ПЛАН

Вступ

1. Загарбання західноукраїнських земель Австрією.

2. Органи урядової адміністрації.

3. Органи самоврядування.

4. Характеристика права західноукраїнських земель у

складі Австро-Угорської монархії.

Висновок

Використана література

2

ВСТУП

Сьогодення України відзначається посиленням інтересу

до історії, її державності та права. Інтерес цей

проявляється як на загальнодержавному рівні, так і на

рівні регіонів України. Особливе, навіть унікальне, місце

серед них посідає Західна Україна, яка пережила довгу і

складну історію незалежності до Київської Русі, Галицько-

Волинської держави, Молдовського князівства, Туреччини,

Австрії, Росії, Румунії.

В історії розвитку державних інститутів і права на

Західній Україні виділяється період її перебування у

складі багатонаціональної держави Габсбургів (1774-1918

рр.). У різні часи ці 144 роки оцінювалися по-різному:

від вихвалення «цивілізаторської місії» Австрії - до

огульного звинувачення її у жорстокому (відкритому чи

замаскованому) колоніальному гніті. Хоча, так писалося не

тільки про Західну Україну, а й про інші австрійські

(звичайно, не німецькі) провінції. Реальні, зважені

оцінки з’являються з часом.

3

В період належності до Австрії Західна Україна стала

окремим, відносно автономним політико-адміністративним

утворенням і як така одиниця припинила своє існування

разом із розпадом Австро-Угорщини. Розвиток державного

ладу пройшов тут через етапи військової адміністрації,

окружного управління у складі Галичини, крайового

управління герцогства Буковини. Вкрай поступово

утвердилися європейські форми адміністративного

управління, місцевого самоврядування, судоустрою. Але

серйозних спроб історико-правового дослідження цього

процесу досі фактично не було, хоча необхідність у них

очевидна, як з точки зору пізнання історії державно-

правових інститутів та джерел права на Буковині, так і з

точки зору використання його результатів в процесах

державотворення та правотворчості в Україні, викладання

історико-правової науки в юридичних навчальних закладах.

Саме ці міркування, які визначають актуальність теми,

зумовили її вибір для написання даної роботи.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини на

Західній Україні в період її перебування у складі Австрії

(1774-1918 р.р.).

Предметом дослідження є державні інститути та

джерела права, що діяли на західноукраїнських землях у

1774-1918 р.р.

4

Основна мета роботи полягає в тому, щоб на основі

вивчення української та зарубіжної наукової літератури,

великої кількості нормативно-правових актів, здійснити

узагальнюючий системний аналіз державного ладу і права на

Західній Україні в період її перебування у складі

Австрії.

5

1. Загарбання західноукраїнських земель Австрією.

За часів королювання саксонського курфюрста Августа

III Фрідеріка (1733-1763), обраного завдяки російській

інтервенції, загострилася боротьба магнатських

угруповань. Табір Чарторійських і їх родичів прагнув

перетворити Річ Посполиту на сильну аристократичну

державу з елементами європейського абсолютизму, він

розраховував на підтримку Російської імперії.

Планувалося утворити постійний сейм, скасувати право

розпуску законодавчого органу, укріпити виконавчу владу

та ліквідувати виборність королів. Йому протистояли люди

Потоцьких, які намагалися зберегти магнатську олігархію й

анархію, орієнтуючись на Пруссію.

Після смерті короля Августа III при сприянні

російської імператриці Катерини II польським королем було

обрано колишнього її коханця Станіслава Августа

Понятовського (1764-1795). Він розпочав обережні реформи

в адміністрації, фінансах, освіті. Ці заходи викликали

незадоволення поміж магнатів, котрі під керівництвом

Радзивілла і за підтримки Росії утворили антикоролівську

конфедерацію в Радомі (1767). Їх підтримав російський

6

посол у Варшаві Микола Репнін: він зірвав процедуру

скасування сеймом у 1766 році liberum veto. Під приводом

захисту прав православних Репнін увів до Польщі російські

війська. Відкрите втручання Росії в польські справи,

підтримка православних дисидентів спонукали шляхту

утворити 29 лютого 1768 року в містечку Бар (на Поділлі)

нову конфедерацію, що спиралася на підтримку Австрії та

Франції. Це військово-політичне об’єднання спрямувало

свої зусилля проти короля Станіслава Августа

Понятовського та Російської імперії. Його формування

ініціювали магнати брати Красинські, Пуласький тощо.

Учасники Барської конфедерації виступали проти втручання

Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та проти реформ

внутрішнього устрою, домагалися збереження прав і

привілеїв шляхти.1

_________________________________________________________

___________1 Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського

державотворення. – К., 1995. – С.. 152.Безпосереднім приводом до виступу конфедератів стало

підписання Понятовським 17.02.1768 р. (під грубим тиском

російського уряду) указу про зрівняння католиків з не

католиками в політичних правах (Репнін заарештував

головних противників зрівняння та вивіз у Калугу).

Конфедератам вдалося тимчасово зайняти Краків,

Ченстохову. Вони підійшли під Львів, а далі захопили

7

Південну Польщу, Україну і Білорусь. Упродовж воєнних дій

із російськими військами чинили масові розправи над

українським населенням, що зумовило піднесення

гайдамацького руху і стало причиною повстання на

Правобережній Україні – Коліївщини.

Повстання спонукала поява на Правобережжі російських

військ, які вели боротьбу з військовими загонами

конфедерації 1768-го року. Українське населення сприйняло

прихід царських військ як допомогу в боротьбі проти

польської влади. Одним з ідейних натхненників і

організаторів повстання став ігумен Мотронинського

монастиря Мелхіседек Значко-Яворський. Не виключено, що

російський уряд сам спровокував виступ українських селян

і козаків проти конфедератів, а одночасно й проти усього

католицького та жидівського населення Правобережної

України.

Боротьба конфедератів проти царських військ тривала

з 1768-го до 1772-го р.р.. В жовтні 1768-го на боці

Барської конфедерації виступила Туреччина, яка оголосила

війну Росії. Французький уряд для керівництва збройними

силами вислав генерала Дюмур’є.

Поразка Барської конфедерації стала однією з

передумов першого поділу Польщі. Австрія та Пруссія,

перелякавшись, що Росія зможе поступово прибрати до рук

усю Річ Посполиту, вирішили поділити її між собою. За

8

таких обставин пропозиція прусського короля Фрідріха II у

1771 році про поділ польських земель знайшла сприятливий

ґрунт. 17 лютого 1772 року було укладено попередню

домовленість між Пруссією та Росією, до них приєдналась

Австрія. І 5 червня 1772-го повноважні представники

Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі Трактат

про поділ польських земель. Пруссія забрала Помор’я,

Куяви та частину Великопольщі, Австрія – Малопольщу і

Галичину, Росія – Східну Білорусію та частину Лівонії.1

Щоб надати законності своїм анексіям, союзники

вимагали затвердження поділу польським сеймом. Король

безуспішно намагався здобути підтримку в європейських

монархів, але мусив поступитися. 30 вересня 1773 року

сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої.

Захопивши за першого поділу Речі Посполитої 1772 р.

Галичину, австрійський уряд потурбувався про узаконення

цього реакційного акту. Відповідно до порад прусського

короля Фрідріха і керівника російської зовнішньої

політики графа Паніна австрійський канцлер А. Кауниць

доручив розшукати в архівах Австрії матеріали, які могли

б будь-яким чином виправдати безправний акт розділення

Польщі й участі в ньому Австрії. Це завдання виконали

придворний радник Розенталь, чеський архіваріус Коллар й

угорський історик Бенчур.

9

На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772 р.

було складено й опубліковано обґрунтування окупації.

Юридично її «підставою» став факт короткочасного

панування в Галичині угорського короля Андрія II. Коли у

війні з Польщею в битві під Завихостом над Віслою в 1205

р. загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович,

його союзник Андрій II взяв опіку над вдовою і дітьми -

Данилом і Васильком. Скориставшись правом опіки, Андрій

II заволодів Галичиною і назвав себе королем Галичини.

Цей титул вживали в офіційних документах і його

спадкоємці.2 Однак австрійські або угорські (Угорщина

разом із Закарпаттям з 1526 року перебувала у складі

Австрії) претензії були звичайною фікцією, а складений

документ мав створити вигляд правомірності

несправедливого акту поділу Польщі й участі у ньому

Австрії. Австрійський уряд штучно об'єднав українські і

польські землі в один адміністративний край, установив

офіційну назву – Королівство Галичини і

_________________________________________________________

___________1 Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї

українського державотворення. – К., 1995. – С .154.2 Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990.

– С. 245.Володимерії. Договір від 3 травня 1815 р. між Росією,

Пруссією і Австрією остаточно закріпив територію Галичини

за Австрією.

10

З 1809 р. до 1815 р. Тернопільський округ входив до

складу Російської держави, але за рішенням Віденського

конгресу (1814 - 1815 p.) його повернули Австрії (за

винятком Хотинського повіту). У 1812 р. на підставі

Бухарестського мирного договору Хотинський повіт увійшов

до складу Росії.

Північна Буковина (історична назва території

сучасної Чернівецької області України) увійшла до складу

Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором,

укладеним між Росією і Туреччиною в липні 1774 р. у селі

Кучук-Кайнарджи поблизу болгарського міста Сілістри після

російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр.. Територія

Кременецького повіту в 1793 р. увійшла до складу Росії.

Впродовж багатьох століть на Буковині відбувався мирний

процес розселення українців і молдаван. Українські села

глибоко вклинилися у Південну Буковину, а в окремих

місцевостях Північної Буковини розширилися молдавські

поселення. У період турецького й австрійського панування

між українцями і молдаванами склалися відносини дружби і

солідарності в боротьбі проти іноземних загарбників,

відбувалося взаємне збагачення культур, що виявлялося у

народній творчості, обрядах, звичаях обох народів.

Закарпатську Україну (історична назва території

сучасної Закарпатської області) з другої половини XI ст.

почали захоплювати угорські феодали, завершивши цей

11

процес лише в ХVІ ст. У 1526 р. Закарпаття разом з

Угорщиною опинилося під владою Австрії.1

Юридично австрійське панування в Закарпатті було

оформлене проголошенням у 1713 р. Карлом VI неподільності

земель Габсбурзької імперії, визнаної в 1721 р. усіма

Європейськими державами. У 1723 р. представницькі збори

Угорщини відмовилися від власної державності на користь

Австрійської імперії.

____________________________________________________________________

1 Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiїукраїнського державотворення. – К., 1995. – С.161.

2. Органи урядової адміністрації.

Австрійська монархія була багатонаціональною

державою, в якій у XVIII ст. - першій половині XIX ст.

спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту

законодавчої, виконавчої, військової і судової влади.

Польські, румунські й угорські поміщики ввійшли в тісний

контакт з австрійськими правлячими колами, використовуючи

австрійський державний апарат для збереження свого

панування. Більша частина західноукраїнських земель була

об’єднана в адміністративно-територіальну одиницю, яка

мала назву «Королівства Галичини і Володимерії з великим

князівством Краківським і князівствами Освенцімським і

Заторським».

12

Для ведення галицьких справ у Відні в 1774 р. була

створена Галицька надвірна канцелярія. її очолював

канцлер, який, по суті, виконував функції голови уряду.

Останній керувався двома принципами: по-перше, кожну з

націй, підлеглих австрійському пануванню, тримати в шорах

за допомогою решти націй, що перебували в такому самому

становищі; по-друге, і це взагалі є головним принципом

усіх абсолютистських монархій - спиратися на два класи:

феодальних землевласників і на могутніх грошових ділків,

урівноважуючи водночас вплив і силу кожного з цих класів

впливом і силою іншого. Об'єднання в межах однієї

провінції польських і українських земель сприяло

посиленню гноблення обох слов’янських народів

австрійським урядом.

Австрійський абсолютизм зберігав деякі зовнішні

форми станової організації. У 1775 р. у Галичині був

заснований провінційний становий, так званий постулатовий

сейм. Галицький становий сейм з дуже обмеженою

компетенцією скликався за потреби. Його головним

призначенням було подання прохань (постулатів)

імператору, а у 1782 р. його фактично було реорганізовано

у дорадчий орган при губернаторі. Сейм складався з

представників трьох станів:

13

1. Магнати - князі, графи і барони, та архієпископи

і інфулати (мали звання єпископа, але не управляли

єпархією); а також рицарство, тобто усі інші дворяни.

2. Духовенство.

3. Міські депутати – по 2 представники від

найбільших міст (а фактично цим правом користувався лише

Львів). Сейм обирав на 6 років свій виконавчий орган -

постійний Становий комітет з 7 членів – по 2 від

магнатського, рицарського і духовного станів і 1

представник міського стану.

Сесії сейму скликалися щорічно. Головував у сеймі

губернатор Галичини або один із членів сейму, призначений

імператором. Виконавчим органом сейму був постійний

комітет у складі семи депутатів, обраних сеймом зі свого

складу на шість років. Депутати приступали до виконання

своїх обов’язків тільки після затвердження їхніх

кандидатур імператором. Отже, галицький становий сейм був

покликаний слугувати тільки декорацією абсолютистських

порядків.1

У Галичині існувало губернське управління на чолі з

губернатором, наділеним досить широкими повноваженнями.

Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор

був керівником краю. Його діяльність суворо

контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним

від станового сейму і його виконавчого органу - станового

14

комітету (акти сейму в обов’язковому порядку вимагали

санкції імператора). До 1848 р. губернаторами Галичини

призначалися виключно австрійці. Таким чином, губернське

управління являло собою основний орган, що проводив

австрійську поміщицько-буржуазну політику в Галичині.

Після захоплення Галичини Австрією скасовувався

колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і

вводився новий, дещо відмінний від інших австрійських

провінцій, поділ на циркули і дистрикти. Спочатку

Галичина поділялася на шість циркулів у межах колишніх

польських

_________________________________________________________

___________1 Іванов В. Історія держави та права України. МАУП, Київ,

2002.- С. 147.воєводств (Белзький, Краківський, Люблінський,

Подільський, Сандомерський і Червоно-Руський), які, у

свою чергу, розпадалися на 18 дистриктів.

У 1782 р. поділ на дистрикти скасували, залишивши

поділ на 18 циркулів, які називалися також округами

(Бережанський, Бохенський, Вадовицький, Жешувський,

Жовківський, Злочівський, Коломийський, Львівський,

Перемишлянський, Самбірський, Сандецький, Станіславський,

Стрийський, Сяноцький, Тарновський, Тернопільський,

Чортківськийї Ясловський). У 1786 р. 19-м циркулом стала

Буковина, і лише у 1849 р. на вимогу буковинської

15

буржуазії вона відокремилася від Галичини в окремий край.

Циркули очолювали призначені імператором окружні

старости. До їхньої компетенції належали усі

адміністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею

і промисловістю, призов на військову службу тощо.

У 1846 р. було проведено новий адміністративно-

територіальний поділ, згідно з яким усю територію

Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися

староствами) на чолі зі старостами і начальниками

повітів.

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив

нанівець самоврядування в містах. У 1786 р. було

ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок

дріб’язкової урядової регламентації самоврядування тут

залишалося тільки обмежене право судочинства й управління

громадським майном. Однак і в цих питаннях державні

власті здійснювали свій контроль.

На території багатьох міст Західної України

створювалися «юридики» - ділянки, виключені з

підпорядкування міській владі і судочинству. Вони

підпорядковувалися окремим світським або духовним

феодалам.

Політичний лад західноукраїнських земель повністю

відповідав інтересам місцевих феодалів. Однак формування

адміністративного апарату в центрі і на місцях

16

здійснювалося майже виключно силами окупаційних властей.

Галичина, на думку деяких авторів, перетворилася в

Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати

впливовими чиновниками. «Туди потяглися, - писав великий

український мислитель Іван Франко, - довгі ряди німецьких

і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводнювали

край для служби, для хліба і кар’єри».

У першій половині XIX ст. розгалужений

адміністративно-бюрократичний апарат налічував близько 40

тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні

канцелярії і володарювали над населенням Галичини,

чисельність якого у 1846 р. становила 2438 тис. осіб.

Характерною особливістю було те, що австрійський

уряд не створив на західноукраїнських землях низової

ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях

передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий

спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох

кандидатів, обраних селом, війта. Однак компетенція

останнього була незначною, і якщо село налічувало не

менше 30 дворів, війт за виконання своїх обов’язків

звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим

органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені),

засновані у 1781 р. їх утримували поміщики, а на посаду

затверджували окружні старости. Мандатори формально були

державними чиновниками з повноваженнями від окружної

17

влади, а фактично - службовцями домінії, оскільки плату

одержували від поміщика. Влада мандатора мала

універсальний характер - вони збирали податки,

встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів,

виконували поліцейські функції, судили по першій

інстанції, користувалися правом тілесного покарання тощо.

В селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами», і

скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів,

а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні

можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян,

об’єктом їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку,

селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до

поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як

правило, скарги мали найнеприємніше наслідки для особи,

яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині

була скасована лише у 1856 р.1

_________________________________________________________

___________Історія держави і права України. Академічний курс у 2-х

томах. За ред. В.Я. Тація.- Т.1. Видавничий дім «Ін Юре», Київ,2000. – С. 223.

Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до

австрійської конституції 1849 р. і нового

адміністративно-територіального поділу для управління

окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв),

імператор призначав наділених широкими повноваженнями

намісників (до цього вони називалися губернаторами). У

18

вересні 1850 р. для Галичини та інших австрійських

провінцій було видано крайовий статут, який передбачав

поділ краю на три округи (Краківський, Львівський,

Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а

також центрального і крайового комітетів. Діяльність цих

органів ставилася під суворий контроль призначеного

імператором намісника. Поділ Галичини на три округи

передбачав поділ її населення на три групи за

національностями: Краківський округ - з польським

населенням, Львівський - з польським і українським

населенням і Станіславський - з українським населенням.

У зв’язку з воєнними і політичними подіями

австрійські власті встановлювали в окремих районах

західноукраїнських земель тимчасове правління з

надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної

Буковини з 1774 р. до 1785 р. управлялася військовою

владою. Воєнний стан вводився на окремих територіях і в

першій третині XIX ст.

Основними адміністративно-територіальними одиницями

Закарпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи:

Бережанська, Мармарошська, Ужгородська та Ужанська, на

чолі яких стояли чиновники - жупани, котрі призначалися

королем з вищої аристократії. У 40-х роках XIX ст.

канцелярії, що здійснювали політичне керівництво,

очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до

19

піджупанів, які підпорядковувалися наджупану, а також

міністерству внутрішніх справ. Жупи підрозділялися на

комітати управління, до яких входило 30 - 40 осіб

(окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирач

податків та ін.). Найнижчою посадовою особою був староста

села, який призначався феодалом. Після реформи (1764 -

1772 p.) старости обиралися на один рік.

Крім адміністративно-територіального поділу, в

Закарпатті існував і територіально-економічний - домінії.

Останні об’єднували землі з містами і селами, які

належали феодалу, церкві та державі. До складу домінії

входила система «ключів», які складалися з кількох

фільварків. Відомими були такі домінії, як Ужгородська,

Великобичківсько-Мармарошська (державна), Мукачево-

Чинадіївська домінія графа Шенборна та ін.

Органи поліції завданням охорону безпеки існуючого

ладу і встановлених порядків. У 1785 р. у Львові і

адміністративних центрах усіх інших коронних країв було

створено дирекції поліції, а у циркулах організовано

комісаріати поліції. З 1852 р. більшість справ про

проступки було передано на розгляд органів поліції.

Поліцією стало відати Міністерство внутрішніх справ.

Діяли поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна,

торгівельна тощо; тобто вона контролювала усі сфери життя

країни.

20

За Конституційною угодою 1867 р. була утворена

конституційна дуалістична Австро-Угорська держава:

Транслейтанія – Угорське королівство з Трансільванією,

Хорвато-Словенією і Закарпаттям, та Ціслейтанія – Австрія

з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом,

Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною

Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був

австрійський імператор, який водночас вважався угорським

королем, особа якого проголошувалась священною і

недоторканою; він також видавав санкцію на прийнятий

обома палатами австрійського парламенту закон. Увесь

апарат управління в Австрії і Угорщині складався і діяв

незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної

монархії, крім 3 спільних міністерств: військового,

закордонних справ і фінансів. Кожна з двох держав, що

увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і 2-

палатний парламент: Австрія – Рейхсрат, що складався з

верхньої палати панів і нижньої палати депутатів,

Угорщина – Сейм, що складався з верхньої палати магнатів

і нижньої палати депутатів. Для обговорення

загальнодержавних австро-угорських справ була створена

окрема представницька установа – Делегації з 60

представників від австрійського і 60- від угорського

парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат),

притому окремі коронні краї мали визначену кількість

21

представників у Делегаціях: Чехія – 10, Галичина – 7,

Буковина – 1.

Попри формальну конституційність Австро-Угорської

держави не передбачалось загальне виборче право. Верхня

палата панів Рейхсрату не обиралась, а призначалась

імператором з найвідоміших дворян імперії і верхівки

духовенства; кількість її членів становила 150-170 осіб,

з яких українців було лише 4. Нижня палата депутатів

Рейхсрату до 1873 р. обиралась не прямими виборами, а

Крайовими сеймами, а уведена у 1873 р. куріальна система

виборів обмежила коло виборців, притому українське

населення, яке становило 13% населення Австрії, у 1879 р.

посилало до парламенту лише 3 депутатів з 353, а у 1897

р. - 11 з 425. У 1907 р. в Австрії було запроваджене

загальне виборче право, яке, однак, не поширювалось на

жінок, військовослужбовців і молодь, віком до 24 років.

Австрійський уряд як вищий орган державного

управління утворювала Рада міністрів на чолі з прем’єр-

міністром, якого призначав імператор. У період між

сесіями парламенту Конституція надавала уряду право

видавати закони. Міністри формально відповідали перед

парламентом, а фактично лише перед імператором. Крім

міністрів, які відали окремими галузями управління, були

ще міністри «без портфеля», які не керували жодною

галуззю управління, а повинні були наглядати за

22

інтересами певного краю, зокрема у 1871 р. було створене

Міністерство для Галичини, до складу якого призначались

лише польські магнати Галицького краю, а у 1879 р. було

створене Міністерство для Чехії.

Уряду підлягала крайова влада, а їй - місцеві органи

державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв

крайовий начальник (у Галичині – намісник, у Буковині –

крайовий президент), призначений імператором і підлеглий

йому і уряду. Крайовим начальникам підпорядковувались

поліція (зокрема, політична – управління жандармерії),

крайові і повітові органи управління, управи міст. Вони

наглядали за пресою, спілками, готували списки виборців,

призначали більшість чиновників, боролись з усілякими

небажаними для уряду проявами тощо.1

Наміснику Галичини і крайовому президенту Буковини

підпорядковувались повітові старости, яких призначав

міністр внутрішніх справ. Вони діяли одноособово і до їх

відання належало адміністративне управління в економічній

сфері, у галузі народної освіти, охорони здоров’я,

поліції, а головним завданням їх було придушення

щонайменшого невдоволення австрійським пануванням – у їх

розпорядженні перебувала жандармерія, а за потреби вони

могли використовувати і військові частини, розташовані на

території повіту. У селах аналогічні функції виконували

23

війти, а у містах - бургомістри, яких призначали повітові

старости.

Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в

окремий коронний край. Уся територія Угорщини поділялась

на 71 жупу (область) і комітати. На початку ХХ століття

закарпатські землі складались з 4-х жуп: Ужанської,

Бережанської, Угочанської і Мармарошської. Влада у жупах

належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись на

адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за

населенням, збирали податки та інші платежі; іноді у

жупах скликались магнатсько-шляхетські збори. У комітатах

влада належала начальникам комітатських управлінь,

підлеглим жупній адміністрації. Низову адміністративну

одиницю становили села, які здійснювали самоврядування

через сільські представництва, постійними виконавчими

органами яких були сільські управління, очолювані

старостами, що підпорядковувались безпосередньо

начальникам комітатських управлінь. 2

_________________________________________________________

___________1 Історія держави і права України. Академічний курс у 2-х

томах. За ред. В.Я. Тація. Т. 1. Видавничий дім «Ін Юре», Київ2000. – С. 230.

2 Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і праваУкраїни. К. «Атіка». - 2001. – С. 124.

3. Органи самоврядування.

24

Поряд з урядовими органами адміністративного

управління в Галичині існували ще органи крайового і

місцевого самоврядування (крайовий сейм, повітові, міські

і сільські ради). Антидемократичний принцип австрійського

самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій

урядового управління і самоврядування. Якщо іноді органи

самоврядування і були більш демократичні, ніж урядові

органи, то вони однаково захищали усталені порядки і

всіма засобами підтримували інтереси держави. Органи

самоврядування перебували під контролем органів урядової

адміністрації. Тому ніяк не можна погодитись з

твердженням тодішніх австрійських і польських

правознавців (Р.Герніт, Е.Дубаневич, Л.Шпігель та ін.)

про існування в Галичині так званого дуалізму органів

урядової адміністрації і органів самоврядування, які

нібито нічим не були зв’язані між собою.

У 1861 р. у Львові був утворений Галицький крайовий

сейм, вибори до якого були нерівними для окремих

соціальних груп населення. По-перше, до складу

автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти –

митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге,

виборче право не було загальним і рівним. Усі виборці

розділялись на 4 курії, кожна з яких окремо обирала

депутатів до сейму строком на 6 років. До першої курії

25

входили великі землевласники, які сплачували принаймні

200 корон податків на рік. Вони становили лише 0,3% всіх

виборців, але обирали 27,3% усього складу сейму. Друга

курія була представлена торгово-промисловою буржуазією,

організованою в трьох торгово-промислових палатах - у

Львові, Кракові і Бродах. Вони обирали 19% всіх депутатів

сейму. На одного депутата припадало в середньому 39

виборців.1

До третьої курії входила велика міська буржуазія.

Однак виборчим правом користувались, в залежності від

сплачуваного податку, лише 2/3 її

____________________________________________________________________

1 Кульчицький В.С., Б.Й. Тищик Історія держави і права України.К.: «Атіка», - 2001. – С. 126.представників починаючи від найвище оподаткованих. Крім

того, незалежно від сплачуваного податку, виборчим правом

користувались особи, які мали відповідну освіту або

займали певні посади - духовенство, службовці, вчителі,

адвокати, лікарі та ін. Ця курія обирала 19,3% депутатів

і на одного депутата припадало 2 264 виборці. Якщо перші

три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то

вибори в четвертій, сільській курії були двоступеневі: на

500 так званих правоборців вибирався один, який мав право

голосувати за того чи іншого кандидата в депутати.

Становлячи 90,8% від загальної кількості виборців,

правоборці обирали 46% депутатів, тобто на одного

26

депутата в середньому припадало 8 764 виборці. До

четвертої виборчої курії входили селяни, які платили

безпосередні податки не нижче 8 корон. Інші виборчого

права не мали. По цій курії в переважній більшості

обиралися представники шляхти, рідше - сільського

духовенства та інтелігенції і дуже рідко - самі селяни.

Відкрите голосування давало надзвичайно великі

можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку

державно-адміністративного апарату, починаючи від

намісника і кінчаючи жандармами та лісовими і дорожніми

сторожами. Виборчі зловживання починалися звичайно з

того, що старости в повітах і війти по селах не

оголошували час проведення правоборів. Так, Мостиський

повітовий староста Петруський публічно заявив, хоча б і

на голову стали, не довідаються про час правоборів.

Золочівський повітовий староста Родер провів у Зборові

правобори тоді, коли всі ще спали. Війт с.Грушки

Тлумацькото повіту навмисно не повідомив своїх

односельчан про термін правоборів. У призначений день він

пішов нібито на базар в Тлумачі, але насправді бічними

стежками вернувся в село, а слідом за ним до сільської

канцелярії під’їхали декілька возів з двірськими слугами.

Тими ж бічними дорогами пробрався до села і виборчий

комісар Ковальський та почав проводити вибори. Але коли

збіглися селяни, комісар відклав вибори і хотів від’їхати

27

надісланим місцевим поміщиком фургоном. Проте селяни не

дозволили йому це зробити, за що і були притягнені до

судової відповідальності .

Перші проекти сеймової виборчої реформи відносяться

до 1902 року. Особливої гостроти набрало це питання з

1907 р., тобто від моменту демократизації виборчого права

до рейхсрату. Проте новий виборчий закон до галицького

сейму в зв’язку з вибухом першої світової війни не був

запроваджений у життя. Кількісний склад галицького сейму,

визначений крайовим статутом і положенням про вибори від

26 лютого 1861 р., проіснував з незначними змінами аж до

1914 р. На підставі ст. 3 початкової редакції статуту

сейм складався з 9 вірилістів: 3 львівських архієпископів

(греко і римо-католицького та вірменського обрядів), 4

єпископів (2 перемиські, 1 станіславський і 1

тарновський) та двох ректорів університетів (Львівського

і Краківського); всі інші депутати обиралися в куріях:

великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3,

міст – 20 і сільських общин – 74 (всього 150 чоловік).

Наприкінці існування галицький сейм налічував

161члена і складався з 12 вірилістів та 149 депутатів,

обраних в куріях. У національному відношенні депутати

галицького сейму були переважно поляками. Так, у 1910 р.

тут було тільки 13% українських депутатів (21 чоловік). У

1913 році вдалося підвищити представництво українців до

28

31, що становило лише п’яту частину всіх депутатів сейму.

Новий виборчий закон, прийнятий в лютому 1914 р., з 228

мандатів депутатів, що передбачалися, 62 (27,2%) віддавав

українцям .

Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях

сейму здійснювалось крайовим маршалком або його

заступником. Обидва призначалися імператором. Крайовим

маршалком, як правило, був поляк, а його заступником,

звичайно, львівський греко-католицький митрополит.

Пропозиції щодо кандидатів на ці посади вносив у Раду

міністрів намісник. Питання компетенції і порядку роботи

галицького сейму нормували крайовий статут 1861 р. і

тимчасовий регламент 1865 р., які пізніше частково

змінювались. Вся діяльність сейму була підпорядкована

центральній владі, він був частиною колоніального апарату

Австро-Угорської монархії, і його постанови, хоч і мали

характер дрібних актів, повинні були в обов’язковому

порядку затверджуватись імператором і, таким чином,

фактично являли собою акти імперської волі. Сейм

скликався на чергові сесії за розпорядженням імператора

один раз на рік у Львові. Імператору належало право

закрити або навіть розпустити сейм у будь-який час і

призначити нові вибори - право, яким він часто

користувався. Головним у законодавчій діяльності сейму

були дрібні господарські справи. Крім того, сейм

29

формально здійснював контроль над діяльністю намісника.

Однак межі і можливості цього контролю були сильно

обмежені. Юридичної відповідальності намісника перед

сеймом не існувало. Він сам або призначені ним урядові

комісари брали участь у роботі сейму, контролюючи таким

чином його діяльність. У намісництві підготовлялися і

направлялися до сейму урядові законопроекти. Прийняті

сеймом закони через намісника з його висновком

передавалися на затвердження імператору.

Бюджетні права галицького сейму, що знаходився у

повній фінансовій залежності від віденського парламенту,

були дуже мізерні і зводилися до накладання додатків до

безпосередніх державних податків, що були майже єдиним

джерелом прибутків, якими розпоряджався сейм. Таких

високих податків, як в Галичині, не було в цілій Австрії.

До безпосередніх державних податків населення доплачувало

в середньому 72–78% крайового додатку, в той час як,

наприклад, крайовий додаток Нижньої Австрії становив лише

28% безпосередніх податків. У 1892 р. додатки до

безпосередніх державних податків удвоє перевищували

загальну. 1

Водночас сейм, охороняючи інтереси панівної нації,

намагався нав’язати більшість фінансових обов’язків

українській частині Галичини. Сплати до так званого

індемнізаційного фонду на потреби краю розподілялися

30

непропорційно. Східна Галичина з населенням понад 4 млн.

повинна була у

_________________________________________________________

___________1 Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред.

В.Смолiя. – К., 1995. – С. 261-264.

1867 р. сплатити 2 043 180 корон, тоді як Західна, з

населенням 3 млн. - лише 1009 159. Виконавчим органом

галицького сейму був крайовий комітет (виділ). Він

утворювався під керівництвом маршалка (він же і голова

сейму) з шести обраних сеймом членів, які стояли на чолі

6 департаментів і з допомогою численного бюрократичного

апарату керували роботою багатьох відділів, бюро і

комісій. У галузі місцевого самоврядування сейм і

крайовий комітет здійснювали нагляд за повітовими,

міськими і сільськими радами та їх виконавчими органами.

Повітові ради обиралися строком на 6 років і складалися з

26 депутатів, обраних мешканцями повіту по чотирьох

куріях. Вибори проводилися під сильним тиском з боку

місцевих урядових органів і обрані депутати були майже

виключно поляками. Наприклад, у складі Турківської

повітової ради 24 депутати були поляками і лише 2

депутати були українцями, тоді як повіт складався на 90%

з українців і лише 10% – польсько-єврейського населення.

В компетенцію повітових органів самоврядування

входили питання чисто господарського значення, які

31

відносилися до даного повіту - це шляхи сполучення

місцевого значення, боротьба з падежем худоби і з

шкідниками сільського господарства, піклування про

місцеву торгівлю і промисловість, народну освіту, народне

здоров’я і т.п. Вони не мали примусової влади, не мали

можливості виконувати свої рішення через залежні від них

органи і повинні були діяти через повітового старосту.

Рішення повітових рад у багатьох питаннях вимагали

затвердження вищестоящих органів. Основними прибутками,

якими розпоряджалися повітові ради, були додатки до

безпосередніх податків, але їх розмір не міг перевищувати

20%. У противному разі вимагалася згода крайового сейму,

який за допомогою крайового комітету здійснював нагляд за

діяльністю повітового «представництва».

Виконавчим органом повітової ради був повітовий

комітет, який складався з голови (ним був звичайно

повітовий староста), заступника голови і 5 членів та їх

заступників. Органи самоврядування були поставлені під

суворий контроль з боку урядових органів. Так, повітовий

староста міг зупинити виконання будь-яких рішень

повітової ради під приводом їх невідповідності до законів

держави або недоцільності, а намісникові належало право

розпуску громадських і повітових рад. Вони, правда, могли

оскаржити свій розпуск перед міністерством, але подача

скарги не припиняла виконання рішення про розпуск і, як

32

підтверджувала практика, ніколи не давала бажаних

результатів. І навпаки, нерідко, як свідчать інтерпеляції

депутатів сейму, були випадки, коли під покровительством

повітового старости і всупереч волі селян війт і

громадська рада виконували свої функції 8, 10, 12 і

більше років. 1

Міські і сільські ради вибиралися мешканцями міст і

сіл при наявності майнового цензу по трьох виборчих

групах. Автоматично входили до складу рад поміщики.

Виконавчим органом рад були обрані ними міські і сільські

управи (в більших містах магістрати). Бурмістри в містах

і війти по селах затверджувались міськими старостами. У

Львові за статутом від 14 жовтня 1870 р. обиралися (при

наявності майнового цензу) міська рада, яка була в

національному відношенні польською. Її виконавчим органом

був магістрат на чолі з президентом міста, який обирався

радою строком на 6 років і затверджувався імператором.

Президентові міста були надані права повітових старост,

він підлягав безпосередньо галицькому намісництву і був

фактично урядовим чиновником.

33

_________________________________________________________

___________1 Музиченко П. Історія держави і права України // Навчальний

посібник. Видання 2-ге. Київ, «Знання». - 2000. – С.137-143.

4. Характеристика права західноукраїнських земель у

складі Австро-Угорської монархії.

На територію західноукраїнських земель поступово

поширювалась чинність австрійського права, однак

внаслідок багатонаціонального характеру Австрійської

монархії у правовій системі держави тривалий час не було

єдності. Проте, ще до загарбання західноукраїнських

земель Австрією проводились певні заходи щодо об’єднання

цивільного права різних австрійських провінцій.

Особливо пожвавилась робота над кодифікацією

цивільного та інших галузей права в останній чверті 18

ст., причому кодифіковані збірники проходили апробацію у

Галичині, а відтак їх чинність поширювалась і на інші

австрійські провінції. У 1772 р. була створена комісія

для переробки проекту Цивільного кодексу, яка аж у 1785

р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми

про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку

імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом

1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс

34

був запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній

Галичині; відповідно, припинило дію старе польське

феодальне право. Та лише у 1811 р. після кількох

переробок був затверджений і з 1812 р. уведений у дію

Австрійський цивільний кодекс. Він мав 1502 статті і

поділявся на 3 частини: вступ - загальні положення про

цивільний закон,

І частина - про особові права;

ІІ частина - речові права;

ІІІ частина - спільні положення про особові і речові

права.

Його джерелами були: пандектне право, тобто

пристосоване до капіталістичних відносин римське право,

Прусське земське уложення 1794 р. і провінційне право

деяких австрійських країв. Цей кодекс був модернізованим

нормами капіталістичного права магнатсько-шляхетським

зводом законів. З деякими змінами, внесеними у роки

першої світової війни, він продовжував діяти на території

Галичини і після її включення до складу Польщі - аж до

прийняття Польського кодексу зобов`язань 1933 р.

Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763

р. в Австрії був затверджений Кодекс вексельного права з

53 статей, який регулював питання кредиту. Його чинність

у 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де

вексельні справи регулювались звичаєвим правом.

35

Майже водночас з підготовкою Цивільного кодексу

розпочалась робота над складанням Цивільного

процесуального кодексу, який вступив у дію у 1781 р., а

пізніше був перероблений і введений у дію як Галицький

цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796

р. і Східній Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617

статей, які регулювали усі стадії цивільного процесу -

від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1825

р. був розроблений новий проект Австрійського цивільного

процесуального кодексу, який імператор не затвердив, та

пізніше були уведені в дію його окремі розділи -

адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію

судів 1852 р., закон про судочинство у безспірних справах

1854 р. тощо. Новий Австрійський цивільний процесуальний

кодекс було затверджено у 1895 р., і він діяв до розпаду

Австро-Угорщини. 1

Робота над кодифікацією кримінального права почалась

у 1768 р., коли імператрицею Марією-Терезією було

затверджено Австрійський кримінальний кодекс (Терезіана).

Він складався з 2 частин: процесуального і матеріального

права; і передбачав дуже жорстоку систему покарань, а

процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням

тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у

Галичині в частині матеріального права, а був

запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права. У

36

1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право

допускати свідками жінок і євреїв.

Імператор Йосиф ІІ у 1786 р. затвердив Загальну

судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально

регламентувала порядок розгляду судами справ, подавала

зразки процесуальних документів і форми бланків для

судової статистики, а відтак, була своєрідним

Процесуальним кодексом.

____________________________________________________________________

1 Кульчицький В.С., Б.Й. Тищик Історія держави і праваУкраїни. К.: «Атіка», 2001. – С. 145.

У 1787 р. був виданий новий Австрійський

кримінальний кодекс про злочини та їх покарання

(Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного

кримінального права, та у цілому був феодальним кодексом.

Він встановлював суворі покарання, але скасовував смертну

кару; уперше в історії австрійського кримінального права

він поділив злочинні дії на кримінальні злочини, які

розглядали суди, і тяжкі поліційні проступки, які

розглядали адміністративні органи.

На апробацію був запроваджений у Західній Галичині у

1796 р. і Східній Галичині у 1797 р. Кримінальний кодекс,

підготований австрійським юристом Й.Зонненфельсом, який у

1803 р. із незначними змінами був уведений у дію у всій

Австрії (Францішкана). Він складався з 2 розділів -

матеріального і процесуального права. Він встановив

37

смертну кару за деякі злочини, щоправда, імператор у

порядку помилування здебільшого замінював смертні вироки

позбавленням волі. У 1852 р. цей кодекс був переглянутий

і виданий у новій редакції, в якій діяв у Галичині аж до

введення там Польського кримінального кодексу 1932 р.

Кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і

проступки, і, відповідно, поділявся на 2 частини - про

злочини і проступки. За вчинення злочину він передбачав

смертну кару через повішення або тюремне ув’язнення на

різні строки, а за проступки - грошові покарання, арешт

до 6 місяців, тілесні покарання, які були скасовані в

Австрії у 1867 р., заборону проживати у даній місцевості

тощо; притому, повністю звільнялись від кримінальної

відповідальності лише діти, віком до 10 р.; кодекс

передбачав також застосування його статей за аналогією.

Цей кодекс був доповнений у 1855 р. Військовим

кримінальним кодексом, який посилив відповідальність

військовослужбовців за державні злочини, а також іншими

законами, та поза тим залишався застарілим.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини

відобразився дуалістичний характер держави - Кримінальний

кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, у т.ч. у Галичині і

Буковині, а в Угорщині було видано Угорське кримінальне

положення про злочини і проступки 1879 р., чинність якого

поширювалась і на Закарпаття. Натомість, цивільне право в

38

Угорщині не було кодифіковане, а складений наприкінці 19

ст. проект Цивільного кодексу не був затверджений.

Процесуальна частина Кримінального кодексу 1803 р.

діяла до 1853 р., коли було прийнято окремий Закон про

кримінальне судочинство, який запровадив частково

гласність процесу, але не допускав участі громадськості у

здійсненні правосуддя. У 1852 р. більшість справ про

проступки було передано на розгляд органів поліції.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив

основним демократичним принципам судочинства, тому у 1869

р. був доповнений Законом про суди присяжних, а у 1873 р.

був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс,

який із незначними змінами проіснував аж до розпаду

Австро-Угорщини. Він встановив усність і гласність

процесу, допустив участь громадськості, тобто суду

присяжних, у розгляді тяжких злочинів, закріпив ідею

вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

У 1912 р. був уведений у дію Військовий кримінально-

процесуальний кодекс, а поза тим, військові суди

розглядали справи на підставі застарілого Терезіанського

кодексу 1768 р.

Цивільне право (Загальне цивільне уложення

Австрійської імперії 1811р.)

39

Права осіб стосуються особистих властивостей і

взаємин та сімейних відносин. Кожна людина має природжені

права, тому вважається особою, а відтак рабство чи

кріпацьке становище не допускаються. Повне користування

цивільними правами набувається шляхом громадянства, яке

надається дітям австрійського громадянина через

народження.

Особи, що не досягли зрілості, душевнохворі та ті,

які з інших причин неспроможні самостійно здійснювати

свої права, перебувають під особливим захистом законів.

До них належать: діти віком до 7 р., малолітні віком до

14 р. і неповнолітні віком до 24 р.; навіжені, божевільні

і слабоумні, які не здатні усвідомлювати наслідки своїх

вчинків; оголошені судом марнотратними, внаслідок чого їм

заборонено подальше управління своїм майном; а також

відсутні і общини. Ненароджені діти з моменту їхнього

зачаття мають право на захист законів - щодо наданих їм

прижиттєвих прав вони вважаються народженими, але

мертвонароджена дитина щодо надаваних їй прижиттєвих прав

визнається такою, що взагалі не була зачата, притому у

разі сумнівів щодо новонародженого презюмується

народження живої дитини, а народження мертвої дитини

повинно доводитись. 1

Речове право. Речі - все, що слугує людині для

використання. Речі, що перебувають на території держави,

40

становлять державне і приватне майно. Приватне майно

належить окремим чи юридичним особам, товариствам чи

цілим общинам (громадам). Безгосподарні речі - які надані

усім членам держави для привласнення. Загальне (публічне)

надбання - речі, надані усім членам держави лише для

користування: шляхи, річки, приморські гавані і морські

береги. Державне майно - те, що призначене для покриття

державних потреб: монетна, поштова та інші регалії,

казенні маєтки, рудники, соляні копальні, податки і мита.

Общинне надбання становлять речі, які слугують кожному

члену певної общини для користування;а общинне майно

становлять речі, доходи з яких призначені для покриття

общинних витрат. 2

Речі поділяються за властивостями на тілесні і

безтілесні, рухомі і нерухомі, споживні і не споживні,

оцінювані і не оцінювані.

Тілесні речі - які сприймаються органами чуттів, а решта

- безтілесні: право полювати, рибалити та усі інші права.

Рухомі речі - які без їх пошкодження здатні до пересування

на місцевості, а решта - нерухомі. До нерухомих належать

також рухомі речі, які за законом чи з волі власника

становлять приналежність нерухомої речі, тобто

перебувають у постійному зв’язку з нею: 1) приріст речі,

поки він не

41

_________________________________________________________

___________ 1 Історія держави і права. У 2-х частинах за ред. А.Й.

Рогожина. Частина 1. - Київ «Ін Юре». - 1996. – С. 112.2 Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. - Т.I. / Пiд ред.В.

Смолiя. – К., 1995. – С. 263.

відокремлений від неї - трава, дерева, плоди і усі

придатні до використання речі, вирощені на поверхні

землі, залишаються нерухомим майном, поки не відокремлені

від землі; риба у ставку і дич у лісі лише тоді стають

рухомими речами, коли риба зловлена, а дич спіймана чи

вбита; 2) придаткові речі, без яких головна річ не може

використовуватись чи які закон або власник призначив для

постійного використання при головній речі - зерновий

хліб, дрова, корм для худоби та інші вже зібрані речі, а

також уся худоба і усі приналежні до нерухомого маєтку

знаряддя й інструменти, оскільки вони необхідні для

подальшого ведення господарства; а також те, що збудовано

на землі назавжди - будинки та інші будівлі з повітряним

простором над ними по підвісній лінії, усе, що

прикріплено до землі, стіни чи прибито цвяхами (пивоварні

і горілчані котли, вироблені у стіні шафи), та речі,

призначені для постійного використання чогось цілого

(канати, ланцюги, пожежні інструменти і т.п.). Права

вважаються рухомими речами, якщо вони не пов’язані з

володінням нерухомою річчю чи не оголошені за законом

42

нерухомістю; причому боргові зобов’язання не

перетворюються у нерухоме майно внаслідок забезпечення їх

нерухомістю.

Споживні речі - які без їх зруйнування чи знищення не

приносять необхідної користі; не споживні речі - які

внаслідок їх зруйнування чи знищення втрачають свою

користь. Оцінювані речі - вартість яких може бути

визначена шляхом порівняння з іншими, перебуваючими в

обігу речами; до них належать також особисті послуги,

фізична і розумова праця. Не оцінювальні речі - вартість

яких не може бути визначена шляхом порівняння з іншими,

перебуваючими в обігу речами.1

Речові права - права, які належать особі на якусь річ

незалежно від інших осіб. До речових прав належать: право

володіння, власності, застави, сервітуту, спадкування.

_________________________________________________________

___________1 Музиченко П. Історія держави і права України // Навчальний

посібник. Видання 2-ге. Київ, «Знання». - 2000. – С. 289.

Право власності. Власність особи - усе, що їй

належить, усі її тілесні і безтілесні речі. Право

власності - це влада розпоряджатися природою і вигодами

якоїсь речі на власний розсуд і усувати від цього будь-

кого іншого. Предмет права власності становлять усі речі.

Власність може бути набута на правовій підставі і

43

законним способом. Способом набуття власності є

привласнення безгосподарних речей, шляхом якого особа

оволодіває безгосподарною річчю з наміром чинити з нею як

зі своєю власною, притому правовою підставою такого

привласнення є свобода оволодівати безгосподарними

речами. Особа, яка врятувала чужу рухому річ від

неминучої втрати чи зазублення, вправі вимагати від

власника, повернення речі, відшкодування понесених витрат

і відповідної винагороди не більше 10%. Способом набуття

власності є також приріст - тобто, усе, що походить від

речі чи знову до неї приєднується, якщо воно не передане

власнику іншою особою; приріст здійснюється природно,

штучно чи спільно природою і штучно. Також власність

набувається шляхом передачі речі законним способом одним

власником іншому. Також власність набувалась шляхом

набутної давності.

Позовна давність - це втрата певного права, яке

упродовж передбаченого законом строку не було здійснене.

Набуте за давністю право - те, яке, будучи погашене

давністю, водночас на підставі законного володіння

переходить до іншої особи;спосіб набуття такого права -

це набутна давність.

Позовна і набутна давність стосуються всіх приватних

осіб, які здатні самостійно здійснювати свої права; щодо

осіб, перебуваючи під опікою чи піклуванням, щодо церков,

44

общин та інших юридичних осіб, щодо управителів

громадським майном та безвісти відсутніх давність

застосовується з певними обмеженнями. Речі, які можуть

набуватися будь-яким способом, можуть набуватись і

внаслідок набутної давності;це не стосується речей, якими

неможливо володіти за їх властивостями чи в силу закону,

а також речей, які не відчужуються. Відповідно, права, що

належать лише главі держави, не можуть набуватися і

погашатися давністю;інші права, що належать не виключно

лише главі держави, можуть набуватися й іншими

громадянами за давністю. Взаємні права подружжя, батьків

і дітей не є предметом набутної давності. Право людини на

власні дії і на свою власність не підлягає давності, крім

випадків, коли за законом нездійснення цих прав упродовж

певного часу призводить до їх втрати;якщо ж особа

забороняла чи перешкоджала іншій у користуванні цими

правами, то вона отримує право на таку заборону чи

обмеження з часу, коли інша особа підкорилась їй, і за

наявності законних підстав особа отримує позовну і

набутну давність на ці права.

Право власності на рухому річ набувається за

давністю 3-річного законного володіння; право власності

на нерухому річ, володіння якою підтверджують документи

та реєстраційні записи, набувається за давністю 3-річного

законного володіння, а володіння якою підтверджують

45

судові акти – за 30-річною набутною давністю. Сервітути

та інші особливі права, здійснювані на чужій землі,

набуваються за давністю, як і право давності: за

реєстраційними записами - через 3 роки, а за відсутності

письмового підтвердження - через 30 років. Набутна

давність щодо державного майна за підтверджуючими

документами становить 6 років, а за відсутності письмових

документів - 40 років. В разі перебування власника за

межами провінції, в якій знаходиться річ, час його

відсутності обчислюється для отримання права набутної і

позовної давності удвічі скорочено, тобто один рік

відсутності володільця вважається 6 місяцями давності

володіння річчю; але тимчасова відсутність володільця не

більше як 1 рік не скорочує строку давності володіння;

притому сукупний строк відсутності володільця не повинен

перевищувати 30 років. Особа, яка набула рухому річ від

неправильного чи недобросовісного володільця або з

невідомого джерела, набуває право власності на неї після

спливу подвійного строку давності. 1

Оскільки набутна давність містить у собі й позовну,

відповідно вони тривають одночасно, але для позовної

давності досить лише не користування

_________________________________________________________

___________1 Музиченко П. Історія держави і права України // Навчальний

посібник. Видання 2-ге. Київ, «Знання». - 2000. – С. 291.

46

певним правом іншою особою упродовж 30 років, незалежно

від наявності підтверджуючих документів у реального

володільця. Зобов’язання, що випливають з сімейного права

та особистих майнових прав, а також з права вільно

розпоряджатися своєю власністю, не підлягають позовній

давності. Володіння ввірителем закладом, а також право

боржника викупити свій заклад не підлягають давності.

Позовна давність щодо заповідального розпорядження,

дарування, оплатного договору, розподілу спільного майна,

а також щодо договорів, укладених під страхом чи

внаслідок помилки, становить 3 роки. Позовна давність за

правом сервітуту - 3 роки. Позовна давність за

зобов’язанням відшкодування шкоди – 3 роки з часу, коли

потерпілому стало відомо про заподіяну шкоду, та 30

років, якщо потерпілому не було відомо про шкоду або вона

була заподіяна внаслідок злочину. Позовна давність щодо

особистої образи словом, листом чи жестами - 1 рік, а

дією - 3 роки.

Право застави - це надаване ввірителю речове право

отримати з якоїсь речі вигоди, якщо зобов’язання не буде

виконане у певний строк. Річ, на яку ввірителю належить

це право, - застава. Заставою може бути будь-яка річ, що

перебуває в обігу, притому рухома річ - це ручний заклад,

а нерухома - іпотека чи поземельна застава. 1

47

Право сервітуту - коли власник зобов’язаний на

користь іншої особи щось терпіти (зазнавати певних

незручностей) чи чогось не робити (зазнавати певних

обмежень) щодо своєї речі. Право сервітуту щодо володіння

нерухомим маєтком - поземельний сервітут, усі решта -

особисті сервітути. Поземельні сервітути передбачають 2

володільців землі, з яких одному як зобов’язаному

належить зобов’язаний маєток, а іншому, який має право, -

панівний маєток.

Залежно від сільськогосподарського чи іншого

використання панівного маєтку розрізняють сільські і

будинкові сервітути. До будинкових сервітутів належать:

_________________________________________________________

___________1 Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. –

Тернопiль, 1995. – С. 148.

- право користуватись чужою будівлею як опорою для своїх

забудов;

- укріплювати у чужій стіні балки чи канати;

- зробити у чужій стіні вікно - незалежно чи для

освітлення, чи для краєвиду;

- будувати дах чи балкон над повітряним простором сусіда;

- проводити дим через трубу сусіда;

- спускати воду з даху на чужу землю;

- відводити рідини на землю сусіда.

48

Внаслідок цих та подібних будинкових сервітутів

володілець будинку отримує право робити що-небудь на

землі свого сусіда, а той зобов’язаний терпіти це.

Внаслідок інших будинкових сервітутів володілець

зобов’язаний не робити чогось такого, що він зазвичай

вправі робити:

- не збільшувати висоти свого будинку;

- не зменшувати висоти свого будинку;

- не позбавляти панівного будинку світла і повітря;

- не позбавляти панівного будинку краєвиду;

- не відводити стік води з даху свого будинку від землі

сусіда, якому стік може бути корисним для зрошення його

саду чи для наповнення його водосховища тощо.

До сільських сервітутів належать:

1) право переходу, перегону худоби чи проїзду чужою

землею;

2) право черпати воду, напоювати худобу, відводити і

підводити воду;

3) право сторожувати і випасати худобу;

4) право рубати ліс, збирати обсохлі гілки і хмиз,

збирати жолуді, згрібати листя;

5) право полювати, рибалити, ловити птицю;

6) право дробити каміння, копати пісок, гасити вапно.

Особисті сервітути: необхідне особисте користування

річчю, володіння з правом використання, проживання.

49

Право спадкування. Спадкове майно - сукупність прав

і зобов’язань померлого, які не мають суто особистого

характеру. Право спадкування - виключне право вступити у

володіння усім спадковим майном чи його певною частиною.

Право спадкування настає лише по смерті спадкодавця; якщо

майбутній спадкоємець помре раніше спадкодавця, то він не

може передати своїм спадкоємцям право спадкування, ще не

набуте ним. Спадкування за законом повністю чи частково

відбувається, якщо померлий не залишив дійсного

заповідального розпорядження чи розпорядився не щодо

усього свого майна, або якщо наділив не у належному

розмірі тих осіб, яким за законом був зобов’язаний

залишити спадкову частку, або ж якщо призначені

спадкоємці не можуть чи не бажають прийняти спадок.

Спадкоємцями за законом є ті, хто перебуває зі

спадкодавцем у найближчій ліній спорідненості за законним

походженням.

Особисто-майнові права. Особисто-майнові права -

права на якусь річ, які виникають лише стосовно певних

осіб на підставі закону чи з прийнятих ними на себе

зобов’язань. Особисто-майнові права, за якими одна особа

зобов’язана щось вчинити на користь іншої, ґрунтуються

або безпосередньо на законі, або на договорі, або на

заподіяній шкоді.

50

Божевільні і діти віком до 7 років не можуть

вступати у зобов’язальні відносини, а неповнолітні та

повнолітні, які не можуть самостійно вступати у

зобов’язання (обмежені у дієздатності), можуть укладати

договори зі згоди батька або представника (опікуна чи

піклувальника) та суду. Підстави недійсності договору -

укладення його внаслідок помилки, під страхом, оманою, а

також якщо предмет договору буде вилучений з обігу до

його передачі стороні договору. Договір укладається усно

чи письмово, судовим чи позасудовим порядком, при свідках

чи без. Договори виконуються у час, місці і способом,

визначеними сторонами.

Види договорів.

Договір дарування - за яким особі надається річ

безоплатно;притому договір вважається укладеним з моменту

передачі речі (при усному укладенні договору) або з

моменту укладення письмового договору про передачу речі.

Договір поклажі - за яким особа приймає на зберігання

чужу річ; причому договір вважається укладеним з моменту

передачі речі (а не з моменту усної домовленості).

Поклажоутримувач не набуває ні права власності, ні

володіння, ні користування, а лише утримує (держить) річ

із зобов’язанням оберігати її від шкоди та повернути по

спливу домовленого строку у тому стані, в якому прийняв

її, причому з усіма приростами. Поклажодавець

51

зобов’язаний відшкодувати поклажоутримувачу заподіяну з

його (поклажодавцю) вини шкоду і витрати, здійснені для

збереження речі чи для збільшення постійних доходів від

неї.

Договір ссуди - за яким особі передається непоживна річ

лише для безоплатного використання на певний строк;

притому договір вважається укладеним з моменту передачі

речі. Без згоди ссудоутримувача ссудодавач не вправі

витребувати передчасного повернення йому речі, аналогічно

ссудоутримувач без згоди ссудодавача не вправі передчасно

повертати йому річ.

Договір позики. Предметом грошової позики можуть бути

монети, паперові гроші, публічні відсоткові папери. У

разі зміни вартості позичених грошей боржник повинен

повернути позику рівноцінно тій вартості, яку він

позичав. При позиці інших споживних речей (крім грошей)

позикодавець може обумовити повернення їх у тій же

кількості, того ж роду і якості, на що не вплине

підвищення чи зниження цін у час дії договору. Дозволено

нараховувати 6% річних на позику без застави і 5% річних

на позику із заставою. 1

Договір купівлі - за яким річ надається іншій особі за

певну суму грошей; притому право власності на річ

набувається лише з моменту її передачі. Купівельна ціна

сплачується готівковими грішми. Якщо річ відчужується

52

частково за гроші, а частково за іншу річ, то договір

вважається купівлею чи

_________________________________________________________

___________1 Музиченко П. Історія держави і права України // Навчальний

посібник. Видання 2-ге. Київ, «Знання». - 2000. – С. 298.

міною залежно від того, більше чи менше сплачено грошей

порівняно з ціною відданої речі (при сумі грошей рівній

ціні речі договір вважається купівлею). Для визначення

ціни відчужуваної речі може слугувати ціна, визначена при

попередньому її відчуженні, або середня ринкова ціна;

якщо ж на товари існує такса, то продавець не вправі

завищувати ціну речі. Продавець зобов’язаний зберігати

річ до моменту її передачі покупцю, а покупець

зобов’язаний прийняти річ негайно чи у домовлений час,

сплативши купівельну ціну готівковими грішми. Якщо

продавець передає річ покупцю без сплати ним купівельної

ціни, річ вважається проданою у кредит, притому право

власності на неї негайно переходить до покупця.

Особливі умови договору купівлі: збереження за

продавцем права викупу проданої речі, право зворотного

продажу речі покупцем продавцю, право переважної купівлі

продавцем проданої речі, продаж речі під умовою

випробування, право продавця вибору кращого покупця,

право продавця доручення продажу.

53

Купівля речі з правом випробування - річ не

переходить у власність до покупця до сплати її ціни,

притому упродовж строку випробування покупець вважається

ссудоприймачем, а якщо строк випробування у договорі

купівлі не вказано, то для рухомих речей він становить 3

дні, а для нерухомих – 1 рік.

Право вибору кращого покупця - належить продавцю, якщо

річ ще не передана, а лише домовлено з одним покупцем про

її продаж; якщо річ вже передана, то договір купівлі

припиняється при появі кращого покупця у вказані у

договорі строки, а якщо строк не вказано, то у строк,

встановлений для купівлі з випробуванням. При припининені

договору купівлі в разі появи кращого покупця вигоди від

речі і грошей взаємопокриваються, притому щодо покращення

чи погіршення стану речі перший покупець вважається

добросовісним володільцем. 1

____________________________________________________________________

1 Історія держави і права у 2-х частинах за ред. А.Й.Рогожина. частина 1. Київ «Ін Юре», 1996. – С. 129.

Оплатний договір особистих послуг (найм послуг) - коли

наймач зобов’язується надати послуги чи здійснити роботи

за певну винагороду. Якщо винагорода не передбачена ні

договором, ні законом, то встановлюється судом.

Наймодавець може відмовитись від договору при суттєвих

недоліках твору, які роблять його непридатним до

54

використання чи прямо суперечать домовленому; якщо ж

прийме цей твір, то може вимагати виправлення чи

відшкодування шкоди, зокрема не сплатити певну частину

винагороди. Наймодавець може не прийняти не виконаний у

строк твір або вимагати відшкодування. Наймач отримує

відшкодування в разі прострочення наймодавцем надання

йому можливостей для виконання замовленого. Винагорода

сплачується після виконання робіт, якщо ж робота

здійснюється почастинно чи построково або потребує

додаткових затрат, то наймач може вимагати сплати частини

винагороди попередньо та відшкодування затрат.

Ризикові договори - за якими обіцяється і приймається

якась очікувана, але невідома вигода; це оплатні або

безоплатні договори, залежно від обіцянки відшкодування.

До них належать: парі, гра, лотерея; всі договори купівлі

та інші договори, предметом яких є очікувані права чи

майбутні, ще невідомі речі; пожиттєва рента; громадські

пенсійні установи; договори страхування і бодмерейні

договори. За цими договорами не допускається спір щодо

збитків більше, як на половину ціни.1

Договір пожиттєвої ренти - коли особі за гроші або за

річ, оцінену у грошовій формі, обіцяно певну щорічну

виплату упродовж життя певної особи. Рента виплачується

наперед за чверть року.

55

Договір страхування - коли особа приймає на власний

ризик шкоду, якої може зазнати інша особа не з власної

вини, і обіцяє за певну ціну надати їй обумовлену

винагороду. За цим договором страхувальник відповідає за

випадкову шкоду, а застрахований за обіцяну ціну.

Бодморейний договір – стосується морського страхування.

_________________________________________________________

___________1 Історія держави і права. У 2-х частинах за ред. А.Й.

Рогожина. Частина 1. - Київ «Ін Юре», 1996. – С. 134.Право на відшкодування шкоди.

Шкода - це будь-які збитки, заподіяні майну, правам

чи самій особі. Від шкоди відрізняється неотримання

очікуваного прибутку. Шкода спричинюється внаслідок

протизаконної дії чи недбалості іншої особи або випадку.

Протизаконне пошкодження заподіюється умисно або з

необережності. Доведення відсутності вини у заподіянні

шкоди покладається на зобов’язану до відшкодування за

договором чи законом особу. За протизаконно заподіяну

шкоду відповідають усі, хто будь-яким чином сприяв цьому

(пособництвом, приховуванням, наказами, погрозами тощо).

Притому, якщо шкода заподіяна з необережності і якщо

можливо визначити розмір співучасті у ній кожного, то

кожен відповідає лише в межах своєї участі; якщо ж шкода

заподіяна умисно або якщо неможливо окремо визначити

участь кожного у ній, то співучасники відповідають

56

солідарно, а той, хто відшкодує шкоду за всіх, отримує

право зворотної вимоги до решти співучасників. Якщо у

заподіянні шкоди винний і потерпілий, то він відповідає

спільно з винним у відповідних частках, а якщо їх

неможливо визначити - у рівних частках.

Шкода, заподіяна боржником в наслідок прострочення

оплати за договором, відшкодовується шляхом сплати

відсотків. Сторони договору вправі передбачити в разі

невиконання чи неналежного виконання умов договору сплату

не відшкодування за заподіяну шкоду, а певної грошової

суми або виконання іншого зобов’язання. Обов’язок

відшкодування шкоди і не отриманого прибутку, а також

сплати домовленої неустойки переходить на спадкоємців

зобов’язаного.

Сімейні відносини встановлюються договором про шлюб,

в якому 2 особи різної статі виявляють свою волю

проживати у нерозривному спілкуванні, народжувати і

виховувати дітей та взаємно допомагати один одному. Для

дійсності шлюбу необхідне оголошення і урочисте виявлення

згоди наречених. Не можуть укладати шлюбний договір

навіжені, божевільні, слабоумні і малолітні.

Неповнолітні, а також повнолітні, які не можуть

самостійно вступати у зобов’язання (обмежені у

дієздатності), можуть укладати шлюб лише зі згоди батька,

а в разі його смерті чи недієздатності - зі згоди

57

відповідного представника та суду. Перешкодою для

укладення шлюбу є постійна статева неспроможність, якщо

вона існувала на момент укладення шлюбу, однак тимчасова

чи настала вже у шлюбі, навіть невиліковна,

неспроможність не тягне розірвання шлюбу.

Злочинець, засуджений до ув’язнення у виправному

домі, не може вступати у шлюб з дня оголошення йому

вироку і на увесь час відбуття покарання. Не може

укладатись шлюб між християнами і нехристиянами, між

повнорідними і не повнорідними братами і сестрами, а

також з братами і сестрами батьків, причому незалежно від

спорідненості за законним чи позашлюбним народженням.

Чоловік є главою сім`ї, йому належить право вести

господарство, поза тим він зобов’язаний надавати дружині

відповідно до свого майнового становища належне утримання

і захищати її. Дружина отримує прізвище чоловіка і

користується правами його стану; вона зобов’язана

слідувати за чоловіком на місці його проживання,

допомагати йому за змогою у веденні господарства і у

набутті майнових засобів, а також, наскільки це необхідно

для домашнього порядку, виконувати розпорядження чоловіка

і наглядати за виконанням їх іншими. Подружжю заборонене

самовільне припинення шлюбу, навіть за обставин, що

свідчать про його недійсність.1

58

Резюмується законність народження дітей дружиною на

7 місяці вагітності після укладення шлюбу та на 10 місяці

по смерті чоловіка чи після розірвання шлюбу. Батьки

зобов’язані спільно виховувати своїх законних дітей,

тобто піклуватись про їхнє життя і здоров’я (це основний

обов’язок матері), надавати їм належне утримання, поки

вони не зможуть самостійно утримувати себе (це основний

обов’язок батька), розвивати їхні фізичні і духовні сили,

шляхом навчання релігії і корисним знанням закласти

основу

_________________________________________________________

___________1 Історія держави і права у 2-х частинах за ред. А.Й.

Рогожина. частина 1. Київ «Ін Юре» 1996. – С. 136.

їхнього майбутнього добробуту. Діти отримують прізвище

батька, його герб та інші права його роду і стану.

Позашлюбні діти, хоч би й народжені заміжньою жінкою, але

поза законними строками (вказаними вище), не користуються

рівними правами із закононародженими. Неповнолітнім,

позбавленим батьківської опіки, призначається опікун чи

піклувальник.

Наречені могли укладати шлюбні договори щодо майна,

а саме: приданого, зустрічного приданого, ранкового

дарунку, спільності майна, управління і користування

власним майном, порядку спадкування, а також пожиттєвого

59

користування майном померлого подружжя та вдовиного

утримання. В разі неповноліття нареченої шлюбний договір

укладає її батько або опікун з дозволу опікунського суду.

Якщо наречена не має власного майна, то батьки

зобов’язані забезпечити їй придане (позашлюбній дочці

забезпечує придане її матір). Якщо ж батьки відмовляються

надати дочці належне придане, то за зверненням нареченого

чи нареченої суд зобов’язує батьків надати відповідне

придане або звільняє батьків в разі їх матеріальної

неспроможності від цього обов’язку, але якщо дочка

вступила у шлюб без відома чи супроти волі батьків і суд

визнає вагомою причину незгоди батьків зі шлюбом, то вони

вправі не давати дочці приданого. Якщо дочка втратить

придане (хоч і не з власної вини), то не вправі вимагати

від батьків нового приданого, навіть при вступі у другий

шлюб. Якщо чоловік не обумовив отримання приданого при

укладенні шлюбу, то не вправі вимагати його згодом.

Упродовж шлюбу право користування і приросту приданого

належить чоловікові. Якщо придане становлять гроші чи

споживні речі, чи уступлені боргові вимоги, то чоловіку

належить повне право власності. Якщо ж придане становлять

нерухомі маєтки або права чи рухомість, якими можна

користуватися зі збереженням їх сутності, то дружина

вважається власницею, а чоловік володільцем з правом

користування. За законом по смерті чоловіка придане

60

переходить до дружини, а якщо вона померла раніше, то її

спадкоємцям. Особа, яка надала придане, вправі вимагати

від обдарованого надання відповідного забезпечення

(утримання) в разі такої потреби.

Ранковий дарунок - дарунок, який чоловік обіцяє дати

своїй дружині у перший шлюбний ранок, і зобов’язаний

надати упродовж перших трьох років співжиття.

Шлюбний союз не встановлює між подружжям спільності

майна, про це укладається окремий договір. Спільність

майна надає одному з подружжя право на половину майна

другого померлого подружжя. Спільність всього майна

передбачає вирахування усіх боргів до розподілу майна між

подружжям; спільність дійсного чи майбутнього майна

передбачає вирахування лише тих боргів, які виникли

внаслідок забезпечення вигоди спільного майна. Якщо один

з подружжя володіє нерухомим маєтком, то при спільності

майна він не вправі розпоряджатися половиною цього

маєтку, але другий з подружжя не отримує права на вигоди

від цього маєтку упродовж шлюбу. Якщо між подружжям не

було домовленості щодо використання їх майна, то кожен з

них зберігає своє попереднє право власності і не має прав

на майно, набуте другим з подружжя упродовж шлюбу.

Притому вважається, що дружина доручила чоловіку як її

законному представнику (як повіреному) управління її

майном, поки вона не опротестовуватиме це. Як повірений

61

щодо цього майна чоловік не зобов’язаний звітувати

дружині про доходи від управління її майном, якщо це

спеціально не обумовлювалось подружжям. Дружина, яка

надала своє майно у володіння з правом користування

чоловікові, але упродовж шлюбу сама користувалась усіма

доходами від майна, теж не зобов’язана звітувати про це,

допоки подружжя не домовиться про інше. У виняткових

випадках чи в разі загрози заподіяння шкоди у чоловіка

може бути відібране управління майном, але він також

вправі зупинити невпорядковане ведення господарства

дружиною і навіть клопотати про оголошення її

марнотратною.1

Кримінальне право. Злочин чи проступок - лише

діяння, оголошене як таке законом. Кримінальний закон не

має зворотної сили, крім в разі пом’якшення

відповідальності і міри покарання.

_________________________________________________________

___________1 Іванов В.М. Історія держави і права України. Видавництво

«Атіка», 2003. – С. 267.Види злочинів: верховна зрада (вбивство короля,

заподіяння йому тілесних ушкоджень чи розладу здоров’я,

позбавлення короля особистої свободи чи передача його

ворогу та замах на ці дії; спроба насильницької зміни

порядку престолоспадкування, державного ладу, державної

єдності, насильницького приєднання до іншої держави

62

тощо), державна зрада, образа короля та насильницькі дії

проти членів королівського дому, бунти та опори супроти

конституції, законів та урядових установ і органів;

посягання чиновників на особисту свободу, недоторканість

житла, таємницю поштових відправлень; злочини і проступки

проти моральності, проти життя, проти здоров’я, проти

власності; проти збройних сил; проти громадського

порядку; службові злочини і проступки та інші.

Замах на злочин чи проступок – це дія, якою

розпочато, але не завершено вчинення замисленого злочину

чи проступку. За замах призначається м’якша міра

покарання в межах санкції статті, що передбачає даний

злочин чи проступок, або й нижча і легша міра покарання,

ніж передбачена тією санкцією; притому якщо стаття

передбачає смертну кару, то за замах призначається

цухтгауз строком не менше 5 років, а якщо стаття

передбачає пожиттєвий цухтгауз, то – цухтгауз не менше 3

років. Замах не карається, якщо особа добровільно

відмовилась від вчинення злочину або якщо добровільно до

виявлення злочину відвернула настання небезпечних

наслідків.

Співучасники злочину чи проступку: виконавці,

підмовники і пособники. Виконавці і підмовники

відповідають нарівні за санкцією статті, що передбачає

даний злочин чи проступок, а пособники – як за замах.

63

Злочином вважається лише умисне діяння, а проступком -

неумисне і необережне.

Не притягаються до відповідальності і не несуть

покарання особи, що вчинили діяння у несвідомому стані чи

при душевному розладі (тобто душевнохворі), глухонімі;

внаслідок непереборної сили чи загрози невідворотної

небезпеки для життя і здоров’я самої особи чи близьких їй

осіб, внаслідок необхідної оборони (захист з метою

відвернення безпосереднього протизаконного посягання на

дану особу чи її майно, або на інших осіб і їх майно);

притому діяння, вчинене у стані крайньої необхідності

(для порятунку від безпосередньої невідворотної небезпеки

для життя винного чи близьких йому осіб) - каране.

Неосудними вважаються також діти віком до 12 років, а

діти віком 12-16 років - якщо вони не усвідомлювали

злочинності вчинюваного ними діяння (притому вони

поміщуються у виправний притулок). Осудні особи віком 12-

16 років не підлягають смертній карі, пожиттєвому

цухтгаузу, а також позбавленню службових і політичних

прав, а віком 16-20 років - смертній карі і пожиттєвому

цухтгаузу.

Види покарань: смертна кара, цухтгауз, державна

в’язниця, виправний дім, в’язниця, грошовий штраф

(перелік подано за ступенем тяжкості покарань). Смертна

кара, цухтгауз і виправний дім призначаються лише за

64

злочини, в’язниця - лише за проступки, а державна

в’язниця - за проступки, якщо на строк менше 5 років, і

за злочини, якщо на строк 5 і більше років; грошовий

штраф як самостійне покарання призначається лише за

проступки, а як додаткове покарання – і за злочини, і за

проступки.

Страта здійснюється через повішання у закритому

приміщенні. Поміщення у цухтгауз - це пожиттєве чи

строкове (2-15 р.) ув’язнення. Ув’язнення в державній

в’язниці триває 1 день - 15 років. Ув’язнення у

виправному домі триває 6 місяців - 10 років. Грошовий

штраф становить 1 гульден - 4 тисячі гульденів. Цухтгауз

- це одиночне (для ув’язнених на строк до 3 р. - упродовж

третини строку покарання, для ув’язнених на строк 3 і

більше р. – упродовж 1 р., а для довічно ув’язнених –

перші 10 р.) ув’язнення у центральній каральній

установі.1

Умовному достроковому звільненню під поліційним

наглядом підлягають при належній поведінці особи,

ув’язнені у цухтгаузі менше як на 3 роки чи у виправному

домі або іншому місці позбавлення волі більше як на 1

рік, а також утримувані у перехідній в’язниці - по

відбутті ними трьох

_________________________________________________________

___________

65

1 Історія держави і права України. Академічний курс у 2-хтомах. За ред. В.Я. Тація. Т. 1. Видавничий дім «Ін Юре», Київ2000. – С.208- 212.

четвертей строку, а пожиттєво ув’язнені у цухтгаузі – по

відбутті 15 років. Умовно достроковому звільненню не

підлягають усі іноземці та рецидивісти, що вчинили тяжкі

злочини.

Штраф при неможливості його сплати може бути

замінений ув’язненням з розрахунку, що 1 день позбавлення

волі рівноцінний 1-10 гульденам; притому строк ув’язнення

не повинен тривати понад 6 місяців, якщо штраф накладався

як основне покарання, чи 3 місяці, якщо накладався як

додаткове покарання (але якщо основне покарання -

пожиттєвий цухтгауз чи 15-річне ув’язнення у цухтгаузі

або державній в’язниці, то додатковий штраф не підлягає

заміні позбавленням волі).

Іноземцям, крім передбачених покарань додатково може

бути призначене вислання з держави, причому із постійною

чи тимчасовою забороною повернення в Угорську монархію.

Знаряддя і засоби вчинення злочину чи проступку,

якщо вони належали злочинцю, вилучаються.

За наявності обтяжуючих обставин призначається вища

і тяжча міра покарання, передбаченого санкцією конкретної

статті, а за наявності пом’якшуючих обставин

призначається нижча і легша міра покарання в межах

санкції статті чи в межах даного виду покарання, або

66

навіть м’якше покарання, але притому смертна кара не може

замінюватись покаранням легшим, ніж 15-річний цухтгауз, а

пожиттєвий цухтгауз – покаранням легшим, ніж 10-річний

цухтгауз.

Якщо особа попередньо була заарештована, то строк

арешту зараховується у строк позбавлення волі

(максимально – день арешту за день ув’язнення), а також

при сплаті штрафу.

Сукупність злочинних діянь. Якщо одне й те ж злочинне

діяння водночас порушує кілька норм кримінального закону,

то застосовується стаття, що передбачає більш тяжке

покарання чи більш тяжкий вид покарання. Якщо особа

вчинила кілька злочинних діянь або одне й те ж діяння

кілька разів, то їй призначається покарання за

сукупністю, тобто найтяжче за видом з усіх покарань,

передбачених за вчинені нею діяння;притому може бути

призначене позбавлення волі строком понад найвищу міру,

передбачену кримінальним кодексом (15 років), але не

більше як ще на 15 років.

Кримінальне переслідування та виконання вироку про

покарання припиняється в разі смерті обвинуваченого (чи

засудженого), помилування, давності вчинення злочину чи

винесення вироку. 1

67

_________________________________________________________

___________1 Історія держави і права України. Академічний курс у 2-х

томах. За ред. В.Я. Тація. Т. 1. Видавничий дім «Ін Юре», Київ2000. – С. 213.

ВИСНОВОК

68

Приєднання Західноукраїнських земель до Австрії було

типовим для епохи європейського абсолютизму актом

анексії, який переслідував чітко визначену стратегічну

мету австрійського уряду: зміцнення австрійських кордонів

та покращення сполучення між австрійськими провінціями.

У 1774-1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію

була цілісною політико-адміністративною одиницею (в ХХ

столітті історія розділила її на дві частини: південна

опинилася у складі Румунії, а північна, як Чернівецька

область, - у складі України). За цей час тут сформувалася

система органів адміністративного управління,

самоврядування, судових і правоохоронних органів

європейського зразка, яка базувалася на законі, хоча,

державу Габсбургів тільки у порівнянні із попередніми

володарями Буковини можна визнати правовою.

З 1848 р. населення Західної України отримало право

на представництво в австрійському парламенті. В різні

часи різними були його масштаби, різним був рівень

демократизму виборів. Це представництво не принесло краю

особливих політичних, економічних та культурних вигод (як

через обмеженість прав парламенту, так і через

малочисельність представництва в ньому), але відіграло

загалом позитивну роль у становленні демократичних

традицій політичного життя, формуванні національних

політичних еліт.

69

Революція 1849 року поклала початок пробудженню

національної самосвідомості так званих «неісторичних»,

«недержавних» народів Австрії, до яких відносили

українців. Саме в цей час була зроблена перша спроба

добитися адміністративного поділу Галичини за етнічною

ознакою з виділенням української її частини (в т.ч. й

Північної Буковини) в окрему австрійську провінцію. Ідея

ця жила до кінця перебування Галичини і Буковини у складі

Австрії.

На основі австрійського законодавства 60-х рр. ХІХ

ст. сформувалася система органів самоврядування. Воно

здійснювалося на двох рівнях – крайовому (сейм) та

громадському (міському і сільському). Спроба організації

повітових органів управління (1868 р.) була

короткочасною. Компетенція сейму, порядок його формування

і функціонування визначалися загально-австрійськими і

крайовими законами. Сеймові повноваження стосувалися перш

за все крайових господарських справ, питань соціального

та культурного розвитку. Сейм володів правом звернення до

центральних органів влади, обговорення загальнодержавних

законів, встановлення додаткових місцевих податків. Але

його рішення не були остаточними: вони санкціонувались

цісарем. Вплив сейму постійно зростав, хоча «сеймова

автономія» так і не піднялася до рівня найбільш

розвинутих австрійських земель.

70

Органами міського самоврядування були міські управи,

діяли магістрат і міська рада. В селах функції

самоврядування виконували громадські управи та громадські

ради.

Важливим напрямком державно-правового розвитку в

розглядуваний період було формування системи судових,

правоохоронних та правозахисних органів, яка включала в

себе суди, судову та фінансову прокуратури, поліцію і

жандармерію, адвокатуру і нотаріат. Процес цей пройшов

ряд послідовних етапів, які загалом відповідають періодам

розвитку австрійської держави.

Приєднання Буковини і Галичини до Австрії припало на

початок кодифікації австрійського права. Але

запровадження його на Буковині відбулося не відразу,

тривалий час тут ще діяли норми попереднього права.

Тільки після адміністративного включення Буковини до

складу Галичини основним джерелом права в ній стало

австрійське законодавство: цивільне, кримінальне,

цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне.

Крім загально-австрійських законів важливим джерелом

права були постанови - розпорядження, які роз’яснювали чи

доповнювали положення законів, унормовували конкретні

правові відносини, наприклад, надання привілеїв. Залежно

від форми, в якій видавалися постанови, розрізнялися

цісарські патенти і дипломи, урядові декрети і

71

розпорядження. Крайове законодавство як джерело права

відігравало другорядну роль і стосувалося в основному

господарського життя краю.

72

Використана література:

1. Велика історія України: У 2 т. Т.2 / За ред.

М.Голубець. – К., 1993. – 405 с.

2. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з

iсторiї українського державотворення. – К., 1995. –

307 с.

3. Грицак Я. Молодi радикали в суспiльно-полiтичному

життi Галичини // Записки НТШ. ССХХII. – Львiв, 1991. –

154 с.

4. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К.,

1990. – 607 с.

5. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. –

К., 1990. – 448 с.

6. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. –

590 с.

7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України.

– Львiв, 1992. – 221 с.

73

8. Забужко О. Фiлософiя української ідеї та

європейський контекст: франкiвський перiод. – К., 1993. –

256 с.

9. Іванов В. Історія держави та права України. МАУП,

Київ. - 2002.- 241 с.

10. Іванов В.М. Історія держави і права України.

Видавництво «Атіка», 2003. – 327 с.

11. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд

ред. В.Смолiя. – К., 1995. – 457 с.

12. Історія держави і права України. Академічний курс у

2-х томах. За ред. В.Я. Тація. Т. 1. Видавничий дім «Ін

Юре», Київ. - 2000. – 398 с.

13. Історія держави і права.(у 2-х частинах) // За ред.

А.Й. Рогожина. Частина 1.- Київ, «Ін Юре». - 1996. – 271

с.

14. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського

нацiонально-визвольного руху ХIХ ст. – Тернопiль, 1993. –

235 с.

15. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – 391

с

16. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права

України. Київ «Атіка», 2001. – 315 с.

17. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя

України. – Тернопiль, 1995. – 238 с.

74

18. Левицький К. Українські політики Галичини. – Т.,

1996. – 322 с.

19. Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi нариси. В 2 т. Т.I. –

К., 1994. - 247 с.

20. Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль, 1992. – 317

с.

21. Музиченко П. Історія держави і права України //

Навчальний посібник. Видання 2-ге. Київ, «Знання». -

2000. – 437 с.

22. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2.

– К., 1992. – 500 с.

23. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – 603 с.

75

Використана література: 1. Велика історія України: У 2 т. Т.2 / За ред. М .Голубець. – Київ: «Глобус»,

1993. – 405 с. 2. Грабовський С., Ставроянi С., Ш кляр Л. Нариси з iсторiї українського

державотворення. – Київ: «Ґенеза», 1995. – 307 с. 3. Грицак Я. М олодi радикали в суспiльно-полiтичному життi Галичини // Записки НТШ . ССХХII. – Львів: «Галицька видавнича спілка», 1991. – 154 с. 4. Грушевський М . Iлюстрована iсторiя України. – Київ: «ІСЕ-Україна», 1990. – 607 с. 5. Грушевский М . Очерк истории украинского народа. – Киев: «Либідь», 1990. – 448 с. 6. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львів: «Літопис», 1991. – 590 с. 7. Ж уковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львів Видавництво наукового товариства ім. Т.Ш евченка у Львові, 1992. – 221 с. 8. Забужко О. Ф iлософiя української ідеї та європейський контекст: франкiвський перiод. – Київ: «Основи», 1993. – 256 с. 9. Іванов В. Історія держави та права України. - Київ, «М АУП» - 2002.- 241 с. 10. Іванов В.М . Історія держави і права України. Київ. Видавництво «Атіка», 2003. – 327 с. 11. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. – Київ: «Оптима». 1995. – 457 с. 12. Історія держави і права України. Академічний курс у 2-х томах. За ред. В.Я. Тація. Т. 1. Київ: Видавничий дім «Ін Ю ре»,. - 2000. – 398 с. 13. Історія держави і права.(у 2-х частинах) // За ред. А.Й. Рогожина. Частина 1.- Київ, «Ін Ю ре». - 1996. – 271 с. 14. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ ст. – Тернопiль: «Астон», 1993. – 235 с. 15. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львів: «Світ», 1990. – 391 с

76

24. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права

України. Київ «Атіка», 2001. – 315 с.

25. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя

України. – Тернопіль: «Астон», 1995. – 238 с.

26. Левицький К. Українські політики Галичини. –

Тернопіль: «Мандрівець», 1996. – 322 с.

27. Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi нариси. В 2 т. Т.I. –

Київ: «Основи»., 1994. - 247 с.

28. Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль: «Підручники і

посібники», 1992. – 317 с.

29. Музиченко П. Історія держави і права України //

Навчальний посібник. Видання 2-ге. Київ, «Знання». -

2000. – 437 с.

30. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2.

– Київ: «Либідь», 1992. – 500 с.

31. Субтельний О. Україна: iсторiя. – Київ: «Либідь»,

1991. – 603 с.

77