Хто для нас свої і де наша Вітчизна? // Євангельська...

МИНУЛИЙ РІК СТАВ ДЛЯ НАС ЧАСОМ ОСОБЛИВИХ ПОТРЯСІНЬ І СЛУЖІННЯ НАШОМУ НАРОДУ, ПЕРІОДОМ ЗАСТУПНИЦЬКИХ МОЛИТОВ, ПРАКТИЧНОЇ ДОПОМОГИ ЛЮДЯМ, ВІДРІЗКОМ ШЛЯХУ СЕРЙОЗНИХ ВИКЛИКІВ І ВЕЛИКИХ ВИПРОБОВУВАНЬ.

Однак ми не можемо стверджувати, що цього року вже не будемо учасниками тих подій, які Бог допустив у минулому. Та за будь-яких обставин ми маємо великі Божі обітниці,

що Господь вестиме нас і скеровуватиме наші бажання і сили у правильне русло. Він діятиме через нас, якщо ми довірятимемо Йому і прагнутимемо спасіння людей навіть у найважчі моменти життя держави. Тому цей підсумковий випуск ми присвячуємо темі «Церква — в епоху потрясінь».

Перейшовши у невідомий новий рік, ми сповнені віри і надії, що Господь загоїть криваві рани українського народу і захистить наш край. Правда переможе, і Господь ще відкриє очі людям, які зведені цинічною диявольською пропагандою, зупинить агресію тих, хто краде чуже, сіє розбрат між країнами та проливає кров в Україні, бо всі діла Божі – «правда, а дорога Його – правосуддя, а тих, хто ходить у гордощах, Він може понизити» (Дан. 4:34).

2015 рік у наших церквах має назву «Cлужіння Церкви в суспільстві». Корупція, економічні проблеми, страх перед невідомим, соціальна несправедливість — усе це спонукає Церкву більш уважно звертати увагу на наше служіння у суспільстві. Відкривати людям Христа, Його любов і вказувати дорогу до справжнього процвітання — наше покликання.

Ісус Христос Свою місію окреслив так: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених…» (Лк. 4:18-19). Сьогодні служіння Христа продовжують виконувати Його учні.

Важливо, щоби кожен християнин, який прагне Божого керівництва у своєму житті і благословення для своєї країни, переступивши невидиму межу 2015 року, поставив собі запитання: «Що я покликаний зробити в цих непростих умовах для розвитку і благословення своєї країни? Що Бог призначив мені звершити для торжества правди і поширення Його Царства в Україні?»

Служіння кожного з нас необхідне нашому народові задля глибоких духовних перетворень, які зможуть змінити життя як окремої людини, так і всієї країни.

Валерій Антонюк, голова ВСЦ ЄХБ

Люди навколо — просто перехожі?

10

14

Старі виклики нового часу

Хто для нас свої і де наша Вітчизна?

7

20

Євангельська нива №4 (71) 2014

Т Е М А

Головний редактор: Валерій Антонюк

Відповідальний редактор: Людмила Жакун

Редколегія: Ігор Бандура, Людмила Жакун, Андрій Корнійчук, Віталій Матвіїв, Ярослав Назаркевич, Микола Романюк, Ганна Дорошенко

Художник-дизайнер: Євген Волостнов

Редагування: Олена Ярмушко, Петро Наконечний

Адреса редакції: вул. Л. Толстого, 3-Б, Київ-4, 01004, Українател. (044) 235-36-13, E-mail: [email protected]Адреса в Інтернеті: www.ecbua.infoВидання здійснюється на добровільні пожертвування

Журнал виходить чотири рази на рік

Духовно-просвітницький журнал Всеукраїнського союзу церков

євангельських християн-баптистів

Видання зареєстроване Міністерством України у справах преси та інформаціїСвідоцтво КВ №2245 від 16.10.1996 р.

Рукописи не рецензуються і не повертаються. При використанні матеріалів журналу посилання на видання обов’язкове

© Всеукраїнський Союз Об’єднань євангельських християн-баптистів

«Evangelical fields» magazine of All-Ukrainian Union of Assosiations of Evangelical Christians-Baptists--------------------------------------------------------------------------------Надруковано релігійним товариством «Місійна книжкова фабрика «Християнське життя», вул. В. Стуса, 3, м. Луцк, 43006, Україна, тел./факс (0332) 71-95-96

Один Господь, одна віра,одне хрещення (Еф. 4:5)

Призначені на дещо особливе . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4Валерій Антонюк

Старі виклики нового часу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7Дмитро Фімушкін

Ціна слідування за Христом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8Любомир Матвіїв

А К Ц Е Н Т И В С Л У Ж І Н Н І

Люди навколо — просто перехожі? . . . . . . . . . . . . . . . . . .10Іван Михальчук

Служіння Церкви в розрізненому суспільстві . . . . . . . .14Петро Павлюк

П О Д І Ї Б Р А Т С Т В А

Стратегічна конференція «Служіння Церкви в суспільстві» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18

Н А Ч А С І

Хто для нас свої і де наша Вітчизна? . . . . . . . . . . . . . . . . .20Михайло Черенков

У часи драматичних процесів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .22Анатолій Якобчук

І С Т О Р И Ч Н А С П А Д Щ И Н А

Досвід об’єднання двох спільнот євангельського руху у 40-х роках ХХ ст . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .24Ліна Бородинська

Б Л І Ц - О П И Т У В А Н Н Я

Які конкретні завдання Ви ставите перед своєю помісною церквою на 2015 рік? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .26

Ш Л Я Х С Л У Ж И Т Е Л Я

Гідна насичена днями дорога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .28Олександр Козубовський

Служіння Церкви в розрізненому суспільстві

Іван Михальчук

Призначені на дещо

особливеШлях до

повноцінного життя

Кожен християнин, по-чинаючи духовним на-родженням і закінчуючи

переходом у вічність, живе як на війні. Ще до того як починає викону-вати свою роль і своє призначення, він зіштовхується з неминучим протисто-янням. А коли почалася ваша власна війна? Коли ви відчули, що маєте не просто дискомфорт, а битву. І ви (чи то встаєте, чи то рухаєтеся, чи то лягаєте спати, чи то прокидаєтеся вночі, чи то з кимось розмовляєте) відчуваєте, що боретеся. У вас — реальна битва, оскільки повноцінне християнське життя має своїх ворогів, які протисто-ять нам і налаштовані проти нас.

Наше життя — немов випущена Божою рукою стріла, яка має поцілити у мішень. У кожного з нас є ціль, куди ми маємо влучити. Бог призначає спасенних людей для чогось особли-вого. Життя для нас не має основної цінності, коли ми знаємо Боже при-значення щодо нас. Його виконання не залежить від оточення, погоди, лю-дей, політики чи економіки. Важливо розуміти: Бог спрямовує нас. Решта — це контекст, в якому ми перебуваємо. Життя християнина — це важливе протистояння, реальна війна заради досягнення цієї мети.

Вороги повноцінного життяПевно, нікому не подобається таке

християнство, яке складається з на-пруження і протистояння. Коли ми прийшли до Бога, то тішилися з того, що Він — люблячий Батько, Котрий відповідає навіть тоді, коли ми ще не закінчили молитися. І ці «аванси» ми використовували. А коли прийшли перші спокуси і перші протистоян-ня, ми зрозуміли, що потріб-

но бо-ротися й бороти-ся. У житті віруючих лю-дей є три духовні фронти, для яких термін «війна» — це той стан, в якому вони перебувають із моменту духовного народження до моменту фізичної смерті.

Перший фронт — це особиста битва з дияволом і духами в підне-бесних просторах (Еф. 6:12). Не знаю, наскільки вам подобається бій із ду-хами злоби піднебесної, але це реалії спасенних, які на землі протистоять натиску скинутих ангелів.

Другий фронт — боротьба зі світом, із гріховною системою цінностей, які домі-нують у цьому світі. Один зі шляхів, як пе-ремагати світ, залишив нам апостол Іван: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любові Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, — це не від Отця, а від світу» (1 Ів. 2:15-16).

Валерій Антонюк, пастор, голова ВСЦ ЄХБ

Сьогодні з кожним днем страх у людських серцях посилюється. Він увірвався в нашу країну, у села й міста,

у наші родини. Серед християн дедалі частіше можна почути: «Як уникнути четвертої хвилі мобілізації?», «У

який спосіб емігрувати з України?», «Які ще віднайти способи, щоб матеріально «втриматися на

плаву?», оскільки говорити про стабілізацію економіки надто рано через політичну

напруженість і погіршення відносин із сусідами. Слово Боже заспокоює нас

через численні тексти про довіру Богові, воно наголошує: бійся Бога,

і тоді більше не буде потрібно боятися нікого і нічого. Однак

боятися Бога — це шукати Його волі у своєму житті

і запитувати, до чого Господь закликає

мене.

ЄВАНГЕЛЬСЬКА НИВА | № 4 - 20144

Т Е М А

Третій фронт — у середині нас самих. Це внутрішня боротьба духа і плоті. Послання до римлян апостол Павло присвячує описові того, що відбувається в нас: ми були мертві в гріхах, після чого Бог воскресив наш дух, і ми відчули, що живі для Бога. Ознака боротьби в серед-ині нас свідчить про те, що ми живі.

«Бо за внутрішнім чоловіком знаходжу насолоду в законі Божому, та бачу в членах моїх інший закон, який воює проти закону розуму і підневолює мене законом гріховним…» (Рим. 7:22-24). А у восьмому розділі Послання до римлян показана ре-альна перемога, яку можна здобути в цій боротьбі: «Коли ви живете за плоттю, то помрете, але коли духом умертвляєте діла плотські, то будете жити… В цьому всьому ми перемагаємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8:13, 37).

Звісно, людям властиво втомлювати-ся, і тому ми знемагаємо від цієї війни, інколи не бачимо перспектив. Здаєть-ся, що диявольські орди ополчаються проти нас, світ негативно впливає на нас, і навіть буває гидко від самого себе. В такі хвилини людина ховається від усіх, відчуваючи, що плоть перемогла.

Насправді ж щохвилини триває битва за нашу увагу, час, цінності, ресурси, за наші душі. Ми покликані перемагати на всіх фронтах. І навіть якщо програємо один бій, ми не по-винні програти битву життя стосовно світу, його пожадливостей і стосовно самого себе. Нам добре, коли ми здо-буваємо перемогу, коли світ тягнув нас і не затягнув, коли ми боролися з пожадливостями або протистояли демонському світу і зреш тою пере-могли. Джонатан Едвардс одного дня прийняв для себе перелік важливих рішень. Ось деякі з них: • Я вирішив ніколи не втрачати

жодної миті, але використовувати кожну з них якомога плідніше.

• Жити на повну силу, допоки ще живу.

• Я житиму так, як хочу прожити на порозі смерті.

Думайте про смерть. Якщо вам зда-ється, що думати про це ще не доречно, то це — саме час про це думати. Я не на-віюю мінорних думок, це і є повноцінне життя, бо смерть нас не лякає, а надихає жити повноцінним життям. Це правиль-на позиція відродженої людини.

Одним із ворогів повноцінного життя є нерозуміння Божого призна-чення щодо особистого життя.

Це той ворог, якого людина може не розпізнати, а тому і змарнує все своє подальше життя.

Яке головне моє покликання?«Не будьте нерозумні, але розу

мійте, що є воля Господня» (Еф. 5:17). Це стосується спасенних, віруючих людей. Поставте собі запитання: «Яка головна місія мого життя?» Це приводить до фокусування нашої уваги на головному. Подумайте, що є пріоритетним у вашому житті, у що ви готові серйозно вкладатися на всі 100%. Можливо, ви не знаєте, до чого Господь вас веде? Тоді дайте собі відповідь на таке запитання: «Яке я маю бачення від Бога на теперіш-ній момент життя?» А запитання, яке йтиме за цим, звучить так: «Як я пла-ную своє життя, виходячи з цього розуміння? Без чого я не можу жити сьогодні, і тим більше завтра?»

Істина проста — Бог має особливе призначення особисто для кожної люди-ни. І чим точніше людина ставить собі це запитання, тим більше Бог починає працювати через неї, використовувати її для Себе. Ми народилися в цей світ не просто для того, щоб прожити своє життя. Бог радіє не тільки тому, що ми Його діти. Правильний розвиток христи-янина виглядає так: духовне дитинство переростає в учнівство, з учня виростає слуга, з якого ми переходимо у стан раба – у повне розпорядження Ісуса Христа. «А вмер Він за всіх, щоб ті, хто живе, не жили вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер і воскрес» (2 Кор. 5:15).

Пізнання Божої волі — необхідність для плідного християнського життя. Якщо ми хочемо принести добрий плід, перебуваючи в Ньому, то першо-чергове і постійне запитання спасен-

Щохвилини триває битва за нашу увагу, час, цінності, ресурси, за наші душі. Ознака боротьби в середині нас свідчить про те, що ми живі

Духовне дитинство переростає в учнівство, з учня виростає слуга, з якого ми переходимо у стан раба – у повне розпорядження Ісуса Христа

У 1851 році у Лондоні проходила Перша всесвітня промислова виставка. На ній були представлені парові машини, що працюють на теплових двигунах. Там були і піднімальні пристрої, і млини, і прядильні механізми, і транспортні засоби. Але увагу всіх привернув один незвичний експонат. Це була величезна машина, яка складалася із семи тисяч рухо-мих частин, які приводили в рух дзвоники, вітрячки та свистки, які, в свою чергу, видавали хаотичні звуки, створюючи неймовірний шум. Та була одна проблема: все свистіло, крути-лося, гуділо, а от жодної користі з цієї машини не було. Чи, бува, не схоже це на нас?

ЄВАНГЕЛЬСЬКА НИВА | № 4 - 2014 5

Т Е М А

них буде таким: «Що, Господи, хочеш, щоб я робив?» (Дії 9:6). Це логічне запи-тання християнина, після того як він отримав прощення і спасіння. Бог по-веде і відкриватиме те, що необхідно. Для багатьох людей питання пізнання

Божої волі постає лишень тоді, коли треба вибирати собі другу «половинку» або змінювати роботу. Однак воно має стояти перед нами щодня.

Коли людина пізнає Божу волю щодо свого життя, вона ефективніше розпоряджається своїм часом; і чим раніше людина замислюється над цим питанням, тим раціональніше вона використає свої дні, місяці і роки.

Чому потрібно розуміти своє призначення?

Розуміючи своє призначення, ми розуміємо зміст і суть нашого осо-бистого життя. Люди іноді кажуть: «Я живу, як усі». Але це не відміняє необхідності розуміти особисте по-кликання від Бога.

У нас не так багато часу, яким ми можемо розпоряджатися. Наше життя — мов тінь. Роки летять дуже стрімко, тому ми маємо сфокусувати-ся на головному.

Розуміння свого призначення приводить до ефективного керування часом. Тоді людина не марнує його, а вкладає сили у важливе.

Пізнання Божої волі визначає пріоритетність наших планів. Тоді ми правильно розставляємо акценти у житті, знаємо, що робити завтра, а що почекає ще два роки чи п’ять.

Розуміння сенсу особистого покли-кання мотивує у вирішенні складних питань. Мотивує не лише тоді, коли Бог відкриває загальну картину, а тоді, коли ми йдемо у напрямку визначеної мети. Коли стріла життя летить у мі-шень, ми сфокусовані. Це повинно нас тримати у формі і не давати розслаби-тися, бо коли ми розслабляємося, то починаємо відволікатися і програвати. Розуміння того, до чого кличе нас Бог, дисциплінує нас і проганяє лінь. Уза-галі, лінь починається з того, що ми перестаємо бачити або не віримо в ціль чи не розуміємо свого призначення.

Розуміння свого призначення на-дихає нас боротися і перемагати. Де-пресивність приходить від відсутності мети. Бажання боротися і перемагати чи то на фронті з дияволом, чи то у протистоянні зі світом, чи у двобої зі

своєю плоттю приходить від цього ро-зуміння: коли Бог мене кличе до пев-них дій — значить я це можу зробити. А якщо я можу — значить сьогодні буду посвячено діяти і жити.

Так розкривається наш потенціал. Тоді ми вчасно зростаємо в Господі, реалізовуємо духовні дари, які при-значені на виконання завдань.

Висновок простий: немає цілі — не-має розуміння мети, немає мотива-ції — не буде плану і зростання. На-томість прийде розчарування, людина опиниться на самоті, на узбіччі життя. Все, що тоді залишається, дивитися, як інші досягають мети, живуть жит-тям, наповненим Божим змістом.

Якщо ви студент, пам’ятайте, не будь-яке навчання допоможе реалізува-ти своє покликання. Якщо ви плануєте створити сім’ю,то не будь-який чоловік

чи дружина стануть вам допомогою в досягненні Божої мети. Всі ваші плани мають підкоритися Божому призначен-ню, щоб ви прожили повноцінне і зміс-товне життя. Звичайно, закликаючи до певних дій і відкриваючи Свої плани, Бог не показує нам всієї дороги, але дає напрямок для досягнення мети. Тут важливо почати йти і діяти. Потім Бог звузить ваш світ до конкретних завдань.

Коли люди постійно мають мінливі бажання — це трагедія. Є так звана

американська мрія — отримати те, що принесе задоволення: стабільну роботу, гарну дружину, кращу машину, здоров’я, гарантовану пенсію, а потім присвятити старість мандруванню по світу і померти безболісно. У нас, в Україні, кажуть по-іншому: треба сина народити, дім побудувати і дерево посадити. Людина так живе і цим насо-лоджується, адже це її мрія. Здається, що це і є благословення. На превеликий жаль, люди із запізненням усвідомлю-ють своє покликання. Дехто прозріває занадто пізно, внаслідок чого за пле-чима має безцільно прожиті дні. Хтось може сказати, що я ще раніше чув Бо-жий голос щодо свого призначення та місії і мав щире бажання чинити так, але не пішов. Вони починають думати, коли вже пізно думати. Вони хотіли до-сягнути цілі такою дешевою ціною!

Перша книга Самуїлова розповідає про Анну, яка не мала дітей і приходила до храму, щоб помолитись. «А вона була скорбна духом, і молилася до Господа та плакала гірко. І склала вона обітницю…» (1Сам. 1:10-11). Яка ж місія була в цієї жінки? У кількох коротких рядках міститься відповідь: вона про-сила у Бога сина і обіцяла, що віддасть це дитя Йому на служіння. І Бог через неї дав величезне благословення для всього народу: «І ввесь Ізраїль, від Дана аж до БеерШеви, пізнав, що Самуїл вірний, як пророк Господній» (1Сам. 3:20). Багато людей, які мають дітей, їх про-сто «приватизовують» для себе. «Бог благословив нас дітьми, тому вони вже наші», — вважають вони. Анна ж виховала свого сина, привела в храм і сказала: «Він буде служити Богові». Це була її мрія, бачення і покликання.

Коли ми знаємо свою місію, живемо згідно з своїм покликанням, навіть коли віддаємо всі сили і понад силу, коли по-чуваємося вичерпаними, коли сказали все, що можна було сказати, навіть тоді Бог продовжує нас використовувати. Тоді дивуємося Божій благодаті, звідкіля береться сила. Дивуємося Божому благо-словенню, яке приходить у наше життя. Це не зв’язки, не гроші, не позиція, не кар’єра, не дім, в якому живемо. Ми диву-ємося тим змінам, які Бог творить у нас.

Моліться, щоб дізнатися, до чого закликає вас Господь. Отож варто пам’ятати, що наше життя — це випущена Богом стріла, яка має влу-чити в ціль і принести славу Богові, рясний плід для Його Царства!

Життя не буде повноцінним, якщо в ньому не буде реалізоване Боже по-кликання.

У нас не так багато часу, яким ми можемо розпоряджатися. Наше життя — мов тінь. Роки летять дуже стрімко, тому ми маємо сфокусуватися на головному

Коли стріла життя летить у мішень, ми сфокусовані. Це повинно нас тримати у формі і не давати розслабитися, бо коли ми розслабляємося, то починаємо відволікатися і програвати


Т Е М А

Старі виклики нового часу

Не будь переможений злом Дмитро Фімушкін, м . Одеса

Усе своє свідоме християнське життя я чую про дефіцит благовістя в церквах і про те,

що цей світ гине. При всьому цьому кожний віруючий і кожна церква ото-чені, у буквальному сенсі цього слова, зусібіч невіруючими людьми.

В Україні з початку 90-х років і донині свобода проповіді Євангелія є безпрецедентною й абсолютною. Але в багатьох церквах хрещення новонавернених (не кажучи вже про тих, кого Господь щодня додає до церкви) — далеко не щорічна подія.

Як так трапляється, що при всій численності навчальних закладів вони відчувають дефіцит абітурієнтів, а церкви відчувають гостру нестачу служителів і пасторів?

Де замаскувалися «життя з подо-статком» (Ів. 10:10) і «ріки живої води» (Ів. 7:37), які дає Ісус усім тим, хто повірив у Нього?

Відповідь гарно сформульована у народній приказці: «І радий би в рай, та гріхи не пускають». І Євангеліє також прямо каже устами апостола Павла: «нездібні ви стали», «повинні б бути вчи-телями», але ви «тілесні» (Євр. 5: 11-12).

Хай як це буквально звучить, причина всьому — гріх. Саме він вбиває в христи-янах любов до Господа, Біблії, ближніх. Саме через гріхи віруючі більшою чи меншою мірою відпадають від Господа і стають глухими до Його закликів.

Ми живемо в часи споживацького мислення: люди все більше живуть

для себе. Ідеологія світу зосереджена на самозадоволенні, але християни покликані жити в іншій системі — служити один одному. Це боротьба за наші власні бажання, за наші перева-ги, і диявол намагатиметься зробити так, щоб спасенна людина чинила так, як чинить світ.

Сьогодні служіння не популярне. Диявол, вселяючи у християн світський спосіб життя, прагне паралізувати їхнє життя. Що більше світ впливає на церк-ву, то слабкішою стає вона.

«Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні… що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога...» (2 Тим. 3:1-4). Описуючи проблеми християн остан-нього часу, Писання звертає нашу увагу на корінні внутрішні проблеми людини, і деякі з них — це самолюб-ство, грошолюбство і пристрасть до насолоджень (сластолюбство). Ці грі-хи, немов рак, вражають тіло церкви зсередини. Уражені ними, християни мають вигляд благочестя, але не ма-ють його сили (див. 2 Тим. 3:5).

Як стане самозакоханий христи-янин шукати миру з кривдниками і творити добро ворогам? Як зможе служити своїм житлом або жертвувати останньою сорочкою (хоча, звичайно, далеко не останньою)? Він розгляда-тиме церковну громаду як можливість задовольнити свої потреби, користую-чись добродушністю спільноти.

Грошолюбство змушує людей дивитися на церкву та її працю як на фінансові проекти. Освіта і служіння для такої людини — кар’єрна драбина. Уражена цим коренем усього лихого, сріблолюбна людина цінує спасіння душ і служіння Господу менше, ніж свою «стабільність». Коли людина по-кладає надію на срібло (Лк. 12:33), Гос-поду місця в її житті не залишається.

Пристрасть до насолоджень вра-зила наше суспільство повсюдно. Не відчуваючи диявольського почерку, багато людей черпають задоволен-ня в просиджуванні в Інтернеті або просто за комп’ютерними іграми чи біля блакитного екрану, тупіючи від абсурдних телепередач або музики. Віддаючись цьому гріхові, діти Божі стають нездатними до розрізнення добра і зла (Євр. 5:13), а потім — не-чутливими (Еф. 4:19) до важких гріхів.

Часто, переймаючи спосіб мислен-ня навколишнього світу, ми хочемо виправдати свої духовні проблеми новими обставинами, начебто досі не відомими нам. Але для Господа немає чогось нового чи невідомого, від чого б Він нас не застеріг у Своєму Слові. Тому якщо ми бажаємо приносити Йому плоди покаяння і праведності, нам необхідно шукати і досліджувати Його волю щодо нас і дивитися в Його Слово як у дзеркало, в якому Він дасть нам відповіді на всі нові запитання. Тоді наша віра оживе у справах добро-чинності та служіння.


Т Е М А

Ціна слідування за Христом

Коли ж за Ісусом слідувало багато лю-дей, Він промовив до них: «Коли хто приходить до Мене, і не зненави

дить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може буть учнем Моїм! І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, той не може бути учнем Моїм!» (Лк. 14:25-26).

За Ісусом завжди ходили юрби людей. І в цьому конкретному епізоді за Ним йшло дуже «багато людей». У згаданому випадку Христос ішов в Єрусалим. Він дуже добре знав, що перебуває на шляху, який веде Його на розп’яття. Але натовп, котрий слідував за Ним, думав, що Він ось-ось оголосить Себе Царем і сяде на престолі. Люди помилялися. Тому Ісус «встановив» справжню ціну слідування за Ним.

Що це означає? Насамперед те, що людині, яка хоче слідувати за Ісусом, доведеться платити високу ціну! Ціна слідування за Христом настільки висока, що навіть прирівнюється до страждань і агонії розп’яття на дереві. В згаданому уривку є щонайменше п’ять найвищих цін, які необхідно сплачувати усім тим, хто хоче слідувати за Христом.

Ціна перша: любити Бога більш ніж свою сім’ю. «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів, і сестер, а до того й своєї душі, — той не може бути учнем Моїм!» (Лк. 14:26). Слід зрозуміти те, що справжній послідовник Христа не має права не любити своїх домашніх, але він не має права любити їх більше ніж Бога.

Ціна друга: подорож в один бік. «І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, — той не може бути учнем Моїм!» (Лк. 14:27). Коли людина брала свого хреста і йшла у супроводі римських воїнів, це означало, що вона вирушає лише в один бік. Це дорога без вороття! Бог закликає нас раз і назавжди «спалили усі мости» і вирушити з Ним у до-рогу, яка має лише один напрямок: уперед, лише в один бік; куди Господь — туди і ми, навіть «не озираючись назад» (Лк. 9:62).

Ціна третя: померти для самого себе. «Кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм» (Лк. 14:33). У грецькій мові на позначення слів «прощавай» і «зректися» використовується спільнокореневе слово. Якщо буквально перекласти грецьке слово «зректися», це звучатиме як «прощавай». Але сказати «Прощавай!» не своїм домашнім, а само-му собі і всьому тому, що маєш. Ісус дав зрозуміти людям, що ціна слідування за Ним — це похоронити не своїх домашніх, а своє «я», самого себе (Лк. 9:60).

Ціна четверта: правильний підраху-нок витрат. У Євангелію від Луки 14:28-32

Ми живемо у часи купівлі та продажу. Наш світ — це великий ринок, де кожна річ має

свою ціну. А життя — це синонім двох дієслів: купити і продати. У наші модерні і надсучасні дні ми маємо можливість, не виходячи з дому,

придбати, сплативши ціну електронною карткою, чи продати, встановивши ціну

і отримавши переказ. Отож майже щодня ми щось купуємо або продаємо,

інакше кажучи, усьому знаємо ціну. А чи знаємо ми ціну слідування за Ісусом?

Любомир Матвіїв, пастор Церкви благодаті м. Київ, координатор від Бразильської місії світового місіонерства

в Україні, Грузії, Вірменії та Азербайджані.


Т Е М А

оповідається дві притчі: про одного чоловіка, який вирішив збудувати башту, а також про двох царів, один з яких пішов війною на другого. Підсумування витрат — важлива справа! А правильне підраховування витрат — ще важливіша. Ісус за-кликає Своїх послідовників, аби ті, перед тим як слідувати за Ним, сіли і все проаналізували, зваживши всі «за» і «проти»! Чому? А тому що Ісус не хоче мати таких послідовників, які б не усвідомлювали тієї високої ціни, яку слід сплатити.

Ціна п’ята: запобігти гниттю світу і надати йому справжнього смаку (див. Лк. 14:34-35).

Цими словами Ісус закінчує Своє вчення про те, хто може бути Його учнями, послідовниками. На завер-шення Він розповідає одну з най-коротших Своїх притч-ілюстрацій — притчу про сіль. Він коротко каже: «Сіль — добра річ!» Христос не вда-ється в подробиці і не вказує, які саме якості солі мав на увазі, коли казав, що сіль — це добра річ. В іншому тек-сті Ісус до Своїх учнів каже: «Ви — сіль землі!» (Мт. 5:13), і теж не пояснює, що ж Він мав на увазі. Однак біблійні коментарі просвітлюють цю ситуацію і пояснюють нам, у чому ж полягала цінність солі за часів Нового Заповіту.

Більшість біблійних учених вказують на дві найбільших властивості солі:

Перша — це смак, тобто сіль на-дає смаку продуктам.

Друга — це збереження, сіль — це, так би мовити, запобіжний засіб від псування продуктів.

Чи знали ви, що сіль (хімічна наз-ва — хлорид натрію) — це єдиний харчовий продукт, термін придатнос-ті якого не обмежений?! Щорічний світовий видобуток хлориду натрію становить сотні мільйонів тонн. Що-року у світі виробляється близько 300 мільйонів тонн солі. За видобут-ком солі Україна посідає одинадцяте місце у світі, та третє — в Європі. Для того щоб сіль можна було використо-вувати у їжі, чистота хлориду натрію має становити не менше 97%. Тому сьогодні ми маємо чотири ґатунки солі: екстра (вміст хлориду натрію має становити 99,5%); вищий (вміст хлориду натрію має становити 98,2%); перший (вміст хлориду натрію має становити 97,5%); другий (вміст хло-риду натрію має становити 97%).

Напрошується висновок: що менше домішок має сіль, то вищою є її якість. Христос Своєю кров’ю очистив нас від усяких домішок гріха (Пс. 50:4; 1 Ів. 1:9; Еф. 5:26-27) і зробив нас «сіллю» білішою від снігу (Іс. 1:18), сіллю найвищого ґатунку! Ми не маємо права втратити смак, «звітріти» (Мт. 5:13), «стати несолени-ми» (Лк. 14:34).

У першому столітті, у новозавітні часи, сіль, яка використовувалася у Палестині, не мала такої висо-кої якості, як сьогодні, тому часто псувалася. Станом на сьогодні сіль (хлорид натрію) — це єдиний хар-човий продукт, термін придатності якого вимірюється тисячами років. Тож якщо сіль не псується, цілком до-речне запитання: як зрозуміти слова Ісуса: «Коли ж сіль несолоною стане, чим приправити її?» (Лк. 14:34).

Цілком можливо, що у першому столітті н.е. у Палестині, для того щоб отримати хлорид натрію, його філь-трували, очищали від домішок, які є у натуральній щойно видобутій груді солі, котру зазвичай використовували у домашніх умовах. Отже, після про-цедури фільтрації чи відокремлення чистого хлориду натрію від брили со-ляного каменю залишалося сміття чи щось, що було схоже на сіль, однак не мало ні її запаху, ні смаку.

Ці залишки у буквальному розу-мінні перетворювалися на непотріб, сміття, яке було безкорисне як для ґрунту (адже сміття не може бути удо-бренням для ґрунту), так і для гною (адже сміття не могло розкладатися, перегнивати). Тому застосування для такого сміття було лише одне — ви-кинути геть (Лк. 14:34-35).

Ісус прагне Собі таких послідов-ників, які б мали якість найвищого ґатунку, характеристику — надаван-ня смаку і запобігання розкладанню, печатку терміну придатності — необмежений, сертифікат учня, що виданий небом, а не державними стандартами якоїсь країни!

Світові не вижити без солі. Тому Ісус називає Своїх послідовників: «Ви — сіль землі!» (Мт. 5:13). Людству і світові не вижити без справжніх учнів, послідовників Христових. Світ, окрім того, що позбавлений смаку, справжніх смакових властивостей, ще й гниє і розкладається. Світ має потребу у солі — учнях Христових! Засіб від гнилизни цього світу — це сіль, учні Ісусові. Ми не маємо права «звітріти, стати несоленими». Лише

істинні Христові послідовники мо-жуть вберегти цей світ від гріховного тління і розкладання.

Це нелегка праця і непроста функція, а справжня жертва і ціна, яку здатні сплачувати щоденно лише

справжні послідовники Ісуса Христа. Ось такою є високою ціна слідуван-ня за Ісусом! Можна слідувати за Ісусом, не будучи Його учнем. Можна супроводжувати армію Ісуса, але так і не бути Його солдатом. Можна бути прихильником якоїсь гарної ідеї, але при цьому так і не докласти власних зусиль, затрат, жертви. Один учитель так висловився про одного студента: «Можливо, він і відвідував мої лекції, але він не був моїм студентом».

Одна з найбільш негативних характеристик християн усіх часів полягає у тому, що в їхніх церквах є багато випадкових попутників Ісуса Христа, але мало справжніх Його учнів-послідовників, які б готові були платити ціну слідування за Господом! Є безліч солі у сільничках-церквах, але так мало її у стравах цього світу…

Думаю, що після такої відповіді Ісу-са щодо ціни слідування за Ним, бага-то хто з того натовпу, що йшов за Ним, просто покинув Його, як написано в іншому епізоді: «Із того часу відпали багато хто з учнів Його, і не ходили вже з Ним» (Ів. 6:66). А після того Ісус запитав у Своїх дванадцятьох учнів, як і запитує у кожного з нас сьогодні: «Чи не хочете й ви відійти?» (Ів. 6:67), інакше кажучи, чи не хочете й ви не платити такої високої ціни?

Молюся за себе і за вас, щоб ми, незважаючи на високу ціну слідуван-ня за Господом, могли сказати сьогод-ні так, як колись сказав учень Петро: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного» (Ів. 6:68).

Ісус прагне Собі таких послідовників, які б мали якість найвищого ґатунку, характеристику – надавання смаку та запобігання розкладанню, і термін придатності – необмежений


Т Е М А

Люди навколо — просто перехожі?

Іван Михальчук, Перша рівненська церква ЄХБ

Що є основним завданням християнина, поки він живе на землі? Одні скажуть, що це — прославлення Бога: «Господи, Боже мій, повік славити буду Тебе!» (Пс. 29:13). Інші доповнять — виконання доручення Ісуса Христа: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28:1920). Цей перелік можна доповнювати іншими текстами з Біблії. Але якщо їх порівняти, то все одно знайдемо спільний знаменник, про який християни не сперечатимуться, — жити для Бога. І ніхто не заперечуватиме, що це потрібно робити щодня, постійно.



Разом із тим давайте поміркує-мо, як ми жили для Бога вчора? Що ми зробили, щоб Його

прославити? Щодня ми ходимо на навчання, роботу або просто буваємо серед людей, тому нам слід постійно пам’ятати, що ми покликані жити для Бога. Це той час, коли відкри-вається практична грань нашого покликання. Коли ми перебуваємо в Домі молитви, ми виявляємо це че-рез молитву, читання Слова Божого, пісню, вірш тощо. Але коли виходимо за стіни храму, ми опиняємося серед людей, які можуть і не знати Господа, і не хотіти слухати Його слів, од-нак вони завжди, хочуть того чи ні, бачитимуть наші вчинки. Саме тут ми маємо беззаперечно реалізувати наше покликання як християн.

Якщо ми не живемо, як належить дитині Божій, тоді виникає запитання: чому? Або ми обмежуємо Ісуса Хрис-та і Його вплив лише стінами Дому молитви, або не розуміємо, для чого Ісус Христос простив нам наші гріхи. Коли Син Божий був на землі, Він теж пропо-відував у синагозі. Але більшу частину Свого земного життя Він проводив у спілкуванні з людьми та у служінні їм. Украй приємним є той факт, що сьогод-ні християни переконані у важливості служіння людям. Однак при цьому можуть свідомо обмежувати масштаби такого служіння. Наприклад, можна зібрати кошти на лікування важкохво-рої дитини за кордоном (це, безумовно, є дуже шляхетним вчинком). Однак чи не буде ефективнішим вплинути на державних чиновників, аби вони почали виконувати свої обов’язки та створили умови для лікування цієї ди-тини в Україні? Або ж можна проводити освітні лекції для молоді про шкоду тютюну та алкоголю, а можна спробу-вати змінити законодавче регулювання щодо обмеження реклами та продажу цієї продукції. З вищесказаного випли-ває запитання: чи повинні християни перейматися суспільними проблемами довкола себе?

Вплив на суспільствоБеззаперечним є той факт, що в усі

часи справжні християни були не байдужими до проблем суспільства, в якому жили. Починаючи із сім’ї, християнин не може стояти осторонь проблем своїх рідних: «Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного» (1Тим. 5:8). Так само і в більших масштабах — християнин не

може бути байдужим до потреб грома-ди, в якій живе. Багато християн, які живуть на пострадянському просторі, з історичних причин обґрунтовують свою байдужість до суспільного життя або вираження своєї активної грома-дянської позиції віршами з Біблії на зразок: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога…» (Рим. 13:1). А тепер піді-йдімо до цього питання з іншого боку. Якщо влада встановлює такі закони, що за своєю суттю суперечать Божим принципам, як на це реагувати хрис-тиянам? (До відома, у гітлерівській Німеччині євреїв винищували на законних підставах). Або ж що робити послідовникам Христа, коли влада не виконує нею ж встановлені закони: чинить несправедливий суд, краде у бідного, кривдить сироту?

Як не дивно, але християни вміють настільки адаптуватися до системи, що, з одного боку, можуть позиціонувати себе як ті, що поза політикою, й говорити про повну покору владі згідно з Біблією, а з іншого — виправдовуватися, що давати хабарі є нормальним явищем, мовляв, їх змушують обставини, що склалися в державі, в якій вони живуть

Хіба це не звучить лицемірно? За часів Старого Заповіту далеко не зав-жди царі чинили справедливо і жили згідно з Божою волею. Але при цьому були пророки, які казали їм правду. На сторінках Біблії таких прикладів є вдосталь. Чи не є це одним із завдань Церкви в часи Нового Заповіту — чи-нити правду і справедливість? Казати правду і стимулювати чиновників чинити справедливо не має нічого спільного із непокорою владі, про яку пише апостол Павло. Чиновник не дорівнює владі. В Україні джерелом влади є народ. І недоречною є відмов-

ка, що прості люди не розуміють усіх законодавчих норм, а тому не можуть нічого змінити. Ми ж не відмовляємося від будівництва дому лишень тому, що не мулярі. Ми організовуємо роботу і підбираємо відповідних фахівців, які зможуть допомогти реалізувати наш задум. Коли йде мова про покору владі, ми можемо впадати у крайнощі: коритися тоді, коли це нам вигідно, і по-чинати протистояти діям і рішенням влади, щойно її дії або рішення почина-ють суперечити нашим інтересам (хоча є справедливими в контексті громади). У цьому випадку християни, як ніхто інший, можуть відрізнити справедливе і правильне від того, що завдає шкоди громаді. Дуже прикро спостерігати за тим, коли суспільно важливу роботу виконують люди, що, здебільшого, не асоціюють себе із Церквою, в той час коли християни «уникають політики». Ми добре знаємо, що для Бога ресурс не є проблемою, і Він може учинити Собі хвалу: «А Він їм промовив у відповідь: «Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!» (Лк. 19:40). Проте важко буде нам виправдати перед Бо-гом свою байдужість і пояснити, чому роботу, призначену нам, ми віддали на виконання іншим людям.

Межі активностіЯкщо християнин усе-таки поба-

чив певну несправедливість і готовий відстоювати правду, як далеко він може зайти у формі і способах? На-певно, ніхто не заперечить можливос-ті написання особистого письмового звернення до того чи іншого керівни-ка щодо певного порушення. Більше того, іноді безрезультатна відписка чиновника на таке звернення змусить християн об’єднатися, щоб поставити вже декілька підписів під наступним колективним зверненням. Але якщо і тоді чиновник ніяк практично не від-реагує на звернення, чи може христи-янин прийти під двері його кабінету, взявши із собою інших людей-одно-думців? Це підводить нас до виснов-ку, що християнин повинен не лише молитися про Боже вирішення певної суспільної ситуації, а й запитувати в Господа, як Він може його викорис-тати, щоб її вирішити. Звісно, у всьо-му потрібно мати мудрість, щоб знову ж таки не впадати в крайнощі й не починати вирішувати певні завдання способами, притаманними людям, що не знають Бога. Та відмовка нічого не робити, прикриваючись можливістю помилитися з методами, дуже схожа


Н О В О С Т И : У К Р А И Н АА К Ц Е Н Т И В С Л У Ж І Н Н І

до притчі про рабів і таланти, коли раб заховав талант і його не примножував, бо боявся, що його покарає суворий пан. На підставі багатьох місць із Біблії я переконався, що для Бога важлива мотивація і небайдуже ставлення у серці християнина до того, щоб вчинити добру справу, у тому числі захищати правду і справедливість. А з вирішенням питан-ня «У який спосіб це зробити?» необ-хідними ресурсами допоможе Господь. Коли Бог виводив Ізраїльський народ з єгипетського полону, то Мойсей і Аарон не просто молилися, а після спілкування з Богом йшли і говорили з фараоном. Коли Ірод взяв собі дружину брата, то Іван Христитель не просто молився про зміни в його серці, а пішов і сказав про це Іродові, за що згодом і поплатив-ся життям. Бог готовий впливати на ситуацію в державі, проте Він так само шукає вірних Йому людей, що будуть готові працювати. Врешті-решт, Господь запитає у кожного з нас, де ми були, коли Бог хотів зупинити беззаконня.

В усі часи християни були тими, хто завжди відстоював Божі принципи в суспільстві, вони не віддалялися від життєвих проблем, а готові були брати на себе ініціативу і відповідальність за Господні зміни в суспільстві

Принципи, на яких будувалося За-хідне громадянське суспільство, були нічим іншим, як біблійними засадами. Це підтверджується навіть тим, що теперішнє віддалення від Бога на Заході підриває ту основу, на якій суспільство було збудоване. Сучасні ж християни, котрі живуть в Україні, хочуть жити краще, однак зовсім не хочуть витрача-ти власних зусиль, і навіть засуджують спроби інших збудувати подібне грома-дянське суспільство в Україні.

Нехай кожен із нас побачить у собі можливості світла і солі для суспільства, можливості цілющого і корисного впливу там, де ми є, і залежно від того, якими ми є. Дасть Бог, люди, які прочитають Євангеліє нашого життя, братимуть до рук Книгу Біблію і пізнаватимуть Бога далі.

Довіра Богу в час кризи

Коли Господь відкриває Свої наміри щодо мого подальшого життя, я постаю перед кризою довіри .

Нині багатьох людей спіткало звільнення з роботи, вимушене переселення тощо. Цю проблему кожен вирішує по-своєму: хтось, як то кажуть, вішає носа, а хтось , навпаки, підіймає погляд до небес. Коли Авраам опинився у скрутній ситуації, він усе ж таки, вга-

мовуючи у собі збурені батьківські почуття, вирішив послухатися Бога. Переломний момент долаємо тоді, коли виявляємо послух Богові. Покора свідчить про нашу віру, а саме: якою вона є. Коли ж ми неслухняні – це значить, що в нас недостатньо віри. Як відомо з Писання, без віри ми не можемо догодити Богові. Отже, непослух веде до розриву взаємин із Богом.

Пам’ятаєте, як Йона насмілився не послухатися Бога? Наслідки були плачевними, адже пророкові довелося трохи поплавати… ні, не на борту комфортного судна, а в шлунку великої риби.

Слово Боже ставить за взірець багатьох людей, які довіряли Богові і через яких Він творив неймовірні чудеса. Також є багато свідчень і з повсякденного життя, коли вірую-чі люди довіряють Богові, а Він, у свою чергу, допомагає їм, відповідає на їхні молитви.

Дуже шкода тих людей, котрі не мають надії на поміч Всемогутнього Бога. Вони не мають кому довіряти в часи кризи.

В одному з міст України наклав на себе руки гарний сім’янин, дбайливий батько і чоловік. Це сталося лишень тому, що йому не було кому довірити свої проблеми. Він узяв кредит у банку, а під час фінансових перипетій злякався, що не зможе його погасити. Тиж-день лікарі боролися за його життя. Але воно відлетіло, незважаючи ні на що. Ми ж маємо привілей, адже покладаємося не на власні сили, а на непохитну силу Всемогутнього Бога.

Отже, як Біблія вчить нас долати кризи?1. Слухати те, що говорить Бог. А Він говорить до людей різними способами: через Слово, молитву, вірних людей,

обставини життя, Церкву. Читайте Біблію з молитвою.2. Бути слухняними голосу Духа Святого. Бог жадає нашої покори.3. Довіряти Богові. Бог чекає нашої довіри. Іноді Він допускає скрутні обставини в нашому житті, аби ми

навчилися довіряти Йому. Коли ми всі проблеми вирішуємо самотужки, а Бога від-кидаємо, то часто потрапляємо в скруту. Однак тоді Господь дає нам шанс змінитися і повернутися обличчям до Нього, щоб у результаті цього преобразитися.

4. Іти тим шляхом, яким веде нас Бог. Коли ми довіряємо своє життя, майно, своїх рідних Богові, нам немає чого боятися

кризи в економіці, політиці чи, бодай, у чомусь іншому. Наш Бог – Творець землі і неба! Він любить нас. Він тримає нас у Своїх долонях! Жодна волосинка з нашої голо-ви не впаде без Його волі! Чого нам тоді боятися?! Адже у Бога немає кризи.

Олег Бульботка, диякон церкви ЄХБ м. Костопіль


Н О В О С Т И : У К Р А И Н АН О В О С Т И : У К Р А И Н АА К Ц Е Н Т И В С Л У Ж І Н Н І

Служіння Церкви в розрізненому суспільстві

Як з’ясувалося через події минулого року, українське суспільство дуже розрізнене, а окремі спільноти живуть наче в паралельних світах. Таке неоднорідне суспільство донедавна не мало спільної ідеї. Але, схоже, сусіди нам її подарували, як і бажання ідентифікувати себе українцями. Також ні для кого вже не секрет, що події в Україні, які стрімко розвиваються, стали лакмусовим папірцем для переконань і поглядів не тільки братівслов’ян, а й багатьох євангельських християн. Вони порушили актуальні питання сучасності. Звичайно, те, що відбувається тут, ще в повному розпалі. Потрібен час, аби осмислити та розібратися з тим, що відбулося і відбувається, але певні процеси і явища можна аналізувати вже сьогодні.

Стало зрозуміло, що ми маємо різні, час-то протилежні погляди не тільки на події в країні, а й на роль Церкви у суспільстві.

Подібної поляризації поглядів, такої нетерпимості до протилежної думки ще не було. Апостол Павло писав: «Учинки тіла явні, то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!» (Гал. 5:19-21).

Виходячи з останніх подій, які відбуваються в слов’янському світі, можна сміливо стверджу-вати, що ті, які мають вигляд благочестя, з пі-ною на губах захищають свої політичні погляди в Iнтернеті або з автоматом у руках свій незакон-ний бізнес на Донбасі, навіть якщо вони не п’ють, не курять і не лаються, а вміло оперують текстами зі Святого Письма, Царства Божого не вспадкують! Це ті, хто чує лише себе і свою думку вважає єдино правильною, нав’язуючи її оточенню. При цьому

Петро Павлюк,

пастор, доктор

теологічних наук



вони рясно цитують біблійні місця. Дискутувати з такими людьми марно, та навіть шкідливо. Це питання безпеки нашого душевного та духовного здоров’я.

У перебігу якихось кількох місяців з’ясувалося, що ми більше віримо державній пропаганді, ніж своїм братам і сестрам. Звичайно, всі можуть по-милятися і хибно оцінювати ситуацію, але не слід впадати в крайнощі та сліпо вірити офіційному «відомству правди». У кожного з нас є друзі, близь-кі, родичі, яких ми добре знаємо, і інформаційним повідомленням котрих можемо цілком довіряти, адже вони є очевидцями.

Гостро постало питання, як навчити людей протистояти маніпуляції та чужій пропаганді, допомогти їм зберігати здоровий баланс в осмис-ленні, в оцінках подій. Не просто затулити вуха й очі та, наче страус, занурити голову в пісок — по-трібно розуміти, що в інформаційному суспільстві із задоволенням подумають замість нас. Тому нам слід вчитися відрізняти брехню від правди, роз-різняти та зважувати інформацію і не піддаватися провокаційній істерії. Виявилося також, що ми не вміємо конструктивно обговорювати питання, які нас розділяють, не вміємо уважно слухати та чути один одного. Нам складно не переходити на особистості, не ображати та не навішувати ярли-ків один на одного. Дуже важко долати спокусу звинуватити брата-інакодумця у неправильному розумінні Писання, у відході від Божої істини.

Нам здається, що лише ми чітко бачимо всю картину того, що відбувається. Тому ніхто не може нічого додати, лишень ми маємо право критику-вати, викривати, нав’язувати іншим свої мудрі по-ради. Непросто Духові Святому працювати з таким непіддатливим матеріалом, як наші самовпевнені та самозакохані серця і зашорені уми. Кажуть, мудрість приходить із роками, але іноді приходять лишень роки. Процес становлення українського суспільства та розвитку християнської самосвідо-мості рухається дуже повільно.

Богослов Томас Райт пише: «Нове життя Духа, дароване християнам уже в сьогоденні, не зво-диться до того, щоб насолоджуватися духовним комфортом у схованці приватної та приємної духо-вності, але це швидше безперервна боротьба в мо-литовних глибинах про те, щоб надати нашому світові мудрого і цілющого Божого порядку, і тим самим втілити перемогу хреста та задум кінцевого викуплення». У Бога є покликані святі люди, які свідомо живуть відповідно до того, як Бог задумав цей світ. Вони є носіями Божого задуму та втілю-ють його в молитву, яка творить і змінює цей світ.

Таке розуміння призначення Церкви вима-гає нашого активного залучення в життя людей нашого оточення щирої зацікавленості в їхніх потребах і проблемах, донесення їм надії, розді-ливши з ними їхній біль та труднощі. Молитва, яка збудовує, вимагає колосальної напруги внутрішніх сил, наполегливої праці, суворої самодисципліни та великого серця. Але саме така осмислена, ціле-спрямована молитва згідно з волею Бога, зрушує гори, народи, знищує уряди та стверджує Боже

Царство на землі. Очевидно, варто краще вико-ристовувати той час, який ми витрачаємо, пере-конуючи один одного у своїй непохитній правоті, на спільну постійну молитву про панування Божої волі довкола нас.

Ситуація на південному сході України пока-зує лаодикійський стан євангельської церкви та є величезним викликом для різних її течій. Жит-тя Церкви ґрунтується на протилежних масовій свідомості принципах, оскільки цій свідомості сьогодні притаманна здатність об’єднувати людей

на основі ненависті (створення образу ворога). Блокуючи свідомість та вивільняючи негативні емоції, формуючи фобії (страхи), маніпулюючи ма-сами, замінюючи поняття та категорії на ярлики та стереотипи, ЗМІ розв’язали інформаційну війну. Вони формують поняття «свій-чужий».

Тому сьогодні нам особливо необхідні просвіт-ницька та навчальна діяльність, виховання кри-тичного мислення, прагнення до об’єктивності, здатність зрозуміти протилежні позиції... Як ніко-ли раніше, актуальним стає виховання особистос-ті, здатної на самостійний та усвідомлений вибір, людини, яка володіє сформованим, здоровим сві-тоглядом, міцною духовно-моральною позицією.

Метою християнських медіаресурсів повин-на стати ідея духовного відродження та власне становлення українського суспільства, яке за роки незалежності інституційно так і не викристалізу-валося із «совка».

Перші християни і дисиденти вміли протисто-яти злочинам та беззаконню і «сидіти» за краще майбутнє, але не знали, як його облаштувати. Але, попри всі негаразди, багато людей різних наці-ональностей вірять у щасливе майбутнє єдиної України та докладають зусиль, щоб воно відбулося. Ми щасливі та славимо Бога, що Він дозволив нам жити на цій чудовій землі!

Однак при цьому нам не можна бути настільки й такими українцями, щоб не любити чи ненави-діти росіян. Не можна бути настільки росіянином, щоб ненавидіти українців. Потрібно розуміти, що йде штучне розділення суспільства за стародавнім принципом: «Розділяй та володарюй». Ті, хто сьо-годні хочуть панувати, не зацікавлені в об’єднанні людей. У цій ситуації церкви потребують духовно-го просвітлення та зваженої позиції щодо різних політичних думок своїх віруючих.

Як налагодити стосунки між людьми в країні, коли вони мають часом діаметрально протилежні

Зростання технократизму, бездуховності, нестабільності життя, руйнування моральних орієнтирів, базових цінностей — це реальна гуманістична криза, яка особливо негативно впливає на найбільш вразливу частину суспільства — молодь



погляди на одне і те ж саме явище? У цьому випад-ку любов повинна бути вищою від справедливості. Адже справедливість не зцілює — кожен думає про власну правоту.

Християни володіють тим, що здатне об’єднати всіх. Потрібно лишень визнати, що, незалежно від розуміння політичних та інших питань, всі ми — брати та сестри у Христі. Тому нам слід об’єднати свої медіаресурси для тотального пропагування християнських цінностей. Бо тільки Господь може нас врятувати від божевілля і вседозволеності сві-ту, що довкола нас.

Коли я донедавна ще працював у Донецькому християнському університеті, мої діти не раз, почувши постріли, запитували: «Тату, це салют чи війна?» Шестирічний Іванко висловив своє бачення: «Тату, їдьмо додому в Одесу. Влітку там буде спокійно, а тут будуть воювати до зими». Коли військові дії в цьому регіоні вплинули і на ситуацію в ДХУ, навчання студентів довелося «заморозити» до нормалізації ситуації.

Після нашого від’їзду прийшли озброєні опол-ченці та зачитали наказ: «У зв’язку з військовим становищем ДХУ переходить у розпорядження

військових підрозділів Донецької народної рес-публіки разом з усім майном, технікою й іншим, а тим, хто не підкориться, загрожує військово-по-льовий суд». Потім на дахах будівель встановили зенітні установки. Після цього і решта керівництва університету виїхала. На початку вересня озброєні бойовики все ще розміщувалися в приміщеннях ДХУ. Ворота були забарикадовані бетонними плитами, навколо — блокпости, на території пере-бували полонені, було багато техніки й озброєння. Слід зазначити, що багато молодих озброєних людей дуже збуджені. Деякі перебувають у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння. Вони здатні зрозуміти та визнати тільки одну точку зору в будь-якому питанні. На заперечення або «непра-вильну» відповідь стріляють впритул і не завжди гумовими кулями.

Загострення соціально-політичних проблем, ха-рактерне для нашого часу, виникло через низький рівень духовної культури значної частини насе-лення, в тому числі й так званої еліти. Зростання технократизму, бездуховності, нестабільності життя, руйнування моральних орієнтирів, базових цінностей — це реальна гуманістична криза, яка особливо негативно впливає на найбільш вразливу частину суспільства — молодь.

Про це свідчать факти: високий рівень вживан-ня дітьми алкогольних напоїв, тютюнових виробів

та наркотиків; криза моральних цінностей серед підлітків та молоді очевидна. При цьому помітний критично низький рівень моральності, зростаю-ча кількість абортів, дитячої злочинності, вкрай гостра проблема дитячої та підліткової проституції тощо. Християни — «не від світу цього», але коли керуються плоттю, то багато чим ризикують...

Князь цього світу, диявол, не може володіти людьми, якщо вони не підкоряться його владі. Ті, хто віддаляється від правди, наражає себе на серйозну небезпеку; вони відокремлюють себе від Бога, і тоді негайно з’являється наш ворог, який завжди готовий губити душі. І він починає свою роботу, зваблюючи їх.

На війні як на війні. Якщо ми не воюємо, то і по-ранень не отримуємо. Легко критикувати, судити та радити іншим, як слід чинити. Але існує можливість залишити двері відчиненими для диявола, навіть якщо ми зовсім не хочемо цього. Павло писав свої послання про духовну боротьбу не грішникам, а на-повненим Духом Святим віруючим церкви в Ефесі. А те, що стосувалося християн в Ефесі, застосовне до християн і в наш час, де б ми не жили.

Ворог душі людської може отримати в нас місце через суєту, духовну пасивність, непослух Богові, угодовства, байдужу совість, сріблолюбство та ін. Писання каже, що князь цього світу панує в повіт-рі. Хоча наш світогляд і переконання формуються в матеріальному світі, одна частина людства живе в Бозі, інша, «мертва провинами й гріхами», живе «за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі..., чинить волю тіла й думок» (Еф. 2:1-2).

Як захистити себе від впливу темряви? Тільки перебуванням у Слові Божому! Потрібно роздумува-ти над Словом, звіряти свої думки зі Словом. Тільки Слово Боже є потужною противагою сатанинській брехні. Наш захист не в людях і зброї — тільки Бог може нас захистити. Нам потрібна постійна молит-ва про визволення від брехні, про Боже світло в на-ших серцях, про освітлення розуму Божественним Світлом і про ходіння в істині. Сказано в Писанні: «Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, то й утече він від вас. Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас» (Як. 4:7-8).

Нам сьогодні в Україні потрібне Боже втручання і вплив, адже наша країна, як ніколи, збаламучена пристрастями, що дійшли до психопатологічного стану, і фантазіями, які зовсім відмовилися від свідомої реальності. Безсумнівно, що в такому ста-ні суспільства нам необхідно посилення сміливої християнської проповіді. Декларації відомих хрис-тиянських політиків про те, що Україна не встане з колін, якщо не схилиться на коліна перед Богом, все ще залишаються актуальними.

Християнська проповідь може змусити слуха-ти себе навіть людину, розпалену пристрастю. Не підтримуючи жодних особистих корисливих прагнень, ні особистостей, ні класів, не запере-чуючи жодних розумних поліпшень, вимагаючи справедливості та людинолюбства, і водночас на-гадуючи владі її обов’язок бути владою, вказуючи громадянам на необхідність дисципліни, необхід-ної їхній свободі, християнська проповідь — єдине,

Християнська проповідь — єдине, що в такі буремні часи може здійматися над усякими амбітними прагненнями і при цьому знаходити відгук у душах людей різного світогляду




що в такі буремні часи може здійматися над усякими амбітними прагненнями і при цьому знаходити від-гук у душах людей різного світогляду... Ось справжня роль християнської проповіді в цей бентежний час.

Якби християнська проповідь твердо стала на

біблійний ґрунт, вона допомогла б нашому народу вийти з цього бентежного стану. Але для цього по-трібно, щоб християни не боялися твердо проти-ставляти свою правду тим сплутаним фантазіям, які у нас видаються за нібито наукові системи суспіль-ного та політичного ладу.

На жаль, гарне знання і дослідження Слова Божо-го досить ослабло не тільки серед мирян, але й серед духовенства. Замість глибокого, безпосереднього ви-вчення Біблії, Євангелія та документальної частини церковної історії у нас, здебільшого, знають лише їх поганенькі компіляції, а вчені-богослови витрача-ють десятки років життя і праці не на те, щоб вник-нути в самий дух великих повчань священних книг, а на схоластичне вивчення досліджень будь-якого найменшого варіанту або букви священних сказань, на богословське філософствування. Це послаблює силу християнської проповіді та її здатність давати людям уроки суспільного існування.

Життя людини згідно зі Святим Письмом не полягає в тому, щоб, склавши руки, чекати вічного життя, але в тому, щоб, наслідуючи Бога, викона-ти своє покликання. А покликання людини – «ді-яти любов’ю», тобто активно та конкретно любити. Отже, сенс життя людини: «Люби Господа Бога... і свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:37-39). Іно-ді легко любити всіх людей загалом і особливо тих, хто далеко, наприклад, жителів Африки. Але ближ-ній — це насамперед той, хто близько: твоя сім’я, твої сусіди, твій народ.

Любов не абстрактна, вона конкретна. Любов — це служіння. «Бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!» (1Ів. 4:7,8).

Відсутність патріотизму є сьогодні однією з най-серйозніших проблем українців як суспільства та джерелом безлічі інших проблем, які переживає наш народ. Брак здорового патріотизму — це також проблема, притаманна сучасним українським єван-гельським християнам. Якщо ситуація не змінить-ся, християни не зможуть виконати ту місію, яку Господь призначив їм виконати у своєму краю. Без явної та дієвої любові до своєї країни християни не зможуть впливати, змінювати, бути сіллю та світ-лом, адже це і є та платформа, на якій стоїть наша місія на землі як Церкви Христової.

Хто створив зло?

Якось професор університету поставив студентам таке запитання:- Скажіть, будь ласка, чи усе, що існує, створив Бог?Один студент сміливо відповів:- Так, усе створив Бог.- Тобто Бог створив усе? — перепитав професор.- Так, пане! — відповів студент.- Якщо Бог створив усе, значить, Він створив і зло, оскільки воно існує.

А якщо наші справи визначають нашу cутність, то, значить, Бог є зло.Студент замовк, почувши таке твердження. А професор був дуже

задоволений собою, адже вкотре довів те, що віра в Бога — міф.Однак інший студент підніс руку й сказав:- Чи можу я поставити вам запитання, пане професоре?- Звичайно ж, - відповів той.Студент підвівся й запитав:- Професоре, а холод існує?- Що за запитання?! Звичайно, існує. Невже тобі ніколи не було

холодно?В аудиторії почувся іронічний сміх, проте юнак не вгавав, а впевне-

но далі повів мову:- Насправді, пане професоре, холоду не існує. Згідно із законами

фізики, те, що ми вважаємо за холод, насправді є відсутністю тепла. Людину або ж річ можна дослідити на предмет того, мають вони енер-гію чи передають її. Абсолютний нуль (460 градусів за Фаренгейтом) — цілковита відсутність тепла. Уся матерія стає інертною та нездатною реагувати за такої температури. Холоду не існує. Ми створили це слово для опису того, що відчуваємо під час відсутності тепла. А тепер ска-жіть, професоре, чи існує темрява?

- Звичайно, існує.- Ви знову не маєте рації, пане. Темряви також не існує. Темрява

насправді є відсутністю світла. Ми можемо вивчати світло, але не тем-ряву. Ми можемо використовувати призму Ньютона, щоб розкласти біле світло на безліч кольорів і вивчити різні довжини хвиль кожного кольору. Ви не можете виміряти темряву. Простий промінь світла може увірватися у світ темряви й освітити його. Як ви можете дізнатися, наскільки темним є якийсь простір? Ви вимірюєте, яка кількість світла в ньому. Чи не так? Темрява — це поняття, яке людина використовує, щоб описати, що відбувається за відсутності світла.

Зрештою юнак запитав у професора:- Пане, а чи існує зло?Професор збентежився, однак відповів:- Звичайно, як я вже казав. Ми бачимо його щодня. Жорстокість

між людьми, безліч злочинів і насильства у всьому світі. Ці приклади — ніщо інше, як вияв зла.

На це студент відповів:- Зла не існує, пане, або принаймні його не існує для нього самого.

Зло — це лишень відсутність Бога. Воно схоже на темряву й холод. Це слово створила людина, щоб описати відсутність Творця. Бог не ство-рював зла. Зло — це не віра чи любов, які існують, як світло й тепло. Зло — це наслідок відсутності в серці людини божественної любові. Це наче холод, коли немає тепла, або наче темрява, коли немає світла.

Життя людини згідно зі Святим Письмом не полягає в тому, щоб, склавши руки, чекати вічного життя, але в тому, щоб, наслідуючи Бога, виконати своє покликання


Стратегічна конференція «Служіння Церкви в суспільстві»56 грудня 2014 року у м. Ірпінь відбулася щорічна стратегічна конференція комітетів ВСЦ ЄХБ. Цьогоріч робоча зустріч пройшла під назвою «Служіння Церкви в суспільстві». У плануванні стратегії служіння на наступний рік об’єдналося близько 200 учасників з усіх областей України, у тому числі з Криму та окупованих територій Сходу України. Перша частина конференції була присвячена аналізу роботи усіх комітетів.

2015 рік у братстві названий Ро-ком служіння

Церкви в суспільстві. «Сьогоднішні труднощі в Україні, з якими зіштов-хнулися люди як в містах, так і в селах, свідчать про те, що служіння Церкви особливо необхідне. Суспіль-на активність крізь призму духовної праці — це очевидний вияв Бога в служінні Його Церкви», — зазнача-лося у доповідях.

Як зауважив перший заступник голови Союзу ЄХБ Ігор Бандура, дору-чення «Ідіть і пропо-відуйте» прямо про-тилежне вказівці «стійте», «лежіть» чи

«сидіть». На думку служителя, з огляду на загальну тему, наступного року ми маємо працювати за трьома основни-ми напрямами: пропагування незмін-них цінностей, служіння милосердя і служіння Богові на своєму місці.

Сергій Мороз, заступник голови ВСЦ ЄХБ, звернув увагу присутніх на те, що Христос у Новому Запові-ті зображений як активна, динаміч-на Особистість, як

Слуга, Який готовий служити іншим. Нині християнам слід починати молитися про те, щоб їхні серця не ставали затверділими, не були байду-жими до потреб нужденних.

На зустрічі наголошувалося, що, підкріплюючи Своє свідчення про Господа конкретними справами милосердя, ми не проповідуємо до-брочинності, а навпаки, служачи людям та їхнім потребам, робимо все для того, аби їхнє життя зміни-лося. Кожна помісна церква, облас-не об’єднання і все наше братство загалом, маючи на меті посилити це служіння у 2015 році, має виходити з потреб суспільства, власних сил, ресурсів і обдарувань.

Микола Понома-рьов, пастор церкви «Відродження» м. Києва, у своєму зверненні до об-ласних служителів розглянув приклад гідного служителя, Варнави, як чолові-

ка доброти, сповненого Духа Святого, і як мужа віри. Він зосередив увагу на рисах Варнави, який ризикуючи своїм авторитетом, привів Савла до апостолів і порекомендував його на служіння. А згодом, коли Павло став


П О Д І Ї Б Р А Т С Т В А

Відгуки учасників конференції:«Стратегічна конференція важлива тим, що дозволяє зібратися

представникам різних сфер служіння з різних областей, аби скоор-динувати свою працю і плани на наступний рік. Важливо, що люди можуть ділитися своїм досвідом і спільно накреслювати плани. Також гарним є те, що вони разом проводять час у молитві, надихаючи й підбадьорюючи один одного», – Олег Карнаух, перший заступник голови Хмельницького ООЦ ЄХБ.

«Мені особливо сподобалося, що у нашому братстві відкрився новий напрям служіння — сімейний. Адже сьогодні наші сім’ї потре-бують допомоги, навчання у тому, як створити міцний союз любові між чоловіком і дружиною, як виховувати дітей. Через це служіння до Бога може прийти багато нових сімей. Як благовісник, я завжди вболіваю за працю з невіруючими людьми, зокрема з родинами», – В’ячеслав Грень, відповідальний за відділ організації нових церков у Хмельницькій області.

«Мені запам’яталася і вразила думка, що цінності суспільства за-звичай формуються протягом сотень років. Але люди, які посвятили себе Богові, і особливо для пізнання Його як Бога, змогли вплину-ти на суспільство настільки, що впродовж 30-ти років докорінно змінювалося мислення людей, що сприяло збудуванню суспільства. Однією з таких особистостей був Мартін Лютер. Для себе зауважила, що християнам слід набувати особливого посвячення Богові і не со-ромитися впливати на суспільство, щоб воно могло ставати кращим

і ближчим до Бога на прикладах тих людей, які нам були показані», – Тетяна Сидько, облас-ний дитячий координатор на Львівщині.

більш успішний, ніж він, Варнава по-ставив його за головного.

У другій частині дня були озвучені цілі на 2015 рік і шляхи їх досягнення.

Усі промовці зазначали, що служіння суспільству і вплив на суспільство — одне з пріоритетних завдань на най-ближчі роки. Було озвучено завдан-ня — мотивувати до служіння через проведення обласних лідерських самітів щодо євангельського впливу у сфері біз-несу, управління, медіа, освіти, охорони здоров’я, соціальної праці.

Наприкінці другого дня заходу ке-рівники комітетів служінь повідомили результати внутрішніх обговорень у ко-мітетах, окресливши конкретні плани на найближче майбутнє, а також зміни, які необхідно почати впроваджувати.

Завершуючи дводенну зустріч, Ва-лерій Антонюк підсумував: «Служіння Церкви в суспільстві починається з ро-зуміння того, що відбувається в суспіль-стві. Але цього багато християн ще не зрозуміло. Якщо ми будемо, як усі, — то нічого суттєвого не зробимо. Дух Святий усіх нас наштовхує на думку: те, що не було зроблено, має бути зроблено».


Хто для нас свої і де наша Вітчизна?Побутує думка, що ми є громадянами небесної країни, а отже, місця для патріотизму на землі немає, відтак ми не маємо надавати жодної переваги якійсь іншій батьківщині. Але що означає бути християниномпатріотом? Патріотизм як любов до батьківщини включає і конкретних людей, і місце проживання, і культурний аспект, і характер народу, і питання віри, і бачення майбутнього. Тому коли я ставлю собі це запитання, то думаю про три його виміри: «ближнього», «землю» і «небо».

Перед тим як мій внутрішній погляд охопить кордони краї-ни, де живу, спробує відтвори-

ти картину небесного міста, я легко й одразу уявляю обличчя людей, які живуть поруч зі мною. Біблія називає таких людей «ближніми». Вже потім я множу їх і в результаті розумової операції отримую категорії країн і на-родів. І в самому кінці цих множень і розширень, висвітлень і перетво-рень отримую категорію «неба», яке стане вічною Вітчизною для незлі-ченного сонму людей і «народів».

Але передусім я бачу людину. Мені не треба навіть силкуватися її уяви-ти. Вона поруч, вона завжди близько. Її очі запитують. Її руки просять. Її тіло хоче зігрітися. Душа шукає розу-міння і співчуття, надії і сенсу.

Перед тим як ми почнемо роз-мірковувати над патріотизмом щодо землі, нашої земної Батьківщини, і щодо неба, небесної Вітчизни, ми повинні думати про людину і бачити її перед собою.

«Патріотизм ближнього» — так можна назвати особистісний підхід до теми патріотизму. Християнський патріотизм завжди пов’язаний із постаттю «ближнього». Ми відповіда-ємо за ближнього. Це може бути чужа людина, з іншого народу, яка певної миті опинилася на нашому шляху, а отже, я за неї відповідаю.

Начебто все просто. Але зіпсований розум ставить запитання: «А хто мій ближній?» (Лк. 10:29). Інакше кажучи, чи повинен я вважати ближніми ли-шень «своїх» (за родом, за суспільним

поділом, за гарними взаєминами)? Як бути з окупантами, чужинцями, експлуататорами? Як бути з «невірую-чими», інаковіруючими, переслідува-чами? У відповідь Христос розповідає нам історію про доброго самарянина, який допоміг чужій людині, навіть не поцікавившись її паспортом.

Хто для нас свої і хто для нас чужі? Ближнім може виявитися і свій, і чужий. Ближнього потрібно бачити в кожному, хто потребує допомоги та співчуття. Ближнього визначає лихо і наша чуйність.

Але Ісус уводить ще одну від-мінність. Вона пов’язана з вірою і послухом волі Божій. Він ламає родоплемінні кордони і створює нову спільність віри: «Хто мати Моя? І хто браття Мої? І, показавши рукою Своєю на учнів Своїх, Він промовив: Ото Моя мати та браття Мої! Бо хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати» (Мт. 12: 48-50).

«Свій» може бути чужим, «чу-жий» — своїм. Межі зсуваються.

У цьому сенсі християни живуть у своїй вітчизні як чужі і як свої — серед чужих, хоча кожному чужому вони свої, оскільки бачать у кожному ближнього, а в ближньому — Бога.

Михайло Черенков, віцепрезидент асоціації «Духовне відродження»


Н А Ч А С І

Так, через любов до ближнього, допомогу йому і подяку за нього, ми вчимося любити і прославляти Бога.

«Патріотизм землі» — другий рівень для розуміння патріотизму як любові до батьківщини та відпові-дальності за неї.

Християнин — той, хто вірить у Хрис-та, який народився в Палестині і був розп’ятий за Понтія Пилата; у Христа, Який втілився в історії нашого світу — в тій давній епосі, але і в нашій теж.

Якщо ми віримо в Христа, ми не мо-жемо ігнорувати історію, суспільство навколо, проблеми і потреби народу. Тут порядок такий: спершу ближньому, потім іншим; спершу юдеям, потім гелленам, а вже потім варварам.

Спершу — своїм, потім — сусі-дам, і вже потім — дальнім. Спершу українцям, потім — європейцям і вже потім — варварам.

Стосовно місця патріотизм також має свій порядок: спершу бути патрі-отом того місця, де опинився (міста чи села, потім регіону, країни, світу).

Навіть якщо ми належимо іншому народові, то повинні бути патріотами тієї країни, в якій живемо. Пророк Єре-мія від імені Господа звернувся до поло-нених іудеїв: «І дбайте про спокій міста, куди Я вас вигнав, і моліться за нього до Господа» (Єр. 29:7). Бути «патріотом» чужої країни — це дивно для тих, хто не бачить за всім, що відбувається, волі Божої. Якщо ж ми розпізнаємо в цьому і приймаємо Його план, то бажаємо добра землі свого проживання, і тоді до нас самих приходить добро.

Звичайно, завжди є небезпека впасти у єресь етнофілетизму (вва-жати свій народ особливим, обраним і принижувати інших), але не менша небезпека — впасти у гріх зрадниць-кої байдужості до бід свого народу, забувши Єрусалим, сидячи на річках вавилонських. Завжди загрожують крайнощі ксенофобії (будувати кра-їну для своїх на ненависті до інших) і ксенофілії (прославляти всіх інших і плямувати своїх).

Ми не підносимо Україну над інши-ми і не дозволимо іншим її принижува-ти. Ми розуміємо її як найкращу країну, тому що її нам дав Бог. Вона найкраща для нас, саме для нас. Їй загрожує не-безпека, і ми відповідаємо за неї, в пер-шу чергу, за неї: за наших ближніх, які живуть у нашому будинку і на нашій вулиці, яким загрожують терористи ДНР-ЛНР, іноземні найманці і війська.

Нам скажуть: «Але ж потрібно любити всіх, у тому числі найманців

і сепаратистів». Я відповім: в умовах війни не можна любити всіх одна-ково й одразу, тут діє християнський мінімалізм, коли потрібно піклувати-ся про своїх, будувати добросусідство з усіма, не примножуючи ненависті, щоб потім відновити рівновагу і по-ступово навчитися любити чужих. Не можна полюбити вбивцю, але можна не відповісти тим самим. І так, крок за кроком, іти до любові.

«Патріотизм неба» — це вірність християнина своїй майбутній Ві-тчизні, яка має відбиток уже зараз у вітчизні земній.

Апостол Павло за приклад ста-вить нам «отців віри», котрі не мали обіцяного за життя, але бачили його звіддаля і щиро чекали його настан-ня. Вони відкрито прийняли те, що є лишень тимчасовими гостями тут, на землі. Ті, хто так каже, яскраво по-казують, що вони ще у пошуках своєї власної землі. Якби вони думали про землю, яку залишили, то мали б змо-гу повернутися туди. Однак, навпа-ки, вони мріють про країну кращу, небесну (див. Євр. 11:13-16).

Тобто ми ще чекаємо, ми йдемо, ми в дорозі. Ми не належимо повністю світові минулого і сучасного, світо-ві людей і кордонів. В іншому місці Павло каже, що «наше життя — на небесах, звідки й ждемо Спасителя Господа Ісуса Христа, Який перемінить тіло нашого пониження» (Фил. 3:20-21). Тут слово про перемі-ну — дуже важливе. Ми чекаємо Ісуса не для того, щоб залишити землю на загибель і тим самим зрадити її, але для того, щоб змінитися разом зі сві-том для нового життя. Апокаліпсис Івана змальовує картину, як Небесне Місто сходить на землю (Об. 21 роз-діл). У такий спосіб Боже Царство стає всюдисущим, так виконуються молитви християн, щоб було «на зем-лі, як на небі» (Мт. 6: 9-10).

Тут виникають запитання: якій із батьківщин ми належимо; як «не-бесний патріотизм» співвідноситься з «патріотизмом земним»; що озна-чає втілення Бога для нашої гро-мадянської позиції; як христологія впливає на соціальне вчення; до чого зобов’язує нас сьогодні наше христи-янське уявлення про майбутнє?

Дві батьківщини пов’язані через «втілення» і «переміну». Світ «небес-ний» не поруч і не навпаки, але всюди: в нашій любові до земної батьківщи-ни, у правильній християнській любо-ві до неї, коли ми в земній батьківщині

бачимо творіння Боже, Його подару-нок, Його ознаки і сліди, заселену Ним землю, довірене господарство, ознаку майбутнього, начерк Небесного Міста.

Наше земне — те мале, що Він до-вірив нам перед тим, як дати більше.

Своє місце, оточення, життя потрібно прийняти не як занедбаність, а як долю від Бога, Його частку нам. У тому, де нам довелося жити, і за що довелося відповідати, нам необхідно розпізнати не випадковість, а Боже призначення і Його волю

Так жив Бог і людина Ісус — Син теслі, Галілеянин, Месія. Його на-родження в Іудеї не було випадковим. Римська імперія та її політика Його не цікавили. Його цікавили люди. Він ніколи не пройшов повз ближнього. Він годував, зцілював і благословляв своїх і чужих, в тому числі окупантів. Він любив Єрусалим, любив земну батьківщину. Але готував майбутнє, бачив людей спасенними, а землю зміненою, бачив Новий Єрусалим.

Я сам хочу бути таким і хочу бачити наше християнство таким — подіб ним до Христа. Тоді небо не буде затуляти від нас землю, а земля людей. Тоді ближній завжди буде важливішим від політики. Тоді Бог пе-ребуватиме серед нас і ми будемо Його народом. Тоді ми побачимо майбутнє Його очима і зможемо це майбутнє втілити хоча б почасти в нашій країні.

Отже, християнин-патріот — це той, хто може поєднати у своїй турботі та любові всі три названі поняття — ближнього, землю і небо. У світлі Ісусового прикладу, за яким належить іти. У солідарності з ближніми, за яких відповідаємо. У відповідальності за Боже творіння, яким нам доручено ке-рувати. У задумі Царства, яке виростає з нашої землі і з’єднує нас із небом.

Патріотизм — це коли ми починаємо з найменшого і найближчого, вбачаю-чи в цьому свою відповідальність перед Богом і перспективу Його Царства.


Н А Ч А С І

У часи драматичних процесів

Сучасні тенденції свідчать про те, що суспільство очікує на щире і відкрите християнство. Зміни, які відбуваються на наших очах, під спільним знаменником мають кілька речей: справжність, щирість, доступність, зрозумілість, підзвітність. Це означає, що за такими критеріями суспільство визначає те, що для нього прийнятне, і те, що для нього вже застаріле. Перед Церквою стоїть завдання: як бути актуальною для людей і як водночас доносити до них незмінне древнє Євангеліє. Можна перейняти логіку ринкових відносин, тобто почати бути такими, як того вимагає ринок, а ринок завжди орієнтується на споживача. Такий шлях, на мій погляд, є згубним і конформістським.

Є інша крайність — залишити все, як було, вперто опиратися, заперечувати необхід-ність змін, зберігати статус-кво, намагатися

триматися на плаву, не маючи ні планів, ні страте-гії. Таке уособлене життя абсолютно не відповідає викликам часу.

Чому б сьогодні церкві не спробувати розшири-ти свій вплив на всі сфери нашого суспільства? На перший погляд, здається, що це не так складно, але якщо пригледітися, то перед нами постануть питання, відповіді на які вимагатимуть від нас максимальної відкритості і чесності. Чи готові ми відчинити двері не тільки наших домів молитви? Адже ми знаємо, що бувають проблеми із цим.

Воєнна агресія сусідів уже поставила перед нами питання щодо нашої адекватності в цих умо-вах. Проблема біженців із територій, де відбува-ється конфлікт, змушує нас до конкретних дій, які виходять за рамки звичних нам моделей служіння. Доми молитви, які раніше обслуговували ранкові,

вечірні богослужіння, можуть залишитися недо-торканими храмами «християнської святості» або стати притулком, їдальнею, лікарнею для тих, хто сьогодні позбувся елементарних умов життя.

Усвідомлення соціальної відповідальності перед суспільством

Посттоталітарне мислення постійно звужує масштаби впливу церкви на суспільство. Церкві важливо переосмислити свою відповідальність у житті сучасного суспільства і бути в епіцентрі того, що відбувається, в центрі суспільних про-цесів. Події останнього року чітко показали, що церква відіграє значну роль у житті людей. Церкву поважають і до її голосу прислухаються. Більше того, громада очікує від нас певних дій, конкретної позиції і відповідальності.

Теолог Карл Барт у вирі Першої світової і Другої світової війн пише: «Сьогодні будь-яке вчення про Церкву має будуватися на теології соціальних змін.

Анатолій Якобчук,

пастор церкви «Преображення»

м. Бережани

22 ЄВАНГЕЛЬСЬКА НИВА | № 3 — 2014

Н А Ч А С І

Церква — це передусім активна громада, народ, завдання якого — зрозуміти, як діє Бог у нашому світі, і діяти разом із Ним. Це означає, що Церква постійно повинна реагувати на соціальні зміни».

Церква, яка усвідомлює свою відповідальність, долає страх перед викликами, впливає на суспіль-ство через поширення фундаментальних христи-янських цінностей незалежно від політичної ситу-ації і політичних симпатій. Вона сміливо заявляє про гріх і сміливо говорить правду незалежно від кон’юнктурних інтересів. Звичайно, це не дуже зручна позиція, але лише так, відмовившись від спокійного місця з боку суспільства і його конфлік-тів, церква може бути «закваскою», яка впливає, і «сіллю», яка діє.

На мій погляд, зважаючи на ті зміни, які від-буваються в нашому суспільстві, зважаючи на природу церкви, ми маємо думати над тим, як бу-дувати горизонтальні структури, які більше спря-мовані на людину, а не на організацію внутріш-ньоцерковних дій. Коли ми створимо таку модель управління, яка вивільнятиме потенціал церкви, а не обслуговуватиме інтереси вузького кола осіб, то це дасть змогу досягати більшого, причому при меншій затраті ресурсів і зусиль.

Ми готові вкладати великі кошти на проведення різноманітних євангелізаційних проектів, витра-чати їх на рекламу, але у звичайних ситуаціях ми втрачаємо можливості. Майдан і війна на Сході дали церквам ресурс можливостей для проповіді і допомоги. Ці події дали нам можливості, якими багато віруючих не скористалося.

У нашому суспільному оточенні образи, лай-ка, ворожнеча щодо опонентів стали буденністю. Розмови, які часто починаються з привітання, за-кінчуються розірваними стосунками. Тому й біль-шість християн просто почали уникати розмов про події сьогодення. Як виявилося, політичні погляди стали важливішими за спільну віру. Тут тоталітар-не минуле дається в знаки. Під його уламками збе-рігається те, у що свято вірили, чого ностальгічно трималися: страх жити у свободі, страх брати від-повідальність за вибір, страх думати самостійно, страх говорити те, що думаєш.

Більшість віруючих живе у пострадянській реальності, за інерцією продовжує сподіватися на те, що хтось інший стане місіонером, хтось замість них вирішуватиме питання економічної, полі-тичної кризи, хтось займатиметься питаннями цінностей, світогляду; а ми продовжуватимемо спі-вати і молитися за тих, хто це виконує, розглядаю-чи слайди під час богослужінь, збираючи пожерт-ви, забувши про своє місіонерське покликання. Ми далі хочемо насолоджуватися минулими подвига-ми тих, які вистояли у жорстоких випробуваннях, а самі в той же час пересиджуємо десь на узбіччі.

Різні люди по-різному ставляться до змін. Хтось через вік, темперамент не приймає змін. Хтось бунтує проти одноманітності. Час, у якому ми живемо, вимагає змін. І не приймаючи їх, мож-на залишитися сакраментальним пам’ятником минулого.

Час змін — це виклик для кожного з нас. Со-ціальні конфлікти пришвидшують дозрівання громадянського суспільства. Це означає, що суспільство в майбутньому братиме на себе більше відповідальності.

Церква могла би бути прикладом самооргані-зації, самопожертви для інтересів співгромадян, але, на жаль, частіше ми зайняті другорядними власними питаннями.

Якщо ми не змінюватимемося і не зростатимемо в цьому напрямку, то наша проповідь стане вчо-рашнім хлібом. Тому час перемін — це час особли-вих благословень і нових викликів. Лише доктрина, яка стосується фундаментальних основ християн-ства, була, є і має залишатися незмінною.

Необхідність змін ставить перед нами нові зав-дання, вимагає великих розумових і людських ресурсів. Це означає, що вкладати фінанси потріб-но в стратегічні речі. Має набути нового значення християнська освіта. Потрібно на різних рівнях формувати дискусійні майданчики, на яких можна буде ставити запитання і шукати на них відповіді. Підняття інтелектуального рівня братства сприяє духовному зростанню. Хоча не завжди освічений означає духовний. Але, озираючись на історію хрис-тиянства, не можна ігнорувати того факту, що зміни завжди починалися з осмислення проблеми і пошуку відповідей на виклики у глибокій посвяті Господу.

Події минулого року — це стук часу до нашої свідомості. Чи робимо ми все можливе, аби про-повідь древнього Євангелія, яке ніколи не втрачає актуальності і новизни, привертала увагу наших співгромадян в епоху соціальних змін?

***Не в ритмі перехожих пада сніг,Його політ такий легкий, спокійний…А хтось біжить, хтось падає із ніг,Бо час вислизує зпід рук безсильних.

А сніг сповзає тихо по шибках,Встеляє шлях пуховим покривалом,Фарбує слідрум’янець на щоках,Хоча б на хвильку вгамувати радий.

Та в нас нема ні сили, ні часу, Співа нудьгу земля брудна, сльотлива…А щедре небо шле свою красу,Та перехожих зупинить несила.

Лише здійнявши очі догори,І простягнувши до небес долоні,Отримаємо з Божої рукиБлагословення і щасливі долі.

Л . Жакун

23ЄВАНГЕЛЬСЬКА НИВА | № 3 — 2014

Н А Ч А С І

70річчя від дня об’єднання в один союз євангельських християн і баптистів

27 жовтня 2014 р. виповнилося 70 років діяльності євангельських християн і баптистів у спільному союзі. Сьогодні євангельські християнибаптисти є однією з найпотужніших протестантських конфесій в Україні, яка представлена Всеукраїнським союзом церков євангельських християнбаптистів, Братством незалежних церков та місій євангельських християнбаптистів України, Радою церков євангельських християнбаптистів в Україні.

26-29 жовтня 1944 р. у Москві відбула-ся Всесоюзна нарада євангельських християн і баптистів. Саме на ній було

створено Союз євангельських християн і баптистів (з 1 січня 1946 р. – Союз євангельських християн–баптистів). Керівні функції виконувала Всесоюзна рада євангельських християн і баптистів (ВРЄХБ). До її складу увійшло четверо євангельських хрис-тиян і четверо баптистів. Щоправда, євангельські

християни зайняли ключові позиції у керівництві союзу: Я. І. Жидков – голова Союзу, О. В. Карєв – секретар, що згодом позначилося на догматиці союзу, яка стала тяжіти до поглядів євангельських

християн. Задля виховання віруючих на ідеях спільності у 1945 р. було впроваджено святкуван-ня 27 жовтня Дня єдності.

Створенню спільного союзу сприяла низка чинників. Передусім, варто вказати на ініціативи до об’єднання, які існували у середовищі євангель-ських християн та баптистів у минулому і набули свого апогею у 20-х роках ХХ ст.

Об’єднанню могла сприяти близькість віровиз-нання двох течій, а їх перші кроки назустріч один одному полягали саме в узгодженні певних розбіж-ностей. Видимі відмінності полягали, передусім, у питаннях внутрішнього устрою та культової прак-тики. Євангельські християни мали більш демо-кратичний релігійний інститут та дисципліну, ніж баптисти, які надавали особливого значення ре-лігійній ієрархії. Так, священнодії у євангельських християн за дорученням громади міг здійснювати рядовий член церкви, а у баптистів їх виконував виключно офіційно обраний громадою і рукопо-кладений пресвітер. У євангельських християн, на відміну від баптистів, пресвітер здійснював не на-глядацьку, а виховну функцію. Вирішальну роль в організаційних питаннях євангельських християн відігравала церковна або братерська рада.

На будову віровчення баптистів вплинули част-кові баптисти, які стверджували, що спасіння да-ється лише для обраних, наперед визначених Бо-гом людей. У формуванні ж поглядів євангельських християн значну роль відіграли загальні баптис-ти, які вважали, що спасіння дається кожному охочому прийняти його. Таким чином, теологічне коріння баптистів сягало кальвіністської доктрини провіденціалізму, а євангельські християни дотри-мувалися армініанської ідеї вільної волі. На світо-вому рівні євангельських християн сприймали як звичайних загальних баптистів. Тому структурне єднання євангельських християн і баптистів було цілком закономірним явищем і привело до бажан-ня пошуку компромісу.

Євангельські християни і баптисти у минуло-му вже мали об’єднавчий досвід. Невдалі спроби їх об’єднання в умовах Російської імперії були у 1884 р., 1898 р., 1903 р. та 1905 р., коли вперше

Досвід об’єднання двох спільнот євангельського руху у 40-х роках ХХ ст .

Ліна Бородинська,

кандидат історичних

наук, церква ЄХБ

«Відродження» м. Рівне

Президія ВСЄХБ, 1944 р. Зліва направо: Михайло Орлов, Павло Малін, Яків Жидков, Олександр Карєв і Михайло Голяєв


І С Т О Р И Ч Н А С П А Д Щ И Н А

було використано назву спільноти «євангельські християни-баптисти». Ідея об’єднання постала також 1917 р., коли у середовищі баптистів утво-рилася група «молодих» на чолі з П. Павловим і М. Тимошенком.

Ця ідея знайшла своє вираження у з’їзді пред-ставників обох течій, що відбувся у Петрограді в січні 1920 р. Тоді було прийнято рішення про назву об’єднаної релігійної організації: Всеросій-ський союз євангельських християн і баптистів. Громади самостійно визначалися, мати попе-реднє най менування чи змінити його. Питання культової практики було вирішено таким чином: священнодії звершують рукопокладені пресвіте-ри, але у випадку відсутності таких за доручен-ням громади обряди могли здійснювати і неру-копокладені члени церкви. Також однакову силу мали обряди хрещення і вінчання незалежно від того, чи відбувалися вони з покладанням рук на охрещених і молодят-наречених, чи ні. Хлібола-мання могло здійснюватися як шляхом ламання хліба на дрібні частинки, так і ламання на дві-три частини. Таким чином, спільно випрацювані рішення євангельських християн і баптистів щодо співжиття в об’єднанні мали демократич-не підґрунтя і усували суперечності у релігійній практиці.

Під час наради представників євангельських християн і баптистів у 1944 р. майбутній голо-ва ВРЄХБ Я. І. Жидков у виступі про доцільність об’єднання союзів посилався на рішення з’їзду 1920 р. Саме вони і лягли в основу Положення про Союз євангельських християн і баптистів (1944 р.). Однак, на відміну від рішень 1920 р., у Положен-ні здійснено спробу уніфікувати назву місцевих громад (відповідно до назви союзу) та релігійні практики. Зокрема, Положення рекомендувало у всіх церквах здійснювати хрещення і вінчання з покладанням рук на охрещених і наречених, ро-зуміючи цю дію просто як вид урочистої молитви з благословенням. Під час хліболамання, з метою дотримання гігієни та зручності, рекомендовано хліб ламати на багато маленьких шматочків.

Попри те, що у 1920 р. євангельські християни і баптисти дійшли компромісу у ключових культо-вих питаннях, об’єднання все ж не відбулося. Од-нією з причин припинення діалогу, на нашу думку, стали незворушні позиції старої генерації баптис-тів на чолі з Д. Мазаєвим. Старе покоління бап-тистів проголошувало відсторонення від суспіль-них процесів і зосередження лише на духовному умиротворенні. А євангельські християни пропа-гували відкритість до духовного реформування та спілкування із зовнішнім світом. Іншою причиною була незацікавленість влади у такому об’єднанні, яке сприяло б зміцненню протестантів.

Особливу потребу в налагодженні співпраці громади ЄХ і Б відчули у роки Другої світової вій-ни, коли внаслідок окупації було втрачено зв’язки із центрами, багатьох служителів, а часто і всіх чоловіків релігійної громади, забрала війна, коли необхідно було легалізувати свою діяльність в умо-вах окупаційної влади. Об’єднавчі місцеві з’їзди

відбулися у 1942 р. в Рівному, Бресті, Києві, Жи-томирі, Кіровограді, Дніпропетровську. Для того щоб зареєструвати ці об’єднання в Рейхскоміса-ріаті «Україна», необхідно було створити союз, що й намагалися здійснити євангельські християни і баптисти 20 липня 1943 р. у Дніпропетровську.

Чинником, який відіграв вагому роль в об’єднавчих процесах євангельських християн і баптистів, стала державна влада. У роки війни вона намагалася використати релігійний вплив протестантських спільнот на своїх віруючих із метою підняття бойового духу людей, пропаганди військової служби та популяризації захисту Бать-ківщини. Влада припинила утиски віруючих, і навіть з її ініціативи у травні 1942 р. в Москві було створено Тимчасову раду євангельських християн і баптистів. За її ж наполегливого сприяння від-булося і об’єднання 1944 р.

Більшість протестантських громад, які зберегли своє існування після репресій 30-х років, діяли нелегально. Для їх виявлення, обліку і подальшого контролю необхідно було використати релігійну структуру, якою і став Союз євангельських христи-ян і баптистів. Окрім того, до Радянського Союзу після війни увійшли території, на яких у міжвоєн-ний період відносно вільно діяло чимало євангель-ських спільнот. Ці громади влада також намагала-ся включити до єдиної структури. Таким чином, до Союзу євангельських християн і баптистів у 1944 р. увійшли євангельські християни і баптис-ти Західної України і Білорусі, 1946 р. – баптисти Закарпаття, 1947 р. — громади Союзу церков Христових Західної України і Білорусі.

Сьогодні мало хто з євангельських християн-баптистів замислюються над тим, що у минулому їхня спільнота була представлена різними єван-гельськими течіями, а більшість пересічних членів церкви про це і не знає. Це, напевно, є свідченням того, що євангельським християнам-баптистам вдалося створити єдину структуру, попри те, що багато громад до сьогодні зберегли свої традиції і уявлення, корені яких сягають далекого минулого, а відмінності двох течій впливають на їх сучасний розвиток.

Члени Ради Союзу євангельських християн, 1927 рік, Іван Проханов та Іван Каргель – у центрі


Н О В О С Т И : У К Р А И Н АН О В О С Т И : У К Р А И Н АІ С Т О Р И Ч Н А С П А Д Щ И Н А


Церква «Нове життя» с . Мокра Калигірка Черкаської обл .,

Іван Бенчак

Ми працюємо над тим, аби вся церква (не тільки служителі) могла служити Господу. Інакше кажучи,

прагнемо навчити членів служити братам і сестрам усім, чим можна,

а також приводити в церкву людей зі світу. Акцентуємо увагу

саме на тому, щоб навчити громаду приводити людей

у церкву, благовістити іншим. Узагалі, в нас така місцевість, де потрібно служити і соціальними,

і духовними ресурсами.

Церква ЄХБ с . Верба Дубнівського р-ну Рівненської обл ., Олександр Іванюк

Зараз більше думаю над тим, як зберегти те, що вже маємо. Бо раніше, рік-два чи три тому, ми будували багато планів, наприклад, у соціальному

служінні. Однак побачили, що за тими чи іншими служіннями потрохи почали втрачати своїх членів церкви. Тому цього року я все-таки планую

більше уваги приділити кожному членові церкви зокрема, їхньому духовному зросту, особистим стосункам із Богом.

Наступне, що нас турбує сьогодні, — це наші діти, сімейне служіння. Адже якщо в домі, в сім’ї, будуть зруйновані стосунки, то і в церкві не буде жодної користі від того, що чоловік, дружина і діти просто приходитимуть на недільне служіння. Сімейне служіння і діти — ось, про що ми сьогодні

думаємо. Я не знаю, як і чим ми ще можемо сьогодні послужити, але мріємо взяти участь у певних євангелізаційних проектах, які пов’язані

із сімейним служінням і дітьми. При цьому я не упускаю особистого євангелізму — безперечно, він має бути завжди.

Церква «Преображення» м . Бережани Тернопільської обл ., Анатолій Якобчук

У нас - ще надто мала церква, тому й наші плани малі, але задуми великі. Особисто я бачу, що Бог спонукає мене повністю переосмислити

місію церкви як складової суспільства, яка має бути в його авангарді. Ось тому зараз думаю над такими проектами, завдяки яким зможу

залучати до співпраці, і взагалі до служіння, різних впливових людей міста. Наприклад, пропонувати їм якісь спільні акції і програми, наразі актуальною є проблема — допомога Сходу України. Це дуже сильно діє.

Наприклад, зараз ми намагаємося залучити до співпраці директора міського інтернату: він нам дуже багато допомагає. Я ще не до кінця

розумію і знаю, як це втілити, але щиро сподіваюся, що майбутній рік стане для мене роком реалізації задумів.

Які конкретні завдання Ви ставите перед своєю помісною церквою на 2015 рік?

Церква «Дім Євангелія» м . Чернігів, Олександр Моховик

Пріоритетне завдання — більше розвивати малі групи

з вивчення Біблії, оскільки ми організували їх лише 2014-

го року. У нас — невелика церква (45 осіб), і ми розділили

її на три малі групи. Також намагаємося трохи більше

працювати у служінні благовістя, переважно серед молоді. Нещодавно почали

проводити зустрічі (на зразок молодіжного клубу) з молодими людьми, і прагнемо розвивати

це у новому році.

Церква «Дім Євангелія» м . Кіровоград, Леонід Дорошенко

Перше завдання, яке ставимо в новому році перед церквою, — це досягнення єдності. Сьогодні серед віруючих — дуже велика

роз’єднаність. Ми живемо в такий час, коли події, які

відбуваються на Сході нашої країни, не сприяють єдності. Тому завдання номер один — це досягнення єдності серед віруючих, у християнських

родинах через проповіді, особисті бесіди, зустрічі,

членські зібрання.Друге, чим плануємо

зайнятися, — це євангелізацією за допомогою білбордів. На них

ми розміщуватимемо тексти з Писання, дещо про великі християнські свята, церкву,

можливо, також коротке тезове пояснення.

І третє — це бачення нашого Союзу, прийняте на з’їздах. Ми молимося, щоб прописні

постулати рішень наших з’їздів втілювались у життя. У них

дуже багато корисного і цінного, однак не все ми робимо, що можемо. А якщо робимо, то

мало. Тому про це молимося. І, звичайно ж, не треба забувати

молитися про наше братство, щоб воно розширювалося,

множилися церкви і кількісно, і якісно.

Церква смт Макарів Київської області, Юрій Кіпоть

Першочергове завдання для помісної церкви — це весь час, не зупиняючись, перебувати

в процесі перетворення в образ Христа, щоби кожен член церкви

постійно змінювався, ставав у всьому: в думках, словах,

справах — схожим на Христа.По-друге, ми бажаємо бути

вірними Христу. Я багато про це проповідую і кажу. Ну і щоб не тільки в церкві або на видноті, а щоб скрізь, де б ми не були,

славили Його. Ну і, звичайно ж, щоб ми не забували про людей,

які довкола нас. Ми просимо у Бога мудрості, щоб в обставинах, у яких ми перебуваємо, Бог давав

мудрості знаходити підходи до людей, аби продовжувати розповідати їм про Христа.

Інакше кажучи, зараз ми просто пробуджуємо церкву, щоб вона була дієвою, живою, здоровою.

Центральна церква ЄХБ м . Житомир, Володимир Левченко

Є багато мрій та бажань. Зокрема, хочемо започаткувати

служіння серед глухих. Наразі є команда — ті хто, готовий служити у цій сфері. Однак

є ще дуже багато інших завдань і прагнень.



Церква «Нова надія» м . Ужгород, В’ячеслав Недзельський

У нашій невеличкій церкві ми хочемо зробити два основні акценти. Перший із них — попрацювати над структурою

церкви, оскільки вона поступово зростає, що потребує певних змін, вдосконалення. А другий — продовжувати працювати

в благовісті, оскільки ми лише в процесі становлення. Зокрема, ми вже розпочали працю із залежними людьми. Також хочемо

працювати над особистим благовістям, яке бажаємо розвивати у 2015 році. Ми працюємо над вдосконаленням церковної

команди, деякі служіння будемо реорганізовувати, оскільки вони потребують вдосконалення.

Які конкретні завдання Ви ставите перед своєю помісною церквою на 2015 рік?Церква ЄХБ м . Костопіль Рівненської обл .,

Віктор Козлюк

Уже кілька років у нашій церкві дуже активно працюють малі групи на дияконських дільницях. Упродовж цих

років ми заохочували членів церкви бути активними учасниками малих груп. Тепер ми трохи змінили бачення і хочемо, щоби

члени церкви запрошували невіруючих людей на малі групи. Розуміємо, що

вони звикли ходити самі, але тепер ми мотивуємо їх приводили своїх друзів,

невіруючих родичів. Ось у цьому плані хочемо розвиватися. Також прагнемо, щоби кожен член церкви знайшов себе у церкві, тобто мав якесь служіння, щоб

він не був просто прихожанином. Ми знаємо і так проповідуємо, що коли Бог закликає когось у церкву, Він кожному дає дари. Немає такої людини, яка б не

мала бодай одного дару. Наше завдання — допомогти людині відкрити цей дар, щоб вона могла служити ним і Богу, і людям.

Церква ЄХБ смт Татарбунари Одеської обл ., Михайло Мукієнко

Думка багатьох служителів збігається в тому, що проблеми серед молоді, батьків, служителів, у середині церкви виникають

тому, що люди не хочуть читати Слова Божого, тобто їх не приваблює воно. Через це виникає багато проблем як у сім’ї,

так і в кожної людини зокрема. Потрібно працювати над цим, спонукати, закликати, мотивувати, щоб люди читали Слово Боже,

щоб вони його прагли. Також потрібно заохочувати людей до молитви. У цьому ми вбачаємо першочергове завдання.

Церква ЄХБ м . Хмільник Вінницької обл ., Володимир Хоменко

Молитва — це стовп нашої віри. Ось у нашому місті

Хмільник із березня 2014 року проходить молитва за Україну,

і так триває донині. Були часи, що ми щодня, коли саме розпочалася війна, приходили

на майдан і молилися. Збиралися чотири деномінації:

баптисти, п’ятидесятники, харизмати і суботники. Потім збиралися тричі на тиждень, потім двічі, і ось уже останнім часом — раз на тиждень. Уже

й холод, але ми ще збираємось і молимося. Звісно, сьогодні така ситуація в Україні, що

фізично щось зробити нам не під силу, але завдяки молитві,

я думаю, Бог змінюватиме ситуацію на краще. Інколи

люди кажуть: «Ми молимось, а нічого не змінюється». Тоді

я підбадьорюю, що якби ми не молилися, невідомо

що могло б бути. Також молимося на братерській раді, щоп᾽ятниці — на братерській молитві. Зараз почали більш

досконало вивчати Слово Боже і продовжувати молитися.

Церква ЄХБ м . Запоріжжя, Володимир Бакута

Не вражу вас якимись екзотичними глобальними планами, скажу таке: віднедавна я помітив, що в нашій церкві люди не знають один

одного. У нас — невелика церква, однак молодь не знає старших людей, а старші не знають молоді. Вони-то знають один одного в обличчя, але

доходить до смішного — не знають, як кого звати. А звідси — не знають, чим живе ця людина. Члени церкви звикають до недільних форм служіння

або спілкування, на яких вони практично один з одним не спілкуються. Прийшли, поспівали, послухали проповідь, потиснули один одному руку,

усміхнулися, сказали «до побачення» і розійшлися по домівках. Тому, помітивши таку проблему, я вирішив усіх їх перезнайомити. Тож після

служіння ми почали робити такі собі спілкування за чашкою чаю.Ще одна проблема, яка витікає з попередньої, — це те, що люди не

мають нічого спільного, окрім того, що вони християни і належать до однієї церкви. Тому зараз ми боремося з цим і хочемо створити справжню сім’ю, церковну сім’ю, де б не тільки знали один одного в обличчя, а й на

ім`я, а потім і потреби один одного. Загалом, це одна мета.Друге — у нашій церкві практично тривалий період не було молоді.

Було три або чотири людини. Тому ми почали служіння для молоді, якій за 25. А це та когорта людей, яка одружується, а потім уже й не ходить

на молодіжні зустрічі, а молодь формують ті, хто за великим рахунком — ще самі підлітки. І одним нецікаво зі старшими, другим нецікаво

з молодшими. Після євангелізаційних молодіжних таборів ми почали проводити молодіжні зустрічі і запрошувати туди молодь приблизно

одного віку. В результаті до нас з усього міста почали приїздити молоді люди. Слава Богові, через ці спілкування хлопці стали приводити своїх

друзів. Однак сталося так, що вони каялися у нас, але ішли в інші церкви, до своїх друзів. Спершу це нас засмучувало, але Господь відповів на

молитву, і поступово молодь почала приходити до нас. Тому ми маємо бажання розвивати молодіжне служіння, а також сімейне. Ще хочемо розпочати працю з людьми похилого віку, які звикли сидіти вдома. Ми

також хочемо залучити їх до служіння, спілкування.


Гідна насичена днями дорога

Українці дедалі рідше можуть відзначитися довголіттям. Тривалість життя в Україні у чоловіків становить до 64 років, у жінок – до 73. Що ж до самої кількості населення за останні 19 років – вона скоротилася майже на 10 мільйонів (із 52 млн чол. до 42 млн 977 тис. – без врахування тимчасово окупованої території Криму).

Для нас, християн, життя вимірюються не лише кіль-кістю років, а й часом і силами, відданими на служін-ня Богові. Восени 2014 р. багаторічний служитель

церкви Роман Микитович Ольшанський поповнив число столітніх українців. Та головне, що в основі цього вікового шляху завжди була віра та вірність Богові, випробувана ча-сом і стражданням…

Отож у жовтні, коли весь світ відзначає Міжнародний день людей похилого віку, церква ЄХБ м. Ольгопіль, що на Вінниччині, вітала свого брата і наставника Романа Микито-вича Ольшанського зі столітнім ювілеєм.

Незважаючи на свій поважний вік, ювіляр був присутній на Святі жнив, 12 жовтня 2014 року, у своїй рідній церкві разом зі своєю 90-річною дружиною.

Коли усі присутні сердечно вітали ювіляра зі святом, нам не терпілося поспілкуватися з ним особисто, аби довідатися про той шлях, що лежить у нього за плечима.

«Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі, але як мудрі, використовуючи

час, – днібо лукаві!» (Еф. 5:1516)

***Недисциплінованість у розподілі часу стосується

не лише наших повсякденних світських занять, але й духовних. Більше того, недисциплінованість завдає шкоди в першу чергу саме духовній сфері. Часто ми не можемо знайти часу на читання Біблії, а час на молит-ву відводимо за залишковим принципом (ставлення як до другорядного, незначущого, чому можна приді-лити увагу в останню чергу із залишку сил і ресурсів). Спочатку духовні справи відкладаємо на кінець дня, а потім і зовсім «виштовхуємо» за його межі.

Ворог душ людських використовує поширений ме-тод: щойно ми вирішуємо приділити час Господу, на нас одразу ж звалюється купа невідкладних справ…

Як нам упоратися з плануванням часу? Як відвою-вати в ньому час для духовного? Будьмо відвертими, у нас завжди знаходиться час на речі, які нам приємні і які по-справжньому цінуємо. Інші наші обов’язки можуть потерпати від цього, однак ми готові платити таку ціну, аби лишень задовольнити своє бажання.

Питання планування – це питання наших цінностей. З огляду на те, як людина витрачає час, можна сказати, що насправді для неї є цінним (можливо, на словах вона цінує зовсім інше). Ми можемо обманювати себе, але наш розклад вика-зує наші справжні цінності.

Намагаючись знайти у своєму розкладі місце для Бога, ми починаємо не з того кінця. Ми намагаємося оволодіти своїм розкладом, замість того щоб оволоді-ти своїм серцем. «Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє!» (Мт. 6:21). Допоки ми не усвідомимо своєї немо-чі і не покличемо на допомогу Бога, наші дні будуть заповнені рутиною. «Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!» (Пс. 89:12).

***

«…Та й поклявся Живучим по вічні віки, Який створив небо та те, що на ньому,

і землю та те, що на ній, і море й що в нім, — що вже часу не буде» (Об. 10:6).



Гідна насичена днями дорога

…Нелегким складалося життя Романа Микитовича. Досить тернистим був шлях його віри. Народився Ро-ман Ольшанський у році, коли почалася Перша світова війна, у 1914-му, в селі Богрівка Куп’янського району Харківської області в сім’ї євангельських християн. У сім років разом із братом Петром залишився без ма-тері. Батько одружився вдруге, і в сім’ї народилося ще п’ятеро дітей.

До матеріально складного життя родини додалося ве-лике випробування у 1937 році. Коли молодому Романові виповнилося 23 роки, його батька разом з двома іншими братами місцевої церкви заарештував Народний коміса-ріат внутрішніх справ (рос. НКВД). Додому ніхто не повер-нувся. Всі вони стали мучениками за Христа.

Згодом Роман влаштувався працювати на шахтах До-нецької області. Коли почалася Велика Вітчизняна, він отримав «бронь», тому що працював на стратегічному підприємстві – шахті.

Це вберегло його від війни, але несподівано стало при-чиною арешту. Проти молодого християнина військовий трибунал сфабрикував справу і як дезертира та «измен-ника Родины» засудив до розстрілу.

На превелике диво вирок змінили на 25-річне тюрем-не ув’язнення. Вдома залишилася дружина і двоє малих дітей.

У жахливих умовах день за днем повільно спливав величезний термін засудження. Холод, голод і принизливі знущання ставали щоденними явищами. Особливо жор-стоко знущалися із ув’язнених християн.

Роман Микитович ніколи не забуде свого перебування в зимовому карцері. Його ослаблене тіло прив’язували до укріплень і зі стелі на голову спрямовували краплі крижаної води. Кожний удар краплі бив по голові, наче молотом. А тим часом босі ноги примерзали до покритої інеєм бетонної підлоги…

Рівно 10 років неволі та знущань пережив Роман Мики-тович. І це лише з Божою допомогою і підтримкою. Смерть жорстокого правителя Сталіна принесла амністію, однак на нього чекав ще один важкий удар долі: дружина не до-чекалася свого чоловіка і вийшла заміж удруге.

Тому після звільнення, коли повертатися було нікуди, Романа покликав до себе рідний брат Петро, який прожи-вав на Вінниччині. Далі Господь проклав його дорогу до Ольгополя, де влітку 1956 року старший пресвітер Павло Самойлович Лісовенко благословив його на сімейне жит-тя з Ольгою Максимівною Фурманюк.

Тривалий час в їхній хаті проходили богослужіння, на яких завжди лунали натхненні проповіді господаря дому. Це не залишило без уваги атеїстичну владу. Баптиста по-стійно викликали у високі кабінети, де погрозами приму-шували зректися віри. Іншим разом безбожники навіть обіцяли нагородити його орденом, якщо він залишить «свою секту». Але любов до Спасителя, Якому в 1935 році він дав обіцянку служити до кінця, перемагала заляку-вання та лукаві підкупи.

У 1989 р. брата обрано дияконом церкви, а незаба-ром, після смерті пресвітера Луки Єфимовича Щербато-го громада доручає йому відповідальне пасторське слу-жіння. Десять років він сумлінно виконував пасторську працю, в основі якої завжди була віра та вірність Богові. І не залежно від того, в який період історії і де пролягала його стежка, звання «християнин» у його житті було ви-пробуване сповна і зміцнене у глибоких водах страждань і утисків.

«Переймайте їхню віру» – про таких, як Роман Микито-вич каже автор Послання до євреїв (13:7). Адже Божі обіт-ниці є благословенням для тих, хто має живу і діючі віру: «…Я з ним буду в недолі, врятую його та прославлю його, і довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє!» (Пс. 90:15-16).

Олександр Козубовський, пастор, дослідник історії, м. Вінниця

1956 рік. На подвір’ї дому Ольшанських помісна громада ЄХБ м. Ольгопіль

Церква ЄХБ м. Ольгопіль, 2014 рік. У центрі –столітній ювіляр Р.М. Ольшанський зі своєю дев’яносторічною дружиною



передплата

на 2015 рік триває!

Я ЧИТАЮ

Х Р И С Т И Я Н С Ь К И Й Ч А С О П И С

ЄВАНГЕЛЬСЬКАНИВА

Отримувач (ПІБ) _________________________________________

_______________________________________________________

Місто/село ________________________ Індекс

Область/район _________________________________________

вул. __________________________ дім _____ квартира _____

тел.: +38 ( _____ ) ________________ E-mail: ___________________

Мова видання: рос. укр. к-ть примірників ________

*Свою адресу пишіть, будь ласка, розбірливо і бажано друкованими літерами

Бланк замовлення

• Засади віри• Неоднозначні питання• Осмислене тлумачення• Євангельський погляд на сьогодення

Ми бажаємо сприяти зростанню християн, допомагати зрозуміти їм своє покликання, любити Батьківщину, бути свідомими громадянами своєї країни, висвітлювати любов Божу до людей через живі свідчення Христових послідовників.

До вашої уваги: роздуми на духовну тематику, ексклюзивні інтерв’ю, думка експерта, бліц-опитування, свідчення, аналітика, запитання-відповіді, корисні поради та консультації.

Електронна версія журналу за адресою: ecbua.infoВидається російською та українською мовами. Повнокольоровий друк.Періодичність — 4 рази на рік. Обсяг — 32 сторінки.

1

2 3перерахуйте поштовим переказом добровільні пожертвування (100 грн на рік)

Надішліть у редакцію квитанцію разом iз замовленням

ДЛЯ ОТРИМАННЯ ЖУРНАЛУ

ЄВАНГЕЛЬСЬКА НИВА

Форма №115

Обведене жирною лінією заповнює відправник / Виправлення не допускаються

Сума, вид послуги, підписпрацівника поштового зв'язку

Відбиток календарного

ПОШТОВИЙ ПЕРЕКАЗ_________________

(підпис)

(час приймання)________год._________хв.

До електронного повідомлення

№ розрахунковогодокумента

Найменування місця приймання,

ПРИ

ЙМ

АН

НЯ

Номер телефонуПоштова адреса

штемпеля

на________________________

відбиток номерного позначення

Ким

внутрішній міжнародний

(гривні прописом, копійки цифрами)

об'єкта поштового зв'язку

Найменування адресата

Номер телефонуПоштова адреса

Найменування відправника

(письмове повідомлення до 10 слів)

Заповнюється при відправленні переказу на суму 5000 грн. і більше та міжнародних переказів

Пред'явлений __________________Серія___________№_________________Виданий_________________р.(назва документа)

Місце реєстрації власника паспорта

(найменування організації, що видала документ)

(де, коли та за якою адресою)

ВСО ЄХБ (добровільне пожертвування на журнал "Євангельська нива")

50,00 грн

п/р 26000000026939, ПАТ "Укрсоцбанк", МФО 300023, код 14357313

(Ваше ПІБ)

(Ваша адреса)

00 коп.п’ятдесят грн.

�

заповніть бланк замовлення

ВСО ЄХБ «Євангельська нива» вул. Л. Толстого, 3-б, Київ-4, Україна, 01004

БОЖЬЯ СТРАТЕГИЯ В ИСТОРИИ ЧЕЛОВЕЧЕСТВАПол МарстонРоджер Форстер

В чем заключается Божья стратегия спасения в истории человечества, каков Его план искупления? Какова роль Израиля и Церкви в Божьем замысле в исторической и эсхатологической перспективе?

В книге Пола Марстона и Роджера Форстера «Божья стратегия в истории человечества» читателю предоставлены доводы о стратегическом мышлении относительно Божественного плана действий и целый ряд интересных размышлений по важным аспектам библейского учения.

Рекомендуется в качестве учебного материала для преподавателей и студентов христианских семинарий, пасторов и всех, интересующихся темой сотериологии, Божьего избрания, свободы воли человека и Божьей суверенности.

ИЗБРАННЫЕ СОЧИНЕНИЯ ЯКОБА АРМИНИЯО предопределении, свободе воли и сущности БогаПод редакцией Джона Д . Вагнера

Настоящее издание представляет собой первый перевод на русский язык сборника избранных сочинений известного голландского богослова и создателя альтернативной кальвинизму системы богословия Якоба Арминия (1560-1609). Читателя ждет впечатлительное знакомство с одной из самых важных богословских доктрин, ставших классикой. Он познакомится с оригинальными убеждениями Арминия и самостоятельно убедится в том, что их содержание порой противоречит «общепринятым» оценкам его творчества.

Рекомендуется для преподавателей и студентов христианских семинарий, а также всех, интересующихся темой Божьего избрания, свободы воли человека и Божьей суверенности.

ОБЪЯСНЕНИЕ СУТИ ХРИСТИАНСТВАДэвид Посон

Мы, люди, считаем «терпимость» наивысшей из добродетелей, и восхищаемся человеком, который способен снизить свои стандарты так низко, чтобы каждый мог соответствовать им. Человечество надеется, что именно так правильно и в отношении Бога. Зная, что Бог – противник греха, надеется, что Он будет снисходителен к нашим грехам. Но такого Бога не существует. Бог Библии – не такой. Так какой же Он на самом деле и в чем состоит суть христианской истины? Как становятся христианами, и какое значение для нас имеет церковь? Можно ли стать христианином, просто родившись в христианской семье? Что значит быть принятым в семью по рождению или усыновлению? Что означает «быть спасенным»?

Ці книги можна замовити за тел.: моб. 0674564004; 0635695467; 0962800153 Email: [email protected]; [email protected]


2015 рік –Служіння Церкви у суспільствіВійна. Криза. Мобілізація

Сіль, наповнена силою, – це християнин, віра якого впливає на світ і його змінює

тел. (044) 235-36-13

www.ecbua.info

Хто для нас свої і де наша Вітчизна? // Євангельська...

Documents

Transcript of Хто для нас свої і де наша Вітчизна? // Євангельська...