Ігор ТИЩЕНКО

ВІД АНТИЗАБУДОВНИХ ПРОТЕСТІВ ДО «ПРАВА НА МІСТО»: RES PUBLICAНА КОНТРАКТОВІЙ ПЛОЩІ В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ МІСЬКОГО

ПРОСТОРУ КИЄВА

В статті аналізуються функціонування «Гостинної республіки» – відкритогонекомерційного культурного простору в будівлі Гостиного двору наКонтрактовій площі у Києві, в контексті пострадянських трансформаційміста і занепаду таких традиційних для міста публічних просторів, якКонтрактова площа. «Гостинна республіка», організована активістамигромадської ініціативи «Право на місто» є показовим випадком для розглядувпливу неоліберальних процесів – приватизації, комерціалізації міськогопростору, дерегуляції містобудування та інших на державну і міськумістобудівну політику, міські публічні простори, соціальне виключення, атакож реакції ініціативної міської спільноти на ці процеси. Незважаючи наглобальний занепад публічного життя та локальні проблеми, пов’язані ізроз’єднаністю низових міських рухів, традиційною реактивністю більшостіантизабудовних протестів та їх інструменталізацією політичними партіями,існування «Гостинної республіки», як інклюзивної альтернативиприватизованим просторам споживання ще раз довело важливість фізичнихпублічних просторів для відновлення просторової справедливості і соціальноїре-інтеграції виключених і маргіналізованих груп.

Ключові слова: комерціалізація, приватизація, пострадянські трансформації, публічний простір, право на місто

Сучасний Київ можна охарактеризувати як місто з відсутніммісцевим самоврядуванням і відсутніми механізмами залученнягромадян до участі в процесах міського розвитку. СтолицяУкраїни, частково через так і не подолану централізацію більшеніж інші великі українські міста (такі як Львів, Харків чиОдеса) постраждала від дерегуляції містобудування, впливуглобальних економічних процесів і просторових маніфестацій новихполітик пам’яті. В умовах пострадянських просторовихтрансформацій, коли в Києві об’єднаними зусиллями влади,державних планувальників і інвестиційних компаній цілеспрямованостворюються сприятливі умови для інвестування й накопиченнякапіталу, зокрема спрощуються механізми приватизації публічногопростору, відсутність участі громадян у процесах міськогорозвитку означає їх неможливість впливати як на розвиток міста,

1

так і протистояти негативним змінам повсякденного життєвогопростору.

З кінця травня 2012 по березень 2013 року в Києві, у Гостиномудворі на Контрактовій площі існувала «Гостина республіка», –громадський соціально-культурний проект, в рамках якого булаздійснена спроба створити багатофункціональний інклюзивний(inclusive) публічний простір, що став би прикладом взаємодіїрізних соціальних груп містян задля вироблення механізмівзалучення громадян до управління спільним. Специфіка «Гостиноїреспубліки» полягала у тому, що вона апропріювала одне із місцьнеоліберальних просторових трансформацій – споруду Гостиногодвору, яку очікує нечутлива до просторового і соціальногоконтексту площі реконструкція під торгівельний центр. Показово,що «Гостинна республіка» характеризувалася високою щільністюкультурно-освітніх заходів та одразу оголошеним неприйняттямбудь-яких форм дискримінації, що попервах стимулювало високуувагу громадськості. І хоча доля «Гостинної республіки» згодомбула драматичною (активістів було витіснено з Гостиного двору укілька етапів, зараз споруда активно реконструюється підторговий центр, як і було заплановано), хочеться сподіватись,що вона публічно поставила ряд нових питань про соціальні іпросторові наслідки «оновлення» Києва і активізувала громадськеусвідомлення важливості якісного публічного простору длядемократії, зокрема й поза дослідницькими, експертними чиактивістськими колами.

Головною метою ініціативи «Право на місто», яка й створила«Гостинну республіку», є «відкриття» і повернення публічнихпросторів міста його мешканцям і мешканкам і забезпеченняширокої участі громадян у вирішенні питань міського розвитку.1

Саме тому в якості назви ініціативи була обрана концепція «правана місто», розроблена філософом-неомарксистом Анрі Лефевромпісля паризьких подій 1968 року, і згодом доповнена в працяхкритичного географа Девіда Харві. Ця концепція є однією ізключових як для сучасних критичних досліджень міста (criticalurban studies), так і для масових міських соціальних рухів,метою яких є подолання всіх форм просторової дискримінації іутвердження справедливого міста.

З іншого боку, події 2012 – 2013 років, пов’язані ізреконструкцією Гостиного двору під торгівельний центр,протестами і функціонуванням «Гостинної республіки» досі часторепрезентуються і усвідомлюються в рамках популярної стратегіїрепрезентації незаконних забудов і антизабудовної протестної1 Див. сторінку ініціативи в мережі Фейсбук: https://www.facebook.com/groups/pravonamisto/members/

2

активності киян, сформованої під впливом діяльності ініціативи«Збережи старий Київ» і партійних функціонерів опозиційнихпартій. Ця стратегія передбачає використання легалістськоїриторики і зосередження громадської уваги на юридичному йсимволічному аспекті ситуації (незаконності забудов, знищеннінаціональної архітектурної спадщини чи спотворенні історичногоміського ландшафту), залишаючи поза увагою як глобальні процеси,які є причинами цього, так і багато дотичних явищ, зокремаприватизацію публічних просторів і пов’язані з цим проблеми.Так, зняття з Гостиного двору статусу пам’ятки, дозвіл на йогоприватизацію і початок реконструкції багатьма журналістами,активістами й архітекторами оцінювалися і оцінюються виключно влегалістській перспективі, як незаконне руйнування пам’яткиархітектури і містобудування, а функціонування «Гостиноїреспубліки» – як «останній бастіон», протест саме протинезаконних дій, покликаний зберегти архітектурну спадщину.2

Але очевидно, що спробу створення у Гостиному дворібагатофункціонального публічного простору, відкритого длякомунікації і культури можливо уявити й описати лише в контекстілокального виміру «права на місто», який в свою чергу неможливоописати поза контекстом трансформацій простору сучасного Києва.Нажаль, пострадянські трансформації Києва ще не стали предметомґрунтовних наукових досліджень; немає жодної україномовної чиангломовної монографії на цю тему. Звісно, у форматі статтінеможливо заповнити цю прогалину, але даний матеріал є спробоювключити події у Гостиному дворі у глобальний контексттрансформації публічних просторів.

Трансформації міського простору

Історія «розквіту і занепаду» «Гостиної республіки» нерозривнопов’язана із спільною для всього пострадянського просторурадикальною трансформацією міст після 1991 року. Наголос наважливості аналізу наслідків трансформацій, які безперервнотривають вже понад два десятки років, став загальним місцемдосліджень пострадянських міст [Dillon and Wykof 2002; Axenov etal. 2005; The Post-socialist city 2007; PS-Ландшафты 2008].Перехід від централізованої державної планової економіки, з їїорієнтацію на виробничий сектор, централізованим індустріально-орієнтованим містобудуванням, політикою масовогостандартизованого житлового будівництва і забезпечення житлом,яка сприяла швидкій урбанізації країни, і державною регуляцією2 Див. наприклад статтю Олександра Сергієнка «Останній бастіон» http://kiev.pravda.com.ua/publications/515d1db467ddb/

3

житлової сфери – до нерегульованої ринкової економіки,децентралізації міського управління і містобудування, і взагаліповного демонтажу соціалістичного welfare state відкрив шлях дляшироких міських трансформацій. Їм сприяли також такі фактори, якпоява конституційно гарантованої приватної власності,дерегуляція (а точніше просто поява) ринку нерухомості, якийвиник внаслідок комодифікації міського простору,деіндустріалізація і поява можливості приватизації державної ікомунальної власності. Паралельно із децентралізацію міськогоуправління і тотальним зменшенням ролі держави в питанняхміського розвитку і соціального забезпечення це означало всебільш широке залучення до прийняття рішень на міському рівні івзагалі, до «виробництва просторів» нового капіталізму [Lefebvre1991] нових місцевих і глобальних акторів – від дрібнихбізнесменів, – власників кіосків і яток до девелоперськихкомпаній [French 1995; Axenov et al. 2005: 11-15].

Ця первинна пострадянська дерегуляція містобудування іперерозподіл державної власності (своєрідний період «первинногонакопичення капіталу»), які найбільш очевидним наслідком малидезінтеграцію соціальної інфраструктури, зокрема транспорту ічасткову фрагментацію міського простру внаслідок приватизації, вкінці 1990-х посилилася і перетворилась вже на повномасштабні,забезпечені державною підтримкою неоліберальні політикиприватизації і комодифікації міських публічних просторів [ThePost-socialist city 2007: 269-284].3 Сучасна неоліберальнаурбанізація у Києві, як і у інших великих українських містах,може бути описана в термінах радикальної трансформації не тількисамих міських просторів (перманентна регенерація середовища),яка передбачена просторовою логікою пізнього капіталізму[Harvey, 2006; Трубина, 2011: 231-243], а й тотальної зміниуявлень про їх роль і функції. Ці риси доповнюються майже повноювідсутністю стримувальних механізмів і ігноруванням суспільнихінтересів у розвитку міста. Міські ландшафти адаптуються донових умов вільного ринку. Найбільш видимі зміни відбуваються вцентральних районах міст, окремих колишніх індустріальних зонах,а також подекуди і на периферії міст, і включаютьнеконтрольоване оновлення міської тканини середмістя («точковізабудови»), деіндустріалізацію, появу масштабних деградованихзон і/або їх часткове комерційне освоєння, інтенсивне створенняландшафтів споживання, а також інтенсивне житлове будівництво напериферії, яке подекуди набуває рис субурбанізації [Sýkora andBouzarovski 2012: 51-53]. Ці процеси супроводжуються соціальними3 Дослідник Кирило Станілов використовує термін «комерціалізація» (commercialization)

4

наслідками, такими як джентрифікація; щоправда по відношення доКиєва це поняття слід застосовувати дуже обережно, так як безвідповідних соціологічних досліджень соціальної мобільностінеможливо встановити її дійсні масштаби. Масштабне інвестуваннякапіталу в нерухомість в Києві співпало із занепадом і без тогослабкого, корумпованого місцевого самоврядування, яке постало у1990-х, що породжує специфічні приклади просторовихтрансформацій, про які мова піде нижче.

Трансформації міського простору (у множинному числі)інтенсивно продовжуються і зараз. Дослідники Людек Сікора іШтефан Бужаровський зазначають що посткомуністичні містапідпорядковуються трьом аспектам посткомуністичного «переходу»4,який включає інституційні, соціальні та урбаністичнітрансформації. Якщо інституційні трансформації (демократичнівибори, децентралізація управління й приватизація) формальнобули дуже швидкими, а урбаністичні значною мірою залежать відглобальної динаміки капіталізму, то в сфері соціальних практикможна спостерігати ще цілком радянські патерни [Sýkora andBouzarovski 2012: 53-54].

Продуктивним для аналізу трансформацій українських міст іКиєва зокрема підходом буде дослідити зокрема не тільки їхпросторові, економічні і соціальні маніфестації(деіндустріалізацію, приватизацію публічного простору,неконтрольоване оновлення міської тканини середмістя, соціальнуполяризацію, сегрегацію), але й відрефлексувати роль, яку у нихвідіграють глобальні процеси, а яку – міська (державна) влада.Адже сама по собі, без державного регулювання (точнішедерегуляції) капіталістична урбанізація у Києві навряд чи набулаб таких масштабів. Дискурсивний аналіз програм міськогорозвитку, риторики міської влади, чи таких ключовихмістобудівних документів, як Генеральний план міста Києва5

[Совсун, Цуркан 2010], дозволяє зробити висновок, щомістобудування, міське управління та експертні дискурси навколоних в Україні в значній мірі, якщо не повністю апропрійованінеоліберальною риторикою дерегуляції, «підвищення інвестиційноїпривабливості», тотальної необхідності залучення інвестицій длярозвитку міського простору (urban development) і приватногоуправління муніципальною власністю. Характерною ознакою і4 Дослідники вживають слово «transition», дуже поширене в дослідження посткомуністичних суспільств, але в той же чаc зазначають, що термін «трансформація» є більш адекватним5 Нещодавно Департамент містобудування і архітектури КМДА відзвітував, щороботи над розробкою Генерального плану Києва до 2025 року, який передбачає перетворення Києва на «мегаполіс світового рівня» завершені, зараз очікуєтьсяйого затвердження Київською міською радою

5

водночас однією з умов міських трансформацій є перманентнафактична лібералізація містобудівного законодавства, зокремаЗакону України «Про регулювання містобудівної діяльності» іспрощення механізмів отримання прибутку із міського простору(built environment). Лібералізація законодавства і дерегуляціямістобудівних механізмів на користь приватних девелоперів (що єспільною рисою багатьох пострадянських столиць – Тбілісі,Єревана, Москви, Баку) (зокрема запровадження таких інструментівдоступу до містобудівної інформації, як нещодавно запущенийГеопортал міського земельного кадастру Києва) нівелюють і безтого неефективні механізми залучення громадян до прийняттярішень у цій сфері. Так, згідно із загаданим законом в останнійредакції 2012 року, обов’язковим громадським обговоренням (чирадше «слуханням») підлягають лише проекти функціональногозонування територій та зміни до генеральних планів міст. Проекти«дрібнішого» масштабу можуть бути невідомими городянам до самогокінця. Втім, навіть якщо не брати до уваги загальнопоширеніфальсифікації незручних слухань, їх рішення грають лише дорадчуроль. Із нещодавніх законодавчих змін, які ще більше спростилиумови приватизації міського простору і його капіталістичноїтрансформації – прийняття Верховною Радою Закону «Про внесеннязмін до Прикінцевих положень Закону «Про регулюваннямістобудівної діяльності» щодо зупинення дії заборони навідведення земельних ділянок» з урахуванням пропозиційПрезидента України.6 Цими змінами в Києві та інших містахвідкривається можливість оренди і приватизації державної ікомунальної власності навіть за відсутності плану зонування ідетального плану місцевості, зміна функціонального призначеннятериторій і інших дій, спрямованих на «економічний розвитокміста Києва, зокрема з питань житлового будівництва, розбудовиінженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, а також наздійснення столичних функцій».

Державна і міська влада (в Києві через «прокляття столичності»вони майже злились) в умовах неолібералізації економіки стаєінстанцією, яка, втручаючись у проблемні питання в галузіміського розвитку, або є безсилою щось змінити, або (майжезавжди) діє на користь приватних інвесторів, що доводить випадокіз Гостиним двором, як і ряд інших випадків. Із апропріацієюдержавною і міською владою неоліберальної ідеології «влада[державного] планувальника, який керував розподілом інвестицій всоціалістичному місті була замінена владою інвестора, який

6 http :// www . dozvil . kr . ua / news _0708/ ; http :// www . rada . gov . ua / news / Novyny / Povidomlennya /82508. html

6

скеровує політиків і планувальників у напрямку, вигідному длякапіталу» [Sýkora and Bouzarovski 2012: 51].

Майже всі муніципальні і державні проекти в сфері оновленняміст і міського розвитку, благоустрою, житлового будівництва,соціальної та транспортної інфраструктури тощо розробляютьсядержавними планувальниками під залучення приватних інвестицій,чим вони передають майбутнє управління комунальною власністю уприватні руки і ставлять загальноважливі міські зміни узалежність від фінансової зацікавленості інвестора.7 Можнастверджувати, що у випадку Києва соціалістичні «репрезентаціїпростору», як Анрі Лефевр [1991] називав експертні дискурси,форми знання і механізми контролю за простором, які створюютьсяархітекторами і планувальниками для потреб влади, і які завждидомінують на міською повсякденністю, над «просторовимипрактиками», звільнившись від окремих принципів соціалістичногомістобудування, які були невід’ємною рисою соціальної держави(масового будівництва соціального житла і соціальноїінфраструктури, маніфестації державної ідеології в міськомупросторі), надійно адаптувались до просторової логікинеоліберальної урбанізації. Показовими локальними прикладамисимбіозу містобудівних зусиль міської влади і приватнихінвесторів, що виливаються у грандіозні девелоперські проекти єпроект з будівництва ділового центру «Київ-сіті» на Рибальськомупівострові і плани з комерційного освоєння територіїРусанівських садів, важливою інфраструктурною складовою якихвиступає затягнене спорудження надто дорогого Подільсько-Воскресенського мостового переходу. Останній втім позиціонуєтьсяміською владою виключно як необхідний ключ до вирішеннятранспортних проблем для мешканців півночі Києва [Радинський2010]. Проекти з реконструкції транспортної інфраструктуризавжди виступають частиною більш масштабних міських перетворень,пов’язаних з циркуляцією капіталу; останні щоправда частоховаються в тіні нібито виключно соціально-орієнтованоїраціональної містобудівної логіки. Це можна прослідкувати й наприкладі масштабної реконструкції Поштової площі (почалася2012), яка в офіційному дискурсі позиціонувалсь як необхіднетранспортне покращення, яке до того ж ще дозволить розширити йвпорядкувати пішохідну зону, хоча одночасно проектом передбаченебудівництво значних обсягів комерційної нерухомості.8

7 Див. наприклад «Програму розвитку єдиного паркувального простору у м. Києві на 2013-2015», згідно з якою на приватних інвесторів покладається відповідальність за облаштування сотень нових парко місць, звичайно за рахунок тротуарів і газонів,8 Цьому присвячена окрема стаття

7

Ще одним подібним київським місцем інтенсивної трансформаціївиступає Контрактова площа, позначена ще радянськими планамиархітекторів-реставраторів з відтворення як втрачених, так ініколи не збудованих споруд. Плани з «відновлення» незбудованогокомплексу архітектора Вільяма Гесте на Контрактовій площі підкомерційні потреби і відновлення комерційної функції Гостиногодвору, що зазвучали 2009 року, одночасно з вуст місцевої влади йархітектурної спільноти загрожують повною комерціалізацією цієїєдиної більш-менш публічної площі Києва. Такі масштабні проекти– проблема набагато більш серйозна для міського простору, ніжнеконтрольована точкова забудова середмістя. Характерно, що вцьому випадку в якості легітимації проектів виступаєпізньорадянська маргінальна ідея «відновлення архітектурноїспадщини», яка була взята на озброєння протягом незалежності, іяка наразі демонструє апропріацію капіталом реставраційноїриторики [Радинський 2010: 90-92]. Плани з «відтворення»комплексу Гесте вочевидь не знайшли інвестора, але сама ідеякомерційного наповнення Контрактової зазвучала по новому у 2012році, коли Гостиний двір таки почали перебудовувати підторгівельний центр. Це викликало численні протести, і сталооднією з причин виникнення «Гостиної республіки».

Метаморфози публічних просторів і «Гостинна республіка»

Концепція публічного простору, як «місця демократії» є однієюз ключових категорій розуміння міста. В сучасному містіпублічний простір оточує нас всюди у повсякденному міськомужитті – на вулиці, в громадському транспорті і музеї, вуніверситетських аудиторіях і кав’ярнях, в торгівельних центрахі в громадських приймальнях органів влади, в соціальних мережахі інтернет-форумах. При цьому всі перераховані місцявідрізняються один від одного доступністю, режимом управління,формою власності і характером, обсягом соціальних інтеракцій, івзагалі, наявністю фізичного виміру. Чим відрізняється МайданНезалежності від Контрактової площі? Чи можна назватиторгівельний центр, найпоширеніший в сучасному Києві варіанткомерційного освоєння міського простору, – публічним простором?Що мають на увазі державні планувальники та девелопери, колиговорять про публічні простори в українських містах (і чиговорять взагалі)? Американський урбаніст Захарія Ніл зауважує,що публічний простір сповнений протиріч: він надає можливістьспілкуватись як з незнайомцями, так і з друзями, і зрозумітисвою позицію в соціальному світі; в той же час в інших випадкахпублічний простір перетворюється на місця, де наділена владою

8

меншість здійснює контроль над іншими, які відповідаютьпротестом і спротивом. Багато з тих місць, які вважаютьсяпублічними, такими насправді не є: так, менеджерам і власникамкав’ярні непотрібні відвідувачі, які соціалізуючись, довгозайматимуть цінний комерційний простір, а власники торгівельнихцентрів можуть не допустити в них будь кого, кого не вважаютьвідповідним своїм критеріям. [Common ground 2010: 1].

Зрештою, торгівельні центри активно перетворюються на основнийтип «публічних» просторів, що на думку багатьох теоретиків єключовою загрозою для справжнього публічного життя [Бауман 2008:106-107].

Класичні розуміння визначення публічного простору будуються напротиставленні: публічне – це все те, що не є приватним. Узв’язку з цим в теорії розрізняють також публічну сферу і публічнийпростір, які протиставляються приватному життю і приватнимпросторам. У кінці ХХ – початку ХХІ століття у соціальнихнауках, зауважує російський соціолог Олег Паченков, склавсясвого роду консенсус стосовно розуміння публічної сфери. Можнавиділити два підходи в рамках цього консенсусу: розумінняпублічної сфери як простору вільної комунікації, та трактуванняїї як здатності до соціальної взаємодії (socialbility). Першийтрадиційно пов’язаний із Юргеном Габермасом та Ханною Арендт,другий – із Річардом Сеннетом [Паченков 2012]. У відомій праці1958 року «Становище людини» Ханна Арендт уявляє публічну сферу(public realm) як ідеальну сферу, де люди можуть мати голосвільно і рівно, незалежно від своїх приватних обставин класу,гендеру, національності тощо. Взірцем такої можливості рівної івільної комунікації для неї стає центральна міська площа, якадемонструє необхідну для свободи анонімності людську щільність.Юрген Габермас розрізняє поняття «публічного простору» і«публічної сфери» (public sphere). Публічна сфера – це радшеконцептуальний простір, будь-який медіум чи можливість, яказабезпечує індивіду можливість брати участь у політичному житті(від газети до електронних соціальних мереж). Приєднатися донього він може і у конкретному фізичному публічному просторі, якмісці для суспільних дебатів, канонічним взірцем якого дляГабермаса була буржуазна кав’ярня 18 століття, де вільнііндивіди збирались для обговорення не пов’язаних із приватноюсферою питань і взаємного просвітництва. На відміну від Арендт,Габермас закликає не ігнорувати культурні, етнічні чи економічніобставин, над якими втім зрештою має вивищуватись публічне[Habermas 1991; Sennett 2010: 260-262; Common ground 2010: 4].

Річард Сеннет запропонував найбільш універсальне визначенняпублічної сфери (public realm), як будь-якого місця, де можна

9

зустрітися з незнайомцями. При цьому надзвичайно важливим єпросторовий вимір публічної сфери: «традиційно це місце, якеможе бути визначене в термінах фізичної території, ось чомудискусія про публічну сферу, знову ж традиційно, пов'язана змістами; публічна сфера може проявлятися на площах, головнихвулицях, в театрах, кафе, лекційних залах, ансамблях урядовихбудівель або біржах – скрізь, де можна зустріти незнайомця. […]Але найважливіше, що характеризує публічну сферу, – це що в нійвідбувається. І це – збори незнайомців, які роблять можливимпевні види активності, які не можна собі уявити або не можнареалізувати в приватній сфері» [Sennett 2010: 261]. Таким чиномпублічна сфера, як певний концептуальний феномен, в соціальнійпрактиці піддається локалізації – вона маніфестується у міськомупублічному просторі. Сеннет частково переносить увагу зполітичного виміру публічної сфери на культурний. Його набагатобільше цікавить вимір соціальної практики: як люди поводять себев публічному просторі, як вони конструюють значення за допомогоюодягу, поведінки, жестів. У зв’язку з цим він, на відміну відГабермаса і Арендт цікавиться тією роллю, яку відіграютьархітектура і міський простір у формуванні публічного життя,яким чином простори використовуються в повсякденній соціальнійпрактиці і формують цю практику [Sennett 2010: 260]. Алеоднаковим чином і Габермас, І Арендт і Сеннет наголошують наважливості комунікації між незнайомцями, яку повинні надаватипублічні простори і важливості цього для демократичного способуправління.

Учасники та учасниці ініціативи «Право на місто», якіорганізували «Гостину республіку», заявили, що їх метою булапобудова нового типу публічного простору – інклюзивного танедискримінаційного, залучення громадян до процесу прийняттярішень щодо міського розвитку та протидія комерціалізаціїКонтрактової площі. При цьому вони зайняли споруду Гостиногодвору, який аж ніяк не можна було назвати загальнодоступнимпублічним простором до цього. Контрактову площу, хоча вона єбільш публічною і функціонально різноманітною, ніж МайданНезалежності, також важко назвати дійсно зручним для всіхпублічним простором. У зв’язку з цим виникає ряд запитань: чим єпублічний простір сучасного міста і наскільки його реальніманіфестації відрізняються від ідеальних моделей, представленихтеоретиками, які сили впливають на нього у містах в добупізнього капіталізму, чому він настільки важливий для демократіїі подолання дискримінації, і якою є його специфіка упострадянському місті. Без відповіді на ці запитання неможливо

1

зрозуміти існування «Гостиної республіки» і багатьох іншихсоціальних процесів, які відбуваються у Києві і інших великихукраїнських містах.

Захарія Ніл і соціолог Ентоні Орам, узагальнюючи існуючітеоретичні перспективи осмислення публічного простору у сучаснихдослідженнях, які в свою чергу базуються, або відштовхуються відвищенаведених класичних політичних тлумачень, пропонуютьнаступне визначення: публічний простір – це «всі простори, відкритіта доступні для всіх членів публіки в суспільстві, в принципі, хоча необов’язковона практиці» [Common ground 2010: 1]. Незважаючи на різні шляхивизначення і проблематизації публічного простору в рамках цихпідходів, майже всі теоретики погоджуються з таким визначенням.Разом з тим, зауважує Ніл, кожна частина цього визначенняпотребує деталізації; всі вони на практиці піддаються певнимобмеженням. Так, межі публічних просторів стали набагатоширшими, ніж традиційні міські публічні простори, такі як площі,тротуари чи парки, тепер вони включають також і віртуальніпростори. Найважливішим щодо публічних просторів є їх відкритість,яка не повинна залежати від соціальних, демографічних чиетнічних ознак, членства в політичних або релігійнихорганізаціях тощо; та доступність, яка означає, що публічнийпростір не повинен обмежуватися жодними бар’єрами, просторовимичи фізичними. На рівні міського простору це означає, наприклад,що площа, на яку можна потрапити тільки через підземний перехід,незабезпечений пандусом чи ліфтом, не є публічними простором, бопотрапити на неї можуть не всі члени суспільства. Теж саместосується і всіх інших публічних закладів і об’єктів –транспортних, освітніх, медичних, торгівельних.

Разом з тим, навіть використання публічних просторів, якіперебувають у громадській власності, як «місця демократії» длягромадянської соціалізації і реалізації таких громадянськихправ, як право на свободу слова та мирні зібрання так чи інакшеобмежене законодавством майже всіх країн, хоче юридичневизначення публічних просторів є далеко не у всіх. В юридичнійпрактиці Сполучених Штатах існує сформована в результаті відомихсудових справ так звана «доктрина громадського (публічного)форуму» (public forum doctrine), яка передбачає три режимивикористання публічних просторів, що відрізняються цільовимпризначенням та ступенем відкритості:

Quintessential public forum – простори, спеціально створені длякомунікації, обговорення публічних питань і реалізаціїгромадянських свобод; включають всі традиційні види публічнихпросторів – вулиці, тротуари, парки, площі тощо;

1

Non-public forum – місця, які не є безпосередньо відкритими. Вонипередбачають спеціальні режими використання і контрольдоступу. Це поштові відділення, урядові будівлі, тощо;Limited public forum – місця, які, які не будучи безпосередньо відкритими, все ж можуть стати такими, як школи, музеї тощо [Common ground 2010: 3-4].

Зрозуміло, що цей розподіл не працює для просторів, які зазвичайвважаються публічними, але не є такими юридично, бо перебуваютьу приватній власності (торгівельні центри, лоббі бізнес-центрів,приватні парки і спортмістечка огороджених спільнот тощо).

В межах існуючих концепцій Ніл і Орам зосереджуються головним

чином на соціальному вимірі публічного простору, тобторозглядаючи їх, як місця де ми проживаємо наше публічне життя.Вони виокремлюють наступні три підходи, чи радше моделіосмислення публічного простору: як того, що сприяє існуваннюгромадського суспільства (facilitator of the civil order), як місцереалізації влади і протистояння їй і як сцена для мистецтва, театру іперформансу. Ключове питання, на яке ставиться відповідь в межахцих підходів – це механізм роботи публічного простору, якимчином він заохочує людей до дії чи комунікації.

В рамках першої моделі постійне активне використання публічнихпросторів для повсякденної соціальної активності – зібрань,спілкування, прогулянок, фланування – абсолютно необхідне дляіснування і життєздатності як сусідських спільнот, так міст вцілому. Дослідники і урбаністи, які осмислювали публічнийпростір в рамках цієї моделі – Кевін Лінч, Джейн Джейкобс,Вільям Вайт, Елайя Андерсон, Ян Гейл та інші наполягали наважливості інклюзивної архітектурної організації міськогопростору, – яка б сприяла і заохочувала соціальне використаннявулиць, тротуарів, площа, парків та інших публічних просторів.Вони ставили свої діагнози містам: «вмираючими» є ті, де зручніпішохідні зони, громадські парки і площі, квартали староїзабудови центрів із сформованими мультиетнічними локальнимиспільнотами поступалися місцем автострадам, парковкам,естакадам, корпоративним офісним центрам із контролем доступу тановій високоповерховій комерційній забудові. [Jacobs 1961; Whyte2001]. І навпаки, успішні публічні простори – інклюзивні табагатофункціональні, які забезпечують можливості дозвілля ікомунікації для всіх представників спільноти.

Друга модель передбачає, що публічний простір – це завждипростори протистояння та політичної боротьби громадян за своїправа із тими, хто наділений владою і реалізує її у просторіміста. У витоків цієї моделі, яка зараз є однією із домінантних

1

в сучасній критичній географії та урбаністиці, стояв Анрі Лефеврзі своє концепцією права на місто, - права на справедливе, нічимне обмежене користування ресурсами, що їх надає місто, у їх«споживчій», а не «міновій» вартості, – як базовогогромадянського права сучасності. Представники цього підходу –Дон Мітчелл, Майк Девіс, Шерон Зукін та інші вважають публічніпростори єдиним місцем, де соціальні групи можуть боротися засвої права стати частиною публіки, єдиним місцем, де вони можутьрепрезентувати себе [Mitchell 1995; 2003; Davis 2006; Zukin1995] Так, наприклад, міські публічні простори є єдиним місцемрепрезентації тих, хто позбавлений приватної власності, а отже іприватного життя – безхатченків. У зв’язку з цим публічніпростри є надзвичайно важливими для боротьби за права, соціальнувидимість й подолання дискримінації. Дон Мітчелл зауважує, що зчасів полісної демократії і дотепер публічні простори ніколи небули просто місцем вільної, безпосередньої інтеракції, навпаки,це майже завжди були простори виключення. До публіки, яка малаправо вільного доступу до публічних просторів в різні часи невходили жінки, чужинці, раби, чорношкірі, мігранти, бідні, якимдоводилося відвойовувати ці простори репрезентації, які не входятьу концептуальну тріаду просторів Анрі Лефевра. Мітчелл наголошуєу зв’язку з цим на важливості реальних, фізичних публічнихпросторів, які є місцями політичної активності, длярепрезентації маргіналізованих груп і досягнення просторовоїсправедливості, в той час як такий ідеологічний конструкт як«публічна сфера», зазнає занепаду. Публічні простори постаютьареною боротьби місцевих мешканців і влади (або приватнихустанов, які за нею стоять) за право контролю над простором івизначення рівня його доступності [Mitchell 1995].

Іншим об’єктом критики в рамках цієї моделі є посиленняпроцесів приватизації і ріст контролю публічних просторів з бокувлади. Аналізуючи ці процеси в Лос-Анжелосі і Нью-Йорку, МайкДевіс та Шерон Зукін говорять про інтенсивну сек’юритизаціюпублічних парків та вулиць, регуляцію поведінки та виключення зних «небажаних людей» (the undesirables) за допомогою поліції;все це відбувається внаслідок приватизації колись спільнихпросторів і бажання мешканців «огороджених спільнот», які на нихпостають, відділити себе від міста та його «небезпек» [Zukin1995; Davis 2006]. На практиці це відображається у тому, що взахідних (та й в українських також) все більше публічнихпросторів стають контрольованими владою через посиленепатрулювання, встановлення камер спостереження, які в однихвипадках дозволяють владі контролювати публічну політичнуактивність, а в інших – оперативно реагувати на «небажаних»

1

людей і «небажані» активності. На безпосередньому зв’язкуприватизації, виключення і посиленні сек’юритизації наполягаєтакож і Мітчелл.

Мітчелл і Зукін критикують також і масове некритичнезастосування використання соціо-просторового підходу доорганізації публічних просторів, в рамках якого поліпшенняякості середовища (організація зручних мультифункціональнихпросторів, пішохідних зон, озеленення, ландшафтний дизайн)сприяє заохоченню одних користувачів і відштовхує інших,«небажаних».

В рамках третьої моделі публічний простір постає як місце, дегромадяни можуть включатися у різноманітну перформативнуактивність і мистецькі практики, і таким чиномпроявляти/демонструвати свою ідентичність. Використанняперформативного потенціалу публічного простору та міськоїсоціальної активності у мистецькій практиці сучасності сталопоширеним явищем в західних містах фактично з часівситуаціоністів; у пострадянських містах цей вид роботи ізпростором також набуває популярності. Місто використовується, яксцена в ході вуличних постановок і перформансів, і як медіум – увуличному мистецтві, яке часто набуває протестних рис [Commonground 2010: 148-198]. Ця активність тісно пов’язана ізреабілітацією публічного життя; в цьому випадку міський простіртворчо використовується спільнотами задля маніфестаціїгромадської волі за допомогою театралізованих акцій протесту,графіті та партизанських тактик перетворення міського простору(«партизанський урбанізм»). У сучасних містах громадяни вдаютьсядо них, щоб символічно і фізично «повернути» собі простір, якийбуло віднято у них для комерційних потреб завдяки спільнимстратегіям влади і капіталу. Важлива деталь – йдеться саме проосмислені тактики спротиву, які використовують мистецькіпрактики і форми, а не несвідомі тактики, що їх використовуютьлюди у повсякденному житті, про які йде мова в Мішеля де Серто[De Certeau 1984].

Втім, в сучасному місті, зазначає Олег Паченков, все рідшеможна знайти такі конвенційні ознаки публічності як вільнийнеобмежений доступ, чітке розмежовування публічного іприватного, занепокоєність спільними інтересами, вільнакомунікація між громадянами. Класичні міські публічні простористрімко занепадають і зникають (іноді навіть не з’явившись). Цепов’язане із їх приватизацією, занепадом публічного життя,зникненням самого феномену публічної людини, і з розмиваннямпоняття місця (place) в сучасній культурі [Паченков 2012]. Так,

1

стрімке зростання мобільності сучасного міського населення(щоправда це стосується лише так званого «золотого мільярда»),доступ до глобальних інформаційних мереж призводить до того, щомісце перестає сприйматись як щось статичне і цінне саме пособі. Місця, зокрема і публічні простори втрачають своюантропологічну складову – просторові соціальні практики. Цепризводить до появи феномену, який Марк Оже назвав «не-місцями»супермодерності – «не антропологічних» просторів безідентичності та історії, які пов’язані з рухом та споживанням[Auge 1995: 75-79]. Олег Паченков зауважує, що зараз поняття«не-місць» можна розповсюдити майже всі міські простри – нетільки термінали аеропортів і вокзали, але також вулиці, площі,і торгівельні центри (однакові в усіх містах світу), взагалібудь-які території міста, що використовуються для руху, що стаєголовною функцією простору в епоху мобільності [Паченков 2012].

Пов’язана зі зростанням мобільності і постанням новітньогосуспільства споживання індивідуалізація суспільства найбільше,на думку Річарда Сеннета і Зігмунта Баумана сприяє занепадупублічного життя і публічної культури. В сучасних містахпочинають домінувати два типи просторів, які Сеннет і Бауманназивають «псевдо-публічними», і які якраз і є тими місцямиіснування індивідуалізованого суспільства, які не сприяютьпублічному існуванню, а навпаки, ще більше розділяють тих, хтоними користується. Першим типом Сеннет визначає породженіархітекторами-модерністами монофункціональні простори, які єнепривітними, незручними, - «зверхніми», і не викликають бажанняв них залишатись. Захоплення функціональним зонуванням, ідеєюруху, прозорістю та розділенням людських потоків продукуєваріант знищення публічного, більш витончений, ніж приватизація,і який все більше і більше проявляється в сучасних містах –фізичне унеможливлення інтеракцій між людьми в просторі і людейіз простором, яке досягається за допомогою засобів дизайну.Одна з найбільших небезпек криється також у захопленні рухом, щопризводить до стирання цінності публічних просторів,підпорядковування їх транспортним потребам і витіснення з нихвуличного життя [Сеннет 2002: 18-23]. Символом індивідуалізації,яка в пострадянських країнах почалась тільки нещодавно, єприватний автомобіль, навколо якого обертається сучасне місто, іякий є нічим іншим як сталевою капсулою для індивіда. Іншимтипом псевдо-публічних просторів є простори споживання, якістворюються у містах у величезних кількостях, і які слугують, якконстатує Бауман, «для перетворення городянина в споживача». Цестерильні, гомогенізовані, ідеально контрольовані простори, зяких вилучені «небажані» - бідні, безхатченки, молоді

1

бешкетники, незайнята споживанням молодь, а соціальні інтеракціїзведено лише до мінімуму необхідних діалогів споживачів іпродавців. Відчуття спільності, в таких просторів є відчуттямспільного прилучення до споживання [Бауман 104-106].

Які з цих особливостей міських трансформацій проявлені упострадянських містах? Характер публічного простору урадянському місті не дозволяє говорити про нього в вищенаведенихкатегоріях публічного життя. Оскільки в СРСР не було приватноївласності на землю і приватного землекористування, всі радянськіміські простори були «публічними» за визначенням; держава прицьому здійснювала ретельний контроль і визначала можливостідоступу і конвенційні типи громадської активності в публічномупросторі. В цьому сенсі радянські публічні простори були радше«спільними», ніж публічними: формально вони належали всім, але втой же державний контроль робив з них ті «негостинні» простори,які описує Сеннет. Поняття «публічний простір» невикористовувалось; замість нього існувало визначення «суспільнийпростір» («общественное пространство» російською). Оскількипост-сталінське радянське містобудування використовуваломодерністські принципи, зокрема функціональне зонування, всірадянські міські публічні простори були чітко розділені на тригрупи: систему суспільних центрів, систему магістралей і системуозеленення. При цьому публічні простори широко (масштабпорівнюваний із масштабами сучасної зовнішньої реклами)використовувались для маніфестації радянської ідеології ізаохочення до нормативної поведінки. Конвенційні типи активностів публічних просторах включали офіційні державні свята, партійніі військові паради тощо, при цьому будь-яке альтернативневикористання цих просторів (зокрема для неофіційнихманіфестацій, мітингів, індивідуалізованого чи колективногодозвілля) не допускалось. І широка мережа закладів соціальноїінфраструктури (медичних, культурних, спортивних, дитячих) іміські публічні простори, крім обслуговування населення ідемонстрації ідеології, слугували в першу чергу нормалізаціїрадянської людини, закріпленню і відтворенню радянського типунормативності [Engel 2007: 287-290]. Олег Паченков зазначає, щоєдиним типом радянських публічних просторів, в яких ідеологічнийконтроль був слабшим, були парки культури і відпочинку.

Із падінням Радянського союзу, констатує дослідник, впострадянських містах відбувся перехід від домінуваннярадянського типу псевдо-публічних просторів до постання новихпросторів індивідуалізованого споживання. При цьому спільна длявсього світу індивідуалізація суспільства вразила пострадянські

1

міські спільноти, які не мали жодного «імунітету» від постаннякультури споживання, набагато радикальніше, ніж західні міста.Причини занепаду міського публічного життя і зникнення публічнихпросторів полягають таким чином не стільки в приватизації,скільки у зникненні «публіки»:

публічні простори і суспільне життя у містах зникають нетому, що хтось приватизує їх у своїх інтересах абозабороняє, а тому, що зникають ті, кому це важливо і цікаво.Громадянина заміщає індивід, який, за влучним зауваженнямАлексіса де Токвілля, - найгірший ворог громадянина. Щегірший ворог громадянина – споживач. Таким чином, загрозатотального консюмеризму для публічної сфери, публічнихпросторів і міського середовища – не в приватизаціїтериторій міста, це лише верхівка айсберга; основнийнегативний ефект капіталізму і консюмеризму полягає впродукуванні і перевиробництві нового типу індивіда, якомукласичні громадські простору просто не потрібні [Паченков2012].

Пострадянські міста демонструють ще одну характернуособливість, яку Олег Паченков зробив темою свого дослідження.Це «зловживання публічністю» - це державна охорона абстрактної«публічності» як монофункції певних міських просторів. Через цеці простори залишаються зарезервованими, майже як в радянськічаси, для певних санкціонованих владою типів громадськоїактивності (концертів, офіційних свят, карнавалів, демонстрацій,ярмарків тощо), в той час як право конкретних соціальних груп наапропріацію простору і вільне його використання повністюігнорується і оголошується незаконним. Характерно, що владаоголошує себе легітним представником нормативної «публіки», якійдозволено використовувати ці «публічні простори». При цьомуздійснюється ідеологічна підміна, адже сучасне суспільствоскладається з різних партикулярних груп і демонструє різні типи«публічності», багатьом з яких відмовляється у правівикористовувати простір [Паченков 2012]. На це ж звертав увагутакож і Дон Мітчелл

Тепер про res publica на Контрактовій площі.Про архітектурні особливості Гостиного двору вже досить багато

сказано у профільній періодиці й ЗМІ. Специфічну привабливість івпізнаваність цієї споруди колишніх імперських торгівельнихаркад утворюють розташування в центрі щільно забудованогоПодолу, на колишній головній торговій (а отже і публічній) площі

1

у історичному осередку міського життя. Будівля з двохярусноюордерною аркадою у формі видовженого каре оточує великийвнутрішній двір, який за початковим проектом цього торговогоприміщення мав бути принципово відкритим. Під час реконструкціїу 1982-84 роках старий двір було повністю знесено, натомістьархітекторка Валентина Шевченко в рамках проекту регенераціїісторичного середовища Подолу збудувала нову споруду запервісним проектом початку 19 століття. З тих пір він почаввідігравати роль радянського «багатофункціонального центру»,розміщуючи одночасно проектну установу, архітектурну бібліотеку,ресторан, пізніше – ще й театр, кафе, банк і кілька крамниць.

Разом з цим сам Гостиний двір, перебуваючи у державнійвласності, якраз і мав статус свого роду «non-public forum», він небув публічним простором, оскільки потрапити до нього не мігбудь-хто, а лише відвідувачі розташованих там закладів, і тількипісля того, як довели б свою потребу. Це була закрита офіснаспоруда радянського типу, малодоступна для пересічногогромадянина, і опоряджена ззовні у класицистичні форми. І хоча впострадянські часи Гостиний двір став трохи більш «відкритим»через появу там театру і кількох кав’ярень, в той же часпіддавалось сумніву право знаходитись поруч із спорудою – вартозгадати лише, як охоронці одного з банків, розташованого вбудівлі, ретельно проганяли студентів, які полюбляли сидіти нашироких сходах ще задовго до появи банку. До того ж, майже весьчас після реконструкції внутрішній двір Гостиного був закритимдля доступу, поступово перетворившись на автопарковку і складнепотребу. Якщо проаналізувати Контрактову площу і Гостинийдвір, використовуючи соціально-просторовий підхід до осмисленняпублічного простору [Lynch 1960; Neal 2010], тобто визначити, якфізична організація простору впливає на його сприйняття,характер соціальної активності і повсякденні практики, то стаєзрозуміло, що ситуація, коли на достатньо великій Контрактовійплощі, яка виконує функції єдиної публічної площі Києва,існувала протяжна закрита споруда, була дуже негативною в планісоціального використання простору. Гостиний двір був практичновідсутній на ментальних мапах киян, і відігравав рольпросторового бар’єру, в кращому випадку – архітектурного тла, айого публічний і культурний потенціал був майже не розкритий.Можна сказати, що в останні роки Гостиний двір був значимий, аотже і мав фіксоване місце на ментальних мапах для кількохневеликих спільнот (студентів і викладачів Києво-Могилянськоїакадемії, дослідників міста, митців, працівників культури) якіперетинались між собою як відвідувачі Державної архітектурноїбібліотеки, театру і кафе «Полонез». Це був локальний парадокс,

1

враховуючи специфіку Контрактової площі, яка вирізняється середінших площ середмістя своєю публічністю (в сенсі можливостібільш-менш вільної комунікації тих самих «незнайомців»).Очевидно, що перетворення Контрактової площі на дійсно цікавий,насичений і доступний для всіх городян публічний простір могловідбуватись тільки за умови «відкриття» Гостиного і одночаснозапобіганню комерціалізації цього місця. Це засвідчили ірезультати воркшопу, який проводився навесні 2012 року київськимпредставництвом фонду ім. Г. Бьолля [Анатомія міста 2012]. Інавпаки, – перетворення Гостиного двору на торгівельний центрстане на заваді цих перетворень, адже тоді простір площі,центральну, найбільшу споруду якої займатиме приватнийторгівельний ареал, буде підкорений просторовими і політичнимизасобами (дискримінативним дизайном, контролем доступу,організацією великої автопарковки) лише одній функції –комерційній. Небайдужі городян(к)и з числа постійних користувачвплощі, які вже мали досвід боротьби із комерціалізацієюКонтрактової у 2008 році (і знову це переважно студент(к)иКиєво-Могилянської академії) небезпідставно вважали, що це всвою чергу передбачатиме зведення спектру соціальних практиквиключно до споживання, сприятиме сегрегації не-споживачів з-поміж користувачів простору і у підсумку – занепаду своєрідногонасиченого неформального публічного життя, яке і виробляє цюплощу як публічний простір.

За 2011-2012 роки з Гостиного двору поступово виселили всіхйого орендарів, в тому числі театр і кафе. Працівників Державноїархітектурної бібліотеки попередили про майбутній переїзд(невідомо куди). Тому, коли в ЗМІ була оприлюднена інформаціяпро те, що постановою Кабінету Міністрів з Гостиного знятостатус пам’ятки архітектури9 (що означало вже остаточнеповернення до планів його реконструкції під торгівельний центр)– активістки й активісти «Права на місто» (переважно – студентий аспіранти Києво-Могилянської академії), до яких пізнішедоєднались активісти антизабудовної ініціативи «Збережи старийКиїв», києвознавці та юристи, митці, місцеві мешканці та іншінебайдужі громадяни, вирішили рішуче протидіяти цьому і 26травня 2012 «відкрили» (в буквальному сенсі – відчинившитрадиційно зачинені ворота) простір Гостиного з метою зберегтийого некомерційний характер, архітектурний вигляд, і перетворитийого на інклюзивний культурно-мистецький центр.10 Використовуючиконцепцію «права на місто», розроблену Анрі Лефевром і розвиненуДевідом Харві, вони обґрунтовували свої дії нагальною9 http :// zakon 4. rada . gov . ua / laws / show /1380-2011-% D 0% BF 10 http://blogs.lb.ua/nadia_parfan/158464_gostinna_respublika_stadiya.html

1

необхідністю залучення громадян до вирішення важливих питаннях,що стосуються розвитку міста, створення демократичних,інклюзивних публічних просторів, які б сприяли суспільнійінтеграції, і які в той де час були б просторами культури, в якихкожен громадянин (громадянка) могли б реалізувати своє право нанасичене культурне життя.

Неоліберальній логіці трансформацій міського простору, яказаснована на тому, що з одного боку існуючі публічні простори,зокрема муніципальні культурні і мистецькі заклади в Києві (заневеликим винятком) за цілеспрямованої відсутності ефективного,заснованого на учасницькому підході (participative approach)управлінні ними вимушено деградують, а з іншого – єдинимприйнятним варіантом їх розвитку рано чи пізно оголошуєтьсяприватизація і подальша комодифікація, які репрезентується,залежно від обставин, як неодмінне суспільне благо («підвищенняінвестиційної привабливості» чи «туристичного потенціалу»,реконструкція, ревіталізація, «відродження історичноїспадщини»), активісти протиставили своє права на місто.

Право на місто «маніфестує себе як найвища форма прав, правона свободу, право на індивідуалізацію в соціалізації, правонаселяти і право на житло. Право на колективний витвір (ouvre), научасть і апропріацію (чітко відмінну від права на власність)маються на увазі в праві на місто» (курсив автора) [Lefebvre1996: 173-174]. Лефевр неодноразово підкреслював, що це правотих, кого витіснили з центру на периферію, кого позбавили містаі всіх продуктів його діяльності.11 Практичний вимір цього права,яке стає фундаментальним і для сучасного Києва, мешканців якоготак само позбавляють міста (його місць, практик, символів іпам’яті), як і французьких студентів, які протестували 1968року, полягає у доступі громадян до ресурсів і можливостей, щоїх надає місто: «право на міське життя, на відновленуцентральність, на місця несподіваних зустрічей та обмінів, наритми життя і використання часу, яке робило б можливим повне івичерпне використання цих моментів і місць» (курсив – авт.)[Lefebvre 1996: 179].

Активісти й активістки апропріювали (чи «окупували» – якщовикористовувати термінологію масових міжнародних урбаністичнихрухів останніх років) Гостиний двір у ході святкуванняАльтернативного дня Києва, чим інвертували масові уявлення проце офіціозне квазі-свято, основним елементом якого є незагальноміський карнавал, який би інтегрував маргіналізованісоціальні групи – безхатченків чи людей з обмеженою мобільністю,а масове споживання на головній вулиці та площі під організовану11 Тобто пролетаріату

2

міською владою розважальну програму. Натомість активістипропонували відвідати неформальний колективний пікнік уГостиному дворі, з доброчинною барахолкою та різноманітнимикультурними заходами.

Саме святкування, яке стало початком існування «Гостинноїреспубліки», почалося з громадянської кампанії «Вийди на вулицю– поверни собі місто», спершу в рамках якої активісти провелинічну партизанську акцію «Гостиний для всіх і для кожного», підчас якої окреслили Гостиний двір червоною лінією, провівши цимсвого роду альтернативний redlining.12 Цим вони підкреслювали, щостан публічних просторів в Києві не можна вважати задовільним.Він не сприяє вільній, неорієнтованій на соціальне домінуваннячи демонстративне споживання (conspicuous consumption)комунікації між людьми, часто є малодоступним для багатьохгромадян у фізичному і соціальному плані, через відсутністьбезбар’єрного середовища і «прозорих» класових бар’єрів, а такожє простором дискримінації окремих груп – таких як лгбт-спільнота. Так, перформативним чином, використовуючи простір якзасіб для політичного висловлювання і політичної дії, активістиоголосили територію Гостиного двору простором, вільним віддискримінації.13 Відтепер всі учасники ініціативи, а також івідвідувачі були вільні робити що завгодно, спираючись на ціпринципи.

Подальша діяльність ініціативи зосередилась на наступнихнапрямках:

1. Аналіз юридичних питань і законодавства, зокрема законностірішень щодо Гостиного двору і пошук легальних механізмівйого перетворення на вільний культурно-мистецькийгромадський центр;

2. Протестно-інформаційна кампанія з метою протистояння приватизації і реконструкції споруди з комерційною метою; лобіювання затвердження цільового призначення Гостинного двору як «дозвіллєвого, міжкультурно-мистецького

12 Redlining – практика офіційної дискримінації соціальних, расових чи етнічних груп у міському просторі, поширена у США з 1930-х років. Проявляласяу прихованому зонуванні міста міською владою і представниками фінансових установ, за яким мешканці районів, населених наприклад афроамериканцями, не отримували фінансові позики та інші послуги банків та інших приватних компаній 13 http :// blogs . lb . ua / nadia _ parfan /155756_ gostinniy _ dlya _ vsih _ i _ kozhnoikozhnogo . html

2

громадського центру» зі збереженням автентичного вигляду споруди та повною доступністю його внутрішнього двору;

3. Розробка альтернативного архітектурного проектуреконструкції споруди під некомерційні культурно-освітніпотреби, забезпечення публічності закладу;

4. Публічна культурно-мистецька програма, яка мала статищоденним наповненням цього простору і сприяла б йогоінклюзивності і недискримінативності.14

Очистивши внутрішній двір від сміття й непотребу, активістивзяли курс на широкомасштабну програму культурних, освітніх імистецьких заходів, запрошуючи в республіку музикантів, поетів,митців, театральних режисерів, публічних журналістів ікиєвознавців, викладачів. З початку червня 2012 до лютого 2013майже щодня (а особливо влітку і на початку осені, коли ) вГостиному дворі відбувалися масові події – концерти, поетичнічитання, кінопокази під відкритим небом (по вечорах), лекції наісторичну і літературну тематику, які проводили києвознавці,популярні лекції з public advocacy, які проводили журналісти,майстер-класи художників, фотографів, дизайнерів, уроки їзди навелосипеді та інші заходи. Всі події були безкоштовними.

Оскільки ініціатива «Права на місто» перш за все мала на метіутворити інклюзивний, вільний від дискримінації простір,активісти влаштовувати також тематичні заходи, які б заохочувалинедискріминативну поведінку і концентрувалися на правах людини.Було проведено фестиваль «Дні прав людини на Гостинному дворі»;15

більшість фільмів, які демонструвались влітку 2012 року, булитакож присвячені цій темі прав людини, зокрема міській бідності,правам лгбт-спільноти.

Більшість подій відбувались у співпраці з недержавними,неприбутковими культурними організаціями. В одному з очищенихприміщень було організовано галерею, першою фотовиставкою в якійстала виставка світлин з антизабудовних протестів у Києві заостанні 5 років. У «Гостинній республіці» також розквартирувавсявуличний університет, найпопулярнішими заняттями якого сталибезкоштовні мовні курси.

На тлі масової приватизації і комерціалізації муніципальних ідержавних закладів культури і мистецтва, їх реструктуризації іперетворення на офіси і місця для проведення ярмарок промисловихтоварів ця діяльність може видатись досить химерною. Тут же на

14 Ігор Луценко. Декларація Гостиного Двору. –

http://kiev.pravda.com.ua/columns/4fe06f0b417b8/ 15 https :// www . facebook . com / events /350443311694326/

2

Контрактовій площі розташовано «Київський муніципальнийакадемічний театр опери і балету для дітей та юнацтва»,комунальний заклад культури, розташований в пам’ятці архітектуриконструктивізму, який постійно потерпає від бажання Департаментукультури КМДА отримати бодай якийсь дохід із безнадійнонеприбуткової (а отже – паразитичної в неоліберальній системіекономічних координат, якою мислять муніципальні чиновники)сфери культури. Все частіше він виступає не як місце проведеннятеатральних постановок, художніх виставок, гуртків і репетицій,а як зручне місце для проведення розпродажів і ярмарківпромислових товарів. Неподалік від Контрактової площірозташовано також і популярний муніципальний кінотеатр«Жовтень», керівництво якого неодноразово публічно заявляло пронаміри міської влади реструктуризувати заклад, звільнивши йогопрацівників і передавши управління в приватні руки, за якиминеминуче було б його перепрофілювання.

Події першої стадії існування «Гостинної республіки» сталиабсолютно новим досвідом колективного виробництва простору,відмінним як від усіх попередніх прикладів антизабудовнихініціатив і протестів в Києві, так і комерційних проектівосвоєння публічного простору. В цьому сенсі показово, якучасники «Гостиної республіки» використовували «право наапропріацію» простору і як вони розуміли публічний простір.Українське законодавство, на відміну від американського16, немістить норм чи положень, які б визначали характеристикипублічного чи громадського простору чи регулювали б право найого апропріацію. Неможливо оцінити дії активістів суто уюридичній перспективі, адже споруда Гостиного двору на тоймомент була у державній власності, а отже і була теоретичновідкритою для використання. Єдиний до цього в Києві подібнийдосвід апропріації місця, яке перебуває під загрозою знищення, зметою організації відкритого культурно-мистецького простору – цеспроба збереження старовинного будинку на вул. Грушевського, 4бз метою організації культурно-громадського центру. На йогокористь у жовтні 2011 навіть відбувся мистецький фестиваль «Г4Б.Fest».17

Апропріація, як механізм реалізації права на місто, – підкреслюєдумку Лефевра Дон Мітчелл, – критично відмінна від права навласність. Право на власність передбачає відчуження, яке завждизабезпечується насиллям. Права власності з необхідністювиключають та обмежують користування та доступ – вони дозволяютьвласнику виключати небажаних людей з простору, користуючись при16 В якому є так звана «Public forum doctrine»17 http :// vk . com / event 30575992

2

цьому всіма можливостями репресивного апарату держави. Іншимисловами, право власності дозволяє чинити насилля, більше того –це насилля буде законним, так як буде санкціоноване правом.[Mitchell 2002: 19-20]. Апропріація Гостиного двору,перетворення (хоч і тимчасове) його на інклюзивний культурнийпростір дозволила сотням людей включитись у культурне життя вмісці, яке здавалося б уже позбавлене всіх ознак публічності.Вона була покликана стати на заваді тому насиллю над правамигородян, яке чинить приватний капітал руками міської і державноївлади, виселяючи заклади культури на периферію і виключаючилюдей з простору, а також протидіяти практикам дискримінації,поширеним в суспільстві

Унікальність «Гостинної республіки» в тому, що її метою(принаймні спочатку) був не реактивний протест проти «знищенняархітектурної спадщини», не протест проти незаконних дій окремихзабудовників, державних інституцій і корумпованих чиновників, апротест проти неоліберальної системи управління пострадянськоюдержавною в цілому, яку на думку активістів можна подолатиальтернативними невеликими громадськими проектами і створеннямвідповідних просторів для них. Практикою «Гостинної республіки»була якраз апропріація та інклюзивність, які і були формоюпротесту проти позбавлення громадян права на місто. Кінцевоюметою активістів була побудова нового типу простору, якого ще неіснувало в Україні – інклюзивного і недискримінативного, причомув такому місці, яке до цього не було було справжнім публічнимпростором, залишаючись державною офісною спорудою. Учасниці йучасники ініціативи «Право на місто», організовуючи республіку,вони дуже хотіли позбутися «антизабудовних» конотацій, зокремаконсервативної, традиціоналістської риторики організації«Збережи старий Київ», яка є риторикою пошуку ворогів(забудовників чи корумпованих чиновників).

Окремо варто сказати про антизабудовну протестну активність,як новий для Києва вид міського низового руху спротиву, якийвиник в наша час як реакція на капіталістичне оновлення міста.Ця активність, яка масово розпочалась в Києві 2007 року зрозгортання протестів проти забудови Пейзажної алеї і появиініціативи «Збережи старий Київ», за останні 6 років набулаширокого розголосу. Ініціативу «Збережи Старий Київ» майжедонедавна можна назвати єдиним громадським рухом, який дійснопротидіяв неконтрольованому «оновленню» міста, головним чином –незаконному руйнуванню пам’яток архітектури і спотвореннюісторичного міського ландшафту. Після перших успішних протестів,коли вдалося зупинити агресивні плани девелоперів щодо окремихміських територій і публічних просторів (на території

2

Олександрівській лікарні, скверу на вулиці Прорізній таПейзажній алеї), рух поширився і на околиці міста, де ставфактично єдиною протидією забудові паркових зон і дворів успальних районах. При цьому завдяки «ЗСК» проблема агресивногодевелопменту і незаконної забудови історичного центру Києвавперше прозвучала публічно, і вперше на неї відреагувала влада.

Але «ЗСК», яка складалася спочатку із поміркованих та лівихактивістів, так і не досягла внутрішнього консенсусу щодозастосування теоретичного апарату критичного урбанізму докритики незаконної забудови і залишилась в межах легалістськоїриторики «законності» (яка передбачала критику саме незаконнихагресивних дій забудовників і корумпованих чиновників, а ненеоліберальних процесів у місті загалом, які є причиною всіхзабудов і руйнувань, як законних, так і незаконних). Ще однієюперепоною для дійсно масового поширення цього низового рухустала впущена можливість активно залучати місцевих мешканців доборотьби і забудовами, а також, що найголовніше – до боротьби зазалучення громадян до прийняття рішень в сфері міськогорозвитку. [Дутчак, Іщенко 2010]. Це і визначило формат їїдіяльності в останні кілька років – точкові реактивні протестипроти конкретних забудовників та активне використанняконсервативної риторики «збереження пам’яток». В останній рікрух «ЗСК» був фактично інструменталізований політичнимипартіями, зокрема «Свободою» і «Ударом», функціонери якихвідчули потребу підвищити свій символічний капітал в якостіпопулярних борців із незаконною забудовою. Це призвело донаповнення антизабудовного руху навколопартійними ультраправимивуличними активістами, що сприяло остаточному витісненню з ньогокритичного потенціалу і перетворило його на один із майданчиківдля репрезентації політичної активності ВО «Свобода».

Сторонньому незаангажованому спостерігачу, який в епохувіртуальних публічних просторів спостерігав за подіями уГостиному дворі через сторінку у соціальній мережі Facebook,могло здатися, що існування «Гостинної республіки» було такимсобі реаліті-шоу, сповнене насиченої романтичної культурноїактивності: постійні концерти, кінопокази, лекції на тлі«окопної» війни з підступним Дмитром Яричем, директором ПАТ«Укрреставрація», яка зрештою отримала Гостиний двір в оренду ірозпочала напівтаємні підготовчі роботи.

Насправді все літо й осінь 2012 в Гостиному дворі точилисяактивні дебати щодо суті цього публічного простору і виробленнястратегії колективних дій. Оскільки одразу було оголошено, щоГостиний відкритий для всіх і для кожного, будь-яка ініціатива

2

вітається, через деякий час в ньому зібралась певна кількістьлюдей з радикально різними поглядами на майбутнє цього просторуі свою роль в ньому. Активіст(к)и «Права на місто» з самогопочатку запропонували в якості основи горизонтальністьініціативи і вирішення всіх організаційних питань методомконсенсусу; втім, невдовзі стало зрозуміло, що не всіх влаштовуєтакий стан справ. За спогадами кількох учасників і учасницьреспубліки, окремі люди відверто саботували дискусії іобговорення, провокуючи безглузді суперечки щодо наприкладможливості чи неможливості вживання алкоголю в Гостиному дворі;інші ж не бажали нічого робити після перших днів ейфорії.«Професійні» активісти – члени «Збережи старий Київ» – теж моглисаботувати стратегічний організаційний процес, їх невлаштовувала горизонтальність ініціативи, відсутність лідерстваі активного позиціонування через визначення винуватих. Важливоюорганізаційною проблемою одразу став брак виробленої програмидій, за якою можна було відстоювати Гостиний двір; в свою чергуїї виробити було практично неможливо через занадто різні поглядина простір і знову ж таки, саботаж процесу прийняття рішень.

Тепер стає зрозуміло, що це була проблема інституціоналізації:в Україні абсолютно нерозвинена сфера функціонування низовихурбаністичних ініціатив, відсутній досвід тривалого руху застворення нових просторів з позитивною програмою, а неантизабудовною програмою. Засновники «республіки», активісти«Права на місто» передбачали що, окрім культурної програми,здобутком «Гостинної республіки» могла бути розробкаальтернативного архітектурного проекту Гостиного, заснованого назасадах партисипативної урбаністики. Цей проект міг би статинайпрогресивнішим результатом роботи ініціативи, крім досвідунизової самоорганізації, але нажаль його не було розроблено далівизначення потреб, – через брак ресурсів, часу, який поглинавсяволонтерською діяльністю, та молодих архітекторів з досвідомподібних проектів.

Можна з більшою чи меншою долею впевненості сказати, щоактивні учасники «Гостиної республіки» зрештою розподілились натри групи: перша, що складалася з активістів «Права на місто», –студентів й аспірантів Києво-Могилянської академії; група вжепрофесійних активістів антизабудовного руху – членів «ЗСК», дояких пізніше додались навколопартійні ультраправі активісти; тагрупа міської інтелігенції. Перші були знайомі із сучаснимикритичними підходами в урбаністиці; розуміючи всю проблематикунеоліберального міського розвитку і долі публічних просторів вУкраїні, вони пропонували відштовхуватись від ідеї створеннянедискримінативного простору на основі загального консенсусу. Їх

2

меншою мірою цікавили конфронтаційні тактики реактивногопротесту і виснажлива безперспективна боротьба із забудовником.Активісти «ЗСК» навпаки, в повсякденному житті республіки бралименше участі, основні зусилля покладаючи на створенняінформаційного і юридичного тиску на забудовника і міську владучерез журналістські репортажі, зовнішні акції протесту та судовіпозови. Риторика, яка при цьому використовувалась, як я вжезазначав, центрувалась навколо того, що Гостиний двір бувпам’яткою, стосовно якої чиняться незаконні дії; йогопублічність, спершу теж важлива, в цьому дискурсі поступововідходила на другий план. Міська інтелігенція ж поставила собіза завдання самовіддано працювати, наповнюючи культурну складовупростору.

З точки зору на публічний простір, як простір влади іпротистояння [Common ground 2010; Mitchell 1995; 2003], тобтоз’ясування, наскільки відкритими є публічні простори, що з нимивідбувається, яку позицію займає держава щодо них і їхкористувачів, наскільки зумисним є створення ексклюзивних(відчужених) публічних просторів, хто і якими методами відчужуєпублічні простори і здійснює дискримінацію тощонайперспективнішим звісно був підхід першої групи, оскільки вінпропонував подивитись на Гостиний двір і взагалі міськийпублічний простір, як на простір перманентної боротьби(contested space). З точки зору цієї перспективи весь публічнийпростір є простором постійної боротьби за права, з інституціямиі силами, набагато більш потужними, ніж окремі громадяни ісоціальні групи. Протидіяти цим силам можна було лише черезстворення дійсно публічних просторів, які підривали б існуючийвладний порядок, за яким приватизація є офіційно санкціонованою,а дискримінація міцно вкорінена в існуючі простори. З’ясувалосьзокрема, що для багатьох учасників «Гостинної республіки»,особливо тих, хто активно переймався проблемою знищенняархітектурної спадщини, дискримінація не становить проблеми,навпаки, вона може бути невіддільною рисою публічних просторів.Так, багато хто відмовляв у праві перебувати в Гостиному і братиактивну участь у його творенні представникам лгбт-спільноти талівим активістам, використовував «мову ненависті». Зінфільтрацією у «Гостинну республіку» ультраправих активістів«Свободи» та пов’язаних з нею молодіжних рухів (зокремамолодіжної ультраправої організації «С14») це протистояннятільки посилилось.

Це ще раз підтверджує тезу Мітчелла, що публічні просторинасправді майже донедавна не мали нічого спільного іздемократією. Становлення публічного простору – це дійсно процес

2

постійної боротьби за право доступу, право бути включеним до них[Mitchell 1995: 116-117].

З кінця серпня 2012 року (з початку «мовних» протестів)починається все більш масова колонізація «Гостинної республіки»партійними активістами опозиційних партій та професійнимипротестувальниками, які інструменталізують ініціативу,перетворюючи їїна своєрідну економічну і політичну «базу». Дляцих нових людей аналіз специфіки публічних просторів і побудовав Гостиному дворі недискримінативного інклюзивного простору немали жодного сенсу, оскільки вони були повністю включені всистему координат, в якій нечесній, незаконній владі іпідступним агресивним забудовникам протистоять «сили добра» –молоді патріоти і охоронці культурної спадщини. Вони нецікавились культурним і соціальним наповненням простору. Радшенавпаки, соціальне різноманіття перешкоджало їм насаджувати своїпогляди на сутність діяльності республіки з її приматомдоступності і демократичності, відсутності дискримінації і мовиненависті. Така позірна політизація (в сенсі включення в системупартійної репрезентації) негативно вплинула перш за все навідкритість і доступність простору. Ініціатива все більшеполяризується: тепер з одного боку активісти та волонтери «Правона місто», студенти та представники інтелігенції (викладачі,адвокати, громадські діячі), які не нав’язували нікому своїхпоглядів і працювали виключно над культурним наповненнямпростору, з іншого – ряд професійних партійних протестуючих тапровокаторів (зокрема різноманітні члени КУПР, УНСО, і взагалівуличні ультраправі), які позиціонували себе як «охоронцівпротесту». Активісти «Збережи Старий Київ» не проблематизувалиучасть останніх у захисті Гостиного двору від усе більш зухвалихдій забудовника; навпаки, дуже багато активістів вірили іподовжують бути впевненими, у тому, що участь партійнихактивістів і вуличних ультраправих була необхідною в цьому.Насправді ж ці «охоронці» самою своєю присутністю чинили сильнийтиск на інших активістів «Гостиної республіки», змушуючи їхприпиняти свою діяльність і усуватися з простору, який початковобуло оголошено вільним також і від партійної символіки іриторики. Так зрештою до початку 2013 роки звідти пішли майжевсі члени «Права на місто», які розпочинали цю справу.

Цікаво, що ці метаморфози публічності співпали з початкомактивних приватизаційних дій забудовника – з кінця осені 2012року посилились агресивні рейдерські напади, таємне нічнебуріння в підвалах Гостиного та демонтаж внутрішніх стін. Дійшлодо того, що забудовник вдався до підпалу даху споруду – однієї знайбільш улюблених тактик девелоперів, які мають справу із

2

занедбаними пам’ятками архітектури, які мають поступитися місцемновій комерційній нерухомості. Тим більше, що проектомпередбачається надбудова споруди. Відсутність серйозних силовихконфліктів між активістами республіки і забудовником влітку-восени 2012 року адвокати, які займаються судовими справамипроти забудовника Гостиного двору, пояснюють тим, що уостаннього ще не було всіх необхідних дозволів й документів(зокрема дозволу на оренду земельної ділянки, затвердженогопроекту реконструкції тощо), ще тривали судові справи. Окремітаємні роботи, які постійно намагалися виконувати працівники таохоронці «Укрреставрації», попри протидію активістів, булинезаконними. З іншого боку, активно боротися з людьми, якізаймалися виключно культурними ініціативами та волонтерством, іне чинили жодного силового спротиву було б дуже дивно. А потім удевелопера і у державного апарату з’явився «конвенційний»супротивник, відомий за багатьма антизабудовними акціямипротесту. Події не заставили себе довго чекати – в ніч з 18 на19 лютого 2012 року приватні охоронці ПАТ «Укрреставрація»силовим чином витіснили з Гостиного тих активістів, які тамперебували, і коли останні вдень знову зайшли всередину двору,щоб закріпитися там (тепер це вже були головним чиномультраправі активісти, а також народні депутати – члени ВО«Свобода» та «Батьквищини»), втрутився спецзагін «Беркут» іжорстко, силовим чином встановив над Гостиним остаточну(державну) владу девелопера. (фото)

Це було якраз те остаточне застосування насилля владою задлявиключення небажаних груп із фізичного простору, яке передбаченеправом власності, на якому наголошував Дон Мітчелл. Показово, щотривала напружена юридична боротьба з визнання незаконним актузняття статусу пам’ятки з Гостиного двору, передачі земельноїділянки в оренду, початку робіт з реконструкції, які дійсновідбувалися з порушенням законів, ні до яких наслідків непризвела. Бо право на власність, згідно з яким Гостиний бувприречений стати приватним торгівельним центром вже давно, існуєв одній і тій же державній системі з Національним заповідником«Стародавній Київ», пам’яткою містобудування і архітектури«Ансамбль Контрактової площі» й планами по «відновленню»комплекса Гесте.

Одна з ключових речей, на якій наполягали активісти «Права намісто», і якої так і не було зроблено – це забути про те, щоГостиний – це пам’ятка архітектури чи містобудування, ізосередити зусилля на творенні його соціальній цінності – небула зроблена. Нажаль, відповідно до існуючої в державі системилегітимації капіталістичного, нечутливого до потреб громадян

2

оновлення міста тільки ця «важлива» річ і репрезентувалась.Оскільки охоронні статуси надають ті ж органи влади, які їх іпозбавляють, і дозволяють приватизовувати пам’ятки й іншіоб’єкти, жалісний наратив про «архітектурну й історичнуцінність» Гостиного було швидко деконструйовано державноювладою.18

«Реконструкція з надбудовою»

Процеси приватизації і комодифікації публічних просторів, якіє невід’ємною рисою сучасного оновлення міст, а саменеоліберальних міських трансформацій, стали, як ми вжезазначали, основним об’єктом критики в урбаністичнихдослідженнях як західних, так іпостсоціалістичних/пострадянських міст [Zukin 1995; Mitchell1995, 2002; The Politics of public space 2006; Post-socialistcity 2007; Kohn 2004; Hirt 2012]. Часто ці процеси не єгомогенними навіть у фізичному просторі одного міста, і вконкретних випадках можуть сильно відрізнятись за інтенсивністю,набором акторів, громадською реакцією і наслідками. Масштабиджентрифікації і сегрегації у містах Сполучених Штатів, наврядчи можна порівнювати з цими ж процесами у Києві через набагатоменш проявлений характер і/або розмитість, завуальованість,розтягненість у часі. Але наслідками приватизації публічногопростору в будь-якому місті стають обмеження доступу, зменшенняінтенсивності публічного життя та різноманітності функційпросторів, поява квазі-публічних просторів, таких як торгівельніцентри, парки розваг чи корпоративні площі, зведення спектрусоціальних практик до різних форм споживання та просторовасегрегація. Одним із найбільш негативних наслідків приватизаціїпублічних просторів, на які звертають увагу дослідники, євиключення окремих соціальних груп – безхатченків, дітей,неплатоспроможних громадян, етнічних і сексуальних меншин зпростору внаслідок обмеження доступу і посиленні сек’юритизації.Так, вже цитований американський географ Дон Мітчелл, авторкниги «Право на місто: соціальна справедливість і боротьба запублічний простір» [Mitchell 2003], аналізуючи тривалу активнуборотьбу городян за відкритий доступ у Громадський парк вБерклі, описує, як наміри Каліфорнійського університету«впорядкувати» і «очистити» розташований поруч ізуніверситетським кампусом парк від небажаних відвідувачів,звівши в ньому огороджені баскетбольні майданчики і гуртожиток,мали своїми наслідками виключення звідти його постійних18 http :// life . pravda . com . ua / person /2013/10/8/140434/

3

відвідувачів, зокрема безхатченків, для яких парк був єдинимдоступним притулком і місцем репрезентації, а потім і взагалі дообмеження публічного доступу і заборони будь-яких громадськихакцій. Реакція поліції на громадські протести проти обмеженнядоступу в парк була дуже жорсткою, одного протестуючого буловбито, багатьох заарештовано, місцевою владою була виданапостанова про заборону використання парку для політичнихпротестів [Mitchell 1995]. У зв’язку з цим, констатує Мітчелл,постає питання, які ж функції має виконувати публічний простір всучасних містах, і що він взагалі собою являє. Процеси, описаніМітчеллом та іншими дослідниками мають свої аналоги і вукраїнських містах.

Чи не є схожі на цю ситуацію, окрім «Гостинної республіки»,також і наміри приватних інвесторів перетворити стадіон «Старт»на Лук’янівці в Києві, який поки залишається загальнодоступнимдля спільноти об’єктом спортивної інфраструктури, на приватнийспортивний комплекс, що слугуватиме потребам кварталу елітногожитла, зведеного тут же, на території стадіону?19 Чи є стадіонпублічним простором, який перебуває під загрозою? У цьомувипадку, як і багатьох інших, коли у місцевих мешканців не будежодної інституційної підтримки на їх користь, власники подбаютьтакож і про офіційну легітимацію своїх дій, репрезентуючиприватизацію стадіону як суспільно-корисну ревіталізацію старих«public facilities» і ефективне використання земельних ресурсів.Тільки використовувати його будуть вже нові мешканці елітногожитла.

Болгарська дослідниця Соня Хірт (Sonia Hirt), аналізуючи зміниурбаністичного ландшафту постсоціалістичної Софії за 20 роківпісля падіння комуністичного режиму, вживає парадоксальнуметафору «залізних завіс», акцентуючи увагу на масовійприватизації міського простору, зокрема парків, спортивної тасоціальної інфраструктури, та появі «огороджених спільнот» ібудинків-фортець, яка розпочалась після 1989 року і призвела дожорсткої фрагментації простору колишнього соціалістичного міста.За 20 років (1989-2009) в Софії постало більше стін, якіроз’єднують простір і суспільство, ніж за весь час існуваннясоціалістичної Болгарії, хоча існує загальна думка про констатуєХірт [Hirt 2012]. Схожі процеси Кирило Станілов прослідковує і упострадянських містах [Stanilov 2007]. В Києві практика«огороджених спільнот» також стрімко набуває популярності. Прицьому, враховуючи, що для максимізації прибутку житловікомплекси розташовують здебільшого в рекреаційних і паркових19 http :// www . day . kiev . ua / ru / news /070813- kompaniya - syna - azarova - zastroit - kievskiy - stadion - start - smi

3

зонах, на берегах озер, мова йде не просто про приватизаціюпростору навколо будинку, як на Харківському масиві, а прообмеження публічного доступу до територій, які до цього були успільному використанні і становлять спільний природній ресурсміських громад. Про це пише також і дослідниця Сета Лоу,аналізуючи як власники «огороджених спільнот» в США законними йнезаконними методами перекривають публічний доступ до парків,пляжів, площ тощо [Low 2006].

Механізм приватизації Гостиного двору в цьому міжнародномуконтексті теж не є досить типовим. Знакова будівля, центральначастина архітектурного ансамблю Контрактової площі, але не меншважливо – також і домівка для кількох культурно-науковихінституцій і місць соціалізації місцевих спільнот, ключ дляпублічності самої площі, потрапляє в оренду до приватноїкомпанії ПАТ «Укрреставрація», яка прагне реконструювати(«реставрувати») його під торгівельний центр, задля отриманнянадприбутку. Завдяки зв’язкам із вищими посадовцями України, атакож загальній корумпованості системи приватизації державноївласності і містобудівної сфери, компанія добивається того, щоГостиний двір з численними порушеннями процедур і незаконновиключають зі списки пам’яток архітектури (постановою Кабінетуміністрів) і дозволяють його приватизацію і реконструкцію.Згодом і Київська міська рада, майже повністю безправний елементв цій системі, який втім і сам складається в основному ізпредставників будівельного капіталу, віддає компанії в орендуземельну ділянку. Цей акт приватизації був напевне одним ізнайбільш швидких подібних операцій за останній час, адже дляйого виконання знадобились синхронні зусилля Кабінету міністрів,Верховної Ради і Київської міської ради.

Разом з тим, аналізуючи конкретні випадки трансформаціїпублічних просторів в пострадянських містах, необхідно розділятивласне занепад публічних просторів і публічного життя і проблемунесправедливого розподілу міських ресурсів. Як ми вже зазначалина початку попереднього розділу, навряд чи в пострадянськихмістах може йти мова про публічні простори в тому розумінні, вяких вони визначаються у сучасних західних дослідженнях. Радшеможна говорити про заміну контрольованих державою радянських«суспільних просторів», які були псевдо-публічними черездержавний контроль і владні відносини, в які вони включалирадянського індивіда, пострадянськими просторами споживання, якітепер вже включають індивідуалізоване суспільство у відносини іпрактики споживання.

3

У випадку Києва проблема стрімкої трансформації міськогопростору призводять також і до більш нагальної в контекстісоціальної справедливості проблеми, ніж приватизації (псевдо)публічних просторів – несправедливого розподілу міськихресурсів. Мова йде не тільки про тільки про вже згадувані площі,сквери, парки і вулиці, які все частіше апропрійовуютьсякомерцією, але й про об’єкти соціальної інфраструктури, які завищенаведеними визначеннями також є публічними просторами (хочде-факто і не завжди доступними для всіх): кінотеатрів (таких як"Зоряний", який став приватним клубом «Партії регіонів»,«Братислава», «Нивки» і ряд інших), басейнів (комплекс "Водник"на Подолі), стадіонів і спорткомплексів ("Старт" на Лук’янівці,«Атлет» на Печерську, велотрек на вул. Чапаєва), дитячих садків(садок заводу «Арсенал») бібліотек, музеїв ітп.). Для соціальносправедливого розвитку міста ця проблема є більш нагальною, ібільш серйозною, ніж руйнування окремих пам’яток архітектури чибудівництво у буферній зоні Софії Київської, хоча за ними стоятьодні і ті ж причини й процеси.

Для мешканців Києва, переважна більшість з яких живе угустонаселених спальних районах, і які і так обмежені у своємудоступі до міських благ через деградацію системи громадськоготранспорту і виняткову моноцентричність Києва, приватизаціяколишніх радянських публічних просторів, зокрема об’єктівсоціальної інфраструктури – це все ж таки знищення «права намісто», права на справедливе міське життя. Майже завжди цеозначає часткову чи повну втрату улюблених місць для відпочинкуі дозвілля, творчого розвитку, занять спортом, дитячих ігор, іпросто вільного незабудованого простору, який розріджував бибетоновану реальність.

Не кажучи вже про порушення таких норм, як кількість місць уполіклініках, школах, дитсадках, кількість закладів культури ісоціалізації (бібліотек, музичних і художніх шкіл, театрів,кінотеатрів, клубів і гуртків), нарешті кількість освітлення іозеленення на кожного мешканця, що були ретельно розраховані у1960-80-ті, коли в основі радянського містобудування лежалабазова житлова одиниця – мікрорайон. Примітно, що на порушенняцих норм часто свідомо йдуть ті державні планувальники,архітектори й чиновники, які в радянські часи брали участь в їхрозробці.

Нажаль учасники породженого швидким оновленням містаантизабудовного руху, за рідкісним винятком кількох важливихлокацій в центрі міста, практично не пропонують жоднихальтернативних, суспільно-корисних способів використання тихскверів, закинутих пам’яток архітектури і порожніх,

3

незабудованих ділянок, які вони захищають від комерційноїзабудови ні до, ні після протестів. Можна говорити провідсутність зацікавленості місцевих спільнот проблемоюприватизації публічних просторів і спільного майна. Очевидно, щочастковою причиною цього є спадок радянського усвідомленняміського простору як такого, який належить і контролюєтьсядержавою, що блокує будь-які прояви приватних просторовихініціативи. Майже всюди в Києві, а особливо на околицях можнаспостерігати, як городяни проживають життя в переповненомумашинами дворі багатоповерхівки, де окрім дитячого майданчика,не передбачено жодних місць соціалізації, а потім, побачивши"зелений паркан", стрімголов мчать висаджувати дерева там, дераніше десятиліттями лише викидали будівельне сміття.

Теж саме можна сказати і щодо протестів проти знищенняархітектурної спадщини, єдиний, на думку не тільки активістів«Збережи старий Київ», але й ряду експертів модус роботи з якою– це сліпий захист, а не суспільне використання. В місті збезліччю соціальних проблем – бідністю, дискримінацією,виключеністю ряду соціальних груп (наприклад безхатченків) ізпублічного простору, місті, з центру якого швидко зникаютьзагальнодоступні місця соціалізації і заклади культури, простезбереження архітектурної спадщини чи історичного міськоголандшафту недоторканими немає жодного сенсу.

Чи є в цій ситуації перспективи у київських публічнихпросторів? Чи ми можемо тільки пасивно спостерігати за їхприватизацією і занепадом публічного життя в ході неперервногооновлення міста і читати радісні звіти Департаментумістобудування й архітектури КМДА про нарешті досягнутеобмеження на висотну забудову центру Києва і підвищенняінвестиційної привабливості? Важливий і актуальний спосіб ще развідрефлексувати історію з Гостиним двором в контекстітрансформацій публічного простору запропонували київські митці.У спільному проекті «Реконструкція з надбудовою. Проектураження», який було представлено на виставці «Надзвичайні іповноважні», - спеціальному проекті 5-ї Московської бієналесучасного мистецтва київськиі художник Нікіта Кадан і архітекторОлександр Бурлака пропонують роздивитись уважніше і осмислити тісили, які змагалися за майбутню владу над Гостиним двором і насьогоднішню незахищеність цього місця від сил, які з легкістюперетворюють місто. Митці звертають увагу зокрема на долюрадянських наукових і культурних інституцій, яких витісняють ізцентру міста, а також на інтервенцію ультраправих в публічнийпростір, факт, який потребує посиленої уваги, якщо ми прагнемо

3

позбутися просторової дискримінації. Це ще раз демонструєскладність такого конструкту як «публічний простір»

Захарія Ніл у зв’язку з цим закликає облишити «наративвтрати», який неодмінно слідує за будь-якими сучаснимидослідженнями публічних просторів, і спробувати осмислити тойфакт, що з плином часу публічні простори стають все більшвідкритими і доступними, ніж були раніше. І навіть якщо вонивтрачаються, приватизуючись і комерціалізуючись, неодмінно десьв іншому місці в ході постання місцевих спільнот, діймісцевої/державної влади, або публічної апропріації/окупаціївиникають нові публічні простори. Варто лише розширити своєрозуміння публічного життя у відповідності до глобальних змінцього феномену. Публічність зараз можна віднайти там, де ранішеїї важко було уявити – на території деградованих промзон, уколишніх радянських офісних будівлях, у мобільності чивіртуальному просторі [Common ground 2010: 201-207].

Так, існування «Гостиної республіки» довело, що колективнікультурні і мистецькі практики можуть створити інклюзивнийпублічний простір там, де раніше його не було, і не могло бути;при цьому цей простір був більш «публічним», ніж площа, яка йогооточувала. Враховуючи це, треба боротися в першу чергу завключення громадян в процеси управління містом і забезпеченняправа на місто, і створювати альтернативні публічні просторитам, де вони потрібні більше за все

From anti-development protests to the «right to the city»: respublica on Kontraktova square in the context of the transformationof urban space in Kyiv

The paper analyzes the functioning of «The Hospitable republic» – аn open, non forprofit cultural space in the Hostyniy dvir, former shopping arcades on Kontraktovasquare in Kiev, in the context of post-Soviet transformation of the city and the decline oftraditional public spaces. It is shown that «The Hospitable republic», organized byactivists of the «Right to the city» initiative is a model case for the consideration of theimpact of neoliberal processes – privatization and commercialization of urban space,deregulation of the urban development and others on the state and municipal urbandevelopment policies, urban public space, and social exclusion, as well as the reactionof urban initiatives on these processes. Despite the global decline of city public life andlocal Ukrainian problems associated with fragmentation of urban grassrootmovements, traditional reactivity of anti-development protests and instrumentalizationof Kyiv anti-development movement by political parties, the existence of «TheHospitable republic» as an inclusive alternative to privatized spaces of consumption

3

once again proved the importance of real public spaces for recovery of spatial justiceand social representation of excluded and marginalized groups

Keywords: commoditization, privatization, post-Soviettransformations, public space, right to the city

Література

Amin A., Thrift N. (2002) Cities. Reimagining the Urban. Malden: Polity

Press

Auge, Marc (1995). Non-Places. Introduction to an Anthropology of

Supermodernity. London & New York: Verso

Axenov K., Brade I., Bondarchuk E. (2006) The Transformation of Urban

Space in Post-Soviet Russia. London & New York: Routledge

Bodnar, Judit (1998). Assembling the Square: Social Transformation in Public

Space and the

Broken Mirage of the Second Economy in Postsocialist Budapest. In: Slavic

Review, Vol. 57, No. 3 (Autumn, 1998), pp. 489-515.

Cities After the Fall of Communism: Reshaping Cultural Landscapes and European

Identity

(2009). Eds. J. Czaplicka, N. Gelazis, and Blair A. Ruble.

Washington: Woodrow Wilson

Center Press; Baltimore: The Johns Hopkins University press

Common ground? Readings and reflections on public space (2010) Eds. Anthony

M. Orum, Zachary P. Neal. New York: Routledge

Davis, Mike (2006). City of Quarz. London & New York: Verso

De Certeau, Michelle (1984). The Practice of Everyday Life. Berkeley:

University of California Press

Dillon, Patricia and Wykof, Frank (2002). Creating Capitalism.

Transitions and Growth in Post-

Soviet Europe. Cheltenham: Edward Elgar Publishing Limited

3

Engel, Barbara (2007). Public space in the “blue cities” of Russia. In:

Stanilov, K (Ed.). The post-socialist city: Urban form and

space transformations in Central and Eastern Europe after

Socialism. Dordecht, The Netherlands: Springer, pp. 285-300

Fraser, Nancy (1990). Rethinking the Public Sphere: A Contribution to the

Critique of Actually

Existing Democracy. In: Social Text, No. 25/26 (1990), pp. 56-80.

French, Antony R. (1995). Plans, Pragmatism and People. The legacy of Soviet

Planning for

Today’s Cities. London: University College London Press.

Habermas, Jurgen (1991). The Structural Transformation of the Public Sphere.

Cambridge, Massachusetts: The MIT Press

Harvey, David (2006). Spaces of Global Capitalism. Towards a Theory of Uneven

Geographical

Development. Los-Angeles: Verso.

Sonia A. Hirt (2012). Iron Curtains. Gates, Suburbs and Privatization of Space

in the Post-Socialist city. Oxford: Wiley-Blackwell

Jacobs, Jane (1961). The Death and Life of Great American Cities. New York:

Vintage books

Kohn, Margaret (2004). Brave New Neighborhoods. The Privatization of Public

Space. New York and London: Routledge

Lefebvre, Henri (1991). The Production of Space. Oxford: Blackwell

Lefebvre, Henri (1996). Writings on cities. Oxford: Blackwell

Low, Setha (2006). How Private Interests Take Over Public Space: Zoning, Taxes,

and Incorporation of Gated Communities. In: The Politics of public space

(2006). Ed. by Setha Low and Neil Smith. New York & London:

Routledge, pp. 81-104

Lynch, Kevin (1960). The Image of the City. Cambridge, Massachusetts:

The MIT Press

3

Mitchell, Don (1995). The End of Public Space? People’s Park, Definitions of the

Public, and Democracy. In: Annals of the Association of American

Geographers, Vol. 85 (1), 1995, pp. 108-133

Мitchell, Don (2003). The Right to the City: Social Justice and the Fight for Public

Space. New York: The Guilford Press

Neal Z. (2010). Seeking common ground: three perspectives on public space.

In: Proceedings of the Institution of Civil Engineers. Urban Design and Planning.

Issue DP000, 2010, pp. 1-8

Sennett, R. (2010) The public realm. In: The Blackwell city reader.

G. Bridge, S. Watson (Eds.). London: Blackwell Publishers.

Pp. 261-273

Sýkora, Ludek and Bouzarovski, Stefan (2012). Multiple

Transformations: Conceptualising the Post-communist Urban Transition. In

Urban Studies, Vol. 49(1) (January 2012), pp. 43–60

The Politics of public space (2006). Ed. by Setha Low and Neil Smith. New

York & London: Routledge

The Post-Socialist City: Urban Form and Space Transformations in Central and Eastern

Europe after Socialism (2007). ed. by Kiril Stanilov. Dordrecht,

The Netherlands: Springer

Whyte, William H. (2001). The Social Life of Small Urban Spaces. New York:

Project for Public Spaces

Zukin, Sharon (1995). The Cultures of Cities. Oxford: Blackwell

publishers

P.S. Ландшафты: оптики городских исследований (2008). Ред. Н. Милерюс,

Б. Коуп. Вильнюс: Европейский государственный университет

Бауман, З. (2008). Текучая современность. Санкт-Петербург: «Питер»

Дутчак Oксана, Іщенко Володимир (2010). «Право на місто» або точкові

протести проти точкових забудов? Дилеми міського руху на прикладі

ініціативи «Збережи Старий Київ». Спільне, №2, 2010. С. 102-117

3

Паченков, Олег (2012). Публичное пространство города перед лицом

вызовов современности: мобильность и «злоупотребление

публичностью». Новое литературное обозрение, №117, 2012.

http://magazines.russ.ru/nlo/2012/117/p33.html

Радинський Олексій. (2010). Київські «Місця трансформацій». Спільне,

№2, 2010. С. 86-93

Сеннет Р. (2002). Падение публичного человека. Москва: «Логос»

Совсун Інна, Цуркан Світлана. (2010). Неусвідомлене місто. Спільне,

№2, 2010. С. 73-79

Трубина, Елена (2011). Город в теории. Опыты осмысления

пространства. Москва: «Новое литературное обозрение»

Урбаністичні студії. Анатомія міста: Київ (2012). Київ: Смолоскип

3