1

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………2

РОЗДІЛ 1. ВЛАСНІСТЬ ТА ЇЇ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА………6

1.1 Розвиток форм власності…………………………………………………6

1.2 Власність і право власності……………………………………………….11

1.3 Суб’єкти та об’єкти державної

власності………………………………..19

РОЗДІЛ 2 ПРАВОВИЙ РЕЖИМ , ЯК ОСОБЛИВИЙ ПОРЯДОК

РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ……………23

2.1 Значення та сутність правового

режиму………………………………….23

2.2 Правовий режим державної власності

…………………………………....33

РОЗДІЛ 3. ПРИВАТИЗАЦІЯ ТА РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ, ЯК ОСНОВНІ

СПОСОБИ ПРИПИНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ. ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ

ЇХ ВИРІШЕННЯ………………………………………………………..48

3.1 Загальне поняття приватизації та роздержавлення

………………………….48

3.2 Незаконна приватизація державного та комунального

майна в Україні…...65

2

3.3 Актуальні проблеми управління об’єктами державної

власності в Україні……………………………………………………………….71

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….……....79

РЕЗЮМЕ ……………………………………………………………….……………83

SUMMARY …………………...………………………………….…….…….............84

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Актуальність теми

Економічні реформи в Україні демонструють тісний

взаємозв'язок між зміною господарського механізму та зміною

форм власності. Трансформація централізованого управління

економікою в напрямку формування ринкових відносин

передбачає проведення істотних соціально-економічних

перетворень.

Важливим елементом процесу перебудови, реформування та

демократизації всіх сфер суспільства в Україні стало

формування правової держави, яка покликана забезпечити

виконання конституційного принципу верховенства та

забезпечувати недоторканність і захист важливих соціальних

3

та економічних цінностей, прав людини і громадянина.

Протягом останнього десятиліття українська держава

приділяла максимальних зусиль для того, щоб правова база

регулювання відносин власності була приведена до

відповідності з вимогами чинної ситуації в економіці та

нормами міжнародного законодавства. Необхідно зазначити,

що протягом останніх років в основу ринкових перетворень в

агропромисловому комплексі України була покладена програма

роздержавлення і приватизації. Враховуючи те, що агарний

сектор відіграє важливу роль в економіці нашої країни,

актуальним є дослідження питань, які стосуються формування

відносин власності. Розбудова ринкової економіки в Україні

супроводжується роздержавленням великої кількості

підприємств, їх приватизацією, під якою розуміють процес

перетворення державної власності у приватну або змішану

шляхом продажу або безкоштовної передачі суспільної

власності і зв'язану з ними появу нових власників (фізичних

та недержавних юридичних осіб), нових форм колективного

володіння. Приватизація майна державних підприємств

становить найважливіший елемент побудови багатоукладної

соціально-орієнтованої ринкової економіки. Кожному

громадянинові України надається можливість володіти

засобами виробництва, житлом і землею за допомогою

відповідних приватизаційних цінних паперів (сертифікатів,

житлових чеків та інших цінних паперів), що підтверджують

4

право на безплатне придбання державного майна, яке підлягає

приватизації. Проблемам сутності роздержавлення та

приватизації, їх розмежування і правового регулювання

присвячена значна кількість наукових праць вітчизняних та

зарубіжних вчених, зокрема, Г.Коваленко, С.Комарицького,

В.Засанського, А.Чухна, В.Щербини. Проте, як неодноразово

зазначалося на пленарних слуханнях у Верховній Раді

України, наукових публікаціях тощо, у процесі приватизації

відбуваються численні порушення законодавства. Однією з

причин таких порушень вважається недостатня дослідженність

змісту категорій роздержавлення та приватизації, їх

практичного застосування, тобто всіх чинників, що пов’язані

з переходом від державно-монополістичної системи

господарювання до ринкової економіки.

Метою даної роботи є вивчення і визначення на

основі теоритичного та практичного матеріалу

особливостей правового режиму та відносин у сфері права

державної власності в України на сучасному етапі розвитку

суспільства та нормотворчої практики.

Багатограність поставленої мети визначає

необхідність вирішення основних завдань:

проведення аналізу економічних та правових умов

розвитку відносин права державної власності в

України;

5

відокремлення суб’єктів права державної власності

та визначення їх правового статусу;

здійснення загальної характеристики основних

об’єктів права державної власності;

аналіз співвідношення приватної та державної

власності та її правового режиму

визначення особливостей різноманітних способів

приватизації;

аналіз законодавства, яке регулює відносини при

користувані державною власністю .

Об’єктом дослідження є правовий режим державної

власності та відносини у сфері управління як державної так

і приватної власністю.

Предметом дослідження в цій роботі виступають

основні принципи та інститути аграрного і цивільного права,

які в сукупності створюють необхідну правову базу для

проведення дослідження, а також економічні та юридичні

аспекти відносин власності.

Методи дослідження. У процесі написання дипломної

роботи було використано комплекс філософських,

загальнонаукових і спеціальних методів та підходів.

Діалектичний дав змогу розглянути виникнення, встановлення

та розвиток різних форм власності, як сталий процес

6

кількісно-якісних змін. За допомогою парних діалектичних

категорій загальне, часткове та одиничне здійснено

розмежування таких понять як приватна та державна

власність, приватизація та роздержавлення, суб’єкти та

об’єкти державної власності. При використані методу

аналогії проведено класифікацію підстав виникнення та

припинення права державної власності на землю. На основі

формально-логічного методу було сформульовано визначення

понять правовий режим державної власності , право державної

власності.

Серед спеціальних методів, а саме історико-правового

методу було досліджено ретроспективні особливості

закріплення правового режиму державної власності . Метод

юридичної фікції дав змогу розглянути уповноважений

орган(державу), як самостійного учасника земельних

правовідносин, та як її роль в економічному розвитку

країни. Порівняльно-правовий метод застосовувався у ході

співставлення вітчизняного та зарубіжного законодавства та

стану державної власності, що дало змогу визначити

відповідні колізії і прогалини та накреслити шляхи їх

подолання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в

тому, що дипломна робота є наступним кроком у науці

вітчизняного земельного права , а також комплексним

дослідженням правового режиму та загального стану державної

7

власності, в результаті якого сформульовано проблематику та

розроблені практичні пропозиції щодо продуктивного

використання державної власності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в

тому, що викладені в роботі положення, а також

загальнотеоретичні та практичні висновки дають змогу внести

конкретні пропозиції щодо вдосконалення механізму правового

регулювання правового режиму та права державної власності.

Результати дипломної роботи можуть бути використані

у науково-дослідній роботі(як емпірична основа для

подальших наукових досліджень правового режиму та

державної, приватної власності на землю), у нормотворчій

діяльності для вдосконалення земельного законодавства в

сфері регулювання державної власності, у правозастосовній

діяльності для удосконалення діяльності органів державної

влади у сфері реалізації прав державної власності, а також

у навчальному процесі під час викладання навчальних

дисциплін, як теоретичну базу для написання підручників,

навчальних посібників, курсів лекцій, методичних

рекомендацій та розробки спецкурсів.

Структура дипломної роботи. Логіка дослідження зумовила

структуру дипломної роботи: вступ, 3 розділи, висновки,

список використаних джерел із 50 найменувань. Загальний

обсяг: 88 сторінок.

8

Розділ 1 ВЛАСНІСТЬ ТА ЇЇ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

1.1 Розвиток форм власності

Характер трансформаційного процесу в Україні змушує

по-новому розглянути формування відносин власності,

значення тих чи інших її форм у розвитку економічної

системи країни. Власність — об'єктно-суб'єктна категорія.

Коли йдеться про форми власності, мається на увазі

критерій, що визначає її суб'єкта, тобто того, кому

належать об'єкти власності. Суб'єктами виступають фізичні

особи, тобто громадяни своєї країни або іноземної держави,

юридичні особи — різного роду колективні об'єднання й

організації, а також держава. Об'єктами власності можуть

9

бути матеріальний та інтелектуальний продукт, земля,

природні ресурси, акції, облігації, інші цінні папери тощо.

Оскільки власність має економічний і юридичний

зміст, в основі виділення форм власності використовуються

критерії: форма присвоєння та форма права власності. За

формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну,

колективну і державну.

Індивідуальна власність включає особисте підсобне і

трудове господарство, а також особисту власність громадян.

Колективна власність представлена різного роду

кооперативами, колективними підприємствами, товариствами й

асоціаціями.

Нарешті, державна власність виступає залежно від

державного устрою у формі загально-федеральної,

регіональної, муніципальної.

У радянський період домінувала одна форма власності -

державна, питома вага якої становила понад 88 %. Близько 9

% - одержавлена колгоспна власність, 1,5 % - кооперативна і

1,2% - особиста власність громадян.

За формою права власності виділяють приватну, державну,

змішану і спільну.

Важко знайти в суспільствознавстві більш дискусійну

проблему, ніж роль та значення приватної власності. Зовсім

10

протилежні точки зору лише частково характеризують її роль

у людському суспільстві і тільки всі разом вони розкривають

у всій повноті вкрай суперечливу категорію. «Власність є

крадіжка», «Дикун — це людина, що не відає власності» — ці

висловлення Прудона і Фергюссена в дійсності не суперечать,

а доповнюють один одного. «Ніхто не має право нападати на

індивідуалізовану власність і говорити, що він цінує

цивілізацію», цитує Фрідріх Хайєк економіста Ганса Мена,

підкреслюючи, що приватна власність становить ядро

моральних норм кожної розвиненої цивілізації. Як не дивно,

погоджуючись з таким трактуванням, важко спростувати інше,

висловлене Федором Достоєвським: «Ніколи люди ніякою наукою

і ніякою вигодою не зуміють необразливо розділитися у

власності своїй та у правах своїх. Усе буде для кожного

мало, й усі будуть нарікати, заздрити і винищувати один

одного».

Роль та значення приватної власності може бути

правильно зрозумілим тільки в тому випадку, якщо її

розглядати історично. Не можна не погодитися, що найвище

благо людського суспільства — особиста свобода, якщо не

забувати, що вона закінчується там, де починається свобода

іншої людини, тобто припускає як своє природне продовження

— відповідальність. Тільки за умов свободи створені блага

стануть власністю його творця й у такому разі матеріальною

(економічною) основою свободи людини стануть здобутки його

11

праці. Приватна власність виникла в далекій давнині

внаслідок природно-історичного процесу. Вже через

об'єктивні чинники вона стала прогресивним явищем. Але

навіть у ті давні часи економічне знання, що народжується,

але ще не перетворилося на науку, вже неоднозначно

трактувало значення приватної власності в людському

суспільстві. Досить згадати висловлення Платона й

Аристотеля, щоб зрозуміти — дискусії про приватну власність

тривають вже не перше тисячоліття. Тому нині полеміка

навколо приватної власності явище не унікальне, хоча і

дуже актуальне для країн, що штучно були виведені з

еволюційного шляху розвитку.

Приватна власність — це такі відносини, коли

економічний суб'єкт ставиться до об'єктів власності як до

своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від інших

зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках. Таке

ставлення з'єднує працівника з працею, власністю і

управлінням, створює передумови найповнішої реалізації його

економічних інтересів. Йдеться про трудову власність, коли

усі власницькі правомочності зосереджені в руках

безпосереднього працівника та його родини. Приватна

власність, що ґрунтується на найманій праці (незалежно від

того, належить вона окремій людині чи державі в особі

чиновників) характеризує відчуження безпосереднього

трудівника від праці, власності та управління. За таких

12

умов виробництво з певного історичного етапу втрачає свою

ефективність, загострюється соціальна напруженість, здатна

викликати соціальний вибух. Поряд із глибокими змінами, що

відбуваються в самому процесі виробництва, такі чинники

призводять до виникнення колективної приватної власності,

яка може бути визначена поняттями спільно поділена чи

відокремлено узагальнена власність.

Види власності - акціонерну і кооперативну можна

назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві

основи - приватне та колективне присвоєння засобів

виробництва та його результатів. Приватна власність у

постіндустріальних країнах є не більше ніж реліктові

залишки минулої епохи. Якщо абстрагуватися від дрібної

приватної власності і фермерського господарства аграрної

сфери, визначальними у розвинених країнах Заходу виступають

форми власності, що іменуються як недержавні. Що ж до

дрібних форм приватної власності, то вони зберігають

значення й ефективність у сфері послуг, роздрібній

торгівлі, інших видах діяльності, що не потребують

застосування великих індустріальних систем.

Тепер провідною формою власності є акціонерна -

одна з найдемократичніших. Виникнення її пов'язане з

прискоренням процесів концентрації і централізації

виробництва та капіталу, спричинених стрімким розвитком

продуктивних сил у другій половині XIX ст. Велике машинне

13

виробництво зажадало значних капіталів, котрі можливо було

мобілізувати на основі акумуляції вільних коштів усього

населення. Будучи добровільною формою, акціонерна власність

володіє значною стимулюючою силою, пов'язуючи учасника

асоціації з конкретним результатом її діяльності. Вона

знімає покриви анонімності у використанні капіталу, робить

їх прозорими для акціонера. При всіх перевагах акціонерної

власності, вона не ідеальна, особливо, коли стосується

механізму управління, впливу на діяльність товариства

рядових акціонерів. Найчастіше управління здійснюється

відповідно до принципу: одна акція - один голос, при якому

дрібні власники акцій не можуть помітно впливати на

діяльність компанії. Йдеться про відкриті акціонерні

товариства з великою кількістю акціонерів і акцій.

Проте більшість акціонерних компаній у світі -

товариства закритого типу. Тут акціонерами є і працівники

підприємств. Акції поширюються за рішенням засновників, як

правило, у формі закритої передплати. Найчастіше це прості,

тобто акції, котрі голосують, які, крім дивіденду, дають її

власнику право голосу при прийнятті принципових рішень, що

визначають діяльність компанії.

Колективно-пайова система — одна з багатьох, і теж не

позбавлена недоліків. Серед них — труднощі виходу на

закордонних інвесторів та кредиторів. Вона більшою мірою,

14

ніж відкриті товариства, замкнена на собі. На відміну від

акціонерної, у ній не виплачуються дивіденди. Перехід

власності до рук колективу — досить тривалий процес.

Нарешті, у таких підприємствах утруднене маневрування

трудовими ресурсами. В Україні найбільшою мірою такій формі

відповідає кооперативна власність, яка представлена

підприємствами й організаціями, що створені на добровільній

та пайовій основі для здійснення спільної підприємницької

діяльності. У кооперативах його учасники найчастіше і

власники, і працівники. Управління кооперативами

здійснюється або на рівних засадах, або з урахуванням

внесеного паю. Тим часом у другій половині 80-х pp. в

економіці СРСР виникає хвиля псевдо кооперативного руху.

Створені усередині підприємств державної власності за

ослабленням державного контролю кооперативи

використовувалися для перекачування безготівкових грошей у

готівку, що сприяло посиленню інфляційних процесів у

країні.

Однією з найбільш дискусійних залишалася за всіх

часів проблема державної власності. Чи може вона бути

економічно ефективною, яка її роль у розвитку соціальної

сфери країни, як далеко простягаються її межі, на які

об'єкти вона може претендувати? Заведено вважати, що за

економічною ефективністю державна власність значною мірою

поступається недержавним формам власності і такі думки

15

мають вагомі підстави. Насамперед через те, що державна

власність за внутрішньою сутністю не може не бути

бюрократичною, а отже, менше всього піддається

трансформації. І це - внутрішня риса розглядуваної

категорії, вона не залежить від того, в якій економічній

системі існує.

Тим часом уявлення про роль державної власності були

й залишаються неоднозначними. Платон, соціалісти-утопісти,

нарешті, марксисти висловлювалися на користь державної

власності. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс вважали її основою,

фундаментом економічної системи, іменованої соціалізмом. У

головній праці «Анти-Дюрінг», написаній уже в зрілі роки,

Фрідріх Енгельс підкреслював, що процес усуспільнення

капіталістичного виробництва підготовляє революційний

переворот. Він підкреслює: «пролетаріат бере державну владу

і перетворює засоби виробництва насамперед на державну

власність».

Чи можна назвати марксистську концепцію державної

власності як економічної основи господарської системи новим

теоретичним положенням? Ні, не можна. Не можна, бо задовго

до Карла Маркса і Фрідріха Енгельса його висловив Франсуа-

Ноель Бабеф, що висунув ідею про комуністичний переворот,

експропріацію буржуазії, ліквідацію експлуатації, створення

централізованої економіки. Плани бабувістів, що

16

ґрунтувалися на ідеях Бабефа, за словами Фрідріха Енгельса,

не здійснилися тільки через те, що тоді не дозріли

об'єктивні умови. (Проте у пізніші часи крайні форми

позаекономічного примусу, задумані Бабефом, успішно

застосовувалися в період військового комунізму й у 30-ті

pp. в СРСР). Одним з опонентів такої точки зору виступив

Михайло Бакунін, відомий теоретик анархізму. Він добре знав

історію соціалістичної думки і його не могли не турбувати

уявлення соціалістів про матеріальну основу держави

диктатури пролетаріату — державної власності на засоби

виробництва. Усіх прихильників таких ідей Михайло Бакунін

поєднував поняттям «авторитарний комунізм». «Авторитарний

комунізм» монополізує, таким чином, власність не на користь

народу, а на користь фікції, на користь абстракції —

держави, істоти уявної, але для народу ця фікція втілиться

в занадто конкретних представників, державних людей,

чиновників, що будуть свавільно мати у своєму розпорядженні

суспільний капітал. Робочі асоціації, не володіючи прямо

цим капіталом, будуть примушені просити дозволу

користуватися ним у держави за посередництва чиновників,

так що останні стануть розпорядниками суспільного надбання.

Економічна, політична й ідеологічна монополія за умов

державної «диктатури пролетаріату», на думку Михайла

Бакуніна, неминуче призведе до концентрації влади в руках

бюрократії, що спричинить тоталітаризм, «з'єднання

17

соціалізму з абсолютизмом». «Таке суспільство було б

суспільством не людей, але скотів... негайно б опуститися

на найнижчий ступінь ідіотизму». Катастрофа системи, що

ґрунтується на монополії державної власності — найкраще

підтвердження правильності зробленого Бакуніним висновку.

Разом з тим певна питома вага державної власності в

поліфонічній економічній структурі є неминучою.

Межа державної власності рухлива, як правило, у бік

скорочення. Проте у перехідний період штучне форсування

тотального процесу роздержавлення і приватизації може

призвести до негативного наслідку. Низка галузей — паливно-

енергетична, ВПК, виробнича та соціальна інфраструктура,

деякі інші можуть залишатися об'єктами державної власності

на тривалий період.

1.2 Право власності

Інститут права власності посідає центральне місце в

системі цивільного права будь-якої правової системи, в

тому числі правової системи України.

Чим же пояснюється таке значення інституту права

власності? Перш ніж відповісти на це запитання дещо

скажемо про поняття власності. Його треба проаналізувати

щонайменше у двох аспектах:

економічному

соціальному.

18

Розглядаючи власність в економічному плані, потрібно

виходити з того, що власність — це відношення суб'єкта

(громадянина, юридичної особи, держави) до тієї чи іншої

речі як до належної йому, як до своєї. Саме на розподілі

«моє і не моє» заснована власність. Власність має місце

тільки в суспільстві, за «силовим полем» суспільства немає

осіб, які б, не будучи власниками конкретної речі,

зобов'язані були ставитися до неї як до чужої.

Таким чином, власність — це відносини між людьми з

приводу речі. З одного боку цих відносин, — власник, який

ставиться до певної речі як до своєї, з другого - не

власники, всі інші особи, які зобов'язані ставитися до

цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник

тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в

такий спосіб у відносини з ними.

Підкреслимо, що й саме суспільство неможливе без тих

чи інших відносин власності: ці відносини визначають його

економічну структуру, ідеологічне, моральне І політичне

обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відносинам

притаманний вольовий характер, що проявляється в

можливості власника своєю волею володіти, користуватися й

розпоряджатися належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає у тому, що за

допомогою власності забезпечується самовираження особи,

19

наповнюється реальним змістом її правоздатність. Соці-

альний характер власності проявляється тому, що держава,

як власник, виплачує пенсії, всілякі допомоги непра-

цездатним та іншим громадянам.

Відіграючи значну роль у житті суспільства, власність

не може залишитися поза увагою права.

Інтерес до правового оформлення відносин власності

пояснюється, по-перше, необхідністю стабільного забез-

печення існуючих потреб громадян та інших суб'єктів

правовідносин у майні, захисті інтересів у підприємництві

та сфері інтелектуальної діяльності, зробиш власність

недоторканною для інших осіб; по-друге, неможливістю

ефективної заміни права власності іншими майновими

правами. Власник має набагато більше можливостей щодо

володіння, користування й розпорядження своїм майном, ніж,

скажімо, орендар, охоронець; по-третє, недопущенням

свавілля суб'єктами відносин власності при володінні,

користуванні і розпорядженні майном. Право власності, як

будь-яке право, є знаряддям обмеження прав учасників

відносин власності.

Отже, відносини власності породжують потребу їх пра-

вового регулювання, що веде до виникнення права власності,

яке й буде предметом подальшого розгляду.

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспек-

ти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розуміють

20

систему правових норм, що регулюють відносини власності.

Суб'єктивне право власності - це забезпечена законом міра

можливої поведінки фізичної чи юридичної особи щодо

володарювання над речами (тобто надана особі можливість

володарювати над певною - належною їй - річчю). Складовими

суб'єктивного права власності є правомочність — володіння,

користування і розпорядження речами. Названі правомочності

становлять юридичне забезпечені можливості власника, вони

належать йому доти, доки він залишається власником.

Правомочність володіння - це юридичне забезпечена

можливість власника бути в безпосередньому фактичному

зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний

матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну

можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно

пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння

забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю

речі, використовувати її корисні якості. Тому, якщо особа

володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що

вона є її власником. Це враховується правом при

встановленні презумпції законності фактичного володіння,

що означає: той, у кого знаходиться річ, припускається її

законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і

незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішим.

Фактичне володіння може виникнути як на законній

21

підставі (договір найму), так і внаслідок протиправного

заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише

фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати

його законним. Потрібні юридичні підстави такого

володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід

законне володіння іменувати титульним володінням.

Незаконне володіння не спирається на правову основу,

тому його ще називають без титульним. Незаконне ВОЛОдіння,

в свою чергу, поділяється на добросовісне і недо-

бросовісне. Добросовісним є таке володіння, за якого во-

лоділець не знає і не повинен знати про його незаконність

(громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед

тим була викрадена у законного володільця). Різновидом

добросовісного володіння є володіння давнішнє. Володіння

визнається давнішим, коли особа, не власник майна,

добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм

власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений

законом. У багатьох європейських країнах такий строк

встановлюється цивільним законодавством залежно від того,

яке майно опинилося у добросовісного володільця. Так, ст.

234 ЦК Російської Федерації передбачає, що набувна

давність виникає при володінні нерухомим майном впродовж

15-ти років, а іншим майном — 5-ти років.

Якщо володілець майна знає або повинен знати про

незаконність свого володіння, він називається незаконним

22

недобросовісним володільцем (привласнення знахідки,

краденого майна). Недобросовісне володіння може бути

самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим).

Прикладом самовільного володіння буде крадіжка, наси-

льницького — грабіж або розбій, підробленого — шахрайство.

Можна сказати, що правомочність володіння - це початок

права власності. Виникнення права власності у набувача

закон пов'язує з моментом передачі — отримання речі, а

отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування — це заснована на законі

можливість вилучення корисних властивостей речі для

задоволення потреб власника чи інших осіб. Користування

майном може проявлятися по-різному. Наприклад, власник

земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею.

Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується

будинком.

Власник може використовувати своє майно для здійснення

господарської та іншої, не забороненої законом,

діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не

завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати

прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб,

дотримуватись моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні державні

органи можуть контролювати дії власника, пов'язані з

користуванням його майном. Так, міліції надається право

23

відстороняти від керування транспортними засобами осіб,

які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не

мають документів на право керування або користування

транспортними засобами, анулювати виданий юридичній особі

дозвіл на використання зброї, боєприпасів, вибухових

речовин, матеріалів та інших предметів і речовин при

невиконанні нею встановлених правил користування цими

засобами.

Власник може сам користуватися належним йому майном

або надати таке право іншій особі шляхом укладення

договору, передачі речі під заставу тощо. Така передача

права користування здійснюється шляхом розпорядження

майном.

Право користування, як і право володіння, може на-

лежати не лише власникові, а й іншим особам на підставі,

зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних

актів. Так, працівники міліції на підставі п. 26 ст. 11

Закону про міліцію мають право використовувати

безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним

особам чи громадянам, для проїзду до місця події,

стихійного лиха, доставления до лікувальних закладів осіб,

які потребують невідкладної медичної допомоги, для

переслідування правопорушників та їх доставления до

міліції.

Правомочність розпоряджання - це закріплена нормами

24

права за власником можливість визначати долю належної йому

речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в

тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність

володіння є початком права власності, то з правом

розпоряджання пов'язується початок припинення права

власності назавжди або відокремлення власника від його

майна на певний час. Застосовуючи правомочність

розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати

або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує

річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного

права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньої

угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від

права власності. Але якщо право власності припиняється в

результаті використання речі (наприклад, власник спалює

дрова в печі), то воля власника спрямована зовсім не на

те, щоб припинити право власності, а на те, щоб вилучити

із речі її корисні властивості. Через це в такому разі має

місце лише право користування річчю, а не право розпоря-

джання нею.

Право розпоряджання тісно пов'язане з особою власника,

це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке

майже неможливо виділити із правомочностей власника як

самостійне, незалежне від права власності особливе право.

Власник або безпосередньо приймає рішення про

розпоряджання своїм майном, або опосередковано — через

25

представників.

Принагідне підкреслимо, що закон про власність робить

спробу надати правомочності розпоряджання самостійного

значення шляхом запровадження в юридичну практику поняття

"право повного господарського відання, яким наділяються

державні підприємства стосовно майна, що є державною

власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного

господарського відання, підприємство розпоряджається

зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які

не суперечать законові та цілям діяльності підприємства.

До права повного господарського відання застосовуються

правила про право власності, якщо інше не встановлено

законодавчими актами України (ст. 37 Закону України "Про

власність").

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава,

фактично, добровільно відмовилася від свого права

власності, передавши його державним підприємствам. Таке

явище треба вважати неприродним, викликаним кон'юнктурними

чи якимись іншими незрозумілими міркуваннями.

До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації

відмовилися від терміну "повне господарське відання", який

уперше був запроваджений Законом про власність в СРСР від

6 березня 1990 p., замінили його на "право господарського

відання" (ст. 294, 295). При цьому йдеться про

незастосування до права господарського відання правил про

26

право власності. Державному підприємству заборонено

продавати належне йому за правом господарського відання

нерухоме майно, передавати його в оренду, віддавати під

заставу. Держава, як власник, "здійснює контроль за

використанням за призначенням і збереженням належного

підприємству майна, має право на одержання частини

прибутку від використання майном, що перебуває в

господарському віданні підприємства".

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на

те, що в сукупності вони можуть належати лише власникові.

Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й

розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від

будь-якого протиправного втручання, аж до застосування

засобів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу

щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої.

права, власник зобов'язаний не шкодити навколишньому

середовищу, не порушувати права та охоронювані законом

інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При

здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник

зобов'язаний дотримуватися моральних засад суспільства.

Крім того, він несе тягар утримання належного йому майна і

ризику його випадкової загибелі, якщо інше не передбачене

законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов'язаний

забезпечити громадянинові, працю якого використовує,

27

соціальні, економічні гарантії та права, передбачені

законодавством. У випадках і в порядку, встановлених

законодавчими актами, діяльність власника може бути

обмежена чи припинена, або власника може бути зобов'язано

допустити обмежене користування його майном іншими

особами.

Отже, зміст права власності складають права по во-

лодінню, користуванню і розпорядженню майном, а також

обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та

випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та

обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з

усіма правовими наслідками, що випливають з цього.

Враховуючи викладене, суб'єктивне право власності

визначимо так. Суб'єктивне право власності — це юридично

забезпечена можливість власника володіти, користуватися і

розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в

своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-

яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують

права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також

можливість захисту від усіляких протиправних втручань до

свого володарювання над належним йому майном.

З визначення виходить, що суб'єктивне право власності

є абсолютним правом. Власникові, як уповноваженій особі,

протистоять усі інші особи, вони зобов'язані не порушувати

його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від

28

власника припинення порушень її прав.

Суб'єктивне право власності є складовою частиною

речового права, оскільки власник має можливість задо-

вольняти свої інтереси шляхом безпосереднього впливу на

речі, що належать йому за правом власності.

Враховуючи це, дамо таке визначення права власності як

цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які,

регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням

і розпорядженням власником належним йому майном на свій

розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від

протиправного втручання у сферу його володіння цим майном,

а також обов'язки власника не порушувати прав та законних

інтересів інших осіб.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ

України, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З

Закону України "Про власність"). До суб'єктів права

власності віднесено також органи місцевого самоврядування

щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції України).

Народ України, як єдине джерело державної влади в

країні, здійснює правомочності власника шляхом рефе-

рендуму, а також через Верховну Раду й місцеві ради

народних депутатів. Кожен громадянин України має право,

відповідно до законодавства, користуватися природними

об'єктами для задоволення власних потреб. Він зобов'язаний

29

сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та

інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як

першооснови свого життя і життя суспільства (ст. 10 Закону

України "Про власність").

До громадян як суб'єктів права власності законодавство

зараховує громадян України, іноземних громадян та осіб без

громадянства. Всі вони мають рівні майнові права і

обов'язки, якщо іншого не передбачено законодавчими актами

України.

1.3 Суб’єкти та об’єкти

Відповідно до закріплених Конституцією України форм

земельної власності суб'єктами права власності на землю є

держава, територіальні громади сіл, селищ і міст, юридичні

особи та громадяни. Крім того, суб'єктами права власності

на землю в Україні можуть бути іноземні держави та

міжнародні організації. Правовий статус кожного виду

суб'єктів права власності на землю має певні особливості.

Ці особливості пов'язані з належністю суб'єктів до

публічної чи приватної сфери суспільних відносин, видами

земель як об'єктами права власності та порядком реалізації

правомочностей власника землі.

Суб'єкти та об'єкти права державної власності на

землю. Суб'єктом права державної власності на землю

виступає держава. Вона являє собою складний механізм

реалізації влади в суспільстві і характеризується

30

наявністю системи органів, які здійснюють ті чи інші

функції держави. Здійснення правомочностей власника

земель, які перебувають у державній власності, покладено

на органи державної виконавчої влади. Згідно зі ст. 84

Земельного кодексу України право державної власності на

землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету

Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки

Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських,

районних державних адміністрацій відповідно до закону.

Слід підкреслити, що зазначені органи становлять

єдину систему органів державної виконавчої влади, які

перебувають в ієрархічному підпорядкуванні. Тому Земельний

кодекс України розмежував компетенцію цих органів щодо

здійснення правомочностей суб'єкта права державної

власності на землю. Так, згідно зі статтями 122 і 149

Кодексу районні державні адміністрації на їх території

розпоряджаються земельними ділянками шляхом надання у

постійне користування юридичним особам та вилучення у них

земельних ділянок із земель державної власності у межах

сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за

межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського

використання; б) ведення лісового і водного господарства,

крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті;

в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням

жителів територіальної громади району (шкіл, закладів

31

культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Крім того,

районні, Київська та Севастопольська міські державні

адміністрації мають право розпоряджатися землями державної

власності шляхом передачі їх в оренду (ст. 124 ЗК), у

власність громадян (ст. 118 ЗК) та продажу юридичним

особам (ст. 128 ЗК).

Обласні державні адміністрації надають земельні

ділянки на їх території із земель державної власності у

постійне користування та в оренду у межах міст обласного

значення та за межами населених пунктів для всіх потреб,

крім випадків надання земель у постійне користування на

підставі рішення районної державної адміністрації та

Кабінету Міністрів України. Київська та Севастопольська

міські державні адміністрації надають земельні ділянки із

земель державної власності у постійне користування та в

оренду у межах їх територій для всіх потреб, крім

випадків, коли таке надання здійснюється за рішенням

Кабінету Міністрів України. Рада міністрів Автономної

Республіки Крим надає земельні ділянки із земель державної

власності у постійне користування та в оренду у межах міст

республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та

за їх межами для всіх потреб, крім випадків надання земель

у постійне користування на підставі рішення районної

державної адміністрації та Кабінету Міністрів України.

Нарешті, Кабінет Міністрів України розпоряджається

32

земельними ділянками із земель державної власності шляхом

надання їх у постійне користування та оренду у випадках,

коли такі землі: 1) являють собою ріллю чи багаторічні

насадження та вилучаються із постійного користування для

несільськогосподарських потреб; 2) вкриті лісами першої

групи площею понад 10 га і вилучаються для інших потреб;

3) є земельними ділянками природоохоронного, оздоровчого,

рекреаційного призначення та вилучаються для інших потреб

(ст. 149 ЗК).

Лише Кабінет Міністрів України за погодженням із

Верховною Радою України має право розпоряджатися

земельними ділянками особливо цінних земель, що

перебувають у державній власності, шляхом вилучення та

надання їх для будівництва об'єктів загальнодержавного

значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку,

трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів,

геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного

призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих

споруд, пов'язаних з їх експлуатацією (ст. 150 ЗК).

Що стосується об'єктів права державної власності на

землю, то Земельний кодекс України містить презумпцію

перебування земель у державній власності. Відповідно до

ст. 84 Кодексу у державній власності перебувають усі землі

України, крім земель комунальної та приватної власності.

Земельним кодексом України визначено перелік

33

земель, які не підлягають передачі в комунальну та

приватну власність. Згідно зі ст. 84 ЗК України до земель

державної власності, які не можуть передаватися у

комунальну власність, належать: а) землі атомної

енергетики та космічної системи; б) землі оборони, крім

земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного,

виробничого та житлового призначення; в) землі під

об'єктами природно-заповідного фонду та історико-

культурними об'єктами, що мають національне та

загальнодержавне значення; г) землі під водними об'єктами

загальнодержавного значення; ґ) земельні ділянки, які

використовуються для забезпечення діяльності Верховної

Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів

України, інших органів державної влади, Національної

академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного

(обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного

забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; є)

земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-

технічними навчальними закладами.

До земель державної власності, які не можуть

передаватися у приватну власність, належать: а) землі

атомної енергетики та космічної системи; б) землі під

державними залізницями, об'єктами державної власності

повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі

34

оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного

фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що

мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну

та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено

законом; ґ) землі лісового фонду, крім земельних ділянок

лісового фонду загальною площею до 5 га, якщо такі ділянки

перебувають у складі угідь селянських, фермерських та

інших господарств (ст. 56 ЗК); д) землі водного фонду,

крім замкнених природних водойм загальною площею до 3 га

(ст. 59 ЗК); є) земельні ділянки, які використовуються для

забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента

України, Кабінету Міністрів України, інших органів

державної влади, Національної академії наук України,

державних галузевих академій наук; є) земельні ділянки зон

відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, Що

зазнали радіоактивного забруднення внаслідок

Чорнобильської катастрофи; ж) земельні ділянки, які

закріплені за державними професійно-технічними закладами.

Проте слід підкреслити, що вище перелічені землі

державної власності не є землями, які взагалі не можуть

передаватися у комунальну чи приватну власність. Якщо на

підставі рішень, прийнятих відповідно до закону органами

державної виконавчої влади, цільове призначення таких

земель зміниться, то не виключається можливість передачі

цих земель у власність територіальних громад чи навіть їх

35

приватизація.

36

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ , ЯК ОСОБЛИВИЙ ПОРЯДОК

РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

2.1 Значення та сутність правового режиму

Дослідженням особливостей категорії правового режиму в

Україні приділяється значна увага, але визначення місця,

значення, співвідношення цієї категорії з іншими в сучасній

правовій системі України ще не належно досліджено. Саме

тому об’єктом дослідження було обрано правовий режим, його

особливості, які визначають в його змісті, структурі,

методах та способах правового регулювання, його

комплексності та міжгалузевому характері. Значення цієї

категорії на практиці зумовлюється тим відсутністю

системності в правовому регулюванні в сучасній Україні та

необхідністю швидкого адаптування до нових суспільних

відносин та зміни уже існуючих. У процесі встановлення

правового регулювання, законодавець , будь-якої держави

бачить недосконалість єдиного підходу для регулюванню всіх

суспільних відносин, відсутність у деяких випадках

системного підходу та чіткого застосування норм чинного

законодавства у залежності від правової сім’ї , наприклад

до якої віднесено правову систему.

Саме тому з’являється виключення із загальних правил

для справедливого і найбільш ефективного регулювання деяких

суспільних відносин. У зв’язку з цим виникає додатковий

37

засіб регулювання у правовій системі кожної держави. Такий

особливий порядок окремих суспільних відносин має

комплексний підхід, який фактично базується на загальних

правилах і нормах в існуючій правовій систем, але

одночасно має деякі особливості в регулюванні, які можуть

включати особливий суб’єктивний та об’єктивний склад,

особливі методи взаємодії конкретних видів суб’єктів та

об’єктами права, особливу систему правових гарантій та

особливі системи правового регулювання.

Як правило виникають такі особливості у зв’язку з

відсутністю системності в правовому регулюванні або при

необхідності швидкого реагування на нові суспільні

відносини. Особливо це стає очевидним в момент виникнення

будь-яких труднощів в економіці або в суспільному житті.

Для прикладу, сучасна Україна вже на протязі тривалого часу

переживає дуже динамічні соціально-економічні, політичні,

культурні, демографічні та інформаційні процеси. Внаслідок

саме таких процесів відбувається суттєва зміна суспільних

відносин . і як наслідок модифікується юридична форма. У

такому випадку існування держави фактично залежить від

швидких, правильних і актуальних дій державних органів, які

можуть здійснювати не системний підхід для перегляду та

зміни великої кількості норм та правил, напрямів

регулювання, сфер та нормативних актів, тощо.

38

Найбільш ефективним при цьому стає мало відомий

елемент юридичної форми для сучасного законодавства -

правовий режим. Він реалізується шляхом встановлення

особливого комплексного регулювання відомих нам суспільних

відносин, які потребують негайного координування

економічних процесів, захисту прав громадян. У цьому

випадку саме правовий режим виступає особливим комплексним

регулятором суспільних відносин. Як правило режим

врегульовує відносини , які важко втиснути в окрему галузь

права і найчастіше має міжгалузевий характер і об’єднує

різні правові методи регулювання.

Визначення всіх ознак цього правового явища є

важливим та актуальним питанням, як з боку теорії так і

практики забезпечення виконання вимог того чи іншого

правового режиму, їх оновлення відповідно до потреб

сучасності , пов’язаних із становленням нових державних,

політичних складових, зміною системи управління державою,

повноважень та функцій державної влади, появою нових

об’єктів та суб’єктів права, розвитком форм власності ,

підприємницької діяльності , зміною в переваги

диспозитивних методів правового регулювання та зміною

пріоритетів і системі юридичних цінностей, методів та

засобів. При чому правовий режим слід розглядати , як

особливу та виключну категорію, її застосування повинно

бути виключенням із правового регулювання суспільних

39

відносин в країні. Правовий режим фактично стає особливим

юридичним виключенням законодавця при формуванні правової

системи України. Він повинен застосовуватися з

обов’язковими обмеженнями за такими параметрами: об’єкт,

суб’єкт , територія та час застосування. Категорія

правового режиму посідає особливе місце в системі правового

регулювання суспільних відносин . Проблема встановлення,

застосування та функціонування правових режимів для

врегулювання суспільних відносин є дуже актуальним в

сучасній науці. Правовий режим зараз розглядається

науковцями та законодавцем як комплексна правова

категорія , визначення поняття та ознак якої потребує

порівняльного аналізу , розгляду інших категорій правової

дійсності. Категорія правового режиму посідає особливе

місце в системі правового регулювання суспільних відносин.

Проблема встановлення, застосування та функціонування

правових режимів для врегулювання суспільних відносин є

дуже актуальною в сучасній науці. Правовий режим зараз

розглядається науковцями та законодавцем як комплексна

правова категорія, визначення поняття та ознак якої

потребує порівняльного аналізу, розгляду інших категорій

правової дійсності. Викликано це декількома причинами. По-

перше, «режимне регулювання» перейшло на якісно інший

рівень, відійшовши від відомчого нормо творення, на зміну

цьому прийшло законодавство. По-друге, публічне управління

40

потребує від правових режимів особливих регулятивних

якостей, які дають можливість ефективно організувати

діяльність органів виконавчої влади на визначеній території

та в різних нестандартних ситуаціях щодо управління. По-

третє, зявилося все більше обєктів, предметів, територій,� �

які не можуть обійтися без режимних правил діяльності, що

можуть створювати умови для їх постійного функціонування.

По-четверте, особливі правові режими є адекватною

адміністративною формою діяльності в нестандартних умовах,

що дає можливість, з одного боку, застосовувати надзвичайні

заходи, а з іншої, гарантувати їх відповідність

конституційному статусу. По-п’яте, режими дозволяють

обєднувати та розподілити правові заходи в залежності від�

характеру суспільних відносин, що регулюються, мети і

завдання, які стоять перед користувачем норм, органічно

об’єднує їх з іншими політичними, економічними,

інформаційними заходами.

Для режимів характерна саме системність правових заходів,

що використовуються.

Вивчаючи теорію правових режимів, деякі науковці

говорять про те, що правовим режимам притаманні наступні

ознаки: вони встановлюються законодавством та

забезпечуються державою, в особливий спосіб регламентують

конкретні сфери суспільних відносин, відокремлюючи у часі і

просторі відповідні суб’єкти та об’єкти права;

41

представляють собою особливий порядок правового

регулювання, який складається із сукупності юридичних

заходів та характеризується визначеною ними взаємодією;

створюють конкретну ступінь сприятливості або не

сприятливості для задоволення інтересів відповідних

суб’єктів або їх об’єднань .

Всебічне вивчення природи, сутності, призначення

правових режимів та їх взаємодії, має важливе значення як

для правотворчості, так і для правозастосовної практики. Їх

аналіз може сприяти удосконаленню механізму правового

регулювання, підвищенню його ефективності. Конкретні

визначення понять та ознак цих режимів практично відсутні в

чинному українському законодавстві. Зазначенні поняття

згадуються політиками, законодавцями, державними діячами у

засобах масової інформації. При цьому ці поняття і ознаки

стосуються, в більшості випадків окремих галузей права

(теорії права, міжнародному публічному та приватному праві,

адміністративному і фінансовому праві). Великий внесок у

розробку теоретичної концепції правового режиму внесли

вчені-теоретики С. С. Алексєєв, Н. І. Матузов, А. В.

Малько. Вивчення окремих спеціальних адміністративно-

правових режимів здійснювалося в роботах Д. М. Артамонова,

Г. В. Атаманчука, Д. М. Бахраха, К. С. Вельського, В. М.

Гессена, А. В. Грязнова, В. В. Гущина, І. В. Гончарова, А.

Н. Домрина, Б. П. Кондрашова, А. П. Коренева, С. С.

42

Маіляна, І. С. Розанова, А. И. Соловйова, С. В. Пчелинцева,

Н. Ф. Попової, А. С. Щербакова, С. Д. Хазанова, Н. Г.

Янгола та деяких інших вчених та спеціалістів-практиків.

У зв’язку з цим, правові режими в силу їх досконально

регламентованого і обов’язкового характеру є визначеним

виключенням у структурі демократичної правової системи.

Визначення характерних ознак поняття «режим»

унеможливлюється тим, що зміст, з якого складається це

поняття, в юридичній літературі розуміється неоднозначно.

Тут часто зустрічається ситуація, коли один і той же термін

несе різне змістовне навантаження в залежності від ряду

факторів (контексту роботи, особливостей авторського

підходу до проблеми тощо). Разом із тим, у будь-якій галузі

науки, по мірі поглиблення та розповсюдження знань,

уточнення понять та визначень, їх аналізу можна прийти до

визначення ознак та понять конкретного суспільно-

політичного явища. При цьому, у всіх правових режимах слід

розрізняти дві взаємопов’язані сторони: змістовну та

формальну. Змістовна сторона це причини та цілі

існування режиму, його організаційні і економічні елементи

та пов’язані з ним дії. Юридична сторона це хто, на який

термін, на якій території встановлює режим, визначення

процедури його введення, відміни, зміни, система режимних

обовязків та прав, механізми правового регулювання,�

виконання та забезпечення виконання правових режимів.

43

Розглядаючи питання режиму з узагальнюючої точки зору, під

цим поняттям можна розуміти встановлений порядок будь-яких

речей, їх використання, володіння, розпорядження ними, а

також порядок взаємовідносин, які складаються у визначеній

сфері. Хоча з теоретичного боку під правовим режимом варто

розуміти специфіку юридичного регулювання визначеної сфери

суспільних відносин за допомогою різних юридичних способів

і методів. Таким чином, правовий режим можна розглядати як

особливий порядок правового регулювання, встановлений

державою у вигляді правових норм та забезпечений державним

примусом. Із наведеної вище тези бачимо, що правовий режим

визначається наявністю конкретного порядку. У свою чергу,

порядок передбачає собою технологічну послідовність

здійснення одних дій за іншими. Зазначене вище дозволяє

говорити про те, що для встановлення правового режиму

необхідно послідовне технологічне здійснення визначених

дій, порушення порядку виконання яких може потягнути за

собою неадекватність правових норм існуючої дійсності. Крім

того, правовий режим можна розглядати як різновид

соціального режиму. Головна особливість полягає в тому, що

у будь-якому разі він встановлюється, змінюється,

припиняється та забезпечується правом. В інших літературних

джерелах правовий режим визначається «як соціальний режим

конкретного об’єкту , закріплений правовими нормами та

забезпечений сукупністю юридичних засобів», так і «як

44

порядок регулювання, що виражений у комплексі правових

засобів, які характеризують особливу сукупність дозволів,

заборон, що взаємодіють між собою, а також позитивних

зобов’язань, що створюють особливу направленість

регулювання», так як «результат регулятивного впливу на

суспільні відносини системи (визначеного переліку)

юридичних засобів, які притаманні конкретній галузі права

та забезпечують нормальне функціонування цього комплексу

суспільних відносин» Наведені вище характеристики

відображають найбільш суттєві ознаки явища, що

розглядається, однак мають і деякі недоліки, які потребують

обов’язкового трактування та пояснень. Так, у першому

випадку, правовий режим визначається через поняття

соціального режиму, яке в свою чергу, також не

відрізняється особливою чіткістю та потребує відповідних

уточнень та інтерпретацій. Друге поняття є об’єктивним ,

але характеризує не направленість правового регулювання

(формальні ознаки), а межу його сприяння або не сприяння

інтересам окремих суб’єктів правовідносин (матеріальні

ознаки). Далі навіть сам, автор, визнає, що «кожний

правовий режим є все ж таки, саме режим; і тут треба

приймати до уваги саме основні змістовні відтінки цього

слова, в тому числі і те, що правовий режим виражає межі

жорсткості юридичного регулювання, наявність існуючих

обмежень або пільг, дозволений рівень активності

45

суб’єктів , межу їх правової самостійності. Саме тому при

розгляді правових питань ми звичайно говоримо, наприклад,

про жорсткі або пільгові правові режими». У третьому

визначенні дуже категорично ставиться наголос на розумінні

правового режиму виключно як результат у нормативно-

правового впливу. На наш погляд, правовий режим це не

стільки результат, скільки система умов та методик,

процедур здійснення правового регулювання, визначений

розпорядок дій права, необхідний для оптимального

досягнення відповідних цілей, який повинен постійно

удосконалюватися. Правовий режим призваний забезпечити

досягнення відповідного соціального ефекту, так як виражає,

насамперед, шлях до подібного результату. Інакше визначає

поняття правового режиму М. І. Матузов, який зазначає, що

це особливий порядок правового регулювання, що виражається

у визначеному сполученні юридичних засобів та, який створює

соціальний стан і конкретну ступінь сприятливості або не

сприятливості для задоволення інтересів суб’єктів права. Як

приклади різних за сутністю правових режимів можна

розглядати «режим фінансової стабілізації», режим

протекціонізму, режим перетину митної межі, режим окремих

вільних економічних зон та територій, режим воєнного стану,

паспортний режим, режим санкцій (мораторій, ембарго) тощо.

Правовий режим це прояв нормативності права, але на більш

високому рівні. Так, насамперед, правовий режим можна

46

розглядати як такий «збільшений блок» у загальному арсеналі

правового інструментарію, який поєднує у єдину конструкцію

визначений комплекс правових засобів. І з цієї точки зору

ефективне використання правових засобів при вирішенні тих

чи інших спеціальних завдань в значній мірі складається з

того, щоб вибрати оптимальний для вирішення відповідної

задачі правовий режим, відпрацювати його відповідно

специфіки того завдання та змісту відносин, що

врегульовано. Правові режими забезпечують систематичне

нормативне регулювання групи суспільних відносин визначеної

ділянки соціального життя, сприяють оптимальному

використанню конкретних об’єктів. Це особливо важливо в

період економічних, політичних та культурних перетворень,

що здійснюються сьогодні в Україні. І, хоча, правові режими

характеризуються визначеною стабільністю, відомою

постійністю, що в принципі і гарантує високий рівень їх

нормативності, вони також еволюціонують, розвиваються,

адаптуються до сучасних умов та реалій. Так, наприклад, до

1998 року на території України для малих суб’єктів

господарювання існував загальний режим оподаткування,

обліку та звітності, але з 1998 року з прийняттям Указу

Президенту України «Про спрощену систему оподаткування,

обліку та звітності» для таких суб’єктів господарювання

прийнято особливий режим оподаткування у вигляді єдиного

податку. Метою встановлення такого режиму було спрощення

47

адміністрування податків та вивід з тіні більшості дрібних

підприємців. Зміна, коректування і, навіть, заміна тих чи

інших режимів можуть бути пов’язані з процесами

демократизації існуючих державних інститутів,

удосконаленням системи адміністративного управління,

посиленням захисту прав громадян, необхідністю приведення

законодавства у відповідності із вимогами міжнародних

стандартів. Існують випадки, коли суб’єкти права самостійно

мають можливість вносити зміни до правового режиму

(наприклад, правовий режим майна подружжя відповідно до

Сімейного кодексу України може бути законний, а може бути

договірний). Таким чином, не тільки постійність правових

режимів, але і їх розвиток та удосконалення, укріплюють

правопорядок, стабільність, керованість в суспільстві,

направлені на захист інтересів держави та особистості. Але

тут обов’язково необхідно пам’ятати про важливість

незмінності правових режимів у бік погіршення положення та

правового статусу суб’єкта відповідно до того статусу,

який вже був йому наданий таким режимом. Не чітко

визначений режим вимагає функціонувати всю систему

юридичних засобів гірше необхідного, визиває падіння

кількісних та, особливо, якісних показників діяльності.

Невиправдано пільговий режим також не принесе нічого

гарного, бо призводе до неекономного втрачання

матеріальних, кадрових, фінансових ресурсів, робочого часу.

48

Правовий режим це органічна частина державного та

політичного режимів. Якщо державний режим визначається як

сукупність методів влади, то політичний режим, як

функціональний бік політичної системи суспільства.

Політичний та державний режими, виражаючи змістовний бік

прийняття та виконання управлінських рішень, надають

політичному життю визначену направленість та безпосередньо

впливають на загальні ознаки, принципи та параметри

формування правових режимів. З іншого боку, саме за

допомогою правових режимів затверджуються та реально

здійснюються політичні та державні режими. При цьому,

правові режими, як правило, безпосередньо відображають

важливі елементи правової політики держави. При цьому

правовий режим це невід’ємна якість влади, її устрою,

функціонування, соціальної направленості. Тобто правовий

режим самим загальним чином можна визначити як порядок

регулювання, який виражений у різно-направленому комплексі

правових засобів, що характеризують особливе поєднання

взаємодіючих між собою дозволів, заборон, а також

позитивних зобовязань, які створюють особливу спрямованість�

правового регулювання. У межах кожного правового режиму

завжди беруть участь усі первинні елементи правової матерії

(способи правового регулювання). Але в кожному режимі і це

багато в чому визначає його специфіку один зі способів, як

правило, виступає в якості домінанти, що визначає весь його

49

вигляд і якраз створює специфічну спрямованість, настрій у

регулюванні. Це лежить в основі класифікації первинних

юридичних режимів. Фактично правовий режим врегульовує

комплексні суспільні відносини (поза межами окремих галузей

права) шляхом обмеження або збільшення об’єму

правосуб’єктності , кількості об’єктів права, обмеження

дії в часі та просторі (наприклад, такий особливий правовий

режим діє на територіях вільних економічних зон вже

протягом 10 років та в межах конкретної території, яка

визначається по координатам) та встановлення особливого

механізму правового регулювання. Застосування такого

правового явища законодавцем здійснюється із визначених

підстав (наприклад, економічного обґрунтування) при

особливому порядку створення, зміни та припинення такого

явища та в деяких випадках особливому порядку застосування.

Метою створення такого правового явища можуть бути як

загальносуспільні так і загальнодержавні інтереси. Саме в

такому контексті з’являється і існує загальний

національний правовий режим, виникають режими сприятливості

або несприятливості тих чи інших суспільних процесів для

тих чи інших суспільних відносин, які потребують негайного

особливого правового врегулювання. Як правило, в основі

правових режимів лежить той чи інший спосіб правового

регулювання. У кожному юридичному режимі можна з достатньою

чіткістю визначити його базові, первинні правові

50

інструменти (способи правового регулювання) заборони,�

дозволи або позитивні зобов’язання (з цього положення є

винятки, пов’язані з різностороннім характером деяких

суспільних відносин, а також з недостатнім

відпрацьовуванням у законодавстві самого порядку

регулювання). Якщо детальніше розглянути дозволи та

заборони, то виявиться, що фундамент відповідних режимів

становлять не просто дозволи і заборони, а загальні дозволи

і загальні заборони, а ще точніше, що базуються на них типи

правового регулювання. І відповідно самим загальним чином

правові режими можуть розділятися на загально дозвільні та

загально заборонні. У більшості це питання стосується

структури правового режиму. Саме тому при розгляді правових

питань ми, зазвичай, говоримо, наприклад, про загальні або

пільгові правові режими, правові режими найбільшого

сприяння, вільної торгівлі тощо. І хоча орієнтація при

розгляді правових питань на загальний дозвіл, на права і

активність суб’єктів, може не завжди узгоджуватися із

зазначеними змістовними характеристиками та ознаками

категорії «правового режиму», обов’язково необхідно

враховувати всі елементи, бо саме вони можуть у майбутньому

визначити особливу спрямованість, клімат, настрій у

регулюванні і визначити реальність цієї ділянки правової

дійсності, до того ж вельми важливу для забезпечення

високої організованості, дисципліни та відповідальності у

51

суспільстві. Таким чином, виходячи із вищевикладеного

стосовно правових режимів, можна визначити декілька

важливих питань: по-перше, встановлюється законодавством та

забезпечується державою; по-друге, метою є регламентувати

особливим чином конкретні сфери суспільних відносин,

обмежуючи часом або простором тих чи інших суб’єктів та

об’єктів права; по-третє, передбачають собою особливий

безперервний порядок правового регулювання (правового

впливу), який складається із юридичних засобів та

характеризується визначеним їх сполученням; по-четверте,

створюють конкретну ступінь сприятливості або

несприятливості для задоволення інтересів окремих субєктів�

права, по-пяте, встановлюють додаткові форми юридичної�

відповідальності за порушення норм та вимог відповідних

правових режимів. Щодо структури правових режимів можна

визначити, що вона складається з таких базових елементів:

механізм правового регулювання (норми права, юридичні

факти, правовідносини, акти реалізації прав та обов’язків,

правозастосування), суб’єкти права (їх правовий статус,

правосуб’єктність ), об’єкти права, методи взаємодії

конкретних видів суб’єктів із об’єктами, системи гарантій

його виконання (юридична відповідальність за порушення

режиму). Зміст правових режимів визначається відповідним

органом державної влади, як правило, законодавчої і

складається із визначених суттєвих умов кожного елементу

52

структури правового режиму. При цьому кожний елемент

структури розглядається з боку визначеного кола осіб, до

яких цей режим застосовується або осіб, які його

реалізують, простору, на який розповсюджується, в тому

числі відповідні адміністративно-територіальні одиниці, та

його дію в часі. У будь-якому разі правовий режим

зумовлений, насамперед, інтересами держави, суспільства,

волею законодавця, а також специфікою та характером

суспільних відносин, що вимагають до себе особливих

підходів, форм та методів правового врегулювання,

особливого юридичного порядку

2.2 Правовий режим земель державного значення та правовий

режим державної власності

Поняття «правовий режим земель» широко

застосовується в доктрині земельного права і відіграє

надзвичайно важливу роль, оскільки тісно пов'язане з

питанням об'єктів земельних відносин, системи земельного

права, його принципів і завдань. Величезне значення має

застосування цього поняття в науці та навчальній

дисципліні земельного права. Використання поняття

«правовий режим земель» в науково-дослідних роботах сприяє

зручності систематизації і викладу правового матеріалу,

дозволяє дослідникові сформулювати проблему, окреслити її

межі та логічно розкрити свої ідеї.

53

Правовий режим земель у вітчизняному законодавстві

перебуває у прямій залежності із цільовим призначенням

земель як особливим напрямком їх використання, функціями

земель в суспільних відносинах як засобів виробництва,

бази для розвитку промисловості, місць проживання людей і

розміщення природних об'єктів.

Правовий режим земель як основного національного

багатства наразі є практично не дослідженим, що

обумовлено, насамперед, наявністю в юридичній науці певної

наукової обмеженості підходів до аналізу відповідних

правових явищ. Як наслідок, на сьогодні в доктрині

земельного права України практично відсутні ґрунтовні

концептуальні дослідження правового режиму земель різних

категорій. Правовий режим земель має базуватися на

конституційних засадах здійснення права власності на землю

Українського народу, а також соціальної справедливості,

забезпечення балансу державних, суспільних і приватних

інтересів, ефективності, прозорості та відкритості.

До проблем дослідження категорії «правовий режим земель»

неодноразово зверталися такі правознавці, як В. І.

Андрейцев, Г. І. Балюк, Ю. О. Вовк, А. П. Гетьман, П. Ф.

Кулинич, В. Л. Мунтян, В. В. Носік, О. О. Погрібний, В. І.

Семчик, Н. І. Титова, Ю. С. Шемшученко, М. В. Шульга, В.

З. Янчук та ін. Проте в науці земельного права відсутня

визначеність і єдність думок щодо сутності «правового

54

режиму».

Таке становище визначає необхідність звернутися до

поняття і значення категорії правового режиму в земельно-

правовій науці і земельному законодавстві. Завданням

дослідження є визначення змісту поняття «правовий режим

земель» і встановлення значення цієї юридичної категорії

для вдосконалення чинного земельного законодавства.

Переходячи до викладу основного матеріалу, хочемо

зазначити, що кожна земельна ділянка, незалежно від форми

власності чи використання, має конкретне цільове

призначення. Цільове призначення земельної ділянки являє

собою встановлені законодавством та конкре-тизовані

відповідними органами влади припустимі межі її

використання громадянами та юридич-ними особами. Основою

для визначення цільового призначення земельної ділянки є

її належність до відповідної категорії земель. Як зазначає

В. І. Семчик, нормативне встановлення правовогорежиму

земель як принцип, спрямований на правове забезпечення

раціонального та ефективного використання всіх земель

України, виходить з того, що саме землі є найціннішим

надбанням Українського народу, яке перебуває під особливою

охороною держави [28, 41]. Кожна з категорій земель

узагальнює собою цільове призначення земельних ділянок, що

до неї входять. Однак треба зазначити, що земельні

ділянки, віднесені до земель однієї категорії, можуть

55

використовуватись за різним цільовим призначенням. При

дослідженні поняття правового режиму слід враховувати, що

воно застосовується відносно земель (земельного фонду),

окремих категорій земель і видів земель. Таке положення є

досить традиційним для земельного права. Земельний кодекс

України (далі – ЗК) в ч. 2 ст. 18 передбачив, що категорії

земель України мають особливий правовий режим. Поділ

земель за основним цільовим призначенням регламентується

ст. 19 ЗК, якою закріплено такі категорії:

землі сільськогосподарського призначення;

землі житлової та громадської забудови;

землі природно-заповідного та іншого приро-

доохоронного призначення;

землі оздоровчого призначення;

землі рекреаційного призначення;

землі історико-культурного призначення;

землі лісогосподарського призначення;

землі водного фонду;

землі промисловості, транспорту, зв'язку,

енергетики, оборони та іншого призначення [5].

В науці земельного права термін «правовий режим»

має універсальне значення для характеристики різних

категорій земель, виявляючи тим самим специфіку правового

регулювання, притаманну тій чи іншій категорії земель.

Законодавчого визначення правового режиму земель не

56

встановлено, а тому, виходячи з аналізу чинного земельного

законодавства, В. І. Андрейцев пропонує розглядати його як

встановлений нормативно-правовий порядок, який визначає

поведінку суб'єктів земельних правовідносин щодо земель,

земельних ділянок як щодо об'єктів права власності,

управління, користування, відтворення, збереження та

охорони з метою їх раціонального (економного й

ефективного) використання і задоволення різноманітних

потреб заінтересованих осіб, захисту їх земельних прав.

Поняття «правовий режим земель» існує з радянських

часів, але в той період у законодавстві воно не було

розкрито досить чітко, як і в сучасному українському.

Однак у науковій і навчальній літературі із земельного

права це поняття застосовується досить часто. Вперше

поняття «правовий режим» в земельному праві використав І.

І. Євтихієв, який ще 1929 р. підкреслював, що для окремих

розрядів земель існують різні земельні режими, які не

співпадають за обсягом [24, 1]. Поступово категорія

правового режиму набула в земельному праві універсального

значення і стала застосовуватися для характеристики земель

всіх категорій. Як бачимо, історично поява терміну

правового режиму земель пов'язана з характеристикою

категорій земель. У радянський період під правовим режимом

розуміли вплив держави на земельні правовідносини,

спрямований на раціональне використання та охорону земель

57

відповідно до їх призначення. При цьому за умов державної

монополії на землю не було необхідності вводити

диференціацію правового режиму земель за формами

власності. Правовий зв'язок, що існує між землею як

об'єктом правовідносин та її правовим режимом, розкрив Г.

О. Аксеньонок, який, аналізуючи землю як об'єкт земельних

правовідносин, мав на увазі землю не в її природному

стані, як дар природи, а землю, відносно якої встановлений

певний правовий режим, завдяки чому вона і стає об'єктом

права загалом і земельних правовідносин зокрема.

Велику увагу поняттю «правовий режим земель» приділяв у

своїх працях М. І. Краснов, який вважав, що правовим

режимом земель є «певне теоретичне поняття, що узагальнює

правову характеристику землі як об'єкта права і містить

вказівку на коло важливих правових відносин, що виникають

щодо землі». На думку О. І. Крассова, «правовим режимом

земель є визначення в законодавстві змісту права

власності, інших прав на земельні ділянки, управління

використанням і охороною земель, заходів охорони земель,

що виражається в правах і обов'язках осіб, які

використовують земельні ділянки, за допомогою встановлення

основного цільового призначення земель, зонування,

обмеження прав».

Поняття «правовий режим земель» вживається для

характеристики об'єкта правовідносин. Проте поняття

58

«земля» як таке є занадто загальним, воно, як зазначають

О. О. Погрібний та Г. В. Чубуков, використовується для

визначення космічної матерії і складової частини системи

Всесвіту, земної кулі і відособленої планети, частини

земної кори. В іншому значенні вживається слово «земля» як

єдине місце проживання людини, оскільки в даному випадку

йдеться про відносини, які виникають у сфері взаємодії

всіх компонентів природи, а також всієї сукупності

матеріальних і культурно-побутових об'єктів, складових

місця існування людини [25, 18-19]. М. В. Шульга вважає,

що під «землею» як об'єктом земельних правовідносин

необхідно розуміти найважливішу складову навколишнього

природного середовища, що становить частину земної кори,

яка є просторовою основою ландшафту, що знаходиться над

надрами і використовується як засіб виробництва в

сільському та лісовому господарстві або для розташування

різних об'єктів. Найбільш поширеним у вітчизняному

законодавстві є визначення землі як поверхні, що охоплює

грунтовий шар чи територіальний простір. І. І. Каракаш

пояснює це тим, що саме верхній шар землі виконує

поселенські, економічні, екологічні, соціально-культурні,

лікувально-оздоровчі, комунально-побутові та інші функції

життєзабезпечення людини і суспільства .

Слід зазначити, що дати визначення поняттю «правовий

режим» можна лише щодо земель, розташованих в межах

59

території України, оскільки вона спроможна встановити

єдиний правовий простір лише в межах своїх державних

кордонів. Це підтверджується положенням ч. 3 ст. 18 ЗК,

відповідно до якої правовий режим за межами її території

визначається законодавством відповідної країни . Тому

більш правильним і точним є використання поняття «правовий

режим» відносно земель України або земельного фонду

України. Встановлений нормативно-правовими актами і

забезпечений силою державного примусу правовий режим

земельного фонду спрямований на вирішення завдань і цілей

земельної політики держави. Сутність правового режиму

земельного фонду визначається прагненням законодавця

забезпечити раціональне використання та охорону земель,

виходячи з уявлень про землю як про природний об'єкт,

найважливішу складову частину довкілля, природний ресурс,

і створити умови для набуття, реалізації і захисту прав

фізичних, юридичних осіб, територіальних громад і держави

на земельні ділянки як об'єкти нерухомості.

Значення землі як природного об'єкта, природного

ресурсу, засобу виробництва в сільському і лісовому

господарстві, основи здійснення господарської та іншої

діяльності визначає специфіку правового регулювання

земельних відносин. Запровадження правового режиму земель

обумовлене необхідністю встановлення певних обмежень

правової самостійності суб'єктів з метою раціонального

60

використання та охорони земель. Правовий режим має за мету

впорядковування поведінки суб'єктів права у галузі

використання та охорони земель, а також управління ними і

є державно-правовим інструментом для досягнення конкретних

цілей. Правовий режим земель характеризується специфічними

рисами:

по-перше, правовий режим є різновидом соціального

режиму;

по-друге, правовий режим земельного фонду

характеризується комплексністю;

по-третє, правовий режим земель є родовим

(загальним) поняттям відносно всіх земель, земельних

ділянок в межах державних кордонів, відображає

основи земельного ладу;

по-четверте, правовий режим визначає поведінку

суб'єктів

земельних відносин і адресований учасникам цих

відносин.

Належна і можлива, з точки зору держави, поведінка у

сфері використання та охорони земель, а також управління

земельними ресурсами відображається у правових нормах, які

є своєрідною моделлю земельних відносин і визначають, як

треба діяти. З цієї позиції сукупність норм права, що

встановлюють режим земель, є його ідеальною основою і

визначає його статичний бік. Особливе місце посідають

61

принципи, що визначають зміст всіх земельно-правових норм.

Пізнання принципів, що лежать в основі регулювання

земельних відносин, дозволяє ефективніше застосовувати

положення земельного законодавства. Для реалізації

положень земельного законодавства, введення в певні рамки

поведінки учасників суспільних відносин в галузі

використання та охорони земель потрібні інші юридичні

засоби: юридичні факти, правовідносини, акти реалізації,

які характеризують правовий режим земель з динамічного

боку.

Отже, правовий режим земель можна визначити як особливий

порядок правового регулювання поведінки учасників

суспільних відносин у галузі використання та охорони

земель, а також управління земельними ресурсами, що

виражається в поєднанні юридичних засобів, спрямованих на

забезпечення раціонального використання та охорони земель

в інтересах всього суспільства і конкретних землевласників

та землекористувачів. Період змін в економічному розвитку

України є вкрай суперечливим і стійким і його можна

характеризувати наявністю певних процесів. З одного боку

відбувається зміна відносин ,що уже сформувалися ,з іншого

– постійний пошук нових шляхів зростання. Динаміка цих

тенденцій руйнівного та творчого характеру спрямованих на

реформування господарської системи , детермінована зміною

відносин власності , які є основою всього суспільно-

62

економічного ладу. Тому зрозуміло що це спричинило потребу

переглянути актуальне питання та дослідження проблем

пов’язаних зі змістом відносин власності, встановленням

нових її форм, а також зміною місця державної власності в

соціально-економічному розвитку країни. Масова

приватизація в Україні призвела до встановлення у

формованому ринковому господарстві інститутів державної та

приватної власності. Беручи до уваги те , що у розвинених

країнах з розвиненою ринковою економікою державна

власність функціонує та розвиваються поряд із приватною і

тісно переплітається з останньою , то у випадку України

вона виконала функцію джерела розвитку приватної

власності. Період ринкових перетворень істотним чином

змінив кут наукових інтересів до проблеми державної

власності, проте швидке скорочення її обсягів та масштабів

знов актуалізує його. Обсяги приватизованого майна

викликало помітне зростання практичної та теоретичної

потреби системного осмислення нових функцій та тенденцій

розвитку інституту державної власності в умовах системи

ринкового типу. Ознайомлення з працями вітчизняних

науковців та економістів можна сказати що існує багато

різних підходів до визначення значущості інститутів

власності в ринковому середовищі.

Наприклад, з одного боку приватну власність являє

системо утворюючу складову сучасної ринкової економіки ,

63

основою збереження , підтримки і розвитку її конкурентної

спроможності з іншого панує думка про те , що державна

власність може бути конкурентною та досить ефективною,

коли держава як суб’єкт власності формує адекватний об’єкт

власності та відповідний механізм реалізації своїх прав,

як власника. Не виключається також думка про те що ці

досить різні форми власності співпрацюють разом і сумісно

беруть участь у присвоєнні створеного продукту , тобто за

своєю це присвоєння є сумісно-роздільним. Позитивним є

прагнення розкрити ці інститути власності в процесі

виробничої господарської діяльності, а також в руслі

аналізу демократизації власності: цей інститут буде

працювати в інтересах українського народу тільки в тому

разі , якщо існуватиме ефективний механізм демократизації

суспільства на всіх рівнях. Зважаючи на наявність багатьох

течій в економічній думці щодо важливості інститутів

власності, обсяг опрацювання ще не достатньо досліджений

для розв’язання практичних питань, які виникають у

сучасному суспільстві , яке трансформується, особливо у

ракурсі ролі і місця держаної власності у вітчизняній

економіці.

Але актуальність теми обумовлена тим, що в умовах

невизначеності(розпад окремих ефективних та перспективних

виробничих комплексів , зниження інвестицій суб’єктів

господарювання) саме державна власність стає основою

64

процесу господарського відновлення. Хоча на теперішній час

вона перебуває в меншості порівняно з приватним сектором ,

але її значення жодною мірою не було втрачено, оскільки

держава продовжує виконувати ряд дуже важливих функцій ,

таких як благополуччя держави в цілому так і по її

окремих, але не менш важливих об’єднань та громадян. Як

ми бачимо вона не в повній мірі виконує всі функції,так як

для цього їй потрібно мати в своєму розпорядженні

відповідні фінансові та матеріальні можливості. Одних

податків та різних зборів для цього не достатньо,тому

існування інших інститутів власності є необхідною.

Як загалом відомо першим значущість державної власності

обґрунтував П. Самуельсон в теорії суспільного блага і

концепції соціально значущого блага Р. Масгрейв. Оскільки

ці блага мають притаманні тільки їм властивості не

конкурентна спроможність (благо не подільне і не може бути

продане індивідуальним покупцям) і невиключності

(споживання благ однією людиною не виключає із споживання

інших індивідів), державі потрібно або стимулювати їх

виробництво і розподіл шляхом надання субсидій приватним

виробникам або самостійно надавати даний товар(благо).

Крім того більшість благ представляє товари ,що

забезпечують стабільність та економічну рівність членів

суспільства (освітні послуги , охорона здоров’я , культури

та інші) що потребує втручання держави для створення цих

65

благ.

Таким чином можна знайти об’єднуючий сполучник для двох

основоположних методологічних посилок теорії суспільного

блага ,що пояснюють значущість держаної власності. По-

перше чим вищий ступінь суспільного блага тим вище роль

держави в його виробництві і розподілі, до того моменту

коли повністю не зосередиться в її руках. На нашу думку,

друга методологічна посилка теорії суспільного блага тісно

пов’язана з теорією суспільного добробуту, що розширює

першу посилку впливом таких сучасних чинників , як

взаємозв’язок суспільних та індивідуальних інтересів,

висока соціальна відповідальність органів влади і

господарюючих суб’єктів перед суспільством, покращення

рівня життя прошарків суспільства, які перебувають за

межею бідності.

Вихідною посилкою теорії суспільного добробуту є

об’єктивна суперечність між ефективним розподілом прав

власності та забезпечуваним ним розподілом доходів. Вона є

наслідком того що конкурентні ринки і ринковий механізм,

який характеризується ефективним розподілом прав власності

,породжують достатньо нерівномірний розподіл доходів , а

отже можуть позбавити деяких людей достатніх джерел для

існування так і може статися навпаки, прагнення підтримати

соціальну справедливість та рівноправність всіх членів

суспільства веде до зниження ефективності розподілу прав

66

власності. При виборі між ефективністю та справедливістю,

які знаходяться в центрі наукових дискусій виявився

зв'язок ( щоб одержати більшу справедливість, потрібно

пожертвувати якоюсь частиною ефективності. Тому все

питання полягає у розмірі ефективності від якої слід

відмовитися щоб скоротити нерівність. Іншими словами

питання в тому щоб визначити ступінь втручання держави в

економіку і встановлення пропорцій між державною та

приватною формою власності, державними та недержавними

секторами економіки. Слід зауважити, що кількісні оцінки

державного сектора та державної власності можуть сильно

різнитися, оскільки остання включає як поточні так і

накопичені активи країни, проте фундаментальною основою

державного сектора є державна власність.

Ступінь втручання держави в економіку та варіювання

розміру державної власності відображає внутрішнє прагнення

економічної системи до досягнення деякого оптимального для

кожного періоду і для кожного періоду і для кожної країни

співвідношення між економічною свободою і господарською

необхідністю, між макро- та мікро- економічними інтересами

всього суспільного господарства, між приватним та

державним підприємництвом. При цьому масштаби державного

втручання в економіку не визначаються тільки вимогами

виробництва та пом’якшення криз , а скоріше питання

зводиться до зважування вигод і витрат( при чому не тільки

67

економічних але і соціальних тих які не піддаються прямому

підрахунку) від розширення держсектора.

У такому ракурсі ефективність державного сектора

визначається результатом одержаним від усунення “провалів”

ринку за найменших витрат, пов’язаних з недоліками

держсектора:

на утримання бюрократичного апарату

витрати на збір та обробку економічної інформації

на стягнення податків і економічну оцінку збитку,

викликаного відсутністю об’єктивної ринкової

системи

На порівнянні витрат та вигод при здійсненні різних

видів господарської діяльності ґрунтується теорія прав

власності багатьох вчених(Р. Коуз, А. Оноре, А. Алчиан, З.

Пейовіч), що пов’язує існування державної власності з

мінімізації витрат і максимізації вигод від функціонування

її об’єктів На думку теоретиків прав власності,

альтернативні інститути власності припускають різний

рівень витрат на один і той же вид господарської

діяльності. Найефективнішим з них буде той який потребує

менших затрат на захист прав власності. Використавши цей

методологічний підхід теорії прав власності та об’єднавши

його з теорією суспільних благ(ті що сприяють соціальній

рівності) можна пояснити участь держави в таких сферах

68

економіки як енергетика , зв’язок та сільське

господарство. Наявність державної власності обумовлена

більш простими причинами суто прагматичного характеру, а

саме необхідністю створення макроекономічних умов для

роботи недержавного сектора, тобто для підтримки

комерційно невигідних, традиційно не створюючих інтерес

для приватного капіталу, але визначаючих загальні умови

відтворення галузей народного господарства(транспорт,

житлово-комунальне господарство) реалізація ризикових та

дорогих проектів в науково- і капіталомістких

галузях( аерокосмічна, атомна, електрона і т.д.),що

визначають прискорення науково-технічного прогресу і

зміцнення на цій основі авторитету країни в світовому

господарстві;створення чи збереження робочих місць,

модернізація відсталих галузей і виробництва у цілях

урівняння соціально-економічного дисбалансу та

суперечностей ; надання держаних гарантій і створення умов

для реалізацію договорів та угод, в т. ч. міждержавних;

забезпечення екологічної та національної безпеки та інше.

Пояснюючи значущість держаної власності в економіці так чи

інакше торкаємося питання визначення її меж і чинників, що

впливають на це. Інакше кажучи, це питання залишається

актуальним, і полягає в тому щоб визначити ефективність

даного інституту власності,залежно від умов та середовища,

тобто кожен інститут власності проявляє свої переваги у

69

межах своїх ринкових сегментів “ніш”. Крім того взаємодія

інститутів власності між собою може як покращувати так і

послаблювати його коефіцієнт корисності.

У західних країнах історично склалося переважання

приватної власності порівняно з державною, це пояснюється

специфікою еволюції ринкової системи та інституційним

середовищем розвинених країн, в якому вона формувалася.

Українські науковці у зв’язку з відсутністю власної бази

для порівняння державної та приватної власності вдаються

до порівняльної оцінки приватного та державного секторів

країн з розвиненою ринковою економікою. Але ми не беремо

до уваги те що беручи аргументація одержана на основі

оцінок моделей тих країн навряд може бути перенесена на

українські реалії з огляду на дію та необхідність

урахування відмінностей її історичного розвитку ,

національних та індивідуальних особливостей.

Крім відмінностей в інституційному середовищі є різниця

в технічній оснащеності підприємств, системі матеріального

стимулювання , цінових відносинах товарів, в рівні

технологій , системі управління виробництвом. Лише після

усунення всіх вищезазначених чинників, буде логічним

перенесення практики порівняльного аналізу в розвинених

країнах в економіку України.

Скорочення кількості державної власності в зарубіжних

країнах з розвиненою ринковою економікою не може служити

70

аргументом для її оцінки, а говорить лише про те , що

оптимальне поєднання даних інститутів власності

відшукується шляхом “проб і помилок”. Якщо припустити , що

там різко зміниться співвідношення на користь державного

сектора , то це призведе до зниження темпів економічного

розвитку через зростання трансакційних витрат, викликаних

перерозподілом прав власності. В економіці України ,

навпаки, різка зміна на користь приватного сектора

викликає падіння ефективності у зв’язку з виратами

необхідними для самого перетворення. Про це свідчать

показники ВВП які знизилися більше як на половину за роки

реформ. Пік цього падіння припадає на 1999 рік. Більше

того зміна форм власності викликає зростання витрат не

тільки у сфері обігу та перерозподілу ресурсів ,але також

у сфері, що пов’язане із зміною матеріальної структури

виробництва.

Мова йде про те, що робота держаного сектора у всіх

країнах спрямована на задоволення потреб всього населення,

коли приватний капітал шукає сфери швидкого та

високодохідного застосування. Тому якщо державні

підприємства стають приватними то в більшості випадків

ресурси переводяться в більш прибуткову сферу(торгівля,

сфера розваг, готельний бізнес). Крім того існують такі

галузі (добувні, сільське господарство), що є базовими для

економіки, при перетворені в приватну власність вони

71

втрачають багато чинників, що визначають їх сукупну

ефективність і в цілому економічне зростання. Це

призводить до згортання виробництв у тих регіонах де їх

функціонування коштує дорожче, хоча вироблена продукція

необхідна для країни в цілому. Крім цього посилення

регіональних відмінностей може призвести до розпаду

економічного простору.

Однак найголовніше на думку вчених полягає в тому , що

не можна переносити схему співвідношення державної та

приватної власності, що складається в ринковій системі

господарства, в нашу перехідну економіку, оскільки вона за

визначення не система, а носить характер міжсистемного

становища. Відповідно до інституціоналізму, у перехідній

економіці конче потребує посиленого захисту інститут права

власності. Питання тільки в тому,яку саме власність

потрібно захищати. Приватна власність перебуває під

наглядом багатьох захисників (монопольне положення,

корупція, парламентське лоббі, криміналітет та ін ). Тому

захищати потрібно дрібну приватну власність від посягань

більш сильнішого, а державну від приватизації, тому що в

приватизації держаного майна і проведені політики

банкрутства визначальним є не принцип конкуренції, а

боротьба групових інтересів одночасно з ослабленням

держаної влади.

Таким чином в теоретико-методологічному плані при

72

вирішені проблеми оптимальності держаної власності в

економіці слід виходити з відповідності виробничих

відносин рівню, характеру і потребам розвитку наявних

продуктивних сил. Додатковим критерієм є осмислення

проблеми потреби в розвитку економічної і соціальної

інфраструктури у зв’язку з чим можна припустити, що питома

вага державної власності в нашій країні повинна бути вищою

ніж в країнах Заходу.

Актуальні проблеми державної власності обумовлені і її

роллю в потенціалі держави. Ефективно функціонуюча

державна власність сприяє примноженню державних ресурсів,

а як результат підвищується потенціал країни.

Для України нинішнього етапу трансформацій яскравими

прикладами є державна власність на установи науки та вищої

освіти. Якби держава повністю припинила їх фінансування,

можливостям майбутнього економічного зростання країни було

б завдано непоправного збитку. Відмова держави від

фінансової підтримки житлово-комунального господарства в

умовах коли доходи громадян не дозволяють повністю

оплачувати відповідні послуги, обумовлює негативні

соціально-політичні наслідки, перш за все недовіру до

влади і зубожіння бідних.

Поряд із соціально-організаційною складовою для

української держави над- актуальне технократичне бачення

свого потенціалу, що особливо підсилюється прогресуючим

73

старінням основних фондів. Зношеність основних фондів

більше 50 % їхньої вартості у різних галузях. Для

технічної модернізації підприємств, яка передбачає заміну

фізично спрацьованих та морально устаткування,

впровадження новітніх технологій, потрібні великі кошти.

Наявність останніх в умовах міжсистемного становища

економіки без акумуляцій їх державою , у тому числі за

рахунок державного сектора , навряд можлива.

Отже державі необхідно підтримувати раціональні рамки

державної власності, а інакше не підготовлене стиснення

держави викличе відповідне стиснення її доходів через

прагнення громадян і підприємств з під контролю держави у

відповідь на її вихід із звичних сфер надання суспільних

благ.

Результатом трансформації ринкової економіки, стали

зміни які характеризують інститут державної власності:

По-перше, втрата монопольних позицій державної власності

в національній економіці, зменшення її розмірів , відхід

найефективніших частин матеріальних активів, найбільш

кваліфікованих персонал в приватний сектор або за кордон,

яскраво виражений інвестиційний голод у державному

секторі, як результат державної політики у сфері

оподаткування.

По-друге, державна власність стала в умовах

трансформації ринку джерелом формування і ресурсного

74

забезпечення недержаного сектора, причому це джерело

розглядається як таке що не потребує відновлення. Разом з

тим продовжує існувати необхідність збереження і розвитку

державної власності в галузях, що мають стратегічне

значення для розвитку країни , для входження її в світове

господарство. Державна власність утворює природні засади

процесу державного регулювання національної економіки.

Багато об’єктів державної власності є основою нацбезпеки.

Все це ще раз підкреслює значущість держаної власності для

нормального функціонування і розвитку економіки України.

Отже, як підсумок питання державної власності

залишається відкритим як в теорії так і реальній практиці.

Українські реалії поки не співпадають з розхожими

уявленнями про те , що перехід контролю над ресурсами до

приватного сектора – це основа оновлення господарських

мотивацій і зростання ефективності виробництва. На

прикладі української економіки в якій приватний капітал

успішно експлуатує економічний потенціал, що склався

колись і при цьому ніяким чином не приростаючи його ні

кількісно ні якісно. Держава в особі всіх гілок влади і її

складових управління державною власністю, як тоді так і

на даний момент найуспішніше використовує приватизацію як

засіб наповнення доходів державного бюджету. Проте як і

наука так і практика показують що різноманіття сучасних

потреб суспільства не може бути повністю повноцінно і

75

ефективно задоволено без участі державної власності.

На сьогодні необхідна зміна пріоритетів в державній

політиці приватизації у напрямку захисту і ефективного

управління державною власністю з метою підвищення

конкурентної спроможності економіки.

Розділ 3. ПРИВАТИЗАЦІЯ ТА РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ, ЯК ОСНОВНІ

СПОСОБИ ПРИПИНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ. ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ

ЇХ ВИРІШЕННЯ

2.1 Загальне поняття приватизації та роздержавлення

Поняття приватизації вживається в економічному і

формально-юридичному розумінні.

В економічному аспекті приватизація означає перетворення

(трансформацію) державних засобів виробництва та іншого

майна у недержавні, тобто (згідно із Законом «Про

власність») у приватну чи колективну власність. Отже, в

76

економічному значенні сутність приватизації полягає у

зміні економічних відносин державної власності на

відносини приватної чи колективної власності на засоби

виробництва.

Визначення приватизації у формально-юридичному значенні

цього поняття дає Закон України від 4 березня 1992 р. «Про

приватизацію майна державних підприємств» (Відомості

Верховної Ради України —1992 —№24 —Ст. 348). Згідно з

зазначеним законом приватизація майна державних

підприємств України — це відчуження майна, що перебуває у

загальнодержавній, республіканській (Республіка Крим) і

комунальній власності, на користь фізичних та недержавних

юридичних осіб.

З юридичної точки зору приватизація — це майнова угода

між суб'єктами приватизації, змістом якої є сплатне,

частково сплатне або безоплатне відчуження державного

майна. Закон регулює даний вид угод як особливі угоди

(звідси спеціальні закони про приватизацію). Як окрема

юридична категорія угод вони мають власну назву: «угоди

приватизації» (ст. 27 Закону «Про приватизацію майна

державних підприємств»). Оплатні і частково сплатні угоди

згідно з законодавством про приватизацію є особливими

договорами купівлі-продажу державного майна. Тому зміст,

порядок укладання та виконання цих договорів регулюються

головним чином законодавчими актами про приватизацію, а

77

також (додатково) — Цивільним кодексом. Головні цілі

приватизації є одним із засобів досягнення результатів

цього суспільно-економічного процесу. Вони залежать від

економічних і суспільно-політичних обставин, що

складаються у країні.. В силу своєї динамічності головні

цілі приватизації регулюються державною програмою

законодавчим актом, який щорічно перезатверджується. Таке

регулювання дає змогу оперативно враховувати «умови

досягнення» цілей.

Державна програма (загальні положення) визначає такі

головні соціально-економічні та політичні цілі:

1. Фундаментальна соціальна-економічна ціль. Державна

програма передбачає в перспективі «зміну відносин

власності на засоби виробництва з метою їх якісного

відтворення та ефективного використання». Ця ціль

розрахована на далеку перспективу, бо, так свідчить досвід

східноєвропейської приватизації, на змішу відносин

власності потрібен певний час.

2. Соціально-політична ціль передбачає створення прошарку

недержавних власників як основи багатоукладної соціальне

орієнтованої економіки.

3. Економічні цілі приватизації - це:

структурна перебудова економіки. Мається на увазі, що

після «первинної» приватизації, яка ведеться

адміністративними методами, у нашій країні буде

78

відбуватися приватизація на ринковій основі. В такому

разі екс державні засоби виробництва стануть звичайним

товаром, який його власники вільно продаватимуть. Вільний

рух цих товарів зумовить найбільш доцільну і галузеву

структуру економіки;

стабілізація економіки;

розвиток конкуренції;

обмеження монополізму;

залучення іноземним інвестицій

Законодавство України про приватизацію з точки зору його

змісту становить сукупність законів та інших нормативних

актів, що регулюють майнові-правові та організаційні

відносини щодо приватизації майна державних підприємств.

Це комплексне законодавство, яке об'єднує норми

цивільного, адміністративного, фінансового та інших

галузей права.

Основними пріоритетами приватизації є

підвищення ефективності виробництва та мотивації до

праці, прискорення структурної перебудови і розвитку

економіки України.

Приватизація здійснюється на основі таких принципів:

• законності;

• державного регулювання та контролю;

• надання громадянам України пріоритетного права на

придбання державного майна;

79

• надання пільг для придбання державного майна членам

трудових колективів підприємств, що приватизуються;

• забезпечення соціальної захищеності та рівності прав

участі громадян України у процесі приватизації;

• платності відчуження державного майна;

• пріоритетного права трудових колективів на придбання

майна своїх підприємств;

• створення сприятливих умов для залучення інвестицій;

• безоплатної передачі частки державного майна

кожному громадянинові України за приватизаційні папери;

• додержання антимонопольного законодавства;

• повного, своєчасного та достовірного інформування

громадян про порядок приватизації та відомості про об'єкти

приватизації;

• врахування особливостей приватизації

об'єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної

промисловості, незавершеного будівництва, невеликих

державних підприємств, підприємств із змішаною

формою власності та об'єктів науково-технічної

сфери;

Дія Закону «Про приватизацію майна державних

підприємств» не поширюється на:

• приватизацію об'єктів державного земельного та

житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного

призначення, що фінансуються з державного бюджету, в

80

тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком

тих, які належать підприємствам, що приватизуються;

• зміну організаційно-правових форм власності

колгоспів, підприємств споживчої кооперації.

Приватизація акцій (часток, паїв), що перебувають

у державній власності, у майні спільних підприємств з

іноземними інвестиціями, проводиться відповідно до

законодавства та установчих документів спільних

підприємств.

Державна програма приватизації визначає цілі,

пріоритети та умови приватизації, розробляється Фондом

державного майна України і затверджується Верховною Радою

України законом України щорічно не пізніш як за місяць

до затвердження Державного бюджету України, але до початку

наступного бюджетного року.

Державна програма приватизації складається із

завдання на перший бюджетний рік і прогнозу на два

наступних роки виходячи з пріоритетів приватизації.

У Державній програмі приватизації визначаються:

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в

державній власності, та державного майна, що належить

Автономній Республіці Крим; відповідні способи

приватизації для різних груп об'єктів; квоти обов'язкового

застосування приватизаційних паперів для приватизації

різних груп об'єктів; завдання відповідним органам

81

виконавчої влади щодо забезпечення проведення

приватизації; заходи щодо залучення в процесі приватизації

інвесторів; особливості участі в процесі приватизації

громадян України, іноземних інвесторів та інших

покупців; розрахунок витрат на виконання програми

приватизації, порядок їх відшкодування та джерела

фінансування; прогноз надходження коштів від приватизації

та напрями їх використання.

Верховна Рада України щорічно заслуховує і затверджує

звіт Фонду державного майна України про виконання

Державної програми приватизації.

До об'єктів державної власності, що підлягають

приватизації, належать: майно підприємств, цехів,

виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними

(цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх

виділення у самостійні підприємства не порушується

технологічна єдність виробництва з основної

спеціалізації підприємства, з структури якого вони

виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та

законсервовані об'єкти; акції (частки, паї), що

належать державі у майні господарських товариств та

інших об'єднань.

Приватизації не підлягають об'єкти, що

мають загальнодержавне значення. До об'єктів, що мають

загальнодержавне значення, відносяться майнові

82

комплекси підприємств, їх структурних підрозділів,

основним видом діяльності яких є виробництво товарів

(робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення.

Загальнодержавне значення мають:

1. об'єкти, які забезпечують виконання державою

своїх функцій, забезпечують обороноздатність

держави, її економічну незалежність, та об'єкти права

власності Українського народу, майно, що становить

матеріальну основу суверенітету України, зокрема:

майно органів виконавчої влади та органів

місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України

(крім майна, щодо якого цим Законом встановлено

особливості приватизації), Національної гвардії

України, Служби безпеки України, Прикордонних

військ України, правоохоронних і митних органів;

надра, корисні копалини загальнодержавного

значення, водні ресурси та інші природні ресурси,

які є об'єктами права власності Українського народу;

майнові комплекси підприємств з лісовідновлення ,

лісорозведення та охорони лісу, лісництва, їх

підрозділи;

золотий і валютний фонди та запаси, державні

матеріальні резерви;

емісійна система, майнові комплекси підприємств і

установ, що забезпечують випуск та зберігання

83

грошових знаків і цінних паперів;

радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти, що

становлять загальнодержавну систему зв'язку, а

також об'єкти, що забезпечують зв'язком органи

законодавчої та виконавчої влади;

державні радіоканали та телевізійні канали;

засоби урядового, фельд'єгерського та спеціального

зв'язку;

інші об'єкти права державної власності, які

забезпечують виконання державою своїх функцій;

2. об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний

розвиток, збереження та підвищення культурного,

наукового потенціалу, духовних цінностей, зокрема:

об'єкти Національного космічного агентства

України при Кабінеті Міністрів України;

архіви;

майнові комплекси установ Національної академії

наук України з основних напрямів досліджень;

об'єкти культури, мистецтва, архітектури,

меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо

загальнонаціонального значення;

об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і

науки, що фінансуються з державного бюджету;

3. об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку

держави гарантує захист громадян від наслідків впливу

84

неконтрольованого виготовлення, використання або

реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних

виробництв, зокрема:

майнові комплекси підприємств по виготовленню та

ремонту всіх видів зброї, яка є на озброєнні

Збройних Сил України, Національної гвардії України,

Служби безпеки України, майнові комплекси

підприємств, що виробляють вибухові, сильнодіючі

речовини;

майнові комплекси підприємств по випуску

наркотичних, бактеріологічних, біологічних,

психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних

засобів (крім аптек);

майнові комплекси підприємств, що забезпечують

діяльність у сфері обігу зброї, вибухових та

радіоактивних речовин;

протирадіаційні споруди;

полігони, будови, споруди та устаткування для

захоронення твердих промислових та побутових

відходів, скотомогильники;

4. об'єкти, які забезпечують життєдіяльність

держави в цілому, зокрема:

структурні підрозділи майнових комплексів, що

забезпечують постійне розміщення і зберігання

державних резервів і мобілізаційних запасів;

85

пенітенціарні заклади;

майнові комплекси підприємств геологічної,

картографічної, гідрометеорологічної служб,

служби контролю за станом навколишнього

природного середовища;

об'єкти державних систем стандартизації,

метрології та сертифікації продукції;

майнові комплекси підприємств авіаційної

промисловості;

автомобільні дороги, крім тих, що належать

підприємствам до першого розгалуження їх за межами

території цих підприємств;

майнові комплекси підприємств, які здійснюють

виробництво основної залізничної техніки

(електровози, тепловози, дизель-поїзди, вагони);

майнові комплекси підприємств залізничного

транспорту з їх інфраструктурою;

метрополітен, міський електротранспорт;

майно, що забезпечує цілісність об'єднаної

енергетичної системи України та диспетчерське

(оперативно-технологічне) управління, магістральні

та міждержавні електричні мережі;

атомні електростанції, гідроелектростанції з

греблями, що забезпечують водопостачання

споживачам та проведення гідромеліоративних

86

робіт, теплоелектроцентралі;

магістральні нафто - і газопроводи та

магістральний трубопровідний транспорт, що

обслуговують потреби держави в цілому, підземні

нафто - та газосховища;

транспортні засоби спеціального призначення, що

забезпечують виконання робіт, пов'язаних з

ліквідацією пожеж, наслідків стихійних лих;

об'єкти інженерної інфраструктури та

благоустрою міст, включаючи мережі, споруди,

устаткування, які пов'язані з постачанням

споживачам води, газу, тепла, а також відведенням

і очищенням стічних вод;

майнові комплекси структурних підрозділів

хлібоприймальних і хлібозаготівельних підприємств,

що забезпечують розміщення і зберігання

мобілізаційних запасів;

майнові комплекси підприємств соляної промисловості;

акваторії портів, причали всіх категорій і

призначень, причальні у портах і гідрографічні

споруди, набережні причалів, захисні споруди

та системи сигналізації, портові системи

інженерної інфраструктури та споруди зв'язку,

енерговодопостачання та водовідведення,

автомобільні дороги та залізничні колії (до

87

першого розгалуження за межами території порту),

навчальний та гідрографічний флот, майнові

комплекси судноплавних інспекцій;

водосховища і водогосподарські канали

комплексного призначення, міжгосподарські

меліоративні системи, гідротехнічні захисні

споруди;

майнові комплекси підприємств, що виготовляють

спирт, вина і лікеро-горілчані вироби;

крематорії, кладовища.

З метою технічного переозброєння та

відновлення виробництва, поліпшення фінансово-

економічного стану підприємств Збройних Сил України

майно таких підприємств, яке є єдиним (цілісним)

майновим комплексом, може корпоратизуватись.

Приватизація таких підприємств здійснюється із

збереженням у державній власності 51 відсотка акцій.

Окремими законами України визначається порядок

корпоратизації та приватизації зазначених підприємств.

За погодженням з Кабінетом Міністрів

України приватизуються майнові комплекси:

підприємств-монополістів на ринку відповідних

товарів України, визнаних такими у встановленому

порядку;

підприємств військово-промислового комплексу, що

88

підлягають конверсії згідно з відповідною програмою;

підприємств, приватизація яких здійснюється із

залученням іноземних інвестицій за міжнародними

договорами України;

інших об'єктів, віднесених Державною програмою

приватизації до групи 4.

Перелік об'єктів, віднесених Державною програмою

приватизації до групи 4, приватизація яких здійснюється із

залученням іноземних інвестицій, затверджується Верховною

Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Перелік об'єктів права державної власності, що не

підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою

України за поданням Кабінету Міністрів України.

Будівлі (споруди, приміщення) за бажанням

покупця приватизуються разом з об'єктами

приватизації, що в них розташовані, якщо на це

немає прямої заборони відповідно Фонду державного майна

України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

За наявності такої заборони зазначені будівлі

(споруди, приміщення) передаються власникам приватизованих

об'єктів за їх бажанням в оренду на строк не менш як 10

років.

Якщо в нежилих приміщеннях будинку, що є державною

власністю, розміщується два чи більше державних або

заснованих на оренді державного майна підприємств, то в

89

разі прийняття рішення про приватизацію одного чи

кількох з них займані ними приміщення, за відсутності

заборони на приватизацію цього будинку, приватизуються

разом з іншим майном підприємства після закріплення за

названими співкористувачами займаних ними приміщень на

праві повного господарського відання, оперативного

управління або на договірних засадах.

Суб'єктами приватизації є:

1.державні органи приватизації;

2.покупці (їх представники);

3.посередники.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють

Фонд державного майна України, його регіональні

відділення та представництва у районах і містах,

органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що

становлять єдину систему державних органів приватизації в

Україні.

Фонд державного майна України, його регіональні

відділення та представництва у районах і містах,

органи приватизації в Автономній Республіці Крим діють

на підставі Закону України "Про Фонд державного майна

України", інших законів України з питань приватизації.

Фонд державного майна України підпорядкований,

підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України.

Голова Фонду державного майна України призначається на

90

посаду і звільняється з посади Президентом України за

згодою Верховної Ради України.

Державні органи приватизації у межах своєї

компетенції здійснюють такі основні повноваження:

• змінюють у процесі приватизації організаційну

форму підприємств, що перебувають у державній власності;

• здійснюють повноваження власника державного майна у

процесі приватизації;

• виступають орендодавцем майна, що перебуває у

державній власності, згідно з законодавством;

• продають майно, що перебуває у державній власності, в

процесі його приватизації, включаючи майно

ліквідованих підприємств, об'єктів незавершеного

будівництва та колишнє військове майно, що набуло

статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що

належать державі у майні господарських товариств;

• створюють комісії з приватизації;

• затверджують плани приватизації майна, що

перебуває у державній власності, плани розміщення акцій

акціонерних товариств у процесі приватизації;

• розробляють проекти державних програм приватизації і

подають їх на затвердження Верховній Раді України;

• укладають угоди щодо проведення підготовки

об'єктів до приватизації та їх продажу;

• укладають угоди щодо проведення експертної оцінки

91

вартості об'єктів приватизації;

• здійснюють ліцензування комісійної,

представницької та комерційної діяльності з

приватизаційними паперами;

• виступають з боку держави засновником підприємств із

змішаною формою власності;

• беруть участь у розробці міжнародних договорів

України з питань державної власності та її використання;

• здійснюють захист майнових прав державних

підприємств, організацій, установ, а також акцій

(часток, паїв), що належать державі, на території України

та за її кордоном;

• контролюють виконання умов договорів купівлі-

продажу державного майна.

Державні органи приватизації здійснюють інші

повноваження, передбачені законами України з питань

приватизації.

Посадові особи державних органів приватизації

несуть кримінальну, адміністративну, матеріальну та

дисциплінарну відповідальність за неправомірні дії

щодо майна, яке приватизується, у порядку,

встановленому законодавством.

Державні органи приватизації не мають права

втручатися в діяльність підприємств, за винятком

випадків, передбачених законодавством України та

92

установчими документами цих підприємств.

Органи приватизації в Автономній Республіці Крим

діють у межах повноважень, визначених Фондом державного

майна України, і повноважень, делегованих Верховною

Радою Автономної Республіки Крим щодо розпорядження

майном, що належить Автономній Республіці Крим.

Органи приватизації в Автономній Республіці Крим у

питаннях приватизації майна, що належить Автономній

Республіці Крим, є підзвітними та підконтрольними

Верховній Раді Автономної Республіки Крим.

Продаж майна, що є у комунальній власності,

здійснюють органи, створювані відповідними місцевими

радами. Зазначені органи діють у межах повноважень,

визначених відповідними місцевими радами, та є їм

підпорядкованими, підзвітними і підконтрольними.

Конкурсний продаж акцій за приватизаційні

папери здійснюється через національну мережу центрів

сертифікатних аукціонів.

Покупцями об'єктів приватизації можуть бути:

• громадяни України, іноземні громадяни, особи

без громадянства;

• юридичні особи, зареєстровані на території

України, крім передбачених частиною третьою цієї статті;

• юридичні особи інших держав.

Для спільної участі в приватизації громадяни

93

можуть створювати господарські товариства, в тому

числі із членів трудового колективу, в порядку,

встановленому законодавством України.

Господарське товариство членів трудового

колективу підприємства, що приватизується, засновується

на підставі рішення загальних зборів, у яких брало

участь більше 50 відсотків працівників підприємства

або їх уповноважених представників.

Не можуть бути покупцями:

• юридичні особи, у майні яких частка державної

власності перевищує 25 відсотків;

• органи державної влади;

• працівники державних органів приватизації (крім

випадків використання ними приватизаційних паперів);

• юридичні особи, майно яких перебуває в комунальній

власності, органи місцевого самоврядування.

Покупці - юридичні особи зобов'язані подати до

державного органу приватизації документ про розподіл

статутного фонду серед учасників.

Відповідальність за достовірність поданого

документа покладається на покупця відповідно до

законодавства.

Державною програмою приватизації стосовно

конкретних об'єктів (груп об'єктів) можуть бути

встановлені інші обмеження або особливості участі покупців

94

у приватизації, включаючи галузеві та сумарні квоти на

придбання юридичними особами державного майна, акцій

(часток, паїв).

Для обслуговування обігу приватизаційних

паперів, створення ринку цінних паперів та подальшого його

обслуговування, зниження ризику покупців при

розміщенні вкладів в об'єкти приватизації створюються

довірчі товариства, інвестиційні фонди та інвестиційні

компанії, інші фінансові посередники.

Звернення покупців до послуг посередницьких

організацій при придбанні державного майна не є

обов'язковим.

Порядок створення і діяльності довірчих

товариств, інвестиційних фондів та інвестиційних

компаній визначається законодавчими актами України.

З метою забезпечення контролю за здійсненням

Державної програми приватизації, додержанням

законодавства України про приватизацію та аналізу її

наслідків з числа депутатів створюється Спеціальна

контрольна комісія Верховної Ради України з питань

приватизації.

Положення про Спеціальну контрольну комісію з

питань приватизації та її склад затверджуються Верховною

Радою України.

З метою забезпечення контролю за ходом

95

приватизації, додержанням законодавства України про

приватизацію та аналізу її наслідків Верховна Рада

Автономної Республіки Крим та місцеві ради створюють

відповідні контрольні комісії з питань приватизації.

Положення про контрольні комісії з питань приватизації

та їх склад затверджуються Верховною Радою Автономної

Республіки Крим та відповідними місцевими радами.

Що стосується малої приватизації, то вона регулюється

законом України “Про приватизацію невеликих державних

підприємств”

Сферою застосування Закону є галузі, які підлягають

першочерговій приватизації: переробна і місцева

промисловість, промисловість будівельних матеріалів, легка

і харчова промисловість, будівництво, окремі види

транспорту, торгівля і громадське харчування, побутове

обслуговування населення, житлово-експлуатаційне і

ремонтне господарство.

Об'єктами малої приватизації є:

1.цілісні майнові комплекси невеликих державних

підприємств, віднесених Державною програмою приватизації

до групи А;

2.окреме індивідуально визначене майно;

3.об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані

об'єкти.

У випадках, коли до складу підприємств входять

96

структурні підрозділи (магазини, перукарні, майстерні,

їдальні тощо), які можуть бути виділені у самостійні

підприємства, об'єктами малої приватизації є названі

структурні підрозділи.

Будівлі (споруди, приміщення) приватизуються разом з

розташованими з ними об'єктами приватизації крім випадків

відмови покупця від приватизації будівлі (споруди,

приміщення), в якій розташований об'єкт, що приватизується

шляхом викупу, та якщо на це немає прямої заборони

відповідно Фонду державного майна України, Верховної Ради

Автономної Республіки Крим чи місцевої Ради відповідного

рівня. Не можуть бути об'єктами малої приватизації будівлі

(споруди, приміщення), в якій окремі частини, які

становлять національну, культурну та історичну цінність і

перебувають під охороною держави.

За наявності заборони на приватизацію будівлі (споруди,

приміщення), в якій розташований об'єкт приватизації або у

разі відмови покупця від приватизації будівлі (споруди,

приміщення), в якій розташований об'єкт, що приватизується

шляхом викупу, зазначені будівлі (споруди, приміщення)

передаються в установленому порядку власникам

приватизованих об'єктів в оренду на строк не менш як

десять років.

Якщо в нежилих приміщеннях будинку, що є державною

власністю, розміщується два чи більше державних або

97

заснованих на оренді державного майна підприємств, то у

разі прийняття рішення про приватизацію одного чи кількох

із них, займані ними приміщення, за відсутності заборони

на приватизацію цього будинку, приватизуються разом з

іншим майном підприємства після закріплення за названими

співкористувачами займаних ними приміщень на праві повного

господарського відання, оперативного управління або на

договірних засадах.

Не підлягають приватизації визначені в установленому

порядку спеціалізовані підприємства торгівлі, що

обслуговують виключно громадян, які мають пільги згідно з

чинним законодавством.

Заклади культури, приміщення та будівлі соціально-

побутового призначення, споруджені за рахунок коштів

державних підприємств, та які обслуговують населені

пункти, райони чи мікрорайони у містах, громадські

організації або певні професійні (виробничі) колективи

можуть бути в установленому порядку вилучені з переліку

об'єктів малої приватизації за рішенням Фонду державного

майна України, його регіональних відділень та

представництв у районах та містах, Фонду майна Автономної

Республіки Крим та його представництв, а також за рішенням

Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих Рад

відповідного рівня.

Приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється

98

шляхом:

- викупу;

- продажу на аукціоні, за конкурсом.

Продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають

у загальнодержавній та комунальній власності, є

відповідно:

- Фонд державного майна України, його регіональні

відділення та представництва;

- органи приватизації, створені місцевими Радами.

Продавцями об'єктів приватизації, що перебувають у

власності Автономної Республіки Крим, є органи по

управлінню її майном, створювані Верховною Радою

Автономної Республіки Крим.

Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути

фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями

відповідно до Закону України "Про приватизацію майна

державних підприємств".

Не можуть бути покупцями:

- юридичні особи, у майні яких частка державної

власності перевищує 25 відсотків;

- органи державної влади та органи місцевого

самоврядування;

- працівники органів приватизації та інші особи, яким

відповідно до чинного законодавства заборонено займатися

підприємницькою діяльністю (крім випадків використання

99

ними приватизаційних паперів).

Об'єкти малої приватизації можуть бути придбані

покупцями за рахунок власних чи позичених коштів, а також

приватизаційних паперів.

У разі придбання об'єкта малої приватизації за рахунок

грошових коштів покупці - фізичні особи подають до

державного органу приватизації декларацію про доходи.

Оплата придбаних об'єктів малої приватизації

здійснюється за рахунок приватизаційних паперів та у

національній валюті.

За рішенням органів приватизації оплата окремих

об'єктів може здійснюватися виключно за рахунок

приватизаційних паперів, випущених відповідно до чинного

законодавства.

Покупці вправі використовувати для придбання об'єктів

малої приватизації грошові кошти лише шляхом їх

безготівкового перерахування з відкритих ними у банках

України рахунків.

Кошти громадських організацій інвалідів можуть бути

використані для придбання об'єктів малої приватизації

членами цих організацій у випадках, для об'єкти

перебувають у користуванні громадських організацій

інвалідів.

Законодавчими актами визначаються також основні

принципи приватизації державного майна:

100

• забезпечення кожному громадянинові України рівного

доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору

сфер приватизації;

• охоплення цим процесом усіх сфер економіки з

урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових

колективів і окремих громадян;

• використання всіх форм власності згідно з економічною

доцільністю, а не якимись іншими критеріями, без

абсолютизації однієї з них;

• залишення у власності держави майна, необхідного для

виконання нею своїх функцій;

• здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням

антимонопольного законодавства.

Згідно з Концепцією роздержавлення і приватизації

підприємств, землі та житлового фонду в Україні, основними

формами приватизації є:

• продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли

власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході

аукціону максимальну ціну;

• викуп державного майна, зданого в оренду. За даного

способу приватизації власником об'єкта стає його орендар;

• продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта

стає покупець, який запропонував найвищу ціну;

• продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку

власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував

101

найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних

умов - найвищу ціну;

• продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на

аукціонах, за конкурсом, на фондовій біржі).

3.2 Незаконна приватизація державного та комунального

майна: деякі аспекти кримінальної відповідальності

Приватизація державного і комунального майна —

процес досить відомій. Значна кількість юридичних та

фізичних осіб брали участь у даному процесі, за

результатами його учасники-переможці укладали договори

купівлі-продажу та ставали власниками об'єктів

приватизації, що давало право потенційним покупцям володіти

майном, користуватись ним з метою господарської діяльності

для отримання прибутку, передавати його до статутного фонду

товариств тощо.

Отже, приватизація майна — це процес відчуження

майна, яке перебуває у державній та комунальній власності (

власності територіальних громад), на користь фізичних та

юридичних осіб, з метою підвищення соціально-економічної

ефективності виробництва та залучення коштів на структурну

перебудову економіки України.

Як на початку цього процесу, так і сьогодні на етапі

завершення, приватизація сприймається українським

102

суспільством неоднозначно. Широко дискутуються питання її

доцільності, обґрунтованості обраних напрямів, пріоритетів

та темпів робіт. Особлива увага приділяється приватизації

стратегічно важливих об'єктів, що приватизуються за окремим

нормативно-правовим актом парламенту чи уряду.

Така увага до проблем обумовлюється тим, що

результати приватизації позначаються на різних сферах по-

різному. Ефект від приватизації в окремих галузях

проявляється у різній за терміном перспективі. Залежно від

об'єкта приватизації, його стратегічного та економічного

значення, відчуження майна, що підлягає приватизації,

проводиться на аукціоні, за конкурсом, шляхом перетворення

у ВАТ чи КСП та іншими способами, встановленими

законодавством, визначаються його пріоритетні напрями

продажу для подальшого ефективного використання в інтересах

насамперед власника, держави та суспільства. Важливо також,

що мільйони людей стали акціонерами реформованих у процесі

приватизації підприємств, набули досвіду володіння

корпоративними правами. Сьогодні можна стверджувати, що в

Україні виникла нова формація власників — підприємців,

особисті інтереси яких тісно пов'язані з розвитком

виробництва, вирішенням соціальних питань, підвищенням

добробуту працівників.

Під відповідальністю за приватизацію державного і

комунального майна шляхом заниження його вартості через

103

визначення її у спосіб, не передбачений законом, необхідно

розуміти застосування такого способу, який відповідно до

чинного законодавства взагалі не повинен бути використаний

під час приватизації, або застосування такого способу

оцінки майна, який хоч і використовується під час

приватизації, однак згідно з законодавством не може

застосовуватись для оцінки саме даного об'єкта

приватизації.

За період приватизаційного процесу на території України

відчужена значна кількість цілісних майнових комплексів, що

перебували в державній та комунальній власності

(металургійні комбінати, машинобудівні підприємства,

гірничо-збагачувальні та нафтопереробні комбінати,

підприємства агропромислового комплексу тощо), які мають

величезний потенціал для виготовлення продукції, утворивши

вагому частку економіки країни, та були національним

багатством. Однак внаслідок відсутності контролю з боку

держави та зловживання владою, наданою окремим посадовцям,

ці об'єкти відчужувалися шляхом приватизації за ціну, яка в

десятки разів менша їх ринкової чи балансової вартості (у

зв'язку з недостовірною експертною оцінкою тощо).

Щоб реально знизити вартість майна, що приватизується,

шляхом відчуження на аукціоні чи за конкурсом, виключити

можливість конкуренції з боку інших покупців, деякі особи

вдаються до корумпованих зв'язків з посадовими чи

104

службовими особами органів влади та управління,

регіональних органів приватизації. Президент України,

виступаючи на Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з

організованою злочинністю та корупцію й захисту прав людини

зазначив, що систематичного характеру набуло заниження

вартості державного майна, яке підлягає приватизації, та

безпідставна передача його до комерційних структур. Але він

чомусь лише зауважив, що зазначені дії дорого коштують

державі внаслідок безвідповідального ставлення до виконання

обов'язків працівниками органів приватизації, але не

більше. Найбільш потерпає від злочинних посягань мала

приватизація. їх об'єкти, як правило, є комунальною

власністю міст та районів, більша частина з них переходить

у власність інших осіб шляхом оренди з правом викупу та

внаслідок безконтрольності ЦИХ об'єктів органами влади та

управління вищого рівня. Мають місце факти зменшення

оціночної вартості об'єктів державної та комунальної

власності за рахунок процедури банкрутства, під час якої

шино відчужується на користь третіх осіб значно простіше.

Незаконна приватизація державного та комунального

майна завдає також значної шкоди грошово-кредитній системі

України. Є непоодинокі випадки, коли покупці використовують

для погашення заборгованості зі салати за придбані

приватизаційні об'єкти кредити, що оформлялися в банку за

договором кредиту зовсім на інші цілі, які в подальшому не

105

повертаються, завдаючи значних збитків державі, кредитно-

фінансовій та банківській системі й сприяють відтоку коштів

до «тіньового сектора».

У ході приватизації все частішали випадки відмивання

«тіньових» капіталів, а саме коштів, отриманих злочинним

шляхом. Суспільна небезпека цих дій полягає у заподіянні

шкоди легальній економічній діяльності України,

дестабілізації нормального функціонування фінансово-

кредитної системи, посиленні інфляційних процесів у країні.

Особи, які здійснюють розрахунки за придбані об'єкти

приватизації за рахунок таких коштів, підривають

приватизаційні процеси, порушують загальні засади

здійснення приватизації в Україні. Посадові особи органів

державної влади та управління, службові особи фонду

державного майна не завжди контролюють джерело надходжень

грошових коштів при розрахунках за придбані об'єкти

приватизації та нерідко порушується норма закону щодо

порядку перерахування коштів за приватизоване державне та

комунальне майно.

Не впроваджено також чітко встановленого інституту

відповідальності експертів з оціночної діяльності майна.

Існуюча нормативно-правова база для експертів щодо порядку

та методики оцінки майна дає можливість останнім оцінити

будь-яке державне чи комунальне майно, що підлягає

приватизації, за ціною, яка влаштовуватиме тих осіб, котрі

106

її замовляють, а головне те, що такий експерт без будь-яких

труднощів уникне відповідальності як цивільно-правової, так

і кримінальної.

Певну роль під час приватизації майна відіграють

організовані злочинні групи, які скуповують держави) та

комунальну власність, а саме: невеликі об'єкти

інфраструктури для створення ресторанного чи ігрового

бізнесу намагаються заволодіти контрольним пакетом акцій

державних підприємств, що приватизуються, для посилення

впливу на певну сферу діяльності

Ведучи мову про кримінально карану приватизацію

майна, яке не підлягає приватизації, слід мати на увазі, що

чинне законодавство надає вичерпний перелік (який не є

постійним й незмінним) підприємств, установ та організацій,

які не можуть відчужуватись будь-яким способом, оскільки

становлять національну, культурну та історичну цінність, є

об'єктами загальнодержавного значення, а також казенні

підприємства.

Однак в порушення названих вище положень, все ж таки

така приватизація відбувається і в непоодиноких випадках,

що призводить до негативних наслідків для держави в цілому,

особливо при відчуженні майже за безцінь підприємств

загальнодержавного значення, які, відповідно до закону, не

можуть бути приватизовані, внаслідок чого відбувається

втрата об’єктів, що дають значний валовий прибуток, який до

107

бюджету України не надходить. Зазначені обставини є

наслідком халатності та умисних дій як працівників органів

приватизації, уряду, так і самого парламенту України,

оскільки насамперед останні за власних особистих інтересів

прямо заінтересовані в тому, щоб об'єкти продажу були

знецінені та виставлені на продаж за безцінь.

Нерідко трапляються випадки, коли при проведенні

аукціону або конкурсу з приватизації державного чи

комунального майна, органи, що проводять таку приватизацію,

здійснюють підробку приватизаційних документів. Зокрема, це

— приватизаційні папери, протоколи засідань конкурсної

комісії, документ, необхідні для оформлення права

власності, висновок чи акт оцінки майна експерта тощо, які

частково підроблюються шляхом внесення до них недостовірної

інформації органами державної влади та управління, а також

посадовими особами фонду державного майна, або повної їх

підробки, що становить також особливу небезпеку, оскільки

наслідком с приватизація майна з порушенням закону та

завдання збитків державі чи територіальним громадам. На

практиці трапляються випадки, коли приватизація державного

та комунального майна здійснюється неправомочною особою.

Органи місцевого самоврядування та регіональні відділення

фонду державного майна делегують свої повноваження стосовно

приватизації майна іншому органу, що є грубим порушенням

норм закону про порядок проведення приватизації. Не завжди

108

компетентні органи приватизації дотримуються порядку

укладання договорів купівлі-продажу, оскільки є випадки

укладання їх між покупцем та органом, який не мав

повноважень проводити аукціон чи конкурс з реалізації

майна, що підлягає приватизації.

Не останнє місце при проведенні приватизації займає

судова система, як інструмент та важіль впливу на сам

процес. За рішенням суду учасники приватизації гальмують

процес її проведення. стають власниками нерухомого майна,

пакетів акцій у статутному фонді комерційних товариств та

іншого майна, що підлягає відчуженню під час приватизації.

Проблема у тому, що особи, які виявили намір незаконно

заволодіти майном чи майновими правами, знаходять засоби

впливу на суддю (дати хабара, чинити фізичний тиск тощо),

після чого останній постановляє будь-яке рішення на користь

тих чи інших осіб, при цьому без зайвих труднощів вони

уникають відповідальності за названі дії. Законодавча база,

яка регулює судоустрій, потребує вдосконалення, особливо це

стосується інституту відповідальності суддів за

постановлене рішення у тій чи іншій справі.

Суддівська недоторканність, обрання їх на посаду судді

безстроково — ускладнює роботу правоохоронних органів щодо

притягнення останніх до відповідальності за корупційні

діяння, хабарництво. Важливою проблемою залишається

процесуальне законодавство та деякі положення норм, що

109

регулюють порядок проведення приватизації, врегулювавши яку

можливо буде уникнути постановлення рішень судів, завідомо

винесених з порушенням закону.

Незаконна приватизація майна часто вчиняється у сукупності

з іншими злочинами проти власності, а саме фіктивне

підприємництво, злочинами у сфері банкрутства, несплати

податків, зборів та інших обов'язкових платежів, а також

щодо відповідальності службових осіб, такі як зловживання

владою або службовим становищем, отримання хабара тощо.

Однією з причин поширення дій щодо незаконної

приватизації державного та комунального майна є відсутність

взаємодії правоохоронних і контролюючих органів, оскільки

останні більш компетентні у сфері приватизації.

Фактично по всій території України робота правоохоронних

органів щодо запобігання злочинам стосовно незаконної

приватизації державного та комунального майна не

провадилась, що є негативним показником у їх діяльності.

На мою думку, правоохоронна система взагалі не підготовлена

до запобігання та розкрити злочинів у даній сфері як з

професійної точки зору, так і з матеріально-технічної.

В Україні, на жаль, відсутній єдиний облік та

єдиний центр аналізу оперативної інформації, єдиний

координуючий слідчий центр та єдиний наглядовий центр в

органах прокуратури щодо приватизації державного та

комунального майна, не існує регулярного обміну оперативною

110

інформацією з цього приводу між заінтересованими державними

структурами, також не їсте нагляду за стратегічно важливими

об'єктами, порядку проведення їх приватизації та передачі

державних пакетів акцій в управління комерційним

структурам, що спричиняє майже повну безконтрольність з

боку правоохоронних органів та будь-які протиправні дії

осіб, котрі бажають придбати об’єкти приватизації іншим

шляхом.

Вважаю за необхідне активізувати зусилля

правоохоронних органні у виявленні злочинних дій під час

приватизації державного, комунального майна та запобіганні

їм. Виявити їх на практиці дуже складно, причин цьому

досить багато, по-перше, висока латентність злочинів, по-

друге, недостатній професіоналізм працівників

правоохоронних органів, до компетенції яких входить

виявлення та розкриття злочинів у сфері приватизації, по-

третє, не встановлено на практиці чіткої процедури

виявлення та розкриття даних видів злочинів, що набагато

ускладнює роботу правоохоронців, по-четверте, характер

злочину, у якому задіяні значні суми коштів та «впливові

люди», по-п'яте, велика корумпованість даної сфери, що і є

напевно головною підставою гальмування процесу розкриття

цих злочинів.

3.3 Актуальні проблеми управління державним майном

111

В сучасних умовах питання управління об'єктами

державної власності в України є досить актуальними,

оскільки держава почала ідентифікувати себе не лише в

якості власника майна але й як законотворця, регулятора,

учасника, тобто суб'єкта, що визначає і нормативно

закріплює правила поведінки всіх суб'єктів економічної

діяльності та як учасника, що здійснює повноваження

регулятора економічних відносин.

Держава виступаючи в якості суб'єкта управління

надає державному управлінню власністю специфічних якостей,

серед яких варто виділити наступні: системності - завдяки

цій якості управління здійснюється скоординовано,

цілеспрямовано, ефективно та постійно; верховенства -

держава централізовано бере на себе зобов'язання

здійснювати та координувати управління, з метою

забезпечення суспільних інтересів; визначеності - межі

розповсюдження державного управління можуть бути визначені,

не лише як такі, що існують в рамках національної держави,

а й ті, що виходять за її кордони та проявляються в

зовнішній політиці даної держави.

Отже, процес управління державною власністю має бути

спрямований на досягнення стратегічних і тактичних цілей

розвитку національного господарства.

В якості стратегічних цілей можуть бути обрані наступні:

зростання національного багатства; підвищення добробуту

112

населення; підвищення рівня зайнятості населення; зниження

темпів інфляції; залучення інвестиційних ресурсів;

фінансове оздоровлення суб'єктів господарювання державної

форми власності; покращення технічного стану основних

засобів державних підприємств.

Тактика досягнення цих цілей полягає у використанні

таких методів та засобів: регулювання співвідношення попиту

і пропозиції; гармонізація виробництва й зайнятості;

зниження розриву між доходами і видатками державного та

місцевих бюджетів; покращення бізнес середовища,

активізація ділової активності на території розміщення

суб'єктів господарювання державної форми власності;

наповнення та оптимізації грошових та фінансових потоків;

розширення переліку учасників відносин власності.

Головним завданням управління об'єктами державної

власності є сприяння науково-технічному прогресу шляхом

використання передових технологій, що дає змогу створювати

стратегічно-конкурентні переваги вітчизняних суб'єктів

господарювання на світовому ринку. При цьому найбільш

важливі завдання економічного розвитку визначаються

особливостями поточного стану економіки.

При визначенні ефективності функціонування

підприємств приватного сектору економіки використовують

показник прибутковості, а для підприємств державного

сектору може використовуватись система показників:

113

економічних (зайнятість) та неекономічних (національна

безпека). З метою забезпечення ефективного управління

державною власністю держава повинна виконувати ряд умов, а

саме: здійснювати управління та керування державними

підприємствами з метою задоволення національних та

суспільних інтересів; виконувати роль регулятора

макроекономічних процесів; здійснювати чіткий перерозподіл

фінансових ресурсів та підвищувати рівень зайнятості

населення.

Формування новітніх схем управління державною

власністю варто здійснювати виходячи з принципів

ефективного менеджменту, використовуючи базові положення

Цивільного і Господарського Кодексів України. Практична

реалізація цих завдань повинна здійснити перевірку

створюваних механізмів управління, що застосовується в

межах єдиного замкнутого процесу управління

Згідно статті 33 Закону України „ Про власність" управління

державним майном в Україні здійснюють державні органи,

уповноважені управляти державним майном, які вирішують

питання створення підприємств, реорганізацію та ліквідацію,

здійснюють контроль за ефективністю використання і

схоронністю довіреного їм державного майна.[6]. В Україні

одним з державних органів, що уповноважені здійснювати

управління об'єктами державної власності є Фонд державного

майна України, який забезпечує процеси приватизації,

114

оренди, управління державними підприємствами. Головними

елементами контролю щодо управління об'єктами державної

власності в Україні є ідентифікація, облік і реєстр

об'єктів державної власності.

Єдиний замкнутий процес управління складається з таких

основних складових, як : визначення критеріїв ефективності;

оцінка ефективності використання об'єктів; безпосереднє

використання об'єктів державної власності; аналіз

результатів ефективності використання; розробка та

планування заходів з підвищення ефективності; оцінка

можливостей державної підтримки запланованих заходів;

здійснення заходів державної підтримки; аналіз впливу

державної підтримки та результати використання об'єктів;

аналіз ефективності процесу управління та розробка напрямів

удосконалення.

Сучасний етап розвитку економіки України,

функціонування суб'єктів державного сектору, управління

об'єктами державної власності з необхідністю вимагають:

окреслення стратегії та політики держави, щодо об'єктів

державної власності та управління ними; визначення системи

оціночних показників, розробка та забезпечення

функціонування механізму оцінки ефективності використання

об'єктів державної власності; обґрунтування очікуваних

результатів та ефектів; визначення загроз та ризиків,

запровадження ефективного механізму зменшення їх

115

негативного впливу; здійснення постійного державного

моніторингу управління об'єктами державної власності.

Проблеми:

– приватизація в Україні розглядається більше як джерело

наповнення державного бюджету, однак недостатньо прив'язана

до комплексного стратегічного розвитку

економіки, виходячи із цілісних програм розвитку ключових

галузей (інфраструктура, включно з ЖКГ, електроенергетика,

вугільна промисловість і нафтогазовий сектор);

– приватизація не виконала ролі інструмента ринкової

трансформації України.

Зараз частка держсектору у ВВП України – 37 %11, що вище,

ніж у більшості

розвинених країнах світу (у Канаді, Англії, Італії –

близько 15 %, у США й Німеччині – близько 20 %, у Польщі –

25 %);

– функція управління держмайном здійснюється неефективно –

понад 500

підприємств з 4000, у яких понад 50 % належить державі,

перебувають на стадії

банкрутства, і в понад 400 підприємствах розмір державних

корпоративних прав є

недостатнім для ефективного здійснення державою повноважень

з управління ними.

116

Діяльність державних компаній та їх корпоративне

управління є непрозорими,

важко-контрольованими й низько-ефективними.

Причинами подібної ситуації були такі чинники:

– приватизація останніми роками набула несистемного

характеру і проводиться

вибірково за рахунок виключення підприємства зі списку

таких, що не підлягають

приватизації;

– необґрунтовані заборони приватизації призводять до

використання державного

майна не за призначенням, його руйнування, відчуження за

нелегальними схемами і, як наслідок, втрати інвестиційної

привабливості. Державний бюджет недоотримує кошти

унаслідок відсутності чіткої позиції держави щодо продажу

об'єктів приватизації разом із земельними ділянками;

– перед приватизаційна підготовка об'єктів неефективна,

відсутній чіткий порядок проведення приватизаційних

аукціонів і критерії для застосування різних варіантів

скорочення частки державної власності (наприклад, випуск

акцій, продаж частки, передання в управління). Процес не

прозорий і держава не отримує максимальну ціну за

приватизовані активи;

– управління державним майном здійснюється профільними

міністерствами, які

117

також здійснюють регуляторні функції. У результаті

відбувається конфлікт інтересів.

Цілі та завдання:

Цілями реформи є досягнення оптимальної частки

держвласності в економіці

шляхом приватизації й забезпечення ефективного управління

цією держвласністю. Для досягнення указаних цілей необхідно

вирішити такі завдання:

– оптимізувати структуру державного сектору економіки й

завершити

приватизацію як широкомасштабний соціально-економічний

проект;

– збільшити прозорість процесу приватизації й зменшити

можливість корупції;

– підвищити ефективність управління держвласністю;

– захистити права держави в управлінні держвласністю.

Необхідні кроки:

Для оптимізації структури держсектору й завершення

приватизації як

широкомасштабного соціально-економічного проекту

необхідними є:

– визначення галузей, пріоритетних для приватизації, і

галузей, що переважно

залишаться в держвласності (у державній власності в

основному залишаться об'єкти, які забезпечують виконання

118

державою своїх основних функцій і гарантують національну й

економічну безпеку). Створення для кожної галузі обмеженого

списку об'єктів, що не підлягають приватизації, або

підтвердження того, що в галузі немає таких об'єктів, і

зняття заборони на приватизацію таких підприємств;

– розроблення програм підготовки галузей до приватизації;

– внесення змін до земельного законодавства для спрощення

процесу приватизації

власності із землею шляхом зменшення часу на видачу

землевпорядної документації;

– внесення змін до законодавства щодо акціонерних товариств

для реалізації

невеликих державних пакетів акцій, що не користуються

попитом у покупців, шляхом закріплення за мажоритарними

акціонерами (з часткою, що дорівнює або перевищує сімдесят

п'ять відсотків) обов'язку робити пропозицію міноритарним

акціонерам щодо придбання решти акцій або проходити лістинг

на біржі, забезпечуючи ліквідність своїх акцій. Для

збільшення прозорості процесу приватизації й зменшення

корупції необхідними є:

– перегляд чинних актів Кабінету Міністрів, Фонду

державного майна й інших

органів виконавчої влади з метою проведення відкритого й

прозорого процесу

119

приватизації, забезпечення чесної конкуренції в процесі

приватизації, а також мінімізації можливості використання

непрозорих позаприватизаційних схем виведення майна з

держвласності й передання в оренду окремого майна й

майнових комплексів;

– продаж на фондовій біржі пакетів акцій до 25 відсотків

статутного капіталу

приватизованих об'єктів.

Для підвищення ефективності управління держмайном

необхідними є:

– чітке законодавче визначення статусу Фонду державного

майна України як

центрального органу виконавчої влади;

– передання функції управління держвласністю Фонду

державного майна,

реформування його структури й посилення кадрового складу

Фонду;

– перехід до системи управління державними компаніями через

ради директорів з

включенням до них незалежних директорів;

– формування правління державних компаній професійними

менеджерами на

конкурентній основі;

– чітке розмежування функцій приватизації й управління

державними активами

120

усередині Фонду державного майна;

– збільшення статутного капіталу акціонерних товариств на

вартість

приватизованих земельних ділянок, на яких вони розташовані.

Для захисту прав держави в управлінні держвласністю

необхідними є:

– оптимізація управління корпоративними правами держави й

недопущення розмивання у статутному капіталі господарських

товариств, частки, що закріплена за державою, до її повної

приватизації ;

– перегляд законодавства в галузі управління акціонерними

товариствами,

мажоритарним акціонером яких є держава, і внесення змін

щодо підвищення захисту інтересів держави при здійсненні

корпоративного управління (у тому числі шляхом зниження

чинного порога для кворуму з 60 до 50 %+1 акція);

– перегляд законодавства з метою недопущення відчуження

безпосередньо

підприємствами державного сектору економіки майнових

об'єктів, що є самостійними об'єктами приватизації;

– забезпечення проведення моніторингу ефективного

управління об'єктами

державної власності, посилення відповідальності менеджерів

за неефективне управління державним майном.

Етапи реформи

121

І етап:

– прийняття Закону «Про Фонд державного майна»;

– розроблення й затвердження галузевих програм реформування

й розвитку

стратегічних галузей (або зміни до них) з визначенням

термінів, умов і способів

приватизації підприємств цих галузей;

– перегляд критеріїв віднесення об'єктів державної

власності до таких, які не

підлягають приватизації, і прийняття закону з метою

істотного зменшення їх кількості;

– прийняття змін до земельного законодавства з метою

скорочення термінів

виготовлення землевпорядної документації;

– прийняття змін до нормативно-правових актів, що

забезпечать прозорість

процесу приватизації;

– прийняття змін у галузі управління акціонерними

товариствами щодо

підвищення захисту інтересів держави при здійсненні

корпоративного управління

шляхом зниження чинного порога для кворуму з 60 до 50 % + 1

акція.

ІІ етап :

122

– приватизація підприємств стратегічних галузей економіки

на основі галузевих

програм розвитку (у тому числі приватизація ре

капіталізованих державою банків);

– передання Фонду від уповноважених органів управління

(міністерств і відомств)

функції з управління підприємствами державного сектору

економіки. З метою

удосконалення управління об'єктами державної власності

створення державних

об'єднань і холдингів.

ІІІ етап (до кінця 2014 р.):

– завершення приватизації як широкомасштабного соціально-

економічного

проекту трансформації державної власності;

– переорієнтування діяльності Фонду державного майна на

процес обліку й

управління майном державного сектору економіки;

– залучення недержавних інвестицій до об'єктів, що

залишаються під контролем

держави.

123

Висновки

Проведене в даній роботі дослідження дає підстави

стверджувати, що інститут права приватної власності на

землю відіграє сьогодні значну роль для розвитку цивільних

і господарських відносин в Україні. Вказане підтверджує

необхідність повного переходу аграрного сектору до ринкових

відносин, запорукою чого є постійне закріплення та

вдосконалення на нормативному рівні відносин власності.

Розгляд докапіталістичного періоду розвитку людства виявив

причини появи державної власності та її матеріально-

речового наповнення, що є підставою для ствердження про

історичний процес її формування.

124

Зростання ролі державної власності пов'язано з

переходом до монополістичного капіталізму, де відбувається

зрощування власності приватних монополій з державними

структурами.

За сучасних умов державна власність по суті панує в

таких важливих галузях і сферах економіки розвинутих

капіталістичних країн (крім США і Японії), як

електроенергетика, нафтогазова промисловість, судно-

будівництво, залізничний та авіатранспорт, телекомунікації,

поштовий зв'язок, а у деяких країнах (Австрія,

Великобританія, Франція) і у вугільній промисловості.

Незважаючи на хвильові періоди націоналізації і

денаціоналізації об'єктів власності у зазначених країнах,

державі належить до 75% їх загального обсягу виробництва.

За часів практичного соціалізму всеосяжне здержавлення

відносин власності було виправданим як теорією марксизму,

так і практикою функціонування економіки, хоча й з деякими

відхиленнями в країнах соціалістичної системи

господарювання.

Сучасні концептуальні підходи до державної власності

базуються як на теорії прав власності (неокласичний

напрямок), так і на теорії розмежування економічного змісту

відносин власності і правових форм їх реалізації (марксизм,

новий інституціоналізм).

125

Оскільки досліджуються проблеми саме державної

власності, яку звинувачують у монополізмі, то в статті

проведено зіставлення основних характеристик державної і

приватної монополії, в результаті якої встановлені переваги

першої порівняно з другою. Критерій такого визначення

містить проблеми: розрахунки економічної ефективності;

розрахунки того, яка з монополій забезпечує більш

сприятливі умови життєдіяльності людини; встановлення

оптимальних меж державної власності та її майнового

наповнення, розрахунки ефективності інвестування виробничих

і соціальних об'єктів власності з позиції задоволення

суспільних потреб. Натомість встановлено, що слід виходити

з тієї реальної допомоги, яку надає держава ринковим

важелям у єдиному механізмі регулювання економіки.

У ході дослідження виявилися дещо нові підходи до

акціонерної і корпоративної власності та ролі держави в

їхньому подальшому розвитку. Авторська концепція зводиться,

по-перше, до визначення відмінностей між ними та

доцільності їх розмежування, по-друге, до з'ясування шляхів

і напрямів впливу на них державної власності. Такий аналіз

дозволив виявити причини розповсюдження акціонерної

власності в Україні і встановити її статус як колективної

форми власності через такі аргументи, як генетичний фактор,

відсутність національного капіталу на початку

126

роздержавлення державного майна та непопулярність ідеї

приватної власності.

Установлено ланцюжок еволюції відносин і форм

власності, за яким корпоративну власність слід вважати

розвинутішою і досконалішою порівняно з акціонерною, яка

має перспективу переростання в державно-корпоративну

власність, що означає процес її соціалізації. На підставі

думок інших авторів підтвердилося положення, що державна

власність є такою формою розвитку продуктивних сил

суспільства, що спроможна вирішувати проблеми його сучасної

економічної структури (ринкової економіки за визначенням) і

має чималий потенціал подальшого розвитку на шляху до

інформаційного суспільства.

Процес реформування відносин власності в Україні

супроводжується здійсненням політики роздержавлення та

приватизації, пов’язаної зі структурною перебудовою

економіки, змінами у формах господарювання, а отже,

перетвореннями в продуктивних силах та виробничих

відносинах.

Сенс приватизації власності полягає в відчуженні

державної власності на користь юридичних осіб і громадян та

формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм

власності. Роздержавлення і приватизація мають одну мету —

створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової

економіки.

127

Аналіз теорії і практики роздержавлення і приватизації в

Україні дають підстави зробити наступні висновки на цей

рахунок.

1) Практика роздержавлення власності і створення на її

основі інших форм господарювання не довела своїх переваг як

по економічним, так і по соціальних показниках. Це

пояснюється, по-перше, тим, що роздержавлення проходить на

фоні негативної господарської кон’юнктури, загального спаду

виробництва, інфляції, безробіття і т. д., по-друге,

серйозними недоліками в здійсненні даного процесу: слабкою

методологічною і методичною обґрунтованістю роздержавлення,

надмірною політизованістю підходів до її здійснення,

недостатньо розробленою законодавчою базою й ін.

2) У зв’язку з економічним становищем, яке змінилося, і

погіршенням психологічної настроєності населення в

порівнянні з початковим періодом здійснення політики

роздержавлення:

а) економічно та соціально доцільне встановлення

мораторію на процес роздержавлення в сформованих формах і

теперішніх методах — необхідно відійти від формального

роздержавлення і здійснити додаткові дослідження

ефективності підприємств після здійснення роздержавлення;

б) після підтвердження даних додатковими зведеннями про

зниження ефективності приватизованих об’єктів і погіршенні

рівня життя, пов’язаних із цими процесами, відмовитися від

128

“ваучерної приватизації”, яка скомпрометувала себе, і

поширювати ефективні різноманітні форми господарювання;

в) при проведенні роздержавлення власності варто виходити

з рівня розвитку продуктивних сил і ступеня усуспільнення в

тій або іншій сфері народного господарства.

3) В Україні необхідно створити регульовану ринкову

економіку, у якій будуть діяти як потужний державний, так і

недержавний сектори, що підпорядковані загальнодержавним

цілям.

4) Вихід із кризового становища України пов’язаний із

визначенням орієнтації на методологічні позиції, розробкою

ефективних наукових методів господарювання.

5) Попередній висновок не свідчить про негативне

відношення до закордонного досвіду взагалі, а тільки

акцентує увагу на необхідність його творчого застосування.

6) Акцентується увага на важливості наукових оцінок

значення відносин власності при здійсненні політики

роздержавлення.

7) Дані досліджень свідчать, що здійснення процесу

роздержавлення в Україні не проходить гладко,

роздержавлення призводить до появи визначених соціальних

проблем: посилення соціальної поляризації, росту

диференціації прибутків населення й ін.

Проведення швидкої приватизації обумовлює неможливість

в короткостроковий період розпродати державне майно з

129

прибутком. Цей висновок випливає із загального ринкового

закону, за яким перевищення пропозиції над попитом

призводить до падіння цін на об’єкти, які приватизуються.

РЕЗЮМЕ

Дипломна робота Бондаренка Дмитра Миколайовича на тему:

«Правовий режим державної власності в економіці України ».

В дипломній роботі Бондаренка Дмитра Миколайовича

проаналізовано статус державної власності та особливості

правового режиму державної власності, як з точки зору

економічної теорії так і її юридично-правову основу ;

нормативні та спеціальні джерела , в тому числі

монографічні та статті українських науковців, з питань

права державної власності та її правового режим . Крім

того, проаналізовано юридичну природу власності в цілому,

досліджені об’єкти та суб’єкти державної власності,

130

співвідношення приватної та державної власності , що

формують основну частку наявних в Україні форм власності.

В другому розділі роботи, що присвячений аналізу поняття

приватизації та роздержавлення, як способи припинення такої

форми власності, як державна. Досліджений зміст та

співвідношення правових категорій приватизація та

роздержавлення, вивчено специфіку підстав виникнення, зміни

та припинення державної власності .

В третьому розділі висвітлені актуальні питання, що

стосуються актуальних проблем управління об’єктами

державної власності на сучасному розвитку країни та

визначені кримінальні аспекти незаконної приватизації

державного та комунального майна та її наслідки.

В роботі обґрунтовано висновки теоретичного та практичного

характеру щодо вдосконалення законодавства України, що

стосуються державної власності та її правового режиму,

доцільність наявності державної власності , в державі з

перехідною ринковою економікою.

Ключові слова: державна власність, правовий режим державної

власності, форми власності, приватизація, роздержавлення,

управління державною власністю.

SUMMERY

131

Diploma thesis wrote by Dmitrii Bondarenko on "Legal regime

of state property in the economy of Ukraine."

In the thesis work Bondarenko Dmitri analyzed the

status of state-owned and features of the legal regime of

state ownership, both in terms of economic theory and its

legal framework; regulations and special sources,

including monographs and articles Ukrainian scientists on

the state-owned and its legal regime. In addition, analysis

of the legal nature of property as a whole, tested objects

and subjects of state ownership, the proportion of private

and public property, which form the bulk of the existing

ownership in Ukraine.

In the second section of which is devoted to the

analysis of the concept of privatization and

denationalization as a means to stop such ownership as

public. The content and value of legal categories of

privatization and divestment of state property, studied the

specific grounds as modification and termination of

ownership.

The third section highlights current issues relating

to pressing problems of state property management in

today's development and aspects of criminal illegal

132

privatization of state and municipal property and its

consequences.

This paper substantiates the findings of theoretical

and practical to improve the legislation of Ukraine

concerning public property and its legal regime, the

appropriateness of the presence of state ownership, the

state transition market economies.

Keywords: state ownership, legal status of state property

ownership, privatization, divestment of state property,

state property management.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної

Ради України 28.06.96 р. // Відомості Верховної Ради

України. – 1996.- №30

2. Цивільний Кодекс України від 01.01.2003 р. // Голос

України. – 2003.- 12 березня

3. Господарський Кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV N

21-22, ст.144

4. Господарський процесуальний кодекс України від

06.11.1991 № 1798-XII ВВР, 1992, № 6, ст.57

133

5. Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. —2001. —

№211—212. — 15

6. Закон України Про власність від 07.02.1991 № 697-12

р. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — №

20. — ст. 249.

7. Закон України Про приватизацію державного майна

Верховна Рада України; від 04.03.1992 № 2163-XII

8. Закон України Про оренду державного та комунального

майна № 98/95-ВР від 14.03.95, ВВР, 1995, N 15, ст. 9

9. Закон України Про управління об'єктами державної

власності

( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, N 4

10. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р. 1991, № 47, ст.646

11. Азімов Ч.Н., Сібільов М.М., Ігнатенко В.М. Цивільне

право України. Підручник для юрид. спец. вищ. Закладів

освіти. Х.- Право - 2009. –328 с.

12. Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР Г.

А. Аксененок. – М., 1958. – 234 с.

13. Андрейцев В.І. Правові засади земельної реформи і

приватизації земель в Україні: Навч.-практ. посіб. –

К. : Істина, 2002. – 320 с

134

14. Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство

суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії

/ В. І. Андрейцев. – К.: Знання, 2005. –

445 с.

15. Бірюков І.А., Заїка Ю.О.,Співак Б.М. Цивільне право

України. Загальна частина Навч. посібник для юрид.

спец.вищих закладів освіти. – К.-2003.-304

16. Борщевский П.П., Прейгер Д. К., Иванух Р.А.

Региональная специализация сельскохозяйственного

производства Украины. — К.: Наукова думка, 2004.

17. Баліна С.Н., Ущаповський В.Ф. Правові основи

приватизації в Україні та її захист від злочинних

посягань: Навч. посіб. — К., 1999. — С. 72.

18. Бойко О. Приватизація та роздержавлення в Україні

доби перебудови, або "наша дивна революція" //

Сучасність. - 2006. - № 10. - C. 61-69.

19. Бондар О. "Приватизація : сьогодення і погляд у

майбутнє"/ //Діловий вісник. - 2001. - № 11. - C. 14-15

20. Білоцерківець О. Звіт про результати по дослідженню

проекту “соціально-економічні наслідки приватизації

державного майна в Україні , перші 10 років” Київ-

2004 .

21. Господарське право: навч. посібник у схемах і

таблицях для студ. вищ. навч. закладів / За ред..

135

Шелухіної М.Л. – К. : Центр навчальної літератури,

2011. – 616с.

22. Господарське право України: навч. посібник / За ред.

Н.О. Саніахметової. –Х.: Одіссей, 2011. – 608 с.

23. Т. Голікова “Про структуру державної власності” //

“Економіка України”, № 19, 2007 р.

24. Евтихиев И. И. Регулирование земельных отношений в

городах / И. И. Евтихиев. – Горки, 1929. – 136 с.

25. Ерофеев Б. В. Земельное право России: учебник / Б. В.

Ерофеев. – М.: ООО «Профобразование», 2002. – 520 с.

26. Корецький М. Досвід реальної приватизації в

зарубіжних країнах //Вісник Української Академії

державного управління при Президентові України. - 2001.

- № 4. - C. 119-128

27. Земельне право: Підручник для студентів юридичних

спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І.

Семчика і П.Ф. Кулинина. - К.:Видавничий Дім “Ін. Юре”,

2007. – 424 с.

28. Земельное право. Учебник для вузов.

Руководительавторского коллектива и отв. редактор – С.А.

Боголюбов. – М.: Издат. группа НОРМА- ИНФРА. М,, 2008

29. Кучеренко О.В. Науково-методичні основи здійснення

масової приватизації в Україні.— К.: Либідь, 2004 р

136

30. Крищенко К. Роздержавлення власності в умовах

України //Фінанси України. - 2003. - № 3. - С.10-21

31. Кучерявенко П.Х., Максименко Я.А. Роздержавлення

власності в перехідній економіці України .— Харків: 1997

р

32. Музика Л. Приватизація комунального майна: проблеми

законодавства, теорії та практики //Право України. -

2004. - № 5. - С.55-58.

33. Матузов Н. И., Малько А. В. Правовые режимы: вопросы

теории и практики // Правоведение. 1996. № 1. С. 17.

34. Панченко Н. Г. Приватизація в ринковій економіці

//Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 5. - C. 18 -

20.

35. Перерва П.Г., Чубукова О.Ю. Досвід приватизації у

Великій Британії для України//Актуальні проблеми

економіки. - 2006. - № 4. - C. 14- 16.

36. Резнік В. Приватизація в Україні як соціально-

економічний процес: об'єктивні показники та суб'єктивні

оцінки //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006.

- № 2. - C. 66-89.

37. Роль приватизації в ринкових перетвореннях в

Україні //Українська інвестиційна газета. - 1997. - 8

травня. - C. 18

38. Носік В. В. Монографія Право власності на землю

українського народу Київ- 2006, Юрінком інтер.

137

39. Семенюк В. Десятирічний процес приватизації та його

наслідки //Голос України. - 2003. - 12 березня. - C. 29-

30

40. Селиванова І. А. Проблеми правового статусу

акціонерних товариств , у яких держава є акціонером, І.

А. Селіванова , Вісник Верховного Суду України.- 2009 №

9 – с. 44-38

41. Сидор В. Д. Правовий режим земель в земельному

законодавстві України Адвокат №8 (119) 2010р.

42. Тиліщак В. Приватизація в Україні //Визвольний шлях.

- 2004. Кн. 4. - С.1721

43. Харченко Т. Приватизація як основа ринкового

реформування економіки //Економіка АПК. - 2002. - № 5. -

С.54-58

44. Чечетов М.В. Підсумки та завдання приватизації в

Україні //Статистика України. - 2004. - № 3. - C. 95-103

45. Чечетов М. Контроль у сфері приватизації //Економіка

України. - 2005. - № 5. - C. 18-31

46. Чечетов М. Методологічні засади приватизації в

Україні //Економіка України. - 2004. - № 12. - C. 4-18

47. Чечетов М. Приватизація у країнах світу із сталими

ринковими відносинами //Економіка України. - 2005. - №

1. - C. 4-19

138

48. Чечетов М. Приватизація: новий етап відносин

власності //Урядовий кур'єр. - 2004. - 30 вересня. - C.

9

49. Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях / М. В. Шульга. – Харьков, 1998. – 224 с.

50. Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 47

народних депутатів України щодо відповідності

Конституції України ЗУ “Про введення мораторію на

примусову реалізацію майна ” від 10.06.2003 р. у справі

№ 1-11 2003.