Кіктенко В. О. Історіографічний огляд наукових праць...

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А. КРИМСЬКОГО

Ñ Õ I Ä Í È É Ñ Â I Ò

Заснований у 1927 р.Насильно припинений у 1931 р.

Відновлений у 1993 р.Інститутом сходознавства

ім. А. Кримського НАНУ

ГОЛОВА РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇАКАДЕМІК ОМЕЛЯН ПРІЦАК

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Айбабін О.І.

Білецька І.П.

Бондаренко І.П.

Бубенок О.Б.

Гаркавець О.М.

Дашкевич Я.Р.

Кочубей Ю.М., гол. ред.Матвєєва Л.В.Онищенко О.С.Радівілов Д.А.Рибалкін В.С.Смолій В.А.Сохань П.С.

Скляренко В.Г.

Тищенко К.М.

Хамрай О.О., заст. гол. ред.

Черненко Є.В.

Черніков І.Ф.

Яценко Б.П.

Завідувач редакційно-видавничого відділута відповідальний секретар Олександр Литвин Літературні редактори Мар’яна Зубченко, Надія ОвчарукКоректор Ярослава НагірнякКомп’ютерний набір Юлії ДудкиКомп’ютерний дизайн та макетування Миколи Литвина

Адреса редакції:

01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4, к. 215.

Телефони: головний редактор: (044) 278-76-52,

редакція: (044) 279-99-71

© Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, 2006

Редакція не завжди поділяє позицію авторів.Рукописи не рецензуються і не повертаються.При передруку посилання на “Східний світ” обов’язкове.

www.oriental.iatp.org.ua/publication/ow.htm

ЗМІСТ

ДО 80-РІЧЧЯ ВІД ЗАСНУВАННЯ ВУНАСЦиганкова Е.Г. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (1926–1930) .................................5Черніков І.Ф. До 80-річчя від заснування Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства –

10 січня 1926 р. ...............................................................................................................................21

ІСТОРІЯБубенок О.Б. Мусульманське населення на теренах сучасної України:

особливості формування етнічного складу .................................................................................25Борділовська О.А. Від священної географії до геополітики:

традиції індійського світогляду .....................................................................................................49Богомолов О.В., Данилов С.І., Семиволос І.М. Розвиток політичного ісламу в Криму

в 1990–2000-х рр. ...........................................................................................................................57Головко О.Б. Зустріч цивілізацій у середині ХІІІ ст.:

держава Романовичів між католицьким Заходом і монгольським Сходом ...............................67Кіктенко В.О. Історіографічний огляд наукових праць Дж. Нідема ..............................................77Лиман С.И., Сорочан С.Б. Византийская империя в трудах историков

Харьковского университета (1804–1885 гг.) ................................................................................91Непомнящий О.О. До питання про розвиток кримознавчої орієнталістики

наприкінці XIX – на початку ХХ століття: В.Д. Смирнов .......................................................107Отрощенко І.В. Даурський уряд і буряти ....................................................................................... 113Рудик Г.Б. Люстрована кераміка Ірану XII–XIV cт. з колекції музею Ханенків:

до уточнення атрибуцій ...............................................................................................................125

МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИУсеїнов Т.Б. Ашикська поезiя як синтез течiй середньовiчної кримськотатарської лiтератури .....139Возна Н.Я. Источники по истории арабских переводов Библии.

Издание арабских переводов Библии .........................................................................................142Нечай-Маленька Т.Ф. Гафіз у російській літературі ХІХ – поч. ХХ ст.: внесок А. Кримського ......151Рибалкін В.С. Семантика коранічної лексеми гайб .......................................................................158Рыжих В.И. Виртуальные флексии в арабском слове ....................................................................160Тищенко К.М. Прадавні сліди кельтів у топонімії Туреччини ......................................................171

РЕЦЕНЗІЇМатвеева Л.В. Непомнящий А.А. Арсений Маркевич: страницы истории крымского

краеведения: – Симферополь: Бизнес-Информ, 2005. Биобиблиография крымоведения; вып. 3 ....188Кочубей Ю.М. Збагачення національної літератури. О. Сьомочкіна. Рубаї в українській

поезії: від канонізованої строфи до поліжанру. – Київ: КиМУ, 2005. – 252 с. ......................189Дрига І.М. Ердоган Алтинкайнак. Православні тюрки уруми (турецькою мовою). –

Анкара: УБЛ, 2005. – 247 с. . .......................................................................................................192Музика В.Д. Ще один крок до пізнання Ірану. Маленька Т.Ф. Іран, іранці та ми.

Лінгвокраїнознавство Ірану. – Київ, 2004. .................................................................................193Нечай-Маленька Т.Ф. Нове слово в українській компаративістиці. Людмила Задорожна.

Українсько-вірменські літературні взаємини: парадигма розвитку. – К., Акцент, 2004. ....194

ХРОНІКИКочубей Ю.М. Наукова конференція в Луцьку, присвячена А. Кримському ...................................197Дрига І.М. Одинадцятий міжнародний симпозіум з тюркських літератур. Фонд Кибатек –

Близькосхідний університет, Північний Кіпр ............................................................................198Дрига І.М. Третій міжнародний симпозіум з тюркської фольклористики

“Від спільного тюркського минулого до майбутнього”. Баку, Інститут фольклору, Національна академія наук Азербайджану (АМЕА), 12–17 листопада 2005 р. .....................199

СПАДЩИНАЛеся Українка. Історія Єгиптян ........................................................................................................201Summaries ...........................................................................................................................................220Наші автори ......................................................................................................................................223Ковальчук О.О. 75-річчя І.Ф. Чернікова .........................................................................................224

Опубліковані праці доктора історичних наук Чернікова Ігоря Федоровича (1990-ті роки – 2005 р.) ..............................................................225

CONTENTS

TO THE 80 YEARS ANNIVERSARY SINCE THE ESTABLISHMENT OF ALL-UKRAINIAN ORIENTAL STUDIES RESEARCH ASSOCIATION

Tsyhankova E.H. All-Ukrainian Oriental Studies Association (1926–1930) ..........................................5Chernikov I.F. To the 80 Years Anniversary since the Establishment

of All-Ukrainian Oriental Studies Research Association – January 10, 1926 ..................................21

HISTORYBubenok O.B. Muslim Population in Nowadays Ukraine:

peculiarities of forming the ethnic structure ....................................................................................25Bordilovska О.А. From Sacred Geography to Geopolitics: Traditions of Indian Mentality .................49Bohomolov O.V., Danylov S.I., Semyvolos I.M. Development of Political Islam in the Crimea

in 1990–2000 ....................................................................................................................................57Holovko O.B. Meeting of Civilizations in the Middle of XIII Century:

Romanovich state between Catholic West and Mongolian East ......................................................67Kiktenko V.O. Historiography Survey of Joseph Needham’s Investigations ........................................77Liman S.I., Sorochan S.B. Byzantine Empire in Works by Historians

of Kharkiv University (1804–1885) .................................................................................................91Nepomnyashchij O.O. To the Problem of the Progress of Crimean Studies

in Late XIX – Early XX Century: V.D. Smirnov ...........................................................................107Otroshchenko I.V. The Government of Dauria and the Buryats ......................................................... 113Rudyk H.B. Iranian Lustre-Painted Ceramics of XII–XIV Centuries

from Khanenko Museum Collection: attributions revised .............................................................125

LANGUAGES AND LITERATURESUseyinov T.B. Ashiq Poetry as Synthesis of Trends in Mediaeval Crimean Tatar Literature .............139Vozna N.Ya. Sources on the History of Arabic Bible’s Translations ...................................................142Nechay-Malenka Т.F. Hafez in Russian Literature of XIX – Early XX centuries:

A. Krymskiy’s contribution ............................................................................................................151Rybalkin V.S. The Meaning of the Qur’ānic Term Ġayb ....................................................................158Ryzhykh V.I. Virtual Inflexions in the Arabic Word ............................................................................160Tyshcenko K.M. The Presumable Traces of Galatians in Turkish Toponymy ....................................171

REVIEWSMatveyeva L.V. Nepomnyashchij O. O. Arseniy Markevich: some pages from the history

of Crimean studies: Simferopol: Biznes-Inform, 2005. Bio-bibliography of the Crimean Studies; Ed. 3 ..188Kochubey Yu.M. Enrichment of the National Literature. O. Siomochkina. Rubais in Ukrainian

Poetry: from canonized strophe to polygenre. – Kyiv: KyMU, 2005. – 252 p. ..............................189Dryha I.M. Erdoğan Altinkaynak. Orthodox Turks-Urums (in Turkish Language). –

Ankara: UBL, 2005. – 247 p. .........................................................................................................192Muzyka V.D. Another Step in Revealing Iran. Malenka T. F. Iran, Iranians and Us. Regional

Linguo-Ethnography of Iran. – Kyiv, 2004. ...................................................................................193Nechay-Malenka T.F. New in Ukrainian Comparative Studies. Liudmyla Zadorozhna.

Ukrainian-Armenian Literature Contacts: paradigm of progress. – Kyiv, Accent. 2004. .............194

CHRONICLESKochubey Yu.M. Scholar Conference Devoted to A. Krymskyi in Lutsk ...........................................197Dryha I.M. XI International Symposium in Turkic Literatures. Kibatek Foundation –

Middle East University, Northern Cyprus ......................................................................................198Dryha I.M. III International Symposium in Turkic Folklore Studies ‘From Common

Turkic Past towards Future’. Baku, Institute of Folklore, National Academy of Sciences of Azerbaijan (AMEA), November 12–17, 2005 ........................................................199

LEGACYLesya Ukrayinka. History of Egyptians ..............................................................................................201Summaries ...........................................................................................................................................220Our Authors .........................................................................................................................................223Kovalchuk O.О. I.F. Chernikov’s 75 Birthday ....................................................................................224

Works, Published by Doctor of History Chernikov Ihor Fedorovych (1990–2005) ......................225

Східний світ №1 2006 5

1. Харківський центр

УКРАЇНА до середини 20-х рр. не мала постійних центрів сходознавчої

науки, лише у ВУАН існувала кафедра А.Ю. Кримського і Гебраїстична комісія. Однак загальний потенціал був високим, що обумовлювалося й історичною тради-цією, і потребами сучасного політичного та економічного життя. Склалося так, що сходознавчі дослідження розвивалися на-самперед у великих містах – Києві, Хар-кові, Одесі. Тут виникали курси східних мов, читалися окремі курси з історії, фі-лології, мистецтва Сходу в університетах, зорганізовувалися семінари й певні групи зі спільними інтересами.

Багато питань поставало і під час гос-подарчої, політичної, дипломатичної ді-яльності республіки. Існували торговельні відносини з Туреччиною, Персією тощо, розвивалися культурні зв’язки, діяли пов-предства. Отож на Україні існували умови для виникнення сходознавчої асоціації на кшталт ВНАВ.

Поштовхом для її створення стало рі-шення Раднаркому УРСР про організацію в Харкові Українсько-Східної торговель-ної палати з представництвами у Києві та Одесі. Перед асоціацією ставили суто практичне завдання: сприяти господарчій діяльності країни; ініціаторами й організа-торами стали високопосадовці Торговель-ної палати і відповідних наркоматів.

За розповіддю О.М. Гладстерна, ідея створення в Україні філії Всесоюзної асо-ціації сходознавства належала М.П. Павло-вичу. Наприкінці 1925 р. відбулася нарада, котру скликав голова східної торговельної палати; крім Гладстерна, сюди було запро-шено ще Я.П. Ряппо (на той час – заступ-ник наркома освіти УРСР) та Л.І. Цукер-мана. Тут було ухвалено рішення створити в Україні не філію, а Всеукраїнську науко-ву асоціацію сходознавства, а також обра-но оргбюро, до якого увійшли всі названі

особи. О.М. Гладстерну доручалося про-вести підготовчу роботу перед скликанням установчих зборів.

Олександр Миколайович Гладстерн (1887–1937) народився у Варшаві. Протя-гом 1904–1909 рр. навчався в політехніч-ній школі у Фрибурзі та в Лілльському уні-верситеті, в 1912–1916 рр. – у Харківсько-му університеті, закінчив тут юридичний факультет. Після магістерських іспитів був викладачем кафедри міжнародного права Іркутського університету, з 1924 р. – про-фесором. У 1925 р. переїхав в Україну на запрошення Харківського інституту на-родного господарства, де очолив кафедру міжнародного права. На той час мав кілька друкованих правознавчих праць, зокрема “Революция и дипломатия”, “1917 год в Монголии”, “Китай и иностранные держа-ви в первый период китайской революции 1911 г.”. Він не володів східними мова-ми, але знав кілька європейських і надалі займався проблематикою країн Далекого Сходу. За свідченням А.П. Ковалівського, був добре обізнаним із сучасним періодом Монголії та Китаю1.

Добрий організатор, Гладстерн енер-гійно взявся до роботи. 17 червня 1925 р. обрано й оргбюро у складі уповноважено-го Народного комісаріату зовнішньої тор-гівлі при уряді УСРР О.О. Золотарьова, В.В. Смушкова, заступника уповноваже-ного НК закордонних справ К.А. Макси-мовича, проф. О.М. Гладстерна, керівни-ка справами Українсько-Східної торго-вельної палати Л.І. Цукермана, керівника справами та вченого секретаря Всеукраїн-ської Ради торгівлі, промисловості та транспорту проф. К.М. Клопотова, голови Економбюро Управління Зовнішторгу при уряді О.С. Шора. Наукові кола спочатку представляли лише професори Смушков та Гладстерн, дещо пізніше кооптува-ли Є.Г. Кагарова, якому і було доручено виявити та заохотити до роботи у ВУНАС

Е.Г. Циганкова

ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВА АСОЦІАЦІЯ СХОДОЗНАВСТВА (1926–1930)

Східний світ №1 20066

Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (1926–1930)

співробітників для історико-етнологічного відділення2. Невдовзі до оргбюро запро-шено й А.Ю. Кримського.

Ініціативна група виробила статут нової установи. Її мета визначалася так: всебіч-не вивчення країн і народів Сходу, а також поширення наукових та прикладних знань про них; Асоціація об’єднує на території УСРР всі товариства та організації, що ма-ють стосунок до Сходу; на підставі угод з ними використовує їхні наукові сили, ма-теріали, книгозбірні, архіви; вона має пра-во відкривати свої філії та інформаційні бюро за кордоном за згодою уповноваже-ного наркомзаксправ УСРР, про відкриття місцевих філій повідомляє місцеві органи НКВС; до неї входять два відділи: політи-ко-економічний та історико-етнологічний; асоціація утворюється при ВУЦВК УСРР і звітує йому, а безпосередньо керує нею Укрнаука. Але на засіданні 24 вересня її вирішено було заснувати при Наркомосі3. Також зазначалося, що членами асоціації можуть стати всі спеціалісти-сходознавці, “практичні робітники Сходу”, особи, котрі цікавляться Сходом і роблять асоціації по-слуги. Її головний керівний орган – з’їзд – скликається не рідше ніж раз на рік4.

До статуту додавалася пояснювальна записка про цілі та завдання ВУНАС, де підкреслювалося, що Асоціація вивчатиме Схід радянський і закордонний, а саме: гео-графію, економіку, політику, право, істо-рію, археологію, етнографію, лінгвістику.

Операційний план Асоціації на 1925/26 рр. відзначався великим розма-хом. Передбачалося виявити і взяти на об-лік усі сходознавчі сили й засоби, сприяти організаційному оформленню Київської та Одеської філій, а також Катеринослав-ської; заснувати гуртки; створити катало-ги, картотеки або відділи сходознавчого напряму в книгозбірнях Харкова, Києва, Одеси, Катеринослава; встановити зв’язки із Всесоюзною науковою асоціацією схо-дознавства, академіями наук СРСР, Укра-їни та інших республік, брати участь у сходознавчих експедиціях.

Науково-дослідні праці згрупували по відділах. Політико-економічний – дослі-джував сучасну економіку Туреччини, Пер-сії, Монголії, Китаю, особливо – селянське питання у Туреччині та Персії, а також еко-номічні зв’язки України з радянським Схо-

дом. Увага приділялася вивченню окремих проблем зовнішньої торгівлі СРСР і УСРР із Туреччиною, Афганістаном, збиранню й систематизації законодавчих актів і су-дових рішень з метою написання нарисів чинного права східних країн.

На історико-етнологічному відділі пла-нувалося досліджувати мову, побут і куль-туру східних національних меншин, які мешкають в Україні (нащадків татар, “ай-сорів” та ін.), укладати для них хрестома-тії, підручники тощо, координуючи цю ро-боту з ЦК меншин при ВУЦВК. Окремими пунктами стояло написання турецької та японської граматик, обстеження місць проживання караїмів у Криму, досліджен-ня караїмської мови й вивчення східних елементів в українській культурі.

Передбачалося провадити спеціальні експедиції та екскурсії на північне узбереж-жя Чорного моря задля ознайомлення з ан-тичними грецькими колоніями, лінгвістич-ними особливостями мов народів Криму, відвідувати музеї Харкова, Кавказу та ін.

Не оминули увагою і навчально-педаго-гічну роботу; в її основу було покладено організацію курсів живих східних мов у Харкові та Одесі за прикладом київських, котрі існували вже багато років, і створен-ня українських підручників з турецької та японської мов.

Велике значення надавалося видавни-чій діяльності. На першому місці стояло видання двомісячника з двома відділа-ми – політико-економічним та історико-етнологічним (6 друк. арк.). Крім того, планувалося публікування російською та українською мовами популярної бібліоте-ки сходознавства – брошур про Туреччи-ну, Персію, Аравію, Афганістан, Китай. Окремою позицією виділено видання ви-браних праць власної сходознавчої літе-ратури і наукового доробку членів асоціа-ції. Є свідчення, що асоціація вже мала у своєму портфелі заявки на роботи з історії та етнографії Сходу загальним обсягом у 50 друк. арк.5

Установчі збори ВУНАС відбулися 10 січня 1926 р. Обрано правління асоціації: почесний голова – Х.Г. Раковський, голо-ва – ректор Комуністичного університету ім. Артема О.Г. Шліхтер, його заступни-ки – Я.П. Ряппо й О.М. Гладстерн. До прав-ління увійшли А.Ю. Кримський, П.Г. Ріт-



тер, О.О. Золотарьов, П.Н. Лозієв (Київ), Г.Г. Петренко (Одеса), А.П. Ковалівський.

Почесними членами стали: голо-ва Всесоюзної наукової асоціації сходо-знавства М.П. Павлович і провідні вчені М.Я. Марр, С.Ф. Ольденбург, В.П. Бузес-кул, А.Ю. Кримський, Г.Ю. Крачковський, В.В. Бартольд, Ф.І. Щербацькой6. Серед присутніх були також В.Ф. Левитський, Ф.Д. Пущенко, Я.А. Авдалов, Л.А. Була-ховський та ін.

Політично-економічний відділ ВУНАС з лютого 1926 р. очолював О.М. Гладстерн. Відділ мав секції економіки й політики ра-дянського й зарубіжного Сходу, а також права східних країн. Найактивніші співро-бітники і доповідачі – сам О.М. Гладстерн, Л.П. Левитський (іноді він публікувався під псевдонімом Л.П. Олін), Л.Є. Величко, В. Федоров та ін. Серед робіт політично-го циклу переважали розвідки, присвяче-ні робітничому, національно-визвольному рухові, революції у східних країнах, на-приклад доповіді Л. Величка “Робітничий рух в Туреччині”, “Англійська і радянська політика на Сході у зв’язку з нотою Чем-берлена”, В. Броуна – “Рухові сили хін-ської революції”, М. Новицького – “Хіна і хінська революція”, Б. Ковельського – “Сучасний огляд хінських подій” та ін.7

План секції радянського Сходу поді-лявся на 5 циклів: 1) національне питання і колоніальна політика капіталістичних держав; 2) загальні політико-економічні нариси республік радянського Сходу і суміжних країн; 3) економіка республік радянського Сходу; 4) побут та культура; 5) право і законодавство, радянське будів-ництво на радянському Сході8.

Історико-етнологічний відділ ВУНАС започаткували П.Г. Ріттер і А.П. Ковалів-ський.

Павло Григорович Ріттер (1872–1939)9 закінчив філологічний факультет Хар-к івського університету (був учнем Д.М. Овсянико-Куликовського) у 1894 р. з дипломом першого ступеня по слов’ян-сько-російському відділенню. Залишений для підготовки до професорського звання на кафедрі санскриту й порівняльного мо-вознавства, він наступні два роки вдоско-налював освіту в Німеччині, де відвідував лекції Гельденера, Шмідта, Зича та інших, спеціально займався санскритом.

З 1897 р. розпочав працю у Харків-ському університеті, спочатку як викладач італійської мови, а з 1899 р. одержав магі-стратуру кафедри санскриту й порівняль-ного мовознавства. У наступному 1900 р. читав випробувальну лекцію “Что такое санскрит”10.

Після захисту магістерської дисертації (1900) був обраний приват-доцентом; з 1905 р. після відходу Овсянико-Куликов-ського очолив кафедру. Основна його на-укова і викладацька діяльність пов’язана з Харковом. З 1906 р. читав лекції на вищих жіночих курсах.

У 1920 р., коли університет було пере-творено на Академію теоретичних знань, Павло Григорович читав курс порівняль-ної граматики індоєвропейських мов (із санскритом і староіранськими мовами) на романо-германському відділі. З 1921 р. працював у Харківському інституті народ-ної освіти, на науково-дослідній кафедрі мовознавства, був активним членом На-укового товариства Харківського універ-ситету; у 1921 р. йому присуджено звання професора, а в 1925 р. – доктора літератури Honoris causa. У 1926 р. П.Г. Ріттер – один з організаторів і перший директор курсів східних мов.

А.П. Ковалівський виділяє у спадщині П.Г. Ріттера такі напрями: переклади, до-слідження; статті в енциклопедії “Гранат” й інших виданнях для широкого кола чи-тачів, а також лекції. Ріттер першим пе-реклав російською і українською мовами елегії Калідаси “Хмара-вістун” та його поеми “Рагхуванія” і “Кунарасамбхава”, роман письменника VІ–VII ст. Дандина “Пригоди десяти юнаків”. Ріттер перекла-дав також гімни Риґведи і твори ведичної літератури, уривки з “Махабхарати” із санскриту, буддійську літературу з мови палі, твори Рабіндраната Таґора з бенгаль-ської. Його перекладам властивий широ-кий хронологічний, жанровий та мовний діапазон.

Розвідки Ріттера про стару індійську літературу, а також численні статті в ен-циклопедії “Гранат” про Індію й деякі інші східні країни, наукові біографії філо-логів, істориків та інших діячів, що мали стосунок до Індії, зберегли своє значення для науки і по сьогодні. “Антологія індій-ської літератури”, в якій він виступив і як



упорядник, і як перекладач, і як комента-тор, вийшла друком лише через півстоліт-тя після його смерті11.

П. Ріттер з перших днів узяв активну участь в організації ВУНАС.

Вагомий внесок у розвиток сходо-знавства в Україні, й зокрема у створен-ня ВУНАС, належить молодшому колезі П.Г. Ріттера, видатному українському ара-бісту А.П. Ковалівському.

Андрій Петрович Ковалівський (1895–1969)12 після закінчення гімназії вступив на математичний факультет Харківсько-го університету. Однак, студіюючи мате-матику, він відвідував лекції із санскри-ту П.Г. Ріттера, а також лекції з литов-ської та давньогрецької мов професора Я.М. Ендзеліна, під впливом якого за-лишив математику і вступив до Лазарев-ського інституту східних мов. Тут протя-гом 1916–1918 рр. вивчав арабську мову та історію країн Сходу під керівництвом А.Ю. Кримського.

Після закриття інституту під час грома-дянської війни Ковалівський повернувся до Харкова, 1922 р. закінчив романо-гер-манський відділ історико-філологічного факультету Харківського університету й вступив до аспірантури при кафедрі історії української культури, яку очолював Д.І. Ба-галій. За свідченням А. Митряєва, протя-гом 20-х років у творчості Ковалівського домінувала українська тематика. У 1925 р. Ковалівський захищає кандидатську ди-сертацію з питань виробничих культів дав-ньої України. У перших своїх публікаціях з історії української культури він проявив себе як дослідник якнайширшого кола про-блем історії, етнографії, філософії. Значну увагу приділяв творчості Г. Сковороди, опублікував низку статей про нього й моно-графію “Розвиток етичних поглядів Г. Ско-вороди у зв’язку з його життям” (1924). У своїх працях Ковалівський спирався на першоджерела, більшість із яких до цього не використовувалася.

У 1925 р. Ковалівський разом з поетом П. Тичиною та професором Ріттером за-снували в рамках Харківського науково-го товариства секцію сходознавства. З моменту створення ВУНАС співробіт-ники секції увійшли до її складу й запо-чаткували курси східних мов із трьома відділеннями: турецьким, перським та

японським. Курси було відкрито 1 жовтня 1926 р. До програм усіх трьох відділень входила як обов’язкова англійська мова, а також лекції з географії відповідної краї-ни. Навчальною роботою керували Ріттер і Ковалівський13. Незабаром Ф.Д. Пущен-ко підготував для слухачів курсів посіб-ник “Теоретично-практичний курс япон-ської мови”. Однак скрутне матеріальне становище курсів, що перебували на само-утриманні, стало причиною плинності кадрів й змусило ВУНАС звернутися до Укрпрофосвіти НКО УСРР з проханням про удержавлення14. Незабаром курси було переведено на утримання за кошти державного бюджету, а дещо пізніше пере-творено на Український технікум сходо-знавства і східних мов.

Надзвичайно активну позицію займав видатний знавець східного мистецтва Все-волод Михайлович Зуммер (1885–1970)15. Закінчивши у 1916 р. Київський універ-ситет, він був залишений там при кафедрі історії мистецтв для підготовки до про-фесорського звання; на початку профе-сійної діяльності досліджував творчість художника Олександра Іванова. 1915 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: “Система біблійних композицій Ол. Іванова”, а 1924 р. – докторську, теж присвячену творчості російського худож-ника. До 1923 р. Зуммер працював у Київ-ському археологічному інституті, а після його закриття переїхав до Баку.

Всеволод Михайлович володів багатьма іноземними мовами, у тому числі давньою грецькою, латинською, азербайджанською. Людина енергійна, він розгорнув бурхливу діяльність в Азербайджані та в Україні.

У Баку в 1923–1927 рр. Зуммер обіймав посаду доцента, а згодом професора й за-відувача кафедри історії мистецтв Азер-байджанського університету, водночас пра-цюючи в Азербайджанському художньо-му училищі й Тюркському театральному училищі. Своєрідний підсумок тогочасної праці вчений підбив у статті “Художе-ственные памятники Азербайджана”, яка вводить читача в коло проблем тюркології східної частини Південного Кавказу.

У 1927 р. Зуммер повернувся в Україну й взявся за організацію мистецтвознавчих студій. У Києві він стає дійсним членом нау-ково-дослідної кафедри мистецтвознавства



академіка О.П. Новицького і започатковує при ній секцію східного мистецтва.

У 1927–1929 рр. Зуммер стає організа-тором і першим директором Харківсько-го історично-художнього музею, обіймає посаду професора Харківського худож-нього й музично-драматичного інститутів. Упродовж наступних двох років Зуммер знову працює в Баку як вчений секретар Азербайджанського музею і співробітник Азербайджанського державного науково-дослідного інституту, а в 1931–1933 рр. – керує сектором історії мистецтв Україн-ського науково-дослідного інституту істо-рії матеріальної культури.

З часом у доробку В.М. Зуммера деда-лі більше переважають студії зі східного мистецтва, задля вивчення якого він об’їз-див Кавказ, Середню Азію й Крим. Одна за одною виходять його праці “Стили восточ-ной миниатюры” (Харків, 1927), “Турецкие музеи” (Баку, 1929), чимало статей в укра-їнських і азербайджанських виданнях. По-ступово головною темою наукових зацікав-лень вченого стає мистецтво ісламу. Напри-кінці 20-х років йому вдалося організувати секцію мистецтва ісламу при Харківській науково-дослідній кафедрі мистецтва. Пер-шою аспіранткою Зуммера із цієї проблема-тики була М.І. Вязьмітіна (1896–1994).

До керованого П.Г. Ріттером і А.П. Ко-валівським історико-етнологічного відділу входили секції історії, мови й літератури, мистецтва, археології.

Особливого колориту діяльності відді-лу надавало те, що там працювали видатні українські поети й письменники – П. Ти-чина, В. Сосюра, П. Панч. Крім суто нау-кових досліджень та доповідей, на засідан-нях звучали розповіді очевидців про влас-ні пригоди у східних країнах. Наприклад, доповідь Ф. Пущенка “Враження з Японії” відображала не тільки особисті емоції та пригоди, а й певні аспекти історії, літера-тури й побуту країни.

Таких науково-літературних доповідей було чимало, тож Л.П. Левицький на одно-му із засідань запропонував утворити при історико-етнологічному відділі ВУНАС лі-тературну секцію, яка спеціально займала-ся б літературною творчістю, а також пере-кладами зі східних літератур.

Невдовзі, 10 січня 1927 р., літератур-на секція провела організаційні збори.

Головою її було обрано П. Тичину. Саме в рамках цієї секції П.Г. Ріттер виніс на об-говорення свій переклад поеми Калідаси “Народження бога війни”.

У галузі східних мов плідно працював В.Д. Гавриленко. Він досліджував мову маріупольських греків, очолював у 1929 р. експедицію на Маріупольщину, а перед тим побував з науковим відрядженням у Німеччині, Франції, Австрії для знайом-ства з проблемами східного мовознавства. Зокрема, в Берліні та Парижі Гавриленко провів семінарські заняття й практикуми з фонетики африканських мов, читав лекції з теорії мов народів Азії й Африки тощо. Наприкінці 1920-х рр. підготував до дру-ку “Курс новогрецької мови”. На засіданні літературної секції він виголосив доповідь “Природа мовного питання в сучасній Ел-ладі”, де йшлося про народну та “очище-ну” мову в різних сферах суспільного жит-тя Греції – в літературі, пресі, побуті й ін.

Наприкінці 1928 р. Правління ВУНАС своєю ухвалою започаткувало семітоло-гічну комісію (незабаром її перетворено на секцію), перші організаційні засідання якої відбулися в листопаді. Очолив секцію про-фесор М.С. Шляпошников, його заступни-ком став А.П. Ковалівський, секретарем обрано І.М. Фальковича. Учасники секції виступили з індивідуальними пропозиці-ями щодо тематики власних досліджень. А.А. Александров узявся студіювати араб-ський націоналізм, Б.А. Брагінський – на-ціонально-визвольний рух семітських на-родів, І.Д. Гессен – історію та економіку стародавньої Юдеї, П.І. Жигалін – історію та походження караїмів, М. Константино-польський – історико-релігійні питання семітології, С.Л. Мікельбанк – проблеми взаємодії арабської та єврейської культур, М.С. Шляпошніков – походження хоза-рів, А.П. Ковалівський – Коран у зв’язку з українською апокрифічною літературою. І.М. Фалькович узявся відстежувати кри-тико-бібліографічну інформацію й отри-мав завдання підготувати аналітичний огляд семітологічних видань Єрусалим-ського університету й ВУАН .

Протягом перших місяців 1929 р. сек-ція налагодила доволі широкі наукові зв’язки: було прийнято пропозицію Єру-салимського університету взяти участь у підготовці чергової збірки семітологічної



бібліографії “Кір’ят Сефер”; налагоджено листування з Ленінградським і Москов-ським сходознавчими інститутами, Азіат-ським музеєм і Колегією сходознавців АН СРСР, семітологічними установами Біло-руського університету і ВУАН, Товари-ством розповсюдження освіти серед євреїв (Ленінград), Єврейським історико-етно-графічним товариством (Ленінград) та ін.

Вже на перших засіданнях секції І.М. Фалькович прорецензував щойно ви-даний “Збірник праць єврейської істори-ко-археографічної комісії ВУАН”, поточні числа збірника “Кір’ят Сефер”, “Грам-матику литературного арабского языка” Н.В. Юшманова, “Элементарные основы грамматики арабского языка” Т. Кезми16.

На наступних засіданнях М.С. Шляпош-ніков виступив із доповіддю “Східні євреї й СРСР”, після чого відбулася дискусія; А.П. Ковалівський у доповіді під назвою “До питання про оповідальний стиль Корану (Легенди про Соломона в Корані у порівнян-ні з староукраїнськими апокрифами)” проа-налізував різні версії одного сюжету й спро-бував реконструювати первісний текст17; А.А. Александров доповідав про проблеми вахабізму, його сутність та історію.

З часом до секції вступили нові члени, серед яких були академіки В.П. Бузескул, Л.П. Левітський, професори А.С. Федо-ровський, В. Державін та ін. Але, попри велике зацікавлення її проблематикою, установа не встигла розгорнути свою ді-яльність, бо після II Сходознавчого з’їзду правління ВУНАС ухвалило постанову про ліквідацію семітологічних секцій18.

За задумом її організаторів діяльність ВУНАС мала бути багатоплановою. Окрім курсів східних мов, наукових та інформа-ційних доповідей, розробки рекомендацій для практичної діяльності відповідних установ тощо, діяла доволі широка про-грама експедицій, відряджень, подорожей. Приміром, за дорученням ЦК Нацмену при ВУ ЦВК була відряджена експедиція для вивчення мови маріупольських греків (з урахуванням впливів сучасної грецької, російської, тюрксько-татарської мови), що її очолив В.Д. Гавриленко; члени ВУНАС О.С. Федоровський і М.Ф. Болтенко відря-джені в Англію для участі у Міжнародному конгресі орієнталістів, де вони виголосили доповіді “Золотоординська старовина на

Україні” (А.С. Федоровський) та “Решт-ки трипільської культури на Україні” (І.М. Болтенко); крім того, члени ВУНАС виїжджали до Німеччини (В.Д. Гаврилен-ко, О.М. Гладстерн та інші), Франції, Греції (В.Д. Гавриленко), Туреччини (І.В. Моргі-левський), Москви й Ленінграда, на Кав-каз, у Крим, до середньоазіатських респу-блік. ВУНАС брала участь і в клопотаннях про поновлення діяльності Російського ар-хеологічного інституту в Константинопо-лі, що був закритий у 1914 р.

Найважливішою ділянкою праці ВУНАС з перших днів була видавнича діяльність.

Влітку 1926 р. правління ВУНАС ухва-лило видавати з вересня малим накладом (100 примірників) “Бюлетень”. Незабаром вийшов перший номер за загальною ре-дакцією О.М. Гладстерна і П.Г. Ріттера19 російською і українською мовами, з поміт-кою “на правах рукопису”. Видання, ко-тре відкривала вступна стаття Гладстерна “Восток и мы”, містило рубрики “Економі-ка. Політика”, “Історія. Література”, “До-повіді і реферати”, “Хроніка”.

У першій із цих рубрик друкувалися матеріали переважно економічного харак-теру, зокрема розвідка “Туреччина і СРСР” Л.П. Оліна (псевдонім Л. Левитського) та його-таки стаття про український цукор на східних ринках, замітка О.В. Грушевсько-го про експорт України на Близький Схід у першій половині 1925/26 операційного року та І.І. Лермана – про побудову цукро-вих заводів у Середній Азії.

У рубриці “Історія. Література” місти-лися переклади з перської лірики та поезії інших народів, зокрема вірші Акопа Ако-пяна в перекладі П. Тичини.

У рубриці “Доповіді і реферати” вміще-но огляд В.В. Бартольда “Сходознавство в СРСР”, а також доповіді, читані на засі-даннях Харківської філії в липні – серпні 1926 року.

Для історика спеціальний інтерес ста-новить рубрика “Хроніка”, за допомогою якої можна встановити чимало деталей внутрішнього життя Асоціації, зокрема її Харківської філії, документальні фонди котрої погано збереглися.

Завершувала бюлетень рубрика “Бібліо-графія”.

Наступний, здвоєний, номер “Бюле-теня” вийшов у січні 1927 р.20 У ньому



більше уваги приділено статтям політоло-гічного характеру, як-от “Пути китайской революции” І.М. Фальковича. У наступ-ній рубриці опубліковано статті В.П. Бу-зескула “Роль Всесоюзной Академии наук в изучении Востока”, Н. Кручиніна “О литературе Турции”, вміщено перекла-ди П. Тичини з турецької лірики, Ф. Пу-щенка – з японської, а також огляд пере-кладів Хафіза різними авторами.

У рубриці “Доповіді” вміщено матеріа-ли засідань Харківської філії.

Рубрика “Хроніка сходознавства” теж значно розширилася. Тут представлено інформацію про курси східних мов, від-рядження у східні республіки, структурні зміни у відділах. Введено ще один розділ хроніки – “Схід. Огляд подій”, що висвіт-лював поточну ситуацію в зарубіжних країнах. У бібліографії подано розгор-нуту анотацію на працю В.М. Зуммера “Художественные памятники Азербай-джана”.

Наступний і останній випуск “Бюлете-ня”, теж здвоєний, вийшов того ж 1927 р. Серед вміщених матеріалів варто виділити працю П.Г. Ріттера “Рабіндранат Таґор – музика”, переклад Ф. Пущенка з японської “Імення котові”, розвідку В.М. Зуммера “Стили восточной миниатюры”. Надзви-чайною насиченістю вирізнялася рубри-ка “Хроніка”, серед повідомлень є цікаві свідчення про Одеську єврейську акаде-мічну бібліотеку, її зібрання, аналіз фондів та інформація про колекції.

Без сумніву, “Бюлетень”, попри всю його важливість, був призначений для вузького кола фахівців, тож не міг задо-вольнити потреби ВУНАС як наукового центру. Тому питання про поважніший дру-кований орган постало з перших днів існу-вання ВУНАС. Ним став журнал “Східний світ”. Відповідальним редактором журна-лу був Я.П. Ряппо, склад редколегії такий: проф. О.М. Гладстерн, академік В.Ф. Ле-витський, Я.П. Ряппо, проф. П.Г. Ріттер та проф. О.С. Федоровський.

А на початку 1927 р. перше число жур-налу вийшло друком. На сьогодні вже опу-бліковано історіографічний огляд цього видання21 і повний “Систематичний по-кажчик”22, тому звернемо увагу лише на еволюцію, якої зазнав “Східний світ” за нетривалий період свого існування.

Прикметно, що структура журналу пов-торювала “Бюлетень”: вміщені тут матері-али розподілялися за рубриками “Політи-ка. Економіка. Право”, “Історія. Етногра-фія. Література”, “Доповіді”, “Хроніка”, “Бібліографія”.

Більшість авторів журналу – Я. Ряппо, Л. Величко, Л. Левитський, О. Гладстерн, Л. Цукерман, Я. Шамраєвський та інші,– а також деякі їхні розвідки теж публікували-ся на сторінках “Бюлетеня”.

Звісно, статті політичного та економіч-ного циклу “Східного світу” на сьогодні становлять хіба що історичний інтерес, однак історичні та літературні матеріали не втратили своєї наукової вартості й до сьогодні. Це, зокрема, розвідки “Открытия и научные достижения за последние годы в области изучения древнего Востока” В.П. Бузескула, “Японське письменство” Ф. Пущенка, а також “Пригоди десяти юна-ків” Дандина в перекладі П. Ріттера, поезії Рабіндраната Таґора, гімни Риґведи та ві-рменська лірика в перекладі П. Тичини.

Узагальнюючи, можна відзначити, що в перших числах “Східного світу” знайшла своє втілення ідеологія історико-етнологіч-ного відділу ВУНАС з його творчою спря-мованістю, про яку згадувалося вище.

Друге число журналу вийшло у 1928 р. До його редколегії на той час увійшов Л. Величко, а сам випуск було повніс-тю присвячено Всеукраїнському річно-му з’їздові ВУНАС, що відбувся у травні 1927 р. Крім матеріалів з’їзду, некрологів О.Я. Шпакова і М.П. Павловича та кіль-кох статей, присвячених останньому, тут уміщено хроніку, значна частина якої ін-формує про візити посадових осіб з Туреч-чини та дослідження Османа Акчокракли про татарську добу в Криму.

Актуальність тюркологічної тематики ставала дедалі очевиднішою. Висловлюва-лися думки про те, аби присвятити їй зна-чну частину доповідей на черговому з’їзді, а також наступне, третє, число “Східного світу”.

У здвоєному третьому числі “Східно-го світу”, що з’явилося в тому ж році, й справді переважала тюркологічна тема-тика. Зокрема, часопис публікував статті “Турецько-персько-афганська троїста уго-да” Л. Величка, “Європа і боротьба Ту-реччини за незалежність” О. Гладстерна,



“Загальний огляд розвитку турецької про-мисловості” О. Смирнова, “Основні галузі обробної промисловості Туреччини” І. Са-догурського, “Про татар на Україні; з істо-рії татарської періодичної преси” О. Сафа-рова, “Про мистецтво турецьких народів” В. Зуммера, “Про культуру тюрків нашого степу ІХ–ХVІ вв.” В. Пархоменка, “Арга-ти й ренджипери 1753 р.” М. Горбаня й ін.

В цьому-таки числі введено новий роз-діл “Нотатки”, а також уміщено оголошен-ня про те, що надалі журнал виходитиме лише українською мовою.

Впродовж 1928 р. побачили світ шість чисел “Східного світу”. Структура його за цей час не змінювалась, однак акценти змістилися в бік політики. Й хоча в істо-рико-етнологічній рубриці ще з’являють-ся статті Ф. Петруня, А. Ковалівського, В. Зуммера та П. Лозієва, поступово зни-кають художні переклади та оригінальний літературний доробок авторів.

Наступні три числа журналу, що ви-йшли у 1929 р., були присвячені в осно-вному подорожі українських сходознав-ців до Туреччини й Другому сходознав-чому з’їздові – подіям, знаковим в історії ВУНАС. Серед іншого, вміщено наукові доповіді “Фритьоф Нансен про радянську Вірменію” і “Афганські події” Л. Величка, “Сучасна Вірменія” Л. Цукермана, “Торго-вельні взаємини України з Близьким Схо-дом” О. Грушевського, “Сучасна Персія” В. Федорова.

А.Ю. Кримський гостро відчував полі-тичну кон’юнктуру часопису, тож не над-рукував там жодного рядка, хоча О. Глад-стерн неодноразово звертався до нього з пропозиціями щодо участі у виданні.

Кримський ухилявся від прямої відпові-ді, нібито з побоювання, що “Східний світ” не має бази для належного друкування схід-них текстів, але своїх статей не надсилав.

Суттєвих змін часопис зазнав у 1930 р. По-перше, обрано нову, “партійну”, редколе-гію, куди увійшли Л. Величко, О. Гладстерн, М. Новицький, А. Носов, О. Полоцький, О. Сухов, П. Тичина. Натомість витіснено фахівців і фундаторів ВУНАС А. Кримсько-го, А. Ковалівського, В. Левитського, П. Ріт-тера, А. Федоровського, А. Синявського, які раніше задавали тон журналу.

Здвоєне число (10–11) містить матеріа-ли Другого сходознавчого з’їзду. Наступне

третє – відомості про організацію Україн-ського науково-дослідного інституту й під-готовку до реорганізації ВУНАС в Асоці-ацію марксистів-сходознавців, задля чого було створено оргбюро.

У наукових публікаціях політико-еко-номічного циклу економічна тематика по-ступається місцем темам революційного руху, класової на національно-визвольної боротьби. Це особливо помітно у здвоєно-му 4/5 (13–14) номері за 1930 р., у якому докорінно змінилася структура. Відтепер у часописі з’являються рубрики: І. Закор-донний Схід: А. Революційний рух та бо-ротьба з імперіалізмом; Б. Економіка кра-їн Сходу; II. Проблеми радянсько-східної торгівлі; III. Радянський Схід; IV. Історія, етнологія, мовознавство, література. Дода-валася рубрика V. Нотатки; було збереже-но рубрику VI. Бібліографія.

Два останні числа – 6 (15) за 1930 р. і здвоєне 1–2 (16–17) за 1931 р. вийшли під назвою “Червоний Схід”. На титульному аркуші першого зазначалося, що це є ор-ган ВУНАС та УНДІС, на другому – орган Всеукраїнської асоціації сходознавців-марксистів та УНДІС.

У рубриці “Закордонний Схід” уміщено статті, присвячені проблемам імперіалізму, робітничого руху й державного устрою ка-піталістичних країн; рубрика “Радянський Схід” подає матеріали з проблем соціа-лістичного будівництва; рубрика “Історія, етнологія, мовознавство, література” від-сутня; й лише в “Нотатках” можна знайти оригінальні дослідження, приміром роз-відку М. Горбаня “Архів Коша Запорізь-кої Січі як джерело до історії татарсько-турецько-українських відносин”.

Відтак журнал “Східний світ” припи-нив своє існування.

Попри нетривалість свого існування, “Східний світ” відіграв значну роль в україн-ській науці та культурі, продемонструвавши наявність в Україні серйозного наукового потенціалу в сходознавчій галузі.

Видавнича діяльність ВУНАС не обмежу-валася лише виданням журналу. Під її егі-дою також опубліковано монографії “Очер-ки истории хозяйственного быта народов древнего Востока” В.Ф. Левитського (Хар-ків, 1926), “Русско-китайские сношения в ХVІ–ХVІІ столетиях” Б.Г. Курца (Харків, 1929), “Європа і боротьба Туреччини за



незалежність” О.М. Гладстерна (Харків, 1928), переклад із санскриту книги Данди-на “Пригоди десяти юнаків”, який здійснив П.Г. Ріттер (Харків, 1928) та ін.

2. Київська філіяНа середину 20-х рр. у Києві склалися

передумови для успішного розвитку схо-дознавчих досліджень. Зокрема, вивчення Сходу в історико-правничому й соціально-економічному аспектах провадилося в Тор-говельно-промисловому технікумі (колиш-ній Київський інститут Близького Сходу, в 1920–1924 рр. – Інститут зовнішніх зносин). Тут не лише читалися теоретичні курси про сучасне становище та відносини близько-східних держав, а й вивчалися новогрецька (І.І. Соколов), сербська (М. Стоянович), бол-гарська (Д. Дринов), румунська мови.

На III курсі провадився семінар з еко-номічної географії Близького Сходу, яким керував професор В.В. Дубянський. На основі цього семінару професор Б.Г. Курц з жовтня 1924 р. запровадив семінар під-вищеного типу, значно розширивши коло його слухачів. На заняттях студенти пере-важно вивчали економіку країн Близького Сходу, однак існували також сектори Се-реднього й Далекого Сходу. У програмі семінару зазначалося, що він завершує на-вчальну програму факультету зовнішньої торгівлі і має на меті вивчення економіки та ринків східних країн і їхньої торгівлі з Радянським Союзом, зокрема з Україною.

Семінар мав своє бюро у складі Л.П. Ле-вицького (голова), І.М. Фальковича і М.Г. Рапопорта та редколегію (В.О. Завад-ський, А.І. Фурсо й Азнаурянц).

Колишній активний учасник семінару І.М. Фалькович залишив цінні спогади про наукову й громадську діяльність студентів-ентузіастів на семінарі, який невдовзі став називатися “Вищий семінар сходознавства ім. Н. Наріманова”23. 1925 р. вдалося опуб-лікувати збірку праць семінару24.

У листопаді того ж року аналогічний семінар під керівництвом професорів Б.Г. Курца й Г.О. Кривченка було створено при Київському інституті народного гос-подарства. Тут теж переважали теми з еко-номіки й торгівлі зі східними країнами.

Обидва семінари заклали підґрунтя для розвитку Київської сходознавчої школи. До цього додався науковий потенціал викладачів

колишньої Київської духовної академії (КДА), де традиційно вивчалися східні мови та питання східної історії та права.

На початку 20-х рр. у Всенародній біб-ліотеці України було закладено фонди майбутнього відділу “Orientalia”. Відтак виникла нагальна потреба виробити орга-нізаційні форми нового наукового напря-му. А.Ю. Кримський, спільно зі співробіт-никами кабінету арабо-іранської філології та учасниками обидвох семінарів, висту-пив за створення Київського товариства сходознавців. Організаційний центр, до якого входили професори М.І. Канторов, Т.Г. Кезма, Д.П. Дринов та А.С. Синяв-ський, 14 липня 1925 р. провів установчу конференцію філії Всесоюзної асоціації сходознавства в Києві.

Конференція проголосила створення Київського відділення ВНАС і обрала в його тимчасове правління А.Ю. Кримсько-го (почесний голова), П.Н. Лозієва (голо-ва), А.С. Синявського (заступник голови), В.О. Завадського (секретар)25.

Остаточно питання вирішили на за-гальних зборах 5 листопада 1925 р. Зокре-ма, П.Н. Лозієв наголосив, що з появою ВУНАС, статут якої передбачає існування філій у Києві й Одесі, виникає неприродне підпорядкування Київської філії Москві. Зрештою, більшістю голосів (20 проти 14) було вирішено вважати київський осере-док філією ВУНАС26.

На той час актив київського осередку становили: дослідник тюркських елементів у мовах балканських народів Д.П. Дринов; знавець тюркських мов і мов кавказьких народів В.І. Юденич; антрополог та етно-граф А.З. Носов; економіст Є.С. Берлянд, юристи О.С. Добров і В.О. Завадський та ін. Всі вони працювали викладачами київських вузів, тому в роботі філії пере-важав науково-просвітницький напрям.

Таким чином, київська сходознавча ор-ганізація набула статусу філії ще до офі-ційного заснування ВУНАС.

Київська філія була доволі численною. До неї входили академіки А.Ю. Кримський, Ф.І. Мищенко, М.П. Василенко, К.Г. Во-блий, О.М. Гіляров, професори В.Ф. Іва-ницький, М.Я. Калинович, К.В. Квітка, Т.Г. Кезма, Б.Г. Курц та інші.

Після Лозієва правління філії впро-довж двох років (1926–1928 р.) очолював



А.С. Синявський – помітна особистість у середовищі київської інтелігенції.

Антін Степанович Синявський (1866–1951) народився на Білоцерківщині. Після закінчення Київського університету брав участь в етнографічно-археологічних екс-педиціях на Волині, Поділлі та Київщині під керівництвом В.Б. Антоновича; бував у Галичині й добре знав тамтешню україн-ську інтелігенцію – І. Франка, М. Павлика та ін. У 1889 р. Синявського заарештували як члена Драгомановського гуртка. Після арешту перейшов до Московського універ-ситету (учень А.І. Чупрова), згодом – до Новоросійського (навчався у Сінцова й Федоровича). Залишений для підготовки до професорського звання, Синявський склав іспити за природничий факультет і згодом викладав на Вищих жіночих кур-сах, а також на комерційних курсах, курсах Міністерства фінансів, аж до нового ареш-ту в 1898 р. за участь у революційному русі та знайомства з колами, близькими до редакції “Народу”. За клопотанням Вітте його направили в Польщу, де Синявський працював приват-доцентом у Варшавсько-му університеті, потім у Томську. Згодом мешкав у Катеринославі, де завідував ка-бінетом гірничої статистики в Гірничому інституті, а також вів краєзнавчий гурток. Коли там заснували наукове товариство, А.С. Синявський став його першим голо-вою, започаткував при ньому друкований орган і Архівну комісію. З 1918 р. працю-вав у Києві, у 1921 р. перейшов до Акаде-мії наук. У 1926–1927 рр. опублікував 70 наукових праць, частину яких було при-свячено торговельній політиці в країнах Сходу.

За рекомендацією Кримського до прав-ління КФ, на посаду секретаря, було обра-но Б.І. Зданевича, вихованця Лазаревсько-го інституту, співробітника Всенародної бібліотеки.

Відомий у майбутньому книгознавець, Борис Іванович Зданевич (1888–1966)28 походив з родини сільського священика. У 1904 р. навчався на природознавчому відділі фізико-математичного факультету Київського університету, але наступного року перейшов до Лазаревського інсти-туту східних мов, який закінчив у 1910 р. Деякий час Зданевич працював у Києві, а в 1913–1920 рр. – в Алмати, де був одним

з організаторів Казахстанської бібліотеки. 1920 р. він повернувся до Києва, працював у Всенародній бібліотеці України, обійма-ючи посаду завідувача відділу стародру-ків. Під час Другої світової війни Зданевич виконував обов’язки директора бібліотеки в евакуації, а з 1942 р. працював у Інститу-ті мовознавства АН СРСР. Визнаний фахі-вець у галузі західноєвропейських старо-друків, він виявив і описав усі інкунабули з фондів ВБУ (525 прим.). Вивчав східні впливи в українській мові.

Головуючи у Київській філії, Синяв-ський очолив створену ним-таки в першій половині 1926 р. економічну комісію, до якої увійшли Є.С. Берлянд, І.М. Фалько-вич, Л.П. Левитський, Р.А. Тобульський та ін. Синявський розумів її роль як екс-перта державних установ з питань торго-вельних зв’язків із країнами Сходу.

У вересні того ж року економічну комі-сію реорганізували у політико-економіч-ний відділ, “у зв’язку з поширенням ро-боти із завданням вивчення колоніального Сходу, Радянського (червоного) Сходу з точки зору можливих господарчих зв’яз-ків з Україною”, а також відповідно до Статуту ВУНАС. Тут існували секції ра-дянського Сходу (Синявський), Близького і Середнього Сходу (Берлянд, підсекції Балкани – Пащенко, Персія – Вронський, Туреччина – Рішитько), Далекого Сходу (закордонного – Тригубов, радянського – Пащенко) та Чорного континенту (Марок-ко, Алжир, Туніс – Завадський; ця остання секція так і не розгорнула роботи).

Відділ мав на меті узгодження роботи представництв Українсько-Східної торго-вельної палати і ВУНАС, вивчення фак-тичних можливостей торговельних від-носин України зі Сходом29. Робота відділу розпочалася створенням бази даних.

Однією з пріоритетних тем у діяльно-сті КФ було вивчення експортних можли-востей України, зокрема щодо експорту цукру, спирту, шкіри, тютюну тощо. Об-говорювалися питання співпраці з Україн-сько-Східною торговельною палатою, і в першу чергу було заплановано розробити наукові дослідження на теми: експорт цук-ру до Персії (Цейтлін), Укртекстиль і екс-порт до Персії (Маринець), експорт солі на Далекий Схід (Пащенко), експорт цукру до Туреччини (Рутківський).



Зацікавлення економічними проблема-ми спричинило до організації у 1927 р. спеціального семінару з економіки Сходу (під керівництвом Синявського).

Крім постійних секцій, у відділі іс-нували комісії. Наприкінці 1927 р. було організовано комісію з вивчення експорт-них можливостей України, зокрема Право-бережжя (голова Синявський), та комісію з вивчення природних багатств Радянського Сходу (очолив Юденич).

Розуміючи неосяжність сфери еконо-мічних проблем, Синявський намагався певним чином скоординувати дослідження і виклав своє бачення щодо цього у допо-віді “Україна і Близький Схід в світлі гео-політики. – Проблема торговельних зв’яз-ків (Балкани і Туреччина)”, виголошеній на Першому сходознавчому з’їзді ВУНАС. Щоб уникнути зайвих непорозумінь і дуб-лювання в роботі ВУНАС та її філій, він запропонував закріпити за кожним політи-ко-економічним відділом певну територію вивчення експортно-імпортних можливо-стей і встановити відповідні зв’язки з дер-жавами Сходу, координувати працю філій Східних торговельних палат з економічни-ми відділами ВУНАС. Синявський пропо-нував провести такий розподіл вже під час з’їзду, однак ця ініціатива не знайшла під-тримки ні тоді, ні згодом30.

У грудні 1926 р. відбулося організа-ційне засідання Балканської секції, ке-рівником якої обрали Б.Г. Курца, а се-кретарем – Д.П. Дринова. Водночас було поставлено питання про організацію на курсах сходознавства балканського відді-лу31, де слухачі мали набувати знання мов і практичні знання про культуру та еконо-міку балканських народів. Отже, розробка наукових проблем залишалася за секцією. Тим часом відділ курсів мав працювати за власним, доволі напруженим, планом, до якого входили теми з економіки Балкан (Курц, Кречетов), політики (Курц), культу-ри (Степович), а також з вивчення болгар-ської (Дринов), сербської (Янкович), ру-мунської (Попович) й грецької (вакансія) мов по 2 години на тиждень кожна. Кур-си планувалося зорганізувати на платній основі. Одначе брак коштів не дозволив розгорнути роботу повною мірою. Анало-гічна ситуація склалася і в Далекосхідній секції.

У грудні 1928 р. правління політико-економічного відділу було переобрано. На місце Синявського прийшов В.М. Іва-нушкін, його заступником став В.І. Юде-нич, а секретарем – С. Майліс. Незабаром почався прийом нових членів. Поступово зростав інтерес до політичних проблем, їм присвячувалося дедалі більше доповідей. Наприклад, жваву дискусію викликали доповіді “Політичні угрупування Китаю в світлі марксо-ленінської теорії держа-ви” (М.М. Лебедєв) і “Дніпростан та його значення у майбутніх взаєминах СРСР з Близьким Сходом” (І.М. Фалькович) тощо.

Наприкінці 1927 р. почала діяти комісія з вивчення державного устрою і права схід-них країн, яку очолив В.І. Бошко. Її органі-заційне засідання відбулося 16 листопада 1927 р. До складу комісії увійшли В.О. За-вадський, І.Л. Тригубов та інші, дещо піз-ніше членами комісії стали відомі київські правознавці А.Є. Кристер, М.М. Товстоліс, О.С. Добров. Одначе під час загальних збо-рів 7 листопада 1929 р. її було розформова-но під приводом ліквідації у стінах ВУНАС “догматичного вивчення права”32.

У листопаді 1927 р. відбулися перші ор-ганізаційні збори історико-етнологічного відділу, до якого увійшла київська профе-сура, тією чи іншою мірою пов’язана з Ака-демією наук: А.Ю. Кримський, Ол.П. Біт-Шумун, Б.І. Зданевич, Т.І. Грунін, Т.Г. Кез-ма, Мірза Тагієв (Будинок Сходу), В.П. Ри-бинський, Ф.І. Мищенко, П.П. Кудрявцев, П.Ю. Данилевич, С.О. Гіляров (Музей мистецтва), А.Н. Степович, Д.Л. Янкович, А.З. Носів, М.Я. Калинович, М.Я. Рудин-ський (Музей побуту та культури в Лав-рі), П.П. Курінний, В.Г. Лескоранський, К.М. Антоновичева, М.К. Богітаник, член-кореспондент О. Косач-Пчілка, К.В. Квіт-ка, Гамченко, М.І. Сагарда (Всенародна бібліотека України), П.Н. Лозієв. Головою відділу став академік А.Ю. Кримський, його заступником – академік Ф.І. Мищен-ко, вченим секретарем – П.Н. Лозієв33.

З кінця 1927 р. за ініціативою Ф.І. Ми-щенка історико-етнологічний відділ по-чав провадити об’єднані засідання з ві-зантологічною комісією, а трохи згодом обидві установи об’єднали зусилля щодо створення візантологічного кабінету34.

Навесні 1928 р. Академію наук перевіря-ла комісія Наркомосу з метою політичного



контролю та її кадрової та організацій-ної перебудови. Наслідком роботи комісії було усунення з академії небажаних осіб, зокрема академіків Мищенка й Харлам-повича. Після цього Мищенко деякий час очолював етнологічний відділ ВУНАС, але в жовтні 1929 р. подав заяву про звільнен-ня через тяжкий стан здоров’я. Подальша доля його невідома.

За рік до описуваних подій, у листопа-ді 1928 р., було переобрано правління КФ, очолив його І.В. Моргілевський, який ке-рував філією протягом року.

Іполит Владиславович Моргілевський (1889–1942) – український історик архі-тектури, член-кореспондент Академії архі-тектури СРСР (1941). Закінчив Київський політехнічний інститут (1917); працював у Київській будівельній школі. Вивчав пам’ятки архітектури, зокрема Михайлів-ський собор в Києві, Спасо-Преображен-ський собор в Чернігові, також досліджу-вав античне будівництво в Ольвії. Був чле-ном Комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва ВУАН, викладав у архітектур-ному та інженерно-будівельному інститу-тах, з 1923 р. – професор Київського ху-дожнього інституту й кількох інших вузів, у 1926 р. – працював завідувачем музею архітектури у Всеукраїнському музейно-му містечку. Один із головних напрямів наукової діяльності Моргілевського – до-слідження східних впливів в українській архітектурі; з метою вивчення пам’яток учений відвідував Туреччину, Грецію, Гру-зію, Вірменію35.

Іполит Владиславович видав декілька праць про пам’ятки української архітекту-ри у світлі нових досліджень.

Моргілевський сприяв утворенню на початку 1929 р. комісії для вивчення україн-сько-турецьких взаємин і був сповнений оптимізму щодо її майбутньої плідної пра-ці36. Однак саме через цю роботу його нев-довзі усунули з посади голови Київської фі-лії. Натомість до складу правління увійшов політичний ставленик Р.М. Бреденко37.

Зовсім недовго в складі КФ проіснувала семітологічна секція, організаційні засі-дання якої відбулися 19–20 березня 1929 р. Головою комісії було обрано Г.Н. Лозови-ка, заступником – Є.С. Берлянда, до учас-ті в роботі запрошено А.Ю. Кримського, Т.Г. Кезму, В.Ф. Іваницького, П.П. Кудряв-

цева, Г.Г. Поповича, К.В. Квітку та ін. Май-же всі названі вчені раніше працювали в Академії наук – у візантологічній та гебра-їстичній комісіях. Однак у зв’язку з тим, що тепер стара професура цілеспрямовано ви-тіснялася звідти, вони мусили реалізувати творчий потенціал у рамках Асоціації: Ри-бинський досліджував історію семітських народів Стародавнього Сходу, Лозовик вивчав впливи семітських народів на їхніх сусідів, Сангалевич – етнографію семітів, що мешкали в Україні, зокрема в Києві, П.П. Кудрявцев – внесок семітів у візантій-ську та європейську філософію тощо.

Протягом усього часу існування КФ найважливішою ділянкою її роботи були курси східних мов, організатором, першим головою та викладачем яких був П.Н. Ло-зієв. Курси відкрилися 15 жовтня 1925 р. і спершу мали назву “Семінар східних мов”. Вивчення мов починалося з арабської, піс-ля іспитів слухачів передбачалося розді-лити на три групи – арабську, перську й турецьку.

Пізніше до навчального плану було вве-дено також викладання трьох західноєвро-пейських мов (англійської, французької та німецької). Передбачалося викладати кур-си географії, етнографії (проф. Шкабара), мистецтва (Моргілевський), архітектури (Гіляров) та економіки (Синявський) Схо-ду. Крім того, групі студентів семінару до-ручили розробити окремі питання торго-вельних взаємин СРСР з країнами Сходу. Існували й більш масштабні задуми, однак їхньому втіленню перешкодили відсут-ність приміщення й коштів.

Отже, семінар східних мов розвинув-ся у своєрідні курси сходознавства, в на-вчальні плани яких було введено низку додаткових дисциплін: конституції країн Сходу, консульське й посольське право, торговельні угоди СРСР із країнами Сходу тощо. В лютому 1927 р. почало діяти вже згадуване балканське відділення.

Постійними викладачами семінару були Т.І. Грунін (турецька мова), Б.Г. Курц (гео-графія Туреччини), П.Н. Лозієв (перська мова), Т.Г. Кезма (арабська мова). Саме для потреб сходознавчих курсів Кезма на-писав підручник “Элементарные основы грамматики арабского языка в популярном изложении” (Київ, 1928), а Грунін – “Ту-рецька мова” (Харків, 1930).



Курси були платні, приймали на них осіб із середньою освітою. Попервах слухачів набралося чимало: за даними Д. Дринова, який на той час був завідувачем курсів, на перший курс турецького відділу в 1927 р. надійшло 54 заяви, перського – 19. Однак уже на другий курс надійшло тільки 26 заяв, на третій – 14, у зв’язку з чим керів-ництво курсів було змушене допускати слухачів до складання іспитів відповідно до їх грошової заборгованості. Також дове-лося суттєво скоротити начальні програми, залишивши по 3 дисципліни для кожного відділу: східна мова, західноєвропейська та одна теоретична дисципліна (відомості про економіку, історію, побут, культуру відповідної держави, де має працювати слухач). Фінансові труднощі призвели до того, що в 1927/28 н.р. арабський відділ узагалі не функціонував.

Існувала й іще одна, не менш вагома, причина, яка призвела до занепаду курсів. Річ у тім, що частину їхніх слухачів стано-вили особи, котрі не потрапили у ВИШі й вважали, що курси є навчальним закладом такого ж типу, однак, з’ясувавши проти-лежне, відходили.

Слід зазначити, такі негаразди пережи-вали й курси в Харкові. Однак там керів-ництво звернулося до Наркомосу з прохан-ням про переведення курсів на бюджетне утримання й незабаром отримало необ-хідні кошти – щоправда, “після вияснення соціального складу слухачів”39. Київські сходознавці не мали такої можливості, тож змушені були з метою пошуку слухачів та фінансування звертатися до окремих профспілок, встановлювати зв’язки з нау-ковою радою Товариства пролетарського туризму, Київською філією Всеукраїнсько-го товариства зв’язку з закордоном тощо. За допомогою цих заходів курси східних мов існували аж до ліквідації ВУНАС та її Київської філії.

Згідно зі статутом ВУНАС Київська філія мала провадити популяризаторську роботу, задля чого в її складі працювала популяризаційна комісія. До її складу вхо-дили співробітники всіх відділів, також існувало лекційне бюро, що підтримува-ло постійний зв’язок з Політосвітою. Без узгодження з останньою жодна популяри-заторська робота в галузі сходознавства не могла провадитися; Політосвіта мала

право заборонити той чи інший захід, ви-знавши його ідейно шкідливим.

Популяризаційну комісію утворили 20 червня 1926 р., її першим головою був Дри-нов, пізніше його заступив Володарський. Комісія мала широке поле діяльності – семінар керівників гуртків сходознавства, бюро популярних консультацій, сходо-знавчі гуртки при ВИШах (ІНО, ІНГ, ГНГ), гурткова робота на підприємствах (заводи “Арсенал”, “Більшовик”, “Ленкузня” та ін.). Крім того, в обов’язки комісії входило складання каталогів і картотек, зв’язки з пресою тощо.

Комісія провадила безліч “масових за-ходів”: диспути, тематичні вечори, лекції. Водночас здійснювалася підготовка низ-ки популярних видань, зокрема політи-ко-економічний відділ у 1928 р. подав до друку 14 вже готових брошур: “Торгівля України зі Сходом” “Сучасна Румунія” й “Економіка Туреччини” А.С. Синяв-ського; “Сучасна Болгарія” Д.П. Дрино-ва, “Сучасна Албанія” В.О. Завадського, “Тихоокеанська проблема” І.Л. Тригубо-ва та ін.41

Видавнича справа була найслабшою ланкою в діяльності КФ. Попри те, що із самого початку існування КФ у її складі діяла редакційна група, яка готувала пуб-лікації, а А.С. Синявський проштовхував ідею видання “Бюлетеня сходознавства”, Харківський центр не квапився надати своїм колегам фінансову підтримку, з’ясо-вуючи, чи існує в КФ матеріальна база для самостійного журналу. Справа затяглася, а тим часом “Бюлетень” разом із часописом “Східний світ” стали виходити в Харкові під егідою ВУНАС.

Централізоване видання праць перед-бачало й упереджену цензуру. Тому й ви-йшло, що в обох органах ВУНАС київські вчені не друкувалися. Деякі праці членів історико-етнологічного відділу з’являлися в інших академічних виданнях, як, при-міром, розвідка Лозієва “Фіцджеральдові переклади з Омара Хайяма” в ювілейному збірнику на честь Д.І. Багалія.

Такі обставини були не до вподоби хар-ківським чиновникам. Влітку 1928 р. під час обговорення звітів відділів Л. Величко висловився буквально: “У Харкові упевнені в тому, що не всі сходознавчі сили м. Києва притягнуто до роботи Асоціації, історико-



етнологічний відділ практично існує не при Асоціації, а при Академії наук. Це ненор-мальне становище, яке треба зліквідувати. Крім робіт щодо візантології, відділ нічо-го не робить. Всі українські письменники, що живуть у Києві, не охоплені роботою відділу. Роботи цього відділу повинні дру-куватися не у Записках Акад. наук, а у ча-сописі Асоціації”. Величко вважав, що від-діл має працювати спільно з Харківським центром над запланованою двотомною ан-тологією турецької, перської та арабської літератури, а політико-економічний відділ у першу чергу повинен ставити за мету ви-ховання молоді в дусі марксизму.

Увесь 1928 рік тривала підготовка до Другого сходознавчого з’їзду. З часом де-далі виразніше окреслювалися конкретні напрями роботи з’їзду, серед яких одним з найважливіших була тюркологія.

У КФ тюркологічна комісія у складі іс-торико-етнологічного відділу була утворе-на вже на початку 1928 р. згідно з ухвалою Першого сходознавчого з’їзду. Перед нею відкривалося широчезне поле діяльності: вивчення східних елементів в українсько-му мистецтві, літературі, культурі загалом, встановлення меж розселення тюркських народів у минулому. Передбачалося провес-ти інвентаризацію всіх східних пам’яток, скласти мапу археологічних знахідок, а та-кож організувати екскурсії та експедиції для ознайомлення з татарською старовиною43.

Тюркологічні дослідження і в 1929-му, і в 1930-му рр. здійснювалися у рамках

того-таки історико-етнологічного відділу, де були прочитані доповіді про народний текстиль Азербайджану (проф. Колос), про діаспори угорців і курдів у Києві (Сангалевич). Активно співпрацював із киянами О.М. Самойлович, який зробив доповідь про “Сучасний стан культурно-го будівництва серед тюркських народів СРСР”44. На курсах східних мов, котрі очо-лював тоді П.Н. Лозієв, існував семінар для вивчення турецької мови.

У лютому 1930 р. бібліографічний гур-ток КФ (керівник Б.І. Зданевич) розпочав упорядковувати й описувати тюркомовні видання відділу ВБУ “Orientalia” та скла-дати відповідну картотеку45.

Тим часом у ВУНАС наближалися важ-ливі зміни. У квітні 1929 р. на нараді голів секцій управління науковими установа-ми О. Гладстерн доповів про заснування в Україні Науково-дослідного інституту сходознавства. Він зробив огляд роботи ВУНАС, подав списки членів та наукових статей, опублікованих у журналі “Східний світ”, окремо повідомив про стан наукової книгозбірні й зазначив, що майбутній ін-ститут може працювати на засадах науко-вих досягнень Асоціації.

Хоча Гладстерн підкреслював, що поява УНДІС не означає зменшення ролі ВУНАС, тим більше її ліквідації, КФ хвилювало пи-тання про участь киян у його роботі, зокре-ма зарахування вихованців КФ до аспіран-тури. Побоювання не були безпідставними, як це показали подальші події.

1 ЦДА ВОВ України, ф. 166, оп. 12, спр. 1582. У 1931 р. переїхав до Москви, працював у Всесоюзній академії зовнішньої торгівлі. У 1937 р. заарештований і страчений. Реабілітований у 1956 р.

2 ЦДА ВОВ України, ф. 166, оп. 5, спр. 737, арк. 3, 29.3 Там само, арк. 57–63.4 Там само, арк. 31.5 Операционный план Всеукраинской научной ассоциации востоковедения на 1925/26 год.

ЦДА ВОВ України, ф. І, оп. 2, спр. 2713, арк. 76–79.6 Протокол установчих зборів ВУНАС від 10 січня 1926 р. // ЦДА ВОВ України, ф. І, оп. 2,

спр. 2713, арк. 61–65.7 Хроніка // Східний світ. – 1928, № 2. – С. 291.8 Бюлетень ВУНАС, № 2/3. – С. 55.9 Професор П.Г. Ріттер (1872–1939). Зб. біографічних та бібліографічних матеріалів / Відп.

ред. А.П. Ковалевський. – Х.: в-во ХГУ, 1966, 93 с.; ЦДА ВОВ України, ф. 166, оп. 12, спр. 6505.

(Закінчення у наступному числі журналу)



10 П. Риттер. Что такое санскрит // Зап. Харків. ун-ту, 1900, № 2. Часть неофициальная. На-учный отдел. – С. 1–12.

11 Голоси Стародавньої Індії. Антологія давньої індійської літератури / Перекл. із санскриту. Упоряд. П.Г. Ріттер. Передм. І. Серебрякова. – К., 1982. – 351 с., 3 іл.

12 Митряєв А. Життєвий і творчий шлях видатного українського сходознавця А.П. Ковалів-ського // Сх. світ, 1995–1996, № 2–1. – С. 17–22. Найважливіші твори Ковалевського-арабіста були ще попереду. У 1934 він був змушений залишити Київ і працював у Ленінграді в араб-ському кабінеті Ін-ту сходознавства АН СРСР, тут розпочав опрацьовувати книгу Ібн-Фадлана. У 1938 р. його було заарештовано, перебував у таборах до 1943 р. Після звільнення повер-нувся до Харкова, працював в університеті, захистив дисертацію і видав наукові праці, серед яких найголовнішою є переклад і коментарі до “Книги” Ахмеда Ібн-Фадлана. Реабілітований у 1956 р.

13 Бюлетень ВУНАС, 1927№ 2/3. Хроніка востоковедения. – С. 54.14 До Укрпрофосвіти НКО УРС. Про удержавлення Українських курсів сходознавства // ЦДА

ВОВ України, ф. 166, оп. 9, спр. 27, арк. 13.15 ЦДА МЛМ, ф. 581, оп. 2, спр. 157, арк. 23. Заарештований у 1934 р., Зуммер після відбуття

покарання та заслання одержав дозвіл повернутися в Україну лише у 1950 р. Мешкав у м. Остер. Викладав історію мистецтв у Київському будівельному ін-ті, працював у Остерському краєзнав-чому музеї. Реабілітований у 1958 р.

16 ІР НБУВ, ф. Х, спр. 28401.17 Протоколи семітологічної комісії ХФ ВУНАС, № 1–2 // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 28399–28400.18 ІР НБУВ, ф. Х, спр. 28401.19 Бюлетень Всеукраїнської наукової асоціації сходознавців. – Х., 1926, № 1.20 Бюлетень ВУНАС, № 2/3, 1926.21 Дмитрієнко М.Ф. Журнал “Східний світ” (1927–1931) (Історіографічний огляд) // Історіо-

графічні дослідження в Українській РСР. Вип. 2. – К.: Наук. думка, 1969. – С. 189–198.22 Лівшиц Р.С., Надель Х.С. Систематичний покажчик до журналу “Східний світ” –“Червоний

Схід” (1927–1931) / За ред. А.П. Ковалевського. – Х., 1964. – 61 с. (Наукова бібліотека ім. Ко-роленка) [На правах рукопису. Видрук. на ротопринтері]. Передрук у ж. “Східний світ”, 1993, № 1. – С. 146–172.

23 Фалькович И.М. К истории советского востоковедения на Украине // Народы Азии и Аф-рики, 1966, № 4. – С. 270–278; про наукову діяльність Семінару см. В.П. Арабаджі. Киевский торгово-промышленный техникум // Красный восточник. М., 1928.

24 Востоковедение. Etudes orientales. Київський торговельно-промисловий технікум. Труды высшего семинара востоковедения / Под рук. Проф. Б.Г. Курца – К., 1925. – 63 с.

25 Протокол роботи Конференції відкриття філії Асоціації сходознавства в Києві. 14 липня 1925 р. // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 24047.

26 Протокол № 17 спільного зібрання КФ від 5/ХІ 1925 // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 24068.27 Синявський Антін Степанович // ЦДА ВОВ України, ф. 166, оп. 12, спр. 7019; В.М. Зару-

ба. З вірою в українську справу. Антін Степанович Синявський. – К., “Либідь”, 1993. – 140 с.; С.І. Білоконь. Антін Синівський і його доба // Антін Синівський. Вибрані праці. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 3–10.

28 Зданевич Борис Іванович // ЦДА МЛМ, ф. 113, оп. 1, спр. 38; Г.Г. Ковальчук. Керівники ВБУ НБУВ (1918–1988) // Бібліотечний вісник, 1998, № 5. – С. 22–23; Циганкова Е.Г. Б.І. Здане-вич – орієнталіст // Сх. світ, 2005, № 3. – С. 57–65.

29 Звіт про діяльність економічної комісії КФ ВУНАС // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 21776.30 Всеукраинская научная ассоциация востоковедения и ее деятельность за 1926 год. Окремі

відбитки з ж. “Східний світ”, 1927, № 1, 12 с.31 Балканська секція при КФ ВУНАС // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 21777.32 Комісія по вивченню устрою та права східних країн при КФ ВУНАС // ІР НБУВ, ф. Х,

спр. 21379–21394.33 Протоколи загальних зборів ВУНАС 7 листопада 1927 р. // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 21763.34 Протокол № 19 засідання Візантологічної комісії від 2 грудня 1927 р. // ІР НБУВ, ф. Х,

спр. 21493–21546.



35 Моргілевський Іполіт Владиславович // ЦДА МЛМ, ф. 87, оп. І, спр. 1; ІР НБУВ, ф. Х, спр. 24568, арк. 1.

36 І.В. Моргілевський – Д.П. Гордєєву 2/ХІ 1930 // ЦДА МЛМ, ф. 208, оп. 1, спр. 184, арк. 1, 2 (зв.).

37 ІР НБУВ, ф. Х, спр. 24369, арк. 1. Бреденко не уник долі багатьох подібних до нього при-служників влади: був заарештований та страчений.

38 Протоколи педради курсів сходознавства КФ ВУНАС // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 26910, 26912.39 Протоколи засідання правління КФ від 18/ХІ 1928 // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 21204, арк. 1.40 Популяризаційна комісія КФ ВУНАС // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 22232–22338.41 Звіт правління КФ на загальних зборах 18/VIII 1928 р. // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 24190, арк. 1.42 Протокол № 23 засідання КФ від 19/ІІІ 1928 р. // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 24193, арк. 1.43 Звіт Правління КФ на загальних зборах 18/VIII 11928 // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 24190, арк. 1.44 Короткий звіт Правління КФ ВУНАС за час з 25 жовтня по 1 жовтня 1930 р. // ІР НБУВ,

ф. Х, спр. 24043, 24044.45 Протокол засідання Правління КФ від 17/ІІ 1930 р. // ІР НБУВ, ф. Х, спр. 24238, арк. 2.


ГЕОГРАФІЧНЕ й геолопітичне розташу-вання України, особливість її історич-

ного та економічного розвитку, наявність підготовлених професійних кадрів – все це становило необхідні передумови для засну-вання тут у 20-х роках минулого століття потужного орієнталістичного центру.

Ідея створення в Україні сходознавчого наукового товариства належала насампе-ред академікові Агатангелу Кримському, який у 20-ті рр. обіймав посаду неодмін-ного секретаря Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). У листі до Київського губ-виконкому (червень 1925 р.) він зазначав: “Незважаючи на те, що Київ є одним з культурних центрів УСРР і всього Союзу, в ньому й досі нема наукового товариства, яке вивчало б Схід… Беручи до уваги, що в Києві є більш або менш значна кількість осіб, що працюють на ниві вивчення Схо-ду… вважаю відкриття наукової асоціації сходознавства в Києві цілком своєчасним та бажаним”1.

Тоді ж академік А.Ю. Кримський та інші сходознавці (А.С. Синявський, Т.Г. Кез-ма, П.Н. Лозієв, Т.І. Грунін) взяли активну участь у діяльності відкритих у 1924 р. у Києві двох вищих семінарів сходознав-ства: першого – при Торговельно-промис-ловому технікумі (у 1918–1920 рр. це був Інститут східних мов, перейменований на Близькосхідний інститут, а у 1920–1923 рр. навчальний заклад називався Інститутом зовнішніх зносин з відділеннями: східним і англосаксонським) та другого – при Ін-ституті народного господарства2.

Водночас у Харкові в 1925 році з ініці-ативи орієнталістів (учених П.Г. Ріттера й А.П. Ковалівського, поета Павла Тичини) почав функціонувати сходознавчий гурток як своєрідна секція Харківського науково-го товариства3.

А 10 січня 1926 р. у тодішній столи-ці України – Харкові було засновано Все-українську наукову асоціацію сходознав-ства (ВУНАС). Водночас було створено її філіали в Києві та Одесі. Попередньо

планувалась також організація сходознав-чих – Дніпропетровського й Донецького (в Артемівську) – філіалів та відповідного семінару в Чернігові4.

Дослідницька робота при ВУНАС про-водилася здебільшого у двох відділах: політико-економічному (політика, право, економіка) та історико-етнологічному (ар-хеологія, історія, етнологія, мистецтво). Відділи у свою чергу поділялися на секції. Наприклад, при політико-економічному відділі працювали такі секції: Близького Сходу з підсекціями Туреччини й араб-ських країн; Середнього Сходу з ірано-афганською та індійською підсекціями; Далекосхідна секція, що включала під-секції Китаю, Монголії, Японії, Кореї, Індокитаю, Індонезії та Сіаму (сучасного Таїланду)5.

На час свого заснування ВУНАС налі-чувала 110 дійсних членів (у Харкові – 42, Києві – 39, Одесі – 29) та 113 кандидатів у дійсні члени. У складі Асоціації, вклю-чаючи редакційну колегію її друкованого органу – першого українського орієнталіс-тичного часопису “Східний світ”, було три академіки і 28 професорів6. Це було справ-жнє сузір’я імен видатних вітчизняних сходознавців. Ось деякі з них: патріарх української орієнталістики А.Ю. Крим-ський (1871–1942); арабіст, тюрколог, фахівець з історії українсько-турецьких відносин А.П. Ковалівський (1895–1969); арабіст і тюрколог Т.Г. Кезма (1882–1958); тюрколог та афганознавець Л.І. Величко (1879– ?); тюркологи В.В. Дубровський (1897–1966) та В.М. Зуммер (1885–1970); тюрколог, синолог та монголознавець О.М. Гладстерн; індолог П.Г. Ріттер (1872–1938); японолог Ф.Д. Пущенко; фахівець з питань торговельно-економічних зв’язків України з Близьким Сходом А.С. Синяв-ський (1866–1951); спеціаліст з географії й економіки країн Близького та Далекого Сходу О.О. Сухов; поет і перекладач тво-рів східних авторів П.Г. Тичина (1891–1967) та ін.7

І.Ф. Черніков

ДО 80-РІЧЧЯ ВІД ЗАСНУВАННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ АСОЦІАЦІЇ

СХОДОЗНАВСТВА – 10 СІЧНЯ 1926 р.


До 80-річчя від заснування Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства – 10 січня 1926 р.

Слід зазначити, що переважна біль-шість українських орієнталістів 20-х – 30-х рр. минулого століття не є відомою сучасному читачеві. І це не випадково. Адже ці люди стали жертвами масових репресій тих часів. Їхні імена було довгий час несправедливо забуто, хоча внесок у розвиток вітчизняного сходознавства за-лишається вагомим8.

З нагоди 110-річчя одного з корифеїв української орієнталістики Андрія Петро-вича Ковалівського (1 лютого 1895 – 29 листопада 1969 р.) хотілося б спинитись на його ролі у діяльності ВУНАС. Це та-кож слід зробити і через таку обставину: у 2004 р. вийшла друком книга “Харків-ський університет – рідному місту”9, в якій докладно розповідається про величезний внесок цього найстарішого вищого на-вчального закладу нашої Вітчизни у роз-виток культури й науки України.

Разом з тим, всупереч добре відомим і ґрунтовно доведеним заслугам професо-ра Харківського університету, доктора іс-торичних наук, заслуженого діяча науки України Андрія Петровича Ковалівського, який протягом близько двох десятків ро-ків очолював у зазначеному університеті кафедру нової і новітньої історії, а нада-лі – кафедру середніх віків, створивши відому українську наукову сходознавчу школу, його ім’я (крім поодинокої згадки на с. 137 про те, що А.П. Ковалівський в середині 20-х рр. ХХ ст. очолював підсек-цію духовної культури університету) ста-ло, на превеликий жаль для читачів вище-зазначеного довідника, вже майже забутим для нащадків.

Повертаючись до періоду утворення та функціонування ВУНАС (1926–1931 рр.), маємо всі підстави твердити, що Андрій Ковалівський на той час вже остаточно пе-реконався у необхідності скрупульозного вивчення різноманітних східних джерел, які містять унікальні відомості про народи Східної Європи, в тому числі – України. Маючи ґрунтовні базові знання з арабської, турецької та перської мов, отримані ним у Лазаревському інституті в Москві під керів-ництвом Агатангела Кримського, він, що називається, з головою поринув у перекла-ди та коментарі до рукописів мандрівників і вчених стародавнього Сходу – Ібн Фадлана, Ібн Хордадбега, Ал-Масуді10.

Дбаючи про систематичну підготовку молодих кадрів у галузі орієнталістики, А.П. Ковалівський погоджується стати завідувачем навчальною частиною Укра-їнських державних курсів сходознав-ства (директором був професор-індолог П.Г. Ріттер). Якщо в 1926 р. на курси було зараховано 129 слухачів, то у 1929 р. їх налічувалося вже 154. А у 1930 р. на базі курсів утворюється Український вечірній технікум сходознавства та східних мов з трирічним терміном навчання, де квалі-фіковано викладались арабська, перська, турецька, японська й китайська мови, низ-ка економічних та історичних дисциплін. Технікум мав готувати фахівців насампе-ред для сфери зовнішньої торгівлі та пере-кладацької роботи11.

Працюючи старшим науковим співро-бітником Українського науково-дослідного інституту сходознавства (УНДІС), засно-ваного в Харкові 1 січня 1930 р. (він проіс-нував майже два роки під егідою ВУНАС), А.П. Ковалівський запропонував для роз-робки надзвичайно важливу тему: “Ви-вчення арабських джерел з історії народів Східної Європи та слов’ян”12. Цю ініціати-ву українського сходознавця було схвалено такими визначними вченими, як академіки І.Ю. Крачковський та Б.Д. Греков. “Без-перечно, тепер в особі А.П. Ковалівсько-го,– зазначав Крачковський,– ми маємо одного з найвидатніших знавців арабських джерел для історії Східної Європи”13.

Багато зробив Андрій Петрович і для вдосконалення лінгвістичної підготовки аспірантів УНДІСу, перетвореного у ве-ресні 1931 р. на Український науково-до-слідний інститут Близького Сходу. Очолю-ючи спеціалізовану Лінгвістичну комісію вказаного інституту, він всіляко сприяв запрошенню до Харкова відомих фахівців (арабіста професора П. Жузе і тюрколога Х. Джевдета)14.

Глибоко розуміючи надзвичайну важ-ливість для України підтримання добро-сусідських і дружніх відносин з Туреччи-ною, А.П. Ковалівський у своїй доповіді під назвою “З історії тюрко-українських відносин”, виголошеній на ІІ з’їзді ВУНАС (Харків, 1–6 листопада 1929 р.), робить важливий висновок про те, що “Туреччина не перестає грати першорядну роль в історії України…” Торкаючись досить широкого


І.Ф. Черніков

спектра українсько-турецьких взаємин, ба-гаторічна історія яких сповнена не лише драматичних, а й світлих сторінок, учений справедливо вважає, що тільки добрі та щирі взаємини відповідатимуть інтересам народів обох сусідніх країн15.

Слід зазначити, що великий внесок у до-кладний і досить повний аналіз низки тюр-кологічних праць А.П. Ковалівського, вмі-щених у часописі “Червоний шлях” (1930, № 2), зробив Юрій Миколайович Кочубей16.

Виявляючи найжвавіший інтерес до численних матеріалів з історії українсько-турецьких відносин XVI–XVIII ст., які збе-рігаються й понині у фондах Національ-них архівів Туреччини, Андрій Петрович наприкінці 20-х рр. ХХ ст. охоче погодив-ся на прохання керівництва ВУНАС увійти до складу Археографічної експедиції до Туреччини, яку, на превеликий жаль, не було здійснено через протидію тодішньої тоталітарної влади. У запланованій екс-педиції висловив бажання взяти участь також поет-академік Павло Тичина, а го-ловним консультантом мав стати відомий вітчизняний учений-тюрколог академік О.М. Самойлович17.

Чималих зусиль довелося докласти мо-лодому вченому (А.П. Ковалівському на

час заснування та функціонування ВУНАС було лише 30–35 років) для пропагування українських перекладів творів письмен-ників Сходу: арабського – Аміна Рейхані, персько-таджицьких – Джемальзаде й Са-дреддіна Айні, турецьких – Омера Сей-феддіна та Якуба Кадрі18.

Отже, в умовах тієї доби Андрій Пе-трович Ковалівський був одним із фун-даторів ВУНАС (яка встановила і підтри-мувала контакти з майже 100 науковими установами і товариствами колишнього СРСР і зарубіжних східних країн), чле-ном редакційної колегії орієнталістично-го часопису “Східний світ”, завідувачем навчальною частиною курсів східних мов у м. Харкові, старшим науковим співро-бітником УНДІСу.

Великий трудівник, людина феноме-нальної ерудиції та творчого обдарування, надзвичайної скромності і водночас бага-тостраждальної долі (його було репресо-вано сталінським режимом), А.П. Кова-лівський, ставши найвидатнішим ученим зі світовим ім’ям19, до останніх днів сво-го життя був пристрасно відданим укра-їнському сходознавству, всебічно сприяв його відродженню й подальшому розвит-кові. Честь і хвала йому!

1 Київський обласний державний архів (КОДА), ф. 112, оп.1, спр. 557, арк. 40.2 Кочубей Ю.Н. Востоковедение на Украине // Востоковедные центры в СССР. Выпуск І

(Азербайджан, Армения, Грузия, Украина). – Москва, 1988. – С. 91.3 Ковалівський А. Вивчення Сходу в Харківському університеті та Харкові у XVIII–XX віках

// Антологія літератур Сходу. Переклади з адигейської, азербайджанської, арабської, асурської, бенгальської, вірменської, гінді, грузинської, грапара (старовірменської), індонезійської, китай-ської, корейської, меотійсько-грецької, осетинської, палі, перської, санскритської, таджицької, турецької, японської та інших мов зроблені або видані в Харкові. Упорядкування, вступна стаття та примітки доктора історичних наук професора А. Ковалівського. – Харків, 1961. – С. 82.

4 Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства – Харків, 1929; Ковалівський А. Названа праця, там само; Кочубей Ю. Брама до Орієнту. До 60-річчя Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства // «Всесвіт», Київ, 1986, № 11. – С. 160–163; Черніков І.Ф. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (1926–1931 рр.) // «Український історичний журнал» (УІЖ), Київ, 1991, № 2. – С. 31–38.

5 Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства. – С. 5–6.6 Ковалівський А. Названа праця. – С. 82.7 Див. докладно: Ковалівський А. Названа праця. – С. 82–92; Кочубей Ю. Брама до Орієнту. До

60-річчя Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства // «Всесвіт», 1986, № 11. – С.160–163; Він самий. Востоковедение на Украине // Востоковедные центры в СССР. Вып. І (Азербайджан, Армения, Грузия, Украина). – С. 91–94.

8 Репрессированное востоковедение. Востоковеды, подвергшиеся репрессиям в 20–50-е годы. Составители: Я.В. Васильков, А.М. Гришина, Ф.Ф. Перченок // «Народы Азии и Африки», 1990,


До 80-річчя від заснування Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства – 10 січня 1926 р.

№ 4. – С. 113–125; № 5. – С. 96–106. Про репресованих українських сходознавців йдеться, відпо-відно, на С. 117, 118, 120, 124, 125 та на с. 96, 97, 100, 101.

9 Харківський університет – рідному місту. Харків: в-во НМЦ «СД», 200 с.10 Ковалівський А. Названа праця. – С. 89; Митряєв Анатолій. Життєвий і творчий шлях

видатного українського сходознавця Андрія Петровича Ковалівського // «Східний світ», 1995, № 2. – 1996, № 1. – С. 11.

11 Ковалівський А. Названа праця. – С. 83.12 Ковалівський А. Названа праця. – С. 89.13 Див.: Митряєв Анатолій. Названа праця. – С. 7.14 Черніков І.Ф. Названа праця. – С. 36.15 Ковалівський А.П. З історії тюрко-українських відносин // «Червоний шлях», Харків, 1930,

№ 2. – С. 161, 163.16 Див.: Кочубей Ю.М. З історії українсько-турецьких культурних взаємовідносин. (Спеціаль-

ний номер українського журналу «Червоний шлях», 1930, № 2) // Проблеми балканістики та сходознавства. Збірник наукових праць пам’яті доктора історичних наук, професора Пархомчука Станіслава Максимовича. – Київ, 2006.

17 Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (НБУВ), ф. Х. Архів ВУНАС, №№ 28917, 28967.

18 Митряєв Анатолій. Названа праця. – С.11.19 Див. докладно: Кочубей Юрій. Міжнародний резонанс наукової діяльності А.П. Ковалів-

ського // «Східний світ», 1995, № 2. – 1996, № 1. – С. 168–170.


О.Б. Бубенок

МУСУЛЬМАНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ НА ТЕРЕНАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ:

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОГО СКЛАДУ

УКРАЇНА відноситься до тих країн, де з давніх часів перебували народи,

основною релігією яких був іслам. І сьо-годні в Україні проживають представники мусульманських народів. Необхідно за-значити, що на території Криму мусуль-мани традиційно представлені кримськи-ми татарами, які являють собою тубільне населення і компактно проживають на території півострова, становлячи знач-ний процент серед мусульман України. Решта мусульман в Україні – це прийшле населення.

Слід зазначити, що дана проблема в Україні за останні роки знайшла певне відображення в кількох наукових публіка-ціях. Так, ситуація з мусульманськими ет-нічними меншинами в Україні епізодично висвітлювалась у спеціальних інформа-ційно-довідкових виданнях, де давався за-гальний огляд етнічної ситуації в сучасній Україні. Серед цих видань варто виділи-ти “Етнічний довідник. Етнічні менши-ни в Україні”, у якому відображені дані на матеріалах перепису 1989 р.1 З іншого боку, довідник “Національні меншини в Україні” під редагуванням І. Вінниченка, відображає ситуацію на матеріалах пере-пису вже 2001 р.2 Проте в цих виданнях мусульманське населення не є основним об’єктом дослідження. Особливо слід також виділити роботи В.І. Наулка, се-ред яких найбільш вагомою є моногра-фія “Хто і відколи живе в Україні”, де в історичному аспекті показано процес формування сучасного етнічного складу населення України3. Аналогічні процеси відображені у двох його статтях, які увій-шли до збірки “Етнонаціональні процеси в Україні. Історія і сучасність”. Проте ві-домий етнолог приділяє дуже багато ува-ги процесу формування найбільш чисель-

них етнічних груп на території України і мало уваги – мусульманським народам України4.

З іншого боку, слід виділити роботи, присвячені окремим етнічним групам. Так, особливим попитом користується стаття А. Момрика “Кавказька діаспора в Україні”. Проте у даній роботі більше уваги приділено християнським, ніж му-сульманським народам Кавказу на тере-нах сучасної України5. Особливо слід ви-ділити публікації Р.І. Хаялі, присвячені історії кримських татар у ХХ ст.6 В 2005 р. вийшла стаття М. Алієвої “Утворення азербайджанської національної менши-ни в Україні та діяльність її національно-культурних товариств” – безпосередньо про азербайджанську діаспору7.

Проте в 2005 р. вже вийшли узагальню-ючі публікації, що стосуються саме мусуль-манських народів. Серед них варто відзна-чити статтю С.В. Нетеси “До питання про діяльність мусульманських національно-культурних товариств на території неза-лежної України”, у якій розглядаються пи-тання діяльності мусульманських громад у сучасній Україні, подано інформацію про діяльність національно-культурних това-риств найбільш числених мусульманських народів в Україні і стислу інформацію про історію формування деяких етнічних му-сульманських меншин у сучасній Україні. Проте з поля зору автора випали деякі ет-нічні групи і тому ця інформація є не до-сить повною8. Однак найбільш повна кар-тина з сучасними мусульманськими гро-мадами в сучасній Україні подана одним із авторів колективної монографії “Ісламська ідентичність в Україні” С.І. Даниловим у розділі, який має назву “Мусульмани України: соціально-географічний нарис”. До вагомих моментів цієї розробки слід


Мусульманське населення на теренах сучасної України

віднести те, що тут враховані не тільки статистичні дані перепису 2001 р. про кількість представників мусульманських народів на теренах України, але подана докладна інформація про розселення му-сульман у регіонах України. Але, на жаль, в розробці не врахована динаміка зміни чисельності мусульманських народів у по-рівнянні з 1989 р. і також не відображені в історичному аспекті обставини появи на території України представників багатьох мусульманських народів9.

Тому головним завданням запропоно-ваної розробки є висвітлення в історич-ному аспекті обставин появи на території України народів, чиєю основною релігією є іслам, динаміки зміни їх чисельності протя-гом останніх десятиліть, особливостей роз-селення на території України, позицій ісла-му в суспільно-політичному житті етнічних меншин України тощо. Таким чином, до-слідження має узагальнюючий характер.

Значний відсоток серед мусульмансь-кого населення в Україні посідають пред-ставники тюркомовних народів, в середо-вищі яких іслам почав розповсюджувати-ся ще за часів середньовіччя. Найбільш ва-гомою серед цих етнічних груп в Україні є кримські татари, які являють собою не прийшле, а тубільне кримське населення. Доля цього народу виявилася трагічною у ХХ столітті, хоча за останні роки кількість кримських татар на території України по-мітно зростає.

Фактично до кінця 80-х рр. ХХ ст. основною територією проживання крим-ських татар не значився Крим, а насам-перед Ферганська та Ташкентська обл. Узбекистану. Проте в довідковій літера-турі радянського періоду не вказувалося, чому сталася така ситуація: у ті часи не згадували про депортацію кримських та-тар у роки Другої світової війни. Етнонім кримські татари навіть зник із вжитку – у радянських паспортах та інших докумен-тах у графі “національність” почали писа-ти просто татарин, що ускладнювало в значній мірі етнічну ідентифікацію пред-ставників цього етносу. Однак кримські татари на сьогодні зберегли свою самоназ-ву кърым татарлар10. В етнічній історії кримських татар ще багато білих плям. Одна із них – це проблема походження кримських татар.

У сучасній науці існують кілька підхо-дів, представники яких намагаються по-різному пояснити походження кримських татар, на жаль досить часто у контексті су-часних політичних спекуляцій. При цьому представники проросійських кіл висвіт-люють історію формування кримськота-тарського етносу, починаючи лише з часів монголо-татарського завоювання. З іншо-го боку, представники кримськотатарської інтелігенції досить часто виводять поча-ток етногенезу кримськотатарського насе-лення з часів античності, намагаючись до-вести автохтонність сучасних кримських татар. Тому предметом жвавих суперечок на сьогодні стало питання надання крим-ським татарам статусу “корінного народу Криму”. Проте не завжди дослідники звер-тали увагу на те, що важливим етнокон-солідуючим фактором в етногенезі крим-ських татар був і залишається іслам.

Досить поширеною є думка, згідно з якою в етногенезі кримських татар брали активну участь як етнічні групи тюрксько-го походження (хозари, болгари, кипчаки), так і місцеві етнічні групи, які мали індо-європейське походження (греки, генуезці, готи, алани) та сповідували візантійське християнство. При цьому деякі дослідни-ки вважають, що етногенез кримських та-тар варто виводити з часів Золотої Орди, коли почав поширюватись етнонім та-тар. Проте слід звернути увагу на те, що традиційно в Російській імперії татарами називали взагалі тюркомовне населення, яке сповідувало іслам. Необхідно відзна-чити етнічну неоднорідність кримських татар, яка зберігалася практично до де-портації кримськотатарського народу під час Другої світової війни. Для вирішення питань етногенезу кримських татар тради-ційно залучалися не тільки дані письмових джерел та етнографічних досліджень, але матеріали лінгвістики та антропології.

Дані лінгвістики свідчать про те, що кримські татари були носіями трьох діа-лектів: степового, який тяжів до групи кипчацьких мов; південного, який був по-ширений в гірській та південнобережній зоні півострова і мав багато спільного з групою огузьких мовних діалектів; се-реднього, який був поширений у перед-гір’ях Криму в районі Бахчисарая і мав риси північного кипчацького і південного



огузького діалектів. Саме середній діалект став за основу літературної кримськота-тарської мови. Такий розподіл на діалекти практично збігався з поділом етносу на су-бетнічні і водночас територіальні групи11.

Дані антропології засвідчують також неоднорідність кримських татар. Внаслі-док антропологічних досліджень, про-ведених у ХІХ ст., вдалося виявити три антропологічних типи кримських татар: 1) степові татари, які мали досить окре-слені монголоїдні риси – невеликий зріст, епікантус, невелику висоту черепа тощо; 2) південнобережні татари, які мали риси носіїв південного європеоїдного типу – ве-ликий зріст, відсутність епікантуса тощо; 3) гірсько-передгірні татари, які посідали проміжне становище між носіями попе-редніх типів. Таким чином, у міру руху з півночі на південь змінюється антрополо-гічний тип кримських татар: зменшуються риси монголоїдності, і починають доміну-вати європеоїдні риси – зникає епікантус, зменшується вилицюватість, замість уві-гнутого носа з’являється ніс з горбинкою, колір шкіри від жовтого поступово пере-ходить у смуглявий12.

Таким чином, кримські татари тради-ційно поділялися на три субетнічні групи: степові, передгірські та південні – тати. При цьому іноді зі складу степових татар виділяли як окрему субетнічну групу но-гайців (самоназва ногайлар)13, а татів роз-діляли на гірських та південнобережних. Отже, кримських татар можна поділити навіть не на три, а на п’ять субетнічних груп. Все це свідчить про складність етно-генезу кримських татар. І якщо обставини появи ногайців, походження яких пов’язу-ють не тільки з тюрками-кипчаками, а й з монголами, відомі, то проблема похо-дження татів ще й досі викликає жваві су-перечки. Так, І.Е. Тунманн повідомляє, що наприкінці XV ст. на півострові татар було так мало, що кримський хан Менглі-Гірей привів до Криму ногайців та примусив їх оселитися на півострові14. Що стосується проблеми утворення субетносу татів, то на сьогодні ці питання гальмуються по-літичними обставинами. Ситуація усклад-нюється тим, що якщо вдасться довести автохтонність цієї частини кримських татар, то тим більше у всіх кримських татар з’явиться шансів здобути в Україні

статус “корінного народу Криму”, що ви-кликає занепокоєння російської більшості Автономної Республіки Крим.

Якщо відкинути найбільш фантастичні гіпотези про походження кримських татів, то можна виділити кілька підходів. За од-ним із них, тати раніше являли собою окре-мий народ Південного Криму, який був згодом асимільований кримськими тата-рами. Відповідно до цього О. Блау вважав татів нащадками стародавньої народно-сті15, В.Х. Кондоракі – нащадками таврів16, В.В. Радлов та С. Васюков – нащадками венеціанців та генуезців17, Ф. Брун – на-щадками готів18, І.С. Пономарьова, Є.І. На-зар’єв та А.М. Карсанов – нащадками іраномовних народів Криму (скіфів, сар-матів, аланів)19, Е. Щютц – нащадками готів та аланів20 тощо. Проте інші дослід-ники не вважали термін тат етнонімом і надавали йому різноманітні значення. Так, академік Паллас вважав, що в цей термін татари вкладали значення “чужестранні”21, Н.Г. Волкова – “усе підкорене нетатарське населення”22, В.А. Бушаков – “той, хто розмовляє на незрозумілій мові”23 тощо. З іншого боку, В.Ф. Мінорський вважав, що татами в Криму називали “магометан-ське населення півострова, що являє со-бою населення, яке було тюркізоване”24. В.І. Філоненко вважав, що термін тат походить від арабського мурдат – “віро-відступник”, і, таким чином, вбачав у та-тах ісламізованих кримських християн25. Аналогічних поглядів про християнське коріння кримських татів дотримували-ся Мурат Бей Біярсланов, Ф. Хартіхай та Я.Р. Дашкевич26. Проте сучасний дослід-ник Криму В.А. Сидоренко звернув увагу на факт присутності на півдні півострова вихідців з Малої Азії за часів існування Сельджуцького султанату та Османської імперії і вважає, що в етногенезі крим-ських татів провідна роль належить пере-селенцям з Анатолії, які одночасно спові-дували і християнство, й іслам27.

На нашу думку, етногенез татів є ще більш складним. Аналіз повідомлень се-редньовічних авторів свідчить про те, що термін тат вже на початку XV ст. вико-ристовувався татарами у значенні “осіле, тубільне, християнське населення” для позначення аланів і готів, які проживали в Східному та Південнозахідному Криму.



Згодом, коли внаслідок асиміляції греками інших християнських народів Південного і Східного Криму утворилась особли-ва народність, цей термін почали вико-ристовувати для позначення всього не-татарського населення, котре в XV ст. потрапило під безпосереднє управління Оттоманської Порти. Це сприяло не тіль-ки тюркізації турками-османами татів, але й ісламізації частини їх. Після пере-селення до Північного Приазов’я крим-ських християн, з яких вихідців із району Судака називали татами, тати-мусульмани залишились у Південному Криму і зміша-лися не тільки з турками-османами, а й з татарами, котрі почали заселяти залишені християнами поселення. Все це сприяло подальшій тюркізації залишків місцевого населення. Крім того, деякі християни не погодилися залишити Крим і тому перей-шли в іслам, поповнивши ряди татів-му-сульман. І лише на початку ХХ ст. тюрко-мовні тати-мусульмани почали називати себе татами, що може свідчити про те, що у складі кримськотатарського етносу за-вершилось формування нового субетносу. Отже, в етногенезі татів взяли участь при-наймні два компоненти: місцевий, пред-ставлений індоєвропейськими християн-ськими етнічними групами, і прийшлий тюркський, представлений насамперед огузомовними турками-османами, мож-ливо сельджуками, і в якійсь мірі кипча-комовними татарами степового і передгір-ного Криму. Провідна роль у формуванні нового субетносу належала ісламу, який у Південному та Східному Криму поступово витіснив християнство.

Що стосується формування основно-го масиву кримських татар, які прожива-ли в степовому та передгірному Криму, то є сенс звернути увагу на зауваження В.А. Сидоренка, згідно з яким формуван-ня кримськотатарського етносу почалося тоді, коли “сучасні монгольським завою-ванням народи, які опинилися на шляху цих завоювань, входили до складу нового утворення – татар – лише у тому випадку, якщо належали до тюркської етномовної спільності, об’єднаної умовами кочового побуту та господарювання”. На думку до-слідника, “початок формування народності кримських татар пов’язаний із входжен-ням східної і степової частин півострова

в якості улусу до складу території Золотої Орди”28. На нашу думку, у формуванні кримськотатарського етносу вирішальне значення мало б функціонування етноніма татар як самоназви у середовищі тюрко-мовного населення Криму. В принципі ця подія і збігається з часами входження пів-острова до складу Золотої Орди.

На етнічному розвитку кримських татар відобразилося те, що значна частина степо-вого, передгірного та Східного Криму вхо-дила до складу Кримського ханства, яке існувало як державне утворення з XV ст. по кінець XVIII ст. При цьому Кримське ханство існувало як самостійне держав-не утворення лише кілька десятиліть у XV ст., до входження на правах васальної держави до складу Османської імперії. Під значний османський вплив підпав на-самперед Південний Крим, який ніколи не входив до складу Кримського ханства. Це і відобразилося на мові кримських татар: на півдні Криму був поширений один із огузьких діалектів, а у степовому Криму – один із кипчацьких. Те, що передгірні та-тари за особливостями своєї мови посіда-ли проміжне становище між степовими і південнобережними, можна пояснити тим, що у столиці ханства Бахчисараї відчував-ся значний османський вплив. З іншого боку, важливим чинником, що об’єднав тюркомовне неселення півострова в один етнос, був іслам. Вже у другій половині ХІІІ ст. були відзначені перші спроби зо-лотоординців розповсюджувати іслам у Східному Криму, де тоді знаходився ад-міністративний центр півострова Старий Крим. Проте лише на початку XIV ст. іслам став державною релігією Золотої Орди і, відповідно, почав поширюватись у Кримському улусі. Однак остаточно іс-лам утвердився на більшій частині Криму лише з початком правління династії Гіреїв, тобто з 1428 р.29

З 1443-го по 1783 р. Кримське ханство було підвладне турецькому султану, який був халіфом усіх правовірних мусуль-ман-сунітів. Султан призначав у Крим муфтія, який за становищем у ханстві поступався лише членам родини хана. Муфтію підкорялися хатиби, мулли та муедзини. Практично ієрархія служи-телів мусульманського культу в Криму нагадувала державу у державі30. Крім



сунітського ісламу, у Криму розгорну-ли свою діяльність суфійські ордени, які були засновані у Малій Азії,– Мавлеві, Накшбенді, Дервані, Саадней тощо. Дер-віши засновували у Криму монастирі – те-кіє, на чолі яких були шейхи. Текіє набули поширення по усьому півострову. В одно-му Бахчисараї їх було вісім31.

Дуже відчутною подією для етнічного розвитку кримських татар стало входжен-ня Криму до складу Російської імперії у 1783 р. Кількість кримськотатарського населення до 1783 р. є найбільш диску-сійним питанням. Дослідники цього пи-тання називають різні цифри, що інколи різняться на цілий порядок. Так, Амет Озенбашли називає цифру в 4 млн. чоло-вік32, а Б.П. Вологдін вважає, що напере-додні 1783 р. чисельність кримських татар не перевищувала 300 тис. осіб33. На думку українського дослідника Б. Короленка, на 1783 р. населення Криму становило при-близно 280–300 тис. чоловік34. Проблемним є також питання кількості кримських та-тар, які мігрували до Туреччини протягом 1783–1905 рр. Дослідники наводять різні цифри: від 300 тис. – 500 тис. до 1 млн. і навіть кількох мільйонів35. З цього приводу слід нагадати підрахунки А.І. Маркевича, згідно з якими тільки протягом 1783–1803 рр. Крим залишило близько 100 тис. татар36. У 1918 р. кількість кримських татар у Туреччині становила 2 млн., а в 1990 р. – понад 5 млн.37

Міграція кримських татар до Туреччини та перебування Криму у складі Росії озна-менували новий етап в етнічному розвитку кримських татар. Залишки мусульмансько-го населення на півострові продовжували консолідуватися в один етнос. У той же час наприкінці XVIII – на початку XIX ст. відбувався процес інтеграції татів-мусуль-ман Південного Криму у склад основного масиву кримських татар. З іншого боку, російська адміністрація, побоючись но-вих міграцій мусульман Криму за межі Російської імперії, змушена були піти на певні кроки. Так, у 1831 р. за наказом ро-сійського царя Миколи І було створено Таврійське магометанське духовне прав-ління, у якому вище духовенство пред-ставляли таврійський муфтій, каді-ескер та повітові кадії. Муфтій виконував обов’яз-ки голови правління, каді-ескер був його

заступником, приходське духовенство складалося із хатибів, мулл, муедзинів то-що38. Створення такої структури дозволяло російській адміністрації контролювати на-строї кримських татар, якщо враховувати, що кримські татари продовжували вважа-ти своїм халіфом турецького султана. Така ситуація існувала до революційних подій перших десятиліть ХХ ст.

У 1921 р. була утворена багатонаціо-нальна Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка у складі РРФСР. У 20-ті рр. національними та релігійними питаннями на півострові займався НКВС КАРСР, який на початку 1924 р. був ре-організований у Центральне адміністра-тивне управління. Треба зазначити, що радянська влада, з одного боку, прово-дила національну політику з метою ура-хування інтересів національних меншин, з іншого боку, був узятий курс на злиття малих етнічних груп та субетносів у більш великі етнічні утворення. Внаслідок цьо-го у КАРСР були прийняті дві офіційні мови: російська та кримськотатарська. На півострові замість колишніх релігійних шкіл почали відкривати світські націо-нальні. Це у значній мірі сприяло тому, що напередодні Другої світової війни практично був завершений процес злиття субетнічних груп кримських татар в один етнос. Проте у релігійних питаннях радян-ська влада проводила політику відокрем-лення церкви від школи та держави. Така безкомпромісність виявилися наприкінці 20-х рр., після того як у Криму була роз-громлена християнська церква.

Вже у 1923 р. відбувся Перший з’їзд кримських мусульман, на якому було при-йнято рішення про створення Духовного Управління мусульман Криму. У сферу діяльності ДУМК входив не тільки контр-оль над місцевими організаціями мусуль-ман Криму, але й над мусульманськими навчальними закладами39. Якщо радянська влада, на певних умовах, дозволила діяль-ність початкових мусульманських шкіл-мектебів у 1926 р., то питання про від-криття спеціальних курсів для підготов-ки мусульманських священнослужителів було загальмоване. Вже у 1927 р. радян-ська влада у Криму, як і в інших мусуль-манських районах Радянського Союзу, почала активну боротьбу з ісламом. У цих



умовах через фінансові труднощі не від-бувся черговий з’їзд мусульман Криму, а це за Статутом означало припинення діяль-ності ДУМК40. Це відобразилося також на функціонуванні мечетей. Якщо на почат-ку 30-х рр. у Криму діяло 489 мечетей, то на початку Другої світової війни кількість діючих мечетей скоротилася до 2341.

Під час Другої світової війни Крим став об’єктом німецької окупації. У зв’язку з цим, після звільнення Криму радянськими військами, кримських татар звинуватили у колабораціонізмі з німецькою владою, що невдовзі стало причиною їхньої депор-тації. Зі скасуванням у 1944 р. Кримської АРСР кримських татар депортували з пів-острова у східні регіони СРСР, переважно в Узбекистан. Усього з Криму було виселе-но 204 698 чоловік, серед яких кримських татар було 165 25942. В Узбекистан крим-ських татар було переселено 151,1 тис. чоловік: у Ташкентську обл. – 56,1 тис., у Самаркандську – 31,8 тис. Під час пере-селення і в перші півтора року загинуло 46,2% засланих. Лише у 1967 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР з кримсько-татарського народу були зняті звинува-чення, а 25 грудня 1989 р. їм дозволене добровільне повернення на історичну батьківщину43. Перебуваючи в еміграції, кримські татари зазнали наслідків тако-го процесу, як внутрішньоетнічна мікса-ція: представники окремих субетнічних груп були розселені та розпорошені в Середній Азії без урахування етнічних та культурних особливостей. У даному ви-падку у намаганні зберегти хоча б свою загальноетнічну особливість представ-ники різних субетнічних груп кримських татар почали в еміграції укладати змішані шлюби. Внаслідок цього у Середній Азії за кілька десятиліть стерлися відмінності усередині кримськотатарського етносу. З іншого боку, була відзначена інша зміна: у Середній Азії кримські татари із пере-важно сільських жителів перетворилися на городян (до 75%). Тобто наприкінці 80-х рр. ХХ ст. до Криму почали повер-татися зовсім не такі кримські татари, які були депортовані в 1944 р.44

Проте вже задовго до 1967 р. кримські татари без дозволу місцевої влади почали заселяти території півдня України, що зна-ходилися поблизу Криму. Вже у 1956 р.

більше 700 кримських татар проживали в Запорізькій, Херсонській, Миколаївській та Одеській обл. Проте Крим татари поча-ли заселяти лише після 1967 р. За даними МВС УРСР, у 1974 р. у Криму проживало 3500 кримських татар, при цьому багато з них – нелегально. Проте масштабне по-вернення татар до Криму стало можливим лише за часів М.С. Горбачова, під час пе-ребудови. За офіційними та неофіційни-ми даними, в 1989 р. у Криму проживало вже майже 40 тис. кримських татар. На 1 січня 1998 р. в Крим повернулося близь-ко 250 тис. депортованих кримських татар. Більшість їх (72%) повернулися на свою історичну батьківщину з Узбекистану. Серед прибулих більшість складали моло-ді люди працездатного віку45. Матеріали перепису 2001 р. зафіксували в Україні вже 248193 кримських татар. Із них 243433 особи проживали в Автономній Республіці Крим, 2072 – у Херсонській обл., 1858 – у м. Севастополі, 44 – у м. Києві, 42 – в Одеській обл., 18 – у Донецькій обл. Таким чином, кримські татари стали найбільш чисельною мусульманською громадою в Україні. Найбільш компактно кримські татари розселені у Білогірському (33%), а також Бахчисарайському, Кіровському, Первомайському і Совєтському райо-нах – 20–25%, де вони зайняті переважно у галузі сільського господарства46. Якщо порівняти карту розселення татар у Криму до депортації із сучасною, то можна по-бачити суттєве зсунення від гірського Південного Криму у бік центральних та степових районів. Тобто до депортації більшість татар проживали у більш ком-фортних курортних районах, які на сьо-годні заселені, і тому тепер кримські та-тари розселені в найменш придатних для життя районах Криму. При цій репатріації дуже часто не враховуються місця попе-реднього проживання депортованих. Все це створює дуже велике напруження в Автономній Республіці Крим між татара-ми і російськомовною більшістю47.

З поверненням більшості кримських татар на батьківщину відновилося релігій-не життя кримських татар. У Криму було створено Духовне управління мусульман Криму, що об’єднує 322 місцеві релігій-ні громади. ДУМК очолює муфтій, якого представники релігійних громад обирають



на чотири роки. ДУМК координує свою діяльність з Меджлісом, котрий має сво-го представника при Муфтіяті ДУМК48. Проте це не означає, що переважна біль-шість татар у Криму, серед яких в основ-ному молоді люди, є віруючими. Іслам певною мірою впливає на культурне жит-тя сучасних кримських татар, але вже не є головним етноконсолідуючим фактором кримськотатарського етносу. На сьогодні етнічні процеси, що відбуваються у сере-дині кримськотатарського етносу, є мало-дослідженими і тому у майбутньому по-требують ретельного вивчення.

Не варто плутати кримських татар з поволзькими, які на території України досить тривалий час були другою за чи-сельністю мусульманською громадою. Татари поволзькі та приуральські (само-назва татар) є найбільш численною му-сульманською етнічною групою на тери-торії Російської Федерації. Територіально цей етнос поділяється на три етнографічні групи: казанські татари, які мешкають на лівобережжі Середньої Волги; татари-мі-шарі – на правобережжі Середньої Волги; касимівські татари, які займають проміж-не становище між двома попередніми. Усі вони розмовляють татарською мо-вою, яка належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. Літературна мова цих татар сформувалася на основі середнього (казанського) діалек-ту. До 1927 р. поволзькі татари користува-лися арабською абеткою, а після 1927 р. користуються кирилицею. Як вважають дослідники, в етногенезі поволзьких та-тар взяли активну участь як тюркомовні племена булгар та кипчаків, так і фінно-угорські групи. Велику роль в етногенезі волзьких татар відіграли болгари, і тому й досі серед окремих груп цих татар пошире-на самоназва булгари, а їхні сусіди – чува-ші, удмурти та інші – називали їх булгарі. З початку Х ст. на лівобережжі Середньої Волги на території Волзької Булгарії по-чав поширюватись іслам, що став держав-ною релігією в Золотій Орді, важливою складовою якої були землі, населені су-часними татарами. Тому переважна біль-шість сучасних татар сповідують іслам су-нітського напрямку, за винятком кряшен та ногай-баків, які в XVI–XVIII ст. стали православними християнами. Традиційно

поволзькі татари проживають не тільки на території сучасної Республіки Татарстан, а й у Башкортостані, в Республіці Марі, в Чувашії, у Нижньогородській, Пензен-ській, Рязанській, Саратовській, Самар-ській, Ульяновській областях Російської Федерації49.

Значний відсоток у східних областях України становлять татари, які наприкін-ці ХІХ – на початку ХХ ст. переселилися з Поволжя на територію України у пошуках заробітків. Переважна більшість із них мі-грувала із Нижньогородської, Казанської, Пензенської, Самарської та Саратовської губерній. Згідно з переписами, наприкінці ХІХ ст. на території України, яка входила до складу двох імперій, татар, котрі по-ходили з Поволжя, проживало 51,1 тис.50 При цьому слід зазначити, що серед цих переселенців вагомий прошарок станови-ли татари-мішарі. Після Першої світової та громадянської війн кількість татар на території материкової України поменша-ла. Архівні матеріали свідчать про те, що у 20-ті рр. ХХ ст. татарське населення в основному було зосереджене у східних губерніях України, а також в Одеській, Подільській губерніях та в м. Києві51. Всього татар в Україні, за переписом 17 грудня 1926 року, було нараховано 22 281 чол. З-поміж них жінок – 6 267. Ця кіль-кість жінок-татарок доводить, що біль-шість татар в Україні було захоже насе-лення, яке шукало тимчасового заробітку. Головна маса татар проживала тоді в укра-їнських округах Донбасу: у Сталінській окрузі – 5912 чол., у Луганській – 5279 та в Артемівській – 3266. По Харківській окрузі переписом було зареєстровано 1925 чол., із них 1748 жило по містах, го-ловним чином у м. Харкові. У Київській окрузі жило 765 татар, у Вінницькій – 555, у Дніпропетровській – 549, та по інших округах тодішньої Української республі-ки жило менш як по 200 чол. у кожній. Татари в Україні жили тоді переважно по містах (16764 чол. проти 5517 – по се-лах). За спостереженнями А. Сафарова, у Донбасі татари були переважно робітника-ми-шахтарями, які в основному походили із Буїнського повіту Ульяновської губер-нії. За підрахунками дослідника, до імпе-ріалістичної війни на рудниках у Донбасі працювало більше 25000 татар, а в 1926 р.



по українських округах Донбасу кількість їх не перебільшувала 14–15 тисяч52.

Необхідно зазначити, що культурна та етнічна самобутність татар в Україні в перші десятиліття ХХ ст. була обумовле-на тим, що татари приділяли велику ува-гу релігійній освіті та у значній мірі збе-реженню рідної мови. Тоді татари у своїй більшості були майже до фанатизму релі-гійними. До революції 1905 року звичай-но татарські діти вчилися у місцевих при-ходських мулл у мектебах при мечеті. На закінчення школи не було встановлено ані часу, ані віку. Головні дисципліни в такій “школі” були читання молитовника, зна-йомство з текстами Корану на арабській мові, вивчення основ мусульманської віри (шаріат) і заучування напам’ять декількох молитов на арабській мові тощо. Отже, внаслідок такого навчання учень (шакерт) умів читати Коран, писав по-татарськи, знав напам’ять декілька арабських моли-тов і догматів віри тощо. Такі вимоги були до людини, що закінчила мектеб – почат-кову школу. Така освіта не завжди випа-дала на долю дівчат. Коли дівчата ходили до мектебу, то вони вчилися лише читати, але не писати. Від 1905 року мектеб по-троху реформується, бо школу почали єв-ропеїзувати. Після Жовтневої революції 1917 p. для татарських дітей починають відкриватися радянські школи, дитбудин-ки, лікпункти, клуби, дитячі садки тощо. Ще у 1920 p. у Харкові при Наркомосвіті була утворена татарська секція у складі Ради нацменшин. За допомогою НК освіти почали відкриватися лікпункти та школи. У 1928 р. в Україні вже була 31 татарська школа 1-го ступеня, що означало заміну релігійної освіти світською, де значна ува-га приділялася збереженню рідної татар-ської мови. Так, на той час в Одесі та Києві було по одній школі 1-го ступеня та по од-ному клубу для працюючих татар. Харків також мав школу 1-го ступеня та клуб для працюючого татарського населення. На початку 1928 року у районі Донбасу було 28 шкіл 1-го ступеня, 5 клубів, 2 бібліоте-ки, 46 лікпунктів. Тоді в м. Харкові пра-цювала одна татарська школа на 2000 чол. татарського населення при кількості 150 учнів. Проте по всіх татарських школах в Україні навчалося близько 1500 дітей, що охоплювало татарських дітей шкільного

віку на 60%. У 20-ті рр. нестачу літерату-ри татарською мовою в Україні вирішили тим, що з Татарської АPCP надходили до України в достатній кількості нові книжки татарською мовою53.

В той же час, у 20-ті роки, значна ува-га приділялася ліквідації неписьменності серед дорослого татарського населення в Україні. Так, у 1925/1926 н.р. із 1000 лік-непів в Україні 28 були створені для ро-боти з татарським населенням. За спосте-реженнями О.Б. Бистрицької, у 1930 р. в галузі освіти “в Україні забезпечення нац. меншин поставлено краще, глибше, ніж у будь-якій радянській республіці”. І вже у 1933/1934 н.р. у кількох технікумах Укра-їни були створені татарські відділення, а в Києві навіть був створений татарський педтехнікум. Проте у 1936 р. розвиток на-ціональної освіти серед татар, як й інших нацменшин в Україні, загальмувався через те, що, за словами О.Б. Бистрицької, “роз-виток національних культур зводився до культурної інтеграції”. Зовсім закономір-ною у цьому ланцюгу подій стала Поста-нова Політбюро ЦК КП(б)У від 7 липня 1938 р. “Про реорганізацію особливих на-ціональних шкіл, технікумів…”. Практич-но можна вести розмову про примусову асиміляцію нацменшин в Україні напере-додні Другої світової війни54.

Що стосується релігійних питань, то в 20–30 рр. радянська влада робила все мож-ливе, щоб у татар замість традиційного мусульманського світогляду сформувався новий матеріалістичний, але це робилось обережно і поступово. Вже у 1921–1922 рр. при Наркоматі внутрішніх справ України існував відділ національних меншин, до складу якого входив тюрко-татарський підвідділ. А з 1922 р. до кінця 20-х рр. при НКВС України існував підвідділ культів, який займався релігійними питаннями в Україні. Тобто питаннями мусульманської релігії в Українській республіці в 20-ті роки займався НКВС55.

Вже 30 грудня 1923 р. НКВС РРФСР зареєстрував “Статут духовної організа-ції мусульман РРФСР (за винятком Кри-му, Кавказу та Туркестану)” з центром у м. Уфі. Юрисдикція відновленої орга-нізації, що успадкувала засновані ще в 1796 р. Оренбурзькі магометанські збори, поширювалася на територію Татарської,



Башкирської, Киргизької та Української республік, Чуваської, Вотської, Калмиць-кої автономних областей, а також і губер-ній внутрішньої Росії та Сибіру”. В Укра-їні цей статут був зареєстрований лише в 1926 р. Центральне духовне управління мусульман уповноважило займатися цими питаннями в Україні Узбекова Мохаммед-Рахима, який був імамом Харьківського мусульманського приходу. Саме це дало можливості мусульманам України, серед яких більшість складали поволзькі тата-ри, не тільки без перешкод відправляти культ, а й навіть викладати мусульманське віровчення56.

Проте статистичні дані про кількість зареєстрованих мусульманських общин не дають повної картини про розселення татар, якщо ще виходити з того, що на той час вони залишалися дуже релігійним ет-носом. Причина цього в тому, що закони України тоді вимагали мінімальну кіль-кість віруючих для реєстрації в одному місці – 50. Проте, незважаючи на це, з 1924-го по 1928 р. мусульманські общини були зареєстровані у м. Харкові, Одесі, Ка-теринославі, в Сталінському та Одеському округах57. І це при тому, що в основному реєструвались віруючі татари. Проте вже в 30-ті рр., після руйнації християнства, в Україні почався наступ на інші конфесії, в тому числі на іслам. Тоді ж було ліквідова-но НКВС з відділом культів, і вже не було ніяких згадок про існування мусульман-ських громад в Українській республіці. Тобто напередодні Другої світової війни було зроблено все можливе, щоб оголоси-ти СРСР суто світською державою.

Трагічні події періоду Другої світової війни і події перших післявоєнних років, що значною мірою відбилися на Україні, привели до кардинальних змін в етнодемо-графічній ситуації в східних та південних районах України. По-перше, це були най-більш економічно розвинуті регіони, яким необхідно було відновити втрачене під час війни населення. По-друге, сталінський уряд активно проводив політику пересе-лення народів, що відповідало принципу “поділяй і пануй”. Не залишилися збоку від цих процесів і татари, які походили з Поволжя. У післявоєнні роки в Україні татари були представлені не тільки тими, хто залишився або повернувся на колишні

місцях свого проживання, а й новими емі-грантами з Поволжя, які прибули освою-вати промисловий Донбас та звільнений від депортованих народів Крим. За даними проведеного у 1959 р. перепису населення, в Україні проживало вже більше 60,9 тис. татар проти 22,8 тис. у 1926 р.58 З часом кількість татарського населення в Україні зросла, що можна пов’язувати не тільки з новими міграційними рухами, але й з висо-кою народжуваністю в татарських сім’ях, що в принципі традиційно для мусуль-манських народів. За даними переписів, поволзьких татар в Україні налічувалось у 1979 р. 83,9 тис., у 1989 р. – 86,9 тис.59 У цей період взагалі не ставилося питан-ня про реєстрацію мусульманських гро-мад в Україні, якщо виходити з того, що радянське керівництво України повністю ігнорувало існування мусульманського фактора. Досить показовою виявилася си-туація, що коли 2 грудня 1972 р. до Києва прибула делегація, на чолі якої був член парламенту Лівану, голова вищої іслам-ської Ради шиїтів Лівану, імам Муса Садр, то в Києві гостей супроводжував не пред-ставник мусульманського духовенства, а представник православної християнської церкви священик Ростислав Швець60.

Лише зі здобуттям Україною націо-нальної незалежності в 1993 р. поволзь-кі татари отримали нові можливості не тільки вільно сповідати іслам, але й збе-рігати свою національну культуру. Вже в 90-ті рр. ХХ ст. татарами в Україні були створені національно-культурні товари-ства. Найчисельнішими із них є Київське товариство татарської культури ім. Г. Ту-кая. Проте найбільша кількість татар за-лишається зосередженою у східних та південних областях України. За даними перепису 2001 р., загальна чисельність по-волзьких татар в Україні становила 73 304. Із них 19 161 проживали в Донецькій об-ласті, 11 090 – в Автономній Республіці Крим, 8 543 – в Луганській обл., 5 353 – в Херсонській обл., 5 177 – в Запорізькій обл., 4 198 – в Харківській обл., 3 835 – в Дніпропетровській обл., 2 640 – в Одесь-кій обл., 2 512 – в м. Севастополі, 2 451 – в м. Києві, 1 255 – в Миколаївській обл., 7 089 – в інших областях України61. Таким чином, незважаючи на важкі з економічної точки зору 90-ті рр., кількість поволзьких



татар в Україні значно не зменшилась у порівнянні з 1989 р. (86,9 тис.).

Зосередженість татар на сході України сприяла створенню там мусульманських організацій. У 1994 р. в Донецьку було за-сновано Незалежний духовний центр му-сульман України (НДЦМУ), а в 1997 р. – Партію мусульман України (ПМУ). За-сновником мусульманського центру та партії в Донецьку є Р.Є. Брагін. За слова-ми Р.Є. Брагіна, НДЦМУ налічує 24–26 релігійних громад не тільки в Донецькій обл., а й поза її межами, тобто там, де іс-нує певний прошарок мусульманського населення, насамперед із числа татар. Що стосується ПМУ, то ця партія існує у ви-гляді двох блоків: Донецького, який очо-лює Р.Є. Брагін, і Запорізького, на чолі якого стоїть Ф.І. Ачкурін. ПМУ намагаєть-ся брати щонайактивнішу участь у полі-тичному житті України, і цілком можлива активна участь ПМУ у парламентських виборах 2006 р.62

Необхідно відзначити близькоспорід-нених волзьким татарам башкирів, які за мовою відносяться до кипчаків, а за релі-гією – до мусульман-сунітів. Вважається, що іслам у середні віки потрапив до баш-кирів від предків волзьких татар – булга-рів63. Слід також нагадати, що у 20-ті роки ХХ ст. в Уфі, столиці Башкирії, знаходив-ся центр Духовної організації мусульман РРФСР, що успадкувала засновані в 1796 р. Оренбурзькі магометанські збори і якій підпорядковувались не тільки мусульмани Татарстану, а й материкової України. За даними переписів, у 1959 р. в Україні про-живало 3345 башкирів64, в 1989 р. – 7402 особи65 і в 2001 р. – 4253 особи66. Мож-на висловити припущення, згідно з яким основна міграція башкирів до України відбулася після Другої світової війни, а в 90-ті роки їхня кількість могла зменши-тись в Україні внаслідок повернення час-тини башкирів на батьківщину.

На території України проживають й інші тюркомовні етноси, основною релігією яких є іслам і які походять із Середньої Азії. Одним із таких етносів є узбеки. За мовою узбеки відносяться до карлуцької підгрупи тюркської групи ал-тайської мовної сім’ї. Формування узбець-кого етносу завершилося лише у перші десятиліття ХХ ст., хоча власне етнонім

узбек почав вживатися тільки за часів Пізнього Середньовіччя. У формуванні узбецького етносу взяли активну участь як прийшлі тюркомовні племена, так і осі-ле іраномовне населення Середньої Азії67. З поширенням ісламу в середовищі узбе-ків існує досить парадоксальна ситуація: на території сучасного Узбекистану іслам з’явився ще задовго до того, як почав фор-муватись узбецький етнос. Історичні хро-ніки свідчать про те, що вже на початку VIII ст., під час арабських завоювань Се-редньої Азії, населення великих міст – Са-марканда, Бухари тощо – почало масово переходити в іслам. Отже, іслам був одним із основних етноконсолідуючих факторів, який протягом століть сприяв формуван-ню узбецького етносу. Узбеки традиційно є прибічниками сунітського ісламу. За да-ними перепису 1989 р., узбеків в Україні проживало 20,3 тис.68 Проте за роки неза-лежності України кількість узбеків змен-шилася. За даними перепису 2001 р., узбе-ків в Україні проживало вже 12 353 тис.69, що не можна пов’язати з міграційними процесами. В 2001 р. узбецьке населення було зосереджено в основному на півдні та на сході України: в Автономній Республі-ці Крим – 2947 осіб, у Дніпропетровській обл. – 1361, у Донецькій обл. – 1244, у Хар-ківській обл. – 899, в Одеській обл. – 822, у Луганській обл. – 63570. В Україні узбеки мають своє національно-культурне това-риство – 2 березня 2004 р. було офіційно зареєстроване Київське обласне узбецьке товариство “Узбекистан”71. Існує думка, що узбеки з’явились в Україні лише після Другої світової війни, коли існував Радян-ський Союз, і внаслідок цього були укла-дені шлюби узбеків з українцями та росія-нами, які мешкали на території України, а також у зв’язку з переїздом узбеків на навчання та на роботу до України72. Проте появу узбецької діаспори, як й інших се-редньоазійських діаспор, в Україні можна пояснити й іншими факторами.

Певний прошарок в Україні становлять казахи (самоназва казах). За мовою каза-хи відносяться до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. За релігією казахи вважаються мусуль-манами-сунітами, хоча традиційно іслам у середовищі казахів, як й інших кочових тюркомовних етносів, не пустив глибокого



коріння73. За даними перепису 1989 р., в Україні проживало 10505 казахів74. Проте в 2001 р. їх кількість зменшилася до 5525 осіб75. Значний відсоток казахів мешкає у Донецькій обл. – 718 осіб, а також у Дні-пропетровській обл. – 567 осіб, в Авто-номній Республіці Крим – 544 особи, в Одеській обл. – 438 осіб, в Харківській обл. – 377 осіб, у м. Києві – 339 осіб76. У Києві в 1994 р. казахи створили культурне товариство “Достик” (Дружба), котре на-лічує близько 150 членів. У Криму діє ка-захське товариство “Бірлік” (Єдність), що налічує до 500 осіб77.

Із числа тюркомовних мусульманських народів середньоазійського походження в Україні варто також виділити туркменів (самоназва туркмен). Мова туркменів від-носиться до огузької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. На сьогод-ні основний масив туркменів проживає не тільки на території Туркменистану, а й в Узбекистані, Таджикистані, Ірані, Афга-ністані. В етногенезі туркменів взяли ак-тивну участь як осіле та напівкочове іра-номовне населення Хорезму та суміжних територій, так і прийшлі тюркомовні пле-мена, насамперед огузи, які асимілювали місцевих аборигенів. В основному процес формування туркменського етносу завер-шився в XIV–XV ст. За релігією туркмени вважаються мусульманами-сунітами, хоча відомо, що на території сучасного Турк-менистану іслам почав поширюватися ще у VIII ст.78 Отже, туркмени як народність від самого початку свого етногенезу вже були знайомі з мусульманським віров-ченням. За даними перепису 1989 р., в Україні проживало 3339 туркменів79, а у 2001 р. було зафіксовано 3709 осіб80, тоб-то чисельність цього етносу на території нашої країни майже не змінилася. В основ-ному туркмени мешкають у південних та східних областях України: в Одеській об-ласті – 811 осіб, у Донецькій обл. – 329 осіб, у Дніпропетровській обл. – 304 осо-би, у Харківській обл. – 297 осіб, в м. Киє-ві – 274 особи, в Автономній Республіці Крим – 226 осіб81.

На території України проживають та-кож киргизи (самоназва киргиз) – тюрко-мовний (кипчацька підгрупа) етнос цен-тральноазійського походження, який на-лежить до мусульман. Етногенез киргизів

відбувався в основному на території Цен-тральної Азії в басейні Іртиша та Єнісею, звідкіля вони просунилися до території сучасного Киргизстану, де і завершився етногенез цього народу82. За даними пе-реписів, у 1989 р. в Україні проживало 2297 киргизів83, а в 2001 р. вже 1128 осіб84. Киргизьке населення в сучасній Україні в основному зосереджене в Донецькій обл. (149 осіб), в Автономній Республіці Крим (142 особи), в Дніпропетровській обл. (117 осіб) та в м. Києві (107 осіб)85.

Слід також згадати, що в Україні про-живає невелика кількість каракалпаків (у 1989 р. їх було 273 особи, а в 2001 р. 117 осіб), які за мовою відносяться до кипчаць-кої підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї, а за релігією вони мусуль-мани-суніти86. Існує навіть цікава гіпоте-за, що предками каракалпаків були чорні клобуки, які проживали до ХІІІ ст. під Києвом, а потім були переселені золото-ординськими ханами до Хорезму, тобто на територію сучасного Узбекистану. Звідси і з’явився етнонім каракалпаки – “чорні ковпаки”, те ж саме, що і чорні клобуки.

Таким чином, необхідно зазначити, що представники тюркомовних народів середньоазійського походження склада-ють в Україні значний прошарок мусуль-манського населення. В сучасній Україні набула поширення думка, що узбеки, ка-захи, туркмени, киргизи та інші середньо-азійські етнічні групи з’явилися в Україні після Другої світової війни як наслідок змішаних шлюбів та міграції до України у межах Радянського Союзу на навчан-ня та на роботу87. Проте дані архівних документів свідчать про те, що у 1938 р. на території Української республіки дія-ли 19 узбецьких, 2 туркменські, по одній киргизькій та казахській школі. Хоча з 1929-го по 1938 р. таких шкіл в Україні не було. Це О.Б. Бистрицька пояснює тим, що у 1935 р. почалася депортація польського та німецького населення до Казахстану. У той же час у зустрічному напрямку з Ка-захстану, Туркменистану, Узбекистану та Киргизії відправлялися сотні ешелонів з де-портованими до України. Республіканська влада мала забезпечити спецпереселенцям не тільки житло та працевлаштування, а й їхні національно-культурні інтереси, що врешті-решт привело до відкриття



національних шкіл88. Цілком вірогідно, що частина цих спецпереселенців продо-вжувала проживати на території Украї-ни і після Другої світової війни, хоча не виключена нова міграція представників середньоазійських народів до України і після Другої світової війни, що було мож-ливим у межах єдиного Радянського Со-юзу. З іншого боку, не слід забувати, що значний прошарок радянських збройних сил на території України становили вихід-ці з середньоазійських республік, які під-лягали перепису 1989 р., тоді як українців посилали служити до лав Радянської Армії за межі України. Це і пояснює те, чому у 2001 р., у порівнянні з 1989 р., чисельність представників середньоазійських народів в Україні скоротилася.

Проживають в Україні і представники мусульманських народів із Центральної Азії, серед яких слід виділити тюркомов-них уйгурів (самоназва уйгур), які прожи-вають на кордоні Узбекистану, Киргизста-ну та Казахстану з Китаєм, де в основному зосереджені в Сіньцзян-Уйгурському авто-номному краї. Розмовляють вони уйгур-ською мовою, яка відноситься до карлуць-кої (південно-східної) підгрупи тюркської групи алтайських мов. Сталося так, що у кочівників-уйгурів з XIV ст. почав по-ширюватись іслам, який став державною релігією Держави Чагатаїдів, до складу якої увійшли уйгури89. За даними перепи-су, в 1989 р. уйгурів в Україні проживало 194 особи90, а в 2001 р. – 19791, тобто чи-сельність народу в Україні практично не змінилася. Походження іншого мусуль-манського народу із Центральної Азії – дунган (самоназва лохуей, хуей), частина яких проживає в Україні, становить осо-бливий інтерес. В ХІХ ст. предки дунган переселилися із Китаю до Центральної Азії, рятуючись від преслідувань мань-чжурів. Очевидно, на новій батьківщині вони прийняли іслам, хоча їхня мова дуже близька до китайської, що відноситься до сінотибетської мовної сім’ї92. За даними переписів, 1989 р. дунган в Україні про-живало 140 осіб93, а в 2001 р. – 13394, тобто чисельність за 90-ті роки не змінилася.

З 1989 р. по 2001 р. в Україні значно зросла чисельність етнічних турків (само-назва тюрк). Якщо в 1989 р. їх налічува-лося лише 262 особи95, то під час перепису

2001 р. було зафіксовано вже 8844 особи96. Проте існує думка, що під час останньо-го перепису до числа етнічних турків за-писали себе більшість турків-месхетинців, батьківщиною яких є не Мала Азія, а Гру-зія97. Найбільша кількість турків – 3736 осіб – проживає у Херсонській обл., у До-нецькій обл. їх зосереджено 1791 особа, в Автономній Республіці Крим – 969 осіб, у Миколаївській обл. – 758 осіб, у Харків-ській обл. – 37898. Збільшення турецького населення в Україні за роки незалежно-сті можна пояснити великим інтересом Туреччини до України, що у значній мірі сприяло відкриттю на території України всіляких представництв, навчальних за-кладів, де були активно задіяні громадя-ни Туреччини. Турки є носіями турецької мови, яка входить до складу огузької під-групи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. Традиційним місцем проживанням турків є територія Малої Азії, Балкан-ський півострів, острів Кіпр99. Іслам у се-редовищі турків-сельджуків почав поши-рюватися вже з ХІ ст. Під час османських завоювань на початку XVI ст. турецький султан став халіфом усіх правовірних мусульман-сунітів, ким він залишався до початку ХХ ст. Історія Криму пов’язана з перебуванням на її території турків-осма-нів: з другої половини XV ст. по другу половину XVIII ст. Південний Крим зна-ходився під безпосереднім управлінням османо-турецької влади, що сприяло пере-селенню туди малоазійських турків і осма-нізації частини місцевого населення. Ар-хівні документи свідчать також про те, що значна турецька громада існувала в Одесі у 1922 р. – близько 400 осіб100. І на сьогод-ні турки схильні повернути свої втрачені позиції на території України, насамперед у Криму. Так, турецька фірма “Чаг” (Епо-ха) діє на території України в інтересах іс-ламської організації “Нуджу”. Внаслідок цього фінансуються турецький коледж у Криму та курси турецької мови при Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова. Зусиллями “Чаг” ство-рені релігійно-просвітницькі центри в ряді регіонів України, здійснюється матеріаль-на підтримка окремих мусульманських громад, які перебувають під юрисдикцією Духовного управління мусульман Криму. Підтримки з боку турків зазнає також і



медресе у Сімферополі, де готують імамів за програмою турецьких релігійних на-вчальних закладів. Викладають у медресе викладачі з Туреччини, а його випускники продовжують навчання у Туреччині. Важ-ливою подією стало відкриття Ісламського університету, у чому слід вбачати наслідки зусиль турецької сторони101. Таким чином, можна констатувати, що вплив турецької сторони на життя мусульман України, на-самперед Криму, з роками збільшується, а це означає зростання кількості представ-ників турецького етносу в Україні.

В етнічному аспекті з малоазійськими турками пов’язані турки-месхетинці – ет-нічна група, яка зазнала репресій з боку сталінського режиму і у якої існують про-блеми з поверненням на батьківщину – до Грузії. За мовою месхетинські турки близь-кі до малоазійських і в релігійному аспекті також належать до мусульман-сунітів. Під час перепису 1989 р. в Україні навіть не зазначалась така етнічна група, як турки-месхетинці. Проте під час перепису 2001 р. в Україні їх було зареєстровано 336 осіб102. Однак існує думка, що турків-месхетинців в Україні значно більше – під час перепису більшість турків-месхетинців ідентифіку-вали себе з турками103. Найбільша група їх мешкає у Донецькій обл., менше – у Ми-колаївській, Херсонській, Дніпропетров-ській та Черкаській областях. У 1992 р. турки-месхетинці створили в Україні Всеукраїнське товариство месхетинських турків “Ватан” (Батьківщина), яке займа-ється вирішенням не тільки проблеми по-вернення на батьківщину, а й питаннями збереження національної культури, мови. Певна кількість месхетинських турків нав-чається в Мусульманському університеті в Києві104.

Турки-месхетинці відносяться до числа не тільки тюркомовних мусульманських народів в Україні, але й представляють ба-гаточисельну кавказьку діаспору в Україні. Проте найбільш значним мусульманським тюркомовним народом кавказького похо-дження в сучасній Україні є азербайджанці (самоназва азербайджанлылар). Основна маса азербайджанців проживає на терито-рії незалежної Республіки Азербайджан, в Північно-Західній частині Ісламської Рес-публіки Іран (в Іранському Азербайджа-ні), на території Російської Федерації та в

інших державах, у тому числі в Україні. В етногенезі азербайджанців провідну роль відіграли як місцеві кавказькі племена, так і прийшлі іраномовні та тюркомовні племена, серед яких провідна роль нале-жала огузам. Внаслідок цього етногенез азербайджанців в основному завершився в ХІІІ ст. Хоча назва країни Азербайджан з’явилася вже в VII ст. Тоді ж на території Азербайджану араби почали поширювати іслам. Проте з другої половини VII ст. в Азербайджані, як і в сусідній Персії, на-бував поширення шиїтський іслам, який і до сьогодні є релігією азербайджанців, як і сусідніх народів Ірану. На початку XVI ст. завдяки активності династії Сефевідів, які походили з Азербайджану, була об’єднана в єдину державу Персія. З тих пір шиїт-ський іслам став державною релігією Іра-ну. Таким чином, азербайджанці за мовою дуже близькі до турків та туркменів, а за релігією та культурою – до персів105.

Окремого наукового дослідження змін чисельності цієї етнічної меншини в Україні поки що немає, за винятком статті М. Алієвої, де частково відображені ли-ше результати перепису населення 2001 року106. У 1959 р. чисельність азербай-джанців в Україні була досить незначною – лише 6,7 тис. осіб. У результаті масової міграції вона збільшилася в 1989 р. до 37 тис. осіб. За 1959–1989 рр. приріст стано-вив 30,3 тис. осіб (452,24%). За тридцять років чисельність азербайджанців в Украї-ні зросла майже вшестеро. За темпами приросту за перший період азербайджанці суттєво переважали темпи зростання всьо-го населення (22,89%), українців (16,36%) та загальної чисельності етнічних меншин (44,51%). Особливо суттєві відмінності в темпах приросту числа азербайджанців були порівняно з досить низькими тем-пами зростання сукупної чисельності ет-нічних меншин, окрім росіян – 2,2%. За цей період азербайджанці переважали серед всіх без винятку етнічних меншин, крім кримських татар, які лише в кінці 80-х рр. отримали можливість поверну-тися на свою історичну батьківщину. Ха-рактерною ознакою демографічних про-цесів 1989–2001 рр. стало скорочення загальної чисельності населення України, яке відбувалося за рахунок зменшення сукупної чисельності етнічних меншин,



насамперед завдяки скороченню числа ро-сіян. На тлі цих процесів приріст чисель-ності азербайджанської етнічної меншини був винятком. До того ж за темпами прирос-ту за другий період азербайджанці перева-жали навіть українців – відповідно 22,16% та 0,33%. У цілому ж за 1959–2001 рр. чи-сельність азербайджанців в Україні збіль-шилася майже всемеро (574,63%). При цьому приріст у абсолютних показниках був досить незначним – 38,5 тис. осіб. Не-рівномірно розподілявся приріст їхньої чи-сельності за двома періодами. Якщо взяти за 100% приріст числа азербайджанців за 1959–2001 рр., то на 1959–1989 рр. при-падало 78,7%, а на 1989–2001 рр. – лише 21,3%. Така нерівномірність, з одного боку, викликана різницею в часі між двома періодами – тридцять та дванадцять років, з іншого боку, безпосередній вплив мали і суспільно-політичні процеси. Азербай-джанці, як і інші східні народи, мають ви-сокий коефіцієнт народжуваності, до того ж серед мігрантів переважали особи моло-дого та середнього віку, тому коефіцієнт смертності серед них був значно меншим, ніж серед людей похилого віку. Для розу-міння сутності етнодемографічних проце-сів в Україні за 1959–2001 рр. важливий результат дає порівняння темпів прирос-ту чисельності азербайджанців зі змінами чисельності інших груп населення. Так, зокрема, за цей час темпи зростання чи-сельності азербайджанців у 37 разів пере-вищували темпи приросту всього населен-ня України (15,22%), у 34 рази – українців (16,74%), у 56 разів – етнічні меншини (10,18%). Крім того, приріст чисельності азербайджанців відбувся на тлі скорочен-ня сукупної чисельності етнічних меншин, крім росіян. У цілому ж за сорок два роки рівень частки азербайджанців серед при-росту чисельності всього населення Украї-ни був доволі незначним – 0,6%. Дещо вищим був рівень їхньої частки серед зростання загальної чисельності етнічних меншин за 1959–2001 рр. – 3,89%. Від-мінності в динаміці чисельності окремих етносів за 1959–2001 рр. сприяли змінам і етнічного складу населення України. Внаслідок постійного зростання чисель-ності азербайджанців збільшувалась і їхня частка серед усього населення. Через те що чисельність цієї етнічної меншини в

абсолютних показниках була досить не-значною, то і рівень їхньої частки серед усього населення хоча і збільшився, але продовжував залишатися доволі низь-ким: у 1959 р. – 0,02%, у 1989 р. – 0,07%, а в 2001 р. – 0,09%. Незначним залишав-ся і рівень частки азербайджанців серед загальної чисельності етнічних меншин в Україні і складав у 1959 р. – 0,07%, у 1989 р. – 0,26%, а в 2001 р. – 0,42%. По-рівняно вищою була частка азербайджан-ців серед сукупної чисельності етнічних меншин, окрім росіян. Зокрема, у 1959 р. вона становила 0,26%, у 1989 р. – 1,38%, а в 2001 р. зросла до 1,91%. Про масштаб зростання свідчить таке порівняння: якщо в 1959 р. азербайджанцем був лише ко-жен 385-й представник етнічних меншин, окрім росіян, то в 2001 р. – вже кожен 52-й. Територіальне розселення азербайджан-ців в Україні було досить нерівномірним за областями. Найбільше їх зосереджу-валося у східних та південних областях. Зокрема, в 2001 р. у Донецькій області мешкало 8 075 азербайджанців (17,87% загальної їхньої чисельності в Україні), у Харківській – 5 684 (12,58%), у Дніпропе-тровській – 5 683 (12,58%), в Автономній Республіці Крим – 3 748 (8,3%), у Луган-ській – 3 123 (6,91%), в Одеській – 2 777 (6,15%). Тобто в АР Крим та в п’яти об-ластях зосереджувалося 2/3 загальної чи-сельності азербайджанців в Україні. Крім того, у Києві було 2 567 азербайджанців (5,68%), у Запорізькій області – 2 490 (5,51%), у Миколаївській – 1 482 (3,28%), у Херсонській – 1 280 (2,83%), у Полтав-ській – 1 203 (2,66%), у Київській – 933 (2,06%), у Кіровоградській – 793 (1,75%) та у Севастополі – 629 (1,39%)107. Отже, протягом 1959–2001 рр. відбулося інтен-сивне зростання чисельності азербай-джанців в Україні й азербайджанці вслід за кримськими та поволзькими татарами стали третьою за чисельністю мусульман-ською громадою в Україні.

Азербайджанці України роблять все можливе для збереження своєї мови, куль-тури та докладають усіх зусиль для розвит-ку зв’язків між Україною й Азербайджа-ном. Вагомою подією в 1999 р. стало ство-рення Всеукраїнської громадсько-культур-ної організації “Конгрес азербайджанців України”, яка діє у 27 адміністративних



центрах України і має там свої регіональні організації. Майже кожна регіональна ор-ганізація Конгресу має школу вихідного дня, де викладають азербайджанську мову та інші предмети. У Києві Конгрес видає газету “Голос Азербайджану”, яка регу-лярно знайомить азербайджанську діаспо-ру з подіями на батьківщині. Чотири роки тому у Харкові було створено товариство українсько-азербайджанської дружби “До-стлуг”, котре об’єднує у своїх рядах пред-ставників 40 національностей108. Що сто-сується релігійного життя азербайджанців, то в Україні для цього немає перешкод – у місцях свого компактного проживання на сході та півдні України азербайджанці вже збудували кілька шиїтських мечетей. Ві-руючі азербайджанці підтримують тісні зв’язки зі своїми єдиновірцями з Ірану, які проживають в Україні. Разом з ними відзначають шиїтські свята та знаменні події.

До числа тюркомовних мусульман-ських народів слід віднести близькоспо-ріднених вихідців з Північного Кавказу – карачаївців (самоназва карачайлыла) та балкарців (самоназва таулу). За даними перепису 2001 р., в Україні проживало 190 карачаївців, а балкарців – 206, а в 1989 р. карачаївців в Україні проживало 342 осо-би і балкарців – 244 особи. І карачаївці, і балкарці розмовляють однією мовою – карачаєво-балкарською, що належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. За релігією вони вважаються мусульманами-сунітами, хоча в іслам почали переходити лише за часів пізнього середньовіччя внаслідок впливу Османської імперії в регіоні109.

З інших мусульманських народів Пів-нічного Кавказу, які мешкають на тери-торії України, особливо слід відзначити адигейців, кабардинців та черкесів. Не-зважаючи на те, що всі три етнічні групи вважаються окремими народами, усі вони називають себе адиге, хоча розмовляють на окремих близькоспоріднених мовах, які відносяться до абхазо-адигської групи північнокавказької мовної сім’ї. Ці народи вважаються мусульманами-сунітами, хоча відомо, що вони перейшли в іслам у XVII–XVIII ст., до того ж серед кабардинців, які походять з Моздока, є православні хрис-тияни110. У 1989 р. в Україні проживало

688 адигейців, кабардинців – 989 осіб, черкесів – 447 осіб. У 2001 р. адигейців в Україні проживало 338, кабардинців – 473 і черкесів – 199 осіб.

Близькоспорідненим народом до адиг-ських народів є абхазці (самоназва апсуа), які розмовляють абхазькою мовою, що на-лежить до абхазо-адигської групи північ-нокавказької мовної сім’ї. Проте частина абхазців за релігією є мусульмани-суніти, а решта – православні християни111. За да-ними перепису 1989 р., в Україні прожи-вало 990 абхазців, а в 2001 р. їх вже було 1458112. Це можна пояснити тим, що в пер-шій половині 90-х рр. Україна надала при-тулок для кількох сотень абхазьких біжен-ців, які рятувалися від наслідків грузин-сько-абхазького конфлікту. Крім того, слід згадати, що в Україні проживають спорід-нені з адигськими народами та абхазцями абазини (самоназва абаза)113, мова яких та-кож відноситься до абхазо-адигської групи північнокавказької мовної сім’ї і які за ре-лігією є також мусульмани-суніти, у чому слід вбачати турецький вплив. У 2001 р. в Україні було 128 абазинів114.

Аналогічна трагічна доля спіткала та-кож чеченців (самоназва нохчий), найчи-сельніший народ Північного Кавказу (на-прикінці 80-х рр. чеченців було 611,4 тис.). Мова чеченців належить до нахсько-да-гестанської групи північнокавказької мов-ної сім’ї. Офіційно чеченці вважаються мусульманами-сунітами115, хоча іслам се-ред них широко розповсюдився лише у XVIII ст., внаслідок діяльності місіонерів з Османської імперії. У першій половині ХІХ ст. чеченці стали учасниками релігій-но-політичного руху – мюридизму, який на Східному Кавказі очолив Шаміль. Чечен-ська громада належить до найчисельніших в Україні. За даними перепису 1989 р., в Україні проживало 1844 особи чеченської національності, з яких 1354 особи прожи-вало в містах та 490 – у сільській місцево-сті. При цьому спостерігалося, що 63,8% з них вільно володіли рідною чеченською мовою. Проте після війни, розпочатої у 1994 р. російським урядом в Чечні, до України прибула значна кількість чечен-ських біженців. Український уряд надав притулок кільком сотням чеченських бі-женців, що викликало протести з боку ро-сійського уряду116. Таким чином, кількість



чеченської діаспори в Україні значно збільшилася. За даними перепису 2001 р., в Україні проживало 2877 чеченців117.

Близькоспорідненими до чеченців є інгуши (самоназва галгаі), мова яких, як і чеченців, належить до нахсько-даге-станської групи північнокавказької мовної сім’ї. Інгуши також належать до мусуль-ман-сунітів. Кількість інгушів в Україні за останні півтора десятиліття практично залишилася незмінною – у 1989 р. інгушів в Україні проживало 466118, а в 2001 р. – 455 осіб119.

Проте найбільш значною із кавказьких діаспор в Україні є дагестанська. Дагестан належить до числа тих країн, де іслам дуже давно пустив свої корені. Ще в VII ст., під час арабських завоювань, у Дагестані роз-почалось поширення ісламу. Іслам поши-рювався серед народів Дагестану і у більш пізні часи. Внаслідок цього Дагестан став тією країною, де переважна більшість міс-цевих народів стали прибічниками ісламу. Традиційно дагестанці належать до числа мусульман-сунітів, хоча на території Да-гестану діяли і суфії, наслідком чого стало поширення ідей мюридизму в Дагестані та Чечні в першій половині ХІХ ст., очо-люване Шамілем. На сьогодні в Дагестані під впливом іззовні розпочали свою діяль-ність так звані “вагабіти”. Дагестанські на-роди в Україні являють собою носіїв мов, які належать переважно до двох мовних сімей – алтайської (кипчацька підгрупа тюркської групи) та північнокавказької (нахсько-дагестанська група). Із числа представників тюркомовних народів Да-гестану в Україні слід виділити кумиків (самоназва кумук) – у 1989 р. в Україні їх проживало 868 осіб, а в 2001 р. – 718 осіб; а також ногайців (самоназва ногай), які традиційно проживають не тільки в Дагестані, а й в інших районах Північ-ного Кавказу і кількість яких в Україні у 1989 р. становила 331 особу і в 2001 р. – 385 осіб. Проте найбільш чисельними в Україні є представники дагестанських на-родів, які розмовляють мовами нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім’ї: аварці (самоназва маарулал) – у 1989 р. їх в Україні проживало 2677 осіб, а в 2001 р. –1037 осіб; агули (самоназва агул) – у 1989 р. їх в Україні прожива-ло 78 осіб, а в 2001 р. – 58 осіб; даргинці

(самоназва дарган) – у 1989 р. їх в Укра-їні проживало 1550 осіб, а в 2001 р. – 896 осіб; лакці (самоназва лак) – у 1989 р. їх в Україні проживало 1035 осіб, а в 2001 р. – 1019 осіб; лезгини (самоназва лезгияр) – у 1989 р. їх в Україні проживало 4810 осіб, а в 2001 р. – 4349 осіб; рутульці (самоназва рутули) – їх в Україні в 2001 р. прожива-ло 137 осіб; табасарани (самоназва таба-саран) – у 1989 р. їх в Україні проживало 932 особи, а в 2001 р. – 977 осіб; цахури (самоназва йихби) – у 1989 р. їх в Україні проживало 62 особи, а в 2001 р. – 83 осо-би. Таким чином, майже 10 тис. представ-ників дагестанських народів на сьогодні мешкають в Україні, і при цьому найбільш численними залишаються в Україні, як і в Дагестані, лезгини, аварці, лакці120. Необ-хідно зазначити, що дагестанцям не при-таманне розмежування за національною ознакою і тому вони завжди тримаються гуртом. Доказом цього стало існування в Києві національно-культурного товари-ства народів Дагестану, тобто організа-ції за територіальним, а не національним принципом.

Підсумовуючи, слід зазначити, що кавказька діаспора з числа мусульман-ських народів була і залишається однією з найбільш впливових в Україні. Причин тут кілька. По-перше, географічно Украї-на і Кавказ межують між собою, що зна-чною мірою завжди сприяло не тільки встановленням контактів між народами, а й міграціям. По-друге, після Другої сві-тової війни уряд СРСР сприяв міграці-ям населення з перенаселеного Кавказу до промислових районів півдня та сходу України, чим і можна пояснити існуван-ня саме там числених кавказьких діаспор. По-третє, бурхливі події кінця 80-х – 90-х рр. вилилися в міжнаціональні конфлікти на Кавказі: азербайджансько-вірменський, грузинсько-абхазький, російсько-чеченсь-кий. Внаслідок цих конфліктів сотні бі-женців із цих гарячих точок знайшли собі притулок в Україні і кількість азербай-джанців, абхазців та чеченців в Україні значно збільшилася. По-четверте, населен-ня України, на відміну від заляканих кон-фліктом у Чечні росіян, більш толерантно ставиться до вихідців з Кавказу, внаслідок чого кількість більшості представників народів Кавказу в Україні не зменшилась,



а, навпаки, зросла, якщо ще враховувати ситуацію з азербайджанцями, абхазцями та чеченцями.

Важливе місце в релігійному житті му-сульман України посідають вихідці з араб-ських країн. В принципі, існує проблема, чи вважати всіх арабомовних вихідців з близькосхідних країн одним народом, чи окремими близькоспорідненими на-родами. В радянській етнографії перева-жала остання тенденція: арабів вважали метаетносом, до складу якого входили окремі етноси, такі як сирійці, ліванці, палестинці, іракці тощо121. Проте араби-мусульмани вважають, що всі арабомов-ні мусульмани – це один народ. З іншого боку, в середовищі арабомовного населен-ня близькосхідного регіону є багато хрис-тиян (мароніти в Лівані, копти в Єгипті тощо) та представників інших релігій (на-приклад, друзи в Лівані та Ізраїлі), які не вважають себе арабами і схильні поділяти населення арабських країн на окремі етно-си, відповідно до релігій та країн прожи-вання. Таким чином, ми є свідками того, як із одного великого етносу утворюються нові етноси, тобто відбувається процес ет-нічної парціації. Мова арабів належить до південної підгрупи семітської групи афра-зійської мовної сім’ї. Переважна більшість арабів дотримується сунітського ісламу, хоча шиїтський іслам поширений серед арабів у Іраку, Бахрейні, Лівані, Ємені та в деяких інших місцях, а хариджити (послі-довники Ібада) переважають в Омані.

Араби вже кілька десятиліть прожива-ють на території України, представляючи насамперед студентську молодь. Проте на сьогодні араби в Україні представлені не тільки студентами, а й підприємцями та іншими соціальними групами. За да-ними переписів, у 1989 р. в Україні про-живало 1240 арабів122, у 2001 р. арабів в Україні було зареєстровано 6575 осіб123. Останнє можна пояснити встановленням дипломатичних відносин між Україною і певною кількістю арабських країн, що значно спростило прямий в’їзд арабів до України. До того ж в Україні знайшли собі притулок вихідці з гарячих точок араб-ського світу – палестинці, багато з яких мають йорданські паспорти, ліванці, ірак-ці. Проте до України продовжують приїз-дити на навчання громадяни Сирії, Ємену,

північноафриканських країн тощо. Якщо переважна більшість вихідців з арабських країн перебуває на території України тим-часово, то палестинці знайшли тут свою другу батьківщину. Дані перепису 2001 р. дозволили виділити ті міста України, де араби проживають компактно: Київ – 1426 осіб, Одеса – 1320 осіб, Харків – 985 осіб, Дніпропетровськ – 525 осіб, До-нецьк – 470 осіб, Запоріжжя – 271 особа, Сімферополь – 268 осіб, Луганськ – 212 осіб, Вінниця – 174 особи124. Вихідці з арабських країн доклали багато зусиль для пропаганди ідей ісламу в Україні та зміц-нення позицій цієї релігії в нашій країні. В 1992 р. завдяки їх зусиллям було створено Духовне управління мусульман України (ДУМУ), головою якого є громадянин Лі-вану шейх Ахмад Тамім, котрий офіційно титулується “муфтій України”. Зусиллями арабської діаспори в 1997 р. у Києві була створена міжобласна мусульманська орга-нізація “ар-Раід”, така ж організація була створена й у Сімферополі. Завдяки зусил-лям арабських меценатів у Одесі розпо-чалося створення Арабського мусульман-ського центру та будівництво мечеті, а в Донецьку відбулося урочисте закладання мечеті ім. Ахмеда Ібн Фадлана, багато мусульман в Україні отримали також мате-ріальну допомогу тощо125.

З часом зростає в Україні також вплив мусульманських народів, які за мовою на-лежать до індоєвропейської мовної сім’ї. Насамперед це стосується носіїв мов іран-ської групи. Найбільш вагомою на Се-редньому Сході етнічною групою є перси (самоназва фарсі, ірані), які вже протя-гом багатьох століть традиційно дотриму-ються шиїтського ісламу126. Архівні доку-менти свідчать про те, що ще у 1922 р. в Одесі існувала громада шиїтів у кількості 2000 осіб, представлена персами та азер-байджанцями. А в Києві тоді ж існувала об’єднана колонія персів у кількості до 1000 осіб, яка знаходилася під протекто-ратом перського консула127. Проте згодом в Україні кількість етнічних персів значно зменшилась. Так, за результатами перепи-су 1989 р., в Україні проживало лише 228 персів128. За даними перепису 2001 р., пер-сів в Україні проживало 419 осіб129, із них 189 осіб проживало у Києві, 45 – в Одесь-кій обл., 28 – у Харківській обл., 22 – в



Донецькій обл.130 Однак ці цифри вигляда-ють дуже заниженими. Необхідно зважити на те, що після проголошення Україною незалежності в 1991 р. дуже інтенсивно по-чали розвиватися не тільки дипломатичні, а й економічні та культурні відносини між Україною й Ісламською Республікою Іран. Багато громадян ІРІ виїхали на навчан-ня до університетів України, з’явилося в Україні і багато іранських підприємців. За попередніми підрахунками співробітників Посольства Ісламської Республіки Іран в Україні, на сьогодні на території Украї-ни знаходиться до 5 тис. громадян Ірану, із яких близько 3 тис. становлять студен-ти. Проте національна приналежність при видачі віз та паспортів не враховується, а Іран є багатонаціональною країною, де, крім персів, найбільш великої етнічної групи в Ірані, проживають інші народи індоєвропейського походження – белуджі, мазандаранці, курди, гілянці тощо, а та-кож тюркомовні народи – азербайджанці, афшари, каджари тощо. З огляду на це можна зазначити, що вже у 2001 р. власне персів в Україні мало бути значно більше, ніж 419 осіб, офіційно зареєстрованих за результатами перепису.

За мовою та за походженням близь-коспорідненими до персів є таджики (са-моназва тоджик). Проте таджики, на відміну від персів, традиційно дотриму-ються сунітського ісламу, що, зокрема, і стало причиною утворення окремих етно-сів – персів і таджиків. За даними перепи-су 1989 р., таджиків в Україні проживало 4447 осіб131. У 2001 р. кількість таджиків в Україні залишилась практично незмін-ною – 4255 осіб132. Цю стабільність мож-на поянити тим, що у 90-ті рр. ХХ ст. та-джики не повертались на свою історичну батьківщину через громадянську війну, що мала дуже негативні наслідки для Та-джикистану. Проте існує думка, що кіль-кість таджиків в Україні може досягати 14 тис. осіб, в чому слід вбачати наслідки тієї ж громадянської війни в Таджикистані. Тому помітною подією в житті таджиць-кої громади в Україні стало створення в 2000 р. українсько-таджицького товари-ства ім. А. Кримського133.

З інших іраномовних етносів на терито-рії України, які походять з країн Близько-го та Середнього Сходу, слід виділити такі

народи: пуштуни (самоназва пуштун), або афганці, які належать до мусульман-сунітів та походять з Афганістану та Па-кистану,– у 1989 р. в Україні їх було за-реєстровано 360 осіб, а в 2001 р. – 1008 осіб; белуджі (самоназва балуч, балоч) – мусульмани-суніти, вихідці з Ірану, Аф-ганістану та Пакистану, яких в Україні у 1989 р. було лише 45 осіб, а в 2001 р. – 31 особа; курди (самоназва курд), батьківщи-ною яких є території Ірану, Іраку, Сирії та Туреччини і які за релігією належать не тільки до мусульман сунітського та шиїт-ського напрямів, а й сповідують свою ре-лігію – єзідізм,– у 1989 р. курдів в Україні було 238 осіб, а в 2001 р. – 2088 осіб; та-лиші (самоназва толиш), які є нащадками іраномовних аборигенів Азербайджану і які частково належать до мусульман-суні-тів та шиїтів,– у 1989 р. в Україні їх було 11 осіб, а в 2001 р. – 133 особи134.

Таким чином, кількість представників мусульманських іраномовних народів з території Близького та Середнього Схо-ду – таджиків, пуштунів, белуджів, кур-дів – в Україні в 90-ті роки значно збіль-шилася через нестабільні політичні умови на їхній батьківщині. Насамперед це сто-сується громадянської війни в Таджики-стані, диктатури талібів у Афганістані та американської окупації Афганістану, не-стабільної ситуації на півночі Іраку та на південному сході Туреччини в місцях про-живання курдів. З іншого боку, Україна стала східною сусідкою країн Євросоюзу і тому почала приваблювати мігрантів із не дуже стабільних в економічному відно-шенні країн Середнього Сходу.

На нашу думку, не варто поспішати зараховувати до числа мусульманського населення ту групу, яка під час переписів 1989 р. та 2001 р. була зазначена як “наро-ди Індії та Пакистану”135, через те що там може виявитися значна кількість прибіч-ників індуїзму, сикхізму та інших релігій, але не ісламу.

В остаточному підсумку можна зазна-чити, що мусульманська громада України в етнічному аспекті є дуже строкатою – на території України зафіксовано представ-ників майже сорока мусульманських на-родів. Проте серед більше ніж 400 тис. мусульман в Україні переважають тюр-комовні етноси, і серед них насамперед



кримські татари (248193), поволзькі та-тари (73304) та азербайджанці (45176). Друге місце посідають в Україні народи північнокавказького походження, насам-перед дагестанці та чеченці, які розмов-ляють мовами північнокавказької мовної сім’ї. За останні роки значно збільшилась кількість іраномовних мусульман з країн Середнього Сходу (перси, курди, пушту-ни). Тільки кримські татари являють со-бою тубільне населення держави, але вони в основному повернулися з депортації протягом останніх двох десятиліть. Решта мусульманських народів, за винятком по-волзьких татар, переважно з’явилися на території України як після Другої світової війни, так і після розпаду СРСР – під час загострення локальних конфліктів. Най-більш компактно мусульмани розселені в Автономній Республіці Крим, а також в південних та східних областях України, тобто у найбільш інтернаціональних

1 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – Київ, 1996.2 Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. – Київ, 2003.3 Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – Київ, 1998.4 Наулко В.І. Формування сучасного етнічного складу населення України // Етнонаціональні

процеси в Україні. Історія і сучасність. – Київ, 2001; Наулко В.І. Динаміка етнічного складу на-селення України // Етнонаціональні процеси в Україні. Історія і сучасність. – Київ, 2001.

5 Момрик А. Кавказька діаспора в Україні // Матеріали до української етнології. – 2004. – № 4 (7).

6 Хаяли Р.И. Возвращение крымских татар в Крым во второй половине 50-х – 80-х гг. ХХ столетия // Сходознавство. – №17–18. – Київ, 2002; Хаяли Р.И. Крымские татары в этни-ческом составе населения Крымской АССР в период Второй мировой войны 1939–1944 гг. // Сходознавство. – №25–26. – Київ, 2004.

7 Алієва М. Утворення азербайджанської національної меншини в Україні та діяльність її на-ціонально-культурних товариств // Етнічна історія народів Європи – 2005. – №18.

8 Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних товариств на території незалежної України // Східний світ. – 2005. – №2.

9 Данилов С.І. Мусульмани України: соціально-географічний нарис // Богомолов О., Данилов С., Семиволос І., Яворська Г. Ісламська ідентичність в Україні. – Київ, 2005. – С. 10–22.

10 Татары крымские // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 434–435.

11 Рославцева Л.И. Крымскотатарский язык // Тюркские народы Крыма. – Москва, 2003. – С. 147–150.

12 Рославцева Л.И. Антропологический облик // Тюркские народы Крыма. – Москва, 2003. – С. 150–152.

13 Татары крымские. – С. 435.14 Тунманн. Крымское ханство. – Симферополь, 1991. – С. 21.15 Blau O. Über Volkstum und Spache der Kumanen // Zeitschrift der Morgenlдndisehen Gesellsc-

haft. – 1876. – Bd. 29. – S. 556–587.16 Кондораки В. Подробное описание южного берега Крыма. – Николаев, 1867. – С. 34; Кон-

дораки В.Х. Универсальное описание Крыма. – Т. І–ІІ. – Ч. 1. – Николаев, 1873. – С. 159.

промислово-сільськогосподарських регіо-нах держави. Проте у Києві, як у столиці держави, мусульманський осередок також значно представлений.

Однак запропонована розробка про-блеми є неповною, оскільки при аналі-зі ситуації насамперед залучалися дані офіційних переписів, які не завжди збі-гаються з даними консульських відді-лів посольств, Міністерства внутрішніх справ тощо. Через це ми не знаємо точну кількість мігрантів певних національно-стей, нам невідома кількість тих, хто має іноземне, а хто має українське громадян-ство і хто має тимчасовий статус біжен-ців. Невідома точна кількість віруючих мусульман серед представників східних народів в Україні. Тому є сенс у майбут-ньому сконцентрувати увагу саме на цих аспектах проблеми, залучивши, крім да-них офіційних переписів, інші джерела інформації.



17 Радлов В.В. Опыт словаря тюркских наречий. – Т. ІІІ. – Ч. І. – Санкт-Петербург, 1905. – С.тб 899–900; Васюков С. Крым и горные татары. – Санкт-Петербург, 1904. – С. 14.

18 Брун Ф. Черноморье. – Т. II. – Одесса, 1880. – С. 24119 Пономарьова І.С., Назар’єв Є. І. До питання формування етноніма “тат”, що побутує се-

ред етнічних грецьких груп Українського Надазов’я // Сходознавство. – № 9–10. – Київ, 2000. – С. 199–205.

20 Schütz E. The Tat People in the Crimea // Acta Orientalia Academiae Scientarum Hung. – Т. ХХХІ. – Budapest, 1977.

21 Паллас. Путешествие по Крыму академика Палласа в 1793–1794 годах // ЗООИД. – Т. ХІІ. – Одесса, 1881. – С. 151.

22 Волкова Н.Г. Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа. – Москва, 1973. – С. 46–49.23 Бушаков В. Етнонім татар у часі і просторі // Україна в минулому. – Вип. 8. – Київ–Львів,

1996. – С. 114–116. 24 Minorsky V. Tat // E. Brill’s First Encyclopaedia of Islam. 1913–1936. – Vol. VІІІ. – Lieden –

New York – Kopenhavn – Köln, 1987. – Р. 698.25 Филоненко В.И. К вопросу о происхождении и значении слова «тат» // ИТОИАЭ. – Т. ІІ

(59). – Симферополь, 1928. 26 Биярсланов М. Мурат Бей Биярсланов. Фирман Мухаммеда ІV Митрополиту (крымско-

му) Давиду, последовавший в 1062 году хиджры (в 1652 году хр. лет) // ИТУАК. – №7. – Сим-ферополь, 1889. – С. 81; Хартихай Ф. Историческая судьба крымских татар // Вестник Евро-пы. – Т. ІІ. – Санкт-Петербург, 1866. – С. 210; Дашкевич Я.Р. Етноконфесійна ситуація обабіч Великого кордону ХІV–ХVІІІ ст. Спроба синтетичного узагальнення // ІV сходознавчі читання А. Кримського. Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 2000-й річниці християн-ства. – Київ, 2000. – С. 14.

27 Сидоренко В.А. Формирование крымскотатарского народа // Тюркские народы Крыма. – Москва, 2003. – С. 143–147.

28 Сидоренко В.А. Формирование крымскотатарского народа. – С. 143–147.29 Рославцева Л.И. Мусульманская культурная традиция в Крыму // Тюркские народы

Крыма. – Москва, 2003. – С. 313–317.30 Рославцева Л.И. Мусульманская культурная традиция в Крыму. – С. 313.31 Смирнов Н. Классовая база ислама в Крыму // Воинствующий атеизм. – 1931. – № 8–9. –

С. 32–33. 32 Озенбашлы А. Роль царского правительства в эмиграции крымских татар // Крым. – 1926. –

№ 2. – С. 143–144.33 Вологдин Б.П. К вопросу о численности населения в Крыму до завоевания его русскими //

Крым. – 1927. – № 1(3). – С. 105. 34 Короленко Б. Еміграція кримських татар до Туреччини після 1783 року: перша хвиля

(1783–1803 рр.) // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє. – Київ, 2004. – С. 171.35 Там само. – С. 175.36 Маркевич А.И. Переселения крымских татар в Турцию в связи с движением населения в

Крыму. Часть первая // Известия АН СССР. – VII серия. Отделение гуманитарных наук. – 1928. – № 4–7. – С. 388.

37 Короленко Б. Еміграція кримських татар до Туреччини після 1783 року… – С. 176.38 Рославцева Л.И. Мусульманская культурная традиция в Крыму. – С. 313.39 Центральный государственный архив Автономной Республики Крым (ЦГААРК). –

Ф. Р-663. – Оп. 10. – Д. 823. – Л. 95–98.40 Ганкевич В.Ю., Белоглазов Р.Н. Крымскотатарское медресе. – Симферополь, 2002. –

С. 67.41 ЦГААРК. – Ф. Р-663. – Оп. 10. – Д. 1662. – Л. 1; Абдулаев И. Мечети Крыма // Голос

Крыма. – 1997. – 1 августа.42 Хаяли Р.И. Крымские татары в этническом составе населения Крымской АССР в период

Второй мировой войны 1939–1944 гг. // Сходознавство. – № 25–26. – Київ, 2004.43 Наулко В.І. Формування сучасного етнічного складу населення України // Етнонаціональні

процеси в Україні. Історія і сучасність. – Київ, 2001. – С. 39.



44 Степанов В.В. Крым и крымские татары: историческая демография и современная этнопо-литическая ситуация // Тюркские народы Крыма. – Москва, 2003. – С. 339–340.

45 Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВОВУ). – Ф. 2. – Оп. 13. – Спр. 6691. – Арк. 1–2; Хаяли Р.И. Возвращение крымских татар в Крым во второй половине 50-х – 80-х гг. ХХ столетия // Сходознавство. – № 17–18. – Київ, 2002.

46 Наулко В.І. Динаміка етнічного складу населення України // Етнонаціональні процеси в Україні. Історія і сучасність. – Київ, 2001. – С. 53.

47 Степанов В.В. Крым и крымские татары: историческая демография и современная этнопо-литическая ситуация. – С. 340–357.

48 Богомолов О., Данилов С. Розвиток та становлення ісламських інститутів в Україні. Кінець ХХ – початок ХХІ ст. // Іслам і українське суспільство: соціальні та політичні аспекти. – Київ, 2004. – С. 4.

49 Мухамедова Р.Г., Федянович Т.П. Татары // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 433–434; Наулко В.І. Формування сучасного етнічного складу населення України // Етнонаціональні процеси в Україні. Історія і сучасність. – Київ, 2001. – С. 38.


51 Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВОВУ). – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 1821. – Арк. 10–11.

52 Cафаров. A. Про татарів на Україні // Східний світ. – 1928. – № 3–4.53 Там само.54 Бистрицька О.Б. Розвиток системи освіти національних меншин в Україні у 1917–1939 рр.

Дис. … канд. іст. наук. – Харків, 1998. – С. 117, 118, 120, 122–123, 132, 135, 152, 168–169, 173. 55 Богомолов А., Бубенок О., Данилов С., Радивилов Д. Мусульманское образование в Украине

(1918–1927 гг.): политико-правовые и организационно-институциональные аспекты // Іслам і українське суспільство: соціальні та політичні аспекти. – Київ, 2004. – С. 107–117.

56 ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 2723. – Арк. 2–12.57 ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 956. – Арк. 3, 10, 12, 17, 27, 29, 31, 46, 55;

ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 213. – Арк. 31;ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 2169. – Арк. 2;ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 3. – Спр. 1064. – Арк. 3, 22–27.


59 Там само.60 ЦДАВОВУ. – Ф. 2. – Оп. 13. – Спр. 6691. – Арк. 33–35. 61 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – Київ, 2001. – С. 25; Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. – Київ, 2003. –

С. 35. 62 Богомолов О., Данилов С. Розвиток та становлення ісламських інститутів в Україні. Кінець

ХХ – початку ХХІ ст. // Іслам і українське суспільство: соціальні та політичні аспекти. – Київ, 2004. – С. 6;

Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних товариств на території незалежної України // Східний світ. – 2005. – № 2. – С. 50–58.

63 Башкиры // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 93.

64 Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 года. Украинская ССР. – Москва, 1963. – С. 168.

65 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – Київ, 1996. – С. 13.66 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – Київ, 2001. – С. 23.67 Кафмышева Б.Х. Узбеки // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва,

1988. – С. 466–469.



68 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – Київ, 1996. – С. 142–145.69 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – Київ, 2001. – С. 25.70 Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. – Київ, 2003. –

С. 37. 71 Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних товариств

на території незалежної України. – С. 55–56.72 Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних товариств

на території незалежної України. – С. 55; Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліо-графічний покажчик. – С. 37.

73 Аргынбаев Х., Исмагулов О. Казахи // Народы мира. Историко-этнографический справоч-ник. – Москва, 1988. – С. 194–196.

74 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 59.75 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 25.76 Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. – С. 26.77 Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних товариств

на території незалежної України. – С. 56–57.78 Васильева Г.П. Туркмены // Народы мира. Историко-этнографический справочник. –

Москва, 1988. – С. 458–461.79 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 134.80 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 25.81 Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. – С. 37.82 Караев О.К. Киргизы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва,

1988. – С. 215–218.83 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 63.84 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 24.85 Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. – С. 63.86 Каракалпаки // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. –

С. 202–203; Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 62; Національний склад на-селення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – С. 24.

87 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 58, 63, 134, 142; Нетеса С.В. До питан-ня про діяльність мусульманських національно-культурних товариств на території незалежної України. – С. 56–57.

88 Бистрицька О.Б. Розвиток системи освіти національних меншин в Україні у 1917–1939 рр. Дис. … канд. іст. наук. – Харків, 1998. – С. 169.

89 Решетов А.М. Уйгуры // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 471.


перепису населення 2001 року. – С. 26.92 Решетов А.М. Дунгане // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва,

1988. – С. 159.93 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 40.94 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 23.95 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 133.96 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 25 97 Данилов С. Мусульмани України: соціально-географічний нарис. – С. 18.98 Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. – С. 36.



99 Еремеев Д.Е. Турки // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 457–458.

100 ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 1821. – Арк. 10.101 Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних това-

риств на території незалежної України. – С. 57.102 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 25103 Данилов С. Мусульмани України: соціально-географічний нарис. – С. 18; Нетеса С.В. До

питання про діяльність мусульманських національно-культурних товариств на території неза-лежної України. – С. 56.

104 Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних това-риств на території незалежної України. – С. 57.

105 Логашева Б.Р. Азербайджанцы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 42–45.

106 Алієва М. Утворення азербайджанської національної меншини в Україні та діяльність її національно-культурних товариств // Етнічна історія народів Європи. – 2005. – №18.

107 Висловлюю подяку В. Скляру за надану інформацію.108 Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних това-

риств на території незалежної України. – С. 53–55.109 Шаманов И.М. Карачаевцы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. –

Москва, 1988. – С. 203; Смирнова Я.С. Балкарцы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 84.

110 Смирнова Я.С. Адыгейцы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 41–42; Бгажноков Б.Х., Смирнова Я.С. Кабардинцы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 192–193; Смирнова Я.С. Черкесы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 504.

111 Смирнова Я.С. Абхазы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 35–36.

112 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – С. 23.

113 Смирнова Я.С. // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 35.

114 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – С. 23.

115 Чеченцы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 508–509.


перепису населення 2001 року. – С. 26.118 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 56.119 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 23. 120 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 5, 6, 7, 39–40, 69, 73, 93, 121, 160;

Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського пере-пису населення 2001 року. – С. 23–26.

121 Родионов М.А. Арабы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 64–66.


перепису населення 2001 року. – С. 23. 124 Данилов С.І. Мусульмани України: соціально-географічний нарис. – Київ, 2005. – С. 18.125 Богомолов О., Данилов С. Розвиток та становлення ісламських інститутів в Україні. Кінець

ХХ – початку ХХІ ст. – С. 4–5, 29–38; Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних товариств на території незалежної України. – С. 50–52.



126 Кисляков В.Н. Персы // Народы мира. Историко-этнографический справочник. – Москва, 1988. – С. 359

127 ЦДАВОВУ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 1821. – Арк. 10–11.128 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 95.129 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 25.130 Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. – С. 30.131 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 122.132 Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 року. – С. 25.133 Нетеса С.В. До питання про діяльність мусульманських національно-культурних това-

риств на території незалежної України. – С. 57.134 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 12, 13, 123; Національний склад на-

селення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – С. 23–26.

135 Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. – С. 25; Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – С. 25.


ОСНОВНІ тенденції розвитку сучас-ного постбіполярного світу є пред-

метом ретельного вивчення політологів. Виникнення нового міжнародного поряд-ку, посилення взаємодії між державами у межах процесів глобалізації, подальший прогрес у різних галузях науки та техноло-гій зробили можливим посилення позицій країн, які раніше перебували на периферії міжнародних подій, і це не може лишати-ся непоміченим явищем. Окреме місце у таких дослідженнях посідають претензії так званих “нових гравців” на політичній карті світу, у тому числі двох азійських ве-летнів – Китаю та Індії, які у нових умовах намагаються знайти відповідне місце для себе, враховуючи не тільки свої ресурси, а й велике цивілізаційне надбання, так би мовити, “славу давніх часів”. У порівнян-ні з Китаєм Індія виступає в цьому сенсі “молодшим братом”, враховуючи політич-ні реалії останнього півсторіччя, проте її претензії на більш активну роль у справах не лише континенту, а й усього світу луна-ють голосно та наполегливо. Такі амбіції поступово починають серйозно сприйма-тись у світі, зокрема, на думку російських дослідників, “…все більше утверджується погляд на Індію як на одного з найбільш авторитетних і впливових членів міжна-родної спільноти, досить перспективного політичного й економічного партнера” [Владимиров 2005, 3].

Директор Індійського інституту китає-знавства Г. Дешпанде зазначав стосов-но таких амбіцій: “Багато країн на нашій планеті надали б перевагу іншому світо-устрою...” [Акимов… 2001, 94]. Однопо-лярний світ на чолі з США – реалії сьо-годення, але зовсім не ідеал для великих країн Сходу, що мають власну багатовікову культурну традицію, у тому числі – й по-літичну. Маються на увазі передусім Ки-тай та Індія, які у минулому сторіччі змо-гли зберегти цивілізаційну своєрідність і в яких немає комплексу неповноцінності перед цивілізаціями Заходу. Якщо в Ки-таї говорять про бажане майбутнє світу

як про “багатополюсність” [Шергін 2003], то для індійської політичної науки більш притаманним є визначення “поліцентрич-ність” – цей термін є традиційним для сус-пільної думки індійців з давніх часів. Саме про світоглядні традиції піде мова у на-шому дослідженні, адже для країн Сходу, й Індії зокрема, традиційні підходи багато важать і в умовах сьогодення залишають-ся принциповими для окреслення сучас-них тенденцій. Відомо, що спадковість є визначною рисою індійської цивілізації, і тому вивчення усталених підходів до най-важливіших світоглядних проблем є абсо-лютно необхідним для розуміння сучасної політики держави, поведінки її лідерів. Актуальність такого дослідження визна-чена передусім тим, що наразі Республіка Індія є дійсно країною з великими амбіція-ми щодо власного місця на світовій арені і такі амбіції мають витоки у певних реаліях, про що докладніше йтиметься далі.

Окремою мотивацією для написан-ня статті є відданість автора улюбленій темі – дослідженню принципової індій-ської доктрини “єдності у відмінностях”, яка має багато різних профілів. Один з них – географічний, оскільки географіч-на різнобарвність Індії може бути порів-няна з етнічною, релігійною, культурною та економічною строкатістю, при цьому Індія існує як єдине ціле протягом бага-тьох сторіч. Безумовно, до географічного чинника приєднується політичний: ідея ідентичності, самовизначення, приналеж-ності до єдиної цивілізації та політичної культури має давню історію і зараз над-звичайно активно досліджується переду-сім самими індійцями, як на батьківщині, так і за кордоном. Так, метою дослідження відомого історика та соціолога Панде став аналіз суспільних та ідейних засад індій-ської культури, при цьому автор підкрес-лив, що їх формування починалося саме з географічної єдності [Pande 1995]. До цієї теми звертаються відомі політологи-індій-ці, які працюють за кордоном, у США та Великій Британії,– С. Кхілнані, А. Кохлі,

О.А. Борділовська

ВІД СВЯЩЕННОЇ ГЕОГРАФІЇ ДО ГЕОПОЛІТИКИ: ТРАДИЦІЇ ІНДІЙСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ


Від священної географії до геополітики: традиції індійського світогляду

Б.Р. Найар. Ідея самоідентичності та різні її прояви стали предметом дослідження відомого економіста і соціолога, лауреата Нобелівської премії А. Сена: презентація його книги “The Argumentative Indian” [Sen 2005] з великим успіхом пройшла 1 серпня 2005 р. в Делі і, відповідно до назви, ви-кликала жваве обговорення в індійських засобах масової інформації – в пресі та на телебаченні. Центральною стала тема ін-дійської демократії, її походження та спе-цифіка, і тому знов і знов йшлося про ве-лич однієї з найдавніших цивілізацій світу і її становище у сучасних умовах. Немає жодного сумніву, що усі ці новітні дослі-дження пов’язані з сучасними змінами, з новими проблемами та перспективами, які постають перед Індією в епоху глобаліза-ції, з намаганнями посилити позиції краї-ни в світі, перетворити її на один із провід-них геополітичних центрів.

“Геополітичні центри – це держави, значення яких зумовлене не їх потужністю і мотивацією, а швидше їх важливим роз-ташуванням”,– стверджує З. Бжезинський [Бжезинский 2005, 55]. Саме на таких по-зиціях стояли й давньоіндійські автори політичних доктрин, які добре усвідомлю-вали вигідне місце Індії на географічній карті. Традиційно під назвою Індія мався на увазі весь південноазійський субконти-нент, коли йдеться про історичну тради-цію, а не сучасну ситуацію, саме так слід сприймати сутність цієї назви. Наразі цей субконтинент розглядається як окремий геополітичний регіон. Геополітика вияв-ляє об’єктивно існуючі просторові цін-ності, і хоча про науку під такою назвою ми говоримо лише впродовж століття, ще у давнину саме цьому критерію надава-лося велике значення. Адже, за висловом Роміли Тхапар, “...визначені регіональ-но простори є активними гравцями істо-ричних подій, що можна простежити і в історичній, і в географічній перспективі...” [Thapar 2002, 38].

Отже, великий субконтинент, оточений з трьох сторін морями й океаном і з пів-ночі – найвищими горами світу Гімалая-ми, має чітко визначені природні кордони. Це величезний масив, історія якого багато в чому була визначена саме географіч-ними умовами: природними кордонами, розмаїттям природно-кліматичних зон та

великою територією. Неможливо недооці-нювати вплив географічного чинника на історичний розвиток Індії та формування її цивілізаційних особливостей. Природні кордони зробили цей регіон захищеним і до певної міри ізольованим; за висловом Маджумдара, “...вони захищали Індію, але не могли гарантувати її недоторканність” [Majumdar 1994, 2]. Ці кордони ніколи не були такими, що їх неможливо перетнути. Навпаки, існувало декілька основних шля-хів, якими чужинці потрапляли до Індії,– як місіонери та торговці, так і як завойов-ники. Тими ж шляхами індійці потрапляли до інших країн і знайомили їх мешканців із власною культурою. Один з таких відо-мих шляхів – через територію сучасного Афганістану (долина річки Кабул – Пе-шавар або Герат – Кандагар), Гіндукуш, до рівнин Пенджабу – п’ятиріччя долини Інду. Саме так до Індії прийшли племена аріїв у середині ІІ тис. до н.е., так потра-пили до Західної Індії війська Олександра Македонського та пізніше – завойовники-мусульмани. Вже звідти через невеличкий коридор між пустелями Раджастану та пе-редгір’ям Гімалаїв шлях пролягав до іншої великої рівнини – долини Гангу. Немає ні-чого дивного в тому, що всі важливі баталії, у яких вирішувалася подальша доля Індії, відбувалися біля містечка Паніпат, на вхо-ді до Великої Гангської рівнини,– іншого шляху фактично не існувало. (Сьогодні кожен, хто потрапляє до Паніпата, розта-шованого у штаті Харіяна, неподалік від Делі, може побачити чудовий монумент на честь захисників індійської землі та напис: “Паніпат – місто військової слави Індії”).

З протилежного напрямку – східно-го – потрапляли до Індії шукачі знань та релігійних істин, а також торговельні місії та посольства з Китаю, перетинаючи Гіма-лаї через Хотан. Хоча цей шлях був досить небезпечний та виснажливий для мандрів-ників, жага до знань чи то прибутків іно-ді перемагала, й завдяки цьому ми маємо чудові джерела для вивчення історії Індії – подорожні записи китайських мандрівни-ків, здебільшого буддійських ченців – Фа Сяня, Сюань Цзана.

А. Тойнбі розрізняв кордони військові та так звані пороги культурного впливу. У давнину культурний вплив Індії поширю-вався через Кашмір та Гандгару на північ



та частково на захід, до Центральної Азії та Афганістану. Тому важко чітко окресли-ти ареал індійської цивілізації – він зміню-вався відповідно до історичних часів, хоча й не такою значною мірою. Так, свого часу Кушанська імперія об’єднала території Афганістану, Центральної Азії та Північ-ної Індії. Вплив індійської культури тут не піддається жодному сумніву, та й військо-ві кордони значно просунулися на північ, далі від природної межі Індії – Гімалаїв. Проте центральною ареною індійської ци-вілізації залишалися території, які завжди були її ядром, передусім мається на увазі велика Індо-Гангська рівнина.

Географічне розмаїття Індії вражає так само, як її простір: нагадаємо, що тут мож-на знайти найбільші гори у світі, алюві-альні рівнини, різноманітні ліси та гарячі пустелі – надто великою є площа субкон-тиненту, розташованого обабіч північного тропіка. Ці два чинники разом – велика площа та розмаїття – стали визначальними як для існування великої кількості госпо-дарських укладів, так і різних політичних об’єднань. Проте для нас зараз важливо підкреслити, що вже на ранньому етапі це сприяло формуванню певної суспільної свідомості індійців. Існуюче розмаїття – географічне, расове, етнічне, лінгвістичне, релігійне, культурне, політичне – є визна-чальною рисою індійської цивілізації, а головний, об’єднуючий принцип цієї циві-лізації – єдність у відмінностях. Відчуття єдності формувалось у давні часи багато в чому завдяки існуючим кордонам, і йдеть-ся знову ж таки про субконтинент, чітко окреслений географічно. Відомий полі-тичний діяч, колишній прем’єр-міністр Індії М. Десаї з цього приводу зазначав: “Ідея індійської єдності, яка передбачала спільну могутність усього субконтиненту, зайняла міцні позиції в індійських умах приблизно з часів створення епосу “Ма-хабгарата” [Desai 1964, 15].

Автор одного із справжніх індійських бестселерів останніх років “Ідея Індії” по-літолог Суніл Кхілнані також підкреслює: “В брахманській традиції, наприклад в лі-тературі Пуран, чітко висловлене почуття природних географічних кордонів, окрес-лених у священній географії завдяки тірт-хам – місцям паломництва, розташованим по всій країні, доповнене ідеєю міфічних

реалій – Ар’яварти чи то Бгаратварші” [Khilnani 2004, 156].

Бгаратварша (“земля синів Бгарати”) та Джамбудвіп (“континент дерева Джам-бу”) – найдавніші назви субконтинен-ту. Пурани зазвичай поділяють весь світ на сім великих частин – двіп (островів) і Джамбудвіп, одна з яких, згідно з цією літературою,– центральна. У свою чергу вона поділяється на дев’ять частин (варш), одна з яких – Бгаратварша – розташована від Гімалаїв до моря. Дуже важко чітко ви-значити кордони кожної з вищеназваних територій, але, безперечно, Джамбудвіп – більша, оскільки до неї також традиційно відносили землі на північ від Гімалаїв у Центральній Азії. “Індія зазвичай нази-валася Джамбудвіп за часів Маур’їв та Кушанської імперії” [Pande 1995, 11]. Бга-ратварша – земля вже суто індійська, без центральноазійського компоненту, розта-шована на південь від Гімалаїв, на північ від океану. Проте, можливо, сюди іноді включали південно-східні території, що відбивало вже більш пізні політичні реалії періоду імперії Гуптів.

У простішому варіанті Індію зазвичай поділяють на три великі частини: північну (гірську), Індо-Гангську рівнину (Ар’явар-та) та півострів на південь від гір Вінах’я (Дакшінапатха). Середньовічна назва Гін-дустан більш-менш кореспондується саме з Ар’явартою давнини – як вже зазначало-ся, центральною ареною індійської історії. З точки ж зору історичної географії, най-більш усталеним був поділ Індії на п’ять частин – чотири чверті та середину. Про такий поділ йдеться ще в Атхарваведі та Айтарейа-брахмані, він був звичайний за часів існування великих імперій – Ашо-ки Маур’ї та Харшавардгани. (Назви цих п’яти частин – Уттарапатха, Мах’ядеша, Прач’я, Дакшінапатха та Пратіч’я, або Апаранта,– були пов’язані з їхнім розта-шуванням). Усі вони були саме частинами єдиної великої Індії, і справжній господар, імператор, мав володіти усіма п’ятьма. Ось чому у “Харшачаріті” Бана, розповідаючи про свого господаря, імператора Харшу, називав його “володарем п’яти Індій”.

З політичної точки зору вся Індія (суб-континент) сприймалася як “універсальна монархія” – чакраварті кшетра. Проте така “імперія” була скоріше політичним



ідеалом і не суперечила існуванню регіо-нальних автономій: спочатку це були джа-напади – колишні об’єднання племен, що згодом перетворилися на політичні об’єд-нання республіканського типу, пізніше – монархічні держави (обидва типи деякий час співіснували). Таким чином, єдність у різноманітності в політичному устрої пе-редбачала пріоритет загальноіндійських інтересів, проте усталеною нормою було існування багатьох автономій. Сучасні до-слідники навіть намагаються відшукати тут витоки федералізму, найбільш природ-ного для Індії державного устрою [Pande 1995, 14]. Ідеї верховного пріоритету ча-краварті кшетра значно посилювалися у часи існування великих північноіндій-ських імперій – Маур’їв, Гуптів та Харші. Проте нормою політичного життя для Індії залишалося все ж таки існування певної кількості досить автономних державних утворень. Це приводить нас до іншого принципового питання: вкрай важко роз-різнити внутрішню та зовнішню політи-ку, коли йдеться про традиційне індійське суспільство, оскільки слабкість державно-го апарату, рихлість політичної структури, невизначеність самого поняття держави спричинили очевидне збігання зовнішньої і внутрішньої політики.

Цей факт обов’язково слід враховува-ти під час знайомства з теорією мандали, згідно з якою будували свої відносини з сусідами стародавні індійські країни, аби не ставити на місце сусідів великі дер-жави, такі як Іран чи Китай, і правильно трактувати всі елементи політичної теорії. Концепція мандали передбачає наявність могутнього правителя, що стоїть, так би мовити, у центрі кола, чи то колеса (“ман-дала”). Недарма сильний монарх у старо-індійській і, зокрема, буддійській традиції має назву чакравартін, дослівно: “той, хто обертає колесо (закону)”. У спрощенні тео-рія мандали має такий вигляд: найближчі сусіди царя, які безпосередньо оточують його володіння,– це потенційно ворожа сфера; ті ж, які межують із територією во-рога,– потенційні друзі. Так стверджуєть-ся у 13–15 шлоках 2 розділу VI частини “Артхашастри” – найбільш авторитетного наукового трактату з політики. Традицій-но мандала нараховує 12 правителів, серед яких не лише сусіди-вороги та їх сусіди-

союзники, а також союзники ворогів і со-юзники союзників, союзники союзників ворогів і т.п. Безумовно, така теорія є до-волі схематичною, і на практиці одну ман-далу не обов’язково складали саме 12 ца-рів, так само різною могла бути кількість потенційних друзів або ворогів. Проте за-вжди залишалася обов’язковою мета царя, який стояв у центрі мандали: він мав за допомогою своїх послів і таємних агентів спостерігати за можливостями усіх ото-чуючих його правителів, враховувати всі зміни в міждержавних стосунках і у роз-витку країн-сусідів і потім за допомогою угод та домовленостей підтримувати влас-ну могутність, залишатися домініоном. Отже, “…відносна стабільність царства забезпечувалась активною зовнішньою політикою царя” [Лелюхин 2000, 37]. За кінцеву мету такий цар мав так зване дхармвіджайя – справедливе завоювання, тобто значне поширення власних володінь (в ідеалі – ставав господарем усіх п’яти частин Індії). У разі такого завоювання цар обов’язково спочатку оголошував про свої амбітні наміри, а потім залишав підкоре-ним царствам певну незалежність, вимага-ючи лише визнати себе гегемоном за усіма належними традиціями і ритуалами.

Таким чином, територіальне розташу-вання, власні можливості та урахування всіх навколишніх потенцій мали ледь не вирішальне значення для успішної зовніш-ньої політики. Що це, як не геостратегія, тобто – розробка механізмів реалізації гео-політичних інтересів?

Слід наголосити на тому, що абсолютно всі авторитетні джерела з науки політики затверджують пріоритет миру у вирішенні всіх спірних питань. Чанак’я Каутілья, ле-гендарний автор “Артхашастри”, на честь якого названий дипломатичний квартал Чанак’я-пурі у столиці Індії Делі, зазначав: “Війна має прислуговувати іншим цілям держави, але не перетворюватися на само-ціль” [Шукла 2002, 17]. Війна вважалась останнім засобом у політиці, натомість високо цінувалося вміння жити в гармо-нії з сусідами, можливість використову-вати здобутки інших і навчати їх власних цінностей. “Ми сьогодні потребуємо ре-тельного вивчення того, як Індія протягом сторіч формувала свої підходи до інших”,– зазначає у своєму дослідженні Р.С. Кхаре



[Khare 1998, 69]. Історія підтверджує, що Індія ніколи не мала територіальних амбі-цій, не прагнула військових захоплень ні малих, ні великих своїх сусідів. “Живи сам і дай жити іншим” – ось гасло цивілізації, яка сповідувала протягом багатьох тися-чоліть принцип ахімси – ненасилля, і цей чинник не слід недооцінювати.

“Певна річ, я вірю у єдиний світ. Як я можу думати інакше?” – колись зазначав М. Ганді, і ці його слова відбивають тра-диційне для індусів філософське світо-сприймання, що склалося ще у сиву дав-нину. Основою такого світогляду є теорія Васудгейв кутумбакам – “Весь світ – одна родина”, яка визначила відносини Індії з іншими країнами у минулому і яку широко використовували відомі політичні діячі не-залежної Республіки Індії. Індійці люблять підкреслювати, що після здобуття неза-лежності їм не треба було багато думати щодо визначення свого політичного курсу: зовнішня політика стала продовженням традицій, які складалися протягом тисячо-літньої історії. Основою міждержавної ді-яльності Республіки Індії став “курс Неру”, згідно з яким Індія проводила політику уникнення позиції сили та неприєднання до військових блоків [Володин 1990].

Взагалі, важко переоцінити роль Дж. Неру у формуванні зовнішньополі-тичної доктрини незалежної Індії, її фі-лософа та архітектора (разом з посадою прем’єр-міністра він також обіймав поса-ду міністра закордонних справ). На думку Дж. Неру, незалежний зовнішньополітич-ний курс був не лише вибором, а й єдино можливою імперативою для Індії як вели-кої цивілізації. Зазначимо, що за минулі 58 років цей курс Республіки Індії фактично залишився незмінним, він став предме-том національного консенсусу, предметом “надпартійної” згоди. Поясненням цього певною мірою може бути саме той факт, що в основі цього курсу лежать традиційні цивілізаційні цінності індійців, насампе-ред – теорія ненасилля, пріоритет мирних шляхів вирішення проблем будь-якого ран-гу, а також духовність, притаманна навіть політичній культурі індійців. Індія ніколи не потребувала підкорення інших,– лю-блять підкреслювати національні автори,– і навряд чи мала такі потенції – додамо ми. Традиційно так склалося, що самоціллю

був пошук істини у собі та життя в гармо-нії з іншими, а всі відомі баталії пов’язані із захистом національних інтересів, але не з нападом на сусідів. Підкреслимо, що і сьогодні така історія є предметом особли-вих гордощів індійців.

Завдяки чіткій позиції Дж. Неру, яка була сублімацією традиційних зовнішньополі-тичних та світоглядних орієнтирів індійців, Індія стала одним з найбільш принципових борців за визнання пріоритету мирного спі-віснування, ініціатором створення Руху не-приєднання як певної альтернативи існую-чому на ті часи протистоянню двох основ-них силових блоків, а сам Дж. Неру був ледь не єдиним політиком третього світу, з яким підтримували стосунки лідери обох цих сил. Проголошені у Бандунгу у 1955 році відомі п’ять принципів панча шила, які до того вже стали фундаментом для побудови мирних стосунків між Індією та Китаєм, стали основою зовнішньополітич-ного курсу Індії. Ці принципи передбачали: взаємоповагу територіальної цілісності та суверенітету, ненапад, невтручання у вну-трішні справи інших країн, рівність та вза-ємовигоду і мирне співіснування. За роки, що минули, принципи мирного співісну-вання держав різного рівня економічного та політичного розвитку стали не лише кредо індійської зовнішньої політики, а й певною мірою були сприйняті міжнародною спіль-нотою, стали підґрунтям для розвитку но-вих міжнародних відносин у післявоєнно-му світі, а послідовність Республіки Індії у дотриманні цих принципів згодом призвела до значного підвищення її ролі на міжна-родній арені.

Віра у можливість мирного співіснуван-ня країн з різними політичними режимами та економічними можливостями є цілком природною для індійської зовнішньопо-літичної доктрини ще й тому, що одним з основних поглядів індійців на світ спокон-вічно був згаданий вище принцип vasud-haiva kutumbakam. Сучасні індійські по-літологи намагаються надати йому нового звучання, зокрема трактують ідею про не-подільність світу шляхом заперечення ди-хотомії Схід – Захід. Традиційні погляди на світ, таким чином, отримали сублімацію відповідно до реалій сучасності.

Наразі Республіка Індія є важливим суб’єктом міжнародних відносин, а в



умовах розвитку сучасного багатополюс-ного світу намагається перетворити пів-денноазійський субконтинент на один з таких полюсів. Нагадаємо, що Південна Азія – один з найбільших регіонів світу, тут сконцентрована майже чверть насе-лення земної кулі. Регіон має свою гео-політичну специфіку та своєрідну дина-міку розвитку. Протягом останніх майже шістдесяти років він залишається одним з найбільш проблемних з точки зору кон-фесійних та міждержавних конфліктів, і за останні роки ситуація лише загостри-лася у зв’язку з появою в арсеналі двох найбільших держав регіону ядерної зброї. Серцем цього регіону є, безперечно, Індія з її великими матеріальними та людськи-ми ресурсами, економічним потенціалом та політичними амбіціями. Проте сьогод-ні країна намагається бачити себе не тіль-ки регіональним, а й впливовим центром сили глобального масштабу. Відповідаючи на питання, що є основою прагнень Індії до отримання статусу великої держави, ав-тори монографії “India in the World Order. Searching for Major-Power Status” визна-чають такі основні моменти: існуючі гео-політичні реалії (розміри субконтиненту, мільярдне населення), позиція гегемона у Південноазійському регіоні, економіч-ний та військовий потенціал, впевненість у можливості впровадження незалежного зовнішньополітичного курсу [Nayar 2003, 3]. До вищеперерахованих факторів слід обов’язково додати, що Індія – одна з неба-гатьох країн на планеті, яка уособлює цілу цивілізацію – стародавню та самобутню.

Кількість країн, які сьогодні мають на-міри, а також можливості впливати на змі-ни світового устрою, хоч би й дуже повіль-но, не така вже й велика. Сучасні політоло-ги визнають серед таких серйозних гравців на постбіполярній карті світу Республіку Індію, хоча і вважають її в цьому сенсі “молодшим братом” у порівнянні з Китаєм та Росією. Як зазначав З. Бжезинський, “Індія... перебуває в процесі свого станов-лення як регіональної держави і розглядає себе як потенційно велику дійову особу у світовому масштабі. Вона вбачає у собі й суперника Китаю. Можливо, це переоцін-ка своїх стародавніх можливостей, проте Індія, безперечно, є найбільш могутньою державою Південної Азії...” [Бжезинский

2005, 61]. До речі, свого часу, на початку існування країни як незалежної, Дж. Неру висловив думку про те, що у майбутньому найбільшу роль у світі гратимуть чотири держави: США, Радянський Союз, Китай та Індія, та обґрунтував її передусім поси-ланням на вигідне геополітичне станови-ще країни (а також великі людські та ма-теріальні ресурси). Якщо прийняти точку зору, що предметом геополітики є пробле-ми конвертації внутрішньополітичного по-тенціалу країни у її зовнішній потенціал, то такий підхід стає цілком зрозумілим.

“Закони геополітики є надзвичайно зручними для аналізу світової політики, історії дипломатії й стратегічного плану-вання” [Коппель 2001, 187] – це тверджен-ня чудово демонструє приклад Індії. Яку б з проблем та теоретичних концепцій зо-внішньої політики країни ми не спробува-ли б розглянути, знайдемо цьому підтвер-дження. Так, наприклад, кашмірська про-блема: суть її, безумовно, полягає у різниці підходів Індії та Пакистану до можливих шляхів вирішення. Проте витоки цієї про-блеми слід шукати саме у важливому гео-політичному розташуванні Кашміру, про що свого часу писав Неру, зазначаючи, що Кашмір – серце Азії, територія, через яку проходять усі важливі шляхи до Централь-ної, Південної та Східної Азії, тому таким важливим для Індії було залишити у своє-му складі Джамму і Кашмір.

Розвиток індійсько-китайських стосун-ків також може бути простежений у гео-політичному ракурсі. До речі, на погляди Дж. Неру та формування підходів до роз-будови двосторонніх відносин у перший період (так званий “період ідеалізму” – до війни 1962 р.) величезний вплив справи-ли ідеї відомого індійського вченого та дипломата К.М. Паніккара – посла Індії у Пекіні, який є автором декількох книжок з геополітичного призначення країни. Пе-ребуваючи під враженням від військово-політичних можливостей комуністичного Китаю та беручи до уваги існування знач-ного кордону між країнами-сусідами, він вважав, що Делі має укласти з Пекіном стратегічний союз і навіть відмовитися від усіх пільг у Тибеті, які дістались у спадок від Британської Індії. Саме у цьому – вито-ки політики “умиротворення Китаю”, про-явом якої стали згадані принципи “панча



шила”. Історія індійсько-китайських від-носин останнього півсторіччя – досить бурхлива. Проте від умиротворення та зго-дом відкритого протистояння обидві краї-ни пройшли шлях до відновлення діалогу та взаємовигідної співпраці, а також – ідей щодо створення стратегічного трикут-ника Делі – Москва – Пекін, враховуючи схожість багатьох позицій трьох великих країн.

Геополітична концепція концентричних кіл – ще один приклад індійської геостра-тегії. Вона передбачає чітке розмежування інтересів зовнішньополітичної діяльно-сті, зважаючи передусім на розташування країн та регіонів. Як практичний прояв цієї концепції можна назвати доктрину Гудж-рала (сер.1990-х рр.), 5 принципів якої на-цілені на розвиток відносин з безпосеред-німи сусідами Індії у регіоні, тобто тими, хто становить перше, найважливіше, коло. Останніми роками пріоритетним визна-ється східний вектор зовнішньополітичної діяльності Індії, про що свідчить динаміка розбудови стосунків з країнами АСЄАН та створення БІМСТ-ЕК (наступне коло).

Концепція концентричних кіл зовсім не відкидає ідеї єдності, цілісності світу. Єди-ний та неподільний світ, на думку індійців, має бути керований репрезентативним ор-ганом, який надійно захищатиме інтереси всіх учасників світових процесів. З цим пов’язуються пропозиції щодо реформу-вання ООН та розширення Ради Безпеки, про що наполегливо йдеться останнім ча-сом у виступах індійських лідерів. Уряд Індії намагається забезпечити гідне стано-вище своєї мільярдної країни у світі, запо-рукою чого має стати її постійне членство у РБ ООН. При цьому наголошується, що Рада Безпеки має бути більш репрезента-тивною, аби мати вищий ступінь легітим-ності та ефективності своєї роботи. В Індії вважають, що реформа Ради Безпеки ООН є надзвичайно нагальною, оскільки ситуа-ція, коли Азія, Латинська Америка та Аф-рика представлені однією країною – Кита-єм, у той час як західний світ має США, Францію, Велику Британію та Росію, є абсолютно не демократичною та не реалі-стичною. Поруч зі збільшенням кількості членів Ради Безпеки мають, на думку ін-дійських лідерів, відбуватися і якісні змі-ни у роботі ООН, передусім – посилення

відповідальності цієї організації за долю людства. У своїй промові на ювілейній 60-й сесії Генральної Асамблеї ООН 15 вересня 2005 р. прем’єр-міністр Індії доктор Ман-мохан Сінгх зазначив: “У цьому єдиному світі ми маємо тільки одну ООН. Якщо в нас не вийде ООН, в нас нічого не вийде з наступними поколіннями, які мають повне право отримати світле надбання. Глобалі-зація пропонує багато можливостей для поліпшення життєвих стандартів скрізь по усьому світу… Світова спільнота повинна взяти на себе сміливість використати по-тенціал глобалізації на користь людства” [www].

Слід також окремо відзначити, що кар-динальні зміни світового масштабу, які відбулися протягом останніх півтора де-сятка років, не просто збіглися з успіха-ми у розвитку індійської економіки, вони об’єктивно сприяли зміцненню позицій Індії, зростанню її впливу. Глобалізація в різних її проявах кинула багато викликів індійському суспільству, але й також від-крила перед ним абсолютно нові перспек-тиви. Індійське ставлення до глобалізації з усіма її можливостями визначається передусім прагматизмом, бажанням ско-ристатися її наслідками для прискорення власного економічного розвитку. Відомий російський індолог Ф. Юрлов слушно зазначив з цього приводу, що Індія “…прийняла світ, що змінився, з усіма його складнощами, вона активно використовує нові можливості для зміцнення своїх еко-номічних та політичних позицій” [Юрлов 2005, 36]. З іншого боку, в Індії серйозно занепокоєні тим, що глобалізація може призвести до поступового “розмивання цивілізаційних особливостей індійської культури”. Боротьба за збереження влас-ної традиції відбувається паралельно з ак-тивною діяльністю на міжнародній арені з формування поліцентричного світу, при цьому мається на увазі, що “…Індія має економічні, демографічні, культурні і ци-вілізаційні чинники того, щоб стати у ХХІ ст. самостійним великим світовим еко-номічним, політичним і цивілізаційним центром” [Титаренко 2002, 59]. До цього висновку можна лише додати, що вже на самому початку ІІІ тисячоліття Індія за-свідчила не лише готовність бути лідером світового масштабу, а й продемонструвала



певні успіхи – у розвитку економіки та передових галузей науки (інформатика, космос, біотехнологія тощо), дотриманні принципів демократії, збереженні тради-ційних зовнішньополітичних пріоритетів.

З великою повагою індійці ставляться до своєї культурної спадщини, але при цьо-му вони не протиставляють себе решті світу, а намагаються стати однією з його найбільш вагомих органічних частин.

ЛІТЕРАТУРААкимов В., Лунев С., Салицкий А. Китай, Индия, Россия: состояние и перспективы

сотрудничества // Восток, №1, 2001.Бжезинский З. Великая шахматная доска. Пер. с англ. Москва, 2005.Владимиров Д. Стратегические ориентиры сотрудничества // Азия и Африка сегод-

ня. №8, 2005. Володин А., Шаститко П. Пусть не обманет надежда. Москва, 1990.Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. Навчальний

посібник. Київ, 2001.Лелюхин Д.Н. “Тайная служба” в древнеиндийской политической теории // Полити-

ческая интрига на Востоке. Москва, 2000. Титаренко М.Л. Россия, Китай, Индия в глобальном мире // Международная жизнь.

№6, 2002. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. Пер. с англ. Москва, 2003.Шергін С. До справедливого світового порядку. Китайські політологи про багатопо-

лярний світ. Політика і час. №5, 2004. Шукла Д. Индийская дипломатия на протяжении веков // Индия. Перспективы.

Июль 2002. Юрлов Ф. Индия в мировой политике // Азия и Африка сегодня. №7, 2005. Desai Morarji R. Indian Unity: from dream to reality. Delhi. 1964.Khare R.S .Cultural Diversity and Social discontent. Delhi, 1998.Khilnani S. The Idea of India. Penguin Books India. New Delhi, 2004.Kohli A. The Success of India’s democracy. Cambridge University, 2001.Majumdar R.C. Ancient India. New Delhi, 1994.Nayar Baldev Raj, Paul T.V. India in the World Order. Searching for Major-Power Sta-

tus. Cambridge University Press, 2003.Pande G.C. Foundation of Indian Culture. Vol. II. Delhi, 1995.Sen A.The Argumentative Indian. Writings on Indian History, Culture and Identity. Pen-

guin Books India. New Delhi, 2005.Thapar R. Early India. From the origin to AD 1300. New Delhi, 2002.


СУЧАСНИЙ Крим демонструє най-більше розмаїття соціальних форм реа-

лізації ісламської ідентичності в Україні. Протягом близько п’ятнадцяти років, які минули з часу масового повернення крим-ських татар на свою історичну батьківщи-ну, в ісламській громаді Криму утворило-ся конкурентне середовище, характерне для життя будь-якої компактної сталої іс-ламської громади в світі. Це конкурентне середовище можна уявити як шкалу, на одному боці якої перебуває офіційний іс-лам, підтриманий Меджлісом2, широким загалом мусульман та визнаний офіційною владою. На іншому (умовно радикально-му) боці, опинилися кілька розпорошених автономних громад, невеличкі групи при-хильників салафітського ісламу та, зре-штою, так звана Ісламська партія визво-лення (Хізб ат-тахрір аль-ісламі)3.

Офіційний іслам представлено 296 громадами4, об’єднаними під егідою Ду-ховного управління мусульман Криму (або Муфтіяту). Духовне управління відновлює інститут офіційного ісламу, впроваджений імперською Росією в період з кінця XVIII до середини XIX ст., пізніше адаптований також і в СРСР5.

1. Релігійна опозиція в КримуПоява всередині місцевої мусульман-

ської громади опонентів офіційного ісламу наприкінці 1990 років стала несподіваним для Меджлісу та широкої кримськотатар-ської громадськості наслідком процесу відродження кримського ісламу. Цей фе-номен більшість представників Муфтія-ту та Меджлісу пов’язують з діяльністю арабських ісламських організацій. Перша хвиля релігійної опозиції складалася з прихильників салафітського ісламу сау-дівського зразка. За словами голови Бахчи-сарайського меджлісу Ахтема Чийгоза, це здебільшого були люди середнього віку, які раніше брали участь у національному русі, але потім з тієї чи іншої причини опини-лися на узбіччі місцевої політики. Певну роль в процесі формування салафітських

осередків, на думку А. Чийгоза, відіграва-ло й матеріальне заохочення. На початко-вому етапі репатріації існувала нагальна потреба у допомозі кримським татарам в облаштуванні всіх сфер життя, й араби без зайвих формальностей почали надавати кошти на буріння свердловин, будівництво тощо. При будівництві мечетей арабські роботодавці забезпечували роботою най-більш активних членів мусульманської громади, виплачували їм постійну заробіт-ну платню у розмірі 100–200 доларів, не- зважаючи на очевидні фінансові порушен-ня під час виконання робіт.

Групи салафітів відразу стали дуже по-мітними в громадському житті – насампе-ред через свою гіпервізуальність (чудовий одяг, а також проведення традиційних му-сульманських обрядів, колективних моли-тов та поховань в інший, незвичний для кримських татар, спосіб). Реалізація іслам-ської ідентичності в незвичній для громади формі сприймалася як виклик. Кульмінаці-єю напруження в ісламському середовищі став випадок, що активно обговорювався і навіть став приводом для проведення ши-роких громадських слухань у Бахчисараї, на яких було вирішено піддати салафітів громадській обструкції – припинити всяке спілкування з ними. Інцидент стався в селі Плодовому Бахчисарайського району під час похорону юнака, на якому були при-сутні лідери Меджлісу, муфтій Криму та багато представників громадськості. Хло-пець навчався в Туреччині і загинув у 2001 році на паромі “Меркурій-1”, який пряму-вав зі Стамбула до Севастополя. Батько юнака, салафіт, не дозволив муфтію здій-снити обряд поховання за традиційним для кримських татар ханафітським звича-єм. Натомість він виконав обряд поховання сам – за ханбалитським ритуалом. Усі були шоковані, коли батько з кількома своїми друзями швидко поніс тіло на цвинтар,– це було сприйнято як неповага до покій-ного й виклик традиційним уявленням. За словами Ахтема Чийгоза, після тривалого періоду ізоляції багато хто з салафітів не

О.В. Богомолов, С.І. Данилов, І.М. Семиволос

РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОГО ІСЛАМУ В КРИМУ В 1990–2000-х рр.1


Розвиток політичного ісламу в Криму в 1990–2000-х рр.

витримав і виявив готовність відмовитися від своїх поглядів, аби відновити контакт із громадою.

У той самий період, на думку А. Чийго-за, сформувалася й молодша за віком гру-па прихильників Хізб ат-Тахрір (повна на-зва – Хізб ат-Тахрір аль-Ісламі (Ісламська партія визволення) – далі ХТ), яка спочат-ку не привертала до себе уваги. У керів-ництва національного руху була надія, що традиційне родинне виховання захистить кримськотатарську молодь від впливу по-літичного ісламу, але згодом з’ясувалося, що ця надія не здійснилася. Більше того, якщо салафіти становили здебільшого культурний феномен, то активісти ХТ по-чали втручатися в місцеве політичне жит-тя. Активна агітація ХТ проти участі у ви-борах стала для Меджлісу несподіванкою.

Низка подій привернула увагу широкої громадськості до Хізб ат-Тахрір в Україні. Першою такою подією стала поява анти-воєнних листівок навесні 2003-го (з крити-кою позиції Меджлісу щодо іракської кри-зи) в кількох містах Криму та мітинг проти вторгнення американських військ до Іраку на центральній площі Сімферополя. На-ступною подією (в серпні 2004 року) стало протистояння між членами ХТ та Муфтія-том через рішення муфтія Криму звільни-ти імама головної кримської мечеті Кебір-Джамі. Муфтіят звинуватив імама у зв’яз-ках із Хізб ат-Тахрір. На підтримку імама Руслана Мустафаєва виступили опозиційні до Меджлісу групи – Координаційна рада разом із місцевим відділенням Партії му-сульман України, а також частина місцевої релігійної громади. Протистояння тривало близько місяця. Протягом цього часу ХТ намагалася бути постійно присутньою в мечеті, для чого було залучено членів та прихильників організації з різних райо-нів Криму. Ця подія стала інформаційним приводом для першого виступу ХТ у крим-ських ЗМІ у вересні 2004 року. В жовтні 2004 року представники ХТ виступили в Інтернеті із заявою, в якій поспішили зня-ти з себе звинувачення в прагненні “вне-сти розкол у кримськотатарський народ”, а також у спробі створення ісламської дер-жави в Україні.

Важливу роль у діяльності ХТ в Криму відіграє робота із засобами масо-вої інформації. На першому етапі вона

обмежувалася спробами просування ін-формаційних матеріалів у місцевій пресі. Так, представники ХТ вимагали розміс-тити в газеті “Полуостров” інформацію про переслідування своїх однопартійців в Узбекистані. Пізніше, після проведення акції проти війни в Іраку, ХТ перейшла до більш активної роботи, яка зрештою забезпечила їй спорадичну присутність в регіональних і навіть центральних ЗМІ. Основними формами цієї роботи стали прес-конференції та інтерв’ю для місце-вих газет. Як інформаційні приводи для появи в мас-медіа ХТ використовує між-народні події та випади проти себе з боку опонентів6. Черговий привід для медіа-ак-тивності ХТ подав начальник управління СБУ в АРК Пшеничний своєю заявою від 5 жовтня 2005 р. про необхідність заборо-ни в Україні ХТ.

За словами представника Меджлісу при Муфтіяті Арсена Альчикова, “вододілом” у ставленні до ХТ стала конференція “Ис-лам в Крыму: вчера, сегодня, завтра”, що відбулася 23 серпня 2003 р. в Євпаторії7. На конференції вперше, за словами Альчи-кова, було висловлено ставлення до “тих, для котрих немає ані батьківщини, ані нації”. Спершу Меджліс і Муфтіят нама-галися вести з представниками ХТ диску-сію, пропонували імамам, які підпали під вплив ХТ, відмовитися від своїх ідей (на що останні часто погоджувалися) і присяг-нутися в цьому письмово. Але ці методи виявилися неефективними. Зокрема, за словами муфтія Аблаєва та представника Меджлісу в Муфтіяті Арсена Альчикова, ХТ часто погрожувала імамам, які висту-пали проти цієї партії. Не ухиляючись від дискусій, представники ХТ, тим не менш, “переливають з пустого в порожнє”. У ре-золюції Курултаю кримськотатарського народу від 13 вересня 2004 року позицію Меджлісу щодо ХТ було сформульовано таким чином:

“Появление на территории Крыма по-следователей политической организации «Хизб ут-Тахрир», чья деятельность за-прещена практически во всех исламских государствах, а исповедуемые ее члена-ми формы распространения ислама при-знаны недопустимыми и еретически-ми, свидетельствует о том, что в среде противников единства и сплоченности



крымскотатарского народа продолжаются поиски более изощренных попыток, спо-собных, по их мнению, не только ослабить волю крымскотатарского народа на пути национального и духовного возрождения, но и привнести в крымское общество ре-лигиозную нетерпимость и недоверие”8.

Період дискусій і спроб переконати за-кінчився, і політика кримськотатарських лідерів щодо ХТ стала більш рішучою. Во-сени 2004 року Муфтіят видав наказ про звільнення десятьох імамів – прихильни-ків ХТ. Список звільнених Муфтіятом іма-мів дає можливість простежити географію проблемних зон у кримській мусульман-ській спільноті: м. Білогірськ, с. Ароматне Білогірського району, с. Луганське Джан-койського району, м. Джанкой, с. Розли-ви і с. Чкалово Нижньогірського району, м. Алушта, с. Севастьянівка Бахчисарай-ського району, с. Мазанка Сімферополь-ського району, м. Старий Крим (Кіровський район). Раніше у зоні поширення ХТ також фігурували Ленінський і Кіровський райо-ни АРК. Наслідком цих кроків Муфтіяту стало повторення подій, подібних до тих, які відбувалися в мечеті Кебір-Джамі та в інших конфліктних точках Криму – Судаку та Алушті. За словами муфтія Аблаєва та представника Меджлісу в Муфтіяті Арсе-на Альчикова, концентрація активістів ХТ в Алушті та Судаку пов’язана із сезонним бізнесом під час курортного періоду, коли мечеті використовуються як місця для від-починку та ночівлі.

Після звільнення імамів у Судаку і Алушті ХТ мобілізувала своїх прихиль-ників з усього Криму і організувала їхню постійну присутність у мечетях, аби не дозволити новопризначеним імамам здій-снювати службу. Одночасно проводилася агітація серед членів місцевих мусульман-ських громад. Від імені громад готувалися листи до місцевих органів влади і міліції, в яких представники Меджлісу звинувачу-валися в силовому втручанні в життя міс-цевої релігійної громади. У Судаку, після втручання активістів Меджлісу, мечеть було звільнено від прихильників ХТ.

Найбільш напружене й досі незавер-шене протистояння відбувалося в Алушті. Психологічний тиск ХТ в Алушті відчу-вався ще влітку 2005 року, під час рекон-струкції мечеті. Невдовзі після завершення

(в липні 2005 р.) ремонтних робіт Муфтіят приймає рішення усунути імама мечеті. Це стало поштовхом для організованих дій членів ХТ з усього Криму. Кожної п’ятни-ці до мечеті Алушти з’їжджалося до 40–50 людей з різних населених пунктів півост-рова, які ще до початку намазу розташову-валися в мечеті для читання Корану, а та-кож – навколо мінбара та мехраба, аби не допустити призначеного Муфтіятом імама до служби. Конфлікт вирішився після втру-чання мобілізованих Меджлісом активістів з Бахчисарая, Алушти та Сімферополя, а імам, призначений Муфтіятом, приступив до виконання обов’язків. Проте за кілька тижнів членам ХТ знову вдалося встано-вити контроль над мечеттю.

Оцінюючи спосіб, у який діє ХТ Аль-чиков зауважив, що вона являє собою “тактику летючих загонів”. Місцевих акти-вістів у м. Алушті нараховують не більше 10 осіб, решта (від 30 до 40 осіб) прибуває у визначений час з усього Криму. Так, за твердженнями голови Комітету з інформа-ції Ради Міністрів АРК Ш. Меметова, го-ловним важелем впливу активістів ХТ на імамів виступає матеріальне заохочення. За його інформацією, захоплення мечетей у Судаку та Алушті організовувалося од-нією групою активістів цієї партії.

У подіях навколо мечеті в Алушті, на думку активістів ХТ, ключовим момен-том стала проблема із землею у парковій зоні, яку місцева влада не хотіла переда-вати мусульманській громаді, незважаючи на наявність документів, що підтверджу-ють існування там мечеті у 30-х роках. За їхніми твердженнями, місцева влада, після невдачі переговорів із алуштин-ською громадою, намагалася домовитися із Муфтіятом та Меджлісом, пропонуючи хабар у 100 тис. доларів за відмову від цієї ділянки. Вони також стверджують, що в даному разі ХТ відіграла роль аргументу в діях місцевої громади. Цікаво, що у роз-мові з представниками Муфтіяту історія із землею не згадувалася. Муфтій Аблаєв подає протистояння з ХТ як ідеологічну війну. Отже, на думку ХТ, зміна імамів на ПБК є прямо пов’язаною із земельним питанням. При цьому вони намагаються максимально дистанціюватися від цих пи-тань, стверджуючи, що це справа місцевої громади.



По всьому Криму ХТ застосовує єдину тактику. Водночас представники Муфтіяту також зазначили, що протягом останнього часу вона дещо модифікувалася. Якщо раніше ХТ відверто критикувала Муфті-ят і Меджліс, то зараз вона постійно під-креслює відсутність непорозумінь з цими установами, їхню легітимність і корис-ність для кримськотатарського народу. Це також підтверджується нашими інтерв’ю з активістами ХТ, які стверджують, що вони не ведуть боротьби з Муфтіятом як інститутом, а лише намагаються виправи-ти “його помилки”, оскільки “виправлен-ня помилок є обов’язком мусульманина, незалежно від того, хто він – друг чи брат, і це не боротьба, це дружня порада”9. ХТ намагається перебрати на себе роль осно-вного речника місцевих громад. Імами, яких 11.10.2004 наказом Духовного управ-ління мусульман Криму звільнили з посад за причетність до ХТ, періодично зверта-ються до місцевих громад по підтримку, не повідомляючи про свою належність до ХТ і пишучи заяви до органів влади від імені громади. Інші джерела підкреслюють де-монстративну поведінку членів ХТ під час молитви10, яка зневажає усталені правила та традиції кримськотатарського ісламу.

Представники Муфтіяту незадоволені також порушенням домовленості із голо-вою кримського відділу з питань релігії при Раді Міністрів АРК Маліборським, який (за деякими відомостями) зареєстру-вав автономну судакську релігійну грома-ду, що під впливом ХТ вийшла з підпо-рядкування Муфтіяту, а це має неабияке значення в кримських умовах. Вони також простежують негативну роль Малібор-ського в розвитку подій в Алушті. Прибут-тя останнього до Алушти з “миротворчою” місією (після того як Муфтіят звільнив імама – члена ХТ) тахрірівці використа-ли для легітимізації своєї присутності. У результаті ХТ, після двотижневої перерви, знову захопила мечеть.

Враховуючи повторення того ж сцена-рію розвитку подій у кількох громадах, можна дійти висновку щодо наявнос-ті певної стратегії або плану, за яким діє ХТ в Криму. Метою цих акцій вочевидь є спроба представників ХТ очолити низку мусульманських громад шляхом залучен-ня до своїх лав місцевого імама, створення

(уявної) більшості своїх прихильників все-редині місцевої громади, маргіналізація опонентів та незадоволених. У разі конт-ролю з боку ХТ над більшістю або принай-мні над значною частиною імамів імовір-ною стала б заміна на Курултаї мусульман Криму муфтія Аблаєва на прийнятну для організації фігуру.

За оцінками представників Меджлісу, серед ХТ є багато успішних бізнесменів (невеличкий середній клас), серед моло-ді майже немає погано забезпечених. У Бахчисарайському районі діють 30–40 ак-тивістів, але жоден із них не визнає своєї приналежності до членства у партії.

Члени ХТ постійно шукають нових спо-собів спілкування зі своїми прихильника-ми – з метою їх підтримки і розширення свого впливу. Так, під час рамазану ХТ намагалася використати іфтари11 для залу-чення нових прихильників та проведення зібрань активістів. За даними наших по-льових спостережень у жовтні-листопаді 2005 р., деякі кримськотатарські бізнес-мени також підтримують ХТ, проводячи під її егідою іфтарів під час посту, які сприяють підвищенню престижу та попу-лярності ХТ серед мусульман Криму. Така поведінка відверто дратує представників місцевих меджлісів і може напевно розгля-датися як спроба з боку місцевого серед-нього бізнесу використовувати ХТ як засіб опонування офіційним лідерам етнічної спільноти або принаймні як елемент під-вищення власного авторитету серед грома-ди. Можна відзначити також розвинений у ХТ комуналістський дух, налагоджені кор-поративні зв’язки, особливо у бізнесі.

Слід зауважити, що повне ототожнення громадських рухів з ідеологічними програ-мами є непродуктивним для розуміння цих рухів. Не менш важливим є бачення місце-вого контексту. Відомо, що утопічні ідеоло-гії мобілізують цілком практичних людей, які, хоча й посилаються у своїх діях на ідео-логічні тези, насправді керуються більш реалістичними власними інтересами. Від-повідь на запитання, чому і як поширюєть-ся ХТ у Криму, слід шукати не у глибокій історичній ретроспективі, на яку вказують ідеологічні тексти, і не в релігії взагалі. Як і будь-яка інша організація, ХТ насамперед задовольняє інтереси своїх членів і їхнього найближчого оточення. ХТ у Криму, як і в



багатьох інших соціальних контекстах,– це насамперед молодіжна організація, яка на-раховує, за деякими оцінками, до 500–600 чоловік12. Представники ХТ стверджують, що із зростанням релігійності у кримсько-татарському суспільстві їхня чисельність також, природно, збільшується. За їхніми словами, вони застосовують лише один ме-тод залучення до свої лав – особисті бесіди та розповсюдження літератури між “соблю-дающими”13. Разом з тим рядові члени ХТ, на відміну від “засвічених” прихильників, говорять про ХТ у третій особі.

У своєму нинішньому вигляді ХТ має ту саму мету, що й інші молодіжні субкуль-тури,– структурує стосунки в молодіжних групах, надає їм осмисленості, цілеспря-мованості та локалізує молодих лідерів у суспільстві, дає їм право голосу й допо-магає вибудовувати суспільний авторитет. Основою для цього служить релігійна мо-раль, із позицій якої можна давати оцінку суспільству, долаючи силу авторитетів, побудованих на інших засадах (напри-клад, вік, життєвий досвід, економічний статус тощо). У своєму мікрорайоні юні максималісти виступають представниками мільярдної умми, говорять про побудову наддержави, протистояння Заходу і му-сульманського світу.

На думку активістів ХТ, “процеси, які відбуваються в Криму,– це частина світо-глядних змін в свідомості мусульман по всьому світові – процес відродження ісла-му”. Вони пояснюють його як “звільнення від думок, які перебувають у свідомості людей, позбавлення стереотипів, що за-кони Всевишнього не беруть участь у гро-мадському житті”.

Загалом представники Меджлісу сприй-мають ХТ як серйозну загрозу, тому на-пруження між релігійною опозицією і лі-дерами кримськотатарської спільноти має помітний дестабілізуючий потенціал. На думку голови Бахчисарайського меджлісу Ахтема Чийгоза, ХТ вичікують, коли муф-тій або лідер Меджлісу Мустафа Джемілєв застосує проти їхньої партії можливості державних органів, що дасть їм змогу зви-нуватити керівництво кримських татар у зраді. Тактика ХТ, таким чином, спираєть-ся на чинник етнічної солідарності, який у даному разі відіграє негативну роль. Ці-каво, що той самий чинник використовує

й Меджліс, аргументуючи тим, що ХТ є шкідливою тому, що розколює кримсько-татарську громаду. За спостереженнями муфтія, ХТ швидко посилює свій вплив там, де місцевий імам або меджліс є слаб-кими. Отже, на переконання представни-ків Муфтіяту та Меджлісу, ХТ має бути забороненою, але з боку правоохоронних органів активності у цьому напрямку вони не спостерігають. Натомість, на думку ак-тивістів ХТ, українська влада не вбачає в них загрози, бо, якби така небезпека була, з ними вже давно покінчили б. Разом з тим вони вважають, що заборона ХТ буде з боку України помилкою. “Вивчаючи істо-рію, ми бачимо, що ХТ забороняють такі країни, як Узбекистан та Росія. Конфрон-тація з нами призведе до нестабільності, не тому, що ми будемо здійснювати якісь заходи, а тому, що буде нестабільність”.

2. Хізб ат-Тахрір – глобальний контекстІсламську партію визволення було за-

сновано 195314 року суддею ісламського суду Такіуддіном ан-Набагані в Єрусалимі (1909–1977). Після смерті засновника ліде-ром ХТ став Абд аль-Кадім Заллюм (пом. 2003). Нинішнім главою партії називають йорданця Ата Абу-Рашту.

Одним з чинників, які вплинули на формування ХТ, на початковому етапі стала громада Братів-мусульман (БМ). За-сновник ХТ Такіуддін ан-Набагані тісно спілкувався з БМ чи, можливо, був на-віть членом цієї організації. Інші члени ХТ на початковому етапі її формування також були тісно пов’язаними з БМ, про-те залишили її, оскільки вважали, що БМ є організацією “надто консервативною і такою, що співробітничає з режимом”15. Водночас слід зауважити: вплив БМ на ХТ небагато додає до розуміння особливостей останньої, оскільки такий самий потуж-ний ідейний і організаційний вплив відчу-ли на собі практично всі арабські осередки політичного ісламу – від поміркованих до радикальних. БМ й дотепер залишається найвпливовішим арабсько-ісламським по-літичним проектом.

З самого початку ХТ проголосила сво-єю головною метою відтворення єдиної ісламської держави – халіфату. Спочатку партія обіцяла досягти цієї мети за 13 років, потім за 30, і нарешті здійснення цього



завдання було перенесено на невизначений термін. Головним опонентом ХТ в її бо-ротьбі є Захід, який звинувачується в нена-висті до ісламу та прагненні до підкорення Сходу шляхом здійснення різноманітних змов. Імперіалістичний Захід уявляєть-ся як позаісторична, незмінна, ворожа до мусульман сутність. Вплив будь-яких ідей західного походження, за всього їхнього ідеологічного розмаїття, розглядається як руйнівний для ісламу. Правлячі режими іс-ламських країн подаються як неісламські і такі, що мають бути усунені насамперед тому, що вони нібито керовані Заходом. Антизахідна позиція не є визначальною рисою ХТ і становить лише одне з вихід-них положень політичного ісламу в цілому. На відміну від ХТ, деякі інші течії, зокрема впливові Брати-мусульмани, допускають співпрацю з існуючими режимами і їх по-ступову реісламізацію.

У більшій частині країн Близького Сходу ХТ є забороненою. Ця заборона має свою давню історію і в кожному разі може бути виправданою конкретними обстави-нами. Так, у Йорданії вона пояснюється опозицією ан-Набагані до хашимітського режиму. Ця заборона не заважала лідерам партії після ан-Набагані жити і працюва-ти в Йорданії. У Західній Європі та дея-ких мусульманських країнах (наприклад, Індонезії) партія діє відкрито. Німеччина стала першою західною країною, яка за-боронила ХТ у січні 2003 р. Головним приводом для заборони стала конферен-ція проти війни в Іраку, організована сту-дентським осередком, афілійованим з ХТ в Берлінському технічному університеті, в якій також взяли участь представники крайньоправої Націоналістичної німець-кої партії (NPD). Альянс ісламістів і нео-нацистів, на тлі поширення антисемітської пропаганди, викликав обурення широкої громадськості ФРН16.

Внаслідок вибухів у Лондоні (Велико-британії) та інших країнах ЄС розгорну-лася дискусія навколо заборони ряду іс-ламських організацій. Цікаво, що в центрі цієї дискусії у Великобританії досить не-сподівано опинилася ХТ. Аргументи pro і contra від представників ХТ та їхніх опо-нентів у британській мусульманській гро-маді є дуже подібними до тих, що зараз лунають у Криму. Так, член британського

парламенту Халід Махмуд, який був най-більш помітним прихильником заборони в парламенті, полемізуючи з речником ХТ Касімом Хаваджею, описував ХТ як агре-сивну меншину, яка намагається виступати від імені всіх мусульман країни. Натомість Хаваджа наполягав на тезі про ненасиль-ницький характер ХТ і на її популярнос-ті та масовості. Цікаво, що, як і в Криму, місцеву мусульманську громаду Велико-британії найбільше дратує те, як “ці люди (тобто ХТ) маніпулюють молодими людь-ми, відволікаючи їх від вчення релігії – в тому вигляді, як його розуміє більшість членів мусульманської громади”17.

У літературі трапляються посилання на кілька спроб ХТ вчинити заколоти з метою повалення режимів у Йорданії та Сирії в 1968, Йорданії – в 1969 і 1971, і навіть у Південному Іраку – в 197218. Водночас ці епізоди, якщо вони й мали місце, гублять-ся на тлі інших політичних подій на Близь-кому Сході 1960-х – 1970-х рр. (це був період, який визначив політичне обличчя регіону аж до кінця століття). Згадку про ці невдалі заколоти навіть важко знайти в літературі з історії країн регіону цього пе-ріоду. Пізніше, в 1974 році, з ХТ пов’язу-ють ще одну спробу заколоту в Єгипті, яку спланував нібито член ХТ палестинець Саліх Сіррія19. Проте в дослідників немає впевненості в тому, чи було цю акцію на-справді організовано ХТ. Інших згадок про безпосередню участь ХТ в насильницьких діях (якщо не враховувати узбецькі мате-ріали) немає. Водночас докази зв’язків ХТ з політичним насильством з 1970-х років і дотепер ґрунтуються не на діях самої організації, а на відомостях про контакти її членів, перехід їх до лав прихильників інших політичних ісламістських органі-зацій та перетворення окремих осередків ХТ на незалежні організації більш екстре-містського характеру. Найбільш яскравим прикладом останньої тенденції є група сирійця Омара аль-Бакрі “аль-Мугаджіру-н”20. Інше підтвердження екстремістського характеру ХТ можна знайти в документах, які в різні періоди ухвалювалися органі-зацією, що визнають застосування дея-ких терористичних методів, зокрема “The Islamic Rule on Hijacking Airplanes” 1988 року, де дозволяється викрадення літаків, які належать країнам, що перебувають у



стані війни з мусульманами,– “таким, як Ізраїль”21.

ХТ виникла в період бурхливого роз-витку націоналістичних і лівих партій на Близькому Сході і запозичила організацій-ні принципи з більшовицького партійного будівництва. Це передбачало жорстку вер-тикальну структуру, елементи якої, проте, отримали назви, запозичені з ісламської історії: лідер партії – amir (військовий начальник)22, центральне керівництво – qiyada (командування), аналог централь-ного комітету, регіональні відділення – wi-laya (вілаєт, або провінція гаданого халі-фату). Базовим елементом організаційної структури є партійний осередок, члени якого, за традицією більшовицького під-пілля, не мають бути знайомими з членами інших осередків і спілкуватися з вищою ланкою структури мають тільки через сво-го лідера. Водночас, з огляду на непрозо-рість ХТ у питаннях, пов’язаних з органі-заційним параметрами, в літературі немає переконливих даних про те, чи залишаєть-ся така вертикальна структура дієвою й дотепер. Незрозуміло, наприклад, чи має офіційний лідер партії реальний вплив на діяльність всіх її регіональних осередків. Існують припущення, що мозковим цен-тром організації протягом останнього часу став її осередок у Великобританії, який (принаймні в інформаційному відношенні) є набагато потужнішим, ніж інші. Можна також припустити, що єдине керівництво в первинному вигляді вже не працює і ХТ перетворилася на ієрархічну мережеву структуру, керовану ідеологічною програ-мою, яка вписується до місцевого контек-сту у міру здібностей та ресурсів, наявних у місцевих осередках, здобутки кожного з яких є спільним політичним капіталом “глобальної організації”.

Хізб ат-Тахрір претендує на повсюд-ну присутність в ісламському світі. Хоча насправді лише в деяких ісламських кра-їнах партія є предметом громадського ін-тересу й хоч якоїсь серйозної дискусії. Віднедавна головним географічним міс-цем, у якому фігурує ХТ, стала Центральна Азія. Хоча існує думка, що окремі осеред-ки тахрірівців з’явилися там ще в 1980-х роках, значимим для суспільства явищем в Центральній Азії організація стала лише в середині 1990-х, коли привернула до

себе увагу світових ЗМІ. Є відомості про те, що організація має велике коло при-бічників у Таджикистані, Киргизії та Ка-захстані, проте Узбекистан вважається основним плацдармом. Правозахисники доводять, що заарештовані в Узбекистані на підставі звинувачення в членстві ХТ переважно не мають ніякого стосунку до неї. Натомість представники ХТ готові визнати всіх репресованих своїми одно-думцями і широко використовують фактор утисків у Центральній Азії для посилення власного авторитету в мусульманському середовищі. Водночас поза сумнівом є те, що іслам, релігійна мораль не втратили в Центральній Азії суспільної значимості і є вагомим політичним ресурсом. Брошури ХТ пропонують широкому загалу насе-лення популярний вступ до політичного ісламу. ХТ зараз стала одним із синонімів громадського спротиву в Узбекистані.

У спеціальному звіті, опублікованому в червні 2003 р. і присвяченому зростаю-чому впливу ХТ, дослідницька організація International Crisis Group23, розташована в Брюсселі, рекомендує європейським дер-жавам не забороняти ХТ під тиском цен-тральноазійських режимів, аби уникнути можливої радикалізації прибічників цієї організації. Практично всі дослідники Центральної Азії єдині в думці, що саме до цього в результаті призводить репре-сивна політика щодо ХТ у регіоні.

Єдність усіх мусульман, зокрема у праг-ненні до створення єдиної держави, прива-блювала та приваблює багатьох представ-ників ісламської політичної думки. Поява деяких суб’єктів сучасного міжнародного політичного життя (таких, як Організація ісламської конференції та Ліга арабських держав) стала можливою здебільшого че-рез переконання, яке поділяє широкий за-гал, що в єдності – сила. Водночас уявлен-ня про золотий вік правління праведних халіфів залишається одним із ключових концептів у дискурсі всіх гілок сунітсько-го політичного ісламу. Для багатьох ці ідеї були ціннісним орієнтиром або джерелом для розробки вужчих за сферою дії проек-тів – наприклад, поступової ісламізації певних сфер соціального та політичного життя або перетворення конкретних на-ціональних держав на ісламські. ХТ на цьому тлі вирізнялася безкомпромісним



прагненням до створення єдиної держави, яка має охопити принаймні всі без винятку історичні землі ісламу, з іншого боку, ро-билися спроби подати ідею здійснення цієї мети як детально розроблену партійну про-граму для підготовки проекту конституції з 186 статей. На відміну від свого середньо-вічного аналога наддержава матиме парла-мент і багатопартійну політичну систему, істотною відмінністю якої від нині існую-чих “імперіалістичних” демократій стане те, що всі партії будуть ісламськими.

Тексти засновників ХТ, насамперед са-мого Такіуддіна ан-Набагані, звучать дово-лі войовниче. У них є заклики до повален-ня існуючих режимів в ісламському світі. Але, з виникненням осередків у Європі, ХТ засвоює інші модальності, притаман-ні ненасильницьким громадським рухам, внаслідок чого виникає доволі парадок-сальна ситуація, коли ХТ пропонує два абсолютно відмінні типи дискурсу. Один з них увібрав класичні першоджерела ХТ (які ніхто офіційно не переглядав), а ін-ший – новий – підкреслює ненасильниць-кий характер дій організації. Така ситуація призводить до того, що в багатьох спосте-рігачів виникає відчуття нещирості або подвійної гри, а ненасильницька риторика сприймається як тактичний хід, поклика-ний захистити членів ХТ від репресій.

Дискурс різноманітних течій полі-тичного ісламу багато в чому збігається. Розбіжності виникають, як правило, лише у значенні, яке надається різноманітним поняттям, нюансам, інтерпретаціям. Так, критика правлячих режимів у мусульман-ських країнах, викриття їхнього неіслам-ського характеру, заклик до ісламізації політичної сфери, законодавства не є но-вими. Ці ідеї проповідують практично всі загони політичного ісламу – від більш по-міркованих Братів-мусульман до найради-кальніших угруповань арабів-афганців.

До Хізб ат-Тахріру, проте, ставляться з великою критикою й недовірою серед ін-ших представників політичного ісламу – від помірних до екстремістів. Ісламські опоненти ХТ, як правило, критикують її в суто релігійних поняттях, наприклад зви-нувачуючи у запереченні поширених уяв-лень, які спираються на суну про муки могили як кару за гріхи, про заступництво пророка за мусульман у Судний день, про

отримання благодаті від святих місць і предметів, яких торкався пророк, також застереження від встановлення пам’ятни-ків на могилах тощо24. Деякі з цих момен-тів насправді є ознаками впливу саудів-ського ісламу послідовників Мухаммада Абд ал-Ваггаба. У публічному дискурсі ХТ догматичні питання практично не об-говорюються, підкреслюється суто полі-тичний характер партії, її відкритість для всіх течій ісламу, в тому числі – шиїтів, попри те, що партія виникла і сформувала-ся в суто сунітському середовищі. Польові спостереження, проте, показують, що, на-приклад, демонстративно інша поведінка під час молитви (невиконання додаткових рак’атів25 під час колективної молитви, яких вимагає ханафітський обряд) відіграє важливу роль, виділяючи прихильників ХТ серед громади. Догматичні питання, насамперед муки могили, активно обго-ворюються на кримських мусульманських Інтернет-форумах. Позицію ХТ щодо цьо-го питання здебільшого критикують крим-ські салафіти26.

Внутрішня ісламська критика ХТ звер-тає увагу й на деякі організаційні момен-ти, зокрема – величезне значення, якого партія надає принципові однодумності. Точка зору, на яку пристало керівництво ХТ, не обговорюється, а незгодних (навіть якщо вони апелюють до авторитетних іс-ламських джерел) виключають.

ВисновкиВнутрішня природа конфлікту між

релігійною опозицією з одного боку і Меджлісом та офіційним кримським ісла-мом – з другого полягає у відмінних під-ходах до ролі ісламської ідентичності, а також до принципів побудови авторитету в громаді і, відповідно, структури влади. Кримськотатарський національний рух розглядає іслам як один із вимірів націо-нальної ідентичності, натомість представ-ники релігійної опозиції спираються на релігійну ідентичність, від якої вибудову-ють усю систему цінностей. Етнічна спад-щина у цій системі цінностей значення не має і використовується організаціями, подібними до ХТ, лише ситуативно – для досягнення тактичної мети. Ідеологія ХТ з самого початку була свідомо побудованою на противагу арабському націоналізму.



На відміну від мало організованих салафітів, з яких, власне, складалася релігійна опозиція в Криму до 2003 року, ХТ є першою організованою силою з відповідною структурою та програмою, спрямованою на застосування ісламської ідентичності як політичного ресурсу. Це є спробою впровадження нового кримсько-татарського політичного проекту, несуміс-ного з ідеями національного руху і відтак потенційно небезпечного для Меджлісу.

Під час з’ясування реального потен-ціалу і значення ХТ в конкретному на-ціональному контексті варто розрізняти два рівні: 1) дискурс ХТ, адресований зов-нішнім контактам ісламської спільноти; 2) діяльність осередків ХТ всередині кон-кретних ісламських громад. В першому разі ХТ досить вдало користується мож-ливостями, які надає демократичне сус-пільство, попри критику самого поняття демократії, яка подається в програмних текстах ідеологів ХТ як непритаманний ісламу, західний феномен. Ключовим моментом у дискурсі ХТ, адресованому владі та немусульманській громадсько-сті європейських країн, є підкреслення ненасильницького характеру цього по-літичного руху, аргументація, спрямова-на на ідентифікацію себе як легітимного учасника політичної дискусії. Всередині ж мусульманської громади поведінка чле-нів ХТ може бути доволі провокативною. Навіть функціонально ці два аспекти мо-жуть бути відокремленими. В кримсько-му контексті, наприклад, різні люди фігу-рують як учасники спроб захвату мечетей і як речники від імені ХТ перед ЗМІ. Їхня поведінка в обох ситуаціях є доволі від-мінною. Багато хто з наших респондентів кримських татар підкреслював, що під час акції члени ХТ ухиляються від дис-кусії, відпрацьовуючи типовий сценарій, роблячи одні і ті самі кроки. Натомість у публічному дискурсі представники ХТ намагаються поводитися максимально відкрито. Як і інші ісламські політичні рухи, вони прагнуть виступати від іме-

ні не просто організації, а всієї грома-ди і навіть – умми, намагаючись у такій спосіб маргіналізувати своїх опонентів (Меджліс).

Існує низка проблем, зокрема недоліки українського законодавства з питань релі-гії, яке не передбачає ситуацію суперечки всередині місцевої громади, базуючись на неявно висловленій презумпції, що місце-ва релігійна громада монолітна. До певної міри – це спадщина радянського законо-давства 30-х років, коли було введено фор-мування громади за списком. За існуючого закону будь-які 10 осіб можуть претенду-вати на мечеть. При цьому абсолютно іг-норуються особи, які вклали реальні гро-ші у будівництво та реконструкцію мечеті. Право розпоряджатися/право власності на релігійні об’єкти – це тема, яка може ство-рювати потенційні джерела різних колізій. За сьогоднішньої ситуації релігійну грома-ду представлено імамом та головою, ло-яльність котрих щодо Муфтіяту практично нічим не гарантується, окрім моральних зобов’язань.

Популярність ХТ у віддалених райо-нах Криму може пояснюватися їхньою інформаційною ізольованістю, відсутніс-тю інших цікавих подій у провінції, на тлі чого ХТ виглядає як більш вагомий фено-мен, аніж насправді. Акції ХТ останнім часом змістилися з центру півострова до периферії.

Ключовою фігурою в боротьбі ХТ за зміцнення свого авторитету всередині місцевих мусульманських громад є імам. Вплив ХТ на імамів головним чином має економічний характер. Більшість імамів насправді є малозабезпеченими й, отже, слабкими до матеріальних спокус.

Імовірно, ХТ є інструментом, який ви-користовується або тестується “третім ста-ном” – кримськотатарським бізнесом, який прагне підвищення свого статусу в суспіль-стві і, можливо, отримання тимчасових до-даткових доходів від ПМУ або інших пред-ставників Донецького регіону, зацікавлених у послабленні впливу Меджлісу.

1 Матеріал для цієї публікації було зібрано під час польової роботи в Криму у жовтні – лис-топаді 2005 року, в ході якої відбулися зустрічі з керівництвом Меджлісу – Ільмі Умеровим, го-ловою Бахчисарайської райдержадміністрації, Ахтемом Чийгозом, головою Бахчисарайського меджлісу, Шевкетом Меметовим, головою Рескомітету інформації, представником Меджлісу при



Муфтіяті Арсеном Альчиковим, муфтієм Еміралі Аблаєвим, прихильниками ХТ в Бахчисараї і Сімферополі та речником ХТ Абсалямом Селяметовим та іншими представниками мусульман-ських громад та активістами в різних районах Криму.

2 Меджліс (рада) є виконавчим органом, який обирається на Курултаї (загальних зборах) пред-ставників кримськотатарського народу. Тут і надалі ми пишемо меджліс з маленької літери, якщо йдеться про місцеві органи, і Меджліс з великої літери – як назву органу етнічного самовряду-вання в цілому.

3 Попри назву, цю організацію навряд чи можна вважати партією в класичному розумінні цього слова, насамперед через її відмову від прямої участі в політичному процесі – тобто від конкуренції з іншими партіями за участь в органах представницької влади тощо. У несходознав-чій літературі частіше вживається варіант назви Хізб ут-Тахрір, який відповідає вимові цього сполучення в арабській мові. Ми далі вживаємо більш традиційний для сходознавчої літератури спосіб транслітерації.

4 Інтерв’ю з муфтієм Еміралі Аблаєвим 21.10.2005.5 Див. докладніше: О. Богомолов та ін. Ісламська ідентичність в Україні. – Київ 2005. –

С. 28–32. 6 Наприклад, 5 квітня 2005 р. відбулася прес-конференція речника ХТ Абселяма Селяметова

в Кримському інформаційному прес-центрі (Irex ProMedia) з приводу затримання членів ХТ в одному з сіл Байдарської долини (м. Севастополь).

7 Інтерв’ю з представником Меджлісу при Муфтіяті Арсеном Альчиковим та муфтієм Криму Еміралі Аблаєвим 21 жовтня 2005 р.

8 Никита КАСЬЯНЕНКО. Есть такая партия? Крымские мусульмане начали священный месяц Рамадан в расколе. – “День”. – №189. – 20 октября 2004.

9 Інтерв’ю з Абдусалямом Селяметовим, Сімферополь, 21.10.200510 Виконують тільки фарз, останній сунет ігнорують, можуть запізнитися, кажуть, що вони не

розуміють турецької, демонстративно звертаються російською.11 Спільна благочинна вечеря під час Рамазану після заходу сонця.12 Більш імовірною нам видається оцінка Ахтема Чийгоза, який вважає, що число активних

членів не перевищую 150 чоловік. Ці активісти зазвичай впливають на своє найближче соціальне оточення, частково залучають його до спільних дій.

13 “Соблюдающие” – тобто ті, хто тримає піст під час Рамазану та приходить на п’ятничний намаз і, можливо, молиться п’ять разів на день.

14 За деякими відомостями, наприкінці 1952 року. 15 Shmuel Bar. The Muslim Brotherhood in Jordan. Tel Aviv. Moshe Dayan Center. 1999. P. 55–56. 16 Див. Sophie Lambroschini. Germany: Court Appeal By Hizb Ut-Tahrir Highlights Balancing Act

Between Actions, Intentions. http://www.rferl.org/featuresarticle/2004/10/.17 Vanessa Mock. Hizb ut-Tahrir: Muslim MP leads call for ban in Britain. Radio Netherlands.

25 July 2005. http://www2.rnw.nl/rnw/en/currentaffairs/region/westerneurope/.18 Radical Islam in Central Asia: Responding to Hizb ut-Tahrir. ICG Asia Report, № 58, 30 June

2003. P. 3. 19 Ibid. – С. 10. 20 Ар. емігранти, концепт також пов’язаний з хіджрою – переїздом пророка Мухаммеда в Ме-

дину. Остання конотація набула особливого значення у сучасному політичному ісламі, де вона також інтерпретується як відсторонення від “поганської” модерної культури.

21 Цит. за: Александр Верховский. Является ли Хизб ут-Тахрир экстремистской организацией? http://www.hro.org/editions/rel/2005/10/21.php#22_up.

22 Цей термін також співзвучний офіційній титулатурі халіфів – amir al-mu`minin (емір вірую-чих) – і широко використовується всіма організаціями політичного ісламу, зокрема БМ.

23 Radical Islam in Central Asia: Responding to Hizb ut-Tahrir. ICG Asia Report, № 58, 30 June 2003.

24 Mateen Siddiqui. The Doctrine of Hizb ut-Tahrir. The Challenge of Hizb ut-Tahrir: Deciphering and Combating Radical Islamic Ideology. Conference Report. Nixon Center. September 2004. – P. 11–18.

25 Уклін, один з елементів мусульманської молитви. 26 Див. наприклад, Сайт кримской молодежи: http://www.crimean.org.


ГЛОБАЛЬНА монгольська експансія першої половини ХІІІ ст. не лише при-

звела до кардинальних, загалом негатив-них, змін у житті численних країн та наро-дів Азії і Європи, а й сприяла трансформа-ції системи міжнародних відносин тодіш-нього світу. Внаслідок утворення величез-ної Монгольської імперії значно зміцніли інформаційно-комунікаційні зв’язки між народами. В Європі кардинально зміни-лися уявлення про далекі східні країни. В ході широкомасштабних військових кам-паній не лише монголи стали добре обі-знаними із ситуацією в близьких і далеких від них країнах, а й їхні потенційні супер-ники оволоділи значною інформацію про дії Чингісхана та його нащадків.

У середині ХІІІ ст., за образним ви-словлюванням американського дослідника Дж. Райта, відбулося відкриття європейця-ми Азії. До цього часу їхнє уявлення про більшу частину цього величезного конти-ненту було вельми туманним. Зокрема, на мапах, зроблених європейцями, в східній частині світу був розташований рай. У ХІІ ст. на Заході була поширеною думка про існування в глибині Азії могутньої монархії, очолюваної пресвітером Іоан-ном. Виникнення цієї легенди, імовірно, пов’язане з поширенням у азійських на-родів кереітів та оногутів християнства несторіанського напряму. В ХІІІ ст. папи та королі хотіли вступити в союз з пресві-тером Іоанном, а пізніше – з монголами, щоб використати їх проти мусульман, які воювали на Близькому Сході проти хрес-тоносців [Райт 1988, 235–242].

В історичній літературі до числа «віч-них» можна віднести тему політики рим-ської курії щодо держав та народів Східної Європи в умовах становлення та розвитку в Нижньому Поволжі держави монголів – Золотої Орди. І тут слід відразу зазначити, що цю політику не можна розглядати лише в контексті релігійного несприйняття като-лицьким світом загарбників, які на початку

40-х років ХІІІ ст. становили серйозну за-грозу для багатьох країн Центральної Єв-ропи. Попри незаперечність останньої позиції, слід підкреслити: на специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той фактор, що з моменту вторг-нення до Східної та Центральної Європи монголи не становили безпосередньої за-грози самій римській курії, а кочівники час від часу вели боротьбу проти заклятих ворогів католицької церкви. На Близькому Сході до цих ворогів належали мусуль-манські країни, які відвоювали на той час майже всі колишні володіння хрестоносців на Близькому Сході (в 1244 р. хрестоносці остаточно втратили Єрусалим!). У Східній Європі монгольські орди воювали про-ти схизматиків та язичників, щодо яких римська курія, починаючи з ХІІ–ХІІІ ст. (з понтифікату Папи Інокентія ІІІ) про-вадила експансивну релігійно-політичну діяльність. Ця політика зводилась до під-тримки дій хрестоносців (у Фінляндії, в Прибалтиці, в Половецькому степу); до пошуку активних дипломатичних контак-тів з володарями та ієрархами православ-них країн з наполегливими вимогами від-мовитися від «грецької віри» та підкори-тися владі римського понтифіка; до орга-нізації діяльності католицьких місіонерів (особливо домініканців та францисканців) у східноєвропейських народів; а також до вимог щодо католицького населення Цен-тральної Європи, до яких належала за-борона шлюбів, торговельних зв’язків та інших контактів зі схизматиками [Запро-вадження…163–166].

Відомості про монголів почали поши-рюватися в Європі задовго до того часу, коли полчища кочівників пройшли через карпатські перевали і вторглися до Цен-тральної Європи. Не лише на Русі, а й у країнах католицького світу знали, що про-тягом першої половини 30-х років ХІІІ ст. монголи воювали проти половців, сак-синів, волзьких булгар та інших народів

О.Б. Головко

ЗУСТРІЧ ЦИВІЛІЗАЦІЙ У СЕРЕДИНІ ХІІІ ст.: ДЕРЖАВА РОМАНОВИЧІВ МІЖ КАТОЛИЦЬКИМ

ЗАХОДОМ І МОНГОЛЬСЬКИМ СХОДОМ


Зустріч цивілізацій у середині XIII ст.

Східної Європи. Відомості про ці події до певної міри стали причиною того, що в другій половині 30-х років відбулася три-вала подорож угорських місіонерів – до-мініканців до Русі та Поволжя [Аннин-ский 1940]. З моменту нападу монголів на Волзьку Булгарію, а згодом на Русь, кочів-ники сприймалися західноєвропейцями як породження безодні, тому в хроніках мон-голів (татар) називали «тартарами» [Мату-зова 1979].

У грудні 1240 р. монгольські війська захопили Київ, напали на Волинь і Гали-чину. Сучасник цих подій, угорський хро-ніст Рогерій у своїй «Скорботній пісні» (написаній у 1244 р.) повідомляє, що під кінець цього місяця до Угорщини при-йшло повідомлення про те, що монголи підкорили сусідню Русь [Rogerius 1937, 552–553]. Але, імовірно, бої в західнорусь-ких землях тривали і в січні 1241 р., піс-ля чого кочівники почали бойові дії проти центральноєвропейських країн. У 1241-му та на початку 1242 р. монгольське військо воювало безпосередньо з військами като-лицьких країн, а саме: з полками волода-рів Польщі, Угорщини, Чехії та Германії [Hammer-Purgstall 1840, 108–121; Krakow-ski 1956, 119–153; Пашуто 1970, 241–262]. Слід зазначити, що в Центральній Європі (як, до речі, і в Східній) противники мон-голів не мали єдності. Внутрішні супере-чки між центральноєвропейськими мо-нархами виявилися більш сильними, ніж бажання об’єднати спільні зусилля для боротьби зі страшною небезпекою. На той час на першому місці для найбільш потуж-них політиків Європи (Папи Римського Григорія ІХ та германського імператора Фрідріха ІІ) був внутрішній конфлікт, а не загроза, що насувалася зі сходу. В скрут-ну годину монгольського вторгнення до Польщі на підтримку великопольських та сілезьких рицарів, яким допомагали неве-личкі загони хрестоносців (тамплієрів, іо-аннітів, тевтонців), вийшов лише чеський король Вацлав, але він запізнився на один день: 9 квітня 1241 р. під Легницею монго-ли відсвяткували свою чергову перемогу.

Угорщина, незважаючи на заклики її короля Бели ІV, будь-якої допомоги ані від імператора, ані від Папи також не отрима-ла. Навіть близькість смертельної небез-пеки для Германії не змусила імператора

Фрідріха ІІ покинути Італію. Імператор посилав звідти лише інструкції щодо за-ходів, які слід було вжити проти монголів. А його суперник, майже столітній Папа Григорій ІХ, у цей час розробляв плани про використання ситуації, що склалася у центрі Європи, на свою користь. Є ін-формація, що у Папи виникла ідея вступи-ти у тісні контакти з монголами, але його смерть 21 серпня 1242 р. завадила реаліза-ції цих намірів.

У грудні 1241 р. монгольські полчища вийшли до берегів Адріатики, але звідти згодом вони вирішили повернути на схід. 11 грудня помер великий каан («великий хан») Угедей, а це вимагало участі керів-ників походу у виборах нового володаря [Вернадский 1997, 65]. Похід розпочав-ся весною 1242 р., коли монголи одержа-ли інформацію про події на сході. Проте, цей похід, як вважає московський історик В.Л. Єгоров, кочівники здійснювали дуже повільно. Тільки взимку 1242–1243 рр. монгольські орди з’явилися знову в при-чорноморських та прикаспійських степах [Егоров 1985, 27]. Все це свідчить про те, що відхід монголів на схід мотивувався різними обставинами. Частина верхівки справді прагнула взяти участь у виборах нового великого хана, а хан Бату, який на-вряд чи міг претендувати на своє обрання після відходу частини війська, був просто вимушений повертатися до причорномор-ських та поволзьких степів. Надалі, протя-гом другої половини ХІІІ ст., монгольські хани неодноразово нападали не лише на руські, а й на польські землі. Загрозу вони становили і для інших країн католицького світу, у тому числі для головних прибіч-ників курії – духовно-рицарських орденів у Прибалтиці. Проте надалі монгольські хани вже не змогли напружити всі свої сили для повторення інвазії, яку вони здій-снили в 1237–1242 рр.

У 1243–1245 рр. в Нижньому Поволжі формується державне утворення монголів на чолі з ханом Бату. Мова йде про полі-тичне утворення монголів, яке було захід-ною частиною величезної імперії кочівни-ків. Назва цієї держави, яку до 1255 р. очо-лював хан Бату, в перші роки існування не була чітко визначеною. Джерела називають її «країною кипчаків», «країною Дешт-і-Кипчак», «Улусом Джучі», «Улусом Бату».



В 70-х роках ХІІІ ст. з’явилася назва Орда. А назва Золота Орда почала поширювати-ся не раніше ХІV cт., тобто в той час, коли держави (у тому вигляді, якою її створив Бату) вже не було. Проте ми надалі у тексті будемо для зручності викладу використо-вувати кабінетну назву держави монголів Поволжя середини ХІІІ ст. – Золота Орда [Вернадский 1997, 144–146; Егоров 1985, 151–154].

Слід відзначити, що наслідки монголь-ської навали для різних країн, по яких у першій половині ХІІІ ст. нанесли удари полчища кочівників, були різними. Руські князівства, на відміну від, наприклад, кра-їн Середнього Сходу чи Середньої Азії, не були повністю підкорені монголами, а опинилися в тій чи іншій мірі васальної залежності від Золотої Орди. Американ-ський дослідник Ч.Дж. Гальперін пояснює це не неспроможністю монголів управляти землеробськими суспільствами або опо-ром загарбникам з боку населення Русі, а її периферійним положенням. Данина монголам, на думку історика, лягала важ-ким тягарем на руську економіку, проте її не можна навіть порівняти з багатства-ми Хорезму, Волзької Булгарії та інших країн і податями, які кочівники збирали з останніх. Податі з руських земель не мог-ли покрити витрати на пряме управління цих земель монголами [Halperin 1985, 29]. Слід додати, що загарбницькі походи ви-снажили монголів, тому вони опинилися перед набагато складнішою проблемою – утримання підкорених народів. У цей час відбувався розпад єдиного державно-політичного організму кочівників, між окремими частинами крихкої імперії ви-никли величезні непорозуміння, які при-зводили до конфліктів та сутичок.

Східноєвропейська політика папства була частиною загальної діяльності курії, головною метою якої було створення вели-чезного релігійно-церковного формування під керівництвом римського понтифіка. Цю діяльність було спрямовано на взяття під жорсткий патронат світських володарів католицьких держав та поширення латин-ства серед язичницьких та православних народів. У процесі створення конфесійної наддержави головним суперником пап-ства була Германська імперія, володарям якої підкорялися не лише монархи інших

держав, а й значна кількість церковних ієрархів, які не підкорялися Папам Рим-ським. У цей час клеврети імператорів не-рідко на противагу офіційним папам при-значали їхніх суперників (антипап). Го-ловною опорою курії в цей час стають так звані жебрацькі чернечі ордени домінікан-ців та францисканців, які провадили місі-онерську діяльність, та духовно-рицарські ордени, на базі яких у Прибалтиці виникли церковні держави.

Визначення параметрів східної полі-тики папства є дуже важливим, оскільки, як справедливо зазначає московський на-уковець О.В. Назаренко, у дослідників ще немає «повної ясності в питанні про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємозв’язку з дія-ми Рима на південному заході Русі, в Га-лицько-Волинській Русі» [Назаренко 2000, 395]. У стосунках з монголами курія мала на меті два можливі сценарії розвитку по-дій. Перший варіант, до якого схилялася курія,– це налагодження добрих стосунків з монголами, а потім – поширення впливу католицької церкви як на кочовиків, так і на країни та народи, що потрапили у за-лежність від монгольських ханів, у тому числі – і на руські князівства. Другий ва-ріант – це використання антиординської боротьби народів Східної Європи, зокрема Русі, проти загарбників [Стависький 1986, 39]. Але слід згадати ще про один важли-вий аспект, який часто ігнорується або не враховується дослідниками. Політику пап-ства не можна розглядати лише скрізь приз-му місіонерської діяльності курії, її праг-нення підкорити Русь у релігійному плані. Тут треба враховувати наявність жорстокої боротьби, що тоді точилася в Центральній Європі, а також те, що в середині 40-х ро-ків багато західноєвропейців вірило: неза-баром відбудеться нове вторгнення мон-голів до Центральної Європи, а сама їхня поява знаменує кінець світу [Guzman 1985, 230].

В 1243 р. Папою Римським було обра-но Інокентія IV, який наступного року, під тиском імперських сил Германії, був зму-шений перенести свою резиденцію до Ліо-на, звідки в квітні 1245 р. Папою направ-ляється на Схід місія на чолі з францис-канцем Плано де Карпіні. Цей церковний діяч отримав від Інокентія дуже широкі



повноваження на проведення переговорів з володарями Центральної та Східної Єв-ропи, а також на організацію місіонерської та розвідувальної діяльності в монголь-ських землях. Слід додати, що папський посланець мав встановити контакти з во-лодарями руських князівств. Просуваю-чись на схід, вирішуючи ті чи інші завдан-ня, Плано де Карпіні посилав інформацію до Папи, на яку через деякий час папська канцелярія відповідно реагувала. Вини-кає враження, що тоді деякі давньоруські князі прагнули знайти підтримку не лише у світських католицьких монархів, а й у Папи Римського. Зокрема, представник чернігівського князівського клану Михай-ло Всеволодович у 1245 р. послав до Ліона свого посланця Петра Акеровича. На дум-ку російського вченого Б.Я. Рамма, взим-ку 1245–1246 рр. до римського понтифіка було направлене посольство із Суздаля [Рамм 1957, 163].

По дорозі на Схід, Плано Карпіні (спер-шу в Ленгиці, а потім у Володимирі) мав низку зустрічей із князем Васильком Рома-новичем, про що до Рима була відправле-но інформація. Реагуючи на неї, 3 травня 1246 р. Папа Інокентій посилає сім листів різним адресатам, у яких порушувалися питання про Східну Європу. В цих лис-тах відбито комплексний план дій папства щодо православної Європи і монголів. Зо-крема, понтифік просить старшого брата Василька князя Данила надати допомогу особам, яким Папа доручав збирати інфор-мацію про монголів. В одному з послань Папа твердив, що бере державу Данила (Волинсько-Галицьке князівство зі столи-цею у Холмі) під свою опіку [Большакова 1975, 123–126]. Тоді ж Інокентій послав одному з прибалтійських єпископів лис-та, в якому надав йому право призначати єпископів та священиків на Русі, тобто фактично Папа розпочав процес навернен-ня Русі до латинства. Слід зазначити, що папські послання 1246 р. були своєрідною «розвідкою боєм», оскільки римська курія на той час ще не мала достатньо чітких уявлень про складну політичну ситуацію в Східній Європі. В документах не вказано чітко імені адресата – «короля Русі», проте порівняння їх із подальшими документа-ми курії, де королями називають лише во-лодарів Волині та Галичини [Большакова

1975, 123–128], дає підстави вважати, що і послання 1246 р. було адресовано саме цим монархам. Свого часу церковний іс-торик А. Великий звернув увагу на те, що в листі римської курії від 22 січня 1248 р. Данила названо королем, а суздальського володаря Олександра Ярославича – князем [Documenta…1953, 42; Великий 1955, 12]. Слід додати, що про ситуацію у Східній Європі Папу інформував угорський король Бела IV. Зокрема, він повідомив понтифіка про встановлення матримоніального сою-зу угорського дому з Романовичами [Co-dex… T. 4, 2 1829, 220–221].

Пізніше, у листуванні з Данилом, Папа продовжує шукати допомоги руського во-лодаря в організації розвідувальної діяль-ності своїх агентів у монгольському серед-овищі, а також робить певні кроки щодо конкретної реалізації своїх намірів – під-корення Руської церкви престолом св. Пе-тра. Цей етап діяльності папства розпочав-ся після повернення Плано де Карпіні до папської резиденції, коли римський перво-священик до певної міри позбувся ілюзій щодо можливості взяти монголів під свою опіку. Папське листування вже набуває чіт-кого характеру. Папа прагне вирішити за-вдання навернення держави Романовичів до католицької віри. Водночас у нього є ба-жання за необхідності використати держа-ву Романовичів як заслін у разі можливого повторного походу монголів на захід. Без-сумнівно, в цей час курія набагато краще орієнтувалася в реальній ситуації в східно-європейському ареалі, у тому числі – в об-ставинах, що склалися в золотоординській державі. Відчуваючи небезпеку, Папа був готовий іти на поступки східнослов’ян-ським володарям навіть у дуже принципо-вій для курії темі – питаннях віри. Про це свідчить лист Інокентія до Данила Рома-новича 27 серпня 1247 р. Тоді ж Папа зая-вив що забороняє іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька і бере під за-хист їхні землі [Documenta… 1997, 38]. Це було дипломатичною перемогою Романо-вичів [Свідерський 1983, 112].

У літературі вже відзначалося, що пап-ство в цей час заявляло про своє прагнення створити систему безпеки проти монголів. Першим ланцюгом у цій системі мала ста-ти Русь, а другим – Угорщина, Польща та



держави хрестоносців у Прибалтиці [Hist-oria dyplomacji 1982, 181]. Саме з метою ре-алізації такого задуму було написано лис-ти Папи Інокентія IV на початку 1248 р., в яких порушується питання про створен-ня надійної системи збирання інформації щодо можливих дій агресивних золото-ординців. Так, 23 січня 1248 р. понтифік у листі до князя Данила просив: «Якщо тобі буде відомо про те, що військо татар зби-рається напасти на християн, передай про це улюбленим синам, братам Тевтонського ордену, які мешкають в землях руських. Це повідомлення через братів дійде до нас, що дозволить нам продумати, як з Божою допомогою організувати мужній опір озна-ченим татарам» [Historica… 1841, №77].

Науковці традиційно розглядають про-блему стосунків Данила з папством крізь призму можливості чи неможливості одер-жання холмським володарем якоїсь кон-кретної допомоги від Папи проти монго-лів. На наш погляд, такий підхід є дещо спрощеним. У 1247–1248 рр. питання про боротьбу з монголами для Данила ще го-стро не поставало, оскільки напередодні західноруському князеві вдалося налаго-дити прийнятні для себе (в умовах геге-монії держави хана Бату в Східній Євро-пі) стосунки з монголами [Головко 2004]. Для Романовичів тоді було важливішим використати високий авторитет Папи для реалізації інших зовнішньополітичних зав-дань, зокрема – для створення нормальної системи взаємин з католицькими країнами Центральної Європи – польськими кня-зівствами та Королівством Угорщиною, з якими протягом першої половини ХІІІ ст. у Романовичів були складні взаємовідноси-ни [Bartnicki 2005, 125].

В 1248 р. переписка між Папою та га-лицькими князями припиняється. Імовір-но, це було пов’язане, з одного боку, з тим, що Данило зрозумів: йому не вдасться до-битися якихось корисних для нього на той час дій з боку Папи, а з іншого – римська курія відчула, що руський володар не зби-рається йти на поступки в питаннях віри. Тому слід зазначити, що у своїх стосунках з країнами Центральної та Східної Європи, римська церква як універсальна релігійно-політична сила перебувала до певної міри у складній ситуації. Папство не мало влас-них військових сил і могло розраховувати

лише на союзників чи підлеглих. Воно прагнуло, з одного боку, тримати всіх хрис-тиянських монархів та їхні країни під сво-їм патронатом, а з іншого боку, жорстке суперництво між означеними державами змушувало курію орієнтуватися на той чи інший ворогуючий табір. І тут знаковим є те, що приблизно тоді ж аналогічне розча-рування бездіяльністю римської курії було в 1247 р. в угорського короля Бели, який так і не дочекався реальної підтримки від Папи [Грушевський 1905, 71].

В Галицько-Волинському літописі є ці-кавий фрагмент про переговори посланців Папи Інокентія з Данилом Романовичем: «Древле бо того прислалъ ке нему пискупа Береньского и Каменецького, река ему: «И приими венець королевьства». Он же в то время не приял бе, река: «Рать татарьская не престаеть зле живущи с нами, то како могу прияти венець бес помощи твоей» [Полное… Т. 2, 826 ].

Згадка літопису про напружені стосун-ки Романовичів з монголами дає підставу думати, що означені переговори відбулися приблизно в 1252 р., коли на східному кор-доні держави Романовичів через ворожі дії монголів на чолі з Куремсою та його союз-никами виникла вкрай напружена ситуація. Цим подіям передувала значна активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х років, яка, в свою чергу, збіглася з тим, що Рим знову робив певні кроки у своїй східноєвропейській політи-ці. Слід зазначити, що після смерті гер-манського імператора Фрідріха ІІ у 1250 р. та нетривалого правління його наступни-ка Конрада IV (помер у 1254 р.) в Герма-нії настає анархія, яка тривала до 1273 р. й отримала назву «Велике безкоролів’я». Тоді ж різко посилюються втручання пап-ства у справи багатьох країн. Досліджую-чи це питання, польський учений Г. Лябу-да наголошує, що саме тоді відбувається нечувана досі активізація діяльності курії у внутрішньополітичному житті Польщі [Historia dyplomacji 1982, 181]. Внаслідок цього у травні 1253 р. великопольські, ку-явські та малопольські князі визнали вер-ховенство Папи, а перед 1257 р. його ви-знали сілезькі володарі. З метою вирішення суперечок між князями Польщі курія орга-нізовувала спеціальні синоди [Historia Po-lski 1957, 400–401]. Тоді ж папство прагне



взяти під свій контроль Русь та Литву. В 1251 р. за латинським обрядом хрестив-ся Міндовг, якого тоді ж було короновано королівською короною.

Історія хрещення та коронації литов-ського князя продемонструвала складність політики римської курії, оскільки, на від-міну від попередніх часів, Папі довелося щодо цього питання вступити в конфлікт із представниками католицьких сил При-балтики, які були противниками Міндов-га. Коронація та хрещення литовського князя відбулися в дуже складний момент для держави Міндовга, яку було фактич-но оточено ворогами. Підтримка Папи та лівонського магістра Андрія допомогла Міндовгу подолати вкрай складну кризову ситуацію. Тоді ж римська курія взяла під опіку володіння литовського князя, тобто в умовах тодішньої війни з Романовичами вона стала духовною санкцією дій литов-ців на Русі [Historica… T. 1, 1841, № 82].

Наприкінці 50-х років ХІІІ ст. князь Да-нило налагоджує контакти з північно-схід-ними володарями Русі. В 1250 р. до Рязані і Володимира здійснив подорож митро-полит Кирило [Каргалов 1967, 141], який незадовго до того повернувся до Русі з Ні-кейської імперії [Жаворонков 1982, 85]. У 1251 р. князь Андрій Ярославич одружив-ся з дочкою холмського володаря. Тодішнє зміцнення князя Андрія, його незалежна політика, союз з Данилом досить швидко спричинили реакцію з боку Золотої Орди. В 1252 р. володіння Андрія було спусто-шено монгольським військом хана Неврюя [Полное… Т. 1, 473].

Галицько-Волинський літопис свідчить, що в цей час Данило відбудовав старі міс-та, будував нові. До Волині та Галичини запрошували населення з інших місцевос-тей, у тому числі й з районів Русі, особли-во постраждалих від монгольської навали. Важливим моментом було те, що стрижень політичного життя держави змістився на північ, в Забужжя. Ще батько Данила Ро-ман Мстиславич багато робив для зміцнен-ня цього регіону [Головко 2001, 137–140]. В 40-х роках Романовичі перенесли сюди столицю з Галича, побудувавши місто Холм, яке мало вельми потужні фортифі-каційні споруди. Важливу роль почав віді-гравати Львів – місто в північній частині Галичини. Його було побудовано в ХІІ, а

може, і в ХІ ст., проте політичне значення Львова зросло саме в післямонгольський час [Котляр 1985, 163–165]. Внутрішня розбудова Південно-Західної Русі, вдала дипломатична діяльність сприяли значно-му зміцненню краю.

На початку 50-х років посилюють-ся сепаратистські настрої в Болохівській землі – прикордонному між державою Романовичів та степом ареалі. Місцевий воєвода Мілей, який був монгольським ставлеником, прагне, спершись на допо-могу золотоординців, вийти з-під конт-ролю князя Данила. На початку 1252 р. на підтримку Мілея на захід вирушила орда хана Куремси, проте їй не вдалося досягти успіху. Саме складна ситуація на східному кордоні Галицько-Волинської держави, де активізувався хан Куремса, змусила Дани-ла відновити стосунки з Папою. Напруже-на ситуація в Східній Європі спричинила велике занепокоєння угорської адміністра-ції. В 1250 р. у листі до Папи Інокентія ІV угорський король Бела IV повідомляє, що на сході його держави мешкають ворожі племена половців, бродників та русичів (рутенів), які є данниками монголів, загро-зою для Угорщини, і просить понтифіка допомогти угорцям у разі нападу кочівни-ків [Шушарин 1978, 40]. Пізніше, як дово-дять українські історики М.П. Дашкевич та М.С. Грушевський, угорський король Бела IV сприяє налагодженню контактів Данила Романовича з курією [Дашкевич 1884, 169; Грушевський 1905, 71]. Про це свідчить лист короля до Папи від 9 травня 1252 р. [Codex… T. 4, 1 1829, 144]. Отже, імовірно, саме в цей час папська курія зно-ву змінила свою орієнтацію на прихильні-шу в питаннях участі держави Романови-чів у боротьбі за «австрійську спадщину». Після смерті австрійського герцога Фрі-дріха Бабенберга Данило прагнув посади-ти на його місце свого сина Романа. Нова фаза стосунків з курією завершилася коро-нацією Данила в Дорогичині.

Західноєвропейські книжники давно сприймали Данила як короля, тобто су-веренного володаря своєї держави. Саме так він іменується в папських посланнях другої половини 40-х років, але на почат-ку 50-х років у Римі вирішили здійснити справжню коронацію холмського волода-ря. В 1252 р., під час перебування Данила



у Польщі, до нього звернулися посланці від папи з пропозицією провести церемо-нію коронації. Руський князь тоді відмо-вив їм під приводом, що така церемонія має відбутися в його державі [Полное… Т. 2, 1908, 826]. Саме про ці переговори і йдеться у вищенаведеному фрагменті лі-топису про перетрактації Данила з єписко-пом Веронським та Кам’янецьким.

У травні 1253 р. папа Інокентій IV ого-лосив хрестовий похід, але закликав до нього не потужних у військовому плані шведів та німців, а країни Центральної Єв-ропи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, По-мор’я). Проте володарі цих країн не мали ніякого бажання, в умовах гострого проти-стояння між собою, втягуватися у конфлікт з ординцями. Тому цей заклик виявився лише словесною декларацією. Варто звер-нути увагу і на те, що, імовірно, сам Папа не лише не міг реально організувати анти-монгольську коаліцію, а й не дуже прагнув це робити. Тоді Інокентій IV та його най-ближчий союзник, французький король Людовик ІХ, який незадовго до цього по-вернувся з єгипетського полону, набагато більше уваги приділяли підготовці іншого хрестового походу – на Близькому Сході. У боротьбі з мусульманським світом Іно-кентій та Людовик сподівалися знайти під-тримку у монголів. Для цього до них фран-цузьким королем у 1252 р. і була направ-лена місія на чолі з брабантським купцем Вільгельмом де Рубруком [Путешествия… 1957]. Отже, головним для папства в той час було втягнути державу Романовичів у число підконтрольних курії держав та створити умови для поступового проник-нення римської церкви та католицизму до Східної Європи.

В цей час активну діяльність у Польщі розпочинає спеціальний посланець Папи абат Оппізо з італійського міста Месани. З польських джерел відомо, що саме цей ре-лігійний діяч мав великий досвід взаємин з польською світською та духовною верхів-кою, оскільки в 1246–1247 рр. виконував у Польщі особисті доручення Інокентія [Ro-cznik kapitulny krakowski 1872, 804; Roczn-ik Sędziwoja 1872, 877]. Вдруге прибувши до Польщі в 1253 р., папський нунцій, до-бре знаючи ситуацію, суттєво впливав на політичні події в цій країні. «Великополь-ська хроніка» саме тоді інформує, що під

патронатом Оппізо відбулася канонізація польського святого Станіслава [«Великая хроника»… 1987, 168–170]. Науковці за-значають, що згода курії на цю каноніза-цію пояснюється особливою роллю, яка надавалася Римом польській церкві в про-цесі католицького наступу на схід [Historia Polski 1957, 363]. У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули до Русі і передали князю Данилові папську грамоту з пропозицією прийняти королів-ську корону.

Про коронацію Данила згадує в 1253 р. Рочник Красинських: «В рік Божий 1253 Данило князь Русі королем коронувався» [Rocznik Кrasińskich 1872, 132]. Польський історик церкви В. Абрахам дійшов висно-вку, що Оппізо побував на Русі або у серп-ні – вересні або в грудні 1253 р. [Abraham 1904, 134], проте реальний перебіг подій того року, що передували коронації (на-прикінці серпня 1253 р. Данило зустрічав-ся з Оппізо у Кракові!), свідчить, що це-ремонія могла відбутися лише під кінець року. Тому можна погодитися з версією дослідників, котрі вважають, що коронація відбулася наприкінці (імовірно, у грудні) 1253 р. [Махновець 1989, 413].

Данило на початку переговорів з пап-ським легатом у черговий раз відмовився від проведення церемонії, нагадавши про обіцянку Папи організувати хрестовий по-хід католицьких країн проти монголів. У відповідь на це папський посланець Оппі-зо запевнив, що така допомога буде. Кня-зя Данила, який не повірив у чергові обі-цянки Папи, переконали прийняти корону його мати Анна, а також союзники – поль-ські князі Болеслав і Земовит, з якими він на той час воював проти ятвягів. «Опиза же приде венець неся, обещеваяся, яко: «Помощь имети ти от папы». Оному же одинако не хотящу, и убеди его мати его, и Болеславъ, и Семовитъ, и бояре Лядьскые, рекуще, дабы приялъ бы венець».

У ході подальших переговорів Оппізо пообіцяв, від імені Папи Інокентія, збері-гати православні обряди на Русі в обмін на визнання Руською церквою верховен-ства Рима. «Некентий,– пише галицький книжник,– бо кльняше техъ хулящимъ веру грецкую правоверную, и хотящу ему сборъ творити о правой вере, о воединеньи церькви. Данило же прия от бога венець в



городе Дорогычине» [Полное… Т. 2, 1908, 827]. Важливо зазначити, що Данило Ро-манович під час коронації прагнув, щоб ця церемонія зберігала «власне» конфесійне спрямування, тому під час неї і були присутні православні ієрархи, а корону Данило приймав як володар Русі.

Імовірно, під впливом наслідків ко-ронації відбулися події 1254 р. Тоді ли-товський князь Міндовг, після укладення миру з Холмом, віддав свою доньку за сина Данила Шварна, а інший князь – Ро-ман Данилович – став володарем прикор-донних з Литвою чорноруських міст Но-вогрудки, Волковийська та Слоніма. Того ж року віце-магістр Тевтонського ордену у Пруссії Бурхард фон Хорнхаузен під час переговорів у місті Рачонжі-Мазовецько-му погодився передати «Данилу першому королю рутенів (Danieli primo regi Ruthe-norum)» та мазовецькому князю Земовиту третину ятвязької території [Матузова, На-зарова 2002, 364–368; Пашуто 1950, 247; Włodarski 1958, 42–43; Котляр 2002, 295].

19 травня 1254 р. Папа Інокентій ІV звернувся до прусського архієпископа з пропозицією розпочати підготовку до хрестового походу проти монголів [Чу-батий 1919, 99–100], проте цей заклик не знайшов відгуку, як і попередній у 1253 р. Тому боротьбу з кочівниками Данило Ро-манович продовжував без обіцяної курі-єю допомоги. В 1254 р. він здійснив похід проти міст, які підкорялися монголами. Це призвело в тому ж році до війни Данила з Куремсою, яка скінчилася перемогою га-личан взимку 1254–1255 р. [Полное… Т. 2, 1908, 84]. Імовірно, тоді ж князь остаточно зрозумів, що всі контакти з Римом не ма-ють перспектив для створення якоїсь анти-ординської коаліції. Слід також зазначити, що в 1253 р. відбулася переорієнтація полі-тики курії щодо питання про «австрійську спадщину»: Папа Інокентій став активно підтримувати противника Данила, чесь-кого князя Пшемисла-Отокара ІІ, оскільки той допомагав хрестоносцям у Пруссії.

Новий Папа Олександр ІV (1254–1261 рр.) обрав ще більш жорстку тактику щодо Русі і став підтримувати інших про-тивників Романовичів. У березні 1255 р. Олександр IV відмовився від обіцянок свого попередника поширювати патронат «престолу святого Петра» на руські землі,

почав намовляти литовського володаря Міндовга напасти на володіння Данила [Чубатий 1919, 101]. Імовірно, до цього призвело погіршення стосунків між дво-ма східноєвропейськими королями, в яких на бік литовського короля пристав Папа Олександр. У польській політиці Папа під-тримував куявського князя Казимира, тоді як суперник і брат останнього Земовит був союзником Данила [Włodarski 1958, 48–50]. 13 лютого 1257 р. у своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпис-копів папа Олександр прямо звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «ду-ховні і довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольському престолу. А наприкінці листа Папа твер-див про необхідність «застосувати проти цього короля (тобто Данила. – Авт.) до-помогу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила [Documenta…1953, 49–51]. У квітні 1257 р. римська курія доручає своїм наближеним розпочати пропаганду хрестового похо-ду проти Русі, обіцяючи його учасникам відпущення гріхів. Роком пізніше Папа заборонив місіонерам вести пропаганду хрестового походу проти ворогів Данила – монголів [Матузова, Назарова 2002, 369].

Можливо, до певної міри на істотну ко-рекцію східноєвропейської політики пап-ства вплинуло те, що саме з середини 50-х років монголи на Близькому Сході розпо-чинають активний наступ на мусульман. Зокрема, в 1258 році їхні війська на чолі з ханом Хулагу завоювали Багдад, а через рік – вийшли до східного берега Середзем-ного моря. Хулагу в цьому наступові до-помагали загони золотоординського хана Бату, а після смерті першого – хана Бер-ке [Егоров 1985, 195–196]. Проте на межі 50-х – 60-х років сталася чергова мета-морфоза в політиці курії. Папа Олександр IV 25 січня 1260 р. закликав рицарів Тев-тонського ордену до походу проти монго-лів і передав їм усі руські землі, які вони під час походу завоюють. 21 березня та 8 квітня Папа повторив цей заклик в листах до магістра хрестоносців Гартмуда фон Грюнбаха [Матузова, Назарова 2002, 369]. Зміна ставлення Папи до Золотої Орди, імовірно, була пов’язаною із загальним погіршенням стосунків Рима з монголами, оскільки курія зрозуміла, що монголи –



представники новоутвореної держави Іль-ханів – на чолі з Хулагу не будуть надій-ними союзниками християн на Близькому Сході [Guzman 1985, 233–234; Егоров 1985, 196]. Проте така зміна східноєвропейської орієнтації курії не призвела до поліпшен-ня її стосунків з державою Романовичів. Папа Олександр IV у своїй центральноєв-ропейській політиці продовжував підтри-мувати суперника угорського короля Бели ІV та Данила Романовича – чеського воло-даря Пшемисла Оттокара ІІ, держава якого в другій половині ХІІІ ст., через загальне ослаблення Польщі та Угорщини, значно зміцніла. Пшемисл Оттокар ІІ в 1260 р., повідомляючи понтифіка про свою пере-могу біля міста Крессенбрун над угор-ським королем, згадує, що останньому на допомогу прийшов «Данило, король Русі» із загонами «рутенів та татар» [Historica… T. 2, 1842, №5].

Отже, всі спроби Римських Пап вико-ристати державу Романовичів як важливий чинник своєї східноєвропейської політики

завершилися невдачею. Водночас і Рома-новичі з другої половини 50-х років ХІІІ ст. вже не могли мріяти про можливі спільні дії разом із представниками захід-ноєвропейського рицарства (під гаслом хрестоносного руху та під патронатом ку-рії) проти монголів. Наведений у цій ро-боті матеріал дає підстави стверджувати, що специфічна, непослідовна і протягом тривалого часу недоброзичлива політика папства щодо держави Романовичів не призвела до різкого загострення стосунків Холмської держави з католицькими цен-тральноєвропейськими країнами. Останні у своїй східноєвропейській політиці керу-валися перш за все власними інтересами. Подальше дослідження питання про місце держави Романовичів у східноєвропей-ській політиці римської курії має відбува-тись на підставі вивчення всіх напрямків зовнішньополітичної діяльності цієї дер-жави, а також всебічного аналізу всіх ас-пектів релігійно-політичних дій папства в середині ХІІІ ст.

ЛІТЕРАТУРААннинский С.А. Известия венгерских миссионеров ХІІІ–ХІV вв. о татарах и Восточной

Европе // Исторический архив. Т. 3. Москва–Ленинград, 1940.Большакова С.А. Папские послания галицкому князю как исторический источник //

Древнейшие государства на территории СССР за 1975 г. – Москва, 1975.«Великая хроника» о Польше, Руси и их соседях ХІ–ХІІ вв. Сост. Л.М. Попова,

Н.И. Щавелева. Москва, 1987. Великий А.Г. Проблема коронації Данила // Корона Данила Романовича. Записки

наукового товариства ім. Шевченка. Т. СLXVIV. Рим, Париж, Мюнхен, 1955. Вернадский Г. Монголы и Русь. Тверь–Москва, 1997. Войтович Л.В. Нащадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів.

Львів, 2004. Головко О.Б. Держава Романовичів і Золота Орда // Український історичний жур-

нал. 2004. № 6. Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич і його доба. Київ, 2001.Грушевський М.С. Історія України–Руси. Т. 3. У Львові, 1905. Дашкевич Н.П. Переговоры пап с Данилом Галицким об унии юго-западной Руси с

католичеством // Киевские университетские известия. 1884. № 8. Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды ХІІІ–XIV вв. Москва, 1985. Жаворонков П.И. Никейская империя и княжества Древней Руси // Византийский

временник. Т. 43. Москва, 1982.Запровадження християнства на Русі. Історичні нариси. Київ, 1988.Каргалов В.В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. Фео-

дальная Русь и кочевники. Москва, 1967.Котляр М.Ф. Данило Галицький. Біографічний нарис. Київ, 2002.Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Во-

лынской Руси ІХ – ХІІІ вв. Київ, 1985. Літопис Руський. Упор. Махновець Л.Є. Київ, 1989.Матузова В.И. Английские средневековые источники. Москва, 1979.



Матузова В.И., Назарова Е.Л. Крестоносцы и Русь. Конец ХІІ в. – 1270. Тексты, перевод, комментарии. Москва, 2002.

Назаренко А.В. Западноевропейские источники // Древняя Русь в свете зарубеж-ных источников. Москва, 2000.

Пашуто В.Т. Монгольский поход вглубь Европы // Татаро-монголы в Азии и Европе. Москва, 1977.

Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва, 1950.Полное собрание русских летописей. Т. 1. Лаврентьевская летопись. Москва, 1926–

1928. Полное собрание русских летописей. Т. 2. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург,

1908.Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. Пер. А.И. Малеи-

на. Москва, 1957. Райт Дж. К. Географические представления в эпоху крестовых походов. Иссле-

дование средневековой науки и традиции в Западной Европе. Москва, 1988. Рамм Б.Я. Папство и Русь в Х–ХV вв. Москва, 1957. Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії

в Х–ХШ ст. Київ, 1983. Стависький В. Відомості про Русь з «Історії монголів» Плано Карпіні // Україн-

ський історичний журнал. 1986. № 6. Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії //

Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т. 123/124. Львів, 1917. Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об эт-

ническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // Ис-тория СССР. 1978. № 2 .

Abraham W. Powstanie organizacii kościoła lacińskiego na Rusi. T. 1. Lwów, 1904. Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiącia Daniela Halickiego. Lublin, 2005.Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Ed. G.Fejer. T. 4,1. Budae, 1829;

T. 4,2. Budae, 1829.Documenta pontificum romanorum historiam Ucrainae illustrantia. Ed. F. Welikij.

V. 1. Romae, 1953. Guzman G. Christian Europe and Mongol Asia: First Medieval Intercultural Contact Betwe-

en East and West // Essays in Medieval Studies. 1985. № 2 Halperin Ch.J. Russia and the Golden Horde. The Mongol impact іn the medieval Rus

history. Bloomington, 1985. Hammer-Purgstall J. Geschichte der Goldenen Horde in Kiptschak, des ist: der Mon-

golen in Russland. Pest, 1840. Historia dyplomacji polskiej. Pod redakcją M.Biskupa. T. 1. Warszawa, 1982.Historia Polski. Tom I. Do roku 1764. Ćześć I. Do połowy XV w. Pod red. H.Łowmiańskiego.

Warszawa, 1957. Historica Russiae Monumenta. Ed. A.Turgenev. T.1. Petropoli,1841; Т.2. Petropoli,

1842. Krakowski С. Polska w walce z najazdami tatarskimi w XIII wieku. Warszawa, 1956. Rocznik kapitulny krakowski // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A. Bielowski. T. 2.

Lwów, 1872.Rocznik Кrasińskich // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A. Bielowski. T. 3. Lwów,

1878.Rocznik Sędziwoja // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A. Bielowski. T. 2. Lwów,

1872.Rogerius. – Epistola magistri Rogerii im Miserabile Carmen // Scriptores rerum Hungari-

carum. Ed. Em. Szentpetery. V. 1. Budapestini, 1937. Włodarski B. Rywalizacja o ziemie Pruskie w połowie XIII wieku. Toruń, 1958.


В.О. Кіктенко

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД НАУКОВИХ ПРАЦЬ Дж. НІДЕМА

НАУКОВА спадщина видатного ан-глійського вченого ХХ ст. Дж. Нідема

[Киктенко 2005] являє собою колосаль-ну кількість опублікованих досліджень і матеріалів особистого архіву [Papers and correspondence]. Дж. Нідем, християнин, гуманіст, соціаліст, біохімік, філософ, си-нолог і історик, у своїх роботах постає у всіх цих іпостасях, тому тематика й про-блематика його робіт надзвичайно широка. Актуальним завданням у процесі створен-ня інтелектуальної біографії Дж. Нідема є розробка повного історіографічного опису наукових праць ученого, що дозволить ви-значити джерелознавчу базу дослідження. Метою даної роботи є систематичний ви-клад досліджень Дж. Нідема та їхній іс-торіографічний аналіз1. У науці не існує подібних історіографічних оглядів. Окре-мі аспекти даного питання представлені у вибраній бібліографії з історії науки й техніки в традиційному Китаї, що складе-на Натаном Сівіним,– “Вибрана, анотова-на бібліографія з історії китайської науки й медицини джерел на західних мовах” [Sivin], структура якої в основному вико-ристовується нами при описі синологічних робіт Дж. Нідема. Постановку проблеми тематичного історіографічного аналізу й дослідження окремих її аспектів здійснено в науковому збірнику “Стан історії науки: діалоги із Джозефом Нідемом” [Situating... 1999], виданому в 1999 році за редакцією Іфрана Хабіба й Дхрува Раіна, учених На-ціонального інституту досліджень науки, техніки й розвитку (Нью-Делі)2. Дхрув Раін підготував “Вступ”, а Роміла Тхапар – за-гальний вступ до проблеми “Історія науки й ойкумена”. У збірник увійшли такі ро-боти: перший розділ “Соціальна епістемо-логія історіографії Дж. Нідема” – Грегорі Блу, “Наука, цивілізація, історія: діалог із Джозефом Нідемом, що триває”; Аант Ел-зінга, “Ще раз до “питання Нідема”; Стів Фуллер, “Вступ до всесвітньої історії нау-ки”; Патрік Петітжан, “Нідем, англо-фран-цузька освіченість і всесвітня наука”; Шив Вісванатан, “Незвичайні пошуки Джозефа

Нідема”; другий розділ “Історіографія на-уки” – Карін Чемна, “Ріки й море: аналіз метафори Нідема стосовно всесвітньої історії науки”; Паскаль Крозер, “Модер-нізація науки і її історії за межами Євро-пи: єгипетські проекти в дев’ятнадцятому сторіччі”; Кетрін Джамі, “Джозеф Нідем та історіографія китайської математики”; Дхрув Раіна й Ірфан Хабіб, “Відсутня кар-тина: непоява нідемівської історії науки в Індії”; третій розділ “Університет перегля-нутої науки” – Майкл Петі, “Універсаль-ність науки: історичне ствердження філо-софської ідеї”; К. Сабраманіам, “Написи, факти й чорні ящики: чи дійсно сучасна наука радикально відмінна?”.

Наукова біографія Джозефа Нідема під-розділяється на два періоди: перший (1920–1942) – праці в галузі біохімії, другий (1942–1995) – праці з вивчення китайської цивілізації, які йому принесли світове ви-знання. Крім цього, у перший і другий пе-ріод учений працює над багатьма історич-ними, філософськими, політологічними й релігієзнавчими проблемами. Всі роботи Дж. Нідема можна згрупувати, виходячи з тематики досліджень, у такий спосіб: 1) біохімічні дослідження; 2) дослідження з історії й філософії науки; 3) дослідження з історії науки й цивілізації Китаю. Таким чином, у даній історіографічній роботі ви-користовуються хронологічний і тематич-ний принципи опису.

1) Біохімічні дослідженняРанні біохімічні дослідження Дж. Ніде-

ма зосереджені на різних проблемах емб-ріології. Він вивчає розвиток складного організму зі спеціалізованими органами з єдиної заплідненої яйцеклітини. У три-томному виданні “Хімічна ембріологія” [Needham 1931] Нідем пояснив ембріоло-гічний розвиток як хімічний процес, від-хиляючи подання про те, що такий розви-ток був викликаний невизначеною “життє-вою іскрою”. Надалі вчений розширив цю роботу в різні аспекти морфології. Праця “Історія ембріологія” [Needham 1934] є


Історіографічний огляд наукових праць Дж. Нідема

ретроспективним поглядом ученого на роз-виток даного напрямку в біології. Збірник “Перспективи біохімії” [Perspectives in Bi-ochemistry 1938] містить тридцять одне есе з біохімії й пов’язаних з нею галузей нау-ки: біохімія людини, безцільність понять життя й живий, структура бактеріальної клітини, хімічне регулювання росту кома-хи, біохімія колірних різновидів квітки, біо-хімія й розлади психіки, ліки й людство, соціальне значення біохімії. Найвищої точки ці дослідження досягають у книзі 1942 р. “Біохімія й морфогенез” [Needham 1942]. У другий період наукової біографії Дж. Нідема біохімічні дослідження не є домінуючими, однак учений здійснив ряд важливих досліджень у цій галузі: “Біохі-мічні аспекти форми й росту” (1951) [Need-ham 1951], “Хімія життя (вісім лекцій з іс-торії біохімії)” (1970) [Needham 1970b].

2) Дослідження з історії й філософії

наукиУ 1926 році за загальною редакцією

Джозефа Нідема виходить збірник статей “Наука, релігія й реальність” [Science Re-ligion and Reality 1926], у який увійшли праці, присвячені дослідженню різних аспектів співвідношення науки й релігії в історичній перспективі. Крім того, Дж. Ні-демом була написана для даного збірника стаття “Механістична біологія й релігійна свідомість” [Needham 1926, 219–258], де вчений розглядає проблему живої мате-рії, механістичну теорію життя в історії, здійснює критичний аналіз неовіталізму й механіцизму і представляє конструктивне мислення. У наступному році Нідем публі-кує роботу “Біохімія й ментальні явища” [Needham 1927], у якій розглядається спів-відношення розвитку науки й людської свідомості.

У роботі 1927 року “Людина-машина” [Needham 1927a] Джозеф Нідем виступив з енергійним захистом матеріалізму Ламе-трі3 й механічної моделі розуміння життя, універсуму, усього існуючого. Тут, зокре-ма, бере свій початок формування епісте-мології Нідема, що розвивалася від матеріа-лізму до органіцизму (=системний погляд на світ, що, на думку вченого, був утілений китайською наукою й цивілізацією). Своє-рідність дослідницьких підходів ученого-марксиста полягає в досить широкому

залученні духовної культури (насамперед релігії) до вивчення політичних, соціаль-них і економічних явищ. Так, у 1930 році виходить праця “Розуміння (релігія у світі домінуючої науки)” [Needham 1930], у якій учений робить спробу аналізу гносеоло-гічної ситуації в сучасному йому світі при співставленні науки й релігії. У цей самий час Нідем розпочинає дослідження в галу-зі історії техніки – “Обмеження оптичних стекол” [Needham 1927b].

“Біолог-скептик (десять есе)” [Needham 1929] 1929 року та “Велика амфібія (чо-тири лекції про становище релігії у світі домінуючої науки)” [Needham 1931a] 1931 року – ці два збірники являють собою спробу визначення великих форм люд-ського досвіду: наука, філософія, релігія, історія й мистецтво, що становить при-клад успішного систематичного викладу філософії науки. Однак за межами уваги вченого залишилася етика, яка змінилася завдяки ходу історичних подій – це За-гальний страйк 1926 року і прихід до вла-ди фашистів у Німеччині в 1933 році, що вплинуло на соціалізацію нідемівської па-радигми досліджень.

Дж. Нідем поступово підходить до го-ловного питання, що буде цікавити його протягом усієї подальшої наукової діяль-ності,– це визначення загальних законо-мірностей розвитку науки в історичній ретроспективі, що поки зосереджено на окремих аспектах історичного розвитку ембріології – “Фактори, що обмежують розвиток науки, на прикладі історії ембріо-логії” [Needham 1935a].

Дж. Нідема продовжують цікавити різ-ні питання історії релігії, що приводить його до дослідження як загальних пи-тань – “Наука, релігія й соціалізм” [Needh-am 1935b], так і конкретно-історичних – іс-торія християнства в Англії. У 1935 році в Лондоні виходить збірник “Християнство й соціальна революція”, для якого Нідем написав статтю “Лод4, левелери5 й віртуо-зи” [Needham 1935]. Дж. Нідема цікавить соціально-політична й релігійна ситуація в Англії XVII сторіччя. У цей час, на дум-ку вченого, існував хиткий баланс релігії, що втрачала свою владу, і науки, що де-монструвала свої перші перемоги. У статті досліджується насамперед трансформація християнства в Англії періоду грандіозних



політичних, соціальних і економічних пе-ретворень. За віросповіданням Дж. Нідем був католиком, що, ймовірно, вплинуло на його наукову оцінку радикального інако-мислення й консервативного англіканства як двох важливих складових спадщини ка-толицького духу. Слід зазначити, що в цей час Нідем побоюється оцінок з боку сво-їх колег, які могли засудити його за відхід від своїх професійних наукових інтересів в галузі біохімії. Тому він опублікував цю важливу історичну працю під псевдонімом Генрі Холореншоу (Henry Holorenshaw). Ці два есе були написані протягом гучно-го десятиліття – у 1932–1942 роки, коли Дж. Нідем відігравав важливу роль у ра-дикалізації британської науки й у віднов-ленні християнських коренів британського соціалізму. 1942 року ці праці були видані під назвою “Час – ріка, що оновлюється” [Needham 1942b]. Нідема цікавить також і народна культура Англії, що відображено в його дослідженні “Географічний розпо-діл англійських церемоніальних народних танців” [Needham 1936].

Системний аналіз6 – один з найважли-віших методологічних підходів у сучасній науці, що бере свій початок у роботах ан-глійського філософа Герберта Спенсера7. Системний підхід як напрямок методології спеціально-наукового пізнання й соціаль-ної практики, в основі якого лежить до-слідження об’єктів як систем, формувався протягом ХХ сторіччя. Джозеф Нідем на-лежить до тих учених, які внесли помітний вклад у розвиток даної методології як у сфері природознавства (біохімія), так і в гу-манітарних науках (історія філософії, науко-знавство, синологія). Перша спроба власно-го обґрунтування методології системного аналізу була зроблена вченим у 1936 році в роботі “Порядок і життя” [Needham 1936a]. 1937 року в Оксфордському університеті на лекції пам’яті Герберта Спенсера Нідем увів термін інтегральні рівні8. У тому ж році Нідем написав есе “Інтегральні рівні; переоцінка ідеї прогресу” [Needham 1937], у якому в марксистських термінах ним було переосмислено те, що до цього було вира-жено Анрі Бергсоном9, Хансом Дрішем10 і Альфредом Вайтхедом11 ідеалістичними або віталістичними поняттями.

1938 року за редакцією Дж. Нідема й В. Пагеля виходить збірник “Джерела

сучасної науки: десять лекцій у Кембри-джі, організованих Комітетом історії на-уки” [Background to Modern Science 1938]. 1941 року Нідем видає кілька статей, присвячених різним питанням філософії науки,– “Погляд біолога на філософію Вайтхеда” [Needham 1941], “Аспекти сві-тового розуму в часі й просторі” [Needham 1941a], “Еволюція й термодинаміка” [Nee-dham 1941b], “Ліквідація форми й матерії” [Needham 1941c], “Розвиток і розуміння” [Needham 1941d].

Як людина з активною громадянською позицією, комуніст і християнин, Дж. Ні-дем не міг залишитися осторонь від тра-гічних подій періоду Другої світової війни. Він використовує силу свого слова для ви-ступу проти фашистської агресії й ідеоло-гії у статті 1941 року “Напад нацистів на світову науку” [Needham 1941e]. Роботу Дж. Нідема у якості редактора над збір-ником “Наука в Радянській Росії” [Science in Soviet Russia 1942] теж можна вважати допомогою й виявом симпатії до СРСР. Дж. Нідем і надалі бере активну участь у політичному житті, виступаючи із влас-ною оцінкою подій, що відбуваються: “На-ука й міжнародні відносини” [Needham 1949], “Наука, інтернаціоналізм і війна” [Needham 1975a].

У другий період наукової діяльності Дж. Нідем працює над теоретичними й практичними проблемами історії й філосо-фії науки, що знайшло відображення в ці-лій низькі публікацій – “Теоретична наука й ідея святості” [Needham 1942а], “Наука й соціальні зміни” [Needham 1946], “Істо-рія на нашій стороні: внесок у політичну релігію й наукову віру” [Needham 1946b], “Єдність науки (важливий внесок Азії)” [Needham 1947а], “Історія науки й техні-ки в Індії й Південно-Східній Азії (огляд симпозіуму й зауваження щодо датуван-ня)” [Needham 1951b], “Суспільство й на-ука на Сході й на Заході” (1964) [Нидам 1966], “Час і східна людина” [Needham 1965a], “Діалог Сходу й Заходу” [Need-ham 1969], “Велике титрування (наука й суспільство на Сході й Заході)” [Needham 1969a], “Єдність науки на Сході й Заході” [Needham 1971a], “Порох і четверта влада” [Needham 1985]. Слід відзначити збірник “Велике титрування (наука й суспільство на Сході й Заході)” [Needham 1969a], у



якому представлені докази Дж. Нідема пріоритету соціально-економічних факто-рів (екстерналізм) у поясненні досягнень китайської традиційної науки. Особливо важливі – “Наука й суспільство на Сході й на Заході” [Needham 1969a, 190–217] і огляд нециклічних концепцій часу “Час і східна людина” [Needham 1969a, 218–298]. Це видання дозволяє досліджувати транс-формацію поглядів Дж. Нідема, оскільки в збірнику зібрані статті, видані з 1944 року.

Також Дж. Нідем звертається до філо-софських, гносеологічних, етичних і релі-гійних проблем, що знайшло відображення в таких публікаціях: “Людина і її станови-ще” [Needham 1970a], “Форми розуміння (зразок натурфілософії; есе, написані між 1927–1974 рр.)” [Needham 1976a], “До но-вої містики: Тейяр де Шарден12 і східні ре-лігії” (у співавторстві з Урсулою Кінгом) [Needham 1980d].

Регіональні дослідження історії й філо-софії науки Дж. Нідема були зосереджені на китайській культурі (дивись далі). Про-те в окремих публікаціях учений виходить за ці межі. Це стосується роботи “Зал Не-бесних записів: корейські астрономічні інструменти й годинники, 1380–1780” [Needham 1986]. Між XIV і XVIII століт-тями у Кореї в період правління династії І було створено ряд чудових астрономічних інструментів, карт зоряного неба й годин. Дане видання є результатом тісного спів-робітництва чотирьох видатних істориків азіатської науки – Дж. Нідема, Лу Гуй-цзяня, Дж. Комбріджа й Дж. Мейджора, метою дослідження яких стало визначен-ня історичного контексту, мети, характеру й специфіки роботи цих ранніх наукових інструментів.

3) Дослідження з історії науки й циві-лізації в Китаї

Завдяки досить несподіваній зустрічі з китайськими вченими в лабораторії Хоп-кінса13 Нідем серйозно зацікавився історі-єю китайською науки. Він формує головне питання своїх досліджень (“Питання Ніде-ма”): “Чому сучасна наука вперше з’явила-ся в Європі, а не в Китаї?” Особлива увага вченого зосереджена на внеску китайської культури в науку, на що раніше не зверта-ли уваги західні історики. До 1939 року Дж. Нідем разом зі своїми китайськими

колегами приходить до ідеї створення ве-ликого компендіуму історії китайської, науки, технології й медицини, що пізніше втілиться в грандіозному багатотомному проекті “Наука і цивілізація в Китаї”. 1945 року виходить перша книга “Китайська на-ука” [Needham 1945], що дає початок од-ному з найцікавіших науково-дослідних проектів ХХ століття.

а) Загальні роботи14

“Китайська наука” [Needham 1945], “Міркування про Китай” [Needham 1946а], “Наука й суспільство в античному Китаї” (1947) [Needham 1947], “Внесок Китаю в науку й технології” [Needham 1948], “Ба-лада Мен Цзян Ну, що плаче на Великій стіні” [Needham 1948b], “Суспільні зако-ни й закони природи в Китаї й на Заході” [Needham 1951а], “Уявлення про розви-ток у давньому й середньовічному Китаї” [Needham 1952] – це роботи, у яких була здійснена загальна постановка проблеми, що надалі буде реалізовуватися в багато-томному проекті “Наука і цивілізація в Китаї” (дивись нижче). Згодом Дж. Нідем підготував низку публікацій, які узагаль-нювали результати даного дослідницького проекту: “Недоліки й успіхи китайської наукової традиції” [Needham 1963], “На-уковий вплив Китаю у світі” [Needham 1964], “Учені й ремісники в Китаї й на Заході (лекції й доповіді з історії науки й техніки)” [Needham 1970], “Рука й мозок у Китаї та інші есе” [Needham 1971с], “Ки-тайський досвід” [Needham 1974а], “Час та історія в Китаї та на Заході” [Needham 1977a], “Історія й людські цінності (китай-ська перспектива для світової науки й тех-ніки” [Needham 1975], “Наука в традицій-ному Китаї (компаративна перспектива)” [Needham 1981]. Остання робота представ-ляє собою п’ять академічних лекцій – ре-зультат сорока трьох років наукових дослі-джень, що пов’язані зі створенням хроніки історії науки в Китаї. У вступній лекції здійснюється порівняльний аналіз теоре-тичної інтелектуальної думки Сходу й За-ходу; у першій лекції, присвяченій пороху, описуються найбільш ранні китайські ал-хімічні відкриття й спростовується думка про те, що китайці використовували порох тільки для феєрверку; у другій лекції – з макробіотики15 – підкреслюється, що в



Китаї ідея перетворення корисних копа-лин у золото завжди пов’язувалася з ідеєю використання корисних копалин для до-сягнення безсмертя (або принаймні ліку-вання хвороб), при цьому Нідем відзначає, що на Заході подібні ідеї з’явилися тільки у Парацельса16; предметом четвертої лек-ції є голковколювання й моксібуксія – у ній Нідем як високопрофесійний біохімік пояснює голковколювання як приглушен-ня болю на основі залучення ендофінів; у п’ятій лекції Нідем стверджує, що лінійна концепція у Китаї була більш прогресив-на, ніж концепція циклів, що повторюють-ся (або вічне повернення), у постгрецькій та індійській культурі. Пояснення Нідема причин подальшого відставання Китаю в розвитку наукової думки є недостатніми, оскільки обмежуються соціально-полі-тичними причинами й загальними визна-ченнями специфіки китайської цивілізації, що, однак, тільки стимулює подальше ви-вчення цієї проблеми.

Окремо необхідно відзначити публі-кацію “Представництво науки” [Needham 1948a], де описується робота Китайсько-британського офісу з наукового співробіт-ництва, що був заснований Дж. Нідемом під егідою Британської ради з метою здій-снення оцінки потреб китайських науко-вих, технологічних, медичних установ і дослідників, а також надання допомоги в поставці устаткування й ліків, книг і жур-налів у Китай [Papers and correspondence].

Центральним у всій науковій спадщині Дж. Нідема є проект “Наука й цивілізація в Китаї” [Needham 1954–2004], що був здій-снений ним спільно з фахівцями в галузях гуманітарних і природничих наук. Спочат-ку цей проект повинен був скласти один том обсягом 600–800 сторінок, однак за період з 1954-го по 2004 рік було видано 23 томи.

У першому вступному томі Дж. Нідем здійснює підготовку до дослідження всієї людської культури. Робота починається з дослідження структури китайської мови, історії й географії Китаю, наукових кон-тактів між Європою й Східною Азією про-тягом багатьох сторіч [Needham 1954].

Другий том присвячений історії на-укової думки Китаю у традиційний пе-ріод. Дж. Нідем у співробітництві з істо-риком Ван Ліном досліджує формування

фундаментальних ідей китайської філосо-фії в давній період, коли в конфуціанській обстановці виникає органічний натуралізм даосів, наукова філософія моістів і логіків, кількісний матеріалізм легістів, тобто ті уявлення, які потім домінували в науково-му мисленні в період китайського Серед-ньовіччя. Нідем досліджує піктографічне походження слів (фундаментальних для наукового мислення), доктрину двох сил (інь-ян) і п’яти елементів (у-сін), скептич-ну традицію, особливості буддійської дум-ки й неоконфуціанство як кульмінаційний момент китайського натуралізму. У висно-вку автор застосовує компаративний ана-ліз концепції законів природи в Китаї й на Заході [Needham 1956].

Після першого і другого тому, які варто визначити як вступні, у третьому томі Ні-дем розпочинає своє систематичне дослі-дження розвитку природничих наук у Ки-таї з наук про землю: географія, картогра-фія, геологія, сейсмологія й мінералогія. Нідем визначає паралельні традиції науко-вої картографії й релігійної космографії на Сході й Заході. Багато в чому ця робота є абсолютно новаційною у світовій синоло-гії, що насамперед стосується китайського внеску в розвиток геології й мінералогії [Needham 1959].

У четвертому томі, який вийшов у трьох частинах (книгах), Нідем простежує розвиток фізики й фізичних технологій у давньому й середньовічному Китаї. Пер-ша частина – фізика [Needham 1962], дру-га частина – машинобудування [Needham 1965], третя частина (у співробітництві з Лу Гуй-цзянем і Ван Ліном) – цивільне будівництво й морська справа [Needham 1971].

Перша частина “Папір і друкована справа” п’ятого тому “Хімія й хімічні тех-нології” написана одним зі співробітників проекту професором Цзень Цунь-Сюнем у співпраці з Нідемом. У книзі в основному проводиться детальне дослідження вина-ходу, технології й естетичного розвитку друку в Китаї, від ксилографії, друку рух-ливого типу, розвитку плетіння аж до по-чатку дев’ятнадцятого сторіччя [Needham 1985а]. У другій частині “Алхімічні й хі-мічні відкриття й винаходи: золото й без-смертя” [Needham 1974], у третій частині “Алхімічні й хімічні відкриття й винаходи:



історичний огляд від еліксирів кіноварі до синтетичного інсуліну” [Needham 1976b], у четвертій частині “Алхімічні й хімічні відкриття й винаходи: апарат, теорії й да-рування” [Needham 1980b], у п’ятій час-тині “Алхімічні й хімічні відкриття й ви-находи: фізіологічна алхімія” [Needham 1983] охоплені предмети алхімії, ранньої хімії й хімічні технології (папір і друк; текстиль; гірська промисловість і мета-лургія; виробництво солі й кераміки). У шостій частині “Військові технології: ра-кети й оборонні споруди” [Needham 1995] Дж. Нідем у співпраці з Робіном Єтсом у вступі загалом висвітлює ставлення ки-тайців до війни, а далі показує створення й використання простих луків і арбалета, стандартну зброю армії періоду династії Хань (III ст. до н.е. – III ст.) і її запрова-дження в західному світі; артилерію до винаходу пороху, оборонні споруди. У сьо-мій частині “Військові технології: епопея пороху” [Needham 1987] Дж. Нідем у спів-робітництві з Хо Пін-Юєм, Лу Гуй-цзянем і Ван Ліном досліджує відкриття пороху в Китаї і його практичне застосування у військових технологіях. У дев’ятій части-ні “Текстильні технології: прядіння й на-мотування” [Needham 1988] Дж. Нідем у співавторстві з Дітером Куном дає початок повномасштабному вивченню китайського текстилю, текстильної технології й розви-тку виробництва шовку. У даній книзі впер-ше в західній синології показані сировина й методи обробки в їхньому історичному контексті, географічний розподіл з оцін-кою економічного значення для аграрного суспільства. Історія текстильних техноло-гій показана від неоліту до XIX ст. У праці використовується й інтерпретується вели-ка кількість археологічних і образотвор-чих джерел, більша частина яких до цього часу була невідома на Заході. Дослідження Дітера Куна показують вплив китайських текстильних технологій на текстильне ви-робництво в інших регіонах світу, й зо-крема в середньовічній Європі. Розвиток текстильної промисловості в Європі був ключовим фактором в утвердженні капіта-лізму. Дослідження текстильної технології й організації текстильної праці в Китаї в період після династії Сун (960–1279) може допомогти в розумінні того, чому такий розвиток не мав місця в Китаї. Дванадцята

частина “Керамічне виробництво” [Kerr, Wood 2004] являє собою багато ілюстро-вану історію китайського керамічного ви-робництва, написану у співавторстві з Рос Керр і Нігель Вуд. Дослідження проведе-не на основі вивчення історичних текстів, даних археологічних розкопок і принци-пів керамічної науки. Окремо показаний вплив китайської технології виробництва кераміки на інші культурні ареали в пе-ріод з VII до XX ст. У дослідженні багато джерел уперше вводяться в науковий обіг. Тринадцята частина “Гірська промисло-вість” [Golas 1999] є першою історією гірської промисловості в західній синоло-гії, починаючи з періоду неоліту і до на-шого часу. Автор, Пітер Голас, базується на письмових джерелах і на результатах археологічних робіт. Також досліджується взаємозв’язок між соціальними, економіч-ними й політичними умовами й розвитком китайської гірської промисловості.

Шостий том “Біологія й біотехнології” у цілому охоплює предмети біології й біо-технології, які включають ботаніку й сіль-ське господарство, зоологію, всі аспекти медицини й фармацевтики. Перша части-на “Ботаніка” [Needham 1986а] написана Дж. Нідемом у співавторстві з Лу Гуй-цзянем і у співпраці з Хуан Сін-Цзуном. Друга частина “Сільське господарство” [Needham 1984] написана Франсіскою Голі у співпраці із Дж. Нідемом (це перший ви-падок практично самостійного написання тому учасником проекту “Наука і цивіліза-ція в Китаї” і перше всебічне досліджен-ня сільського господарства Китаю, видане на Заході). На підставі великої кількості вихідного розрізненого матеріалу автор дає впорядковане й критичне висвітлен-ня розвитку технологій у сільському гос-подарстві, що Франсіска Брей визначає як збереження рівноваги між природою й суспільством. Дослідження розпочинаєть-ся з визначення екологічного тла в сіль-ськогосподарській історії Китаю з повним оглядом відповідних джерел. Головним предметом дослідження є історія техно-логій у сільському господарстві на основі вивчення головних середньовічних китай-ських трактатів (польові системи й методи (посів, збір урожаю, зберігання, зернові культури)). У висновку автор порівнює сільськогосподарську революцію в Європі



з аграрними змінами в Північному Китаї в період династії Хань (III ст. до н.е. – III ст.) і з “Зеленою революцією” у Південному Китаї в період династії Сун (960 – 1279). Третя частина “Агропромисловість і лісо-ве господарство” [Needham 1996] склада-ється із двох окремих робіт. Перша, напи-сана Християном Даніелсом, являє собою всебічну історію китайської технології вирощування цукрового буряку із давніх часів до початку ХХ ст. Особливу увагу автор звертає на передачу цієї технології в країни Південно-Східної та Східної Азії в період після XVI ст. Друга робота, напи-сана Ніколасом Мензісом, є історією лісо-вого господарства Китаю. Автор визначає традицію й методи лісового господарства, головні різновиди деревини, що викорис-товувалися в китайському лісівництві. У висновку Мензіс порівнює історію лісо-вого господарства Китаю, Японії і Європи. П’ята частина “Бродіння й наука про їжу” [Huang 2000] (автор – відомий у цій галузі вчений Хуан) – це перша історія технології китайської кухні західною мовою. У роботі показана переробка сільськогосподарських продуктів у їжу й напої та досліджується походження, розвиток і наукова підстава традиційних китайських технологій у го-туванні чотирьох категорій їжі: шумування алкогольних напоїв із зерен; перетворення сої в соєві продукти й приправи; збере-ження харчових продуктів і виробництво локшини, рослинних олій, цукру, солоду, крохмалю і таке інше; й, нарешті, обробка й використання чаю. По можливості про-водиться порівняльний аналіз китайського досвіду з еквівалентними системами на Заході та в інших культурах. Наприкінці дослідження автор розмірковує про те, як природа, технології й людське втручання сформували відкриття й новації обробки харчових продуктів у традиційному Ки-таї. В останній, шостій, частині “Медици-на” [Needham 2000] розглядається історія медицини. Після смерті Дж. Нідема й Лу Гуй-цзяня значна кількість дослідницьких матеріалів з розвитку китайської медици-ни чекала публікації. Цей матеріал був зі-браний редактором, Натаном Сівіним, у п’ятьох есе, котрі вміщені в цій книзі. У них з’ясовується місце медицини в культу-рі, включаючи гігієну й профілактичну ме-дицину, судову медицину й імунологію та

експертизи, що проводилися китайськими лікарями протягом більш ніж тисячі років. Сівін не тільки відредагував дані есе, а й значно розширив їх за рахунок результатів недавніх досліджень. У вступі Натан Сівін дає оцінку наукового внеску Дж. Нідема й Лу Гуй-цзяня у контексті останніх до-сліджень учених Китаю, Японії, Європи й Сполучених Штатів.

Перша частина “Мова й логіка в тра-диційному Китаї” [Needham 1998] сьо-мого тому “Соціальний фон” написана Крістофом Харбсмайєром. Китайська культура – це єдина культура у світі, що дала систематичні логічні визначення й судження самостійно й на основі неіндо-європейської мови. Крістоф Харбсмайєр досліджує основні особливості класичної китайської мови, що стали визначальни-ми для розвитку науки в Давньому Китаї, а також широкий діапазон абстрактних понять, які визначили характер наукової дискусії. Учений звертає особливу увагу на концептуальну історію логічної термі-нології в Давньому Китаї у співвідношен-ні з китайською мовою. Наприкінці автор робить короткий огляд розвитку логічного мислення в Давньому Китаї: спочатку в термінах форм аргументів, що були роз-горнуті в давньокитайських текстах, а потім у термінах давньокитайських тео-ретичних проблем з логічних предметів. Складно переоцінити наукове значення проекту, що здійснювався Дж. Нідемом і його співробітниками протягом майже п’ятдесяти років. Результатом даного до-слідження є визначення ідеалів, понять і досягнень науки й техніки в традиційному Китаї з давнини до 1800 року. Протягом довгої й продуктивної наукової діяльності Дж. Нідемом самостійно й у співавторстві зі своїми співробітниками було написано низку есе, у яких викладені його погляди на розвиток Китаю в соціальному й істо-ричному контексті. Ці роботи були відре-даговані одним з його найближчих співро-бітників Кеннетом Робінсоном і ввійшли в другу частину “Загальні висновки й мірку-вання” [Needham 2004] сьомого тому. Дані матеріали дозволяють реконструювати ін-телектуальні основи одного із найбільших і найзначніших наукових проектів ХХ ст.

Відповідальність за подальше пла-нування й підготовку наступних томів



проекту “Наука і цивілізація в Китаї” по-кладено на Видавничий відділ Науково-дослідного інституту Нідема під керівни-цтвом К. Каллена, який тепер є головним редактором серії.

b) Наука й суспільствоДж. Нідем у співавторстві з Р. Хуаном у

роботі “Природа китайської науки: техніч-на інтерпретація” [Needham, Huang 1974c] робить спробу визначити матеріальні і со-ціальні фактори, що перешкоджали роз-витку капіталізму й, відповідно, сучасної науки в Китаї. Особливо підкреслюється відмова від повного розвитку грошової економіки.

c) Математика й пророкуванняУ роботі “Міркування про походжен-

ня шахів” [Needham 1962b] розглядається історія походження шахів і їхнього роз-витку в традиційному Китаї на основі до-слідження великого числа письмових та інших матеріальних джерел. У результаті Нідем приходить до досить несподіваного висновку: шахи, магнітний компас і все, що було з ними пов’язане, беруть свій по-чаток від групи методів пророкування в давньокитайській протонауці.

d) Астрономія й фізика До даної тематики належать роботи

“Пекінська обсерваторія у 1280 році й роз-робка екваторіальної установки” [Needham 1955], “Китайська астрономія і єзуїтська місія (зіткнення культур)” [Needham 1958], “Небесний годинниковий механізм: великі астрономічні годинники середньовічного Китаю” [Needham 1960], “Хвилі й частки в китайській науковій думці” [Needham 1960а], у співавторстві з А. Бір, Хо Бін-Юєм, Лу Гуй-цзянем, Е. Пуллібленком і Дж. Томпсоном – “Лінія меридіана у VIII сторіччі; система гномонів І-сіна й перед-історії метричної системи” [Beer, Но Ping-Yü, Lu Gwei-Djen, Nееdham, Pulleуblank, Thompson 1961].

Винахід механічних годинників є одним з найважливіших поворотних моментів в історії науки й техніки. У дослідженні Дж. Нідема, Ван Ліна й Д. Прайса “Небесний годинниковий механізм: великі астроно-мічні годинники середньовічного Китаю” [Needham 1960] показано шість сторіч

історії розвитку механічного годиннико-вого механізму, що передує появі першого механічного регулятора ходу годинників на Заході приблизно в 1300 році. Деталі-зований й повністю проілюстрований від-лік складних китайських годинників су-проводжується обговоренням соціального контексту китайських винаходів і оцінки їхньої можливої передачі середньовічній Європі. У заключних висновках Нідем стверджує, що хоча китайська астрономія не була так математично розвинена, як європейська, однак можна говорити про ймовірність передачі китайського годин-никового механізму в Європу до винаходу там механічних годинників. Це припущен-ня ґрунтується на тому, що 1) механічні годинники, і особливо регулятор ходу, з’явилися в Європі без більш простих по-передників; 2) китайці володіли знанням регулятора ходу й інших механічних при-строїв раніше, ніж вони з’явилися в Євро-пі; 3) у той час як китайці не були в пря-мому контакті з Європою, вони контакту-вали з Індією й арабським світом, 4) араби передали багато елліністичних технологій (типу астролябії) майже без модифікацій до Європи, тому 5) китайські технології потрапили в Європу через Близький Схід з незначними змінами або без модифіка-цій, що потім і викликало стрибкоподіб-ний розвиток європейських годинників. При цьому Нідем не може довести ніяко-го зв’язку між китайськими, ісламськими, індійськими і європейськими годинника-ми. Він робить висновок, що “із середини дванадцятого сторіччя й далі існує значна ймовірність передачі цих китайських ідей Індії й ісламському світу й звідси (після 1200 і 1300 років) до Європи” [Needham 1960]. Це є простим припущенням, проте Нідем ці вищенаведені положення не до-водить і не наводить ніяких реальних свід-чень передачі технічної, технологічної або наукової інформації з Китаю. Цей недолік трохи зменшує цінність книги, але не за-перечує її важливості. Також без відповіді залишилося багато питань, що пов’язані зі специфікою розвитку годинникового меха-нізму в самому Китаї.

e) Алхімія й хіміяУ співавторстві з Хо Пін-Юєм Дж. Ні-

дем написав роботу “Лабораторне



обладнання ранньосередньовічних китай-ських алхіміків” [Ho Ping-Yü, Needham 1959] – у переробленому вигляді текст увійшов у якості підрозділу 33 (f) “Лабо-раторні апарати й обладнання” у четвер-тий том видання “Наука і цивілізація в Китаї”. У співавторстві з Хо Пін-Юєм була написана робота “Теорії й категорії в ран-ньосередньовічній китайській алхімії” [Ho Ping-Yü, Needham 1959а]. Теорія про те, що сутності інь і ян можуть використову-ватися разом, якщо вони належать тій же самій “категорії” (лей), значною мірою від-повідає заключній частині підрозділу 33 (h) “Теоретичні підстави алхімічного елік-сиру” у четвертому томі видання “Наука і цивілізація в Китаї”. Фактично ідентична версія цього дослідження розглядається у статті Дж. Нідема “Категорії й теорії в ки-тайській і західній алхімії. Історичний вне-сок в історію ідеї хімічної спорідненості17” [Needham 1977–79]. “Вогонь очищення (загадка алхімії на Сході й на Заході)” [Needham 1971b] – резюме підрозділу 33 (b) “Поняття, термінологія й визначення” четвертого тому видання “Наука і цивілі-зація в Китаї”. У дослідженні Дж. Нідема, у співавторстві з Лу Гуй-цзянем і Дороті Ніде, “Вихід з палаючої води” [Lu Gwei-Djen, Needham J., Needham D. 1972] опису-ються методи дистиляції алкоголю в Китаї й на Заході, досліджені головним чином на основі фармакологічних та інших текстів. Пізніше ці дані ввійшли як підрозділ 33 (f) “Лабораторні апарати й обладнання” ви-дання “Наука і цивілізація в Китаї”. Стат-тя “Поняття еліксиру й хімічної медицини на Сході й на Заході” [Needham 1974b], по суті, являє собою резюме підрозділу 33 (i) “Порівняльна макробіотика” четвертого тому видання “Наука і цивілізація в Ки-таї”. “Метали й алхіміки в давньому Ки-таї” [Needham 1976] – це, головним чином, відтворення сторінок по цинку підрозділу 33 (c) “Металургічно-хімічні основи; іден-тифікації алхімічних процесів” четвертого тому видання “Наука і цивілізація в Китаї”. “Алхімія й рання хімія в Китаї” [Needham 1977] являє собою резюме різних підрозді-лів 2, 3 і 4 томів “Науки і цивілізації в Ки-таї”. Дж. Нідем, у співавторстві з А. Батле-ром і К. Глідевеллом, у статті “Пояснення китайського алхімічного рецепта шостого сторіччя” [Butler, Glidewell, Needham 1980]

робить опис експериментального аналізу одного із двох методів виробництва кіно-варі, що наводиться у трактаті Саньшилу шуйфа. “Теоретичний вплив Китаю на арабську алхімію” [Needham 1980c] – тут відтворені частини “Теоретичні впливи” підрозділу 33 (i) “Компаративна макро-біотика” четвертого тому видання “На-ука і цивілізація в Китаї”. Дж. Нідем, у співавторстві з А. Батлером, К. Глідевел-лом і Ш. Прітчардом, у статті “Мозаїчне золото18 в Європі й Китаї” [Butler, Glide-well, Needham, Pritchard 1983] дає опис експериментального аналізу рецепта, що приписується Цінлінь-цзи в “Баопу-цзи нейбянь”. У співавторстві з А. Батлером, К. Глідевеллом, Ш. Глідевелл і Ш. Пріт-чардом виходить стаття “Солюбілізація зо-лота й срібла: пояснення двох китайських протохімічних рецептів шостого сторіччя” [Butler, Glidewell Cr., Glidewell Sheila M., Pritchard, Needham 1987].

e) МедицинаДо даної тематики належать такі робо-

ти: у співавторстві з Лу Гуй-цзянем “Китай і походження (кваліфікаційних) іспитів у медицині” [Lu Gwei-Djen, Needham 1963]; “Розвиток ботанічної таксономії в китай-ській культурі” [Needham 1968] є попере-днім дослідженням, яке чітко формулює проблеми й містить багато евристичних ідей; “Небесні ланцети (історія й пояс-нення голковколювання й ігніпунктури)” [Needham 1980] – перша наукова історія голковколювання, у роботі наводиться осо-бливо цінний матеріал з розширення гол-ковколювання за межі Китаю і його вплив у Європі, починаючи з XVI ст.; “Китай і походження імунології” [Needham 1980a] уперше була прочитана 9 листопада 1979 як лекція на відділенні анатомії універси-тету Гонконгу.

f) Технології“Друга лекція пам’яті Дікінсона: вироб-

ництво заліза й сталі у давньому й серед-ньовічному Китаї” [Needham 1955b] являє собою тезовий виклад лекції, що була про-читана Дж. Нідемом 9 травня 1956 року в Музеї науки у Лондоні з метою визна-чення порівняльної історії виробництва заліза й сталі в китайському культурному ареалі. Повний текст був опублікований



у 1958 році під назвою “Розвиток техно-логії виробництва заліза й сталі в Китаї” [Needham 1958a]. Крім того, це “Внесок класичного Китаю в машинобудування” [Needham 1961]; “Китайський внесок у створення суднового компаса” [Needham 1961a]; “Пренатальна історія парового двигуна” [Needham 1962a], де Нідем вису-ває припущення про те, що багато важли-вих компонентів парового двигуна Томаса Ньюкомена19 були передбачені багатьма сторіччями раніше в різних частинах сві-ту; “Китай і винахід б’єфа судноплавного шлюзу” [Needham 1963a], де вивчаєть-ся винахід замка воріт у ході розвитку

1 У роботі не наводяться перевидані та перекладені на інші мови праці Дж. Нідема, що необ-хідно тільки при створенні повного бібліографічного довідника.

2 National Institute of Science, Technology and Development Studies (NISTADS), New Delhi.3 Ламетрі (Lamettrie, La Mettrie) Жульєн Офреде (1709–1751), французький філософ-матері-

аліст. Першим у Франції створив послідовний виклад системи механістичного матеріалізму й сенсуалізму. У творі «Людина-машина» (1747) розглядав організм людини як машину, що сама заводиться подібно до годинникового механізму.

4 Лод (Laud) Вільям (1573–1645), англійський церковний діяч. Один із найближчих радників короля Карла I напередодні Англійської буржуазної революції XVII ст.

5 Левелери (levelers або levellers, букв. “зрівнювачі”), в англійській історії – радикальна пар-тія, що виникла під час Англійської революції. Противники монархії та традиційного парламен-ту, левелери виступали за загальне виборче право для чоловіків, встановлення республіки та введення письменною конституції.

6 В англомовній літературі системний аналіз та системний підхід використовуються як синоніми.

7 Спенсер (Spencer) Герберт (1820–1903), англійський філософ та соціолог, один з родона-чальників позитивізму, засновник органічної школи в соціології; ідеолог лібералізму. Розробив механістичне вчення про загальну еволюцію; в етиці – прибічник утилітаризму. Зробив значний внесок у дослідження первісної культури. Головний твір – “Система синтетичної філософії” (1862–96).

8 Під інтегральними рівнями розуміється: 1) члени даного інтегрального рівня або категорії – самостійно об’єднані або інтегровані об’єкти, або ціле; 2) члени одного рівня звичайно склада-ються з частин, що є членами наступного більш низького рівня.

9 Бергсон (Bergson) Анрі (1859–1941), французький філософ, представник інтуїтивізму та фі-лософії життя.

10 Дріш (Driesch) Ханс (1867–1941), німецький біолог та філософ-ідеаліст.11 Вайтхед (Whitehead) Альфред Норт (1861–1947), англійський математик, логік та філософ.12 Тейяр де Шарден (Teilhard de Chardin) П’єр (1881–1955), французький палеонтолог, філо-

соф та теолог.13 Хопкінс, Фредерік Гоуленд (Hopkins, Frederick Gowland) (1861–1947), англійський біохімік,

лауреат Нобелівської премії 1929 року з фізіології та медицини (разом із Х. Ейкманом) за праці з дослідження вітамінів, що стимулюють ріст.

14 В даному розділі зібрані узагальнюючі роботи, а також дослідження із загальних синоло-гічних проблем.

15 Макробіотика – довголіття, наука про охорону життя.16 Парацельс (Paracelsus) (псевдонім; справжнє ім’я та прізвище – Філіпп Ауреол Теофраст

Бомбаст фон Гогенгейм; von Hohenheim) (1493–1541), лікар епохи Відродження.

гідравлічних споруд із метою здійснення транспортування (Нідем також ознайомив наукову громадськість із результатами цьо-го дослідження, прочитавши однойменну доповідь 1 квітня 1964 року в Музеї науки в Лондоні); “Пріоритети Китаю в металур-гії чавуну” [Needham 1964].

У результаті проведеного історіогра-фічного дослідження наукової спадщини Дж. Нідема визначене коло джерел і пода-но їхній загальний опис, що надалі дозво-лить здійснювати як більш спеціалізовані тематичні історіографічні дослідження, так і використовувати дані результати для робіт з історії філософії, науки й техніки.



ЛІТЕРАТУРАКиктенко В.А. Научная биография Джозефа Нидема: путь от биохимии к синоло-

гии // Восток – Запад. Историко-литературный альманах: 2003–2004. К 85-летию С.Л. Тихвинского / Под ред. акад. В.С. Мясникова. Москва, 2005.

Нидам Дж. Общество и наука на Востоке и на Западе // Наука о науке. (Сборник статей) / Перевод с английского. Москва, 1966.

Background to Modern Science: Ten lectures at Cambridge arranged by the History of Science Committee. Edited by Needham J., Pagel W. Cambridge, 1938.

Butler Anthony R., Glidewell Cr., and Needham J. The Solubilisation of Cinnabar. Explana-tion of a Sixth-century Chinese Alchemical Recipe // Journal of Chemical Research. 1980.

Butler Anthony R., Glidewell Cr., Needham J. and Pritchard Sh. Mosaic Gold in Europe and China // Chemistry in Britain, 1983, February.

Butler Anthony R., Glidewell Cr., Glidewell Sheila M., Pritchard Sharee E., and Needham J. The Solubilization of Metallic Gold and Silver: Explanations of Two Sixth-Century Chinese Protochemical Recipes // Polyedron, 1987, №6.

Beer A., Но Ping-Yü, Lu Gwei-Djen, Nееdham J., Pulleуblank E. G., Thompson G. J. An Eight-century Meridian Line; I-Hsing’s Chain of Gnomons and the Prehistory of the Metric System // Vistas in Astronomy, 1961, №4.

Golas, Peter J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Technology. Part 13, Mining. Cambridge, 1999.

Ho Ping-Yü, Needham J. The Laboratory Equipment of the Early Mediaeval Chinese Alc-hemists // Ambix, 1959, №7.

Ho Ping-Yü, Needham J. Theories of Categories in Early Mediaeval Chinese Alchemy // Journal of the Warburg and Courtauld Institutes, 1959а, №22.

Huang H. T. Science and Civilisation in China. Volume 6, Biology and Biological Techn-ology. Part 5, Fermentations and Food Science. Cambridge, 2000.

Kerr R., Wood N. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Technology. Part 12, Ceramic Technology. Cambridge, 2004.

Lu Gwei-Djen, Needham J. China and the Origin of (Qualifying) Examinations in Medici-ne // Proc. Roy. Soc. Med., 1963, 56.

Lu Gwei-Djen, Needham J., Needham D. The Coming of Ardent Water // Ambix, 1972, №19.

Needham J. Mechanistic biology and the religious consciousness // Science Religion and Reality. Edited by Joseph Needham. London, 1926.

Needham J. Biochemistry and mental phenomena. Cambridge, Mass., 1927.Needham J. Man a Machine. London, 1927a. Needham J. The limitations of optic glasses. 1927b.Needham J. Man a Machine. New York, 1928.Needham J. The Sceptical Biologist (Ten essays). London, 1929.Needham J. Understanding (Religion in a world dominated by science). 1930.Needham J. Chemical Embryology. 3 vols. Cambridge, 1931. Needham J. The Great Amphibium (Four lectures on the position of religion in a world

dominated by science). London, 1931a.

17 Хімічна спорідненість – термін, що застосовується для характеристики здатності даних ре-чей до хімічної взаємодії між собою або для характеристики ступеня стійкості, що утворюється при цьому поєднанні, до розкладу на вихідні речовини.

18 Мозаїчне золото – порошкоподібне золото або золочена бронза чи мідь, що використову-ються з декоративною метою: золочення, прикрашання меблів і тому подібне.

19 Ньюкомен (Newcomen) Томас (1663–1729), англійський винахідник. 1705 року разом із Дж. Коулі побудував паровий насос. Головна заслуга Ньюкомена полягає в тому, що він одним із перших реалізував ідею використання пари для отримання механічної роботи. Його ім’я носить Товариство істориків техніки Великобританії.



Needham J. A history of embryology. Cambridge, 1934.Needham J. Laud, the Levellers, and the Virtuosi // Christianity and the Social Revolu-

tion, London, 1935.Needham J. Limiting factors in the advancement of science as observed in the history of

embryology // Yale Journal of Biology and Medicine, 1935a, viii.Needham J. Science, religion, and socialism. 1935b.Needham J. Geographical Distribution of English Ceremonial Folk-Dances // JEFDS,

1936, 3, I.Needham J. Order and life. New Haven, 1936a.Needham J. Integrative Levels; A Revaluation of the Idea of Progress. Herbert Spencer

Lecture, Oxford University. Oxford, 1937.Needham J. A Biologist’s View of Whitehead’s Philosophy // The Philosophy of Alfred

North Whitehead. Ed. P. A. Schilpp. Chicago, 1941. Needham J. Aspects of the world mind in time and space. 1941a.Needham J. Evolution and thermodynamics. 1941b.Needham J. The Liquidation of Form and Matter // WR, 1941c. Needham J. Process and understanding (Metamorphoses of scepticism). 1941d.Needham J. The Nazi attack on international science. 1941e.Needham J. Biochemistry and Morphogenesis. Cambridge, 1942.Needham J. Pure Science and the Idea of the Holy. London, 1942a. Needham J. Time, the refreshing river. (Essays and addresses, 1932-1942). London, 1942b.Needham J. Chinese Science. London, 1945.Needham J. Science and Social Change // SS, 1946, 10, 225. Needham J. Some thoughts about China. 1946a.Needham J. History is on our side: a contribution to political religion and scientific

faith. London, 1946b.Needham J. Science and society in ancient China. 1947.Needham J. The unity of science (Asia’s indispensable contribution). 1947a.Needham J. The Chinese contribution to science and technology. 1948.Needham J., Needham Dorothy M. (ed.). Science Outpost. London, 1948a.Needham J., Liao Hung-Ying (tr.). The Ballad of Meng Chiang Nu weeping at the Great

Wall // S, 1948b, I, 194.Needham J. Science and international relations. 1949.Needham J. Biochemical Aspects of Form and Growth // Aspects of Form. Ed. L. L. Why-

te. London, 1951.Needham J. Human law and the laws of nature in China and the West. 1951a.Needham J. The History of Science and Technology in India and South-east Asia (review

of symposium and note on dating) // N, 1951b, 168, 64, 1048.Needham J. (with D. Leslie) Ancient and medieval Chinese thought on evolution.

1952.Needham J. et al. Science and Civilisation in China. 22 vols. Cambridge, 1954–2004.Needham J. Science and Civilization in China. Volume 1. Introductory Orientations.

Cambridge, 1954.Needham J. The Peking Observatory in 1280 and the Development of the Equatorial Mou-

nting // Vistas in Astronomy, 1955, 1.Needham J. Second Dickinson Biennial Memorial Lecture: Iron and Steel Production in

Ancient and Mediaeval China // Transactions of the Newcomen Society, 1955a, Vol. 30. Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 2. History of Scientific Thought.

Cambridge, 1956.Needham J. Chinese astronomy and the Jesuit mission (An encounter of cultures). 1958.Needham J. The Development of Iron and Steel Technology in China // Transactions of

the Newcomen Society, 1958a, Vol. 31.Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 3. Mathematics and the Sciences

of the Heavens and the Earth. Cambridge, 1959.



Needham J., Wang Ling, Price D. Heavenly Clockwork: The Great Astronomical Clocks of Medieval China. Cambridge, 1960.

Needham J. (with K. Robinson). Ondes et particules dans la pensée scientifique chinoise. 1960a.

Needham J. Classical Chinese contributions to mechanical engineering // Transactions of the Newcomen Society, 1961.

Needham J. The Chinese Contribution to the Development of the Mariner’s Compass // Scientia, 1961a, 55.

Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 4, Physics and Physical Techno-logy. Part 1, Physics. Cambridge, 1962.

Needham J. The Pre-Natal History of the Steam Engine // Transactions of the Newcomen Society, 1962a, Vol. 35.

Needham J. Thoughts on the Origin of Chess. Cambridge, 1962b. Needham J. Poverties and Triumphs of the Chinese Scientific Tradition // Scientific Chan-

ge. London, 1963.Needham J. China and the Invention of the Pound-Lock // Transactions of the Newcomen

Society, 1963a, Vol. 36. Needham J. China’s Scientific Influence on the World // The Legacy of China. Oxford, 1964.Needham J. Chinese priorities in cast iron metallurgy. 1964a.Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 4, Physics and Physical Technolo-

gy. Part 2, Mechanical Engineering. Cambridge, 1965. Needham J. Time and Eastern Man. The Henry Myers Lectures. London, 1965a.Needham J. The Development of Botanical Taxonomy in Chinese Culture // Actes du dou-

zi’ me congrés international d’histoire des sciences. Paris, 1968. Needham J. The Dialogue of East and West. George AIlen & Unwin Ltd, 1969. Needham J. The grand titration (Science and society in East and West). 1969a.Needham J. Clerks and craftsmen in China and the West (Lectures and addresses on

the history of science and technology). Cambridge, 1970.Needham J. Man and his situation. 1970a.Needham J. (co-ed. with R. Hill). The chemistry of life (Eight lectures on the history of

biochemistry). Cambridge, 1970b.Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 4, Physics and Physical Technolo-

gy. Part 3, Civil Engineering and Nautics. Cambridge, 1971. Needham J. The unity of science in East and West. 1971a.Needham J. The refiner’s fire (The enigma of alchemy in East and West). 1971b.Needham J. (et al.). Hand and Brain in China and Other Essays. London, 1971c.Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical

Technology. Part 2, Spagyrical Discovery and Invention: Magisteries of Gold and Im-mortality. Cambridge, 1974.

Needham J. The Chinese experience (An Eastern perspective on Western antiscience). 1974a.Needham J. The Elixir Concept and Chemical Medicine in East and West // Journal of the

Chinese University of Hong Kong, 1974b, №2. Needham J., Huang R. The Nature of Chinese Society: A Technical Interpretation // East

and West, 1974c, №24. Needham J. History and human values (A Chinese perspective for world science and

technology ). 1975.Needham J. Science, internationalism, and war. 1975a.Needham J. Metals and Alchemists in Ancient China // J.V.S. Megaw, ed., To Illustrate

the Monuments: Essays Presented to Stuart Pigott. London, 1976. Needham J. Moulds of understanding (A pattern of natural philosophy; essays written

between 1927–1974). Centre for East Asian Studies, McGill University, 1976a.Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Te-

chnology. Part 3, Spagyrical Discovery and Invention: Historical Survey from Cinnabar Elixirs to Synthetic Insulin. Cambridge, 1976b.



Needham J. Category Theories in Chinese and Western Alchemy. A Contribution to the History of the Idea of Chemical Affinity // Epeteris (Nicosia), 1977–79.

Needham J. Alchemy and Early Chemistry in China // The Frontiers of Human Knowledge. Lectures held at the Quincentenary Celebrations of Uppsala University. Uppsala, 1977.

Needham J. Time and history in China and the West // Leonardo: International Journal of the Contemporary Artist, 1977а, №10 (3).

Needham J. Celestial lancets (A history and rationale of acupuncture and moxa). 1980.Needham J. China and the origins of immunology. Hong Kong, 1980a. Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Techn-

ology. Part 4, Spagyrical Discovery and Invention: Apparatus, Theories and Gifts. Cambridge, 1980b.

Needham J. Theoretical Influences of China on Arabic Alchemy // Revista da Universida-de de Coimbra, 1980c, №28.

Needham, Joseph, and King, Ursula. Towards a New Mysticism: Teilhard de Chardin and Eastern Religions. London, 1980d.

Needham J. Science in traditional China (A comparative perspective). Harvard, 1981. Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Te-

chnology. Part 5, Spagyrical Discovery and Invention: Physiological Alchemy. Cambridge, 1983.

Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 6, Biology and Biological Techno-logy. Part 2, Agriculture. Cambridge, 1984.

Needham J. Gunpowder as the fourth power, East and West. Hong Kong, 1985.Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Techno-

logy. Part 1, Paper and Printing. Cambridge, 1985a. Needham J. (with L. Gwei-Djen). Trans-Pacific echoes and resonances (Listening once

again). World Scientific Pub Co Inc, 1985b. Needham J., Lu Gwei-Djen, Combridge John H., Major John S. The Hall of Heavenly

Records: Korean Astronomical Instruments and Clocks, 1380-1780. Cambridge, 1986.Needham J.. Science and Civilisation in China. Volume 6, Biology and Biological Techno-

logy. Part 1, Botany. Cambridge, 1986a.Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Techno-

logy. Part 7, Military Technology: The Gunpowder Epic. Cambridge: Cambridge University Press, 1987.

Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Techno-logy. Part 9, Textile Technology: Spinning and Reeling. Cambridge, 1988.

Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 5, Chemistry and Chemical Te-chnology. Part 6, Military Technology: Missiles and Sieges. Cambridge, 1995.

Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 6, Biology and Biological Techno-logy. Part 3, Agro-Industries and Forestry. Cambridge, 1996.

Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 7, The Social Background. Part 1, Language and Logic in Traditional China. Cambridge, 1998.

Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 6, Biology and Biological Techno-logy. Part 6, Medicine. Cambridge, 2000.

Needham J. Science and Civilisation in China. Volume 7, The Social Background. Part 2, General Conclusions and Reflections. Cambridge, 2004.

Perspectives in Biochemistry. edited by Joseph Needham and David E. Green. Cambridge at the University Press, New York, the Macmillan Co., 1938.

Situating the History of Science: Dialogues with Joseph Needham. Edited by S. Irfan Habib and Dhruv Raina. – 1999, xi, 358 p.

Sivin N. Selected, annotated bibliography of the history of Chinese science and med-icine sources in western languages / http://ccat.sas.upenn.edu/~nsivin/nakbib.html.

Science, Religion and Reality. Edited by Joseph Needham. London, 1926.Science in Soviet Russia. Edited by Joseph Needham. 1942.


НАУЧНАЯ разработка проблем ви-зантийской истории началась в

Российской империи на рубеже XVIII–XIX вв. В отечественной византинистике этого времени и нескольких последующих десятилетий нашли свое отражение мно-гие вопросы общественно-политического развития самой России. Среди них – жиз-ненно актуальные на тот период попытки оправдать концепцию «просвещенного аб-солютизма» и доктрину «самодержавие – православие – народность», выяснить суть славянофильских и западнических воззрений о непризнании или признании общности исторического развития восточ-нохристианских и западнохристианских государств, показать имманентные при-чины кризиса крепостничества и, наконец, «глубже разобраться в тенденциях и тра-дициях России, ее исторических связях и положении в мировой истории» [Курбатов 1975, 72–73].

Указанные тенденции общероссий-ской византинистики были в полной мере характерны и для ее развития в отдель-ных регионах империи. Одним из круп-ных научных центров со сравнительно богатыми и, главное, самостоятельны-ми византиноведческими традициями был Харьковский университет. Между тем вплоть до настоящего времени в оте-чественной историографии отсутствует специальная работа, посвященная про-блеме зарождения в университете визан-тинистики. Исключением служат тезисы доклада С.Б. Сорочана и Ю.Ф. Федорова “Византинистика в Харьковском универ-ситете (40-е гг. XIX в. – 1917 г.)”, в кото-рых, однако, не рассматриваются византи-новедческие работы начального периода [Сорочан, Федоров 1994]. В известной фундаментальной историографической монографии Г.Л. Курбатова называется лишь фамилия А.П. Зернина с перечнем его трудов [Курбатов 1975, 78]. Краткое упоминание А.А. Чекаловой в работе «Константинополь в VI в. Восстание Ника»

[Чекалова 1997, 8] о вкладе В.К. Надлера в изучение данной проблемы нуждается в дополнительных и более глубоких разъ-яснениях. Узкие рамки юбилейной статьи А.И. Митряева, Ю.А. Голубкина, С.И. Ли-мана «Медиевистика в Харьковском уни-верситете» не позволили более полно оха-рактеризовать научное наследие харьков-ских византиноведов [Митряев, Голубкин, Лиман 1991, 77–79]. И только творчество М.С. Дринова, в работах которого затра-гивались проблемы болгаро-византий-ских отношений, стало предметом самого пристального внимания в отечественной историографии, хотя – без должной оцен-ки именно византиноведческой сторо-ны штудий [Митряєв А.І., Сурков О.М. 1978; Славяноведение в дореволюцион-ной России 1979, 146–147; Горина Л.В. 1986; Славяноведение в дореволюционной России 1988, 222–223]. Часть научного на-следия харьковских византиноведов рас-сматривалась иногда и при характеристике отдельных узких проблем, то есть – крайне поверхностно, косвенно. Таким образом, предлагаемая статья призвана заполнить существующий пробел в историографии Византии и показать историю зарождения харьковской византинистики начиная с от-крытия в 1804 г. Харьковского универси-тета и до середины 1880-х гг. Этот период является особым этапом в истории медие-вистики на украинских землях Российской империи и рассматривается в рамках боль-шой темы: «Средневековая Западная ци-вилизация и восточно-православный мир: общее и особенное (опыт исследования в Украине в 1804–1885 гг.)».

Знаменательно, что первые работы, в той или иной мере посвященные византий-ской истории, были созданы в Харьковском университете уже в первые годы его суще-ствования. Авторами их являлись пред-ставители самых разных наук – истории, философии, права. Наиболее ранней сле-дует считать работу профессора юри-спруденции И.Ф. Тимковского (1772/73–

С.И. Лиман, С.Б. Сорочан

ВИЗАНТИЙСКАЯ ИМПЕРИЯ В ТРУДАХ ИСТОРИКОВ ХАРЬКОВСКОГО

УНИВЕРСИТЕТА (1804–1885 гг.)


Византийская империя в трудах историков Харьковского университета (1804–1885 гг.)

1853) «Сравнение Юстиниановых зако-нов с российскими» (1808 г.), которая, к сожалению, не сохранилась. Биограф И.Ф. Тимковского, Н.В. Шугуров, перечис-ляя его научные труды, написал по этому поводу следующее: «Кроме того, в бумагах Тимковского есть указание на написанное им в это же время (1808 г. – С.Л., С.С.) на латинском языке сочинение «Сравнение Юстиниановых законов с российскими», за которое Геттингенское ученое общество в 1809 г. избрало Тимковского в свои члены; когда и где было издано это сочинение – нам не известно» [Шугуров 1891, №9, 406]. Подобная оценка работы харьковского уче-ного вполне позволяет говорить о ее высо-ком научном уровне. Главные ее выводы, скорее всего, легли в основу сохранившей-ся речи И.Ф. Тимковского «О применении знаний к состоянию и цели государства» (1808 г.). «Если бы европейцы,– отмечал в ней харьковский ученый,– не ввели у себя римского права, Юстинианом уложенно-го, что были бы по сие время собственные их уставы, судопроизводство и зависящие от них дела правления?» [Тимковский 1808, 23]. Прибавим к этому, что рассмо-тренная И.Ф. Тимковским тема влияния византийского законодательства на отече-ственное и западноевропейское право во многом предопределила одно из направ-лений научных разработок отечественных византиноведов.

Уже в актовой речи харьковского адъюн-кта философии И.М. Ланга «Об изуче-нии юридических и политических наук» (1810 г.) отмечалось огромное значение во всемирной истории римско-византийского права. И.М. Ланг особо подчеркнул роль византийского императора Юстиниана I в кодификации этого права, у истоков кото-рого, по его верному мнению, стояли рим-ские юристы. «Всяк исполняется благого-вения к сей законодательной мудрости,– указывал ученый. – Трон Римского влады-чества был ниспровержен, но победители подвергли себя законам побежденных» [Ланг 1810, 98–99]. С И.М. Лангом будут солидарны и адъюнкты Харьковского уни-верситета 20–30-х. гг. К. Михайловский и Г. Гордеенков. В «Речи о начале и про-исхождении Российского законодатель-ства» (1823) К. Михайловский отмечал, что расселение славян на Балканах с

эпохи Юстиниана способствовало заим-ствованию ими римско-византийского права [Михайловский 1823, 18, 23, 25]. Г. Гордеенков в речи «О законодательном достоинстве Свода Законов Российской империи» (1835) в числе величайших за-конодателей всемирной истории называл Юстиниана, а в числе величайших право-вых памятников – «превосходный», «слав-ный Юстинианов Свод (Corpus juris)» [Гордеенков 1835, 2, 6, 19]. Впоследствии тема влияния византийского (римско-ви-зантийского) права на страны и народы Европы станет одной из ключевых в оте-чественной византинистике, хотя в силу специфики трудного предмета она до сих пор остается уделом избранных специали-стов [ср.: Харитонов 2000, 176–227].

Другим направлением, которое со вре-менем также сделается традиционными, более того, получит наибольший рас-цвет, было изучение культурного влия-ния Византии на соседние государства. На эту тему в Харьковском университете успели высказаться уже современники И.Ф. Тимковского и И.М. Ланга – уроже-нец Германии Х.В. Роммель (1871–1859) и французский эмигрант А.А. Дегуров (А. Дю Гур) (1765/66– 1849). В актовой речи «О преимуществе и силе истинного и совершенного просвещения» (1811 г.) Х.В. Роммель высоко оценил ту значи-тельную роль, которую сыграли в истории европейского, прежде всего – итальянско-го, Ренессанса подданные погибающей Романии. «Убегающие и изгнанные греки, искусные во всех изящных науках» спо-собствовали, по выражению Х.В. Роммеля, тому, что «греческие и римские умооткры-тия чрез долгое время в целой Европе…быв восстановлены, открыли прекрасный путь всем изящным наукам, и отверзли славнейшие и прозрачнейшие источники, из коих не токмо писания мужей мудрых и деяния героев, но и все, что древность редкого и, так сказать, божественных вну-шений исполненного ни заключает, по-черпать и заимствовать можем» [Роммель 1811, 49]. С такой оценкой византийско-го влияния на европейское Возрождение был солидарен и А.А. Дегуров. Об этом влиянии он высказался в актовой речи «О возрождении наук и перевес, который они дали Европе перед прочими частями



света» (1812 г.). Последний период су-ществования Византии и разрушения ее турками-османами, «коим ни наука управ-лять, ни вкус к просвещению были не из-вестны», привели, по словам ученого, к массовому исходу из нее «отличных в каж-дом роде художников», которые «приходят в Италию искать той тишины и спокой-ствия, кои необходимо нужны для занятий разума» [Дегуров 1812, 43].

Таким образом, изначально можно за-метить выделение тех основных направ-лений византиноведческих исследований, которые, будучи заявленными, получат дальнейшее развитие. Если смести с них налет официозной православности и не-которого историко-этнического, пансла-вистского предубеждения к губителям Византии (особенно туркам), постановка научных проблем была намечена правиль-но. Однако в этих и в ряде последующих работ харьковских ученых византийская тематика не являлась пока преоблада-ющей. Она проявлялась не более чем в прикосновениях – тем не менее, требую-щих знаний и верной научной интуиции. Об истории Византии упоминалось лишь вскользь и главным образом в связи с пра-вовыми и культурологическими вопроса-ми. Социально-экономическая тематика здесь (впрочем, как и в невизантиновед-ческих штудиях) находилась, в лучшем случае, на задворках. Существенное воз-действие на создание отечественных кон-цепций византийской истории стало ока-зывать и все более осваиваемое многотом-ное сочинение авторитетного английского исследователя Э. Гиббона «История упад-ка и гибели Римской империи» (1788 г.). Его попытка (к слову, мастерски выпол-ненная) представить историю Византии как период тысячелетнего разложения и регресса получила распространение в курсах лекций и учебной литературе уни-верситетов Украины. В этой связи стано-вится понятно, почему в курсе лекций по истории средних веков известного и весь-ма талантливого, рано умершего харьков-ского историка М.М. Лунина (1806–1844), дошедших до нас в рукописи, полностью отсутствуют темы по истории Византии. Поразительно, но даже о величайших ви-зантийских завоеваниях М.М. Лунин го-ворит лишь в контексте тех войн, которые

вели в VI в. новосозданные Вандальское и Остготское королевства, то есть – гер-манцы, а не ромеи. Назвав автократор-ство Юстиниана I «знаменитым» [Лунин тетрадь 23, л.12], ученый в то же время считал показательной самостоятельность полководца Велисария, который отказался подписать договор, предложенный импе-ратором остготам, и добился в 539 г. сдачи Равенны [Лунин тетрадь 25, л.9]. Что же касается захвата византийцами Италии, то, по однозначному мнению М.М. Лунина, «...новая провинция не могла процве-тать под тяжестью Восточного деспотиз-ма; притом безвременное вмешательство Юстиниана в церковные дела увеличило народное недовольство» [Лунин тетрадь 26, л. 2.; ср.: Gibbon 1814, vol. 5; Удальцова 1957, 318–326; Удальцова 1958, 23–27; Удальцова 1959, 439–494]. Очевидно, при-знать правление Юстиниана “золотым ве-ком”, как это будут делать впоследствии известные, крупные византинисты, харь-ковский профессор не желал [ср.: Grabar 1966]. В целом вывод о реставраторской политике Византии в Италии был верен, но вместе с тем явный прогиббоновский анти-византинизм М.М. Лунина перешел впо-следствии в первый, изданный в Украине, учебник по истории средних веков (1858) киевского ученого В. Шульгина. Издание В. Шульгина увидело свет уже после того, как в европейской и отечественной науке стало известным фундаменталь-ное исследование английского медиеви-ста Д. Финлея «История Византийской и Греческой империй с 716 по 1453 г.» (1854 г.). Д. Финлею суждено было стать, по сути, первым крупным византинистом европейского масштаба, который аргумен-тированно оспорил концепцию историков Просвещения (в том числе и Э. Гиббона) о тысячелетнем упадке Византии. Но и поми-мо влияния Д. Финлея, и до, и после него, в отечественной византинистике с каждым новым десятилетием все более приобрета-ло остроту стремление одних ученых до-казать, а других – как можно убедительнее оспорить утверждения Э. Гиббона.

Со времени выхода в 1808 г. сочинения И.Ф. Тимковского о законах Юстиниана прошло несколько десятилетий, прежде чем византийская тематика вновь стала предметом значимых специальных, в том



числе – диссертационных, фундаменталь-ных исследований. Эти исследования можно разделить на две большие группы: 1) работы по истории византийско-славян-ских отношений; 2) работы, посвященные внутриполитической и церковной истории Византии.

Большой вклад в исследования по истории византийско-славянских отно-шений внесла магистерская диссертация харьковского филолога Н.А. Лавровского (1825–1899) «О византийском элемен-те в языке договоров русских с греками» (1853 г.). Указанная диссертация имела важное значение для воссоздания главным образом культурных отношений Византии с Древней Русью. По словам самого Н.А. Лавровского, анализ договоров помо-гает «воскрешать седую старину и раскры-вать те законы, по которым развивалась жизнь русского народа» [Лавровский 1853, 1]. Прибавим от себя, что в отечественной историографии это была одна из первых специальных работ о византийско-русских отношениях, к тому же – с попыткой оцен-ки правового и филологического аспектов этих документов в том виде, в каком они появились на византийской стороне.

Лейтмотивом исследования харьков-ского ученого стало его утверждение о ро-мейском происхождении договоров, о бес-спорной принадлежности их «к числу пе-реводных памятников» [Лавровский 1853, 4]. С целью доказательства влияния визан-тийских подлинников на форму и струк-туру этих договоров, Н.А. Лавровский предпринял глубокий текстологический сравнительный анализ, показав прекрас-ное знание древнерусского и среднегре-ческого языков. В структурном плане его магистерская диссертация состояла из че-тырех частей, в каждой из которых ученый последовательно рассматривал внешнюю форму договоров, построение переводов, синтаксис языка договоров, а также со-поставлял отдельные слова и выражения, встречающиеся в тексте, с византийской лексикой. При этом наибольшую ценность для историков имеет, главным образом, первая глава диссертации.

Одним из наиболее дискуссионных во-просов, рассмотренных Н.А. Лавровским и не разрешенным до конца и по сей день, был вопрос о характере соглашения,

заключенного Олегом под стенами Кон-стантинополя в 907 г. Харьковский ученый нисколько не сомневался в том, что это – до-говор, причем договор «отдельный, само-стоятельный, скрепленный с обеих сторон клятвою и окончательно решавший вопрос о взаимных торговых сношениях». Но ин-тересовал Н.А. Лавровского в связи с этим совсем другой вопрос: почему договор 907 г., внесенный в летопись Нестора «без соблюдения надлежащей формы,… не во-шел в формальный договор 911 г. и почти буквально повторен в договоре 945 года?» [Лавровский 1853, 5–6]. Для автора в дан-ном случае все было предельно ясным: по-скольку при заключении соглашения 907 г. русские преследовали, прежде всего, «...выгоды торговли и не предвидели неиз-бежных столкновений, требующих точней-шего определения прав и обязанностей, то о последних вовсе и не упомянуто. Когда же опыт убедил в их необходимости, то Олег отправил в Константинополь особых послов, которые и определили отношения этого рода». Этим, по его мнению – глав-ным образом, и объяснялось отсутствие статей 907 г. в заключительном договоре 911 г. Больше затруднений вызывал у авто-ра ответ на вопрос: почему Олегов договор 907 г. почти без изменений вошел в дого-вор 945 г.? «Не позволяя себе относитель-но его бездоказательных предположений,– отвечал ученый,– скажем здесь только, что … договор 907 года был вполне само-стоятельный, договор 911 года столько же самостоятельный, но по содержанию более частный, договор же 945 года вполне са-мостоятельный и при том заключавший в себе общие и частные определения прав и обязанностей, с некоторыми опущениями сравнительно с Олеговым, опущениями, которые, вероятно, касались статей более не действовавших при перемене обстоя-тельств» [Лавровский 1853, 7].

Вас убедили эти предположения? Нас – нет!

Весьма расплывчатые формулировки Н.А. Лавровского при характеристике столь важного вопроса можно объяснить лишь тем, что как филолог он спешил при-ступить к рассмотрению «внешней фор-мы договоров», а честь заниматься более доказательной источниковедческой базой относительно всего вышеизложенного он



негласно оставлял историкам. На это свое-образное завещание откликнулось, с тече-нием времени, довольно большое количе-ство наследников, численности которых Н.А. Лавровский явно не мог предвидеть. Отметим, к примеру, что дискуссии отно-сительно договора 907 г. длятся до насто-ящего времени [Лонгинов 1904; Левченко 1951, 105–126; Левченко 1956, 91–176; Сахаров 1980; Хачатуров 1988; Malingoudi 1994]. На дискуссионность и противо-речивость данной проблемы указывает, в частности, известный современный ви-зантинист Г.Г. Литаврин в своей моногра-фии «Византия, Болгария и Древняя Русь (IX – начало XII в.)» [Литаврин 2000, 65]. И хотя сам он скорее склоняется здесь к точке зрения Я. Малингуди (что договор 907 г. был предварительным соглашением договора 911 г.), тем не менее в другой его книге «Византия и славяне» обнаружива-ется стремление автора дистанцироваться от высказывания однозначного мнения на этот счет: «Независимо от решения во-проса о том, был ли в какой-то форме за-ключен договор между Русью и Византией также в 907 г., или не был заключен, ясно, что мирные торговые связи «из варяг в греки» установились за много десяти-летий до 911 г.» [Литаврин 1999, 426]. Действительно, есть основания вести их отсчет, по меньшей мере, с начала 60-х гг. IX в. [Сорочан 2001, 247–250].

Н.А. Лавровский, как мы помним, ко-лебаний в данном вопросе не обнаружи-вал, хотя доказательной базой по этой части свою диссертацию не обременял. Доказательства становились все более убедительными по мере того, как харьков-ский исследователь углублялся в суть во-проса о византийском влиянии на тексты договоров. Русы, по его мнению, в начале Х в. находились еще «в первой поре раз-вития общественной жизни», а потому «могли выражать свои мысли только так, как им внушал простой здравый смысл, сама природа, не подчиняя их искус-ственным формам, о которых не имели никакого понятия и которые появляются в эпоху полного развития гражданствен-ности» [Лавровский 1853, 8]. «Если же русские,– продолжал далее ученый,– сами не могли сообщить внешней формы сво-им договорам, то они могли получить ее

только от греков». На основании приве-денных им примеров из сборника грамот византийских императоров, собранных Константином Багрянородным, отрывков из хроники Иоанна Малалы, сочинений Феофилакта Симокатты, Георгия Кедрина, Н.А. Лавровский убедительно доказал, что «…внешняя форма, в какую облекали гре-ки различные акты, имевшие официаль-ное значение, сходна с формой договоров» [Лавровский 1853, 12].

Вторая и последующие части диссер-тации ученого были посвящены главным образом тонким филологическим аспек-там проблемы, которые мы, разумеется, опускаем. Наибольший интерес для нас здесь представляет материал выводно-го характера. Так, византийское влия-ние на построение периодов, по мнению Н.А. Лавровского, «преимущественно от-разилось на их синтаксисе». «Что же ка-сается до размещения составных частей отдельных предложений,– продолжал да-лее ученый,– то и оно в наших договорах совершенно в византийском характере» [Лавровский 1853, 15, 29]. В дальнейшем им была последовательно установлена за-висимость синтаксиса языка договоров от среднегреческого языка и доказано, в ходе анализа, сходство отдельных слов и выра-жений. Полученные результаты позволили Н.А. Лавровскому еще раз подтвердить свою мысль о приоритетном, определя-ющем византийском влиянии на язык до-говоров, вышедших, следовательно, из секрета имперского ведомства логофета дрома. При этом ученый отметил в заклю-чении, что это влияние на текст договоров «наиболее отразилось в их вступлениях и заключениях и наименее в самих статьях» [Лавровский 1853, 155]. Как известно, та-кое мнение разделяют и современные ви-зантинисты, углублявшиеся в препариро-вание источников [Malingoudi 1994].

Вклад Н.А. Лавровского в прослежива-ние отношения текстов договоров русов к не дошедшим до нас греческим текстам (а также в их реконструкцию) получил высо-кую оценку и признание его современни-ков. Во многом ученому удалось создать фундамент для последующих научных изысканий по этой теме в отечественной науке, в том числе – в украинских землях [ср.: Сокальский 1870].



Византийско-славянские (главным об-разом – византийско-болгарские) отноше-ния рассматривал в своем творчестве дру-гой профессор кафедры славяноведения, М.С. Дринов (1838–1906). Он был автором ряда работ, созданных в харьковский пе-риод деятельности [Дринов 1873; Дринов 1874], а основные положения его концеп-ции о влиянии Византии на соседние сла-вянские государства были в более разверну-том и аргументированном виде изложены в основном его труде – докторской диссер-тации “Южные славяне и Византия в Х в.” (1876 г.). Основным источником при напи-сании этой работы послужили три десятка писем Константинопольского патриарха Николая I Мистика (901– 907, 912–925), в которых, по выражению М.С. Дринова, «...заключается богатый материал, броса-ющий довольно яркий свет на тогдашние отношения Болгарии к Византии, а также и к другим ее соседям» [Дринов 1876, 1]. И хотя следует признать вполне справед-ливым утверждение ученого о том, что подавляющее большинство этих писем осталось без внимания его предшествен-ников, все же правомерен вопрос: можно ли считать достаточной источниковую базу докторской диссертации по истории византийско-славянских отношений всего Х в., если основой ее служат письма, от-носящиеся к его первой четверти?

Несмотря на то что работа была по-священа проблемам внешней политики на Балканах в Х в., М.С. Дринов начинает свое исследование с крещения Болгарии в 863 г. Это событие, приведшее, по его словам, к установлению крепкого мира с Византией, позволило последней изменить в свою пользу соотношение сил и в других частях Европы. Так, среди успехов умного и деятельного византийского императора Василия Македонянина М.С. Дринов вы-делял победу над Каролингами, захват их владений в Далмации и Италии, успехи в борьбе с арабами и т.д. [Дринов 1876, 3]. При этом М.С. Дринов не дал в своей до-кторской диссертации ясного ответа на очевидный вопрос: насколько напряжен-ными были усилия Византии, выигравшей церковную борьбу за Болгарию у Римского Папы, если присоединение болгар к гре-ко-православной церкви принесло столь очевидные выгоды Константинополю?

Подобное уточнение было бы тем ценней, что оно наверняка внесло бы корректи-вы в последующие рассуждения ученого. Иначе как понять, что выгодный Византии «крепкий» мир с Болгарией «был нару-шен, как только императора Василия сме-нил непохожий на него Лев Философ», ко-торый «легко подчинялся влиянию людей» [Дринов 1876, 4, 6]. Виновницей наруше-ния дружественных отношений двух дер-жав во время правления Льва Философа и болгарского царя Симеона М.С. Дринов признавал исключительно Византию, а именно – приближенных императора, спро-воцировавших своими торговыми злоу-потреблениями очередную войну. Козни “торговых людей” из Эллады, Ставракия и Косьмы, судя по молвдулам, коммеркиари-ев Фессалоники конца IX – начала X вв., их интриги с всесильным тестем василев-са, Заутзем, как показывают современные исследования, действительно сыграли в развязанной «экономической войне» 894 г. главную роль, а «болгарская обида» мог-ла проистекать из нарушений основных принципов митатной формы торговли [Oikonomides 1991, 247; Сорочан 1996, 68– 70; Сорочан 2001, 309– 310]. Безусловно, это дает представление о поводе к оче-редному витку византийско-болгарского противостояния, но не вполне объясняет, почему на протяжении практически все-го своего правления Симеон проводил антивизантийскую внешнюю политику. Между тем, по собственному признанию М.С. Дринова, «главное внимание его (Симеона. – С.Л., С.С.) было сосредоточе-но на пересадке плодов византийской об-разованности в Болгарии» [Дринов 1876, 9–10].

Антивизантинизм самого М.С. Дри-нова в данном случае вполне очевиден. Эта черта его творчества отмечалась исследо-вателями неоднократно. Однако, перенося свой болгарский патриотизм в область на-учных исследований, М.С. Дринов иногда возвышался над национальными чувства-ми. Так, например, он упрекал Симеона за грубый ответ византийскому патриар-ху Николаю, пытавшемуся предотвратить новую войну, и признавался, что Симеон всячески стремился овладеть византий-ским престолом [Дринов 1876, 12; 20]. Однако противоположных высказываний



у М.С. Дринова куда больше. Образы ви-зантийских императоров под его пером за-частую выглядят откровенно карикатурно, пресловутое византийское коварство воз-водится им в абсолют. Между тем успе-хи Болгарии в войнах против Византии существенно повлияли, по мнению авто-ра, и на смену власти в Константинополе после Ахелойской и Катасиртской битв, и на сближение Византии с папством (так называемое «единение» 923 г.) [Дринов 1876, 18–19; 27–29], что едва ли можно отнести к выгоде болгарской стороны. В даровании Византией Петру Симеоновичу титула царя Болгарии М.С. Дринов также усматривал неблаговидный замысел им-ператорского двора во время очередного и очевидного сближения двух стран: «Под шумок торжественных заявлений о своей дружбе к правительству Петра, Византия, пользуясь тем, что эти заявления откры-вали ей все государственные тайны этого правительства, деятельно работала над разложением могущества Болгарского царства, надеясь таким образом возвра-тить себе со временем сделанные этому царству уступки» [Дринов 1876, 70].

В этом разложении могущества Первого Болгарского царства (заметим – попор-тившего немало крови ромеям) многие историки и до, и после М.С. Дринова ви-нили богомильскую ересь, корни кото-рой крылись в разгромленном Василием Македонянином павликианстве. Сам М.С. Дринов верно и убедительно пока-зал социальную сущность богомильства, признавая, что «еретики встречали боль-шое сочувствие в среде народа» [Дринов 1876, 74]. Вместе с тем, продолжая оста-ваться заложником своего болгарского па-триотизма, ученый указывал на то, что эта ересь «...явилась противодействием сильно утвердившемуся византизму с его роскош-ным клиром, с его придворными кознями, с его государственным всемогуществом и общественным порядком» [Дринов 1876, 78]. Начало усиленной пересадки этих византийских порядков в Болгарию исто-рик усматривает уже во времена Борисова крещения и царствования Симеона. «Но окончательно дело это было завершено, в особенности по отношению к придвор-ным порядкам, в царствование Петра вве-дением греческой принцессы во дворец»

[Дринов 1876, 84]. Таким образом, следуя логике М.С. Дринова и его антивизантий-ской концепции, задуманное Византией «разложение» Болгарии стало приносить свои плоды задолго до того, как византий-ские армии (после нескольких десятиле-тий напряженных войн) в 1019 г. постави-ли точку в истории Первого Болгарского царства.

Следующий период византийско-бол-гарских отношений (византийское влады-чество в Болгарии и восстановление ее независимости) был фрагментарно рассмо-трен М.С. Дриновым в рецензии на до-кторскую диссертацию Ф.И. Успенского «Образование Второго Болгарского цар-ства». Лейтмотивом данного критического разбора стало утверждение харьковско-го ученого о том, что «народ болгарский трудно мирился с византийским игом и сильно домогался своего освобождения» [Дринов 1881, 88]. По этой причине кате-горическое возражение рецензента вызва-ло высказывание Ф.И. Успенского о том, что «имя Болгарии и болгар было изъято из употребления не только византийских, но и западноевропейских писателей и пу-тешественников XII в.» [Дринов 1881, 90]. Возражение рецензента в данном случае следует признать вполне справедливым, а упомянутые им византийские авторы (Анна Комнина, Иоанн Киннам, Никита Хониат (Акоминат)) усилили бы эти возра-жения болгарскими этнонимами и топони-мами в содержании своих работ.

Проблема этнодемографических изме-нений в завоеванной Болгарии стала вто-рым узлом противоречий рецензента и ав-тора. Не возражая в целом против выска-зываний о том, что под властью Византии состав населения Болгарии значительно изменился, М.С. Дринов в то же время считал основным миграционным потоком печенежско-половецкий, шедший с севера и северо-востока, а не греческо-еврейско-турецкий, шедший с юга [Дринов 1881, 92]. В данной рецензии антивизантинизм и болгарский патриотизм М.С. Дринова менее противоречат его научной объектив-ности, чем на страницах докторской дис-сертации. Он, в частности, не только при-давал большое значение в поднятом про-тив византийского владычества восстании половецкому и валашскому элементу, но



и указывал на важность «для болгарских дел возмущения византийского полковод-ца Алексея Враны, отправленного с во-енными силами империи против восстав-ших болгар» [Дринов 1881, 98]. Мятеж же в Константинополе, гибель Враны и расстройство в империи произошли, по мнению Г.Г. Литаврина, около 1186 г. [Литаврин 1960, 437–439]. Тем самым ре-цензент признавал закономерность утра-ты Византией, положение которой резко ухудшилось уже после смерти василевса Мануила I Комнина (1143–1180), ранее за-воеванной страны.

Государственная власть, ее формы, ее церковная политика в Византии, а также состояние самой византийской Церкви, иначе говоря – внутренняя история Ви-зантийской империи, составляли вторую значительную группу исследований рас-сматриваемого периода.

Заметной фигурой в византини-стике своего времени был профессор Харьковского университета А.П. Зернин (1821–1866). Воспитанник Петербургского главного педагогического института, он защитил в Петербургском университете магистерскую диссертацию «Об отноше-нии Константинопольского патриарха к русской иерархии», что и предопредели-ло его последующие научные интересы. Уже вполне сформировавшимся византи-нистом он прибыл в Харьковский универ-ситет, где проработал 17 лет, с 1847-го по 1863 г. Отметим также, что в течение трех лет (1859–1862 гг.) А.П. Зернин был дека-ном историко-филологического факульте-та. Он оказался первым ученым на укра-инских землях Российской империи, кото-рый ввел в учебный процесс специальные курсы, посвященные отдельным вопросам ромейской истории. Со всех точек зрения, его можно считать зачинателем украин-ской ветви византинистики. Отдельные новаторские подходы А.П. Зернин обнару-живал и в своих научных трудах, каждый из которых базировался на всесторонней комплексной и критической разработке привлеченных им исторических источни-ков. По сути, он основал новый подход, наметивший исток будущих успехов оте-чественного византиноведения, ставших особенно явственными с последней трети XIX в.

За время работы в Харьковском универ-ситете ученый подготовил три больших научных очерка: «Император Василий I Македонянин» (1854 г.), «Жизнь и лите-ратурные труды императора Константина Багрянородного» (1858 г.), «Очерк жизни Константинопольского патриарха Фотия» (1858 г.). Преждевременная смерть в 45-летнем возрасте, ставшая следствием сильного переутомления и почти трехлет-ней душевной болезни, не позволила та-лантливому, трудолюбивому ученому осу-ществить все свои научные замыслы, кото-рые, несомненно, вывели бы его в лидеры тогдашней украинской византинистики.

Общее, что объединяло все основ-ные работы А.П. Зернина,– точка зрения о решающем и многообразном влиянии Византии на историческую судьбу Древней Руси. Вторым превалирующим моментом следует считать преимущественно био-графический характер его исследований. Последнее обстоятельство, пожалуй, в наи-большей степени было характерным для его работы о родоначальнике Македонской царственной династии, продержавшейся свыше полутора столетий.

Ученый весьма высоко оценил в сво-ем очерке деятельность Василия, который являлся, по его мнению, «замечательней-шим из византийских императоров по-сле Юстиниана I». Подчеркивая роль ва-силевса как законодателя, исследователь утверждал, что в этом смысле он может быть поставлен рядом с его знаменитым предшественником [Зернин 1854, 37]. Новейшая передатировка А. Шминком Прохирона 907–908 гг. не меняет этого верного заключения, поскольку кодифи-кация и переработка Юстинианова права в Эпанагое (Исагоге) и 60 книгах Василик была начата до Льва VI Мудрого [Zachariä von Lingenthal 1893, 22, Anm.21; Герцберг 1897, 10; Сокольский 1894, 17–55; Wenger 1953, 701–702, 721; Сюзюмов 1958, 67–75; Каждан 1958, 56–66; Lopez 1959, 78, note 21; Каждан 1960, 17; Hunger 1978, 445; Липшиц 1981, 41–48, 55–79; Бартошек 1989, 54, 120, 260; Культура... 1989, 230–232; Schminck 1986, 100–103].

А.П. Зернину принадлежит несомнен-ная заслуга в том, что героем своего сочи-нения он избрал императора, деятельность которого была мало изучена в европейской



исторической науке. Несмотря на внима-ние к этой незаурядной личности со сторо-ны византинистов, до сих пор основных, обобщающих работ о ней не так много [Васильев 1906; Vogt 1908; Adontz 1933; Moravcsik 1961]. Уже одно это обстоятель-ство выгодно оттеняет приоритет харьков-ского историка, выступившего, по мень-шей мере, на полвека раньше остальных. Много сделал ученый и для введения в на-учный оборот новых источников, в частно-сти упущенного из виду его предшествен-никами «Поучения Василия I к сыну Льву Философу». Однако, при всей заниматель-ности авторского изложения, научная ра-бота А.П. Зернина напоминает временами художественное произведение, автор ко-торого явно не жалеет эпитетов и красок для апологии своего персонажа. Деяния Василия, человека из народа, до его вос-шествия на престол напоминают подвиги Геракла. При этом гипертрофированный научный интерес А.П. Зернина к Византии зачастую превращал эту привязанность в плохо скрываемую антипатию по отноше-нию к ее соседям болгарам. Но в высшей степени надуманной представляется нам кульминация очерка, где повествуется о победе Василия в нелегкой борьбе при дворе. Так, признавая, что эта борьба ве-лась всяческими средствами, оставляв-шими гораздо больше шансов на успех человеческим порокам, нежели добродете-лям, А.П. Зернин, тем не менее, указывал: «Главная причина его (Василия. – С.Л., С.С.) торжества над противниками за-ключалась в нравственном его превосход-стве над ними» [Зернин 1854, 50]. Едва ли комплот даровитого, но полуграмотного царского конюха, разыгравший кровавую интригу против императора-пьяницы, да и сам изворотливый, беспощадный претен-дент на трон мог справедливо претендо-вать на столь высокую оценку.

Помимо описания жизни и деятель-ности Василия I, А.П. Зернин представил во второй части очерка разбор сочинения императора – его «Поучений» к сыну, в котором наиболее отчетливо отстаива-лись принципы византийской автократии, того самого самодержавия, личной власти монарха, наследственные основы кото-рой пытался заложить василевс. Высокий профессионализм источниковеда-иссле-

дователя, продемонстрированный здесь А.П. Зерниным, в еще большей степени проявился в его очерке о царственном внуке Василия, императоре Константине Багрянородном.

Как и в первом сочинении, ученый про-делал большую источниковедческую ра-боту. При этом биография Константина, собственно говоря, таковой здесь не яв-ляется: она органичнее и удачнее, чем в предыдущем случае, вписана в историю Византийской империи. Стал объектив-нее и сдержаннее подход автора к дея-тельности своего очередного героя. Сам василевс получил в работе А.П. Зернина неоднозначную оценку. «Константин Багрянородный,– писал ученый,– при-надлежит к числу замечательнейших в длинном ряду византийских императоров. При всей ничтожности его в государствен-ном отношении, он должен быть отнесен к разряду исторических личностей, ко-торые вполне выражают собой эпоху, к которой принадлежали» [Зернин 1858а, 8]. Эта оценка далека от характеристики Константина как «безвольного книжника», которой его еще недавно наделяли истори-ки [История Византии 1967, 207], но едва ли целиком объективна, поскольку правле-ние этого императора (борьба с динатами, внешнеполитическая дипломатия) указы-вают на его сознательные государственые усилия в обустройстве ромейского мира после прихода к власти в январе 945 г. и вплоть до смерти в 959 г. [cp.: Toynbee 1973].

Очень много места на страницах очерка автор уделил личности предшественника Константина Багрянородного, его регенту, тестю и соправителю Роману I Лакапину. Их борьба друг с другом, при очевидных симпатиях А.П. Зернина к герою своего очерка и неприязни к противнику тако-вого, стала одной из главных сюжетных линий исследования, но, если не брать во внимание эмоциональную сторону пода-чи материала, фактическая сторона была передана достаточно глубоко и верно [cр.: Brokkaar 1972].

Анализируя сочинения Константина, автор наиболее подробно разобрал его труд «Об управлении империей». Это тем более примечательно, что, на фоне других сочи-нений ученого василевса, именно данный



трактат был известен хуже, а его боннское издание Иммануила Беккера появилось лишь в 1840 г., то есть на тот момент яв-лялось новинкой, еще недостаточно вве-денной в научный оборот [Constantinus Porphyrogenitus 1840]. Подобное предпо-чтение исследователь объяснял тем, что на основании именно этого труда «...мы можем судить, как понимал свое государ-ственное значение Константин и какие уроки преподавал он своему сыну и пре-емнику» [Зернин 1858а, 83]. Упрек в из-лишнем увлечении цитатами, который может высказать любой исследователь творчества А.П. Зернина, будет справед-лив лишь отчасти: таковы были особенно-сти исследовательского приема ученого, и он обнаруживал их в каждом из своих очерков. Впрочем, такое пространное ци-тирование имело свое преимущество в том, что позволяло читателю лучше по-знакомиться с текстом источника и само-му извлечь из него то, что прошло мимо внимания автора очерка. В любом случае, столь подробный источниковедческий разбор должен был основательно подкре-пить общие выводы работы о Константине Багрянородном: «Он был ревностным хранителем преданий, которыми поддер-живалось существование империи, выра-зив собой всю холодную формальность, которой характеризуется византизм во-обще, и не сумев внести в вялое и отжив-шее уже свой век византийское общество ни одного жизненного и плодотворного принципа. Другого значения он не имел, да и не мог иметь по недостатку в нем одушевляющей силы» [Зернин 1858а, 83]. Между тем Г.Г. Литаврин в предисловии к отечественному изданию Константина Багрянородного «Об управлении импе-рией» оценивал его деятельность иначе. Авторитетный византинист не только счи-тал, что Константин «...в сущности, про-должил и внутренний, и внешнеполитиче-ский курс Романа I», которого А.П. Зернин всячески противопоставлял Константину, но и указывал на колоссальную орга-низаторскую деятельность последнего [Константин Багрянородный 1989, 20, 23]. Такой взгляд на императора представ-ляется более оправданным, учитывая не столько его ученые познания, порой пре-увеличиваемые византинистами, сколько

недюжинные личные политические, ди-пломатические способности, сравнитель-но стабильное положение империи к сере-дине Х в., укрепление централизованных форм управления государством, внешне-политические успехи правительства, раз-витие культуры. Впрочем, предвзятая точ-ка зрения на Константина VII – правителя, на которой настаивал А.П. Зернин, имеет большую историографию, свидетельству-ющую о том, что харьковский византинист не был одинок в своих заблуждениях, зиж-дившихся на субъективном толковании ви-зантийской истории и ее источников [ср.: Toynbee 1973, 1–14; Gregory 1980].

Серию изданий А.П. Зернина о визан-тийской истории продолжил его биогра-фический очерк о патриархе Фотии. От характеристики государственных деятелей Византии и их трудов ученый перешел, таким образом, к изучению византийской Церкви, в данном случае – одного из наи-более интересных и важных ее периодов. А отсутствие к тому времени в историо-графии специальных работ, посвященных патриарху Фотию, делало его труд еще более актуальным. По меньшей мере, еще несколько десятилетий он будет оставать-ся пионером и в данном, намеченном им, направлении исследований [Иеромонах Герасим (Яред) 1874; Лебедев 1900, 51–64; Лебедев 2001, 57–188; Bury 1912, 180–209; Россейкин 1915].

Антизападные и антикатолические вы-сказывания А.П. Зернина явно отражали настроения российского общества, только что пережившего неудачную Крымскую войну. Впрочем, стремление противо-поставить православную Византийскую империю католическому Западу не явля-лось доминирующей целью рассматри-ваемой работы. Первая и главная задача А.П. Зернина заключалась в том, чтобы разобрать ценнейший исторический ма-териал, а именно – обильное эпистоляр-ное наследие патриарха Фотия. В этом смысле данная монография ученого более других напоминает глубокую источни-коведческую штудию. Страницы работы А.П. Зернина буквально пестрят цитатами из различных документов; некоторые пись-ма приводятся целиком и (вместе с про-странными комментариями) занимают по нескольку страниц. Публикация подобных



письменных памятников представляет огромный интерес уже не столько для из-учения жизни и деятельности высокоуче-ного патриарха, сколько для воссоздания объективной картины политической борь-бы в империи, взаимоотношений между римско-католической и греко-православ-ной церквями во второй половине IX сто-летия. Именно в силу глубокого, простран-ного изложения источников эта работа не теряет ценность для современных специа-листов-источниковедов.

Много места в очерке уделено и личным столкновениям Фотия с папой Николаем I. «Вооружаясь против папы,– подчерки-вал историк,– Фотий не имел в виду дей-ствовать от своего лица». Все усилия па-триарха были обусловлены, по мнению А.П. Зернина, необходимостью защитить восточную церковь, а личной враждебно-сти к Риму у него не было [Зернин 1858б, 57]. Это во многом совпадает с точкой зре-ния признанного авторитета в вопросе о Фотиевой схизме Ф. Дворника, который, впрочем, едва ли был знаком с трудом А.П. Зернина [Dvornik 1948; ср. также: Рансимен 1998, 29–33, 189–190].

Подводя итог многообразной деятель-ности духовного главы Константинополя, ученый отмечал: «Противодействуя непо-мерным притязаниям пап, цареградские патриархи постоянно смотрели на Фотия как на образец поборника и защитника древних уставов церкви. Неудивительно после этого, что латинские писатели и по настоящее время смотрят на него как на виновника разделения церквей. Он дей-ствительно был виновником разделения в том смысле, что поставил непреодолимую преграду стремлениям Рима к главенству над восточной церковью. Видя невозмож-ность осуществления своих планов, папы отделились, завещав своим преемникам и своей церкви вечную и непримиримую ненависть к Фотию» [Зернин 1858б, 85]. Таким образом, реабилитируя Фотия, А.П. Зернин разделение церквей весьма оригинально поставил ему в заслугу, а папству – в вину.

Истории ранней Византии касался в своем многогранном творчестве другой профессор кафедры всеобщей истории, В.К. Надлер (1840–1894), оригиналь-ный исследователь с многообразными

интересами, эрудит, прекрасный лектор, одинаково уверенно чувствовавший себя и в общении с ромейскими материалами VI в., и в истории России начала XIX в. Единственной, но достаточно объемной работой ученого на эту тему стал очерк «Юстиниан и партии цирка в Византии» (1876 г.), надолго ставший хрестоматий-ным по этой проблематике. Очерк появился уже после того, как европейская византи-нистика обогатилась первой специальной работой по данной теме, написанной швей-царским ученым В.А. Шмидтом [Schmidt 1854]. По этой причине В.К. Надлер не мог игнорировать ее основные выводы. В то же время работа харьковского ученого вряд ли может считаться настолько ком-пилятивной, насколько считала ее тако-вой А.А. Чекалова, отмечавшая, однако, что В.К. Надлер глубже своего предше-ственника разобрался в причинах восста-ния Ника [Чекалова 1997, 8]. Дискуссия о влиянии на В.К. Надлера крупнейших работ в западноевропейской медиевисти-ке без сомнения выиграла бы, если бы перед фамилией В.А. Шмидта была по-ставлена фамилия уже упоминавшегося выше Д. Финлея. Вполне очевидно, что это его концепция, отвергавшая утвержде-ния историков Просвещения и Э. Гиббона о тысячелетнем упадке Византии, задала тон всему очерку В.К. Надлера. Влияние Д. Финлея объясняет многие утверждения и выводы харьковского историка, которые, без сомнения, могут считаться вполне пе-редовыми и прогрессивными в тогдашней отечественной византинистике.

«Одним из замечательнейших фено-менов всемирной истории» называет В.К. Надлер Византийскую империю уже на первой странице своего труда и берется оспаривать распространенную на Западе концепцию о византизме как «китаизме на европейской почве», «тысячелетней агонии разлагающегося общества», де-спотизме в самой уродливой его форме и т.д. [Надлер 1876, 1]. Автор считал весь-ма ограниченными попытки большинства представителей западной науки объяснить долгую историю Византии («разлагающе-гося трупа») «причинами чисто внешнего свойства»: выгодами географического по-ложения, отличными укреплениями само-го Константинополя, мирным характером



ближайших соседей Византии – славян [Надлер 1876, 4]. Причину живучести Византии (главное, на что советуют об-ратить внимание современные визан-тинисты) [ср.: Литаврин 1997; Сорочан 2001, 333–346] он прозорливо предлагал искать не во внешних, а во внутренних факторах. И вряд ли верноподданически-ми настроениями консерватора и монар-хиста В.К. Надлера можно объяснить его последующую глубоко научную аргумен-тацию. Внутренние причины живучести Ромейской империи виделись ему и в го-сударственной политике постоянного об-новления «дряхлеющих сил свежими вар-варскими элементами», в результате чего в Византии ничего не значило происхож-дение, зато «личное достоинство значило все»; и в долго державшейся избиратель-ности императорской власти, что должно было ограничивать деспотизм и произвол; и в развитом, превосходно работающем бюрократическом аппарате, который уче-ный признавал главным субъектом власти [Надлер 1876, 10–13]. К этому можно было бы добавить сильную государственную власть, публичное право, не слитое с част-ным, личным (как на варварском Западе), разветвленную государственную нало-говую систему, живительные механизмы рынка, сохранение государственных мо-нополий, особую роль монашества, пре-пятствовавшего превращению империи в теократическую монархию, особенности восточного христианства и связанного с ним ромейского мировоззрения и многое другое [ср.: Хвостова 2005]. Об этом пи-шут и ныне, но первым всегда трудней, а потому их вклад бесценен.

Важнейшими институтами, ограничива-ющими императорский произвол, В.К. На-длер считал церковь, армию и партии цирка. Он оспаривал распространенную в западном византиноведении точку зрения о декоративном характере и ничтожном влиянии цирковых партий. В современной британской византинистике, например, эти идеи до сих пор разделяет А. Камерон, который считает цирковые димы не парти-ями, а лишь своеобразными клубами спор-тивных фанатов, отказывая, таким образом, им в какой бы то ни было заметной роли в социально-политической жизни империи [Cameron 1976, 1–2; ср.: Cameron 1980,

336–337]. В.К. Надлер, напротив, заявлял, что они являлись «громадными учрежде-ниями, в которых принимали непосред-ственное участие десятки тысяч лиц». Доказательная база В.К. Надлера в данном случае строилась на анализе главным об-разом политических и конфессиональных воззрений членов ипподромных партий; учитывался территориальный принцип формирования, но учитывался в незначи-тельной степени или не учитывался вовсе их социальный состав (на что гораздо поз-же, во второй трети ХХ в., обратят вни-мание признанные «классики проблемы» Г. Манойлович, А.П. Дьяконов, Ж. Жарри) [Manojlovic 1936, 617–716; Дъяконов 1945, 144–217; Jarry 1968]. Общая концепция В.К. Надлера об активном характере инсти-тутов, ограничивающих императорскую власть (в том числе – фракций цирка и ди-мов), вполне логично предполагала такой исследовательский прием, как описание испытания этих институтов на прочность. Для этого автору и понадобилось показать общий характер правления Юстиниана и Феодоры – правления, спровоцировавше-го крупнейшее восстание цирковых груп-пировок и народных масс – «Ника».

Это правление В.К. Надлер рисовал до-статочно темными красками. Сотканному из противоречий, подверженному внешне-му влиянию, обделенному дарованиями, но не амбициями Юстиниану ученый про-тивопоставлял властность, стойкость, жад-ность и глубокий ум его жены Феодоры. Именно ее влиянием (а также влиянием другого творца его правительственной си-стемы – квестора Трибониана) автор объяс-нял принятие Юстинианом самых непо-пулярных решений [Надлер 1867, 39, 43, 46–48]. Тайным противникам царственной четы, оставившим заметки, написанные, по выражению Шарля Диля, «не чернила-ми, а желчью», исследователь явно доверял больше, чем апологетам. Впрочем, подоб-ные высказывания В.К. Надлера о харак-тере правления Юстиниана I не были ори-гинальны, даже в отечественной византи-нистике, и высказывались уже его предше-ственниками, в том числе – в украинских землях Российской империи [Орбинский 1859, №3. 175–176]. Современные же ис-следователи в Юстиниане видят несколь-ко иной политический типаж первого



лица империи, гораздо более своевольный и более талантливый, но в отношении Феодоры и ее многостороннего государ-ственного влияния, претензий на собствен-ную политику, даже внешнюю диплома-тию сомнений практически нет [ср.: Diehl 1904; Grabar 1966; Browning 1975].

Рассматривая причины восстания “Ни-ка”, В.К. Надлер сумел преодолеть ограни-ченность своих предшественников и ряда потомков, выдвигавших на первый план династические, конфессиональные требо-вания или личные обиды прасинов на не-справедливое отношение к ним императора [Schmidt 1854, 24–26; Diel 1901, 465–473] либо вовсе не посчитавших возможным подробно остановиться на характеристи-ке этих причин [Bury 1897]. В.К. Надлер не только выделял финансовую политику Юстиниана как важнейшую причину вос-стания [Надлер 1876, 50–51], чем пред-восхитил трактовки Ф.И. Успенского и Э. Штейна [Успенский 1912, 499–500; Schtein 1949, 441–449], но и демонстриро-вал в данном вопросе широкий комплекс-ный подход, свойственный и концепции А.А. Чекаловой. Выдвинутые ею причины (экономические, социальные, политиче-ские, религиозные) [Чекалова 1997, 282] фигурировали и в очерке В.К. Надлера. Несколько иной была лишь последова-тельность изложения этих причин, но не их важность; такой подход вполне отражал влияние новой позитивистской методоло-гии на отечественную византинистику, вступавшую в период своего расцвета.

Таким образом, подводя итог изучения харьковскими учеными в 1804–1885 гг. истории Византии, следует признать, что Харьковский университет с полным пра-вом может считаться одним из центров оте-чественной византинистики XIX в. При всей кажущейся (с современной точки зре-ния) простоте, даже примитивности по-становок некоторых византиноведческих проблем они были верны и, что важно под-черкнуть, отличались от прочно укоренив-шихся со времен Монтескье и Чаадаева

преимущественно негативных оценок все-го византийского как растленного и упа-дочного. Исследования, в той или иной степени посвященные истории Византии, создавались здесь в течение практически всего рассматриваемого периода и отлича-лись разнонаправленностью, которую (на первый взгляд) легко спутать со случай-ностью тематики. Культурная и конфес-сиональная близость, поиск исторических аналогий и путей развития Российской империи были определяющими фактора-ми, влиявшими на научные интересы уче-ных. Противоположные друг другу запад-ные концепции Э. Гиббона и Д. Финлея оказывали определенное влияние на их творчество. Хронологически исследова-ния харьковских византиноведов были посвящены главным образом истории ранней Византии. В проблемном плане выделяются две большие группы иссле-дований: работы об истории византийско-славянских отношений и проблеме куль-турного влияния Византии на Русь; рабо-ты, посвященные внутриполитической и церковной истории Византии. Последние особенно наглядно подтверждают неслу-чайность таких интересов, мастерское, подчас новаторское, владение материа-лом, высокую филологическую подготов-ку. В рассматриваемый период наиболь-ший вклад в изучение истории Византии внесли А.П. Зернин (деятельность импе-раторов Василия Македонянина, Констан-тина Багрянородного и патриарха Фотия), Н.А. Лавровский (характеристика рус-ско-византийских договоров IX–X вв.), М.С. Дринов (византийско-болгарские от-ношения в X в.), В.К. Надлер (деятельность общественных партий ипподрома в VI в. и их роль в политической жизни страны). По сравнению с состоянием византинистики в других областях Российской империи это был немалый потенциал, столь раннее появление которого, возможно, объяснимо особой близостью украинских земель к их византийскому прошлому, к ауре ушедше-го ромейского мира.



CПИСОК СОКРАЩЕНИЙВВ – Византийский временникВХУ – Вестник Харьковского университетаСА – Советская археологияОР ЦНБ ХНУ – Отдел рукописей Центральной научной библиотеки Харьковского национального университета им. В.Н. КаразинаПСБКД – Периодическо списание на Българското Книжовно ДружествоУИ – Университетские известияХГУ – Харьковский государственный университет им. А.М. ГорькогоByz. – ByzantionDOP – Dumbarton Oaks PapersJHS – Journal of Hellenic Studies

ЛИТЕРАТУРАБартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. Москва, 1989.Васильев А. Происхождение императора Василия Македонянина // ВВ. 1906. Т. 12.Герцберг Г.Ф. История Византии. Москва, 1897.Гордеенков Г. О законодательном достоинстве Свода Законов Российской империи

// Речь, произнесенная в торжественном собрании императорского Харьковского университета 30 августа 1835 г. Харьков, 1835.

Горина Л.В. Марин Дринов – историк и общественный деятель. Москва, 1986.Дегуров А.А. О возрождении наук и перевес, который они дали Европе перед про-

чими частями света // Собрание актовых речей Харьковского университета от 17 января 1812 г. Харьков, 1812.

Дринов М. Началото на Самуилова държава // ПСБКД. 1874. Кн. 9–10; 1876. Кн. 11–12.Дринов М. Три грамоти, дадени от императора Василия на българский «Охридски

архиепископ Иоан около 1020 лето» // ПСБКД. 1873. Кн. 7–8.Дринов М.С. [Рецензия] // Записки Академии наук. 1881. Т. 39. №8. – Рец. на кн.:

Успенский Ф.И. Образование Второго Болгарского царства. Одесса, 1879.Дринов М.С. Южные славяне и Византия в Х в. Москва, 1876.Дьяконов А.П. Византийские димы и факции (ta mere) в V–VII вв. // Византийский

сборник. Москва–Ленинград, 1945.Зернин А.П. Император Василий I Македонянин. Б.м., 1854. Зернин А.П. Жизнь и литературные труды императора Константина Багря-

нородного. Харьков, 1858.Зернин А.П. Очерк жизни константинопольского патриарха Фотия. Москва,

1858.Иеромонах Герасим (Яред). Отзывы о св. Фотии, патриархе Константинопольском,

его современников в связи с историей политических партий Византийской импе-рии. Санкт-Петербург, 1874.

История Византии: В 3 т. Москва, 1967. Т. 2.Каждан А.П. Василики как исторический источник // ВВ. 1958. Т. 14.Каждан А.П. Деревня и город в Византии IX–X веков. Очерки по истории визан-

тийского феодализма. Москва, 1960.Культура Византии, вторая половина VII–XII в. Москва, 1989.Курбатов Г.Л. История Византии (Историография). Ленинград, 1975.Константин Багрянородный. Об управлении империей. Москва, 1989.Лавровский Н.А. О византийском элементе в языке договоров русских с греками.

Санкт-Петербург, 1853.Лебедев А.П. История Константинопольских соборов IX века. Санкт-Петербург,

2001.



Лебедев А.П. История разделения церквей в IX, X и XI веках. Москва, 1900.Левченко М.В. Русско-византийские договоры 907 и 911 гг. // ВВ. 1951. Т. 4. Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. Москва,

1956.Ланг И.М. Об изучении юридических и политических наук // Речи, говоренные

в торжественном собрании Харьковского университета 30 июня 1810 г. Харьков, 1810.

Липшиц Е.Э. Законодательство и юриспруденция в Византии в IX–XI вв. Историко-юридические этюды. Ленинград, 1981.

Литаврин Г.Г. Болгария и Византия в XI–XII вв. Москва, 1960.Литаврин Г.Г. Византия и славяне. Санкт-Петербург, 1999.Литаврин Г.Г. Византия, Болгария и Древняя Русь (IX – начало XII в). Санкт-

Петербург, 2000.Лунин М.М. Лекции по истории средних веков (Б.г.) // ОР ЦНБ ХНУ. 505 с. Тетради

1–42.Митряев А.И., Голубкин Ю.А., Лиман С.И. Медиевистика в Харьковском универси-

тете // ВХУ. 1991. Вып. 24.Митряєв А.І., Сурков О.М. До питання про оцінку Марина Дринова як історика-сла-

віста // ВХУ. 1978. Вип. 12.Михайловский К. Речь о начале и происхождении Российского законодательства //

Речи, произнесенные в торжественном собрании Харьковского университета 30 августа 1823 г. Харьков, 1823.

Надлер В.К. Юстиниан и партии цирка в Византии. Харьков, 1876.Рансимен С. Восточная схизма. Византийская теократия. Москва, 1998.Роммель Х.В. О преимуществе и силе истинного и совершенного просвещения //

Речи, произнесенные в торжественном собрании Харьковского университета 30 августа 1811 г. Харьков, 1811.

Россейкин Ф.М. Первое правление Фотия, патриарха Константинопольского. Сергиев Посад, 1915.

Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси IX – первой половины X в. Москва, 1980.

Славяноведение в дореволюционной России. Биобиблиографический словарь. Москва, 1979.

Славяноведение в дореволюционной России. Изучение южных и западных сла-вян. Москва, 1988.

Сокальский В.В. О договорах русских с греками // УИ. Киев, 1870. № 4.Сокальский В. О характере и значении Эпанагоги // ВВ. 1894. Т. 1.Сорочан С.Б. О торгово-экономической политике Византии в Нижнем Подунавье в

VII–X вв. // Болгарский ежегодник. Харьков–София, 1996. Т. 2.Сорочан С.Б. Византия IV–IX веков: этюды рынка. 2-е изд., испр. и доп. Харьков,

2001.Сорочан С.Б., Федоров Ю.Ф. Византинистика в Харьковском университете (40-е гг.

XIX в. – 1917 г.) // Материалы и тезисы научной конференции, посвященной 30-ле-тию кафедры историографии, источниковедения и археологии ХГУ (II Астаховские чтения). Харьков, 1994.

Сюзюмов М.Я. Василики как источник для внутренней истории Византии // ВВ. 1958. Т. 14

Тимковский И. О применении знаний к состоянию и цели государства // Речи, гово-ренные в торжественном годовом собрании Харьковского университета 17 января 1808 г. Харьков, 1808.

Удальцова З.В. Прагматическая санкция Юстиниана об устройстве Италии // СА. 1957. Т. 28.

Удальцова З.В. Политика византийского правительства в завоеванной Италии и ре-зультаты византийского завоевания // Вестник МГУ. Ист.-фил. серия. 1958. № 3.



Удальцова З.В. Италия и Византия в VI в. Москва, 1959.Успенский Ф.И. История Византийской империи. Санкт-Петербург, 1912. Т. 1.Харитонов Є. Історія приватного права Європи: східна традиція. Одеса, 2000. Хачатуров Р.Л. Мирные договоры Руси с Византией. Москва, 1988.Хвостова К.В. Особенности византийской цивилизации. Москва, 2005.Чекалова А.А. Константинополь в VI в. Восстание Ника. Санкт-Петербург, 1997.Шугуров Н.В. Илья Федорович Тимковский, педагог нашего времени // Киевская

старина. 1891. № 8–10.Adontz N. L’age et l’origine de l’empereur Basile I // Byz. 1933. Т. 8; 1934. Т. 9.Brokkaar W.G. Basil Lecapenus. Byzantium in the Tenth Century // Studia byzantina et

neohellenica. Leiden. 1972.Browning R. Justinian and Theodora. 2nd ed. London, 1975.Bury J.B. The Nika Riot // JHS. 1897. Vol. 17. Bury J.B. A History of the Eastern Roman Empire, From the Fall of Irene to the

Accession of Basil I (AD 802–867). London, 1912.Сameron Al. Circus Factions. Blues and Greens at Rome at Byzantium. Oxford, 1976.Cameron Al. Circus Factions and Religious Parties: A Rejoinder // Byz. 1980. T. 50.Constantinus Porphyrogenitus. De Thematibus et De administrando imperio accedit

Hieroclis / Rec. I. Bekkerus. Bonnae, 1840.Diehl Ch. Justinien et la civilisation byzantine au VI-e siècle. Paris, 1901.Diehl Ch. Theodora imperatrice de Byzance. Paris, 1904.Dvornik F. The Photian Schism: History and Legend. Cambridge, 1948.Gibbon E. The History of the Decline and Fall of the Roman Empire. London, 1814.Grabar A. L’age d’or de Jistinien. Paris. 1966.Gregory T.E. The Political Program of Constantine Porphyrogenitus // Actes du XV-e

Congres International des Etudes Byzantines. 1980. Vol. 4.Hunger H. Die hochsprachliche profane Literatur der byzantiner. München, 1978. Bd. 2.Jarry J. Heresies et factions dans l’empire Byzantin du IV-e au VII-e siecles. Le Caire,

1968.Lopez R.S. The Role of Trade in the Economic Readjustement of Byzantium in the Seventh

Century // DOP. 1959. No. 13.Malingoudi I. Die russisch-byzantinischen Verträge des 10. Jads. aus diplomatischer

Sicht. Thessaloniki, 1994.Manojlovic G. Le peuple du Constantinople de 400 a 800 apres J.C. // Byz. 1936. T. 11.Moravcsik G. Sagen und Legenden űber Kaiser Basileios I // DOP. 1961. № 15.Oikonomides N. Le commercion d’Abydos, Thessalonique et le commerce bulgare au

IX-e siecle // Hommes et rechesses dans l’Empire byzantin. Paris, 1991. T. 2: VIII-e – XV-e siecle / Ed. V. Kravari, J. Lefort, C. Morrison.

Schmidt W.A. Der Aufstand in Konstantinopel unter Kaiser Justinian. Zűrich, 1854.Schminck A. Studien zu mittelbyzantinischen Rechtsbuchern. Frankfurt a. M., 1986.Schtein E. Histoire du Bas-Empire. Paris, Bruxelles, Amsterdam, 1949. Vol. 2.Toynbee A. Constantine Porphyrogenitus and His World. London, 1973.Vogt A. Basile I-er empereur de Byzance. Paris, 1908.Wenger L. Die Quellen des römischen Rechts. Wien, 1953.Zachairä von Lingenthal K.E. Geschihte des griechisch-römischen Rechts. Lipsiae,

1893.


ПЕРШЕ написане в Росії ґрунтовне на-укове дослідження з історії Кримсько-

го ханства з’явилося наприкінці 80-х рр. XIX століття. Його автор – Василь Дми-трович Смирнов (1846–1922) – професор С.-Петербурзького університету, видатний російський тюрколог. Нічого істотнішого, ніж праці цього вченого з історії середньо-вічного Криму, так і не з’явилося в кримо-знавчій історіографії за минуле сторіччя.

В.Д. Смирнов народився 28 липня 1846 р. Своє раннє дитинство провів на Бирючій Косі під Астраханню. Його бать-ко (сільський псаломщик, пізніше диякон) помер, коли синові було 8 років. Матері не стало ще раніше. Залишившись сиротою, Василь Смирнов закінчив Астраханське духовне училище, а потім, ідучи по сто-пах батька, одержав семінарську освіту в Пермі [Самойлович 1923, 207]. У 1865 р. В.Д. Смирнов вступив до С.-Петербурзь-кої духовної академії. Проте один рік, про-житий у столиці, різко змінив його плани. Юнак перевівся у 1866 році до С.-Петер-бурзького університету на факультет схід-них мов [Биографический словарь 1898, 199]. На такий крок, мабуть, вплинуло й те, що протягом майже двадцяти років Ва-силь Дмитрович прожив на кордоні Заходу і Сходу, добре знав побут місцевого насе-лення – поволзьких татар, знав їхню мову. З цього моменту доля В.Д. Смирнова була нерозривно пов’язаною зі столичним уні-верситетом.

Неабиякі здібності юнака швидко про-явилися завдяки творчій атмосфері, яка па-нувала у вузі. У студентські роки конкурс-ний твір майбутнього вченого під заголо-вком “Про мовний вплив монголо-татар на Росію (російсько-татарські запозичення)” спричинив значний позитивний резонанс. Написаний він був у 1869 р. під девізом “З ким пізнаєшся, у того й нахапаєшся; з ким поживеш, у того й переймеш; біля за-палу постій – розчервонієшся, біля сажі –

забруднишся”. Рукопис цієї праці (обсягом 113 рукописних аркушів) зберігся в особо-вому архівному фонді вченого [ПФІСРАН, спр. 141, арк. 1–113]. Поряд з історіографіч-ним оглядом автор, на підставі різноманіт-них лінгвістичних джерел, подав аналіз за-позичень російською мовою монголо-татар-ських діалектизмів. Офіційний рецензент цієї праці виявив у молодого дослідника талант історика, який, на його думку, “якщо не буде заритий у землю, принесе багато честі й користі російській землі” [Гордлев-ский 1968, 408-409]. Під час конкурсу пра-ця Василя Смирнова посіла почесне перше місце. Факультет східних мов визнав автора даної дисертації (№ XVII), студента 4 курсу Василя Смирнова “гідним Золотої медалі” [Протоколы 1871, 139].

У 1870 році В.Д. Смирнов закінчив курс навчання в університеті та залишився для подальшої наукової праці на факульте-ті східних мов. Обравши своєю спеціальні-стю османську мову, він у 1872 році склав іспит, а в березні 1873 р. захистив дисер-тацію на ступінь магістра з теми “Кучи-бей Гомюрнджинський та інші османські письменники XVII століття про причини занепаду Туреччини”. Цю працю було над-руковано в тому ж році. У травні 1873 р. радою університету В.Д. Смирнова було обрано штатним доцентом кафедри ту-рецько-татарської словесності. З того часу й до самої смерті Василь Дмитрович ви-кладав в університеті османську мову, іс-торію османської літератури та протягом якогось часу – історію Туреччини [Биогра-фический словарь 1898, 199].

У 1875 році В.Д. Смирнов здійснив пер-шу поїздку до Туреччини – “задля практич-них спостережень щодо живої османської мови, а також для ознайомлення з літера-турними скарбами турецьких бібліотек у Константинополі”. Подібні поїздки надалі повторювалися неодноразово [Dmitrijev 1928, 408]. Вже тоді вчений серйозно

О.О. Непомнящий

ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗВИТОК КРИМОЗНАВЧОЇ ОРІЄНТАЛІСТИКИ НАПРИКІНЦІ XIX –

НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ: В.Д. СМИРНОВ


До питання про розвиток кримознавчої орієнталістики

подумував про докторську дисертацію. Як видно з рукописів, привезених ним зі Стамбула в 1875 р., Василь Дмитрович зо-середив свою увагу на пошуках і вивченні турецьких творів, що так чи інакше торка-лися історії Росії, особливо Криму, і зокре-ма Кримського ханства.

З 70-х рр. XIX століття В.Д. Смирнов був вільним працівником, а надалі – заві-дувачем Східного відділу імператорської Публічної бібліотеки в С.-Петербурзі. Він працював там переважно над систематиза-цією турецьких і татарських рукописів, які висвітлювали історичний період, що ціка-вив вченого. Не обмежуючись літератур-ною та джерелознавчою базою Туреччини й Росії, Василь Дмитрович неодноразово працював у бібліотеках Будапешта, Відня, Лондона й Парижа. У 80-х рр. XIX століт-тя він, продовжуючи опрацьовувати тему докторської дисертації, поєднував літера-турні студії й роботу в архівах із археоло-гічними розвідками в Криму.

Поїздку до Криму В.Д. Смирнов здій-снив незадовго до захисту дисертації. Основну увагу дослідник приділив озна-йомленню з документами сімферополь-ських архівів. Складаючи план своєї на-укової подорожі, він відзначав, що слід на-самперед “познайомитися з архівом і пере-важною кількістю справ, що зберігаються там <...>, визначити кількісну частку доку-ментів татарською та турецькою мовами, ступінь їхньої стародавності й зміст <...>, звернути особливу увагу на ті з можливо іс-нуючих документів, у яких містяться будь-які цікаві відомості щодо історії Криму й взаємин різних народностей, що характе-ризують місцеве населення” [ПФІСРАН, спр. 90, арк. 1]. Як один з пунктів можли-вої програми поїздки розглядалося й пи-тання про проведення істориком розкопок у Криму. Орієнталіст занотував у своїх за-писах: “Якщо дозволить час – розглянути археологічні об’єкти – цвинтарі, гробниці” [ПФІСРАН, спр. 90, арк. 1].

Робота в Криму виявилася для Василя Дмитровича досить продуктивною. Він так коментував потім своє рішення про архівні розвідки в Криму: “Займаючись іс-торією Кримського ханства, я вже раніше мав інформацію, зокрема з книжкових ци-тат, що в Сімферополі мають знаходитися будь-які документальні джерела, які могли

б пролити світло на минулу історію ціка-вого в усіх відносинах краю” [ПФІСРАН, спр. 85, арк. 2]. Враження про роботу зі знайденими в Сімферополі рукописами Василь Дмитрович узагальнив у змістов-ному дослідженні “Положення кримських архівів та їхнє значення”. Ця стаття, що так і залишилася рукописною, є безсум-нівно важливою для характеристики стану архівної справи та розвитку історичного краєзнавства в Криму [ПФІСРАН, спр. 85, арк. 1-25]. Дослідник назвав три сімферо-польські архіви, де вдалося знайти цікаву для нього інформацію: архів Магометан-ського духовного правління, архів Таврій-ських дворянських депутатських зборів та губернський архів. Його увагу привернули численні документи, які свідчать про ви-сокий рівень розвитку права в Кримському ханстві [ПФІСРАН, спр. 85, арк. 23].

Важливим пунктом програми пере-бування В.Д. Смирнова в Криму влітку 1886 р. було дослідження кримських істо-ричних пам’яток. Результатом цієї роботи стала стаття “Опис архітектурних пам’ят-ників татарського походження в Старому Криму” (що також залишилася рукопис-ною), в якій історик охарактеризував мече-ті та знайдені там написи кримськотатар-ською мовою, традиційне кримськотатар-ське житло [ПФІСРАН, спр. 22, арк.1–16]. В.Д. Смирнов провів розкопки в різних ку-точках Криму, не переймаючись при цьому “самостійними дослідженнями, а, так би мовити, тільки з метою перевірки тих відо-мостей про окремі історичні місцевості й цвинтарі, про які інформували колись інші учені” [ПФІСРАН, спр. 21, арк. 1]. Велику допомогу столичному історикові під час його наукового відрядження на півострові надали місцеві краєзнавці Людвик Петро-вич Коллі, Арсеній Іванович Маркевич, Оттон Фердинандович Ретовський. У звіті про свої археологічні дослідження в Кри-му В.Д. Смирнов виявив не лише глибокі знання щодо історичних пам’яток Криму, але й обізнаність у кримознавчій літера-турі тих часів [Смирнов 1885, 273–302]. Високу оцінку зробленим краєзнавцем у Криму знахідкам надала згодом імпера-торська Археологічна комісія [Отчет 1891, CV–CIX].

У 1887 році Василь Дмитрович захистив докторську дисертацію на тему “Кримське



ханство під верховенством Оттоманської Порти до початку XVIII століття”. Видат-ний радянський орієнталіст В.О. Гордлев-ський згадував: “Смирнова історія Криму, історія кримських татар цікавила тому, що тут відбувалася споконвічна, багатовікова боротьба нашої Батьківщини з азіатськи-ми ордами, з яких найбільш видне місце належить, без сумніву, нашим колишнім поневолювачам – татарам” [Гордлевский 1968, 409].

У травні наступного року В.Д. Смирнов одержав звання ординарного професора кафедри турецько-татарської словесності столичного університету, а ще через рік побачило світ продовження його дослі-дження про Кримське ханство, яке торка-лося подій XVIII сторіччя. Праця була над-рукована в Одесі [Смирнов 1889].

У цих ґрунтовних дослідженнях В.Д. Смирнов проаналізував насамперед політичну історію Кримського ханства. Вдаючись до історіографічних канонів свого часу, він подав детальний опис іс-торії правління кримських ханів, міжусоб-ної боротьби між ними. При цьому робив великі відступи. Коли йшлося, наприклад, про утворення Кримського ханства, автор вказував на “невизначеність” у цьому пи-танні через труднощі у чіткості викладу, через те що ця проблема була недостатньо висвітленою в джерелах. Він переказав зміст твору Менедджимбаші, і висвітлює цю проблему, хоча можна було лише ви-класти основні тези цієї праці чи просто зробити посилання на неї, а також зробити висновки про достовірність цього джере-ла. Далі, міркуючи над іменем Хаджи-Гі-рей, В.Д. Смирнов навів тексти різних ві-домих йому легенд і переказів про це ім’я, відхиляючись при цьому від основної теми дослідження [Смирнов 1887, 209–250]. Як справедливо зазначив колега В.Д. Смир-нова, професор С.-Петербурзького універ-ситету Микола Іванович Веселовський, “Смирнов, висвітлюючи політичну істо-рію ханства, зібрав масу відомостей, що не торкалися справи, і не хотів поступитися ними”, перевантаживши фактичним ма-теріалом свою роботу [Веселовский 1888, 173]. У рецензії, вміщеній в іншому видан-ні, цей же автор, розвиваючи свою думку щодо перенасичення праці другорядними фактами, зазначив, що “Через бажання

подати по можливості більшу кількість ма-теріалу автор <...> поміщає усе, що вдало-ся йому добути; від того в праці його не за-вжди відзначається доцільність подробиць при викладі подій у ханстві” [Веселовский 1889, 24]. Інші рецензенти, навпаки, з за-хватом сприймали присутність у книзі В.Д. Смирнова великого фактичного мате-ріалу. Ці праці дослідника з історії Крим-ського ханства сучасники не без підстави називали “енциклопедичним збірником із частини кримської мусульманської старо-вини” [Dmitrijev 1928, 410]. Перефразову-ючи відомий вислів, можна, мабуть, сказа-ти, що зазначені недоліки робіт В.Д. Смир-нова стали певним продовженням їхніх переваг. Безумовно, що в такому великому матеріалі не обійшлося й без фактичних помилок, перелік яких подав у своїх ре-цензіях М.І. Веселовський [Веселовский 1888, 175–178].

Характерною рисою кримознавчих тво-рів В.Д. Смирнова було те, що в них порів-няно мало уваги приділялося історії соці-ально-економічного розвитку Кримського ханства. Дослідник свідомо не торкався пи-тань розвитку промислів, сільського госпо-дарства, соціальних відносин. Лише іноді історик згадував про соціально-економіч-ний аспект політики деяких ханів. У той же час він спробував відзначити причини військової агресивності ханства у специ-фіці його економіки. На думку В.Д. Смир-нова, у Кримському ханстві промисловість та торгівля були розвинуті слабко і пере-бували в руках нетатарського населення і хронічна бідність кочівників-скотарів спонукала їх шукати виходу у набігах на сусідні землі. І хоча в цих міркуваннях є доля істини, зрозуміло, що навряд чи усі чинники можна звести лише до зазначених факторів. Розуміючи це, історик відійшов від примітивного пояснення зовнішньої агресивності Кримського ханства винят-ково інтересами збагачення за рахунок су-сідів, яке існувало в першій половині XIX століття. Він логічно припустив, що зо-внішня політика кримських ханів мала да-лекосяжну мету – не допустити зміцнення ані Росії, ані Польщі і, як наслідок,– забез-печити недоторканість північних кордонів Кримського ханства і можливість “най-частіше безкарно грабувати прилягаючі до Півдня території” [Смирнов 1887, 555].



Зазначимо, що дослідники кінця ХХ сто-ліття також підкреслюють, що з середини XVII століття досить виразно простежу-ється прагнення Кримського ханства не лише до пограбування, а й до захоплення українських і російських земель [Санин 1987, 15; Санин 1995, 68–76].

У наукових студіях В.Д. Смирнова про Кримське ханство порушується важливе і дотепер актуальне питання про самостій-ність (чи залежність від Порти) політики кримських ханів. Як стверджував автор, зовнішня політика Кримського ханства була “відображенням оттоманської політи-ки”. Від Порти залежало, хто буде сидіти на престолі в Бахчисараї [Смирнов 1887, XXXI]. Базуючись здебільшого на турець-ких та кримських джерелах і розглядаючи насамперед внутрішню історію Криму, вчений, на жаль, обминав російсько-крим-ські відносини, і це є значним недоліком його праці. Загалом варто визнати право-мірність оцінок сучасників В.Д. Смирно-ва, котрі вважали його фундаментальні дослідження з історії Кримського ханства значним науковим досягненням. І сьогод-ні не втратив свого значення багатий фак-тичний матеріал, зібраний і осмислений орієнталістом, хоча деякі його висновки не витримали випробування часом. Проте за ступенем наукового підходу до історії Кримського ханства, як справедливо від-значив В.О. Гордлевський, “Смирнов піс-ля Хаммера був першим тюркологом, і не тільки, зрозуміло, у Росії, а й на Заході” [Гордлевский 1968, 414].

Наприкінці XIX – на початку XX сто-ліття та в перші роки радянської влади Василь Дмитрович знову й знову повер-тався до Криму і його історії. Зокрема, він написав “Нарис з історії Феодосійського монетного двору” [Смирнов 1892, 1–60]. Значну частину роботи становить історич-на довідка про карбування монет у Крим-ському ханстві. Надалі історик досліджує період правління останнього кримського хана Шагін-Гірея. Ця стаття є особливо ці-кавою через раніше невідомі архівні мате-ріали, подані в ній.

Інтерес до історії Криму не згасав у Василя Дмитровича і надалі. Після ство-рення Таврійської вченої архівної комісії В.Д. Смирнов долучився до її роботи. В “Известиях” Комісії історик опублікував

низку повідомлень. Так, у статті “Джамиъу-т-тэварихь” [Смирнов 1889] В.Д. Смирнов проінформував наукову громадськість про рукопис турецько-татарською мовою, що належав раніше кримському татарину М. Биярсланову. Після майже 25-річної перерви В.Д. Смирнов розмістив у “Извес-тиях Таврической ученой архивной комис-сии” ще дві свої роботи джерелознавчого характеру, в яких він описує документи, написані кримськотатарською мовою [Смирнов 1913; Смирнов 1918]. Будучи дійсним членом ТВАК, В.Д. Смирнов брав участь у її засіданнях, де виступав з пові-домленнями. Так, 3 вересня 1916 р. він за-читав доповідь “Татарсько-ханські ярлики з колекції ТВАК”, побудовану на аналізі 8 ярликів. Виступ краєзнавця спричинив “жвавий інтерес і обмін думками” [Прото-кол 1920, 271–272].

Серед неопублікованих кримознавчих праць ученого цікавими є його етногра-фічне дослідження “Побутування ста-рих кримськотатарських імен на цей час” [ПФІСРАН, спр. 5, арк. 1] і “Опис п’яти документів турецькими мовами, що нале-жать Товариству історії і старожитностей в Одесі” [ІРНБУВ, спр. 1586, арк. 1–2].

У грудні 1921 року Василь Дмитрович закінчив роботу над статтею “Що таке Тмутаракань?”, опублікованою вже піс-ля його смерті [Смирнов 1923]. Історик стверджував, що під Тмутараканню хова-лося вигадане місто чи князівство. Сама назва – лише данина легендарній традиції. Для росіян Тмутаракань, за твердженням автора,– це певна невідома земля від Кер-ченської протоки до ріки Кури.

Уявлення про В.Д. Смирнова було б не-повним, якби ми не спробували на основі збережених даних охарактеризувати його як людину – таку, якою він був у повсяк-денному житті. До нас дійшли спогади сучасників про Василя Дмитровича Смир-нова. Історик, а в майбутньому академік, професор С.-Петербурзького університету Сергій Федорович Платонов (1860–1933) згадував, що В.Д. Смирнов “через влас-тивості свого розуму й характеру не осо-бливо був пристосований до правильного вченого спілкування. Добродушно грубу-ватий, великий практик і хазяїн у приват-ному житті, він в університеті тримався особняком і, ні з ким не сварячись, ні з



ким і не сходився. Бесіда його мала вигляд уривчастих афоризмів упереміж із деяки-ми жартами і викривальними випадами проти всіляких місць і осіб, хто в дану хви-лину на мову потрапить. З ним можна було побалакати, але порадитися серйозно й на розум не спадало. Здавалося, що Кримське ханство для нього один із найбільш нудних сюжетів, від якого завжди приємно відхи-литися” [Платонов 1927, 136]. В.О. Горд-левський згадував про Василя Дмитро-вича: “Він був незалежний: матеріальна забезпеченість, офіційне становище – усе давало широкий простір живому глузливо-му розуму, і незважаючи ні на чини, ні на літа,– він сміливо висловлював про усе су-дження і спостереження, отрутні, влучні; але це не сприяло тому, щоб у нього були друзі; він жив на Гулярній вулиці (Петро-градська сторона) самотньо, як відставле-ний паша” [Гордлевский 1968, 408].

Разом з тим варто зазначити, що у Васи-ля Дмитровича було багато шанувальни-ків. Його прискіпливий характер в остан-ні роки життя помітно пом’якшився. Він любив російську літературу, і особливо О.С. Пушкіна. Небайдужим Василь Дми-трович був до російського фольклору. У його особистій картотеці, що зберегла-ся, зазначено вихідні дані всіх пісенних збірників початку століття: “Кочегар”, “Коробушка”, “Могила”, “Моє багаття” [ПФІСРАН, спр. 8]. Сам Василь Дмитро-вич у вільний час іноді писав вірші. Вони сповнені і ніжної теплоти (вірш Людми-лі І. А-ій), і гумору (“Ніч була ароматом повна...”). Любив Смирнов вірші Бобори-кіна, багато з яких переписував і зберігав. Цікавими є й епіграми, написані Василем Дмитровичем.

Протягом останніх років свого життя, які припали на революційний час, В.Д. Смир-

нов займався переважно перекладацькою роботою для “Всесвітньої літератури”, а також продовжував працювати в універ-ситеті. Заповнюючи “Опитувальний лист для ученого персоналу”, 75-літній історик у графі “скільки годин зайняті роботою на тиждень” поставив цифру 108 [ПФІСРАН, спр. 207, арк. 8], залишивши собі на все інше лише 8 годин на день.

Роки брали своє. Здоров’я Василя Дми-тровича постійно погіршувалося. 25 трав-ня 1922 р. В.Д. Смирнов помер у Петро-граді від сухої гангрени [Руднев 1922, 40].

На жаль, властиві В.Д. Смирнову шові-нізм, зневажливе ставлення до малих наро-дів проявилися під час його роботи в комі-тетах зі справ національної преси й освіти національних меншин Росії, у написаних ним рецензіях на посібники з вивчення російської мови, у статтях з даних питань. Обстоюючи свої великодержавницькі по-гляди, він стверджував, що національні культури немає сенсу розвивати. Малим народам (на його думку) варто розвива-тися лише шляхом злиття їхньої культури з російською. Не випадково радянські іс-торики, аналізуючи тюркологічні дослі-дження В.Д. Смирнова, зазначали, що, незважаючи на те, що Смирнов у деяких своїх тюркологічних розвідках, безумовно, “йшов попереду свого часу, йому не вдало-ся цілком перебороти впливу настроїв того суспільного й офіційного середовища, в якому відбувалася його діяльність” [Тве-ритинова 1971, 112].

Безумовно, засудити за помилки будь-якого вченого неважко. Але, як влучно помітив В.О. Гордлевський, “чи зуміють ганьбителі й критики заповісти потом-ству наукову спадщину, рівну тій, яку за-лишив нам В.Д. Смирнов?” [Гордлевский 1968, 414].

ЛІТЕРАТУРАБиографический словарь профессоров и преподавателей императорского

Санкт-Петербургского университета за истекшую третью четверть века его суще-ствования, 1809–1894: В 2-х т. Санкт-Петербург, 1898, т. 2.

Веселовскиий Н.И. [Рецензия] // Журнал Министерства народного просвещения, 1889, № 1. – Рец. на кн.: Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоман-ской Порты до начала ХVIII века. Санкт-Петербург, 1887.

Веселовский Н.И. Отзыв о диссертации В. Д. Смирнова «История Крымского ханства» // Протоколы заседаний Совета императорского С.-Петербургского университета за первую половину 1887–1888 академического года, 1888, № 37.



Гордлевский В.А. Памяти В.Д. Смирнова (1846–1922) // Гордлевский В.А. Избран-ные сочинения: В 4-х т. Москва, 1968, т. 4.

Непомнящий А.А. В.Д. Смирнов – историк Крыма // Материалы по археологии, ис-тории и этнографии Таврии. Симферополь, 1991, вып. 2.

Непомнящий О.О. Освітлення взаємовідношень України і Кримського ханства в пра-цях В.Д. Смирнова // Історія державності України: Проблеми вивчення у вузі: Тези доповідей і виступів на республіканській конф.: У 2-х ч. Київ, 1992, ч. 1.

Непомнящий А.А. В.Д. Смирнов – Къырым ханлыгъннынъ тедкъикъатчысы // Йыл-дыз, 1995, № 3.

Отчет императорской Археологической комиссии за 1882–1888 гг. Санкт-Петер-бург, 1891.

Платонов С.Ф. Из воспоминаний // Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии, 1927, т. 1.

Протокол заседания Таврической ученой архивной комиссии от 3 сентября 1916 года // Известия Таврической ученой архивной комиссии, 1920, № 56.

Протоколы заседаний Совета императорского С.-Петербургского университета за вторую половину 1869–1870 академического года. Санкт-Петербург, 1871.

Руднев Д.Д. Скончавшиеся в течение последних лет // Наука и ее работники, 1922, № 5.

Самойлович А. Памяти проф. В.Д. Смирнова // Восток, 1923, № 3.Санин Г.А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине

ХVII века. Москва, 1987.Санин Г.А. Крым в геополитике и войнах России и Украины в XV–XIX вв. // Вели-

кая Отечественная война: Актуальные вопросы истории, историографии, охраны памятников, экологических последствий войны: Мат-лы международной научн. конф., посв. 50-летию Великой Победы. Симферополь, 1995.

Смирнов В.Д. Археологическая экскурсия в Крым летом 1886 года // Записки Вос-точного отдела имп. Русского археологического общества, 1885, т. 1, вып. 4.

Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до на-чала ХVIII века. Санкт-Петербург, 1887.

Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты в XVIII столетии. Одесса, 1889.

Смирнов В.Д. Джамиъу-т-теварихъ // Известия Таврической ученой архивной ко-миссии, 1889, № 8.

Смирнов В.Д. Таврическая монета: Очерк истории Феодосийского монетного двора // Горный журнал, 1892, № 6.

Смирнов В.Д. Крымско-ханские грамоты // Известия Таврической ученой архив-ной комиссии, 1913, № 50.

Смирнов В.Д. Татарско-ханские ярлыки из коллекции Таврической ученой архивной комиссии // Известия Таврической ученой архивной комиссии, 1918, № 54.

Смирнов В.Д. Что такое Тмутаракань? // Византийский временник, 1923, т. 23.Тверетинова А.С. В.Д. Смирнов – историк Турции: К 125-летию со дня рождения //

Советская тюркология, 1971, № 4.Dmitrijev N.K. V.D. Smirnov // The Journal of the Royal Asiatic Society of Great Brit-

ain and Irland, 1928, Pt. 2.ІРНБУВ, ф. 5, оп. 1.С.-Петербурзька філія Інституту сходознавства РАН (ПФІСРАН), ф. 50, оп. 1.


ПОЧАТОК ХХ ст. став для монголь-ських племен часом відновлення ви-

звольних змагань і відродження ідеї загаль-номонгольської єдності. В грудні 1911 року на теренах Зовнішньої Монголії, внаслідок національно-визвольної революції, було по-новлено монгольську державність. Новий правитель – богдо-хан – розіслав листи до монгольських земель із пропозицією приє-днатися до Зовнішньої Монголії, офіційно відродивши, таким чином, панмонгольську ідею і запровадивши її як один з провідних політичних напрямів нової Монгольської держави. Під терміном “панмонголізм” пе-реважно розуміється політичний рух, спря-мований на об’єднання монголомовних та близьких до них народностей на утворення незалежної Монголії у складі: Зовнішньої Монголії (разом із Кобдоським округом), Внутрішньої Монголії, Барги, Алтайсько-го округу та Урянхайського краю (всі ці землі на початку минулого століття вхо-дили до складу Цінської імперії). В Росій-ській імперії, на теренах навколо Байкалу, з ХVІІ ст. мешкали представники ще одного з монгольських народів – буряти.

Впродовж 1910-х років у Внутрішній Монголії діяли загони повстанців, які бо-ролися за незалежність і загальномонголь-ське об’єднання. У 1918–1919 роках голов-ними ватажками монголів були місцеві лами, які проповідували ідею створення власної Монгольської держави. Одним з таких загонів керував Нейсе-геген (Нічі-тойн Мендебаяр), впливовий церковний ієрарх, популярний у всій Внутрішній Монголії. Японські офіцери-розвідники не лише обіцяли ламам сприяння у до-сягненні повної незалежності Монголії та утворенні своєї держави, а й допомагали їм створювати збройні загони [Белов 1999, 168]. Проте у 1918–1919 роках ідея само-стійного існування Зовнішньої Монголії та Барги опинилася під загрозою нової китайської експансії. У таких умовах ви-никає чергова хвиля визвольних змагань, відома під назвою панмонгольського руху 1919 року, у якій Нейсе-геген та японські військові відіграли важливу роль.

До цієї неоднозначної теми науковці повернулися на початку 1990-х років, з’я-совуючи нові факти і оцінюючи тогочасні події та їхні наслідки. Впродовж остан-ніх років історію панмонгольського руху 1919 року досліджували такі науковці: Л. Жабаєва, Т. Наками, Ш. Чимітдоржієв, Б. Батбаяр, С. Лузянін [Жабаева 2000; На-ками 2000; Чимитдоржиев 2000; Батбаяр 2002; Лузянин 2003]. Проте спеціального дослідження, присвяченого саме бурятсь-кому фактору у панмоногольському русі 1919 року, досі не було. Метою даної стат-ті є всебічний аналіз бурятського впливу на програму дій Тимчасового уряду, участі бурятів у його роботі, військових части-нах, відповідній агітації.

Восени 1918 р. ідею панмонгольського руху почали поширювати отаман Г. Семе-нов, який захопив владу в Забайкаллі, та японці, які в квітні 1918 року висадилися у Владивостоці. Японія хотіла створити буферну прояпонську державу на теренах Монголії та Забайкалля1. Японці постачали Г. Семенову зброю та гроші з лютого – бе-резня 1918 року. До того ж з метою оволо-діння японською зброєю до військ отамана було відряджено 21-го військового інспек-тора з Маньчжурії та 28 молодших офіце-рів із самої Японії. Військовим радником отамана з весни 1918 до серпня 1919 року був капітан Курокі Тіканорі [Батбаяр 2002, 30]. Зв’язок отамана з Японією здійсню-вався через декількох японських військо-вих, які перебували в Сибіру. На відміну від військових кіл, МЗС Японії вважало Г. Семенова небезпечним авантюристом і відкрито відхрещувалося від нього.

Сам Г. Семенов мав значну домішку бу-рятської крові, вільно розмовляв монголь-ською і тривалий час (1911–1913) служив в Урзі хорунжим російського консульського конвою. Він, зокрема, захоплювався буд-дизмом і навіть спеціально вивчав його, використовував відповідну символіку. Так, він почав носити на погонах свастику, яка в буддизмі є символом Закону Будди, котрому все підвладне. Дехто з дослідни-ків вбачає у цьому гостре розчарування в

І.В. Отрощенко

ДАУРСЬКИЙ УРЯД І БУРЯТИ


Даурський уряд і буряти

цінностях Західної цивілізації та пошу-ки “нових істин” на Сході [Ципкин 1999, 75]. Проте, можна припустити, що завдяки своєму походженню та рокам, проведеним у Монголії під час відродження монголь-ської державності, цінності буддійської цивілізації були для отамана значно ближ-чими, ніж західні. Так чи інакше, за пере-конанням одного з непересічних лідерів білогвардійського руху, Росія належала до східної цивілізації, була спадкоємицею ім-перії Чингізидів; народи ж Азії та Японії були її істинними та природними союзни-ками [Ципкин 1999, 74–75]. Отаман споді-вався очолити національний рух монголів і розраховував на підтримку Японії, в якій вбачав свого природного союзника. Проте будь-якої стрункої концепції у справі реа-лізації цієї ідеї у нього не було. На думку деяких науковців, Г. Семенов звертався до ідеї панмонголізму лише тоді, коли йому було це вигідно [Курас, Бабаков 1997]. Проте інші зазначають, що ідея об’єднан-ня всіх монгольських племен стала для нього воістину заповітною, глибоко осо-бистою і лише зовні збігалася з планами Токіо. До того ж Монголія стала для Г. Се-менова країною, яку він, як і Росію, дуже любив [Кайгородов 1995, 80]. Отаман, ма-ючи широкі зв’язки серед монгольського ламства та князів, знав про популярність об’єднавчих гасел у їхньому суспільстві. Тому навіть у разі, якщо сім’я було кинуте його японськими радниками, воно впало на благодатний ґрунт і дало неочікува-но буйні паростки, які здивували сіячів [Юзефович].

Особливо актуальними пропозиції Г. Семенова стали восени 1918 – на почат-ку 1919 року, коли китайці ввели свої вій-ська до Барги і стали погрожувати скасу-ванням її автономії. Зростання китайської загрози, як і той факт, що Г. Семенова під-тримувала Японія (країна, на яку монголь-ські патріоти покладали певні надії), при-вернули до отамана увагу деяких князів і лам Внутрішньої Монголії, частини бу-рятської інтелігенції та верхівки монголів Барги. До Хайлара (столиці Барги), через спеціальних гінців, було викликано поваж-них монгольських діячів, зокрема Нейсе-гегена (з хошуну Чжалайт Чжеримського сейму Внутрішньої Монголії). На спіль-ній нараді баргинці та внутрішні монголи

дійшли висновку щодо необхідності про-ведення політичної роботи серед усіх мон-гольських племен задля возз’єднання їх у єдине ціле. Також було вирішено попроси-ти підтримки у Бурятського національно-го комітету [Элбек-Доржи Ринчино 1998, 231]. За словами одного з провідних діячів бурятського національного руху Е. Рінчи-но, буряти перші виявили активність, і “на-прикінці 1918 р. ми бачимо найдіяльніших їхніх представників за таємною роботою в Забайкаллі та Маньчжурії” [РГАСПИ, ф.495, 85]. До речі, сам Е. Рінчино в 1918 р. відвідував Ургу для поглиблення зв’язків з тамтешніми патріотами.

Події на теренах Цінської імперії суттє-во вплинули на світогляд бурятів. Так, вони в 1911 р. побачили можливість створення протягом короткого часу нової монголь-ської держави [Лиштованный 1998, 105]. У 1910-х рр. представники бурятського суспільно-політичного руху, як в Монго-лії, так і на бурятських теренах, перейшли від т. зв. “культурного панмонголізму” до політичних аспектів загальномонгольської консолідації. Новий період у розвитку панмонгольської ідеї на бурятських тере-нах розпочався в часи громадянської вій-ни. Відмова Сибірського уряду та уряду О. Колчака (так званого Омського уряду) в наданні бурятам автономного управління поновила в їхньому середовищі ідею про економічну, культурну та політичну єдність монгольських народів. Виник намір отри-мання автономії для Бурятії у складі Вели-кої Монгольської держави, яку було можли-во створити шляхом об’єднання всіх мон-гольських земель. Сам Г. Семенов підтри-мував контакт з Бурятським національним комітетом, котрий на з’їзді у Верхньоудин-ську 20–24 листопада 1918 року було пе-рейменовано на Бурятську Народну Думу. На цьому з’їзді була присутня делегація з Внутрішньої Монголії, яка порушила пи-тання про боротьбу своїх співвітчизників з Китаєм за незалежність і попросила допо-моги російських бурятів [Белов 1999, 169]. За спогадами Е.-Д. Рінчино, це були троє представників Барги, які, мовляв, посила-ючись на 14 пунктів Вільсона2, і ставили питання про об’єднання всіх монголів та бурятів в єдину самостійну державу. З’їзд принципово схвалив проблему звільнення всіх монгольських племен [Элбек-Доржи



Ринчино 1998, 229]. Отже, наприкінці 1918 року між представниками бурятської та внутрішньомоногольської еліти намі-тилося зближення, яке сприяло спільному обговоренню монгольського питання.

Збереглася угода Бурятської Народної Думи з Г. Семеновим (грудень 1918). Так, отаман обіцяв усіма можливими засоба-ми підтримувати прагнення до автономії чи незалежності (за обставинами) через возз’єднання в одне ціле закордонної Мон-голії: Внутрішньої, Зовнішньої, Західної та Барги. Г. Семенов зобов’язувався всіля-ко сприяти (зокрема матеріально) у справі пропаганди бурятами серед монголів ідей автономії чи незалежності, а також не за-важати стосункам бурятів і монголів з Япо-нією – з метою з’ясування її позиції щодо Росії, Китаю та Монголії [НАРБ, ф. 20, 62, 3]. Принаймні, за свідченням У. Гарма-єва, який очолював у 1918–1919 роках агі-таційну роботу у семенівських бурятських формуваннях, відповідна пропаганда вела-ся серед бурятських полків у Даурії. Так, сам У. Гармаєв розповідав солдатам про необхідність створення єдиної Монголь-ської держави, до складу якої увійшли б Зовнішня і Внутрішня Монголії та Бурятія [Базаров 2001, 7–8].

Отаман (разом зі своїм радником Ку-рокі) 12–14 січня 1919 року брав участь у підготовчому засіданні представників Бурятії, Внутрішньої Монголії, Барги на станції Даурія. Там було вирішено склика-ти монголо-бурятський з’їзд з метою під-готовки до створення майбутньої панмон-гольської держави; було узгоджено органі-заційні питання майбутньої конференції. Нейсе-геген прибув до Чити з військовим загоном внутрішніх монголів. На станцію Даурія прийшов загін харачинів (хорчи-нів)3. Представники бурятської інтеліген-ції (Д. Сампілон, Е.-Д. Рінчино, Ц.-Є. Ци-дипов) разом із Нейсе-гегеном готувалися до проведення “Загальномонгольської кон-ференції з питань національно-державного об’єднання”. Запрошення до участі у на-раді було розіслано по всій етнічній Мон-голії, крім Сінцзяну (де також проживали монголи). Офіцер від Г. Семенова разом із бурятом-перекладачем прибув до Урги “для подальших перемовин із монголами”, домагаючись, зокрема, аудієнції у богдо-хана [ГАРФ, 475, 140]. Нейсе-геген відпра-

вив Ц.-Є. Цидипова до Пекіна вмовляти тамтешніх монгольських князів прибути на з’їзд. Цидипов зустрівся у Пекіні з кня-зем Палтою, представником Чжоудаського сейму Внутрішньої Монголії Найман-ва-ном4 та іншими князями. Палта і Найман-ван позитивно поставилися до ідеї ство-рення єдиної національної держави, проте приїхати на з’їзд відмовилися, вказавши, що у разі визнання монгольської держави Паризькою мирною конференцією вони неодмінно до неї приєднаються. У листах до Нейсе-гегена вони та ще двоє князів до-ручили представляти їх на з’їзді [Сперан-ский 1922, 593].

Панмонгольський з’їзд, який скликав Нейсе-геген, відбувся у Читі з 25 люто-го по 6 березня 1919 р. Його учасниками стали: 4 делегати від Внутрішньої Монго-лії (Нейсе-геген, гун5 Фушенга, тайджи6 Д. Ванчук, військовий чиновник Хас-батур), 4 делегати від Барги (командири рот Ліншен, Еркімбату, Дамдін-Церен і чиновник Дахасу) і 6 делегатів від Бу-рятії (голова Бурятської Народної Думи Д. Сампілон як представник агінських бурятів, Н. Диликов (від цугольських бу-рятів), Е.-Д. Рінчино (від баргузинських бурятів), Р. Бімбаєв (від селенгінських бурятів), Б. Вампілун (від іркутських бу-рятів), Ц.-Є. Цидипов (від хорінських бу-рятів) [Белов 1999, 171; Сперанский 1922, 593]. Від Зовнішньої Монголії представ-ників не було. У цьому з’їзді також брали участь Г. Семенов із помічником і пере-кладачем, представник Японії – майор Суцзукі, відряджений капітаном Курокі. Від Бурятського комітету в Урзі, який представляв інтереси бурятської громади в Зовнішній Монголії, в якості спосте-рігача був присутній шкільний учитель Дашієв. На думку російського радника при уряді Автономної Монголії П. Вітте, натхненниками з’їзду були саме буряти, монголів Внутрішньої Монголії та Барги було представлено особами, що підтри-мують японський вплив [ГАРФ, 478, 78].

Головував на з’їзді Нейсе-геген, який у вступному слові зазначив, що за часів Чингісхана всі монгольські племена ста-новили одне ціле, а потім, з ослабленням монголів, частина їх потрапила під владу Китаю, а частина – під владу Росії. Те-пер же настала зручна мить для нового



об’єднання всіх монгольських племен в одну державу. З’їзд вирішив утворити фе-деративну за устроєм, незалежну Велику Монголію у складі Зовнішньої і Внутріш-ньої Монголії, Барги та Забайкалля. За словами П. Вітте, було запропоновано ви-селити з Забайкалля всіх росіян, натомість звільнити Іркутську губернію від бурят-ського населення, яке мало переселитися до Великої Монголії. Планувалося також виселити всіх китайців з Внутрішньої Мон-голії. Якщо ж не вдасться реалізувати цей план, було вирішено приєднати до Великої Монголії лише південну частину Забай-калля, виселивши з неї росіян і вселивши бурятів з північної частини області, яка за-лишиться російською; з північної частини Внутрішньої Монголії переселити китай-ців у південну, яка залишиться за Китаєм, і навпаки – монголів з південної переселити у північну [ГАРФ, 478, 78–78об].

Обираючи уряд, з’їзд керувався прин-ципом пропорційного розподілу портфелів між представниками кожної частини нової держави. Тимчасовий (його ще називали Даурським) уряд складався з 4-х міністрів: Нейсе-геген (прем’єр-міністр), Ченде-гун (міністр внутрішніх справ – від Бар-ги), Ц. Жамцарано (міністр закордонних справ – від Бурятії), Найман-ван (військо-вий міністр – від Внутрішньої Монголії). За Зовнішньою Монголією залишили посаду міністра фінансів. Товаришем військового міністра мав стати баргут, товаришем мі-ністра внутрішніх справ – зовнішній мон-гол, товаришем міністра фінансів – бурят, товаришем міністра закордонних справ – внутрішній монгол. Отже, у складі Тим-часового уряду було по одному міністру і по одному товаришу міністра від кожної з частин нової держави [Сперанский 1922, 594]. Насправді ж такий розподіл було по-рушено: представники Зовнішньої Монго-лії не брали участі в роботі уряду. Загалом, призначаючи осіб на державні посади, планувалося зважати лише на їхні особис-ті здібності, а не на шляхетність їхнього походження. У зверненні Монгольського Тимчасового уряду до Паризької мирної конференції зазначалося: “Що ж до монар-ха чи президента, то було б вірно обрати такого з найкрупнішого роду, проте до те-перішнього часу в середовищі монголь-ських князів не виявлялася така людина,

яка б дещо вирізнялася своїми моральни-ми доблестями та діловими здібностями. Тому питання це залишається поки відкри-тим. Оскільки Святійший Нейчі Тойн Ху-тухта, який досягнув досконалості у вірі та милосерді й головує у справах релігії, бу-дучи з роду Чингізова, й знає в загальних рисах історію минулих подій, виявився відповідним до спільного побажання, його обрано першим міністром Тимчасового уряду і вся влада державна віддана йому” [ГАРФ, 478, 121]. Постанови з’їзду були зафіксовані в особливому акті (11 статей), що в загальних рисах визначив структу-ру майбутнього державного утворення. В цьому акті проголошувався принцип рів-ності всіх частин монгольської держави і всіх її громадян. Основні закони мали бути вироблені особливим представницьким органом після призначення постійного уряду. Вирішили також утворити власне військо; зробити позику задля забезпечен-ня природними ресурсами країни в інозем-ної держави; відправити своїх делегатів на Паризьку мирну конференцію. Столицею Монгольської держави мав стати Хайлар. Оскільки це місто було окуповано китай-ськими військами, розташувався Тимчасо-вий уряд на станції Даурія.

Представник Японії схвалив всі прийня-ті конференцією рішення і навіть гаранту-вав сприяння з боку Японії таким намірам панмонголістів. Він пообіцяв проводити агітацію на теренах Внутрішньої Монго-лії – з метою підготовки там повстання і подальшого проголошення незалежності Монголії. До речі, після Читинського з’їз-ду полковник Мацуї Шічіо, японський військовий представник в Урзі7 (05.1918–1919), зустрівся з монгольським прем’єром Намнан-Суреном і запропонував йому фі-нансування делегації Зовнішньої Монголії на Паризьку мирну конференцію [Baabar 1999, 186]. Мабуть, так планувалося за-лучити Халху до діяльності Даурського уряду. Обраний радником Тимчасового уряду, Г. Семенов зобов’язувався навчити та негайно озброїти наявне військо, поста-чати зброю, побудувати приміщення для військових частин на Халхін-голі та по-стачати предмети військового споряджен-ня; надавати фінансову допомогу в розмірі 1 млн. крб. щомісячно, домовитися про іноземну позику від однієї великої



держави, вести перемовини щодо передачі концесій на теренах Монголії (з розробки та експлуатації природних копалин, по-будови залізниць). Отаман справді видав з японських кредитів на потреби уряду 1 млн. крб., зброю та іншу матеріальну допомогу. Тимчасовий уряд Об’єднаної Монголії та Г. Семенов зобов’язувалися “у найважливіших ситуаціях і за спеціальною згодою надавати одне одному взаємну під-тримку та допомогу” [НАРБ, ф. 20, 62, 6]. Щоб заспокоїти Баргу, яка побоювалася вводу китайських військ через розвиток панмонгольського руху, забайкальський отаман зобов’язався отримати підтрим-ку союзників з метою запобігання такого кроку Китаю.

Було вирішено відправити делегацію на чолі з Ц. Жамцарано (одним із лідерів національного руху бурятів і новообраним міністром закордонних справ) на Паризьку мирну конференцію, а також звернутися до американського президента В. Вільсо-на, який висунув тоді гасло незалежності та самовизначення для малих націй та на-родностей, із проханням про підтримку. Нейсе-геген та Нурімпіл склали звернення до Паризької мирної конференції, у якому пропонувалося встановити дипломатичні відносини і допомогти монголам у справі створення повноправної держави, зокрема підтримати вимогу відмежування від Ки-таю “первісної монгольської території”, розташованої поза Великою стіною. У зверненні зазначалось: якщо монгольське питання не буде вирішене, то “ми все одно не будемо склавши руки чекати, щоб наша самобутність була знищена і щоб унаслі-док цього спричинити біди на десятки тисяч поколінь наших нащадків, а будемо до останньої краплини крові вести війну, щоби повністю отримати початкові свої корінні землі” [ГАРФ, 478, 122].

Нас цікавить передусім участь бурятів у цих подіях. Уперше Забайкалля увійшло до переліку земель, що очікували на за-гальномонгольське об’єднання. У звер-ненні Монгольського Тимчасового уряду до Паризької мирної конференції є окрема згадка про бурятів: “Монгольський аймак бурятів, які перебували у Російському під-данстві, також, унаслідок невідповідності в релігії та звичаях, утратив свої права... і тепер не має можливості відстояти свої

економічні інтереси, і кожен бурят очікує вже давно тієї нагоди, коли буде можли-вість забезпечити собі спокійне проживан-ня” [ГАРФ, 478, 118]. Натомість, імовірно, бурятським впливом можна пояснити не-залучення до Великої Монголії Урянхаю – тоді як для Урги приєднання цієї терито-рії було одним з першочергових завдань. Бурятській інтелігенції ж ця ідея не дуже подобалася. В усякому разі, у доповіді Д. Сампілона (1919) приєднання Урянхаю до Монголії оцінювалося вкрай негативно: “Урянхайська кампанія, що виникла під впливом Китаю, не може бути припусти-мою... слід переконати ургинський уряд відмовитися від своїх намірів” [цит. за: Лузянин 2003, 82–84].

Ц. Жамцарано відмовився від участі у роботі Тимчасового уряду. Проте він напи-сав статтю “Монголо-тибетське питання на мирній конференції”. Там він схвалю-вав намір панмонголістів досягти націо-нальної незалежності шляхом звернення до Паризької конференції, а також відвер-то висловлював свій погляд на політичне буття монгольських народів і тибетців. Він стверджував: “Ні на хвилину не треба за-бувати, що монголи, які колись вражали світ, прагнули та прагнуть повної само-стійності, незалежності, проте аж ніяк не прагнули та не прагнуть ані підданства, ані протекторату Росії. Монголам, як і ти-бетцям, треба отримати можливість само-стійного політичного буття. ... В усякому разі, як тибетці, так і монголи спробують самовизначитися повністю, об’єднавши свої частини, розірвані в ім’я інтересів тих чи інших держав. ... Мають народитися дві нові незалежні держави – монгольська та тибетська, так, як народжуються держа-ви – чехословацька, польська, фінляндська та ін. ... Утворення нових політичних оди-ниць у Центральній Азії не зашкодить ані Росії, ані Англії, ані Китаю. Бо таким шля-хом можна запобігти неминучим війнам за національне звільнення у Центральній Азії”. Бурятам і калмикам, які проживають осторонь монгольської маси, мало бути надано широку автономію у сфері судо-устрою, освіти, релігії, а також мало ви-рішитися земельне питання. Росія також мала відмовитися від своєї русифікатор-ської політики [ГАРФ, 478, 31]. Ц. Жам-царано схвалював допомогу японців



панмонгольському рухові, який мав при-звести до створення незалежної від Китаю та Росії об’єднаної Монголії.

Урядовцями Великої Монголії було при-значено таких представників бурятів: за даними Е. Рінчино, Ц.-Є. Цидипова (това-риша міністра закордонних справ), Б. Вам-пілуна (товариша міністра фінансів). У рукописі Ц. Ердинієва8 міститься більший перелік, в ньому значаться: Д. Сампілон (міністр землеробства), Л. Жабе (очолю-вав відомство охорони здоров’я), Н. Дили-ков (управляючий канцелярією) [цит. за: Чимитдоржиев 2000, 19]. Б. Вампілун зга-дував: “Я намагався було виступити проти обрання монгольського уряду, не маючи ані території, ані фінансів, ані будь-яких реальних сил, узагалі будь-яких об’єктив-них даних, які б свідчили про об’єднання монголів” [цит. за: Курас, Бабаков 1997, 38]. Проте ще один бурятський учасник з’їзду – Н. Диликов відрадив його від су-перечки. Ц.-Є. Цидипов, до обрання його у 1918 році членом Бурятської думи, з 1908 року працював при штабі Заамурського округу прикордонної варти. На цій службі він установив зв’язки з усіма монгольськи-ми князями, які вели визвольну боротьбу: Удаєм, Хайсаном та іншими, вміло впли-ваючи на їхні дії у загальномонгольських інтересах і в інтересах Росії [Шагдурова 1999, 44]. Тепер Ц.-Є. Цидипов викорис-товував ці контакти задля успіху нового об’єднавчого руху, подорожуючи до Пе-кіна, Хайлара та Урги. Бурятам, зокрема, доручалася агітація у Зовнішній Монголії, тоді як у Внутрішній Монголії агітувати мали японці. Агітатори мали готувати на вказаних теренах повстання з метою прого-лошення Монголії незалежною [РГАСПИ, ф. 495, 87].

Для захисту нової держави створювала-ся армія, до якої лише буряти мали відряди-ти до 3-х тисяч чоловік. Уряд Нейсе-гегена сформував військові загони з бурятів, вну-трішніх монголів та баргутів, що розташу-вались у районі залізничної станції Даурія. Головним керівником цих військ був Г. Се-менов. Ще на початку 1918 року йому було підпорядковано 1800 солдатів та офіцерів, третину яких (600) становили військові монгольського походження. Шінода Жіса-ку, представник Головного управління Ко-реї у Владивостоці у 1919 році, зазначав:

“Склад монгольських військ Даурії – це воїни Бабужава9” [цит. за: Наками 2000, 126]. Цей факт підтверджують й інші дже-рела [РГАСПИ, ф. 532, 7]. За даними Шіно-ди, Г. Семенов набирав монголів за допо-могою Чінраб-Жамцо, лами харачинського дацана Ганьчжур. У червні 1918 року мон-гольські частини налічували 800 чоловік, в березні 1919 – 1000. В нотатках Шіноди сказано, що Г. Семенов, зібравши близь-ко 2000 бурятів, хотів сформувати з них у Даурії загін кавалерії та об’єднати його з монгольською дивізією. Насправді ж він зібрав 370 чоловік [Наками 2000, 126]. Е. Рінчино, називаючи панмонгольський рух демократичним явищем, описував його виникнення так: “У 1918 і 1919 рр. знову почались заворушення у східних і південних сеймах Монголії, які заверши-лись, як відомо, навіть створенням нового загальномонгольського руху, навколо яко-го згрупувалися старі партизанські загони” [Элбек-Доржи Ринчино 1998, 11]. Так, до-повідь російського віце-консула в Хайларі місії в Пекіні (від 17.04.1919) повідомляє: “Близько двох тижнів тому монгольський загін з 300 чоловік залишив князівство Чжалайт і рушив до Хайлара. З Даурії на-зустріч йому було вислано провідників, які мали провести його південною части-ною Барги до Цецен-ханського аймаку Зо-внішньої Монголії”. Віце-консул додавав: за повідомленнями з Даурії, у Внутрішній Монголії відбувається дієва підготовка. У різних місцях зосереджено загони від 300 до 500 чоловік, яким наказано чекати на-казів Нейсе-гегена. Навчання та забезпе-чення загонів зброєю здійснюється Япо-нією [ГАРФ, 406, 8]. Мобілізація у Барзі та Внутрішній Монголії відбувалася, за словами панмонголістів, успішно, проте вербування російських підданих – буря-тів у Халсі зіткнулася з спротивом там-тешніх російських дипломатів. Самі діячі панмонгольського руху навесні – влітку 1919 року оцінювали свої військові сили як 3 тисячний корпус із бурятів та харачинів [[РГАСПИ, ф. 495, 89; ГАРФ, 475, 83].

Побоюючись за цілісність своєї країни та остерігаючись послаблення впливу в Монголії, китайська влада почала стягу-вати війська до російського кордону і ви-магати від Г. Семенова висилки із Забай-калля всіх монгольських духовних осіб



[Ципкин 1999, 76]. Зі свого боку, 13 квітня 1919 року ургинський уряд на власному засіданні ухвалив постанову протидіяти рішенням Читинського з’їзду, не мати сто-сунків з Г. Семеновим і не приймати у себе бурятів, продовжувати визнавати лише один Центральний уряд у Пекіні. 14 та 15 квітня міністр закордонних справ Церен-Доржи звернувся з письмовою заявою до уряду О. Колчака та уряду Китаю, закли-каючи їх ужити заходів з метою “відібран-ня зброї у семенівських військ, розпуску китайських та монгольських бунтівних солдатів, які перебувають у Читі, виселен-ня їх за місцем проживання, під найсуво-ріший нагляд” [цит. за: Белов 1999, 172]. Влада Маньчжурії навіть обговорювала у травні 1919 року питання про введення ки-тайських військ у район станції Даурія.

Панмонголісти сподівались на встанов-лення японського або міжнародного про-текторату над так званою Великою Монго-лією. Тимчасовий уряд вирядив делегацію до Пекіна з метою з’ясувати японську точку зору на проблему монгольського об’єднан-ня. До складу делегації входили: генерал Левицький, товариш міністра закордонних справ Даурського уряду Ц.-Є. Цидипов. По дорозі до них приєднався Ц. Бадмажапов, який очолював Бурятський комітет в Урзі, перекладач і радник Ургинського уряду. В Пекіні радник японського посла негайно прийняв делегацію і заявив: “Ви, монго-ли, народ малокультурний і нечисельний, із вашої затії об’єднання нічого не вийде. Це не входить до політики японського уря-ду. Мій уряд вас не підтримає. Залиште цю нездійсненну ідею, поверніться додому і сидіть тихо. А що стосується обіцянок під-тримки у цій справі з боку нашого військо-вого командування, то воно, у військових цілях, на свій ризик, діє цілком самостійно та безвідповідально” [цит. за: Курас, Баба-ков 1997, 36].

Наприкінці квітня 1919 року Тимча-совий уряд вирядив до Токіо делегацію у складі Фушенги та Нурімпіла (чиновника з Внутрішньої Монголії) у супроводі амери-канського капітана Берроу, який працював при Г. Семенові. Делегація передала вій-ськовому міністру Танаці офіційного лис-та, а також повідомила японському урядові про намір отримання французької візи для участі у Паризькій мирній конференції.

Проти такого наміру виступили не лише посли Англії, Франції та США, а й япон-ський уряд. Разом з тим японська преса позитивно відгукувалася про роль Г. Семе-нова у створенні майбутньої панмонголь-ської держави.

Не дивно, що діячі панмонгольського руху відчували якусь двозначність у став-ленні японців до створення Монгольської держави [ГАРФ, 406, 8]. Вони сподіва-лися, що Японія першою визнає Велику Монголію і буде сприяти цьому визнан-ню на мирній конференції. Проте Японія підтримувала Г. Семенова лише таємно. Міністр закордонних справ та військовий міністр неодноразово заявляли, що япон-ська сторона не брала участі у цих справах і не підтримує їх, а участь майора Суцзукі пояснювали його особистою ініціативою. Японський генштаб 15 квітня 1919 року віддав наказ про повернення Курокі до Японії, позбавивши його посади радника Г. Семенова. Натомість до Чити прибув майор Курасава, який при першій же на-годі заявив Нейсе-гегену, що немає по-треби відправляти делегацію до Токіо, проте Японія все-таки буде таємно спри-яти монгольському рухові зброєю та гро-шима [Сперанский 1922, 601]. В політиці центрального японського уряду виникли суперечки: кого підтримувати – Омський уряд чи режим Г. Семенова. Врешті-решт підтримку військ отамана було припинено. Через зміни, які відбулися березні – квітні 1919 року на Далекому Сході, уряд Хари 16 травня ухвалив рішення про підтримку уряду О. Колчака [Батбаяр 2002, 31]. Саме через нього було вирішено спрямовувати всю військову та фінансову допомогу Г. Се-менову. Сам отаман в червні 1919 року ви-знав Омський уряд, підкорившись йому.

Уряд О. Колчака та російська місія в Пекіні негативно поставилися до пан-монгольського руху. Сам адмірал звину-вачував забайкальського отамана у спробі об’єднати Забайкалля з Монголією та ви-йти зі складу Росії. Дипломати побоюва-лися, що панмонгольський рух може при-звести до зростання китайського впливу в Зовнішній Монголії та Барзі, до введення туди китайських військ, оскільки Китай не втрачав надії повернути Халху. Вони та-кож зазначали, що є показання свідків про угоду, укладену Г. Семеновим із Японією,



за якою, зокрема, у розпорядження Японії надавалися всі золоті копальні Забайкалля [ГАРФ, 407, 34]. Офіційний Омськ заявив Г. Семенову, що “самостійної політики його в Монголії не може бути”, та відпра-вив ноти урядам США, Великобританії і Франції з вимогою не визнавати Тимчасо-вий уряд Великої Монголії. Всі ці держави, які підтримували Омський уряд, дослуха-лися до заклику і не визнали загальномон-гольської держави, створення якої було б вигідне японцям.

За такого, несприятливого для панмон-голістів, становища 17 травня 1919 року в Читі відбувається спільна нарада Тимчасо-вого уряду та Бурятської думи за участю представників Барги та Г. Семенова. На ній обговорювалися засоби, що мали пере-конати Зовнішню Монголію підтримати їх-ній рух. Для переговорів із богдо-ханом до Урги було відправлено делегацію, яка мала запропонувати йому посісти трон майбут-ньої Великої Монголії. У разі відмови пла-нувалося задіяти війська Даурського уряду. Панмоголісти сподівалися знайти підтрим-ку серед князів і народу, особливо в Сайн-нойон-ханському та Дзасакту-ханському аймаках, які нібито відмовлялися підкоря-тися Урзі. У разі такого військового походу представники Барги відмовилися надати свої війська, зобов’язавшись натомість до-помогти худобою, конями та грошима. На приватних монголо-бурятських нарадах було висловлено недовіру політиці Г. Се-менова у справі створення Монгольської держави. Нейсе-геген був незадоволений діяльністю отамана, який не виконав своїх обіцянок щодо позики, відправки делегації на мирну конференцію, особистих зустрі-чей монгольських діячів із представника-ми закордонних держав у Владивостоці. Хоча отаман і допомагав рухові отримани-ми від японців зброєю та грошима, проте ця допомога була недостатньою. Нейсе-ге-ген відкрито заявив отаманові, що має під-стави не довіряти йому, і намагався сам на-лагодити контакти з Японією та Омським урядом, але йому це не вдалося.

Прибувши до Урги в червні 1919 року, делегація у складі Ліншена, Ц.-Є. Циди-пова, Дамдін-Церена та ад’ютанта Г. Се-менова полковника Левицького зверну-лася до уряду з вимогою взяти участь у панмонгольскому русі. Богдо-хан не

прийняв делегації, а міністр закордонних справ Церен-Доржи, який вів переговори, відповів на її звернення та пропозиції не-гативно. Ургинські можновладці зобов’я-залися скликати парламент наприкінці літа, намагаючись відтягнути захід, щоб відмовити аймачних князів від участі в “бурято-баргутській затії” [Лузянин 2003, 84]. Агенти Бурятського комітету розгор-нули агітацію в протилежному напрямку, посилаючись на загрозу встановлення китайського панування у разі неприєд-нання до руху. П. Вітте стверджував, що Бурятський комітет, як і буряти, що пере-бралися до Монголії, широко пропагува-ли об’єднання з невигідними для Росії та Китаю наслідками, проте вельми вигідни-ми для Японії [ГАРФ, 478, 79]. Члени ко-мітету обіймали посади в монгольському уряді. Проте безпосередньо тиснути на уряд Автономної Монголії комітет не на-важувався, побоюючись зашкодити своїм стосункам з урядовцями та втратити поса-ди на монгольській службі. Підтримуючи панмонгольську ідею Чити та Г. Семенова, монгольська верхівка з недовірою стави-лася до участі японців, а також до надмір-ної активності бурятів у цьому процесі. Китайські сановники в Урзі, зі свого боку, стримували монголів, лякаючи їх Японі-єю та наводячи свіжі приклади її агресії на Шаньдунському півострові Китаю в 1914–1915 роках [Лузянин 2003, 84].

Буряти вели агітацію також у Забай-каллі. Так, у доповіді управляючого Ір-кутською губернією, міністру внутрішніх справ від 19 травня 1919 року йшлося: “На Великдень до Іркутська приїздив голо-ва народної думи бурятів Д. Сампілун із японським капітаном, вів розмови з міс-цевими бурятами та схиляв їх прийняти “забайкальську орієнтацію”. Майбутню Монголію він бачить як буферну державу між великими державами білої та жовтої раси. Кордони її можливі до Єнісею” [цит. за: Лиштованный 1998, 67–68]. І хоча пан-монгольський рух 1919 року не набув ве-ликого поширення, проте певну підтримку в бурятському народі все ж таки мав.

У червні 1919 року омські дипломати повідомляли, що надходять відомості про продовження панмонгольської агітації. Через це нібито спостерігаються завору-шення у Зовнішній Монголії, спрямовані



проти Ургинського уряду. Управляючий міністерством закордонних справ Омсько-го уряду І. Сукін у телеграмі до послан-ника в Пекіні (від 11.07.1919) зазначав, що “уряд не може підтримувати участь бурятів у панмонгольському русі та висту-пах у Монголії, які, за відомостями, пла-нуються. У цьому відношенні їм не буде надано жодної підтримки. Всілякі ж заяви та побажання російських бурятів стосовно влаштування їхнього внутрішнього життя та місцевого управління буде вислухано урядом. Таке звертання бурятів безпосе-редньо до Омська цілком прийнятне. Воно дозволить налагодити з ними зв’язок та отримати контроль над бурятським рухом як початок можливої ліквідації авантюри Семенова” [ГАРФ, 441, 186].

Богдо-хан скликав парламент, який на початку серпня 1919 року підтримав пози-цію уряду. На цьому засіданні було ухва-лене одноголосне рішення “не приєднува-тися до бурято-баргутів, зберігаючи дого-вірні зобов’язання щодо Росії та Китаю, а у разі збройної загрози бурято-баргутів та отамана Г. Семенова захищати Зовнішню Монголію силою зброї” [Лузянин 2003, 84]. Це рішення було повідомлене Бурят-ській думі у Читі. Урга не могла підтрима-ти панмонгольський рух за несприятливих зовнішніх умов, до того ж – під тиском китайських та російських представників. Вона все ще сподівалася на дотримання старих дипломатичних угод, що гаранту-вали їй автономне існування.

В Даурському уряді активно діяли лише Нейсе-геген, Нурімпіл і Фушенга (який виконував обов’язки міністра внутрішніх справ). Хасбатур виконував обов’язки мі-ністра фінансів. Ліншен і Ц.-Є. Цидипов переважно перебували в дорозі, відвід-уючи Пекін, Хайлар, Ургу, де намагалися з’ясувати настрої монгольської еліти сто-совно об’єднавчого руху. Інші обрані особи (Ц. Жамцарано, Б. Вампілон, Найман-ван, Ченде-гун) не брали участі в роботі уряду. Деякі бійці даурських загонів, зневірившись у перемозі руху, поверталися до домівок, захопивши з собою коней та зброю. Так, у липні 1919 року омські дипломати у теле-грамі до посланника в Пекіні зазначали, що у другому бурятського полку залишилося лише 50 чоловік, інші, з кіньми та зброєю, вирушили до Монголії [ГАРФ, 441, 124].

Проте Тимчасовий уряд, отримавши відмову Урги, погрожував захопленням Зовнішньої Монголії, аби почати звідти об’єднання всіх монгольських племен. В таких умовах Урга була змушена звернути-ся за допомогою до китайського уряду, по-просивши його розташувати на східному та північному кордоні Автономної Монголії китайські загони, на що Пекін погодився. Г. Семенов розпочав мобілізацію в Даурії та у Кяхтинському Маймачені трьохтисяч-ного корпусу задля походу на Ургу водно-час зі сходу та півночі. Проте між монго-лами і бурятами виникли непорозуміння. 3 вересня 1919 року під час збройного опору було вбито Фушенгу (під проводом якого харачинські полки мали йти на Ургу) та за-арештовано 14 його підлеглих. На початку вересня 1919 року отаман все ж таки ввів загін до східної частини Халхи. У військо-вому зіткненні, яке мало місце 7 вересня 1919 року в районі м. Санбейсе, монголь-ські війська розгромили цей загін [Белов 2003, 24]. Тоді Г. Семенов, за підтримки Японії, став посилено зондувати ґрунт для перемовин із Верховним губернатором Мукденської провінції Китаю, маршалом Чжан Цзолінем з метою розподілу сфер упливу в Монголії та Маньчжурії. Зокрема, наприкінці вересня 1919 року японський консул в Мукдені мав таємну розмову з Чжан Цзолінем, повідомивши, що япон-ський уряд згодний визнати його “само-стійним господарем” Східної Монголії та Південної Маньчжурії, тоді як у Зовнішній Монголії треба визнати таким господарем Г. Семенова, за умов взаємної підтримки одне одного [Сперанский 1922, 603]. Як помічник командуючого військами При-амурського військового округу, отаман у вересні 1919 року замовив у маршала 4 ти-сячі гвинтівок, що спричинило різкий про-тест Омська, який угледів у цьому спробу поновлення панмонгольського руху [Цип-кин 1999, 77]. Разом із тим полковник Ма-цуї Шічіо, за дорученням Ц.-Є. Цидипова, звернувся до китайського урядовця в Урзі з проханням посприяти переселенню бу-рятів з Іркутської губернії до Урянхаю та із Забайкалля – до Східної Монголії [ГАРФ, 479, 22]. Сам полковник від обговорення цієї теми нібито ухилився.

У жовтні 1919 року Нейсе-геген звер-нувся до богдо-хана з листом, указуючи на



необхідність якнайшвидшого приєднання Зовнішньої Монголії до панмонгольського руху, який нібито підтримує Росія. У цей же час гун Нурімпіл разом із генералом Левицьким з’явилися на східному кордоні Халхи і зустрілися з тамтешнім військовим командувачем. Генерал наполягав на необ-хідності негайного здійснення об’єднання монгольських племен. Він стверджував, що отаман Г. Семенов, призначений губер-натором Забайкалля, керує кількома облас-тями, тому може вирішувати справи, що розв’язанню монгольського питання спри-яє Росія та кілька інших держав [ГАРФ, 706, 1]. Левицький наголосив, що отаман під час своєї поїздки до Мукдена вів пере-говори щодо повернення назад китайських військ, які прибули до Урги. Нурімпіл, зі свого боку, просив у разі неможливості створити загальномонгольську державу прийняти у підданство Автономної Мон-голії внутрішніх монголів, які перебувають на станції Даурія. Також Левицький, як офі-ційний представник отамана Г. Семенова, зустрівся в Урзі з монгольським міністром закордонних справ [ГАРФ, 421, 44]. Восе-ни 1919 року під тиском червоних отаман, вочевидь, планував відійти до Монголії, яка залишалася для нього певним запас-ним варіантом, і закріпитися там. Урга стримано поставилася до чергових про-позицій, підозрюючи Г. Семенова у намірі зчинити заколот на монгольських землях. Вона знов звернулася до Омського уряду та Китаю з проханням стримати своїх під-даних, наголошуючи на постійних зв’яз-ках Даурії з японськими військовими та зазначаючи, що ще не до кінця зрозумілою є політика Барги. Разом із тим за таємною телеграмою дипломатичного агента в Урзі (від 19.11.1919), коли монгольську еліту змушували відмовитися від автономії, “ти-бетці10 хотіли втрутити Семенова, проте їх відмовили від цього” [ГАРФ, 445, 96]. Так чи інакше, у грудні 1919 року російський генерал (Левицький?) відвідав губернато-ра Кяхтинського Маймачена і заявив про намір “російської військової влади” ввести до Монголії війська – на противагу китай-ським. Російський дипломатичний агент в Урзі вбачав у цьому факті підтвердження відомостей про спробу бурятських діячів знову порушити питання про створен-ня панмонгольської держави [ГАРФ, 445,

134]. Проте, після остаточного розпаду Даурського уряду, Нейсе-геген із залиш-ками свого війська перейшов у Зовнішню Монголію. В січні 1920 року в Кяхті його і Нурімпіла було заарештовано китайцями та розстріляно. Війська Тимчасового уря-ду частково були захоплено китайцями, а частина – розбіглися.

Фіаско руху 1918–1919 років Е. Рінчино пояснював і тим, що організацію уряду за ухваленим на Читинському з’їзді планом фактично не було здійснено і більшість портфелів так і залишилися вільними; Ней-се-гегену не лише не вдалося залучити до державної роботи нових діячів, а й втрима-ти в кабінеті баргинських представників, які з особистих міркувань приховували факт своєї участі в панмонгольському русі. Серед учасників руху зовсім не було знач-них політичних фігур і людей широкого державного розуму; Нейсе-геген і Нурім-піл (які вирізнялися на загальному тьмяно-му фоні монгольського кабінету) були ледь повнолітніми, захопленими юнаками, які не мали жодних даних для ролі народних вождів [РГАСПИ, ф. 495, 92–93].

Прагнення до загальномонгольської єд-ності серед героїв цих подій не зникло з розпадом Тимчасового уряду. Так, активні бурятські представники руху (Е.-Д. Рінчи-но, Д. Сампілон, Ц.-Є. Цидипов), обійняв-ши в 1920-ті рр. важливі посади у Зовніш-ній Монголії (МНР), намагалися так чи інакше втілити ці ідеї в життя. Г. Семенов, перебуваючи в еміграції та активно співпра-цюючи з Японською військовою місією, у 1941 році підготував проект створення єдиної Монгольської держави (МНР та Внутрішня Монголія) як буфера між СРСР та Японією [Курас 2004, 607].

На думку авторки, деякі дослідники дещо перебільшують вагому, без сумніву, роль бурятів як у русі 1919 року, так і в житті Автономної Монголії 1918–1919 ро-ків. Наприклад: лідери бурятського націо-нального руху посідали панівну позицію в панмонгольському русі, що, на думку бу-рятських дослідників Л. Кураса та В. Ба-бакова, пізніше відіграло важливу роль у перемозі монгольської революції 1921 року [Курас, Бабаков 1997, 39]. Науковці посилаються на той факт, що бурятські лі-дери в майбутньому стали активними про-відниками планів Комінтерну в Монголії.



Дехто з інших дослідників також ствер-джує, що бурятська інтелігенція була най-активнішим елементом панмонгольського руху [Белов 2003, 22]. Справді, таке вра-ження складається при перегляді архіву Омського уряду. Його дипломати, зрозу-міло, негативно ставилися до бурятських панмонгольських ініціатив і змальовували їх та їхні можливі наслідки чорними фар-бами11. Проте з тих же архівних джерел та наукової бібліографії з’ясовується, що безпосередню участь у діяльності Даур-ського уряду брали насамперед представ-ники Внутрішньої Монголії, тоді як із бурятів – лише Ц.-Є. Цидипов. Навіть за розподілом посад, проголошеним першим Читинським з’їздом, буряти не одержа-ли більших преференцій, аніж внутрішні монголи та баргути. Так, на чолі Даурсько-го уряду став внутрішній монгол. Загалом, зі спогадів Е.-Д. Рінчино та Б. Вампілуна про Читинський з’їзд можна зробити ви-сновок, що не так вже й легко просувалися там бурятські пропозиції. Щоправда, буря-ти здійснювали агітацію та вербування у Зовнішній Монголії та Забайкаллі, проте у Халсі вони не досягли особливого успіху. Мобілізовані Г. Семеновим буряти масово дезертирували, зокрема до тієї ж Зовніш-ньої Монголії. Разом із тим Бурятська на-родна дума налагодила щільні контакти з Тимчасовим урядом, які мали всеохоплюю-чий характер.

Поза сумнівами, об’єднавчий рух під проводом Даурського уряду 1919 року є одним з етапів загального панмоголь-ського руху, що охопив монгольські на-роди у ХХ ст. Привертає увагу той факт, що цей рух згуртував людей, які боролися за об’єднану Монголію у попередні ета-пи розвитку панмогольської ідеї – у 1905, 1915–1916 роках тощо. Наприклад, Н. Ди-ликов та Р. Бімбаєв і Далай-лама ХІІІ від-стоювали консолідацію монгольських племен ще у 1905 році. Пристали до да-урських загонів і воїни Бабучжаба, які не змирилися з Потрійною угодою (191512) і в 1915–1916 роках боролися проти китай-ців. Проте уперше прапор Великої Монго-лії підіймає бурятська інтелігенція, і лише в 1919 році широко проголошується ідея приєднання Забайкалля до інших мон-гольських земель (упродовж наступних років бурятські діячі поверталися до ідеї об’єднання Бурят-Монголії із Зовнішньою Монголією, проте існувала вона переваж-но у приватних розмовах та таємних допо-відних нотатках). Мабуть, така постанов-ка питання на з’їзді в Читі була наслідком активної участі бурятів у цьому етапі пан-монгольського руху. В усякому разі, саме буряти піднімали це делікатне питання; натомість монголи, залежні від російської (радянської) підтримки, були стримані-шими, хоча, активно відстоювали права на інші монгольські землі.

1 В одному з листів видатного російського буддолога Ф. Щербатського (від 23.08.1917) місти-ся така інформація: до Урги приїздив особливий агент з японськими пропозиціями об’єднання Північної, Південної Монголії, Маньчжурії та Північного Китаю, створення з цих частин однієї великої імперії. За словами науковця, японці хотіли б мати поряд напіввасальну велику державу, через яку стало б можливим протидіяти будь-якому наступальному руху Росії. “Сферою свого впливу вони вважають усю Монголію та весь Китайський Туркестан”. Пропозиції японського агента, проте, не було схвалено урядом Автономної Монголії [Письма... 2005, 125–126].

2 Американський президент В. Вільсон висунув план мирного урегулювання (“Чотирнадцять пунктів”, січень 1918), де, зокрема, звучав заклик до незалежності та самовизначення малих на-цій та народностей.

3 Субетнічна група у складі монголів; мешканці трьох харачинських хошунів Чжосотусько-го сейму Внутрішньої Монголії; вирізнялися своєю войовничістю з-поміж інших монгольських племен.

4 Ван (кит.) – князівський титул І ступеня.5 Гун (кит.) – за маньчжурських часів князівський титул V ступеня.6 Тайджі (від кит. тай ші) – титул невладних князів.7 За японо-китайською військовою угодою (05.1918) японські військові здобули право вільно-

го пересування по теренах Внутрішньої та Зовнішньої Монголії і направили своїх представників до Урги, Улясутаю та Кобдо.



ЛІТЕРАТУРАБазаров Б.В. Генерал-лейтенант Маньчжоу-Го Уржин Гармаев. Улан-Удэ, 2001.Батбаяр Ц. Монголия и Япония в первой половине ХХ века. Улан-Удэ, 2002.Белов Е.А. Россия и Монголия (1911–1919 гг.). Москва, 1999.Белов Е.А. Барон Унгерн фон Штернберг: Биография. Идеология. Военные походы.

1920–1921 гг. Москва, 2003. ГАРФ. Государственный архив Российской Федерации. Ф. 200, оп. 1, ед. хр. 406, 407, 421,

441, 445, 475, 478, 479, 706.Жабаева Л.Б. Об участии Э.-Д. Ринчино в панмонгольском движеним // Проблемы истории

и культуры кочевых цивилизаций Центральной Азии. Т. ІV. Улан-Удэ, 2000.Кайгородов А. Атаман Семенов (Биографический очерк) // Байкал, 1995, № 2.Курас Л.В., Бабаков В.В. Панмонголизм как социокультурный фактор (первая четверть ХХ

века) // Вестник Бурятского университета. Серия 4: История. Вып. 1. Улан-Удэ, 1997.Курас Л.В. Атаман Г.М. Семенов и панмонголизм // XXXVII Международный конгресс вос-

токоведов. Тезисы. Т. ІІ. Москва, 2004.Лиштованный Е.И. Следственное дело по Э.-Д. Ринчино из архива Управления ФСБ по Ир-

кутской области: описательная характеристика // Элбек-Доржи Ринчино и народно-демокра-тическое движение в России, Центральной Азии в ХХ веке. Улан-Удэ, 1998.

Лузянин С.Г. Россия – Монголия – Китай в первой половине XX века. Политические вза-имоотношения в 1911–1946 гг. Москва, 2003.

Наками Т. Семенов и монгольские войска // Проблемы истории и культуры кочевых циви-лизаций Центральной Азии. Т. ІV. Улан-Удэ, 2000.

НАРБ. Национальный архив Республики Бурятия. Ф. 20, оп. 4, ед. хр. 62.Письма…2005. – Письма Ф.И. Щербатского из Монголии и Забайкалья. Составление, вступи-

тельная статья и комментарии А.А. Вигасина // Восток, 2005, № 5.РГАСПИ. Российский государственный архив социально-политической истории. Ф. 495,

оп. 152, ед. хр. 15; ф. 532, оп. 4, ед. хр. 337.Сперанский А.Ф. Материалы к истории Интервенции. Роль Японии в “панмонгольском дви-

жении” // Новый Восток, 1922, № 2.Ципкин Ю.Н. Планы создания панмонгольского государства белыми режимами в 1919–1921

гг. и их крах // Вестник Международного центра азиатских исследований. Вып. 2. Иркутск, 1999.

Чимитдоржиев Ш.Б. Панмонгольское движение – это общемонгольское национальное дви-жение // Монголоведные исследования. Вып. 3. Улан-Удэ, 2000.

Шагдурова И.Н. Очерки из истории развития общественно-политической мысли бурят в I четверти ХХ века. Улан-Удэ, 1999.

Элбек-Доржи Ринчино… Элбек-Доржи Ринчино о Монголии. Избранные труды. Улан-Удэ, 1998.

Юзефович Л. Самодержец пустыни / http://www.litportal.ru.Baabar. Twentieth Century Mongolia. Cambridge, 1999.

8 Эрдыниев Ц. “Хроника событий, происходивших в Забайкалье в 1918–1920 гг. Панмонголь-ское движение в Забайкалье” (Улан-Удэ, 1977). Інші, відомі автору, джерела цих даних не під-тверджують.

9 Князь Бабучжаб у 1915 р. очолив антикитайське повстання на теренах Внутрішньої Мон-голії. Після загибелі князя у 1916 році окремі його загони ще кілька років продовжували діяти, подекуди перетворившись на грабіжницькі угруповання.

10 В Урзі існувала велика тибетська громада. Деякі тибетські лами очолювали монгольські монастирі.

11 Разом із тим їхнє передбачення, що Китай скористається панмонгольським рухом як одним із приводів для скасування автономії Зовнішньої Монголії та Барги, справдилося.

12 Кяхтинська потрійна угода (від 25.05.1915) визначила внутрішній (у межах Китаю) і міжнародний статус Зовнішньої Монголії, яка стала напівнезалежною частиною Китайської Республіки.


КОЛЕКЦІЯ середньовічної іранської кераміки Музею мистецтв імені Бог-

дана та Варвари Ханенків є значною як за своїм обсягом (бл. 130 од. основного фонду), так і за художньою та історико-культурною цінністю предметів. Колекція охоплює фактично усі найважливіші пе-ріоди історії керамічного мистецтва му-сульманського Ірану, представляє головні центри виробництва, на найвищому рівні презентує художні та технологічні досяг-нення іранських керамістів.

Особливу цінність має розділ ранньої кераміки ХІІ–ХІV століть. Цей період був часом найвищого злету керамічного мис-тецтва в Ірані і на багато століть визначив роль Ірану як гегемона в царині виробни-цтва кераміки в регіоні. Ранній період сла-вився цілою низкою оригінальних техноло-гічних типів і стилів оздоблення кераміки (рельєфна глазурована кераміка, кераміка з підглазурним чорно-синім розписом, люстрована кераміка, кераміка “мінаї”, двостінна кераміка з фігурною перфора-цією зовнішньої стінки, кераміка “ладж-вардіна”). Кожному з цих видів кераміки присвячено численні наукові праці, проте самих оригінальних пам’яток залишилося у кращих колекціях мусульманського мис-тецтва світу – не так вже й багато. Тому на особливу увагу заслуговує той факт, що у колекції музею Ханенків представлено всі ці унікальні види ранньої іранської кера-міки у кращих, рідкісних зразках. Однією з найбільш вартісних у згаданому розділі є група люстрованих виробів ХІІ–ХІV сто-літь, до якої входить декілька справді ви-значних речей, що стали предметом нашо-го дослідження.

Традиція виготовлення люстрованої кераміки є цілком окремою і надзвичай-но значущою сторінкою історії культури Ірану. Люстровані вироби, що належать до найвишуканіших у художньому плані та найскладніших у плані технології здо-бутків декоративного мистецтва мусуль-

манського Ірану, є своєрідною візитівкою мистецтва іранського середньовіччя, про що свідчить вже те, що люстри традицій-но посідають чільне місце в експозиціях та публікаціях колекцій мистецтва Ірану.

Як засвідчили результати археологіч-них та хіміко-технологічних досліджень [Mason 2004, Keblow-Bernsted 2003], тех-нологія люстрування була присутньою в мусульманському культурному світі вже у ранньоісламському склі Єгипту. Почи-наючи з VIII–IX ст., за Аббасидів, ірак-ські майстри Басри, Багдада та Самарри вперше впроваджують люстрування як прийом оздоблення керамічних виробів, а в Х–ХІ ст. цю традицію підхоплюють і розвивають у фатимідському Єгипті кера-місти Фустату. Становлення люстрування в кераміці та його активний розвиток, як вважається, були пов’язаними із заборо-ною ісламом користуватися посудом із до-рогоцінних металів. З падінням у Єгипті династії Фатимідів у ІІ половині ХІ ст. тра-диція єгипетського люстрування згасає – і майже водночас, як наслідок міграції май-стрів-керамістів, зароджується у Сирії, в районі м. Ракка, яке на той час входило до складу сельджуцької Персії. Економічний розвиток султанату, що спричинив зрос-тання попиту на вишукані художні пред-мети побуту, та міграція майстрів у пошу-ках баз кращих сировинних ресурсів при-зводять до утворення поблизу іранського м. Кашан найпотужнішого в Ірані центру виготовлення високохудожньої кераміки, і зокрема люстрів. Створені в Кашані у ХІІ–ХІV ст. люстровані речі називають у науковій літературі “сельджуцькими”, бо саме реформаторські зусилля Сельджукі-дів у ХІ–ХІІ ст. заклали необхідні еконо-мічні та соціальні підвалини як для зрос-тання престижу ремісничих професій та формування індивідуальної самосвідомос-ті майстра, так і для становлення місцево-го та міжнародного ринків високоякісних виробів іранського ремесла. На сьогодні

Г.Б. Рудик

ЛЮСТРОВАНА КЕРАМІКА ІРАНУ XII–XIV cт. З КОЛЕКЦІЇ МУЗЕЮ ХАНЕНКІВ:

ДО УТОЧНЕННЯ АТРИБУЦІЙ


Люстрована кераміка Ірану XII–XIV ст. з колекції музею Ханенків

встановлено, що рецепти виготовлення кашанських люстрів були огорнуті най-суворішою секретністю – лише дві чи три родини видатних керамістів володіли тех-нологічними секретами, які передавалися з покоління до покоління.

Переживши найвище піднесення на-прикінці ХІІ – у перші десятиліття ХІІІ ст., у другій чверті ХІІІ ст., через монгольську навалу виробництво люстрів занепало, нова хвиля розвитку цього мистецтва від-булася за епохи Хулагу-хана та Ільханідів.

В чому ж особливість технології виго-товлення цієї знаменитої кераміки? Най-більш раннім і водночас найбільш вичерп-ним джерелом інформації про техноло-гію люстрування є трактат представника однієї з кашанських династій керамістів Абу-ль Абдаллаха бен Алі бен Мухаммада бен Абу Тахіра Касима “Книга про камін-ня та пахощі”, написаний у столиці Ільха-нідів Табрізі в 1301 році [Allan 1973, Ke-blow Bernsted 2003, 8–9]. У своїй праці, що є оглядом тогочасних ремісничих техно-логій, Абу-ль Касим докладно описує тон-кощі процесу люстрування. І хоча окремі місця тексту й досі неоднозначно тлума-чаться, основні складові цього процесу на сьогодні встановлено, більше того – ре-цепт люстру та спосіб його застосування, описані середньовічним технологом, були практично випробувані і підтверджені у 1970–80-х рр. американським дослідни-ком-керамістом Аланом Кайджер-Смітом [Caidger-Smith 1985].

Люстр – це особливий барвник, що складається зі сполук (солей) металів, на-самперед міді та срібла, замішаних на ви-ноградному сиропі чи оцті. Люстровий візерунок наносили спеціальним пензлем на вже випалену і глазуровану олов’яною поливою поверхню виробу. Під час друго-го, так званого відновлювального, випа-лювання (котре технологічно зокрема за конструкцією самої печі, істотно відріз-нялося від попереднього,– ось чому лю-стрування за Абу-ль Касимом традиційно іменується “поливою двох печей”) відбу-валося відновлення металів із солей і роз-писана поверхня набувала райдужного ме-талевого відблиску. Тут варто дещо уточ-нити: люстрування дійсно було “поливою двох печей”, але виріб загалом зазнавав щонайменше трьох випалів, оскільки ще

до нанесення на черепок олов’яної поливи він підлягав первинному (“бісквітному”, як називає його Кеблоу Бернстед) випалу, потім високотемпературному випалу по-ливи і, після нанесення люстрового роз-пису, останньому, низькотемпературному “відновлювальному” випалюванню. Кін-цеве випалювання було найтривалішим (тричі по 24 години) і складалося з двох етапів – окислювального (солі металів за-мінювалися оксидами) та відновлюваль-ного (оксиди вивільняли кисень, стаючи чистими металами). Частки чистих міді та срібла осідали на поверхні поливи, утво-рюючи шар завтовшки 1/100 міліметра. Залежно від численних факторів (хімічно-го складу люстру і поливи, температури та тривалості випалювань, конструктивних особливостей печей і т.д.) люстрований декор міг мати відтінок від зеленкуватого і золотаво-коричневого до густо-червоного [Keblow Bernsted 2003, 8–9].

Надзвичайно високим був ризик по-шкодження виробу чи декору під час та-кого тривалого та складного процесу – ось у чому, поруч із художнім та змістовним аспектами декору, полягає надзвичайна цінність якісних взірців люстрованої ке-раміки. Тому збережені до сьогоднішнього дня предмети є унікальними історико-ху-дожніми документами, що достовірно за-свідчують високий рівень розвитку куль-тури і технології в іранському суспільстві, адже складність і спеціалізованість проце-су виробництва, з одного боку, та багата на символіку образність композицій, її тісний зв’язок з літературою – з іншого – свідчать про високий рівень спеціальної підготовки та загальної освіченості майстрів, а неви-мушена легкість і віртуозність вишукано-го дизайну – про виплеканий у поколіннях художній смак.

Історія наукового дослідження іран-ських люстрів є бурхливою й насиченою “революціями”. Початковий її етап відзна-чався цілковитим пануванням т.зв. “рей-ської” гіпотези. Своїм виникненням вона зобов’язана конкретному моменту в історії археологічних досліджень ХІХ ст., коли по-шкоджений зразок з колекції люстрованого посуду Годмана (тепер він у Британському музеї), знайдений археологами поблизу іранського міста Рея (столиця сельджуць-кого султанату, у ХІІ–ХІІІ століттях – одна


Г.Б. Рудик

з найбільших торгових метрополій на Се-редньому Сході), було визнано “браком”, що, згідно з принципами археологічної методології, достовірно свідчило про його місцеве походження. Чималу роль у по-дальшому зміцненні “рейської” версії по-ходження люстрів відіграв комерційний чинник. Оскільки на рубежі ХІХ–ХХ ст. переважна більшість високоякісних взі-рців раннього люстрованого посуду була знайдена саме поблизу Рея і, відповідно, “бренд” “Рей” стрімко набув репутації, що гарантувала престиж колекціям та зиск ділкам, торгові агенти стали особливо за-цікавлені в “рейській” атрибуції щонай-більшої кількості речей. В результаті до-слідники, часто відсторонені від достовір-ної інформації про походження предметів, мусили спиратися на таку, суто “комерцій-ну”, атрибуцію [Pope 1939, 162]. Відтак на початку 1930-х років музеї, що зберігали колекції люстрованого іранського посуду, або взагалі відмовилися від визначення місця їхнього виробництва, або (і серед цієї групи наш музей – тодішній Музей мистецтв ВУАН) послуговувалися загаль-ним принципом віднесення зразків вищої якості – до Рея, нижчої – до Султанабада [Мистецтво країн ісляму 1930, 15–37].

Ця ситуація кардинально змінилася у 1930-х роках у зв’язку з дослідженнями двох видатних іраністів-мистецтвознав-ців – Артура Поупа та Річарда Еттінгхау-зена. Узагальнивши об’ємний корпус до-кументальних даних: письмові свідченння середньовічних мандрівників аль-Мукад-даси, Якута, Ібн-Батутти та ін., у яких най-значнішим керамічним центром регіону називається місто Кашан, а слова “каші”, “кашані”, “кашин” набувають широкого розповсюдження у значенні глазурованих керамічних кахлів та, ширше, високоякіс-ного фаянсоподібного керамічного мате-ріалу; численні епіграфічні вказівки на Кашан як на місце виробництва речі чи по-ходження майстра (поширені нісби “аль-Кашані” на посуді і кахлях); відомості про хіміко-технологічні аспекти виготовлення перської кераміки, засвідчені у відкритому в 1935 році трактаті кашанського кераміс-та Абу-ль Касима; матеріали новітніх ар-хеологічних знахідок та результати безпо-середнього опитування археологів та тор-гових агентів, що працювали з іранською

керамікою,– Поуп рішуче поставив під сумнів “рейське” походження кращих іранських люстрів. [Pope 1939, 162–165, 169]. На його переконання, насправді про-відним керамічним центром як за кількіс-тю, так і за якістю виробництва був саме Кашан (невелике місто в Центральному Ірані) і всі найвишуканіші люстровані речі презентують “кашанський” стиль, тоді як “рейський” стиль є цілком відмінним і, що важливо, значно простішим за своїм художнім рівнем [Pope 1939, 171]. Розвід-ка Поупа дала імпульс більш ретельному аналізові “кашанського” стилю в люстро-ваній кераміці, що його здійснив Еттінгха-узен. На основі уважного вивчення групи предметів з написами, що містять вказівку на Кашан як місце виробництва, Еттінг-хаузен виділив ряд визначальних мотивів “кашанського” стилю. Саме Еттінгхаузен обґрунтував актуальний і донині методо-логічний акцент на аналізі другорядних мотивів декору як таких, що виконували-ся майстром напівавтоматично і навряд чи становили предмет наслідування чи ре-тельного копіювання, а відтак, в силу своєї незмінності і стандартизованості можуть бути надійним джерелом для ідентифікації майстра чи майстерні. Керуючись сформо-ваною матрицею, Еттінгхаузен атрибутує цілу низку високохудожніх виробів не-встановленого походження як кашанські [Ettinghausen 1939, 60–65].

Наступного “удару” по “рейській” гі-потезі завдав Олівер Вотсон, керівник відділу ісламської кераміки Музею Ві-кторії і Альберта в Лондоні, який у своїй праці 1985 року “Перські люстровані ви-роби” піддає критиці основне свідчення на користь “рейського” походження лю-стрів – ідентифікацію знайденого в Реї по-шкодженого зразка люстрованої кераміки як “браку”. Вчений дійшов висновку, що надійних підстав для розгляду Рея як міс-ця виробництва люстрованої кераміки вза-галі немає [Mason 2002]. Позиція Вотсона відобразилася у черговому виданні енци-клопедичного словника “Decorative Arts”, де оновлена стаття “Ісламське мистецтво” повідомляє: “Кашан залишався провідним центром (кераміки), а також єдиним міс-цем виробництва люстрованої продукції, починаючи з кінця ХІІ і до XIV ст., коли ані Рей, ні Саве, ні Султанабад, ні Гурган



не виробляли люстрів” [Decorative 1989, 416]. У своїй доповіді, виголошеній на VIII науково-дослідному семінарі з проблем іс-торії середньосхідної кераміки (м. Окаяма, Японія, лютий 2000), Вотсон називає лише Кашан центром виробництва люстрів в Ірані у ХІІ–ХІV ст. [Watson 2000].

Утім, справжня революція в атрибуції іранських люстрованих фаянсів стала мож-ливою лише внаслідок запровадження но-вих методологічних стратегій досліджен-ня. Це здійснив на рубежі ХХ–ХХІ століть один із провідних сучасних дослідників у галузі близькосхідної прикладної медієвіс-тики, доктор археології з Оксфорда Роберт Мейсон. Результати наймасштабнішого в історії вивчення ісламської кераміки до-слідження викладено в монографії “Сяйво, подібне до сонця: люстрована і пов’язана з нею кераміка середньовічного Середнього Сходу”, електронну версію якої було опу-бліковано у 2002 році на сайті автора [Ma-son 2002], а книжковий варіант побачив світ у 2004 році у видавництві Mazda Press [Mason 2004].

Дослідження Мейсона стало яскравим свідченням міжнародної тенденції до ви-ходу на чільне місце методів хіміко-тех-нологічного аналізу в атрибутивних до-слідженнях творів мистецтва. Віддаючи належне результатам попередніх наукових студій з проблем атрибуції іранської кера-міки, Мейсон критикує їхню обмеженість рамками художньо-історичного аналізу окремих високохудожніх виробів/збірок з використанням традиційних методик знавецтва. На його думку, надійні наукові результати може забезпечити лише вели-комасштабний за обсягом та мультидисци-плінарний за методологією підхід, спробу запровадження якого він робить у своїй монографії.

Об’єктом уваги дослідника стали як дані новітніх розкопок, так і матеріали вже існуючих колекцій. Безпосередньому ана-лізові підлягали колекції цілих предметів та черепків найзначніших світових збері-гачів ісламської кераміки – Королівсько-го музею Онтаріо (Торонто), Музею Аш-молеан (Оксфорд), Музею Метрополітен

(Нью-Йорк) та Британського музею (Лон-дон). Було також охоплено й інші мате-ріали, доступні автору з публікацій, се-ред яких – один предмет зі збірки Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ха-ненків: люстрований кахель 1227 р., інв. № БВ 704, опублікований в “Огляді пер-ського мистецтва” [SPA 1939, vol. 2 1578, 1677, vol. 5 plate 722 D].

В основу методології Мейсона лягли методи формально-стилістичної типоло-гії та петрографічного й хіміко-техноло-гічного аналізу. Оскільки для атрибуції іранської люстрованої кераміки найбільше значення мають результати застосування перших двох методів∗, то варто спинитися на них детальніше.

Застосований Мейсоном з метою розв’язання проблеми датування предме-тів типологічний аналіз передбачав роз-поділ матеріалу за групами (стилями) за такими параметрами, як форма виробу та елемент декору/декоративний комплекс, та подальшу серіалізацію цих груп: роз-міщення їх у певному порядку на основі даних датованих екземплярів та шляхом реконструкції ймовірної послідовності розвитку параметрів за допомогою неда-тованих зразків. При цьому вперше було здійснено детальний аналіз форми пред-метів і складено точні прорисовки, що да-ють змогу вхопити малопомітні з першого погляду, проте істотні з точки зору базових моторних навичок майстра зміни. Як і Ет-тінгхаузен, особливу увагу на цьому етапі дослідження Мейсон звернув на мотиви, розміщені на другорядних декоративних площах (зовнішні стінки посудин, борти, тло). Дуже важливим стало охоплення в дослідженні усіх відомих керамічних цен-трів ісламського культурного регіону, що робить можливим порівняння результатів аналізу із загальним історичним контек-стом та даними конкретних документаль-них джерел з цієї тематики [Mason 2004, розділ 2].

Для розв’язання дискусійних проблем локалізації люстрованої продукції над-звичайно успішним виявився вперше за-стосований для даного матеріалу метод

∗ Обмежена продуктивність хіміко-технологічного аналізу для атрибуції люстрів зумовлюється тим, що технологія іранських люстрів передбачала різні за хімічним складом види поливи, тобто полива не є діагностичною ознакою.


Г.Б. Рудик

петрографічного аналізу, тобто аналізу складу, структури та текстури гірської по-роди, що є основним компонентом фаян-совидної маси, з якої виготовляли люстри. Аналіз здійснювався шляхом дослідження мікрошліфів (завтовшки 0,03 мм) під спе-ціальним петрографічним мікроскопом. Отримані в результаті аналізу петрогра-фічні описи дозволили розподілити корпус матеріалу за групами, після чого порівня-ти основні характеристики цих груп з гео-логічними параметрами певних місцево-стей, і, таким чином, визначити найбільш імовірний центр виробництва.

Так, у результаті петрографічного ана-лізу Мейсон встановив, що всі без винятку іранські люстровані вироби було виготов-лено з одного й того самого унікального типу високолужної фаянсоподібної маси, склад якої істотно відрізняється від складу керамічних мас усіх інших груп. Інакше кажучи, дані аналізу засвідчили існуван-ня виробництва люстрованої кераміки в Ірані лише в одному центрі. Враховуючи джерела, узагальнені Поупом, до яких сьо-годні додалися нові дослідження (зокрема, в галузі генеалогії родів провідних кашан-ських керамістів Абу Тахіра та Абу Заїда) цим центром був, поза сумнівом, Кашан.

Визнаючи переконливість даних з ін-ших галузей історичного іранознавства та усвідомлюючи особливу складність про-блеми “люстрованого браку”, Мейсон все ж таки дотримується суворих принципів археологічної достовірності: з огляду на відсутність знайденого в Кашані “браку” він подає свою атрибуцію як гіпотетичну: Кашан (?). Водночас для наукових спіль-нот музеїв, колекції яких безпосередньо досліджувались, а також і для ряду інших музеїв, увесь корпус різнопланової інфор-мації, що вказує на кашанське походжен-ня люстрів, поряд із вагомими аргумен-тами Мейсона, є достатньою підставою для впровадження локалізації “Кашан” до атрибуції люстрів [Ashmolean Museum; British Museum; Los Angeles Museum of Arts; Royal Ontario Museum; Victoria and Albert Museum].

Утім, аргументація кашанського похо-дження люстрів становить лише частину результату дослідження Мейсона. Типо-логічний аналіз форм і мотивів декору-вання кераміки, здійснений Мейсоном з

урахуванням результатів петрографічних та хіміко-технологічних досліджень, по-казав, що весь корпус матеріалу можна по-ділити на 10 умовних хронологічних груп (плюс додаткова група “Х” між групами 7 та 8) у загальних межах періоду від ХІІ до XIV ст. Групи мають певні особливо-сті форми та стилю декору, причому пев-ні характеристики визначалися Мейсоном як такі, що мають “діагностичне” значен-ня – однозначно засвідчують приналеж-ність предмета до вказаної групи. Крім “діагностичних” ознак, Мейсон визначає для кожної з груп також і ряд “важливих” ознак – елементів форми та декору, що часто зустрічаються на предметах групи, проте на цьому етапі вивчення не можуть бути для неї визначальними.

Прорив у наукових знаннях про люстро-ву кераміку Ірану ХІІ–ХІV ст., здійснений у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття, спонукає до перегляду атрибуцій предметів люстрованої кераміки колекції музею Ханенків. В офіційній музейній документації донині представлено дані, встановлені або востаннє переглянуті на рубежі 20–30-х років ХХ століття, згідно з тогочасними досягненнями іранознавства. Метою цього дослідження є перегляд атри-бутивних даних шести найцінніших пред-метів колекції люстрованої кераміки шля-хом аналізу їхніх формально-стилістичних ознак у світлі оновленої типології.

1. Кахель у формі восьмикутної зірки, із зображенням вершника, датований 1227 р. Інв. № 704 БВ. (Фото 1).

Поточна атрибуція: Іран, Рей, 1227 р.Кахель виготовлено з фаянсу (фаянсо-

подібної фріттової керамічної маси) і роз-писано по сирій олов’яній поливі синім (оксид кобальту) та бірюзовим (оксид міді) тонами та по випаленій поливі – червоно-коричневим люстром. Зразок належить до т.зв. кахлів “каші”. Розміри: 21 х 21 х 1,5.

Центром композиції кахля є фігура чо-ловіка, який їде на верблюді у напрямку справа наліво. Положення його рук від-творює жест тримання лука і натягування тятиви, однак лук і тятива відсутні. Облич-чя вершника перебільшено округле, обер-нене на три чверті, очі мигдалевидні, ліве око – з довгим розрізом, ніс прямий, рот позначено короткою рискою та крапкою під нею. На голові вершника – капелюшок,



прикрашений білими смугами, з-під якого на скроні спадає пишне волосся; навколо голови – німб. Вершник вдягнений у кап-тан з довгими вузькими рукавами, оздобле-ний кільцями та смугами. В розрізі поли видно ногу в шароварах. Тіло верблюда по-цятковано люстровими крапками, чепрак всіяно дрібними люстровими хрестиками. Між задніми ногами верблюда, внизу, зо-бражено товстеньку пташку з розкритими крильцями; голова пташки піднята дого-ри. Навколо вершника – рослинні мотиви у вигляді довгастих стеблин із симетрич-ним, округлим листям та розташованих відокремлено листків ниркоподібної фор-ми із закрученими черешками. Тло компо-зиції заповнене крихітними спіральками, вигравійованими в люстрі. По краях зірки видно напис перською мовою – люстром на білому тлі,– який складається, згідно з прочитанням Л.Т. Гюзальяна, з трьох вір-шів невідомого автора [Гюзальян 1956, 33–43] та датування за гіджрою “у сафарі шістсот двадцять четвертого року”, що за сучасним літочисленням відповідає періо-ду з 21 січня по 18 лютого 1227 року.

Кахель належить до колекції Богдана і Варвари Ханенків.

Першою відомою нам публікацією, в якій описано зразок, є стаття Віри Крач-ковської “Мусульманское искусство в со-брании Ханенко” (1926 р.), в котрій пода-но опис кахля і запропоновано тлумачити сцену як поширений в іранському мистец-тві сюжет “полювання Бахрам Гура” з “Шахнаме” Фірдоусі. Місце виробництва кахля не вказується, проте з попередніх зауважень випливає, що автор схильний приписувати йому “рейське” походження [Крачковская 1926, 10, 15–16].

Наступна публікація, в якій згадується кахель,– це стаття “Перська кераміка XIII віку в музеї мистецтв ВУАН”, опублікова-на співробітником нашого музею Л. Лінко у 1927 році. У стислому описі зазначаєть-ся, що кахель, імовірно, належить до зна-чного керамічного центру, проте цей центр не називається [Лінко 1927, 6–7, табл. V].

Далі короткий опис та атрибуція ках-ля публікуються в музейному каталозі “Мистецтво країн ісляму” (1930 р.), упо-рядкованому тодішнім завідувачем відді-лом мистецтва Сходу Марією Вязьмітіною спільно з В. Крачковською. Там атрибуція

виглядає так: “Персія, Рей, 1227 р.” [Мис-тецтво країн ісляму 1930, 19, табл IV].

Дуже важливим, проте, на жаль, недо-ступним нам у повному обсязі є опис кахля в ермітажному “Каталозі міжнародної ви-ставки пам’ятників іранського мистецтва та археології”, виданому в 1935 році – в рік проведення в Ленінграді ІІІ Міжнародного конгресу з іранського мистецтва та архео-логії. Зі статті одного із провідних іраніс-тів Ермітажу Леона Гюзальяна дізнаємося, що в цьому каталозі кахель було віднесено до кашанського(!) типу [Гюзальян 1956, 34]. Вочевидь, така переатрибуція стала можливою в результаті роботи конгресу, на якому Поуп та Еттінгхаузен доповіда-ли про результати своїх розвідок в галузі іконографії кашанських люстрів.

Ще більш важливою для нас є публікація опису кахля та обґрунтування його атрибу-ції як кашанського за походженням у двох статтях міжнародного “Огляду перського мистецтва”, редагованого Поупом [SPA 1939, vol. 2 1578, 1677, vol. 5 plate 722 D].

Публікація кахля в SPA поповнила відо-мий науці перелік датованих іранських лю-стрів і відіграла істотну роль в реконструк-ції хронології розвитку цього виробництва: Р. Мейсон, якому належить обґрунтування тези про монополію Кашана на виробни-цтво люстрованої кераміки в Ірані ХІІ–ХІV століть, саме на нашому зразку вибудував свою концепцію загадкової стилістичної групи “Х”, до якої належить кераміка, ви-роблена між 1225 та 1260 рр. – в період загального занепаду люстрового виробни-цтва внаслідок руйнування іранських міст монголами. Посилаючись на публікацію в SPA, Мейсон пише: “...З кількох датованих зразків один, 1227 року, продовжує тра-дицію тла “гравірована спіралька” (мотив KL.19) та рудиментарної стеблини з лис-тям; якщо рослинний орнамент востаннє виступає тут у вигляді тієї пальмети, яку було запозичено ще з Єгипту, то ниркопо-дібний мотив, імовірно, є передвісником декотрих форм м’ясистого листя, що з’яв-ляться в наступних стилях” [Mason 2002].

Ще одна зарубіжна публікація нашо-го кахля – книга іранського дослідника Мехді Бахрамі, видана перською мовою в 1948 році тегеранським університетом,– містить подальше уточнення походження кахля як приналежного до однієї зі шкіл


Г.Б. Рудик

керамічного виробництва Кашана [Гюза-льян 1956, 34]. Про публікацію Бахрамі, недоступну нам безпосередньо, ми дізна-ємося зі статті Гюзальяна “Напис на лю-стровому кахлі 624/1227 р. з київського музею”, опублікованої у збірнику “Епігра-фіка Сходу” у 1956 році. Стаття повністю присвячена розшифровці та аналізові на-пису, зробленого по краю восьмипроме-невої кахляної зірки, що являє собою три вірші перською мовою невідомого автора [Гюзальян 1956].

Отже, з середини 1930-х років київ-ський кахель “з вершником” залучено до міжнародного наукового обігу і на підставі стилістичного аналізу віднесено провід-ними іраністами світу до Кашана як місця виробництва. На жаль, цілий ряд причин зробив неможливим вчасне внесення від-повідних уточнень до музейної документа-ції. Пропонується атрибуцію кахля № 704 БВ подати у такому формулюванні: Іран, Кашан, 1227 р.

2. Фрагмент (денце) чаші із зображен-ням вершника. Інв. № 708 БВ. (Фото 2).

Поточна атрибуція: Іран, Рей, ХІІІ ст.Фрагмент являє собою денце фаянсо-

вої чаші на кільцевій циліндричній ніжці. Розмір денця – 11 х 9,5 см, діаметр ніжки – 9 см. Внутрішню поверхню фрагмента вкрито лискучою олов’яною поливою мо-лочного кольору, по якій нанесено розпис люстром зеленкуватого відтінку, подекуди з фіолетовим відблиском. Зовні на фраг-ментах стінок та частково на ніжці нане-сено поливу молочно-блакитного кольору.

Декор складається з круглого медальйо-на, оточеного написом у стилі куфі. В цен-трі медальйона зображено вершника на коні, котрий їде у напрямку справа наліво. Голова вершника завелика, що є харак-терним для тогочасної іранської традиції зображення, лице підкреслено округле, дуги брів зрослися, рот маленький. Навко-ло голови – німб. На вершнику – каптан, оздоблений спіралями й крапками, та ша-ровари білого кольору. Кінь темної масті, на ньому – білий чепрак, всіяний темними крапками. По обидва боки від вершника зо-бражено два кипариси з кроною “у шахову клітинку”. Згори і знизу, вздовж внутріш-нього краю медальйона, розміщено п’ять півкіл, заповнених візерунками з широких смуг та спіралеподібних завитків. Решту

простору заповнюють стеблини трав і кві-тів, серед яких виділяються окремі довгі стеблини з крапками на них.

Фрагмент належав до колекції Богдана і Варвари Ханенків.

Уперше детальний опис предмета опу-бліковано у вищезгаданій статті В. Крач-ковської (1926 р.). В ній авторка зазначає, з посиланням на актуальне тоді дослі-дження Е. Кюхнеля, що притаманна ден-цю “зеленкуватість люстру настільки ж характерна для кераміки рейського типу, наскільки типовою є фігура вершника на цьому денці...” [Крачковская 1926, 12].

Лінко в своєму огляді кращих предметів перської кераміки музею зазначає, що ден-це належить до “значно раніших” зразків колекції, порівняно з люстрованим глеком (див. нижче № 699), котрий дослідниця датує серединою ХІІІ ст. [Лінко 1927, 6]. Враховуючи прислівник “значно”, мож-на припустити, що йдеться про початок ХІІІ ст., оскільки тему статті становила саме кераміка ХІІІ ст.

Аргументація Лінко з певних причин не знайшла підтримки у Вязьмітіної, яка в каталозі 1930 р. датує фрагмент ширше: Персія, Рей, ХІІІ ст. [Мистецтво країн іс-ляму 1930, 18].

Від того часу спеціальної уваги до фраг-мента в публікаціях не спостерігалося. В музейних виданнях оглядового характеру, що описували фрагмент, аж до минулого року зберігалася атрибуція Вязьмітіної. При цьому в науковій документації музею зберігається запис про консультацію Гюза-льяна, надану у 1953 р., де згаданий фраг-мент чаші визначено інакше: Іран, кін.ХІІ ст. [АМХ, картка № 708 БВ]. Така уза-гальнена локалізація свідчить про те, що у 1950-ті роки серед науковців Ермітажу вже вкоренився сумнів у рейському походжен-ні іранських люстрів. Втім, з тих чи інших причин, думка Гюзальяна не позначилася на музейній атрибуції пам’ятки.

Фактично доведена сьогодні монополія Кашана в царині виробництва люстрова-ної кераміки у Ірані в ХІІ–ХІV століттях дає, на наш погляд, підстави для заміни локалізації фрагмента з “Рей” на “Кашан”.

Що ж до датування, то щойно опу-блікована Р. Мейсоном фундаментальна формально-стилістична типологія кашан-ських люстрів дозволяє датувати його



точніше. Так, у Мейсона описується окрема група люстрованих виробів, діагностични-ми ознаками якої є мотиви “шахове дерево” (KL. 12) та “гілка брюссельської капусти” (KL. 13), які, згідно з прорисовками, пода-ними Мейсоном у додатках, відповідають кипарисам “у шахову клітинку” та стебли-нам з крапками [Mason 2002, табл. 6.5]. Група, для якої ці два мотиви визначено як діагностичні, виступає в типології під номером 4 і охоплює період 1175–1200 рр. Mason 2002, розділ 6]. Таким чином, атри-буція фрагмента, згідно з типологією Мей-сона, підтверджує датування, запропоно-ване Гюзальяном у 1953 р.

Таке датування підтверджується і фор-мою посудини. Обміри товщини стінок та ніжки, діаметр ніжки та кут між площиною денця та стінкою дозволили реконструю-вати імовірну форму конусо-сегментної чаші, аналогічної до форм чаш ROM.11, ASH.01, MMA.02, опублікованих Мейсо-ном у таблиці 6.7. додатків. Згідно з типо-логією, ця форма виникла в іранській кера-міці ще на початку ХІІ століття і активно використовувалася до його кінця, тобто до групи 4 включно, в якій вона виступає ще як одна з найбільш характерних [Mason 2002, розділ 6, табл. 6.7]. Отже, вважаємо, що є достатньо підстав для впровадження до музейної документації оновленої атри-буції фрагмента чаші № 708: Іран, Кашан, остання чверть ХІІ ст.

3. Глек з головою півня. Інв. № 699 БВ. (Фото 3).

В музейній документації визначається так: Іран, Рей, ХІІІ ст.

Глек фаянсовий, розписаний золота-во-брунатним люстром по олов’яній по-ливі молочного кольору. Висота 28,8 см, діаметр тулуба – 8,5 см, діаметр ніжки 3,5 см. На кільцевій ніжці базується ку-лястий, дещо видовжений догори тулуб, що переходить у вузьку циліндричну шийку, яка завершується головою півня. Гребінь півня утворює овальний злив-ний отвір. Бронзові кришка (з малень-кою пташкою угорі) та різьблена чотири-гранна ручка дороблені пізніше. Декор поверхні глека складається з рослинних форм білого кольору, написаних à résèrve на люстрованому тлі, поцяткованому кри-хітними вигравійованими дужечками та крапками. Вгорі та внизу намальовані дві

горизонтальні люстрові стрічки з вигра-війованими написами арабською мовою. Шийку прикрашає візерунок зі спіралей та скісних ліній. Низ посудини поділено на вертикальні смуги зі спіралевидним орнаментом.

Глек належить до колекції Богдана і Варвари Ханенків.

Перша згадка про глек міститься в статті В. Крачковської, в якій саме з цього предмета (як найбільш вартого уваги, на думку автора) починається огляд рейської люстрової кераміки. Детальний опис глека завершується датуванням (ХІІІ ст.), визна-ченим за аналогією до датованих предме-тів у Кюхнеля [Крачковская 1926, 12].

У праці Лінко питання про місце вироб-ництва глека оминається, але з контексту випливає, що автор не відносить цей глек до “безумовно Рагських (рейських) тво-рів”. Водночас дослідник уточнює попе-реднє датування: на думку Лінко, глек на-лежить до ІІ половини ХІІІ ст. з огляду на “деяку сухість” композиції та орнаменту, що є ознакою пізнішого періоду розвитку стилю [Лінко 1927, 5–6, табл. І].

Попри атрибуцію Лінко, Вязьмітіна, вочевидь під впливом авторитету Крачков-ської, спільно з якою було видано каталог 1930 р., повертається до “рейської” версії походження та ширшого датування: ХІІІ ст. [Мистецтво країн ісляму 1930, 18].

Гюзальян у своїй консультації щодо глека (1953 р.) уникає зазначення центру виробництва, обмежуючись загальним “Іран”, і по-своєму уточнює датування: се-редина ХІІІ ст. [АМХ, картка № 699 БВ].

Навіть поверхневий огляд декору па-м’ятки засвідчує, що глек є яскравим зраз-ком стилю, названого у 1930-ті рр. Поупом та Еттінгхаузеном “кашанським”, на що вказує ціла низка ознак: “текстильний” тип загального дизайну, характер рослинного орнаменту, зокрема тип “кинджалоподіб-ного” листя à résèrve, облямованого білою смугою та заповненого всередині кільця-ми та спіралями. [Pope 1939, 165–166; Et-tinghausen 1939, 60–61]. Оскільки сьогодні кашанське походження усіх іранських лю-стрів фактично не викликає сумніву, цей виразний стилістичний комплекс, мабуть, слід розглядати як художню манеру однієї з кількох майстерень Кашана, які виготов-ляли люстри.


Г.Б. Рудик

Як вже зазначалося вище, сучасна фор-мально-стилістична типологія кашанських люстрів методологічно ґрунтується на від-стеженні другорядних елементів декору, се-ред яких особливе значення надається роз-робці тла. Саме характер тла дав Мейсону підстави для проведення кордону між т.зв. супергрупою “гравійована спіраль” (групи № 5, 6, 7 типології) та наступною групою № 8 – “навушники”, у предметах якої, при збереженні інших мотивів, принципово змі-нюється розробка фону – від “спіральок” (вищезгаданий мотив KL. 19) до “двох кра-пок, поєднаних дужкою”, що нагадують за формою навушники (мотив KL.32) [Mason 2002, розділ 6, табл. 6.5]. Саме цей діагнос-тичний мотив групи № 8 ми і спостерігає-мо на тлі нашого глека, що вказує, згідно з Мейсоном, на його належність до періоду 1260–1285 рр. Оскільки в наступній хро-нологічній групі (1285–1310 рр.) діагнос-тичною рисою виступає нова модифікація тла – “гравійована крапка” [Mason 2002, розділ 6, табл. 6.5], то пізніше датування, очевидно, є малоймовірним.

На групу № 8 вказує і ряд інших моти-вів: заповнення листя та пальмет кільцями та спіралями ( KL.29) та також згадуваний вище “крапчастий лист” (KL.27) [Mason 2002, розділ 6, табл. 6.5]. Щодо написів, вигравіюваних у люстрі, то цей мотив хоча і з’являється значно раніше, починаючи ще з 1200 р., проте може зберігатися й у наступні періоди, а отже, його присутність не суперечить зазначеній атрибуції. Та-ким чином, найбільш імовірною видаєть-ся приналежність нашого глека за часом створення до періоду 1260–1285 рр.

Узагальнюючи викладене, пропонуємо наступне формулювання атрибуції глека № 699 БВ: Іран, Кашан, 1260–1285 рр.

4. Чаша. Інв. № 696 БВ. (Фото 4).Поточна атрибуція: Іран, Рей, ХІІІ ст.Чашу виготовлено з фаянсоподібної

маси, вона має напівсферичну форму з вузьким горизонтальним бортом, спира-ється на високу кільцеву конічну ніжку. Розписана червоно-коричневим люстром по олов’яній поливі кремового кольору, окремі елементи декору виділено синьою (оксид кобальту) та бірюзовою (оксид міді) фарбами, нанесеними на ще сиру поливу. Композиція декору внутрішньої поверхні вертикальна, складається з кількох гори-

зонтальних зон. Центральна зона містить три фігури, які сидять “по-східному”, при цьому ліву фігуру, більшу за розміром, ніж дві інші, зображено оберненою до них на три чверті. Обличчя персонажів характер-но завеликі та округлі, на головах – шапоч-ки (шапочку лівої фігури прикрашено егре-том, а двох інших – простішою прикрасою у формі сердечка), навколо голів – німби. Одяг персонажів має візерунок у вигляді люстрових спіралей, доповнений синім рисунком. Перед фігурами, у нижній час-тині, зображено басейн з двома рибами. У верхній зоні, над головами персонажів, летять три товстенькі качки, написані à résèrve. Біля лівої фігури розташовано еле-менти рослинного орнаменту – велике ли-стя стріловидної та ниркоподібної форм à résèrve, оздоблене крупними та дрібними крапками. Тло композиції заповнене ви-гравіюваними в люстрі крихітними дужеч-ками з двома крапками на кінцях. По краю композиції намальовано смугу стрілопо-дібних форм, виконаних люстром на біло-му тлі. На борті в люстрі вигравійовано напис арабською мовою, який стерто при-близно на дві третини. Декор на зворотно-му боці чаші майже повністю стерто.

До музейного зібрання чаша перейшла з колекції Б. та В. Ханенків.

Першою з відомих нам є публікація чаші у виданому 1914 року аукціонному катало-зі збірки французького колекціонера Арту-ра Самбона, у якого, очевидно, Богдан Ха-ненко і придбав чашу. Атрибуція чаші (№ 162 за цим каталогом) звучить так: Персія, Рей, ХІІІ ст. [Sambon 1914, 40]. На таблиці каталогу подано відтворення предмета.

Наступною є публікація Крачковської, в якій автор вказує на типовість композиції чаші для рейського стилю, а також подає датування, аналогічне до самбонівського,– ХІІІ ст. [Крачковская 1926, 11–12].

Ця ж атрибуція (“Персія, Рей, ХІІІ ст.”) зберігається і в каталозі Вязьмітіної, в додатках до якого вміщено малюнок від-творення чаші [Мистецтво країн ісляму 1930, 17].

У консультації Гюзальяна 1953 року, за-пис про яку міститься в науковій картотеці музею, пропонується локалізація без вка-зівки на центр виробництва (Іран) та уточ-нюється датування: ІІ половина ХІІІ ст. [АМХ, картка № 699 БВ].



Буклет з експозиції музею, виданий 1964 року, прислухаючись до Гюзальяна, локалізує чашу ширше, проте датування зберігає за Вязьмітіною: Іран, ХІІІ ст. [Ки-ївський музей… 1964, таблиці].

Відхід від “рейської” теорії похо-дження, який засвідчила консультація Гюзальяна, легко зрозуміти з огляду на праці Поупа та Еттінгхаузена, на той час вже добре відомі співробітникам Ерміта-жу. Адже і тип облич, і характер розробки одягу, і наявність водойми з рибками на передньому плані, і особливий тип “вго-дованих качок” угорі композиції, і цілий рід інших ознак, включаючи композицій-ну побудову у вигляді горизонтальних зон, виступають (на думку цих дослідни-ків) визначальними рисами кашанського стилю в люстрах [Pope 1939, 165, 168, 174; Ettinghausen 1939, 61,63].

Результати дослідження Мейсона до-зволяють прийняти локалізацію “Кашан”, а також уточнити датування чаші. В дано-му разі ознакою, яка вказує на час виробни-цтва предмета, є мотив “навушники” в роз-робці тла, вже згадуваний вище (глеком № 699 БВ). Цей мотив, що фігурує як KL.32 у типології Мейсона, діагностує хронологіч-ну групу № 8, тобто період 1260–1285 рр. [Mason 2002, розділ 6, табл. 6.5]. Це да-тування підтверджується і низкою інших мотивів. Так характерним для групи № 8 є тип листя, даного резервом і оздобленого візерунком з низки дрібних крапок,– т.зв. “крапчасте листя” (KL. 27). Крім цього, сама “ниркоподібна” форма листка, як вже вказувалося вище (кахель № 704 БВ), вперше з являється у декорі попереднього періоду (1225–1260) і відтоді зустрічаєть-ся в усіх групах. Що ж до інших мотивів (таких, скажімо, як гравійований в люстрі напис по краях, смужка стрілкоподібних форм, пташки чи водойма з рибками), то вони, за Мейсоном, діагностують більш ранні періоди, починаючи з 1200 року, і зберігаються до кінця ХІІІ століття [Mason 2002, розділ 6].

Встановлене датування підтверджуєть-ся ще й тим, що композиція внутрішньої поверхні чаші має прямі аналогії в деко-рі зіркоподібних кахлів з мечеті Імамзаде Джафар в Дамгані, датованих 666 р.г. – 1267 р. за нашим календарем [Bahrami 1935, 20, табл. XIV].

Підсумовуючи розгляд, пропонуємо на-ступну уточнену атрибуцію чаші № 696 БВ: Іран, Кашан, 1260–1285 рр.

5. Чаша. Інв. № 693 БВ. (Фото 5).Поточна атрибуція: Іран, Рей, ХІІІ ст.Чаша конічної форми з високим вер-

тикальним, дещо нахиленим досередини краєм, на високій кільцевій конічній ніжці. Виготовлена з фаянсоподібної керамічної маси, розписана синьою глазур’ю по сирій кремовій олов’яній поливі та червоно-ко-ричневим люстром надглазурно. Розміри – 18 х 10 х 6,5 см.

Композиція розпису внутрішньої по-верхні є радіальною, складається з 8 сек-торів, заповнених почергово орнаментом із завитків і орнаментом із сітки та “ялинки”. Зсередини по краю зображено дві смуги орнаменту: нижня – кільця з крапками в центрі, верхня – вертикальні риски та овали. Зовні стінки прикрашають великі листкопо-дібні медальйони, над ними по краю чаші зображено арабський напис, який, згідно з консультацією А.А. Іванова (1966 р.), не читається [АМХ, картка № 693 БВ].

Чаша належала до колекції Богдана і Варвари Ханенків.

У вищезгаданій статті В. Крачковсь-ка звернула увагу на подібність чаші (за типом конічної ніжки, а також за тонами люстру та глазурі) до вищеописаної чаші № 696 БВ. Крім цього, Крачковська звер-тає увагу на іншу, більш пряму, анало-гію – чашу із зібрання Skaller у Берліні, датовану 1211 роком. Дана аналогія стала підставою датувати нашу чашу ХІІІ ст. Ло-калізацію Крачковська не уточнює [Крач-ковская 1926, 12].

В атрибуції чаші за каталогом Вязьмітіної уточнено місце виробництва: Персія, Рей, ХІІІ ст. [Мистецтво країн ісляму 1930, 18].

Визначення чаші, запропоноване Гюза-льяном у 1953 році (запис про яке зберіга-ється в картці наукового архіву), звучить так: Іран, XIV ст. [АМХ, картка № 693 БВ].

Аналіз декору чаші засвідчив відсут-ність у ньому елементів, що належать до переліку “діагностичних” за типологією Мейсона. Однак два з наявних на чаші мотивів описані у Мейсона як “важливі” для кераміки хронологічної групи № 8 (1260–1285 рр.). Це, зокрема, орнамент із завитків, що заповнює 4 з 8 секторів вну-трішньої поверхні і виступає в класифікації


Г.Б. Рудик

Мейсона як мотив KL.36 (“мертві черв’я-ки”). Інший мотив – шерега великих лист-коподібних медальйонів на зовнішніх стін-ках чаші – позначено у Мейсона як мотив KL.33, що розпочинає перелік “важливих” мотивів даної групи [Mason 2002, розділ 6, табл. 6.5].

Припущення про належність виробу до групи № 8 підтверджується і формою чаші. Аналогічну специфічну форму (вер-тикальні, дещо увігнуті стінки, висока вузька конічна ніжка) на таблиці форм посудин мають лише три чаші: GUL.10, ASH.04, MMA.01, всі вони презентують групу № 8 [Mason 2002, табл. 6.9].

Щоправда, є аспект, що може вказува-ти й на пізніше походження чаші. Йдеться про смугу кілець із крапками в центрі, яку зображено у нижній частині внутрішньої поверхні краю. Цей мотив точно збігаєть-ся з мотивом KL. 40 (“стрічка жаб’ячої ікри”), який, за Мейсоном, виникає лише в період 1286–1310 рр., тоді як в поперед-ній період (1260–1285 рр.) представлено його генетичного попередника – мотив KL. 35 (“жаб’яча ікра на листку”). Що ж до пізнішого періоду (після 1310 року), то тоді, згідно з Мейсоном, кераміка вже по-вністю втрачає мотиви, властиві групі № 8. Утім, приналежність чаші до періоду 1286–1310 рр. ставить під сумнів її фор-ма, оскільки, як пише Мейсон, кераміку того часу (кінця ХІІІ – початку ХІV ст.) “повністю представлено формами, що за-знали юанського впливу”, що стосовно чаш означає характерну форму глибокої півсферичної миски [Mason 2002, розділ 6, табл. 6.5].

З огляду на доволі умовний характер визначення точних (аж до року) меж кера-мічних груп доцільним буде припустити, що чашу було створено саме в це перехід-не десятиліття (80-ті роки ХІІІ ст.), коли декотрі характерні мотиви вже зазнали відчутних модифікацій, тоді як інші, разом із традиційною формою посудин, ще збе-рігалися. Відповідно, пропонується нова атрибуція чаші № 693 БВ: Іран, Кашан, 1280-ті рр.

6. Кахель фризовий. Інв. № 40 БВ. По-точна атрибуція: Іран, ХІІІ ст. (Фото 6).

Кахель з фаянсоподібної маси, модельо-ваний у формі прямокутника, 34 х 35,5. Де-кор кахля – рельєфний, вкритий розписом

синьою (сполуки кобальту) та бірюзовою (сполуки міді) фарбами по сирій олов’яній поливі та червоно-коричневим люстром надглазурно. У верхній частині кахля – бордюр з пальмет, виділених рельєфом та розписаних люстром à résèrve. Централь-на частина складається з фрагмента висо-корельєфного перського напису (не прочи-таного), підкресленого синьою поливою; фон напису утворює люстровий розпис резервом з рослинними мотивами, пташ-ками та зайцями, в оточенні низок дрібних крапочок, вигравіюваних у люстрі. В ниж-ній частині кахля – вузький опуклий край з люстровим візерунком у вигляді верти-кальних рисочок.

Кахель належав до колекції Богдана і Варвари Ханенків.

Уперше кахель описано в статті В. Крачковської (1926 р.), у якій його атри-бутовано так: Іран, ХІІІ ст. [Крачковская 1926, 16–17]. Атрибуція в каталозі Вязь-мітіної 1930 р. містить ширше датування: Персія, ХІІ–ХІV ст. [Мистецтво країн іс-ляму 1930, 19–20]. Гюзальян у своїй кон-сультації в 1953 році уточнює датування: Іран, ІІ половина ХІІІ ст. [АМХ, картка № 40 БВ].

Тип кахлів, представлений цим зраз-ком, добре відомий – це фрагмент калі-графічно-орнаментального фризу панелі, що найчастіше прикрашала міхраб мечеті чи мавзолею. B V томі вищезгаданого ба-гатотомника SPA вміщено шість подібних зразків, що мають незначні відмінності у розмірах та в способі моделювання верх-нього бордюру [SPA 1939, vol. 5 plate 725]. Всі кахлі, представлені на таблиці, локалі-зовано Кашаном.

Що ж до датування кахлю, то уточнити час його виготовлення неважко.

Згідно з методологією Еттінгхаузена та Мейсона, насамперед звернемо увагу на характер розробки тла. Простір між окремими мотивами декору тла кахля заповнено крихітними крапками вигра-віюваними в люстрі, що є, згідно з ти-пологією Мейсона, діагностичною озна-кою стилю керамічного декору групи № 9 (1286–1310 рр.) [Мейсон 2002, розділ 6, табл. 6.5]. Ілюстрацією до цього вис-новку є опубліковані Еттінгхаузеном да-товані кашанські зразки: кахель з Musée Arabe в Каїрі, підписаний Юсуфом ібн



Мухаммадом ібн Абу Тахіром, датований 1310 р. [Ettinghausen 1939, 62, табл. ХХІХ справа вгорі], та кахель з Британського музею, також датований 1310 р. [Etting-hausen 1939, 62, табл. ХХІХ зліва внизу]. Тло обох кахлів вигравіювано дрібними крапками. Три фризових кахлі з таким самим тлом з Національного музею у Кракові локалізовано Кашаном і датова-но дослідниками початком ХІV ст. [Ar-zydziela... 2002, 122]. Факт стилістичної приналежності нашого кахля до цього ж періоду – поза сумнівом.

Є підтави сподіватися, що у найближ-чий час стане можливим датувати кахель конкретним роком, а також уточнити по-ходження предмета. На аукціоні Сотбіс, котрий відбувся 12 жовтня 2005 року в Лондоні, лот № 74 являв собою кахель, подібний до нашого в усіх без винятку ас-пектах, включаючи розмір, стиль напису, характер моделювання бордюру, розробку

тла (із птахами та зайцями, зображеними у специфічній манері). Назва лота звучала так: “Великий люстровий кахель з Каша-на, початок ХІV ст.”. В анотації було за-значено: “Цей кахель з фоном, насиченим мотивами флори і фауни, є аналогічним до фризового кахля з музею Вікторії та Альберта, котрий походить з усипальниці в Натанці і датований шаввалем 707 р.г./березнем 1308 р.н.е.” [Sotheby’s]. Тут же є посилання на публікацію кахля з лон-донського музею в поки що недоступній нам книзі Вотсона “Перська люстрована кераміка”, 1985. Якщо випаде нагода під-твердити повну аналогію нашого кахля з кахлем лондонського музею, то фризовий кахель № 40 БВ з колекції музею Ханенків здобуде точне датування та походження.

Поки ж остаточних підтверджень не-має, вважаємо за можливе уточнити атри-буцію кахля № 40 БВ у такому формулю-ванні: Іран, Кашан, поч. ХІV ст.

ФОТОГРАФІЇ

Фото 1. Кахель із зображенням вершника на верблюді. Іран, Кашан, 1227 р. (Попередня атрибуція: Іран, Рей, 1227 р.)

Фото 2. Фрагмент (денце) чаші іззображенням вершника. Іран, Кашан, остання чверть XII ст. (Попередня атрибуція: Іран, Рей, ХІІІ ст.)


Г.Б. Рудик

Фото 3. Глек у формі півня.Іран, Кашан, 1260–1285 рр.(Попередня атрибуція: Іран, Рей, ХІІІ ст.)

Фото 4. Чаша.Іран, Кашан, 1260–1285 рр.(Попередня атрибуція: Іран, Рей, ХІІІ ст.)

Фото 5. Чаша.Іран, Кашан, 1280-ті рр.(Попередня атрибуція: Іран, Рей, ХІІІ ст.)

Фото 6. Кахель фризовий.Іран, Кашан, початок XIV ст..(Попередня атрибуція: Іран, ХІІІ ст.)



ЛІТЕРАТУРААМХ – Архів Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.Гюзальян Л.Т. Надпись на люстровом изразце 624/1227 г. из киевского музея // Эпи-

графика Востока. Вип. 11, 1956. Київський музей західного та східного мистецтва. Київ, 1964.Крачковская В. A. Мусульманское искусство в собрании Ханенко. Записки колле-

гии востоковедов, ІІ, 1926.Лінко Л. Перська кераміка XIII віку в музеї мистецтв ВУАН. Київ, 1927 // Відбиток зі

збірника «Український музей», вип.І, видання Укрнауки У.С.Р.Р. 1927. Мистецтво країн ісляму. Каталог / упор. М.Вязьмітіна. Київ.Allan James W. “Abu’l-Qasim Treatise on Ceramics” // Iran, 1973, № 11.Arcydzieła sztuki perskiej ze zbiorów polskich. Katalog. Warszawa, 2002.Ashmolean Museum, Oxford, U.K.: Он-лайн: http://islamicceramics.ashmol.ox.ac.uk/

Kashan2/lustre.htm (22 грудня 2003).A Survey of Persian Art. Ed. Arthur Upham Pope A. and Phyllis Ackerman. 1939.Bahrami M. La reconstruction de carreaux de Damgan d’apres leurs Inscriptions // III

Международный конгресс по иранскому искусству и археологии. Доклады. М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1939.

British Museum, London, U.K. Он-лайн: http://www.thebritishmuseum.ac.uk (20;jdnyz 2005).

Caiger-Smith A. Lustre Pottery: Technique, Tradition and Innovation in Islam and the Western World. London: Faber and Faber, 1985.

Collection Arthur Sambon. Catalogue des Objets D’Art. Paris, 1914.Decorative Arts. The Penguin Dictionary. Ed. John Fleming and Hugh Honour. London,

1989. Ettinghausen R. Evidence for the Identification of Kashan Pottery // III Международ-

ный конгресс по иранскому искусству и археологии. Доклады. Москва–Ленинград, 1939.

Keblow-Bernsted Anne-Marie. Early Islamic Pottery. Materials and Techniques. Arche-type Publications, 2003.

Los Angeles Museum of Art, Los Angeles, USA. Он-лайн: http://www.lacma.org/islamic_art/lma.htm (20 жовтня 2005).

Mason R. Shine Like the Sun: Lustre-painted and Associated Pottery from the Me-dieval Middle East. Он-лайн: http://www.rbmason.ca/Shine/electric.html (13 листопада 2003).

Mason R. Shine Like the Sun: Lustre-Painted and Associated Pottery from the Medi-eval Middle East. Biblioteca Iranica:Islamic Art and Architecture Series. Mazda Pub, 2004.

Pope A.U. Suggestion Towards The Identification of Medieval Iranian Faience // III Меж-дународный конгресс по иранскому искусству и археологии. Доклады. М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1939.

Royal Ontario Museum, Toronto, Canada. Он-лайн: www.rom.on.ca./neac/lustre.html (2 грудня 2003).

Sotheby’s Archived Sales. Art/Asian (LO5221) – Wednesday, October 12, 2005, lot # 74. Он-лайн: http://62.173.116.70/partnerpages/sale.aspx?SaleID=1124108&Page=2&SaleHouseID=1040019 (2 листопада 2005).

Victoria and Albert Museum, London, U.K. Он-лайн: http://images.vam.ac.uk/ (20 жовтня 2005).

Watson O. Islamic Pottery And the Tradition of Lustre Decoration // The 8th Research Seminar on the History of Middle Eastern Ceramics. Reports (м. Окаяма, Японія, лю-тий 2000): Он-лайн: www.l.u-tokyo.ac.jp/IAS/HP-e2/eventreports/44ceramics8IM.html (17 листопада 2003).


ТАК сталося, що протягом багатьох сторіч ашикська поезія залишалася основою,

фундаментом народної літератури тюркомов-них народів, у тому числі й кримських татар.

“Ашик” (араб. “ашик” – закоханий, від “ашк” – любов) – так стали називати поетів-співаків, які були одночасно й авторами, і ви-конавцями, і вмілими музикантами.

Якщо в азербайджанській, турецькій і кримськотатарській літературах побутує самоназва “ашик”, то “у туркменській літе-ратурі цього ж народного розповідача нази-вають “багши”, а в казахській – “бакси”. В казахській і киргизькій народних літерату-рах присутня й інша назва ашика – “акин”, на Північному Кавказі – “ашуг”.

У кожному творі народні поети-розпо-відачі виконують свої пісні під акомпане-мент струнного інструмента, переважно саза (в азербайджанській, османській і кримсько-татарській традиції), дутара (в казахській і туркменській), домбри (в казахській і кир-гизькій).

Будучи вихідцями з простого народу, ашики створювали пісні, близькі за духом народним масам. У творчості поетів-вико-навців знайшли відображення народні епічні сказання, що називаються “дестан”, а також релігійно-героїчні вірші.

Слід зазначити, що, незважаючи на ре-лігійність народних авторів, назва “ашик” визначає основну тематику творів поетів – ліричну.

“Представники цієї літератури писали також твори на віддалені від релігії теми: наприклад, про земне почуття любові, про красу природи, про соціальні події, які, у міру можливостей, було розраховано на подальшу постановку їх в яких-небудь те-атральних дійствах” [Banarli 1987, 508] – у ляльковому театрі або ж театрі тіней, що на-зивався в Османській імперії “карагьоз”.

Ашикська поезія існує на межі усної народної творчості та класичної поезії.

Творіння ашикив можна зарахувати, залеж-но від мови, значеннєвого навантаження і стилю написання, до віршованих творів як народної літератури, так і до палацової та суфійської.

Дана точка зору підтверджується при перегляді віршованих форм поезії народ-них розповідачів крізь призму мовних осо-бливостей твору. Так, більшість ашиків (які переважно мешкали в містах Османської ім-перії і Кримського ханства), крім вживання всім зрозумілої народної мови, застосовува-ли у своїй творчості наповнену арабо-пер-ськими запозиченнями “піднесену” мову ди-вана і релігійно-суфійської літератури.

Слід звернути увагу і на застосування ашиками, крім народних поетичних форм (кошма, мані, семаї, тюркю тощо), і форм, властивих класичній палацовій поезії (га-зель, диван, муаммес, мурабба, муседдес, мустезад та ін.).

Слід сказати, що основна складова ашик-ської поезії – це вірші, написані народним складовим силабічним розміром бармак.

Проте варто згадати розповсюджену, на-самперед у поезії дивана, метричну систе-му віршування аруз, яка також досить часто присутня у творчості ашикив.

Це дозволяє характеризувати ашикську поезію як синтез традицій усіх течій се-редньовічної мусульманської тюркомовної літератури.

У Середні віки “ашиком” називалася лю-дина, яка опанувала не лише майстерність віршування, а й мистецтво гри на музичному інструменті. Музичний акомпанемент скла-дався з безлічі тем і варіацій, часом складних і для професійного музиканта. З цієї причини в народі і донині поетів-співаків називають “саз шаїрлері”, (“граючий на сазі поет”).

“За сім століть існування цього мисте-цтва в Туреччині склався, кажучи сучасною мовою, цілий “інститут” ашикив, зі своєю системою підготовки, тривалого учнівства в

Т.Б. Усеїнов

АШИКСЬКА ПОЕЗIЯ ЯК СИНТЕЗ ТЕЧIЙ СЕРЕДНЬОВIЧНОЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ ЛIТЕРАТУРИ


Ашикська поезія як синтез течій середньовічної кримськотатарської літератури

майстра-устада, з визначеним репертуаром, традиційними темами віршів-пісень, з ви-сокою майстерністю музичного акомпане-менту, зі складним ритуалом виступу перед аудиторією...” [Турецкая… 1983, 7].

Істотний внесок у справу вивчення ашик-ської поезії зробили турецькі вчені. Серед найбільш відомих слід згадати Н.П. Боратава, який поділяє ашикив на чотири групи, за-лежно від основного місця проживання, роду діяльності і специфіки поетичної твор-чості: суфійські ашики, міські ашики, сіль-ські ашики й ашики кочових племен.

Суфійські ашики, будучи релігійними людьми, складали твори, що проповідують любов до Всевишнього, аскетичний спосіб життя, відмову від тлінних земних турбот за-ради духовного з’єднання зі Всевишнім і т. ін.

“Здійснюючи безупинний, безустанний шлях до Бога, щоб осягти його і знайти себе в ньому, поети-суфії мали рухливий спосіб життя, пересуваючись у нескінченних ман-дрівках. У період учнівства були мюридами в шейхів-наставників, які очолювали “черне-чі ордени”, що існували при гробницях відо-мих святих або ж при мечетях” [Турецкая… 1983, 9].

Піднесена любов, основою якої була щирі релігійні почуття поета, була, як пра-вило, майстерно замаскована автором у сис-темі символів, тому сприймалася вона пере-важною більшістю народу як проста земна любовна лірика.

Міські ашики більшість часу проводили в містах і створювали віршовані твори, які іноді нічим не відрізнялися від зразків кла-сичної палацової поезії. Це пояснюється тим, що ашики даної групи, через проживан-ня в містах, були освіченішими порівняно з іншими народними поетами. Вони зналися у класичній поезії та успішно переймали при-йоми написання творів класичного “піднесе-ного” стилю.

До цієї ж групи поетів-співаків турець-кі вчені відносять яничарських ашикив, які брали участь, разом з військами, у військо-вих походах і описували безпосередньо по-дії, що відбувалися.

Сільські ашики творили близьку простому народові поезію. Проживаючи в селі, народні співаки писали вірші всім зрозумілою, дале-кою від класичної османської, народною мо-вою, вживали народні форми поезії (кошма, мані, семаї, тюркю тощо). Іноді, задовольня-

ючи бажання слухача, сільський ашик вико-нував загальновизнані твори, що, можливо, належали до інших груп поетів-співаків.

Ашики з кочових племен оспівували воле-любне життя свого народу, втілюючи у своїх творах сподівання одноплемінників.

Є твори, що оспівують тих чи інших ша-нованих людей племені. Дані твори віддале-но нагадують народний варіант класичної оди, яка називалася в османській і кримсько-татарській літературній традиції “касіде” або ж “медхiе”.

Є твори, що оспівують земну любов аши-ка до жінки.

Часто зустрічаються вірші, котрі опису-ють почуття поета на чужині, красу рідної природи і т. ін.

Які б не існували зовнішні відмінності між групами ашикив, їх поєднує спільна ха-рактерна риса, притаманна ашикській поезії: велику частину життя проводячи в мандрах, народні розповідачі заробляли собі на життя виступами на площах і святах перед простим народом. Іноді їх можна було побачити в па-лацах, на гулянках, в оточенні високопостав-лених осіб, де вони дивували своєю майстер-ністю багату аудиторію.

Мовні тенденції в середньовiчної ашик-ській поезії Кримського ханства

Як зазначалося вище, поети-ашики тво-рили задовго до виникнення Кримського ханства, ще у дописемний час.

У період прийняття ісламу і завоювання тих або інших народів, територій тюрки за-лишили лише епізодичний культурний відті-нок у традиціях ашикської поезії.

Розглядаючи кримськотатарську літера-туру в цілому, помітимо, що майже до XVI століття вона залишалася кипчацькою.

Впровадження османських, огузьких елементів до кримськотатарської мови по-чинається з 1475 року, тобто з моменту при-єднання Кримського ханства до військово-політичного союзу з Османською імперією, яке надалі переросло у всебічні культурні зв’язки споріднених народів.

Протягом усього XVI століття османська мова помітно зміцнює свої позиції, насампе-ред у кипчацькій мові кримськотатарської знаті.

Володіння османською мовою у цей період було престижним і свідчило про освіченість людини.


Т.Б. Усеїнов

Кримськотатарська палацова (світська) література так само зазнає впливу мови су-сідньої держави.

У творах, написаних у XVI столітті пала-цовими авторами Кримського ханства, мож-на знайти чимало форм, написаних під впли-вом або ж навіть османською мовою.

Протягом сторіччя тривав процес османі-зації палацової кримськотатарської мови, що “не завжди відбувався рівно і без ексцесів” [Установ 1979, 110].

Основна маса ашикив у цей період пише традиційні віршовані твори простою народ-ною мовою, проте данину моді віддають і деяких з них.

Так, палацові та яничарські, а також ре-лігійно-суфійські ашики, знайомі з класич-ними зразками поезії дивана, багато в чому наслідуючи її, починають писати змішаною кримськотатарсько-османською мовою.

Таким чином, османська мова, хоча дещо повільно, проникає до поезії деяких груп аши-кив. Водночас слід підкреслити і той факт, що у творчості сільських і кочових поетів-співа-ків даний вплив майже не простежується.

У XVI столітті в тюркомовних палацових літературах постає проблема зміцнення по-зицій мови “тюркі”. Кримськотатарська лі-тература набуває все більш виразних тюрк-ських рис [Banarli 1987, 561].

Біля джерел основної хвилі протюрксько-го руху стояв сам Алішер Навої (1441–1501). Те, що Навої був прихильником розвитку і “зміцнення позицій тюрксько-староузбець-кої мови” [Навои 1963, 217], – загальновиз-наний факт. Розвиток гуманістичної тради-ції, емоційна напруженість конфлікту, гли-бина змісту творів – все це зробило Алішера Навої неперевершеним класиком тюркської літературни.

Настав знаменний для тюркомовних на-родів 1433 рік, і великий середньовічний

узбецький класик вирішує “здійснити свій грандіозний задум” [Навои 1983, 3] – напи-сання поеми “Сум’яття праведних”, яка буде “відповіддю” (“назіра”) на “П’ятерицю” Нізамі Гянджеві (прибл. 1141–1209) та Аміра Хосрова Дехлеві (1253–1325).

Іззат Султан переконаний, що поет має при цьому дві мети: “перша – створення “тюркською” (староузбецькою) мовою вели-ких творів, таких, які є в персько-таджицькій літературі, друга – створення оригінального твору, рівнозначного попереднім зразкам” [Султон 1985, 226–227].

Протюркські настрої “не полишають ве-ликого узбецького класика” й у пізніший пе-ріод [Навои 1974, 194].

Подібні настрої були не лише в літературі Середньої Азії, а й в Азербайджані, а також у Причорноморсько-тюркському культурно-му полі.

Н.С. Банарлі у своїй книзі цитує слова М.Ф. Кьопрюлюзаде: “З часів султана Се-ліма Першого наслідування Навої просте-жується у низки авторів, таких як Ніязі, Азмі, Солохі, Кюрд Шукрю, Хазані” [Banarli 1987, 561].

Кримське ханство не було винятком. Процес виведення з кримськотатарської мови слів, що вживалися в спільноіслам-ському культурному і літературному просто-рі, відбувається на тлі збагачення її словами з народного, сімейно-побутового вжитку. Найбільш яскраво даний процес простежу-ється в літературі дивана.

Ашикська ж поезія, через свою універ-сальність, звичайно ж, зазнала мовних змін, але не настільки відчутних.

Так, близькі до дивана міські, яничарські та релігійно-суфійські ашики наслідують за-гальновизнану мовну тенденцію. А близьких до народу сільських і кочових ашикив даний процес майже не торкнувся.

ЛИТЕРАТУРААкын // БСЭ. 3-е изд. Т. 1. Москва, 1970. Бахши // БСЭ. 3-е изд. Т. 3. Москва, 1970.Навои Алишер. Избранное. Ташкент, 1968. Навои // БСЭ. 3-е изд. Т. 17. Москва, 1974. Навои Алишер. Смятение праведных. Ташкент, 1983.Султон И. Книга признаний Навои. Ташкент, 1985.Турецкая ашыкская поэзия / Сост., предисл., коммент. Х. Короглы. Москва, 1983.Усманов М.А. Жалованные акты Джучиева Улуса XIV–XVI вв. Казань, 1979. Banarli N.S. Resimli turk edebiyati tarihi. C.C. I-II. Istanbul, 1987.


ЧТО известно в науке о первом по времени полном переводе Библии на

арабский язык? Кому из ученых удалось проследить историю этого вопроса? Что-бы ответить на эти вопросы, попытаемся извлечь сведения, мнения у каждого из ав-торов, изучавших эту тему.

Академик И.Ю. Крачковский, замеча-тельный знаток арабских рукописей, об-щепризнанный авторитет в области исто-рии арабской литературы, написал статью о переводе Библии на арабский язык при халифе ал-Мамуне [Крачковский 1917, 189–196]. Этому выдающемуся ученому удалось собрать немаловажные сведения, посвященные первому переводу Библии на арабский язык. Источником сведений является сочинение Мухаммада б. Исхака ан-Надūма «ал-Фихрист». А также Бар-Ге-брей, его сведения заимствованы у Миха-ила Сирина, о переводе Евангелия [Chabot 1901, 431–432], и ал-Мас‘удū [Al-Masûdî 1894]. Стоит отметить, что в вывезенном еп. Порфирием Успенским с Синая спи-ске рукописей монастыря Св. Екатери-ны имеется упоминание о таком кодексе: “Книга Тора – пять книг. Переведена эта Тора с языка еврейского на язык арабский для ‘Абдаллāха повелителя правоверных ал-Мамуна в Багдаде в 205 году по годам арабов (790 или 827 по Р.Х.)”[Сырку 1891, 326]. С именем Ахмеда б.‘Абдаллāха б. Селāма связывается перевод всей Библии на арабский язык [Крачковский 1917, 189]. «Говорил Ахмед б.‘Абдаллāх б. Селāм, протежé эмира правоверных Гарун ал-Рашида. Я перевел эту книгу из книги ханūфов, они же сабии авраамовские, ко-торые веровали в Авраама – да будет ему мир – и сохранили его “свитки”, ниспос-ланные ему Аллахом. Книга эта очень длинна, но я извлек из нее самое необхо-димое» [Flügel 1871, 21,26–22,15]. О какой книге шла речь? Продолжим: «Говорил Ахмед б.‘Абдаллāх б. Селāм: Я перевел начало этой книги, “свитки”, Тору, Еван-гелие, книги пророков и учеников с языка

еврейского, греческого и сабейского, а это язык достойных каждой из этих книг, на язык арабский буквально, не стремясь при этом к улучшению выражения или к разу-крашиванию из боязни исказить. В книге, которую я передал, я не прибавлял ничего и не сокращал, за исключением некото-рых выражений, которые ставятся впереди на языке заслуживающих этой книги». В другом месте в книге Ахмед б.‘Абдаллāх б. Селāм говорит: «Общее число пророков было сто двадцать четыре тысячи триста пятнадцать, среди них некоторые были по-сланы с откровением на устах. Общее чис-ло книг, которые Всемогущий Бог открыл, было сто четыре. Среди этих книг Всемо-гущий Бог открыл сто книг Священного Писания в период от Адама до Моисея» [ 1985, 112:4–21]. У Б. Доджа пере-вод этого же места [Dodge 1970, 42].

Сведения о переводе Евангелия на араб-ский язык мы получаем от И. Крачковского [Крачковский 1917, 194]. По его словам, мусульманский эмир ‘Амр приказал яко-витскому патриарху Ханне (631–648 гг.) перевести Евангелие на арабский язык, опустив с упоминанием об Иисусе Хри-сте крещение и крест. Когда патриарх от-казался изменить хоть йоту в священном для него тексте, эмир, пораженный его твердостью, сказал: «Иди и пиши как зна-ешь». Г. Граф также упоминает об этом в своем труде [Graf 1905, 4]. Источником этого рассказа для большинства писавших об арабских переводах Евангелий служил Бар-Гебрей. Его сведения заимствованы у Михаила Сирина, о переводе Евангелия [Chabot 1901, 431–432]. Бар-Гебрей (ум. в 1286 г.), Михаил Сирин (ум. в 1169 г.) – ав-торы достаточно поздние по отношению к описываемому событию, оба – яковиты. Самым выдающимся автором-яковитом был Мафриан Бар-Гебрей. Кроме арабской обработки своей хроники, первоначально написанной по-сирийски, он оставил не-сколько небольших богословских сочине-ний, тоже на арабском языке [Брокельман

Н.Я. Возна

ИСТОЧНИКИ ПО ИСТОРИИ АРАБСКИХ ПЕРЕВОДОВ БИБЛИИ.

ИЗДАНИЕ АРАБСКИХ ПЕРЕВОДОВ БИБЛИИ


Н.Я. Возна

1908, 4–5]. Самый факт беседы эмира с патриархом нашел себе подтверждение в одной сирийской рукописи 874 года, издан-ной и анализированной аббатом Ф. Нау в 1915 г. На основании этой рукописи Ф. Нау устанавливает точную дату диспута 9 мая 639 года [Крачковский 1917, 194]. Для того чтобы удостоверить вышеизложенные све-дения о переводе Евангелия с сирийского на арабский язык, приведем перевод с си-рийского хроники Михаила Сирина.

«В это время Мартин, епископ Рима, собрал Собор в том же Риме. И собрал он 109 епископов, и предали они анафеме Ираклия-императора, и Сергия, и Пирра, и Павла за то, что они не исповедовали в Хри-сте две воли, и два действия, и две приро-ды, и две ипостаси, согласно исповеданию (Томосу) Льва. В это время ‘Амру сын Са-‘да, эмир таúйайē, приказал, чтобы кресты над храмами не появлялись и были уни-чтожены начертания их на стенах. ‘Амру написал к Иоанну, патриарху нашему, и, когда вошел тот к нему, начал говорить речи необычные и противные Писанию. И начал он (‘Амру) задавать (ему, патриарху) вопросы трудные. Он же, патриарх, стал разрешать их все примерами из Завета Ветхого и Нового, а также примерами (из мира) природы. И когда увидел он (‘Амру) смелость его и разностороннюю ученость его, удивился. И затем приказал он ему, говоря: “Переведи мне Евангелие ваше на язык сарацинский, то есть таййайē. Толь-ко слова “Христос – Бог”, “Крещение” и “Крест” не вноси (в текст). Он же, Блажен-ный, ободренный Господом, сказал: “Не понравится Богу, если одну «йод» или чер-точку из Евангелия устраню я, даже если пики все и копья все, какие есть в стане твоем, пронзят меня”. Увидев, что ему не удастся убедить его, ‘Амру сказал: “Давай пиши, как хочешь ты”. Патриарх собрал епископов и пригласил танукайē [Пигу-левская 1964, 180], ‘акулайē [Пигулевская 1964, 280], ту‘айē [Пигулевская 1964, 65, 280], которые знали языки арабский и сирийский. И приказал он им перевести Евангелие на язык арабский. Было пред-писано, чтобы каждое предложение, пере-веденное ими, пред глазами всех перевод-чиков прошло. Таким образом, Евангелие было переведено и представлено царю” [Шабо 1899, 421–422].

Как отмечает И. Крачковский, более твердые опорные пункты для датировки мы получаем во второй половине IX в. К этому времени относятся древнейшие датированные рукописи с отрывками пере-водов как канонических, так и не канони-ческих книг Священного Писания. Пол-ного перевода этого времени пока не най-дено, но возможность его существования доказывается самым количеством и разно-образием переводов отдельных частей. Ис-следование текста истории мусульманина ал-Йаскубū (ум. в 891 г.) [Klamroth 1895, 117–128] дало возможность установить, что в его распоряжении был еще один перевод Евангелий с сирийского языка на арабский, помимо того, который нам изве-стен [Крачковский 1917, 194].

Переводы Библии с еврейского языка на арабский выполнил Хунайн б. Исхак (810–873 гг.). Ал-Мас‘удū упоминает о Хунайне б. Исхаке следующее [Al-Masûdî 1894, 112–113]: «Птолемей IV царствовал в Александрии двадцать два года. Для него в Александрии была переведена Тора се-мидесятью двумя первосвященниками из Египта с еврейского языка на греческий. В то время уже был сделан перевод этой книги с оригинала на арабский язык не-сколькими людьми. И среди них, ни рань-ше ни позже, Хунайн б. Исхак выполнил наилучший перевод Торы, который был в применении у многих людей. Израильтя-не, принадлежащие к группе ашма‘асит, великому собранию народа, и группе ана-нийат, собранию людей, которые стремят-ся к справедливости и единобожию, на них опираются при толковании еврейских книг Торы, Пророков, Псалмов, всего двадцать четыре книги. Их перевод на арабский язык принадлежит некоторой группе из-раильтян, признаваемых у них. Мы видели большинство из них. Абу Касūр Йахйā б. Закарийā, табаранский писец, ашма‘асит. Его смерть была в пределах 320/932 г. Са‘ūд б. Йа‘куб ал-Файйумū, ашма‘асит. Он занимался у Абу Касūра. Многие из них уважали его толкование».

Первой потребностью говорящих по-арабски христиан был, конечно, перевод Библии. Такие переводы возникли уже давно в различных местах области распро-странения арабского языка, но ни один из них не получил канонического значения.


Источники по истории арабских переводов Библии. Издание арабских переводов Библии

Начиная с VIII в. священнослужители и монахи восточнохристианских общин ста-ли переводить на арабский язык Библию, Евангелия, Псалмы и произведения отцов церкви. Постепенно возрастало и число авторов, которые писали по-арабски ком-ментарии к Писанию. Стихи арабских поэтов христианского вероисповедания пользовались большой популярностью в мусульманской среде [Халидов 1985, 59]. Большинство позднейших переводов Биб-лии примыкает к сирийскому тексту, либо к Пешитте, либо к Гексапле. От Пешитты берут начало различные арабские перево-ды, которые во многих местах передают сирийский текст лучше, чем новейшие из-дания [Христианство 1993, 233]. Габриель Сионита перевел с сирийского на арабский язык Библию. Этот перевод содержится в рукописи Paris Arabic 1 [Graf 1944, 92–93]. У Дедерлайна есть упоминания о Г. Сио-ните [Döderlein 1778, 177]. А. Крымский сообщает также, где можно найти сведе-ния о Г. Сионите [Крымский 1971, 402].

Наиболее важная группа арабо-христи-анских текстов выходят из Южной Пале-стины. Рукописи датируются IX–X вв. Эти рукописи были переписаны в монастырях Южной Палестины, включая Синай, и хранились в основном в монастыре Свя-той Екатерины на горе Синай. Некоторые недатированные рукописи этой группы, возможно, были написаны в VIII в. Един-ственный недостаток этих древних южно-палестинских арабо-христианских текстов заключается в том, что они преимуще-ственно являются переводами с греческо-го и сирийского и, особенно переводы Биб-лии, так буквальны, что едва ли их можно назвать арабскими. Наибольшую важность приобретают те немногие тексты из этой группы, которые первоначально были на-писаны на арабском языке, сохраняя все черты, присущие средневековому арабско-му языку. Х.Л. Флейшер был первым, кто, в 1847–1864 гг., лингвистически исследо-вал Синайские рукописи [Blau 1988, 124]. Монастырь Св. Екатерины был основан во время правления императора Юстиниана в VI в. А. Атия приводит перечень арабских рукописей из Синайского монастыря [Ati-ya 1955]. Общее число арабских кодексов составляет 602, из них 306 в микрофиль-мах. Список микрофильмов А. Атия при-

водит на страницах xxi–xxviii. Арабская коллекция включает значительную часть книг Ветхого Завета, Евангелий и пропо-ведей, библейские комментарии, литур-гии, гомилии, жизни святых мучеников, каноны, дневники, трактаты и др. [Atiya 1955, 12].

Духовный застой, наступивший в Перед-ней Азии после монгольского нашествия, христианскую литературу опустошил еще в большей мере, чем мусульманскую. Время с XIV по XVI век обозначает в христиан-ско-арабской литературе громадный про-бел. В XVIII веке арабская литература сно-ва достигла расцвета благодаря стараниям маронитов [Брокельман 1908, 8]. Со второй половины XVIII в., возможно под влия-нием европейских миссионеров, римский перевод, датируемый 1671 г., стал распро-страняться внутри коптской церкви. Это издание было основано главным образом (для Ветхого Завета) на рукописи Vatican Arabic 468. Эта рукопись была завершена мелькитским священником Давидом, сы-ном священника Тадуруса, сына священ-ника Вахба, из деревни Бтуран в Триполи в 1578–1579 гг. Распоряжение последова-ло от Ж. Элиано, он планировал публика-цию арабской Библии (см. колофоны фо-лий 489v–90r) [Coptic Encyclopaedia 1991, 1828]. Согласно Г. Графу [Graf 1944, 112], в коптском патриархате в Каире хранятся не менее чем одиннадцать рукописей текста римского перевода, скопированные между 1691-м и 1833 гг. Издание в Риме всей Биб-лии в двух томах копта Руфа’ūла ал-Тухū датируется 1752 г. Его версия представляет ревизию римского перевода с улучшенным стилем. Эта версия была предназначена для распространения среди египетских христи-ан [Coptic Encyclopaedia 1991, 1830].

Арабские версии Библии были сделаны из различных источников, в основном с греческого языка, сирийского и коптского. Коптская церковь была знакома, по край-ней мере, с восьмью различными арабски-ми переводами Пятикнижия. Почти все из этих рукописей исходят из разных общин и получили различную степень коптского влияния. Эти версии являются переводами с еврейского языка, греческого, сирийского, коптского и латыни. Первая версия Пятик-нижия была сделана непосредственно с ев-рейского масоретского текста египетским


Н.Я. Возна

евреем Саадией б. Юсуф ал-Фаюми в Суре 942 г. Саадия является основателем сред-невековой еврейской экзегезы. Его пере-вод местами принимает характер парафра-за. Эта версия была впервые опубликована еврейской графикой в Константинополе в 1546 г., позже издана Деренбургом в 1893 г., а затем переиздана в Парижской и Лондонской Полиглоттах [Coptic Encyclo-paedia 1991, 1833]. О Саадии Гаоне упо-минает также Дедерлайн в своей работе [Döderlein 1778, 153]. Наиболее распро-страненная версия Пятикнижия основана на тексте Пешитта. Эта версия первона-чально находилась в применении у мель-китов в Египте. Нам известно большое ко-личество рукописей этой версии, включая рукописи, написаные особенным шрифтом каршуни. Самые ранние из них – коптско-го происхождения. Рукописи XIII–XIV вв. в хронологическом порядке приводятся в коптской энциклопедии [Coptic Encyclopa-edia 1991, 1834]. Другая версия сирийско-го происхождения переведена мелькитом ал-Хāрис б. Синан б. Сунбāт, который был хорошо известен среди коптов. Эта вер-сия появилась в коптской церкви не позже 1-й пол. XIII в. Особый интерес представ-ляет самая ранняя из этого собрания (Natio-nal Library, Paris, Arabic 15), датируемая XIV в. Две другие рукописи (Bible 30; Bib-le 21) хранятся в коптском патриархате в Каире, параллельно приводится текст с ев-рейским оригиналом [Coptic Encyclopaedia 1991, 1834]. Перевод с еврейского языка Пятикнижия хранится в Британском му-зее. Стихотворный перевод Псалмов был сделан Хафз ал-Кути в X в. Перевод этот находится в рукописи в Амвросийской библиотеке в Милане; Моисей ибн-Эзра цитирует некоторые места из этого пере-вода в своих поэтических произведениях [Еврейская Энциклопедия 1911, 514].

Некоторые арабские версии, которые находятся в употреблении у коптов, про-исходят непосредственно с греческой Сеп-туагинты. Книга Руфь, очевидно, не всегда была в употреблении среди коптов. Ме-сто книги Руфь в Библии также различно. Иногда эта книга следует за книгой Судей, как в Септуагинте, а иногда расположение книги находится после книг Царей. Неиз-вестно, является ли книга Руфь, напеча-танная в Полиглоттах, текстом коптского

происхождения. Копты были знакомы, по крайней мере, с четырьмя различными арабскими версиями книги Руфь. Первая версия переведена с сирийского языка. Наиболее раннее свидетельство отмечено в египетской рукописи (Arabic 449), которая датируется 1335 г. и хранится в библиотеке Ватикана. В этой рукописи книга Руфь сле-дует за книгой Судей. Вторая версия пере-ведена с Септуагинты, или под влиянием коптского языка. Эта египетская рукопись (Arabic 23) датируется XIV в. и находится в национальной библиотеке Парижа. Тре-тья версия засвидетельствована в римском издании 1671 г. Эта версия представляет собой смешанный текст, основанный глав-ным образом на ватиканской рукописи Ara-bic 468; переведена с Пешитты, с грече-ским влиянием. Четвертая версия издана в Риме в 1752 г. Руфа’ūлом ал-Тухū. Соглас-но Графу, это обработка третьей версии [Coptic Encyclopaedia 1991, 1835].

Краткие описания в рукописных ката-логах предполагают, что копты были зна-комы, по крайней мере, с шестью разными арабскими версиями книг Хроник [Coptic Encyclopaedia 1991, 1827]. Самая ранняя рукопись, которая вошла в полиглоттные издания Библии,– это версия (National Libr-ary, Paris, Arabe 23), скопированная в Егип-те в начале IV в. Листы 168v–87v содержат I, II Хроник [1:1–35:11]. Конец рукописи – II Хроник [35:12–36:23] был найден в Ко-пенгагене (Arabic 76, fols.3r–4r). Три другие рукописи содержат ту же версию. (1) Nati-onal Library, Paris, Arabe 1 (A.D. 1585), fols. 168v–195v; (2) Coptic Patriarchate, Cairo, Bible 38 (fols. 168r–218v). В этой рукописи первая книга Хроник называется «Шестая книга царей» и разделена на шесть глав. Вторая книга Хроник называется «Книга Соломона, сына Давида» и не разделена на главы; (3) Bodleian Library, Oxford, 270, (fols.183v–end; Nicoll, Christian Arabic 2, ко-нец XVII в.); рукопись повреждена и оста-навливается на месте II Хроник [17:17]. Первая книга Хроник в этой рукописи име-ет название «Шестая книга царей».

В коптской арабской рукописной тра-диции книга Эздры всегда называется «Вторая книга Эздры», как в Септуагинте. В большинстве случаев эта книга также включает книгу Нехемии, как в еврейском переводе. Есть четыре различные арабские



версии книги Эздры, переведенной коп-тами. Первая версия, которая не только является самым ранним свидетельством, однако стилистически наиболее архаична, обнаруживается в двух рукописях, одна из которых скопирована в Каире в 1335 г. и находится в Бодлеянской библиотеке в Оксфорде (Bodleian Library, Oxford, 251). Другая рукопись из Египта – датируется концом XVI в. Местонахождение ее – в Ва-тиканской библиотеке (Vatican Library, Ara-bic 3) [Coptic Encyclopaedia 1991, 1829]. Вторая арабская версия, которая была в употреблении среди коптов, вошла в по-лиглоттные издания Библии. Этот текст полностью отличен от первой версии. Со-гласно Э. Редигеру, цитируемый Графом [Graf 1944, 26, 112], этот текст, по-видимо-му, был переведен с сирийской версии Пе-шитта [Coptic Encyclopaedia 1991, 1830].

Копты были знакомы с семью различ-ными арабскими версиями книги Судей. Первая широко распространенная версия была переведена с сирийской Пешитты с влиянием греческого языка. Эта версия была опубликована в двух Полиглоттах. Вышло критическое издание Б. Натсона [Knutsson 1974, 238–268]. Автор этой вер-сии неизвестен, впрочем как и датировка. Самая известная ранняя рукопись дати-руется концом XIII в. и иракского проис-хождения. Неизвестно, в какое время эта версия попала в коптскую церковь. Самая ранняя коптская рукопись версии книги Судей датируется 1344 г. Эта версия за-свидетельствована на сегодня в пятнад-цати рукописях, двенадцать из которых коптского происхождения [Coptic Encycl-opaedia 1991, 1831]. Вторая версия книги Судей известна только по двум рукописям, обе коптского происхождения. Первая ру-копись находится в Бодлеянской библи-отеке (Oxford, 493), вторая – в коптском патриархате (Cairo, Bible 37). Третья вер-сия Судей известна лишь из единственной рукописи коптского происхождения, дати-руется 1335 г. (Vatican Library, Arabic 449). Рукопись имеет две лакуны: книга Судей [6:13–32; 18:30–19:24] [Coptic Encyclopae-dia 1991, 1831].

Книга Нехемии не всегда обнаружива-ется в арабских рукописях у коптов. Со-гласно Э. Редигеру [Roediger 1829, 106–110], текст Нехемии был переведен с двух

разных источников: часть текста Нехемии [1:1–9:27] была переведена с еврейского в период с X по XIII вв. Впоследствии текст был интерполирован христианином на основе сирийской Пешитты. Переводы ча-стей Нехемии [9:28 – до конца] восходят к сирийскому языку и датируются примерно XIV в. [Coptic Encyclopaedia 1991, 1832].

На этом завершим обзор арабских вер-сий Ветхого Завета, представленных в коптской энциклопедии.

А. Атия в своей работе перечисляет все арабские рукописи Синая [Atiya 1955, 1–4], ниже приводится их перечень.

1. Ветхий Завет. Девятый век. 148 ли-стов. Размер рукописи 23x16 см. Рукопись выполнена на пергаменте и содержит кни-ги Иова, Даниила, Иеремии и Иезекиила.

2. Ветхий Завет. Десятый век. 266 ли-стов. Размер рукописи 27х16 см. Руко-пись выполнена на бумаге и содержит Пятикнижие.

3. Ветхий Завет. Десятый век. 281 лист. 26,5х16 см. Бумага. Пятикнижие.

4. Ветхий Завет. Десятый век. 75 листов. 27,5х16 см. Бумага. Книга Хроник I–II.

5. Ветхий Завет. 1233–34 гг. 205 ли-стов. 26х18 см. Бумага. Пятикнижие со вступлением.

6. Ветхий Завет. 1348 г. 373 листа. 25х17,5 см. Бумага. Пятикнижие.

7. Ветхий Завет. Тринадцатый век. 347 листов. 25,5х16,5 см. Бумага. Книги про-роков Исаи, Иосии, Иоиля, Амоса, Овадии, Йоны, Михи, Нахума, Хаваккука, Цфаньи, Хагая, Захарии, Малахия, Иеремии, Плач Иеремии, Иезекиила и Даниила.

8. Псалмы и оды. 977 г. 190 листов. 17,5х14,5 см. Бумага. Важный ранний ко-декс содержит 150 листов.

9. Псалмы и оды. Одиннадцатый век. 195 листов. 14х10 см. Пергамент. Псалмы 1–150.

10. Псалмы и оды. Одиннадцатый век. 134 листа. 16х12 см. Бумага. 151 псалом и 10 од.

11. Псалмы и оды. Двенадцатый век. 270 листов. 15,5х11 см. Пергамент. Псал-мы 1–151.

12. Псалмы и оды. Тринадцатый век. 230 листов. 16х11 см. Пергамент. Псалмы 27–151 и оды 1–7.

13. Псалмы. 1231 г. 127 листов. 17х12,5 см. Бумага.


Н.Я. Возна

14. Псалмы. 1259 г. 167 листов. 22х14 см. Бумага. Псалмы 1–150 и оды 1–10.

15. Псалтирь. 1266 г. 397 листов, раз-мер 20,5х14 см. Бумага.

16. Псалмы. 1282 г. 193 листа. 18,5х12,5 см. Бумага.

17. Псалтирь. XIII в. 257 листов, 17,8х13 см. Бумага.

18. Псалтирь. XIII в. 397 листов, 13,5х9 см. Бумага.

19. Псалтирь. 1381 г. 119 листов, 17,5х11 см. Бумага.

Какие ранние рукописи арабских вер-сий Нового Завета рассматривает Б. Мец-гер? Ниже приводится их перечень [Мец-гер 2003, 278–282].

1) Cod. Vaticanus arabicus 13, по Тишен-дорфу (Greg. Cod. 101). Древнейшая руко-пись принадлежит монастырю Мар Саба возле Иерусалима. Кардинал Май и Гвиди приписывают рукопись к VIII в., а Граф и Вебус относят эту рукопись к IX веку. Ру-копись написана куфическим письмом. Из-начально рукопись содержала Псалтирь, Евангелия, Деяния и все Послания. Среди них дошли только Послания Павла и части Евангелий на 178 инфолио. Свободный перевод с сирийского языка, с некоторыми старосирийскими прочтениями.

2) По-видимому, древнейшая датиро-ванная арабская рукопись Деяний Апо-столов и Соборных посланий – араб-ский Синайский кодекс (cod. Sinai arab. 151). Написан в 867 г. письмом, которое А.С. Атийя определяет как «почерк, пере-ходный между “насх” и куфическим» [At-iya 1955, 6]. Многочисленные примечания на полях кодекса содержат экзегетические комментарии. Текст Посланий к римлянам, 1 и 2 коринфянам и филиппийцам, вместе с маргиналиями, издал с английским пе-реводом Х. Стааль [Staal 1969]. Перевод арабской рукописи 151 отличается от вер-сии Э. Смита и К. Ван-Дейка, чей перевод находится в применении у многих христи-анских церквей на Ближнем Востоке [Staal 1969, V–VI].

3) Арабская рукопись Борджиа: MS. Borg. Arab. 95. IX в. (согласно Вебусу, пе-реписана до 885 г.); 173 листа; содержит Четвероевангелие. Переведена с греческо-го, вероятно, в монастыре Мар Саба.

4) Кодекс из 226 листов, датирован-ный 892 г. Привезен К. Тишендорфом в

Императорскую библиотеку Санкт-Пе-тербурга. Содержит Послания Павла в версии, сделанной, вероятно, с Пешитты. Текст этой рукописи исследовал Э. Сте-ни [Stenij 1901]. В библиотеке монастыря Сигуэнца хранится лист пергамена с от-рывками из Послания к галатам на латы-ни и арабском языке. Издатели датируют его по палеографическим данным концом IX – началом X в.

5) Синайская арабская рукопись: Ms. Sinai arab. 155, IX–X вв. На 216-ти фолио. Содержит арабскую версию «Премудро-сти Иисуса, сына Сирахова» и несколько Посланий Павла, которые были изданы М.Д. Гибсон [Gibson 1894].

6) Синайская арабская рукопись: MS. Sinai arab. 154, IX в. Содержит перевод Деяний и всех семи Соборных Посланий (в греческом порядке), сделанный с сирий-ского языка [Gibson 1899].

Следующие описания арабских рукописей взяты из каталога А.С. Атийя [Atiya 1955].

1) MS. Sinai arab. 70, содержит Четве-роевангелие, датируется IX в.

2) MS. Sinai arab. 72, содержит Четверо-евангелие 897 года – «полный и четко да-тированный экземпляр, переписанный аккуратным куфическим письмом; текст разбит на разделы согласно греческому ка-лендарю церковных чтений».

3) MS. Sinai arab.73, содержит Посла-ния Павла, датируется примерно IX в. Текст неполный, начинается с [Рим 6:20– 2 Тим 3:8] [Troupeau 1970, 343–351].

4) MS. Sinai arab. 74, содержит Четве-роевангелие, датируется примерно IX в. Текст написан древним куфическим пись-мом, разбит на разделы согласно греческо-му календарю чтений.

И в заключение можно сделать следую-щие выводы. История изучения арабских переводов Библии занимает важное место в историческом процессе развития разных этноконфессиональных групп. Несмотря на небольшое количество источников по истории арабских переводов Библии, в ходе исследования удалось собрать из них сведения, относящиеся к тому времени, когда начали осуществляться самые ран-ние переводы Библии на арабский язык, а также представить полный обзор всех со-хранившихся рукописей Библии на араб-ском языке.



D 226. Три тома. 6744–6746 гг. от сотворения мира/1235–1238 гг. Дамаск. Копия рукописи, переписаннойв Антиохии в 6530/1022 г., см. т. I, л. 16б. Рисунки, изображающие евангелистов (чернилами).

10367Одна из первых редакций Библии на араб-ском языке.

A 429. 95 л. [XVIII в.] – приписка, л. 95б.

10368Вольный перевод с греческого языка в 20 главах (асхах), одноименная книга канони-ческой Библии состоит из 51 главы. Переводчик данной версии – Фасийун (Фи-нун) ибн Аййуб, или Pethion в европейской литературе, жил ок. IX в. в Багдаде (в руко-писи не назван).

С 866. 208 л. [XI–XII в.]. Деф., небольшие лакуны после лл. 48, 180.

10369Четвероевангелие, содержит полный текст ортодоксальной версии (л. 18а) с введением (ал муккаддима) в 7 главах, таблицами (ка-ванин и джадавил), комментарием (шарх) в начале каждого из Евангелий и библиогра-фическими справками о евангелистах.

А 506. Лл. 51а–340б. [6]744/1236 г. Дата переписчика (л. 340б) стерта и читается с трудом.

10370 Только текст Евангелий, разделенный на чтения.

С 263 (387). 194 л. [XIV в.]. Роскошный каллиграфический экземпляр. Унваны, медальоны.

10371Первые три Евангелия предварены биоби-блиографическими справками о евангели-стах.

А 188 (388). 182 л. 1064/1654 г. Тараблус аш-Ша’м.

10372Только текст Евангелий, в том же переводе, что и № 10371.

B 1214. 150 л. 1654 г. Коломна. Авто-граф Павла Алеппского. Переплет укра-шен накладным серебром.

10373Канонический церковный текст, дополнен-ный переписчиком предисловием к Еван-гелию от Матфея и общим введением Ибн ал- ‘Ассаля к своему арабскому переводу Четвероевангелия. Дополнения перенесе-ны с коптско-арабской рукописи, которая имела дату 658/1260 г. и была скопирована с автографа переводчика.

С 867. 156 л. [XII в.]. Деф., недостает 1–2 листов в начале и конце, лакуны по-сле лл. 102, 109.

10374Послания и деяния апостолов с указателем евангельских и апостольских чтений.

Таблица 1. Арабские рукописи Ветхого и Нового Завета и толкования к ним [Халидов 1986,

495–496]


Н.Я. Возна

D 228. 236 л. 742/1341 г. Дамаск. Ро-скошный каллиграфический экземпляр; унваны, розетки, обрамления золотом и красками. Деф., нет конца.

C 868. 171 л. [XI в.]. Порядок листов: 29–32, 1–28, 33–75, 79, 84, 80–83, 76–78, 85–90, 91ба, 92–171. Деф., нет начала и конца, многочисленные лакуны.

10376Псалтырь на пергамене с параллельным греческим текстом, восходящим к прото-графу, возможно имевшему дату 6004 г. от Адама/ 496 г. н. э., см. приписку на л. 2а. Всего ок. 60 псалмов.

B 1215. 308 л. [XII в.]. Рукопись на бу-маге. Деф., нет по 1 листу в начале и по-сле л. 141, нет конца.

10377Параллельный греческо-арабский текст в два столбца; на лл. 280а – 308 – тасабих.

А 187 (385). 127 л. 7158 г. от Адама [1058 г.], 1650 г. Заказной каллиграфи-ческий экземпляр. Автограф Йусуфа ал Мусаувира; он же украсил рукопись 33 цветными миниатюрами.

10378Псалтырь мелькитской литургии, в кон-це – 10 тасабих.Переводчик с греческого языка ‘Абдаллах б. ал-Фадл ал-Антаки (жил в XI в.), в руко-писи не назван.

B 467 (384). 166 л. [XVII в.] 10379Перевод того же ‘Абдаллаха б. ал-Фадла ал-Антаки, в рукописи не названного.

А 506. Лл. 6а – 50а. [[6]744/1236 г.] 10380

Отдельные евангельские чтения с коммен-тарием анонимного автора (ал-муфассир).

В 1216. 287 л. [XVI в.] 10381

(ум. в 435/1043 г.)Первая часть сочинения – введение в 12 главах и комментарий к псалмам от 1-го по 81-й включительно.

В 1227. Лл. 116а 117а. [7173/1665 г. Грузия]. Автограф автора.

Таблица 1 (продолжение). Арабские рукописи Ветхого и Нового Завета и толкования к ним [Халидов 1986,

495–496]



ЛИТЕРАТУРААрабские переводы Библии // Еврейская энциклопедия. Т. IV. Санкт-Петербург, 1911.Библейские переводы // Энциклопедический словарь. Христианство. Том I. Москва,

1993.Брокельман К. Христианско-арабская литература// Христианское Чтение. Перевод

И. Крачковского, 1908.Крачковский И.Ю. О переводе Библии на арабский язык при халифе ал-Мамуне//

Христианский Восток. T. VI. Выпуск I. Петроград, 1917. Крымский А.Е. История новой арабской литературы. Москва, 1971.Мецгер Б.М. Ранние переводы Нового Завета. Москва, 2003.Пигулевская Н.В. Арабы у границ Византии и Ирана в IV–VI вв. Москва–Ленин-

град, 1964. Сырку П. Описание бумаг еп. Порфирия Успенского. Санкт-Петербург, 1891.Халидов А.Б. Арабские рукописи и арабская рукописная традиция. Москва, 1985. Халидов А.Б. Арабские рукописи Института востоковедения. Часть I. Москва, 1986.Шабо Ж.Б. Хроника Михаила Сирина. Т. I. Париж, 1899. Al-Masûdî. Kitâb at-tanbîh wa’l-ischrâf, ed. M.J.De Goeje, T.VIII, Lugduni-Batavorum,

E.J. Brill 1894.Atiya A.S. The Arabic manuscripts of mount Sinai. Vol. 1. Baltimore, 1955. Blau J. Studies in middle Arabic and Judaeo-Arabic variety. Jerusalem, 1988.Chabot J.B. Chronique de Michel le Syrien. T. II. Paris, 1901. (переиздание: Bruxelles,

1963).Dodge B. The Fihrist of al-Nadīm. A tenth-century survey of Muslim culture. Colum-

bia University Press. Vol. I. New York, 1970.Döderlein J.C. Von arabischen Psaltern im Repertorium für Biblishe und

Morgenländische Litteratur. Leipzig, 1778.Flügel G. Kitâb al-Fihrist. B.1. Leipzig, 1871. Gibson M.D. An ArabicVersion of the Epistles of St. Paul to the Romans, Corinthians,

Galatians, with Part of the Epistle to the Ephesians. Studia Sinaitica, No. II. London, 1894.Gibson M.D. An Arabic Version of the Acts of the Apostles and 7 Catholic Epistles.

Studia Sinaitica. No. VII. London, 1899.Graf G. Geschichte der christlichen arabischen Litteratur. Bd. 1. Città del Vaticano.

1944. Graf G. Die christlich – arabische Literatur. Freiburg, 1905.Klamroth. Der Auszug aus den Evangelien bei den arabischen Historiker al-Ja‘qûbî.

Hamburg, 1895.Knutsson B. Studies in the Text and Language of three Syriac-Arabic Versions of the

Book of Judicum with special reference to the Middle Arabic Elements. Leiden, 1974.Old Testament, Arabic versions//Coptic Encyclopaedia. New York, 1991.Roediger E. De origine et indale arabica librorum Veteris Testamenti historicorum

interpretations. Halle, 1829.Staal H. Codex Sinai Arabic 151, Pauline Epistles. Vol.xl. Salt Lake City, 1969.Stenij. Die altarabische Ubersetzung der Briefe an die Hebräer, an die Römer und an

die Korinther, aus einem in Saint-Petersburg befindlichen Codex Tischendorf vom Jahre892. Helsinki, 1901.

Troupeau G. “Une ancienne version arabe de l’épître à Philemon”// Mèlanges de l’Université Saint-Joseph, 1970. T. XLVI.


ПОЧАТОК ХІХ ст. в Росії, як і в Євро-пі, було позначено посиленням заці-

кавленості Сходом, насамперед Єгиптом1 і сусідньою Персією. Починаючи з 1804 р., в усіх російських університетах виклада-лися перська і арабська мови. Відомості про східний побут і звичаї розповсюдили-ся в суспільстві; східні ужиткові предмети, одяг почали входити до побуту дворянства. Показовими є пушкінські рядки з поезії-послання “Орлову” (1819): “В бухарской шапке и в халате Я буду петь моих богов”.

У 1810 р. в Росії виникла ідея створен-ня Азіатської академії. За задумом автора проекту С. Уварова (в майбутньому пре-зидента Академії наук), Азіатська акаде-мія мала стати центром вивчення давніх і нових азіатських мов, підготовки фахів-ців-сходознавців. Цим планам не судило-ся здійснитися. Натомість у 1818 р. в Пе-тербурзі відкрився Азіатський музей, де було зібрано велику кількість стародавніх рукописів, монет, виробів прикладного мистецтва.

У першій третині ХІХ ст. в Росії вида-валася велика кількість журналів, альма-нахів, у яких постійно фігурувала східна тематика. Помітну роль у розвитку ро-сійського орієнталізму відіграли журна-ли “Вестник Европы”, “Сын отечества”, “Азиатский вестник”, “Московский вест-ник”, “Московский телеграф”, “Север-ная лира” та інші2. Схід увійшов у життя і творчість О. Пушкіна3, В. Кюхельбекера, О. Грибоєдова – “певца, воспевшего Иран и – ах – сраженного Ираном” (за словами В. Кюхельбекера), Л. Якубовича, А. Бесту-жева-Марлінського, О. Сенковського та ін.

У цей час розгорнулися літературні дискусії про “східний стиль”, насліду-вання східного способу життя, роль і зна-чення східних літератур у розвитку євро-пейської поезії тощо. Актуальні і сьогодні глибокі спостереження – “Два обстоя-тельства имели решительное воздействие на дух европейской поэзии: нашествие мавров и крестовые походы. Мавры вну-шили ей исступление и нежность любви,

приверженность к чудесному и роскошное красноречие Востока…”4 – перемежовува-лись з наївними коментарями до перекла-дів із арабської і перської поезії. Подібні коментарі викликали посмішку у перекла-дачів і сходознавців вже на початку ХХ ст. Наприклад, вислів “образ черного негра, которого Аллах поставил как родинку на челе белого дня” перекладач пояснює та-кими словами: “Сие выражение покажет-ся странным; но должно знать, что черная родинка на челе, на щеке или на душке во сто крат увеличивает красоту в глазах ази-атца. По сей-то причине многие азиатские женщины (в том числе и татарки, живущие в России) украшают лицо свое черными мушками (“Казан. Вестник” 1829)”5.

Поезія персів і арабів у 20-х роках ХІХ ст. часто перекладалася європейськи-ми мовами у формі прози, а проза часом передавалася віршем, проте без дотриман-ня формальних ознак східної поезії.

Освоєння поезії Гафіза Ширазі – найві-домішого перського лірика XIV ст. і непе-ревершеного майстра газелі – почалося в Росії ще в 10–20-х рр. ХІХ ст. Це були по-одинокі переклади й переспіви, надрукова-ні в літературних альманахах, і зроблені з французького чи німецького джерела – по-середника.

Збірний реєстр російської бібліогра-фії про Гафіза ХІХ – поч. ХХ ст. подав А. Кримський у монографії “Хафіз та його пісні” (1924), зазначивши при цьому, що “трохи чи не все – самі дрібниці”.

До речі, в цьому реєстрі немає відомої поетичної мініатюри О. Пушкіна “Из Ха-физа” (“Не пленяйся бренной славой…”) з підзаголовком “Лагерь при Евфрате”. Ця оригінальна поезія (а не переклад з Гафіза) пов’язана з поїздкою Пушкіна у 1829 р. на Кавказ. У рукописі О. Пушкі-на вірш має назву “Шеер 1. Фергат-Беку”. Фергат-Бек – татарський юнак, який від-бував службу у мусульманських частинах російської армії (шеєр – з азербайджан-ської мови перекладається як “полк”, а з перської та арабської ще й як “вірш”).

Т.Ф. Нечай-Маленька

ГАФІЗ У РОСІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – поч. ХХ ст.: ВНЕСОК А. КРИМСЬКОГО


Гафіз у російській літературі XIX – поч. XX ст.: внесок А. Кримського

Вродливий юний рекрут, який мусив во-ювати з одновірцями-мусульманами в роки російсько-турецької війни, вразив О. Пушкіна. Поет зобразив Фергат-Бека і на малюнку в альбомі О.М. Ушакової. На-зва “Из Хафиза” виникла, очевидно, з мір-кувань політичної обережності6.

О. Пушкін знав поезію Гафіза. Й. Бра-гинський7 знайшов у газелях Гафіза бейт, який перекликається з віршем “Из Хафи-за”, проте в даному разі маємо лише мотив Гафіза (оспівування юначої вроди і проти-ставлення її ворожому натовпу) в оригі-нальному творі О. Пушкіна.

Перший російський переклад з Гафіза, зафіксований А. Кримським,– це “Персид-ские стихотворения” в “Цветнике” 1810 р., де з французької перекладено вірші Га-фіза, Енвері, Сааді, Джамі. Ініціали пере-кладача – Г. С.-въ. У “Вестнику Европы” за 1810 р. знову ж таки з французької було перекладено і надруковано три газелі Га-фіза поряд з уривками з Фірдоусі, Енвері, Сааді. Перекладач – Пбднъ.

Ці дві перші публікації у Росії перських класиків, зафіксовані А. Кримським, зали-шилися поза увагою укладача найповнішої іранської бібліографії Гафіза8, а також ро-сійського сходознавця В. Ебермана – авто-ра цікавої, зазначеної вище, літературоз-навчої статті “Араби й перси в російській літературі”. В цій праці роком відліку пер-ської поезії в Росії названо 1796 р., коли побачив світ переклад “Східної байки” Сааді та “Перська хрестоматія” учня С. де Сассі, О. Болдирева9, професора східної словесності Московського університету, автора перших у Росії арабської та пер-ської хрестоматій. “Геть аж до останньо-го часу ця хрестоматія Болдирева була в Росії найголовнішою поетичною працею, з якої студенти-орієнталісти знайомилися з Хафезом, аж доки вийшла в світ хресто-матія Гаффарова”10. Хрестоматія Болдире-ва містила перський текст без перекладу 50 газелей, 7 рубаї, 12 кит’а з “Дивану” Гафіза.

У літературних альманахах 20–30-х рр. ХІХ ст. “оди” з Гафіза з’являлися в пере-кладах Ю. Познанського, М. Мойсеєва, Л. Якубовича, Пл., Ст.-въ, П.П. та інших.

Варто зупинитися на останньому пере-кладачеві, П.П.11,– вперше зробив переклад з перського оригіналу близький до нього за

змістом і формою. Але, незважаючи на те, що він зберіг форму газелі (її монориму, ритміку, тахаллус) і це була перша спроба увести в російську поезію арабо-перську форму газелі, не йому судилося, за слова-ми В. Ебермана, “дати газелі права грома-дянства в російській літературі”.

Це право належить А. Фету12, його пе-рекладам, здійсненим за вільним німець-ким перекладом Даумера.

“Як орієнталіст, А.Ф. Давмер подав по-над дві з половиною сотні “Хафизівських” поезій в дуже вільній переробці: почасти він насмикав окремих, так би мовити, гар-ніших віршів з тієї чи іншої Хафизівської газелі, почасти дав свої власні вільні на-слідування, або фантазування на Хафизові теми. Свою отую переробку зробив Дав-мер з дуже великим мистецьким хистом і смаком..., і вона мала справжній вплив на росіян”13.

Переклади А. Фета 27 газелей Гафіза вишукані й віртуозні. Проте перекладацькі принципи Фета такі ж самі, як у Даумера. Подаючи на суд істинних шанувальників поезії, як зауважив Фет у передмові, “не-великий букет, зв’язаний у моєму пере-кладі з віршованих квітів перського по-ета”, він висмикував ці квіти довільно. При цьому російський поет був перекона-ний у “достовірності перекладів”, тобто у близькості їх до оригіналу, зазначивши, що “німецький перекладач... швидше об-персить свою рідну мову, ніж відступить від першоджерела”14.

Як зізнається Фет, він намагався “до останньої межі дотримуватися не лише змісту і кількості рядків, а й чудернацьких форм газелей”. Часом йому вдавалося аб-солютно природно пересадити на росій-ський ґрунт цю чудернацьку арабо-пер-ську квітку – газель:

Если вдруг, без видимых причин,Затоскую, загрущу один,

Если плоть и кости у меняСтанут ныть и чахнуть без кручин,

Не давай мне горьких пить лекарств:Не терплю я этих чертовщин.

Принеси ты чашу мне вина,С нею лютню, флейту, тамбурин.



Если это не поможет мне,Принеси мне сладких уст рубин.

Если ж я и тут не исцелюсь,Говори, что умер Шемзеддин.

А часом переклади є штучними, з на-бридливою, непритаманною російській поезії дієслівною моноримою:

Звезда пасуючи дугой золотою скатилась,На лоно земное с его суетой скатилась.

Цветы там она увидала и травы долиныИ радостной их и живой пестротою пленилась.

Она услыхала звонки говорливые стадаИ мелких серебряных звуков игрою пленилась.

І так до кінця газелі: у кожному бейті – “…пленилась” і в останньому знову – “…скатилась”. Фетівський Гафіз є при-роднішим, коли передається у властивому російській літературі строфічному віршу-ванні, хоча це й порушує перекладацький принцип дотримання форми.

До сьогодні переклади Фета належно не розглянуто й не досліджено з погляду подібності їх до німецьких перекладів Да-умера і (насамперед!) перськомовних ори-гіналів.

Цикл А. Фета “Із Гафіза”, опублікова-ний з епіграфом, запозиченим із “Західно-Східного Дивану” Гете, став надзвичайно популярним у Росії. І хоча переспів А. Фе-та (як і вільний переклад Даумера) є дещо віддаленим від оригіналу, російському по-етові справді вдалося передати свіжість і пластичність гафізівських образів. Пере-кладаючи одну з газелей, він не може стри-мати захвату від метафори “Гафиз убит. А что его убило,– Свой черный глаз, дитя, бы ты спросила. // Жестокий негр! Как он разит стрелами! Куда ни бросит их – везде могила”,– і робить посилання-зауваження до слова “негр”: “Чорне око красуні. Ось істинний стрибок з 7-го поверху, – проте яке чудо!”

Переклади А. Фета надзвичайно легкі, музичні, дещо імпровізовані. Хоча вони й віддалені від оригіналу, проте в них пере-дано, за його ж словами, “дух, а не букву” газелей Гафіза. Для Фета, як і для Гете, було важливим розкриття в перській класичній поезії загальнолюдського, специфічно-го поєднання чуттєвого і надчуттєвого, стрімкого потоку пристрасті. Зацікавлення Фета Гафізом, імовірно, було навіяне Гете або ж, в усякому разі, підтримане його “Диваном”. “Проте у ставленні Фета до Гафіза бачимо і відлуння тих передімпре-сіоністичних його смаків, які ріднили його з великими ліриками першої половини на-шого сторіччя”15.

Праця Фета над перекладами з Гафіза, розпочата у 1859 р. і закінчена у 1866 р., зробила його надзвичайно популярним у Росії. Козьма Прутков за цю популярність назвав поета “ібн-Фетом”. Редактором пе-рекладів був І. Тургенєв; він же й подару-вав А. Фету книгу Даумера16.

Після фетівських перекладів у росій-ській літературі з’явилася ціла низка пере-кладів і наслідувань Гафіза – М. Прахова, А. Майкова, О. Апухтіна, В. Соловйова, К. Фофанова. “Кінець ХІХ ст., починаючи з перекладів Фета, можна назвати “лірич-ним”, оскільки переважали переклади, які передавали саме цей настрій”17.

Цікаво, що оцінка А. Кримського і В. Ебермана перекладів А. Фета і М. Пра-хова в компаративному аспекті є діаме-трально протилежною. Переклади М. Пра-хова18 також ґрунтуються на поетичній пе-реробці Даумера. М. Прахов дотримувався тих самих принципів, що й Фет, обравши шлях вільного поетичного відтворення, “вірного не по духу, а по букві”,– як зазна-чив М. Прахов у передмові до “Персидских песен”. В. Еберман вважає, що переклади Прахова значно поступаються фетівським у техніці вірша; тоді як А. Кримський за-значив, що “обидва поперекладали вільну Давмерову переробку близесенько до ні-мецького первопису і задержали Давмеро-ву елегантність (надто Прахов; Фет – мен-ше)”. Цікава репліка далі: “... тільки ж зви-чайно, що вони закріпили серед російської публіки геть не точну думку про те, яким треба собі уявляти справжнього Хафіза”19.

Справжній Гафіз постав перед росій-ським читачем лише на початку ХХ ст.



в “Перських ліриках Х–XV ст.” (1916) в перекладах Ф. Корша20, відредагованих А. Кримським.

Початок ХХ ст. в історії культури Ро-сії було позначено новим відродженням естетики Азії. Це виявилось і в продо-вженні започаткованої століття тому моди на єгипетське мистецтво, і в захопленні далекосхідним живописом й перською мініатюрою.

Зацікавлення Іраном помітно зросло також із відкриттям та розшифруванням пам’ятників согдійської писемності, з відродженням із мертвих нової мови, яка відкрила широке поле діяльності для мо-вознавчих досліджень, для пошуків зна-чення перської культури в історії народів світу. Іран був присутній і в європейському та американському культі Омара Хайяма, поезія якого набула популярності у пере-кладах Е. Фітцджеральда, і в зацікавленні перськими казками “1001 ночі”, і в чис-ленних наслідуваннях “Західно-Східного Дивану” Гете.

Проілюструвати існування підвищено-го інтересу до перської культури на почат-ку ХХ ст. можна хоча б переліком публіка-цій у двох числах журналу “Восток” (кн. 2 і 3) за 1923 рік: Ф. Розенберг, “Об индо-персидской и ново-индийской живописи”; А. Ромаскевич, “Литературные движения в современной Персии”; Фериддин Аттар, “Книга о соловье” – переклад з перської та вступ Є. Бертельса; рецензії В. Влади-мирцева на “Перські казки” в записах і перекладах англійською мовою Лорімерів (Лондон, 1919), Є. Бертельса на “Низами. Семь красавиц. Рассказ индийской царев-ны” в перекладах А. Грузинського (Мо-сква, 1922), А. Фрідмана на працю Г. Мас-се “Сааді” (Париж, 1919) та ін.

На початку ХХ ст. дослідники відзнача-ли прагнення російської поезії “увібрати і переопрацювати найрізноманітніші дже-рела, починаючи з літератури єгиптян і ас-сирійців… Метою такого вбирання в себе чужих мотивів можна визнати прагнення поезії охопити собою увесь світ, поетично сприйнявши і переопрацювавши його”21.

Проте, ще до появи “Перських ліриків Х–XV ст.” Ф. Корша в “Історії Персії”22, А. Кримський до розділу “Хафіз”, окрім вибірки з Даумера і Прахова, подав проза-їчні та віршовані переклади тоді ще живого

академіка Ф. Корша. До “Перських ліриків X–XV ст.” увійшли переклади Ф. Корша з “Історії Персії” з доданням нових – за-галом 18 газелей. У поданій до “Перських ліриків” великій передмові А. Кримський подав короткий життєпис Гафіза з аналізом його творчості, згадавши й про переклади Гафіза в Росії (зокрема, Фета і Прахова), у яких “Хафіз не справжній, а переодягну-тий в чужий, хоча й дуже гарний, рицар-ський нарядний одяг. Справжній непри-крашений Хафіз виступає у віршованому вигляді російською вперше в перекладах акад. Ф.Є. Корша”.

Книга швидко розійшлася, і попит на неї продемонстрував неабиякий інтерес ро-сійського читача до східної поезії. “Публіка розхапала теє видання за якихось півроку,– подія, з якої не важко виснувати, що з’явився вже значний інтерес у новіщих, передрево-люційних росіян і до східної поезії, і до Ха-фіза”,– напише згодом у 1924 р. А. Крим-ський в монографії “Хафіз та його пісні”. Тут же він піддасть критиці і аналізу деякі неточні переклади Ф. Корша, зазначивши загалом, що “найбільше вадить Коршевим перекладам не так їхня важкотягарність (цю нелюбу ваду простити вченому можна було б): найголовніша їхня хиба – тая, що вони через лад неточні і лиш приблизні”.

В архіві А. Кримського зберігся маши-нопис перекладів Ф. Корша до “Перських ліриків” – добірка рубаї Дж. Румі23, де ру-кою А. Кримського внесено суттєві прав-ки і здійснено практично новий переклад кількох рубаї.

Такі ж виправки вже пізніше (у 1924 р.) А. Кримський внесе і до Коршевих пере-кладів з Гафіза:

“От, наприклад, № 7 (газель № 7. – Т.М.) в перекладі акад. Корша дуже мало схожий із своїм перським оригіналом. По-перськи починається газель так: “Випадало б, щоб од усіх серцеграбіжниць ти брала данину, бо ти неначе вінець над головами врод-ниць цілого світу. Двоє бистрих очей твоїх роблять заколот у алтайському Туркестані і Хотані; закрученому локону твого куче-рявого волосся Китай та Індія надсилають податок”. А у Хв. Єв. Корша це переклада-ється ось як:

Царицею ты всех прелестниц быть должна,



Сияя выше их красою, как луна.Волна твоих волос и очи с поволокойНаносят прелестям других удар жестокий.

Китай, Індія, данина, що звідти йде,– ці всі образи акад. Корш попросту повики-дав, не впоравшись з ними”24.

В “Антології з Хафізового Дивану” (до-датку до монографії “Хафіз та його пісні”) А. Кримський вміщує свій російськомов-ний переклад цієї ж газелі “Ты могла б взыскать по праву”, в якому зберігається максимальна точність:

Ты могла б взыскать по правуДань со всех хитительниц сердец!Сколько всех красавиц будет в мире,Ты над ними всеми – как венец.

Взор ты бросишь быстрыми очами –И в смятенье Туркестан, Хотан;Завитку кудрей твоих волнистыхПодать шлют Китай и Хиндустан.

Про високохудожність перекладу, як і про формальну точність – дотримання структури газелі, тут не йдеться. Лише про змістову. Переклади і А. Кримсько-го, і Ф. Корша не такі віртуозні як фетів-ські, а дещо “важкотягарні”. Як і Ф. Корш, А. Кримський перекладав Гафіза переваж-но катреном з характерним перехресним римуванням, а не бейтами з моноримою.

У своїй критиці Коршевих перекладів А. Кримський мав рацію, хоча в передмо-ві до “Перських ліриків”, зрозуміло, цієї критики не було. “З пієтета супроти не-давно-вмерлого перекладача, мого старого вчителя, я в своїй передмові... розсипав, наче на свіжій могилі, надзвичайно висо-кі похвали”. А. Кримський враховував і ту обставину, що Корш працював над пере-кладами з Гафіза “тоді як ізстарівся, уже як на силах занепав та й – це ми точно зна-ємо – побільше навіть уже тоді, як на пе-редсмертній постелі лежав”25.

Загалом же Ф.Є. Корш був у Росії і Мо-скві надзвичайно шанованим і популярним знавцем мертвих і живих західних і схід-них мов. Про нього жартома говорили су-часники, що коли упала Вавилонська вежа й різномовний люд не міг порозумітися, Корш був при цьому перекладачем26.

Переклад “Перських ліриків” остаточно ознаменував перелом у російській школі перекладу зі східних мов початку ХХ ст., який намітився ще в 90-ті роки ХІХ ст., а саме – поновлення після суто філологічно-го (буквального) естетичного художнього підходу до східної поезії.

Основу філологічного (буквального) перекладу зі східних мов заклав ще на-прикінці 30-х рр. ХІХ ст. професор Петер-бурзького університету О.І. Сенковський своїм перекладом муаллаки Лебіда. Його переклад мав на меті якнайточніше пере-класти першоджерело і якнайдетальніше пояснити його. “Після Сенковського про-тягом усього ХІХ сторіччя філологічне ви-вчення арабів і персів стояло досить далеко від художньо-перекладацької діяльності... Поезія була матеріалом для філологічної та історичної критики, естетичний бік пое-зії був нібито забутий”27. І лише “Перські лірики” Ф. Корша та А. Кримського стали якісно новим художньо-філологічним пе-рекладом.

Наступним явищем у російській пере-кладацькій гафізіані мала б стати двомовна книга “Хафиз. Песни. З Гафізових пісень” А. Кримського, видрукувана в Москві у 1918 р. друкарнею А. Ґатцука. В моно-графії “Хафіз та його пісні” А. Кримський детально занотував: “Але вже як книжка була видрукувана, тільки що не зброшуро-вана,– довелося мені виїхати з Москви, і тоді друкарня серед революційних заколо-тів не встигла її випустити в світ. Скільки мені відомо, чисто весь наклад, окрім єди-ного та й то неповного мого коректурного примірника, продано до крамниць, мов не-потрібну макулатуру, на обгортку для вся-кого дрібного краму”28. Російська частина цієї книжки збереглася і, очевидно, увій-шла до “Антології з Хафізового дивану” в монографії “Хафіз та його пісні”, де поряд з російськими перекладами А. Кримського є переклади і його учнів П. Лозієва, В. Ра-фальського, І. Умова.

У 1918 р. в Росії вийшли друком дві га-зелі Гафіза в перекладах В. Тардова (“Заря России”, № 14), як було зазначено в пу-блікації – “з перської”. А. Кримський мав з цього приводу сумнів і піддав критиці штучну й чужу російській поезії двобей-тову структуру перекладу, рядки якого за-кінчувалися однією римою (у В. Тардова:



“отец”, “Творец”, “жнец”, “венец”, “жрец”, “Творец”, “чернец”, “конец”, “Творец”): “Правдивий знавець східної поезії в її ори-гіналі сміливо може сказати: найкращий спосіб, щоб убити (розбивка А. Кримсько-го. – Т. М.) й банальною зробити всеньку принаду од поетичної творчості Хафиза чи якого іншого перського газельного вірше-писа,– це подати їх по-російськи в одно-римованому вигляді расєйскіх “газеллъ”, в отому штучному плащі, напрокат стягнуто-му з чужих пліч і органічно не-своєму для російського віршування, що його історич-ний розвиток ішов зовсім інакшим шля-хом, ніж у віршування перського”29.

Проте часом А. Кримський у своїх пе-рекладах з Гафіза (як російських, так і українських) вдавався до форми газелі. Бейтовою структурою з моноримою було перекладено газелі “hargyezem naksh-e to az lavh-e del-u-jan naraved”, “derd-e mara nest derman el-geyas!”, “yusuf-e gomgyashte bazayed be Khanean – gam mahor!” та деякі інші. Ось зразок перекладу останньої газе-лі, який видається найбільш природним і гармонійним:

Не скорби! придет Иосиф из безвестья в Ханаан.

Обовьют лачугу грустей – розы счастья. Не скорби!*

Много выстрадает сердце. Будет лучше, уповай!

Голове твоей безумной станет легче. Не скорби!

Вновь придет весна-царица, трон раскинет на полях;

соловья, певца ночного, примет роза. Не скорби!

***Как страдаю я в разлуке. Как соперник обнаглел,

знает Бог, всего Строитель,– и шепчу я: не скорби!

О Хафиз! Пока с тобою есть молитва и Коран,

в бедной келье, в мраке ночи будь один – и не скорби!

При порівнянні перекладу з перським оригіналом помітно максимальну точність передачі думок, образів, коранічних сим-волів, а також дотримання форми.

У рецензії на монографію “Хафіз та його пісні” І. Крачковський зауважив, що російські переклади А. Кримського та його учнів (загальним числом 65 (окрім 3) з’явилися у друці вперше, і ці перекла-ди, разом з перекладами Фета та Прахова (39 номерів), а також і В. Тардова “да-ють цікавий матеріал переважно для іс-торії російської поезії і східних мотивів у ній”30.

А роком раніше в рецензії на “Пальмо-ве гілля” (1922) І. Крачковський написав про талант А. Кримського-перекладача так: “І в західно-європейській літерату-рі порівняно рідко можна зустріти таке щасливе поєднання яскравого поетично-го обдарування з безпосереднім знанням оригіналу”31.

Хоча ці слова стосуються українських перекладів А. Кримського перських пое-тів X–XV ст., їх беззастережно можна віднести і до його російських перекла-дів з Гафіза, які склали б окрему яскраву сторінку в російській гафізіані початку ХХ ст., якби доля книги “Хафиз. Песни. З Гафізових пісень” (1918) виявилася інакшою.

* Розбивка тут за браком місця в колонці порушує двобейтову розбивку А. Кримського.

1 Беляков В.В. Египтомания // Восточная коллекция, 2003, № 3.2 Детальніше див: Лобикова Н.М. Пушкин и Восток. – М., 19743 Ходжибаева Б., Мирзоюнус М. Пушкин и Восток. – Худжанд, 1999.4 Пушкин А.С. О поэзии классической и романтической // “Московский вестник”, 1825: Цит.

по кн.: Ходжибаева Б., Мирзоюнус М. Пушкин и Восток. – Худжанд, 1999.



5 Эберман В. Арабы и персы в русской поэзии // “Восток”, 1923, кн. 3. – М. – П., 1923.6 Ходжибаева Б., Мирзоюнус М. Там же.7 Брагинский И. Предисловие в кн.: Хафиз. Пятьдесят газелей. – Сталинаб., 1955. – С. 10.8 9 Болдирев А. Персидская хрестоматия. Ч. II. – М., 1826.10 Кримський А. Хафіз та його пісні – К., 1924. – С. 45; Гаффаров М.А. Образцы персидской

письменности с Х в. до нашего времени. Ч. II. – М., 1906.11 Газель из Гафиза. С персидского. Пер. П.П. // “Молва”, 1895, № 24–26.12 Из Гафиза. Пер. А. Фет // “Русское Слово”, 1866, кн. 213 Кримський А. Хафіз... – С. 40.14 Фет А. Стихотворения. Поэмы. Переводы. – М., 1985. – С. 315.15 Иванов Вяч. Вс. Темы и стили Востока в поэзии Запада. В кн.: Восточные мотивы. Стихот-

ворения и поэмы. – М., 1985.16 Детальніше про переклади див. коментар Б. Бухштаба у кн.: А.А. Фет. Полное собрание

стихотворений. – Л., 1959.17 Эберман В. Там же.18 Персидские песни. Мотивы из Гафиза // Русский вестник, 1874, кн.1.19 Кримський А. Хафіз... – С. 40.20 Персидские лирики Х–XV вв. – М., 1916.21 Эберман В. Там же.22 История Персии, ее литературы и дервишеской философи. Ч. III. – М., 1903.23 Дж. Руми. Переводы // Архів А. Кримського. Інститут рукописів ЦНБ НАНУ, Ф. І, 25437.24 Кримський А. Хафіз... – С. 44.25 Кримський А. Хафіз... – С. 45.26 А. Кримский, Ф.Е. Корш // Национальные проблемы. – М., 1915. У кн.: Баскаков Н., Баска-

ков Ник. Академик Ф.Е. Корш в письмах современников. – М., 1989.27 Эберман В. Там же.28 Кримський А. Хафіз… – С. 49.29 Кримський А. Хафіз… – С. 48.30 Крачковский И. Рец. на кн.: Кримський А. “Хафіз та його пісні”. – К., 1923 (Збірник істори-

ко-філологічного віділу УАН № 9) // Восток, 1924, кн. 4.31 Крачковский И. Рец. на кн.: Кримський А. “Пальмове гілля. Екзотичні поезії”. – К., 1922 //

Восток, 1924, кн. 2.


ВЖЕ на початку Корану [ІІ:3] читач зу-стрічається з терміном ал-гайб (зазви-

чай із означеним артиклем), перекладеним мною як Потаємне [Рибалкін 2002, 100]. Арабська лексема �� має значення ‘від-сутність’; ‘усе невидиме’; ‘те, що прихова-но’; ‘надприродне’; ‘майбутнє’. У Святому ж Письмі мусульман це – незбагненна Бо-жественна таїна, потаємне, доступне тіль-ки Аллахові знання.

У Корані термін гайб у такому значенні, за рідкісними винятками, фігурує 48 разів (наприклад, у II:3, 33; III:44, 179; VI:50, 59, 73; VII:188; IX:94, 105: X:20 й ін.). Бі-нарною антитезою лексеми гайб виступає антонімічний йому термін шагāда (‘явне’, ‘видиме’, ‘збагненне’; наприклад, у IX:94, 105; XIII:9; XXIII:92; XXXII:6; XXXIX:46; LXII:8; LXIV:18). Досить часто термін гайб зустрічається також у хадісах, кора-нічній екзегезі, мусульманській теологіч-ній літературі.

«Гайб належить тільки Аллахові» [Х:20]; «у Нього відомі тільки Йому ключі гайбу» [VI:59]; «Він знає все, що сховано і що явно» [LIX:22]. Ці та їм подібні ко-ранічні пасажі апелюють до Божествен-ної таємниці, безпосередньо недоступної для людини. Думка, яка найчастіше по-вторюється в Корані,– це неприступність, повна прихованість гайбу: «Він (Аллах) Один знає потаємне й нікому не відкриває його» [LXXII:26]; «Аллах не відкриє вам таємниць» [III:179]. Саме такою семанти-кою – як чогось незбагненного, непізнава-ного – обумовлена передача лексеми гайб іншими мовами.

Разом із тим, незважаючи на цю «потаєм-ність» та «незбагненність», гайб, відповід-но до Корану й экзегетики, є об’єктом віри [II:3] і посилається пророкам: «Він (Ал-лах) не має наміру повідомляти вам про Потаємне» [III:179].

У Корані звістки про «Потаємне» (’анбā’ ал-гайб) іноді є Одкровенням, іноді незбагненною містерією, іноді одночасно і тим, і іншим. Загальне семантичне поле лексеми гайб завжди просякнуте духом Божественної таїни. Частіше ця таїна не виявляється, часом відкривається в урив-

ках, необхідних для того, щоб скерувати людину на праведний шлях. Коран не пові-домляє людині весь гайб, проте його текст, взятий у цілому, є не що інше, як часткове розкриття гайбу. Власне, з цієї причини ек-зегет Фахр ад-Дін ар-Разі (1149–1209) на-звав свій коранічний коментар «Ключі до Потаємного» («Мафāтīх ал-гайб»).

У мусульманській екзегетиці та релігій-ній літературі гайб фактично належить до абсолютної таємниці самого Аллаха, але набагато частіше гайб виступає як узятий цілком невидимий світ. Це розходження часто проявляється у протиставленні му-сульманськими коментаторами «світу По-таємного», (‘āлам ал-гайб), світу невиди-мої містерії, створеного й існуючого спо-конвіку, сфери Божественної таємниці – «світу очевидному» (‘āлам аш-шагāда), відчутному. Якщо історик та екзегет ат-Табарі (838–923) визначав гайб як об’єкт віри й Божественної волі, отже, власти-вістю сутності, то коментатор Корану ал-Байдаві (пом. 1286) стверджував, що гайб вимагає віри: його не можна ні сприйняти почуттями, ні осягнути розумом. Окремі екзегети, зокрема Ібн Кясір (1300–1373), намагалися конкретизувати зміст сфери гайбу, пояснюючи, що це – «Аллах, його ангели, посланники, Священні Писання, день Страшного суду, рай і пекло, зустріч із ними, загробне життя й воскресіння з мертвих» [Ібн Кясір, 44].

У хадісах знання гайбу – привілей і прерогатива Аллаха та пророків; це ж під-креслюють і коранічна екзегетика, і тради-ціоналістські доктрини. У деяких хадісах і коментарях гайб ототожнюється з «Бо-жественним промислом». За суфійським коментарем ат-Тустарі (818–896), пізнан-ня людьми гайбу привело б до порушення встановленого Аллахом у світі порядку. Однак загалом суфійські уявлення про гайб відрізнялися від загальноприйнятих. Су-фійські мислителі (ат-Тирмізі, Ібн ‘Арабі й ін.) стверджували, що гайб можна осягнути за допомогою езотеричного знання, влас-тивого суфійським «святим» (’авлійā’). Тим самим останні ставилися в один ряд із пророками й посланниками, що викликало

В.С. Рибалкін

СЕМАНТИКА КОРАНІЧНОЇ ЛЕКСЕМИ ГАЙБ


В.С. Рибалкін

протест із боку традиціоналістів. Так, ас-Сухраварді (1154–1191), страчений за зви-нуваченням у «невір’ї», вважав, що «таєм-ниці гайбу» (мугаййабāт) відкриваються людям уві сні, коли їхні душі не обтяжені повсякденними турботами й помислами. Ці таємниці постають перед містиками у вигляді «написаних рядків», «приємних або застрашливих голосів», «прекрасних образів» і т.п.

Із проникненням до ісламу неоплато-нівських еманаційних вчень під гайбом почали розуміти якусь споконвічну неди-ференційовану єдність, джерело еманації, яке творить принцип, що генерує із себе Всесвіт. Ці уявлення знайшли відображен-ня, зокрема, в езотеричній ісма‘ілітській доктрині, у якій надсвітове божество на-зивається «всевишньою таємницею» (гайб та‘āла).

Для Ібн ‘Арабі та суфіїв його школи абсолютною таємницею (гайб мутлак) є самодостатня Божественна сутність до

її прояву в результаті серії маніфестацій (таджаліййāт) у матеріальному світі. Гайб стає об’єктом пізнання й шанування тільки у своїх проявах й атрибутах, а сам по собі, незалежно від світу, він «незбагненний».

Шиїти приписували знання потаємного винятково своїм імамам, проти чого також виступали суніти-традиціоналісти.

У суфізмі «людьми Потаємного» (рід-жāл ал-гайб) нерідко називали членів не-зримої суфійськой ієрархії (’агл ал-гайб) святих, співпричетних до Божественної таємниці,– валі.

У претензіях на знання гайбу традиціо-налісти звинувачували, крім суфіїв і шиїтів, також астрологів, провісників і представ-ників окультних наук. Так, ханбалітський теолог і правознавець Ібн Батта (917–997) різко засуджував як тих, так і інших.

Цикл дисциплін про гайб в ісламі скла-дає також підвалини окультних наук (‘улум ал-гайб), куди належать гадання, астроло-гія, пророцтво та ін.

ЛІТЕРАТУРАКныш А.Д. Ал-Гайб // Ислам. Энциклопедический словарь. Москва, 1991.Коран / Дослідження, переклад з арабської (фрагмент), коментарі В.С. Рибалкіна. –

Київ: Стилос, 2002.‘Abd al-Bāqī Muhamad Fu’ād. Al-Mu‘ğam al-mufahras li-’alfaz al-Qur’an al-karīm.

Al-Qāhira: Dār al-hadīt, 1988.’Ibn Kasīr, ‘Imād ad-Dīn ’Ismā‘īl ’bn ‘Umar al-Qurayšī as-Safi’i. Tafsīr al-Qur’an al-

’azīm / Haqqaqahu wa-harrağa nusūsa-hu wa-dabata-hu Hassān al-Ğibālī. – Ar-Riyād: Bayt al-’Afkar ad-duwalīya li-n-našr wa-t-tawzī‘, 1420/1999.

MacDonald D.B. [L. Gardet]. Al-Ghayb // The Encyclopaedia of Islam. New ed. Vol. 2, p. 1049.


В АРАБСКОЙ грамматической тради-ции большое внимание уделяется ис-

следованию конечных флексий арабского слова, которые изменяются в словах под воздействием различных управляющих факторов. Конечные флексии представ-лены в арабском языке огласовками, бук-вами и отсутствием некоторых букв, что иногда называют “усечением” [Рыжих 2005, 133]. Кроме этого, конечные флек-сии делятся на явные и виртуальные. К яв-ным флексиям относятся те, которые обо-значаются на письме и произносятся. При этом даже усечение буквы (например, в глагольной пятерке) тоже считается види-мым признаком, имеющим обозначение, т.к. сам факт отсутствия этой буквы уже трактуется флексией.

Виртуальные флексии на письме не обозначаются и не произносятся, они определяются моделью слова, характером последней буквы слова и преобразовани-ями, которые в этом слове произошли и привели к исчезновению основной флек-сии слова. Рассмотрим это на следующем примере.

“Течет река”.В глаголе в соответствии с пра-

вилами преобразования слабых звукосо-четаний [Рыжих 2004, 115] произошло преобразование слабого звукосочетания, в результате которого исчезла видимая ко-нечная флексия дамма:

Таким образом, слово в соответствии с его формой и условиями употребления должно иметь конечную флексию дамму, которая в данном случае является показа-телем изъявительного наклонения глагола, но в результате преобразований слабых звукосочетаний пропала. Тем не менее при характеристике этого слова принято счи-тать, что его конечной флексией по-преж-нему является дамма, однако теперь она виртуальная ( ).

В.И. Рыжих

ВИРТУАЛЬНЫЕ ФЛЕКСИИ В АРАБСКОМ СЛОВЕ

Виртуальные флексии возникают и в некоторых других случаях. Среди основ-ных причин, которые приводят к появле-нию виртуальных флексий, следует оста-новиться на следующих:

1) неспособность последней буквы сло-ва нести конечную флексию;

2) наличие буквы, которая требует определенной огласовки вместо необходи-мой конечной флексии;

3) наличие “избыточного” предлога.

1. Неспособность последней буквы слова нести конечную огласовку

Если слово оканчивается на слабую букву, то в некоторых случаях огласовка оказывается для нее “тяжелой” или же эта буква не может вообще иметь огласовок. При характеристике конечных флексий в системе арабской грамматики в целом ряде случаев принято использовать поня-тие виртуальных флексий, однако те же самые преобразования можно объяснить и через правила преобразования слабых звукосочетаний. В настоящей статье при характеристике преобразований дается ссылка на соответствующий пункт правил преобразования слабых звукосочетаний (ППСЗ), опубликованных ранее [Рыжих 2004], и характеристика этих же флексий, которая традиционно дается арабскими грамматистами. Таким образом, появляет-ся возможность сравнить два разных под-хода к описанию конечной флексии слова. К словам, в которых появляются виртуаль-ные огласовки, относятся:

– укороченное имя;– недостаточное имя;– недостаточный глагол в имперфекте.Укороченным именем ( )

называется имя с изменяемой флексией, которое оканчивается на алиф, обозначае-мый буквой или буквой алиф. Алиф, как известно, вообще не может иметь огла-совки. Поэтому любая огласовка на алифе


В.И. Рыжих

будет виртуальной. Принято считать, что укороченное имя имеет конечную флек-сию в виде “виртуальной огласовки, по-явлению которой препятствует неспособ-ность алифа нести явную огласовку”, что в арабской грамматике описывается следу-ющим образом:

Рассмотрим характеристику флек-сий укороченного имени в различных падежах.

А) В именительном падеже:

“Пришел юноша”.Укороченное имя существительное

сформировалось в результате следующих преобразований:

На последнем этапе преобразований превращение долготы в краткий звук обусловлено тем, что наличие после него согласного звука, не имеющего после себя гласного, фонетически равнозначно двум неогласованным буквам подряд. Та-кая ситуация устраняется всегда усечени-ем буквы, обозначающей долготу (ППСЗ, 1.5). Таким образом сформировалось танвинное окончание для слова в именительном падеже. Для оформления танвинного окончания необходим алиф. В соответствии с правилом на-писания алифа в конце слова, если этот алиф является третьим в слове и появил-ся в результате преобразования буквы

, для его обозначения используется буква . При характеристике флексий в арабской грамматической традиции ис-ходят из того, что последней буквой яв-ляется алиф, хотя он и обозначен буквой

. А поскольку алиф не может иметь огласовок, то такому слову дается следую-щая характеристика:

“Подлежащее (глагольного предложе-ния) в именительном падеже с виртуальной

даммой, появлению которой препятствует неспособность алифа нести огласовки”.

Б) В винительном падеже:

“Я увидел юношу”.В данном случае имя является прямым

дополнением и при его постановке в ви-нительный падеж в соответствии с пра-вилами преобразования слабых звукосо-четаний (ППСЗ, 2.10.3) в нем произошли следующие преобразования:

В арабской грамматической традиции дается следующая характеристика:

“Прямое дополнение в винительном падеже с виртуальной фатхой, появлению которой препятствует неспособность али-фа нести огласовки”.

В) В родительном падеже:

“Я прошел мимо юноши”.В данном предложении исследуемое имя

находится после предлога и должно быть в родительном падеже. При постановке ис-следуемого имени в родительный падеж в нем также происходят преобразования в со-ответствии с правилами превращения сла-бых звукосочетаний (ППСЗ, 2.10.3):

В арабской грамматической традиции:

“Имя в родительном падеже под воз-действием предлога , показателем па-дежа является виртуальная кясра, появле-нию которой препятствует неспособность алифа нести огласовки”.

Таким образом, в укороченном имени

типа при его изменении по падежам образуются разные слабые звукосочетания


Виртуальные флексии в арабском слове

( , , ), которые, тем не менее, в соответствии с правилами преоб-разования слабых звукосочетаний всегда дают окончание , и внешне в слове ни-каких изменений не происходит. Огласов-ка, которая является конечной флексией, считается виртуальной, она изменяется в разных падежах, но это не отражается на конечном результате.

Среди укороченных имен следует от-дельно остановиться на словах, не имею-щих танвинного окончания. Такие слова относятся к именам ограниченного скло-нения ( ), которые в не-определенном состоянии имеют дамму в именительном падеже и фатху – в вини-тельном и родительном (имена типа “тетради”, “Омар”, “Египет”). Рассмотрим характер преобразований на следующих примерах:


“Пришел Муса”.При образовании исследуемого име-

ни в именительном падеже в нем проис-ходят следующие преобразования (ППСЗ, 2.10.3):


“Подлежащее (глагольного предложе-ния) в именительном падеже с виртуальной даммой, появлению которой препятствует неспособность алифа нести огласовки”.


“Я увидел Мусу”.В соответствии с правилами превраще-

ния слабых звукосочетаний (ППСЗ, 2.10.3) в слове происходят следующие преобразо-вания:


“Прямое дополнение в винительном падеже с виртуальной фатхой, появлению которой препятствует неспособность али-фа нести огласовки”.


“Я прошел мимо Мусы”.В соответствии с правилами преобра-

зования слабых звукосочетаний в слове происходят следующие преобразования (ППСЗ, 2.10.3):


“Имя в родительном падеже с вирту-альной фатхой, появлению которой пре-пятствует неспособность алифа нести огласовки”.

Таким образом, в именах ограниченно-го склонения виртуальными могут быть только дамма и фатха.

Недостаточным именем ( ) называется имя с изменяемой флексией, которое оканчивается на неусиленную (без ташдида) букву , перед которой кясра. В таком имени виртуальный характер будут иметь только дамма и кясра. Виртуальный характер кясры объясняется тем, что перед буквой , обозначающей долготу, всегда будет кясра, которую принято считать час-тью долготы , обозначаемой буквой

, а огласовывание буквы ее частью, по мнению арабских грамматистов, являет-ся невозможным. Виртуальный характер даммы объясняется тем, что она считается тяжелой огласовкой и процесс перехода с кясры на дамму в арабском языке всегда вызывает фонетические трудности. В обо-их случаях принято считать, что слабая буква не в состоянии выдерживать тяже-лую огласовку дамму или кясру, и именно из-за ее тяжести ( ) эти огласовки исче-зают и их принято считать виртуальными.


В.И. Рыжих

По традиции фатха – самая легкая из всех огласовок и поэтому она в этих словах со-храняется.

Такое объяснение характера преобра-зований, происходящих в недостаточных именах, используется в арабской грамма-тической традиции и совпадает с резуль-татами преобразований, происходящих в соответствии с правилами преобразования слабых звукосочетаний. Рассмотрим два разных подхода к характеристике флексий в различных падежах на следующих при-мерах:


“Пришел судья”.При образовании данного слова по фор-

муле причастия действительного залога в нем произошли следующие преобразова-ния (ППСЗ, 2.10.3):


“Подлежащее (глагольного предложе-ния) в именительном падеже с виртуаль-ной даммой, появлению которой препят-ствует тяжесть огласовки”.


“Я увидел судью”.При постановке имени в винительный

падеж дамма заменяется на фатху, в ре-зультате чего в соответствии с правилами преобразования слабых звукосочетаний образуется слабое, но устойчивое звукосо-четание (ППСЗ, 2.10.1):

В арабской грамматической традиции флексия фатха будет явной и характери-стика не отличается от той, которая дается для обычных имен:

“Прямое дополнение в винительном падеже с явной фатхой”.


“Я прошел мимо судьи”.При постановке в родительный падеж

образуется однородное слабое звукосо-четание, которое дает долготу (ППСЗ, 2.10.3):


“Имя в родительном падеже с вирту-альной кясрой, появлению которой пре-пятствует тяжесть огласовки”.

Если недостаточное имя будет в не-определенном состоянии, то в результате преобразования слабых звукосочетаний наличие танвинного окончания в конце слова приводит к “стягиванию” долготы в именительном и родительном падежах и сохранению устойчивого звукосочетания в винительном падеже. Во всех случаях про-исходящие преобразования подчиняются единым правилам преобразования слабых звукосочетаний.

В арабской грамматической традиции принято считать, что в именительном и родительном падежах буква отбрасы-вается и на ее месте появляется компенса-ционный танвинн ( ). Рассмо-трим характер этих преобразований на тех же примерах:

А) Именительный падеж:

“Пришел судья”.

На последнем этапе преобразований превращение долготы в краткий звук обусловлено тем, что наличие после нее согласного звука, не имеющего после себя гласного, фонетически равнозначно двум неогласованным буквам подряд. Такая ситуация всегда устраняется усечением



буквы, обозначающей долготу (ППСЗ, 1.5). Таким образом сформировалось тан-винное окончание .

В арабской грамматической традиции дается следующее объяснение преобразо-ваниям:

“Подлежащее (глагольного предложе-ния) в именительном падеже с виртуаль-ной даммой на отброшенной букве , появлению которой препятствует тяжесть огласовки”.

Б) В винительном падеже изначально образуется устойчивое слабое звукосоче-тание на том основании, что слабая соглас-ная огласована фатхой, а ей предшествует однородная огласовка (ППСЗ, 2.10.1):

“Я увидел судью”.В арабской грамматической традиции:

“Прямое дополнение в винительном падеже с явной фатхой”.


“Я прошел мимо судьи”.По правилам преобразования слабых

звукосочетаний (ППСЗ, 2.7; 1.5):


“Имя в родительном падеже с виртуаль-ной кясрой на отброшенной , появлению которой препятствует тяжесть огласовки”.

Недостаточный глагол в имперфекте оканчивается на алиф, или . Если он оканчивается на алиф, то виртуальный ха-рактер носят показатели изъявительного и сослагательного наклонения по тем же причинам, что и в рассмотренном ранее укороченном имени, т.е. из-за неспособ-ности алифа нести какие-либо огласовки.

Рассмотрим это на примере глагола “стремиться”.

А) В изъявительном наклонении:

“Он стремится к добру”.По правилам преобразования слабых

звукосочетаний (ППСЗ, 2.10.3):


“Глагол в имперфекте в изъявительном наклонении с виртуальной даммой, по-явлению которой препятствует неспособ-ность алифа нести какие-либо огласовки”.

Б) В сослагательном наклонении:

“Он будет недоволен этим”.По правилами преобразования слабых



“Глагол в имперфекте в сослагательном наклонении под воздействием частицы

, показатель наклонения – виртуальная фатха, появлению которой препятствует неспособность алифа нести какие-либо огласовки”.

В) В условном наклонении:

“Он не был доволен этим”.По правилам преобразования слабых

звукосочетаний (ППСЗ, 2.9.1, в):


“Глагол в имперфекте в условном


В.И. Рыжих

наклонении под воздействием частицы , показатель наклонения – усечение слабой буквы”.

Если в конце глагола слабая буква или , то, по мнению арабских грамма-тистов, виртуальный характер будет иметь только дамма из-за своей тяжести ( ). Фатха будет явной из-за своей легкости ( ). Показатель условного наклонения также будет явным, т.к. в качестве показа-теля выступает в данном случае усечение слабой буквы. Рассмотрим это на следую-щих двух примерах.

Пример первый:А) В изъявительном наклонении:

“Он призывает людей к добру”.По правилам преобразования слабых

звукосочетаний (ППСЗ, 2.7):


“Глагол в имперфекте в изъявительном наклонении с виртуальной даммой, появ-лению которой препятствует тяжесть огла-совки”.


“Он должен пригласить нас”.По правилам преобразования слабое

звукосочетание будет устойчивым на основании того, что слабая огласова-на фатхой, а ей предшествует однородная гласная (ППСЗ, 2.10.1)):


“Глагол в имперфекте в сослагательном наклонении под воздействием частицы , показатель наклонения – явная фатха”.


“Он не приглашал”.По правилам преобразования слабых

звукосочетаний (ППСЗ, 2.9.1,в):


“Глагол в имперфекте в условном на-клонении под воздействием частицы , показатель наклонения – усечение слабой буквы”.

Пример второй:А) В изъявительном наклонении:

“Он придет к тебе”.По правилам преобразования слабых



“Глагол в имперфекте в изъявительном на-клонении с виртуальной даммой, появлению которой препятствует тяжесть огласовки”.


“Он не придет”.В соответствии с правилами преобразо-

вания слабых звукосочетаний после заме-ны даммы на фатху образуется устойчивое звукосочетание (ППСЗ, 2.10.1):


“Глагол в имперфекте в сослагательном наклонении под воздействием частицы , показатель наклонения – явная фатха”.


“Он не прибыл”.



По правилам преобразования слабых звукосочетаний слабая буква в конце слова с сукуном отбрасывается (ППСЗ, 2.9.1, в):


“Глагол в имперфекте в условном на-клонении под воздействием частицы , показатель наклонения – усечение слабой буквы”.

Таким образом, в недостаточных гла-голах типа конечная флексия будет виртуальной только в изъявительном на-клонении, в сослагательном – устойчивое слабое звукосочетание, а в условном – сла-бая согласная отбрасывается.

2. Наличие буквы, требующей опре-деленной огласовки

Конечная флексия становится вирту-альной и в том случае, если к слову присо-единяется слитное местоимение 1-го лица единственного числа. Особенность этого местоимения заключается в том, что оно является неогласованным и в соответствии с правилами присоединения таких местои-мений требует наличия перед собой одно-родной огласовки, т.е. кясры, которая в дан-ном случае называется кясрой соответствия ( ). Последняя буква имени, как известно, несет показатель флектив-ной характеристики, в качестве которого может быть дамма, фатха или кясра. По-скольку одна буква не может иметь две огласовки, то кясра соответствия сохраня-ется, а огласовки-показатели флективной характеристики носят виртуальный ха-рактер. Присоединение местоимения не-обходимо рассмотреть на примерах имени с сильной конечной буквой корня, укоро-ченного имени и недостаточного имени.

Пример первый: имя с конечной силь-ной буквой (характеристика дается только в арабской грамматической традиции, т.к. в данном случае речь не идет о преобразо-вании слабых звукосочетаний).

В именительном падеже:

“Пришел мой друг”.Характеристика:

“Подлежащее (глагольного предложе-ния) в именительном падеже с виртуаль-ной даммой перед , появлению которой препятствует занятость места огласовкой соответствия”.

В винительном падеже:

“Я увидел своего друга”.Характеристика:

“Прямое дополнение в винительном падеже с виртуальной фатхой перед , по-явлению которой препятствует занятость места огласовкой соответствия”.

В родительном падеже:

“Я прошел мимо своего друга”.Характеристика:

“Имя в родительном падеже под воздей-ствием предлога , показателем падежа является виртуальная кясра перед , по-явлению которой препятствует занятость места огласовкой соответствия”.

Среди арабских грамматистов нет еди-ного мнения о том, какая кясра сохрани-лась в качестве конечной флексии: показа-тель родительного падежа (конечная флек-сия) или огласовка соответствия. Чаще всего упоминается, что это – огласовка со-ответствия, т.е. конечная флексия является виртуальной. Такая точка зрения продик-тована, вероятнее всего, стремлением со-хранить единый подход к оценке конечных флексий во всех падежах.


В.И. Рыжих

Пример второй: укороченное имя.При присоединении местоимения

к укороченному имени пока-затели флективной характеристики будут виртуальными. При этом можно исходить из того, что укороченное имя во всех паде-жах сохранит устойчивую форму, как это было рассмотрено выше.


“Это мой юноша”.При присоединении местоимения по-

лученное слабое звукосочетание будет устойчивым на основании того, что слабая оказывается между двумя разноколиче-ственными “a” (ППСЗ, 2.10.1):


“Сказуемое (именного предложения) в именительном падеже, показатель паде-жа – виртуальная дамма, появлению ко-торой препятствует неспособность алифа нести огласовку”.

Б) В винительном падеже:При присоединении местоимения

внешний вид слова не изменится:

“Я увидел своего юношу”.По правилам преобразования слабых



“Прямое дополнение в винительном падеже, показатель падежа – виртуальная фатха, появлению которой препятствует неспособность алифа нести огласовку”.


“Я прошел мимо своего юноши”.

При присоединении местоимения фор-ма слова сохраняется (ППСЗ, 2.10.1):


“Имя в родительном падеже под воз-действием предлога , показатель па-дежа – виртуальная кясра, появлению ко-торой препятствует неспособность алифа нести огласовку”.

Пример третий: недостаточное имя.При присоединении местоимения

к недостаточному имени пока-затели флективной характеристики будут также виртуальными.


“Пришел мой адвокат”.Преобразование слабых звукосочетаний

приводит к удвоению . Объяснить получен-ный результат можно как через правила пре-образования слабых звукосочетаний (ППСЗ, 2.8), так и через правила слияния одинаковых согласных, т.к. в данном случае речь идет о простом слиянии [Рыжих 2002, 290]:


“Подлежащее (глагольного предложе-ния) в именительном падеже с виртуаль-ной даммой на букве , слившейся с ме-стоимением ”.


“Я увидел своего адвоката”.

Преобразование можно объяснить как правилами преобразований слабых звуко-сочетаний (ППСЗ, 2.8), так и правилами слияния одинаковых согласных [Рыжих 2002, 290]:




“Прямое дополнение в винительном падеже с фатхой на букве , слившейся с местоимением ”.


“Я прошел мимо своего адвоката”.Преобразование можно объяснить как

правилами преобразований слабых звуко-сочетаний (ППСЗ, 2.8), так и правилами слияния одинаковых согласных [Рыжих 2002, 290]:


“Имя в родительном падеже под воз-действием предлога , показатель паде-жа – виртуальная кясра на букве , слив-шейся с местоимением ”.

Таким образом, в арабской граммати-ческой традиции все конечные флексии недостаточного имени, к которому при-соединяется местоимение 1-го лица един-ственного числа (кроме фатхи в винитель-ном падеже), будут виртуальными.

3. Наличие “избыточного” предлогаПонятие “избыточного” предлога ши-

роко используется в арабской грамматике. К “избыточным” предлогам ( ) от-носятся те, употребление которых в пред-ложении не соответствует их основному предназначению. Тем не менее эти пред-логи ставят имя в родительный падеж, хотя по своей роли в предложении это имя должно быть в другом падеже. Таким об-

разом, на конечную флексию имени оказы-вают влияние, с одной стороны, роль слова в предложении, а с другой – избыточный предлог, значение которого в данном слу-чае можно объяснить как усиление логи-ческого ударения на то имя, с которым этот предлог употребляется. В результате двой-ного воздействия на такое имя оно получа-ет флексию, соответствующую родитель-ному падежу, а флексия, которая должна быть в этом имени по условиям его роли в предложении, будет виртуальной. При ха-рактеристике это объясняется таким обра-зом, что проявлению виртуальной флексии мешает флексия, продиктованная избыточ-ным предлогом. В качестве “избыточного” предлога чаще всего употребляются и

, реже встречается предлог .Пример первый (виртуальная дамма,

“избыточный” предлог ):

“Никто (ни один человек) не пришел”.В данном предложении слово

является подлежащим глагольного пред-ложения, которое в этой функции должно быть в именительном падеже и иметь дам-му в качестве конечной флексии. Однако употребление “избыточного” предлога

поставило это имя в родительный па-деж, показателем которого является явная кясра. Дамма в данном случае становится виртуальной. В арабской грамматической традиции в таких случаях дается следую-щая характеристика:

“ – избыточный предлог; – подлежащее (глагольного предложения) в именительном падеже с виртуальной дам-мой, появлению которой препятствует за-нятость места огласовкой, диктуемой “из-быточным” предлогом”.

Пример второй (виртуальная фатха, “избыточный” предлог ):


В.И. Рыжих

“Я не видел ни одного человека”.В данном примере имя является

прямым дополнением, которое по своей функции должно быть в винительном па-деже (конечная флексия – фатха), однако употребление избыточного предлога ста-вит это имя в родительный падеж (конеч-ная флексия – кясра). Поскольку буква не может иметь две огласовки, то имя остает-ся с кясрой, а фатха становится виртуаль-ной. В арабской грамматической традиции дается следующая характеристика:

“ – избыточный предлог; – пря-мое дополнение в винительном падеже с виртуальной фатхой, появлению которой препятствует занятость места огласовкой, диктуемой “избыточным” предлогом”.

Пример третий (виртуальная фатха, “избыточный” предлог ):

“Этот студент не новый”.Глагол неполного значения требует постановки именного сказуемого в вини-тельный падеж (конечная флексия – фатха), однако из-за “избыточного” предлога ска-зуемое оказывается в родительном падеже (конечная флексия – кясра). Так же как и в предыдущем случае, сохраняется флексия, соответствующая “избыточному” предло-гу, а фатха становится виртуальной:

“ “избыточный” предлог; – ска-

зуемое при глаголе в винительном падеже с виртуальной фатхой, появле-нию которой препятствует занятость ме-ста огласовкой, диктуемой “избыточным” предлогом”.

Виртуальными флексиями могут быть не только огласовки, но и буквы, напри-мер:

“Кто-нибудь из преподавателей

ушел домой?”По своей роли подлежащее “препода-

ватели” должно быть в именительном па-деже ( , флексия – ), однако под воздействием предлога оно оказалось в ро-дительном падеже ( , флексия – ). В таком случае флексия, появившаяся под влиянием “избыточного” предлога, сохра-няется, а флексия становится виртуаль-ной:

“ “избыточный” предлог; – подлежащее (именного предложения), показатель падежа – виртуальная буква

, появлению которой препятствует за-нятость места показателем флективной характеристики, соответствующим “избы-точному” предлогу”.

Виртуальные флексии являются неотъ-емлемой частью флективной характери-стики арабского слова. Анализ характера преобразований, происходящих при воз-никновении виртуальных флексий, спо-собствует лучшему пониманию синтакси-ческих связей между различными членами арабского предложения.



ЛИТЕРАТУРАБаранов Х.К. Арабско-русский словарь, издание 5-е, переработанное и дополнен-

ное. Москва, 1977.Рыжих В.И. Глагольная система арабского литературного языка. Книга первая:

Сильные глаголы (на основе арабской дидактической традиции). Одесса, 2002. Рыжих В.И. Спряжение слабых глаголов в арабском языке // Сходознавство, 2004,

№23–24.Рыжих В.И. Характеристика конечных флексий арабского слова // Східний світ,

2005. №1.


1. У зв’язку з чимраз виразнішим окрес-ленням контурів ареалу характерних, по-вторюваних кельтських місцевих назв, спільних для всіх посткельтських теренів у Східній Європі (див. [Стрижак 1989, Крушельницкая 1965, Мачинский 1974, Трубачев 2003, Тищенко 2000–2005]), кар-динальної важливості набувають студії топонімії Балкан і Малої Азії. Передусім це зумовлено тим, що перебування кель-тів-галатів у Малій Азії історично добре засвідчене та унаочнює масштабність їхніх войовничих мандрівок у античні часи,– див. [Пауэлл 2003, Седов 1983, Фи-лип 1961, Широкова 1989, Mitchell 1993, Ramsay 1960, Stauber 1994, 1996]. Разом з тим досі не виявлено якихось особливих археологічних слідів “міграції галатів до Центральної Анатолії” [Crossland 1992, 251] – мабуть, саме через спроби пошуків виключно в історичній Галатії.

Після відомого епізоду пограбування Риму (387 р. до н.е.) письмові джерела зга-дують про кельтів як найманців у Сицилії (Сиракузи, бл. 371 р. до н.е.) і Пелопонесі (369–368 р. до н.е.) та про їхнє звичайне перебування в Іллірії – на Балканах [Arslan 2000, 10–11, 39 з посиланням на Діодора Сицилійського, Теопомпа і Ксенофона]. У 335 р. до н.е. Олександр Македонський, що воював тоді у Фракії, прийняв деле-гації від різних народів Наддунайщини. Серед них було й посольство кельтів, яке прибуло з Адріатики [Пауэлл 2003, 19]. “Змінилося два покоління, і натовпи [кель-тів] залили Македонію серед зими 279 р. до н.е. – лише великі злидні могли при-мусити їх до мандрівки у таку пору року, тим більше що з ними були родини й вози з майном”. Кельти почали грабувати селища й шукати собі землі для поселення, однак зустріли опір, детально описаний грецьки-ми істориками [там само].

Частина кельтів, пройшовши тоді ж через землі іллірійців і фракійців, погра-бувала Дельфи. За рік кельти з’явилися й оселилися під самим Костянтинополем. Інша частина їхніх племен (толістобоги,

тектосаги й дещо пізніше трокми) невдовзі переправилася через Дарданелли, чим за-початкувала двохсотлітній період грабун-ків, наскоків і втручань у місцеві збройні чвари. Після тривалого перебування у Фригії кельти остаточно осіли в Галатії на-вколо давньої Анкири (сучасна Анкара).

Римляни мусили провести проти них каральний похід у 189 році до н.е. Подаль-ша акультурація та асиміляція насамперед галатської верхівки тривала ще століт-тя. Галатією правили тетрархи, останні з яких – Дейотар і Брогітар – за послуги проти Мітридата Понтійського були при-значені Римом царями Галатії. Після смер-ті їхніх спадкоємців у 25 році до н.е. Гала-тія стала провінцією Риму. Апостол Павло, сам родом з Тарса в Кілікії, двічі відвідав Галатію, проповідуючи християнство, і заснував перші церкви [Trousset 1881, III, 52] (відомі його “Листи до галатів”). Свою давню кельтську мову нащадки перших галатів зберігали понад сім століть: ще у ІV ст. н.е. цікаві нотатки про них залишив св. Ієронім, який і повідомляє, що, окрім грецької, галати розмовляють своєю мо-вою, спорідненою з говірками треверів [Пауэлл 2003, 20]. Назва й адміністратив-ний устрій Галатії зберігалися навіть до VII ст. [Zanichelli 1995, 756].

“З цієї картини вимальовується хоро-брий і яскравий, фізично сильний народ, якому напрочуд таланило в ранній період. Від Галатії в Малій Азії на північний захід до Шотландії та на південь до Андалузії у ІІІ ст. до н.е. можна було мандрувати, не покидаючи кельтських земель. Хоча вони не були імперією, але являли собою єди-ний культурний простір” [Диллон, Чедвик 2003, 37], додамо – також і мовний.

Римляни називали найближчу до себе племінну групу кельтів Galli із значенням ‘дикі’, hostis ‘ворожі’, tumultus ‘натовп’ – після відомого нападу їх на Рим 387 р. до н.е. Тоді Вічне місто врятували сво-їм галасом чутливі священні гуси храму Аполлона, наполохані серед ночі ворогом, що підкрадався до мурів. Греки вживали

К.М. Тищенко

ПРАДАВНІ СЛІДИ КЕЛЬТІВ У ТОПОНІМІЇ ТУРЕЧЧИНИ


Прадавні сліди кельтів у топонімії Туреччини

для позначення сукупності кельтських племен їхню самоназву οί Κελτοί від ІІІ ст. до н.е., проте об’єднання трьох кельтських племен, що переправилися до Малої Азії, і греки, і римляни називали галатами [Pa-usanias, i 4, 1].

Назву галатів в античності наївно ви-водили від гр. το γάλα ‘молоко’ (пор. Га-лактика). З-поміж інших кельтських ет-нонімів (див. [Трубачев; Стрижак]), досі поширених у топонімії Середньої Європи (невр-, нор-, нур-, кімер-, чемер-, волох-, влах-, брит- тощо), з Анатолією досі вва-жали пов’язаним лише історичний етно-нім галати. Крім історичної назви Гала-тія, відома низка мікротопонімів генуезь-ких часів у Стамбулі: райони міста Galata (Beyoğlu), Galatasaray, міст (Yeni) Galata Koprüsü, вулиця Galata Mumhane Caddesi, збудована генуезцями у 1216–1348 роках шістдесятиметрова Galata Kulesi ‘Галат-ська вежа’ [Middle East 1997, 664]. Одна на-зва села Γαλάτα існує і в центральній час-тині Кіпру. (Варто зауважити, що “європеї-зований” ойконім Gallipoli є венеціансько-генуезькою народною етимологією від теперішньої назви міста тур. Gelibolu, яка насправді походить від гр. Καλλίπολις ‘гар-не місто’ [Kiss 1980, 231]). Грецька назва οί Γαλάται ‘галати’ співвідноситься не лише з кельтським етнонімом Celtae і латинським Galli (деталі див. [Тищенко 2003, Кельт-ські етимології, ІV, 15]), але, на нашу дум-ку, також і з характерними основами gal- деяких апелятивних лексем, відомих у всіх слов’янських мовах на посткельтських те-ренах. Основа gal- упізнавана в хоронімах від Атлантики до Близького Сходу: Галісія (есп. Galicia), Валлія (Уельс, фр. Pays de Galles), Галлія (фр. Gaule), Галичина (пол. Galicja, нім. Galizien), Галатія (τα Γαλάτια, лат. Galătae ‘галати’). Через це корені цієї назви кельтів з очевидністю слід шукати не в мовах історичних сусідів кельтів, а у самих кельтських мовах. У давній ірланд-ській і ґельській мовах, за даними етимо-логічного словника А. МакБейна, слово gal означало ‘війна; могутність’ < *galâ; кімр. gallu ‘могти’, брет. galloet, корн. gal-los ‘потужність’ < *galno-; як виявляється, ці слова етимологічно пов’язані з лит. galiù ‘я можу’, церк.-слов. ГОЛѢМЪ ‘великий’, укр. голінний ‘хвацький, заповзятий’, рос. [голямо], болг. голям тощо [MacBain 1983;

ЕСУМ 1982; Фасмер 1964, І, 434]; також ірл., ґельс. galad ‘добра дівчина’ (заохочен-ня), ґельс. gallan, кімр. gelin ‘пагінець, мо-лодик’ [MacBain 1983].

У світлі зведених етимологічних зв’яз-ків згаданих етнофорних хоронімів діа-гностичного значення набуває досліджен-ня їхньої основи в апелятивній лексиці мов відповідних народів, поширених тепер на посткельтському просторі. За даними ви-користаних етимологічних словників, до числа цих відетнонімних апелятивів мо-жуть належати:

– укр. голíнний ‘хвацький, бравий, жва-вий; здатний, охочий до чогось’, [голéнний] тс; [гольнíйший] (вищий ступінь від голін-ний) [ЕСУМ 1982, І, 549]. У творах Т. Шев-ченка знаходимо: Голінний, завзятий чоло-вік; От дівка голінна, так так,– цит. за: [Грінченко 1907, І, 300]; Він голінний до всього Чк; Маруся голінна до тарані Чн; Я дуже на сон голінна,– як засну, то вже й до світу не кинуся (Нечуй-Левицький) [там само, 300–301]; як зазначено в ЕСУМ, первісне значення слова *golěm-ьnъ, як і golěmъ,– очевидно, ‘великий’, звідки че-рез значення ‘дужий, здібний, спритний’ розвинулася сучасна семантика форми го-лінний – пізнішої, з первинної *голімний [ЕСУМ 1982, І, 549],– при тому що до цьо-го слова існує “не зовсім ясна фонетична форма” [гальомий] ‘високий, величезний’ [там само, 463]; це міркування підтверджу-ють слова [гáведний, гáв’язний] ‘величез-ний’, [гáведня] ‘народ, чернь’ (“*галатня”); з іншого боку, відомі дієслова (трактовані як звуконаслідування): галай ‘запальна лю-дина, крикун, зірвиголова’, галас, галдика-ти, галу та балу, галасувати, [галáкати] ‘кричати, лаяти’, [ґавáкати, ґавáґати] ‘верзти’, прізвище Галака (спостереження А.П. Тищенко) і прізвисько [ґавáґа] ‘базі-ка’,– звідки значно ймовірніше беруть свій початок слова галка, кавка, галич ‘СІРА ворона’; [ґаландíти] ‘варнякати’, [гáлити] ‘квапити’, звідки нагальний; до цих слів прилягає пласт колоритної діалектної лек-сики: [галуза] ‘глумливий’, [галузоватий, галузовання] ‘глузливий, глузування’, [гала-дриґа] ‘непосида, шелихвіст’, [ґаламáґа] ‘базіка, нахаба, зухвалець’ [там само, 457], [галабýрда] ‘бешкетник’, [галатúн] ‘кри-кун, безладний чоловік, розпусник, здо-ровань’, [галабýта] ‘пихатість’; нарешті,



[ґаладзáн, ґавзýн] ‘великий горщик’, пор. [ґавдýн] ‘великий негарний горщик’ [там само, 456, 446] (з усією очевидністю з *[ґалдýн], звідки тоді й гладун ‘глечик, гла-дущик’) при [ґалаґáн] ‘великий МІДНИЙ ГОРЩИК (!)’; – традиційно етимологія не бажає вбачати тут якогось спільного зна-менника, списуючи більшість лексем або на звуконаслідування, або на малопере-конливі пояснення, зокрема для сірої гал-ки, яку пропонують виводити від слів із значенням ‘чорний’, за аналогією до слова ґаляс ‘чорнильний горішок’; проте з усього наведеного (кількісно значного) матеріалу з очевидністю проглядають руїни прадав-нього семантичного поля, в окремих семах якого цілком упізнавані ті чи інші риси кельтської вдачі та кельтських “галль-ських” реалій; цей висновок підтверджу-ють і перелічені нижче лексеми інших мов, поширених тепер на посткельтському просторі;

– білор. галекаць ‘гукати, вигукувати’; галас ‘галас’; гáліцца ‘зазіхати, заздрити’;

– рос. [голямо] ‘багато, дуже’ (тверс., ко-стромс. (!)) [Фасмер 1964, І, 434],– як вдало-ся з’ясувати, давні ймовірно кельтські ойко-німи існують у північно-західних областях ще на витоках річок, що є важливим хро-ногеографічним аргументом для атрибуції цих топонімічних кельтизмів як найбільш ранніх у Росії,– див. [Тищенко, Кельтські назви селищ; Аналоги]; [галузáть] ‘пусту-вати, робити дурниці’; галдеть ‘гомоніти’; [гáвезь] ‘народ, чернь’;

– пол. ст. golemy ‘великий’ [ЕСУМ 1982, І, 549], golemszy ‘більший’ [Фасмер, там само]; у Польщі “вже від 1570 року вважа-лося “хлопським” (zgolemo ukroił ‘великий шмат одрізав’; останній Жебровський його вживав у 1637 році). Праслово” [Brückner 1974, 149]; gałda ‘галай’, gałować, gałuszyć ‘зчиняти галас’;gawiedź ‘народ, чернь’; gawędzić ‘розбалакувати’;

– нлуж. gólc, влуж. hólc ‘хлопець, юнак’, holca ‘дівчина’ з 20 похідними; hołk ‘натовп; лютування, рев вітру; гамір, ме-тушня, тривога’;

– чес. ст. holemý [ЕСУМ 1982; Фасмер 1964, І, 434]; пор. міфічний персонаж Ho-lem ‘Голем’; haliti se ‘реготати’; слц. [halas] ‘галас’, [haladra] ‘крикун’;

– хорватс. gòlem, серб. гòлем ‘великий, величезний’, [гòлиетан] тс; макед. голем

[ЕСУМ, там само]; галатен ‘розпусник, зла людина’;

– болг. голям ‘величезний’ [ЕСУМ 1982, Фасмер 1964, там само]; “тепер найбільше у болгар поширене” [Brückner 1974, 149]; големизна ‘розмір’; галатин ‘розпусник, лиха людина’;

– церк.-слов. ГОЛѢМЪ ‘великий’ < *golěm-ьnъ похідне від golěmъ, можли-во, дієприкметник на -m- [Brückner 1974, ЕСУМ 1982, там само];

– споріднене з лит. galė΄ti ‘могти’, galià ‘сила, здатність’, gãlimas ‘можливий’ [ЕСУМ 1982]; galiù ‘можу’ також galingas (!) i galunas ‘володар, маґнат’ [MacBain 1983]; – до чого можна наблизити й етно-нім Galindas, голядь ‘галінди’ (досі виво-джуване лише від galas ‘кінець, край’) – з відомою пізнішою деградацією значення до рязанського рос. [голяда] ‘жебрак, бур-лака’ [Фасмер 1964, І, 434]; з іншого боку, доведена кельтська приналежність міло-градської культури [Мельниковская] таки дає підставу повернутися з нових позицій до постулованого ще акад. О. Шахматовим [Schachmatov 1911, 69] можливого зв’язку етнонімів голядь і галати;

– алб. hall ‘сила, могутність; горе’; hala-vitem ‘розмовляю’ [Meyer 1891, 145];

– рум. galenţi ‘дерев’яні сандалі’ (через слов’янське посередництво);

– ірл. ст., ґельс. ст. gal ‘хоробрість, війна’; кімр. gallu ‘могти’; брет. galloet, корн. gallos ‘потужність’ [MacBain 1983, gal]; кімр. galw ‘кликати, закликати’, також ірл., ґельс. galad ‘добра дівчина’ (заохочення), ґел. gallan, кімр. gelin ‘па-гінець, молодик’ [MacBain 1983],– пор. вище нлуж., влуж.;

– анґ. gale ‘сильний вітер’ XVI ст., “сло-во невідомого походження”; gallosh ‘ґалль-ське взуття’; galligaskins ‘широкі штани’ XVI ст., “походження основи galli- зали-шається невідомим”; gallon XIII ст. – “на-певно, кельтського походження”; galet ‘ґа-лета’, galoon XVII ст. < фр. galon; gallop/wallop ‘робити різкі, шумні рухи’ [ODEE 1996, 187–188, 532];

– нім. galstern ‘чаклувати’, у діалектах також ‘гукати, вигукувати, балакати, за-плутувати’, двн. galstararī ‘чаклун’, анг. gælstre ‘відьма’, galan, днорд. gala ‘спі-вати чаклунські пісні’, galend ‘чарівник’ (початково ‘співець’); Нахтіґаль також



пов’язує усі ці слова зі звуконаслідуваннями від. іє. *ghel- [Kluge 1975, 230], проминаю-чи можливі кельтські зв’язки.

У турецькій-османській мові через її пізнє поширення в Анатолії не могло збе-регтися якихось особливих апелятивних слідів такого роду. Проте від цієї основи тут також існує кілька “галльських європе-їзмів” – недавніх запозичень кельтського походження із західних мов (galéta, gali-sizm, galon, galop, gályum, gallik, galoş).

2. Оскільки міграції галатів у ІІІ ст. до н.е. через весь Балканський півострів до Малої Азії знаменують гранично найдаль-ші з-поміж засвідчених античною історією рубежі їхньої експансії, варто спинитися на тому, що саме відомо з джерел. Ґрунтовне і всебічне зведення відповідних матеріалів нещодавно з’явилося турецькою мовою у книзі Мурата Арслана “Войовничі племе-на античної Анатолії: галати”. – Стамбул, 2000. – 322 с. [Arslan 2000]. Автор статті вдячний Миколі Бастуну, який придбав цю книгу в Туреччині у грудні 2003 року і люб’язно передав її до Лінгвістичного му-зею. Пов’язані з кельтами історичні події висвітлені в ній так.

У 278/277 році до н.е. кілька племен-учасників кельтської міграції до Македо-нії вийшли до Геллеспонту і оселилися біля Візáнтію. Наклавши данину на кілька міст у Фракії та Геллеспонті, вони стали чинити наскоки і грабувати інші міста. А згодом, втягшись у місцеві суперечки, ви-рушили до вигідніших місць поселення і грабунків – до Малої Азії.

Прибуття до Малої Азії трьох потуж-них “професійно войовничих” кельтських племен (толістобогів, тектосагів і трокмів) порушило політичну рівновагу в цьому ел-ліністичному регіоні. Поселення названих племен на землях давньої Фригії започат-кувало нову еру в її історії. Агресивністю щодо сусідів і грабунками багатих міст і храмів галати зажили собі слави насиль-ників і здирців, залишивши важкий слід в історії.

Військові події почалися із запрошення кельтів Нікомедом І Віфинським, що вирі-шив використати їх у війні проти власного брата. Були кельтські найманці у 277 році до н.е. й у війську Антігона Гоната, щоправ-да розбитого Пірром – також за допомо-гою галатського загону. У ті роки кельтські

найманці потрапили навіть до Єгипту у складі війська Птолемея ІІ від 278 р. до н.е. [Пауэлл 2003, 122], згодом – Птоле-мея ІІІ, і навіть через 90 років під час при-боркання повсталих у Верхньому Єгипті знову згадано кельтський загін.

Потім галатів найняв цар Мітридат І Понтійський для війни проти армії Птоле-мея у Пафлагонії. У 240 році до н.е. вони воюють як найманці на боці Антіоха Гіє-ракса проти його брата, Селевка ІІ Сирій-ського. Воїни Селевка були перебиті, сам цар ледве врятувався, а значна частина Малої Азії потрапила під владу Антіоха. У 218 році до н.е. Атал І Пергамський привів із Фракії плем’я егосагів як союзників для завоювання прилеглих земель, включно з іонійськими містами на південь від Ефеса, що він його був утратив у битві з Ахеєм, полководцем Селевка ІІІ Сирійського. Піс-ля перемоги Атал І віддячив егосагам зем-лями навколо Геллеспонту (Мармурового моря).

Згодом римляни використали галатів для стримування Пергамського царства. Причому спочатку кельти-галати помагали Мітридату ІV Понтійському у його війнах за Малу Азію і Грецію. Але зрадницька рі-занина галатів у 86 році до н.е. спонукала їх стати на бік римлян. Відігравши важли-ву роль у римській перемозі над Мітрида-том, вони й далі воювали як вірні союзни-ки Риму, відбиваючи напади парфянців на Малу Азію.

За давніми джерелами, галати відзна-чалися фізичною силою і дикістю разом з нестримним бажанням нищити, грабувати і принижувати. Їх описують як високих на-півоголених рудоволосих і патлатих воїнів, що ставали до бою лише з довгим мечем і величезним щитом. Вони билися не органі-зовано, а індивідуально, полюбляли жбур-ляти всілякі придатні для цього камені. Ця манера бою, висока статура і чужоземна зовнішність дивовижних супротивників, як і їхня незвична зброя, вражали уяву і деморалізували населення елліністичних царств. Джерела повідомляють, що галати нападали на ворога з ревом і ще здалеку вимахували своїми страшними мечами. Охоплені панікою, противники кидалися врозтіч. Галатські бійці нещадно винищу-вали елліністичні армії та їхніх проводирів у Македонії та Малій Азії.



Мал 1, 2. Зображення тетрархів (IV ст.).

Мал 3. Маршрут походу Манлія проти галатів.



І все ж елліністичні династи мусили запрошувати у союзники цих страшних і безстрашних бійців: така висока була їхня бойова репутація, що жоден володар Ма-лої Азії не був певний у своїй перемозі без значної частки галатів у власному війську. Проте галати могли порушити домов-леність, приставши на вигідніші умови. Вони повертали зброю проти союзників так само часто, як і дотримувалися союз-ницьких обіцянок. Хоч і потрібні під час війни, вони ставали в мирний час джере-лом усіляких ускладнень.

Небезпечна й непокірлива натура гала-тів принаймні частково пояснює початкове виділення їм місць для поселення у колиш-ній Фригії. Нікомед І і Мітридат І прагну-ли зробити з них буфер від Сирійських Селевкідів і водночас якомога віддалити їх від власних кордонів. Попри все, галати зрадили Мітридата і, скориставшись недо-свідченістю його наступника, вдерлися до Понтійських областей. Вони пограбували тоді чимало міст, зокрема значну гавань на Чорному морі – Амісон. Так само ско-риставшися потім смертю Нікомеда, вони спустошили Віфинію. В іншій ганебній іс-торії вони вигнали з власного царства Ан-тіоха Гієракса, якому спочатку помагали у війні проти брата,– цар так і загинув у 227 році до н.е. від рук кельтів у Тилісі (Фра-кія, сучасна Болгарія).

Хоча в цілому й лояльні до Риму, гала-ти зраджували й окремих римських пол-ководців – спочатку Брута й Кассія перед битвою під Філіпами у 42 році до н.е., а далі Марка Антонія під Акціумом у 31 році до н.е. Так до самого кінця своєї бурхливої історії галати були цінованими, але нена-дійними союзниками.

Потім новою батьківщиною кельтів у Малій Азії – Галатією – стали землі між р. Галисом (= Кизилирмак) і Санґаріосом (= Сакар’я). Це район досить родючих рів-нин, оточений гірськими ланцюгами і особ-ливо сприятливий для розведення овець та іншої худоби. Кажуть, що скотарі-кельти занедбали рільництво і утримували госпо-дарство розведенням худоби і як найманці до чужих військ. Їхніми головними міста-ми були Песінунт, Гордіон, Анкира і Таві-он, проте, за переказами, вони вважали на-дійнішими традиційні гірські укріплення, збудовані ними у віддалених і недоступних

місцях Галатії,– Горбеос, Блукіон, Пейон. До цих гірських сховків вони й відступили під тиском римлян після поразки Антіо-ха ІІІ Сирійського у 190 році до н.е.

Сама племінна структура галатів пере-шкоджала будь-яким спільним діям. Кельт-ські племена поважали сфери впливу сусі-дів, але рідко діяли разом. За Страбоном, на чолі кожного з племен стояло четверо тетрархів. Найвідоміше скульптурне зо-браження тетрархів з порфіриту (хоча й пізнє – ІV ст. н.е.) [Zanichelli 1995, 1856] було привезене звідкись зі Сходу і знахо-диться тепер у Венеції біля південної сті-ни собору Св. Марка, ліворуч від входу до Porta della Carta Палацу дожів (мал. 1, 2). Кожний тетрарх мав підлеглого суддю і полководця. Загальна рада трьох галат-ських племен при 12 тетрархах складалася з 300 членів. Вони збиралися для нарад у священному гаю, що звався Друнеметон. Лише ця рада мала компетенцію виносити смертні вироки. Під впливом сусідніх ел-ліністичних царств традиційна племінна аристократія кельтів створила з часом цен-тралізовану систему олігархії. Зрадницьке вбивство більшості тетрархів Мітридатом Понтійським у 86 році до н.е. і зміцнення римлянами місцевих елліністичних влад-них структур мали наслідком призначення Помпеєм двох останніх тетрархів Дейотара і Брогітара царями галатів у 59 році до н.е.

Варварські звички галатів не могли не змінитися під впливом анатолійських сус-пільних традицій. Висока культура еллі-ністичного світу поступово, але неминуче обмежувала буйність цих племен. Ці обме-ження стають помітними вже у ІІ ст. до н.е., коли, наприклад, галатське аристократич-не подружжя, Ортагіон і Хіомара, назвали одного зі своїх синів Пайдополітом – “ди-тям-громадянином”. Полібій мав нагоду розмовляти з Хіомарою в Сардах (очевид-но, грецькою мовою) і з захватом згадував потім її мудрість і характер. Кельти Малої Азії щораз більше вживали грецьку мову, поклонялися греко-римським богам – Зев-су, Артеміді, Аресу, Асклепію. Галатські царі й аристократи тримали грецьких лі-карів і мешкали в палацах, збудованих у грецькому стилі. Входження згодом до римської імперської системи далі зміню-вало місцеві звичаї, включно з давньо-кельтськими бойовими навичками. Галати



Малої Азії щораз більше асимілювалися [Arslan 2000, 245–249].

3. У топонімії посткельтських земель простежується цікава закономірність: ве-ликі регіони мають етнофорні назви від основи Гал(л)- (Galicia, Galles, Gallia, Га-личина, Galatia), тоді як конкретні геогра-фічні об’єкти (гори, річки, селища) пере-важно зберегли імена від іншої кельтської етнофорної основи Кимир-/Чемер-: г. Чи-мерна, р. Кемирка, пот. Чемірний, с. Ки-мир, Cт. Хмерин, Чемірка, м. Жмеринка (Україна); г. Чумерна (Болгарія), Чемер-

Мал. 4, 5. Зимовий пейзаж у долині Гереме; фрагмент карти околиць с. Кемер біля входу до Дарданелл, поруч руїни Kumur Kalesi.

ник, Чемерно (Сербія), Čemerno, Čemernica (Хорватія), Kumrovec (Словенія), Csömör (Угорщина), Schmerbach, Schmerfeld, Kem-mern, Kummer (багато разів) і навіть Kum-mro (Німеччина),– деталі див. [Тищенко 2003, VI, 46–52]. На теренах Туреччини нами виявлено понад 40 назв від основи Kemer-. Ключ для розуміння цієї топоос-нови міститься у кімр. Cymrò ‘кімр, вал-лієць’ (< cum ‘з’ + bro ‘район’, тобто ‘зем-ляк’), Cymru (=фр. Pays de Galles) ‘Валлія, Вельс’, Cymraeg ‘кімрська (валлійська) мова’=іт. il gallese, la lingua gallese, фр. le



gallois, la langue galloise (на відміну від le gaulois, la langue gauloise ‘гальська мова’).

Основна гіпотеза дослідження: наявні в сучасних картографічних джерелах [Ha-ack 1975; Турция 2005; Türkei, Ost 1991] численні турецькі ойконіми від основи Kemer- (з народним поясненням від тур. kemer ‘пояс’) насправді можуть бути про-довженням античних топонімів *Kemer від щойно наведеної етнофорної основи, відомої на всіх посткельтських землях.

Аргумент № 1. Серед досі виявлених у Туреччині понад 40 топонімів з основою Kemer- майже третина належать теперіш-ним селищам на межі історичної Фригії на південному заході Туреччини, де була перша область осідання галатів: 13 назв – це багато для району розміром близько 200х300 км. Що більше, 10 із цих пунктів лежать по маршруту карального похо-ду проти кельтів у 189 р. до н.е. тодішніх римських консулів Ґнея Манлія Вульсона і Марка Фульвія (див. карту на мал. 3, осно-ва – за: [Walbank 1979, III, 141, карта 3]). Ідеться про 5 селищ з назвами Kemer і про сім інших – Kemerdamları ‘Кемерські Дахи’ (два різні селища), Germencik ‘Кемер-ське’, Körmen, Kemerköy ‘Кемерське село’, Küçükkemerdere ‘Мала Кемерська Долина’ i Kemerkaya ‘Кемерська Скеля’ (народ-на етимологія – “підперезана скеля”). На північний захід від нього – с. Kumarı під м. Кютах’я. Далі, вже за Анкарою, лежить с. Kumartaş ‘Кемерський камінь’. Привабле-ні гарним розташуванням деяких із цих сіл і не менше – їхніми назвами, автори попу-лярних путівників змушені, однак, розчаро-вано відзначати, що kemer означає турець-кою “всього лише” пояс. Додамо побіжно, що розміщення окремих із цих селищ у Пі-сідії та навколо неї додає шансів кельтсько-му сліду унікального в Європі київського скарбу монет з Пісідії [Брайчевський, 35; Тищенко 2004, Про кельтську спадщину де-ревлян]. Інші 2/3 назв також належать сели-щам, розташованим не у випадкових райо-нах, а у місцях, так чи інакше пов’язаних з історичним перебуванням кельтів (див. карту на мал. 8; позначені на цій карті 24 райони розташування селищ з назвами від основи Kemer- подані нижче під цифрами з дужкою):

1) у передмісті Стамбула – м. Kemerbur-gaz (букв. ‘Кемерський Форт/Замок’ < тур.

burgaz ‘форт(еця)/замок’ < грец. πύργος ‘башта, фортечний мур’ [Kiss 1980, 134]) :::: як згадано, за свідченнями сучасників, “у 278/277 р. до н.е. кілька племен [під проводом Леонорія], що брали участь у виправі кельтів на Македонію, рушили до Геллеспонту й оселилися біля Візáнтію” [Arslan 2000, 245; 40a: карта С. Мітчела];

2–3) на азійському березі Дарданелл – два с. Kemer (під Троєю і Піріапосом) :::: відомо, що кельти переправилися до Малої Азії саме через Дарданелли у 278/277 р. до н.е. під проводом Лютурія і двічі (з ін-тервалом у 2 роки) брали тут участь у бит-вах поблизу сусіднього міста Кизікоса [там само]; біля одного з цих селищ – руїни Ku-mur Kalesi ‘Кумурської фортеці’ (мал. 5);

4) напроти Сард – с. Kemerdamları ‘Ке-мерські Дахи’ < тур. dam ‘дах’ :::: кельтів згадують у цих місцях у зв’язку з боями не раз: 262 року під Сардами Євмена, сина Селевка І Антіохійського [там само, 79, 123–124]; 216 року царя Атталоса І Со-тера [там само, 88 з посиланням на По-лібія]; 197 року карійських племен [там само, 93]; 190 року царя Антіоха, який у Сардах уклав мир [там само, 95]; у цьому місті мешкали й галатські аристократи, як-от відомий вождь толістобогів Ортіагон і його освічена дружина Хіомара, з якою у Сардах мав нагоду розмовляти Полібій [там само, 106–107, 114, 249];

5–11) перелічені вище села Південної Фригії;

12–13) на схід від 11 фригійських се-лищ від основи Kemer- існують ще інші 5 на півдні Каппадокії – це с. Çimerlik ‘Чи-мерське’, далі – м. Kemerhisar ‘Кемерська Фортеця’ < тур., ар. hisar ‘форт(еця)’ на давньому Кілікійському шляху біля Тіани, поруч Çamardı, Çumra i руїни Kemerli kilise ‘Кемерської церкви’ (тобто, виходить, таки галатської?) :::: ці факти не можна залиши-ти без уваги з огляду на відомі численні ранньохристиянські пам’ятки Каппадокії, пов’язані з місіонерською діяльністю в цих місцях св. Павла, а згодом – св. Васи-лія Великого;

14–15) ще майже третина всіх топо-німів від основи Kemer- розташована у Центральній Каппадокії уздовж р. Гали-са (Кизилирмак) – це ціле скупчення з 11 назв, причому з інтервалами всього у 20–30 км: с. Göreme, Kemer (поруч с. Kamber,



Gömeç, г. Korumaz, букв. ‘Беззахисна’ – ?), Tahtakemer ‘Кемерське Плато’ i Kemer, Kermelik ‘Кемерське’, м. Gemerek і поруч с. Kömeören, Gömürgen :::: у центрі цієї щільної, компактної групи селищ уздовж верхньої течії р. Галис розташоване давнє місто Kaisareia ‘Цезарея’, сучасне Kayseri, засноване за Трояна у І ст.; у цьому місті народився св. Василій Великий (бл. 330–379), який по навчанні був тут священиком, а 370 р. обраний єпископом; саме у Каппа-докії він заснував 357 року перший василі-анський монастир [Robert, II, 181], що не могло не позначитися на духовному житті місцевого населення, у тому числі й кель-тів-галатів; не виключено, що видозмінена форма їхнього етноніма лежить в основі назви долини Göreme, де “збереглися сотні вирубаних у вулканічному туфі печерних приміщень часів раннього християнства, які вживалися як церкви, житлові та госпо-дарські приміщення; досі збереглися вкри-ті фресками стіни у печерних монастирях і кілька десятків печерних церков у музеї

просто неба Göreme Açık Hava Müzesi” [Middle East 1997, 699] (мал. 6);

16–20) найдальше на схід пасмо топо-німів від основи Kemer- – це с. Çermik, і за 150 км на північ Kemerkaya ‘Кемерська Скеля’ на тій же р. Євфрат, у горах за 100 км далі на північ с. Kemertaş ‘Кемерський Ка-мінь’, а ще через 100 км на березі Чорного моря с. Kemer під Трапезундом :::: з цими поселеннями можна поставити у відповід-ність ближче не окреслені відомості про політику місцевих царів Нікомеда І Віфин-ського і Мітридата І Понтійського, ведену ними щодо кельтів від 270-х років до н.е.: елліністичні володарі прагнули створи-ти з галатів заслон проти Сирії подалі від власних земель [там само, 247]; не менш важливим фактом є і відсутність назв від основи kemer- далі на схід від цієї лі-нії топонімів; тому, власне, таким – даль-нім рубежем мандрівок галатів ці назви й виглядають (тут же Çamurköy, Rumköy i Rumkale, а зовсім на рубежі з Сирією – с. Kamberlikaya) (див. карту на мал. 10);

Мал. 6, 7. Інтер’єр печерної церкви у Ґереме; кельтський будинок під стріхою з археологічного музею в м. Туї (Ґалісія, Іспанія).



21) одне село у прибережній смузі на півдорозі між Трапезундом і Синопом має назву Kumru :::: разом з трапезундським Kemer ця назва може відповідати згада-ному історичному факту пограбування галатами у 266 році до н.е. понтійських володінь (з портом Амізосом) після смер-ті Мітридата І через недосвідченість його молодого спадкоємця Аріобарзана [Arslan 2000, 247]. Але саме назва Kumru могла б мати й інше, аккадське, походження з ku-mru ‘жрець’ (через вірменську khurm тс) [Капанцян 1956, 153];

22–24) на північ від Анкари, на землях давньої Пафлагонії лежать ще два села Kumartaş i Semer (такий звуковий варіант етноніма зрідка трапляється: наприклад, у Австрії, Словаччині, Болгарії,– див. табл. 2); нарешті, у Віфинії, біля давньо-го міста Прусія, село з унікальною назвою Kemerkasım ‘Кельтський листопад’ :::: ві-домо, що якраз у Пафлагонії кельти воюва-ли проти військ Птолемея ІІІ як найманці Мітридата І Понтійського, а Віфинію при нагоді спустошили [Arslan 2000, 245].

Показово, що, крім назви г. Korumaz (?), в топонімії Туреччини не знайдено назв гір, річок чи областей, навіть віддале-но схожих на топооснову Kemer-, тоді як в інших посткельтських землях такі назви існують (див. табл. 2). Це можна поясни-ти кращою заселеністю давньої Анатолії на час приходу кельтів порівняно з Балка-нами й Карпатами. Давнє рільниче насе-лення було вже на той час еллінізоване, а

місцева топонімія – давно сформована, як про це свідчать назви, збережені історич-ною географією.

Контраргумент: хіба етнофорні кельт-ські топоніми могли утриматися після османізації практично всієї топонімічної системи Малої Азії внаслідок етнічної змі-ни населення й асиміляції залишків греко-мовних груп? Крім того, апелятив kemer означає турецькою ‘пояс’, а отже, може від-повідати поняттю ‘кільцеве укріплення’.

Біконтраргумент: по-перше, османі-зація такого численного населення розтя-глася на віки, і навіть дотепер тут є грецькі, вірменські й курдські меншини; по-друге, за проведеними нами підрахунками, оче-видно, саме через це зі 112 топонімів анти-чних часів, наведених у книзі М. Арслана, повністю замінені новими 72 назви. Нато-мість 40 назв зберігають і в турецькій фор-мі більшу чи меншу подібність до давньо-грецьких, у тому числі 33 назви місцевих анатолійських географічних об’єктів, тоб-то майже третина всіх згаданих назв (див. табл. 1); за таких обставин залишається значна ймовірність вибіркового збережен-ня й інших місцевих назв.

Щодо слова kemer, то його наявність у турецькому словнику якраз і могла сприя-ти утриманню топонімів Kemer під час по-вільної зміни мови місцевого населення. Ті старі місцеві, ймовірно, етнофорні назви звичайно відрізнялися за своїм звуковим складом на фоні грецьких тополандшаф-тів і справді виглядали придатними для

Грецькі Турецькі Грецькі Турецькі Грецькі Турецькі

AinosAlabanAleksandreiaAmaseiaAmastrisAnaburaAnatoliaAnkyraApolloniaAthenai DanuviosDidymaEuphratesFokea

EnezAraphisarİskenderiyeAmasyaAmasraMandraAnadolu AnkaraUluborlu Atina TunaDidim/YeniköyFıratFoça

GygaieHerakleia

PontikaIndosKaisareiaKallipolisKatennaKerasosKomanaLampsakosMagnesiaMaiandrosMassaliaNikaia

Koloe GölüKaradeniz

EreğlisiSindKayseriGeliboluGödeneGiresunGümenekLapsekiManisaMenderesMarsilyaİznik

Nisibis PergamonSangariosSandalionSardisSeleukeia SideraSelgeSicyliaSinopaSmyrnaSyria TabaiTaurusTrapezus

Nizip BergamaSakaryaSandal AsarıSartSelifke (Selef) ZerkSicilyaSinopİzmirSuriye(Tavas) Kale(si)TorosTrabzon

Таблиця 1. Топоніми елліністичного часу, впізнавані у сучасних турецьких назвах



Країна Етнофорні топоніми від основи kemer-

Інші етнофорнітопоніми

Апелятиви

Австрія Simmering (Wien) Narn (2)

Німеччина Kummer(5),~feld,~ow,Kummro, Kümmer/nitz,~sreuth,~sdorf,Küm-mritz, Gimritz, Schmerdorf (11)

Nerhau, Nahrendorf, Nahrstedt, Neverin, Nievern, Norheim, Nürnberg

galstern ‘чаклувати; гука-ти, заплутувати’; Kummer ‘скорбота’

Польща Сiemerów, Czemierniki (біля с. Milanów), Ciemięrzówka

Nur, Nurzec (2), Ziemia Nurska, Ponurzyca, Narew, Ponarlica; Włochy, Łaszczów

golemy, golemszy ‘вели-кий, більший’; gałda, ga-łować, gałuszyć

Білорусь Чамяры, Чамярысы, ур. Кімб-раўка, г. Цымбар (під Мози-рем)

Няверы (2), Нямеркі, Норкі, Норкавічы, Няровы, Понар

галекаць ‘гукати’, галас ‘галас’; гáліцца ‘зазіхати, заздрити’

Росія Кимры, Камбарка, Чембар, Че-ремшан (4)

Галич, Солигалич; Поныри; Нарва, Нерль, Немеричи

[голямо] ‘дуже’; галдеть, [галузúть]

Україна Кимир, Чемір, Чмирівка (2), Чемерник, г. Чимерна, р. Ке-мирка, Черемош, пот. Чемір-ний, с. Чемірна, Кемеша; Ста-рий Хмерин, Гмирянка Чн, Жмеринка

Галичина, Галич; Нурове, По-норниця, Нориця, Норцівка, Норинськ, Норин, Немирів, поневірятися/ [нурєтиси]; ст. «Норци еже суть словене»; Бойки; Волохи

голінний < *голімний ‘охочий’; [гальомий], [гольнійший]; галас, га-лакати, [галузовання] ‘глузування’, [галúти], [ґавдун], [галатин]

Словаччина Čemerné, Čermany, Semerovo, Gemer (7)

Nyrovce, Neverice, Vlachovo [halas] ‘галас’, [haladra] ‘крикун’

Чехія Číměř (2) Nyrsko, Neuměřice,Vlachovo Holemý ‘велетенський’, Holem‘Голем’; haliti se

Словенія Kumrovec, Črmošnjice Laško, Nýrovce, Vlachovo

Хорватія Čabar, Čabarska Polica Ponor, Vlasina gòlem ‘величезний’

Угорщина Csömör (NB комі) Narda, Nárai

Румунія Cămăraşu, Cămărzana, Ghemeş Nerău, Naroieni, Negraşi, Nere-ju (2)

galénţi ‘дерев’яні санда-лі’; hal

Болгарія г. Чумерна, с. Сумер Голатин, Бойчиновци, Бойко-во, Бойка, Власатница

голям ‘великий, дорос-лий’; големизна ‘розмір’; галатúн

Сербія г. Чемерник, Чемерно (над р. Ибр)

Понор; Власотинка; оз. Вла-синска, р. Власина

гòлем ‘великий, величез-ний’; [гòлиjетан]

Боснія Чемерница, Чемерно г. Влашич, Власеница, с. Лашва

Албанія область Çermenika, Kerem Nemerçka hall; halavitem

Македонія Галиште, Будинарце голем, галатéн

Греція г. Τζουμέρκα Νευροκόπι, Γαλάτας, Γάλλικος

Туреччина Kemer (9), ~hisar, ~kaya (2), ~burgaz, ~damları, ~taş, Tahta~, Kemer l i k i l i s e ; Kermel ik , Kömürhan geçidi, Kömeören, Çermik, Kamber, Kumartaş, Semer; Göreme, Gemerek, Gö-mürgen

іст. Galatia; у мікротопоні-мії Стамбула: Galata, Galata Kulesi, Galatasaray, Yeni Galata Koprüsü, Galata Mumhane Cad-desi

(Пізні запозичення із західноєвропейських мов: galéta, galon, galop, galisizm, gallik, gályum, galoş)

Таблиця 2. Етнофорні апелятиви й топоніми посткельтських земель



османської “народної етимології”. Цьому, безперечно, могла допомогти, зокрема, й ілюзія гармонії голосних е-е. Саме тому ці назви змогли залишитися у вжитку як “начебто турецькі” зі значенням “кільцеве укріплення”. Проте вони поширені якраз не будь-де, а у місцях, історично пов’яза-них з військовою активністю галатів. Іс-тотно також, що всі 36 виявлених назв з основою Kemer- розосереджені по пери-ферії Малої Азії і зовсім відсутні на зем-лях історичної Галатії: справді, потреба й підстава відрізняти кельтів від місцевого населення могла існувати лише там, де воно було негалатським. Те, що третина цих назв скупчена у Каппадокії, з давніми християнськими традиціями, знову може вказувати на ранніх християн-галатів.

Аргумент № 2. Внаслідок досліджень кельтської топонімії на інших посткельт-ських землях (зокрема, в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині) виявлено добру збере-жуваність (принаймні упізнаваність) цієї ж етнофорної топооснови на величезному просторі (див. табл. 2). Крім того, на ма-сиві з кількох десятків однотипних топо-німів можна розрізнити щонайменше два хронологічні пласти. Так, поза Туреччиною існує помітна кількість, імовірно, пізніших назв, змінених під дією народної етимо-логії, з метатезою kerem- і палаталізаці-єю čemer-, čerem-. На тюркському ґрунті така метатеза мала б дати форми на зразок *kerem-, *kermen, вживані як апелятив із значенням ‘фортеця’. Але якраз у топоні-мії Туреччини ми зустріли тільки дві назви Germencik, Körmen, тобто саме як другий складник топонімів цей елемент невідо-мий: тут широко вживані лише компонен-ти -hisar, -kent, -şehir, -kale, -kule, -köy. Зате він надійно засвідчений у Криму в назвах давніх печерних міст Ескікермен, Тепекер-мен, до речі – на типових саме для кельтів, улюблених ними столових “довгих горах”, зручних для оборони.

З іншого боку, в частині назв привертає увагу одзвінчення анлауту gemer-. Таке явище відоме саме тут ще і з наскельних письмових пам’яток у передачі етноніма значно давніших киммерійців (детальніше див. [Тищенко 2000]). Відомо, що історич-на активність киммерійців припадає на VIII–VII ст. до н.е., коли вони двома пото-ками вдерлися до Малої Азії через Босфор

і Кавказ під тиском скіфів з Причорномор’я [Артамонов 1974, 19]. У письмовій історії ім’я киммерійців з’являється у формі gimi-rrai близько 720 р. до н.е. у зв’язку із зруй-нуванням ними Ванського царства (Урар-ту). Зазнавши 678 р. поразки від Ассирії, вони згодом неодноразово згадуються як її військові найманці. Відновлена внаслідок залучення східних і грецьких джерел, де вони відомі як кимери (!) [Дьяконов 1956], подальша їхня історія постає у такому ви-гляді. Спільно з потерпілими від них урар-тійцями і ще якимось народом кимери в 676–674 pp. зруйнували Фригію. Це стур-бувало Ассирію, до якої згодом звернулися по допомогу проти киммерійців Лідія на заході і Табал на сході Малої Азії (660 p.). Цар Лідії Ґиґ (Ґуґґу) загинув у битві з ки-мерами 654 p., а його столиця Сарди була ними взята й пограбована. У 640-х pp. Ас-сирія, нарешті прийшла на допомогу Лідії, відрядивши проти кимерів своїх найманців скіфів на чолі з їхнім царем Мадієм. Пере-можені кимери були включені до складу Лідії та поселені в Кападокії, звідки й далі чинили наскоки та грабували сусідів.

Це дає підстави уважніше дослідити каппадокійський тополандшафт Туреччи-ни від основи kemer-/gemer-. Тут виявле-на ціла дифузна область ойконімів з при-голосним каркасом grm, gmr (Gemerek, Gömürgen, Göreme, Gömeç і значна група, імовірно, десемантизованих назв з осно-вою gümüş- ‘срібло’). Важливо, що поза цією областю назви з початковим g- у цій основі трапляються украй рідко (напр., Germencik під Ефесом). Хоча відповід-ність початкових k-/g- тут звичайна (див. табл. 1, спостереження Б. Рудого), для нашої теми істотно, що саме в тих місцях близько 720 року до н.е. давні кимерійці завдали поразки Рýсі І, царю урартів, який у своїх написах і називав цих своїх воро-гів ґімірра. Упродовж цілого VII ст. до н.е. вони залишалися в Малій Азії, на захід від Євфрату, переважно у Каппадокії (NB), “звідки й вірменська назва цієї Каппадокії у формі Գամեը-ք Gamir-kh, що буквально означає ‘ґаміри’, тобто кимери, але також ‘Кимерія’, пор. біблійне Gomer. Ассирій-ська форма Gimirra ближча до груз. გმირი gmiri, що, власне, означає ‘герой’” [Капан-цян 1956, 149]. “Ми не можемо ігнорувати й відомості Біблії, пише далі Г. Капанцян,



про те, що синами Гомера вважали Аскена-за, Рифата й Тоґарму, тобто кимри (ґамер) були родичами скіфів ([саків]: Асканаз, пор. Тарку-назі, ім’я хетського князя Мелі-ти), пафлагонців (Рифат) і жителів держа-ви Тогарма у Мелітені” (пор. “син Таргома Хайк”, тобто вірмен)... “Вірменський істо-рик і письменник V ст. н.е. Корюн називає вірмен Azkhanazean azg ‘Асканазівський (на)рід’, адже Асканаз і Таргом, за Біблією, були братами, синами Ґамера” [там само, 154]. Усвідомлюючи всю неоднозначність цих прадавніх викладок, слід, однак, ви-знати, що крізь них проглядається цілком адекватне уявлення про те, що кимерійці (інтерпретовані уже в наш час хоч як кель-ти, хоч як іранці) таки були мовно спорід-нені з іншими місцевими індоєвропейця-ми – близькими до хетів пафлагонцями, іранцями-скіфами та фрако-фригійськими предками вірмен – і цим не відрізнялися від мішанини індоєвропейських племен решти Малої Азії. Згадаймо, що на киме-рійців вказують як на можливе першодже-рело появи кінської збруї нового типу на-прикінці бронзової доби у протокельтській культурі полів поховальних урн. В такому разі не виключено, що давня спорідненість кельтів-кимерійців з пафлагонцями якраз і

Мал. 8. Етнофорні ойконіми Малої Азії від основи kemer-.

вплинула на обрання кельтами-галатами своєї нової батьківщини Галатії поруч з Пафлагонією, хоч ці землі й були близько від Віфинії та Понтиди, що не бажали га-латського сусідства.

Таким чином, ці, ймовірно, різночасові пласти етнофорних ойконімів свідчать про можливу повторну експансію кельтів до Малої Азії. З одного боку, подальша доля кельтів-кимерійців після історичної битви зі скіфами в день сонячного затемнення 28 травня 585 року до н.е. так достемен-но й не відома: вважається, що скіфи таки повернулися до своєї Наддніпрянщини, а кимерійці, здається, по дорозі осіли й розчинилися в сусідніх народах, тобто не виключено, що частково залишилися й у Каппадокії [Tyshenko 1997]. Якісь упізнані назви давніших поселень вже на місці, в Анатолії, теж могли сприяти повторному їх заселенню кельтами-галатами. До ска-заного варто додати, що в найяскравішій “кимерійській” назві селища Gemer-ek на-явний цілком придатний для вичленування суфікс -ek, а це дає підставу тлумачити її як продовження імовірного грец. *Κιμμέρικος ‘кимерійський’,– поготів що реальне анти-чне місто саме з такою назвою Κιμμέρικος (справді пов’язаною з історичними



кимерійцями) колись існувало у Криму біля протоки Βοσπορος Κιμμέριος ‘Босфору Кимерійського’ (= Керченська протока).

Така численність збережених назв від основи Kemer- з добре документованою географічною кореляцією уможливлює припущення про те, що пласт кельтських ойконімів цією основою не вичерпується. Серед інших спільних для посткельтських земель характерних топооснов заслуго-вує на увагу, зокрема, назва ‘видовженої гори’ – кельт. gorgan-, добре дослідженого на європейських землях [Тищенко 2004, Мовні дарунки, 17, 19]. Наскільки про це можна судити із зображення рельєфу на картах Туреччини, ця назва топографічно мотивована у більшості таких географіч-них об’єктів, як с. Korgan, Korgun, Kargın, Gareken, Kömürhan Geçidi, Gürgentepe (2), незвичайній, бо унікальній назві гори Gölgeli Dağı – нібито ‘Затінкова гора’,– не виключено, що <*Görgeli, пор. рум. Ghe-rgheleu, укр. Ґерґели Пл [Тищенко 2004, Мовні дарунки, 19, карта; Кельтські назви селищ, № 3, 92]. Знову ж таки, збережен-ню також і цієї топооснови могла сприя-ти народна етимологія (пов’язання з тур. görgen ‘граб’).

Завдяки люб’язності п. І. Жерноклєєва (Педагогічний університет ім. М. Драго-манова) автор статті дістав змогу ознайо-митися з найновішим виданням детальної карти Західної Туреччини [Western Turk-ey]. Виявлені на ній принципово важливі топонімічні факти стають аргументами для кращого пояснення викладених гіпотез:

1. З аналізу топонімічного змісту карти випливає, що переважна більшість назв від топооснови Kemer- належить маленьким гірським селам з очевидно тваринницьким господарським укладом, що являє собою ідеальне консервативне середовище, яке сприяє збереженню давніх назв. Крім того, це означає, що насправді селищ з такими назвами у Туреччині набагато більше.

2. Досить реґулярно селища Kemer ви-являються сусідами відомих з античності міст або їхніх руїн – Костянтинополя, Трої, Сард, Ефеса, Прусії, Кесареї, Анкари, Ан-тіохії Пісідійської тощо,– і це не просто спільна ознака цієї групи назв, а свідчення їхньої змістової, семантичної зумовленос-ті античними часами. Справді, селитися близько від квітучих міст античності був

сенс у часи їхнього існування, а не тоді, коли вони лежали в руїнах.

3. На сучасній карті з досконалішим відтворенням гідрографії вдається побачи-ти, що чимало селищ з назвами від осно-ви Kemer- належить до добре вивченої на матеріалі топонімії України й Польщі групи селищ з кельтськими назвами на ви-токах річок (див. Çimerlik – щоправда, на новій карті назва передана як Çimencik, що свідчить усього лише про дальшу де-етимологізацію,– а також Kemer i Kamber під Кайсері, Kemerli Kilise у с. Helvadere під Аксараєм та інші). Іноді це гірські се-лища без позначеної річки, але, очевидно, на джерелі або гірському струмку (Kemer біля Трої, Göreme, Geremek у Каппадокії, Kemerkasım, Kumarı під м. Кютах’я тощо). Не виключено, що кельтський апелятив tart-, tard- ‘джерело’ подекуди міг зберег-тися у рідкісних назвах на зразок Çortlak, Cortlak, Çörten під Імамоглу, Certiler (не можна ж серйозно виводити їх від назви çortak ‘щука’, коли йдеться про села на не-великих бурхливих гірських річках).

4. Існування другого селища з назвою Kemerdamları за 250 км від першого дає змогу припустити, що ті дахи справді були якимись прикметними і що сельджуцькі чабани впізнавали ці поселення за фор-мою дахів. Слід нагадати, що кельти тра-диційно накривали свої будинки стріхами з соломи або очерету (див. мал. 7), що за умов Анатолії вочевидь мало відрізнятися від черепичних дахів у містах або ґрунто-вих терасних – у гірських селищах.

5. Неподалік від с. Germencik під Ефесом, як виявилося, існує ще село Küçükkemerdere, дорога до якого йде че-рез перевал Kümürcü Geçidi – начебто ‘Перевал Вугляра’. Проте ця назва нага-дує Kömürhan Geçidi на Євфраті і унаоч-нює народну етимологію (пор. ще чима-ло сіл Kömürköy або Karamurat Geçidi під м. Болу).

6. Поруч із селищем на березі Мармуро-вого моря Kemer збереглися руїни фортеці з назвою Kumur Kalesi (!), що з очевидніс-тю може набути діагностичного значення для етнічної атрибуції всього ряду одно-кореневих назв. Основа Kumur- у значен-ні ‘кимер’ поширена у цілій Європі (див. мал. 9) і добре досліджена. З іншого боку, на турецькому матеріалі вона близька до



форми Kumar(taş), яку в такому разі можна розглядати як місток до низки подальших народноетимологічних пристосувань дав-ніших назв на зразок тур. Kumru, Kumrular (нібито ‘горлиц-я, -і’).

7. До не менш важливих висновків спонукає назва с. Kemerkasım, букв. ‘Ке-мерський Листопад’. За даними велико-го турецько-російського словника, крім звичного значення ‘листопад’, слово kasım передає прадавню турецьку культурну реалію: “2) половина року (за народним календарем від 8 листопада – початку зими – до 6 травня – початку літа)” [ТРС, 519]. Як відомо, такий поділ року зумов-лений традиційним скотарством, тому і в давніх кельтів новий рік починався саме з листопада [КМЭ, 445]. Звідси випливало б, що причиною уваги сельджуцьких ско-тарських племен до можливих у пізньові-зантійські часи місцевих кельтських за по-ходженням груп скотарів цілком міг стати саме спільний скотарський уклад економік обох етносів (пор. згадані вище відомості про те, що кельти занедбали рільництво і жили зі скотарства й розбою).

Як зазначає Т. Пауелл, “у кельтів, при-наймні в Ірландії та Галлії, рік поділявся на два сезони – теплий і холодний. (...) Всього святкували чотири основні свята, головне з яких відоме під назвою Самайн (Samhain). За сучасним календарем його відзначали 1 листопада... Самайн симво-лізував кінець одного року і початок на-ступного, як рубіж між ними, і його місце в часі щодо пір року свідчить про те, що він втілював поворотний момент швидше ско-тарського, ніж рільничого циклу. Самайн відповідає завершенню сезону випасу за умов первісного сільського господарства; в цей час овець і рогату худобу збирали в одне стадо й вели до різника, залишаючи в живих лише частину тварин – для припло-ду. Ця давня скотарська практика у помір-ній кліматичній зоні Європи була відома ще в епоху неоліту і якнайкраще підходила кельтам, що полюбляли нескінченні бен-кети... Значення, якого надавали Самайну, величезне – про це свідчить давньоірланд-ська література. (...) Бельтайн, або Кетса-майн,– інше значне свято в Ірландії, також переважно скотарське, яке відзначали за сучасним календарем 1 травня напередод-ні початку теплої пори року, коли свійську

худобу виганяли пастися, випускаючи на відкриті пасовиська” [Пауэлл 2003, 131–132, 134], див. також [КМЭ, 591–592].

Те, що ці групи місцевих скотарів були помічені сельджуками, і те, що вони пев-ний час існували поруч, видно із збере-жених подекуди ойконімів Kasımlar ‘Лис-топадівці’,– очевидно, так сусіди назива-ли села, де святкували в листопаді (пор. с. Kasımlar на височині в районі між оз. Бейшегір і Бурдур або інше с. Kasımlar так само на плато між містами Ескішегір і Сакар’я). Не виключено, що таких назв у Туреччині більше.

До турецьких Kasımlar існують добре документовані аналоги на інших пост-кельтських землях в оточенні насиче-них кельтських тополандшафтів: у Че-хії – Pazderna (9 сіл), Pazderny; у Поль-щі – Paźdiorno; в Україні – Листопадівка Вн 559, Листопадове Кг 799 [АТП]. Хоча в сучасній польській мові слово Październik означає ‘жовтень’, а в чеській його відпо-відник уже вийшов з ужитку, слід зазначи-ти, що в давньоруському календарі паздер-никъ означає те саме, що й мирнадъ [Истр ин 1965, 447], а у святкуванні Самайну важлива, власне, попередня ніч (Голоуїн) з 31 жовтня на 1 листопада.

Таким чином, з топографії типово-го розташування селищ, як і з семантики складених ойконімів з першим компонен-том Kemer-, поступово вимальовується низка “кемерських” рис, справді характер-них саме для кельтів, як-от: розміщення більшості їхніх сіл біля гірських па-совиськ худоби, на витоках річок або струмків; виразна відмінність деяких селищ (Kemerköy: 2), зокрема форми да-хів (Kemerdamları: 2); імовірна одночас-ність існування цих селищ з відомими античними містами Анатолії; існування в минулому кемерських укріплень (Ke-merkaya: 2; Kemertaş, Kumartaş; Tahta-kemer) фортець (Kemerburgaz, Kemerh-isar), в одному випадку – сусідство з ру-їнами фортеці Kumur Kalesi; існування в минулому кельтських церков (Kemerli Kilise); непересічне значення для кеме-рів місяця листопада (Kemerkasım). Неможливо трактувати як цілковито ви-падкову таку кількість збігів конкрет-них рис історичних кельтів-кимерів з характеристикою місцевих “кемерських”



ЛІТЕРАТУРААртамонов М.И. Киммерийцы и скифы. Москва, 1974.АТП – Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. Київ, 1973.Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. Київ, 1963.Грінченко Б. Словарь української мови: В 4 т. Київ, 1907–1909.Диллон М., Чедвик Н.К. Кельтськие королевства. Санкт-Петербург, 2002.Дьяконов И.М. История Мидии с древнейших времен до конца IV в. до н.э. Мо-

сква–Ленинград, 1956.EСУМ – Етимологічний словник української мови. Київ, 1982–2002.Истрин В. Возникновение и развитие письма. Москва, 1965.Капанцян Г. Историко-лингвистические работы к начальной истории армян.

Ереван, 1956.КМЭ – Кельтская мифология. Энциклопедия. Москва, 2002.Крушельницкая Л.И. Кельтский памятник в верхнем Поднестровье // Краткие со-

общения Ин-та археологии. №105. Москва, 1965.Мачинский А.Д. Кельты на землях к востоку от Карпат // Кельты и кельтские язы-

ки. Москва, 1974.Мельниковская О. Н. Племена Южной Белоруссии в раннем железном веке. Мо-

сква, 1967.Пауэлл Т. Кельты. Воины и маги. Москва, 2003 (=London, 19802).Седов В.В. Славяне и кельты // История, культура, этнография и фольклор славян-

ских народов. Москва, 1983. Стрижак О. Україна і кельти // Україна. Наука і культура. Вип. 23. Київ, 1989. Тищенко К.М. Аналоги кельтських місцевих назв України в топонімії Росії // Ки-

ївський географічний щорічник. 2003, № 3.Тищенко К. До етимології етноніма кіммерійців // Східний Світ, № 1–2’97, 2000.Тищенко К. Мовні дарунки давніх сусідів // Урок української, 2004, № 5–6. Вкладка.Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Народна творчість

та етнографія. 2003, № 5–6; 2004, №3.Тищенко К. Про кельтську спадщину деревлян. Оглядова лекція з коментарем до

авторського курсу 1994 р. «Вступ до кельтологїї» // Україна. Наука і культура. Вип. 32. Київ, 2004.

Тищенко К. М. Кельтські етимології. І–ІІІ. Етнос // Мовознавство, 2003, № 4, 5, 6.Трубачев О. Н. Ранние славянские этнонимы – свидетели миграции славян //

Вопр. языкознания. 1974, № 6. Трубачев О.Н. Этногенез и культура ранних славян. Лингвистические исследова-

ния. Москва, 2003.

мешканців анатолійських селищ з назвами від основи Kemer-.

Згадана на початку статті кардинальна важливість самого факту кельтської атри-буції окремих місцевих назв у Туреччині зумовлює два наслідки проведеного дослі-дження. З одного боку, на відміну від гірше вивчених посткельтських земель, виявлен-ня назв, імовірно, кельтського походження в Туреччині не потребує якихось додатко-вих пояснень щодо обставин їхньої появи, адже цілковито відповідає надійним істо-ричним відомостям. Що більше, викладе-ні мовні факти надають вагомості давно

відомим історичним даним, конкретизую-чи їх, і після критичного аналізу можуть бути враховані при скеруванні “за вказа-ними адресами” дальшого археологічного, антропологічного, етнографічного пошуку на місцях. З іншого боку, в разі прийняття аргументів на користь кельтської атрибуції наведених у статті назв Анатолії істотно зміцнюється вся обстоювана автором в інших публікаціях концепція доброї збе-реженості кельтських лексичних основ у сотнях однотипних топонімів, досі поши-рених виключно у межах посткельтського простору в Європі.



Турция. Карта автомобильных дорог. М 1:1 600 000. Bad Soden / Ts.: Ravenstein Verlag, 2005.

Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. Москва, 1964–1973.Филип Я. Кельтская цивилизация и ее наследие. Прага, 1961 (е-версія).Широкова Н.С. Древние кельты на рубеже старой и новой эры. Ленинград, 1989. Arslan M. Antikçağ Anadolusu’nun savaşçı kavmi: Galatlar. İstanbul, 2000.Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. Warszawa, 1974. Crossland A. When specialists collide: archeology and Indo-European linguistics //

Antiquity. № 66, 1992.Haack Weltatlas. Leipzig, 1975.Kiss L. Földrajzi nevek etimológiai szótára. Budapest, 1980. Kluge F. Etymologisches Wörterbuch der Deutschen Sprache. Berlin, NY, 1975 21.MacBain A. An Etymological Dictionary of the Gaelic Language. Glasgow, 1983 (Dig-

ital version).Meyer G. Etymologisches Wörterbuch der Albanesischen Sprache. Strassburg, 1891.Middle East on a shoestring / Ed. A.Humphreys a.o. Hauthorn, 19972.Mitchell S. Anatolia. Land, Men and Gods // Asia Minor I-II. The Celts and the Impact of

Roman Rule. Oxford, New York, 1993.ODEE – The Concise Oxford Dictionary of English Etymology / Ed. T. F. Hoad. – Ox-

ford, 1996. Pausanias. Periegesis tes Hellados,– цит. за [Arslan].Ramsay W.M. Anadolunun Tarihi Coğrafyası / Çev. M. Pektaş. İstanbul, 1960.Petit Robert. Dictionnaire encyclopédique de la langue française: En 2 vols. Paris,

1980–1989.Schachmatov A. Zu den ältesten slavisch-keltischen Beziehungen // ArchfSlPh. Bd.

XXXIII. Berlin, 1911. Strobel K. Galatien und seinen Grenzregionen // Asia Minor Studien. Bd. XII: Forschu-

ngen in Galatien / Hrsg. E.Schwertheim. Bonn, 1994. Strobel K. Die Galater. Berlin, 1996.Trousset – Nouveau Dictionnaire encyclopédique universel illustré: En 5 vols. / Dir. J.

Trousset. Paris, [après 1881].Türkei. Ost. Euro-Ländkarte. M 1: 800 000. RV Verlag, 1991.Tyshenko C. Gold of the Ukrainian Steppe. – Vicenza: Ed. “Fierra di Vicenza”, 1997.Walbank F.W. A Historical Commentary of Polybius I-III. Oxford, 1957–19792.Western Turkey. Euro Country Map. M 1: 750 000. Ostfieldern: Mais Geogr. Verlag /

Falk Verlag, 2006.Zanichelli – Enciclopedia Zanichelli. Bologna, 1995.


ИСТОРИЯ изучения полиэтничного Кры-

ма учеными различных школ и направлений ак-тивно разрабатывается в последнее десятилетие доктором исторических наук, профессором Тав-рического национального университета им. В.И. Вер-надского А. Непомнящим. Этой проблеме посвящено более 200 его научных пу-бликаций, среди которых – шесть монографий. Рецен-зируемая книга вышла в основанной этим ученым серии “Биобиблиография крымоведения”. Она отличается новым микроисторическим историографическим подходом, при котором внешняя форма историко-биографических исследований наполняется новым содержанием. В кни-ге А.А. Непомнящего, впервые в истори-ографии, в деталях воссоздан жизненный и творческий путь одного из крупнейших провинциальных организаторов россий-ской исторической науки последней трети XIX – первой трети XX века, члена-корре-спондента Академии наук СССР Арсения Ивановича Маркевича (1855–1942).

Исследование будет интересно исто-рикам востоковедческих направлений. В издании впервые, на основе обширного корпуса эпистолярных источников, проде-монстрированы научные контакты самого А.И. Маркевича и других ведущих крым-ских краеведов с целой плеядой крупней-ших российских, украинских и европей-ских историков из академических центров. На страницах книги “живут” и многие ориенталисты, в исследовательской ра-боте которых, во время и экспедиций на полуостров, помогал Арсений Иванович Маркевич. Среди них Михаил Николаевич Бережков, Николай Иванович Веселов-ский, Александр Николаевич Самойлович,

Непомнящий А.А. Арсений Маркевич: страницы истории крымского краеведения: – Симферополь: Бизнес-Информ, 2005. Биобиблиография крымоведения; вып. 3.

Юлиан Андреевич Кула-ковский, Виктор Иосифо-вич Филоненко и др.

А.А. Непомнящему удалось блестяще вос-создать многие перипетии истории крымоведения на основе введения в на-учный оборот огромного по объему эпистолярного материала. Исследование проведено на обширной архивной базе. Использо-ваны материалы двух де-сятков архивов (более 40 фондов) Украины и Рос-сийской Федерации. Сразу подчеркнем, что перепи-

ска до сегодняшнего дня остается, к сожа-лению, одним из самых малоразработан-ных корпусов исторических источников. Автор справедливо отметил, что разные письма требуют разного “прочтения”, раз-личных исследовательских подходов. Рас-сматривая механизм обмена письменной информацией, можно говорить о развив-шихся на его основе системах переписки, которые различаются по назначению, со-держанию, форме, месту в специализи-рованных комплексах письменных мате-риалов. А.А. Непомнящим выявлены и использованы в монографии сотни писем А.И. Маркевича к ученым, общественным деятелям, руководителям науки из Киева, Москвы, С.-Петербурга-Петрограда-Ле-нинграда, Одессы, Симферополя. Благода-ря привлечению обширного эпистолярия на страницах книги А.А. Непомнящего всплывают сотни имен подвижников изу-чения истории и этнографии Крыма. При-чем участие многих известных ученых в становлении советского крымоведения, их научные контакты с крымскими колле-гами, установленные на основе выявлен-ной переписки, стало научной сенсацией. И здесь хочется выделить важнейшую особенность данной монографии. В ней


Рецензії

впервые в научной литературе так скрупу-лезно прослежены связи крымских крае-ведов с украинскими учеными-историка-ми. Прежде всего это касается сюжетной линии взаимоотношений А.И. Маркевича и Н.Д. Полонской-Василенко. Именно в первые годы советской власти Арсений Маркевич пытался трудоустроить в Крым-ском отделе по делам музеев и охране па-мятников старины, искусства и народного быта или в Херсонесском музее Н.Д. По-лонскую-Василенко. Отдельная сюжетная линия исследования А.А. Непомнящего – научное сотрудничество А.И. Маркевича с академиком-ориенталистом Агатангелом Ефимовичем Крымским – также открыва-ет нам немало интересных деталей их сов-местной деятельности.

Выделим такую особенность рецензиру-емого издания, как наличие двух текстовых уровней в изложении материала. Основной текст книги дополняется на полях много-численными комментариями, уточнениями и более чем 60 биографическими справ-ками, большая часть которых снабжена фотографиями фигурирующих в книге пер-сонажей. Многие из этих фотоснимков пу-бликуются впервые. В связи с этим книга достойна войти в иконографические спра-вочники. Выделим также данную книгу как важнейшее подспорье для изучения укра-инской биографистики. (См. об этом рец. в “Бiблioтечному вicнику” 2005, № 5).

Важнейшее значение для изучения истории исторической науки имеет при-ложение к основному тексту моногра-фии А.А. Непомнящего. В него вошли работы Арсения Ивановича Маркеви-ча, рукописные или опубликованные в малодоступных зарубежных изданиях.

Конечно, публикация объемной рукопи-си А.И. Маркевича “Судьбы памятников древности в Тавриде” (из фондов отдела письменных источников Государственно-го исторического музея Российской Феде-рации), посвященной истории изучения крымских древностей, станет серьезным подспорьем для историков науки, в том числе и ориенталистов. Ведь это одна из первых, предпринятых еще в 1921 году и до сегодняшнего дня остававшихся неиз-вестными, попыток воссоздания истории изучения археологических памятников на полуострове. Из рукописных работ руководителя крымского краеведения в приложение включена также самая со-держательная из известных на сегодняш-ний день его автобиографий, выявленная А.А. Непомнящим в С.-Петербургском филиале Архива Российской Академии наук. Важнейший историографический интерес представляет содержательная, многоплановая статья А.И. Маркевича “З культурної минувшини Криму XIX ст.: ко-роткі нариси” – единственная из прижиз-ненных публикаций Арсения Ивановича Маркевича на украинском языке, поме-щенная его другом А.Е. Крымским в из-вестном сборнике “Студії з Криму”.

Можно констатировать, что украин-ская историография обогатилась ценным биобиблиографическим трудом по исто-рии науки, и пожелать уважаемому автору дальнейших творческих успехов в его бла-городном труде.

Л.В. МАТВЕЕВА,доктор исторических наук,

заслуженный деятель науки и техники Украины, лауреат премии

им. А. Крымского НАН Украины

ЗБАГАЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ЛІТЕРАТУРИО. Сьомочкіна. Рубаї в українській поезії:

від канонізованої строфи до поліжанру. – Київ: КиМУ, 2005. – 252 с.

КНИГА О.М. Сьомочкіної викликає зацікавлення вже тим, що це одне з

небагатьох досліджень в царині пробле-матики, яка знаходиться на перетині украї-ністики і сходознавства. Справді, наше літературознавство, в тому числі компа-ративістика, сконцентрувало свою увагу в основному на взаємодію нашої націо-нальної літератури з явищами літератури Заходу. Цього, в наші дні глобалізаційних процесів у світі, замало – треба подивити-ся і на Схід. Монографія О. Сьомочкіної якраз і може стати початком такої орієн-тації нашої науки.


Рецензії

Важливо, що авторка у першому розділі своєї книги: “Рубаї – канонізована строфа поезії народів Сходу” – коротко розповіла, що таке рубайят, про видатних майстрів цього виду поезії на Сході, зокрема славно-звісного перського поета Омара Хайяма, дала необхідну характеристику рубаїв з точки зору художніх засобів. Вказала та-кож на їхню еволюцію, підкресливши, що “протягом усього часу існування рубаїв при сталості формального канону змінювалося ідейно-змістовне його наповнення”. Згада-ла також переклади-переспіви знаменитих катренів західноєвропейськими поетами.

У другому розділі йдеться про рецепцію рубаїв “українським культурним середо-вищем”. Цілком закономірно і виправдано велика увага приділена перекладам рубаїв Омара Хайяма Агатангелом Кримським та Василем Мисиком. Віддаючи перевагу більш адекватним відносно форми пере-кладам В. Мисика, авторка разом з тим відзначає пріоритет А. Кримського, бо він перший перекладав твори Хайяма з оригі-налу, не порушуючи дух оригіналу, хоча й приносив у жертву певні формальні озна-ки. Авторка, на наш погляд, справедливо пише і про віршовані вставки в історичній повісті “Роксоляна” О. Назарука, які є пе-рекладами Хайямових чотиривіршів. На її думку, вони належать самому авторові повісті. “...На рівні перекладу (від пере-співів А. Кримського й П. Лозієва до пере-кладів О. Назарука й В. Мисика) відбулося становлення строфожанру з тяжінням до максимальної відповідності східному ка-нонові” (с.46),– так визначає дослідниця еволюцію рубаят в українській поезії.

Подальшим кроком була поява власне українських рубаїв у творчості Михайла Ореста (1951) та Дмитра Павличка (1957).

Важливе пізнавальне значення має під-розділ 2.2 “Рубаї в жанрово-стильовій сис-темі поетичної творчості Д. Павличка та їх вплив на творчість українських поетів”. У ньому авторка докладно розглядає те, що досяг відомий поет у цьому жанрі, створив-ши кілька сотень оригінальних рубаїв, які продовжують викликати захват у читачів. О. Сьомочкіна переконливо доводить, що форма “рубаят” стала для нього органічною і завдяки йому набула “неабиякого поши-рення в українській... поезії” (див. с. 53). У цьому вона поділяє погляди інших україн-

ських дослідників (Н. Костенко), які відзна-чали, що Дмитро Павличко вводив рубаї “в число активних поетичних форм вітчизня-ної поезії”, і сама обстоює “продуктивність цієї форми в українській літературі” (с. 55). При цьому пише: “Проте ми вважаємо, що рубаї є не лише поетичною формою, а й ма-ють всі ознаки жанру в нашій поезії, прой-шовши еволюцію від канонічної строфи до поліжанру” (там само).

Заслугою автора книги є увага до по-передників – критиків, які писали про рубаї Д. Павличка, причому іноді пускає й критичні стріли, що цілком похвально. Взагалі, в праці О. Сьомочкіної багато цитат і посилань на “авторитети”, але їй слід враховувати, що не всі, хто пише про проблеми екології та ін., є справжнім ав-торитетом, і тому для своєї аргументації слід підбирати відповідні “величини”, які б співвідносилися з “вагою” видатного українського поета. Це особливо стосу-ється тих місць, де авторка розглядає, як вона вважає, “новий жанровий різновид – екорубаї” (с. 59 і далі). Помітно, що вона полюбляє класифікувати розглядувані особливості творчого доробку поета, і в цьому біди немає. Але класифікація, щоб бути коректною, має будуватися на пев-ній, єдиній основі. Які ознаки різновиду, мотиву, теми, просто питання, у чому різниця між ними? Закид можна зробити і щодо плану роботи, викладеного, як має бути, у “Змісті”. Чому підрозділ 2.2 про рубаї Д. Павличка не входить у розділ ІІІ “Рубаї у творчості українських поетів 2-ї пол. ХХ – поч. ХХІ ст.”?

До заслуг О. Сьомочкіної можна відне-сти те, що вона вперше ґрунтовно розгля-нула, як вона пише, українську “рубаяну”, тобто доробок українських поетів у цьому жанрі. Термін “рубаяна” їй подобається, і вона намагається запровадити його в наше літературознавство. На наш погляд, над цим питанням ще слід подумати.

Авторка спромоглася зібрати багатий фактичний матеріал, причому й з несто-личних видань, який свідчить, що у нас і справді східний, запозичений жанр став займати поважне місце у творчості бага-тьох поетів, а таких поетів-“рубаїстів” у нас, як виявилося, ціла когорта. У книзі їх згадано до тридцяти чоловік. Праця Олени Сьомочкіної вже сьогодні може служити


Рецензії

своєрідним довідником, що стосується рубаїв та їхніх українських авторів.

Особливо багатим на нові імена авто-рів рубаїв, як показує авторка, були остан-ні 15 років. Для свого аналізу вона групує їх у блоки (космічні, експериментальні, сатиричні) або на окремі піджанри (?), які несуть ознаки інших жанрів, тобто, від класичної рубаят береться лише формаль-на оболонка, а філософсько-медитатив-но-дидактичне наповнення залишається осторонь. Так з’являються екорубаї, по-літрубаї, рубаї-експромти, рубаї-байки, рубаї-пародії, рубаї-присвяти і навіть ру-баї-експерименти. Намагання авторки ди-ференціювати масив українських рубаїв за трьома принципами: тематично-зміс-товим, традиційності – новаторства і ре-лігійності – нерелігійності нічого особли-вого не дає. У неї немає підстав вважати, що рубаят прямує до самознищення вна-слідок деканонізації, про що вона пише: “Частина рубаїв українських поетів напи-сана з явною настановою на дотримання канону східних рубаїв, певна ж частина спрямована на руйнування означених при-писів” (с. 213).

І тут виникає дуже важливе питання, на яке мала б відповісти авторка. Де та межа, за якою зникає канонічна рубаят і зали-шається тільки чотиривірш, заримований за схемою ААхА і який, на наш погляд, не має права називатися “рубаят”? Те, що автор-поет називає свій твір “рубаят” чи “хоку”,– ще не підстава вважати його та-ким дослідникові-філологові, навіть якщо форма “рубаї” стала поліжанром. Мабуть, слід шукати якийсь новий термін для чо-тиривіршів, які мають тільки формальну ознаку “рубаят”, і розрізняти авторів на тих, хто пише повноцінні (канонічні) ру-баї, і тих, хто запозичив лише форму для написання сатири, присвяти, пейзажної за-мальовки чи ще чогось іншого.

Останній підрозділ (3.2) названо “Рецепція східної поезії в українських рубаях”. По суті – це опис “присутності”

Омара Хайяма в рубаях українських поетів, який справді підтверджує винятко-ву роль цього видатного вченого, мислите-ля і своєрідного поета Сходу як “інспірато-ра” досить помітного “потоку” в сучасній українській поезії, пов’язаного з таки-ми іменами, як А. Кримський, М. Орест, В. Мисик і Д. Павличко.

О. Сьомочкіна провела справді нелег-ку дослідницьку роботу і збагатила наше літературознавство працею про життя та-кого екзотичного жанру, як рубаят. Цінно, що вона детально розглянула художні особливості і перекладів рубаїв і власне українських рубаїв, включно з різними новаціями. Інколи текст книги зраджує її “дисертаційне походження”, але, беручи до уваги скромні набутки українського орієнтального літературознавства, ми цей відносний недолік приймаємо з подякою, бо маємо щедре “приношення” первинного матеріалу, який може ще не раз придатися дослідникам. Але в майбутньому радимо авторці не лише “нанизувати” цитати, а сміливіше довірятися власному аналізові і своїм судженням: цією книгою вона до-статньо продемонструвала свій серйозний фаховий підхід до роботи з конкретним матеріалом.

Автор монографії переконливо пока-зала на кращих зразках, що твори укра-їнських поетів у цьому жанрі збагатили їхнє світобачення і художню палітру як митців слова, а також органічно ввій-шли в літературну спадщину нашого на-роду. Насамперед це стосується творчості Дмитра Павличка.

Сподіваємося, що книга Олени Сьомоч-кіної – це лише початок, а далі з’являться роботи про переклади, переспіви, адапта-ції й оригінальні твори, інспіровані таки-ми східними строфічними формами-жан-рами, як газелі, хоку, масневі, туюги та ін. Це буде нашим внеском у “діалог цивіліза-цій”, творенням того, що великий німець Й.-В. Ґете назвав Weltliteratur.

Ю.М. КОЧУБЕЙ


Рецензії

ЕРДОГАН Алтинкайнак, автор нової монографії, присвяченої українським

урумам, досить відомий українському дос-лідникові насамперед як тюрколог – з 2002 року лектор Агенції міжнародного розви-тку та співробітництва Туреччини (ТІКА) в Криму.

Однією з ланок науково-дослідницької діяльності автора під час його перебування в Україні були численні подорожі по нашій країні, результатом яких стали серія про-читаних дослідником лекцій на відділен-нях тюркології в численних університетах Туреччини та перші нині опубліковані діа-лектологічні, фольклорні, етнографічні та етнологічні записи тюрків, що мешкають на території Української держави. Продо-вжуючи закладені вельми відомим у Ту-реччині та за її межами професором-тюр-кологом, фольклористом Озкулом Чобано-глу принципи планомірного проведення польових дослідів на терені України, Ер-доган Алтинкайнак приділяє основну ува-гу урумам Донеччини.

Здійснивши від початку студій до остан-ньої спільної українсько-турецької польо-вої експедиції у липні 2005 року разом із делегацією науковців університету Газі цілий ряд поїздок по регіону, автор при інформаційній допомозі та підтримці ма-ріупольських дослідників Валерія Кьора, Віктора Бората та Ірини Пономарьової при-ймає рішення опублікувати власні нотатки, записи та матеріали, чим вперше знайомить турецького читача із досі невідомим широ-кому науковому загалу в Туреччині урум-ським етносом. Як зазначає сам автор, «на-шою метою є через мову, культуру, історію та фольклор запізнати читача з тюркською урумською спільнотою, про яку до сьогодні практично нічого не відомо».

Робота складається зі вступу, розділу, присвяченого фольклору урумів, та додат-ків документів, оригінальних документів, фотосесії та трьох карт.

Вступ коротко визначає походження етноніма та історичну батьківщину уру-мів, географію розселення на території Криму, Донецької, Запорізької та Дніпро-петровської обл. При цьому автор поді-ляє досі дискутовану думку турецького

письменника та дослідника Мегмеда Фат-са про урумську етнічну присутність і в таких причорноморських містах Анато-лії, як Гіресун, Трабзон, Різе та Орду. Він констатує також і факт переселення уру-мів до Грузії, причому відзначає, що міс-цева топоніміка є узятою з місць їхнього колишнього поселення у Східному При-чорномор’ї та Північно-Східній Анатолії. Автор також, у жвавій та напівжартівливій формі звертаючись до народних оповідок та байок, детально зупиняється на різниці між номінаціями «румей» та «урум», разом з тим використовує такі історичні джерела, як праці В.А. Куфтіна 1925 р.

Е. Алтинкайнак у своїй праці віддає належне й користується всіма моногра-фічними працями та словником О.М. Гар-кавця, з яким автор мав щасливу нагоду зустрітися особисто та працювати під час його поїздки до Алмати, М. Араджіоні, І. Пономарьової, а також залучає широкий порівняльний тюркологічний матеріал, як-от «Порівняльний словник тюрксько-татарських наріч» Л. Будагова 1868 р. тощо. Проте це не зменшує власної вар-тості дослідження: автором опубліковані особисто записані ним «чинлар» – мані, фразеологізми, прислів’я, прокляття та до-брозичення. Але, безперечно, найбільшу частину фактичного матеріалу займають тюркю – народні пісні, як-от: «Ay hızım hızım», ‘Ateş verdim hemişe’, ‘Kazarmanın artına’, ‘Osman Paşa’, «Anton Paşa», ‘Çal horoz’, ‘Duşenkalar’, ‘Gürjülüden beşeve atlı yetişti’, ‘Hara deniz büngür büngür’ тощо. Окреме місце займають наведені у книзі шість казок та п’ять народних оповідань, більшість з яких, втім, повторюються у ви-данні О.М. Гаркавця.

Окрему вартісну частину складають пе-рекладені турецькою мовою тридцять до-кументів – «ферманів» (царських наказів) та законів, що стосуються історичного ми-нулого та долі переселенців з Криму – ру-меїв та урумів. Працю завершують наведе-ні дані щодо кількісної присутності вихід-ців із Криму в Маріуполі та навколишніх місцях поселення.

Таким чином, робота Е. Алтинкайнака «Православні тюрки уруми» являє собою

Ердоган Алтинкайнак. Православні тюрки уруми (турецькою мовою). – Анкара: УБЛ, 2005. – 247 с.


Рецензії

першу спробу презентації турецькому читачеві урумів Надазов’я з їх історією, матеріальною та духовною культурою та фольклором. На жаль, наводячи в книзі записи фольклорного матеріалу турець-кою абеткою, автор не використовує ані транслітераційні, ані транскрипційні по-значки, чим майже унеможливлює про-ведення на основі його матеріалів порів-няльних діалектологічних досліджень як у Туреччині, так і в тюркському світі за її межами. Сподіваємося, що цей недолік компенсує наявність аудіо- та відеозапи-сів у фонотеці університету Газі. Крім

УКРАЇНОМОВНИХ видань про таку геополітично значиму країну, як Іран,

практично не існує. Відтак мимохіть скла-дається враження, що серед вітчизняних країнознавців та сходознавців панує сво-єрідна “змова мовчання” навколо країни, яка, без перебільшення, відіграє ключову роль на всьому Близькому Сході.

Тим часом іранознавча література, до-ступна пострадянському читачеві, зберіга-ється переважно в Москві. А ще існує ма-сив видань, тепер уже задавнених, у Баку, Ашгабаді, Ташкенті та в деяких інших містах-столицях Центральної Азії. Йдеть-ся переважно про книги, доступні україн-ському читачеві, цебто – російськомовні, оскільки англомовні і, тим паче, іраномов-ні видання поки що залишаються доступ-ними лише для “обраних”.

Отже, автор рецензованої книги здій-снила щось на зразок маленького дослід-ницького подвигу. Адже на 170-ти сторін-ках насиченого тексту вона чи не першою так компактно подала докладні відомості про початки географії, історії, релігії, фі-лософії, економіки, культури та мистецтва Ірану. Значну увагу приділено архітектурі і прикладному мистецтву, графіці та жи-вопису, музиці і, звичайно, перській кла-сичній поезії – окрасі світової літератури. Цікавими також є дані про населення краї-ни, його мовні меншини, систему держав-ного управління та геоекономічні позиції

Тегерану. Крім того, корисними є і короткі екскурси в царину народних традицій та етикету іранців і навіть їхньої національ-ної кухні. Добре й те, що в книзі значну увагу приділено іранським мовам і про-блемам їхнього дослідження.

Усе це в комплексі забезпечує ґрунтов-не висвітлення теми “Іран та іранці”. Від-верто кажучи – теми не нової, хоч це й не применшує значимості видання, яке можна вважати не лише навчальним посібником з лінгвокраїнознавства Ірану (як це зазначе-но на титульній сторінці та в передмові), а й своєрідним коротким енциклопедичним довідником про Іран. Він стане в нагоді кожному, хто виявить інтерес до цієї краї-ни. А таких людей в Україні ніколи не бра-кувало. Друга частина книги, власне дру-гий її розділ, під назвою “Україна – Іран: корені та сучасність” – дуже самобутня. В ній висвітлено культурні зв’язки України та Ірану від найдавніших скіфських часів до сьогодення. Окремі сторінки присвяче-но темі відродження сходознавства та іра-ністики в Україні наприкінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст.

Принагідно зазначимо: автор видан-ня досліджувала Іран, так би мовити, не заочно. Завдяки Посольству Ісламської Республіки Іран в Україні та за сприяння Міністерства культури й ісламської орієн-тації Т.Ф. Маленька відвідала Іран неодно-разово. Це позитивно вплинуло на якість її

ЩЕ ОДИН КРОК ДО ПІЗНАННЯ ІРАНУМаленька Т.Ф. Іран, іранці та ми. Лінгвокраїнознавство Ірану. – Київ, 2004.

того, не завжди аргументованими вигля-дають наведені автором списки начебто питомих та властивих тюркських урум-ських прізвищ і топонімів, кожний з яких, на наш погляд, вимагає окремої розвідки та пояснень.

Книгу приємно урізноманітнюють осо-бисті спогади та захоплені враження авто-ра – нашого турецького гостя та щирого шанувальника України.

У даний момент у Туреччині автором здійснюється робота по укладанню слов-ника урумської тюркської мови.

І.М. ДРИГА


Рецензії

роботи, у якій творчо використано різнома-нітні джерела, насамперед – перськомовні. У майбутньому, як зізнається автор, навіть планується вихід у світ спеціального збір-ника перськомовних текстів. Будемо спо-діватися, що ними скористаються всі не-байдужі до іранської тематики. Коло таких фахівців, особливо серед студентів, нині поступово зростає. Молодим дослідникам конче потрібні джерела не лише для ви-вчення історико-культурних зв’язків Ураї-ни й Ірану, а й для розбудови їх – приклад якої показав колись видатний сходозна-вець Агатангел Юхимович Кримський.

Ім’я знаменитого академіка нині пере-буває в полі зору багатьох дослідників. Проте його сходознавчу спадщину, на думку Т.Ф. Маленької, вивчено ще не до-статньо. Зокрема, Кримський-іраніст і до сьогодні залишається майже невідомим. І треба віддати належне авторові, адже цей аспект, хай поки що і не фундаментально, все ж таки висвітлено в книзі. Доробок, крім того, доволі вдало доповнено публі-кацією частини архіву Кримського з роз-повіддю його учня Б.Вс. Міллера про “по-дорож із Буширу до Шіразу” 1905 року. Цю публікацію супроводжує спеціальне переднє слово автора – своєрідна розвід-ка й ключ до розуміння того, що пропо-нується читачеві. Публікація сафарнаме (подорожнього нарису) Б.Вс. Міллера су-проводжується численними коментарями, розшифровуванням імен дійових осіб опи-суваних подій тощо.

Між тим читачеві пропонується й інше. Наприклад – огляд перської поезії, філо-софії та мистецтва в рецепції (засвоєння перськомовних зразків) українською літе-ратурою в ХІХ та ХХ століттях. Наскільки

відомо, подібні дослідження, навіть за на-явності відповідної кількості фактів та ма-теріалів, майже не проводилися. А дослі-джувати, виявляється, таки є що, оскільки перелік імен відомих українських літерато-рів, котрі творчо торкнулися різноманітних перських джерел, доволі великий. Поети, прозаїки й перекладачі здійснили ту зустріч Ірану й України, яка триває й до сьогодні.

Книга має й важливі «Додатки»: персько-український словничок, хронологічні та-блиці основних історико-культурних подій, список географічних назв, рекомендованої літератури, кольорові ілюстрації. Зі смаком виконане оформлення книги (з відомими ба-рельєфами Переполіса на обкладинці) – та-кож результат авторського бачення.

Роки незалежності України, безумовно, стали найпродуктивнішим періодом відро-дження іраністики (звичайно ж, в контек-сті всього сходознавства в Україні). Торка-ючись цієї проблематики, автор правильно зазначає, що в колишньому СРСР потужні сходознавчі центри існували лише в Мо-скві та Ленінграді, а в Україні тим часом панував справжній сходознавчий вакуум. Він дає про себе знати постійно. Можна погодитися з думкою автора про те, що сходознавство хоч і відроджується, про-те, як і раніше, залишається проблемним у плані фінансування діяльності орієнталіс-тів, консолідації наукових кадрів тощо. За таких умов кожне сходознавче досліджен-ня, зокрема й у галузі іраністики, можна тільки вітати. Праця Т.Ф. Маленької, без-умовно, теж на те заслуговує.

В.Д. МУЗИКА,головний редактор

журналу МЗС України “Політика і час”

НОВЕ СЛОВО В УКРАЇНСЬКІЙ

КОМПАРАТИВІСТИЦІЛюдмила Задорожна. Українсько-вірмен-

ські літературні взаємини: парадигма роз-витку. – К., Акцент, 2004.

В УКРАЇНСЬКОМУ літературознавстві з’явилося перше глибоке дослідження,

яке відстежує історію, рівень, характер і

структуру україно-вірменських літератур-них взаємин ХХ ст.

Незважаючи на те, що вивченню про-блеми літературних зв’язків присвятили свої праці відомі українські вчені О. Бі-лецький, Г. Вервес, І. Дзюба, Д. Наливай-ко, Н. Крутікова, Ю. Кочубей, Л. Грицик, М. Пригодій, С. Пригодій та ін., історія літературних вірменознавчих студій в Україні, специфіка художнього вірмено-українського перекладу, а також пробле-ма реалізації теми Вірменії в українській


Рецензії

літературі (в поезії, і прозі) розглянуті вперше.

Монографія складається з трьох розді-лів: «Вірменознавство у контексті розви-тку українського літературознавства ХХ століття», «Художній переклад в історії українсько-вірменських літературних вза-ємин», «Функціональний характер вірмен-ської літератури в українській».

Проблема різноманітних україно-вір-менських зв’язків була найґрунтовніше розроблена в працях українських, вірмен-ських та польських істориків. Українська вірменистика, започаткована іменами О. Партицького, І. Франка, О. Білобородо-ва, А. Кримського, у ХХ ст. реалізується у великій дослідницькій роботі історика Я. Дашкевича, літературознавців Є. Кири-люка, Є. Шубравського, І. Дзюби, Н. Кру-тікової, М. Дмитренка, В. Кочевського. Великий творчий внесок у розбудову укра-їнського вірменознавства зробили й укра-їнські поети – П. Тичина, М. Рильський, Л. Первомайський. Проте ніхто із зазна-чених дослідників не ставив за мету ство-рити аналітичну й узагальнюючу працю з проблем історії літературознавчих вірме-нознавчих студій в Україні.

Предметом монографічного досліджен-ня Л.М. Задорожної (професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відомого літературознавця, авто-ра книг «Міжетнічні зв’язки в українській антропонімії ХVІІ ст.» (1989), «Т.Г. Шев-ченко і вірменська література» (1991), чис-ленних статей у наукових збірниках та пе-ріодичних виданнях України й Вірменії, а також перекладів із вірменської) вперше в Україні стали україно-вірменські взаємини ХХ ст. у галузі історії літератури, літературо-знавства, художнього перекладу, поезії та прози. Це системне вивчення найрізно-манітніших форм україно-вірменських літературних взаємин було здійснене на глибокому науковому рівні: із залученням величезного масиву наукової і художньої літератури, всебічною оцінкою та аналі-зом поставленої проблеми. Вперше історія україно-вірменських літературних взаємин досліджувалася в контексті еволюційного розвитку (невипадковим є підзаголовок мо-нографії – «Парадигма розвитку»).

«Відсутність аналізу стану, проблем, характеру змісту українського вірмено-

знавства, якості українських перекладів кращих творів вірменської літератури, особливостей вірменістики українських письменників зумовили необхідність та актуальність нашої роботи»,– зазначила автор у передмові до монографії.

Відроджене у 90-х роках ХХ ст. україн-ське сходознавство (з появою часописів Інституту сходознавства ім. А. Кримського «Східний світ» і «Сходознавство» та вісни-ка Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Східні мови та літератури»), на жаль, також нечасто нада-вало свої сторінки статтям на теми україно-вірменських взаємин. Проте розвідки О. Божка, Я. Дашкевича та Л. Задорожної, опубліковані у перших числах «Східного світу», дещо заповнили цю лакуну.

У монографії Л. Задорожної уперше проаналізовано українську, вірменську та польську історіографічні літератури з пи-тань україно-вірменських взаємин, і зо-крема, вірменознавчі дослідження акаде-міка А. Кримського (із залученням невідо-мих або маловідомих архівних матеріалів ученого). Оскільки вірменістика А. Крим-ського не увійшла до 5-томного зібрання творів, а нове, повніше, академічне видан-ня сходознавчих праць вченого сьогодні лише готується, розділ «Характер і напрям вірменознавчих студій А. Кримського. Матеріали архіву» має особливу цінність. Авторка дійшла висновку: «Уважне їх (вірменознавчих праць А. Кримського. – Т.Н.-М.) прочитання дозволяє стверджува-ти, що серед них немає літературознавчих досліджень у вузькому розумінні слова: думка про важливі літературні явища та літературні якості життя Вірменії у дослід-ника неодмінно пов’язана з історією, є не-від’ємною від неї. Присутність, чинність вірменської історії важлива для повноти погляду А. Кримського на інші регіони світу, що також осмислюється в історич-ному ракурсі, зокрема, це погляд на країни Сходу» (с. 26–27).

Л. Задорожна насамперед проаналізува-ла праці А. Кримського, присвячені історії Персії («Парфія та Аршакіди», «Джерела та посібники до вивчення історії Сасані-дів», «Історію Аршакідів і Сасанідів»), а також – «Історія Грузії» та «Історію Азейбарджану», де вірменська тема при-сутня «переважно у її виході на історію і,


Рецензії

частково, на проблеми літератури та гео-графії» (с. 48).

Коротко, проте вперше, зроблено огляд вірменознавчої сторінки у діяльності ВУНАС та її щоквартальника 20-х – 30-х років – журналу «Східний світ» («Черво-ний Схід»). Зазначено, що перші україн-ські переклади поетичних творів А. Ако-пяна, І. Іонесяна, Є. Чаренца було опублі-ковано саме тут.

З суто літературознавчих проблем у першому розділі монографії досліджено: 1) освоєння вірменського народного епо-су в українському історико-літературному процесі кінця 30-х років, що стало одним із поштовхів до розвитку українського вірменознавства; 2) роль українського вірменознавства у створенні літератур-них портретів вірменських письменників Х. Абовяна, Г. Туманяна, А. Ісагакяна, Є. Чаренца, Г. Говганнісяна, Г. Еміна та ін. Особливу увагу приділено працям П. Ти-чини, М. Рильського, Л. Первомайського, М. Бажана, Я. Кочевського, І. Дзюби.

До дослідження було залучено не лише праці українських літературознавців і пись-менників-перекладачів, а й вірменських та російських, міркування яких про вірмен-ську літературу друкувалися на сторінках української преси: Х. Халатянца, С. Амі-ряна, К. Григоряна, М. Шагінян, К. Ліп-скерова та ін. Зроблено порівняльний ана-ліз різних точок зору на творчість того чи іншого вірменського письменника.

Українському художньому перекладові надано не менше уваги, ніж історії укра-їнського вірменознавства, у контексті роз-витку україно-вірменських літературних взаємин. Історію художнього перекладу простежено від перших публікацій поезій Р. Патканяна та Ларенца в перекладі П. Гра-бовського до перекладів кращих зразків ві-рменської літератури кінця ХХ ст. Велику увагу приділено досвіду української пере-кладацької школи в інтерпретації епосу «Давид Сасунський», перекладам П. Ти-чини поезії Г. Туманяна, І. Драча – поезії П. Севака, О. Ільченка – роману «Рани Вір-менії» Х. Абовяна. Розглянуто особливо-сті творчої індивідуальності автора і пе-рекладача у перекладах вірменської поезії українською мовою.

Окремий підрозділ присвячено пробле-мі ресурсів української мовної літератур-ної традиції у відтворенні вірменської на-ціональної специфіки; висловлено слушні міркування щодо характеру відтворення засобами української мови найпоширені-ших ланок вірменської лексики. До сьо-годні, як зауважила автор, «систематизо-вана структура фонетичних відповідників, настанови правопису, якими необхідно керуватися у практиці відтворення вірмен-ської лексики в українському правописі, відсутні» (с. 140).

Розглянуто і тему Вірменії в україн-ській літературі ХХ ст.; обумовлено істо-ричну основу звертання української літе-ратури до вірменістики. Особливості вті-лення теми Вірменії в українській поезії розглянуто на матеріалі творчості П. Ти-чини, М. Рильського, Л. Первомайського, Л. Костенко, Є. Будницької, В. Коломійця, Л. Горлача та ін. Зауваживши, що «роз-робка теми Вірменії у прозі – в тематиці української літератури явище поодиноке» (с. 128), Л. Задорожна аналізує ряд творів (повість «Ярошенко» О. Маковея, нариси-есе С. Жураховича, роман «Мальви» та «Черлене вино» Р. Іваничука, оповідання «Золоті остороги» Ю. Логвина), де ця тема присутня.

Комплексне дослідження україно-вір-менських літературних взаємин Л. Задо-рожної – результат багаторічної плідної праці літературознавця-науковця і викла-дача. Основні положення монографії було викладено у доповідях на міжнародних наукових конференціях в Україні, Росії та Вірменії, у курсах лекцій та спецкурсах з історії української літератури.

Єдине побажання: варто було б допов-нити монографію іменним покажчиком та списком літератури, де були б зазначені і публікації авторки, а також Summary ан-глійською і вірменською мовами. Хотіло-ся б, щоб це дослідження стало здобутком не лише українського літературознавства, сходознавства і компаративістики. Цю книгу має бути перевидано у Вірменії вір-менською чи російською мовами, що зро-бить її доступною науковим колам країн СНД і Східної Європи.

Т.Ф. НЕЧАЙ-МАЛЕНЬКА


26–27 січня 2006 року в Луцьку прой-шла Міжнародна наукова конференція “Агатангел Кримський у контексті укра-їнської та світової культури”, організована Інститутом української мови НАН України разом з Волинським державним універси-тетом ім. Лесі Українки та рядом інших волинських інституцій, таких як Інститут післядипломної освіти вчителів, Краєзнав-чий музей, Обласне товариство краєзнав-ців та Володимир-Волинський педагогіч-ний коледж ім. А.Ю. Кримського.

Учасників конференції вітали представ-ники міської влади, керівники Волинсько-го університету та київські вчені, а також турецький науковець, нині завідувач кафед-ри турецької мови та літератури Держав-ного педагогічного університету ім. Абая (м. Алмати, Республіка Казахстан) Се-бахаттін Шимшир. Робота проходила на пленарних засіданнях та в кількох секціях. Основні доповіді були присвячені творчо-му доробкові видатного вченого і письмен-ника в галузі української філології та його прозовим і поетичним творам. Мовознав-чій та літературній спадщині були при-свячені доповіді Надії Сологуб (“Питання української літературної мови у працях Агатангела Кримського”), Богдани Стель-мах (“Індивідуально-стильові особливості прозових творів Агатангела Кримського”), Ніни Данилюк (“Народнопісенне слово в оригінальній та перекладній поезії Ага-тангела Кримського”), Миколи Мірченка (“Агатангел Кримський і його філософія історії української мови”) та ін.

Сходознавча тематика була представле-на скромніше. З доповіддю загального пла-ну виступив Ю. Кочубей (“Внесок акаде-міка Агатангела Кримського у світове схо-дознавство”), турецький гість д-р Себахат-тін Шимшир зробив повідомлення про А. Кримського як дослідника Азербайджану,

Ірина Дрига (Інститут сходознавства НАН України) – про працю А. Кримського з іс-торії Албанії (стародавнього Азербайджа-ну) як джерело для тюркологічних студій, про традиції у вивченні цивілізацій Сходу зробила доповідь Олена Огнєва (“Агатан-гел Кримський: вчитель та учні”). Цікавою була доповідь проф. Марії Моклиці про психологічні та естетичні аспекти хрис-тиянства нашого великого вченого. Ще ряд доповідей було заявлено, але погодні умови завадили їхнім авторам прибути до Луцька.

Другого дня засідання конференції про-ходило в місті, де народився вчений,– Во-лодимирі-Волинському, в педагогічному коледжі, що носить його ім’я. Відбулася тепла зустріч з керівниками мерії міста, викладацьким складом та вихованцями коледжу. Урочисто було відкрито “Куто-чок А. Кримського” в бібліотеці коледжу. З привітаннями і повідомленнями висту-пили прибулі гості з інших міст: Н. Со-логуб, С. Шимшир, І. Дрига, Ю. Кочубей, М. Мірченко, О. Огнєва. Учасники кон-ференції і всі присутні заслухали також змістовні доповіді Галини Шостак “Світ почувань Агатангела Кримського у збірці “Пальмове гілля” та засл. учителя Украї-ни, лауреата обласної премії ім. А. Крим-ського Лесі Ковальчук “Агатангел Крим-ський у школі при вивченні оновлюваль-них процесів української літератури на межі ХІХ–ХХ ст.”.

Проведення на Волині конференції, присвяченої 135-річчю від дня народжен-ня А. Кримського, викликало інтерес не тільки філологів, а і всього університету та громадськості, що, безперечно, сприятиме подальшому дослідженню наукової та лі-тературної спадщини славетного вченого та популяризації його імені.

Ю.М. КОЧУБЕЙ

НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ В ЛУЦЬКУ, ПРИСВЯЧЕНА А. КРИМСЬКОМУ


Хроніки

З 23-го по 28 жов-тня 2005 року

Близькосхідний уні-верситет разом із Фондом тюркських літератур Балкан, К і п ру т а Є в р а з і ї КИБАТЕК провели Одинадцятий чер-говий симпозіум з тюркських літератур та щорічну церемо-нію присудження літературних премій у галузі тюркських літератур.

На симпозіумі, в якому взяли участь більше як 70 літераторів, мовознавців та фольклористів, за мету було поставлено вивчення літературних текстів та творів мистецтва, що могли б репрезентувати представлені у них специфічно властиві для тюркської культури культурні цінно-сті. Показово, що одним з організаторів цього симпозіуму виступив один з провід-них університетів тюркського світу, адже зазначалося, що, попри власне академічні праці, що є основною функцією універси-тетських дослідів, професорсько-викла-дацький склад усвідомлює необхідність висвітлення та аналізу подібних культур-ницьких виявів, які проливають світло на обрій культурних цінностей тюркського сьогодення.

Подібні даному симпозіуму культурно-літературні акції, що проходять на міжна-родному рівні, сягаючи одним вістрям в минуле, а іншим торкаючись сучасності, визначають динаміку, що утримує на по-рядку денному суспільний інтерес та заці-кавлення, з іншого боку, приводять в дію естетичні чинники, які покладено в основу сучасних мистецьких творів.

Міжнародний симпозіум, у якому взяла участь делегація України у складі 6 осіб, ніби завершив десятирічну подорож Фон-ду тюркських літератур Балкан, Кіпру та

Євразії КИБАТЕК к р а ї н а м и с в і т у, в яких проживає тюркське населен-ня, котру було роз-почато на Кіпрі у 1998 році і продо-вжено в Ізмірі (Ту-реччина), Констанці (Румунія), Струзі (Македонія), Тюр-кістані та Казахста-

ні, Сімферополі (Україна), Баку (Азербай-джан), Чанаккале (Туреччина), Бухаресті (Румунія) і нарешті у травні 2005 р. у Ки-єві. Фонд тюркських літератур, що стоїть понад будь-якими політичними та ідеоло-гічними інтересами, має представництва у 25 країнах світу і прагне ознайомити як-найширший загал із тюркомовними тво-рами Кіпру та інших країн компактного проживання тюркського населення шля-хом перекладу їхніх творів мовами світу, публікацій у спеціалізованих літератур-них вісниках. Сферу зацікавлення фонду становлять усі літератури, створені усіма можливими тюркськими мовами, діалек-тами та говірками.

Симпозіум відкривали доповіді за-сновника університету др. Суата І. Гюн-селла та голови фонду КИБАТЕК Ісмаїла Бозкурта.

Особливу увагу учасників викликали доповіді проф. др. Дженгіза Тосуна “То котра ж з них – поезія?”, Ельмаз Шахін “Смерть тюркського роману”, проф. др. Невзата Юсуфа “Очима іншого”, Мустафи Гьокчеоглу “Кіпрські тюркські добрози-чення та прокляття”, др. Любові Чімпоеш “Любов до вітчизни у творах гагаузьких поетів” тощо.

На симпозіумі відбулось урочисте вру-чення щорічної літературної винагороди КИБАТЕК за внесок у літературний роз-виток тюркських країн, яку за 2004 рік

ОДИНАДЦЯТИЙ МІЖНАРОДНИЙ СИМПОЗІУМ

З ТЮРКСЬКИХ ЛІТЕРАТУР.ФОНД КИБАТЕК – БЛИЗЬКОСХІДНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ, ПІВНІЧНИЙ КІПР


Хроніки

З 12-го по 17 листопада 2005 року На-уково-дослідний інститут фольклору

Національної академії наук Азербайджану, єдиний у світі інститут, присвячений ви-ключно вивченню тюркської фольклорної спадщини, зібрав під своїм дахом увесь тюркський світ.

Відкриття чергового 3-го Міжнародно-го фольклористичного симпозіуму “Від спільного тюркського минулого до спіль-ного тюркського майбутнього” відбулось у конференц-залі Президії Академії наук Азербайджану по вул. Істіклялієт, 10. За день до урочистого відкриття конференції представники двадцяти тюркських етно-сів світу відвідали Алею загиблих геро-їв, поклали вінки та здійснили молитву на могилі національного лідера Гейдара Алієва та його дружини. Знайомство з м. Баку учасники симпозіуму розпочали з відвідання могили всесвітньо відомого азербайджанського просвітника та вчено-го Ельчі Бея.

На урочистій церемонії відкриття, під головуванням директора Інституту фоль-клору проф. др. Гусеїна Ісмаїлова та сек-ретарюванням др. Афак Рамазанової, ви-ступили президент АМЕА академік Маг-муд Керімов, проф. др. Гусеїн Ісмаїлов; на

пленарному засіданні прозвучали також доповіді проф. др. Ермана Артун (Туреч-чина) “Представлення спільної тюркської фольклорної спадщини у глобалізованому світі”, члена-кореспондента АМЕА Тофі-ка Гаджиєва (Азербайджан) “Особливості азербайджанського фольклору” та акаде-міка Агмеда Сулейманова (Росія) “Осо-бливості мотиву “чудодійне народження Батира” у башкирському епосі “Алип-Ба-тир”. Симпозіум тривав наступні три дні та організував доповіді по семи секційних засіданнях. Як зазначив у вступній промо-ві академік М. Керімов, мета проведення даного симпозіуму – зібрати воєдино дум-ки та погляди вчених, що представляють наукову еліту тюркських народів. В умо-вах щоденної модернізації глобалізовано-го суспільства нагальну потребу становить підготовка концептуальних програм та стратегій науки у визначенні статусу тюрк-ських гуманітарних дисциплін у новому світопорядку, досягнення відповідності культури та цивілізації тюркських народів реаліям дійсності, що змінюються. З цією метою симпозіум вкотре проводить реві-зування тюркських національних духо-вних ресурсів, завдяки чому сподівається унаочнити бачення майбутнього тюркської

ТРЕТІЙ МІЖНАРОДНИЙ СИМПОЗІУМ З ТЮРКСЬКОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

“ВІД СПІЛЬНОГО ТЮРКСЬКОГО МИНУЛОГО ДО МАЙБУТНЬОГО”

БАКУ, ІНСТИТУТ ФОЛЬКЛОРУ, НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК АЗЕРБАЙДЖАНУ (АМЕА), 12–17 ЛИСТОПАДА 2005 р.

отримала Адалет Агаоглу. Прозвучали також тематичні доповіді Метіна Турана “Оповідання та повісті А. Агаоглу”, Аль-пер Акчам “Карнавалізація та сцена карна-валу у Адалет Агаоглу” та Ельмаз Шахін “Оповідання “Стіна” А. Агаоглу”, присвя-чені творчості видатної письменниці.

Симпозіум супроводжував також вечір тюркської поезії, який відбувся 25 жовтня і в якому взяли участь кіпрські та зарубіж-ні тюркські автори Харід Федаї, Ердоган

Сарачоглу, Наіл Тан, Любов Чімпоеш, Ельчін Іскендерзаде, Есад Байрам, Ізмаїл Чавушев, Ельфіна Сибгатулліна, а також українські поети Тудора Арнаут та Сергій Грабар.

Сподіваємося, що матеріали та допові-ді симпозіуму стануть джерелом інформа-ції для науковців України, небайдужих до проблем тюркських літератур.

І.М. ДРИГА


Хроніки

цивілізації на тлі різноманітних геополі-тичних, державних, політичних, економіч-них, культурних та наукових умов. Тому недарма третій рік поспіль гаслом симпо-зіуму обрано слова легендарного Більге Кагана із давньотюркських написів: “Гей-но, тюрку! Повернись до коренів. Бо коли повернешся до витоків своїх, то станеш великим”.

Адже найбільш актуальним та важ-ливим питанням для майбутнього світу та людства є визначення духовних резер-вів людини та суспільства, що крокує до майбутнього, а також механізмів їхнього об’єднання. Тому однією з цілей симпозі-уму було також забезпечення міжнародної інтеграції наукових установ, що представ-ляють тюркські народи та етноси у восьми державах світу – Україні, Азербайджані, Туреччині, Росії, Кіпрі, Ірані, Німеччині та Казахстані.

Особливу увагу учасників конференції привернули наукові доповіді директора Інституту проф. др. Гусеїна Ісмаїлова про напрямки взаємозближення тюркських народів через посередництво їхньої мови та культури, в якій було виділено основні періоди у побутуванні та систематизації тюркського фольклору: 1) період від появи на світовій арені тюркської пасіонарності та міфологічної думки, від утворення моно-теїстичної віри у Тенґрі-хана, етнічного порятунку на Ергенеконі, перших звитяг легендарного Атіли – до 2) складання творів тюркської епічної думки – “Кьоч”, “Шу”, “Ергенекон”, “Манас”, “Деде Кор-куд”, далі – до утворення епохи ханатів, що охопили та підкорили військово-полі-тичному та цивілізаційно-духовному впли-вові велетенський географічний простір від Алтаю до степів Європи; 3) до початку ХХ століття, створення тюркських респу-блік, заснованих на “генетично питомих для тюрків” традиціях державотворення; 4) від останнього десятиліття ХХ ст. – пе-ріоду національного пробудження, хвилі відродження та поновлення інтеграційних процесів у тюркському світі.

Стан, проблеми та перспективи подаль-шої діяльності тюркських фольклористів визначив у своїй доповіді “Місце та важ-ливість тюркської народної культури у стабільності в регіоні” та виступі на азер-байджанському та турецькому телебаченні

др. Яшар Калафат (Анкара), голова – емеритус Центру досліджень Кавказу та Центру стратегічного аналізу тюркської культури Євразії. У своїй програмній до-повіді др. Калафат наголосив на потребі максимально чіткого визначення методів фольклористики як наукової дисципліни, звуження та виокремлення тем наукових дискусій, зближення фольклорних студій із вивченням культурної антропології, ет-нографії та народознавства. На прикладах нової монографії “Геокультурні виміри іранської тюркської спільноти” др. Калафат доводить, що свого часу міцні підвалини місцевої народної культури можуть бути відновлені, тюркська культура може бути приведена у статус впливової регіональної сили, а відтак відкриваються можливості для нового витлумачення тюркської куль-турної історії. Корені нових підходів до за-безпечення регіональної стабільності мо-жуть бути знайдені саме у народній куль-турі, а морально-культурні цінності, що існують у народній пам’яті, можуть бути використані не лише для тюркського світу, а і всього людства.

Надзвичайною інформативністю від-значались також виступи др. проф. Ермана Алтуна, др. Харіда Федаї (Нікосія) – “На-родні гумористичні оповіді по матеріа-лах кіпрської газети “Авул”; Гюзель Туй-мової (Казань) – “Мусульманські гімни казанських та кримських татар: питання спільності”, др. Зюбейде Джиган Озсайї-нер – “Використання мистецтва каліграфії у тюркській народній культурі” тощо.

Символічною була поява на симпозіу-мі засновниці унікального в світі Музею тюркських урочистих головних уборів та костюмів др. Сабіхи Тансуг, дослідниці із більш як сорокарічним досвідом польо-вих етнографічних та фольклорних дослі-джень, чий образ за життя увічнено у кар-бованім профілі на турецьких монетах.

Учасники симпозіуму виступили також у прямому ефірі на Першому та Другому національному телеканалах, каналах АТВ, азербайджанській філії турецького теле- та радіомовлення Саман йолу, дали інтерв’ю у численних радіопрограмах. Матеріали симпозіуму видрукувані окремим видан-ням та висвітлені численними азербай-джанськими та турецькими газетами.

І.М. ДРИГА


Розділ VПАМ’ЯТНИКИ

ОД єгипетської цівілізації лишилося дуже багато пам’ятників, не вважаю-

чи на вікове плюндрування. Од неї все таки зосталося більше пам’ятників, ніж од якої иншої давньої цівілізації; зосталось їх багато і в Єгипті, чимало теж переве-зено було в європейські музеї, а найбіль-ше в Британський музей. Багато теж є їх в одному єгипетському музеї, що заснував один француз (Маріетт) в передмісті міста Каїру – в Булаху, музей той має не менше цікавих річей, як музей лондонський та па-рижський.

Від будівничого хисту зосталися будо-ви для вжитку громадського і релігійного, себто дворці та церкви, окрім того великі кладовища, піраміди та накрополі. Окрім сього зосталося багато різних малюнків, статуй та менших речей для всякого вжит-ку, з них то й приходиться добачати історію культури єгипетської. Історію хисту однак все таки трудно прослідити, хоч і як багато зосталося від того хисту. Бо хоч і можна, відчитавши гіерогліфи, довідатись, до яко-го політичного періоду належить яка річ, але ж з того ще не виходить великої науки, бо хист єгипетський так мало одмінявся, що пам’ятники давнього періоду і періоду Птоломеїв мало одні від других одрізня-ються і треба бути знавцем, щоб їх роспіз-нати без напису, до якого власне періоду належать. Правда у єгипетського хисту були свої часи процвітання і упадку, і не-великі одміни в способах роботи, періоди чужеземного впливу, але все таки “стіль” єгипетський від початку до кінця зостався той самий.

Початки єгипетського хисту невідо-мі, про них де що можна догадуватися по малюнках пізнійшого часу, де змальовані хати то що. Найдавнійші пам’ятники, які зосталися належать до часу IV-ї дінастії, але вже по них видно, що в ті часи хист єгипетський стояв дуже високо. Великі об-тесані каміння, ходники в пірамідах видко

потребували багато зручности й знаття. Церкви сього давнього періоду, як видно по малюнках того часу, були дуже право-го і простого стілю, покрас у них сливе не було, стовпи і стіни були прості, рівні, високі. Від того часу либонь мало зоста-лося пам’ятників, бо при нападі Гіксосів Єгипет був дуже сплюндрований. Однак після вигнання Гіксосів хист єгипетський знов відродився, початок того відрожден-ня однак невідомий, коли і як власне воно почалося. Взагалі в Єгипті при чужих па-нуваннях упадав хист, після ж політичного відрождення наступало завжди і відрож-дення хисту. Се було либонь через те, що в Єгипті всі громадські будови залежали від царів, отже який царь, або, краще сказати, держава, такий і хист був, і при чужому па-нуванню краєвий хист ішов в занедбання, коли ж наступала знов національна діна-стія, то вона знов бралася відбудовувати та нові будувати церкви, дворці і т. д.

Церкви єгипетські не були громадськи-ми будовами, як наші, їх скорійше можна порівняти до наших монастирів; люде не збіралися молитися в церкви, процесії від-бувалися на мійських вулицях, а поданки подавалися через святців, у церквах же тілько святці жили, та святі звірі вихову-валися, та стояли статуї богів і всяке на-чиння для святих одправ. Трудно, сливе неможливо, одрізнити єгипетську церкву від царського дому, та воно й не дивно, бо царь же вважався за бога, а царедворці були разом з тим і святці (коли не вояки). План будівничий, всі покраси були однакові як в церкві, так в дворці, в дворці малювався Аммон та инші боги, в церквах часто ма-лювалися царські походи і стояли царські статуї. Дворці ж і церкви одрізнялися він звичайних домів тілько великостю та ба-гатством покрас, план же їх був однако-вий: один, або скілька дворів квадратних з портіками, потім заля з колонами, потім остатній двір, оточений кімнатами, і се-ред нього власне й була святиня – олтарь. Вхідна брама завжди мала два пілони по

Леся Українка

ІСТОРІЯ ЄГИПТЯН


Історія Єгиптян

обидва боки, взагалі ціла така брама з дво-ма такими баштами зветься пілон. Перед пілоном іде вулиця обставлена сфінксами. Буває часом по дві таких брами одна за другою. Такий план домівки ще й теперь затримався скрізь на сході по багатших домах. Тілько що замість кам’яних колон уживаються звязки лотосу, або стовбури пальм, замість кам’яних стін дерев’яні. Та й кам’яні колоні єгипетські уявляють со-бою наслідування тих стовбурів пальмо-вих та лотосових стеблів. Мури, що ото-чують будови, зроблені знадвору одлогі, в середині прості. Надвірніх колонад в Єгипті не було, простий мур оточував усі будови, тілько за часів Птоломеїв почали робити колонади надвірні (під впливом Греків) але й там колони були сполучені високою балюстрадою, що доходила до трьох четвертів високости колон, отже ся колонада була більш похожа на огра-ду. Склепів та арок теж не було в Єгипті, хоч в руїнах Абідосу і є стелі подібні до склепіння, але то склепіння не кругле, а зроблене виступами, взагалі ж покрівлі в Єгипті були рівні, як і тепер скрізь на осе-лях східніх. Може пілони власне для того робилися, щоб чимсь оживити одностай-ність мурів та плесковатих дахів. До пі-лонів приставлялися дерев’яні тонкі щог-ли, а на них чіплялися барвисті покраси, стрічки то що. По боках пілонів ставилися колосальні статуї та обеліски.

Єгипетські пам’ятники збудовані з піс-коватого каміню в з великих плит, де які частини зроблені з граніту, а часом з але-бастру. Вони мало оздоблені знадвору, а більше з середини. За те в середині були прикрашені з великою роскішю, окрім ве-личезного розміру колон і мурів, простоти ліній і товщі колон, вражають око ярі барви малюнків. Малюнки ті покривають коло-ни, мури, стелі. В сухому, теплому кліматі Єгипту барви заховуються добре і досі ще дивують своєю яростю. В залах вони ще не так разять око, бо там світло прислоне-но вузькими вікнами, але в середині дворів світло і барви сліплять очі. Колони в залях стоять дуже густо, бо инакше не стрима-ли б ваги стель, але через ту щільність не можна проглянути з одного кутка залі на другий, а видно тілько якийсь нескінчен-ний ліс колон. Вражіння, правда, величне, тілько вже над міру величне.

Окрім колон Єгипетські будівничі вжи-вали ще й стовпи різної форми. Стовпи, або простінки пішли певне від того, що при ко-панню великих печер, робітники лишають часто простінки, аби печера не завалилася. Стовпи оті зостались і потім в “стовпах Озі-ріса,”, були то широкі стовпі чи простінки, а до них була прислонена статуя Озіріса, сама статуя не впіралася головою в стелю, а служила тілько для покраси. Такі про-стінки, тілько вужчі, були подібні вже до стовпів, стовпи ті були обтесані з чотирьох боків, часом же були гранясті, як напр., в Бені-Гассанських гротах, тоді вже вони були подібні до колон, та навіт вже мали щось подібне до капітелі, однак сі колони гранясті належать до давнього періоду в середньому ж і в новому вони вже не тра-пляються ніде. Таке либон було походіння стовпів і колон в сторонах, де найбільше будувалося з каміню, в сторонах же, де вживалося до того дерево, колони кам’яні вийшли просто з наслідування дерев’яних, як ми вже говорили. Та хутко сей дерев’я-ний тип зовсім витіснив кам’яний, отже Бені-Гассанські гранясті колони зникли, а колони наслідуючі стеблі лотосу й папіру-су запанували скрізь по Єгипті. Спочатку робилися колони наче чотирі зв’язані сте-блі лотосу, потім наче скілька таких сте-блів і по цілій колоні через те йшли нерівні рівчаки, потім рівчаки зникли, а зостався рівний стовбур з одною квіткою лотосу за-мість капітелі, або з бутоном сієї квітки. Взагалі в сіх колонах, не вважаючи на їхню масівність, видно старання майстра наслі-дувати дуже точно ростину.

Підземні печери може вийшли просто з копалень та камнеломень, досить було в таких натуральних (або, краще сказати, припадково зроблених) печерах вигладити стіни і простінки, помалювати їх та порізь-бити, зробити ширше й прикрасити вхід, щоб вийшла хороша церква підземна, або склеп могильний. Потім же, звичайне, такі гроти робилися й навмисне, але може бути, що початок їх був такий.

На стовпах в одній Абу-Сімбельській церкві пороблені обличчя Атор (Athor), первістної ночі, матері сходячого сонця. Ймення її (Athor) значить хата Гора, в на-писах зветься вона “царського оселею ди-тини”, і через те малюється завжди з піло-ном на голові.



За часів Птоломеїв почали робити коло-ни з головою Атор, (може їх робили й ра-нійше, але з давнійших часів їхнє зостало-ся). Замість капітелі на колонах з чотирьох боків зроблено; обличчя Атор з пілоном на голові. За Римлян, се обличчя Атор роби-лося вже поверх лотосової квітки. Ще були колони з головою Веса, потворного демо-нічного бога. Потім за часів Птоломеїв та Цезарів почали робити розмаїті колони з капітелями з різних квітів та листя, але то вже був грецький вплив, правдиво ж єги-петськими можна вважати капітелі лотосу, папірусу та з головою Атор і Беса.

Малювання й різьба в Єгипті йшли завжди поруч із будівництвом, всі пам’ят-ники вкриті малюнками й різьбою, окрім невеликої давньої церкви сфінкса в Гізегу, єдиної церкви давнього періоду. Написи, поясняючі малюнки, сами вирізані (видов-бані) і помальовані; взагалі малюнки від написів одрізняються більше великостю ніж чим иншим. Єгипетська різьба була трьох способів: видовбана, пукняста і, так званий, “врізаний рельєф” (intaille relief), себто фігура вирізана була наче в ямі, так що вона хоч і пукняста, але не виступає над рівень стіни. Се має вид, наче б фігура була вирізана пукнясто, звичайним спосо-бом, а потім вдавлена в стіну. Сей спосіб різьби властивий тілько єгипетському хи-стові. На барельєфах єгипетських обличчя зроблені в профіль (боком), а очі de face (цілі). Сцени релігійні і військові не одна-кові були по виразу, в релігійних сценах фігури дуже штивні, поважні, зовсім мов камінні, у військових більше руху і непри-мушених постав, видно більше близкости до натури, хоч і там всі люде один до одно-го подібні і тіло їхнє не натурально довге і тонке, але принаймі пози розмаїтійше і близше до натури.

Що до статуй єгипетських, то вони завжди мали вид штивний, так сказати, бу-дівничий, через свою великість та й через постави. Вони бувають стоячі, сидячі, на вколішках і лежачі, коли сюди лічити фі-гури на саркофагах. Обидві сторони статуї бувають завжди до крайнього ступня сім-метричні, ніколи голова не бува схилена в жаден бік, ніколи тіло не буває сперте на одну ногу більше ніж на другу; у си-дячих на троні руки завжди протягнуті на колінах, у стоячих заложені на грудях або

спущені вздовж тіла, від котрого вони не відстають ніколи. За спиною у статуй ча-сто буває камінна примурівка немов решта стіни, до якої вони були прислонені ко-лись. Статуї, стоячі на колінах, тримають завжди на руках невеликий олтарь якого бога. Статуї, сидячі на землі, сидят або по турецькому, як що вони чоловічі, або присівши, як що жіночі. Волосся спадає ніби кучерями окремими, а замість бороди робився стовпчик причеплений до підбо-ріддя. Очі трохи скісно поставлені, вуха високо, вираз лиця і вся постать спокійні, штивні наче мертві.

В малюнках, як і в статуях, пропорція (розмір) всіх частин тіла досить вірна. Зо-стався один недокінчений борельєф і по ньому видко, як вони робилися. Перше всього ціла просторінь дратувалася рів-ненько, потому малювались контури чер-воною барвою і поправлялися синьою, а потім вже по тих лініях вибивалося доло-том. Либонь, на кожну фігуру йшло одна-кове число крат, а тілько, як до великости, кратувалося дрібнійше чи ширше, через те і всі люде на єгипетських малюнках немов одно з другого змальовані.

Статуї давнього періоду, як ми се вже раз казали, були кращі від статуй пізній-ших періодів. Тіло в них було міцнійше збудоване, мускули видатнійше, пози вільнійше. Може ще й від того статуї мем-фійсського давнього періоду так відрізня-лися від тебанського пізнійшого, що самі тіпи єгиптян Верхнього і Нижнього Єгип-ту різнилися де в чім. У статуй нубійських обличчя и все тіло грубше й круглійше, ніс широкий, губи товщі, підборіддя в жінок одвисле. Все то залежить від місцевого тіпу.

Гранітні статуї були пофарбовані тіль-ко подекуди: очі, волосся та одежа; статуї з иншого каміню часто були цілком по-фарбовані. На статуях давнього періоду на щось підведені по-під очима зелені смуж-ки. Всі взагалі барельєфи були помальова-ні навіть в підземних ходах і темних хатах могильних, що були замуровані на завжди. Найкраще заховалися до наших часів ма-льовані барельєфи з могили Сеті І. Єгип-тяне вживали тілько мінеральні фарби, бо вони не вицвітають од соняшного світла та повітря. Малювання (малярство) справ-жнє повстало пізнійше розмальовування



барельєфів, і ввесь час мало одрізнялося від нього, єгиптяне на рівній площі так само не накладали барвами тінів, як і на барельєфах, де це було ще не конче потріб-но. Ніколи вони не мішали барв, не давали відтінів, не зглажували границь межи од-ною а другою барвою, через те малюнки їхні були ярі та різкі. Краски вони рос-проважували клеєм або гарячим воском. Малювали по біляних або цементованих стінах, і взагали всі речі, що малися бути помальовані, наводилися перше злехка вапном або гіпсом. Часом малювалося по свіжопобіляних, ще не висохлих стінах (таке малювання зветься теперь фрески). Таких фресок було знайдено чимало в теб-ських гротах могильних, хоч вони й дуже попсовані, однак ще й тепер можна по-стерегти на них способ малювання і зміст малюнків. На них змальовані різні сцени щоденного життя, домашні й польові ро-боти, полювання (з котами замість собак), найцікавійші між ними ті, що з’являють збір гостей, учту якусь: сидять гості, жінки й чоловіки у кожного в руках по лотосо-вій квітці, перед ними невільниці грають і танцюють.

Хист єгипетський навіть за нової держа-ви не був цілком обмежований релігийним вжитком і темами,– як се часто говорять, хоч правда що є багато малюнків і статуй з’являючи святі речі, але ж не менше єсть військових сцен і сцен щоденного життя. Навіть в могилах можна знайти чимало цікавих малюнків зовсім не релігійного змісту, але, правда, в тих самих могилах багато малюнків про суд душі на тім сві-ті і т. п., тілько же і в таких малюнках ви-дно бажання маляра триматися близько до життя сього світу, єгипетській хист видко завжди більше дбав за правду ніж за кра-су, тілько ж правда його була дуже одно-стороння і виявлялася більше в позах та в сюжетах ніж в самих формах. Раз зазначе-ний тіп,– хоч би первістно і з життя взя-тий,– служив далі викройкою, шаблоном для всіх малярів, все в ньому було розмі-рено, ясно визначено і через те малюнки різних малярів, навіть різних часів немов усі одною рукою писані. Знайдено скіль-ка моделів для царських голов та звірячих постатів, що по них училися малярі та різ-бярі. Надто видко сю шаблоновість в релі-гійних малюнках, але се ще не так дивно,

бо сливе завжди релігія врешті заковувала хист в певні рямці, як, напр., бачимо се в візантійському церковному малярстві.

Отже малюнки єгипетські мало різни-лись від гіерогліфів, бо в жадній фігурі не було особистого виразу, кожна фігура ви-ражала загальні ідеї, от як, напр., в дитя-чих малюнках всі люде і звірі подібні між собою, а тількі вони ставляться в різні по-стави і в різному числі, щоб виражати, наче на письмі, різні ідеї, події, справи. Для ви-раження ідей часто вживалося навіть форм противних правді, так, напр., для виражен-ня ідеї одваги приставлялася до людсько-го тіла голова лев’яча і т. д. Де далі навіть самі ідеї були сковані і доведені до певного раз установленого числа, надто в релігій-них та військових сюжетах; всі войни були подібні між собою на малюнках, так само як і всі суди та подорожі на тім світі, всі царські короновання, всі процесії і т. д. Зо-стався простор фантазії тілько в сценах з життя щоденного, бо там таки труднійше було правила встановляти.

Однак все таки хист єгипетській вище від хисту всіх инших народів східніх, як що не красою своєю, то розмаїтістю тем, простотою і надто грандіозністю (часом навіть пересадною). Вони все будували на вічність.

Статуї та малюнки се ще не все, що зосталося від хисту єгипетського. Треба ще згадати різні начиння, меблі, оздоби, маленькі метальові статуетки і всякі шту-ки з дерева, глини і т. д. Сила їх скрізь по музеях, але то мала частка проти того, що попропадало в різні часи. Церкви єги-петські були дуже пишно прикрашені, там були золоті та срібні човни, статуї з доро-гого каміню та слонової кости, оздоблені олтарі, різний посуд та начиння золоте та срібне та ще сила всякої здобичі, що царі назносили з походів. Все те було понище-не разом з церквами, зосталося ж незмірно мало проти того, що було. Найгірша руй-нація була після указу одного римського христіянського імператора, що наказував руйнувати церкви поганські; 40.000 статуй загинуло тоді заразом, як пишуть історіки, а скілько ж то всього иншого було знище-но, рознесено, розграбовано в давні та й в новітні часи.

Могили була менше плюндровані, бо до них тяжче було доступитись. Єгиптяне,



боячись, щоб могили не позаливала по-відь нільська, робили їх далеко де небудь в горах Лібійських або в пісках пустині. А часто ще й труну замуровували в гли-бокій мурованій ямі до 25 метрів у глиби-ну. Та все таки не раз і туди доставалися розбишаки різні. Однак там найбільше було знайдено цікавих для науки річей, якими заповнені всі єгипетські дільниці в музеях. Можна бачити в Луврському па-рижському музеї багато разного начиння, цікаві стільці на звірячих ніжках, склада-ні дзиглики, фотелі виложені золотом та слоновою костью. Багато єсть там ваз уся-ких і навіть шматки тканин, та галунів, та різних вишиванок, всі тиї тканини з льо-ну, инших нема. Багато ламп череп’яних, бронзових, порцелянових, пляшок таких самих в формі квітів лотосу, або в формі звірів, мавп то що1. Чимало кошиків та всяких дерев’яних прирядів. Багато штук до туалету: гребінців, шіньйонів, парі-ків, слоїків різних з накривками в формі статуйок різних богів, а надто часто бога Беса. Є чимало музичних струментів. По-тім всякі шпильки, голки з бронзи, вере-тена з порцеляну, оздобні скриньочки, ко-шички, пляшечки туалетні дуже тонкої та химерної роботи. Отже не треба думати, що єгиптяне тямили робити тілько щось величезне, колосальне, трудно зважити, що більше може нас дивувати, чи ті коло-сальні будови, чи сі зграбненькі цяцьки туалетні, подібні до тих, які ще й тепер дивують подорожніх в Китаї. Маленькі ложечки та мисочки для розтирання ту-алетних фарб, можуть справді дивувати, при маленьких ложечках держальця ви-роблені в формі звірів, людей, напр., зроб-лена дівчина з лотосом, дівчина з арфою, квітки, пташки. Чимало теж можна бачи-ти намиста, всяких оздоб, ланцюжків, по-роблених з золотих гадючок, рибок, очей Озірісових, ящурок, квіток лотосових з підвісками з голов Атор. Срібних річей надзвичайно мало проти золотих. Багато золотих браслетів з емалью в різні узори, найчастійше намальований лев або гріфон поміж квітами лотосу. Багато теж шкля-них та бронзових покрас.

По всіх тих оздобах видно, до якого хисту в таких річах дійшли були єгиптя-не вже за часів Рамзеса II та навіть і ще ранійше.

Розділ VIВІРА

Учені досі ще не збагнули зовсім віри єгипетської, хоч і багато літератури по ній лишилось. Але ж історік кожного народу розумів її инакше, та все приміряючи до власної віри та философії, через те в кож-ного історіка вона видається зовсім иншою ніж у другого. Правда, що вона, бувши дуже стародавньою вірою, мусіла мати багато спільного з другими пізнійшими вірами, і через те кожний чоловік чужої віри, знай-шовши в ній те подібне, думав, що вона вся нічим або дуже мало чим одрізняється від його віри. Філософи греко-єгипетські олександрійські (часів Птоломеїв) хоч, зда-ється, могли б щось докладнійше знати про віру своєї сторони, але ж і від них не багато можна довідатися, бо вони більше займа-лися різними своїми філософськими теорі-ями та суперечками, підводячи їх або під-тягаючи під єгипетську віру, як се робили пізнійше (тай до наших часів) христіянські філософи з христіянською вірою. Отже з тих філософських трактатів дуже трудно доглядіти, що власне до давньої віри нале-жить, а що єсть думкою самого філософа. Так само і теперішні вчені підводять єги-петську віру кожний під свою теорію. Де які німецькі вчені бачать в книгах Гермеса Трісмегіста основи німецької філософії. Инші знов знаходят монотеізм під розма-їтими формами єгипетських богів. Фран-цузькі вчені добачають там віру в Трійцю, і навіть догмат “слова” знаходять сливе в тих самих словах, що в Євангелії Івана.

Можна б думати, що такі різні думки мусять бути конечне неправдиві, однак так не єсть, вони можуть бути всі справедливі, єгипетська віра дуже давня, розвивалася довго і перейшла різні ступні розвитку, від низького до найвищого. Віра початку цівілізації єгипетської либонь мусіла бути багато в чім одміною від олександрійсь-кої філософської вірі. Ще ж до того народ єгипетський розділявся на більш освіче-ні і темнійші класи, отже і віра не могла стояти на одному ступні розвитку в тих різних класів громади. Святці були освіче-ною філософською кастою і їхні мудрощі релігійні не могли бути зрозумілими для простого люду, тим більше, що самі святці зовсім не старалися роз’ясняти народові свої релігійні догмати, а навпаки ще може



й умисне їх затемнювали, бо, відома річ, що чим темнійше люд, тим лехче ним вла-дати, чим таємнійше бог, тим довше темна людина вірить в нього. До того ж химерні образи богів єгипетських були власне та-кої натури, що їх можна було об’яснити й розуміти на різні лади. Віра святецька та їхня філософія більш нам відома, ніж на-родне розуміння тої віри, бо святці писа-ли ті книги, які лишились, а народню віру можна добачати або догадуватися про неї по різних легендах, які зостались у свя-тецьких книгах та в оповіданнях грецьких історіків, та вже таки мусіло бути й чимало спільного у вірі всіх класів єгипетських.

Звичайно віра єгипетська почалася від обожання природи, як і всі первістні віри. Надто періодичне вертання поводі нільсь-кої мусіло наводити на думку про якісь вищі сили, що заряжують і встановляють отой рух незмінний. Страшні звірі півден-ної країни страшать первістного чоловіка і дивують його своїм чуттям (інстінктом) і він готов признати в них вищий розум, навіть божу силу лиху, чи добру. В такій країні, як Єгипет, де Ніл правильно що року відновляв землю, де вічно чисте небо давало завважати хід небесних світел, все мусіло наводити на думку про див-ний порядок світової будови, про таємний коловоріт з’явищ природи і темному, не-знаючому науки чоловікові мусіло те все здаватися ділом чийогось мудрого розуму, що встановив те все так змисленно. Сонце і Ніл на очах оживляли і обновляли зем-лю єгипетську, отже вони мусіли стати верховними богами. Той самий коловоріт умірання і відрождення природи наводив на думку про відрождення, воскресення чоловіка, душі людської, та й справді віра про загробне життя була дуже розвинена в єгиптян. Взагалі ж їхня віра однаково да-лека як від політеізму так і від монотеізму, вона єсть пантеізм подібний до брамансь-кого, в ньому та сама повага до звірів, віра в переселення душ, розмаїтість богів при єдности верховного бога. Хоч трудно ду-мати про переймання одного народу у дру-гого віри сеї (хоч і се врешті не єсть не-можливим), однак подібність вражаюча і її можна хіба пояснити подібністю клімату обох сторін (долина Інду і долина Нілу).

Треба ще спогадати, що на Єгипет мали вплив різні сусідні народи, і що сами

єгиптяне довго були розділені на окре-мі племена і ті племена могли мати різні місцеві віри, або принаймі де яких богів місцевих, як то затрималося подекуди й пізнійше. Так, напр., кожне племено (піз-нійше нома) мало собі свого звіря святого і звалося його йменням (первістно може той звірь і не вважався святим, а служив тілько так для відзнаки, як, напр., тепер у племен різних диких народів); звіреві тому дава-лася шана в кожному племені, що носило його ймення, звідси повстала незліченна сила святих звірів, місцевих богів та свя-тих одправ. Кожна нома мала свого звіря, але той звірь не був поважаний в сусідніх номах і там не вважали за гріх його вбити, через те часто повставали сперечки та бій-ки між сусідніми номами.

Можна думати, що при давній державі богів поважали тілько в образі живих зві-рів та сил природи, бо мальованих чи те-саних образів не було. При новій державі богів малювали або в звірячій постаті, або з людським тілом, а звірячою головою, або в людській зовсім постаті тілько з різними емблематичними покрасами на голові. Для нас мало зрозумілі ті постаті та емблеми: часом один бог малюється під скількома постатями, инший раз скілька різних богів малюються під однаковими постатями, і їх можна одрізнити по написах йменнів їх-ніх, але ж один бог має часто багато ймен-нів, і трудно розібрати, чи то яке ймення має означати иншого бога, чи може тілько иншу постать того самого. Ті різні поста-ті можна бачити на численних статуях та малюнках, що то їх сила скрізь по музеях та по атласах історічних. Межи статуями найчастійше стрічається богиня Пахт з лев’ячою головою. Головні тебські боги найчастійше так малювались: Аммон “ве-ликий бог, живучий в правді” має корону з двома довгими страусовими перами. Його свята дружина Маут (себ-то мати) має под-війну корону обох Єгиптів. Хонс, їхній син має яструбину голову. Нум або Хнуфіс, инша постать Аммона, господаря поводі, має баранячу голову. Велика Саісська бо-гиня Нейт має при собі напис: “я те, що єсть, що було і що буде; ніхто не здійняв з мене покривала, плід, що я ношу, сонце”. Фта, верховний бог Мемфісу, буває то в постаті мумії з берлом і з головою хорта, то в постаті зародка з жуком на голові. Син



його Імготеп (Імутес по герметичних кни-гах) тримає на колінах розгорнутий папі-рус і має обголену голову Ра, сонце, мав яструбину голову. Атор має коров’ячі вуха, або пілон на голові. Ма, справедливість і правда, замість голови мав страусове перо. Озіріс бог смерти і воскресення має в ру-ках гак і батіг – емблеми влади. Ізіс його жінка і сестра має коров’ячу або шулякову голову, роги а межи рогами місячний круг. Горос, їх син, має волосся сплетене мов баранячі роги. Тої має голову ібіса, Анубіс має голову шакалову, обидва належать до Озірісових постатів та легенд.

Найранійший з єгипетських образів – є образ сонця. Його нарождення кожного ранку після ночі показувало ніби вічне ві-дрождення божої ясної сили. Отже небо, його рождаюче, порівнювалося до божої матері. Божею матір’ю називалось то небо (Маут, Нейт), то первістна ніч або нічнеє небо (Атор), то земля (Ізіс). Віра в сонце, оживляюче землю, сталася основою цілої релігії єгипетської. Головний бог, що до нього обертаються найчастійше всі молит-ви, є Ра, і часто се слово додається до ймен-ня якого місцевого бога. Через те повстало, напр. ймення Аммона Ра. Фга довго був окремим богом, але за те він став зватись сонцевим батьком (пізнійше заходячим сонцем). Окрім віри в сонце була ще одна-ково міцна і роспросторена віра в Озіріса, бога смерти й відрождення, але й він якось злився з представленням про підземне сонце (сонце, що йде попід землею під час ночі), потім його відрождення уподобляло його тому ж таки ранньому сонцеві. Але все таки сі два культи2 Озіріса і Ра ніколи не злилися зовсім в один, бо Озіріс власне поважався найбільше яко підземний суддя і воскреситель людей (душ людських).

Всі боги єгипетські діляться на два тіпи: батьківський і материньський, чоло-вічий і жіночий, отже де які звірячі постаті може для того вживалися, щоб виразнійше поставити сі два тіпи.

Врешті звірячі форми не мають чого так дуже дивуватиі коли пригадаємо собі й христіянську сімболіку, де Ісус Христос з’являється під назвою ягняти (агнца), Дух святий в постаті голуба, де вживаються теж різні емблеми для моральних понят-тів, напр., хрест – віра, котва – надія, сер-це –любов, ореол “вінець” над головою –

святість і т. д. Самі ж представлення про соняшну Трійцю, божу матір, святу діву, воскресителя й спасителя душ людських, всі вони спільні для обох релігій, хоч з’яв-ляються в одмінних легендах і оздобля-ються різними ідеями та філософськими теоріями. Врешті сі представлення не чужі й для багатьох инших давніх релігій, як ми вже бачили та й ще будемо бачити.

Єгиптяне відрізняли бога батька і бога сина, але часом в різні часи, та в різних місцях сі два образи якось мішалися, зли-валися один з одним. До сих двох особ при-лучалася третя, особа матері. В Саїсі тая матір, богиня Нейт, навіть займала головне місце. В Тебах вона звалася Маут і була пі-дрядною Аммонові, Аммон же звався чо-ловіком своєї матері отже таким способом в Аммонові зливалися поняття про батька й сина і він виходив ніби власним батьком. З сих догматів повстав потім дивний культ з різними незвичайними та безсоромними обрядами, як то було і в деяких індійських одправах. Сі дві країни (Індія та Єгипет) сходилися і в культі святих звірів.

Ось що різні історіки говорят про сей культ. “Тому, що росповідають, каже Діо-дор, про одправи Апісові в Мемфісі, Мне-вісові в Геліополісі, цапові в Мендесі, кро-кодилові при озері Меріс, левові в Леонто-полісі, та ще иншим святим звірям, трудно було б вірити, не бачивши того на власні очі. Їх виховують по окремих будовах, по-важні особи дають кошти на їхнє утри-мання. Їм дають найкращу муку, молошну кашу, медові пироги, гусятину верену або печену, а тим, що їдять тілько сире мнясо, тим дають птиць, умисне для них зловле-них в сільце. Їх купають в теплих ваннах, мажуть помадами та всякими пахощами, спати кладуть на килимах та дорогих тка-нинах, і навіть утримують для них вели-ким коштом гарем з їхніх самок”. Далі Діо-дор росказує, як єгиптяне роздерли одного римлянина за те, що той, нехотячи, забив святого кота. (Подібна пригода сталася не-давно в Індії з одним Англичанином).

Геродот так росказує про те виховання святих звірів. “Жінки й чоловіки вибірали-ся навмисне для доглядання святих звірів, і тая повинність переходила в спадок до дітей отих доглядачів. Те вважалося почесним обов’язком. Цілі міста складалися на кошти для виховання звірів, даючі різні обітниці.



Коли який звірь був забитий навмисне, тоді злочинця карано на смерть; коли ж хто не-навмисне забивав, то той тілько платив скілько було присужено; але як що був за-битий ібіс або яструб, то забивця карано на смерть, не вважаючи на те, чи вільний чи невільний був його вчинок. Коли ж в яко-му домі святий звір гинув своєю смертю, то живучі в домі голили собі брови на знак жалоби, така жалоба була по святому коті, по собаці треба голити цілу голову. Кошачі трупи бальзамували і одвозили в Бубастіс, де їх ховали в освячених могилах, собак ховали в тому місті, де вони жили, і теж в освячених могилах, так само з іхневмона-ми. Польових мишей та яструбів ховали в Буто (в Дельті), ібісів у Гермополісі (в се-редньому Єгипті). Ведмедів та вовків хова-ли там, де знаходили неживими.

Крокодили були святі в одних місцях Єгипту, а в других ні, і там їх навіть лови-ли та били, єгиптяне Тебаїди та озера Ме-ріс поважали крокодилів, вибірали де яких з них, виховували старанно і приучали до людей. Крокодилам надівали сережки та браслети, годували хлібом та мнясом. По смерти їх бальзамували і ховали в посвя-чені могили”.

Справді близько пірамід Саккара знай-дено, окрім могили Апіса, багато могил з муміями гадюк та ібісів, гадюки зашиті в білі плати, неначе матраци, ібіси лежать в круглих пуделках. Близько Теб, коло кла-довища цариць є кладовище мавп. В иншо-му місці є кладовище крокодилів, до нього трудно дістатися, бо треба лізти вузькими підземними ходами серед пороху мумій. Там сила крокодилів різного зросту, най-більше ж малесеньких, що пов’язані в пач-ки, мов сігари. Є навіть яйця крокодилячі. Дивно, навіщо єгиптяне губили отак наща-док своїх святих звірів, але вже либонь на те була якась свята установа.

Не самими тілько святими одправами займалися єгипетські святці. Вони займа-лися медициною, астрологією а надто ре-лігійною філософією. Не любили вони од-кривати перед людом всіх своїх мудрощів, але й те що одкривали висловлювали так темно, що трудно було там до самої речі добратися. Темні речення здавалися надто мудрими і таким способом ще більше ро-спросторювалася слава про мудрість єги-петських святців.

Зосталося скілька єгипетських філо-софських книг, їх ще досі як слід не розі-брали і не зрозуміли в них багато де чого, але всеж де далі більше дається постері-гати, яка була єгипетська віра. Книги ті звуться герметичні книги (Гермеса Тріс-мегіста). Сі книги писані не одним чолові-ком (як більшість давніх релігійних кних), їх складали різні люде в різні часи. Єсть переказ, ніби єгипетськи святці записува-ли усякі мудрі, речення на колонах без іме-ни автора. Колони сі були книгами Тота. бога письма, Греки звали його Гермесом, звідси назва “герметичні книги”. Тот був святецький бог і вся мудрість святецька до нього належала, через те і всі книги святецькі звались його іменем. Та се ча-сто бувало, що книги святецькі приймали ймення бога або святого, богом обраного чоловіка (напр., закони Будди, Ману, Зоро-астра, Мойсея і т. д.) таким способом вони могли собі придбати більше поваги в очах віруючих. Тих книг було дуже багато, але до нас дійшло дуже мало. Ті, що ми ма-ємо, проводять теорію віри досить подіб-ну до браманської і навіть окремі вирази є дуже подібні до тих, що в Багават-Гіті. Книги сі дійшли до нас у грецькому пере-кладі; переклад був зроблений вже десь в римські часи, але по складові речі та ідей здається, що сі книги мусіли бути зложе-ні за давнійших часів. Склад речі нагадує гебрайські (жидівські) книги, але ідеї на-гадують індійські. Ось переклад росповіді про створення світу:

“Над безоднею була темрява безгранич-на, вода та дух змисленний, проникаючий все; сила свята тримала їх в хаосі. Тоді блиснуло світло святеє і з під пісків вийш-ли елементи (стихії) з вохкого стану, і всі боги споряжали природу. Світ був у нела-ді та в змішанні, лехкі елементи знялися в гору, а важчі були покладені основою під вохким піском, всі речі були розділені вог-нем і завішені в повітрі, щоб бути впоря-женими духом. Небо було розділене на сім кругів і боги з’явилися в постаті планет, кожний з своєю вдачею, і планети стали поважатися вкупі з богами, що в них. По-вітря оточило остатній найбільший круг і дух святий дав йому рух коловий.

Кожний бог, по своїй змозі, робив діло, що було йому доручене. І народилися зві-рі четвероногі, і плазуючі гади, і водяні



створіння, і крилаті створіння, і всяке збіжжя родюче, і трава, і квіти, і все мало в собі насіння відрождення. Вони (боги) посіяли племена людські, щоб було кому пізнавати діла божі, свідчити силу приро-ди. Ота громада людей мала панувати над усім, що було під небом, і знати його, щоб рости і множитись у великім числі, всяка душа у людському тілі мала споглядати небо, хід богів небесних, діла божі і сили природні, мала ділити добро, мала пізна-вати божу владу і одрізняти добро від зла; і навчатися всякого хисту пожиточного. Життя і мудрість управляються від почат-ку самого ходом богів кружащих на небі і ними ж розрішаються. Буде багато вели-ких і пам’ятних діл на землі, і все зоста-ватиметься по них руїна для відновлення в пізнійші часи. Кожне покоління живих створіннів, всяке насіння ростин і всі до-часні речі відновлятимуться через божу конечність і відновлення і через розміре-ний коловоріт натури. Бо все боже єсть по-рядок світовий і натуральне відрождення, і натура вряжена по божому”.

Єсть ще друга росповідь про початок світу, уривок з одної “святої книги”. Єсть то розмова Ізіс із своїм сином Торосом про створення світу, про перехід душ. Ізіс ро-сказує своєму синові, що душі були створе-ні з найчистійшої частини світової матерії і їм вже створитель доручив творити весь світ, давши їм на зразок небесних звірів. Душі так запишалися своїм завданням, що перейшли границі їм показані і за те були вони покарані і посажені в тіло. І був їм з того жаль великий. “О, небо,– казали вони,– початку нашого життя! Етер, пові-тря чисте, руки і дихання найвищого бога, і ви, світла блискучі, погляди божі, невтом-не світло сонця й місяця, наша одвічна ро-дино, який жаль нам, яка туга!.. Покину-ти теє сяйво велике, країну святую, красу її пишну, щасливу громаду богів, і бути скинутими в нужденні нікчемні оселі!..” І вони благають творця, “що став байдужий до своїх створіннів”, щоб він сказав їм ще скілька остатніх слів, поки вони ще можуть бачити небесну країну і чути божу мову. Тоді бог змилувався і росказав, їм путь, по якій вони мають вертатися з землі на небо, росказав, через які тіла муситимуть вони переходити, щоб вернутися знов до пер-вістної чистої постаті. Найсправедливій-

ші і найсвятійші душі житимуть в царях, в святцях, в мудрих, в лікарях, в орлах, в левах, в драконах, в дельфінах. Тіла ж по-робив Гермес (Тот) з останків та осадків того, з чого були зроблені душі; під час роботи прийшов Момос (Бес) і сказав Ґер-месові: “О, творче, невже ти думаєш, що добре дати всю волю сьому прийдешньо-му вивідувачеві чудових таємниць натури? Невже ти лишиш без горя того, чия думка досягне світових границь? Люде повири-вають коріння ростин, пізнають силу на-туральних соків, вивідають природу ка-міння, порозсікають не тілько звірів, але й самих себе, хотячи довідатись, як вони створені. Вони досягнуть до моря і, руба-ючи первістні ліси, попливуть, від берега до берега, шукаючи один одного. Вони вивідають таємниці натури і захотять ви-відати ще й небесний рух. Ще й сього не досить, вони захотять дійти до кінця світу, вони шукатимуть границі вічної ночі. Як ще їм не буде препони, як що вони жити-муть без біди, без клопоту, без страху, то й само небо не втримає їхньої відваги і вони забажають владати цілим світом”. І Момос порадив Гермесові дати людям бажання і марну надію, клопіт і жаль зраженого спо-дівання, кохання і жадання то вдоволені, то розбиті, “щоб навіть радість осягненого бажання затягала їх раз у раз до більшого лиха”.

Тут Ізіс обертається до Гороса: “Ти сму-тишся, сину, слухаючи росповідь своєї ма-тері? Диво та чудо обгортають тебе, коли ти чуєш, як готується лихо нещасним лю-дям? Ще й гірше почуєш. Слова Момоса сподобалися Гермесові, рада здалась йому доброю і він послухав її”. Він дав людям невмолимий закон долі (конечности). Тоді розлючені люде, не мігши змагатися з бо-гами, почали битися затято межи собою Тоді увесь світ сплямований кров’ю та грі-хами почав скаржитися до бога на людей і просив, щоб бог послав від себе ратівника, щоб вигубив зло і вирятував людей. Бог послав Озіріса, що вернув світові спокій, научив людей віри святої та добрих звича-їв, а після того сам став суддею мертвих.

Сі росповіді зложені в пізнійші часи і належать до греко-єгипетської філософії.

Є теж росповідь, що Озіріса забив його брат Сет, а потім його оживила жінка його Ізіда, а син Горос помстився за нього. Ся



росповідь запевне була зложена пізнійше XVII дінастії, бо до того часу Сета не вва-жали за лихого бога, а вже пізнійше його образи були позбивані і він почав уважати-ся за бога зла от як Ангра-Маніу перський. Таким він з’являється в “трактаті про Ізіс та Озіріса”. Підземне сонце, Озіріс, став-ся царем і суддею мертвих, Анубіс, давній бог, сторож могил з головою шакала, став помішником бога смерти і відрождення. Люде сподівалися, що й вони воскреснуть, як Озіріс, і кожна душа людська неначе прилучалася, в понятті єгиптян, до душі Озіріса, принаймі в погребових молитвах про мертвого завжди говориться Озіріс та-кий то (як, напр., у нас говориться покій-ний такий-то, Іван, чи там як). Сам Апіс, що при житті вважався за постать бога Фта, по смерті звався Озіріс-Апіс, з сеї назви Греки зробили Сарапіс і так звався Олександрійський найстарший бог.

Віра єгипетська про життя на тім світі досить темна й непевна для нас, як і вся їхня віра. Писаннів про неї зосталося ба-гато, але їх трудно розібрати і погодити межи собою. Напевне віра про тогосвітнє життя в різні часи була різна. Певне тіль-ко те, що египтяне з найдавнійших часів вірили в безсмертя душі і дуже займалися погребовими обрядами. Ранійше потіша-ючої віри в Озіріса, була віра про смутне, страшне царство вічної смерти. Ось один смутний напис, ніби річ одної жінки, до свого чоловіка: “Брате мій, друже мій, дру-жино моя, пий, їж, осушай кубок радощів, кохай, бенкетуй! вдовольняй свої бажання, не давай смуткові входити в серце твоє, поки ти на землі. Бо Амент є країна сну і темряви, оселя смутку для тих, що в ній зостаються. Вони сплять там в невираз-них постатях, не встають до своїх братів, не пізнають батька й матері, не рушаться до своїх жінок та дітей. Кожний п’є там воду живущу тілько я жадібна. Вода єсть для того, хто живе на землі; тут де я, навіть вода будить згагу. Я не знаю сама, де я; з тії пори, як прибула я в сю країну, я плачу по тій воді, що текла там (на землі), я плачу по вітрові нільському береговому, щоб він прилинув і освіжив мов серце в тузі. Бо тут оселя бога, що зветься Смерть. Він кличе всіх до себе і всі йому коряться, тремтячи перед гнівом його. Не вважа він ні на бо-гів, ні на людей,– великі й малі рівні перед

ним. Всякий боїться молитися до нього, бо він не слухає. Ніхто не славить його, бо він не має ласки до того, хто поклоняється йому, він не дивиться на жадний поданок, що дається йому”.

До сього погляду, що треба втішатися життям, поки живеш, причепляли давні та й новітні історіки один загально звісний звичай у давніх єгиптян, а власне ось який: часто на великих бенкетах, коли гості си-діли при столі, в хату вносили мумію, або малюнок мумії, і ставили на видному міс-ці. Геродот об’ясняє се так, ніби єгиптяне хтіли тим нагадати, що ось чим кінчається життя людське і треба ним тішитися, поки є час. Другі знов думають, що се власне робилося для того, аби повздержати не-помірну веселість бенкетуючих. Але і те і друге мало ймовірне, а мусить бути єгип-тяне таким способом виявляли пошану до помершого родича, запрошуючи його на бенкет до себе; може навіть сам бенкет ро-бився для поминок, як се ще й досі буває у христіян, де часами зоставляють трохи страви на ніч для “померших душечок”, або навіть ходять бенкетувати на могилки. Таке об’яснення здається нам певнійше. Тим більше, що єсть малюнки з’являючі приношення поданків мертвому, отже, зна-чить, єгиптяне вважали своїх мертвих за святих і коли могли їм приносити поданки, то могли й у себе в хаті ставити образи по-кійників при всякому родинному святі.

Діодор каже, ніби в Єгипті був такий суд, що судив людей після їх смерти, але зовсім сьому трудно повірити, знаючи з якою по-вагою і обожанням дивились єгиптяне на своїх мертвих. Всі нагробні написи не ви-являють ніякого наклону до суду над мерт-вим за його гріхи на землі, навпаки скрізь вихваляються його праведні діла, напр.: “Надивившись на все я вийшов з сього міс-ця (світа), де я говорив правду, де я робив по правді. Вудьте добрі для мене, ви, що на-станете по мені, і признайте заслуги свого предка: “він робив добро, коли б же й ми так могли робити на сім світі!” Хай скажуть так тиї, що потім настануть. Ніколи я ніко-му жалю не завдав, нікого не забив. О, Вла-дарю неба, господарю всесвітній, я той, що з миром проходить, я був праведним, любив свого батька, любив свою матір, добрий був до всіх, що були при мені, я був потіхою своїм братам, мене любили слуги”.



В иншому написі сказано так: “Він дав хліба тому, хто був голодний, дав води тому, хто був жадобний, дав одежу тому, хто був голий”. З сих написів, окрім усього, видно ще і те, що єгипетські поняття про добре праведне життя були дуже близькі до запо-відів Старого і Нового Завіту, напр., пова-жати батька й матір, не забивати, не бреха-ти, любити всіх, помагати всім і т. п.

Отож, мусить бути, Діодор змішав віро-вання про суд на тім світі, або може при погребових процесіях представлявся алле-горічно суд божий над душею.

У єгиптян була книжка святих законів і звалася вона “Книга про діла Світла”, уче-ні теперішні прозвали її “Ритуал” (одправа свята), ся назва коротша, отже ми будемо так її звати. Рітуал сей розділявся на скіль-ка книг, поділених кожна на скілька роз-ділів, в кожду труну клався переписаний котрий небудь розділ з сеї книги. Через те їх знайдено дуже багато, але все таки зов-сім цілої книги нема. Сі уравки з Рітуалу були написані на звитках папірусу, і на них було чимало малюнків. Число малюнків, краще, або гірше письмо, довгість урив-ку залежали від заможности покійника. Порядок розділів не завжди однаковий. В тому Рітуалі часто йде річ про суд на тім світі, єсть і малюнки до сього, як, напр., в одному такому папірусі XVIII дінастії. Там намальований найперше покійник, а при ньому його сестра, що молиться до Озі-ріса. В сьому першому малюнкові Озіріс помальований зеленим і має білу діадему Верхнього Єгипту, в руках має царські та божі берла. Далі вже намальований Ану-біс, а за ним покійник в сонцевому човні. Далі різні постаті, через які душа мусить переходити на тім світі: чапля, посвячена Озірісові, золотий яструб, ластівка і т. д. (От сим власне єгипетська віра про пере-селення душ одрізнялася від індійської, що у єгиптян се переселення було на тім світі а вже тілько праведні душі могли по своїй волі вертатися на землю, і жити який час в людській, чи в якій звірячій постаті). Далі є намальований рай “Аенру” з 15-ма брамами, там же який час душі мали за-ймалися польовою роботою.

Потім змальовані 40 суддів підземних і до кожного написана молитва за душу. Там списані різні гріхи, напр., забивство, і крадіж, неправе кохання, образа святощів

і т. д. Між иншим ще й такі, як “надто довгі розмови”, “завдавання жалю кому”, є теж наказ “поважати закони і права на воду” (Нільські закони). Далі вже йде самий суд. На вазі важиться серце покійника на одній шалі, а страусове перо (ідея правди) на дру-гій. Над тим наглядав Тот в постаті собако-голової мавпи (ідея рівноваги) і дві богині з гадюками в руках (ідея кари і надгороди). Далі огняне озеро, його стережуть чотирі собакоголові мавпи, вони мають в остатнє очистити душу. Далі вже намальоване сон-це з яструбиною головою, сидяче в човні, а за ним праведна очищена душа. На другому подібному ж малюнку є ще поверх ваги на довгому човні мавпа, що жене прутом сви-ню, невідомо напевне, чи та свиня має з’яв-ляти грішну душу, чи бога зла Сета.

Єгиптяне вірили не тілько в безсмер-тя душі, але в воскресення тіла, як і хри-стіяне. Через те вони дуже дбали про те, щоб тіло не псувалося по смерти. Се було добре і для другої причини, а власне для того, що в такій гарячій стороні, як Єгипет, такий спосіб ховання, як у нас, напр., міг разпросторювати заразу, а палити трупи було трудно, бо в більшій частині Єгипту для сього було дуже мало дерева. Тілько ж певно, що не для сих причин єгиптяне бальзамували своїх мертвих, а власне таки для того, що сподівалися воскресення тіла і хотіли, щоб теє тіло було ціле і не зіпсо-ване в день свого воскресення.

Бальзамування робилося в різні спосо-би. Найдорогший спосіб був такий: заліз-ними гаками, та ще якоюсь мікстурою ви-тягався мозок з голови. Потім надрізувався живіт, витягалась уся утроба, перемивала-ся пальмовим вином та всяким пахучим соком і вкладалася назад у тіло з усякими пахощами та коріннями, потім живіт знов зашивався, а тіло солилося і вкладалося в луг на 70 днів. Потому виймалося з лугу і завивалося в довгі завої просмолені жи-вицею, а там вкадалося в дев’яну труну і ставилося на який час в окромій хаті, де над ним одправляли одправу.

Дешевий спосіб був такий: просто витя-гали мозок та утробу, назад її не вкладали, а клали порожнє тіло на 70 день в луг і піс-ля того ховали. Такий спосіб був для бід-них людей3.

Инші історіки пишуть, що святці, ви-тягши утробу з тіла, і прочитавши над нею



задушну молитву і показавши її сонцеві, кидали її в воду.

Знов же був звичай (невідомо тілько чи у всі часи) класти лехке, серце, печінку та кендюх в чотирі вази, окроме набаль-замувавши і посвятивши їх чотирьом бо-гам підземним, і ставити їх в могилу біля саркофагу. Вази ті мали накривки зроблені так, як голова людська, собача, шакаляча і яструбина. Звуться вони кавопи (від грець-кого слова або латинського canops собакоподібний). Таких каноп знайдено чимало по могилах, робились вони з гли-ни, алебастру або каміню.

Потім уже мумії, оті набальзамовані тіла, клалися в труну з дерева або з полот-на, намоченого в гіпсі. Труни ті виробля-лися на шталт людського тіла в лежачій постаті зо складеними на грудях руками і були навколо геть пописані різними урив-ками з Рітуалу. Ота перша труна вклада-лася в другу, а та знов у третю, всі вони щільно приходились одна до другої і всі три вкладалися в дерев’яний або камінний саркофаг теж пописаний молитвами та ма-люнками про подорож душі на тім світі. Зверху на саркофагу або в середині і на-віть межи завоями мумій вкладалося дуже багато різних оздоб, статуйок глиняних та дерев’яних і багато всяких малесень-ких річей, дарованих мертвому від його приятелів для послуги та охорони йому на тім світі. Через те маємо таку силу тих дрібниць скрізь по музеях. Там маленькі статуйки богів, різна зброя та начиння до всякого ремесла, відповідно тому, чим зай-мався чоловік за життя, або що він любив.

Жінкам вкладалися зеркальця, гребінці, слоїки різні, малярам краски та всякі при-ряди малярськи, письменникам каламарі то що, дітям ляльки і т. д. Ще знаходиться в могилах безліч жуків кам’яних, шкляних, глиняних, вони проколяні усі і нанизані на нитку, їх часами вправляли в перстень і вони разом з тим служили печатками. Жук той з’являв собою ідею безсмертя: як він вилазить з землі та з гною на світ і летить до ясного неба, так і душа людська має від-родитись для кращого, яснійшого життя.

Може бути, що убогі ховалися на спіль-них громадських кладовищах. Але багаті ховали своїх мертвих окроме в осібних;

могилах з каплицями, де їм давалися по-данки і правилися одправи.

Діодор каже, ніби часом Єгиптяне дава-ли в заставу за довг мумію свого батька або матері, а коли потім хто лишав ту мумію не викупленою, то був обезславлений на ціле життя, а по смерті позбавлений погребу.

Небагаті люде купували місця на кла-довищах, що належали до святців, званих Колхітами. Ті Колхіти займалися погре-бовими одправами і стерегли могил, та утримували в порядку кладовища, в тому їм мусіла помагати мійська сторожа, обе-регаючи могили від злодіїв. Злодії ж му-сіли часто навідуватися до могил, бо там завжди могли знайти дорогі оздоби. Бага-то є колон могильних, на котрих поздира-на позолота, так само, як на лицях трун. Видно, що то були злодії давніх часів, бо вони лишили скрізь не обдертими образи Озіріса, а вже новітні злодії не побоялись би його обдерти.

Постоявши якийсь час в залі, де чини-лися поданки, мумія відносилася на остат-ній спочивок у могилу, часом приходилось її везти, або переправляти через Ніл (як от у Мемфісі). Коли ховали царів або вель-мож, то процесії були дуже пишно уря-жувані; процесії ті є намальовані в різних могилах. Намальовані там цілі юрби слуг з квітами лотосу в руках, та з усякими по-данками, та з різними оздобами, що мали вкладатися в могилу. Потім гурт плачущих жінок та приятелів покійного, потім віз на полозах, або човен з труною на катафалку. Човни ті дуже гарні, оздобні і нагадують ті човни, в яких перевозилися статуї божі. В переправах через Ніл намальовані, окрім човна з труною, ще й менші човни з жінка-ми плачущими, святцями та приятелями, всі ті човни мають на обох кінцях по ве-ликій лотосовій квітці, квітка та була теж знаком відрождення та безсмертя.

Саркофаги робилися з граніту, базальту, вапняного каміню або з алебастру. Всі вони вкриті малюнками. В середині саркофагу на дні намальована богиня Аменті, образ під-земної країни, на неї клалася труна з мумі-єю, на покришці намальована богиня Нут, постать небесного склепіння, вона найча-стійше малювалася в постаті жінки з дуже довгим тілом голим, упираючись ногами і руками, а спина вилучена як склеп. Фор-ма і покраси саркофагів були різні в різні часи. Найдавнійші були зроблені просто, як скриня, часом таких скринь було три,



що вкладались одна в другу. А вже близько XI дінастії (Антев) почали робити труни в людській постаті. Обличчя тій труні часто було позолочуване, а инші, як, напр., труна цариці Аа-Готеп, мали цілу покришку по-золочувану, посередині тії труни зроблена золота царська змія Уреус, а очі їй зроблені з каміню білого та зо шкла, в тій же труні було знайдено багато оздоб різних.

Тепер скрізь по музеях багато тих трун, саркофагів, малих пірамідок, каноп, звіря-чих та людських мумій, завитих у завої та з масками наложеними на обличчя, маски ті позолочувані, а очі їм з емалю. Маски, помальовані рожевого краскою, належать до часів Птоломеів, портрети, краще зро-блені, належать до римських часів. Окрім того, є багато статуйок різних, та шматки тканин з одежі, та полотна з мумій. А надто багато тих жуків, що то вкладалися до тру-ни; різні вони: і з глини, і з каміню дорого-го, і з алебастру, і з блакітної порцеляни, і з зеленого яспісу і просто шкляні. Є также багато папірусів, ще не зовсім розібраних, або ще й ніяк не розібраних, колись, може, як розберуть їх, то роз’ясниться багато темних річей про єгипетську віру.

Розділ VIIЗВИЧАЇ

Говорячи про богів єгипетських, можна було б спогадати при тому ще й царів, бо вони ж уважалися синами божими і шана їм була теж божа, от все одно, як Апісові. Царів Єгипетських можна зрівняти з ца-рями індійськими по тому обожанню, яке їм давалося від підданих. І по смерти царі вважалися богами. Всі написи над царсь-кими статуями та малюнками показують страшенну пиху царську та покірність під-данську. Отакий культ царя одразу вражає, може, більше, ніж культ святих звірів, од-нак, як поглянути на деякі зовсім новітні монархії (царства), то сей культ може пере-стати так дивувати. Одні тілько люде мало боялися царської сили, навіть обертали її в свою користь, навіть самі над нею не раз брали гору,– сі люде були святці. В Єгипті, як і в Персії та в Індії, була вічна бороть-ба між святецькою та царською владою, тілько в Єгипті вона була більше потайна, великих святецьких змов та повстаннів (як от Гаумати після Камбіза) не було, коли не лічити захоплення влади в святецькі руки

при етіопській дінастії, але то не можна назвати справжнім повстанням, бо святці зохопили владу, користуючися непевними часами, коли так лехко було кожному за-хопити тую владу. Взагалі ж вони жили в ладу з царем, а тілько опутували його при-дворними звичаями та релігійними, заколи-хували дух славою та хвалою безмірною, і таким способом потроху робили з нього живого идола, пишного, славного, але до діла нездатного. Діло ж робили тим часом порадники святці, вони взяли під свою ре-лігійну опіку нільські канали, а потроху і громадські закони. Однак се було можливо при царях довго пануючих дінастій, що вже звикли до тієї святецької опіки, нові ж царі, одважні, що захопили силою не так давно владу в свої руки, такі царі нових дінастій, як Сеті І, Рамзес II, або царь самозванець Амес, не давалися так хутко під святецьку оруду, бо вже ж вони не на те силоміць до-бивалися влади царської, аби віддати її в чужі руки, а самому скласти руки спокій-но. Але й такі царі не були зовсім вільні від давніх пут, вони мусіли дбати про згоду з святцями, щоб доказати законність свого царювання і царювати без перешкоди та мати собі таку саму божу хвалу, як попе-редні царі. Тоді при згоді з святцями новий царь наряжав суд над скинутим царем, суд, звичайно, судив, як цареві хотілося, подо-ланого царя називали врешті злочинцем, неправим владарем, його образи збивали-ся скрізь, а новий “правий” владарь брав собі все таки жінку з роду того “злочинця”, аби загодити друзів пропащої дінастії, по-тім святці називали його сином сонця, і все вступало на давнійший шлях потроху. Царь самозванець був часом до кінця жит-тя досить вільним, але вже його нащадки робилися де далі такими самими живими идолами, як і давні царі. Таким способом сталося, що нащадок Сеті та Рамзесів був нікчемним, слабким, лехкодухим Менефта. Та може й без святців царі єгипетські дійш-ли б до такого кінця, бо така божа шана не може не розпустити людини, але ж при святцях се робилося скорійше й вони про те власне, може, найбільше дбали, аби зро-бити царя чимсь нашталт вола Апіса, при которому так добре було жити прислужни-кам Апісовим.

В браманській Індії касти були дуже суворо межи собою поділені, се виходила



почасти з того, що низші касти були з чу-жого подоланого народу і переможці Арій-ці не хотіли чи боялись єднатися з ними. В Єгипті всі належали до одного народу, отже таке крайнє розділення не було по-трібним і можливим. Скоріш єгипетські касти можна називати не кастами, а просто станами, от як у нас. Тих станів було чоти-рі: святці, вояки (з них же й царі), хлібо-роби і зарібники (зачисляючи до них усіх, хто собі заробляв на хліб чим иншим, а не хліборобством).

Земля була розділена межи царями, во-яками і святцями. Сі три стани найвираз-нійше одрізнялися межи собою, але й то не так різко, як в Індії, бо часто святецький, вояцький та ще який инший громадський уряд єднались в одній особі. Геродот ро-сповідає про одного царя Сетоса, що три-мав дуже в ласці святці, а вояками нехтував і за те вояки не схотіли його обороняти при асірійському нападі. Се хоч і легенда, але з неї видно, що і в Єгипті була боротьба каст. Отже святці і вояки були правлячими станами4, однак, хоч і не часто, та все таки і людям низших станів часами траплялося добутися до вищого уряду. Так в одному папірусі один син рибалки росказує, як він став військовим старшиною; часом теж письменники досягали великого впливу і роскішного життя. Взагалі зо всіх зарібни-ків письмовці вважалися найбільш близь-кими до пануючих станів, як от се видко з того папірусу, що ми вже раз споминали, де старий письмовець радить своєму сино-ві, яку той мав вибрати роботу.

До святців належали найкращі землі в Єгипті. Вони казалі, що їм ті землі подару-вала сама богиня Ізіс, як ходила по землі. Землі їхні були вільні від податків. Ось як грецькі історіки (Діодор та Геродот) ро-сповідають про побут святців. Вони могли мати тілько одну жінку, а всі инші єгиптя-не могли їх мати по скілька5. Геродот каже: “Святці голять собі ціле тіло через кожних три дні. Вони вдягають тілько одну лянну одежу і сандалії з папірусу. Їм не вільно мати иншого убрання або узуття. Вони миються холодною водою двічі на день і двічі на ніч. Та ще мусят вони справляти силу всяких дрібних обрядів. Але ж за те мають собі великі користи. Вони не тра-тять нічого з своїх добр на своє утримання. Кожний з них має собі призначену порцію

свяченого мняса, що дається йому вже пе-ченим, що дня, окрім того, їм дається ще багато воловини та гусятини. Окрім того, ще дають їм вина багато, тілько риби не вільно їм їсти. Єгиптяне не садять ніколи бобу на своїй землі, а як що він сам виро-сте, його не їдять, святцям же не можна на нього й дивитися, вони думають, що то не-чиста ростина. Для кожного бога в скілька святців і найстарший над ними святець. Як хто з них вмірає, то син заступав його місце”.

Вояки владали другою третиною зем-лі єгипетської, але вони вже мусіли жити з своєї землі і на свій кошт узброюватися, мусіли теж служити цареві у всіх войнах і сторожею в дворці йому бути. Зброя їх була: спис довгий або коротки, сокира, ко-ротка шабля, щит закруглений вгорі, лук і праща. Було в них кінне військо (на во-зах), піше, стрільці та пращники. Військо ходило на війну з музикою, з бубнами та сурмами.

Царь малюється завжди в повозі, сам стріляє з лука, а візник править кіньми. Кожний гурт військовий мав свій значок, значків тих було дуже багато, все то були святі емблеми: божий човен, голова свя-того звіря, голова бога, царське ймення на картці і т. д. Окрім сього краєвого війсь-ка, були ще бранці військові, помічники з підвладних народів, та наймити з чужих. Вони були платні. Були то Азіяти, Єтіопи, Лібійці, а пізнійше Греки (від ХVI-ї дін.). Вони стерегли завойовані краї або ходили на війну вкупі з єгипетським військом, але з своїми значками.

Третій стан був дуже мішаний, і його трудно означити якоюсь одною назвою, бо він мав людей, що наближалися до обох пануючих каст, і таких, що близше були до четвертої підневільної. Так судді та лі-карі наближалися до святців (часом ними й були), матроси до вояків, писарі були з простих, бо в Єгипті, каже Діодор, всі ре-місничі діти вчилися читати й писати. Але вже письмовці (вчені) становили собою не-мов осібний від инших гурт, бо Єгипет був дуже письмацькою стороною і при уряді потребувалася сила писання. Тілько все ж сі люде не мали вже землі і жили своєю роботою і заробітком, чи добре чи зле за-служеним, то вже инша річ. Земля ж була поділена на троє між царями, святцями та



вояками. Той же власне люд, що робив на тій землі, не владав нею, він робив наче на чужій землі, на панській. На ньому лежала робота, податки, усякі повинності, будів-ництво, греблі, канали, копальні в горах і т. д. Був той люд подібний до нашого люду в часи кріпацтва, його робота, його земля були чужою власністю. Про те він поважав, часом і любив своїх царів. Приго-ломшений темний люд не чув у собі сили до самостійного, вільного жаття, він звик до своїх пут, що мусів носити. Святців бо-явся, бо вони тримали божу ласку й гнів у своїх руках (що було почасти й правда, бо вони тримали в руках нільську повідь); вояків боявся, бо вояки були зброєю силь-ні, а може й поважав, бо вояки боронили його від чужинців. Царь же – царь був богом, сином сонця, найвищою істотою, з необмеженою владою, жив він далеко в величезних препишних будовах, люд його бачив на величних процесіях, ідучого або вертаючого з походу зо славою, бранцями, здобичею; бідний люд звик вважату славу царського війська за славу свого рідного краю. Збунтуватися проти царя – збунту-ватися проти бога самого сонця. Хіба вже, що царь той був найбезсоромнійший само-званець або такий, що тридцять літ буду-вав піраміди, та й то помста приходила по смерти царя, коли може його новий царь та святці вже “злочинцем” нарекли. Царь, святці та вояки правили Єгиптом і людом, а люд гнувся, робив і мовчав, як мовчить і досі під чужим ярмом.

Однак можна дивуватись яким способом народ допустив запрягти себе в те ярмо. Ді-одор каже, що то Єтіопи напали на Єгипет і запрягли люд в неволю, а самі стали па-нуючими кастами. Але ся росповідь зовсім безосновна. Запевне, ярмо накладали не раптом, а дуже помалу, обережно, от хоч би як у нас на Україні, або й по цілій Європі в феодальні часи. Ся історія скрізь була одна-кова. Спершу вояки силою або в надгороду за оборону краю одбірали собі по шматках землю що найкращу, а збіднілі, пошарпані ворогами хлібороби йшли до них на чинш і віддавали їм спору частку своїх жнив за право сидіти на безпечній землі. Вояки що далі набіралися сили, потім вибірали стар-шого, що ставав потому царем, царь знову теж набірав сили і забірав під свою владу і вояків і люд з його землею, та порядкував

потім тею землею і дарував її, кому хтів: во-якам, святцям, чи кому там иншому. А се-ляне потроху, непомітно робилися з чиншо-виків кріпаками. Одміна в такій історії була часом ще й така, що на один народ на падав другий народ і обертав його в кріпацтво чи раптом, чи помалу; раптовий спосіб однак часто викликав повстання, а повільний був вигіднійше, бо запряжений люд, поки зав-важував, що він у неволі, був уже так при-борканий та оплутаний, що инший раз уже й не зважався борікатися. Коли до сього ще додати релігійні пута, то вже лехко зрозу-міти, чому такий прибитий народ, як єги-петський, так тихо ніс своє потрійне ярмо.

Тут се все сказано в надто коротких словах, аби показати саму основу, а щоб показати весь розвиток панування одних людей над другими, всю боротьбу станів, боротьбу праці і грошей, то на те треба дуже-дуже багато мови і се становить цілу окрему науку, котру тоді можна буде зро-зуміти краще, коли буде відоме життя різ-них народів давніх і нових часів, себ то їх історія.

У Біблії цікава є легенда про те, як го-лодом царі завладали народом. Може бути, що в сій легенді є чимало правди. Коли Іосіф, проданий до Єгипту, розгадав сон, що снився цареві, то потім був прийня-тий у старші царедворці. Сон же царський провіщав сім добрих і сім голодних років. Отож Іосіф порадив цареві зібрати великі запаси збіжжя під час добрих років. Потім же як настали голодні роки і ні в кого не було хліба, то Єгипетські племена при-ходили до царя купувати збіжжя, перше купували за золото й срібло, потім за бид-ло, далі вже й землю віддали, і самі стали царськими рабами: “Чого маємо гинути на твоїх очах? (казали вони цареві). “Купи нас і нашу землю; бери за хліб нас і землю нашу, ми станемо рабами Фараона (царя) і земля наша буде його”... Іосіф зробив з того закон, і закон той досі панує в Єгипті, і всі мусять віддавати п’яту частину цареві. Тілько землі святців не сталися царевими.

Однак все таки хліборобам ліпше було в давньому Єгипті, ніж в теперешньому. Все ж податки були менші. А найголовнійше, що уряд сам дбав про добрий стан краї-ни, він правив нільським розливом, глядів шляхів і т. п. Тепер же все то запущене, уряд ні про що не дбає, окрім податків.



Ті давні канали, будови, а ще більше блискучі релігійні процесії так поривали грецьких та римських історікив, що їм ин-ший раз здавалося, ніби в Єгипті все йде як найкраще. Вони, правда, більше обертали-ся у військовій та святецькій громаді, то й справді їм могло здатися, що в Єгипті люде живуть, як у раю. Тілько часами, може не-сподівано для самого історіка, прокидався в його росповідях инший бік життя, життя народнього. З тих одривчастих фактів при-ходиться теперешньому історікові склада-ти картину народнього життя в Єгипті, не так може блискучу й принадну картину, та проте ближчу до правди.

Де які звичаї і закони єгипетські, що описує Діодор, можуть здатися дивними, але трудно провірити його росповіді і че-рез те невідомо, чи то правда тому, що він каже, чи ні.

Так, напр., він каже, ніби в Єгипті зако-ни признавали злодійське ремесло, що була ціла громада злодіїв, мала старшого над собою, до котрого зносилося для розділу все крадене. Коли хто хотів вернути яку річ украдену в нього, то посилав начальникові злодійському описання тієї речі, час і місце, де вона була украдена, а потім міг її верну-ти собі, заплативши скілько там вже в них було положено. Мусить бути, що но було се законом6, а тілько звичаєм, от як у нас часом можна вернути собі вкрадені коні, вдавшися до привідці конокрадського, бо і в нас конокради, можна сказати, становлять осібну громаду. Геродот подає легенду, що царь Амес за молодих літ був злодієм.

За зламання присяги, каже Діодор, кара-но на смерть, бо то вважалося гріхом перед богом і нечестю перед людьми. Того, хто бачив, як людину розбійники вбивали, а не боронив її маючи спосіб до того,– карано теж на смерть. Коли ж хто був не в силі бо-ронити, то мусів принаймі донести на зло-чинця, коли ж того не вчинив, то йому да-вали сто батогів і не давали їсти три дні.

За душегубство теж на смерть карано, все одно, чи вбитий був вільний чоловік, чи невільник. Батьків, що своїх дітей вби-вали, заставляли прилюдно тримати на ру-ках забиту дитину три доби під сторожею. Коли ж діти вбивали батьків то їх сікли на шмаття і живих палили.

Коли вояки не слухали старшини, або з війська тікали, то їх карали безчестям,

однак вони могли собі вернути честь, за-служивши її одвагою на війні. Зрадникам язика втинали. Коли чий довг нігде незапи-саний, а довжник присягне, що не винен, то довгу не правлять. Проценти ніколи не повинні доходити вище позиченої сумми. В заставу можна було все давати, але са-мого себе завдавати в неволю за довг ніхто не мав права, бо кожна особа належала до держави, а не тілько до самої себе. Невірну жінку тяжко карали, їй втинали носа, тому, хто її любив, давали тисячу київ. Сей за-кон однак здається непевним для новітніх історікив, або як що він і був, то здається тілько в теорії.

Царі Єгипетські тримали багато жінок і одна з них була старшою жінкою, от як то було у Персії. Люде біднійші мали тіль-ко по одній жінці. Мешканці Дельти всі мали тілько по одній жінці. Святці не мали права мати більш як одну жінку. Діти всі вважалися законними, бо вони вважалися належними до батька. Разом з тим Діодор каже, що жінки були в сімьї старшими від чоловіка, але може то він так зважив, по-рівнюючи вільнійше життя єгиптянок, до невільного життя Грекинь.

Геродота дивувало те, що у єгиптян чо-ловіки часом сидять за кроснами, в той час як жінки торгують на базарі та займаються різними справами, не жіночими, як йому здавалося. Товариські звичаї в Єгипті де в чому справді були більш подібні до наших, ніж до звичаїв давніх Азіятів та Європей-ців. Є малюнки, де жінки вкупі з чолові-ками сидять при якійсь забаві. Невільниці танечниці намальовані голі, а пані в лех-ких убраннях. Городот каже, що Єгиптяне вбірали по дві сукні на себе, а єгиптянки по одній.

Діодор каже, що в Єгипті дітей вихову-вали дуже суворо, давали їм тілько ростини їсти, водили їх голими й босими, так що ви-ховання їхнє дуже мало коштувало. Однак се непевна відомость, бо видно по малюн-ках, що діти часто ходили на різні забави укупі з матерями. А вже дорослі люде, то видко, хутко забували суворе виховання, бо є малюнки, де жінки й чоловіки виставлені не дуже втримливими на їду та на пиття.

Діодор каже, ніби Єгиптяне не любили ні музики, ні танців, ні гімнастіки. Але ж по малюнках видно, що вони навіть дуже любили все те, а музичних інструментів



сила скрізь по музеях. Гімнастікою займа-лися навіть жінки, так само як і танцями. Тілько то були жінки невільниці, що тан-цювали, пани ж сами не танцювали, а тіль-ки дивилися на танці.

Коли б почати описувати достотно усі хатні й товариські забави та звичаї єгип-тян, то прийшлось би написати цілу вели-ку книгу. Найкраще можна їх побачити, колиб можна було оглянути всі малюнки єгипетські, але ж се не лехка річ. Отож тут буде сказано далеко не все, а тілько де що.

Орали в Єгипті сохою з дерева, в неї впрягались або воли або й люде, а часом копали просто лопатами. Жали не так, як у нас, а перше зрізували самі колоски, а по-тім саму солому. Молотили так, як у нас на степах – волами, себ то гарманували. А по-тім уже звозили змолочене збіжжя в клуні. В музеях є подекуди збіжжя єгипетське знайдене в могилах.

Видно в Єгипті любили полювання, бо до нього є багато малюнків, і зброї мис-ливської чимало зосталося. Зброя та сли-ве не одрізняється від вояцької. Тілько є одна цікава річ: вилучений плисковатий шматок важкого дерева, його кидали на пташок, а зроблений він так, що коли його зручно кинути, то він, злетівши високо в гору, вернеться знову на те місце, звідки був кинутий. Така палка є й тепер у ди-ких Австралійців і зветься вона бумеранг. Звичайні палиці старечі були часто дуже гарно оздоблені і прикрашені цікавими на-писами.

Музичних струментів зосталося бага-то: дудки, цимбали, сурми бронзові, бубни великі й маленькі, круглі й чотирокутні, лютні, арфи, флейти з покриттям на них дуже оздобним.

Про барки, меблі, начиння та вироби різні ми вже говорили в иншому місці. Тут тілько спогадаємо шклянні штуки по-мальовані з середини (як от галочки одної гри, що зветься солітер).

Зосталося чимало малярських палітр, в них завжди є дірки для пензлів, очеретяних палічок та для різних фарб. Писарі писали такими самими фарбами розпроваженими у воді і потребували таких самих палітр, тілько фарб вони потребували всього дві, червону і чорну. Є теж і збаночки для роз-проважених уже фарб, збаночки ті бувають у формі різних звірят, їжака, жаби і т. д.

Як уже було спогадано, папірусів зоста-лося дуже багато. Єсть там різні купецькі контракти, судові акти, є список царських дінастій (дуже попсований), скілька меди-цинських розправ, та замовляння від усяких хвороб, є теж усякі оповідання, вони ще не всі розібрані, але де які дають повод дума-ти, що багато легенд арабських, жидівськіх та инших пішло з єгипетського джерела.

З папірусу робили не тілько папір для писання, але різні речі: навіть цілі човни, вітрила, кошики, сандалії і т. п. Частину па-пірусового стебла ту, що при самому коріні, то навіть їли сиру або печену. Папірус для писання так робився: стебла розділялися голкою на тонкі й широкі стебла, потім ті стебла розкладали на столі, одні на другі накладали, мочили нільською мулистою во-дою, пресували і сушили на сонці. Папірус виходив у формі довгого паса, котрий потім скручували в сувій. Папірусом довго тор-гували в Єгипті і розвозили його по різних чужих краях, але царь Птоломей Філадельф заборонив вивозити його з краю. Тоді ото царі Пергамські видумали виробляти воло-ву або иншу шкуру так, щоб на ній можна було писати, і така шкура звалася пергамент. Наш теперішній папір не хутко увійшов до вжитку в Європі, вже аж в середні віки; ви-роб його європейці перейняли з Азії. Папі-рус де далі зовсім перестали робити в Єгип-ті і він навіть не росте там тепер.

Розділ VIIIПИСЬМО

Єгиптяне думали, що письмо видумав бог Тот, він же видумав і математику і фі-лософію. Грецький філософ Платон подає легенду про те, як єгипетський царь Тамус розмовляв з богом Тотом про його науки, а потім запитав його навіщо він видумав письмо. Для того, відповів Тот, щоб зроби-ти людей розумнійшими, а їхню пам’ять міцнійшою; письмо спосіб, щоб навчатись і пам’ятати науку. “О, змисленний Тоте! сказав царь, один видумує способи, а дру-гий розсужує користь їхню і шкоду. Ти єси батько письма, то ти й загадуєш йому не той скуток, який воно матиме справді. Ті, що навчаться письма, привикнуть забува-ти, бо не дбатимуть за пам’ять, поклада-ючися більше на чужу поміч, ніж на влас-ну пам’ять. Се не буде зміцняти пам’ять, а тілько доповнятиме її. Та не буде то



справжня мудрість, що ти даси своїм уче-никам, то буде тілько мана. Вони навчаться багато, не доходячи сами ні до чого, і зда-ватимуться мудрими, але взагалі вони бу-дуть невігласами і трудне їм буде життя, як усім тим, що вважають себе мудрійшими, ніж єсть навсправжки”.

Може й правда, що письмо не робить пам’ять міцнійшою, бо у єгиптян мало було таких легенд і розповідів, щоб розпо-відалися на пам’ять. Та й поезії справжньої не було у них, коли не лічити хіба Пента-урової поеми, але ж і вона була писана і писана вже в пізнійші часи (за Рамзеса II). У тих же народів, які довго не знали пись-ма, поезія росла дуже, бо щоб запам’ятати краще яку росповідь, вони мусіли вклада-ти її у вірші, в розмірену річ, бо розміре-на річ лехче дається запам’ятати і не так хутко забувається, як росповідь, розказана звичайним способом. Врешті трудно зва-жити, чи раннє знаття письма було єдиною причиною тому, що у єгиптян ніколи не процвітала поезія, але все ж се було коли не єдиною, то все ж значущою причиною. Само ж письмо єгипетське спочатку було таке, що не передавало достотно всіх слів, а тілько загальні думки. Спочатку, просто кажучи, писати і малювати було одно й те саме і одрізнялось одно від другого хіба тілько більшостю чи меншостю постатів. Отже ті малюнки можна було читати, себ то розказувати, різними словами. Такий був напевне початок єгипетського пись-ма, але вже на самих ранніх пам’ятниках сей спосіб не заховався в своїй самій пер-вістній формі, там уже поряд з найпро-стійшими малюнками (первістного вжит-ку) є вже й такі знаки, що мають з’являти окремі певні слова, і кожне з них вже не може бути розказане різними словами. Се повстало через те, що прийшлося писати такі поняття, що їх не можна просто нама-лювати, а треба було вживати якихсь таких знаків, щоб виражали те поняття хоч і не прямим способом; тай справді, як нама-лювати просто, наприклад, таке речення: “я те, що єсть, що було і що буде”7. Оттут уже прийшлося видумувати умовні знаки, себ то те, що у нас зветься буквами. Тілько букви сі означали не окремі згуки, а цілі склади, і для означення того самого складу часто вживалося різних знаків, не завж-ди однакових, се повстало з того, що для

означення якого складу брався знак такої речі, котрої назва починалася тим складом, який треба написати (напр., для означення слова Рамзес, малювався в початку знак сонця Ра. А слів, що починалися на склад ра, було багато і між ними можна було ви-бірати, через те часто один склад писався на різні способи). Далі вже з’явилися поде-куди знаки для окремих згуків, щоб одріз-няти між собою подібні склади (напр., ра, ро і т. д.). Але сей остатній спосіб (фоне-тичний) писання не витіснив перших двох (ідеографичного і сіллабичного)8. Всі три способи вживалися поруч одночасно.

Потім спосіб писання цілими фігурами (гіерогліфами) здався надто загайним для скорого писання, коли прийшлося більше писати. Тоді святці почали скорочувати свої знаки, робити їх простійше, так що вони хоч і не були такі гарні і розбірні (на по-гляд), як гіерогліфи, та за те їх лехче було писати. Таке простійше письмо звалось (у Греків) гіератичним, себто – святецьким, бо святці його видумали і найчастійше уживали в своїх папірусах. Потім ще й се гієратичне письмо скоротили так, що воно вже зовсім стало одмінним від малюнково-го письма, сей новий спосіб письма звався демотичним – людовим, і його вживали для листів та всяких громадських актів, от же воно було найбільш розпросторено серед єгипетського люду, ним же й найлехче було писати, хоч може й не так добре читати. Як, напр., тепер нам краще читати друковані букви, але всі ми пишемо скорописними буквами, що хоч і не так розбірно для чи-тання, та за те далеко лехче для писання. Отож, як були видумані два лехчі способи гіератичний та демотичний, то вже гіероглі-фами ніхто з громади не писав, а зостались вони святим письмом і уживано їх тілько для написів на статуях та церквах, себ то зосталися вони для урочистих, святих по-треб. Як от у нас тепер ще часом друкують святі книги, так званою, кирилицею, але з щоденного вжитку вона вже давно зникла. Письма гіерогліфами знали тілько святці та майстрі, що училися його навмисне, з простих людей його сливе ніхто не знав.

З початку воно дивно здається, як то в одній країні одночасно могло вживатися різних способів писання та ще й кожний спосіб був построєний на різних правилах. Але ж от, напр., і в нас тепер справа стоїть



сливе так само: ми уживаємо 1) друкова-них буков, 2) писаних буков, 3) для чисел цифрів, 4) для математичних поняттів окромих знаків (=,х,–,+,:), 5) для прудкого писання стенографичних знаків і т. д. Тіль-ко, що правда, всі наші знаки лехчі і для писання і для читання, ніж єгипетські, але ж і єгипетські не були б нам такі трудні, коли б ми знали єгипетську мову.

Довго учені не могли розібрати єги-петського письма, у грецьких історікив є тілько напевні росповіді, видно, що самі вони сього письма не знали. Геродот, напр., тілько говорить, що було два способи пись-ма – святецький і простий (гіератичний та демотичний) і що Єгиптяне писали з пра-ва на ліво. Другий історік каже, що вони писали тілько фігурами (ідеографичним способом), і так довго думали європейсь-кі учені тай не могли дійти ніякого толку. Тілько вже, як знайшли одно писання олек-сандрійського грецького історіка, то там спіткали росповід про те, що Єгиптяне пи-сали різними способами, а не самим тіль-ко ідеографичним. Хоч росповід ся дуже темна і не зовсім зрозуміла, але все ж вона вже показала дорогу, якою треба було йти до пізнання єгипетського письма. Але от з чого власне почалося справжнє знаття єги-петського письма: в Олександрії знайшли вчені чорного каміна з трьома написами на двох мовах, єгипетській і грецькій, перші два написані по єгипетські тілько один гіе-рогліфами, а другий демотичним письмом, третій же звичайним грецьким письмом по грецькі. Був то якийсь наказ царя Птоле-мея. Отож Птолемей, яко імя грецьке, му-сіло бути написано не фігурами, а знаками

окремими (буквами), його найперше ро-зібрали і таким способом пізнали скілька знаків єгипетських, а окрім того довіда-лися, що у єгиптян були букви, а не самі тілько ідеографичні фігури. Потім було ро-зібрано ще скілька царських йменнів з ді-настії Птолемеїв на різних пам’ятниках їх-нього часу, і вже стало відомо чимало зна-ків. Окрім того, вчені навчилися коптської мови, що повстала з давньої єгипетської. Мовою тією народ перестав говорити ще в XVII ст., але нею ще й досі читають одпра-ви в єгипетських церквах христіянських. Отож, знаючи мову коптську, можна вже було розібрати не тілько царські ймення давніх дінастій, але й звичайні слова. Чор-ний камінь з трьома написами і коптська мова були тим для єгипетської історії, чим була скеля Бегістунська та ново-перська мова для історії перської.

При перській історії ми говорили до-кладнійше про спосіб розбірання давнього невідомого письма, отже тут можна сього не переказувати в друге.

Гіерогліфи були розібрані найперше і найлехче, потім гіератичне письмо, а де-мотичне і тепер ще не зовсім розібране, однак його що далі все більше розбірають. Багато папірусів уже прочитані, є вже гра-матіки і словорі давньої єгипетської мови. Є переклади Рітуалу і різних уривків свя-тої і простої літератури єгипетської. Багато ще треба роботи над пам’ятниками хисту і літератури єгипетської, але ж не даремне буде потрачена та робота,– вона раз’яс-нить історію найдавнійшої в світі цівіліза-ції і покаже, як далеко росходився її вплив на чужі народи.

1 Де які між ними мають на собі написи з поздоровленням новорічним.2 Культ значить набожна шоноба, віра, одправа.3 Сі способи росказані в Геродота. 4 Уряд святецькій та вояцькій переходив від батька до сина звичайне, часом тільки бували

зміни в тій спадковій владі.5 Росповіді Діодора.6 Коли б се було законом, то злодіїв не судили б, а ми бачимо малюнки про суд над злодіями

і про кару над злодіями.7 Для инших нематер’яльних поняттів уживалося так званих, сімволів, знаків, що виражали

головну прикмету того поняття яким небудь умовним способом, напр., любовь – серце.8 Ідеографічний – той, що виражає цілі ідеї (думки, поняття); сіллабичний що виражає скла-

ди; фонетичний – згуки окремі.


SUMMARIES

O.B. BubenokMUSLIM POPULATION IN NOWADAYS UKRAINE:

PECULIARITIES OF FORMING THE ETHNIC STRUCTUREAt present the representatives of more than 40 Muslim peoples live in Ukraine. However the

Turkophone peoples dominate among these Muslims. There are the Crimean Tatars (248193), the Volga Tatars (73304) and Azerbaijanians (45176). The next Muslim group in Ukraine are the representatives of the Northern Caucasian peoples mainly from Dagestan and Chechnya. Last years Muslim peoples from Middle East (Persians, Kurds, Pushtuns and Arabs) migrated to Ukraine. So, only the Crimean Tatars are a native Muslim people in Ukraine and others are newcomers who migrated to Ukraine in XX century. The Ukrainian Muslims live mainly in the Eastern and Southern regions of Ukraine.

О.А. BordilovskaFROM SACRED GEOGRAPHY TO GEOPOLITICS:

TRADITIONS OF INDIAN MENTALITYArticle deals with tradition of geography and politics in India. Author tries to undermine

the connection between the ancient views of Indians and modern geopolitics of the Republic of India. Present aims of Indian foreign policy and the last opinions about position and role of India in the modern international order are also described from such a point.

O.V. Bohomolov, S.I. Danylov, I.M. SemyvolosDEVELOPMENT OF POLITICAL ISLAM IN THE CRIMEA IN 1990–2000

N.Ya. VoznaSOURCES ON THE HISTORY OF ARABIC BIBLE’S TRANSLATIONS

In this article the all known sources on the translations of Arabic Bible are being examined which the researcher succeeded to find and translate from the language of original into Russian.Here in the same way it is taken the knowledge and opinions from every author who studied this theme. First of all “The Fihrist” of al-Nadīm served as a source of information. Michael the Syrian gives information about the earliest translation of Gospel. In this article a reader can familiarize with full survey of the whole Arabic Bible’s manuscripts and their location as well.

О.B. HolovkoMEETING OF CIVILIZATIONS IN THE MIDDLE OF XIII CENTURY:

ROMANOVICH STATE BETWEEN CATHOLIC WEST AND MONGOLIAN EASTRoman Curia policy in the middle of the XIII century has been investigated in the article.

Central position in it was occupied by Volynian-Galician state of Romanovich princes. The last aimed to use papal authority to maintain strong European states coalition against Golden Horde In course of negotiations coronation of Prince Daniel was held. Afterwards negotiations between the new king and the Rome Curia failed.

V.O. KiktenkoHISTORIOGRAPHY SURVEY OF JOSEPH NEEDHAM’S INVESTIGATIONSThe present article covers historiography survey of Joseph Needham’s research in different

fields of knowledge: biochemistry, history of science, philosophy of science, history ofcivilization and science in China.

S.I. Liman, S.B. SorochanBYZANTINE EMPIRE IN WORKS

BY HISTORIANS OF KHARKIV UNIVERSITY (1804–1885)The article is devoted to the history of origin and formation of domestic Byzantine studies in

one of its main centers. The influence of two opposing concepts of E. Gibbon and D. Finlаy on


Summaries

Kharkiv Byzantinists is researched. Researches of Kharkiv Byzantinists were mainly devoted to early Byzantium. These works can be divided into two groups according to their subject: works devoted to the history of relations between Byzantium and Slavonic peoples; and works devoted to domestic and ecclesiastic history of Byzantium. Basic contribution to the history of Byzantium history studies was made by N.A. Lavrovsky (characteristics of Russian and Byzantium treaties of the 9th and 10th centuries); A.P. Zernin (deeds of Emperors Basil the Macedonian, Constantine Porphyrogenitos, Patriarch Photias); M.S. Drinov (relations between Byzantium and Bulgaria in the 10th centuries); V.K. Nadler (circus parties activities in the 6th century and their role in political life of the country).

Т.F. Nechay-MalenkaHAFEZ IN RUSSIAN LITERATURE OF XIX – EARLY XX CENTURIES:

A. KRYMSKIY’S CONTRIBUTIONThe beginning of XIX-th cent. was determined by an interest towards the Orient in Russia

as well as in Europe, first of all to Egypt and nearby Persia. Therefore this article chieflydeals with evolution of translations and resemblances of Hafez Shirazi’s poetry (XIV cent) in Russian literature of XIX – early XX cent. from A. Pushkin, A. Fet, M. Prahov to F. Korsh and A. Krymskiy. An accent was made upon A. Krymskiy’s contribution to Russian Hafiziana,particularly upon his translations and editorial activity (editorial work on “Persian Lyrics of X–XV Cent.”(1916) in A. Korsh’s and A.Krymskiy’s Russian translations. Also special attention is paid to translations of Hafez in bilingual Ukrainian-Russian book “Hafez. Songs” (1918), which were lost in Moscow during civil war, and his translations in “Anthology of Hafeze’s Divan”, included into Krymskiy’s monography “Hafes and His Songs” (1924). In the article has being traced A.Krymskiy’s critical views upon Russian translations of Hafeze’s poetry and usage of ghazel form in Russian original poetry.

O.O. NepomnyashchijTO THE PROBLEM OF THE PROGRESS OF CRIMEAN STUDIES

IN LATE XIX – EARLY XX CENTURY: V.D. SMIRNOVOriental investigations by one of the greatest Russian turkologists – V.D. Smirnov – are

described on the background of general development of Crimean history and study of local lore learning in pre-Soviet period. Some documents from the personal archive of that scientist from Saint-Petersburg branch of the Institute of Russian Academy of Sciences are brought into academic circulation. We can trace the development of Smirnov`s interests to learning the Crimea and his collaboration in Tavria academic archive commission. The most important works by V.D. Smirnov on Crimean khanate history have been also analyzed in the article.

I.V. OtroshchenkoTHE GOVERNMENT OF DAURIA AND THE BURYATS

The article discusses the role of the Buryats in the Pan-Mongolian movement in 1919.

V.S. RybalkinTHE MEANING OF THE QUR’ĀNIC TERM ĠAYB

The term ġayb occurs in the Qur’ān 48 times; it includes everything that is hidden from the people of the future and past events, and what is not seen. Ġayb is exclusive to Allah’s knowledge. Ibn Katīr wrote in the “Tafsīr”: “Those who have faith in the ġayb … they believe in Allah, the Angels, Books, Messengers, the Last Day, His Paradise, Fire and the meeting of Him.”

The concept of the Unseen pertains to what is supra-sensory and metaphysical or even meta-cosmic. In this sense everything beyond ordinary human senses is included in the concept of the Unseen, provided that some concrete indications have not been manifest.

The knowledge of the Unseen is, first of all, with Allah. This is evident from some Qur’ānicverses, such as the following:


Summaries

“With Him are the keys of the Unseen, none knows them but He. He knows whatever is in the earth and in the sea. Not a leaf falls but He knows it. There is not a grain in the darkness of the earth, nor anything wet, fresh or dry but is in a Manifest Record” [Al-An‘ām, VI: 59].

Allah revealed to Muhammad just sufficient knowledge of the ġayb that was necessary to fulfill his mission as a Prophet. That is all. It is true that the predictions of the Prophet havecome true. But it was not because he was ‘ālim al-ġayb, but because Allah had revealed to him such knowledge.

V.I. RyzhykhVIRTUAL INFLEXIONS IN THE ARABIC WORD

The Arabic syntax starts from the characterization of final inflexions. The peculiaritiesof the Arabic inflexions lie in using of the so-called virtual inflexions. The present articleilluminates the heart of these inflexions and gives a comparative analysis of the final descriptionof inflexion in the Arabic grammar tradition and its description in the rules of faint consonanttransformations worked out by the author in his previous articles.

H.B. RudykIRANIAN LUSTRE-PAINTED CERAMICS OF XII–XIV CENTURIES FROM

KHANENKO MUSEUM COLLECTION: ATTRIBUTIONS REVISEDLustre-painted ceramics is one of the most significant and celebrated achievements of the

Iranian art and technology of 12th–14th centuries. The Bohdan and Varvara Khanenko Museum of Arts (Kyiv) keeps the best collection of Iranian lustre pottery in Ukraine. The article presents a revision of attributions of the six most valuable items of the collection, carried out on the grounds of the recent research data on the problems.

K.M. TyshcenkoTHE PRESUMABLE TRACES OF GALATIANS IN TURKISH TOPONYMY

The paper tries to explain the geographical distribution of over 40 Turkish toponyms with the stem kemer-, connected by the author to the Welsh Cymrò ‘Welsh’, Cymru ‘Wales’, Cymraeg ‘the Welsh language’, – as it has been proved enough on copious analogous toponomastic material from the post-Celtic areas in Europe.

T.B. UseyinovASHIQ POETRY AS SYNTHESIS OF TRENDS

IN MEDIAEVAL CRIMEAN TATAR LITERATUREAshiq poetry always existed on the merge of oral folk art and classical poetry. The art

of the Ashiqs can be referred, depending on language, national meaning and literary style, versification, as folk art as well as Royal Palace and Sufi literature.


ÍÀØI ÀÂÒÎÐÈ

Бубенок О.Б. – канд. істор. наук, ст. наук. співроб., провідн. науков. співроб. відділу історіографії та джерелознавства Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.Борділовська О.А. – канд. істор. наук, науков. співроб. Інституту міжнародних відносин Київ-ського національного університету ім. Тараса Шевченка, науков. співроб. Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.Богомолов О.В. – канд. філолог. наук, ст. наук. співроб., завідувач відділу сучасного Сходу Інсти-туту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.Возна Н.Я. – науков. співроб. відділу проблем Чорноморського і Близькосхідного регіону спів-праці Одеського філіалу національного Інституту стратегічних досліджень.Головко О.Б. – канд. істор. наук., головний консультант депутатської фракції апарату Верховної Ради України.Дрига І.М. – канд. філолог. наук, ст. науков. співроб. відділу класичного Сходу Інституту сходо-знавства ім. А. Кримського НАН України.Данилов С.І. – науков. співроб. відділу сучасного Сходу Інституту сходознавства ім. А. Крим-ського НАН України.Кіктенко В.О. – канд. істор. наук, ст. наук. співроб., ст. науков. співроб. відділу класичного Схо-ду Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.Ліман С.І. – канд. істор. наук, доц. кафедри історії України і музеєзнавства Харківської держав-ної академії культури. Матвєєва Л.В. – докт. істор. наук, заслужений діяч науки та техніки України, директор Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.Нечай-Маленька Т.Ф. – канд. філолог. наук, доц. Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.Музика В.Д. – голов. ред. журналу МЗС України “Політика і час”.Непомнящий А.А. – докт. істор. наук, проф. кафедри історії України та спец. істор. дисциплін Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.Отрощенко І.В. – канд. істор. наук, ст. наук. співроб., ст. науков. співроб. відділу сучасного Сходу Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.Рибалкін В.С. – докт. філолог. наук, професор, зав. відділом класичного Сходу Інституту сходоз-навства ім. А. Кримського НАН України.Рудик Г.Б. – канд. філософ. наук, провідн. науков. співроб. Відділу мистецтва Сходу Музею ми-стецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.Рижих В.І. – канд. філолог. наук, ст. викладач Інституту соціальних наук Одеського національ-ного університету ім. І.І. Мечникова.Сорочан С.Б. – докт. істор. наук, проф. кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Хар-ківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.Семиволос І.М. – науков. співроб. відділу сучасного Сходу Інституту сходознавства ім. А. Крим-ського НАН України. Тищенко К.М. – докт. філолог. наук, професор, провідн. науков. співроб., завідувач лінгвістично-навчального музею Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.Усеїнов Т.Б. – канд. філолог. наук, доц. Таврійського національного університету ім. В.І. Вер-надського.Циганкова Е.Г. – канд. істор. наук, ст. наук. співроб., ст. науков. співроб. відділу історіографії та джерелознавства Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.Черніков І.Ф. – докт. істор. наук, провідн. науков. співроб. Інституту сходознавства ім. А. Крим-ського НАН України, провідн. науков. співроб. Інституту світової економіки та міжнародних від-носин НАН України.


ПІСЛЯ закінчення з від-знакою у 1954 р. факуль-

тету міжнародних відносин Київського державного уні-верситету імені Т.Г. Шев-ченка протягом трьох років учителював у спеціалізованій середній школі Києва, викла-даючи історію англійською мовою. З листопада 1957 р. по жовтень 1960 р. – в аспі-рантурі Інституту історії АН УРСР. Після її завершення працював у цьому ж інституті у відділах загальної історії та міжнародних відносин, нової і новітньої історії зарубіжних країн та історії країн зарубіжного Сходу на поса-дах: 1960–1964 рр. – молодший науковий співробітник, 1964–1978 рр. – старший науковий співробітник. 1962 р. в Секції суспільних наук АН УРСР захистив кан-дидатську дисертацію на тему “Радян-сько-турецькі відносини у 1923–1935 pp.” (науковий керівник – доктор історичних наук, проф. А.П. Ковалівський). 1984 р. у Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка захистив докторську дисертацію на тему “Радянсько-турецькі відносини. 1934–1972 pp.”. У 1978 р. пере-ведений до новоствореного Інституту соці-альних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР (з 1992 р. – Інститут світо-вої економіки і міжнародних відносин НАН України). 1978–1992 рр. – завідувач відді-лом країн, що розвиваються, і з 1992 р. по 1999 р. – на посаді головного наукового співробітника. Автор понад 170 наукових праць, в тому числі 4 монографій.

Завдяки «хрущовській відлизі» кінця 50-х – початку 60-х років ХХ ст., внаслідок якої багато унікальних архівних матеріалів стали доступні широкому загалу, І.Ф. Чер-нікову вдалося чи не вперше дослідити насичені найважливішими подіями ета-пи українсько-турецьких взаємовідносин

новітнього часу у політико-дипломатичній, торговельно-економічній та науково-куль-турологічній сферах. При цьому після тривалого забут-тя були згадані прізвища ба-гатьох українських політиків, дипломатів, громадських дія-чів, учених, що були безпід-ставно репресовані сталін-ським режимом.

Нині Ігор Федорович ви-ступив ініціатором виконання

вкрай актуальної теми – “Історія україн-ської тюркології”. А згідно з дослідницьки-ми планами Інституту сходознавства НАН України він розробляє спадщину такого велетня української і світової орієнталіс-тики, як академік Агатангел Кримський.

І.Ф. Черніков – активний учасник низ-ки міжнародних наукових форумів, тричі перебував у службових відрядженнях у Туреччині, виступав з доповідями на Між-народній конференції ЮНЕСКО (Стамбул, жовтень 1973 р.) “Стамбул як центр куль-тур балканських, середземноморських, слов’янських і східних народів”, на IV кон-гресі учених-балканістів (Анкара, серпень 1979 р.). Як представник України брав участь у роботі Міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Париж, 16–18 грудня 1981 р.) на тему “Мустафа Кемаль Ататюрк – за-сновник сучасної Турецької держави”, присвяченого 100-річчю від дня його на-родження. А на початку жовтня 1988 р. – був співголовою Міжнародного семінару, організованого Інститутом орієнталістики Чехословацької академії наук у Празі ра-зом з Інститутом соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР.

Близько двох десятків років Ігор Фе-дорович входив до складу вчених рад із захисту кандидатських і докторських ди-сертацій факультету міжнародних відно-син Київського державного університету

75-РІЧЧЯ І.Ф.ЧЕРНІКОВА1 січня 2006 р. виповнилося 75 років доктору історичних наук

Ігореві Федоровичу Чернікову – відомому українському сходознавцю, досліднику історії Туреччини, українсько-турецьких взаємин,

міжнародних відносин на Близькому Сході, проблем орієнталістики


О.О. Ковальчук

імені Т.Г. Шевченка та Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. Багато разів виступав офіційним і неофіційним опонентом.

Із сімох аспірантів, науковим керів-ником яких був д.і.н. Черніков, більшість отримали науковий ступінь кандидата наук. Ігор Федорович – лауреат премії Президії Академії наук України імені Д.З. Мануїльського (1975 р.).

На рідкість працьовита, скромна і по-рядна людина, фахівець вражаючої еруди-

ції та енциклопедичних знань, наш ювіляр вкладає багато сил й енергії у відродження та розвиток українського сходознавства. Побажаймо ж йому здоров’я, сил і нових творчих досягнень у його благородній праці.

О.О. КОВАЛЬЧУК, провідний науковий співробітник

Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук

ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ ДОКТОРА ІСТОРИЧНИХ НАУК ЧЕРНІКОВА ІГОРЯ ФЕДОРОВИЧА (1990-ті роки – 2005 р.)

19901. Турция // «Страны Ближнего Востока». Справочник. – Киев: Политиздат Украины,

1990, c. 265–293.2. Востоковедение на Украине // «История отечественного востоковедения до сере-

дины ХІХ века». – Москва: Главная редакция восточной литературы изд-ва «Наука», 1990, c. 107–117.

3. Об участии АН УССР в развитии африканистики в Советском Союзе и о научных связях со странами Африки // «Советско-африканские отношения в условиях перестрой-ки». (Материалы выездной сессии Научного Совета АН СССР по проблемам экономи-ческого, социально-политического и культурного развития стран Африки, состоявшейся в Киеве 24–27 мая 1989 г.). – Москва, Институт Африки АН СССР, 1990, с. 50–58.

19914. Видатний український тюрколог. До 120 річчя від дня народження А.Ю. Крим-

ського // “Вісник Академії наук Української РСР”. – Київ, 1991, № 1, с. 82–86.5. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (1926–1931 рр.) // “Український

історичний журнал” (УІЖ). – Київ, 1991, № 2, с. 31–38.6. Перестройка в СССР и страны Ближнего Востока // «СССР, США и «третий мир».

Материалы научной конференции. – Киев: Киевский госуниверситет, 1991, с. 3–6.

19927. Об исследованиях А.Е. Крымского по туркологии (20-е годы) // «Восток. Афро-ази-

атские общества: история и современность». – Москва: Наука, 1992, № 1, с. 104–111.8. До 70-річчя українсько-турецького договору. “…Вирішили зміцнити між собою

назавжди найкращі та сердечні відносини…” // “Політика і час”. – Київ, 1992, № 4, с. 37–41.

9. Нерозлийморе. Україна і Туреччина: взаємини у контексті історії та сучасності // “Україна”. Національний ілюстрований часопис. – Київ, 1992, № 5, с. 17–18.

10. Видно берег турецький // “Урядовий кур’єр”. – Київ, 1992, лютий, № 6.11. Чорноморське співтовариство // Там само, 1992, 26 червня. 12. Принади “турецької моделі” // “Демократична Україна”. – Київ, 1992, 23 червня.


75-річчя І.Ф. Чернікова

199313. Академік А.Ю. Кримський – видатний дослідник історії та культури Туреччини

// “Східний світ”. Заснований у 1927 р.; насильно припинений 1931 року. Відновлений у 1993 р. Інститутом сходознавства ім. А.Ю. Кримського АН України та Академією наук України. – Київ, 1993, № 1, с. 28–31.

14. Про діяльність Комісії для вивчення історії Близького Сходу Всеукраїнської ака-демії наук (1930–1933 рр.) // УІЖ, 1993, № 9, с. 59–64.

199415. З глибини століть. Про миротворчу тенденцію у взаєминах України і Туреччини в

контексті історії // “Політика і час”, 1994, № 7, с. 78–82.16. О национальных интересах Украины и России на Ближнем Востоке и в Африке //

“Национальные интересы России, Украины и Беларуси в Африке и на Ближнем Востоке. (Общее и особенное)”. Материалы научной конференции, состоявшейся в Киеве 9–11 июня 1993 г. – Москва, Институт Африки Российской академии наук, 1994, с. 46–50.

199517. Туреччина, українсько-турецькі взаємини у науково-педагогічній діяльності

А.П. Ковалівського // На честь заслуженого діяча науки України Андрія Петровича Ко-валівського (1895–1969). Тези доповідей Міжнародної наукової конференції, присвяче-ної 100-річчю від дня народження. – Харків, 1995, с. 33–34.

199618. Туреччина й українсько-турецькі відносини в науково-педагогічній діяльності

А.П. Ковалівського // “Східний світ”, 1995, № 2–1996, № 1, с. 131–137.19. Шлепаков Арнольд Миколайович. Некролог // УІЖ, 1996, № 5, с. 159–160.

199820. К вопросу о светском характере Турецкой Республики и активизации в ней ис-

ламского фундаментализма // “Очерки политического и социально-экономического раз-вития стран Востока». – Киев: Крещатик, 1998, с. 93–116.

199921. Справжня енциклопедія українського сходознавства. Рец. на кн.: Ю.М. Кочубей,

“Україна і Схід. Культурні взаємозв’язки України з народами Близького і Середнього Сходу 1917–1992. Підручний бібліографічний покажчик”. – Київ, 1998, 227 с. // “Всес-віт”. Журнал іноземної літератури у Києві, 1999, № 9–10, с. 162–163.

200022. Фундаментальне орієнталістичне видання. Рец. на кн.: О.О. Чувпило, “Нариси з

історії ідейно-політичної боротьби в Індійському Національному Конгресі (20-ті роки ХХ ст.)”. – Харків, 1999, 199 с. // “Східний світ”, 2000, № 1, с. 165–166.

200123. “Східний світ” як втілення традицій і досягнень українського сходознавства. До

історії часопису в 1927–1931 рр. // “Східний світ”, 1999, № 1–2, Etymon. До 80-річчя академіка О. Пріцака. – Київ, 2001, с. 321–325.

24. Мустафа Кемаль Ататюрк – великий будівничий республіканської Туреччини // “Східний світ”, 2001, № 2, с. 178–186.

200225. Піввіку наукової праці в Інституті історії України. (Слово про Рема Георгійовича Симо-

ненка) // Історіографічні дослідження в Україні. Збірник наукових праць на пошану вченого-іс-торика, доктора історичних наук, професора Р.Г. Симоненка. Випуск 11, Київ, 2002, с. 3–10.


О.О. Ковальчук

26. Унікальна орієнталістична монографія про міжнародні відносини у Північному Причорномор’ї (середина XVII ст.). Рец. на кн.: Ф.Г. Туранли. Літописні твори М. Се-на’ї та Г. Султана як історичні джерела. – Київ, 2000, 312 с. // “Східний світ”, 2002, № 2, с. 167–171.

27. За заповітом Батька турків. Мустафа Кемаль Ататюрк і турецько-українські від-носини. // “Політика і час”, 2002, № 12, с. 75–80.

200328. До питання про архівні джерела з історії українсько-турецьких взаємин // VII

Сходознавчі читання А. Кримського. Тези доповідей Міжнародної наукової конферен-ції, м. Київ, 4–5 червня 2003 р. – Київ. – 2003. с. 37–39.

29. Близькосхідний інститут // Енциклопедія історії України. Т. 1. – Київ, 2003, с. 301.30. З історії становлення й розвитку тюркології в Україні до середини 30-х років

ХХ ст. // “Східний світ”, 2003, № 4, с. 5–25. 31. Фундаментальна монографія про великого українського ученого, дослідника ан-

тичності й стародавнього Сходу. Рец. на кн.: Л.В. Матвєєва. Юлиан Кулаковский – Киев, 2002, 484 с. // “Східний світ”, 2003, № 1, с. 149–154.

32. Монографічне видання з історії міжнародних відносин на Близькому Сході. Рец. на кн.: Ю.С. Скороход. “Міжнародний аспект урегулювання Ліванського конфлікту (80–90-ті роки)”. – Київ, 2000, 265 с. // “Східний світ”, 2003, № 1, с. 155–157.

200433. Мустафа Кемаль Ататюрк і розвиток дружніх турецько-українських взаємин

(1918–1938) // Україна – Туреччина: минуле, сучасне, майбутнє. Збірник наукових праць. – Київ, 2004, с. 510–518.

34. Дмитро Миколайович Філіпенко. Некролог // “Східний світ”, 2004, № 1, с. 187–188. Співавтор Л.О. Лещенко.

35. Нездоланна сила поезії кримськотатарського народу. Рец. на кн.: Окрушина сонця. Антологія кримськотатарської поезії ХІІІ–ХХ століть. Упорядники – Микола Мірошни-ченко, Юнус Кандим. – Київ, 2003, 792 с. // “Східний світ”, 2004, № 3, с. 124–133.

36. Рец. на кн.: Olga Shevchenko. The Stories of bygone years. Manual for post-graduates and students of Humanities. – Kyiv, 2003, 464 p.// УІЖ, 2004, № 5, с. 147–151. Співавтор О.І. Локшина.

37. Старший порадник і щирий друг // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип. 13. Міжвідомчий збірник наукових праць, присвячений пам’яті доктора історичних наук, професора І.М. Кулинича. – Київ, 2004, с. 13–14.

38. Людина феноменальної ерудиції й творчої обдарованості // “Істину встановлює суд історії”. Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. Т. 1. Джерела. – Київ, 2004, с. 237–240.

39. Мустафа Кемаль Ататюрк и турецко-украинские взаимоотношения 1918–1922 // Турция в ХХ веке. – Москва, 2004, с. 156–163.

200540. Рец. на кн. “От Стамбула до Москвы. Сборник статей в честь 100-летия профес-

сора А.Ф. Миллера”. – Москва, 2003, 368 с. // “Восток” (Oriens). – Москва, 2005, № 1, с. 192–197.

41. До 80-річчя С.М. Пархомчука // УІЖ, 2005, № 5, с. 233–236.42. До розробки теми про відродження тюркології в Україні після 30-х рр. ХХ ст. //

“Східний світ”, 2005, № 4, с. 72–96.

РЕДАГУВАННЯ ТА РЕЦЕНЗУВАННЯ1. Відповідальний редактор: Ксендзык Н.Н. «Турецкая трудовая иммиграция в стра-

нах Западной Европы (70–80-е гг.)». – Киев: Наукова думка, 1991, 106 с.


75-річчя І.Ф. Чернікова

2. Відповідальний редактор: Плачинда В.С. Соціальні перетворення в арабських кра-їнах: досвід і проблеми. – К.: Наукова думка, 1993, 159 с.

3. Член редакційної колегії періодичного видання, щорічника “Історичні досліджен-ня. Історія зарубіжних країн”, міжвідомчого збірника, який у подальшому, з 1991 р., дістав назву: “Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки”. – К.: Наукова думка.

4. Член редакційної колегії часопису “Східний світ”, періодичного видання Інститу-ту сходознавства ім. А. Кримського НАН України, починаючи з № 4, 2003 р.

5. Рецензент: Olga Shevchenko. The Stories of bygone years. – Manual for post – gradu-ates and students of Humanities. – Kyiv, 2003, 464 p.

6. Рецензент: Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи та глобальний роз-виток: навчальний посібник. – К., 2004, 314 с.

7. Рецензент: Пархомчук О.С. Мілітаризм та проблема конверсії в глобальному сві-ті. – К., 2004, 247 с.

8. Рецензент: Іслам і українське суспільство: соціальні та політичні аспекти. – К., 2004, 199 с.

9. Рецензент: Васильева Р.И., Чувпило А.А., Чувпило Л.А. История мировой дипло-матии. Дипломатическая служба. Учебно-методическое пособие для студентов эконо-мического факультета по специальности «международные отношения». – Харьков: Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина, 2004, 112 с.

10. Рецензент: Богомолов О., Данилов С., Семиволос І., Яворська Г. Ісламська іден-тичність в Україні. – К., 2005, 129 с.

Кіктенко В. О. Історіографічний огляд наукових праць...

Documents

Transcript of Кіктенко В. О. Історіографічний огляд наукових праць...