1

2

3

Сторожко Тетяна

УДК 94(=214.58)

Цигани Охтирщини: локальна специфіка родинної звичаєвості

Анотація

Дана стаття є першою спробою розглянути локальну специфіку

родинної звичаєвості циган Охтирщини (Сумська обл., Україна) ХХ – поч.

ХХІ ст. В контексті вивчення обрядів, пов’язаних з народженням, весіллям та

похованням, автор враховує впливи міжкультурної комунікації циганської

громади в умовах україно-російського прикордоння.

Ключові слова: локальний простір, циганська громада Охтирщини,

родинна звичаєвість, традиції.

Починаючи з другої половини ХХ ст. і зі значною інтенсивністю в

останній його чверті соціально-гуманітарні науки проходили через серію

різних “поворотів” та “викликів”. Зазнала значної трансформації соціальна

реальність, змінились моделі її відображення та стратегії дослідження.

Зростання наукового інтересу до локальних соціокультурних форм буття,

стимулювало актуалізацію проблеми простору і просторових вимірів

історичних досліджень. Так видається доцільним по-новому поглянути на

можливості етнографії, коли з одного боку використовуються підходи

традиційної етнографії, з іншого – етнографічної складової міської

повсякденності [5]. Цьому сприяє і новий погляд на об’єкт вивчення, коли

місцева історія регіону розглядається як “мікросуспільство”, головними

характеристиками якого виступають діяльність і взаємини людей в їх

етнічному, соціальному і особистісному взаємовпливі в локальному просторі.

Розвідки присвячені циганам, базовані на усноісторичних матеріалах, не

входять до класичних досліджень в рамках вивчення місцевої історії, тому

затребуваним стає етнографічне знання. Зважаючи на те, що нині 70,8%

4

українських циган – мешканці міст, актуальним є розробка моделей вивчення

дисперсних етногруп, зокрема циганської громади Охтирщини.

У даній статті поставлено за мету прослідкувати локальну специфіку

родинної звичаєвості охтирських циган ХХ – поч. ХХІ ст. Циганська

спільнота традиційно відрізняється відносною автономністю, тому для

осягнення поліваріантності етносоціальних моделей розвитку циганської

культури важливо враховувати історію регіону і те, як вписується циганська

громада в етнокультурне поле в нашому випадку, в умовах українсько-

російського прикордоння [6].

Етнографічне дослідження Слобожанщини розпочалося з кінця XVIII ст.

Цигани, які протягом століть мешкали на території Слобідської України

(зокрема, Охтирщини) й до цього часу залишаються малодослідженими. Так

навіть у фундаментальних історико-краєзнавчих працях Д.І. Багалія та

М.Ф. Сумцова лише побіжно згадується перебування циган в цьому регіоні

[1, 14]. Окрім існуючих історико-джерелознавчих досліджень

М. Плохинського кінця ХІХ ст. та етнолінгвістичних праць О. Бараннікова

кін. 20-х рр. ХХ ст., це питання в історіографії не піднімалось [10, 2]. На

основі джерел М. Плохінський прослідковує наявність укорінених традицій,

взаємодії циган з українською громадою на побутовому рівні, а

О. Баранніков виокремлює мовні анклави етнодіалектних груп русска рома і

сервів. Наша стаття базується на експедиційних дослідженнях автора 2008-

2013 рр.

За нашими дослідженнями сучасна циганська громада бере свій початок

з 30-х рр. ХХ ст., коли, за спогадами охтирських старожилів, з Таганрогу до

Охтирки переїхав родинний циганський ансамбль, який складався з 12 осіб.

Їхні нащадки стали невід’ємною складовою місцевого населення [13].

Найбільші циганські роди: “глечики”, “дульчата”, “кубушки”, “юди”,

компактно розселені в с. Кардашівка Охтирського р-ну та на околицях

м. Охтирка (загалом бл. 200 осіб).

На процес міжкультурної комунікації циганської громади накладає свій

5

відбиток концепт “свій-чужий” (абсолютизація свого та виокремлення

чужого). Сутність цієї дихотомії (циг. “рома – гадже”, тобто “цигани –

нецигани”) має визначальний вплив на родинну звичаєвість. Вона є

уособленням “свого” і зазнає незначних впливів [12].

Відповідь на питання, яким шляхом відбувається проникнення

українських елементів в родинну звичаєвість циган є однією зі складових

наших досліджень і може зацікавити не лише циганознавців, а й дослідників

української традиційної культури. Досліджуючи механізми адаптації циган в

іноетнічному, зокрема слов’янському оточенні, необхідно розуміти й більш

загальний контекст, на тлі якого розгорталися культурні взаємини. Слід

враховувати, що цей досвід сприймався як через безпосередні контакти

(торгівля, родинні зв’язки), так й опосередковано, через залучення циган до

більш загальних соціокультурних процесів [5].

Перехід до осілості сприяв зближенню циган з корінним населенням, у

першу чергу в зоні спільного проживання. Для охтирських циган характерні два

типи розселення: куткове й дисперсне. Окрема циганська “слобідка”

сформувалася в с. Кардашівка. Низка вулиць розташованих на околиці

Охтирки, де раніше зупинялись кочові табори, нині залишаються переважно

“циганськими”. Дещо пізніше відбулось відокремлення сімей від великих

родин в результаті купівлі квартир, будинків, чи землі під забудову в інших

районах міста.

В Охтирці відомі не поодинокі випадки, коли сусіди виявлялися

включеними в життя громади і мали змогу опанувати окремі норми

звичаєвого права циган. Серед охтирчан поширеним є знання місцевої

говірки циганської мови, чи окремих її елементів. Серед найбільш

поширених шляхів опанування циганською мовою українцями можна назвати

спільне навчання в школах, де значну частину учнів складають циганські

діти; регулярні контакти під час торгівлі, чи гадання; набагато рідше – в

результаті змішаних цигансько-українських шлюбів (переважно через

одруження з українками). Згадуючи в розмові, цигани не забувають

6

підкреслити, що така людина “майже як циган/циганка” (“сир романо/романі

чаво/чай”) або ж “романо гаджо” (букв. “циганський не циган”). Стосовно

таких не циган, пов’язаних із циганами спільним соціокультурним

простором, можуть застосовуватися ті ж норми звичаєвого права, що й

відносно циган [7]. Це є порушенням кордонів дії подвійних стандартів для

“своїх” і “чужих”.

Родинний цикл є найбільш збережений і через нього відбувається

трансляція культурного досвіду. Тому у статті ми розглянемо обряди,

пов’язані з народженням, весіллям та похованням [4].

Хоча і в наш час не люблять цигани звертатися до лікарів, та все ж існує

приємний вийняток – народжують охтирські циганки в пологових будинках.

Тому, коли народжується циганча, під вікнами лікарні, де лежить мати,

родичі влаштовують справжній бенкет з гучними піснями та вітаннями.

Народженню дитини в циганській родині завжди надавали важливого

значення. Тільки після народження першої дитини, особливо, якщо це

хлопчик, молода жінка стає повноправним членом родини чоловіка. А

чоловік набуває вищого соціального статусу статусу в циганській громаді,

який вкладається в поняття патив [11, с.551].

Традиційно в родильній обрядовості виділяють три складові: звичаї та

обряди, пов’язані з вагітністю та пологами; обряди прийняття

новонародженого в родину, громаду; обряди очищення.

До першої групи звичаїв та обрядів відносять обрядовість, пов’язану з

вагітністю і пологами. Як і українці цигани мають безліч повір’їв, що

регламентують поведінку вагітної жінки. Ці обряди становили своєрідну

систему табу та заборон щодо їжі, місця перебування майбутньої матері,

занять чи видів праці, поведінки, й ґрунтуються на основі уявлень,

збережених у численних забобонах. Передродові обрядові дії спрямовані на

вдале протікання вагітності жінки та її спокійне самопочуття. Цей період

насичений обереговими діями та повір’ями. В них поєднуються раціональні

елементи народного досвіду, забобонні та магічні.

7

В минулому жінки якомога довше намагались приховати свою

вагітність, аби злі сили не нашкодили матері і плоду. Вагітній заборонялося

дивитися на багаття, бо на тілі дитини можуть з’явитися родимі плями. Не

дозволялося переступати через натягнуту мотузку, через паркан, бо пуповина

може задушити дитину. Не можна відганяти ногою собаку, бо у дитини на

тілі може вирости щетина. У циган присутні також і цілком раціональні

звичаї, продиктовані турботою про здоров’я матері й немовляти. Так,

наприклад, вагітній не відмовляють у бажаній їжі [4].

Вагітність тісно пов’язана з уявленням циган про ритуальну чистоту.

Нечистота – циг. “магірдо” може бути тимчасовою, чи постійною, і є

важливим засобом регуляції соціальної поведінки. Вагітна жінка вважалася

нечистою на рівні ритуальної і соціальної установки, тому вона повинна була

уникати чоловіків (не тільки чужих, але й близьких родичів), намагалася не

з’являтися їм на очі. Особливо ретельно дотримуються заборони переходити

дорогу цигану, а також запряженому коню. Однак, вагітність не звільняє

жінку від обов’язку заробляти, а вдома виконувати свої повсякденні

обов’язки.

Раніше жінка народжувала в наметі, усі мешканці якого виходили

назовні. Допомагала підчас пологів зазвичай старша родичка. Якщо пологи

проходили довго і з ускладненнями, жінці розплітали коси, а чоловік

розв’язував пояс. Одразу по народженні дитину купали.

Жінку після пологів ізолювали від членів громади, а по можливості й від

членів родини. І нині породіллі забороняється доторкатися до загального

посуду. Вона окремо їсть впродовж сорока днів, потім її столові предмети

викидають [4, с. 292]. Перші шість тижнів матір і дитя особливо ретельно

оберігали від злих духів. В циганських родинах с. Кардашівка Охтирського

р-ну дитину пов’язують червоною стрічкою, щоб її не зурочили [8].

У охтирських циган, як і в українців побутує повір’я про те, що жінка,

яка вже має дітей і не хоче більше завагітніти, не повинна їсти з одного

посуду з вагітною, або з породіллею. У родині, яка втратила дітей,

8

заборонялося їсти курячі яйця. А якщо знову народжувалося маля, його

купали в спеціальній купелі з трав й читали замовляння. Цікаво, що мати

повинна була тримати дитину за п’яти, а батько за голову. Потім дитину

сповивали в червону або зелену хустку [7].

Звичай прилучення новонародженого до громади – одна з

найважливіших подій родильної обрядовості. Це нерідко поєднання

декількох обрядодій: ім’янаречення, хрестини та пострижини. Втім ці обряди

могли виконуватися і окремо.

Хрещення дитини, як правило, відбувається за церковною традицією

відразу через сорок днів після народження. Раніше до хрещення ніхто, крім

матері, не брав дитини на руки. Зараз цього звичаю дотримуються не всі

родини, але доступ до дитини обмежений. Ті, хто хрестять дитину, стають

кумами стосовно батьків похресника й між собою: кирви – кума й кирво –

кум. За кумів намагаються покликати найповажаніших циган, а відмова від

запрошення бути хрещеним засуджується і навіть вважається образою. Також

гріхом вважається посваритися з кумом. Цікаво, що на Охтирщині деякі

циганські родини покумувалися з місцевими українцями. Якщо кумами

запрошуються не цигани, то вони зазвичай обираються з одного міста (це або

сусіди, або особи з якими у циган є спільні економічно-стратегічні зв’язки),

що не є обов’язковим для циган, яких можуть запросити з інших регіонів,

навіть з Росії.

Волосся немовляти не стригли до одного року, після цього

влаштовували родинне свято – пострижини. Оповідають, що раніше дитину

не стригли до ознак статевої зрілості. Зараз, якщо дитина хворіє, її можуть

теж не стригти, тільки зрізають пасмо і кладуть за ікону [9].

Висока інтенсивність внутрішньоетнічних зв’язків, характерна для

циган, прослідковується не лише в територіальному, а й в соціальному

просторі, зокрема в міжпоколінній та гендерній ієрархії. Жорсткий розподіл

праці на жіночу та чоловічу накладає відбиток на виховання, обумовлює

щоденне оточення дитини – для дівчаток це мама, тітки, сестри, бабуся, які

9

змалечку вчать їх вести домашнє господарство; для хлопчиків відповідно –

батько, дідусь, старші брати, яким ті допомагають виконувати чоловічу

роботу. З раннього віку у підсвідомість підростаючого покоління

закладається шанобливе ставлення до старших; дівчаткам прищеплюють

особливу повагу до чоловіка, перш за все, до батька та до братів. Тому вже

років до 7-8 у дітей формується беззаперечний авторитет дорослих,

сприйняття як віковічних системи звичаїв. Прикметно, що дітей не ізолюють,

а навпаки – свідомо залучають до участі, спочатку як спостерігачів у житті

циганської громади.

У циган, традиційно батьки відігравали значну роль у виборі партнерів

для шлюбу. Оскільки родинні взаємини відігравали, і значною мірою

продовжують виконувати суттєві соціальні функції в житті циганських

громад, особливого значення набувають весільні обряди.

Якщо раніше цигани могли засватати дівчинку років 9-10, то зараз

домовляються про одруження більш дорослих юнаків та дівчат, хоча

дорослими вважаються дівчата 14-15, а хлопці – 17-18 років.

Оглядини – один із звичаїв, що зберігся донині. Таких гостей називають

“зальотними”. Поспілкувавшись з родиною та дівчиною, гості запрошують її

батьків до себе для знайомства. У таких випадках важливими є рекомендації

поважних членів громади з обох сторін. Сьогодні, коли засоби комунікації

досить розвинені, циганам достатньо кілька годин, аби дізнатись про

майбутніх родичів все необхідне. Якщо родини сподобались одна одній, а

наречені не заперечують, то призначають дату сватання. Якщо ж родичі

нареченого говорять: “Туме лаче мануша. Не чай манде терні, мек побешел

кхере” – “Ви гарні люди. Але моя дочка ще молода, хай посиде вдома”, – така

відповідь означає остаточну відмову. Коли родина дівчини згодна, то

відповідають дещо інакше, але прямої згоди не дають: “Туме лаче мануша.

Явенте поракіраса.” – “Ви гарні люди. Приїжджайте поговоримо”[8].

10

Сватання проходить чітко регламентовано. У дім нареченої приходять

батьки й родичі юнака, двоє з них називаються сватами. Вони ведуть

переговори з батьками нареченої, які проходять у невимушеній атмосфері.

У охтирських циган після домовленості про дату та умови весілля на

стіл ставиться заздалегідь спечений родичками нареченого коровай, закритий

хусткою або рушником. Хустку знімає наречена і пов’язує нею руку

нареченого. Найбільш розповсюджені кольори хустки: червоний (символ

вогню) чи зелений (символ життя) [4]. Потім хліб розламується навпіл, і

наречений роздає шматки чоловікам, а наречена – жінкам. Існувало повір’я,

що той з гостей, хто перший зумів відламати шматок від пирога, щасливо

одружить своїх дітей. Але тоді щастя цієї пари може бути під загрозою і

потрібно ще провести спеціальний обряд “захисту” (на наречених одягали

спеціальні обереги). Зараз “щастя” уже ніхто не краде. Вважається гарним

знаком, якщо кожний, хто отримав шматок пирога, принесе його своїм дітям

[7].

З моменту, коли нареченому говорять: “так”, всі витрати на частування

гостей перекладаються на його родину. Родички нареченої прибирають зі

столу, на який близькі нареченого виставляють завчасно приготовані страви.

Родичі нареченого намагалася перетворити сватання на пишне свято, при

цьому намагалися показати свій достаток і досягти того, щоб батькам

нареченої було незручно відмовити сватам [7].

Сьогодні досить рідко зустрічається шлюб через викрадення нареченої.

Раніше результат таких дій міг бути двоякий: або молоді так улаштовували

втечу, щоб їх не наздогнали, а тоді за деякий час повертались в табір. Тоді їх

сприймали вже як подружжя. Якщо ж юнака й дівчину встигали наздогнати,

тоді розв’язка могла бути трагічною. В разі, коли запобігти небажаному

союзу не вдавалось, батьки намагалися якомога швидше організувати

весілля, щоб не була зіпсована репутація їхньої сім’ї. Це пов’язано з тим, що

кожен член родини несе особисту відповідальність за соціальний статус своєї

11

родини і асоціальною поведінкою ставить під загрозу майбутнє своїх

молодших братів, сестер, чи власних дітей [9].

Донині весільне застілля у циган вважається важливим статусним

моментом. Після нього циганська громада визнає шлюб. В наш час цигани в

РАГСі реєструють шлюб лише за особливої необхідності. Реєстрація не

вплетена в канву традиційного весілля і може відбуватись за місяць до

весілля, чи через тиждень по ньому [11].

Переважна більшість охтирських циган – православні християни. Вони

не лише належать до постійних прихожан більшості охтирських церков,

циганські діти співають в церковному хорі, а в с. Запсілля служить ієрей

Ярослав (у миру Руслан Бобров, голова великої циганської родини). В наш

час важливою частиною весільних обрядів є вінчання в церкві. Намагаються

домовитись про вінчання в Свято-Покровському кафедральному соборі –

головному храмі Охтирки. Після вінчання по приїзді додому батьки

благословляють молодих іконами.

У циган не прижився місцевий звичай, коли гості кричать: “Гірко!”,

вимагаючи поцілунку наречених. Такі відкриті прояви почуттів вважаються

непристойними. У розпал весільного застілля молоді ішли до окремого

намету (зараз – до кімнати). Іноді з ними могли залишитись старі жінки.

Саме в цей час у місцевих циган у розпалі танці. Кульмінацією весілля

традиційно є давній звичай виносу сорочки молодої на блюді (нині –

демонстрація простирадла), прикрашеному червоними квітами. Гості п’ють

за батьків нареченої й дякують за виховання дочки, чим ті дуже пишаються.

Святкове вбрання родичів прикрашають червоними стрічками, чи квітами.

Якщо ж ні (що і досі залишається вкрай рідким явищем), батьки молодої

відшкодовують весільні витрати. З цього моменту наречена переходила в

статус дружини. Традиційно вона не повинна була показуватися перед

чоловіками з непокритою головою [4, с.285-286]. Звичай покривання голови

хусткою у місцевих циганів зберігався до кінця 1970 – сер. 1980-х рр. Нині

12

головний убір втратив своє символічне значення і його можна побачити

переважно на голові літньої жінки [7].

Як і в усіх народів, у циган існувало багато прикмет, які пророкували

нещастя, зокрема й смерть людини. Наприклад, поява шпака поряд з оселею

віщує смерть. “Накуч мерять манушес” – “недобре міряти людину”, – кажуть

цигани, адже вимірюють людину, коли купляють їй труну. Велику увагу

приділяють цигани тлумаченню снів. Так, бачити увісні зуб з кров’ю –

прикмета, що означає смерть близької людини [9]. До речі, аналогічні повір’я

існували і в інших народів. Вірили, що людина, яка померла не своєю

смертю, могла стати привидом, повернутися і завдати шкоди.

Згідно зі звичаєм, усі родичі померлого повинні (якщо є така

можливість) повинні зібратися на похорон. Запрошувати на похорон чи

поминки у циган не заведено. Втім вважається обов’язковим повідомити про

них всіх членів громади, адже безпідставна відсутність може бути сприйнята

родиною померлого як глибока образа. У місцевих циган зберігся звичай, за

яким людям, які приїхали на похорон суворо забороняється цілуватись, чи

обійматись, не зважаючи на те, скільки часу вони не бачились [7].

Перш ніж покласти небіжчика в труну, його обмивали, одягали в новий

одяг. Літні люди готують собі одяг “на смерть” завчасно, оскільки у циган

побутує уявлення, що в нове життя слід прийти чистим і гарно одягненим.

В приміщенні обов’язково завішують дзеркала, аби душа померлого не

заблукала в цьому світі. Учасникам похоронної процесії заборонено йти

парами, “щоб одна смерть не потягла за собою іншу”. На кладовищі цигани

кидають в могилу жмені землі, примовляючи: “Лакхи леске пхув подосвэто”

(“Нехай земля йому буде пухом”). На зворотньому шляху не дозволяється

обертатися – бо душа померлого потягнеться слідом [3].

Жалóба за померлими родичами у циган триває рік, протягом якого

суворо заборонено співати, танцювати, вступати в шлюб. Якщо в родині

відбулось кілька похорон поспіль, дату весілля членів родини можуть

відкласти на кілька років. Під час трауру жінки традиційно носять чорні

13

хустки чи пов’язки, темний одяг, а чоловіки не голяться від кількох днів до

півроку.

Характерний для циганської громади рівень солідарності підтримується

не лише практиками повсякденного спілкування, а й організацією спільних

обрядовій, зокрема поминок. В рамках такого спілкування відслідковується

репутація сімей, здійснюється обмін інформацією, тому зібратись

намагаються всі родичі. Як і у всіх православних, померлого поминають

через дев’ять і сорок днів, потім через півроку і рік. Додатковими днями для

поминання вважаються дні народження чи смерті померлого, Радониця (на

десятий день після Пасхи) і Трійця (циганською Русаля). Ці дні є приводом

для єднання родин у згадуванні своїх померлих родичів. Родичі йдуть на

могилу, беруть з собою вино, їжу. Коли п’ють самі, ллють трішки на могилу.

На кладовищі пригощають одне одного їжею. Згідно з народним повір’ям,

якщо не поминати померлих в ці дні на могилі та в церкві, чи хоча б вдома за

столом, то вони “будуть на тому світі голодними”. Існувала низка прикмет,

які “сповіщали” живих, що вони когось погано поминають. Слід відзначити,

що нині спостерігається формування на території міського кладовища

окремого “циганського” кутка, тоді як більш давні поховання мають

безсистемне розташування [7].

Таким чином родинна звичаєвість українських циган може розглядатись як у

контексті вивчення етногруп, специфіки циганської спільноти, так і української

традиційної культури. На родинну обрядовість найбільший відбиток накладає

спільна православна обрядовість, побутові сусідські контакти, міжетнічні шлюби.

Значно менше відбувається проникнення через систему освіти – в дитсадки

циганські діти не ходять взагалі, а ступінь зближення в школах регулюється

батьками. Традиційні уявлення про дистанціювання від гадже поступово

пом’якшуються. Але продовжує зберігатись обмеження фізичного контакту:

уникання спільного застілля, упереджене ставлення до подарунків від не циган.

Українські впливи в багатьох випадках не усвідомлюються циганами, а

подібні компоненти культури вважають своїми традиційними. Під час

14

спілкування з іншими циганським етногрупами ці запозичення проявляються

особливо яскраво і часто стають приводом до зневажливого звинувачення в тому,

що охтирські цигани зукраїнізувалися. В останні десятиліття ці процеси

пришвидшились у зв’язку з обмеженням контактів з родичами та представниками

споріднених етногруп (серви та русска рома), які проживають на території Росії.

Зважаючи на те, що родина є основою життя циганської громади, ми можемо

говорити про те, що сімейна обрядовість займає центральне місце і впливає на

календарну обрядовість.

Аннотация

Данная статья является первой попыткой рассмотреть локальную специфику

семейных обычаев цыган Ахтырщины (Сумская обл., Украина) ХХ - нач. XXI в. В

контексте изучения обрядов, связанных с рождением, свадьбой и похоронами, автор

учитывает влияния межкультурной коммуникации цыганской общины в условиях

украинско-российского пограничья.

Ключевые слова: локальное пространство, цыганская община Ахтырщины,

семейная обрядность, традиции.

Annotation

This is the first attempt to examine the specifics of the local customs of the Akhtyrka’

gypsies community (Sumy region., Ukraine) XXth

- early. XXIth

century. In the context of

examining the traditions connected with birth, marriage and funeral, the author takes into

account the effect of cross-cultural communication gypsies community in the Ukrainian-Russian

borderland.

Keywords: local space, Akhtyrka’ gypsies community, family rituals and traditions.

Список використаних джерел та літератури

1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. –Х.: Союз, 1918. – 308 с.

2. Баранніков О.П. Українські цигани // Національні меншини Радянської України. –

К., 1931. – Кн.2. – 60 с.

3. Бессонов М.В. Ігри дітей та молоді в циганських кочових таборах // Наукові

записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Т.15. Тематичний випуск «Роми

України: із минулого в майбутнє» – К., 2008. – С. 57 – 72.

4. Деметер Н., Бессонов Н., Кутенков В. История цыган – новый взгляд. – Воронеж.

ИПФ Воронеж. – 2000. – 336 с.

5. Зіневич Н. Локальна історія: виклики та перспективи // Регіональна історія України.

Вип.4. – К., 2010. – C. 27-46.

15

6. Зіневич Н., Сторожко Т. Цигани Охтирщини (за матеріалами усних джерел та

родинних фотоархівів) // Наукові записки. – Т. 19. – Кн. II. – Ч. 2. Джерела локальної

історії: методи дослідження, проблеми інтерпретації, популяризація. К.: Ін-т української

археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 2009. – С. 593-611.

7. Інтерв’ю Т. Сторожко з Р.В. Івановою (1976 р.н.), циганкою із роду юди,

с. Кардашівка, 2012 р.

8. Інтерв’ю Т. Сторожко з Р.Р. Булдиженко (1978 р.н.), циганкою із роду глечики,

м. Охтирка, 2010 р.

9. Інтерв’ю Т. Сторожко із Т.І. Пінчуковою, циганкою із роду дульчата (1945 р.н.),

м. Охтирка, 2008 р.

10. Плохинский М. Цыгане старой Малороссии (по архивным документам)

// Этнологическое обозрение. – М., 1890. – № 4. – С. 95 – 117

11. Смирнова-Сеславинская М.В., Цветков Г.Н. Цыгане. Происхождение и культура.

Социально-антропологическое исследование. – Москва-София: Парадигма, 2009.

12. Сторожко Т. Дихотомія «свій-чужий» в традиційній культурі охтирських циган //

Наукові записки. Серія «Культурологія», Вип. 5. (Проблеми культурної ідентичності:

глобальний та локальний виміри. Мат-ли міжнар. наукової конференції 23 – 24 квітня). –

Острог, 2010. – С. 571-581.

13. Сторожко Т. Родинні спогади як джерело до вивчення циганської громади

Охтирщини ХХ –ХІХ ст. // Матеріали ІІІ Міжнародної Волинської історико-краєзнавчої

конференції. – Житомир, 2010. – С. 127-128.

14. Сумцов М.Ф. Слобожане: Істор.-етногр. розвідка. – Xарків: Союз, 1918. – С.86-99.