря... – С. 560. 28 Beauvois D. Szkolnictwo polskie na ziemiach ruskich... – T. 2. – S. 186. 29 Ibid. – S. 220. 30 Державний архів Тернопільської області (далі – ДАТО), ф. 258, оп. 3, спр. 17, арк. 2–2 зв. 31 Там само, ф. 258, оп. 1, спр. 510, арк. 1–2. 32 Амвросий, архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской лавре... – С. 152–153.

123

затвердив доповідь синоду, за якою монастир отримав статус лаври зі шта-

том: намісник, скарбник, економ, ризничий, 20 ієромонахів, 10 ієродияконів і

10 монахів; священно-архімандритом віднині мав бути волинський єпископ33

.

Оскільки за указом імператора в Почаїв мали перевести з містечка Анно-

поль єпархіального архієрея з консисторією та Волинську духовну семінарію,

обер-прокурор зажадав від синоду пропозицій про зміни, які необхідно тут

здійснити. На виконання цієї вимоги 2 жовтня 1831 р., синод велів єпископу

Амвросію викласти свої міркування про те, які саме споруди відвести для ар-

хієрея, семінарії та училищ, і додати відповідні плани. 25 лютого наступного

року владика рапортував, що для семінарії та повітового й парафіяльного

училищ треба будувати нові муровані корпуси34

.

Тим часом Амвросія перевели на нижегородську кафедру, а на його місце

призначили єпископа Інокентія, який раніше був курським архієреєм. 23 бе-

резня 1832 р. новий владика був уже в Почаєві. У рапорті в синод, датова-

ному 27 червня того самого року, Інокентій просив прислати архітектора, по-

відомляючи одночасно, що, на його думку, будинок для семінарії та повіто-

вого й парафіяльного училищ варто будувати за межами монастиря – або на

захід від нього, на рівнині ближче до села Старий Почаїв і до джерела води,

або на схід, поблизу польової церкви, яку слід буде в такому разі розширити

й перетворити в семінарську35

.

24 січня 1833 р. в Почаїв прибув архітектор Руско, завдання якого, серед

іншого, полягало також у тому, щоб визначитися, як облаштувати семінарію

та згадані вище училища. Архітектор склав проекти, у тому числі на будівни-

цтво окремих споруд семінарії та училищ. Вивчивши пропозиції Руско, 15

березня Інокентій направив черговий рапорт, в якому переконував уже цер-

ковні власті, що семінарію та училища краще розмістити в Кременці в спору-

дах, які залишаються після Волинського ліцею, оскільки будівництво в Поча-

єві навчального корпусу дорого коштуватиме, бо цеглу й вапно доведеться

возити аж із містечка Вишневець, до того ж у Почаєві немає квартир, а бли-

зькість кордону (7 верст) сприятиме втечам семінаристів в Австрію. 30 жов-

тня того самого року з’явився черговий указ синоду, де відзначалося, що за

розпорядженням імператора семінарія буде перенесена в Кременець, а тому

не треба будувати корпус36

.

Лаврські хористи з числа учнів духовних навчальних закладів. Восени

1841 р. єпархіальне управління перемістилося в Житомир, а Почаїв на деякий

час став місцем перебування вікарного острозького єпископа, на якого по-

клали керівництво лаврою під час відсутності єпархіального владики. При

єпископові створили вікаріатський штат, що складався з двох іподияконів та

дванадцяти півчих. Самій лаврі для збільшення хору церковні власті звеліли

мати додатково дванадцять півчих. Хористи, які набиралися з учнів семінарії

33 Там же. – С. 192. 34 Там же. – С. 150–151, 166, 172–173. 35 Там же. – С. 174, 182. 36 Там же. – С. 187–189, 191.

124

та духовних училищ, переселялися в лавру на постійне проживання і забезпе-

чувалися харчуванням, а передбачені навчальними планами заняття прово-

дили з ними на місці наставники з числа ченців, що мали семінарську освіту.

Нагляд за поведінкою хористів здійснював спеціальний доглядач півчих37

.

Восени 1854 р. в лавру попросився ієромонах Тригорського монастиря Ієро-

нім (Дучинський) віком 37 років, виходець із сім’ї священика, за рік до того

пострижений у ченці, з готовністю виконувати всі покладені на нього

обов’язки. За розпорядженням єпархіального архієрея його призначили помі-

чником намісника „по вчительській посаді” для учнів вищого відділення се-

мінарії, які були в лаврському хорі38

.

Шкілка для дітей штатних слуг

Указами від 29 жовтня 1836 р. та 12 травня 1837 р. синод зобов’язав пара-

фіяльне духовенство створювати так звані домашні навчальні заклади або

шкілки, які мали давати селянським дітям елементарну грамоту і прищеплю-

вати їм вірнопідданські почуття39

. Зусилля по втіленню цих вимог церковних

властей у життя наткнулися на Волині на неабиякі труднощі. Дяки та палама-

рі бралися за навчання селянських дітей неохоче, бо воно лиш обтяжувало їх,

відривало від землеробства та інших занять, які в умовах надзвичайної убого-

сті парафіян були головними засобами існування сімей членів церковного

причту. Справу ускладнювала повна непідготовленість їх до педагогічної дія-

льності, а також відсутність приміщень для занять та навчальних книг. Та

найголовнішу перешкоду становило кріпацтво. Селяни не наважувалися від-

давати дітей у науку без згоди поміщиків, а останні, як відзначалося на засі-

данні Волинської духовної консисторії, що проходило в лютому 1838 р., „не

тільки не виявляють на те своєї згоди, а навіть рішуче забороняють своїм се-

лянам віддавати дітей до навчальних закладів [...]”. До того ж кріпаки, як пи-

сали у своїх звітах благочинні, обтяжені непомірною панщиною і діти з два-

надцяти, а подекуди навіть із восьми літ теж приречені на неї, а крім того,

через зайнятість батьків майже щоденною працею на панщині на них лягає

частина домашньої роботи. Якщо в холодну пору року селянські діти бували

вільнішими, то батьки не мали в що взути й одягнути їх, щоб вирядити на

науку. Важкі обставини життя ставали непереборною перешкодою на шляху

до школи й породжували нехіть до неї40

.

Результати першого року організованого створення шкілок виявилися ма-

ловтішними: на просторий Кременецький повіт виникло 24 заклади, які нара-

ховували всього лиш 142 учні41

. Можливо, цифри навіть завищені, оскільки

спираються на звіти благочинних, які несли відповідальність за організацію

37 Там же. – С. 212–213, 215–216. 38 ДАТО, ф. 258, оп. 1, спр. 1886, арк. 2, 3–3 зв., 5. 39 Там само, спр. 775, арк. 6 зв., 10. 40 Там само, арк. 2–4. 41 Там само, арк. 1 зв.

125

цих шкіл. Середня кількість дітей на одну школу наближається до шести, але

в окремих округах повіту вона опускалася до п’яти, чотирьох і навіть нижче.

Існували ці заклади епізодично; не маючи власних приміщень, вони мандру-

вали з однієї хати в іншу. У жодному селі Кременецького повіту в постійно

існуючий початковий навчальний заклад вони не переросли. В усякому разі

історія жодної з церковних шкіл, наявних у повіті на кінець 80-х рр. XIX ст.,

не сягала глибше 20–30-и літньої давності42

.

Наприкінці сорокових років при монастирі теж з’явилася початкова шко-

ла, розрахована на дітей простонароддя. У червні 1848 р. варшавський архіє-

пископ Никанор, юрисдикція якого поширювалася і на Волинь, надіслав ду-

ховному собору лаври лист про те, що за височайшим повелінням при сіль-

ських церквах засновані шкілки для вивчення селянськими дітьми букваря,

часослова, Псалтиря, скороченого катехізису з короткою церковною історією

та чистописання і єпархіальному начальству вказано заводити їх і при монас-

тирях для дітей штатних слуг, а оскільки уряд виділив цього року лаврі з пе-

реданого нею державі свого фундушевого маєтку 100 душ штатних слуг із

їхніми сім’ями, „то заведення при лаврі училища для навчання дітей їх було б

дуже корисним як для поліпшення морального стану їх, так і для підготовки

їх до вивчення різноманітних ремесел, необхідних для лаври в господарсь-

кому відношенні”43

.

Серед дітей штатних слуг із села Юридика виявилося 20 хлопчиків віком

від 8 до 13 років44

. Навчати їх вирішили в одній із кімнат лаврського гостин-

ного дому, що знаходився за головними ворітьми, а наставником призначили

послушника Івана Кашперського, якого підпорядкували доглядачу півчих

священику Василію Садовському. Останній отримав із лаврської друкарні по

20 примірників букваря, часослова й Псалтиря, а катехізис, коротку священну

історію, арифметику й прописи, які були потрібні дещо пізніше, мали випи-

сати коштом лаври з бібліотеки Кременецького духовного училища. Уроки

мали проводитися кожного дня, крім неділі та святкових і високоурочистих

днів, та оскільки діти „виконують службу при лаврських трапезах, кухні та

інших місцях” і зранку й увечері зайняті, то для занять відводилися друга і

третя години після полудня. Для заохочення вихованців „під час річного іс-

питу, – вказувалося в постанові духовного собору від 8 жовтня 1848 р., – ко-

жному з учнів, які виявлять задовільні успіхи й відзначаться зразково доброю

мораллю, видавати по 1-му мідному хрестику або по 1-й паперовій іконі, за-

лежно від рівня успіхів і поведінки [...]45

”.

Школа відкрилася 18 листопада 1848 р.46

Станом на початок 1850 р. тут

42 Про церковні школи на кінець 80-х рр. ХІХ ст. див.: Теодорович Н. И. Историко-ста-

тистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1893. – Т. 3: Уезды Кременецкий и Заславский.

43 ДАТО, ф. 258, оп. 1, спр. 1473, арк. 1а–2. 44 Там само, арк. 4. 45 Там само, арк. 5–12. 46 Там само, арк. 12–13.

126

нараховувалося 20 хлопчиків, а навчали їх два наставники47

. Пізніше кіль-

кість вихованців зменшилася. Улітку 1860 р. числилося всього лиш 11 хлоп-

чиків віком від 8 до 13 років; троє з них поступили в червні, по двоє в липні й

серпні та четверо – у вересні 1859 р.; наставником дітей був ієродиякон Ни-

кодим 48

. Під час перевірки, проведеної на початку 1861 р., виявилося, що з

восьми учнів (решта три вже закинули, мабуть, свою науку) всі навчилися

читати церковнослов’янським і цивільним шрифтами, а „Символу віри” троє

дітей так і не опанували, хоча знання його перевіряли вже вдруге (перший раз

– півроку раніше); чистописання ж, арифметики та церковного співу ще не

починали49

. Пізніше цей освітній осередок узагалі заглух.

Науково-ремісниче училище

Через кілька років у монастирі знову з’явився навчальний заклад, але вже

дещо іншого характеру. Його появу зумовили наступні обставини. 1866 р.

„Санкт-Петербургские ведомости” опублікували статтю про Почаївську лав-

ру, автор якої скрушно відзначав: „У лаврі немає навіть простої початкової

школи, в якій бідне навколишнє населення могло б разом із початками грамо-

тності отримувати напучування у вірі й закріплення в свідомості своєї народ-

ності”50

. Обер-прокурор синоду переслав виписку з газети, до якої додав сво-

го листа, в Житомир єпархіальному архієрею Агатангелу (Соловйову)51

. Од-

ночасно владика отримав також послання від волинського віце-губернатора.

Останній передав йому для ознайомлення статут одного з ремісничих учи-

лищ, статтю „Про заснування в нас ремісничого училища” з газети „Волын-

ские губернские ведомости” та лист якогось Разумова, автора статті, який у

разі організації училища давав згоду стати його доглядачем за 1 000 карбова-

нців річної платні52

.

Владика Агатангел (у миру – Олексій Соловйов), уродженець Владимир-

ської губернії і вихованець Московської духовної академії, де отримав добру

богословську освіту, на початку кар’єри, будучи ще ієромонахом, набув роз-

голосу завдяки „справі Павського”, ініціатором якої був53

, 1857 р. отримав

посох єпископа і став у Ревелі вікарієм столичної єпархії, 1860 р. очолив Вят-

ську єпархію, 17 червня 1866 р. зайняв волинську кафедру, а 1868 р. отримав

47 Там само, спр. 1560, арк. 3. 48 Там само, спр. 2242, арк. 2–3. 49 Там само, арк. 7–8. 50 Там само, спр. 960, арк. 9 зв. 51 Там само, арк. 9 зв. 52 Там само, арк. 14–14 зв. 53 1841 р. в анонімному листі, розісланому деяким ключовим фігурам православної церкви

в Росії, він звинуватив відомого вченого Г. Павського, опального професора Петербурзького університету й законовчителя майбутнього імператора Олександра ІІ, який узявся за тлума-чення Біблії на російську мову, у неправильному перекладі Святого Письма (Флоровский Г. Пути русского богословия. – К., 1991. – С. 213–215; Смолич И. К. История Русской церкви. 1700–1917. – М., 1996. – Ч. 1. – С. 448).

127

сан архієпископа54

; 1873 р. активно виступив проти реформи церковного су-

ду55

; відомий був як „прихильник необмеженої єпископської влади над пара-

фіяльним духовенством”, противник синодальної системи та автор записки

„Полонення Російської церкви”, яку 1876 р. пробував навіть вручити імпера-

тору56

; виступав за виключне право ієрархії на управління церквою57

. Крім

того, цей ієрарх мав чималий досвід організації освіти, оскільки на початку

40-х років ХІХ ст. займав посаду інспектора Московської духовної академії,

потім був ректором Харківської (1942–1845) і Костромської (1845–1854) ду-

ховних семінарій і навіть Казанської духовної академії (1854–1857)58

.

Агатангел звернувся в Почаїв із запитом про наявність дитячих училищ та

деяких інших допоміжних закладів. Намісник лаври архімандрит Феодосій 6

березня 1867 р. висловився за те, що навчанням селянських дітей мають за-

йматися цивільні власті, а лаврі потрібне училище для послушників59

. Духов-

ний собор, який зібрався 31 березня, відповів, що „училища для освіти дітей

навколишніх жителів при Почаївській лаврі немає; причиною цього є те, що в

с. Старому Почаєві, до якого жителі м. Почаєва належать парафією, є учили-

ще, підвідомче міністерству народної освіти, та й узагалі в навколишніх селах

є церковнопарафіяльні школи, а крім того, досвід показує, що при лаврі немає

потреби заводити училище для селянських дітей, оскільки й училище, яке

існувало при лаврі для дітей штатних слуг, коли вони були в лаврі, здебіль-

шого пустувало”, натомість обитель приймає, утримує і навчає значну кіль-

кість сиріт духовного звання60

. Та архієрей виявився наполегливим, і, врешті-

решт, 10 грудня 1868 р. скарбник лаври ієромонах Модест та друкар ієромо-

нах Ієронім рапортували, що за дорученням духовного собору ними розроб-

лено „проект заснування при Почаївській лаврі православно-народного гра-

мотно-релігійного [!] училища”61

.

30 серпня наступного року владика нагадав духовному собору лаври про

своє розпорядження трирічної давності. Усвідомлюючи фінансові труднощі

обителі, зумовлені будівництвом нової дзвіниці, свічкового заводу, готелю,

галереї перед Успенським собором, він пропонував на перших порах від-

крити хоча б невеличке училище для хлопчиків, які будуть приходити з дому,

щоб зранку вони вивчали науки, а після обіду освоювали у лаврських майсте-

рнях за своїм вибором різні ремесла. За задумом архієпископа, в училище

мали приймати підлітків віком від 12 до 16 років, які вміють читати й писати

і знають початкові молитви, а якщо грамотних дітей не виявиться, то дітей

молодшого віку і на перших порах у самому училищі навчати їх читати, пи-

54 Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов... – Почаев,

1888. – Т. 1. – С. 31–32. 55 Смолич И. К. История Русской церкви... – Ч. 1. – С. 142. 56 Там же. – С. 229. 57 Там же. – С. 301. 58 Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов... – Т. 1. – С. 31–32. 59 ДАТО, ф. 258, оп. 2, спр. 960, арк. 6–8 зв. 60 Там само, арк. 4 зв. 61 Там само, арк. 15–16.

128

сати й молитися. Учителем владика призначив ієромонаха Гедеона, а знання з

гігієни, природознавства й сільського господарства пропонував покласти на

помічника лаврського лікаря Григорія Кондратьєва. Духовний собор мав від-

найти для училища хоча б тимчасове приміщення й розпорядитися про його

відкриття вже у вересні поточного року. На перший рік Агатангел пообіцяв

прислати 200 крб. сріблом. Надалі бажано було, щоб хоча б половина учнів

жила в самому училищі і щоб лавра давала не тільки приміщення, а й утри-

мувала частину пансіонерів. Духовний собор мав також доручити архітектору

розробити проект окремого будинку училища, розрахованого на 100 учнів, де

мали бути дві великі класні кімнати для занять, п’ять житлових кімнат на 50

пансіонерів, квартири для двох учителів та кімната для сторожів; крім того,

передбачалися господарські споруди та „просторий двір для гімнастичних

ігор учнів”. У листопаді послання єпископа обнародував єпархіальний часо-

пис62

. Разом із листом опублікували правила для училища63

, примірний ко-

шторис витрат на його утримання64

та розклад занять65

.

Правила передбачали, що училище створюється для дітей православних

селян і міщан Волинської єпархії, а мета його цілком у дусі часу „полягає в

тому, щоб розвинути в учнях енергію і кмітливість, приготувати їх до розум-

ного, чесного й діяльного життя, щоб вони були щасливими в майбутньому й

корисними для суспільства”. Заклад мав складатися з двох класів із дворіч-

ним терміном навчання в кожному з них. Нагляд за ним покладався на духов-

ний собор. Доповідаючи Агатангелу як священно-архімандриту лаври щомі-

сяця про її стан, він повинен був повідомляти також і про справи училища.

В училище мали приймати підлітків віком від 12 до 16 літ, які вміють чи-

тати і писати. Планувалося навчати до ста вихованців, одна половина яких

мала бути пансіонерами і жити в училищі, а друга – жити по домах або на

квартирах і приходити тільки на заняття. На лавру покладалося завдання

утримувати своїм коштом 10 пансіонерів; решта 40 мали навчатися й утриму-

ватися за рахунок внесків благодійників, батьків або сільських громад із роз-

рахунку по 30 карбованців на харчування, 15 карбованців 93 копійки на одяг,

2 крб. 59,5 коп. на постіль, 21 крб. 47,5 коп. на приміщення та інші витрати і

30 крб. на наставників. Разом це становило 100 крб. на рік. Братію лаври за-

прошували приватно навчати підлітків, які приходили, читання, письма і по-

чаткових молитов.

Передбачалися священна історія з катехізисом, вчення про богослужіння,

арифметика, географія, цивільна історія, вчення про громадянські обов’язки,

62 Предложение высокопреосвященнейшего Агафангела, архиепископа волынского и жи-

томирского, священно-архимандрита Почаевской лавры, духовному собору Почаевской лавры от 30 августа 1869 года (№ 375) // ВЕВ. – 1869. – Ч. офиц. – С. 598–600.

63 Правила для училища, предполагаемого к открытию при Почаевской Успенской лавре // Там же. – С. 600–604.

64 Примерная смета расходов на содержание училища Почаевской лавры с десятью пан-сионерами, содержащимися на счет лавры // Там же. – С. 605–609.

65 Расписание часов дня для занятия в классах и в мастерских комнатах // Там же. – Прил. к с. 604 (вкладка).

129

гігієна або вчення про здоров’я та деякі інші знання, „необхідні для правиль-

ного й щасливого життя”, зокрема сільське господарство (рільництво, луків-

ництво, городництво, садівництво, бджільництво, тваринництво, птахівниц-

тво), раціональне влаштування сільських будівель та деякі знання з природо-

знавства, тобто з фізики, натуральної історії, геометрії, хімії і технології.

Крім того, дітей мали вчити співати на слух та по партесних нотах. З ремесел

учні могли освоювати за своїм вибором столярне з теслярським і склярським,

слюсарне з ковальським, покрівельним і малярським, свічкове з друкарським,

палітурним та іконописним, садівництво з городництвом, мистецтво виготов-

лення срібних і бронзових виробів.

Священну історію та інші предмети у кожному з класів мав викладати

спеціальний наставник, якого призначав священно-архімандрит; навчання

гігієни, природознавства й сільського господарства покладалося на лаврсь-

кого лікаря або його помічника; ремесел мали навчати майстри, яких наймали

для лаврських робіт (за невеличку доплату за кожного пансіонера).

„Предмети навчання будуть викладатися переважно розмовною мовою, –

відзначено в правилах для училища. – Учні повинні вивчати їх із пояснень

наставників, і лише зрідка вдаватися до підручників”. Для заохочення учнів,

особливо добрих, їм належало дарувати книжки, картини, різні інструменти

тих ремесел, які вони вивчають, плоди і тому подібне. „Наставники мають

обходитися з учнями ввічливо і ласкаво, при поміченому недбальстві робити

їм зауваження”, а в разі якщо це не допомагатиме, доповідати духовному со-

борові, який міг позбавляти винних тої чи іншої страви, відстрочувати їм на

кілька годин обід чи вечерю, призначати замість обіду чи вечері лише хліб і

воду (але не більше одного разу на три дні), забирати на деякий час новий

одяг, нове взуття, новий картуз і вживати інших заходів „для пробудження у

винного почуття сорому та рішучості вести себе розважливо і благородно

[...]”. За неохайність, неввічливість, брехливість, лихослів’я, образу інших,

лінь і непокору учнів могли звільнити, але тільки після десятиразових заува-

жень, зроблених протягом півроку, а за п’янство, аморальну поведінку, кра-

діжки, безчинство вихованців виганяли за першим разом, але в обох випадках

це можна було робити виключно з дозволу священно-архімандрита.

Правила містили чіткий режим дня. Учні мали встати о 6-й годині ранку,

привести себе в порядок, помолитися і деякий час готуватися до уроків, а далі

снідали. О 8-й годині починалися заняття в класах, які складалися з двох уро-

ків тривалістю по півтори години і о пів на 12-ту закінчуватися. Після обіду,

який починався рівно о 12-й годині, передбачалися прогулянки та гімнасти-

чні ігри на свіжому повітрі. О 2-й годині дня починалося вивчення ремесел,

яке тривало до половини на 6-ту вечора з півгодинною перервою на полу-

день, далі – півгодини гри на свіжому повітрі, потім півтори години на підго-

товку уроків на наступний день. О пів на 8-му учням мали давати вечерю,

після якої знову були ігри на свіжому повітрі. З 9-ї до 10-ї години вечора пе-

редбачалися легкі заняття ремеслами, потім вечірня молитва, після якої від-

ходили до сну.

130

По неділях і святкових днях учням належало відвідувати церкву де вони

мали брати участь у всеношній і літургії і могли співати й читати, якщо мали

підходящі голоси. Узимку від ранішньої всеношної вони звільнялися і були

присутні тільки на вечірній службі. У великий піст перший та останній тижні

вихованці мали говіти. Під час різдвяних (20 грудня – 10 січня) та пасхальних

(страсна і світла седмиці) свят, а також від 1 липня до 17 серпня учні були

вільні від занять і їх мали відпускати по домах або до родичів.

У кошторисі наголошувалося: „Треба піклуватися про те, щоб хлопчики

були ситими, здоровими і веселими, а тому вся сума, призначена на їжу учнів,

повинна бути використовувана на їжу їх без залишку”66

. Видатки на утри-

мання училища покривалися з процентів від капіталу сумою 2 500 карбован-

ців, який Агатангел заповів перед смертю († 8 березня 1876) на своє дітище,

та з власних лаврських коштів67

.

Реалізувати задуми вдалося лише частково. У першу чергу це стосується

кількості учнів. 1877 р. в старшому класі нараховувалось 17, а в молодшому –

16 вихованців, у тому числі 15 повних і 5 півпансіонерів, 12 вільноприхідних

та 1 залишений на рік для вдосконалення майстерності. Усі діти походили з

простонароддя – зі сімей селян, чехів-колоністів, відставних солдатів68

. За

звітом учителя лаврського науково-ремісничого училища Костянтина Кона-

ховича духовному соборові, датованим 14 лютого 1881 р., у січні тут нарахо-

вувалося 39 учнів, у тому числі 8 у підготовчому, 18 у першому й 13 у друго-

му класах і 3, які закінчили вже курс і залишені вдосконалювати ремісничі

навики; лаврських пансіонерів було 26, напівпансіонерів – 1, вільноприхідних

– 15. Чотири лаврські пансіонери опановували іконописне ремесло, інші чо-

тири – друкарське, шість – палітурне, два – столярне, шість – кравецьке і чо-

тири – чоботарське69

. В іншому документі, датованому початком 1881 р., у

списку ремесел додана ще фотосправа70

.

Педагогічний персонал училища нерідко вдавався до засобів фізичного

впливу на вихованців. Зокрема, 28 жовтня 1882 р., гульнувши з нагоди свята

преподобного Іова, згаданий вище вчитель Костянтин Конахович жорстоко

побив 11 пансіонерів. У результаті розгляду цієї справи духовним собором,

під час якого з’ясувалося, що подібні випадки траплялися й раніше, горе-

наставникові довелося розпрощатися з посадою71

.

Почаєво-лаврська двокласна церковнопарафіяльна школа

1886 р. з ініціативи духовного собору лаври науково-ремісниче училище

реорганізували в двокласну Почаєво-лаврську церковнопарафіяльну школу.

66 Примерная смета расходов на содержание училища Почаевской лавры... – С. 606. 67 ДАТО, ф. 258, оп. 2, спр. 1124, арк. 23–24. 68 Там само, арк. 25–28. 69 Там само, спр. 1147, арк. 11. 70 Там само, спр. 1149, арк. 13 зв.–14. 71 Там само, спр. 1165, арк. 2–6.

131

Цей заклад був розрахований на дітей-сиріт із сімей членів церковного прич-

ту, та оскільки архієпископ Агатангел, заповідаючи свої кошти, хотів, щоб на

них навчалися селянські діти, у ньому утримували також по четверо-п’ятеро

селянських хлопчиків із віддалених від лаври місцевостей, яким дозволяли за

власним вибором додатково опановувати в монастирських майстернях одне з

ремесел. Учні, які були на пансіоні, забезпечувалися всім необхідним, зате

лавра могла залучати їх до свого хору. Діти православних мешканців містеч-

ка теж могли відвідувати уроки, причому безплатно, але зі своїми підручни-

ками, а іновірці повинні були платити за навчання п’ять карбованців на рік.

Від самої появи аж до 1897 р. навчальний заклад знаходився в чотирьох

старих дерев’яних будиночках, тому не раз порушувалося питання про по-

требу для нього окремої споруди. Нарешті архітектор Уляницький, який ра-

ніше служив у лаврі техніком, на пропозицію духовного собору розробив

план нового будинку, де разом зі школою збиралися облаштувати також мо-

настирську лікарню та церкву, і в жовтні 1892 р. проект затвердив будівель-

ний відділ губернського правління, а весною наступного року збиралися роз-

почати будівництво. Та восени 1892 р. на Волинь приїхав синодальний архі-

тектор академік Преображенський, який мав розробити план споруди духов-

ної семінарії в Житомирі. Оглянувши за дорученням єпископа Модеста (у

миру Діонісій Стрельбицький), який від листопада 1889 р. займав кафедру

Волинської єпархії, місце під майбутню споруду школи, відведене в лаврі за

монастирською огорожею при чорному дворі, він прийшов до висновку, що

воно незручне для відвідин навчального закладу високопоставленими чи-

нами, а крім того знайшов у плані порушення деяких гігієнічних вимог. У

результаті владика розпорядився відкласти будівництво. Натомість у цей час

з’явилася ідея розмістити школу в корпусі друкарні, де почали вже надбудову

другого поверху, яку планували закінчити 1898 р.72

Спочатку школа складалася з двох дворічних класів, курс навчання в яких

тривав загалом чотири роки. На кінець ХІХ ст. така організація навчального

процесу була вже явним анахронізмом, тому у вересні 1893 р. єпископ Мо-

дест розпорядився поділити два дворічні класи на чотири однорічні. Кращих

учнів перевели тоді в наступний клас, а гірші залишилися в тому самому. 30

вересня 1893 р. владика затвердив новий розклад, за яким у школі вивчалися

такі предмети:

І клас: 1) закон Божий з короткою священною історією Старого й Нового

заповіту; 2) церковнослов’янське читання без перекладу на російську мову;

3) російське читання; 4) арифметика; 5) церковний спів; 6) чистописання;

ІІ клас: 1) священна історія Старого й Нового заповіту; 2) церковно-

слов’янське читання з перекладом на російську мову; 3) російське читання;

4) арифметика; 5) церковний спів; 6) чистописання;

ІІІ клас: 1) священна історія Старого й Нового заповіту та короткий кате-

72 Крыжановский Г. Почаевская Успенская лавра под управлением священно-архиман-

дрита высокопреосвященного Модеста, архиепископа волынского (1889–1897) // ВЕВ. – 1897. – Ч. неофиц. – С. 643–644.

132

хізис; 2) церковнослов’янське читання з перекладом на російську мову;

3) російське читання; 4) арифметика; 5) пояснення богослужіння православ-

ної церкви; 6) російська цивільна історія з найдавнішого часу до правління

Катерини ІІ; 7) загальна церковна історія; 8) географія; 9) церковний спів;

IV клас: 1) священна історія Старого й Нового заповіту та короткий кате-

хізис (повторення); 2) церковнослов’янське читання з перекладом на росій-

ську мову; 3) російське читання; 4) пояснення богослужіння православної

церкви (повторення); 5) російська церковна історія; 6) російська цивільна іс-

торія від Катерини ІІ до сучасності; 7) арифметика; 8) географія Росії;

9) церковний спів73

.

Після завершення школи її вихованці могли продовжити навчання в цер-

ковно-вчительській школі в Житомирі74

.

Почаєво-лаврська єпархіальна церковно-вчительська школа

Восени 1890 р. при лаврі з’явилася окрема церковно-вчительська школа,

на яку покладалося завдання готувати псаломщиків, дияконів та вчителів для

одно- і двокласних церковнопарафіяльних шкіл.

Появі цього закладу передувало обговорення питання про його облашту-

вання на з’їзді духовенства Волинської єпархії. Правління Житомирського

духовного училища та Комісія по влаштуванню церковно-вчительської шко-

ли в місті Житомирі, заздалегідь створена єпископом Модестом, пропонували

відкрити її в губернському центрі в найманих приміщеннях, а далі перенести

в окремий двоповерховий корпус, який належало збудувати. Викладач Во-

линської духовної семінарії ієромонах Володимир у доповіді на ім’я владики

обстоював заснування школи при духовній семінарії в Кременці. Розглянув-

ши 3 травня 1890 р. обидві пропозиції, представники духовенства висловили-

ся за те, щоб новий навчальний заклад був у місті Кременці, але при свято-

Миколаївському братстві, якому збиралися його підпорядкувати. З’їзд дав

згоду передати на церковно-вчительську школу 550 карбованців, зібраних на

влаштування ремісничої школи в селі Дермань, і щороку виділяти на її утри-

мання від кожної самостійної церкви по одному карбованцю, але просив ар-

хієрея залучити також до щорічних пожертвувань по тисячі карбованців По-

чаївську лавру і решту монастирів єпархії, редакцію тижневика „Волынские

епархиальные ведомости”, від якої очікували 1 200 крб., та єпархіальну учи-

лищну раду75

.

Ознайомившись наступного дня з цим рішенням, єпископ Модест передав

його на розгляд єпархіальної училищної ради, але зауважив: „Семінарія буде

переведена в м. Житомир. Де ж краще влаштувати такий заклад?” Волинська

73 Там же. – С. 642, прим. 2. 74 Дамаскин, архимандрит. Почаево-Успенская лавра // Воскресное чтение. – 1930. – № 8. –

С. 116. 75 Журнал Волынского епархиального съезда духовенства 3 мая 1890 года. № 3 // ВЕВ. –

1897. – Ч. офиц. – С. 770–772.

133

єпархіальна училищна рада запропонувала у своїй доповіді, яку представила

5 травня, доповнити кошти на майбутню школу одноразовим збором по чо-

тири карбованці від причту кожного храму. Єпископ Модест підтримав цю

пропозицію і, вважаючи питання про місце школи вирішеним, призначив ко-

мітет по організації її в Житомирі на чолі з протоієреєм Трипольським. Зібра-

вшись увечері 5 травня на чергове засідання, з’їзд відзначив, що на утри-

мання школи в Кременці потрібні „ті кошти, які духовенство спроможне да-

ти”, а тому „рішуче незгідний” із розташуванням навчального закладу в Жи-

томирі. „Визнаючи ж необхідність і важливість відкриття цієї школи, – сказа-

но далі, – з’їзд постановляє відкрити вказану школу при Почаївській лаврі і

лише за цієї умови згоден дати кошти на її утримання”, про які йшлося на

засіданні 3 травня. Цю позицію представники духовенства підкріпили ар-

гументом морально-політичного характеру. Згадали, зокрема, про щасливий

порятунок царської сім’ї в катастрофі поїзда і на пам’ять про цей випадок

майже дворічної давності (17 жовтня 1888 р.) вирішили одноразово пожерт-

вувати на утримання нового училища при Почаївській лаврі від кожного

священика, штатного диякона, псаломщика та паламаря відповідно по 3, 1,5,

1 й 0,50 карбованця, що мало скласти по єпархії загалом близько п’яти тисяч

карбованців, та висловили побажання, щоб єпископ Модест виклопотав через

обер-прокурора синоду згоду імператора назвати зібраний капітал на честь

царя і цариці Олександро-Маріїнським, а навчальний заклад – Олександро-

Маріїнською Волинською церковно-вчительською школою. Затиснутий цими

обставинами, як священно-архімандрит Почаївської лаври владика розпоря-

дився оголосити духовенству про згоду лаври відкрити при ній навчальний

заклад, який мав називатися Почаєво-лаврською єпархіальною церковно-вчи-

тельською школою76

.

Школу відкрили 6 листопада 1890 р. 23 лютого 1891 р. єпископ Модест за-

твердив статут нового освітнього закладу, а незабаром його схвалив синод.

Школа мала утримуватися лаврою при допомозі духовенства, а вивчалися в

ній священна історія та священна географія Старого і Нового заповітів, роз-

ширений катехізис, церковний устав із поясненням богослужіння православ-

ної церкви, церковнослов’янська мова, церковний спів, російська мова, ари-

фметика, географія, дидактика, коротка російська цивільна і церковна історія.

Бажаючі в позаурочний час могли освоювати також у лаврських майстернях

іконописну справу і столярне, палітурне й малярне ремесла. Доглядачем за-

кладу призначили намісника лаври архімандрита Модеста. У школі працю-

вали помічник доглядача з освітою кандидата академії та два вчителі зі сту-

дентів семінарії77

.

Розміщена тимчасово в одному з лаврських готелів, церковно-вчительська

школа проіснувала в Почаєві тільки рік, а далі владика розпорядився переве-

сти її в губернський центр. Духовний собор радо передав недоторканий капі-

76 Журнал Волынского епархиального съезда духовенства 5 мая 1890 года. № 9 // Там же. –

С. 772–775. 77 Крыжановский Г. Почаевская Успенская лавра... – С. 640.

134

тал у сумі 4 662 крб. 19 коп., зібраний духовенством до відкриття школи, і

позбувся клопоту, та оскільки лавра мала виділяти на заклад щороку по три

тисячі карбованців, будучи вже в Житомирі, він називався єпархіально-лавр-

ською школою78

.

Почаєво-лаврська другокласна церковно-вчительська школа

Наприкінці дев’яностих років ХІХ ст. двокласна Почаєво-лаврська церко-

внопарафіяльна школа була перетворена в другокласну церковно-вчительську

школу, яка готувала вчителів для шкіл грамоти. Курс навчання в ній був роз-

рахований на три роки, а викладалися такі предмети: закон Божий, загальна і

російська церковна історія, церковний спів, церковнослов’янська мова, росій-

ська мова, російська історія, географія з відомостями про явища природи, ге-

ометричне креслення і малювання, дидактика, початкові практичні відомості

з гігієни, чистописання.

Кожного року на початку вересня рада навчального закладу проводила

вступні іспити в обсязі курсу однокласної церковнопарафіяльної або прирів-

няної до неї так званої міністерської школи. Особливу увагу звертали на цер-

ковний спів. До екзамену допускалися підлітки всіх станів віком від 13 до 17

років, але якщо в школі грамоти та однокласній церковнопарафіяльній школі

(про ці заклади буде сказано дещо нижче) могли навчатися діти різних віро-

сповідань, то сюди приймали тільки православних79

.

1900/01 навчального року Почаєво-лаврська другокласна церковно-вчи-

тельська школа складалася з підготовчого і двох основних класів, у яких на-

раховувався 91 учень: 70 із селян, 16 із сімей духовенства, 2 із міщан, 2 з осо-

бистих громадян та 1 із дворян. У закладі працювало троє вчителів. Синод

надав на утримання школи 1 500 карбованців, а лавра затратила 3 513 карбо-

ванців 45 копійок80

.

Протягом навчання значна частина учнів відсіювалася, тому в кожному

наступному відділенні кількість їх зменшувалася. 1909/10 навчального року,

наприклад, у першому відділенні навчалося 30, у другому – 23, а в третьому –

усього лиш 10 учнів. Отже, до випуску доходила лише третина прийнятих до

школи.

Крім Почаєва, на території Кременецького повіту другокласна школа була

також у селі Білозірка, тому учні походили з різних населених пунктів. Про-

живали вони в гуртожитку, забезпечувалися харчуванням, пранням білизни і

навчальними посібниками. Місячна плата за утримання становила від трьох

до п’яти карбованців. 1909/10 навчального року в гуртожитку мешкало 55

учнів. Кілька найубогіших серед них утримувалися коштом монастиря. Крім

того, лаврська лікарня безплатно надавала вихованцям медичну допомогу. З

дому учні мали бути забезпечені одягом та взуттям, зокрема мати по чотири

78 Там же. – С. 641. 79 От Совета Почаевской второклассной школы // ВЕВ. – 1914. – С. 471. 80 ДАТО, ф. 258, оп. 2, спр. 1584, арк. 25 зв.–26.

135

сорочки, чотири пари кальсон, три рушники, два костюми, пальто, дві пари

чобіт і постільну білизну81

.

„При вихованні учнів, – відзначається в одному зі звітів, – головна увага

зверталася на розвиток у них релігійної настроєності, побожності до святинь,

любові до царя й вітчизни, правдивості та щирості у вчинках”. Кожного ра-

нку вихованці спускалися разом із черговим учителем у печерну церкву і,

прикладаючись до мощів преподобного Іова, прохали в нього благословення

на наступний день. Практичні заняття другокласники проходили в одноклас-

ній школі при лаврі. Полягали вони в типових уроках викладачів, пробних

уроках учнів та присутності останніх по черзі в однокласній школі на протязі

всього навчального дня – від ранкової до вечірньої молитви.

1 вересня 1911 р. при школі відкрили додатковий дворічний курс для під-

готовки псаломщиків, дияконів та помічників священика по викладанню за-

кону Божого82

. Сюди приймали юнаків віком від 16 до 19 років із добрим го-

лосом, які закінчили другокласну школу чи духовне училище або вибули з

перших класів семінарії. Бажаючим навчатися належало здати іспит в обсязі

програми другокласної школи, а хто успішно закінчив таку школу поточного

року, того брали без екзаменів. 1915 р. прийняли 11 осіб. Усі вони зарахову-

валися на стипендію83

. У першій половині 1915 р. навчальний заклад мав

офіційну назву „Почаєво-лаврська другокласна церковно-вчительська школа

з додатковим дворічним курсом”, а завідував ним ієромонах Йосиф84

.

Почаєво-лаврська школа грамоти

У січні 1898 р. при лаврі з’явилася Почаєво-лаврська школа грамоти, яяку

розмістили в так званому Народному готелі85

. Зі звіту за 1902 р. довідуємося,

що в цьому навчальному закладі, який розташований уже в спеціально збудо-

ваному будинку, нараховується 34 учні, а вчителює тут випускник Волинсь-

кої духовної семінарії Аркадій Юліанович Червінський, платня якого стано-

вить 240 карбованців на рік, причому 180 із них – за виконання обов’язків

коректора монастирської друкарні. Щорічні затрати лаври на школу станов-

лять 300 карбованців, а повітового відділення училищної ради – тільки 6086

.

Наступного року затрати останнього збільшилися у два рази87

. У звіті за

1904/05 навчальний рік читаємо, що підручники та письмове приладдя діти

отримують від лаври, причому за навчання їх батьки не платять. Наплив ба-

жаючих такий великий, що за браком місця багатьом іудеям і навіть частині

81 От Совета Почаевской второклассной школы... – С. 471. 82 Церковное школьное дело на Волыни (Из отчета епархиального наблюдателя за 1912-13

учеб. год) // ВЕВ. – 1913. – С. 883. 83 От Совета Почаевской второклассной школы... – С. 471. 84 ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 163, арк. 4. 85 Там само, оп. 2, спр. 1514, арк. 1, 3, 6, 7. 86 Там само, оп. 3, спр. 152, арк. 32–32 зв. 87 Там само, арк. 33–36.

136

християн довелося відмовити88

. Динаміка чисельності та складу учнів лаврсь-

кої школи грамоти за весь час її існування відображена в таблиці 1.

Таблиця 1

Чисельність учнів у Почаєво-лаврській школі грамоти

І. 189889

1900/0190

ХІІ. 190291

1904/0592

Усього учнів 26 38 34 30

хлопці 10 13 21 11

дівчата 16 25 13 19

православні 12 26 23 14

католики 2 – 2 –

іудеї 12 12 9 16

діти селян ? 15 25 11

діти міщан ? 22 9 19

діти духовенства – 1 – –

Закінчили повний курс – 2 дівч. ...

Новопочаївська однокласна церковнопарафіяльна школа

Близько 1890 р. священик Покровської церкви села Старий Почаїв Степан

Антонович Чайковський, до парафії якого була приписана Миколаївська цер-

ква в містечку Новий Почаїв, заснував Новопочаївську однокласну церков-

нопарафіяльну школу, під яку відвели половину церковного будинку93

. На

початку 1904 р. на прохання повітового відділення єпархіальної училищної

ради намісник лаври архімандрит Амвросій погодився кожного навчального

року з 10 жовтня до 1 травня надавати в новозбудованому Червоному готелі

приміщення для цієї школи та житла її вчителя, а також узяти на себе

обов’язки її опікуна94

. 1 травня наступного року на пропозицію Амвросія Но-

вопочаївська однокласна церковнопарафіяльна школа злилася з лаврською

школою грамоти. Об’єднаний навчальний заклад, який і далі називався Ново-

почаївською однокласною церковнопарафіяльною школою, підпорядковував-

ся монастиреві95

. Динаміка кількості учнів, їх статі, віросповідання та соціа-

льного походження показана в таблиці 2.

88 Там само, арк. 73. 89 Там само, оп. 2, спр. 1514, арк. 3. 90 Там само, спр. 1584, арк. 25 зв.–26. 91 Там само, оп. 3, спр. 152, арк. 32–32 зв. 92 Там само, арк. 71. 93 Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов... – Т. 3. – С. 165. 94 ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 152, арк. 53, 55. 95 Там само, арк. 64.

137

Таблиця 2

Чисельність учнів

у Новопочаївські однокласній церковнопарафіяльній школі

ХІІ.

190596

ХІІ.

190697

ХІІ.

190798

ХІІ.

190899

1908

/09100

Усього учнів 52 73 82 95 95

хлопці 33 49 60 66 66

дівчата 19 24 22 29 29

православні 48 62 71 85 86

католики – – 1 – –

іудеї 4 11 10 10 9

діти селян 46 62 72 85 86

діти міщан 4 6 9 10 9

діти купців – 5 1 – –

діти чиновн. і різночин. 2 – – – –

діти духовенства – – – – –

Закінчили повний курс 2 хл. 4 хл. 6 хл. ... ...

Навчальний рік закінчувався наприкінці квітня – на початку травня. Далі

учні молодшої і середньої груп складали перевідні іспити, результати яких

заносилися в спеціальний акт. Для складання випускних іспитів створювалася

спеціальна випробувальна комісія, яку очолював, як правило, намісник. Вона

засідала в приміщенні школи в селі Старий Почаїв і екзаменувала випускни-

ків церковнопарафіяльних шкіл містечка Новий Почаїв та сіл Лідихів, Будки і

Дранча101

. Після іспитів випускник отримував свідоцтво, яке забезпечувало

йому потім деякі пільги під час служби в армії102

. З наведеної вище таблиці

видно, що повний курс завершувала мізерна кількість учнів.

Крім церковнопарафіяльної школи, у Новому Почаєві діяло також сільське

однокласне народне училище з трирічним строком навчання, яке відкрили

тут 1903 р. Підпорядковане міністерству народної освіти, воно розміщувало-

ся у власному будинку і мало ділянку землі площею 600 квадратних сажнів.

Держава відпускала на утримання цього закладу по 450 карбованців на рік,

250 карбованців додавала громада містечка. Заробітна плата вчительки ста-

новила 400 карбованців на рік, а священик, який вів за уроки закону Божого,

отримував 72 карбованці. 1912 р. в училищі навчалися 41 хлопець і 35 дів-

96 Там само, арк. 141. 97 Там само, арк. 119. 98 Там само, спр. 158, арк. 1 зв. 99 Там само, арк. 1 зв. 100 Там само, спр. 152, арк. 131. 101 Там само, арк. 63. 102 Там само, арк. 80 (Свідоцтво Фелікса Владиславовича Доманського, римо-католика,

1892 р. нар., зі села Лідихів, про закінчення ним курсу в Почаєво-лаврській школі грамоти).

138

чат. Як і в церковнопарафіяльній школі, повний курс проходили тільки окре-

мі вихованці; переважно діти залишали школу передчасно103

.

Перша світова війна і навчальні заклади лаври

Кременецький повіт знаходився на кордоні Росії з Австро-Угорщиною,

тому з перших днів світової війни частина його території опинилася в зоні

бойових дій. 30 липня 1914 р. російська прикордонна сторожа залишила свої

пости і в ближніх селах з’явилися австро-угорські війська. Містечко Почаїв

росіяни зуміли втримати, а сусідні з ним села Лосятин, Раславка, Лідихів, Бу-

дки до 20 серпня перебували в руках противника104

. Восени лінія фронту від-

котилася далеко в Галичину.

Оскільки з початком війни наплив богомольців, а з ним і доходи Почаївсь-

кої лаври відчутно скоротилися, з вересня 1914 р. духовний собор відмовився

утримувати своїм коштом другокласну школу і зажадав від її учителів, які

займали в монастирському готелі чотири номери, у холодну пору року що-

місячно платити за житло по 8 карбованців. За цих обставин затрати на на-

вчальний заклад узяла на себе єпархіальна училищна рада. Лавра надала тіль-

ки холодні приміщення й відвела частину саду для практичних занять із

бджільництва. Правда, платила школі за 10 учнів, які співали в хорі. Ще 6

вихованців утримувалися коштом архієпископа Євлогія105

, який із 1913 р.

очолював Волинську єпархію.

На фронт серед педагогів Почаєва мобілізували тільки вчителя другоклас-

ної школи Лаврентія Гризантовича, тому загалом 1914/15 навчальний рік

пройшов більш-менш нормально106

.

Улітку 1915 р. російська армія почала відкочуватися на схід. Наприкінці

серпня третину Кременецького повіту, і в тому числі Новий Почаїв, зайняли

австро-угорські війська, які затрималися тут аж до відомого Брусиловського

прориву, здійсненого російськими військами на початку червня 1916 р. Зна-

чну частину населення прикордонних сіл і містечок, різноманітні установи і

заклади, а серед них і братію лаври власті евакуювали на схід. Початкові

школи припинили діяльність, а Почаєво-лаврську другокласну церковно-вчи-

тельську школу вивезли в Житомир, де вона залишалась аж до літа 1918 р.

Почаївська вища початкова школа

Війна і революція розбудили свідомість мешканців Волині, і вони потяг-

нулися до знань, але політична нестабільність, гостре соціальне протистоян-

103 Памятная книжка дирекции народных училищ Волынской губернии. – Житомир, 1912. –

На 1912 г. – С. 278. 104 Волынская церковь пред лицом современной войны // ВЕВ. – 1915. – № 1. – С. 6. 105 ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 163, арк. 1–1 зв., 4, 5. 106 С. Д. П. Церковные школы Кременецкого уезда и настоящая война // ВЕВ. – 1915. –

№ 46. – С. 678.

139

ня, господарська розруха змушували відкладати питання про освіту. Нарешті

28 травня 1918 р. громади містечка Новий Почаїв та села Юридика ухвалили

порушити перед властями клопотання про відкриття вищого початкового

училища, на яке „вирішили зібрати останні крихти”107

. Тим часом Почаєво-

лаврська другокласна школа, що поверталася вже з Житомира, в особі її заві-

дуючого Михайла Кибалюка виявила бажання вийти з-під-опіки церкви й

стати світським навчальним закладом. У результаті 1 липня 1918 р. Волинсь-

ка губернська шкільна рада видала декрет про перетворення цього навчаль-

ного закладу у вище початкове училище, яке мало працювати за статутом

1912 р.108

Михайло Кибалюк, який став інспектором училища, народився 1892 р. в

родині священика в селі Івниця Житомирського повіту Волинської губернії, з

1901 по 1912 р. здобував у Житомирі духовну освіту (спочатку в училищі, а

потім у семінарії), далі вчителював у Почаєві у другокласній школі, разом з

якою 1915 р. евакуювався до Житомира, а в січні 1918 р. очолив цей заклад;

під час перебування школи в Житомирі він був також заступником секретаря

губернської шкільної ради109

. Як бачимо, незважаючи на свій молодий вік –

усього лиш 26 років, керівник училища, мав уже певний досвід у справі орга-

нізації освіти, а крім того, як показали наступні події, відзначався також пал-

ким бажанням працювати на благо народу.

15 липня уповноважені громадами Почаєва і Юридики особи Микола Гні-

повський та Володимир Кондратьєв звернулися до лаври з проханням дозво-

лити відкрити училище в приміщенні колишньої другокласної школи, яке

були готові відремонтувати власними силами. Духовний собор погодився

здати будинок безплатно, але тільки на один рік і з умовою повернути відре-

монтованим за запропонованим ним кошторисом, на що громади не могли

піти110

. 6 серпня 1918 р. Кибалюк направив архієпископу Євлогію свій лист із

проханням дозволити лаврі віддати приміщення другокласної школи під ту

саму, як він писав, школу, реевакуйовану в містечко Почаїв і перетворювану

у вище початкове училище111

. Через два дні владика наклав резолюцію з до-

зволом здати будинок в оренду, засади якої мали бути вироблені духовним

собором спільно з адміністрацією школи і викладені на письмі, причому вка-

зав дві неодмінні умови – по-перше, щоб у діяльності училища не спостеріга-

лося чогось такого, що не гармонує із загальним ладом життя монастиря, а

по-друге, щоб адміністрація навчального закладу взяла на себе не тільки опа-

лення, освітлення та утримання будинку, а й ремонт його112

.

Тим часом на спадщину другокласної школи знайшовся ще один претен-

дент – Кременецьке Богоявленське братство на чолі з вікарним єпископом

107 ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 244, арк. 1–1 зв. 108 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 1682, арк. 4–4 зв. 109 Там само, арк. 4–6. 110 Там само, ф. 258, оп. 3, спр. 244, арк. 1–1 зв. 111 Там само, арк. 13. 112 Там само.

140

Діонісієм (Валединським). Останній направив намісникові лаври архіманд-

риту Паїсію лист, в якому, посилаючись на рішення Всеросійського поміс-

ного церковного собору від 2 жовтня 1917 р., нагадав про недопустимість пе-

редачі власності монастиря в інше відомство і повідомив, що завідування ла-

врською школою замість колишнього повітового відділення Волинської єпа-

рхіальної училищної ради бере на себе братство, а також просив поінформу-

вати його про стан будинку та умови, на яких монастир може утримувати

школу113

. Та лаврське начальство не мало наміру займатися освітою і витра-

чати на неї кошти, надходження яких відчутно скоротилося, тому 16 серпня

відписало єпископу: „Після такого розорення, якого зазнала лавра в минулу

війну знищенням усього господарства й майна і розоренням споруд, вона те-

пер ні на яких умовах не може утримувати своїм коштом школу і не може

дати їй ніякої підмоги. Ніяких меблів і ніяких навчальних книг після австрія-

ків не залишилося. Якби Богоявленське братство виявило бажання відкрити в

цьому будинку школу й повністю утримувати її, то лавра, ідучи назустріч цій

справі, могла б надати школі безкоштовно тільки одне це приміщення, без

ремонту”114

.

31 серпня, ознайомившись із відповіддю лаври єпископу Діонісію, архі-

єпископ Євлогій наклав на ній резолюцію: „Необхідно неодмінно влаштувати

хоча б невелику школу. Учителювати може хто-небудь із братії”115

. Викону-

ючи волю священно-архімандрита, 21 вересня духовний собор ухвалив у пе-

рших числах жовтня відкрити в Базарному готелі школу грамоти, а вчите-

лями в ній призначив ієромонаха Дамаскина (Малюту) й послушника Василя

Пугача116

, та до реалізації цього рішення, здається, не дійшло.

14 листопада Михайло Кибалюк направив у лавру проект контракту про

оренду будинку, вироблений на засіданні педагогічної ради, з проханням ви-

значити час для спільного засідання духовного собору й педради. За цим до-

кументом духовний собор здавав педраді свій двоповерховий мурований бу-

динок строком на п’ять років – від 1 вересня 1918 до 1 вересня 1923 р.; пед-

рада забезпечувала внутрішній ремонт, а лавра – зовнішній, зокрема негайно

справляла дах, улітку наступного року фарбувала його, а влітку 1920 р. бі-

лила будинок із-зовні, після чого педрада сплачувала соборові 1 000 крб.; на-

ступного навчального року для розширення училища собор безплатно мав

здати педраді строком на п’ять років розташований у дворі школи флігель, в

якому раніше знаходилася зразкова школа; за взаємною згодою для училища

відводилася також невеличка частина монастирського саду; лавра встанов-

лювала власним коштом п’ять електролампочок, за що педрада мала запла-

тити їй 50 карбованців; за користування освітленням школі слід було платити

за кожну лампочку по 10 карбованців; лавра дозволяла брати воду з артезіан-

ського колодязя в її дворі з платою по 25 карбованців на місяць, а весною

113 Там само, арк. 4–4 зв. 114 Там само, арк. 7. 115 Там само, арк. 7. 116 Там само, арк. 7 зв.

141

двадцятого року за окрему плату мала відремонтувати водопровід; лавра до-

зволяла завозити в школу дрова та інші вантажі дорогою через Білий готель

та прилеглий до нього сад; педрада гарантувала, що перед неділею, у святкові

дні та дні великого посту в училищі не буде літературних, вокальних і музич-

них вечорів та інших розваг, не допускалися також ніякі антихристиянські та

антицерковні виступи; улітку і на початку осені включно до 15 вересня забо-

ронялися прогулянки учнів у прилеглому до училища лаврському саду117

.

На спільному засіданні, яке відбулося 10 листопада, педрада і духовний

собор домовилися про деякі зміни в проекті контракту: строк оренди скоро-

тили до трьох років; вода з артезіанського колодязя мала надаватися по 10

копійок за кожне відро; прогулянки учнів у лаврському саду заборонялися аж

до 1 жовтня нового стилю; вилучалися пункти про передачу флігеля та про

дорогу через територію Білого готелю118

.

Оскільки вироблений на спільному засіданні проект зазнав змін, причому

окремі пункти залишилися неузгодженими, 22 листопада 1918 р. Кибалюк

просив прислати документ у школу для обговорення в педраді та призначити

нову спільну нараду, щоб виробити остаточний текст контракту, який слід

було представити потім архієпископу Євлогію та губернському земству на

затвердження119

.

27 листопада духовний собор направив проект контракту, вироблений на

спільному засіданні 10 листопада, архієпископу Євлогію на затвердження120

.

Тим часом власті Директорії арештували владику і депортували в Гали-

чину121

. 8 січня 1919 р. (за новим календарем) контракт затвердив тимчасово

керуючий Волинською єпархією єпископ Фадей122

. 23 січня (5 лютого)

1919 р. духовний собор переслав документ педагогічній раді на підпис123

. Але

в Україні сталися важливі політичні зміни: серед прихильників Директорії,

яка прийшла на зміну режимові гетьмана Скоропадського, лавра з її схильні-

стю до політичного консерватизму симпатіями, звичайно, не користувалася.

У перетягуванні каната між монастирем, з одного боку, та училищем і насе-

ленням Почаєва, з іншого, час тепер працював на цих останніх, і педагогічна

рада затягнула підпис контракту. 4 (13) лютого лавра повторно звернулася в

школу з проханням підписати контракт або пояснити причину затримки124

.

Кибалюк відповів, що з документа знімається копія, яка буде послана в губе-

рнську земську управу, і якщо вона схвалить його, то педрада підпише125

.

Тим часом політичні зміни набували карколомного характеру: на початку

117 Там само, арк. 8–10 зв. 118 Там само, арк. 16–16 зв. 119 Там само, арк. 11, 14. 120 Там само, арк. 15. 121 Евлогий (Георгиевский), митрополит. Путь моей жизни: Воспоминания..., изложенные

по его рассказам Т. Манухиной. – М., 1994. – С. 291 122 ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 244, арк. 15. 123 Там само, арк. 18. 124 Там само, арк. 19. 125 Там само, арк. 19 зв.

142

червня 1919 р. Кременеччину зайняли більшовики, які на початку серпня по-

ступилися місцем польським військам; улітку 1920 р. Червона Армія повер-

нулася, а восени поляки знову витіснили її.

В якості державного навчального закладу вище початкове училище, роз-

міщене в належному лаврі будинку на основі усної угоди126

, проіснувало в

Почаєві тільки 1918/19 навчальний рік, а наступний, що проходив в умовах

польської окупації, воно функціонувало вже як приватний навчальний за-

клад127

.

Почаївська семикласна українська приватна школа

Восени 1920 р., далі залишаючись приватним, вище початкове училище

було реорганізоване в семикласну українську школу, яка проіснувала два на-

вчальні роки128

. 9 листопада 1920 р. педрада останньої розглянула підготов-

лений духовним собором проект контракту й ухвалила відмовитися від будь-

якої угоди, оскільки там ішлося про передоплату ремонту будинку, а грошей

у школі не було. У листі за підписом Михайла Кибалюка, який залишився

директором школи і головою педради, та секретаря педради вчителя Василя

Трохимлюка, направленому в лавру 14 листопада 1920 р., відзначалося: „Го-

ловне завдання школи – національне виховання дітей, чому не перечить і те-

перішня польська влада, а в школі хоч і є деяка кількість учнів нехристиян, то

все ж таки школі надається не тільки християнський дух, но навіть правосла-

вно-християнський, для чого в класі читаються молитви і введено навчання

православних закону Божому, чого для других вір не введено. Між іншим,

педагогічній раді досить відомо, що торішній шкільний рік зробив те, що на-

вчання православних закону Божому в деяких школах зовсім не провадилось

по материяльним обставинам, чого торік педагогічна рада Почаївської вищої

початкової школи не допустила й тепер не допускає. Бувший законовчитель

школи, теперішній намісник лаври арх. Дамаскин сам дуже добре знає, з яким

труднощами була відкрита торік школа й як вона істнувала. [...] Педагогічна

рада має на увазі, що шкільне помешкання відремонтовано радою разом з

двома громадами в 1918 році, за який ремонт школа має право згідно словес-

ного договору з духовним собором лаври, користуватись цим помешканням

даремно три роки, себто з 1-го вересня 1918 року по 1-ше вересня 1921 року.

[...] Позаяк Почаївська вища поч. школа відкрита під прапором Кремінецької

повітової „Просвіти”, то педагогічна рада мала шану зняти зразок з запропо-

нованого духовним собором контракту, щоб надіслати його „Просвіті””129

.

Ознайомившись із цим листом, архімандрит Дамаскин написав на ньому:

„Как низко и недостойно ответила педаг. корпорация на законные требования

Д[уховного] Соб[ора]. „O – tempora o mori”. Потерпим и посмотрим. Лавра

126 Там само, арк. 47. 127 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 651, арк. 42 зв. 128 Там само, спр. 1682, арк. 4 зв. 129 Там само, ф. 258, оп. 3, спр. 244, арк. 20–21 зв.

143

пережила в эти годы издевательства и осквернения не одной банды, перене-

сет до времени и „учительскую””130

.

15 листопада 1920 р. батьківський комітет вирішив розмістити на пер-

шому поверсі будинку однокласну початкову школу, але з умовою, що якби

набралося більше дітей, то частину їх перенести в старе шкільне приміщення

в Липках із надією, щоб у разі фінансування в майбутньому освіти державою

зберегти це приміщення за навчальним закладом. Через два дні В. Кондратьєв

і В. Трохимлюк, перший з яких був головою, а другий – секретарем батьків-

ського комітету, повідомили лавру про це рішення і просили відпускати од-

нокласній школі дрова131

. Духовний собор дав згоду виділяти ці дрова, але за

умови, що комітет найде для їх заготовки лісорубів, яким лавра платитиме

натурою, а крім того, посприяє залученню учнів за вибором лаврського реге-

нта до хору, а лавра, у свою чергу, зимою буде давати їм винагороду нату-

рою, а літом вони отримають на пільгових умовах у користування ділянки

землі132

. 13 грудня педрада повідомила, що дозволяє вибрати з учнів півчих

для хору, якщо з наступного дня почнеться доставка дров. У листі відзнача-

лося також (цитуємо мовою оригіналу): „Педагогический совет просит Ду-

ховный Собор Лавры соблюдать общепринятые правила вежливости, если

они известны Духовному Собору”133

. Наступного дня з лаври відписали: „Что

же касается правил вежливости, то Д. С. в отношении к Пед. Совету соблюл

их вполне и замечание о их несоблюдении считает излишним и оскорбитель-

ным, но прощает эту мирскую гордыню в надежде, что это не повторится”134

.

25 січня наступного року педрада направила черговий лист, де було конкре-

тизовано умови участі учнів у хорі135

.

9 квітня 1921 р. збори Почаївської ґміни надали навчальному закладу ста-

тус ґмінної школи136

. Улітку 1921 р. між школою і лаврою почалося деяке

зближення. 24 липня педрада і батьківський комітет обрали навіть намісника

до складу комітету. Архімандрит Дамаскин подякував і пообіцяв усіляко

сприяти навчальному закладові137

. 5 вересня Михайло Кибалюк писав наміс-

нику, що на прохання громадськості, підтримане педрадою та архімандритом

Дамаскином, повітовий шкільний інспекторат дозволив йому відкрити в по-

точному році семикласну школу, і дуже ввічливо запрошував прибути на спі-

льну нараду представників ґміни, громад Почаєва та школи: „Повідомляючи

Вас про це, маю честь просити Вас, коли буде у Вас на це бажання, або пред-

ставника Лаври, прибути на засідання і бути членом шкільного комітету, згі-

дно з вирішенням цієї справи педагогічною радою від 27 вересня (!) цього

130 Там само, арк. 21 зв. 131 Там само, арк. 24–24 зв. 132 Там само, арк. 25. 133 Там само, арк. 27. М. Кибалюк підписав цей лист за секретаря, а за директора підпис по-

ставив якийсь С. Теодорович. 134 Там само, арк. 27 зв. 135 Там само, арк. 30. 136 Там само, арк. 53. 137 Там само, арк. 38.

144

року й комітету батьківського в м. липні ц. р.”138

20 вересня рада Почаївської ґміни задовольнила прохання педради та ко-

мітету семикласної української школи, датовані 28 серпня та 18 вересня, і

взяла її на своє господарське утримання. 8 листопада управа ґміни повідо-

мила, що замість осіб, які підписали свого часу прохання про концесію на цей

заклад, засновником його тепер є управа ґміни, а шкільний комітет скасову-

ється, оскільки його обов’язки переходять до управи, і зажадала від педради

протягом тижня передати їй по акту все шкільне майно139

. У листі в духовний

собор управа додала, що з метою допомогти людям у справі безплатної освіти

рада ґміни порушила перед повітовим шкільним інспекторатом клопотання

про прийняття школи на державний кошт, тому вона просить духовний собор

укласти з нею формальну угоду про оренду приміщення, яке школа займає до

сих пір на основі усної домовленості140

.

Наступного дня лавра звернулася від імені членів-засновників Почаївсь-

кого вищого початкового училища в повітовий шкільний інспекторат із про-

ханням ужити заходів по охороні майна навчального закладу, бо влітку цього

року М. Кибалюк уже продав євреям диван, шафу й стіл, про які влітку

1918 р., коли школа повернулася з Житомира в Почаїв, казав, що це шкільні

речі141

. В іншому листі, уточнивши список проданого (шафа, диван, крісла,

скло зі стінних ландшафтів) і відзначивши, що ґмінна рада тісно зв’язана з

Кибалюком, а В. Трохимлюк навіть входить до неї, члени-засновники скар-

жилися: „Демагогия этих деятелей распространяется на общественные схо-

дки, результатом чего были выборы их в гминную раду. Пока последняя не

проявляла злой воли, умалчивалось о роли этих лиц, но проявление началось,

и мы обращаем внимание на это г. Инспектора для осведомления, кого сле-

дует”142

. 12 грудня духовний собор повідомив ґміну, що укладе угоду, але при

умовах, якщо вона видасть розписку про належне лаврі шкільне майно, яке

прийме, усуне зі шкільного будинку та з педагогічного колективу вчителів

Кибалюків і Трохимлюка і до появи цієї угоди не буде робити асигнувань на

ремонт будинку143

.

Василь Трохимлюк походив із розташованого під лаврою села Юридика, в

якому народився 1887 р. 1908 р. він закінчив Волинську свято-Феодорівську

церковно-вчительську школу в селі Дермань і почав працювати в одній із по-

чаткових шкіл. Коли почалася світова війна, його мобілізували в армію; там

закінчив Віленську військову школу і отримав звання поручика. Повернув-

шись із війни, у лютому 1918 р. він став учителювати в містечку Ланівці, а

наприкінці жовтня 1920 р. перебрався додому й почав працювати в Почаєві в

українській школі144

а крім того, як бачимо з наведеного вище, активно вклю-

138 Там само, арк. 39–40. Замість 27 вересня, очевидно, малося на увазі 27 серпня. 139 Там само, арк. 49. 140 Там само, арк. 47. 141 Там само, арк. 50–50 зв. 142 Там само, арк. 51. 143 Там само, арк. 48. 144 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 2 128, арк. 2, 4–4 зв. Далі В. Трохимлюк кілька років був без

145

чився в громадське життя.

У відповідь на дії лаврського керівництва 27 грудня 1921 р. рада Почаїв-

ської ґміни прийняла спеціальну постанову, де відзначила, що лавра стала на

перешкоді її зусиллям по перетворенню семикласної української школи в ін-

тересах бідноти в безплатний державний навчальний заклад, підтвердила, що

школа й надалі залишиться народною і діти будуть навчатися в ній без різ-

ниці релігії, статі та національності. Наголошено також, що школа є ґмінною

і рада буде домагатися затвердження її інспектором нарівні з іншими шко-

лами ґміни; підкреслено, що в господарському відношенні господарем школи

є ґміна, а владою, якій вона підпорядкована, – державна шкільна влада, і ні-

хто не повинен втручатися у внутрішнє життя навчального закладу. Єдиним

приміщенням, придатним для школи з гігієнічних вимог, визнано те, в якому

школа перебуває, а оскільки воно збудоване „на гроші населення”, то має бу-

ти зайняте під школу шляхом реквізиції або найму. А якщо лавра й далі буде

перешкоджати, заявлено в ухвалі, то ґміна відмовиться від школи та її утри-

мання, а відповідальність за це ляже на тих, хто втручається в шкільні справи.

Щодо педагогічного персоналу було відзначено, що це справа державних

шкільних властей, але підкреслено, що школа добре організована, усюди в

ній порядок, повно учнів, а вчителі щиро працюють і заслуговують вдячнос-

ті145

.

Крім будинку і майна, каменем спотикання на шляху між лаврою і шко-

лою виявилося також навчання релігії. 11 жовтня 1921 р. дирекція просила

духовний собор прислати людину із середньою богословською освітою, яка

буде викладати закон Божий, бо ієромонах Сава, який цим займався, відмо-

вився146

. Коли намісник зажадав від останнього письмового пояснення, той

відзначив, що це його приватна справа, і мотивував свою відмову тим, що

1) не знає української мови і не може на ній викладати; 2) не має ніякої бого-

словської освіти; 3) увесь минулий рік вимушений був вислуховувати потік

лайок на адресу релігійної спільноти, до якої належить, та намісника. „В

школе господствует дух антирелигиозности, а во всяком случае „антицерков-

ный”. [...]. Всуе строить, если знаешь, что работа твоя будет разрушена [...],–

писав він з образою. – [...] ну и пусть сами ищут для себя „особу съ осві-

тою””147

. Через кілька днів дирекція знову турбувала собор у тій самій справі,

принагідно відзначаючи, що „в Почаївській школі в справі релігії робиться

те, чого нема ні в одній школі свіцькій м. Кремінця”, а непорозуміння між

Савою та деякими членами комітету трактуючи як приватні стосунки між

членами ради148

. 24 березня 1922 р. консисторія надіслала посвідчення на

право викладати в семикласній українській школі в Почаєві закон Божий на-

роботи і тільки в лютому 1927 р. отримав призначення в двокласну загальну школу в селі Буд-ки, та в липні 1929 р. його знову звільнили – начебто, через брак відповідної кваліфікації (там само, арк. 5, 9, 31, 36).

145 Там само, ф. 258, оп. 3, спр. 244, арк. 53–53 зв. 146 Там само, арк. 31. 147 Там само, арк. 42–43. 148 Там само, арк. 44–46.

146

місникові Дамаскину та ієромонахові Смарагду149

.

Незважаючи на підтримку ґміни, Кибалюк і Трохимлюк не змогли втрима-

тися на своїх посадах. Як свідчать архівні документи, першого з них 15 січня

1922 р. за власним „проханням” перевели вчителем у село Старий Тараж150

.

Через два тижні він писав в інспекторат, що міг би перейти в село Лідихів,

якби там відкрилася школа, а своє теперішнє місце звільнити Трохимлюку151

.

Замість Кибалюка директором став Дмитро Сайкович. Цю посаду він зайняв,

імовірно, не без участі намісника: в архіві лаври збереглася телеграма архі-

мандриту Дамаскину від священика Калиновича з містечка Шумська, дато-

вана ще 25 січня 1921 р., з проханням затримати у „вашій” школі посаду вчи-

теля для його швагра „академіка Шайковича”152

, гадаємо, тотожного наступ-

никові Кибалюка.

Навесні 1922 р. в Почаєві з’явилася ідея середньої школи. Зокрема на за-

гальних зборах Новопочаївського кооперативу, скликаних 5 березня, близько

30 осіб подали прохання подбати про відкриття в містечку з початку нового

навчального року мішаної української гімназії, де діти, батьки яких неспро-

можні забезпечити їх навчання і проживання десь на стороні, могли б продо-

вжити свою освіту. Збори доручили цю справу наглядовій раді та правлінню,

наглядова рада переадресувала її своїй культурно-освітній секції, а остання 8

квітня звернулася в духовний собор з питанням, чи не знайде лавра на пер-

ший рік 3–4 кімнати, щоб можна було відкрити два класи та зробити вчитель-

ську153

. На цьому зусилля по реалізації цього задуму, здається, скінчилися.

14 травня 1922 р. війт Почаївської ґміни І. Горюн повідомив духовний со-

бор, що за розпорядженням шкільного інспектора Кременецького повіту пі-

сля завершення навчального року семикласна українська школа в Почаєві

припиняє свою діяльність, і ще раз просив укласти з управою контракт на

шкільний будинок, щоб наступного навчального року вона могла відкрити

тут таку саму школу154

. У зв’язку з ліквідацією навчального закладу 2 липня

Дмитро Сайкович та члени очолюваної ним педради Софія Баранова, Юрій

Дробоцький, Максим Трофимлюк і Олександр Цікуцький передали його май-

но архімандритові Дамаскину та мешканцям Почаєва Григорію Малкушу й

О. Вольському155

(очевидно, як особам, на яких була оформлена концесія).

149 Там само, арк. 54. 150 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 1682, арк. 4 зв. 151 Там само, арк. 11. Улітку 1922 р. Кибалюка перевели зі Старого Таража в семикласну

школу в містечко Вишгородок (там само, арк. 15–15 зв.), а в квітні наступного року взагалі звільнили з роботи. На захист учителя піднялося все містечко, під листом в інспекторат зібра-ли 153 підписи, але безрезультатно (там само, арк. 18–18 зв.).

152 Там само, ф. 258, оп. 3, спр. 244, арк. 29. 153 Там само, арк. 56. 154 Там само, арк. 57. 155 Там само, спр. 317, арк. 18–18 зв. Серед іншого передали також подарований Трофим-

люком портрет Шевченка, намальований на папері олівцем.

147

Державна семикласна загальна школа з українською мовою викладання

Наприкінці літа 1922 р. почалося створення державної семикласної зага-

льної школи з українською мовою викладання. 19 серпня повітовий шкільний

інспекторат направив клопотання в цій справі у Волинський шкільний кура-

торіум156

. 31 серпня архімандрит Дамаскин телеграфував із Варшави, де в цей

час перебував, щоб лавра негайно уклала угоду на оренду шкільного будин-

ку, причому щоб обов’язково зафіксувала в ній умову про викладання в но-

вому навчальному закладі на українській мові157

. Кураторіум, у свою чергу,

поставив вимогу, щоби в українській школі навчалися виключно православ-

ні158

. Коли єврей Іцко Баренбліт, один із мешканців Нового Почаєва, звернув-

ся в інспекторат, щоб дозволили двом його синам продовжити навчання в

українській школі, де вони вчилися вже з 1919 р., йому відмовили159

.

10 листопада 1922 р. повітовий інспекторат дозволив нарешті з 1 (!) лис-

топада відкрити семикласну загальну публічну школу в Новому Почаєві для

православних дітей і доручив управі ґміни забезпечити її приміщенням, жит-

лом для вчителів, світлом та всім необхідним приладдям160

. Та справа усклад-

нювалася тертями між революційно настроєною управою Почаївської ґміни

та духовним собором лаври, оскільки інспекторат збирався призначати вчи-

телів тільки після вирішення – фактичного і формального – питання про при-

міщення для школи. 16 листопада управа надіслала лаврі лист із вимогою ук-

ласти з нею договір про оренду шкільного будинку161

. „Духовний собор лаври

не може допустити, – відзначалося у зв’язку з цим у листі собору повітовому

шкільному інспектору, датованому 20 листопада, – щоб належний лаврі шкі-

льний будинок знову мав стати місцем розваг чи агітації – як проти релігії,

так і проти суспільства і навіть державності [...]”. Лавра була готова надати

будинок і навіть відремонтувати його власними силами, але воліла мати

справу з інспекторатом та педагогічною радою, яку собор просив негайно

призначити, „а не з молодими людьми, випадково обраними до складу управи

ґміни, які прагнуть нав’язати лаврі свою директивну лінію”162

.

4 січня 1923 р. управа повідомила інспекторат у відповідь на згаданий ви-

ще лист від 10 листопада минулого року, що приміщення вже готове, і ще раз

просила дозволу відкрити школу163

, а через два тижні лавра передала в інспе-

кторат по два примірники договору про оренду українською і польською мо-

156 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 287, арк. 16 зв. 157 Там само, ф. 258, оп. 3, спр. 317, арк. 8–9. 158 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 287, арк. 19. 159 Там само, арк. 23. Правда, для єврея Хаїма Круссмана зробили виняток, оскільки сьомо-

го класу, до якого мав ходити його син, у польській школі в Почаєві ще не було (там само, арк. 22).

160 Там само, арк. 9; ф. 258, оп. 3, спр. 317, арк. 1а. 161 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 287, арк. 11. 162 Там само, арк. 11–11 зв. 163 Там само, арк. 21.

148

вами з проханням підписати їх164

. За цим документом духовний собор безпла-

тно здавав в оренду строком на п’ять років свій одинадцятикімнатний шкіль-

ний будинок із лавами, столами й іншими меблями, а також шопу на дрова та

шкільне подвір’я і брав на себе обов’язок безплатно забезпечувати школу

електричним світлом та водою. Інспекторат, у свою чергу, зобов’язувався

організувати в будинку державну семикласну школу, де мали „викладати всі

науки в усіх класах русинською мовою, а польські предмети – польською мо-

вою”. Педрада мала давати в лаврський хор за вибором регента лаври учнів

та учениць і не чинити перешкод залученню їх під час урочистих служб до

співу. Викладати релігію в школі мав був один із кваліфікованих ченців. На

перший день Пасхи, напередодні недільних днів, урочистих свят і Різдва, а

також під час постів, за винятком днів, на які випадатимуть державні свята

або торжества з нагоди завершення навчального року, у будинку школи забо-

ронялося організовувати театральні спектаклі та вечірні забави. Якби при

школи були ремісничий чи пасічницький відділи, то лавра мала безплатно

надати відповідну ділянку землі, житло та всі потрібні для цього речі. У разі

невиконання якого з пунктів угоди лавра могла її розірвати, але мала дати

закінчити навчальний рік. Новому закладові передавалися також майно і біб-

ліотека колишньої приватної семикласної української школи165

.

Навчання почалося 23 січня 1923 р.166

, а через два дні концесіонери коли-

шньої приватної української школи в Почаєві намісник лаври архімандрит

Дамаскин та мешканці містечка В. Кондратюк, Григорій Малкуш і Ф. Воль-

ський у присутності нового війта ґміни Дмитра Ковальчука передали новост-

вореній школі в особі її керівника Дмитра Сайковича та вчителів ієромонаха

Сави, Юрія Дробоцького, Олександра Цікуцького й Лідії Шидловської майно

приватної школи, у тому числі мальований олівцем портрет Шевченка, та

шкільний архів167

.

Станом на 19 лютого 1923 р. педагогічний колектив школи складали Дми-

тро Сайкович, Олександр Цікуцький, Юрій Дробоцький, Трохим Литвиненко,

Лідія Шидловська, ієромонах Сава, Ганна Жукович, Станіслав Ольковський

та Володимир Рихліцький168

. Наступного навчального року з дозволу інспек-

торату релігію викладав уже ієромонах Панкратій169

, у миру Петро Кашперук,

віком 33 роки, син диякона із села Миньківці Ізяславського повіту; свою осві-

ту він починав у трикласному нижчому духовному училищі в Дермані, а за-

вершив у Кременецькій духовній семінарії, де в 1921–1923 рр. прослухав

курс богословських наук за п’ятий і шостий класи170

.

Новостворена школа стала епіцентром національного життя української

164 Там само, арк. 5. 165 Там само, арк. 12–13; ф. 258, оп. 3, спр. 317, арк. 2–2 зв. (машинопис на польській мові),

4–5 (чорновий рукопис на українській мові). 166 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 287, арк. 2. 167 Там само, ф. 258, оп. 3, спр. 317, арк. 16–17. 168 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 287, арк. 31. 169 Там само, ф. 258, оп. 3, спр. 336, арк. 1. 170 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 651, арк. 28–28 зв.; ф. 258, оп. 3, спр. 336, арк. 3.

149

частини населення Почаєва, але з перших днів у цій своїй діяльності почала

натикатися на труднощі. 22 лютого 1923 р. Сайкович звернувся в інспекторат

із проханням дозволити 10 березня після третього уроку провести урочисто-

сті пам’яті Тараса Шевченка і представив відповідну програму, але йому від-

повіли, що „жодна школа будь якого народу не святкує річниць поетів, оскі-

льки це не передбачено в переліку днів, вільних від шкільної науки. Моли-

тися ж можна в неділі та свята”171

. А вчителеві Трохиму Литвиненку, який

мав виголосити доповідь про Шевченка, 26 лютого повідомили, що перево-

дять його в семикласну польську школу в Почаєві172

. Правда, до реалізації

цього розпорядження не дійшло, та 15 серпня його перевели в семикласну

українську школу в Кременці173

. 20 квітня 1923 р. Сайкович наївно запитував

інспекторат, чи можна його учням за прикладом учнів польської школи но-

сити рогатівки, тільки з жовто-блакитними шнурками, за які діти йому доку-

чають, а 3 травня виходити на святкування з жовто-блакитними прапор-

цями174

. Великого розголосу набуло віче населення містечка та навколишніх

сіл, скликане 11 квітня 1923 р. членом ґмінної ради Василем Трофимлюком у

Червоному готелі з нагоди приїзду з Кременця посла до сейму Бориса Козуб-

ського. На вічі зібралося багато молоді, у тому числі й школярі. Сайкович

оправдувався потім, що там були учні з обох шкіл – як української, так і

польської, і єдиною причиною їх присутності була звичайна дитяча ціка-

вість175

.

16 листопада 1923 р. керівник школи просив залишити в ній Юрія Дробо-

цького, якого переводили в село Лідихів, оскільки кількість дітей постійно

зростає, а він єдиний серед учителів може викладати в старших класах „ру-

синську” мову, і його ніким буде замінити, та інспектор відповів резолюцією

„Доручення прошу виконати [...]”176

. Наприкінці 1923 р. педагогічний персо-

нал школи складали ієромонах Панкратій, Юрій Дробоцький, Володимир Ри-

хліцький, Олександр Цікуцький, Лідія Шидловська та Зінаїда Анзельм177

, а

восени 1924 р. – Ігнатій Обер, Станіслав Ольковський, Юрій Дробоцький,

Юзеф Ейсмунд, Олександр Цікуцький, Елеонора Сарківна та Марія Поца-

луйко178

. Отже, у школі, де мали „викладати всі науки в усіх класах русинсь-

кою мовою”, залишилося тільки два педагоги-українці.

Після набуття школою статусу державного навчального закладу деякий

час лавра намагалася ще не втрачати її зі свого поля зору. У грудні 1923 р.

Дмитро Сайкович повідомляв, наприклад, намісника Дамаскина, що вирішив

покинути школу й піти на парафію, а на своє місце пропонував учителя Фе-

171 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 287, арк. 37–37 зв. 172 Там само, спр. 1806, арк. 4 зв. 173 Там само, спр. 287, арк. 34. 174 Там само, арк. 49. 175 Там само, арк. 52. 176 Там само, арк. 67–67 зв. 177 Там само, арк. 73. 178 Там само, арк. 156.

150

дора Панченка, за якого радив поклопотатися перед інспектором179

. Очеви-

дно, намісник був не байдужий до того, хто буде очолювати заклад, і мав на-

дію, що зможе вплинути на вибір нового керівника. В усякому разі, у школі

так тоді думали. Насправді ж архімандрит Дамаскин уже не впливав на ці

процеси. До середини 1924 р. школу очолював поляк з-під Пултуська Станіс-

лав Ольковський180

, далі Володимир Рихліцький181

, теж, імовірно, поляк, во-

сени нею керував уже Ігнатій Обер182

, а наприкінці 1925 р. – поляк із Терно-

поля Станіслав Куклінський183

.

1924/25 навчального року навчання проводилося „русинською” мовою, а

наступного – уже польською і „русинською”, тобто школа стала утраквісти-

чною. 12 січня 1925 р. кураторіум у Рівному повідомляв шкільного інспек-

тора Кременецького повіту, що оскільки від батьків учнів польської загальної

школи в Почаєві не поступило жодної заяви з бажанням „русинської” мови

викладання, а натомість є заява 43-х батьків із бажанням державної мови, з 1

вересня 1925 р. в семикласній публічній загальній школі в Новому Почаєві

буде польська мова навчання з „русинською” як одним із предметів184

.

Перетворившись в утраквістичну й залишившись із мінімальною кількі-

стю вчителів-українців, але будучи українською за складом своїх вихованців,

школа далі була переслідувана. 12 серпня 1925 р. розпорядженням кураторі-

уму Волинської шкільної округи її перетворили в шестикласну185

. Загалом

1925/26 навчального року тут навчалося 247 дітей (159 хлопців і 88 дівчат),

246 з яких – православні українці, а 1 – православний чех. Школу відвідували

діти з містечка Новий Почаїв (205 учнів) та сіл Новий і Старий Тараж (33 уч-

ні), Старий Почаїв (6 учнів), Комарівка (2 учні) та Раславка (1 учень). Вікова

різниця між дітьми сягала шести – семи років. У першому класі, наприклад,

були діти від 1913 до 1919 року народження, у другому – від 1911 до 1918

року. Значна частина підлітків залишала школу, не дочекавшись завершення

навчання. Це дуже добре видно по наповнюваності класів: І клас нараховував

61, ІІ – 52, ІІІ – 33, ІV – 45, V – 34, а VI – усього лиш 22 вихованці186

. Напри-

кінці вересня 1926 р. керівник навчального закладу просив інспекторат до-

зволити поділ першого класу, де набралося аж 72 школярі, на два паралельні

відділи, та йому відмовили, пославшись на нестачу вчителів187

. Згодом коли-

шня українська школа, яка вже нічим не відрізнялася від польської, отримала

номер „2”188

.

Восени 1927 р. лавра поновила договір з інспекторатом про оренду шкіль-

179 Там само, ф. 258, оп. 3, спр. 336, арк. 13–13 зв. 180 Там само, ф. 222, оп. 1, спр. 287, арк. 103; спр. 651, арк. 27–27 зв. 181 Там само, спр. 287, арк. 144 зв. 182 Там само, арк. 156. 183 Там само, спр. 651, арк. 42 зв., 44–44 зв. 184 Там само, спр. 503, арк. 1. 185 Там само, спр. 651, арк. 41–41 зв. 186 Там само, арк. 49. 187 Там само, спр. 287, арк. 228–228 зв. 188 Там само, арк. 296.

151

ного будинку на наступні п’ять років189

. На цьому роль обителі в організації

освіти скінчилася.

* * *

Як свідчать історичні джерела, Почаївський монастир причетний до освіти

з перших років свого існування, але найвагомішою роль обителі в її розвитку

була в першій третині ХІХ ст., під час реалізації олександрівських реформ, та

наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли в урядових колах Російської імперії

на церковні школи зробили основну ставку в справі початкового навчання.

Маючи чималі кошти, а також освічені кадри, лавра не поспішала з влас-

ною ініціативою в справі поширення освіти. Майже всі школи, які при ній

діяли, з’являлися під тиском єпархіального архієрея, білого духовенства чи

громадськості. Лавра тратила на народну освіту загалом незначну частину

своїх коштів і при першій же ліпшій нагоді намагалася скоротити ці витрати.

Навчальним закладам, що функціонували при лаврі, були властиві всі ті

вади, якими характеризувалися школи, що перебували під опікою церкви, і в

першу чергу – куці навчальні плани, зосереджені здебільшого на суто церко-

вній освіті. Виняток становить хіба що училище, засноване наприкінці

60-х рр. ХІХ ст. архієпископом Агатангелом, яке конструювалося в дусі лібе-

ральних ідей епохи великих реформ.

Під час революції та в перші пореволюційні роки стосунки між лаврою та

інтелігенцією містечка, частина якої у свій час пройшла через церковні на-

вчальні заклади, і загалом місцевим населенням позначені неабиякою напру-

гою, що зумовлювалася радикалізацією суспільно-політичних настроїв міс-

цевої людності, з одного боку, та консерватизмом братії, успадкованим із до-

революційного минулого обителі, з іншого, а також невідповідністю між очі-

куваннями населення та реальними матеріальними можливостями лаври, які

відчутно скоротилися внаслідок війни й революції. Не знаходячи належного

порозуміння з навколишнім українським населенням, лавра воліла мати спра-

ву з представниками властей, навіть якщо це були репрезентанти держави,

абсолютно чужої їй по духу.

На початку 20-х рр. деякий час лавра зберігала ще певний вплив на освіту

в Почаєві, а далі нові господарі становища делікатно відсунули обитель убік,

залишивши за нею тільки „право” укладати договір про безплатну оренду

належних їй будинку та деякого майна колишньої другокласної школи.

189 Там само, арк. 292.