ВКурсі 1

Що можна купити на 27 гривень?

Пляшку йогурту, якусь крупу,

4 сосиски, копчений окорок,

півкіло пісочного печива. Та на

все разом, а щось одне. У вересні

Кабмін підвищив стипендії - тепер

студенти КНУ отримують 825грн.

Чи можливо прожити винятково

на ці гроші?

Читай далі у випуску!

В К У Р С І

№3, 27 листопада 2015 року

Як вижити настипендію?

На фото: Ганна Володавчик

Будь в курсі життя свого курсу!

Ексклюзивне інтерв'ю

з творцем нової

традиції Ганною

Володавчик

ст. 6

2 ВКурсі

Зміст

06

03

Питання-відповідь:

Чи чекати на wi-fi на всій території Інституту?

Студентські вакханалії, або вечірка на всі п’ять тисяч

04

Захоплення й дозвілля:

Ексклюзивне інтер`ю з Ганною Володавчик

Погляд зсередини:

08

Повинен студент - другокурсник працювати чи ні?

Робота та навчання

Життя поза ІЖ:

Як студенти планують зустрічати Новий 2016-й рік

11

Тиждень студента: вижити на стипендію

Студентський щоденник:

12

16

Один день з життя в гуртожитку

18 19

Стороннім вхід заборонено

Хочеш бути здоровим?

Не ходи до лікарні!

ВКурсі 3

На дане питання спробувала відповісти заступник дирек-тора з виховної роботи, Бєлінська Інна Володимирівна: - На це запитання дуже важко знайти відповідь, так як ста-більного вай-фаю по всій території університету добитися важко. На це потрібні не маленькі кошти, а виділяють як завжди. Тому запитання не надто коректне, це просто не можливо. Але вай-фай все ж таки існує в стінах університету. Наприклад: в холі університету, в бібліотеці та на другому поверсі в аудиторії номер 22. Для користування мережею необхідно завантажити сертифікат за адресою: http://mail.univ.kiev.ua/certs/ та отримати логін і пароль системи авто-ризації Authproxy в комп'ютерному класі (аудиторія 231) у інженера Валентини Євгенівни Павлової. І найголовніше це те, що в університеті існує інтернет-аудиторія, в якій є мож-ливість користування безкоштовним інтернетом та самим обладнанням. Тому, на мою думку, що кому дійсно потрі-бен вільний інтернет для роботи, той знайде вихід з цієї си-туації, адже варіацій щодо вирішення досить.

Коли буде високоякісний вай-фай на всій території університету і чи буде взагалі?

Студентські вакханалії, або вечірка на всі п’ять тисяч

Питання-відповідь

Ярослав П`ясецький,Костянтин Богатирьов

4 ВКурсі

Студентські вакханалії, або вечірка на всі п’ять тисяч

Саме стільки людей за підрахунками прийшло на вечірку на честь Дня Студенту на ВДНГ. Вечірка отримала назву «Stu-Dance», але «поденсити» особисто мені майже не вдалось…

Перше правило вечірки – ніколи не зви мак-симальну кількість людей. Як-то кажуть, менше на-роду – більше кисню. Але в даному випадку черво-ною ниткою шите звичайне бажання організаторів «зрубити» якомога більше грошей – тут і натовпи, в яких можна задихнутись, і відвідувачі віком далеко до 18, і взагалі низький рівень організації. Ось вам бар з алкоголем, ось музика, ось біотуалет – насо-лоджуйтесь! Ще на підході до 19 павільйону, де і відбува-лась вакханалія, я завагалась, що взагалі хочу ввій-ти всередину. Навколо було надзвичайно людно, а ми з подругою відчули раптом, що ми – єдині тве-резі серед усіх. Отож, ніби опинившись серед купи зомбі, ми намагаємось пройти вперед по брасле-там, купленим кілька хвилин тому, ще до того, як ми побачили всю картину. Декілька так званих зом-бі лежали горілиць прямо на асфальті – чи то спати вже полягали, чи то романтика в них така. Серед ялинок то тут, то там бігали люди – адже всередині павільйону туалет не передбачили, а біотуалети, що стояли обабіч, напевне, чимось лякали молодь.Набравшись сміливості, все ж вирішуємо зайти всередину. І тут я зрозуміла, що зробили ми це дарма – за лічені хвилини зібрався величезний натовп, люди кричали, штовхалися, я думала, що живою мені звідти не вийти, адже мене здавили з

Автор

Діана Чорнобривець

Фото з сайту http://new.vklybe.tv

усіх боків без найменшої можливості поворухну-тися. В довершення цього молодик позаду мене, не звертаючи увагу на своє становище, закурив цигарку – я не знаю, якими зусиллями йому це вда-лося, але весь дим йшов прямо мені в потилицю, а дихати і без того було важко. Через кілька хвилин розумію, що ось воно – світло наприкінці тунелю – бачу сек’юріті. Він розштовхує людей, ніби худобу відбирає – оцей підходить, проштовхує його далі, а цей без білета – тягне його щосили за руку, він кри-чить і намагається висковзнути, охоронець почи-нає лаятись та штовхає бідолаху у спину. Бідолаха ж , хоч і ледве стоїть на ногах, виражається досить красномовно. Мені огидно. Нарешті підходить і моя «черга». Мене хтось штовхає, проходить збоку, я тим часом по-казую браслет - мій квиток на волю, ніби якийсь яр-лик, і охоронник майже лагідно штовхає мене все-редину. Півхвилини на відпочинок, розминаю шию, перевіряю, чи цілий одяг. На взуття не дивлюсь свідомо – мені пройшлося по ногах щонайменше людей п’ятдесят. Отож, нарешті, ми всередині. Я знімаю з себе верхній одяг і радію, що здогадалася вдягти майку – після такого старту мені вже було спекот-но. Раптом бачу ще один натовп, вже на першому поверсі. Підходжу ближче – це до гардеробу. По-

ВКурсі 5

вторення щойно пройденого пекла я не хочу, а тому підіймаємося на другий поверх в одязі.Тут царить атмосфера андеграунду. Це одночас-но круто і страшно. Подруга нарікає, що поруч не-має хлопців. Так, я теж про це жалкую. Тут немає кімнат, це ніби величезна коробка. Сцена стоїть приблизно посередині. Біля стін на батареях усю-ди сидять люди. Для них веселощі на сьогодні скінчено – напівлежать-напівсидять із тупувати-ми виразами і зеленуватим кольором обличчя. Шкода особливо дівчат – так гарно вдягнені, із зачісками, а лежать тут собі, ніби непотріб. Дея-ких намагаються привести до тями ті, в кого ста-новище краще лише тому, що вони ще тримають-ся на ногах. Мені знову огидно. Підходимо ближче до сцени настільки, наскільки це можливо. Оскільки у мене різко розвинувся панічний страх нетверезого натовпу, я волію стояти поодаль. Навпроти сцени стоїть клітка, ґрати якої підсвічені білим кольором. Ой, пардон, та це ж форма корони! Але від нав’язли-вої асоціації важко звільнитись. У клітці танцює напівгола дівчина в самому лише купальнику. Очі її дивляться не у натовп, кудись над ним, дивить-ся вона в одну точку, механічно посміхаючись час від часу. Ловлю себе на думці, що я, напевне, єди-на хто тут дивиться їй у вічі. Напівгола танцівниця в клітці асоціювалась у мене з чимось брудним та вульгарним. Цікаво, хто взагалі може погодитися на таку роботу? Роздуми про людську гідність і її знецінен-ня відволікли мене від подій на сцені. А тут розі-грівав натовп музичний гурт «Курган». В декіль-кох словах про гурт – за «солістів» там вірменин та хлопець, схожий на колишнього однієї моєї знайомої. Їм обом років щонайбільше по 16, а

може вони добре збереглися. Вони ходять по сцені в спортивних костюмах і читають свій реп, накла-дений на мелодії з пісень відомих виконавців. Я бачила колись їх «кліп» на Ютубі, обов’язково по-дивіться для повноти картини. Не думала тоді, що буду стояти тут в трохи скаженому натовпі, а вони зі сцени будуть кидати матюки, що їх так охоче по-вторює маса вслід за кумирами. Намагаюсь почути ще бодай декілька слів: « Сєльська драка – біти, кас-тети, в руках арматура, в зубах – сігарєти», долітає до мене. Хлопці відверто пропагандують село, ка-жуть, що жити там простіше, і звичайно додають до слів «дім» та «село» найтепліші епітети. Серед них є навіть декілька цензурних. Чи варто писати, що мені вкотре стало огидно. Раптом натовп навколо ущільнюється, і всі починають кричати незрозуміле слово. Пізніше ро-зумію, що це кричать «КПІ». Ми намагаємось відій-ти вбік, щоб не заважати хлопцям, та раптом хтось цупко хватає мене за руку:- Ти Ольга? – питає мене хлопець на зріст приблиз-но метр дев’яносто. Він весь мокрий, напевно від танців, обличчя червоне, а очі скляні. В мене почи-нається паніка. Він починає трусити мою руку.- Ні, - скрикую я і звільняю руку. Ми з подругою від-ходимо і стоїмо вже поза натовпом, а два молоди-ки, один з яких щойно ледве не вивихнув мені руку, знову підходять до нас.- Серед вас є Ольга? – знову питають. Ми переляка-но передивляємось.

Хлопці тим часом забувають про пошуки Ольги і починають розповідати про те, як щойно вони «нюхнули». Мені якось байдуже, що вони там нюхали, тому я ввічливо розвертаюсь і тікаю. І не питайте, яке відчуття мене переповнювало, коли ми спустилися на перший поверх. Скажу відверто – були моменти, якими я на-солоджувалась. Після того як «Курган» пішов зі сце-ни, з’явились діджеї. Ми з подругою знайшли своїх знайомих, і це справді викликало посмішку. Ставши в коло, ми поскладали верхній одяг у центр, а самі танцювали. Це була найкраща частина вечору.Всю дорогу додому, під гуркіт мотору «Лади» та розмов таксиста про легалізацію марихуани, я ду-мала про те, що це була найнетверезіша вечірка в моєму житті, хоча я не випила ані краплі алкоголю. Чи хочу я повторити це ще раз?Ні. Чи вважаю я та-кий досвід корисним? Так. Принаймні тепер я бачу, що вечірки бувають різні. Не хочу зараз здатися занудою, але постає питання – навіщо було перетворювати звичайну вечірку у таке? Проти алкоголю не маю нічого, але всьому треба знати міру. На жаль, вчорашня ауди-торія заходу цього поки не усвідомила.

Подруга сказала, що відраза читається у моїх очах. Хай так, очі не брешуть

““

Захоплення й дозвілля

День студента на ВДНГ

6 ВКурсі

Кухня кіно-телемистецтва: чи готові люди до співпраці?

Цього понеділка в Ін-ституті журналістики від-булося святкування дня телебачення і радіомов-лення. До журналістів-по-чатківців завітали зірки українського телебачен-ня та провели цікаві май-стер-класи. Але на цій кухні кіно-те-лемистецтва не обійшло-ся без казусів. Я вирішила взяти інтерв’ю в органі-заторки цього свята, сту-дентки другого курсу на-прямку КТМ та просто цікавої і непосидючої Ганни Володавчик.

- Характерна ознака студентства сьогод-ні – пасивність. На відміну від них ти активно береш участь в житті Інституту. Чи не боїшся ти, що люди це сприйматимуть, як бажання виділитися?- По-перше, я люблю активних людей, таких, як я сама. Стосовно того, чи не боюся я осуду, скажу відразу, що ні! Тому що таким чином я хочу пропагувати ідеї культурних за-ходів поміж студентства. Адже, якщо ти будеш сірою мишкою, то до тебе будуть притягувати-ся такі ж самі мишки. А якщо намагатися стати домінуючим лідером студентства, то в твоїй команді будуть саме такі активні особистості. По-друге, я згодна, що більша половина наших «колег» веде пасивний образ життя, і тому заходом, який я започаткувала 16 листопада, я хотіла показати, що пасивність - це не для медіа працівників. Експерти цієї галузі повинні бути енергійними, вміти братися за будь-яку справу і доводити її до кінця. Головне бути ак-тивним не лише в ідеях, а і в справах.

- Коли в тебе з’явилася ідея організува-ти святкування дня телебачення і радіомов-лення?- Ця ідея з’явилася ще на початку осені. Коли ми створили культурний департамент DVIЖ production, на початку вересня ми зібра-лися на нараду і створили план заходів на пер-ший семестр. Саме на цій нараді я вирішила організувати це свята та таким чином започат-кувати святкування дня телебачення і радіо-мовлення в нашому інституті. Адже у нас на-вчаються люди, чиєю майбутньою сферою є телебачення. Тому, на мою думку, цей захід є доцільним і, сподіваюся, що це стане тради-цією.- Кого ти хотіла запросити на май-стер-класи, окрім Даши Коломієць, Єгора Гордєєва та Нікіти Добриніна?- Скажу тобі відверто, що запрошувала я більш ніж 90 відсотків усіх відомих телеведу-чих. Більше половини з них мені навіть не від-повіли. Серед тих, кого я запрошувала, були

ВКурсі 7

такі ведучи, як Алла Мазур, Катерина Осадча, Ольга Фреймут та працівники інших каналів. Але майже всі мене просто проігнорували.- Я знаю, що ти хотіла запросити Сергія Притулу. Як він аргументував свою відмову- В нас було, напевно, найдовше листу-вання. Спочатку він захотів, щоб я його чимось зацікавила та привернула увагу до нашого за-ходу. Я, як розважлива студентка, описала йому усі вигідні сторони його виступу на на-шому святі. Серед них було написання статей в університетських газетах, зйомки для каналу DVIЖ production на ютубі та фото з ним в різ-них групах нашого університету. Таким чином це було б пропагуванням його як людини, яка дуже тісно спілкується зі студентством. Але він мені написав, цитую: «1) збільшити інтерес з боку студенства - сумнівно. Радше студенства Вашого ВНЗ.2) Поділитися з Вами... - це теж більше треба Вам,а не мені... 3) зйомка ютюб Вашого продакшна... ну, підозрюю, це дуже буде добре для Вашого продакшна. Коротше, Ви мене не зацікавили. Бувайте.»- Чи змінилося твоє ставлення до ного після такої зухвалої відмови?- Звичайно змінилося! Коли я дивилася програми з ним, на кшталт, «Супер інтуїція», «Підйом» та інші, я бачила усміхненого, жартів-ливого та близького до суспільства чоловіка. Але, коли я зіткнулася із такою відмовою, то зрозуміла, що не така він вже і відкрита люди-на. Хоча, можливо, у нього була своя причина, щоб відповісти мені таким чином. Я вважаю, що він повинен був аргументувати або хоча б сказати, чого він хоче. І підозрюю, що він натя-кав грошову винагороду.- Як поставилися до твоєї ідеї викладачі Інституту журналістики?Це взагалі окрема тема. За 2 дні до свята, у п’ятницю, я майже до ночі просиділа в універі, тому що заповнювала заяви та ходила по ка-бінетах методистів, які посилали з кабінету в кабінет. Довелося ходити до багатьох викла-дачів, деяким телефонувати. Загалом, усі, крім одного, не пішли мені на зустріч Наприклад, Сергій Іванович Горєвалов, робив вигляд, що слухає мене, а коли в кінці я запитала, чи на-пише він заяву, що кафедра КТМ хоче піти на лекції, які, насамперед, пов’язані з нашою май-бутньою професією, то він відповів, що нія-кої заяви він не напише. Казав телефонувати викладачам і, якщо вони погодяться, то мож-

ливо посприяє цьому. Тому, відверто кажучи, він просто не вислухав і не допоміг мені з за-вершальною крапкою, яку він міг поставити у цій справі. Довелося телефонувати виклада-чам, але вони сказали, що програма є програ-ма, а відхилятися від неї не можна. - Чому на твою думку у викладачів та ад-міністрації була така знеохота до допомоги?- У викладачів, тому що в них дійсно є програма і вони бояться від неї відхилятися. А адміністрація напевно тому, що зачастішали перевірки. Вони побоялися що ця перевірка не застане нікого на парах. Тому, я вважаю, через це ні викладачі, ні адміністрація не погоджува-лися із розкладом того культурного свята, яке я організовувала.- Що ти відчувала, коли на зустріч з Да-шою Коломієць прийшло так мало людей? Чим це могло бути зумовлене?- Чесно скажу, досить об’єктивно і не в образу іншим спікерам, Даша сподобала-ся мені найбільше. Адже це відкрита людина, з якої виринає шалена енергетика і позитив. Чесно, я трохи відчувала сором, адже коли Даша зайшла до зали, то зазначила, що кіль-кість людей у залі - напевно лише третя частина її колишньої групи. Я зрозуміла, що з їй дуже образливо, адже вона досить сумлінно готу-валася. Мені здається це зумовлене часом. Зу-стріч почалася о 12.40, тобто на нульовій парі. Тому не всі люди були готові прийти за півтори години і, крім того, як ти вже зазначила, пасив-ність – характерна ознака студентства.- Чи будеш ти надалі займатися організа-торською діяльністю?- По-перше, я ще дуже довго буду від-новлювати сили після проведення цього захо-ду, адже він сильно вплинув на мене в емоцій-ному плані. Я зрозуміла, що для втілення ідей у життя потрібна команда та дружня підтрим-ка викладачів, чого я не отримала. Я б органі-зовувала ці свята і надалі, якщо б в нашої ад-міністрації та у студентів змінилося уявлення про навчання. Воно має бути не тільки за про-грамою, але і поза нею. Адже ті історії успіху, той шлях до кар’єри, про який нам розповіда-ють спікери, інколи набагато повчальніший та корисний аніж деякі лекції від викладачів. Тому б я з радістю організувала ще щось, якби мене оточували люди, які готові зі мною втілювати ідеї у життя.

Віолетта Шейченко

Погляд зсередини

8 ВКурсі

Повинен студент-другокурсник працювати чи ні?

У цьому випуску я спробували нарешті розста-вити всі крапки над «Ї» в одвічному питанні-су-перечці Інституту журналістики: «варто студен-тові працювати чи ні?»

Студенти на те й студенти, що не повинні забувати про навчання. Працювати та набиратися практики - дуже до-бре, але на другому курсі слід надавати перевагу саме на-вчанню, а для роботи у всіх є літня практика. Я вважаю, що робота буде заважати студентам займати-ся тим заради чого вони прийшли в цей університет. Хоча з іншого боку це допоможе їм набратися досвіду, що, в свою чергу, полегшить подальше працевлаштування. Взагалі кожен студент повинен вирішувати питання «пра-цювати йому чи ні» для себе сам, але робота в жодному випадку не повинна йти в розріз з навчанням.»

Сергій Іванович Горєвалов, завідувач кафедри кіно,-телемистецтва, викладач фотожурналістики:

Думка викладачів У пошуку відповідей я звернулася до нашого викладача фо-тожурналістики професора Горєвалова. Сергій Іванович на корот-кій нозі зі студентами і люб’язно погодився поділитися зі мною своїми думками та виступити сьогодні в якості експерта.

Власне більшість викладачів ІЖ розділяють позицію Сергія Івановича. Серед них і наш директор Володимир Володимирович Різун. Натомість дещо ексцентричний у своїй ма-нері викладання Микита Кімович Василенко ( добре відомий студентам ще з першого курсу своєю славетною монографією, без якої не обійшлося жодного конспекту на семінарське заняття до Раїси Віталіївни Радчик) навпаки відкрито виступає за те, що майбутній журналіст обов’язково повинен працювати вже зараз. Ба більше, деяким студентам Микита Кімович з радістю допомагає з працевлаштуванням і вчить усьому вже на практиці.

ВКурсі 9

Думка студентівУ соц. мережах «ВКонтакті» та «Фейсбук» та на кількох публічних сторінках Інституту жур-налістики та груп другого курсу зокрема я провела опитування. Протягом тижня студенти обирали вподобану відповідь на запитання «Чи повинен студент-другокурсник працювати?»

Це питання комплексне і не-однозначне. Перша причина, яку варто враховувати, - це спеціальність. Є ті спеціальності,

які вимагають постійної практики. Наприклад, жур-налістом не станеш ,якщо не практикуватимешся постійно. Чим більше практики (за межами інсти-туту) тим кращим професіоналом ти стаєш. Як це отримати? - стажування, практики, які потім по-ступово переростають у роботу. Звісно, складно буде поєднати роботу і навчання - університетські заняття страждатимуть і потребуватимуть уваги. Однак, якщо студент правильно організує свій час і зможе придялити якусь годину-дві для інституту, то проблем не має виникнути. Все залежатиме від бажання та мотивації студента. Друга причина, не-обхідність та бажання себе утримувати. Будемо відвертими, у нашій країні не найкращі часи. До того ж у молодому віці з’являється бажання утримувати себе самостійно і не залежати від батьків. Тому, з метою отримати якісь кошти на проживання і дове-сти своєму «его», що ти на щось здатен, студенти починають працювати. Звісно, причин може бути безліч. Я справді не беруся говорити однозначно, чи повинен студент працювати. Але переконана, що робота з метою отримання досвіду та навичок явище необхідне. У цій ситуації я вважаю, що сту-денти мають право і можуть працювати.

Я вважаю, що студент може і повинен працювати, якщо є ба-жання, час для цього і робота не заважатиме навчанню. Звіс-но, краще працювати за професією, але на першо-му-другому курсах університету можна підшукати якусь халтурку. Проте не треба «забивати» на на-вчання заради цієї халтурки. Якщо ж ти знаходиш цікаву роботу, яка може бути корисною для твого досвіду і безпосередньо пов`язана з професією, то навчання можна відкласти на другий план, але все має бути в міру. Якщо говорити про такі творчі про-фесії, к журналіст, рекламіст іт.д., то чим раніше студент починає працювати, тим краще, адже до закінчення бакалаврату він матиме певний досвід та зможе потім знайти цікаву роботу з високою зарплатою та на постійній основі. Загалом, не вар-то чекати 4-го курсу, слід починати шукати роботу десь на 2-гому курсі, особливо якщо ти відчуваєш, що вже маєш певні знання для роботи. Найголовні-ше для студента - не зарплата, а отриманий досвід. Отже, не слід нехтувати пропозиціями писати ма-теріали безоплатно. Варто працювати, щоб, отри-мавши диплом, відразу знайти омріяну роботу для душі. Крім цього, працюючи студентом на тимчасо-вих роботах, ти потім можеш розповісти про це у резюме, що, безперечно, стане великим плюсом для майбутнього.

Катерина Шевченко,студентка 2 курсу, напряму міжнародна журналістика:

Олексій Павлиш, студент 2 курсу, напряму

міжнародна журналістика:

Робота та навчання

10 ВКурсі

Найважливішою метою кожної людини є самореалізація, а вона можлива тільки через вміння брати на себе відповідальність і чим швидше почати це робити, тим краще. Робота є хорошим способом випробувати себе, вдосконалити, набратися досвіду та в результаті реалізувати себе як професіонала. Не важливо чи ти студент чи ще учень і на якій роботі працюєш, так як і неважливо скільки грошей заробляєш - важливо те, що ти черпаєш від тієї справи яку робиш і яку частку себе ти вкладаєш в неї.

Я вважаю, що студентам бажано працювати і можу навести декілька аргу-ментів, чому.

По-перше, усім відомо, що у студентів набагато більше потреб, ніж у школярів (не знаю як це аргу-ментувати, але це дійсно факт)По-друге, багато студентів упевнені, що повинні самі себе забезпечувати і перестати залежати від батьків та їх коштів. Це можна назвати у певній мірі самореалізацією. І по-третє, студенти частенько шукають роботу за спеціальністю не після, а під час навчання, для того, щоб на практиці приміняти свої знання. Зрозуміло , що у вишах не навчать усьому тому, що дійсно від-бувається на практиці.Кожна людина повинна от-римати власний досвід, спиратися на нього у май-бутньому, щоб знайти роботу своєї мрії. Особисто я працюю за трьох цих причин, адже мені дійсно не вистачає коштів на потреби ( як кож-на жінка, яка себе поважає, я хочу мати гарну зачі-ску, манікюр, одягатися стильно, бути здоровою та спортивною; як кожен студент, я хочу бути ситою; як кожна молода людина, я хочу відвідувати кон-церти, ходити на танці, відвідувати цікаві івенти) і звичайно, я не хочу сидіти на плечах батьків. А най-головніше, я хочу мати власний досвід роботи, а не лише чути про нього від старших. Я хочу сама по-милятися, сама виправляти свої ж помилки, адже кажуть, що вчитися на чужих помилках так само безглуздо, як не вчитися на своїх. Я хочу відчути цей «присмак роботи», тому знайшла роботу за спеціальністю, яка задовольняє майже всі мої по-треби та показує мені усі таємниці сфери PR.

Я - студент і я не хочу нічо-го робити. Власне, одна з багатьох (!) причин, чому я пішла здобувати вищу освіту, - те, що коли ти вчишся, то можеш собі до-зволити відкласти всю цю дорослу самостійність і відповідальність ще на трохи. Подовше ховатись від реального світу, в якому треба ходити в офіси, сплачувати рахунки і таке інше. До того ж, я не бачу свого майбутнього зараз. Оці всі плани на тему «в 25 одружуся, в 30 матиму трьох дітей, працюватиму в тєліку, але робота буде як хоббі» - це не моє. Уявлення не маю, чого хочу від життя, тому якомого надовше намагаюсь віддтяг-нути ту саму мить, коли доведеться оте життя з чи-мось пов’язати. Але то вже речі зовсім екзистенцій-ні та особисті.З великою повагою ставлюсь до однокурсників, які уже працюють. Мати мету і йти до неї - дійсно круто, не треба відкладати це на якесь абстрактне майбутнє. Балачки про невстигання (і у часі, і у на-вчанні) - то всього лиш відмазки. Якщо захотіти, то все вийде. Головою розумію, звісно, що аби мати роботу піс-ля вишу, конкретно журналістам треба починати уже десь зараз, але моя дитяча душа категорично проти.Що ж студентська братія різноманітна, і думки в неї не менш різноманітніші. Єдине спільне, що нас все ж таки поєднує, - здоровий глузд, що тихень-ко вмовляє не робити нічого всупереч навчанню. Адже незалежність від батьківського гаманця – це добре, але знання, необхідні для того, щоб стати класним спеціалістом, самі собою не здобудуться.

Валерія Радченко, студентка 2 курсу, напряму РЗГ

Олександра Хмарна, студентка 2 курсу, напряму

мистецька журналістика:

Іванна Гребеняк, студентка 2 курсу, напряму кіно, -телемистецтво

Катерина Талікова(усі фотографії взяті з особистого архіву респондентів)

ВКурсі 11

Здається, що до свята ще чимало часу, та й студенти зараз більше турбуються про свої успіхи наприкінці семестру та майбутню сесію. Проте не варто забувати й про оптимістичне, адже попереду передсвяткові турботи. Саме планами на прийдеш-ні свята і найяскравішими новорічними спогадами поділилися студенти Інституту журналістики.Майбутні акули пера Новий рік перш за все бачать як можливість відволіктися від навчання, зустрітися з родиною та друзями. Підтримує поширену дум-ку, що Новий рік — це сімейне свято студентка ІІ курсу спеціальності “журналістика” Анастасія Руссу: “Зустрічати планую вдома, з сім'єю. Мож-ливо, хтось інший надав би перевагу відпочинку з друзями або вечірці, але я бачу батьків занадто рід-ко, щоби нехтувати такою можливістю. З друзями зустрітися можна й іншого дня або ночі”. Гарною ідеєю для зустрічі Нового року Анастасія вважає поїздку на гірськолижний курорт або закордон. Проте, якщо такої можливості немає, цілком мож-ливо влаштувати незабутнє свято і в своєму місті. Свій найяскравіший Новий рік Настя святкувала у 10-му класі з родиною у ресторані серед засніжено-го парку: “Дід Мороз, вечірка, караоке, різноманіт-ні конкурси - і світанкова піша прогулянка до само-го дому під пісні гурту "Ария"”. Проводити святкові канікули в рідному місті збирається й другокурсник кафедри кіно-, телемистецтва Карл Волкогон: “Думаю, що сам Новий рік буду зустрічати в Харкові. Спочатку

з родиною скоріш за все, потім з друзями. Гарним був минулий Новий рік. Зустрічали за такою ж схе-мою. Спочатку з родиною, а потім першого січня зібралися друзями але влаштували більш молодіж-но-хардову версію святкування”. “Я планую зустрічати 2016 рік у колі друзів, у своєму рідному місті Вінниця. Спочатку я буду з родиною, а потім з друзями. Цікавих ідей у мене, на жаль, немає: на мою думку, Новий Рік це сімей-не свято і краще його зустріти з найближчими, – ді-литься Наталя Остапчук (реклама та зв’язки з громадськістю) і продовжує: – Найяскравіший Новий Рік у моєму житті був, коли я була малень-кою, тоді я відчувала справжню новорічну казку: до нас приходив Дід Мороз, ми йому розповідали віршики і за це отримували подарунки. Потім йшли на вулицю ліпити снігову бабу. Це найприємніші спогади”. Як бачимо, не обов’язково шукати нових оригінальних ідей – спілкування з найближчими людьми, святкова атмосфера найкраще надихають на нові звершення. Створіть собі передноворічний настрій — складіть список подарунків, поповніть свою колекцію новими ялинковими прикрасами, подивіться різдвяний фільм. Згадайте дитинство і повірте в диво, адже як казав Дені Дідро: “Дива там - де в них вірять, і що більше вірять, то частіше вони зустрічаються”.

Валерія Мацеха

Свято наближаєтьсяабо як студенти планують зустрічати Новий 2016-й рік

Життя поза ІЖ

12 ВКурсі

Тиждень студента: вижити на стипендію

Що можна купити на 27 гри-вень? Йогурт, кілька «Мівін», якусь крупу, 4 сосиски, копче-ний окорок, півкіло пісочного печива. Та на все разом, а щось одне. У вересні Кабмін підви-щив стипендії - тепер студенти КНУ отримують 825грн.

Стипендія це 2-в-1: і грошова допомога від держави, і заохочення за високі бали. Проте серед нас є й ті, хто живе на ці гроші в буквальному смислі. Якщо звернути увагу на мінімальну зарплату у 1378 грн., відкинувши приблизно 500 на комунальні послуги, то маємо ті самі 800 гривень, на які живуть не тільки студенти. Аби відчути себе в шкурі малозабезпеченої людини, починаю соціальний експеримент – тиждень я житиму винятково на стипендію.

День 1. Витрати: 0 грн. Недумайте,щомійекспериментполягатимевтому,абипротринькатиза7днів800гривень.ЯкщостипендіявІнститутіжурналістикистановить825грн.,то,розтягуючиїїнамісяць,виходить27.5грн./день.Алепершніжприступитидопокупок,требаїїотримати.Пін-кодсвоєїкарткиянепам’я-таюзпершогождняїїодержання,томузніматигрошімушуувідділенібанку.Ох,цізагрозливібабцівчерзіОщадбанку…Щож,самавинна–прориваюблокаду.Знімаюкруглусуму,бо1%відраховуєтьсявПрофком,вякийми«добровільно»вступилина1курсі,післяобіцянокпроякісьнеземніпільги.Сьогодніпообідатиящевстиглазабатьківськігроші,аначасізавдання–терміноводістатисязЛибідськоїнаАкадеммістечко.Упорівнянніз60-70грн.затаксі,жетонвиглядаєякосьпереконливіше,алевжетутябережу4гривні,божмаюпроїзний(хочацейфактдещопорушуєчистотуексперименту).Чортзабирай,яжказала«терміново»,алеіншоговиходувмененема.Затена«Академмістечку»їхаж8,покизнаходжупотрібний,стрілкамогогодинникадобігає7-ої.Упс,цежпівгодиннезапізнення.«Всенормально,тиневинна,тижертваексперименту,жінкизавждизапізнюються»,-прокручуювголові,покивідшукуючервонийVolkswagen.- Привіт,-знайомиймайженероздратованийголос.Драйвживоїмузикиінестандартноговесілля,наякемихочіззапізненням,алепотрапили,знявнапругузавесьробочийтиждень.Рештувечораяпровелав«Сільпо»,бонавечерю–пастазмідіями.Звісно,платитьмійхлопець.Тачидоречнетутце«звісно»?Невжеятакамеркантильна?Аякжеуподобанімноюфеміністичніідеї,рівноправністьврешті-решт?Обов’язковоповернусядоцього,колисумавчецінестановитимемійтижневийбюджет.

День 2. Витрати: 26,50 грн. Цілісінькийсуботнійденьмайженевилажуз-підковдри,апогодаповністювідповідаємоємунастрою,томуменінавітьнадумкунеспаловиходитинавулицю.Післяобідуприходитьмійхлопець,яксправжнійгодувальникприноситьтартаріщеякіськопченості.Гордовідвертаюся.- Їжсам.Посміхається.Нічого,думаю,берегтимуфігуру.Пізнішевідправляюйогожвмагазинза«Мівіною»,бопоравжечимосьпідкріпитися.Приноситьскромнийцелофановийпакет:розумію,щоцемійраціонаждозавтра.- Зтебе26,50.Відтакоїнесподіваноїзаявияледьнезабула,щоцеврамкахексперименту,ігрошійомуя-такимаювід-дати.Усе,поблажкизакінчилися:сьогоднівменепюре«Мівіна»,двадитячісиркизджемоміпівлітра«Кока-коли».Можнажити,аленедовго.

12 ВКурсі

ВКурсі 13

День 3. Витрати: 4 грн.

Неділя – свято, аледоцеркви я нейду,айдунаДеньнародженнядоподруги.Тутбулисумніви:чиможевартособібра-тиїжуокремо?Сутодлячистотиекспери-менту.Всежзійшлисянатому,щовнеза-можнихлюдейтакожєдрузі,уякихбуваєДеньнародження.Отже,зсамогоранкуячекала6-оївечора,абиневитрачатисязай-вийраз.Якценеприкро,інодівгостідійсноходятьпоїсти.Благо,подарунокяпридба-лазаздалегідь,аінакше…ащоінакше?Си-ділабвдома. Та крім харчування є ще одна по-стійнаграфавитрат–проїзд.Доподругименепідвозитьхлопець, додомужповер-таюся спочатку метро, а від метро еко-номноюмаршруткою–всього4гривні.

* у багатьох ВНЗ нараховувалася індексація, яку відмі-нили після підвищення стипендії. Таким чином, при підви-щенні мінімальної стипендії студенти стали отримувати менше. КНУ-шники нічого не втратили, бо нам індексація не нараховувалася ніколи, адже #шеванайкраща.

КНУ: 825 грн. замість 730 грн.ВІ КНУ: 402 грн. замість 208 грн.КПІ: 860 грн. замість 730 грн.НАУ:81б грн. замість 722 грн.НМУ ім. Богомольця: 825 грн. замість 730 грн. НДУ ім. Гоголя: 825 грн. замість 1400 грн. КНУКіМ: 825 грн. замість 1030 грн. НУБіП: 756 грн. замість 1320 грн.

Стипендії другокурсників в різних ВНЗ до і після підвищення *

День 4. Витрати: 25, 50 грн.

Понеділокденьважкий.Уменевийшовнетількиважкий,айзатратний.ЩоднянадорогудоМельниковаявитрачаю14грн.(безметро)іякщопощаститьвстигнутинатролейбусза3грн.,анеловитимаршруткуза5.Отже,проїзд–рівнополовинаденноїсуми.Їдуякзавжди,тількинаЛук’янівцірозігрується«невеличкадрама»:запізнююсянапару,тролейбусанема.Заходжув«Бог-дан»,кладу5гривеньідосамогоінститутудумаю,якжецебагато–5(!)гривень. Щоранкувдомаявипиваюкаву,залишаючимамі5гривеньнакухні,цезрозрахункумакси-мальноїсобівартостімеленоїкавизмолокоміцукром.Термочашкувменевкралище2тижнітому,черезцездомуберуохолодженукип’яченуводу.Всежтакине10гривеньзапівлітра.Протягомпартримаюсянаводі,авдомазновувіддаю6.50запорціюгречкизмолоком.3,00за100грамгречкиі3,50за200млмолока.

День 5. Витрати: 160, 00 грн.

Сьогодніяприйшладодумки,що25хв.дометронетаквжейдовго,тимбільшеввечерітре-бабудевідсвяткуватиДеньстудента.Виходжуздомунапівгодинираніше,от-отпочнетьсядощ,ледвенебіжу,наруцітіліпаєтьсяпарасолька.Розумію,щотаксамобігтищейдодому,тількидо8-оївечоратемпературапомітновпаде.Ащедоп’ятниціянезможунормальноїсти,томуоцюенергіютребаберегти,боянедужерелігійнаісвятимдухомживитисяневмію. Вцейжеденьвиявляється,щоодинталонможнаприкраситирізнимивідбиткамикомпо-стерапринаймнітричі. Серцекалатаєнакожній зупинці: раптомзайдутьконтролери?Отвжейадміністративнавідповідальністьврозмірі60гривень.Алецьогоразупощастило. ПісляпарідемозОлеювмережевекафе,замовляємопіццу,чайікальян,розділ«Алкоголь»за-лишаємобезуваги.Здавалосяб,найбільшмолодіжнесвяторокулогічнішезустрічативнічномуклубі.Таксівобидвабоки,вхідвбільш-меншпристойнемісце,випивка–осьужейперевалилоза500.Моїповільніроздумиперериваєщеповільнішаофіціантка,яканарештіприповзлазрахунком:313грн.надвох.Скромністьприкрашаєлюдину,однозначно.

ВКурсі 13

Студентський щоденник

14 ВКурсі

День 6. Витрати: 14,50 грн.

Зацідніязрозуміла,щовраціоніневибагливаіїмвза-галі мало. Тому, власне, харчування було «квіточками», ботижденьможнаінаяблукахпротриматись.Сьогодніпочи-наєкрутитишлунок,адомашньоюаптечкоюкористувати-сязась,прямуюваптекувсусідньомупід’їзді:- Щосьвідшлунку.Подешевше,будьласка,аленевугіл-ля.Звучитьякась«загранічна»назваівирішальне:-31,20.

-Давайтевугілля.(Активованевугіллякоштує3,30грн.)

«Подешевше» виявилося задорого. І це якась там нудота,а всім відомо скільки коштує операція при «безкоштовніймедицині».Ащобробилая?Збиратигрошічерезблагодійніфонди,щобвирізати,наприклад,апендиксбулобдивно.Цьоготижняменевпершетакналякалафраза«недостат-ньозалишкунарахунку»,борахуноктребапоповнитипри-наймніна50грн.,аянеможусобіцьогодозолити,божвчо-рапогуляла.Яможупочекати2днідозакінченняексперименту,ловлячивільнийwi-fi,алеякживутьлюди,уякихексперименттриваємалоневсежиття?Відчуваюсебеприниженою,босоромноуявитисобітакийдіалог:

- Чомунепередзвонила?

- Немазащопоповнитирахунок.

Тавсежнаважуюсьікажупроце–закількахвилинотримуюсмскупропоповнення.Хм,післязакінчен-няекспериментуподаруюхлопцевіфутболкусупергероя.Асьогодніящез’їздилавІнститут(двічіпішкидометро,ідвічітролейбусомповтретєзакомпосто-ваномуталону),купила2яблуказа4грн.і«Активію»за7,20.

День 7. Витрати: 42, 25 грн.

Зацілийденьвдаєтьсязовсімнедуматипроїжу,божянафінішнійпрямій.Розумію:вижитиможна,розумнопродуматираціонзчасом–теж.Протеякщовчора«Мівіна»,сьогодні«Мівіна»ізав-тра«Мівіна»,топіслязавтрадумаєшнепрорепертуаруФранка,апропристойнівідбивні.Аминуло-готижняящехотілавтеатр…Саметомутойпрошароксуспільства,якийзатираєпроїзніталонидодір,голодний,злийіобмежений.Ічиявцьомупровина?Заці7днівяпочалапомічати,якпотрохузмінюєтьсямислення,думкизайнятізовсімнетим,вираховуєшгривні,приглядаєшсядоцінників,міс-цямиуподібнюєшсятварині.Нацюсумуможнаякосьіснувати,ажити–ні.

Доречі,сьогодні-таки«Мівіна»іпитниййогуртнасуму14,25.Авуніверілатез«Равлика»за20,00.Ажось,покиячекаюнаопівніч,голоднийтижденьдобігаєкінця.«Загальнийчек»складає273гривні,ацеперевищуємійтижневийбюджетна80.Усьомувиноюпрофесійнесвято,алежякбути?Ігнорувативсізатратнізаходи,витрачатитількинаїжуімаршрутку,кидати«бомжа»нателефон,щобпередзвонили.Насправдіж,мояпорадавсімстудентам–ітипрацювати,несподіваючисьбутинагодованимдержавою.

14 ВКурсі

ВКурсі 15

ПАЙФХАК: ВИЖИТИ НА СТИПЕНДІЮ

1 . Більше ходіть пішки, транспорт вам не по кишені. 2. Купуйте продукти більшими порціями. (0,5мл кефіру -10,99 грн, 1л - 17, 02 грн) 3. Беріть обід з дому, хоча б воду і бутерброди. 4. Кафе біля ІЖ Dolce Gusto дає знижку 10% на все меню. 5. У магазинах NEW LOOK i NEW BALANCE -10%. 6. На Лук'янівкському базарі продукти дають куштувати. 7. Найкращий подарунок - зроблений своїми руками. 8. Семінар можна роздруковувати на б/у папері. 9. СінемаСіті і «Київ» роблять знижки студентам.

P.S.: За бугромЯку стипендію отримують наші студенти закордоном?

Ірина Ренкас, Краківський Інститут страхування: «Стипендія залежить від доходів,які ви отримуєте: в середньому 300-350 злот ( 1791-2090 грн.) – прим. автора. Це соціальна стипендія для українців, які навчаються безкоштовно».

Костянтин Яценко, Економічний університет в Катовіце «Не повіриш, сьогодні отримав 450 злотих! Це 2500 гривень. Цього вистачить, щоб заплатити за гуртожиток або на два тижні харчування. У нас стипендію отримують не всі: за спортивні змагання, успіхи в навчанні, просто соціальна стипендія та для ін-валідів».

Анастасія Перевалова, Політехніка Вроцлавська: «Я вступала через консульство, зараз отримую 900 злотих (5374 грн.) щомісяця. 350 витрачаю на гуртожиток, 300 на їжу, 50 – ксерокс,кіно, канцтовари. І ще 200 зали-шається «на чорний день».

Текст і фото Марії Шостак

ВКурсі 15

Студентський щоденник

16 ВКурсі

Один день із життя в гуртожитку

Коридор гуртожитку на Єреванській. Фото Г.Шабаєва

Гуртожиток чи зйомна квартира — вічне питання для студентів, особливо першокурсників. Навіть зараз одногрупники часто запитують мене: "А як воно, жити в гуртожитку?" Не хочу перераховувати всі плюси і мінуси самостійного життя, а краще напишу про один суботній день в гуртожитку. А ви вже самі вирішуйте, чи хочеть-ся вам прожити саме так свої студентські роки.

В п’ятницю ввечері лягаю спати з надією, що нарешті зможу виспатись на вихідних. Та ні. Субо-та, 7 ранку. Прокидаюсь від якогось незрозумілого шуму. Спросоння бачу, що моя сусідка по кімнаті сушить волосся і одночасно намагається влізти в джинси. На моє запитання, куди вона так рано зібралася, Аліна відповідає: «А шо?» Після такої ви-черпної відповіді я вирішила нічого не випитувати в неї. Потім дівчина похапцем їсть вівсяну вашу, швидко одягає куртку і вибігає з кімнати. На столі залишається брудний посуд. З думкою «Слава Богу, що немає тарганів, а то їм було б чим поживитися» я знову засинаю. Близько до опівдня прокидаюся. Інші дві мої сусідки ще сплять. До речі, зі мною в кімнаті живуть дві Аліни Сергіївні та Аріна. Щоб не розбудити їх вирішую йти в магазин за продуктами. Майже біля гуртожитку розташований супермаркет. Одягаю пальто поверх піжами, ненафарбавана і без зачі-ски йду в магазин. Там часто можна зустріти своїх одногрупників у різних «нарядах»: спортивний ко-стюм у поєднанні з туфлями, піжама чи куртка про-

сто поверх халату. Всім же лінь нормально одягну-тися, щоб сходити за продуктами! Зробивши покупки йду до парку імені Ушин-ського. Я люблю тишу і самотність. А в гуртожитку насолодитись спокоєм ніяк не вдається, тут апріорі не можеш залишитися сам. Постійно хтось захо-дить до кімнати, чи то за флешкою, за конспектом чи просто поговорити. Ось і все. Самотності як і не бувало. Після години релаксу повертаюся до свого «мурашника». Двері ліфту відчиняються і в обличчя аж б’є «дивний аромат», що долинає з кухні. «Фе! Хтось варить цвітну капусту!» Та нічого не поро-биш, бо живучи в гуртожитку вам доведеться зми-ритися із смаковими вподобаннями своїх сусідів. Найстрашніше — це коли щось пригорає. Або зго-рає кастрюля, бо хтось забуває налити в неї води і ставить порожню на газову плиту. Згадую, як нещо-давно мій одногрупник Георгій готував гречку і по-ставив гарячу каструлю на пластикове підвіконня. Довелося «віддирати» її за допомогою молотка та великого цвяха.

ВКурсі 17

Мої сусідки прокинулися і готують сніданок, не зважаючи на те, що вже потрібно обідати. Щоб не заважати їм я сіла почитати книгу, бо місця в кім-наті і так катастрофічно мало. Два кроки від дверей і ти вже на ліжку, протягуєш руку - холодильник, а іншою в цей час можеш відчинити вікно. Саме тому ми з дівчатами постійно в синцях, бо не можна дібратися до ліжка, не стукнувшись у цей момент об стіл, холодильник чи шафу. Кулею підриваюсь з ліжка від несамовито-го крику Аріни. «Ааааа.. щоб ти здох!», - кричить сусідка, при цьому бере до рук тапок і з усієї сили б’є ним по кухонній шафі. Бачу як по двері пробігає тарган, із прибитими вусиками і ховається в одвір-ку. Після такого потрясіння ми терміново зби-раємо весь поверх, щоб обговорити план бороть-би з цими створіннями, адже до сьогодні ми ніколи не бачили їх у кімнаті. Всі неприємно здивовані по-явою комах на поверсі. Після зборів одна з моїх подруг запрошує мене на чай і за розмовою проходить ще пару го-дин суботнього дня. До кімнати знову доносяться крики аж з паралельного крила поверху. Біжимо на крик, і я розумію, що це з моєї 510 кімнати. «Знову дівчата б’ють тарганів»,- думаю. Відчиняю двері і пару секунд просто не можу говорити від побаче-ної картини. На стільчику в шапочці для душа, ста-рому халаті та бахілах сидить моя сусідка Аліна, кричить і стукає руками по столу. В цей момент її одногрупниця із криками « тужся, тужся» витягує з-під халату Аліни плюшевого ведмедика. Виявило-ся, що це дівчата репетирували етюд на акторську майстерність. Та це ще не все! На крики прийшла тітонька з вахти з журналом в руках, щоб записати поруш-ників порядку. Щоб мирно вирішити конфлікт ми з дівчатами докладно пояснюємо їй, що нічого не пили, не курили, а тільки готувались до занять. Все було добре до того моменту, поки Аліна не виріши-ла познайомитися з нею. «А можна я вас буду тьотя Надя називати?», - питає у жінки. «Ні, - відповідає остання, - бо я тьотя Валя». «Ой, а вам тьотя Надя більше підходить», - серйозно відповідає Аліна. Об-ражена жінка після такого інциденту все-таки запи-сала нас до журналу. Потім повертається Аліна і ми проводимо вечір за дружньою розмовою з дівчатами. О 12 ночі згадую, що потрібно законспектувати дві книги з української мови, збираюся з думками і під пісні Потапа та Насті, що лунають з наших колонок, іду писати конспект. Такі пригоди трапляются у нашому гурто-житку майже щодня, тому тут у вас не буде часу сумувати. Найголовніше — зуміти знайти час на на-вчання.

Гуртожиток

Чомусь балкони таргани не люблять!Фото Г.Шабаєва

А зовні він виглядає таким спокійнимФото І. Ухаль

Текст Іванни Ухаль

18 ВКурсі

Цивільній людині потрапити до гуртожитку, піднятися по східцях та подивитися, як живуть кур-санти не так вже й просто. Я б сказав неможливо ( ну, крім випадків, якщо Ви батьки курсанта і Вас викликали на співбесіду ). Тож, стороннім вхід забо-ронено. У цьому можна легко переконатися. Коли відчините двері гуртожитку, то побачите замість старенької консьєржки двох офіцерів – чергового та його помічника. Такої картини більшість, напев-не, злякається і не наважиться без перепустки чи то без дозволу йти далі. Але я тут проживаю, мені вхід дозволено, тому, не зупиняючись, я прямую далі коридором до східців. Коридори, до речі, у нас не дуже просторі, однак охайні, підлога викла-дена плиткою, стіни пофарбовані у яскравий колір. Відчуваєш спокій на душі, навіть певний домашній затишок. Чоловіки-військовослужбовці проживають на 4 поверсі, тож прямую туди. Уявімо, що я цивіль-на людина, і мені все-таки вдалося якось пройти повз чергового та залишитись непомітним. Та тут ще одна халепа! На кожному поверсі біля вхідних дверей чатує днювальний, який не впустить аби-кого на поверх. Тож, спроби проникнути до примі-щення сторонніх осіб приречені на поразку. Зайшовши на поверх, особливо ввечері, можна відчути духмяні аромати різних страв, які готують курсанти у своїх кімнатах ( хоч це і забо-ронено, але ну так же ж тяжко втриматись, щоб не приготувати собі чогось смачненького ). Перше, що кидається у вічі – це внутрішній порядок на по-версі. Плитка на підлозі аж блищить, адже один з днювальних зобов’язаний весь час підтримувати чистоту. Тут стіни пофарбовані у ніжний жовтий колір, який створює атмосферу спокою та відпо-чинку.

А як відомо, військовим необхідний відпочинок, адже навчатися у дві зміни не так вже й легко, а крім того, ще й службу нести потрібно. Не поспіша-ючи, йду по центральному проходу, або, як це в ар-мії називають, по ”взльотці”. З кімнати поруч доли-нають звуки гітари та співи, а з іншої якісь захоплені крики – як виявилось, футбол хлопці дивляться. У світлиці ( місце для начання ) теж сидять, але тут тиша, тут всі навчаються, виконують завдання на наступний день. Тож, йду далі, не заважаю. Спра-ва від мене кабінет начальника навчального курсу – місце, куди краще не потрапляти. Але вже вечір, тому боятися нічого. Десь з кінця коридору доли-нають звуки ударів металу. Прямую туди. Це місце добре всім відоме – тренажерний зал. Тут справжні хлопці міряються силою. Йду до своєї кімнати. Розповім ще й про те, як там живеться. Тож, проживаємо по 5 чоловік у кімнаті. Є все необхідне – стіл, шафа, стільці, тумби, та справжньому курсантові цього мало, тому чи не в кожного десь у ”секретці” знаходиться електро-чайник, мультиварка, посуд та інше приладдя для комфортного життя. Але це також по-секрету ска-зано. По-правді, кожного дня офіцери здійснюють перевірку наших кімнат, тому доводиться вигаду-вати неможливе, аби сховати все надійно.Отже, я гадаю, що життя у військовому та цивіль-ному гуртожитку за своїми побутовими умовами майже не відрізняється. Вся різниця в контролі. В тотальному контролі за всім: починаючи від входу в гуртожиток, до порядку на поверсі та в кімнатах. Тому прокинутися і не заправити ліжка чи не при-брати за собою тут не виходить. І я вважаю, що так і повинно бути, адже звичка слідкувати за собою зайвою ніколи не буде.

Владислав Подкіч

Студенти нашого курсу часто запитували нас, курсантів, про те, де ж саме і в яких умовах ми проживаємо. Відповідь: ”У

гуртожитку з хорошими умовами для проживання”, відверто

викликала у них недовіру. Тож я вирішив зробити репортаж

з військового гуртожитку спеціально для журналу ”Вкурсі”.

Стороннім вхід забороненоГуртожиток

ВКурсі 19

Ще за шкільною партою, як і більшість діт-лахів, я заробила собі таке неприємне захворю-вання, як сколіоз. Насправді, нічого смертельного, але це змушує мене приділяти більше уваги спині: регулярно виконувати вправи, тримати осанку й кілька разів на рік проходити курс масажу. Оскіль-ки в Києві останнє коштує дорого, я вирішила звернутися до студентської поліклініки, адже маю повне право отримати його там безкоштовно. Спершу я відвідала терапевта у медичному пун-кті Інституту журналістики і взяла направлення на консультацію до хірурга студентської поліклініки, який без жодного обстеження призначив мені де-сять сеансів масажу. Дізналася графік масажного кабінету й прийшла за півгодини до початку робочого дня, щоб бути першою в черзі, швиденько скінчити з цим і побігти далі у справах. О 8.55 приходить ма-сажистка – на перший погляд привітна кудрява блондинка років сорока з яскравою рожевою по-мадою . Сиджу під дверима, чекаю, доки запро-сить на прийом. О 9.03 прилітає якийсь хлопчина років сімнадцяти і рішуче направляється в кабінет.- Хлопче, Ви на масаж? – зупиняю я його.- Ну… так.- То будете після мене.- Добре, мені тільки запитати, - і швиденько пурхає за двері. Я чекаю кілька хвилин, стукаю і чемно заглядаю. Бачу, що хлопця нема, він уже роздя-гається за ширмою і готується до сеансу. З поди-вом дивлюся на масажистку.- Девушка, это наш мальчик, он без очереди.- Тобто «наш»? - Ну он у нас… сотрудник. Это его личное вре-мя. Я потом и Вас приму. - Але ж…- Девушка, не мешайте работать!Чудово. Молоді у них «сотрудники», на синів біль-ше скидаються. Але що робити? Посиділа ще пів-години і нарешті зайшла на прийом. Дізнаюся,

що мій універсальний масажний крем, який я придбала в аптеці за п’ять гривень, не підходить. Треба купити їхній за тридцять п’ять, мовляв, він спеціально розроблений на основі цілющих трав. І це я проковтнула. Лягаю на кушетку, починається масаж. За кілька хвилин відчуваю, що стає прохолодно, потім помічаю, що холодним повітрям тягне з-під шибок дерев’яного вікна, за півметра від якого розташована сама кушетка. Думаю, може, зда-лося. Та коли ще за кілька хвилин розумію, що в мене мерзне ніс і задубіли ноги в теплих шкар-петках, не втримавшись, скаржуся.- Девушка, о чем Вы говорите? – щиро ди-вується масажистка, у якої з-під халата виглядає в’язаний рожевий светр. – У нас здесь очень теп-ло, даже жарко.- А температура ж тут яка? – цікавлюся.- А Вы что, не чувствуете? Градусов 20-22, как положено.- Чи не могли б Ви показати термометр? - запитую я, розуміючи, що конфлікт неминучий, але застудити м’язи спини для мене куди не-приємніша перспектива. Реакція жінки була очікуваною. Можли-во, тому й сеанс мій тривав не тридцять хвилин, як у хлопчика-співробітника, а не більше п’ятнад-цяти. Я забрала з собою маленький флакончик безцінного крему й пішла додому. Як ви, мабуть, здогадалися, більше туди не повертаючись. На жаль, я маю значний досвід відвідин студентської лікарні і не перший раз перекону-юся у стабільності там далеко не ідеальної си-стеми медицини. Мабуть, звичайному студенту змиритися з таким легше. Та коли в тобі сидить полум’яна натура журналіста, втриматися від візиту до головного лікаря поліклініки, а той до Міністерства охорони здоров’я України, непро-сто. Можливо, це буде темою мого наступного репортажу.

Про вітчизняну медицину вже можна складати легенди. Ці нескінченні черги, «безкоштовні» послуги й «висока» якість обслуговування – погодьтеся, неабияка фабула для захоплюючої історії. Але якщо ви вважаєте, що бачили у державних лікарнях усе, то завітайте до Київської міської студентської поліклініки й переконайтеся, як ви помилялися.

Хочеш бути здоровим? Не ходи до лікарні!

Наталія Косякова

Здоров’я

20 ВКурсі

www.facebook.com/groups/VKursi007

Над випуском працювали:

Головний редактор: Наталія Косякова

Дизайнер-верстальник: Ольга Черенкова

Журналісти: Марія Шостак, Іванна Ухаль,

Віолетта Шейченко, Катерина Та

лікова,

Валерія Мацеха, Діана Чорнобривець,

Владислав Подкіч, Ярослав П`ясецький,

Костянтин Богатирьов