Політичні еліти і лідерство

1. Поняття еліти, його генеза. Підходи до розуміння еліти. Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою". Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси. При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу. Володарюючи еліта складається з таких елементів:

економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІі гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а такожмірою мілітаризму самого суспільства;

бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;

ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньоприймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група

суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає завироблення стратегії розвитку всієї системи. Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотельзаклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість. Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою "народ" (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше - бюрократія, єдиний політичний елемент влади. Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Необхідність наявності еліт у різних концепціях обґрунтовується різноманітними способами. Відповідно є різні підходи щодо обґрунтування й функціонування еліт:

1. Біологічний підхід (О. Амман) обґрунтовує необхідність поділу суспільства на еліту й масу відмінностями генетичного характеру: приналежні до еліти люди мають цінні й вищі біологічні потенціали, а відтак і фізичні й розумові. На цей підхід спирався, зокрема, фашизм.2. Психологічний підхід (3. Фрейд, Е. Фромм) стверджує, що й еліта, й маса відрізняються певними, лише їм притаманними, психологічними якостями. Оскільки більшість людей має антикультурні й антисуспільні нахили, неможливо оминути примус, який повинна здійснювати меншість. Панування меншості є необхідним, тому що масам властиві недалекоглядність і заохочення один одного до розпусних дій, а відтак вони відчувають бажання підкорятись означеній меншості.3. Функціонально-технократичний підхід (Дж. Бернхем, А. Фірмат) пояснює наявність еліти як функції соціальних відносин, що полягає у забезпеченні потреб суспільства в управлінні. У межах цього напряму вказано, що через відчуження управління від власності нова еліта формується із представників усіх верств населення, а розвиток НТР спричиняє утвердження інтелектуальної еліти. Оскільки влада в цих умовахвизначається лише як доступ до знань та інформації, то це, на думку

представників функціонально-технократичного напряму, свідчить про перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, фахівців виробництва.4. Ціннісний підхід керується положенням про наявність природного виокремлення найбільш цінних людських ресурсів, здатних найкраще здійснювати керівництво. Елітарність є виявом закономірного наслідку рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії; концепції плюралізму стверджують, що наявність багатьох елітводночас обмежує їх вплив тією чи іншою сферами діяльності та зазнає постійного впливу мас; наявність демократичної концепції між елітами; відносність відмінностей між елітою та масою через відкритість еліти.

2. Класичні теорії еліти (В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс). Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномена елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для ''вибраних'', інша —для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обґрунтування ці ідеї дісталиу Платона, Макіавеллі, Карлейля і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їхсучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса. Гаетано Моска (1858— 1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політично залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий ''політичний клас'' визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Крім того,будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на ''закриту'', спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігтицьому можуть лише вільні дискусії у суспільстві, які спонукають ''політичний клас'' до оновлення, дають змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни. Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський соціолог і економіст - обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихіч-ними якостями індивідів.

Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію) — рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав''лисами'') або ж здатністю до використання насильства (''леви''). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції. Суть останньої полягає, на думку В. Парето, в оновленні персонального складу керівництва суспільством. Роберт Міхельс (1876— 1936) — німецький вчений, один з основоположників політичної соціології — дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий ''залізний закон олігархії''. Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олі-гархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлено насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату,що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаютьсябайдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група. Названі концепції сучасної елітарної теорії належать до ма-кіавеллістської школи. Попри всі розбіжності, вони (включаючи сучасних дослідників) мають ряд спільних положень:> елітарність будь-якого суспільства;> особливі психологічні якості еліти;> усвідомлення елітою своєї винятковості;> право еліти на політичне управління суспільством, широкими масами;> незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів;> конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу.

3. Сучасні концепції еліти. Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного

елітизму, або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної Меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв´язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі. Розглянемодеякі з них. Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) запропонував створити нову, більщ реалістичну теорію демократії, яка б грунтувалася на визнанні того, що демократичний метод — «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців»4. Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну — «правління,схвалене народом».

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп — етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших — формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності й водночас активно впливає на розвиток групи.

За допомогою різноманітних демократичних засобів (виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюютьеліти. Таким чином обмежується або й зовсім упереджується дія відкритогоР. Міхельсом «залізного закону олігархічних тенденцій» і забезпечується утримання еліт під впливом мас. Відмінності між елітою і масою досить умовні. Вони грунтуються головним чином на неоднаковій заінтересованостіу прийнятті рішень. У демократичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті здібності, знання, активність тощо. У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб´єктами політики є не еліти, а групи інтересів. До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну й політичну конкуренцію в суспільстві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.Концепції множинності еліт мають за мету пом´якшити сприйняття жорсткості поділу суспільства на еліту і маси, його антидемократизм. Однак вони багато в чому ідеалізують дійсність, затушовуючи питання про те, хто ж є, так би мовити, господарем у державі. Існує принципова відмінність між впливом у суспільстві політичної еліти, який грунтуєтьсяна правових нормах і силі державного примусу й пов´язаний з розподілом ресурсів і цінностей, і, скажімо, інтелектуальної еліти, яка користується засобами ідейного впливу й залежить від політичної еліти. Крім того, й різноманітних привілеїв найбільше має саме політична еліта,бо встановлює їх вона сама для себе. Дещо від неї перепадає представникам інших еліт, зокрема економічній та інтелектуальній, які матеріально та ідейно забезпечують її панування. Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і особливо індивідуальній свідомості. Пов´язано це з тим, що людині важко дається сприйняття еліти поза нею самою, але імпонує усвідомлення власної належності до еліти. Цим пояснюється, зокрема, те, що про свою належність до еліти суспільства нерідко заявляють функціонери численних молодіжних і жіночих громадських організацій, керівники та активісти невеликих політичних партій, журналісти, викладачі вищої школи, науковці, бізнесмени тощо. Є навіть «еліта робітничого класу», «хліборобська еліта», «студентська еліта» й ін. Однак ці претензії на

елітарність перебувають поза межами теорії політичних еліт і політологіїв цілому. Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса (1916— 1962). Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальнийрозвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти. Систему політичної влади у США P. Міллс подавав як піраміду, шо складається з трьох рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично безправного населення. Середній відображає групові інтереси. Наверхньому рівні приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхнійрівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не допускає решту населення до визначення реальної політики. Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів досить обмежені. Стрижневими інститутами сучасного американського суспільства Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну виконавчу владу та армію. Відповідно владарюючу еліту він не обмежував політичною елітою, яка безпосередньо приймає найважливіші державні рішення, а включав до неї також керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелектуалів, які їх підтримують.Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча еліта у Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована група. Ця згуртованість зумовлюється спільною заінтересованістю її представників у збереженні свого привілейованого становища, стабільності наявної суспільної системи, а також близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв´язками. Між елітою і масами існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти до еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії. Однак на це у них дуже мало реальнихшансів.

Функціонально-технократичний підхід. Його представники пояснюють існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб суспільства в управлінні. Цей принцип знайшов відображення в працях Дж. Бернхема, А. Фріша та ін. Вони вважають, що формування еліти залежить від функцій, які в певну епоху відіграють у суспільстві головнуроль. Дж. Бернхем у книзі «Менеджерська революція» стверджує, що капіталістичну систему заступить менеджеризм, тобто еліта керівників — директори, керівники великих компаній. Згідно з функціонально-технократичними конкуренціями нині відбувається процес відчуження управління від власності, нова еліта рекрутується з усіх категорій та верств населення, розвиток НТР створює умови для утвердження інтелектуальної еліти. Влада тепер — це доступ до знань та інформації. Так відбувається перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, спеціалістів виробництва. Усі названі концепції сходяться в тому, що управління не може реалізовуватися всім суспільством, а має, хоча б із технічних причин, здійснюватися кваліфікованою елітою. Головним знаряддям, з допомогою якого еліта досягає своєї мети, є держава, у якій основні посади обіймають представники еліти (правляча еліта). Правляча еліта — це групаосіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвиткусуспільних інститутів. Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний тиск. Правляча еліта складається з трьох взаємопов´язаних елементів:1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій, її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володіє непересічними психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов´язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вонимають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.

4. Структура, функції еліти. Структурний склад еліти традиційно містить: “кращих” представників класу (соціальної верстви), тобто тих, що мають значні матеріальні та

соціальні позиції найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угрупування щодо політичної (державницької) діяльності поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих прошарків суспільства найбільш талановитими і корисними особами. Але реалізує свою владу еліта не загалом вся, а опосередковано через бюрократію й відповідні інститути влади, тому і легітимізується вона різними засобами (включаючи легітимацію) — через право, звичаї, силу, доцільність, харізму, адміністративні механізми, а інколи — через неосвіченість і забобони товпи. За думками певної частини політологів, характер функцій політичних еліт такий, що він не завжди потребує соціальної легітимації, більш того, навіть в деякій мірі протирічить їй. Розглянувши комплекс функцій еліт у суспільстві, можна в деякій мірі погодитись з цим твердженням. Перша, універсальна функція – маскування фактичного громадського джерела та класового характеру влади, — особливо стає наявною у соціально-диференційованих політичних системах. Друга – визначення політичної волі всього класу та розробка механізму реалізації цієї волі. Третя – формування політичної репрезентації класу як цілого, а саме– посередництво між кінцевими суб’єктами політики і владою, між представниками та прямими (безпосередніми) суб’єктами політики. Четверта – регулювання діяльності з політичного представництва класу, дозуючи (посилюючи чи обмежуючи) його. П’ята – виконання ролі головного резерву керівних кадрів, своєрідного центру відбирання кадрів до інститутів влади. Шоста – вміння прогнозувати і діагностувати у політиці, тобто елітивиконують т.зв. місію “штабів” у політиці. Сьома – координація діяльності різних рівней та форм політичної репрезентації класу, тобто посередницьке керівництво сукупною політичноюпрактикою.

5. Типи та форми еліти Політична еліта не є соціально однорідним утворенням. Вона внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види можуть здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з них є місце в політичній системі та обсяг владних повноважень. Як уже зазначалось, ще В. Парето за місцем у політичній системі поділяв еліту на правлячу і неправлячу, або контреліту. До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в

управлінні суспільством, а до контреліти — такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусучи різних перешкод не мають доступу до управління. Контр-елітою може виступати політична опозиція, що прагне послабити владу правлячої еліти і взяти на себе частину її повноважень. Однак В. Парето розумів під контрелітою не просто політичну опозицію, а таку наділену елітарними якостями соціальну групу, яка не входить і не прагне увійти до складу правлячої еліти, а ставить собі за мету взагалі позбавити правлячу елітувлади й натомість створити нову систему здійснення влади. Саме з таким протистоянням він-пов'язував виникнення соціальних революцій і дію закону циркуляції еліт. За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада традиційних еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військова доблесть, релігійні заслуги тощо. Відповідно до цих цінностей виокремлюються такі складові політичної еліти, як родова знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні ієрархи тощо. Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях, до яких належать, зокрема, промисловий (особливо фінансовий) капітал, освіченість, професійні досягнення та ін. Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці, освічені політичні лідери, представники науково-технічної інтелігенції, мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо чи опосередковано займає владні позиції або має можливістьістотно впливати на прийняття політичних рішень. Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від основи їх формування на еліту крові, еліту власності та еліту інтелектуальної продуктивності. На основі крові формується еліта доіндустріального суспільства, на основі приватної власності, багатства — еліта індустріального, а на основі інтелектуальної продуктивності — постіндустріального суспільства. Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні та адміністративні. Чітких критеріїв такого поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники — глава держави, голова парламенту, прем'єр-міністр, голова Верховного суду, а також ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє оточення глави держави,голови парламенту, прем'єр-міністра, керівники центральних органів виконавчої влади, провідних політичних партій, політичних фракцій у парламенті). У кількісному відношенні вища еліта складає в країні 100—200 осіб. Опосередкованим показником належності до неї є відомість. Це

особи, які відомі як ті, хто приймає рішення. Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить значна диференціація. Об'єднує представників середньої політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не призначуваними особами. Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах,комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються. За змістом діяльності і функцій політична еліта поділяється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а за способом формування — на закриту й відкриту Еліти закритого типу відтворюються навласній основі. Вони максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж закриті, вміло використовують свіжі сили у своїх цілях, гнучко пристосовуються до політичних змін. Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поділяються на загальнонаціональну та регіональні. Регіональні політичні еліти відіграють особливо важливу роль у федеративних державах, де організаціявлади в суб'єктах федерації, як правило, повторює організацію влади в державі в цілому. За таких умов політична еліта суб'єктів федерації має таку ж структуру, як і загальнонаціональна еліта. В унітарних державах до регіональних політичних еліт належать керівний склад органів державного управління вищих адміністративно-територіальних одиниць, депутати органів місцевого самоврядування цих одиниць. Окремі еліти формуються в автономних утвореннях. Оригінальну типологію політичних еліт запропонував В. Парето. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти), залежно від стилю правління він виокремлював еліту «левів» та еліту «лисів». До першої належать консервативно налаштовані прихильники силових методів правління, які виступають проти радикальних суспільних змін. До другої — люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій, прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які під час їх здійснення спираються не на силу, а на переконання. В умовах політичної стабільності переважають керівники-«леви». Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів». Рівновага в суспільстві

дотримується за умови пропорційного притоку до еліти представників обох типів еліт.

6. Система рекрутування політичної еліти. У формуванні політичної еліти велике значення мають системи її рекрутування (процес відбору), які можуть забезпечити більш-менш рівні можливості доступу до влади всіх громадян або обмежити ці можливості. У процесі рекрутування еліти беруться до уваги такі важливі моменти, як широта її соціальної бази, коло людей, що здійснюють відбір, процедура, механізм цього відбору.Політична практика виокремила дві основні системи рекрутування еліт - систему гільдій (від лат. gildе - корпорація, об’єднання) та антрепренерську систему (від франц. епіхергепеиг - підприємець). Систему гільдій характеризують:

закритість, відбір претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти (шлях вгору - повільний та еволюційний);

наявність високих вимог для заняття посад (партійність, стаж, вік, освіта, персональна характеристика керівництва тощо);

закрите коло селекторату (люди, що здійснюють відбір), до якого входять лише члени керівного органу влади (бюро, ради), або питаннявирішує один керівник (президент, голова уряду, фірми тощо);

тенденція відтворення вже існуючого типу еліти: тоталітарного, авторитарного, демократичного.

Гільдійна система може панувати лише в політизованих суспільствах, де утвердився номенклатурний спосіб посідання керівних постів лише за ознакою належності до правлячої партії. Номенклатура - основа системи “вождізму”, вона домінує в усіх тоталітарних режимах, де кар’єрне просування поставлене в залежність відповного політико-ідеологічного конформізму кандидата, особистої відданості новому лідеру, навичок кулуарних “апаратних ігор”.Система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму, кадрового застою, але вона має і свої переваги. До них можна віднести урівноваженість кадрових рішень, передбачуваність можливого політичного курсу внаслідок стабільності кадрів, меншу вірогідність внутрішніх конфліктів. Деякою мірою така система виправдовує себе в країнах, що перебувають на ранніх стадіях утвердження демократії. Для антрепренерської системи характерні:

відкритість, широкі можливості обіймання керівних посад для представників усіх соціальних груп;

невелика кількість формальних вимог (фільтрів) щодо претендентів;

широке коле селекторату, який включає всіх виборців країни, конку- рентність відбору, який ґрунтується на професійних якостях претендентів на посаду;

першочергова значущість особистих якостей претендента: індивідуальної активності, здатності до комунікації з електоратом, вміння захопити ідеями і програмами;

можливість досягнення пропорційності представництва в еліті різних соціальних груп населення, політичних партій і рухів.

Даний механізм рекрутування еліти більшою мірою відповідає динаміцісучасного життя та застосовується у ліберально-демократичних режимах. Систему ж гільдій можна зустріти за сучасних умов у традиційних суспільствах і в консервативних режимах. Зрозуміло, що в політиці не існує таких систем, які дозволяють безпомилково визначити оптимальну селекцію політичних еліт. Тому на практиці ні гільдійна, ні антрепренерська системи відбору не спрацьовують у їх “чистому” вигляді. Недоліки однієї системи компенсуються запозиченням переваг іншої, що також не гарантує високої якості такого поєднання. Найбільш розповсюджений спосіб формування політичної еліти - це вибори шляхом виборчої кампанії чи на з’їздах партій. На ключові посади обираються президенти, губернатори, мери, судді, керівники партій і т.д.У президентських республіках щойно обраний президент сам формує свою “команду”, до якої нерідко входять функціонери відповідно до номенклатурних принципів відбору.Універсальними для всіх країн є канали рекрутування еліти - ті соціальніінститути, входження в які дає людям змогу досягти влади. До таких відносять:

політичні партії. Особливо велика їх роль у західноєвропейських державах, де претендент на входження в еліту повинен пройти всі ступені партійної ієрархії;

бюрократичний апарат. Значна частка чиновників простежується в еліті всіх країн;

профспілки. Профспілкові лідери відіграють помітну роль у політичних елітах багатьох країн;

економічні інститути, сфера бізнесу; армія. Вплив цього фактора особливо великий у країнах Латинської

Америки, Африки й Азії; система освіти відіграє суттєву роль у всіх країнах. За відгуками

британських політологів, цією країною керують лише люди, які закінчили Оксфорд або Кембридж. Американський істеблішмент, як

правило, складається з випускників Гарвардського, Уельського і Пристонського університетів.

Сьогодні еліта постає переважно як особливий інтелектуально-моральний соціальний прошарок, у руках якого зосереджена влада і якому властиве нездоланне прагнення перетворюватися на самодостатню силу, забезпечувати й захищати своє привілейоване становище. У сучасних демократичних державах політична еліта формується в основному із представників бізнесу, державних службовців, відомих юристів, видатних вчених, політиків. Прагнення багатьох людей увійти до політичної еліти пояснюється різними мотивами. Наприклад, належність до політичної еліти надає її представникам престижу, можливості приймати важливі рішення, певні привілеї, недоторканність та інші блага.

7. Суть і природа політичного лідера. Ідея лідерства в історії політичної думки. Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі). Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїхспецифічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж(характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням. Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всіісторичні епохи покладалися суспільством на лідерів.До таких належать:

діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", усуспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

Як значущий елемент політичної системи лідерство викликає постійнийі незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші погляди на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних абовзагалі не визнають останніх такими. Видатним лідерам - рятувальникам нації або реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який визволив український народ з-під польського гніту; в США - Ф.Рузвельта, який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині - Г.Коля, який зробив дуже багато для об'єднання країни) - протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується. Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний, заснований тільки на авторитеті аспект

управління і як такий протистоїть формальному керівництву - управлінню, заснованому на значенні офіційної посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної орієнтації свого народу. Прикладомподібного лідерства є М.Ганді. Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство- це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальнийстатус, пов'язаний з суб'єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правовій адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулюєсоціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цюверсію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як умистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов'язані прискоренням історичного розвитку. У XX ст. трактування лідерства як дефектів особистості було продовжене у психоаналітичних теоріях. В межах цього напрямку популярність отримало складання психобіографій відомих політиків, написаних, як правило, під впливом теоретичних ідей основоположника психоаналізу З.Фрейда або його учня О.Адлера. З.Фрейд вважав, що природавсіх суспільних інститутів, в тому числі політичних, а також феномен лідерства пов'язані з проявом двох основних інстинктів людини: сексуального, втілюваного через енергію лібідо, і агресивного. Ця енергія може розряджатися різними способами, в тому числі в соціально прийнятих видах активності: у творчості, професійній діяльності, спорті,політиці. З.Фрейд позначив цей процес переводу енергії терміном "сублімація". Але можливі патологічні прояви цих інстинктів. З цієї точки зору жорстокість, садизм та підступність відомих тиранів (наприклад, Нерона, Сталіна) є не що інше, як прояв невротичної агресивності. До речі, цю ідею З.Фрейда розвиває сучасний американський психоаналітик Д.Ранкур-Лафррієр. В книзі "Психіка Сталіна" він висловлюєверсію про сформований в дитинстві у майбутнього вождя комплекс

незахищеності, який потім переріс у бажання помсти - "бити", знищувати опонентів. Могутній вплив на дослідження природи лідерства спричинили ідеї учня З.Фрейда - О.Адлера. Згідно з цим ученням, джерелом прагнення індивіда до влади і зверхності є відчуття власної неповноцінності. Комплекс неповноцінності бере початок у ранньому дитинстві (переживання дитячої незахищеності й залежності від батьків, фізичних дефектів) і пізніше компенсується в різних формах поведінкової активності. Прибічники цієї теорії намагаються довести її, використовуючи посилання на історичні приклади: американський президент Ф.Рузвельт, який страждаввід паралічу, шведський король Карл XII і Наполеон, низький ріст яких ніби визначив їх орієнтацію на завойовницьку політику. Ідея О.Адлера проможливість патологічної компенсації (гіперкомпенсації) неповноцінності лежить в основі трактувань феноменів тиранії Й.Сталіна (фізичні вади) таА.Гітлера (сексуальні проблеми, невдача при вступі до віденської Академії мистецтв). Дещо інший варіант розуміння природи лідерства запропонував американський політолог Г.Лассуелл. Бажання влади, властивеокремим людям, є спроба компенсації неадекватної самооцінки (відчуття моральної та інтелектуальної неповноцінності, відчуття слабкості, відчуття власної посередності) або якоїсь травмуючої події дитинства. ЗаГ.Лассуеллом, пережите у дитинстві відчуття сорому є ключем для розуміння природи лідера-агітатора (потреба викривати інших), а крах дитячих та юнацьких надій пояснює феномен лідера-теоретика. В полі увагиполітичних психологів цього напрямку знаходяться проблеми мотивації лідерства, тобто спонукальних причин, які змушують людей прагнути до влади, стилі лідерства, а також питання ранньої соціалізації майбутніх політиків, в тому числі вплив взаємовідносин у сім'ї на формування самооцінки і мотивів самореалізації у політиці. Однак навряд чи буде вірно розглядати феномен лідерства тільки як компенсацію психологічних дефектів особистості. Незгідні з цим дослідники запропонували інші теорії. Одна з найоригінальніших версій була запропонована Л.Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність - особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманналише окремим людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого, Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості - приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиціїі дали пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів. У 40-50-х pp. XX ст. в західній політології отримала поширення теорія рис, яка пояснювала феномен лідерства природженими особистими якостями: енергійністю, компетентністю, гостротою розуму, здатністю брати на себе відповідальність, хоробрістю тощо. Але прибічникам цього напрямку не вдалося прийти до спільної думки щодо тих

рис, які обов'язкові для висування індивіда у лідери. Кількість цих рис нараховувалася десятками у одних і досягала двохсот у інших. Слід визнати, що дійсно, позиція лідерства вимагає прояву особливих якостей. Навряд чи нерішуча, закрита й нездатна до спілкування людина буде намагатися реалізувати себе у політиці. Але ці теорії не враховували того, що не все у політиці залежить від якостей лідера. Якщо б становищеіндивідів у системі владних відносин визначалося тільки природженими якостями та психологічною орієнтацією на домінування чи підпорядкування,не було б самого факту політичної боротьби. Остання ж доводить, що природа лідерства визначається й іншими факторами, зовнішніми стосовно людини: ставленням виборців до політика, організаційною підтримкою, можливістю використовувати переваги свого посадового становища у передвиборних кампаніях. Ці фактори були враховані у концепціях, які прийшли на зміну теорії рис. Ситуаційна теорія наполягає на тому, що лідерів формує ситуація: місце, час, обставини. Кожна ситуація висуває на передній план тих людей, які здатні її вирішити, а тому різні обставини вимагають появи якісно різних лідерів. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи. І навпаки, політик-теоретик може почуватися безпорадним в ролі публічного лідера на мітингу, оскільки ситуація змінилася, і від нього вимагаються якості оратора, здатного зрозуміло й емоційно пояснити власне бачення суспільних проблем. Теорія визначаючої ролі послідовників розвиває тезу про те, що лідерів "роблять" оточуючі їх послідовники. Лідер трактується як людина,яка найбільш успішно здійснює орієнтацію на вираження потреб інших людей. Існують різні версії цієї теорії. Згідно з однією з них лідер здатний розпізнати потреби та інтереси своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення. За іншою версією лідер - лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки. Нарешті, ще одна група учених захищає точку зору, згідно з якою лідерство є результатом сукупного впливу цілої низки факторів, в тому числі й вище зазначених (інтегративна теорія). Лідерство постає явищем багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед яких: індивідуальні риси лідера (суб'єктивні якості, мотивація, яка визначає прагнення до лідерства),фактори зовнішнього стосовно індивіда середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм його взаємозв'язку з послідовниками.

8. Типи лідерів і їх функції. Політичне лідерство в Україні. Розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є їх змістовний смисл, суспільна цінність їхньої політичної діяльності. Цей критерій визначає п’ять типів лідерів.

Цезаристський, тобто лідер, який зосередив усю повноту влади у своїх руках, має необмежену свободу прийняття рішень, а також можливість для величезного впливу на оточення (як це було за правління Юлія Цезаря). Цьому типу лідера притаманний диктаторськийстиль володарювання, який передбачає досягнення ним своїх цілей через страх покарання підлеглих, ставлення до яких з його боку позначене негативною позицією. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний (від грец. ріиіо - багатство та кгаїш - сила, влада)тип лідера репрезентує найбагатші верстви і передбачає користуваннявсією повнотою державної влади. Цей тип притаманний усім етапам суспільно-політичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства. Тут можуть володарювати переважно нувориші, тобто люди, які швидко розбагатіли у нетрудовий спосіб, бага- тії-вискочки, які не мають усталених соціальних зв’язків і культурних навичок для спілкування у новому для них владному середовищі і зобов’язані своїм лідерством лише силі грошей.

Популістський (від лат. рориіш - народ, боротьба за інтереси народу) тип лідера відрізняється прагненням “показності” під час виконання ролі виразника інтересів народу, він заграє з масами, багато чого обіцяє, улещує “пересічного громадянина”, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру тим, хто монополізував владу. У діяльності популістів відсутні знання реальності, багато амбіційності, мало прозорливості. По суті, це диктаторський стиль лідерства, завуальований іноді доброзичливими патерналістськими мотивами.

Харизматичний - це такий лідер, який над усе цінує відданість особисто йому. Оточення сприймає такого лідера як наділеного надзвичайними властивостями, недоступними підлеглим. Хоча він і не пов’язаний ні формальним правом, ні священною традицією, але вимагає й отримує послух через свою уявну богообраність. Харизма - це особливий дар, властивість особистості, що обдаровує її магічноюсилою. На цьому заснована історична місія лідера та віра людей у його здібності вести їх за собою.

Професійний - це лідер постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі

 високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати йсприймати нові ідеї. Стиль його діяльності демократичний, оскільки він не тільки покладається на свої здібності, а й охоче консультується з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва. Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш високо. Це зумовлено тим, що в сучасних умовах політичний лідер не тільки повинен бути звичним регулятором суспільних відносин, а дедалі більше змушений орієнтуватися на загальнолюдські цінності, робити людей здатними до спільних дій.У політології існують і інші класифікації лідерства.М. Вебер, зокрема, вивів типи політичного лідерства із форм легітимної влади. Відповідно до них лідери поділяються на:

традиційних (вожді племен, старійшини кланів, монархи), авторитет яких ґрунтується на звичаях, традиціях, вірі в те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди;

раціонально-легальних, які обрані шляхом демократичних процедур; харизматичних - наділених, на думку мас, особливою благодаттю,

видатними якостями, надзвичайними здібностями, харизмою; підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених політичних діячів, релігійних лідерів.

У стабільні періоди більш ефективним є раціонально-легальне лідерство, яке консервує історичні традиції і проводить необхідні реформи. Г. Лассуелл намагається пояснити типи лідерів, виходячи із особливостей їхньої політичної діяльності. З цих позицій він виділяє:

лідерів-адміністраторів, які здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів;

лідерів-агітаторів - це лідери харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет;

лідерів-теоретиків, які схильні розробляти програми, проекти, але не бажають займатися практичною політикою.

Американська дослідниця Маргарет Дж. Херманн виокремлює чотири збірні образи лідерів: “прапороносець”, “комівояжер (служитель)”, “торговець” і “пожежник”.

Лідеру-“прапороносцю” притаманні власне бачення дійсності, яскраві,привабливі персональні якості. Лідер сам визначає характер

процесів, їх темпи і формує політичну проблематику, оскільки відрізняється високою індивідуальною компетентністю.

Лідеру-“комівояжеру”, або служителю, властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх у тому, що саме він може надати цю допомогу. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.

Лідер-“торговець” має здатність переконувати людей, завдяки чому “купують” його ідеї та плани і залучаються до їх здійснення. У цьому випадку лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення набуває стратегія, до якої він вдається, щоб досягти підтримки своєї політики.

Лідери-“пожежники” “гасять пожежу”, тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред’ являє їх конституантам. Дії подібних лідерів визначаються насущними вимогами моменту.

На практиці більшості лідерів притаманні риси всіх чотирьох типів лідерства. Цікаву типологію політичного лідерства запропонував польський політолог Е. Вятр. Вона ґрунтується на психологічних рисах поведінки політичних лідерів і постає у такому вигляді:

виходячи зі ставлення до ідеології власного руху, виділяють два “чисті” типи - лідер-ідеолог і лідер-прагматик;

за ставленням до власних прихильників існують лідер-харизматик та лідер-представник (перший формує, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть);

за ставленням до противників бувають лідери-угодовці і лідери- фанатики (перші прагнуть до пом’якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень, другі намагаються навмисне загострити конфліктта знищити противника будь-що);

від спроможності лідера до переоцінки раніше сформульованих положень визначаються відкритий лідер і лідер-догматик.

Слід зауважити, що типологія Е. Вятра є досить умовною, оскільки має полярний характер, без урахування проміжних типів лідера. Лідерів можна типологізувати за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку. За цим критерієм виділяються такі типи лідерства:

консерватор - намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх донових умов;

реформатор - прагне змінити суспільні структури, норми, що віджили,скерувати суспільний розвиток у прогресивне русло;

революціонер - відкидаючи повністю існуючі цінності, намагається радикально змінити суспільний лад відповідно до власних переконань.

Політичні лідери класифікуються також і за стилем поведінки. За ступенем домінування тих чи інших якостей традиційно виділяють п’ ять таких стилів: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний та шизоїдальний. В історії зустрічалися лідери, які поєднували декілька стилів.

Параноїдальному стилю властиві помисливість і недовіра не лише до опонентів, але й до найближчого оточення, невгамовна жадоба влади і“жорсткий” контроль за всіма суб’єктами політики. Дії такого лідерапідвладні емоціям і не завжди узгоджуються із законами логіки. Такіполітики абсолютизують істинність своєї особистої політичної позиції і органічно не здатні на компромісні рішення. Вони, з одного боку, створюють в суспільстві атмосферу загальної підозрілості, а з іншого - здатні силовим тиском реалізувати за найкоротший термін свої стратегічні настанови. Представниками такого стилю є Іван Грозний, Наполеон, Й. Сталін.

Демонстративний стиль проявляється у формі політичного “артистизму”лідера, гри “на публіку”, бажанні зняти дивіденди пошанування. Поведінка лідера передбачувана, оскільки “керується” хвилинними симпатіями підлесників і мітинговою лояльністю. Це емоційно залежнаособистість, критика на її адресу виводить її з рівноваги, що обертається нестабільністю політичних акцій. Представники цього стилю не схильні до кропіткої і плідної політичної роботи і не мають належної політичної витривалості.

Компульсивний стиль є характерним для лідера, який робить ставку набезумовний постійний успіх, незалежно від можливостей. Спрямованість на досягнення успіху за всяку ціну пов’язана з надмірним догматизмом у дрібницях, фанатичною прихильністю до регламентації діяльності, відсутністю гнучкості в мисленні і діях.

Депресивний стиль характеризує лідерів, позбавлених самостійного політичного обличчя і чіткого плану дій, які пасивно йдуть за плином подій; вони сповнені песимізму, безвільні і ледве несуть тягар державних обов’язків.

Шизоїдальний стиль доповнює депресивний. Представником такого стилює лідер-одинак, самоізольований від участі в конкретній політиці, який обирає позицію стороннього спостерігача і перекладає відповідальність на інших.

Значущість лідера визначається обсягом функцій, які він виконує.До таких належать:

діагностична - від лідера завжди очікують авторитетної, точної і своєчасної оцінки подій;

стратегічна - лідери визначають певну політичну стратегію, тобто спрямування дій в інтересах групи чи суспільства;

мобілізуюча - лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення і запропонованого плану дій;

інтеграція суспільства навколо загальнонаціональної ідеї і загальнонаціонального інтересу, загальногромадської мети і цінностей;

прийняття оптимальних політичних рішень (у цьому полягає соціальне покликання лідера і легітимне виправдання їх перебування в керівництві);

здійснення захисної політики, захист громадян від беззаконня і посягань бюрократичного апарату та чиновництва, арбітражно-патронажне посередництво (на практиці воно не завжди реалізується, але від лідера постійно очікують опікунського втручання в конфліктних ситуаціях);

“енергетична підзарядка” суспільства на проведення перетворень, ініціювання оновлення, генерування оптимізму, мобілізація мас на реалізацію реформ (у цій функції інтегровано декілька інших).

Функції лідера залежать: від ступеня зрілості всіх підсистем суспільства; від рівня культури населення; від типу політичного режиму; від індивідуальних якостей лідерів.

Зріле громадянське суспільство, яке відрізняється високим ступенем розподілу соціальних і політичних ролей і функцій, різко зменшує можливості доступу до владних статусів і постів випадкових осіб, політиків-непрофесіоналів. Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні стосуються інституту громадсько-політичного лідерства. У цій ситуації дуже непростою постає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона прищеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активам тільки навички «вимагати», «спрямовувати», «організовувати», «домагатися», «забезпечувати» тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися і здобувати наукові методи соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе

конкретних людей, громадян, партнерів, а не невиразних «виконавців». Внаслідок формування багатопартійної системи, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов'язані між собою системи партійно-політичноголідерства: перша — лідерство в рамках партії або руху; друга — лідерствоміжпартійного плану. З розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразниківі захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. Суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають з конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимогами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управлінні, уміння організувати справу, мати реальну інформацію та вмітиїї належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві. В Україні об'єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітнішляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв'язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі, антидемократичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій.За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процесипевною мірою нині відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов'язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади. Індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. У сучасному світі роль інституту індивідуального політичноголідерства зростає. В Україні процес формування інституту політичного лідерства має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженнямта становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є

політетнічна і поліконфесійна структури населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв'язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який не тільки запропонував би стратегію виходу з кризи, а зумів консолідувати суспільство на її виконання. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт, У. Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел. Завдання президентської влади полягає в тому, щоб рішення, що приймаються, були компетентними, а їх здійснення — оперативним і ефективним. Це посилить позиції загальнонаціонального лідерства.Д